Кат

Андрій Ярило

Тої ночі письменниці Ярині Андрійчук уперше наснився Андрій Ярило. Вони вдвох ішли довгою алеєю між рядів осінніх золотих дерев надзвичайної краси невідомо куди й обмінювались якимись невиразними фразами. Їм обом було фантастично добре. Вони сплели пальці, і то було більш значущим, ніж якби обнялися. Сон відтворив той дотик дуже реально. Її долоня наяву згадала тепло його долоні. Дотик, якого, власне, не було. Все єство переповнювало неймовірне відчуття легкості й порозуміння. А потім він сказав: в суботу ми побачимося ось там! І показав їй маленьку хатку серед поля, яке простяглося за шерегою дерев уздовж дороги. І тут сон урвався. Так уриваються тяжкі сновидіння, коли кошмар сягає апогею. Ярині стало прикро. Не тому, що то був сон. А тому, що вона його не додивилася. Прокинулась і більше спати не могла. В Америці їй часто не спиться.

Знаючи, що більше не засне, вона запалила світло й потягла руку до нетбука. Тут ніч, а там уже давно ранок. В її пошті вже повно листів, надісланих сьо­годні. «Андрій Ярило помер сьогодні о п’ятій ранку». Отже, він приходив до неї попрощатися. При­ходив незаконно — закони того світу досить жорсткі. На довше він затриматися не міг. Тому вона й прокину­лася так раптово.

Чого ж це він помер? Здається, й не хворів. Що­прав­да, десь із місяць тому він писав: «Ярино, я ви­черпуюсь!». Але хіба всі ми час від часу не відчуваємо себе вщент вичерпаними? Ярина погортала свою пош­ту назад і знайшла останній лист від нього, надісланий два тижні тому. Звичайний лист. В Києві дощі, а як у тебе? Чи тобі пишеться за океаном? Моя тітка дуже хотіла твою книжку, але не останню й не передостанню, а ту, яку ти видала відразу після помаранчевої революції. Її вже немає в продажу. До кого звернутися, щоб її дістати? Ти мені дарувала, але в мене твої книжки завжди крадуть. Вона не відповіла, бо лист був ординарний. Попередні листи від Андрія Ярила були довгі й щирі. Коли вони перестали бачитися, то стали листуватися, і вона вкладала в листи до нього чи не більше, ніж у свої книжки.

Ярина вилізла з ліжка, вийшла до вітальні, де на поличці стояло кілька книжок, які вона привезла сю­ди з дому. Витягла з глибини пожовклий примірник своєї першої книжки оповідань, який підписала йо­му, але так і не подарувала. Подарувала інший при­мірник зі стандартним автографом «Андрієві від Ярини на незабудь». Але не цей, де на першій сторінці написала:

І дата — двадцять років тому. І вже тоді в них із Андрієм був «спогадів рій». Завдяки йому Ярина ще школяркою пізнала все. Нічого нового не сталося з нею потім. Усі подальші події були лише інваріантами пережитого з Ярчиком у шкільні роки. І всі її тодішні падіння та злети, всі дружби та зради багато разів ставали кістяками її оповідань і повістей, і, певно, вони, ті дитячі сюжети, були дуже справжніми, бо щоразу, написавши чергове оповідання, до Ярини Андрійчук бодай ненадовго приходило відчуття виконаного обов’язку перед тією силою, яка дає нам земне життя.

Андрій Ярило ще від молодших класів хвацько вмів переконати оточення, що він — найкращий. Від нього мліли мало не всі дівчата і мало не всі вчительки. Крім математички, улюбленицею якої була Ярина Андрійчук.

Спочатку вони обидві гордо зневажали юного героя-коханця, який безпорадно мукав біля дошки на уроках математики й не вмів відрізнити медіану від бісектриси, а сектор від сегмента. Ярина тоді пишалася, що не закохалася в того казанову, від якого її подружка Ліля Майко вже в сьомому класі, тобто у віці 13 років, хотіла накласти на себе руки, коли Андрій кинув її.

— І навіщо він проводжав мене додому цілий тиж­­день! Я й не думала, що можу йому сподобатися, — плака­лась Ліля Ярині, яку також Ярчик намагався про­воджати додому після уроків, але вона відшила його словами, що не ходить з тими, хто не вміє рахувати до десяти. А він викрикував їй навздогін числа від одного до десяти різними мовами! Айн, цвай, драй! Фор, файф, сікс! Сет, віт, ньоф! До десяти він рахувати вміє! А далі є калькулятор! І дури-математички!

То було в сьомому класі. А весь восьмий клас Ярина прохворіла. То було справді дуже тяжко: нескінченні аналізи, жахливі обстеження на потрощеній радянській апаратурі, огидна безсольова дієта. Коли хтось із її батьків прийшов до школи за домашніми завданнями, поряд опинився саме Андрій Ярило, який пообіцяв занести Ярці все необхідне. Цілий рік Андрій ходив до Ярини спочатку в лікарню, а потім додому. Сидів біля її ліжка в палаті, викликаючи заздрощі інших хво­рих дівчат, навіть старших. Потім їй дозволили виходити до кімнати для зустрічей, і вони сиділи на подертих медичних кушетках. Він приходив двічі на тиждень, іноді навіть частіше. Тоді він сказав їй, що не хоче бути одороблом біля дошки на математиці. І вона, розв’язуючи задачі для школи, допомогла і йому потро­ху позбуватися тавра математичного дебіла.

На Новий рік її відпустили додому. Але на новоріч­ний вечір батьки хвору дочку не пустили. Проте сталося ще краще. Андрій Ярило прийшов з магнітофоном, аби відтворити для неї особисто всю ту музику, під яку напередодні танцював 8-В клас. Розгублені батьки вирішили, що хворій дитині потрібні позитивні емоції, тож не гнали Андрія. Спочатку зазирали до кімнати, де Ярина й Андрій кружляли в повільному танці. А потім заснули. Чотирнадцятирічні закохані не обманули довіри батьків. Вони навіть не цілувалися, лише танцювали до ранку під магнітофон. Але саме в ту ніч Ярина віддалася Андрієві на все життя.

До кінця восьмого класу Андрій приносив Ярині домашні завдання та заносив виконані до школи. На літо батьки відпровадили Ярину до санаторію. А в перший день навчання в дев’ятому класі Андрій сів за одну парту із Лілею Майко.

Кілька днів тої осені Ярина перебувала в безодні пекла. Хіба що, на відміну від Лілі, вона думала не про те, як би накласти на себе руки, а про те, як вбити його, поганого зрадника. І всерйоз міркувала, як би це зробити. Що врятувало? Несамовите бажання стати кращою за нього на уроках літератури, де Ярчик був неперевершеним. Інша річ, що потім він майже не розвивався, лишався на рівні шкільного відмінника з літератури. Але недаремно педагоги розробили систе­му шкільного кар’єризму, коли рушійною силою стає не спрага до знань, а порив бути кращим у показниках. Ярина й досі не забула довжелезні поеми Шевченка, які завчила напам’ять саме тоді, і книжки про його творчість, які прочитала тоді, щоб відповідати на уроках з літератури краще за вискочня й зрадника Ярила. Якби вона цілувалася з ним по кутках, як Лілька Майко, то не зробила б цього болісного ривка у пізнанні і Шевченка, і себе, і чогось іще дуже важливого.

— І як ви слушно все підмітили! Жінка рятується від нещасного кохання, досягаючи вищого професійного рівня, ніж її горе-коханий! — захоплювалася її опо­віданням, названим рядком із Шевченка «У Вільні, го­роді преславнім», читачка, яка зателефонувала Ярині Андрійчук на прямий ефір.

— Андрій Ярило позбавив багатьох із нас дівчачої скутості, яку нам прищеплювали сім’я і школа! За тебе, Андрійку! — піднімала келиха Лілія, у дівоцтві Майко, на двадцятип’ятиріччі з нагоди закінчення школи.

— То він позбавив тебе цноти? — спитала Ярина, яка на тому застіллі сиділа поряд зі шкільною подругою.

— Та ні, яке там! Я ще довго носилась із тим скар­бом! Але саме він зробив моє життя повноцінним. — Після другої зради Андрія Ліля вже не думала про самогубство, а шукала розради в товаристві іншого хлопця, за якого через кілька років вийшла заміж. — Я вже мала комунікаційні навички спілкування й могла будувати стосунки з хлопцями! І все завдяки йому!

Коли Ярина надрукувала повість «Комунікаційні навички», Ліля висловила протест, що не давала згоди на оприлюднення свого досвіду, хай навіть у літературній формі.

— Позивай до суду, — відповіла Ярина Андрійчук, — ти мені зробиш добре промо.

Жінки щиро розсміялися. Ярина не розтлумачила давній подрузі, що повість «Комунікаційні навички» — то не Лілин, а її, Яринин, досвід із тим самим Андрієм Ярилом. Просто подруга підказала прикольну назву. Чи були в нього з Лількою такі розмови, як із нею в той рік, коли вона так тяжко хворіла? О боже, і досі волосся ворушиться на голові від спогадів про ті лікування-тортури. Але й разом із тим то був найщасливіший рік її життя. Найсильніший позитив, нерозривно пов’язаний із таким само сильним негативом. Пекло і рай — то не підземелля й небеса, вони обоє співіснують у будь-чиїй душі, у будь-якому житті.

Її стосунки з Андрієм не добігли кінця із закінчен­ням школи. Декілька років вони сварилися й мирилися, ходили на побачення й робили декілька спроб перейти до дорослих стосунків. Але заважала доля. Ярина день чи два втрачала розум від чекання, погодившись прийти в помешкання його тітки. Але Андрій нервово зустрічав її на зупинці тролейбуса й вибачався, що у тітки несподівано зірвалася запланована поїздка. І Ярина півроку не хотіла бачити його і не знала, як вибратись із нового кола пекла. А потім тітка таки їхала, куди треба, але варто їм було обнятись, як у сусідньому помешканні починалася пожежа й уся тітчина хата наповнювалась їдким смердючим димом, і Ярина вкотре тікала від Андрія подалі, переконуючи себе, що назавжди. А потім доля зводила їх знову й знову, проте справу так і не було доведено до кінця.

— Як я люблю ваше оповідання «Зірвані побачення»! Я не пам’ятаю, може, ми з вами лежали разом у якійсь лікарні і я вам усе розповіла про себе? — ділилася з нею враженнями від прочитаного читачка на зустрічі в районній бібліотеці.

Життя Ярини Андрійчук не обмежилося зірваними побаченнями з Андрієм Ярилом. Вона вийшла заміж і народила сина. Так, вона назвала сина Андрієм, і його батько не заперечував. По-перше, він нічого не знав про Ярчика. А по-друге, зрештою, Андрій — то найкраще чоловіче ім’я. А потім розлучилась і вийшла заміж удруге. Її обидва чоловіки цікавились її творчістю. Перший ревниво вишукував у її оповіданнях натяки на її стосунки з іншими й дуже дратувався, що знайти так важко: от же зашифрувала! А другий і досі періодично намагається зробити з неї популярну письменницю для глянцевих журналів. Радить їй напускати в тексти якнайбільше містики й еротики. Але яка вже тут ероти­ка, коли вона ніколи не ділила ложе із головним адресатом своєї творчості!

Хоча думка про те, а який він, довго не давала спо­­кою Ярині Андрійчук. Ця думка стала особливо нестерпною, коли Ярина ще не припинила стосунків із колишнім чоловіком, але вже розпочала стосунки із нинішнім. Я не порівнюю їх одне з одним, я порівнюю кожного з них із Андрієм Ярилом своїх дитячих мрій, думала вона.

— Ваше оповідання «А який він?» — то просто ди­во! — пошепки сказала Ярині Андрійчук викладач­ка університету після зустрічі письменниці зі студента­ми. — Я дуже вдячна, що ви насмілилися писати про таке!

— Я теж дуже люблю цей текст, — щиро відповіла письменниця, бо, лише написавши його, позбулася проклятого питання, яке мучило її від самого восьмого класу, якби ж то знали вчительки, що було в голові у відмінниці-медалістки!

— А ти знаєш, Ярцю, що ти геніальна письменни­ця? — зателефонував одного дня Андрій Ярило, який доти хіба що хвалив обкладинки її книжок чи питав, як їй вдалося зорганізувати рецензію в поважній газеті, яку читають усі. А тепер на Андрія Ярила справило враження її оповідання «На узбіччі Майдану», одне з небагатьох, яке ніякою мірою не було пов’язано з його особою. Із яких пластів несвідомого сплив той її сюжет? До художника нарешті прийшло незнане досі натхнення. Він пише свій найкращий триптих саме тоді, коли весь Київ носить відра з гарячими харчами для тих, хто стоїть на Майдані. То був час, коли всі охоплені великими подіями, коли всі забувають про особисте. Навіть більше, це був час, коли особистим займатися було соромно! Треба було всім іти на Майдан, кричати «Так!». А він замкнувся у майстерні на вулиці Софіївській, яка веде на Майдан, і малює свій триптих, не пов’язаний із помаранчевими подіями. Але енергетика Майдану незбагненно підживлює священний вогонь його творчості.

— Мій дід отак усамітнився й натхненно писав по­вість свого життя, коли всі святкували День перемоги! Писав хімічним олівцем у довоєнному зошиті! Тоді теж була шалена енергетика в суспільстві, хоча й недовго. В мене зберігся той зошит діда. Це дивовижна річ! Але ж я не розповідав тобі про це! Де ти викопала той сюжет? І ти так класно пишеш: нікого не судиш, нікого не хвалиш! Де твоя авторська позиція, Андрійчук?

Після того його дзвоника вони зустрілись і мало не всю ніч блукали Києвом. Здається, вперше через багато років відновилися їхні розмови часів її хвороби. Вони тоді багато сперечались і обговорювали дуже дорослі речі. А також розповідали одне одному про свої родини, про дідусів і бабусь. Він багато розповідав їй про ту саму тітку, ось її вікна на четвертому поверсі цього будинку, біля якого вони зараз ідуть. Коли він довів її додому, вона наважилася подарувати йому нову збірку своїх оповідань, цього разу не посоромилася полум’яного підпису:

Хай усі нарікання на долю лишаться неплідними!

Хай у радісну прірву несуться химерні світи!

Я кохаю тебе, мій шляхетний і ніжний негіднику!

— То чому ж я негідник? — образишся ти.

— То чому ж я негідник? — за кілька днів справді ображено спитав Андрій Ярило, який прочитав при­святу. — Чому я негідник? Лише тому, що в тьоті в хаті весь час траплялися дурні пригоди?

— Тому що ходив до мене у восьмому класі, коли я хворіла, щоб підтягтися з математики. Ти використав мене.

— Зовсім навпаки! Математика була приводом, щоб ходити до класної дівчини! Я вже тоді знав, що в тебе велике майбутнє! А чи я ніжний, чи ні, ти, до речі, так і не знаєш…

— І не хочу знати! — Ярина кинула слухавку.

І їхнє спілкування стало рахітичним, як ніколи. Ті бездарні їхні діалоги, жах яких полягав у тому, що вони нічого не породжували. Андрій саме тоді не жив зі своєю дружиною, з якою потім наново зійшовся, яка зараз овдовіла, і деструктивне бажання з’ясовувати стосунки мордувало його по кілька годин на добу. Він телефонував Ярині й щось доводив їй, пригадував школу, пригадував їхні побачення після закінчення школи, пригадував їхні випадкові, проте, неминучі пізніші зустрічі, коли вони вже обоє мали родини: «А пам’ятаєш, ми зустрілися на Подолі біля річкового вокзалу! І ти мені тоді сказала, що я жодної книжки не прочитав після школи! А читав, до речі, те, чого й ти не читала!». Андрій Ярило вже давно не був соціометричною зіркою в жодному соціумі, а був ординарним чоловіком, який до того ж переставав бути музою творчої жінки. Певне, її нове оповідання «Сумний епілог» теж матиме своїх читачів. Але чомусь їй не хотілося віддавати його в друк.

А може, саме щоб утекти від бездарних розмов із Андрієм Ярилом, Ярина Андрійчук і погодилася поїхати з чоловіком на рік до Америки. Бо доти було домовлено, що він їде сам, а вона лишається в Києві. Але ось вона тут. Відстань лікує та коригує. Вони з Андрієм почали листуватися. І те їхнє листування несподівано досягло комунікаційної напруги їхніх розмов часів її хвороби. Вона стала вкладати у свої листи до нього чи не більше, ніж у свої оповідання.

Чоловік на кілька днів поїхав у справах до Нью-Йорка, і вона лишилася сама у великому американському будинку, в який їх поселили на цей рік. І саме тоді до неї уві сні навідався Андрій Ярило.

Ні, він не кликав її за собою. Вона житиме стільки, скільки їй судилося. В її житті є дуже багато, для чого варто жити. Але вони з Андрієм Ярилом зустрічати­муть­ся в якихось інших краях. Зрештою, як казала Ліля Майко, він подарував їм усім унікальні комунікаційні навички. А Ярині Андрійчук він подарував ще й радість творчості, той божественний стан, який можуть оцінити лише ті, хто його пізнали. Але й найбільші муки її життя також були від нього. Саме йому Ярина щось болісно доводила під час безсонних ночей, посилаючи в безвість божевільні імпульси, і то було її пекло, коли вона кусала руки до крові, й гірко стискала зуби, і здригалася, ніби на сеансі електрошоку. А потім починала писати нове оповідання. І чим більшою була мука її внутрішнього монологу, тим краще виходило оповідання, якого Андрій Ярило здебільшого не читав, але яке із великим розумінням читали інші.

І тепер усе скінчилося. Ні, тепер усе розпочалось! Її кращі тексти попереду. Бо він уже призначив їй зустріч на інших берегах за кілька днів. А втім, ТАМ часу немає. І ТАМ побачення не зриваються. Тепер в її оповіданнях будуть і еротика, і містика. Але її чоловік все одно лише знизуватиме плечима й зітхатиме. Бо для глянцевих журналів її тексти, хай там як, не пасуватимуть.

2008