Капітани піску

Дочка хворого на віспу

Знову на пагорбі почулась музика. Волоцюги подіставали гітари, щоб виспівувати найновіших пісень і складати нові, які згодом вони продадуть відомим «поетам-піснярам» у місті. У крамниці Деоклесіо щовечора тепер повно людей. На деякий час всякі веселощі пішли геть з пагорба і звільнили місце лише для плачу й лементу жінок та дітей. Чоловіки приходили на роботу або додому похнюплені.

Крутими стежками пагорба простували до далекого кладовища чорні труни дорослих, білі труни незайманих дівчат і маленькі труни дітей. Це тоді, коли хворого на чорну віспу не забирали ще живого у мішковині до лазарету. Родина хворого однак плакала відразу, як за померлим, бо кожен знав, що з лазарету ніхто не повернеться. Ані гітара, ані глибокий голос негритянського співу не порушував тоді смутку на пагорбі. Чулися тільки молитви сторожів і плач жінок.

Так було на пагорбі, коли Естевана забрали до лазарету. Він не повернувся — одного вечора Маргаріда дізналася, що він помер. Того ж вечора в неї почалася лихоманка. Але віспа в пралі проходила легко. Двоє її дітей господарювали, виконуючи всі розпорядження матері. Допомога Зе Фуїньї була, правда, незначна, бо він нічого не вмів робити у свої шість років. Але Дорі було тринадцять, майже чотирнадцять, у неї вже почали округлятися груди, вона була схожа на маленьку, дуже поважну жіночку. Дора діставала ліки для матері, доглядала її. Маргаріда видужала, коли гітари вже знову заспівали на пагорбі. І Маргаріда, хоча ще й не зовсім вичуняла, пішла до своїх замовниць по білизну. Повернувшися з вузлом за спиною, стала прати його в джерелі. Наступного дня вона не змогла працювати — знову гарячка від віспи. Повернення хвороби завжди страшне. І за два дні з пагорба спустилася труна останньої жертви віспи. Дора не голосила, німі сльози котилися по її обличчю, але у той час, як опускали труну, вона думала про Зе Фуїнью. Братик просив їсти і плакав від голоду. Він був надто малий, щоб розуміти, що лишився сиротою у величезному місті.

Після похорону сусіди дали сиротам пообідати. На другий день араб, власник бараків на пагорбі, послав дезинфікувати барак Маргаріди. Відразу ж і винайняв його іншим людям, тому що барак стояв на гарному місці, на вершині пагорба. Доки сусіди з'ясовували, що ж робити з сиротами, Дора взяла братика за руку і спустилася з ним у місто. Ні з ким не попрощалась, було це як втеча. Зе Фуїнья ішов, не знаючи куди. Сестра тягла його за руку. Дора йшла спокійно. У місті повинні знайтися люди, які заопікуються її братом. А сама вона влаштується служницею у якийсь дім. Вона була ще дівчинка, але були такі родини, де воліли краще взяти саме дівчинку, бо їй можна платити менше. Мати свого часу заводила мову про те, щоб влаштувати Дору в дім однієї замовниці, Дора знала цей дім і попрямувала туди. Пагорб, музика гітар, самба, яку співав негр, лишилися позаду. Босі Дорині ноги пік гарячий асфальт. Зе Фуїнья ішов радісний, придивляючись до незнайомого йому міста, переповнених трамваїв, громіздких автобусів, до натовпу на вулицях. Дора колись була з матір'ю в домі замовниці. Вони їздили до неї у Барру на багажному трамваї, відвозячи вузол із випраною білизною. Господиня тоді приголубила Дору, спитала, чи не хоче вона влаштуватись до неї для хатньої роботи. Маргаріда сказала, що приведе її, коли дівчинка підросте. Туди Дора і хотіла йти зараз. Перепитуючи перехожих, вона допиталася, як іти у Барру. Йти довелося далеко, і розпечений асфальт обпікав босі ноги. Зе Фуїнья почав просити їсти і скаржився на втому. Дора заспокоювала його обіцянками, і так вони йшли далі. Але на Кампо-Гранде Зе Фуїнья вже більше не міг ступити й кроку. Дорога виявилась задовгою як на його шість років. Тоді Дора зайшла у булочну й розміняла єдині, що були в неї, п'ятсот рейсів, купила два хлібці й залишила з ними Зе Фуїнью на лавці.

— Ти їж і чекай на мене. Чуєш? Я сходжу й відразу ж повернуся. Не йди звідси, а то ще загубишся…

Зе Фуїнья пообіцяв, жуючи твердий хлібець. Вона поцілувала його і пішла.

Поліцейський, який вказав їй дорогу, поглянув на її груди, що випиналися під одягом. Біляве, розкошлане волосся дівчинки розвівав вітер. Вона відчувала опіки на підошвах і втому у всьому тілі. Але йшла далі. Номер будинку був 611. Коли вона дійшла до 53-го, зупинилась відпочити. Потім попростувала далі. Голод збільшував її втому, жахливий голод тринадцятирічних дітей, який вимагає негайного заспокоєння. Дорі хотілося плакати, лягти на дорозі під сонцем і не рухатись, ніби сум за померлими батьками заполонив її душу. Але вона все перемогла і йшла далі.

Дора розшукала номер 611, який виявився великим будинком, цілий особняк із садом. У саду на манговому дереві висіла гойдалка, на якій сиділа дівчинка одного віку з Дорого. Юнак років сімнадцяти розгойдував її, вони обоє сміялись. Це були діти господарів дому. Дора із заздрістю дивилась на них кілька хвилин. Потім подзвонила. Хлопець і далі розгойдував сестру. Дора подзвонила ще раз, вийшла служниця. Дора сказала, що хотіла б поговорити з господинею, доною Лаурою. Служниця зволікала, з підозрою розглядаючи її. Хлопець лишив сестру і підійшов до воріт. Погляд його швидко ковзнув по Дориній постаті.

— Чого тобі?

— Я хотіла поговорити з доною Лаурою. Я дочка Маргаріди, яка була її пралею… Вона не може прийти, бо померла…

Хлопець не відводив очей від Дориних грудей. Дівчинка була вродлива, мала великі очі, зовсім ясне волосся, вона була онучкою італійця, який одружився з мулаткою. Маргаріда завжди казала, що вона схожа на діда, у якого теж було біляве волосся і дбайливо доглянуті вуса. Хлопець усе не відводив очей від її грудей, і Дора потупилася. Хлопець теж трохи зніяковів і сказав служниці:

— Піди поклич матір.

— Гаразд, сеньйоре.

Хлопець витяг сигарету, закурив. Випустив хмарку диму, розтулив губи і знову позирнув на Дору.

— Ти шукаєш роботу?

— Так, сеньйоре.

Він уже уявляв, як Дора приносить йому вранці в постіль каву.

— Я спитаю матір, чи вона дасть тобі місце.

Вона подякувала йому. Але була трохи налякана, бо досить зрозуміла його ласі погляди.

Вийшла дона Лаура, сивоволоса матрона. З-за її спини дочка дони Лаури роздивлялася примруженими зизоокими очима.

Дора сказала, що мати її померла.

— Ви, сеньйоро, свого часу обіцяли мені роботу…

— Від чого вмерла Маргаріда?

— Від чорної віспи, сеньйоро.

Дорі й на думку не спадало, що як вимовить це, то всяка надія на роботу зникне.

— Від віспи?!

Дівчинка з острахом відступила. Навіть хлопець відійшов. Він уявив, що невеличкі груди Дори теж позначені віспою. Дона Лаура сказала смутним тоном:

— Справа в тому, що я вже найняла служницю. Більше нам зараз не потрібно.

Дора подумала про Зе Фуїнью.

— А вам, сеньйоро, не потрібний маленький хлопчик, щоб робити покупки, виконувати доручення або ще дещо? У мене є брат…

— Ні, дочко моя, не потрібний.

— А ви не знаєте, до кого мені звернутись?

— Ні… Якби знала, порекомендувала б тебе.

Вона поспішила закінчити розмову і звернулась до сина:

— У тебе є з собою, Емануїле, два мільрейси?

— Для чого, мамо?

— Дай мені!

Хлопець дав гроші, і вона поклала їх на огорожу, боячись торкнутись Дори.

— Візьми це собі. Помагай тобі бог…

Дора почала спускатися назад. Хлопець ще дивився на її стегна, які випинались під тісною одежею. Його відвернув від цього споглядання голос дони Лаури. Вона казала служниці:

— Дос Рейс, витри спиртом ворота, до яких доторкалася ця дівчина. З віспою жарти погані…

Хлопець повернувся у сад і знов узявся гойдати на гойдалці між деревами манго сестру. Але час від часу, згадуючи Дору, він зітхав: «А груди в неї чарівні…»

Зе Фуїньї на лавці не було. Дора перелякалась. Хлопчик міг піти до міста і загубитись. Як вона тепер його відшукає, коли й сама так погано орієнтується в місті? Крім того, вона страшенно втомилася, її охопив відчай, туга за померлою матір'ю, їй хотілося плакати. Боліли ноги, і хотілося їсти. Їй спало на думку купити хліба — мала два мільрейси й чотириста рейсів — але натомість пішла шукати малого.

Знайшла його в саду, де він їв зелені сливи. Дора ляснула братика по руках.

— Чи ти не знаєш, що від цього болітиме животик?

— Мені хочеться їсти…

Вона купила хліба, і вони попоїли.

До кінця дня Дора протинялася по місту в пошуках роботи. Скрізь їй відмовляли — жах перед віспою був сильнішим за добрість. Коли вже вечоріло, Зе Фуїнья падав від утоми. Дора думала, чи не повернутися їй на пагорб, де сидітиме на шиї в добрих сусідів. Повертатися вона не хотіла. З пагорба її матір спустилася в труні, батька відправили в ізолятор у мішковині. Вона ще раз залишила Зе Фуїнью самого в саду, щоб піти купити щось у булочній, поки не зачинилась. Там вона витратила останні монетки. Засвітилися вогні, спочатку це здалося їй дуже гарним. Але невдовзі вона відчула, що місто вороже їй, воно лише попекло їй ноги і втомило її тіло, у гарних будинках її не хотіли приймати. Вона повернулася, горблячись і витираючи сльози. І знову не знайшла на місці Зе Фуїнью. Обійшовши сад, вона врешті наштовхнулася на брата, він спостерігав за грою в кульки двох хлопчаків: сильного негра і худорлявого білого. Дора сіла на лаві, покликала брата. Хлопчаки, які грали, теж підвелися. Вона розгорнула хлібці, дала один Зе Фуїньї. Хлопці дивилися на неї. Негр був голодний, вона це добре бачила. Вона запропонувала їм хліба. Вони вчотирьох мовчки поїли хліба найдешевшого сорту. Коли кінчили, негр потер руки і сказав:

— Твій брат каже, що у вас мати вмерла від віспи.

— Батько теж.

— У нас теж помер один.

— Твій батько?

— Ні. Алміро. Один з нашої групи.

Худорлявий білий спитав:

— Ти влаштувалась де-небудь на роботу?

— Ніхто не хоче брати.

І вона заплакала. Зе Фуїнья грався на землі кульками, які хлопці залишили під деревом. Негр почухав потилицю. Худорлявий поглянув на нього, потім на Дору:

— В тебе є де ночувати?

— Ні.

Худорлявий сказав негрові:

— Відведемо її на склад.

— Дівчина… А що скаже Куля?

— Вона ж рюмсає… — сказав худорлявий дуже тихо.

Негр спантеличено подивився на нього. Білий почухав собі груди, відігнав муху, а тоді торкнув Дору за плече, ніби побоюючись торкатися до неї.

— Підемо з нами. Ми спимо в складі.

Негр спробував усміхнутися.

— Це не особняк, але все ж краще, ніж на вулиці.

Вони пішли. Жоан Здоровило і Професор виступали попереду. Обом хотілося порозмовляти з Дорою, але жоден не знав, що сказати, бо вони ніколи зблизька не бачили такої душевної чистоти. Світло ліхтарів осявало біляве волосся дівчинки. Негр сказав:

— Красунечка.

— Вона молодець! — похвалив Професор.

Але хлопці не дивилися ні на її груди, ні на стегна. Дивилися на ясне волосся, від якого відбивалось електричне світло.

На піщаному березі Зе Фуїнья не міг уже йти. Жоан Здоровило взяв його і посадив собі на плечі. Професор ішов поруч з Дорою, але обоє мовчали в нічній тиші.

Вони ввійшли до складу з побоюванням. Жоан Здоровило спустив Зе Фуїнью на підлогу, чекаючи на Професора і Дору. Всі вони попрямували в куток Професора, який запалив там свічку. Інші хлопці витріщилися на них. Собака Безногого загавкав.

— Нові люди, — пробурмотів Кіт, який збирався виходити. Він наблизився і запитав: — Хто вони, Професоре?

— Мати й батько померли в них од віспи. Вони були на вулиці, не знали, де переночувати.

Кіт поглянув на Дору й посміхнувся їй своєю найчарівнішою посмішкою. Вклонився, вигнувшись усім тілом, колись бачив у кіно, як вигинався так один кавалер, і проголосив:

— Ласкаво просимо, мадам!

Він уже й не пам'ятав, як там далі. На цьому його вітання було вичерпане, і він пішов собі до Далви. Але решта підійшли ближче. Безногий і Гульвіса йшли останніми. Дора перелякано дивилася на них. Втомлений Зе Фуїнья спав. Полум'я свічки освітлювало Дорину ясноволосу голову і її груди. Крізь дірки в даху сюди проникало і місячне світло.

Хлопці на чолі з Безногим і Гульвісою обступили новачків. Дора злякалася. Зе Фуїнья міцно спав.

— Що це за тріска? — спитав Гульвіса.

Професор виступив наперед:

— Вона була голодна. Вона і брат.

Гульвіса розсміявся. Розправив плечі.

— А вона красунечка…

Безногий розреготався, показуючи на інших хлопців:

— Лізете всі сюди, як стерв'ятники до падла!

Дора підійшла до Зе Фуїньї, який прокинувся і затремтів з переляку.

Один з хлопців озвався:

— Професоре, ти гадаєш, вона буде лише для тебе і Жоана Здоровила? Залиш і для нас трохи.

Хтось скиглив:

— А мені теж хочеться…

Хлопці зареготали. Один вихопився з гурту наперед і скривився, подражнюючи Жоана:

— Подивись лишень, як він переживає, бідолаха. Ах, божеволіє…

Жоан Здоровило заступив собою Дору. Він не промовив нічого, але витяг ножа. Безногий закричав:

— Так у тебе нічого не вийде! Вона мусить бути для всіх!

Професор заперечив:

— Хіба ти не бачиш, що вона ще дівчинка?

— Та ти глянь, які в неї груди! — кричав хтось.

Наперед вийшов Кангасейро. Його очі палахкотіли, а на темному обличчі грала посмішка:

— Лампіан теж не поважає незнайомих жінок. Віддай її нам, Здоровило…

Хлопці знали, що Професор слабкий і не витримає бою. Але вони боялися Жоана Здоровила, який вимахував кинджалом. Кангасейро раптом відчув себе серед бандитів Лампіана, разом з якими повинен згвалтувати дочку плантатора. Свічка кидала відблиск на біляве волосся Дори. На її обличчі був жах.

Жоан Здоровило не казав нічого, тільки тримав у руці кинджал. Професор розкрив свій складний ніж і став поруч з ним. Кангасейро теж витягнув кинджал і почав просуватись уперед. Інші за ним. Пес загавкав. Гульвіса сказав ще раз:

— Відступись, Здоровило, так буде краще. Професорові спало на думку, що якби Кіт був тут, то він би став на їхній бік, бо в нього була своя жінка. Але Кіт уже пішов собі.

Дора бачила, як банда наступає. Страх переміг у ній і відчай, і втому, яку вона перед тим так відчувала. Зе Фуїнья плакав. Дора не спускала очей з Кангасейро. Метисове обличчя кипіло пристрастю, хтива посмішка змішувалася з тривогою. Бачила вона і віспи на обличчі Гульвіси, коли й на нього впав відблиск свічки, і згадала про мертву маму. Раптом вона зайшлася плачем, на мить забувши про хлопців.

Професор сказав:

— Хіба ви не бачите, що вона плаче?

Хлопці на мить зупинились. Але Кангасейро сказав:

— Ну то й що? У неї все на місці, однаково…

Вони поволі підходили, поглядаючи то на Дору, то на кинджал у руці Жоана Здоровила. Раптом пришвидшили крок і опинилися зовсім близько.

— Я продірявлю першого ж… — попередив Жоан Здоровило.

Гульвіса розреготався. Кангасейро замахнувся своїм кинджалом. Зе Фуїнья плакав. Дора дивилася на нього переляканими очима. Обняла брата, коли раптом побачила, що Жоан Здоровило повалив Гульвісу.

Зупинив їх тільки голос Педро Кулі, який щойно ввійшов:

— Що за чортівня тут діється?

Професор підвівся. Кангасейро відпустив його, хоча встиг уже поранити йому руку. Гульвіса лишився лежати з порізом на обличчі, Жоан Здоровило все ще заступав собою Дору.

— Що сталося? — спитав Педро.

Гульвіса відповів, не встаючи з підлоги:

— Ці хлопці дістали дівчисько і хочуть, щоб вона була лише для них. Ми теж маємо право…

— Теж хотілось якраз сьогодні погрітись, — скиглив Безногий.

Педро Куля глянув на Дору. Побачив її груди, ясне волосся.

— Вони мають право… — посміхнувся він. — Ану, відступись, Жоане Здоровило.

Негр вражено дивився на Педро. Банда знову почала натискати, тепер уже на чолі з Кулею. Жоан Здоровило витяг руки, вигукнув:

— Куля, я заб'ю першого, хто до неї наблизиться.

Педро Куля ступив ще крок уперед:

— Відступись, Здоровило!

— Ти не бачиш, що це ще дівчинка? Ти цього не бачиш?

Педро Куля зупинився, і хлопці за ним теж зупинилися. Зараз Педро Куля дивився на Дору іншими очима. Бачив на її обличчі страх і сльози, що ринули з очей. Чув плач Зе Фуїньї. Жоан Здоровило промовив:

— Я завжди був з тобою, Куля. Я твій друг, але вона дівчинка, це ми з Професором привели її сюди. Я твій друг, але якщо ти підійдеш, я тебе вб'ю. Вона дівчинка, ніхто не посміє заподіяти їй зло…

— Ми тебе приріжемо, а потім… — втрутився Кангасейро.

— Замовкни! — гримнув на нього Педро.

Жоан Здоровило вів далі:

— Батько й мати її померли від віспи. Ми зустріли її, їй не було де спати, і привели сюди. Вона не повія, це маленька дівчинка, хіба ти не бачиш, що це дівчинка? Ніхто не торкнеться її, Куля.

Педро Куля сказав тихенько:

— Вона дівчинка…

Він перейшов на бік Жоана Здоровила і Професора.

— Ти добрий негр. Ти правий… — Він звернувся до всіх інших: — Хто насмілиться — хай спробує підійти…

— Ти не можеш зробити цього, Куля… — Гульвіса затулив рукою рану. — Ти хочеш її просто поділити на трьох з Професором і Здоровилом…

— Присягаюсь, що ні я не посягаю на неї, ані ці двоє. Це дівчинка. Ніхто не торкатиметься її. Хто захоче, хай підійде тільки сюди.

Менші й боязкіші стали відходити. Гульвіса підвівся і пішов у свій куток, витираючи кров. Кангасейро тихо сказав Педро Кулі:

— Я іду не тому, що злякався, а тому, що ти сказав, що вона дівчинка.

Педро Куля підійшов до Дори:

— Не бійся. Ніхто не зачепить тебе.

Вона вийшла з свого кутка, відірвала шматок подолу й стала витирати кров з рани Професора. Потім пішла туди, де лежав Гульвіса, промила і перев'язала йому рану. Увесь її страх, уся втома щезли, бо вона повірила Педро Кулі.

— Ти теж поранений? — спитала вона Кангасейро.

— Ні, — відрубав метис і сховався у своєму кутку. Здавалося, він боїться Дори.

Безногий мовчки спостерігав. Собака зіскочив з його колін і підійшов лизнути ноги Дори. Та погладила собаку.

— Це твій? — спитала вона Безногого.

— Так. Але може побути й біля тебе.

Вона всміхнулася. Педро Куля пройшовся по складу простоволосий.

— Завтра вона піде звідси, — сказав він. — Я не хочу, щоб тут було дівчисько.

— Ні, — сказала Дора. — Я залишуся, буду допомагати вам… Я вмію куховарити, шити, прати.

— Як на мене, то хай лишається, — сказав Кангасейро.

Дора поглянула на Педро Кулю.

— Адже ти сказав, що ніхто не заподіє мені зла? Педро Куля подивився на її ясне волосся. Місяць зазирав у склад.

Дора — «мати»

Кіт підійшов перевальцем до Дори. Він дуже довго намагався засилити нитку у вушко голки. Дора вклала Зе Фуїнью спати і тепер готувалася послухати, як Професор читатиме гарну історію із книги в синій палітурці. Кіт наблизився до неї повільно ходою моряка:

— Доро, ти могла б мені щось зробити?

І показав на голку з ниткою, яку тримав у руці. Здавалося, він повинен був розв'язати головоломку, але не знав, як до неї взятися. Професор припинив читання, і Кіт змінив тему розмови:

— Ти, Професоре, стільки читаєш, що колись осліпнеш… Якби хоч електрика була… — І Кіт нерішуче подивився на Дору.

— То що в тебе? — спитала Дора.

— Та, чорт забирай, оця нитка… Ніколи не бачив нічого важчого за це. Затягти голці в зад…

— Дай-но сюди…

Вона засилила нитку, зав'язала на кінці вузлик. Кіт сказав Професорові:

— Лише жінка вміє дати собі раду з оцією штуковиною.

Він потягнувся рукою по голку, але Дора запитала, що Кіт хоче собі зашити. Кіт показав розірвану кишеню піджака. Це був той кашеміровий костюм, якого Безногий носив, коли жив як багатий хлопець на вулиці Граса.

— Класний костюм, — похвалився Кіт.

— Справді гарний, — притакнула Дора. — Скидай-но піджака.

Професор і Кіт задивились, як вона шиє. В них ніколи не було нікого, хто б латав їм одяг. Раніше тільки Кіт і Тичка цим займалися. Кіт — тому що намагався бути елегантним і мав коханку, Тичка — тому що йому подобалося ходити охайним. Інші хлопці доношували своє лахміття до цілковитої непридатності, а потім випрохували чи крали інші штани чи піджак. Дора закінчила латання.

— Ще треба щось зашити?

Кіт пригладив волосся, намащене брильянтином.

— Добре б ще сорочку на спині…

Він повернувся. Сорочка була розірвана майже згори донизу. Дора звеліла йому сісти, почала зашивати у нього просто на тілі. Коли її пальці торкнулися Котової спини, він здригнувся. Як тоді, коли Далва дряпала йому спину своїми довгими наманікюреними нігтями, примовляючи:

— Кішечка дряпає котика…

Але Далва не зашивала йому одягу, можливо, навіть не вміла засилити нитку в голку.

Дора торкалася його своєю рукою, наче мати, яка латає синові сорочку. Котова мати вмерла рано. Вона була вродливою жінкою, але в неї, як і в Дори, були погано доглянуті руки. Дружина робітника, вона не знала манікюру. І вона теж латала Котові сорочки просто на спині в нього. Дорина рука торкається його знову. І його охоплює почуття щирої ніжності, почуття безпеки, як тоді, коли його торкалися материні руки. Дора позаду нього. Він її не бачить. Йому здається, що це його мама повернулась і Кіт знову маленький, одягнений в сорочечку, яку пошматував під час ігор на схилах пагорба. Мати змушує його сісти перед собою, і її руки спритно орудують голкою, іноді торкаються його і приносять йому відчуття повного щастя. Мама повернулась і зашиває Котові сорочку. І йому хочеться обійняти Дору за шию, притулитись до неї і щоб вона наспівувала йому пісеньку, а він би заснув біля неї, як маля. Він раптом відчув себе насправді дитиною. Але вже великою дитиною, бо рівний був з чоловіками, бо крав, щоб жити, бо спав щоночі з жінкою легкої поведінки, брав у неї гроші. Але сьогодні ввечері він знову був дитиною, забув про Далву. Забув і про своє життя маленького кишенькового злодія, власника крапленої колоди карт, шулера. Забув про все, і зараз він тільки чотирнадцятирічний хлопець, якому мама зашиває сорочку. Хочеться йому, щоб мама наспівала йому колискову і він заснув би під звуки її голосу… Одну з тих колискових про маленького гномика. Дора перекусила нитку, нахиляється до Кота, і її біляве волосся торкається його плеча. Але не виникає в нього жодного іншого бажання, окрім того, щоб вона й далі була його мамою. Його щастя в цю мить було майже безглуздим. Ніби взагалі раптом перестало існувати все його життя, яким воно було після того, як померла мати. Ніби він і далі залишився дитиною, як усі чотирнадцятилітні. Сьогодні ввечері до нього повернулась мама. Тому ніжний мимовільний дотик Дориного волосся тільки збільшує його щастя. Її голос, коли вона каже: «Все гаразд, Кіт», бринить, немов м'який, музичний голос його матері, яка співала колискових пісень, поклавши Котову голову собі на груди.

Він підводиться, дивиться на Дору вдячними очима.

— Ти тепер наша матуся.

Йому здається, що Дора не розуміє його, хоча б тому, що на її обличчі з'являється усмішка маленької жінки. Але Професор зрозумів, і Кіт, що стояв перед Дорою і говорив до неї щасливим голосом, називав її мамою, і Дора, яка усміхалась до нього всією своєю материнською, майже жіночою усмішкою, виростають у Професоровій уяві в цілу картину.

Кіт закидає піджак за спину й перевальцем виходить. Він відчуває, що життя в складі змінилося: вони зустріли матір, відчули материнську ласку й піклування. Цієї ночі Далва здивувалася йому:

— Що це з Котиком? Що трапилось!

Але він зберіг свою таємницю. Це надто велика подія — знайти матір, яка вже померла. Далва не зрозуміла б цього.

Коли Професор почав читати, Жоан Здоровило підійшов і сів поруч. Ніч була дощова. В історії, яку читав Професор, теж була дощова буряна ніч. Матросів на судні били батогом, капітан був злочинець. Вітрильник міг потонути щохвилі, офіцерів батіг шмагав по оголених спинах матросів. У Жоана Здоровила на обличчі з'явився вираз страждання. Кангасейро прийшов з газетою, але не перебивав і теж залишився послухати. Зараз матрос Джон заробив удари батога лише за те, що послизнувся і впав під час бурі. Кангасейро перервав Професора:

— Якби там був Лампіан, він би вже пристрелив цього капітана з рушниці.

Так і вчинив матрос Джеймс, справжній мужчина, здоровило. Він кинувся на офіцера, і на судні спалахнув бунт… Надворі періщила злива. Про зливу говорилося і в книжці, це була оповідь про бурю і бунт. Один з офіцерів перейшов на бік матросів.

— Оце молодець, — сказав Жоан Здоровило.

Вони полюбляли героїзм. Кангасейро подивився на Дору. Очі її блищали, вона також любила героїчні вчинки. Це подобалося Кангасейро. Почувши, що матрос Джеймс вийшов переможцем у жорстокій сутичці, Кангасейро заспокоєно засвистав, як птах. Дора засміялась. Вони сміялися вдвох, а потім зайшлися реготом уже всі вчотирьох, як це велося у капітанів піску. Сміялися кілька хвилин. Підійшли інші, щоб почути кінець історії. Вони дивилися на обличчя Дори, обличчя маленької жінки, яка поглядала на них з материнською ласкавістю і всміхалась. А коли матрос Джеймс кинув капітана судна у рятувальну шлюпку і назвав «коброю без отрути», всі розсміялися разом з Дорою і подивилися на неї з любов'ю, як діти на кохану матір. Історія скінчилась, всі порозходились по своїх кутках, захоплено обговорюючи щойно почуте оповідання:

— То таки був хлопець…

— Так, той умів…

— А той був молодець…

Але ж капітан і злякався…

Кангасейро простяг Професорові газету. Дора подивилась на нього. Він засміявся, трохи ніяково:

— Тут повідомлення про Лампіана… — Його похмуре обличчя проясніло, коли він обернувся до Дори. — Ти знаєш, що Лампіан — мій хрещений батько?

— Хрещений батько?

— Так. Моя мати взяла його за хрещеного батька, бо Лампіан — відчайдушний сміливець, він не боїться нікого. Моя мати була хороброю жінкою, здатною носити зброю. Одного разу вона примусила тікати двох солдатів. Справжня жінка була. Не поступалась чоловікам.

Дора слухала зачарована. Вона з великою симпатією дивилася на похмуре обличчя мулата. Кангасейро мовчав, але з таким виглядом, ніби хотів сказати ще щось. Нарешті він зібрався з духом:

— Ти теж хоробра… Все одно як моя мати, правда, вона була мулатка, чорнява й кучерява, а не білява, як ти. Ну і не дівчина була, могла бути твоєю бабусею… Але ти на неї схожа.

Він схилив голову.

— Ти можеш мені не вірити, але ти нагадуєш мені її. Здається, ніби я вигадую, а таки справді, ти на неї схожа…

Професор дивився на них своїми короткозорими очима. Кангасейро майже кричав. Похмуре обличчя його сяяло радістю відкриття. «Він теж відкрив свою матір», — подумав Професор. Дора була серйозна, але за цією серйозністю прозирала ніжність. Кангасейро зареготав. Дора розсміялась теж, і вже сміялися всі. Але Професор не сміявся з ними. Швидко почав читати повідомлення в газеті.

Як виявилося, на Лампіана чекала небезпека при в'їзді в селище. Якийсь шофер, що вів грузовика, зустрів його з бандою на дорозі, доїхав до селища і попередив про його наближення. Поліція встигла звернутися по підкріплення до сусідніх селищ. Прибула також «летюча колона». Коли Лампіан в'їхав у селище, його нагло зустріли кулі. Зчинилася шалена перестрілка. Лампіану пощастило вихопитись і сховатися в лісовій гущавині, яка і є його домівкою. Але один з його банди лишився з кулею в грудях. Йому відрізали голову, яку з тріумфом відіслали до Баїї. У газеті з'явилася фотографія. Роззявлений рот, виколоті очі, хтось тримає голову за рідке кучеряве волосся. Горло перерізане великим ножем.

— Бідолаха… — сказала Дора. — Яка жорстокість.

Кангасейро кинув на неї вдячний погляд. Очі його звузились, обличчя ще потемнішало.

— Сучий син, — сказав він тихо. — Сучий син цей шофер. Якщо я колись його спіймаю…

У повідомленні було сказано, що у Лампіана, мабуть, були й інші поранені, оскільки відступала банда надто поспішно. Кангасейро щось бурмотів, ніби розмовляв сам із собою.

— Мені вже пора йти.

— Куди? — спитала Дора.

— До мого хрещеного. Я стану йому в пригоді.

Вона подивилася на нього з сумом:

— Ти справді підеш, Кангасейро?

— Піду справді.

— А якщо поліція тебе вб'є, відріже голову?

— Присягаюсь, живим вони мене не візьмуть. До рук їм живим не потраплю. Не бійся.

Він переконував свою матір, хоробру і сильну мулатку з сертану, здатну битися з солдатами, куму Лампіана, кохану розбійника, що вона може йому повірити, його не схоплять живим, він боротиметься, доки житиме… Дора слухала його з гордістю.

Професор заплющив очі і теж бачив замість Дори відважну мулатку з сертану, яка боронить свій клапоть землі від солдатів за допомогою розбійників. Бачив матір Кангасейро. Біляве волосся Дори замінилося на кучеряве негритянське, ніжні очі дівчини стали розкосими очима жительки сертану, поважне обличчя було обличчям експлуатованої селянки, а усмішка була тією ж ніжною усмішкою матері до сина.

Зі всіх хлопців у складі один Тичка зустрів прихід Дори з недовірою. Для нього вона символізувала гріх. Він уже давно відмовився від негритяночок на березі, їхніх ласкавих, теплих обіймів. Позбувся потроху й інших гріхів, щоб стати чистим в очах бога і заслужити милість одягти сутану священика. Він розмірковував, чи не влаштуватися йому на місце продавця газет, щоб позбутися щоденного гріха крадіжок.

Він дивився на Дору з побоюванням: жінка була гріхом. По суті, Дора була дитиною, бездомною дитиною, як і вони самі. Вона не сміялась, як негритяночки на березі, безсоромним звабливим сміхом… Її обличчя було серйозним, воно скидалося на обличчя цілком достойної жінки. Але невеличкі груди звабно окреслювались під одягом, а коліна виднілись білі і округлі. Тичка боявся. Не стільки Дориної спокуси. Вона не схожа була на тих, які спокушають, вона була ще дитиною, їй ще було рано на це. Але він боявся спокуси, що виникала в ньому самому, боявся демона в собі. І він намагався тихо молитися, коли Дора підходила до нього.

Дора роздивлялась образки святих. Професор зупинився позад неї і теж дивився. Під образком Ісуса Христа були приколені квіти, які Тичка десь потяг. Дора підійшла ближче і вигукнула:

— Як гарно!..

Страх почав зникати в серці Тички. Вона зацікавилася його святими, святими, на яких ніхто в складі не звертав уваги. Дора спитала:

— Це все твоє?

Тичка кивнув головою і всміхнувся. Він показав їй усе, чим володів. Картини, катехізис, чотки — все. Вона із задоволенням розглядала. Професор дивився на них короткозорими очима. Тичка розповів їй історію святого Антоніо, який перебував водночас у двох місцях, щоб врятувати батька від шибениці, на яку той був несправедливо засуджений. Він розповідав так само натхненно як професор читав героїчні оповідання про мужність бунтівних матросів. Дора слухала Тичку з такою ж увагою і симпатією. Вони з ним удвох вели бесіду, а Професор мовчки слухав. Тичка розповідав про свою релігію, про дива святих, про благодіяння падре Жозе Педро.

— Коли ти з ним познайомишся, він тобі сподобається.

Вона сказала, що напевне сподобається. Тичка вже забув, що вона здатна викликати спокусу своїми жіночими грудьми, зграбними ногами, білявим волоссям Він зараз розмовляв з жінкою, дорослішою за нього, яка слухала його ласкаво, як мати. Лише тепер він це зрозумів. Бо в цей момент йому закортіло розповісти їй, що він мріє стати священиком і хоче йти за цим покликанням, що чує поклик бога. Тільки своїй матері він насмілився розповісти. І ось вона була перед ним, і він сказав:

— Ти знаєш, що я хочу стати падре?

— Як добре… — відгукнулася вона.

Обличчя Тички проясніло. Він подивився на Дору і промовив схвильовано:

— Ти вважаєш, я заслуговую на це? Бог добрий, але ж він уміє і карати.

— За що?

У Дориному голосі був подив.

— Хіба ти не бачиш, що наше життя сповнене гріхів?.. Щодня…

— Це не наша провина… — зауважила Дора. — У нас немає нікого.

Але в Тички тепер була вона. Його мати. Він щасливо засміявся.

— Падре Жозе Педро каже мені те ж саме. Можливо, що… Можливо, що одного чудового дня я стану падре.

Він ще голосніше розсміявся. Дора розсміялась теж.

— Ти ним станеш обов'язково.

— Хочеш, я подарую тобі цього Ісуса Христа? — запитав він несподівано.

Він був схожий на дитину, яка наділяє матір частиною своїх ласощів, хоч мама дала їй перед тим гроші, аби вона їх купила.

І Дора погодилась, як мати погоджується взяти ласощі від своєї коханої дитини, щоб та була задоволена.

Професор бачив матір Тички, хоч і не знав, звідки вона взялась. Бачив її там, де стояла Дора. Заздрив Тичці і його щастю.

Вони розшукали Педро Кулю, який розлігся на піску. Ватажок капітанів піску не прийшов на склад цієї ночі. Він лежав на теплому піску і дивився на місяць. Дощ припинився, зійшов місяць, вітер, хоч усе ще ганявся берегом, став лагідним. Професор ліг поряд з Педро, Дора сіла поміж ними.

Глянувши на дівчину краєчком ока, Педро насунув берет на лоба. Дора повернулася до нього і сказала:

— Ти вчора був добрим до мене і до мого брата…

— Ти повинна піти звідси, — відповів Куля.

Вона не відповіла нічого, тільки посумнішала. Втрутився Професор:

— Ні, Куля. Вона як мати… Для нас усіх.

Педро Куля зміряв поглядом обох. Підтяг берета і сів на піску. Але Дора дивилася на нього ласкаво. Для нього… Для нього вона була всім: дружиною, сестрою і матір'ю. Він ніяково посміхнувся до неї.

— Я гадав, ти станеш спокусою для всіх. — Вона похитала заперечливо головою, а він вів далі:— Вони могли б скористатися, коли нас немає вдома.

Вона розсміялась. Професор повторив:

— Ні. Вона нам як мати.

— Гаразд, лишайся, — сказав Педро Куля, і Дора всміхнулася йому, а він усміхнувся Дорі. Він був її героєм. Був кимось, кого вона собі ще не уявляла, але кого колись мусила б уявити. Вона любила його, мов дитина, у котрої нікого немає, як відважного брата, як коханця, найкращого в світі.

Професор, побачивши, як вони всміхалися одне одному, сказав своїм похмурим голосом:.

— Вона як мати!

Але для нього самого вона вже не була матір'ю. Він думав про неї як про кохану.

Дора — сестра й наречена

Сукня — не дуже зручний одяг для члена банди. До того ж їй хотілося стати подібною до капітанів піску, і вона змінила свою сукню на штани, які Задирака доп'яв в одному будинку у Верхньому місті. Штани були для негреняти здоровенні, і він віддав їх Дорі. Однак вони виявилися завеликими навіть для неї, довелося вкоротити холоші. Вона заправила сукню в штани й підперезалася паском. Якби не золотаве волосся і не горбики груденят, її цілком можна було вважати хлопцем, одним з капітанів піску.

Того дня, коли вона, вдягнена, як хлопець, стала перед Педро Кулею, ватажок так і зайшовся реготом. Нарешті, пересміявшись, промовив:

— Та й кумедна ж ти!

Дора зажурилась, І Педро урвав свій сміх.

— Не хочу, щоб ви мене дурно годували щодня. Тепер я братиму участь у всьому, що ви робите.

— Ти хочеш сказати, — здивувався він (вона спокійно дала йому закінчити фразу), — що вирушиш з нами на вулиці, щоб красти?

— Саме так! — У голосі її звучала рішучість,

— Ти з глузду з'їхала!

— Чому?

— Хіба ти не бачиш, що тобі не можна? Це не для дівчинки. Це чоловіча справа.

— Можна подумати, що ви всі чоловіки. Ви ж хлопчаки.

Педро Куля не зразу здобувся на відповідь.

— Але ми носимо штани, а не спідницю.

— Я також! — І вона показала на свої штани.

Якусь мить Педро не знав, що сказати. Він задумано дивився на неї. Тепер йому вже стало не до сміху. Нарешті він озвався:

— Якщо поліція зловить нас, нам нічого не буде. Але якщо злапають тебе…

— Те ж саме.

— Тебе посадять у дитячий будинок. Ти не знаєш, що це таке.

— Дарма. Я вирішила: ходитиму з вами!

Він знизав плечима: мовляв, роби собі як знаєш. Він попередив. Але Дора знала, що він стурбований.

— Ось побачиш, — додала вона, — я стану такою самою, як кожен із вас.

— Ти коли-небудь бачила, щоб жінка робила те саме, що чоловік? Ти не витримаєш навіть одного удару.

— Я можу робити інше.

Педро Куля махнув рукою. В глибині душі йому подобалася її відвага, хоча він побоювався наслідків.

Дора ходила з ними вулицями як один із капітанів піску. Місто вже не здавалося їй ворожим. Тепер вона любила його, вивчала всі завулки, пагорби, стрибала на ходу в трамваї, чіплялася на проїжджі машини. Спритністю вона не поступалася ні одному з хлопців. Ходила вона з Педро Кулею, Жоаном Здоровилом і Професором. Жоан Здоровило не відпускав її від себе, ніби був Дориною тінню, і завжди страшенно радів, коли вона називала його своїм братиком. Негр ходив за нею, мов собака. Йому вона здавалася також сміливою, як сам Педро Куля. Якось він захоплено сказав Професорові:

— Вона як мужчина.

Професор волів, щоб це було не так. Він мріяв про ласкавий погляд Дори. Не про материнську ласку, з якою вона ставилася до малих у ватазі, а також до завжди смутних Кангасейро й Тички, і не про братерський погляд, який вона кидала на Жоана Здоровила, Безногого, Кота, на нього самого. Йому хотілося, щоб вона вділила йому один із поглядів, які вона звертала на Педро Кулю, коли бачила, як той тікав від поліції або від чоловіка, що кричав на порозі крамниці:

— Злодій! Злодій! Мене обікрали!..

Такі погляди вона мала лише для Педро Кулі, але той зовсім не помічав їх.

Професор слухав, як її вихваляє Жоан Здоровило, але не всміхався.

Того вечора Педро Куля вернувся на склад з розпухлим оком і синцем. Він побився з Езекіелом, отаманом іншої банди малолітніх злодюжок і жебраків, банди куди меншої, ніж зграя капітанів піску, та й організованої значно гірше. Езекіел ішов назустріч йому з трьома хлопцями. Серед них був і той, кого капітани піску вигнали за крадіжку в товариша. Педро Куля щойно залишив Дору й Зе Фуїнью під горою Табоака, звелівши їм вернутися на склад. Жоан Здоровило теж був зайнятий і не міг провести Дору. Спершу Педро Куля думав сам відвести її, щоб їй не довелося брести самій через піщане узбережжя. Але було ще досить видно, і тому навряд щоб її зміг зачепити по дорозі якийсь негр. Крім того, Педро поспішав до Гонсалеса по гроші, які той був винен зграї за вкрадені в багатого араба золоті речі.

Чимчикуючи до Гонсалеса, Педро Куля думав про Дору. Про її золотаве волосся, що спадало шовковою хвилею на плечі, про блакитні очі. Вона гарнішала просто на очах, ставала все більше схожою на наречену. Наречена… Він не міг навіть подумати про це. Він не хотів, щоб його товариші думали, ніби він має право займати її. Якби він сказав Дорі, що вона для нього як наречена, кожен хлопчак з їхньої ватаги міг би вважати за своє право сказати їй те саме. І тоді не буде ні закону, ні права серед капітанів піску. А він, Педро Куля, як-не-як ватажок.

За цими думками він не помітив, коли наткнувся на Езекіела та його дружків. Уся четвірка зупинилася перед ним. Езекіел, довготелесий мулат, тримав у зубах недокурок сигари.

— Ти що, сліпий? — гарикнув Езекіел на Педро. — Не бачиш, куди прешся?

— Чого тобі треба?

Той, хто раніше був серед капітанів піску, запитав:

— Як там поживають твої мазурики?

— Ти ще не забув, як там тобі начистили чайник? Дивись мені, шануйся.

Хлопчак заскреготав зубами й шарпнувся вперед. Але Езекіел зупинив його жестом.

— Днями я зроблю до вас візит, — заявив він Педро Кулі,

— Це ж навіщо?

— Подейкують, ви завели собі маленьку бродяжку на весь гурт.

— Ану заткнись, вилупку!

Від удару Езекіел упав, як підкошений. Але вся трійця наскочила на Педро Кулю. Езекіел поцілив ногою в обличчя Педро. Той, хто був у ватазі капітанів піску, заверещав:

— Держіть його добре! — і вдарив Педро в зуби. Езекіел дав збитому з ніг Кулі ще два штурхани в обличчя.

— Знай, що твій хазяїн я, я!

— Вчотирьох… — почав був Педро Куля, але новий удар змусив його замовкнути.

З'явився стражник, і хлопці сипонули врозтіч. Педро Куля підібрав берет, по обличчю йому котилися сльози злості впереміш із кров'ю. Він посварився кулаком навздогін Езекіелові та його дружкам.

Стражник сказав:

— Ану геть звідси, шмаркачу. Гайда, а то запроторю за грати.

Педро Куля сплюнув кров'ю й поволі побрів схилом. Він уже не думав про гроші Гонсалеса. «Вчотирьох проти одного», — бурмотів він собі під носа, леліючи думку про помсту.

У складі була Дора із сплячим братиком. Останнє проміння сонця проникало крізь покрівлю, затоплюючи приміщення примарним світлом. Дора побачила Педро Кулю й підійшла до нього.

— Одержав гроші?

Але тут вона помітила запухле око ватажка, розквашену губу:

— Що сталося, брате?

— Езекіел і ще троє. Вчотирьох на одного…

— Це він так понівечив тебе?

— Коли ж їх було четверо! До того ж вони заскочили мене зненацька. Я ще, дурний, думав, що Езекіел здатний на чесний поєдинок. А вони вчотирьох.

Вона посадила його, це було в кутку Тички, принесла води й промила його рани. Педро обмірковував, як помститися.

— Ми їх добре провчимо, — підтримала Дора.

Педро всміхнувся.

— Ти теж підеш?

— Ще б пак!

Вона обмивала йому вуста, нахилившись над ним. Обличчя її було зовсім близько від лиця Кулі, а її золотаве волосся переплутувалося з його чубом.

— Через що побилися?

— Та просто так.

— Признайся…

— Він бовкнув дещо…

— Це через мене? — здогадалася Дора.

Він мовчки кивнув. Тоді вона наблизила свої губи до Кулевих, поцілувала його і втекла. Він кинувся за нею, вона ухилялася, не даючи себе зловити.

Почали приходити інші підлітки. Дора здалеку всміхалася Педро Кулі. В її усмішці не було ніякого лукавства. Але це не був погляд сестри, яким вона дивилася на інших. Це був боязкий погляд нареченої. Обоє вони ще не знали, що це любов. Цього безмісячного вечора на старому складі колоніальних часів знову розігрувалася романтична пригода двох закоханих сердець. Вона сміялася й опускала очі. Іноді, думаючи, що так повинні поводитися закохані, вона підморгувала. Серце її так і тріпотіло. Вона не знала, що це любов.

Потім зійшов місяць і розсіяв по складу своє жовтаве світло. Педро Куля ліг на піску і навіть із заплющеними очима бачив Дору. Він почув, як вона підійшла й лягла поруч із ним.

— Тепер ти моя наречена, — озвався він. — Прийде день, і ми поберемося.

Він сказав ці слова, не розплющуючи очей. Вона відгукнулася:

— Ти мій наречений.

І хоч обоє вони не знали, що таке любов, але відчували, що це почуття прекрасне.

Коли прийшли Безногий і Жоан Здоровило, Педро Куля підвівся і зібрав усіх. Вони рушили до свічки Професора. Дора пішла й собі і вмостилася між Жоаном Здоровилом та Гульвісою.

Закурюючи сигарету, Гульвіса сказав Дорі:

— Я розучую чудову самбу. Шукаю собі гітару, сестро.

— Ти справді добре граєш, братику.

— Іноді не без успіху.

Педро Куля урвав їхню балачку. Вони дивилися на його роз'юшену губу, на припухле око. Він розповів про все, що сталося.

— Четверо проти одного…

— Треба їх провчити, — заявив Безногий. — Цього ми їм не подаруємо.

Розробили план. Близько півночі тридцять душ вийшли зі складу. Езекіелова ватага ночувала в районі Дров'яного порту під перекинутими баркасами і містками. Дора, прихопивши з собою ножа, пішла разом із Педро Кулею.

Безногий, побачивши її, кинув:

— Справжнісінька Роза Палмейран[17].

Ніколи не було жінки, сміливішої за Розу Палмейран. Вона билася з шістьма жандармами. Її історію знає в порту Баїї кожний матрос і рибалка. Дорі сподобалося порівняння, і вона всміхнулася.

— Дякую, брате.

Брат… Гарне, товариське слово. Її тут звикли називати сестрою. Вона теж називає їх братами, братиками. Для малих хлоп'ят вона наче ненька, піклується про них. Для старших вона як сестра. Але ніхто не знає, що для Педро Кулі вона наречена. Навіть Професор не знає. В глибині душі Професор теж вважає її своєю нареченою.

Пес Безногого раптом загавкав. Кангасейро наслідує собачий гавкіт, усі регочуть. Жоан Здоровило висвистує самбу. Гульвіса підхоплює гучним голосом: «Мулатка кинула мене…» Вони йдуть веселою ватагою з ножами й кинджалами за поясом. Але вони добудуть їх лише тоді, коли інші почнуть різанину. Безпритульні теж мають свої закони і свою мораль, їм не чуже почуття людської гідності.

Нараз Жоан Здоровило кричить:

— Це тут!

Галас, зчинений ватагою, змушує Езекіела вилізти з-під баркаса.

— Хто там?

— Капітани піску, які не терплять хамства, — відповів Педро Куля.

І вони кинулися на свого ворога.

Повернення було тріумфальним. Хоча Безногого поранили ножем, а Задираку несли на руках — йому нам'яв боки один силач-езекіелець, поки його не присадив Кангасейро, — настрій був веселий. Усі смакували перемогу. В складі їх зустріли вітальними криками. І довго ще точилася розмова про подробиці битви, а надто про безстрашність Дори, яка билася, мов справжній хлопець. «Як мужчина», — уточнив Жоан Здоровило. Ні, вона була таки їм сестра, справжня сестра.

«Вона мені як наречена, як справжня наречена», — думав Педро Куля, знову простягаючись на піску. Місяць золотив берег, зорі відбивалися в блакитному морі Баїї. Вона прийшла й лягла поруч із ним. І між ними почалася жартівлива розмова. Вона була як наречена. Вони не поцілувалися, не обнялися. Лише її золотаве волосся ледь торкалося Педро Кулі.

Вона засміялася, подивилась на його волосся.

— Переплуталося, не розбереш, де чиє.

Обоє знов зайшлися тим нестримним, заразливим сміхом, яким уміють сміятися тільки капітани піску.

Вона почала розповідати йому про своє життя на пагорбі, про сусідів, він згадував випадки з життя ватаги.

— Я потрапив сюди, коли мав лише п'ять років. Менше ніж твій братик…

Вони сміялися, щасливі тому, що лежать поруч. Потім їх зморив сон. Педро міцно тримав її за руку. Вони спали, як сестра й брат.

Виправна колонія

«Вечірня газета» надрукувала новину під великим заголовком. Він ішов через усю першу сторінку:

«ЗААРЕШТОВАНИЙ ОТАМАН «КАПІТАНІВ ПІСКУ».

На знімках було видно Педро Кулю, Дору, Жоана Здоровила, Безногого й Кота у кільці жандармів та агентів.

«ДІВЧИНКА У ВАТАЗІ. ЇЇ ІСТОРІЯ. ЇЇ ЗАБРАНО ДО ДИТЯЧОГО БУДИНКУ».

«ВАТАЖОК «КАПІТАНІВ ПІСКУ» — СИН СТРАЙКАРЯ».

«ІНШИМ ПОЩАСТИЛО ВТЕКТИ».

«ВИПРАВНА КОЛОНІЯ ЙОГО ВИПРАВИТЬ», — ЗАПЕВНЯЄ ДИРЕКТОР».

Під одним знімком підпис: «Після того, як було зроблено цю фотографію, ватажок безпритульних затіяв бійку. Внаслідок метушні, що зчинилася, решта хлопчаків зуміли втекти. Ватажок — той, кого позначено на фото хрестиком; поряд з ним Дора, дівчинка баїянських хлопчаків».

І далі:

«Учора баїянська поліція здобула успіх. Вона зуміла затримати отамана ватаги малолітніх злочинців, відомих під назвою «капітанів піску». Наша газета не раз порушувала проблему малолітніх, які живуть на вулицях міста, займаючись крадіжками.

Ми також неодноразово писали про напади, вчинені цією ватагою. Справді, місто живе під постійним страхом перед цими підлітками, котрі невідомо де живуть і отамана яких досі ніхто не знав. Кілька місяців тому ми мали змогу надрукувати листи начальника поліції, судді в справах неповнолітніх і директора баїянської виправної колонії, присвячені цій проблемі. Всі вони обіцяли посилити кампанію проти малолітніх злочинців і, зокрема, проти «капітанів піску».

Ця похвальна кампанія дала вчора перші наслідки — затриманий ватажок цієї банди і кілька її учасників, у тому числі одна дівчинка. На жаль, через колотнечу, підняту ватажком Педро Кулею, інші зуміли вислизнути з рук поліцейських. У кожному разі, поліція зробила вже велику справу, спіймавши ватажка і романтичну натхненницю крадіжок Дору, постать вельми цікаву серед малолітніх злочинців».

Після цієї заяви подавалися вже самі факти:

СПРОБА ОБІКРАСТИ КВАРТИРУ

«Учора надвечір п'ятеро хлопців та одна дівчинка пробралися в особняк доктора Алсебіадеса Менезеса на горі Сан-Бенто. Одначе їх помітив син господаря дому, студент-медик. Дозволивши їм залізти в кімнату, він замкнув їх на засув. Потім викликав поліцейських та агентів, яким і передав злодіїв.

Репортер «Вечірньої газети», довідавшись про пригоду, вирушив до особняка доктора Алсебіадеса. Прибувши туди, він побачив малолітніх, котрих везли до поліцейського управління. Ми попрохали дозволу сфотографувати групу затриманих. Поліція ласкаво дала дозвіл. Але в ту мить, коли фотограф зробив знімок, Педро Куля, грізний ватажок «капітанів, піску», зчинив веремію, що створила сприятливі умови для втечі.

Втеча

Виявивши незвичайну спритність, Педро Куля вирвався з рук агента, який тримав його, і з допомогою прийому капоейри звалив його. Але утекти не встиг. Звісно, поліцейські й агенти накинулися на нього, щоб перешкодити його втечі. Лише тоді став зрозумілий задум отамана «капітанів піску», бо він гукнув арештованим товаришам:

— Тікайте!

Біля хлопців у цей час був тільки один поліцейський, але і того якийсь дуже спритний підліток кинув на землю тим самим прийомом капоейри. Після цього дітлахи сипонули врозтіч по схилу Монтаньї.

У поліції

У поліцейському управлінні ми хотіли побалакати з Педро Кулею. Але він нічого нам не сказав і не захотів показати властям місце, де сплять та зберігають награбоване «капітани піску». Він лише назвав своє ім'я, сказав, що він син колишнього страйкаря, якого вбито на мітингу під час відомого страйку в доках тисяча дев'ятсот… року; в нього нема нікого на світі. А Дора дочка пралі, яка померла від віспи, коли пошесть лютувала в місті. З «капітанами піску» вона всього лише чотири місяці, але вже брала участь у багатьох нападах і, здається, дуже пишається цим.

Наречені

Дора заявила нашому репортерові, що вона наречена Педро Кулі й що вони мають побратися. Вона ще простодушна дівчинка, яка заслуговує більше на співчуття, ніж на кару. Вона говорить про свої заручини з дивовижною наївністю. Їй не більше чотирнадцяти років, тоді як Педро Кулі майже шістнадцять.

Дору відправлено до виправної колонії Милосердної Богоматері. В цій обителі вона швидко забуде Педро Кулю, романтичного нареченого-бандита, і своє злочинне життя серед «капітанів піску».

Що ж до Педро Кулі, то його пошлють до виправної колонії для малолітніх, як тільки поліція доможеться, щоб він сказав, де ховається ватага. Поліція має велику надію, що їй пощастить це з'ясувати ще сьогодні.

Говорить директор виправної колонії

Директор баїянської виправної колонії для малолітніх злочинців і безпритульних — давній приятель «Вечірньої газети». Свого часу наш репортаж допоміг спростувати наклеп на цей навчальний заклад та його директора. Сьогодні він прибув до поліції, щоб дочекатися змоги забрати малолітнього Педро Кулю до себе. На наше запитання він відповів:

— Він переродиться. Погляньте на назву будинку, де я керую: «Виправна колонія». Він виправиться.

У відповідь на наше запитання він засміявся:

— Утекти? Нелегко втекти з виправної колонії. Можу поручитися, що йому з цим не пощастить».

Професор увечері прочитав це повідомлення всім. Безногий зауважив:

— Він уже в колонії. Я бачив, як його виводили з поліції.

— А Дора в дитячому будинку, — додав Жоан Здоровило.

— Ми визволимо їх, — заявив Професор. Він обернувся до Безногого. — Поки Педро Куля не вернеться, ватажком будеш ти, Безногий.

Жоан Здоровило звернувся, зробивши широкий жест руками, до всіх:

— Хлопці, поки Педро не вернеться, ватажком у нас буде Безногий.

— Педро залишився, щоб визволити нас, — промовив Безногий. — А тепер ми повинні визволити його. Правду я кажу?

Усі дружно погодилися з його словами.

Коли Педро Кулю вели до будинку, він міркував, що ж його чекає. Варти в самому приміщенні не було. Прийшли двоє поліцейських, агент і директор виправної колонії. Замкнули кімнату. Агент оголосив веселим голосом:

— Газетярі вже пішли собі, хлопче. Тепер ти скажеш, що тобі відомо, хочеш ти цього чи не хочеш. Директор виправної колонії реготнув:

— Скаже, куди він дінеться!

— Де ви ночуєте? запитав агент. Педро Куля глянув на нього з ненавистю.

— Ага, так я тобі й скажу…

— Скажеш!

— Не діждешся, — і хлопець обернувся до нього спиною. Агент дав знак поліцейським. Педро Куля відчув два удари канчуком. Агент штурхонув його ногою. Він рухнув на підлогу, кленучи своїх мучителів.

— Ну що, скажеш? — запитав його директор виправної колонії. — Це тільки початок.

Тепер його били зі всіх боків. Удари канчуком, кулаками, штурхани ногами. Директор колонії бив його ногами, поліцейські репіжили канчуками. Педро Куля бачив перед собою Жоана Здоровила, Професора, Кангасейро, Безногого, Кота. Всі вони залежали зараз від нього. Безпека всіх їх залежала від його мужності. Він — ватажок і не має права їх зрадити. Він згадав про те, що сталося по тому, як їх схопили. Йому пощастило допомогти втекти іншим, хоча сам він залишився під вартою. І гордість сповнила його груди. Він нічого не скаже, він утече з виправної колонії й визволить Дору. І помститься… Помститься…

Він тільки стогне від нелюдського болю. Але жодного слова не виривається з його вуст. Довколо нього згущається морок. Тепер він уже не відчуває болю, нічого не відчуває. А проте поліцейські все ще його луплять, агент не перестає махати кулаками. Однак Педро більше нічого не відчуває.

— Непритомний, — сказав агент.

— Залишіть мені його, — втрутився директор колонії. — Я візьму його до себе, там він заговорить. Ручаюсь. Я дам вам знати.

Агент погодився. Пообіцявши прислати взавтра по Педро Кулю, директор пішов собі.

На світанку, коли Педро прокинувся, в'язні співали. Це була сумна пісня. В ній розповідалося про сонце на вулицях, про те, яка велика й прекрасна воля.

Педель Ранулфо, котрого послали по Кулю в поліцію, привів його до директора. Педро Куля відчував, як у нього болить усе тіло. Але він ішов радо, бо нічого не сказав, не виказав місця, де жили капітани піску.

Йому згадалась пісня, яку в'язні співали вдосвіта. В ній говорилося, що воля — найвище благо в світі. Що на вулицях — сонце і світло, а в камерах вічна пітьма, бо там не знають волі. Жоан де Адам, який був на волі, під сонцем, теж говорив про неї. Казав, що не лише заради підвищення платні організовував він страйки в доках. Ці страйки влаштовуються також задля волі, якої не мають докери. В боротьбі за волю загинув батько Педро Кулі. «Заради волі для своїх товаришів, — думав Педро Куля, — терпів його син знущання в поліції».

Педро Куля відчував себе слабим, і все тіло в нього боліло, але у вухах йому бриніла пісня, яку співали в'язні. Там, надворі, говорилося в старій пісні, сонце, воля й життя.

Крізь вікно Педро Куля бачив сонце. Дорога йде повз велику браму виправної колонії. Тут, усередині, одвічна пітьма. Там, надворі, воля й життя. «І помста», — думав Педро Куля.

Увійшов директор. Педель Ранулфо привітався й показав на Кулю. Директор посміхнувся, потер руки й сів за високу конторку.

— Нарешті… Давно я очікую цю птицю, Ранулфо. Педель і собі посміхнувся на ці директорові слова.

— Це ватажок капітанів піску. Диви… Це тип вродженого злочинця. Правда, ти не читав Ломброзо, лікаря-криміналіста… Аби ти читав, то одразу побачив би. В нього на обличчі всі ознаки злочинця. В таких літах у нього вже рубець. А подивись на очі… До нього не можна ставитись, як до всіх інших. Ми йому виявимо особливу пошану…

Педро Куля спостерігав за ним запаленими очима. Він відчував втому, непереможне бажання спати. Педель Ранулфо наважився запитати:

— Помістити його разом з іншими?

— Навіщо? Ні. Для початку посади його в карцер. Побачимо, може, звідти він вийде хоч трохи відроджений…

Педель уклонився і вийшов разом з Педро Кулею. Директор кинув услід:

— Режим номер три.

— Вода й квасоля, — буркнув Ранулфо. Він глипнув на Педро Кулю й похитав головою. — Вийде ще худішим.

Там, надворі, були воля і сонце. Камера, в'язні в камері, побої навчили Педро Кулю, що воля — найвище благо на світі. Тепер він знає: не тільки заради того, щоб його історію розповідали в порту, на базарі, в таверні «Морське пристановище», батько загинув за волю. Воля — це як сонце. Найвище благо на світі.

Він почув, як Ранулфо замикав знадвору замок. Темний карцер. Це була крихітна комірчина під сходами, де не можна було ні стояти, ні лежати простягнувшись. Він мусив або сидіти, або лежати, підібгавши ноги. А проте Педро Куля влігся. Його тіло зігнулося дугою. Першою його думкою було, що карцер придатний лише для людини-змії, котру він бачив якось у цирку. Приміщення було без вікон, тут панував цілковитий морок. Повітря до карцеру потрапляло крізь щілини в східцях. Педро Куля не міг зробити ані найменшого руху. З усіх боків він упирався в стіни. Руки й ноги в нього боліли, особливо йому кортіло витягнути ноги. Обличчя його було в страшних синцях, усе розпухло, але тут не було Дори, щоб принести холодну шматку й обтерти його. Воля — це не тільки сонце, вільне вештання по вулицях, сміх і розмови капітанів піску в порту, а й Дора. Це значить почувати біля себе золотаве волосся Дори, чути, як вона розповідає про різні випадки зі свого життя на пагорбі, відчувати її губи на своїх зранених устах. Наречена. Вона теж позбавлена волі. Руки, ноги й голова Педро Кулі боліли.

Дора, як і він, позбавлена сонця, волі. Її відправили до дитячого будинку. Наречена… До того, як вона з'явилася, він ніколи не задумувався над цим словом: наречена.

Ніколи раніше він не думав, що може лежати на піску поруч із дівчинкою, з такою дівчинкою, як вона, розмовляти про всяку всячину і гратися з нею в піжмурки, як з іншими хлопчаками. Він ніколи не мав уявлення про кохання. Ким він був, як не безпритульним, котрий завдяки своїй силі, спритності й хоробрості зумів очолити найзухвалішу ватагу безпритульних дітей, капітанів піску? Що міг він знати про кохання?

Педро Куля знемагав від спраги. Цього дня він нічого не пив і не їв. З Дорою сталося по-іншому. Як тільки вона з'явилася, він, так само як і всі хлопці в складі, одразу подумав про те, як би її звалити на землю, оволодіти нею, спізнати з нею, такою красунею, ту любов, яка була доступна його розумінню. Але оскільки вона була ще дівчинкою, вони її пожаліли. Потім вона стала ніби матір'ю для всіх. І сестрою теж, як правильно сказав Жоан Здоровило. Однак для нього вона з першої ж миті була іншою. Вона була, як і для всіх капітанів піску, товаришем у забавках, дорогою сестричкою. Та водночас вона приносила ще й іншу радість, відмінну від тієї, що дає сестра. Наречена. Йому хотілося, щоб це було так. Правда, йому досить розмовляти з нею, чути її голос, несміливо брати її за руку. Але йому хотілося бути з нею усе життя. Вона була матір'ю, сестрою й подругою капітанів піску. Для Педро Кулі вона була нареченою, а прийде день — вона стане йому дружиною. Її не можуть тримати в дитячому будинку, як дівчинку, в котрої немає рідних. Вона має нареченого, легіон братів і синів, про яких вона повинна піклуватися. Втома в Педро Кулі минула. Йому треба було рухатися, ходити, бігати, треба було розробити план, як визволити Дору. Тут, у темряві, він цього зробити не годен. Марні всі ці його думки, адже Дора теж сидить у камері. Він сідає. Щури шастають по долівці. Але він надто призвичаївся до щурів і не зважає на них. Однак Дора боятиметься цього безперервного шарудіння. За винятком ватажка капітанів піску, будь-хто інший може збожеволіти від цього шуму. Тим більше дівчинка… Правда, Дора — найхоробріша з усіх жінок, що народилися в Баїї, місті хоробрих жінок. Вона сміливіша, ніж Роза Палмейран, котра розправилася з шістьма поліцейськими, ніж Марія Кабасу, інша відважна жінка серед кангасейро, Лампіанова подруга, яка орудує рушницею не гірше за будь-якого бандита. Вона хоробріша тому, що вона ще дівчинка й тільки починає життя. Педро Куля усміхається гордо, незважаючи на біль, утому й спрагу. Як добре було б випити склянку води! Проти піщаного узбережжя біля складу — море, сила силенна води. Море, яке Божий Улюбленець, великий майстер капоейри, крає своїм вітрильником для ловлі риби в південних морях. Божий Улюбленець — славний хлопець. Якби Педро Куля не навчився в нього прийомів ангольської капоейри, найкрасивішої боротьби у світі, бо вона водночас і танець, то він би ніколи не зміг допомогти втекти Жоанові Здоровилу, Котові й Безногому. Тепер тут, у карцері, де нема змоги рухатися, капоейра йому ні до чого. Йому хочеться пити. Невже й Дора знемагає від спраги в ці години! Можливо, вона також сидить у карцері, дитячий будинок — те саме, що й виправна колонія. Спрага гірша за гримучу змію. Вона страшніша за віспу. Бо вона здавлює людині горлянку й тьмарить розум. Трохи води. Трохи світла. Аби впустити сюди хоч трошки світла, тоді б він побачив перед собою усміхнене обличчя Дори. Але він бачить її навіть у пітьмі, сповненій муки й болю. В ньому наростає глуха, безсила злість. Він трошки підводиться, припадає головою до сходів, що правлять йому за дах. Вій б'є кулаком у двері карцеру. Але здається, його ніхто не чує. Йому ввижається люте обличчя директора. Він вгороджує свій кинджал йому в саме серце. В нього не здригнеться рука!

Його кинджал залишився в поліції. Проте Кангасейро дасть йому свій, адже той має пістолет. Кангасейро хоче пристати до банди Лампіана, свого хрещеного батька. Лампіан убиває поліцейських, убиває лихих людей. Педро Куля любить у цю мить Лампіана як героя, як месника. Він — озброєна рука бідарів у сертані. Настане день, коли і він зможе прилучитися до ватаги Лампіана. І хто знає, чи не зуміють вони вдертися до міста Баїї, розчерепити голову директорові виправної колонії? Яке обличчя в нього буде, коли він побачить Педро Кулю на порозі колонії з гуртом кангасейро? Він випустить з рук пляшку вина, яку йому дав приятель з Санто-Амаро, Педро Куля розчерепить йому голову. Ні. Спочатку він посадить його у цей самий карцер, не даючи йому ні їсти, ні пити.

Спрага… Його мучить спрага. Вона призводить до того, що він бачить у пітьмі скорбне й страдницьке обличчя Дори. Тепер він певний, що й вона страждає…

Він заплющує очі. Намагається думати про Професора, Кангасейро, Жоана Здоровила, Кота, Безногого, Гульвісу… Всі зі складу рятують Дору. Але він не може. Навіть із заплющеними очима він бачить її обличчя, що страждає від спраги.

І він знов гупає кулаками у двері, кричить, лається. Ніхто йому не відповідає, ніхто його не бачить, ніхто його не чує. Таким, певно, є пекло. Тичка має слушність, що він боїться пекла. Це занадто жахливо. Мучитися від спраги й сидіти в кромішній тьмі. Пісня в'язнів розповідала, що там, надворі, воля й сонце. А також вода, повноводі річки, що течуть по камінню, стрімкі водоспади, велике таємниче море. Професор, а він знав чимало, бо цілі ночі читав при світлі свічки украдені книжки, псуючи собі зір, сказав йому якось, що на світі більше води, ніж суходолу. Він прочитав це в одній книжці. Але в його карцері нема ані краплі води. В Дориному карцері її теж, мабуть, немає. Навіщо стукати в двері, як він це робить зараз? Ніхто не озветься, руки в нього вже болять. Увечері його побили в поліції. Спина його в синцях і басаманах, груди поранені, обличчя розпухло. Тому директор і сказав, що в нього лице злочинця. Ні, це неправда. Він хоче свободи. Якось один старий сказав, що нічия доля не зміниться. А Жоан де Адам заперечив, що зміниться, і він вірить Жоанові де Адамові. Його батько загинув заради того, щоб змінити долю докерів. Коли він вийде на волю, то теж стане докером, боротиметься за свободу, за сонце, за їжу для всіх.

Він спльовує червоний згусток. Спрага здавлює йому горло. Тичка хоче стати священиком, щоб утекти з цього пекла. Падре Жозе Педро знав, що виправна колонія така, він виступав проти того, щоб саджати туди хлопців. Але що міг вдіяти бідний священик, позбавлений парафії, як він міг боротися проти всіх? Бо всі ненавидять бідних, думає Педро Куля. Коли він вийде, то попрохає матір святого Дону Анінью приготувати талісман, щоб убити директора. Вона зі своїм Огуном має могутність, а він якось викрав Огуна з поліції. Він зробив чимало для своїх літ. Дора теж зробила багато за ці місяці серед них. Тепер вони знемагають від спраги.

Марно Педро Куля тарабанить у двері. Спрага точить його зсередини, мов легіон щурів. Він падає навколішки, і його долає втома. Незважаючи на спрагу, він засинає. Але йому ввижаються кошмари, щури гризуть гарне Дорине личко.

Він прокидається, бо хтось нагорі легенько постукує по одному східцеві. Звестися як слід він не може, сходи не дозволяють. Він стиха озивається:

— Що там таке?

Педро заливає хвиля радості, коли він чує у відповідь:

— Хто тут сидить?

— Педро Куля.

— Ти ватажок капітанів піску?

— Я.

Чується свист. Потім квапливий голос:

— У мене до тебе доручення, один хлопець приходив сьогодні.

— Ну давай викладай.

— Хтось іде. Я вернуся згодом.

Педро Куля чує, як віддаляються кроки. Але йому стає веселіше. Спадає на думку, що це записка від Дори. Та ні, це дурниця. Як могла б Дора передати йому записку? Це, мабуть, від хлопців. Вони намагаються визволити його звідси. Але насамперед йому треба вибратися з карцеру. Поки він тут, капітани піску нічого не можуть зробити. А ось після того, коли він зможе ходити по всій колонії, втекти буде легко. Педро Куля сідає все обміркувати. Котра година, який сьогодні день? Тут завжди ніч, ніколи не проникає сонячне світло. Він нетерпляче очікує, коли повернеться той хлопець. Але того все немає, і Педро починає хвилюватися. Що роблять капітани піску без нього? Професор придумає якийсь план, щоб визволити його звідси. Але поки він у карцері, це даремно. А доти, доки його не витягнуть, він не зможе визволити Дору з дитячого будинку.

Відчиняються двері. Педро Куля кидається вперед, гадаючи, що його збираються випустити. Але чиясь дужа рука штовхає його назад. Він бачить на порозі педеля Ранулфо. Той приніс кухоль води, який Педро Куля вириває в нього з рук і п'є великими ковтками. Але її так мало…

Педель дає йому череп'яну миску з юшкою, де плаває кілька квасолин.

— Дай ще трохи води, — просить Педро Куля.

— Завтра, — сміється педель.

— Хоч склянку!

— Завтра. А якщо грюкатимеш у двері й кричатимеш, то пробудеш тут два тижні замість одного.

І він хряпає дверима перед носом Педро Кулі.

Його знов замикають на ключ. Він лапає довкола себе в пітьмі, знаходить миску. П'є темну юшку з квасолею. Не помічає, що вона дуже солона. Потім з'їдає тверді горошини. І спрага знов мучить його. Пересолена квасоля підсилює спрагу. Що таке кухоль води? Добре б цілий глек. Він лягає і ні про що не думає. Минають години. В пітьмі він бачить лише зажурене Дорине обличчя. І відчуває біль у всьому тілі.

Згодом чути стукіт на східцях.

— Хто там? — запитує він.

— Якийсь кульгавий звелів передати, що вони тебе витягнуть звідси. Як тільки вийдеш із карцеру.

— Уже вечір? — запитав Педро.

— Смеркає.

— Я вмираю від спраги.

Голос не відповідає. Педро розпачливо думає, що хлопець уже пішов геть. Одначе він не чув кроків на сходах.

Та ось знову чується голос:

— Води не можу дати. Нема де просунути. Хочеш сигарету?

— Давай.

— Тоді почекай.

Через кілька хвилин чути легеньке постукування — цього разу в двері. Потім озвався голос:

— Я просуну сигарету тут. Ти налапай унизу. Посеред щілини під дверима.

Педро Куля зробив так, як його просив хлопець. Йому щастить витягти з-під дверей пом'яту сигарету. За нею примандрував сірник, який примотаний до смужки від коробки.

— Дякую! — мовить Педро Куля.

Цієї миті знадвору чується галас, звук ляпаса, падіння тіла. Незнайомий голос репетує:

— Якщо ти намагатимешся лізти до арештованих, кару тобі буде збільшено.

Педро зіщулюється. Тепер цей хлопець буде покараний через нього. Коли він утече, то забере і його до капітанів піску. До сонця і свободи.

Надзвичайно обережно від закурює сигарету, щоб не змарнувати єдиного сірника. Ховає вогник сигарети в долоні, щоб ніхто не зміг побачити його крізь щілини сходів. Його знов огортає тиша, а з тишею приходять думки, видива.

Покуривши, він скорчується на долівці. Аби тільки він міг заснути… Принаймні не бачив би страдницького Дориного личка.

Скільки ж збігло годин? Скільки днів? Усе та сама пітьма, все та сама спрага. Він навчився не пити юшки з квасолі, яка посилює спрагу. Тепер він дуже ослаб, схуд. Параша страшенно смердить. Її ще ні разу не виносили. І живіт у нього болить, ніби вивертає назовні кишки. Ноги ледве тримають. Тільки ненависть, що сповнює його серце, допомагає йому стояти на ногах.

— Падлюки… Негідники…

Це все, що йому вдається вимовити. І то дуже тихим голосом. Йому вже несила ні кричати, ні грюкати кулаками в двері. Тепер уже напевне, що він тут помре. Він бачив Дору, вона лежала на долівці, конаючи від спраги й кличучи його. Жоан Здоровило поряд із нею, але відокремлений гратами. Професор і Тичка плачуть.

Йому принесли води й квасолі вчетверте. Він випиває воду, але утримується від того, щоб з'їсти квасолю.

— Вилупки… Гади… — лається він тихо.

Але ще до того, як принесли їжу того дня (якщо можна було назвати це їжею і говорити про якийсь день, коли для Педро панувала вічна ніч), його знов покликав голос на сходах. Він запитав, навіть не звівшись:

— Скільки днів я вже тут?

— П'ять.

— Дай мені сигарету.

Сигарета його трохи підбадьорює. Та все ж він думає, що через п'ять днів помре. Така кара для дорослого чоловіка, а не для хлопця. І ненависть наростає в його серці. Увесь час ніч. Дора повільно конає в нього перед очима. Жоан Здоровило поряд із нею, відокремлений гратами. Професор і Тичка плачуть. Він спить чи прокинувся? Страшенно болить живіт.

Скільки часу ще триватиме ця пітьма? Й Дорина агонія? Сморід від параші нестерпний. Дора конає на його очах. Невже помре й він?

Поряд із Дориним обличчям з'являється директорове. Невже він прийшов катувати її перед смертю? Скільки часу вона протягне? Педро Куля благає, щоб вона померла зразу, зразу… Так буде ліпше. Тепер прийшов директор, він прийшов, щоб збільшити його муку.

Він чує його голос:

— Вставай!.. — і відчуває штурхан ногою.

Він розплющує очі. Тепер уже Дори немає. Він бачить лише розтягнене в усмішці директорове обличчя:

— Побачимо, чи будеш ти тепер поступливіший. Він не може дивитися на світло, що падає з вікна.

Померла Дора чи ні? — думає він і валиться додолу.

Знову кабінет директора. Той дивиться на нього з посмішкою:

— Сподобався апартамент? Більше не закортить красти? Я вмію провчити, зламати хлопців.

Педро Кулі не впізнати, він худий, як тріска, обличчя позеленіло від розладнання шлунка. Тут же в кабінеті педель Фаусто, чий голос він не раз чув під дверима карцеру. Цей здоровань такий самий кат, як і директор.

— Куди його, до ковальської майстерні? — запитує педель.

— По-моєму, краще на цукрову плантацію. Копати землю. — Директор заходиться реготом. Педель догідливо вторить йому.

Директор, пересміявшись, нахмурюється:

— Але дивися за ним. Це добрий фрукт. Однак я його приборкаю…

Педро Куля мужньо витримує його гострий погляд.

Педель штовхає арештованого до порога.

Поки його ведуть, Педро Куля уважно оглядає приміщення колонії.

Посеред двору перукар обстригає Педро наголо. Він бачить, як білявий чуб падає додолу. Йому дають штани й піджак із синьої матерії. Він перевдягається. Педель веде його до ковальської майстерні.

— Є великий ніж? А серп?

Він передає це знаряддя Педро Кулі. Вони йдуть на плантацію цукрової тростини, де працюють інші хлопці. Того дня Педро такий кволий, що ледве тримає ножа. Тому наглядачі б'ють його. Він нічого не говорить.

Увечері, в черзі, він озирає всіх, намагаючись знайти того, хто розмовляв з ним і давав сигарети. Вони піднімаються сходами в спальню на четвертому поверсі. Спальню влаштували навмисне так високо, щоб нікому не заманулося тікати. Двері зачинені. Педель Фаусто мовить:

— Христосику, катай молитву.

Рожеволиций хлопчик читає молитву. Всі повторюють і хрестяться. Після «Отче наш» і «Богородиці», які він проказав гучним голосом, незважаючи на втому, Педро валиться на койку. Його чекає брудна ковдра. Постільну білизну міняють раз на місяць. Ця постільна білизна — лише простирадло й пошивка на твердій, як камінь, подушці.

Він уже заснув, коли хтось потермосив його за плече.

— Ти Педро Куля?

— Ага.

— Це я пригощав тебе сигаретами.

Педро подивився на мулата, що стояв біля койки. Йому, мабуть, років десять.

— Вони приходили ще?

— Щодня приходили. Вони хотіли тільки довідатися, коли ти вийдеш із карцеру.

— Скажи їм, що я працюю на цукровій плантації… Скільки часу я пробув у карцері?

— Тиждень. Один уже там помер.

— Хлопець пішов. Педро не запитав його імені. Єдине, чого йому хотілося, це спати. Але деякі хлопці походжають між койками, голосно перемовляються. Педель Фаусто виходить із своєї комірчини:

— Що за галас?

Мовчанка. Він плескає в долові.

— Устати.

Обводить усіх поглядом.

— Ну, що за базар?

Мовчанка. Педель протирає очі, ходить між койками. Величезні дзигарі на стіні показують десяту годину.

— Ніхто не скаже?

Мовчанка. Педель скрегоче зубами:

— Тоді всі простоять годину на ногах. До одинадцятої. І перший, хто спробує лягти, опиниться в карцері. Зараз карцер саме пустує…

Тишу порушує хлоп'ячий голосочок:

— Сеу педель…

Це малюк з жовтуватим личком.

— Говори, Енріке…

— Я знаю хто…

Всі очі спрямовані на нього. Фаусто заохочує викажчика:

— Говори, говори.

— Це Жереміас, він ходив чогось до Берто.

— Сеу Жереміас, сеу Берто!

Обидва хлопці скочили зі своїх койок.

— Ану в куток! До півночі. Інші можуть лягти. — Він ще раз подивився на всіх. Покарані стояли в кутку.

Коли педель іде до себе, Жереміас свариться на Енріке кулаком. Інші обговорюють пригоду. Педро Куля спить.

У їдальні, коли вони вранці пили рідку каву й жували тверду галету, сусіда по столу озвався до нього:

— Ти ватажок капітанів піску? — Він говорив дуже тихо, майже пошепки.

— Так, я.

— Я бачив твій портрет у газеті. Молодець! Але тобі, видно, добряче перепало. — Він жує галету, дивиться на змарніле обличчя Кулі. — Ти залишишся тут?

— Драпану.

— Я теж. У мене є план… Коли я втечу, зможу пристати до твоєї ватаги?

— Зможеш.

— Де твоя нора?

Педро Куля недовірливо позирає на нього.

— Ти можеш знайти нас щовечора на Кампо Гранде.

— Ти що ж, гадаєш — я розпатякаю?

Педель Кампос плескає в долоні. Всі підводяться і розходяться по майстернях і на плантації.

Надвечір Педро Куля побачив Безногого, що проходив вулицею. Побачив і педеля, який проганяв його.

Покарання… Покарання… В колонії це слово Педро Куля чув найчастіше. За всяку дрібницю били, арештованих карали карцером. Ненависть наростала в душі кожного з них.

На краю плантації він зумів передати Безногому записку і на другий день у заростях цукрової тростини знайшов вірьовку. Напевне, її поклали туди вночі. Це був моток тонкої міцної вірьовки. Вона зовсім нова. В моток засунутий кинджал, який Педро заховав у штани. Ось тільки пронести моток до спальні було дуже непросто. Втекти удень не можна, наглядачі їх стережуть дуже пильно. Він не може пронести моток в одежі, вони, безперечно, помітять.

Але от зчиняється колотнеча, Жереміас нападає на педеля Фаусто з ножем. Інші хлопці теж кидаються на нього, але прибігає гурт наглядачів з канчуками. Вони лупцюють Жереміаса. Педро засовує моток вірьовки під піджак, відчиняє двері до спальні. Один педель спускається сходами з пістолетом у руці. Педро зачаюється за дверима. Педель поспішає мимо.

Педро ховає вірьовку під матрац і повертається на плантацію. Жереміаса відправили до карцеру. Педелі перераховують хлопців. Ранулфо й Кампос вирушили в погоню за Агостіньо, котрий переліз через загорожу під час бійки. Педель Фаусто з пораненим плечем пішов до медпункту. Очі в директора блищать від люті.

Педель, який рахує хлопців, запитує Педро Кулю:

— Ти де пропадав?

— Пішов, щоб не лізти в бійку.

Педель дивиться на нього недовірливо, але відходить. Ранулфо й Кампос вертаються з Агостіньо. Втікача луплять перед очима всіх. Потім директор каже:

— Посадіть його в карцер.

— Там уже Жереміас, — відказує Ранулфо.

— Хай сидять удвох. Там вони зможуть побалакати. Педро Куля здригається. Як вони помістяться удвох у такому маленькому карцері?

Цієї ночі варта в посиленій готовності, не треба й рипатися. Хлопці скрегочуть зубами з досади.

На третю ніч, коли педель Фаусто пішов у свою комірчину і всі позасинали, Педро Куля встав, добув вірьовку з-під матраца. Його койка під самим вікном. Він відчинив його, прив'язав вірьовку до залізного гака в стіні. Потім кинув вірьовку вниз. Вона виявилася закороткою. Він втягнув її назад. Хоч як він намагався не шуміти, хлопець на сусідній койці прокинувся.

— Ти що, збираєшся драпанути?

Підліток мав лиху славу. Він доносив на своїх товаришів. Саме тому він і присусідився до Педро Кулі. Куля добув кинджал і показав його.

— Диви, холуй, ти краще спи й не дихай. Якщо писнеш, я чикну тебе по горлу, даю слово Педро Кулі. А як побіжиш стукати, то буде вже пізно — шукай вітра в полі… Ти чув що-небудь про капітанів піску?

— Чув.

— Так знай, що є кому помститися за мене.

Він поклав кинджал, щоб був напохваті, і, витягнувши вірьовку, доточив її простирадлом. Вузол він затягнув так, як його учив Божий Улюбленець. Пригрозивши ще раз сусідові, спустив вірьовку й поліз у вікно. Ще не діставшись до землі, почув крик донощика. Випустивши з рук вірьовку, він скочив униз. Упавши з великої висоти, підхопився на ноги й кинувся тікати. Потім переліз через огорожу, ховаючись від поліцейських собак, спущених з ланцюгів. Ось уже й вулиця. Він мав у запасі кілька хвилин, поки педелі, почувши галас, одяглися. Педро Куля взяв кинджал у зуби й роздягнувся. Тепер собаки згублять його слід. Голий, прохлодного ранку, він почав свій біг до сонця, до волі.

Професор прочитав велику шапку в «Вечірній газеті»: «ВАТАЖОК «КАПІТАНІВ ПІСКУ» ЗУМІВ УТЕКТИ З ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ».

Газета подавала велике інтерв'ю з розлюченим директором. Цілий склад реготав. Сміявся навіть падре Жозе Педро, ніби він був одним із капітанів піску.

Дитячий будинок

Одного місяця в дитячому будинку вистачило, щоб загубити веселість і здоров'я Дори. Вона народилася на пагорбі, там минуло і її дитинство. Потім вона пізнала свободу вулиць, міста, пригодницьке життя капітанів піску. Не була тепличною квіткою. Вона любила сонце, вулицю, волю.

У дитячому будинку їй заплели коси, зав'язали їх стрічками рожевого кольору, дали сукню з синьої матерії, темний фартух. Її примусили слухати уроки разом з п'яти-шестирічними дівчатками. Їх погано годували, було багато покарань. Дора мусила постити, не мала відпочинку. Невдовзі вона потрапила до лазарету, звідти повернулася мертвотно блідою. Гарячка в неї не проходила, але вона мовчала, бо зненавиділа тишу лазарету, куди не проникало сонце, де весь час панували присмерки, як увечері. Коли могла, виходила до воріт. За огорожею інколи помічала Професора або Жоана Здоровила. Одного разу їй передали записку: Педро Куля втік із виправної колонії і прийде її визволяти. Гарячку вона відразу ніби й перестала помічати.

У другій записці, написаній Професором, було сказано, щоб Дора знайшла спосіб лягти в лазарет. Але шукати причини не довелося, медсестра сама помітила, що в неї пашать щоки. Вона доторкнулася до лоба.

— Ти вся пашиш, у тебе гарячка.

У лазареті завжди були присмерки. Схоже було на склеп. Важкі портьєри не пропускали світла. Коли прийшов лікар, то тільки сумно похитав головою.

Але світло прийшло сюди разом з ними. «Який Педро худий», — жахнулася Дора, побачивши його. Ватажка супроводжували Жоан Здоровило, Кіт і Професор. Професор пригрозив медсестрі ножем. Дівчинка з вітрянкою, що лежала на сусідньому ліжкові, тремтіла під ковдрою. Дора ледве трималася на ногах. Сестра прошепотіла:

— Вона дуже хвора…

Дора відповіла:

— Я йду, Педро.

Вони вибралися надвір. Кангасейро тримав за нашийник великого собаку. Він приніс йому шматок м'яса. Кіт відчинив браму. На вулиці він промовив:

— Виявилося, що це надзвичайно легко…

Професор попередив:

— Ану, швидше тікаймо, поки не зняли галасу.

Вони почали спускатися по схилу. Дора не відчувала гарячки, вона йшла поряд з Педро, він тримав її за руку.

Кангасейро з кинджалом замикав групу, на його похмурому обличчі грала усмішка.

Великий мир ночі

Капітани піску дивились на свою матір Дору, на сестру Дору, на Дору-наречену. Професор бачив Дору, свою кохану. Капітани піску дивились у цілковитій тиші. Свята мати Дона Анінья молилась, щоб прогнати гарячку, яка спалювала Дору. Бузковою паличкою наказувала гарячці йти геть. Дора всміхалась очима, що виблискували від гарячки. Здавалося, в її очах великий мир баїянської ночі.

Мовчки дивилися капітани піску на свою матір, сестру і наречену. Ледве пізнавали її, так змучила її хвороба. Куди зникла її веселість, і чому вона не бігала навперейми з молодшими братиками і не шукала на вулицях пригод зі старшими братами, з чорними, білими й мулатами? Де поділась радість з її очей? Лише великий мир, великий довічний мир. Чому стискає Педро Куля її руку так міцно?

Не було спокою в серцях капітанів піску. Вони стискаються від жаху втратити Дору. Але великий мир ночі був у її очах. В очах, які так м'яко заплющувались, коли свята мати Дона Анінья проганяла гарячку, що спалювала дівчинку.

Спокій ночі огортає старий склад.

Дора — дружина

Собака на піщаному березі виє на місяць. Безногий виходить зі складу, проводжаючи Дону Анінью. Вона запевняє, що гарячка у Дори швидко мине, Тичка прямує до падре Жозе Педро. Він вірить у падре, той може дати ліки.

У складі капітани піску сидять мовчки. Дора просить, щоб вони лягали спати. Вони полягали, але мало хто заснув. Вони думають про хворобу, що зжирає Дору. Дівчина поцілувала Зе Фуїнью, наказала йому спати. Малюк не зовсім розуміє, що з сестрою. Знає, що вона хвора, але ні на мить не замислюється над тим, що вона може покинути його. Проте капітани піску побоюються, що саме так може статися. Тоді вони знову лишаться без матері, без сестри, без нареченої.

Поруч з Дорою Жоан Здоровило і Педро Куля. Негр усміхається, але Дора знає, що сміятися йому не хочеться. Усмішкою він хоче підбадьорити її. Це сумна усмішка. Педро Куля тримає його за руку. Трохи далі, заглиблений у свої думи, сидить Професор, охопивши голову руками.

— Педро, — кличе Дора.

— Що таке?

— Підійди-но сюди.

Той наближається. Голос у неї був дуже тоненький. Педро лагідно промовив:

— Тобі щось треба?

— Ти любиш мене?

— Ти ж сама це добре знаєш…

— Ляж тут.

Педро лягає поруч з нею. Жоан Здоровило іде до Професора. Вони не розмовляють, охоплені сумом. Ніч огортає склад. Спокій ночі світиться також в очах хворої Дори.

— Ближче… — шепоче Дора Педро.

Він присувається, тіла їхні дотикаються. Вона бере його руку, кладе її собі на груди. Пашить лихоманкою Дорине тіло. Педрова рука лежить на її дівочих персах.

— Ти знаєш, що я вже доросла?

Рука його ніжиться на її грудях, він притискає її до себе. Великий спокій у її очах.

— Була в дитячому будинку… Тепер можу стати твоєю дружиною.

Він дивиться на неї з подивом.

— Але ж ти хвора…

— Перш ніж я помру. Прийди до мене…

— Ти не помреш.

— Якщо ти прийдеш — ні…

Вони обнялися…

— Тепер ти моя, — шепоче він схвильовано.

Її обличчя, що пашить жаром, сповнюється радістю. Тепер спокій та ніч огортають Дору.

— Як добре… — шепоче Дора. — Я твоя дружина. Він цілує її.

— Тепер я засну, — каже вона.

Він лежав поруч, тримаючи гарячу Дорину руку. Дружина.

Спокій ночі охоплює подружжя. Кохання завжди прекрасне й солодке, навіть коли неподалік — смерть. У двох юних серцях немає більше страху. Тільки спокій, спокій ночі Баїї.

На світанку Педро поклав руку на лоб Дори. Він був холодний. Не було пульсу, серце не билось. Його крик лунає на складі, будить хлопців. Жоан Здоровило дивиться розширеними очима на покійницю.

— Ти не повинен був цього робити, — каже він Педро Кулі.

— Вона сама запрагла цього, — кидає він і йде, щоб не розплакатись.

Підходить Професор. У нього не вистачає мужності торкнутися її тіла. Але він усвідомлює, що для нього життя в складі скінчилося, йому тут нічого більше робити. З'являється Тичка з падре Жозе Педро. Падре торкається Дориної руки, кладе свою руку на її лоб і каже:

— Вона мертва…

Падре починає проказувати молитву. Всі голосно повторюють: «Отче наш, іже єси на небесіх…»

Педро Куля згадує про вечірні моління у виправній колонії. Він втягує голову в плечі, затискає вуха. Обертається і бачить тіло Дори. Тичка вкладає їй у пальці бузкову квітку. Педро ридає.

Повернулася мати Дона Анінья, прийшов Божий Улюбленець. Педро Куля не бере участі у розмові. Анінья каже:

— У цьому житті вона була як тінь. На тому світі вона стане святою. Як Зумбі дос Палмарес, якого вшановують на кандомбле, як Роза Палмейран. Хоробрі чоловіки і жінки стають святими для негрів…

— Вона була мов тінь… — повторює Жоан Здоровило.

— Вона піде на небо, — каже падре Жозе Педро. — Вона була безгрішна. Не знала, що таке гріх…

Тичка молиться. Божий Улюбленець знає, що від нього чекають, аби він відвіз покійницю на своєму вітрильнику і кинув у море перед старим фортом. Адже не може похоронна процесія вийти зі старого складу. Але як це втовкмачити падре Жозе Педро? Безногий поспіхом намагається пояснити… Падре спочатку жахається. Це гріх, він не може погодитися на гріх. Потім усе ж таки погоджується. Тільки Педро Куля не бере участі у розмові.

У мертвих очах Дори, очах матері, сестри, нареченої і дружини — великий спокій. Дехто з хлопців плаче. Кангасейро і Жоан Здоровило хочуть підняти тіло. Кангасейро ледве ворушить руками, а Жоан Здоровило плаче, мов жінка. Дона Анінья, тримаючи Педро за руку, накриває покійницю білою мереживною скатертиною.

— Вона піде до богині Єманжі, — говорить вона. — І теж стане святою…

Але ніхто не може підняти мертве тіло, бо Педро обіймає його і не хоче відпустити. Професор крикнув на нього:

— Відпусти! Я теж любив її! Зараз…

Вони несуть покійницю в нічний спокій, до таємничого моря. Падре молиться. Дивовижна процесія прямує вночі до вітрильника Божого Улюбленця. Педро Куля дивився з піщаного берега, як вітрильник відпливає у море, простягає до нього руки.

Повернулися на склад хлопці. Білий вітрильник щезає в морі. Місяць освітлює піщане узбережжя зорі сяють на небі і в морі. Панує спокій ночі. Спокій, що випромінився з Дориних очей.

Зірка з білявим волоссям

У гавані Баїї розповідають, коли вмирає мужня людина, вона стає зіркою в небі. Так було із Зумбі, з Лукасом де Фейра, з Безбуро, з усіма хоробрими неграми. Але ніколи пе траплялося, щоб жінка, якою б мужньою вона не була, стала після смерті зіркою. Декотрі, як Роза Палмейран чи Марія Кабасу, стали святими на кандомбле. Але ніколи жодна з них не стала зіркою.

Педро Куля кидається у воду. Він не може лишатися на складі серед зітхань і плачу. Він хоче супроводжувати Дору, хоче піти з нею, зустрітися з нею в безмежному царстві Єманжі. Він пливе все вперед і вперед, за вітрильником Божого Улюбленця. Він пливе і бачить перед собою Дору, свою дружину, вона простягає до нього руки. Він пливе, доки не знесилюється. Тоді лягає на спину, очі його звернені до зірок і великого жовтого місяця. Що було йому до того, що він помре, коли йшов за своєю коханою, коли його чекала любов? Чи залежало йому на тому, що цієї ночі, за твердженнями астрономів, комета пронеслася над Баїєю?

Те, що бачив Педро, була Дора, яка стала зіркою і пішла на небо. Вона була сміливішою за всіх жінок, за Розу Палмейран, за Марію Кабасу. Вона була така смілива, що перш ніж умерти, хоч була ще дитиною, віддала йому своє кохання. Тому вона стала зіркою на небі.

Зіркою з довгим білявим волоссям, зіркою, якої ніколи не було в ночі Баїї.

Щастя осяває обличчя Педро Кулі. До нього врешті теж прийшов спокій ночі. Тепер він знає, що вона сіятиме для нього серед тисячі зірок на незрівнянному небі негритянського міста Баїя, з яким не може зрівнятись жодне місто в світі.

Його підбирає вітрильник Божого Улюбленця.