Кат

Материнська мова

Необхідний етап справжнього дорослішання — сим­волічне вбивство батьків. Хоч би які вони були адекватні в ролі батьків, але на якомусь етапі їх треба перевести із батьків у друзі. Треба спершу повністю позбутися батьківського й материнського спадку, а потім узяти з нього лише те, що підходить особисто нам. Іноді питання позбутися спадку батьків — то пи­тання психічного здоров’я, питання виживання. Бо «нерозібраний» і не структурований батьківський, а ще частіше, материнський спадок може затягти в безодню, позбавити життя, або принаймні, позбавити особистість її унікальної суб’єктивності. Жити без своєї унікальності — то жити без життя.

Я неодноразово чую: як це ти, кієвська дєвочка, так налаштувалася на українську хвилю? Я так думаю, причин багато. Зрештою, в київському повітрі завжди носились українські флюїди. Але то зовнішня причина. А внутрішні причини наших вчинків і нашої поведінки завжди сильніші за зовнішні, хоча не всі мають муж­ність визнати це.

Моя мати була й лишається найбільш значущою особою мого життя. Вона вже давно залишила цей світ, а я й досі іноді безглуздо намагаюся щось довести їй, щоправда, ці напади напруженого спілкування з небіжчицею стають чимраз рідшими.

Моя мати завжди була натхненною русисткою. Не­нависті до української культури в неї не було, во­на навіть віддала мене до української школи. Але нестримна любов до російської била могутнім джерелом із глибин її єства, і на те не було ради. Одного дня я почала ловити себе на тому, що говорю винятково її словами, цитую російських письменників і поетів так, як робила вона, просто не можу висловити жодної думки без допомоги Грибоєдова, Лермонтова, Тютчева і, звичайно ж, без нього, без Пушкіна. Вона читала їх мені вголос, гойдаючи в колисці, носячи мене на руках по тісній кімнатці довоєнного квартирного будинку на розі Павлівської й Тургенєвської, від чого в мене шумить у голові й досі. Вона не змушувала мене вчити їхні поезії напам’ять, але російські генії увійшли в мою плоть і кров самі, і я їх не вижену із себе, поки жива.

Перейти на українську, кликати на допомогу укра­їнських поетів, яких я читала сама, шукаючи самотній куток у паскудній однокімнатній квартирі над Лук’я­нівським ринком, був мій спосіб шукати себе, а не погоджуватися на той проект мене, який свідомо чи несвідомо розробляла вона. Бо материнська мова, оспівана в піснях і баладах, у моєму випадку була мовою нівеляції моєї особистості (мене дуже хотіли бачити тургенєвською барішнєю). А мова освіти стала для мене не мовою навернення до національного коріння, як про це прийнято говорити зараз, бо я ж не знала нікого зі своїх кровних родичів, хто вимовив би по-українському більше трьох речень поспіль, а стала захистом від материнської мови.

Я пишу по-українському, хоча половина моїх чита­чів із кола моїх знайомих прямо кажуть мені, як це штучно, що мої книжки добрі, а були би зовсім чудові, якби я писала їх «материнською мовою». А я й досі чи не в кожній фразі змагаюся зі слівцями моєї матері, тож іноді витрачаю чимало часу, щоб відшукати інші їм на заміну. Якби я писала російською, це було б неможливо, і вона перемогла би мене в мові. Українська захистила мене від повної експансії моєї матері на всі мої території, чого вона завжди прагла і вважала підлістю, якщо її в цих прагненнях намагались обмежити. Адже вона бажала мені винят­ково добра! Від її добра я стала хотіти зла. Одна з найефектніших наших сварок на кухні стала, коли вона, щиро бажаючи добра моїй печінці не давала мені їсти, намагаючись вирвати з моїх рук пакетик кетчупу, яким я примудрилася вистрілити їй просто в обличчя! Це змусило її втер­тися й зацитувати Тараса Григоровича про те, що хто матір зневажає, того Бог карає. Чомусь ніхто з великих російських літераторів не поквапився їй допомогти. На що я відповіла їй, що Бог мене кара­ти­ме за те, що я виявилася боягузкою та не дослухалася до поетичного слова в російській ієрархії другорядного, але шанованого нею росіянина:

Я й досі в кожній фразі своїх текстів борюся з материнською мовою. І не тому, що кепсько опанувала мову освіти. А тому, що матінка Росія є дуже сильною. Якщо її не любиш, то ненавидиш. Значить, символіч­ного вбивства, яке мирить особистість із переможеним тираном, іще не відбулося. Воно триває.

Сусідки

— А ти знаєш, Тома з третього поверху, вона пись­менниця.

— Та, що живе з мамою і з сином?

— Ага. Та, що в’їхала за обміном з Бугаями.

— Письменниця, то й письменниця. Я книжок не читаю.

— Та я також. Треба було би ті книги комусь віддати, бо стільки пилу від них.

— Та ото ж. Колись ми їх купували, бо було модно.

— А тепер не модно.

— А звідки ти знаєш, що вона письменниця?

— А її по телевізору показували.

— Правда? — цього разу сусідка висловила значно більше зацікавлення до того, що їй повідомила спів­розмовниця на лавочці перед п’ятиповерхівкою, яка потопала в літній зелені, над якою кружляли лас­тівки.

— В новинах.

— І про що вона говорила?

— Про якийсь будинок, щоб не руйнували. І під­писа­ли її ім’я і прізвище, мовляв Тамара, як її, пись­менниця.

— То, може, то була не вона?

— Вона! Вона!

— Вона! — озвався дурник Мотя, інвалід, який тиняється двором, відтоді, як стоїть оця п’ятиповерхів­ка, іноді підсідає погомоніти із сусідками, які до нього звикли. — Вона в телевізорі була в тих самих джинсах, у яких завжди ходить.

— Так просто людей по телевізору не покажуть, — підсумувала одна з сусідок.

— Іноді і просто людей покажуть, — не погодився Мотя. — Коли в сімнадцятому номері була пожежа, показували просто людей, і наших знайомих, до речі! Забули?

І саме тут повз лавицю ішла Віра Тихонівна, мати письменниці Тамари. Ця жінка з тавром вічної втоми на обличчі рідко лишалася погомоніти із сусідками, а коли її раніше намагалися втягти у сусідське спіл­кування, вона відповідала односкладово: так, ні. І сусідки так і не довідалися, куди зник чоловік Віри Тихонівни, адже похорону на подвір’ї так і не було. А як людину не ховали, як сусіди не провели в останню путь, то значить, вона десь жива. Та й Тамарчин також кудись подівся, і вже давно. Коли ще синок Тамари був невеличкий, з нього можна було отримати якісь дані, а тепер що? Вже старшокласник, такі не балакають із сусідками.

— А ми вашу Тамарочку по телевізору бачили, — озвалася до Віри Тихонівни та сусідка, яка, власне, Тамарки-письменниці не бачила, лише щойно почула про це від іншої.

— Та не гукай Віру Тихонівну, в неї немає часу з нами балакати, — знаючи небажання сусідки з третього поверху ділитися своїм життям у подвір’ї, зауважила друга чи то перша, ми вже давно збилися, де яка.

Віра Тихонівна щось буркнула під ніс, так, було, велике діло, всіх у нашому місті бодай раз показували по телевізору.

— Мене не показували, — засміявся, вишкіряючи зуби, дурник Мотя.

— Та й нас із сусідкою не показували, — озвалися жінки, — просто людей не показують! А вона у вас, виходить, письменниця!

І тут Віра Тихонівна несподівано заговорила.

— Та отаке лихо! Письменниця! Це ж найгірша про­фесія на світі!

— А чому, чому? — хором спитали сусідки.

— Бо я, наприклад, сорок років пропрацювала у заводському КБ. Тяжко працювала, на роботі не було часу чаю випити. Але я знала: вихідні — мої. Після роботи прийшла — клопочусь домашніми справами. А тут у неї весь час якісь думки! В неї і робочий день, і робоча ніч! Я їй кажу: Тамаро, треба піти до школи до малого на батьківські збори, дзвонили з батьківського комітету. А вона мені каже: не піду, в мене натхнення! Пропаде, я не допишу повісті.

— Отак і каже?

— Отак і каже! Та що ті батьківські збори? Вона на похорон до своєї тітки, моєї старшої сестри не пішла, бо їй добре писалося!

— То вже зовсім! Останньої шани не віддати ро­дичці!

— А іноді їй не пишеться. Тоді ще гірше! Тоді, ви­ходить, я в тому винна, бо я з нею розмовляю, не даю їй зосередитися! А з ким же мені розмовляти, як не з єдиною дочкою?

— І отаке вона каже матері? — спитала сусідка.

— І ото тоді у вас в хаті буває так… шумно, — спитала інша сусідка, яка також живе на третьому поверсі, лише в іншому під’їзді, і стіна її мешкання спільна з мешканням Віри Тихонівни й письменниці Тамари.

— Та ото ж! Я розумію, в неї нелегка доля! Але якби не те прокляте ремесло, іще якось можна було б! А так у неї весь час якісь речі в голові! А мати помри! Не лізь! Не втручайся! Вона або пише, або обдумує, що їй писати! По-іншому не буває!

Сусідки співчутливо зітхнули. Справді лихо. А з виду приємна жіночка, завжди вітається. Може, тому її й чоловік покинув? Саме час спитати. Але обоє, не змовляючись, вирішили не сипати солі на рану. Зате дурник Мотя поставив несподіване питання:

— А ви читали те, що вона пише?

Віра Тихонівна змінила тон.

— Читала! Звичайно, читала. Поки не надрукує, вона мені не дає. А, коли вийде книжка, я перша читачка!

— І вам подобається, що вона пише?

— Дуже подобається! Я читала й інших письменни­ків, вони іноді до нас у гості приходять, книжки дарують, але всі інші — то графомани! А Тамара пише так, що, поки не прочитаєш, відірватися не можна! Ви знаєте, про що вона написала свою останню книжку? Вона написала про…

Це сусідкам уже було не цікаво, і вони вмить пере­били письменницьку матір:

— А ви вже встановили лічильник на воду, Віро Тихонівно? Бо ж стільки платити за ту воду!

— Та отож бо! А після Нового року буде ще дорожче. Мають нас за платєльщиків, а не за людей. А про це Тамарочка не напише?

Прототипи

Коли знайомі стають бодай трохи відомими, це завжди будить у єстві людей ординарних вир супе­речливих відчуттів. З одного боку, це однозначно піднімає вартість їх, людей, про яких нема нічого в Інтернеті, хіба що вони стануть активними бло­герами.

Блогеркою Михайлівні ставати було запізно, во­на навіть не зовсім розуміла, що це таке. Але вона пишалася своїм знайомством із людьми, про яких в Інтернеті її десятирічний онук міг нарити по кілька тисяч позицій. І все ж як добре, що в цьому світі ще є не лише Інтернет!

Михайлівна завжди витягала своїх подруг на ви­ставки знайомих художників. Так, це ще не Рєпін, і його картини в Національному музеї не висять. Але все одно, в нього вже шоста виставка по Україні, четверта в Києві! А в тебе скільки було виставок твоїх картин? Ото ж бо й воно!

Одного разу галерейниця почала розповідати від­відувачкам про особливості стилю художника, та Ми­хайлівна відразу перебила її:

— Облиште, дівчино, ви мені розповідатимете про його стиль? Та я його власними руками на горщик садовила!

А одного разу невтомна Михайлівна, горда своєю причетністю до видатних людей, потягла свою сусідку й подругу на захист дисертації з хімії учня свого покійного чоловіка. Докторської, до речі. Жінки сиділи в останньому ряду університетського амфітеатру, і Михайлівна показувала подрузі журнали зі статтями дисертанта, що їх він дарував її чоловікові.

— Ось підпис, дивись! Стаття в науковому віснику Академії наук! Зараз він, бачиш, який показний? А то ж було таке, що й не було на що глянути! По п’ять чашок чаю випивав у нашому домі з моїм варенням!

А тут іще дочка подруги юності стала письменни­цею. Поки та давня подруга була жива, вона дарувала Михайлівні книжки дочки, що їх та гордо показувала своїм іншим подругам:

— Скільки я тій родині допомагала в житті! Скільки грошей я їм позичала! Скільки я ночей не спала через ту дитину, коли вона закінчувала школу! Я її на випускний вечір водила до своєї перукарки! А вона мені спасибі не сказала! Мало того! Всім розповідала, що зачіска була кепська! А тепер вона письменниця! Про любов пише! Книжки видає!

Коли мати невдячної письменниці померла, її книж­ки перестали надходити до Михайлівни. Але ме­седж, який направлено у безладному світі з належ­ною енергетикою, неодмінно знайде потрібного адресата. Михайлівна купила книжку знайомої письменниці на книжковому базарі, куди поїхала по підручники для онука, поки той сидів в Інтернеті. Блукаючи між рядів у пошуках контурних мап і посібника з природознавства, вона побачила знайоме прізвище на книзі, виставленій як новинка на металевому постаменті. І придбала книгу.

Добре, коли наші знайомі стають відомими людьми. Але це з одного боку. А з іншого — це може бути вельми травматично. Особливо, якщо наші знайомі стають письменниками.

Знайома письменниця написала збірку оповідань про київських міщан і міщанок. Написала хвацько, зухвало, весело. Михайлівна щиро сміялася над тими оповіданнями, поки на сторінках книги знайомої пись­менниці не зустріла діалог:

— Ти чула, Льолин син став членом-кореспондентом НАН?

— А я ж його на горщик садовила оцими от руками! Вчасно не підхопиш — брудні штанці!

— Так, тоді памперсів іще не було.

— А чи поможуть памперси, якщо хлопчик до шести років не навчився проситися в туалет?

Михайлівна стала судомно гортати книжку знайомої письменниці. Вона ніяк не могла прийняти вірне рішення: чи викинути цю книжку на сміття, чи дати її почитати подругам, мовляв, яка негідниця! Найбільше обурювало те, що київську міщанку, яка нахваляється, що садовила на горщик мало не всіх київських зна­менитостей, було зображено скоцюрбленою, згорбле­ною. А Михайлівна ж завжди тримається прямо! Так, вона полюбляє повторювати, що оце іронічне покоління, яке не вміє ростити своїх дітей, лише зуміло одягти на них памперси й посадити їх за комп’ютери, вона завжди тягла на своєму горбі. Але ж не робити її горбатою! Це ж книга! Це може стати вічністю! Ніхто не знає, хто переживе нас, а хто ні, полюбляв повторювати її покійний чоловік.

Отже, Михайлівна довго думала, чи викинути книж­ку дочки подруги юності, чи навпаки, показувати її всім зі своїми слушними читацькими коментарями. Вибрала друге. Зрештою, подруги можуть самі нади­ба­ти цю книжку, як надибала її вона.

Як не дивно, подруги Михайлівни були на боці письменниці, а не натхненниці її творів.

— Молодець! Так дотепно! Всі її герої, як живі! Так, і ми серед них є, але що поробиш? Із пісні слова не викинеш!

— Вона давала всім поспіль, щоби стати письмен­ницею, — шипіла Михайлівна, — і критикам, які її хвалять, і видавцям, які її видають!

— Що давала? — не розуміли подруги, — а-а-а! І ти свічку тримала?

— А вона мені сама розповідала! — Михайлівна розповіла, що років п’ятнадцять тому письменниця справді мала необережність відкритися материній подрузі, що в неї роман із відомим київським літе­ратором.

— Романи можуть бути в усіх, — захищали письмен­ницю читачки, виявляючи рідкісну для свого покоління широту поглядів, — як писати книги без романів?

— Це ж не на горщик садовити!

— Вона з усіма поспіль! — не заспокоювалась Ми­хайлівна, — хіба без цього в Києві можна кудись про­битися? А я ж їй зачіску на випускний вечір зорга­нізувала! Така скромна дівчина була, коли школу закінчувала! На високих підборах не трималась, по­стій­но спотикалася. У її матері не було грошей на добрі черевички, я їй позичила свої. Не нові, але дуже добрі.

— Про це в одному з її оповідань також є, читала її оповідання «Бідна родичка»? Ти ж мабуть, їй ті черевички і ту зачіску за кожної нагоди згадувала! — смі­ялися подруги суворої Михайлівни.

Як відомо, Київ — то велике село. Серед тих, кому Михайлівна давала почитати нову книжку дочки свої покійної подруги, звичайно ж, були добрі знайомі письменниці, які зателефонували їй і розповіли ав­торці про особистісну реакцію уважної читачки на її тексти.

— Це художній твір, а не документалістика, — відпо­віла письменниця, — але ви мене дуже потішили! Дякую! Я маю сюжети для подальших книжок!

І ті, хто зателефонували письменниці, обіцяли тримати її в курсі. Бодай трохи допомагати письмен­никам писати книжки — це вже ставати співавторами великої київської книги, яку пишемо ми всі.

Про Бога та його відсутність

За столиком у кав’ярні дві письменниці, а на столику між ними — книга, яку перекладено з французької, яку, як свідчить анотація, перекладено багатьма мовами світу. Це — листування двох відомих французьких літе­раторів про все і ні про що.

«Їхнє листування розхристане й недисципліноване. Втім, інтелектуальний загал усього світу цитує їх­ню розхристаність. На початку своїх листів вони зби­рають­ся обговорити якусь тему, але асоціативні ряди заводять їх не туди, куди вони збиралися йти попервах. Але це не має для них великого значення. Обом важливіше не що сказати, а як сказати. Обом важливіше не висловити думку, а шокувати адресата форматом її висловлюван­ня. Адресата й інших читачів. І така настанова видатних інтелектуалів сучасності мобілізує читачів шукати у власних головах несподівані думки, а в культурному просторі — креативні формати їхньої подачі», написала одна з цих жінок за столиком у матеріалі про цю книжку для видання, яке платить жалюгідні гонорари за плоди захмарних польотів розкутої думки.

Дві подруги-літераторки в кав’ярні за столиком, на якому лежить ця книжка між двома філіжанками кави, також розмовляють про все і про ніщо. Про Бога та про його відсутність. Про секс і про його неадекватність. Про гроші та їхній брак. Про війну і про порятунок від неї. Про добрі книжки, що пишуть вони і ще, може, дві-три особи в усьому світі. Про кепські книжки, що їх пишуть усі інші. І вони мають від тої розмови чи не більшу повноту життя на цій землі тут і зараз, ніж аби вони мали повною мірою все те, чого їм бракує, зокрема солідні гроші й вагому славу згаданих вище французьких літераторів.

До речі, з чоловіками-письменниками в жодної з них таких розмов ніколи не виходить. Ні за кавою, ні за вином, ні в ліжку. З ними не цікаво, каже одна з жінок. Так, бо вони ніколи не бувають друзями в духовному сенсі, каже інша. Вони навіть скоріше спитають, чи потрібні гроші. Але завжди переб’ють, коли заговориш про святе. Так, неодмінно спитає, як здоров’я чи коли виходить нова книжка, саме тоді коли ти йому про вічне. А це гірше, ніж перебити… сама розумієш, що. Із цим у них також проблеми, каже перша. Не кажи, каже друга, це від них іноді можна отримати. Або гроші. А от духовне спілкування з ними справді більш ніж проблематичне.

Письменниці замовляють по другій каві та по п’ят­десят грамів. До кав’ярні заходить письменник Т. Жінки затуляють обличчя, одна — книгою французьких інтелектуалів, інша робить із шалика татарську чадру. Бо Т. заплатить за їхню каву і коньяк, але зіпсує розмо­ву. От він усівся спиною до них, став поважно читати меню, ніби вперше тут. Він на когось чекає. О горе! До нього суне поет Р. Ото справжнє лихо! Може, анулювати другу каву і втекти? Та ні, їм уже несуть.

Минулого разу Р. їм кричав:

— То як воно виходить? Ми вас звеличуємо у поемах, а ви тільки і вмієте писати у своїх опусах про наше ко­люче волосся на наших пивних черевах?

Жінки марно пояснювали поетові Р., що звеличува­ли жінок у поемах поети давніх часів, а сучасні ав­тори, незалежно від статі, наповнюють свої тексти натуралістичною тілесністю без будь-яких натяків на духовні пошуки. А духовні пошуки існують лише в розмовах жінок-письменниць.

Цього разу поет Р., підійшовши до столика знайомих жінок, відразу побачив на столі книгу двох французів і замість привітання вигукнув: «О! Дівчата читають цих двох підерів!» Хоча визнані французькі інтелектуали є так само визнаними натуралами.

— А що іще читати двом лесбійкам? — виклично відповідала одна з жінок і кинулася поправляти іншій шалика на шиї з тою ніжністю, з якою жінка зчищає порошинки з чоловічих лацканів. І сталося неймовірне: Р. і Т. облишили колег-жінок і повернулися до свого столика.

— А ми в якомусь сенсі й справді такі…

Так, давно минули ті часи, коли, тільки-но на обрії з’являвся знайомий чоловік, як жінки припиняли натхнен­ну розмову, бігли до нього заради розмови тупої, банальної, передбаченої наперед до єдиного слова. А зараз їхня розмова довго не поновлювалась, хоча чоловіки пішли. Але золотистий коньяк зробив свою справу, і їхні язики знову розв’язалися. І не для тем, які традиційно вважаються жіночими, а для прориву до великої істини. І байдуже, що діалоги двох письменниць про Бога та його відсутність ніколи не відіб’ються на матеріальних носіях і не стануть текстами. Енергія їхніх діалогів так само трохи рятує світ від темряви вічних проваль, як і листування всесвітньовідомих французів.

Києве мій, о Боже…

Літературний конкурс «Києве мій, о Боже…» на кращий роман, головною дійовою особою якого має бу­ти місто Київ, весь час нагадував про себе. Організато­ри, крім того, що дали об’яви в усіх мисли­мих і немислимих медіа, ще й особисто обдзво­нили всіх письменників, кого сподівалися бачити серед призерів. Письмен­ник Л. також потрапив до їхнього числа.

— Хто, як не ви, пане Адріане, — співав характерний жіночий голос, — хто ще так знає наше місто, його пар­ки, бульвари, мости, підворіття, прохідні двори, під­земні переходи? То ви пишете для нас? — питала організа­торка, регулярно надзвонюючи письменнику Л.

— Вже написав вступ і перший розділ, — відповідав літератор Л.

— Дописав до середини, тепер трохи коригую поча­ток, — відповідав він згодом.

— Вже шліфую написане. Це також нелегка робота.

Насправді письменник Л. не написав нічого. Не прос­то нічого, а взагалі нічого. Кожен знає це неприйняття роботи на замовлення, властиве творчим людям. Але щоб такою мірою нічого — ні розділу, ні рядка, ні навіть ідеї, то такого з письменником Л. ще не було.

— Я ще все встигну, — казав собі Л. Три чверті ча­су, відведеного на проект, завжди витрачається на концентрацію перед роботою, і лише чверть іде на саму роботу. Але така порожнеча, такий шум у голові, такий перетяг, який виносить будь-який натяк на думку, такий прохідний двір, в якому не затримувалося нічого — такого з київським прозаїком Л. ще не було. Він сідав за комп’ютер, грався в ігри, слухав музику, перечитував свої попередні тексти (іноді допомагає, коли треба створити нові), заходив на релігійні сайти, слухав церковну музику.

— Бог мене не залишить, — казав собі письмен­ник Л., вертаючись до комп’ютерних ігор. Всі пасьянси вправно складалися, обіцяючи успіх у роботі, але в роботі був повний пшик. Не щастило в головному: не щастило знайти таємної лялечки, з якої можна було би сотати нитки і з них ткати тканину тексту. А потім із тої тка­нини ще треба буде щось пошити… Але всім своїм колегам по цеху, а також і настирливій організаторці він казав, що вже давно шліфує текст, щоправда, це ой як нелегко. Доводиться багато переробляти, перешивати, перекроювати, тягати з лялечки нові нитки, з них ткати нове рядно, з нього ставити латки, зрештою, латки, це може бути стильно, а не убого. Але для початку потрібна таємна лялечка, а її київський літератор Л. не мав.

Здавалося б, у стольному граді повно ресурсів для знаходження таких лялечок. Скільки таємниць, давніх і нових! Скільки заулків ще лишилося в київському середмісті та в передмістях, скільки закапелків ще є по київських помешканнях! Так, місто руйнують, руйнують! Але ж старі привиди перебираються в нові будівлі й не дають спокою новим господарям, і це також суто київська фішка.

Письменник Л. давно розробляє цю тему. Але ж от, настала криза жанру. Жодна київська таємниця не видається унікальною. Жодна київська химера більше не є суто київською. Багато є міст із давньою химерною історією, які сьогодні натхненно руйнують нео-варвари згідно зі своїми убогими смаками. Це не може бути тою лялечкою, з якої тягнуться нитки для тканини роману. З тої сумної істини можна лише насотати ниток на мініатюру, а не на роман.

Але ж письменник Л. для чогось узявся писати роман на цей конкурс, не відмовився, не повідомив організаторів про свою кризу, яку він напряму пов’язує з київською. Ба більше, він чомусь бреше, ніби його роман таки готовий, що він його вже скроїв і пошив. Що він працює над останнім марафетом на обличчі роману, яке вже давно виліплено з київської глини, яке випалено на прямому київському сонці, яке буває таким палючим, що на ньому можна довести до пуття глиняний виріб, якщо тільки знати особливі місця. Але ці останні штрихи є чи не важливішими, тож без них це не роман про Київ, а банальний текст про звичайний обласний центр.

Напередодні дедлайну письменник Л. ліг спати і спокійно проспав до ранку. Київський бог його врятує. І він не помилився. Вранці подзвонив колега письменник Д. і сказав, що «ці мудаки скасували кон­курс». Шарашчина контора під назвою «Києве мій, о Боже», тихо прикрилась. Вірніше, прикрилася гучно: була прес-конференція, організатори розповідали пресі, що їх кинули спонсори. А скільки ж письменників вчасно прислало романи про Київ на їхній конкурс! Доводиться лише сподіватися, що надійшли справді дуже якісні тексти про рідне місто, бо, зрештою, доб­рий роман, який переживе свого автора, — то щось вартісніше, ніж грошова премія за роман, який завтра ніхто не читатиме.

Згодом усе це забулося, а потім згадалося, коли організатори все ж таки знайшли якісь кошти й почали видавати кращі романи про Київ, що їх письменники написали й надіслали на конкурс, сподіваючись на грошові премії. Письменники перешіптувалися, що, цілком можливо, організатори і не збиралися давати ніяких призів за ті романи, які вони понаписували, проте друкувати їх погоджувались, адже тексти вже написано.

— Розвели вони нас, — обмінювалися думками київ­ські літератори за пивом і за міцнішими напоями, — але, може, хтось із нас і справді написав великий роман про Київ — кожен, звичайно ж, мав на увазі себе.

Організаторка з характерним голосом зателефону­вала й письменнику Л. і попросила його текст про Київ. Так, його роман не надійшов на конкурс «Києве мій, о Боже!» вчасно, але яке це має значення тепер, коли конкурс скасовано? Організатори певні, що саме Л. написав про Київ роман, який лишиться у віках.

— Я не дам вам свого тексту! — вигукнув письмен­ник, — ви брехуни! Ви не виконали своїх зобов’язань! Ви брехуни! Я можу віддати свій роман у будь-яке ки­ївське видавництво без проблем! Навіщо мені ви?

Жінка сказала, що перетелефонує пізніше, якщо Л. передумає. Вона телефонує йому регулярно і отримує ту саму відповідь. А поки там що, з’являються романи інших, які розчаровують читачів: нічого в тих романах немає суто київського, лише зовнішні реалії: Лиса гора, Чортів місток, Петровська алея, Маріїнський парк, Лук’янівка, Солом’янка, Куренівка.

А в Києва з’явилася нова, але реальна таємниця: а що ж таке наваяв письменник Л. на конкурс «Києве мій, о Боже…». Вона вже вийшла з вузьких письменницьких кіл і почала гуляти Києвом.

Сміття з хати

Він помер, коли з’явилося друком оповідання його дочки «Сміття з хати». Всі родичі зрозуміли це, коли прочитали те оповідання. Всім стало не по собі.

— Хто міг би подумати?

— Хоча, власне, про щось таке можна було здогадати­ся, але щоб такий жах, абсолютний жах.

— Він овдовів, ростив дочку сам, так і не одружився, все віддав дочці.

— Хоча жінки в нього були.

— Як виявляється. Але він ніколи нікого з нас не знайомив ні з одною.

— А ту вчительку він іноді згадував. Але всього не казав.

— Чого ж вона не довела справу до кінця?

— Тоді б Лєрці було б іще гірше, якби вона його запроторила до в’язниці.

— Бідний чоловік! Він так любив свою дружину! І для дочки все робив!

— А що робив із дочкою?

— Хоч би що він робив, а вона не мала права такого робити!

— А може, воно і не від того сталося… Він уже був старий і хворий.

— Він був не такий уже й старий, і не такий уже й хворий… А журнал із тою публікацією валявся біля його ліжка. Я ж була саме тою, яка прийшла, коли він не відповідав на дзвінки, і викликала швидку.

— Як вона могла. Вона ж усе мала від батька.

— А я, до речі, і не знала, що вона ще й письменниця. Вона ж якась там журналістка.

— Вона авторка кількох книжок! Батько, до речі, дуже пишався її літературними успіхами!

— Так, він мені хвалився, що якусь її книгу пере­клали турецькою мовою.

— А квартиру він же ж заповів їй?

— А кому іще, — обурилася рідна сестра покійного, — все Лєрочці! Хоча вона успадкувала велике помешкан­ня на Подолі від своєї бабусі з боку матері та привела туди свого коханця.

— То її чоловік.

— Не знаю, чи чоловік. Весілля не гуляли.

— Вони розписалися, я точно знаю.

— Але то не причина вбивати батька.

Родичі довго обговорювали смерть батька письмен­ниці Валерії С., яка на дев’ятини не з’явилася, бо в неї вже давно було намічено відрядження за кордон. То ж родичі зібралися в помешканні, де останні роки жив сам її новопреставлений батько, без неї. Довго говорили. Вперше виникла така увага до письменницької творчості Лєри. Ніхто, крім сестри, яка вперше довідалася про смерть брата, не читав оповідання «Сміття з хати», але всім було цікаво: а про що ж воно? Що ж там такого, щоби вмирати? То ж брат у перших небіжчика знайшов той фатальний журнал, почав читати вголос.

Оповідання було невеличке, але справляло вражен­ня. Маленька дочка живе з татом без мами. І самотній батько, який справді дуже любив дружину і справді не хоче знати інших жінок, розбестив дочку. Ні, він не позбавив дівчинку цноти. Але батьківські пестощі перейшли межі. Дівчинка має не дитячі відчуття, си­дячи в батька на колінках. Вони сплять разом. Дитині страшно самій і добре з батьком.

Батько віддав дочку у шкільний табір на літо. Приї­хав провідати дочку, що було цілком нормально. Але лишився на ніч, що дивно. Попросився переночувати в медпункті, зробивши щедрий подарунок медсестрі. Вчителька заскочила їх уночі.

Самотня вчителька декілька років шантажувала бать­ка, погрожуючи йому в’язницею. І мала його за коханця.

— О, Господи! Але ж це все минуло! — вигукнула сестра.

— Читай далі, — гукнув названий брат небіжчика.

— Ти краще брала би ту дитину-сирітку до себе, бодай іноді! — озвалася ще одна родичка.

— В мене і своїх двоє, і в одному ліжку до семи років!

— Читай далі, — гукнув названий брат.

Отже, батькові допомогла позбутися тиранічної вчительки чуттєва й молода художниця, в якої дочка бере години малювання. Дочка підглядає за коханцями і мастурбує. У процесі кохання з художницею батько позбувся ганебної залежності від дочки, яка підросла. А от дочка не може почати зустрічатися з хлопцями, бо її тягне лише до тата, а з іншими їй гидко. Це триває кілька років, поки дочка не вбиває батька.

Родичі довго мовчали. Таке довідатися про небіж­чика, який завжди виглядав таким позитивним! Сам ростив дочку, завжди стільки часу проводив на цвинта­рі біля коханої дружини…

— А чому вона не пише всієї правди? А скільки грошей вона тягла з нього? Він казна-чим переймався, щоб заробити їй на машину!

— Але ж він її як травмував!

— Травмував! Вона прекрасно вийшла заміж і живе у великій квартирі на Подолі!

Родичі винесли вердикт, що дочка винна і вирішили поговорити з нею. У сестри батька навіть виник план шантажувати негідницю відкриттям справи про до­ведення до самогубства, якщо та не перепише на неї та її дітей батькову квартиру.

Валерія повернулася перед сорока днями, яких влаштовувати не стала. Вона поміняла замок у батько­вій квартирі, то ж усі родичі, які мали ключі, лишилися ні з чим. Валерія дала зрозуміти родичам, що від надміру родинних почуттів вона ніколи не помре.

І все-таки настирна тітка примудрилася зустрітися з небогою в офісі того видання, де письменниця працювала журналісткою.

— Ти розумієш, Лєро, що своїм «Сміттям з хати» ти по-справжньому вбила батька.

— Яка сила літератури! Це, мабуть, уперше такий ефект за часи існування української літератури після розвалу Союзу.

— Я серйозно, Лєро.

— І я серйозно, тьотю.

— Журнал із твоїм оповіданням лежав біля його ліжка, коли ми увійшли.

— Це не доказ. Ви ніякої справи не відкриєте.

Сестра небіжчика це розуміла, але їй кортіло яко­мо­га дошкульніше дорікнути письменницю.

— Але ж є моральна відповідальність, Лєро! Ти була несправедлива до батька, хоча він і винен.

— Якби я цього не написала, то померла б я. Ви га­даєте, це було би справедливо?

— Ти не можеш довести, що ти би померла. А батько твій помер. Ми стояли біля його труни.

Лєра відвернула комір светра й показала тітці страш­ний слід на горлі.

— Мене чоловік урятував.

— А як твій чоловік ставиться до твоєї писанини?

— Я не жила би з таким, який цього не сприймав би… Вибачте, в мене багато роботи!

Пишеш для вас…

Зустріч однокласників — то, крім усього іншого, зміна ієрархій. Вірніше, до старих ієрархій додаються нові. Відмінники, які не досягли нічого, в гурті ко­лишніх однокласників лишаються відмінниками. А двієчники, які вибилися і поміняли статус, поблажливо посміхаються старим друзям, які не розгледіли їх тоді.

Але однокласники — то не лише відмінники й дві­єчники. Це ще й соціометричні зірки класу (не обов’язково відмінники) і ті, кого не було ні чутно, ні видно у просторі поза заняттями, кому не щастило втулити бодай слово, коли школярі гомоніли про своє. І не тому не щастило, що не було чого сказати. Було, і навіть цікавіше, ніж казали галасливі. Але чомусь їх не слухали, перебивали, не давали договорити фразу, викрикували своє. І підлітку, якому (якій) було що сказати, але кому говорити не давали, лишалося одне: слухати. Страждати і слухати.

Я була приречена стати письменницею, — писала в одному зі своїх оповідань Наталя Кравченко, яка ста­ла підписувати свої книги Тала Тишко, — в юні роки я переживала моменти людської повноцінності лише тоді, коли хвалили мої шкільні твори, які в мене були кращі, ніж у відмінника Сашка Половця (ім’я змінено). Мої підліткові страждання об’єктивно не були аж такі страшні. В мене були добрі батьки (дай їм, Боже, здоров’я!) чудова бабуся (мир її праху). А на курсах англійської мови в мене був кавалер Сеня, з яким після занять ми гуляли містом. Але у школі в гурті однокласників чомусь склалося так, що я була порожнім місцем, від чого дуже страждала. Навіть коли мені батьки купували класні шмотки, цього ніхто не помічав, коли в інших помічали та обговорювали кожні нові черевики та нову зачіску. І я не могла поділитись із Сенею про те. Навпаки, розповідала йому, що мені у школі всі заздрять.

— Ти чула, наша Талка Кравченко книгу написала?

— Вона тепер Губченко.

— А книжку вона підписала іще якимось іншим прізвищем. Але з нею було велике інтерв’ю в газеті, де була її світлина, моя мати її відразу впізнала.

— Мало того, її книжка про нашу школу.

— Треба купити! А де вона продається?

— Ой, треба їй подзвонити. В тебе є її телефон?

Чимало книжок Тали Тишко купили саме її колишні однокласники. Щоправда, дехто шкодував гроші, казав, прочитаєш, даси мені. Але побачитись колишнім однокласникам завжди проблематично. І ті, кому стало цікаво прочитати, що ж написала у своїй книзі Тала Кравченко, були змушені купити її книжку «Шкільні страждання». Комусь сподобалося, комусь не дуже, але факт написання книжки дівчинкою, на яку в класі уваги ніхто не звертав, справив враження на всіх.

І ось зустріч однокласників у великому помешканні одного з них неподалік від школи. Тут вони збиралися ще у шкільні роки, що посилює відчуття ностальгії, яке приємно лоскоче відчуття ще не старих, але зрілих чоловіків і жінок.

— Якими ми були молодими й гарними тоді, — вимовляє чи не кожен другий, ніби напрошуючись на комплімент: ти мало змінився (змінилась) відтоді.

Прийшла й Тала Кравченко. Прийшла — і на деякий час стала зіркою. Однокласники, хто, звичайно, не забув узяти з собою, дають Талі книжку, аби вона підписала. Тала посміхається, підписує книжки, використовуючи шкільні прізвиська своїх однокласників.

Сіли за стіл, почалася невимушена розмова. І от із запізненням прийшов хлопець, який був у класі «першим коханням», який уже давно таким не є. Але тут, у колі колишніх шкільних друзів він готовий розпушити хвоста і отримати трохи давніх лаврів. І перша, до кого він підходить, це Тала Кравченко.

— Привіт, Тала Тишко! Я завжди був закоханий в тебе. Це ти не звертала на мене уваги!

То ж за столом розмова знову пішла про книгу Тали Тишко «Шкільні страждання». Авторка з радістю бачить, що однокласники не лише купили цю книгу, а й прочитали її. А дехто й купив її іншу книгу, де вже про інше. І хтось каже, що ця книга в неї краще, глибше, серйозніше, бо що таке школа? Закінчили й розбіглися. Тала заперечує. Школа — це головне. Шкільних травм позбутися неможливо. Школу не можна закінчити. А вірніше, лише одиницям таланить закінчити школу в цьому сенсі.

Але ж от однокласники наговорилися про школу й забалакали про інше. Тала тепер може втрутитися в розмову. Їй дають слово, їй не затикають рота, як це було у школі. Але письменниці більше не щастить повернути розмову в річище обговорення її книжок. Її слухають, коли вона каже про інше. А варто їй вимовити: «А от я у своїй книзі…», як течія розмови зносить камінчик її зауваги у безвість і зупиняється на чужих камінчиках. Знову те саме. Знову неувага.

До речі, так воно не лише у колі однокласників. Скажуть два слова: молодець, усе так, як у реальному житті. А потім говорять про інше. Пишеш для них, пишеш! Скільки це зусиль, скільки часу, скільки разів перечитуєш написане, скільки відчаю, що ти нездара, що графоманка, і от нарешті щось вийшло. А вони це прочитали за півгодини, а висловили думку за кілька секунд! Невже вони не розуміють, що, якби то була така графоманія, як у багатьох інших, вони взагалі не читали би того, викинули би книгу на сміття, дарма що заплатили за неї свої кревні… Ось вона, письменницька доля. Ще сумніша, ніж кухарська. Їдять довше, ніж читають…

За столом саме почали обговорювати, хто що їв під час туристичних подорожей в різні краї. Це зайняло значно більше часу, ніж обговорення прочитаних книжок.