Капітани піску

Покликання

Після смерті Дори минуло ще небагато часу, і враження від її короткої і виразної присутності і від її смерті сповнювали ночі на старому складі. Деякі хлопці, входячи до складу, за звичкою позирали в той куток, де звичайно сиділа Дора, біля Професора і Жоана Здоровила. Вони все ще вірили, що побачать її там. Вона залишилась для них нез'ясованою загадкою. Поява матері і сестри в їхньому житті була зовсім несподіваною. Тому вони все ще роззиралися за нею, хоч і бачили, як її відвіз Божий Улюбленець на своєму вітрильнику в морські простори. Тільки Педро Куля не шукав її на складі. Педро Куля дивився в небо і бачив там зірку з довгим золотавим волоссям.

Одного разу Професор не запалив своєї свічки і не розгорнув книжки, нічого й не казав. Для нього це життя на складі закінчилося в ту мить, коли гарячка вбила Дору. Прийшовши сюди, ця дівчина заповнила своєю присутністю весь склад. Для Професора все набрало відтоді іншого змісту. Склад був ніби рамою для картини: її золотаве волосся спадає Котові на плечі, і Кіт згадує свою маму, або ж її губи цілують Зе Фуїнью, щоб малий заснув, або ж її вуста виспівують колискових пісень. А як усміхалась вона, радіючи з мужності Кангасейро, ніби справжня смілива мулатка з сертану. Або як входила до складу, широко всміхаючись, волосся в неї розвівалося, коли вона поверталась після якоїсь пригоди з вулиць Баїї. Або ж її очі, повні кохання: обличчя, яке палить гарячка, руки, що кличуть коханого до перших і останніх їхніх обіймів. Зараз Професор дивився на склад, як на раму без картини… Марне все. Для нього все втратило зміст або ж набуло ще страшнішого змісту.

Та й він сам дуже змінився за ці кілька місяців після смерті Дори. Ходив серйозний, мовчазний і зійшовся з тим чоловіком, який колись на тротуарі вулиці Чілі розбалакався з ним, подарував йому мундштук і дав свою адресу.

Одного вечора Професор не засвітив своєї свічки і не розгорнув книжки, він мовчав. До нього підійшов Жоан Здоровило. Професор складав свої речі, переважно книжки, в клунок. Жоан Здоровило не сказав нічого, але відразу все зрозумів, хоча всі вважали його дурним. Та коли повернувся у склад Педро Куля й запропонував йому сигарету, Професор сказав:

— Я іду…

— Куди, братику?

Професор обвів поглядом склад, хлопців, які виходили, сміялися, снували, мов тіні, поміж щурами.

— Що чекає нас у житті? Тільки побої в поліції, коли нас схоплять. Усі кажуть, що одного дня наше життя може змінитися. Падре Жозе Педро, Жоан де Адам, ти… Тепер я сам зміню своє життя…

Педро Куля не вимовив ні слова, але в його очах застигло запитання. Не допитувався і Жоан Здоровило, однак цей розумів усе.

— Я вчитимусь у одного художника в Ріо. Доктор Дантас, той, що з мундштуком, написав йому, надіслав мої малюнки. Художник звелів приїхати… Настане день, я покажу, яким є наше життя… Намалюю портрети вас усіх. Ти сам казав колись про це, пам'ятаєш? Так ось, я так і зроблю…

Педро підтримав його:

— Ти допоможеш людям змінити життя…

— Але як? — спитав Жоан Здоровило.

Професор теж не зрозумів, а Педро Куля і сам не міг пояснити.

Але Педро Куля вірив у Професора, в його малюнки, у ненависть, яку той носив у серці з ранніх літ, у його любов до справедливості та свободи. Для нього дитинство серед капітанів піску не минуло даремно. Навіть якщо він потім стане великим митцем, а не злодієм, вбивцею чи волоцюгою. Та пояснити усього цього Педро Куля не вмів. Він сказав лише:

— Ми ніколи не забудемо тебе, брате. Ти читав нам історії, був найкмітливішим серед нас… Найкмітливішим…

Професор схилив голову. Жоан Здоровило підвівся, його голос розлігся, мов сурма, але звучав водночас і як прощальний крик:

— Хлопці, хлопці!

Всі зібралися навколо. Жоан Здоровило простяг до них руки:

— Хлопці, Професор іде від нас. Він стане художником в Ріо-де-Жанейро. Хлопці, хай живе Професор!

Вигуки «хай живе!» стисли хлопцеві серце. Він обвів поглядом старий склад. І це не була більше рама без картини, це була рама з численними картинами, наче кадрами на кінострічці. Мужнє життя в боротьбі і злигоднях. Він відчув бажання залишитися. Та який сенс залишатись? Якщо він піде, то, може, саме цим найбільше допоможе хлопцям. Він покаже світу їхнє життя… І ось вони тиснуть йому руку, обіймають його на прощання. Кангасейро засумував так, ніби дізнався про загибель одного з членів банди Лампіана.

Увечері на пристані чоловік з мундштуком, який виявився поетом, вручив Професорові лист і гроші.

— Він чекатиме на тебе в порту. Я телеграфував. Сподіваюсь, ти виправдаєш довіру, яку я маю до твого таланту.

Ніколи ще пасажира третього класу не проводжали стільки людей… Кангасейро подарував йому кинджал. Педро Куля з усіх сил намагався бути веселим, жартував. Тільки Жоан Здоровило не приховував свого суму.

Коли пароплав відчалив, Професор довго ще бачив берет Педро, яким той розмахував на пристані. Серед незнайомих пасажирів — офіцерів у формі, комерсантів і сеньйорит — Професор тримався знічено, не знав, що робити, ніби вся його мужність лишилася там, на березі, у капітанів піску. Але в душі його вже звучала любов до свободи, любов, що змусить його згодом залишити і старого художника, коли той навчить його малювати по-академічному, і взятись до малювання на власний розсуд картин, якими невдовзі захоплюватиметься уся країна.

Минула зима. Минуло літо, настала ще одна зима. Потяглися довгі дощові дні. Ночами вітер віяв і віяв без угаву на піщаному узбережжі. Тепер Тичка продавав газети, чистив взуття, підносив валізи подорожнім. Красти він кинув. Педро Куля погодився, щоб Тичка мешкав у складі, хоча й відбився від хлопців. Педро ще не розібрався, що діється в душі у Тички. Він знав тільки, що хлопець прагне стати священиком, хоче тікати від цього життя. Але Куля певен, що це нічого не вирішить, нічого не виправить у їхньому житті. Падре Жозе Педро зробив усе, щоб змінити їхню долю. Однак такий він був один, інші не вважали його дії правильними. Який же в цьому сенс? Тільки коли всі будуть триматися разом, як твердить Жоан де Адам.

Тичку кликав бог. По ночах на складі хлопець постійно чув його виразний поклик. Це був могутній голос у його душі, схожий на голос моря чи вітру, що завивав поміж будинками. Голос, який говорить не вухам, а серцю. Голос, що кличе, веселить і жахає водночас. Голос, який і від нього хоче всього, аби дати можливість йому служити. Бог кличе його. Поклик бога в серці Тички був сильним, мов голос вітру, наче могутній голос моря. Тичка хотів жити для бога, виключно для бога, жити самотньо, розкаюючись, життям, яке очистить його від гріхів, яке зробить його достойним погляду божого. Бог кличе його, і Тичка мріє про своє спасіння. Житиме в каятті, ніколи більше не задивиться на театральну виставу, яка відбувається у світі. Він не хоче більше нічого бачити, що відбувається на світі, він хоче очистити свої очі для споглядання бога. Бо для тих, у кого очі не досить очищені від гріхів, обличчя бога жахливе, немов розбурхане море. Але для того, в кого очі й серце чисті, обличчя бога спокійне, як морські хвилі сонячного, тихого ранку.

Тичка мічений богом. Але позначилося на ньому і життя капітанів піску. Зараз він зрікається своєї свободи, відмовляється дивитись на театр життя, відмовляється від життя і пригод капітанів піску, щоб прислухатися до поклику бога. Бо голос бога, що лунає в його серці, незрівнянно могутніший. Тичка молитиметься за капітанів піску, каючись у гріхах у своїй келії. А поки що він повинен слухатись і йти за голосом, який кличе його. Цей голос змінював вираз його обличчя зимовими ночами в складі. Йому здавалось, ніби надворі вже весна.

Падре Жозе Педро знову викликали до архієпископства. Цього разу, крім каноніка, його прийняв і голова ордену капуцинів. Падре Жозе Педро тремтить, думаючи, що його знову лаятимуть, казатимуть про його гріхи. Він зробив багато протизаконного, щоб допомогти капітанам піску. Падре боїться, що його спостигла невдача, бо йому майже ні в чому не вдалося поліпшити їхнє життя. Але часом він трохи заспокоював їхні маленькі серця. І в нього був Тичка… Його завоювання для бога. Якщо він і не зробив усього, якщо не оновив, як прагнув, їхнього життя, то він і не втратив усього. Дечого він усе ж досяг для бога. Він радів, що інколи він заступав капітанам піску батька й матір. Ватажки зараз уже поставали дорослими хлопцями, майже чоловіками. Професор уже поїхав, інші теж невдовзі порозходяться. Хоча вони й були злодіями, провадили грішне життя, подеколи він давав їм трохи заспокоєння і ласки у ці злигодні їхнього життя. І почуття товариськості.

Цього разу канонік не сварився. Він повідомив, що архієпископство вирішило дати йому парафію, і додав:

— Ви завдали нам багато клопоту, падре, із своїми помилковими ідеями щодо освіти. Я сподіваюсь, що добрість сеньйора архієпископа, який дає вам цю парафію, призведе до того, що ви більше дбатимете про свої обов'язки і не докучатимете нам настроями, що, напевно, навіяні радянськими прикладами.

Парафія ця ніколи не мала священика, бо не щастило знайти падре, який би погодився піти поміж кангасейро, в загублене у високогірному сертані селище. Але, почувши назву містечка, падре Жозе Педро зрадів. Він подасться у край кангасейро. А кангасейро схожі на великих дітей. Він почав дякувати, проте голова ордену капуцинів перепинив його:

— Сеньйор канонік розповів мені, що серед цих хлопчаків є такий, що має покликання стати священиком.

— Я саме збирався сказати про це, — відгукнувся падре. — Ніколи не стикався я з таким виразним покликанням.

Місіонер усміхнувся:

— Річ у тому, що нам потрібний ченець. Звичайно, це не те ж саме, що стати священиком. Але дуже близько. І якщо його покликання справжнє, орден може надати йому можливість учитися і згодом стати священиком.

— Він буде дуже радий.

— Ви відповідаєте за нього?

Тичка стане ченцем. Прийде день, коли він, мабуть, пострижеться. І падре вийшов, дякуючи богові.

Вони проводжали падре на станцію. Гудок потяга був схожий на плач. Тут зібралося багато капітанів піску. Падре дивився на них з любов'ю. Педро Куля звернувся до нього:

— Ви добре до нас ставилися, падре. Ви — гарна людина. Ми не забудемо вас…

Вони не пізнали Тичку, коли той з'явився у чернечій сутані, підперезаній довгою мотузкою. Падре Жозе Педро сказав:

— Ви знайомі з братом Франсіско зі Святого сімейства?

Вони дивилися на Тичку присоромлені. Але Тичка всміхався. Він був худий, схожий на аскета. В одязі капуцина він здавався ще вищим.

— Він молитиметься за вас… — сказав падре Жозе Педро.

Він попрощався і ввійшов у вагон. Потяг гуде, його гудок наче прощання. З вікна падре бачить хлопців, вони махають руками, беретами, старими капелюхами, ганчірками, що правлять їм за носовички. Стара, яка опинилася навпроти нього і хотіла почати розмову, лякається, побачивши, що падре плаче.

Гульвіса тепер рідко з'являвся на складі. У нього гітара, він складає самби, вже дорослий, стало більше одним волоцюгою на вулицях Баїї. Ніхто не має такого вільного життя, як волоцюга. Гульвіса проводить день, тиняючись у доках, на базарі, а вночі відвідує свята макумби на пагорбах і в Солом'яному містечку або ж кандомбле. Він грає на своїй гітарі, їсть і п'є, закохує в себе вродливих мулаток, причаровуючи їх своїм голосом і музикою. Нерідко він зчиняє бійки, а коли поліція переслідує його, ховається у складі серед капітанів піску.

Тоді він грає для них, сміється й регоче з ними, ніби він все ще один із них. Між тим Гульвіса потроху відходить від банди, як виростає. Коли йому минуло дев'ятнадцять, він уже не повернувся, став справжнім волоцюгою, одним з тих мулатів, які люблять Баїю понад усе і проводять своє життя на міських вулицях. Ворог багатства і ворог праці, друг свят, музики і мулаток, волоцюга, забіяка, майстер капоейри, що спритно орудує ножем, і злодій, коли треба, Гульвіса співає пісню про волоцюгу з добрим серцем, пісню, яку він склав сам майже про себе. Він обіцятиме дівчатам, що виправиться, що піде працювати, але назавжди лишиться волоцюгою. Стане одним з найбільших бешкетників у місті. Наступні капітани піску любитимуть його, захоплюватимуться ким, як сам Гульвіса колись любив і захоплювався Божим Улюбленцем.

Спливло чимало часу.

Одного разу Педро Куля ішов містом з Безногим. Вони зайшли у собор на площі П'єдаде подивитися на золоті речі, а мимохідь витягти гроші у якоїсь богомолки. В цей час у церкві нікого не було, лише група бідних хлоп'ят і монах-капуцин, який учив їх катехізису.

— Так це ж Тичка… — сказав Безногий. Педро Куля подивився. Знизав плечима.

— Ну то й що? Безногий теж подивився.

— Не подасть він нам ні копійки…

— Нічого, прийде день, він теж стане падре… Нам слід було б триматися разом.

— Доброти замало, — зауважив Безногий. І додав: — Тільки ненависть…

Тичка не помітив їх. З терплячістю і лагідністю він навчав галасливих хлоп'ят законам катехізису, і двоє капітанів піску вийшли, похитуючи головами. Педро Куля поклав руку на плече Безногому:

— Ні ненависть, ні доброта. Лише боротьба.

Рівний голос Тички лунав у соборі. Голос ненависті Безногого лунав біля Педро Кулі. Але він сам не чув ні того, ні того. Він чув голос докера Жоана де Адама, який розповідав про його батька, загиблого в боротьбі.

Пісня кохання старої діви

Кіт розповідав, що стара діва дуже грошовита. Вона була останнім нащадком багатої родини, мала десь років із сорок п'ять і була негарна й неврастенічна. Казали, ніби в неї є кімната, повна золотих речей, брильянтів та інших коштовностей, котрі її родина нагромадила за довгі покоління. Педро Куля був переконаний, що звідти можна витягти чимало вартісного. Гонзалес, власник заставного закладу «0–14», давав за такі речі чималі гроші. Педро Куля запитав у Безногого:

— Ти зміг би туди проникнути?

— А чом би й ні?

— А потім вліземо туди всі…

У складі почувся сміх. Кіт саме вибрався на побачення з Далвою. Безногий заявив:

— Завтра вранці піду.

Стара діва відчинила двері. Вона мала тільки одну служницю, стару негритянку, яка теж ніби була частиною спадщини, бо жила вже в цій родині років із п'ятдесят. Стара діва гордовито поглянула на Безногого:

— Що тобі треба?

— Я бідний сирота, кульгаю. — Він показав свою ногу. — Не хочу жити з крадіжок ані жебрати… Може б, у вас знайшлась для мене якась робота? Я міг би ходити купувати щось для вас…

Стара діва не спускала з нього очей. Хлопчик… Але не доброта озивалася в ній… Дуже давно, коли вона була ще дівчинкою, служив у них в домі хлопчик на побігеньках. Гарно було… Але її брат підстеріг їх і хлопця того прогнав. Зараз брата вже давно немає, і прийшов інший хлопчик проситися взяти його в дім.

— Ну гаразд. Візьму тебе.

Вона звеліла йому прийняти ванну. Ввечері дала грошей, щоб купив дещо для дому і собі одежу. Безногому вдалося прибрати до кишені тисячу двісті мільрейсів. Він подумав: «Тут я призбираю грошенят».

На кухні негритянка розповідала йому своїм співучим голосом давні історії. Безногий слухав і вдавав, ніби захоплений, щоб завоювати у служниці більшу довіру. Але коли він запитав про золоті речі, негритянка замовкла. Безногий не відступав. Коли треба було, він умів бути терплячим, уже знав, як поводитись у таких випадках. У світлиці стара діва вишивала хрестиком рушника й зацікавлено позирала крізь відчинені двері на Безногого. Вона була негарна, але фігура її, незважаючи на вік, зберегла привабливість. Вона покликала Безногого подивитися на її роботу. Коли Безногий підійшов, вона нахилилась, і хлопець міг побачити її великі груди. Робота здалась йому дуже гарною, і він похвалив, як добре вихований хлопчик:

— Ви, сеньйоро, гарна майстриня…

Попри кульгаву ногу і невродливе обличчя, він здався старій діві дуже симпатичним. Звісно, краще, аби він був ще трохи старший. Та все ж… Вона знову нагнулась, виставляючи перед Безногим свої перса. Але хлопець відвів погляд, бо тоді йому ще й на думку не спадало, що вона робить це зумисне. Коли ж він знову похвалив її роботу, діва погладила його по обличчі.

— Спасибі, синку мій. — Її голос звучав млосно.

Увечері негритянка принесла до їдальні матрац і постелила Безногому. Накрила матрац простирадлом, поклала подушку. Стара діва була десь у подруги в гостях, на цій же вулиці, та коли вона повернулась додому, Безногий уже лежав. Він ще чув, як вона з кимось прощалась:

— Вибачте, що довелося вам проводжати мене, самітницю, додому.

— Дона Жоана, не кажіть такого…

Грюкнули двері, забряжчав ключ. Негритянка вже спала в кімнатці біля кухні. Стара діва зайшла у їдальню. Безногий удав, ніби спить. Вона зітхнула і пішла до своєї кімнати.

Світло погасло у всьому будинку. Хоч хлопці в старому складі лягали спати значно пізніше, Безногий відразу заснув. Тому й не чув, коли прийшла до нього стара діва. Відчув руку, що пестила йому волосся. Подумав, що це просто гарний сон. Та ось рука ковзнула по його тілу, Безногий хотів закричати, але стара діва затисла йому рота рукою.

— Служниця може почути, — прошепотіла вона й притулилася до нього.

Безногий встав невиспаний, утомлений. Тіло мов не своє. У ньому піднімається глуха злість. Протягом дня він ледве відповідає Жоані, говорить їй грубощі, і жінка плаче. Безногий називає її старою дівою, погрожує, що піде геть. Вона дає йому гроші і просить, аби залишився. Але не заради грошей Безногий залишився. Він уже знав на той час, яким ключем відмикати двері, де Жоана ховає золоті речі. Треба викрасти ключа для каштанів піску. Але щось інше тримає його тут.

Йому завжди не щастило з жінками. Жодна не дивилась на нього, не запрошувала його поглядом. Інші були негарні, але його жінки не хотіли через кульгаву ногу, через те, що ходив він, як рак. І врешті він змирився з тим, що неприємний жінкам, якщо й добивався чогось, то силоміць, лише гвалтом. Аж ось з'являється біла жінка, з грошима, щоправда, негарна й стара, але ще досить апетитна. І Безногий не може піти звідси, хоч кожного дня стає дедалі грубіший зі своєю господинею.

Удень Безногий ненавидів її, ненавидів і себе, ненавидів цілий світ.

Педро Пуля покартав його за затримку. Минуло вже досить часу, щоб Безногий міг проникнути у всі секрети будинку. Безногий пообіцяв більше не баритися. Наступного дня він утікає з ключем.

Стара діва марно чекала на нього. Вона була ніби покинута дружина. Вона плакала й нарікала. Її коханий не приходив, а вона ж так само прагнула кохання, як і всі ті гарні жінки, що прогулювались вулицями.

Проте дізнавшись уранці про крадіжку, вона розлютилась. Отже, цей хлопчисько кохався з нею лише для того, щоб потім обікрасти. Їй наче дали ляпаса, а потім сказали, що це тому, що вона негарна. Вона плакала, але це вже не була пісня кохання. Вона ладна була задушити Безногого, аби зустріла його на вулиці. Бо він насміявся над її коханням, над жадобою кохання в її крові. Яка вона негарна! І вона в розпачі падає на підлогу.

А в цей час на складі Безногий сміявся, оповідаючи про свої пригоди. Однак у глибині душі знав, що стара діва ще більше спустошила його, збільшила ненависть, яка криється в його серці, розпалила його пристрасть, що тепер позбавляє його сну.

Зайцем на поїзді

Пароплави приходять в Ільєус, переповнені жінками. Жінки прибувають із Баїї, з Аракажу, дівчата легкої поведінки — з Ресіфе, навіть з Ріо-де-Жанейро. Грубезні фазендейро спостерігають з пристані за жінками. Смаглявки, білявки і мулатки приїжджають, щоб обібрати чоловіків. Звістка про підвищення цін на какао поширилася по всій країні, і ось у такому маленькому містечку, як Ільєус, відкрито аж чотири кабаре, в яких фазендейро за грою і шампанським підпалюють п'ятсотмільрейсові банкноти. Про це дізналися повії. Звістку принесли бродячі торговці. Кабаре «Брама» в Аракажу враз втратило своїх кралечок — усі вони перейшли в «Ельдорадо» — кабаре в Ільєусі. Повії Ресіфе відпливли кількома пароплавами. Мешканці Пернамбуко лишилися зовсім без жінок, ті помандрували в кабаре «Батаклан», яке студенти, що приїздили на канікули, називали «Школою», багато повій із Ріо-де-Жанейро розташувались у «Тріаноні», колишньому «Везувії», найрозкішнішому з чотирьох кабаре міста какао. Навіть Ріта Танажура, відома своїми стегнами, залишила рідну Естансію, де була королевою в невеличкому борделі, і та помандрувала. Тепер вона стала королевою «Фар-Уеста», кабаре на вулиці Жаби, де звуки поцілунків і корків, що вилітали з пляшок шампанського, змішувалися з пострілами, з галасом бійки. «Фар-Уест» був місцем розваги наглядачів з плантацій і раптово забагатілих дрібних фазендейро.

Спорожніли будинки і на вулиці, де мешкала Далва. Білі жінки попрямували до «Батаклану», «Ельдорадо», а мулатки — до «Фар-Уесту». Декому пощастило розташуватися в «Тріаноні», в який ходили танцювати полковники. Пернабукські і сержіпські жінки з «Батаклану» частину грошей, зароблену на полковниках, віддавали молоденьким студентам у обмін за їхнє кохання. Подорожні заповнили «Ельдорадо». У «Фар-Уесті» жінки діставали коштовні подарунки, хоч іноді могли дістати й кулю, що проростала на їхніх грудях дивовижним червоним банкнотом. Ріта Танажура танцювала чарльстон на столі серед пляшок шампанського. Все це було при підвищенні попиту на какао кілька років тому.

Коли Далва дізналася, що Ізабел придбала кольє і перстень з діамантом, хоча «працювала» не в «Тріаноні», найрозкішнішому з кабаре, а лише в «Батаклані», вона не витримала і спакувала валізи. Ще б пак, адже всі вважають її найкращою на своїй вулиці, в «Тріаноні» вона теж матиме успіх. Вона вдягла Кота в елегантний кашеміровий костюм, пошитий на замовлення, і Кіт ураз перетворився із звичайнісінького хлопчиська на одного з наймолодших баїянських звідників.

Увечері, вбраний у новий костюм і чорні лаковані черевики, з краваткою-метеликом і в солом'яному капелюсі, Кіт з'явився на складі. Жоан Здоровило з подивом вигукнув:

— Диви, чи це не Кіт?

Котові ще не минуло вісімнадцяти, але він уже чотири роки любив Далву. Він звернувся до Жоана Здоровила:

— Тепер я розпочну справжнє життя.

Він запропонував хлопцям сигарети, витягнувши коштовний портсигар, і пригладив старанно зачесаного чуба. Потім поклав руку на плече Педро Кулі:

— Брате, я прямую в Ільєус. Моя стара зароблятиме там гроші. Я їду з нею. Може, там забагатію. Якщо стану фазендейро, ми влаштуємо там велетенські гульбища.

Педро посміхнувся. Ще один відходить. Але ж не можуть вони залишитися хлопчиськами на все життя… Він добре знав, що ніколи вони не були дітьми. Змалку жили небезпечним вуличним життям, і тому капітани піску були чоловіками, бо жили, як чоловіки. Не було великої різниці. В більшості життєвих випадків вони поводились, як дорослі. Вони кохалися з ранніх літ, гвалтували на піску негритянок, крали, щоб жити, як дорослі міські злодії, а коли потрапляли в поліцію, їх били, як справжніх чоловіків. Інколи вони тримали в руках і зброю, ніби найнебезпечніші баїянські бандити. У них не було дитячих розмов, вони міркували, як дорослі. І відчували себе дорослими. В той час, коли інші міські діти гралися чи читали книжки, вуличні хлопчаки розв'язували цілком «дорослі» питання. У своєму злиденному і сповненому пригод житті вони завжди були чоловіками і ніколи не були повною мірою дітьми. Тому що дитину створює домашнє оточення, батько, мати, відсутність будь-якої відповідальності. А в цих ніколи в їхньому вуличному житті не було ні батька, ні матері, їм завжди доводилося дбати про себе, відповідати за себе, завжди були вони рівні чоловікам. Ті, що були старші й роками верховодили в банді, ставали юнаками і розходилися в пошуках своєї долі. Поїхав Професор, він малює картини в Ріо-де-Жанейро. Гульвіса потроху втрачає зв'язок із складом, грає на гітарі під час свят і на кандомбле, зчиняє бійки. Він став ще одним міським волоцюгою. Його ім'я вже навіть згадується в газетах. Як і інші волоцюги, він відомий агентам поліції, які завжди приглядаються до таких типів. Тичка — чернець у монастирі. Бог покликав його, і ніхто більше нічого про нього не знає. А тепер іде Кіт. Цей витягатиме гроші з кишень у фазендейро Ільєуса. Божий Улюбленець якось передрік, що Кіт колись обов'язково розбагатіє. Вуличне життя, життя покинутої напризволяще дитини зробило з Кота гравця, шахрая, сутенера… Мине деякий час, підуть і інші. Лише Педро Куля не знає, що йому робити. Незабаром він уже не буде хлопчиком, буде дорослим мужчиною, і йому доведеться передати іншому керування бандою капітанів піску. Куди він піде? В нього немає здібностей до творчої праці, як у Професора, він не народився волоцюгою, як Гульвіса, який не переймається щоденною боротьбою людей, а полюбляє лише товктися на вулицях, базікати у доках і гуляти, коли влаштовують кандомбле на підміських пагорбах. Педро дивився на театр життя і почував, що свобода, яку він бачить, не вгамує тієї жаги свободи, яку він носить у собі.

Педро замислюється над життям людей, він вважає, що їм не вистачає свободи. Ніяк йому не відчути поклик бога, як почув його Тичка. Проповіді падре Жозе Педро ніколи не промовляли до його серця. Падре подобався йому тільки як добра людина. Але слова Жоана де Адама завжди знаходили відгук у його серці. Правда, Жоан де Адам і сам мало що знає. У нього сильні м'язи, гучний голос вожака, він може стати керівником страйку. Не хотів би також Педро, як Кіт, їхати в Ільєус і здирати гроші з полковників. Він хотів би чогось такого, чого не знає й сам, і тому поки що залишається серед капітанів піску.

Хлопці на складі прощаються з Котом. Той посміхається. Він надзвичайно елегантний, у нього прилизане волосся, а на пальці та обручка з камінцем винного кольору, котру колись украв…

Педро прощається з Котом у гавані. Він стоїть у лахмітті, розмахуючи беретом, і почуває себе зовсім далеким Котові, що в добре пошитому костюмі поруч з Далвою має вигляд цілком дорослого чоловіка. І Педро відчуває хвилювання, йому хочеться втекти, поїхати кудись на підніжці поїзда чи пароплавом.

Але на поїзді зайцем незабаром від'їжджає Кангасейро. Одного дня поліція схопила його, коли він витягав у комерсанта гаманець. Кангасейро саме минуло шістнадцять. Його забрали в поліцію. Він і не застогнав, коли його били, відповідав поліцейським з погордою, яку завжди відчуває до поліції людина з сертану. Через вісім днів його випустили. Він вийшов майже веселий, бо мав тепер тверду життєву мету: вбивати поліцейських.

Він перебув кілька днів на складі, заглиблений у роздуми. Його кликав сертан, життя кангасейро. Одного чудового дня він заявив Педро:

— Я піду і побуду певний час з малокерійськими індіанцями — безпритульними в Аракажу.

Малокерійські індіанці-безпритульні були в Аракажу, як капітани піску в Баїї. Вони мешкали під мостами, крали і бились на вулицях. Суддя у справах неповнолітніх Олімпіо Мендоса був добрим чоловіком, завжди намагався, як тільки міг, залагодити конфлікти, дивувався кмітливості тих хлопчаків, які жили, мов дорослі, розумів, що цю проблему неможливо по-справжньому розв'язати. Він розповідав письменникам про дивовижні пригоди своїх неповнолітніх підопічних і в глибині душі любив хлопчаків. Але журився, що не може допомогти їм. Коли ж поміж малокерійських індіанців-безпритульних з'являвся хтось новий, суддя відразу ж знав, що прибулий з Баїї, і дістався сюди на поїзді зайцем. А коли зникав хтось із індіанських хлопчаків, суддя знав, що той пішов до капітанів піску в Баїї.

І ось рано-вранці поїзд із Сержіне прогудів на станції Калсада. Ніхто не прийшов проводжати Кангасейро, бо він скоро мав повернутись. Він просто збирався трохи побути серед малокерійських індіанських хлопчаків і забути про баїянську поліцію, яка його так відшмагала канчуками. Він заліз у товарний вагон, що був відчинений, і сховався серед тюків. Незабаром поїзд рушив, потягся дорогою, що вела в рівнину сертану, у провінцію Індіа Нордестіна. Біля глиняних хижок — жінки й дівчатка. Напівголі чоловіки обробляють землю. Дорогою, що йде паралельно залізничній колії, гонять череду волів і корів. Пастухи-вакейро підганяють криком тварин. На станціях продають солодку кашу з маніоку й проса і солодкі коржі.

Кангасейро вдихає запах сертану, милується ним. На маленьких станціях продавали з лотків сир і рападуру[18]. Забуті краєвиди сертану знову перед очима сертанця Кангасейро. Роки, прожиті в місті, не знищили в нього любові до бідного й чудового сертану. Ніколи не був він міським хлопчаком, таким, як Педро Куля, Гульвіса чи Кіт. Він завжди був чужаком у місті, з іншою вимовою, він розповідав про Лампіана, називав його «мій хрещений батько» і наслідував голоси звірів з сертану. Колись його мати мала ділянку землі. Мати була кумою Лампіана, і тому поміщики не чіпали її землі. Та коли Лампіан пішов у сертан Пернамбуко, фазендейро захопили материну землю. Вона подалася в місто шукати справедливості і вмерла в дорозі, а Кангасейро сумно пішов далі. Він багато чому навчився в місті серед капітанів піску. Він зрозумів, що не лише в сертані багатії погано ставляться до бідних. У місті — теж. Кангасейро знав тепер, що бідні діти нещасні скрізь, що багатії переслідують їх і верховодять усюди. Іноді він посміхався, але ніколи не переставав їх ненавидіти. Через Жозе Педро він довідався, чому Лампіан не довіряє священикам. Ненависть, яку збудило в ньому місто, призвела до того, що він полюбив свого хрещеного батька Лампіана понад усе. Навіть більше, ніж Педро Кулю.

Тепер він був у сертані, а навколо нього пахли гірські квіти. Його друзями зараз були поля, птахи, худющі пси біля дверей хатин. Він бачив старих чоловіків, схожих на індіанських місіонерів, і негрів з довгими чотками на шиї. Відчував приємність від пахощів страв із кукурудзи та маніоку. Бачив худих чоловіків, що обробляють землю, аби заробити півтора мільрейса в день у власників землі. Лише каатінга[19] належить усім, бо Лампіан звільнив каатінгу, вигнав з неї багатіїв, зробив каатінгу землею кангасейро, які б'ються з плантаторами. Лампіан, герой сертану всіх п'яти штатів. Кажуть, що він злочинець, жорстокий бандит і вбивця, гвалтівник і грабіжник. Але для Кангасейро, для чоловіків, жінок і дітей сертану він — новий Зумбі дос Палмарес, він — визволитель, капітан нової армії. Тому що свобода — як сонце, вона найбільше щастя у світі. І Лампіан б'ється, вбиває, гвалтує жінок і грабує в ім'я свободи. В ім'я свободи і справедливості для експлуатованих людей велетенського сертану п'яти штатів — Пернамбуко, Параїби, Алагоаса, Сержіпе і Баїї.

Кангасейро хвилює вигляд сертану. Поїзд не поспішає, іде повільно, перетинаючи землі сертану. Людські злидні тут жахливі. Але ці люди такі сильні, що серед страшних злиднів спромагаються народити красу. Що вони зроблять, коли Лампіан звільнить усю каатінгу, принесе справедливість і свободу?

Проходять гітаристи, імпровізатори поетичних творів. Проходять чередники-вакейро, які женуть худобу. Чоловіки саджають маніок й кукурудзу. На станціях фазендейро виходять з вагонів розім'яти ноги. Вони з великими револьверами. Сліпі гітаристи співають, жебраючи. Негр у короткій сорочці і з чотками іде станцією, бурмочучи щось незнайомою мовою. Він був рабом, зараз він божевільний і живе на станції. Всі його сахаються, жахаючись його проклять. Він багато страждав, канчук наглядача полишив рубці на його спині. Так само канчук поліцейського, помічника багатіїв, скалічив спину Кангасейро. Прийде день, коли і його жахатимуться всі.

Довкола каатінга сертану, пахощі квітів. Поїзд поволі рухається поміж гір. Чоловіки взуті в черевики домашнього виробу, в подертих капелюхах. Діти вчаться на кангасейро в школі злиднів і експлуатації людини.

Поїзд раптом зупинився посеред каатінги. Кангасейро визирає з вагона. Розбійники тримають напоготові зброю. Грузовик, що їх привіз сюди, стоїть по той бік дороги. Телеграфні проводи перетято. У дикій каатінзі нікого не видно. Якась дівчина непритомніє, комівояжер глибше ховає гаманець з грішми. Грубезний фазендейро виходить з вагона і каже:

— Капітан Віргуліно…

Розбійник наставляє на нього рушницю:

— Назад!

Кангасейро здається — серце в нього ось-ось розірветься з радощів. Він зустрів свого хрещеного батька, Віргуліно Ферейру Лампіана, героя сертанських хлопців. Він наближається до нього. Один з кангасейро хоче відсторонити його, але він каже:

— Хрещений батьку…

— Ти хто?

— Я Кангасейро, син твоєї куми…

Лампіан пізнає його, посміхається. Потім бандити входять у перші вагони, їх небагато, може, з дванадцять. Кангасейро прохає.

— Хрещений батьку, дозволь мені лишитися з вами… Дай мені рушницю…

— Ти ще хлопчик… — Лампіан дивиться на нього темними очима.

— Я вже не хлопчик, я бився з поліцейськими. Лампіан наказує:

— Зе Баїяно, дай рушницю Кангасейро…

Він дивиться на хрещеника.

— Вартуй біля цього виходу. Якщо хто схоче тут вистрибнути — стріляй.

І починає збирати данину. Знову хтось непритомніє, у вагоні — крики, звук пострілу. Потім група вертається на дорогу. Вона веде двох поліцейських, що їхали поїздом. Лампіан ділить гроші поміж учасниками нападу. Отримує свою долю і Кангасейро. З одного вагона скапує кров. Приємні пахощі сертану лоскочуть Кангасейро ніздрі. Поліцейських ставлять біля дерев. Зе Баїяно готує рушницю, але раптом чується голос Кангасейро:

— Залиш їх мені, хрещений. Вони били мене в поліції, били набагато молодшого за них.

Він зводить рушницю. Який сертанежо не має несхибного зору? Усе його темне обличчя освітлює посмішка. Один поліцейський падає, другий намагається втекти, але куля наздоганяє його, потрапляючи в спину. Кангасейро кидається до нього з ножем, жадаючи помсти. Зе Баїяно каже:

— Цей малий — гарний хлопець…

— Мати в нього була молодець, кума моя, — згадує Лампіан з гордістю.

«Справжній негідник…» — думають пасажири в поїзді.

З колії забирають навалені дерева, поїзд повільно рушає. Кангасейро зникають в каатінзі. Повітря каатінги сповнює груди Кангасейро, він зупиняється і робить кинджалом дві зарубки на цівці рушниці. Два перших…

Вдалині тоскно гуде поїзд.

Як цирковий повітряний гімнаст

Зробити напад на будинок на вулиці Руя Барбози було надто великим зухвальством. Неподалік від нього, на Двірцевій площі, тинялося багато поліцейських, агентів і солдатів. Але хлопці прагнули пригод, вони дорослішали, ставали сміливішими. В будинку було чимало людей, що зняли тривогу, і поліцейські підоспіли швидко. Педро Куля і Жоан Здоровило втекли вниз схилом. Пощастило щезнути і Задираці. Але Безногий на вулиці потрапив у безвихідне становище. Грав із поліцейськими в перегони. Ті вже облишили доганяти інших хлопців, упевнені, що кульгавого схоплять швидше. Він метався з одного боку вулиці на другий, а поліцейські натискали. Він спритно обійшов одного стражника і вискочив на схил. Але замість того, щоб збігти вниз і вибратися на Байшу дос Сапатейрос, побіг на Двірцеву площу. Безногий знав, що його вже схопили б, якби він біг вулицею. За ним бігли дорослі чоловіки, значно старші, з довгими ногами, а він був кульгавий, та ще й утікав. Він твердо знав одне — нізащо не дасть спіймати себе. Пригадав собі знову, як він перебував уже в поліції, важкі сни своїх ночей. Не спіймають його нізащо — билася в ньому єдина думка, поки він тікав. Стражники бігли за ним, не відстаючи. Безногий знав, що схопити хоч одного з капітанів піску — велика заслуга для поліцейського. Тоді б вони вже помстились. І він вирішив, що не дасться їм у руки, не дозволить торкнутися до себе. Безногий ненавидів їх, як ненавидів усіх на світі, бо ніколи не міг знайти в людях справжньої до себе любові. А якщо і знаходив її, то відразу ж мусив кидати, тому що вуличне життя вже поставило на ньому своє вічне тавро. Він ніколи не зазнав дитячих радощів. Став дорослим ще до того, як йому минуло десять років, і відтоді витримував бій за найубогіше зі всіх життів — за життя безпритульного дітлаха. Ніколи йому не пощастило мати біля себе хоча б когось близького, крім того пса, який зараз тікав за ним. У тому віці, коли серця всіх дітей сповнені щирих почуттів, серце Безногого переповнювала ненависть. Він ненавидів місто, життя і людей. Любив тільки свою ненависть, почуття, яке робило його сильним і відважним, врівноважуючи цим хоч якось його кульгавість. Лише одного разу жінка виявила доброту до нього, але, по суті, доброта її була спрямована на померлого сина, а не на нього самого, бо вона сподівалась, що в ньому повернеться до неї її син. Інша жінка лягла з ним у ліжко, пестила його, бавилася з ним, щоб отримати краплі кохання, якого ніколи доти не мала. Але ніхто не кохав його таким, яким він був, — кульгавим, сумним, безпритульним хлопцем. Багато хто ненавидів його. А він ненавидів усіх. Його били в поліції, і один чоловік реготав, коли його били. Для нього зараз це поліцейський, який біжить за ним. Якщо його схоплять, той чоловік знущатиметься знову. Але його не схоплять. Вони переслідують його по п'ятах, але не схоплять його. Вони гадають, що він зупиниться біля великого підйомника, що з'єднує Нижнє місто з Верхнім. Але Безногий не зупиняється. Він вистрибує на невисоку стіну, обертається до поліцейських, які ще біжать за ним, і сміється, вклавши у цей сміх усю силу своєї ненависті, плює в обличчя поліцейського, який наближається з витягненими руками, і стрибає через спину вниз, як повітряний гімнаст цирку.

Вся площа на мить завмерла. «Розбився!» — вигукує якась жінка і непритомніє. Безногий розбивається об скелю, як повітряний гімнаст, який не спіймав іншої трапеції. Собака виє, протиснувши морду крізь грати стіни.

Газетні повідомлення

«Вечірня газета» публікує телеграму з Ріо-де-Жанейро. В ній розповідається про успіх виставки робіт молодого художника, який досі був зовсім невідомий. За кілька днів ця ж газета теж із газети в Ріо-де-Жанейро передруковує рецензію художнього критика. Той художник — баїянець, а «Вечірня газета» дуже уважна до слави земляків. Після розгляду достоїнств і недоліків робіт художника з нахилом до соціальних проблем, після вживання таких виразів, як інтер'єр, світло, колір, сила, кут зору тощо в рецензії написано:

«… Одну подробицю помітили всі, хто відвідав цю дивну виставку дитячих портретів та сцен із життя. А саме те, що всі добрі почуття незмінно відтворені в образі дівчинки з білявим волоссям і гарячково палаючими очима. А всі лихі почуття — в образі людини в чорному пальті, з вигляду подорожнього. Як пояснить психоаналітик майже підсвідоме повторення цих постатей у всіх картинах? Вірогідно, що художник Жоан Жозе пережив якийсь випадок…» Далі йшлося знову про кольори, світло, інтер'єр, силу, кути зору та інші складні проблеми майстерності живописця.

Через кілька місяців «Вечірня газета» повідомила в замітці під заголовком «ПОДАРУНОК ДАНАЙЦІВ. ПОЛІЦІЯ БЕЛЬМОНТЕ ПОВЕРТАЄ ШАХРАЯ КОТА»:

«Поліція Бельмонте одержала від поліції в Ільєусі справжній подарунок данайців. Відомого молодого шахрая, що свого часу діяв в Ільєусі під прізвиськом Кіт, після того як він обібрав багатьох поміщиків і комерсантів, видуривши в них великі суми, поліція вислала в Бельмонте. Там він продовжував дуже успішно шахраюватії. Він умудрився продати багатьом поміщикам великі площі прекрасних земель для розведення какао. Коли ті поїхали подивитися куплені землі, виявилося, що це не що інше, як русло річки Кашоейри. Поліція Бельмонте зуміла схопити шахрая і відпровадила його назад в Ільєус.

Ільєусці багатші за нас, — закінчував з деякою іронією кореспондент цієї замітки, — вони можуть утримувати елегантного Кота з більшим комфортом, ніж сина прекрасної провінції Бельмонте, принцеси Півдня. Бо якщо Бельмонте — принцеса, провінцію Ільєус цілком справедливо називають Королевою Півдня».

Серед дрібних поліцейських новин у «Вечірній газеті» одного разу промайнуло повідомлення, що волоцюга, відомий під прізвиськом Гульвіса, вчинив страшну бійку на святі в Солом'яному містечку, пляшкою пива розбив голову господареві дому, і тепер його розшукує поліція.

Під різдво «Вечірня газета» вийшла з величезними заголовками. Публікувалося сенсаційне повідомлення про історію жінки з банди Лампіана, історію коханки кангасейро. Населення п'яти штатів — Баїї, Сержіпе, Алагоасу, Параїби і Пернамбуко — живе, звернувши погляди на Лампіана. З ненавистю чи з любов'ю, але не байдуже. У заголовку, надрукованому величезними літерами, сказано: «ШІСТНАДЦЯТИЛІТНІЙ ХЛОПЧИСЬКО В БАНДІ ЛАМПІАНА».

Підзаголовки також були набрані великими літерами: ЦЕ ОДИН З НАЙСТРАШНІШИХ КАНГАСЕЙРО. — ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЬ КАРБІВ НА ЙОГО РУШНИЦІ. — ВІН НАЛЕЖИТЬ ДО КАПІТАНІВ ПІСКУ. МАШАДАН ЗАГИНУВ ЧЕРЕЗ КАНГАСЕЙРО.

Репортаж був докладний. У ньому розповідалося, що вже раніше помітили в банді Лампіана хлопчину років шістнадцяти, як з'ясувалося тепер, на прізвисько Кангасейро. Незважаючи на свій вік, молодий кангасейро наганяв жах у сертані, як один з найжорстокіших членів банди. На його рушниці тридцять п'ять карбів. А кожний карб означає вбиту людину. Потім викладалася історія смерті Машадана, одного з найстаріших членів банди Лампіана.

Трапилося так, що банда захопила по дорозі старого сержанта поліції. Лампіан віддав його Кангасейро, щоб той «розрахувався» з ним. Кангасейро почав «розраховуватися» неквапом, з помітним задоволенням відрізаючи в нього кинджалом шматочки тіла. Це було такою жорстокістю, що Машадан звів рушницю, щоб пристрелити хлопчину. Але перш ніж він встиг це зробити, Лампіан, який дуже пишався хлопцем, сам вцілив у Машадана, і Кангасейро далі мстив.

Повідомлення було велике і містило описи різних інших злочинів шістнадцятилітнього кангасейро. Потім згадувалося, що поміж капітанів піску жив хлопець на прізвисько Кангасейро і що, можливо, це той самий Кангасейро. Далі йшлося про мораль і різні думки з цього приводу.

Весь тираж було розкуплено. Через кілька місяців газета знову розійшлася повністю, бо в ній було надруковано про арешт Кангасейро. Його заарештували під час сну. Це зробило авіаційне поліційне відділення, що патрулювало в сертані і вислідило лігво Лампіана. Повідомлялося, що молодого кангасейро привезуть у Баїю наступного дня. На фотографіях у Кангасейро було похмуре обличчя. «Вечірня газета» твердила, що це «обличчя вродженого злочинця».

То була неправда, про що і сама «Вечірня газета» згодом повідомляла у кількох надзвичайних і сенсаційних випусках, зазначаючи, що суд покарав Кангасейро на тридцять років ув'язнення за п'ятнадцять вчинених убивств і замахів на вбивства. Однак на його рушниці було шістдесят карбів. Газета вказувала на цей факт, наголошуючи, що кожний карб означає вбиту людину. Було надруковано також висновок урядового лікаря, вельми, вельми шановного і порядного мужа, заслуженого діяча культури, зокрема в галузі етнографії і соціології, де він доводив, що Кангасейро людина цілком нормальна і провадив життя кангасейро, вбиваючи стількох людей з такою жорстокістю зовсім не через недобру спадковість. Вся справа в оточенні… далі йшли вже різні наукові пояснення.

Це, однак, не стільки пробудило інтерес громадськості, як виклад блискучої, чудової і надзвичайної промови громадського захисника, доктора юриспруденції, який змусив просльозитися присяжних, паніть сам суддя витирав сльози, коли громадський захисник з ораторською майстерністю змальовував страждання жертв молодого кангасейро.

Але публіка в залі суду була обурена тим, що сам Кангасейро не пролив на суді жодної сльозини. Навпаки, його похмурене обличчя було на диво спокійне.

Товариші

У місті відчувається якийсь новий настрій.

Педро Куля покинув склад із Жоаном Здоровилом і Задиракою. У гавані порожньо, ніби всі розійшлися. Самі поліцейські охороняють склади. Цього дня припинено розвантаження суден, бо вантажники на чолі з Жоаном де Адамом пішли виявити солідарність з трамвайними водіями, які оголосили страйк.

Здається, ніби в місті свято, але якесь інше, ніж звичайне. Проходять групи людей, захоплених розмовою, автомобілі кружляють по вулицях, розвозячи людей на працю, продавці в крамницях сміються, схил Гори переповнений людьми, що підіймаються або спускаються, підйомники теж зупинились. Невеличкі автобуси переповнені, люди висять на східцях. Групи страйкарів підходять до синдикату, де повинні були прочитати маніфест докерів, який ніс Жоан де Адам у своїх великих руках. Біля дверей синдикату групи робітників розмовляють, а поліцейські стоять на варті.

Педро Куля каже Жоану Здоровилу і Задираці, коли вони йдуть вулицями:

— Гарно!

Жоан Здоровило теж усміхається, а негреня Задирака передрікає:

— Сьогодні буде бійка.

— Не хотів би я стати кондуктором або водієм трамвая, — каже Жоан Здоровило. — Вони заробляють копійки. І правильно роблять, що страйкують…

— Ходімо подивимось? — пропонує Педро Куля.

Хлопці наближаються до дверей профспілки. Входять люди: негри, мулати, іспанці й португальці. Потім хлопці бачать, як Жоан де Адам та інші вантажники входять під привітальні вигуки трамвайників. Хлопці теж їх вітають, бо Жоан Здоровило і Задирака люблять Жоана де Адама.

Стоячи біля дверей, хлопці чують голос промовця. Інший голос кидає звинувачення: «продався», «жовтий».

— Гарно… — каже Педро Куля.

Йому кортить увійти, змішатися з страйкарями, галасувати і боротися разом з ними.

Того вечора місто заснуло рано. Зійшов місяць, і з моря долинув голос негра, що співав про свій сум від того, як його покинула кохана. Хлопці у складі вже сплять. Навіть Жоан Здоровило хропе, простягшися під дверима, з кинджалом під рукою. Тільки Педро Куля не спить, просто лежить на піску. Він дивиться на місяць, слухає негра, який сумує за своєю мулаткою. Вітер доносить уривки пісні. Куля, слухаючи пісню, шукає Дору серед зірок у небі. Адже вона теж стала зіркою, зіркою з білявим волоссям. Справжні чоловіки мають зірку замість серця. Але ніхто й ніколи не чув про жінку, що мала б на грудях, ніби квітку, зорю. Найкращі жінки у Баїї, на землі і на морі, коли вмирали, ставали святими негрів, як і відчайдушні волоцюги, якщо вони були справжніми чоловіками. Роза Палмейран стала святою на кандомбле, до неї звертаються з моліннями мовою наго[20]. Марія Кабасу — свята на кандомбле Ітабуни, бо саме в цьому місті вона вперше виявила свою мужність. Це були величні і сильні жінки. З м'язистими руками, як у чоловіків-страйкарів. Роза Палмейран була красунею, ходила, наче моряк, перевальцем, вона була жінкою моря, мала вітрильник, на якому вміла так хвацько ввійти в гавань. Портовики любили її не лише за мужність, а й за її тіло, за вроду. Марія Кабасу була негарною темною мулаткою, дочкою негра й індіанки, брутальною і сердитою. Вона била всіх чоловіків, що вважали її непривабливою. Але себе вона присвятила одному жовтолицьому, слабкому сеаренцю[21], який кохав її так, ніби вона була красунею з гарним тілом і глибокими очима. Обидві були видатними жінками і стали святими на кандомбле у кабокло, на таких кандомбле, де час від часу добирають нових святих, не те, що на суворих ритуальних кандомбле негрів наго. То були кандомбле мулатів. Але Дора виявилася мужнішою за них. Вона була ще дівчинкою, але жила так, як кожний з капітанів піску, а всім відомо, що капітан піску вартий хороброго чоловіка. Дора жила, як вони, була матір'ю для всіх них. Але вона водночас була й сестрою, бігала з ними по вулицях, брала участь у їхніх нападах на будинки, крала гаманці, билася з бандою Езекіела. Потім для Педро Кулі вона була нареченою і дружиною, коли гарячка вже спалювала її, тієї ночі, коли смерть чигала на неї. Мир сходив з її очей, сповнював ніч і все довкола. Була вона в дитячому будинку, втекла звідти, як і Педро Куля втік з виправної колонії. Вона вмирала безстрашно, втішаючи їх — своїх синів, братів, наречених і чоловіка, всіх капітанів піску. Мати святого Дона Анінья загорнула її, мертву, у білу скатертину, вигаптувану, наче для святого. Божий Улюбленець відвіз її на своєму вітрильнику до Єманжі. Падре Жозе Педро помолився за неї. Всі любили її. Але найбільше Педро Куля, який хотів іти за нею. Професор пішов зі складу, бо не зміг витерпіти тієї порожнечі, що утворилася на складі, коли її не стало. Педро Куля не міг знести цього і кинувся у воду, щоб розділити долю Дори, вирушити в ту дорогу, яку проходять усі видатні люди разом з Єманжею, мандруючи дном зеленого моря. Тому він знав, що Дора стала зіркою і перетнула небо. Летіла тільки для нього, щоб він помітив її довге біляве волосся. Засяяла у нього над головою, коли він уже був потопельником і самогубцем.

Вона додала йому сил тоді в морі, і його зміг підібрати Божий Улюбленець на свій вітрильник, коли повертався назад. Ось і зараз він дивиться на небо, відшукуючи свою зірку Дору, зірку з довгим білявим волоссям, схожу на ту, якої немає. Бо ніколи не існувала інша жінка, схожа на Дору, яка була ще зовсім юною. Ніч повна зірок, що відбиваються у спокійному морі. Голос смутного негра звертається до зірок, у ньому вчуваються сльози. Він також шукає кохану, яка зникла в ночі Баїї. Педро Куля гадає, що зірка, в яку перевтілилася Дора, можливо, блукає зараз вулицями, провулками і схилами міста, розшукуючи його. Може, вона згадує про пригоду на схилах пагорба. Але сьогодні капітани піску не беруть участі в чудовій пригоді. Трамвайні кондуктори — сильні негри, усміхнені мулати, іспанці й португальці, що прибули здалеку. Вони підносять руки й вигукують, наче капітани піску. В місті — страйк. Гарна це штука — страйк, це — найпрекрасніша з пригод. Педро Кулі теж хочеться страйкувати, кричати на всю силу своїх легень, виголошувати промови. Його батько виголошував промови на мітингах, і його вцілила куля. У жилах Педро тече кров страйкаря. Крім того, вуличне життя навчило його любити свободу. В пісні в'язнів співалося, що свобода, як сонце, — найбільша у світі. Він знає, що страйкарі борються за свободу, за те, щоб було хоч трохи більше хліба. Ця боротьба схожа на свято.

Наближаються якісь люди, Педро з недовірою підводиться. Але він пізнає величезну постать вантажника Жоана де Адама. Поруч з ним гарно вдягнений юнак з розкуйовдженим волоссям. Педро Куля скидає берет і каже Жоану де Адаму:

— Тебе сьогодні дуже вітали, еге ж?

Жоан де Адам сміється. Він звертається до ватажка капітанів піску:

— Капітане Педро, я хочу познайомити з тобою товариша Алберто.

Юнак простягає Педро руку. Ватажок капітанів піску витирає свою долоню об дірявий піджак, потім вітається зі студентом. Жоан де Адам пояснює:

— Він студент університету, але він наш товариш. Педро Куля дивиться з недовірою. Студент усміхається:

— Я вже багато чув про тебе і твою групу. Ти відважний хлопець…

— Наші хлопці — молодці, — відповідає йому Педро Куля.

— Капітане, — каже Жоан де Адам, — ми хочемо поговорити з тобою. У нас є до тебе справа. Серйозна справа. Ось товариш Алберто…

— Зайдемо до нас, — запрошує Педро Куля.

Заходячи, вони розбудили Жоана Здоровила. Негр дивиться на студента з підозрою, думаючи, що він з поліції, поволі підіймає руку з кинджалом.

— Це друг Жоана де Адама, — зупиняє його Педро. — Ідемо з нами, Здоровило.

Вони йдуть учотирьох і всідаються в кутку. Дехто з капітанів піску прокидається і витріщає очі на прибулих. Студент роздивляється підлітків, що сплять тут. Він здригається, ніби його пройняв холодний вітер.

— Який жах!

Педро Куля каже Жоану де Адаму:

— Чудова річ — страйк! Ніколи не бачив чогось прекраснішого. Це як свято…

— Страйк — свято бідних… — погоджується студент. Голос у Алберто мирний і добрий.

Педро Куля слухає його захоплено, ніби це голос негра, який співає пісню моря.

— Знаєш, мій батько загинув під час страйку. Спитай у Жоана де Адама, якщо не віриш…

— Це була прекрасна смерть, — каже студент. — Він був борцем за справу свого класу. А це часом був не Блондин?

Студент знав ім'я його батька… Його батько був борцем… Усі його знають. У нього була прекрасна смерть, він загинув під час страйку, а страйк — це свято бідних. Він чує голос студента:

— Ти вважаєш страйк чудовим, Педро?

— Товаришу, це такий молодець, — каже Жоан де Адам. — Ти ще не знаєш ні капітанів піску, ні капітана Педро… Це товариш…

Товариш… Товариш… Педро Куля вважає це слово найпрекраснішим у світі. Студент вимовляє його, як Дора казала слово «брат».

— Так ось, товаришу Педро, ми маємо потребу в тобі і твоїй групі.

— Яку це? — питає Жоан Здоровило з цікавістю.

Педро Куля рекомендує його:

— Цей негр, Жоан Здоровило, гарний негр. Може, є такі ж гарні, як він, але кращих за нього нема…

Алберто простягає руку негрові. Жоан Здоровило на хвилину бентежиться, він не звик до рукостискань. Але потім швидко стискає простягнуту руку.

— Ви молодці, хлопці, — знову каже студент. — А правда, що Кангасейро був із ваших?

— Прийде день, ми витягнемо його з в'язниці, — пролунала відповідь Педро.

Студент дивився трохи злякано, озирнув склад, а Жоан де Адам кинув на студента погляд, ніби кажучи: «А що я тобі казав?»

Педро Куля хоче розмовляти про страйк, знати, що від нього хочуть.

— Це для страйку ми вам потрібні?

— А якщо так? — питає студент.

— Якщо йдеться про допомогу страйкарям, тоді справу залагоджено. Можете розраховувати на нас… — І він підвівся, дорослий юнак, готовий до боротьби.

— Ти не знаєш… — почав був Жоан де Адам. Але замовк.

Тоді взяв слово студент:

— Страйк відбувається організовано. Ми хочемо провести його в повному порядку. Не в наших інтересах влаштовувати заворушення, ми хочемо довести, що робітники здатні триматися дисципліновано. («Шкода», — подумав Педро Куля, який полюбляв галас і шарварок). Вийшло так, що директори кампанії найняли штрейкбрехерів, вони повинні розпочати роботу завтра. Якщо робітники почнуть їх розганяти, у поліції буде привід втрутитися. Тоді вся наша справа зведеться нанівець… Ось тут товариш Жоан де Адам і згадав про вас.

— Щоб розігнати штрейкбрехерів? Це правильно, — погоджується Куля весело.

Студент думає про суперечку, що виникла цього вечора в організації. Коли Жоан де Адам вніс пропозицію звернутися по допомогу до капітанів піску, багато хто з товаришів висловився проти. Висміяли цю думку. Але Жоан де Адам сказав:

— Ви не знаєте капітанів піску.

Ця ідея захопила Алберто і ще кількох товаришів. Врешті вирішили: вони нічого не втратять, якщо спробують. Тепер Алберто задоволений, що прийшов сюди. Як можна використати і в майбутньому цих напівголодних, обірваних хлопчаків? Він згадав про інші приклади, про антифашистську боротьбу в Італії, про участь у ній хлопчаків і всміхнувся Педро Кулі. Потім пояснив свій план: штрейкбрехери збираються рано-вранці прийти у три великі трамвайні депо, щоб вивести вагони на лінії. Капітани піску повинні розбитися на три групи і вартувати біля входів у депо. Хай би там що, а штрейкбрехери не повинні пустити трамвай. Педро Куля згідно киває головою.

— Якби Безногий був живий і коли б Кіт теж був з нами… — каже він Жоану де Адаму.

Потім згадує про Професора:

— Ось хто придумав би гарний план за одну хвилину. Потім би і план бою накреслив. Але він тепер у Ріо…

— Хто це? — питається студент.

— Такий собі Жоан Жозе, якого ми звали Професором. Зараз він малює картини в Ріо.

— Це художник Жоан Жозе?

— Авжеж, — підтверджує Куля.

— А я завжди думав, що то вигадана історія. Ви знаєте, він добрий товариш?

— Він завжди був добрим товаришем, — упевнено стверджує Педро Куля.

Студент розробив план для капітанів піску. Педро Куля розбудив усіх своїх і пояснив, що вони повинні робити. Студента захопили хлопцеві слова. Скінчивши промову, Педро підсумував усе так:

— Страйк — це свято бідних. А всі бідні —товариші, наші товариші.

— Ти молодець, — сказав студент.

— Ось побачиш, як ми розправимось із зрадниками. Він пояснив Алберто:

— Я піду з однією групою до найбільшого депо. Жоан Здоровило піде з другою. Задирака — з третьою. Жоден штрейкбрехер не ввійде. Ось побачиш…

— Я там буду, спостерігатиму, — сказав студент. — Отже, о четвертій ранку.

Домовилися.

Студент зробив прощальний жест:

— До побачення, товариші…

«Товариші… Гарне слово», — подумав Педро Куля. Тієї ночі ніхто не спав у складі. Хлопці готували найрізноманітнішу зброю.

На світанку зірки щезли з неба. Але Педро Кулі здавалося, наче він усе одно бачить зірку, що летить по небу, зірку Дори, яка сповнює його радістю. Товаришка… Вона була б гарною товаришкою теж. Слово грало у нього на вустах, найкраще слово, яке чув. Він попрохав Гульвісу написати про Дору самбу, яку негр міг співати вночі на морі.

Озброєні ножами, кортиками, кийками капітани піску попрямували як на свято. «Страйк — свято бідних», — повторює подумки Педро Куля.

Біля підніжжя гори вони розділяються на три групи. Жоан Здоровило очолює одну, Задирака — другу, з найбільшою іде сам Педро Куля. Це перше справжнє свято, яке відзначають хлопці. Але це водночас і свято чоловіків. Більше того, це свято бідних, таких бідних, як і вони самі.

Ранок холодний. На розі депо Педро Куля розподіляє хлопців. До нього підходить Алберто. Педро обертається до нього, всміхаючись.

— Вони вже йдуть, товаришу, — каже студент.

— Почекай, подивишся.

Тепер усміхається студент. Видно, що він захоплюється хлопцями. Він проситиме організацію, щоб працювати з ними. Такі зроблять багато.

Штрейкбрехери йдуть зімкнутою групою. Їх очолює американець з похмурим обличчям. Вони простують до входу. З тіні, невідомо звідки, ніби дияволи з пекла, з'являються обірвані хлопці із зброєю в руках. Кинджали, ножі, кийки. Оточили вхід, і штрейкбрехери зупиняються. Тоді дияволи кидаються на них, і все сплутується в один клубок. Штрейкбрехери падають під ударами хлопців, їх лупцюють кийками, деякі вже тікають.

Педро Куля збиває з ніг американця і з допомогою товариша добряче молотить його. Штрейкбрехери думають, що то чорти, які втекли з пекла.

Гучний, розкотистий регіт капітанів піску лунає рано-вранці.

Страйк не було придушено.

Жоан Здоровило і Задирака теж перемогли. Студент сміється разом з капітанами піску. У складі він каже хлопцям:

— Ви найбільші молодці, яких я коли-небудь бачив…

— Товариші, товариші, — каже Жоан де Адам.

Це промовляв і вітер, що обвівав склад, це казав і голос у серці Педро Кулі. Було це ніби мелодія пісні, яку співав негр:

— Товариші!

Атабаке_[22] лунають, як військові сурми

Після закінчення страйку студент і далі приходить на склад. Він веде довгі розмови з Педро Кулею, формуючи з банди капітанів піску штурмову бригаду.

Одного вечора Педро йде вулицею Чілі у насунутому на лоба береті, йде, насвистуючи й пританцьовуючи. Якийсь голос вигукує:

— Куля!

Він обертається. Перед ним елегантно одягнений Кіт. Перлина у краватці, обручка на мізинці, синій костюм, фетровий капелюх, заламаний хвацько, як у волоцюги.

— Це ти, Кіт!? — здивувався Педро. — Ходімо звідси. Вони пішли в глуху вуличку. Кіт пояснив, що він прибув з Ільєуса лише кілька днів тому. Заробив там купу грошей. Був він напахчений і елегантний.

— Тебе просто не пізнати, — каже Педро Куля. — А як Далва?

— Стала коханкою одного полковника. Але мені вона вже набридла. У мене зараз така смаглявка!..

— А де ж обручка, яку Безногий колись вижебрав?

Кіт розсміявся:

— Я її збув за п'ятсотку одному грошовитому поміщику. Ковтнув, гнида, і не пискнув…

Вони розмовляють і сміються. Кіт розпитує про інших хлопців. Каже, що наступного дня їде зі своєю смаглявкою в Аракажу, бо цукор зараз приносить гроші. Педро Куля дивиться, як він, елегантний, іде геть. Він думає, що коли б Кіт затримався ще на деякий час у складі, то, можливо, не став би шахраєм. Він би навчився у Алберто тому, чого ніхто його ніколи не вчив. Навіть Професор.

Революція кличе Педро Кулю, як бог колись кликав Тичку ночами у складі. Це могутній голос, що лунає в його душі, наче голос моря, голос вітру, незрівнянний за силою голос. Ніби голос негра, який співає на вітрильнику самбу, що її склав Гульвіса.

Цей голос кличе його, веселить, примушує битися його серце. Він шириться містом, здається, лунає з атабаке, що гримлять на нелегальних негритянських релігійних святах — макумбах. Він кличе змінити долю всіх бідняків. Він приходить з галасом трамваїв, на яких їдуть страйкарі — кондуктори і водії. Голос, що долинає з вулиць, з порту, вихоплюється з грудей вантажників Жоана де Адама і його батька, який загинув на мітингу, моряків з великих кораблів. Це голос тих, що змагаються в капоейрі, це звуки ударів Божого Улюбленця. Це голос падре Жозе Педро, бідного священика, якого вразила страшна доля капітанів піску, це голос святих дочок з кандомбле Дони Аніньї тієї ночі, коли поліція забрала Огуна. Голос старого складу капітанів піску, виправної колонії і дитячого будинку. Голос ненависті Безногого, що кинувся зі стіни, щоб не віддатись у руки поліції, голос потягу на бразильській залізничній колії, що перетинає сертан, голос банди Лампіана, яка б'ється за справедливість для мешканців сертану, голос студента Алберто, який вимагає шкіл і свободи для бідних, голос виставлених у салоні на вулиці Чілі картин Професора, на яких б'ються обірвані хлопчаки. Це голос Гульвіси, і всіх волоцюг міста, і їхніх гітар, і сумних самб, які вони співають. Це голос усіх бідних, він іде від сердець бідняків. Голос, що вимовляє слово солідарності й дружби — «товариші». Свято боротьби, на яке запрошує цей голос, це ніби весела негритянська самба, наче бій атабаке на макумбах. Голос, що викликає спогади про Дору, відважного борця. Цей голос кличе Педро Кулю. Ніби голос бога, який кликав Тичку, ніби голос ненависті у серці Безногого, голос сертану, що кликав Кангасейро до банди Лампіана. Голос, сильніший за будь-який інший голос, що лунає містом у всі боки. Голос, що приносить з собою свято, ніби оце кінчилась зима і настала весна. Весна боротьби. Голос, що кличе Педро Кулю, підіймає його на боротьбу. Голос, що лунає з усіх голодних грудей у місті, з усіх пригноблених і експлуатованих. Голос, що приносить більше світла у світ, бо він ніби сонце, це — свобода. Місто весняного дня дуже гарне. Жіночий голос співає пісню Баїї. Співає про красу Баїї, старого негритянського міста, міста церковних дзвонів і вулиць, забрукованих камінням. Пісня Баїї, яку співає жінка. В душі Педро Кулі лунає голос, той голос, що є піснею Баїї, піснею свободи. Могутній голос кликав його. Голос усього бідняцького міста Баїї, голос свободи. Революція кликала Педро Кулю.

Педро прийняли в організацію того самого дня, коли Жоан Здоровило від'їхав матросом на вантажному кораблі Лойде. У порту Педро прощається з негром, який їде у свою першу подорож. Але їхнє прощання не схоже на прощання з іншими, які відійшли раніше. Це вже не розлука. Це просто прощання з товаришем, котрий від'їжджає:

— Прощавай, товаришу.

Тепер він командує штурмовою бригадою, сформованою з капітанів піску. Доля їхня змінилась, тепер усе стало іншим. Вони виступають на мітингах, беруть участь у страйках, у боротьбі робітників. Доля їхня стала іншою. Сама боротьба змінила їхню долю.

Від вищого керівництва організація отримала наказ: Алберто — залишитися з капітанами піску, а Педро Кулі — їхати для організації безпритульних малокерійських індіанців в Аракажу до штурмової бригади. А потім він повинен присвятити себе боротьбі за долю інших безпритульних країни.

Педро Куля з'являється на старому складі. Ніч огорнула місто. Голос негра співає про море. Зірка Дори сяє, майнує як місяць на небі, найкраща в світі. Педро Куля входить і дивиться на хлопців. Задирака підходить до нього, йому вже п'ятнадцять.

Педро Куля дивиться: хлопці на складі лежать, хтось спить, інші розмовляють, курять, сміються розкотистим реготом капітанів піску. Куля збирає всіх і садовить Задираку поруч себе.

— Хлопці, я їду, залишаю вас. Задирака буде вашим ватажком. Алберто постійно навідуватиметься до вас, робіть те, що він скаже. І слухайтесь усі: Задирака тепер ваш ватажок.

Задирака заявляє:

— Хлопці! Педро Куля їде. Хай живе Педро Куля!.. Капітани піску підносять стиснуті кулаки.

— Куля! Куля! — вигукують вони.

Галас заповнює ніч, забиває голос негра, який співає на морі, й проникає у зоряне небо і в серце Педро. Хлопці тримають над головами стиснуті кулаки. Вони гукають на прощання ватажкові: «Куля! Куля!»

Задирака тепер на чолі всіх. Він тепер ватажок. Педро наче бачить перед собою Кангасейро, Безногого, Кота, Професора, Тичку, Гульвісу, Жоана Здоровила і Дору тут, серед них. Але доля їхня тепер змінилася.

Голос негра співає на морі самбу Гульвіси:

Із стиснутими кулаками хлопці вітають Педро Кулю, який їде, щоб змінити долю інших хлоп'ят. Задирака вигукує на чолі всіх, він тепер новий ватажок.

Здалеку Педро Куля ще бачить капітанів піску. Під місяцем біля старого, закинутого складу вони стали, піднісши руки над головами. Стали так, і доля їхня змінилась.

У таємничу ніч макумб атабаке лунають, наче військові сурми.

Батьківщина і сім'я

Через кілька років робітничі газети, маленькі аркушики, частина яких виходила нелегально і друкувалась у підпільних друкарнях, газети, що їх передавали на фабриках із рук у руки й читали при світлі каганців, опублікували повідомлення про пролетарського борця товариша Педро Кулю, котрого переслідувала поліція п'яти штатів як керівника нелегальних партійних організацій і небезпечного ворога законного порядку.

Того року, коли всім було заборонено говорити, року, що став суцільною ніччю терору, ці газети (єдині вуста, які казали правду) вимагали свободи для Педро Кулі, вождя свого класу, якого кинули в концтабір.

І того дня, коли він утік, у численних домівках під час бідної вечері обличчя людей освітилися радістю, коли вони дізналися про це. Незважаючи на те, що навколо шаленів терор, саме в кількох з таких домівок і переховувався Педро Куля, втікаючи від поліції. Бо революція — це і батьківщина, і сім'я.