Кат

Цвинтар привидів

Той будинок стояв над диким морем на краю випаленої сонцем рівнини та був непристойно вели­ким. Я гостювала там у далекі радянські часи, коли по всій країні люди жили по 3—4 душі на одну кімнату. Якщо десь якусь радянську кімнату займали двоє, вважалося, що їм пощастило. І раптом опинитися в домі, де кімнат було набагато більше, ніж мешканців. І то не була будівля з багатьма потворними прихатками, яких у курортних містах Криму безліч. Той будинок над морем одразу споруджувався великим.

Просто в море вели слизькі кам’яні сходи. Пляжу не було: пінні хвилі розбивались об гостре каміння, яке грізно обступало зусібіч того, хто наважився зійти вниз. Пляжний килимок можна було постелити лише нагорі біля краю урвища. Господар дому, дорожній майстер, який від’їздив із дому ще до світанку, міг підкинути на службовій вантажівці до пляжу в селищі, але назад все одно треба було б іти пішки кілька кілометрів під палючим сонцем.

То був мій найдивовижніший відпочинок біля моря. Навіть коли зовсім не було вітру, море внизу несамовито бунтувало, і бризки, розбиваючись об гострі скелі, долітали до краю урвища, де й стояв той дивовижний дім. Не пам’ятаю, чи був біля нього якийсь сад. Здається, росло кілька дерев. Але добре пам’ятаю велику вітальню без вікон, проте зі скляною стелею. І багато по-різному пофарбованих дверей кімнат, які виходили до вітальні.

Дочка господарів дому жила в Сімферополі. А син був інвалідом. Пересувався або у візку, або на милицях. То був гарний хлопець із довгим волоссям десь тридцяти років. Його хворі ноги не були потворно викривленими або непропорційно малими, що я неодноразово бачила в багатьох калік на кримських набережних. Просто ноги вкрай кепсько слухалися його.

Йому належало кілька кімнат у батьківському домі. Я жодного разу не була в його спальні, і до речі, не знала, за дверима якого кольору вона. Він запрошував мене до бібліотеки, вікна якої виходили на північ, на степ, а двері були фіалкові. Або до кабінету за червоними дверима з вікнами на море, де стіни було обвішано картинами з міськими пейзажами.

— Навіщо мені море на картинах? — казав він. — Воно весь час у мене перед очима. А в якесь місто не знаю, чи колись потраплю. Коли за вікном темно, я блукаю тими містами. Аж відчуваю, що промочив ноги, — кивав він на писане олією місто під дощем.

— А яке це місто? — питала я.

— Не знаю. Не має значення. Але я добре знаю, щó за поворотом цієї вулиці, щó в подвір’ях цих будинків. Та, поки сонце не сяде, дивлюсь у вікно. Або на степ, або на море. Це не випадково, що внизу, біля моря, на кілька кілометрів як ліворуч, так і праворуч, скелі не пускають купатися в морі. Щоб сюди не їхали курортники. Лише ті, кого ми самі запросимо. Тут немає пляжу тому, що там, — Роман простягав руку в бік степу, — цвинтар привидів.

— Цвинтар привидів? А що це таке?

— Там, у степу, великий цвинтар привидів. Чи не найбільший на світі.

— А хіба у привидів є цвинтар? Це якась аномальна зона?

Роман не відповів на те запитання, тож я поставила нове:

— Але чиї привиди спочивають на тому цвинтарі?

— Я саме цю історію розробляю. Але не по-російсь­ки, — друге речення він вимовив пошепки.

— По-українськи? — спитала я Романа

Ми спілкувалися з Романом по-російськи. Але в його багатющій бібліотеці було й чимало книжок по-українськи. Я в Києві знала кількох, які розмовляли по-російськи, а писали вірші по-українськи.

— Ні, я створюю текст тою мовою, — Роман дивно посміхнувся і здійняв руку вгору.

— Якою — тою?

— Ти ж програміст. То, певне, знаєш, що крім Фортрана та Піеля можна писати програми в кодах.

— Так, звичайно. Я такого не вмію, але в нашій конторі деякі справді пишуть програми в кодах.

— Так і в людських мов є коди.

— Спільні для всіх мов?

Роман кивнув, сяючи очима. Ні в кого я не бачила такого вогню в очах.

— І ти знаєш цю… прамову?

— Якщо безвиїзно жити багато років між морем і степом, та ще й неподалік від цвинтаря привидів, знатимеш усе, що завгодно.

Тоді я подумала, що в Романа хворі не лише ноги, і мені стало страшнувато. Я не спитала, якими знаками записуються коди прамови. Боялася, що він мені їх почне показувати. Мене заспокоїло те, що господиня дому, мати Романа, надзвичайно привітна, лагідна жінка, була завжди поблизу. Вона заходила до бібліотеки чи до кабінету, де ми спілкувалися з Романом, приносила глечик із холодним компотом або зі слабеньким кислим вином. Та жінка викликала абсолютну довіру. Навіть якщо її син був божевільний, вона своєю присутністю гарантувала, що він не заподіє ніякого лиха.

За вечерею Роман заговорив про цвинтар привидів, і господар дому, дорожній майстер, сказав, що на вихідні може мене туди звозити, це поряд.

— То що це таке? Аномальна зона? — знову спитала я.

— Це цвинтар привидів, — відповів дорожній май­стер. Я глянула на господиню, і вона кивнула: саме так, цвинтар привидів.

— Можемо поїхати туди на вихідні. Подивишся, що воно таке.

Суботнього вечора, коли надвечір спека спала, дорожній майстер нагадав мені про свою пропозицію. Я спитала, чи поїде Роман. Він відповів, що в кабіні його вантажівки лише одне пасажирське місце. Та й Роман буває там часто. Ми поїхали вдвох. Їхали в глиб півострова дуже недовго, хвилин п’ятнадцять. Зупинилися посеред степу. Спершу я взагалі нічого не помітила, крім якоїсь поваленої колони серед гарячих нерухомих жовтих трав. Але батько Романа підштовхнув мене до просторої заглибини. Я зробила кілька кроків по некрутому схилу. І відчула сильний вітер аж до свисту у вухах. Це вражало тим більше, що в степу був мертвий спокій. І той вітер, який засвистів у заглибині, зносив крівлю й вивертав душу.

— Не бійся, — сказав батько Романа.

Якби не впевнений голос того чоловіка, я таки злякалась би. Але його «не бійся» було таким пере­кон­ливим, що я зробила кілька кроків по гарячій площині, яка не сильно, проте відчутно хиталася під ногами, і свист у вухах посилився, і на якусь мить мені схотілось іти далі, пізнавати цвинтар привидів.

— Роман розповідає про це місце всім вашим гостям?

— І не пригадую, кому ще розповідав. То ти виклика­ла в нього таку довіру.

— І він справді пише книгу про цвинтар привидів?

— Не книгу, і не пише, але він таки щось створює. Мати каже, що, коли я на роботі, він частіше вдень спить, а вночі встає і шкандибає до свого кабінету.

Я не наважилась спитати, що означає: «не книгу, і не пише». Мені довірили якусь дивовижну таємницю, а я не все второпала.

— Ось на цьому гарячому камені ми сидимо, коли приїздимо сюди з Романом, це дуже добре для його хворих ніг, — вказав дорожній майстер на повалену колону.

— Але звідки тут взялася колона? — спитала я, нахилившись і торкнувши пальцями канелюр.

Дорожній майстер знизав плечима.

— Роман каже, то залишки брами.

— Значить тут була колись огорожа?

— Роман більше розповість про це. Він каже, коли є брама, то огорожа й не потрібна.

І от настав мій останній вечір у тому дивовижному домі. За вікном у чорній темряві чутно шум чи то моря, чи то степу, чи то в нічній тиші сюди долинув свист із цвинтаря привидів. Мало би бути моторошно, але, пам’ятаю, мені подобалося те лоскотання нервів. Завтра вдосвіта, а вірніше, це вже сьогодні, я поїду звідси.

— Ти зібрала речі? То й не лягай спати. Ти ж так і не чула, як шумлять тутешні ночі. Ти поїдеш, а я зно­ву спатиму вдень, а вночі робитиму те, що я тобі розпові­дав. Це поглинає стільки сил, ти би знала!

— Але, Романе, якщо йдеться про книгу тою, божест­венною чи янгольською, чи ще якоюсь прамо­вою, то чи не здається тобі, що такі книги вже є, а письмен­ники їх не пишуть, а відтворюють своїми мовами?

В очах Романа зблиснуло радісне збудження. Певне, через те, що співрозмовниця нарешті підійшла до того, що бентежило його найбільше. Він підвівся зі свого крісла, витяг милиці з-за коліс, зробив кілька кроків мені назустріч:

— Це так! Ось глянь, — Роман показав на стелажі своєї бібліотеки, — серед цих книжок не так і багато таких, які зчитані звідтіля! Але є. Ось, наприклад, ця, — він показав мені невеличку книгу, як мені здалося, то був переклад українською з японської, — я відчув, хоча це переклад! Той, хто взявся перекладати таку книгу, має знати, чи оригінал написано, чи зчитано з неба!

— Очевидно, більшість письменників не має доступу до тих, вічних книжок.

— До текстів, не до книжок, уживай вірні слова! — трохи роздратувався Роман.

— Так, справді, там — ще не книжки. А тут, на землі, так мало справді добрих книжок. Але у вашому чудово­му домі можливо доступитися до небесних бібліотек. Ніде мені не снилися такі сни, тепер я розумію…

Мене перебив гуркіт, від якого я здригнулася й замовкла. То впали на підлогу милиці Романа. Він стояв переді мною, як пророк. Він був у сорочці й джинсах, а не в довгому плащі. Але його довге волосся, його полум’яний погляд — ніколи я не бачила такого натхненно-божевільного обличчя, такої напруженої постаті вживу, хіба на картинах світового малярства. Він ледь похитнувся в мій бік і прохрипів:

— А я не зчитую вічного тексту! Я творю його! Коли я його створю, в мене відніметься все! І руки, і горло, і людську мову відбере!

А що було далі? А далі прибігла мама Романа і вчасно підхопила його під пахву, бо він би впав, а я напевне не знала би, що робити з ним. Вона дотягла його до крісла, я кинулася підбирати милиці, але вона лагідно, але твердо сказала:

— Іди до себе, поспи трохи. Тобі завтра їхати.

Завтра вдосвіта вона вийшла провести мене. Дала в дорогу пиріжків і пляшечку компоту. Дорожній майстер відвіз мене до селища, де залишив на станції чекати на автобус до Сімферополя.

Я більше не бувала в тому домі. І доля жодного разу не звела мене з сестрою Романа, з якою я позна­йомилася на курсах програмістів. Це завдяки їй я потрапила в той кримський дім над урвищем, про що в мене не лишилося жодного матеріального свідчення мого перебування там: ні сувеніру, ні світлини. А втім, це неправда. Одну реліквію маю, і навіть більше того. Роман казав, що завжди дарує гостям книгу з бібліоте­ки. Ту, яку вибере гість або гостя. Я нахабно обрала збірку віршів Марини Цвєтаєвої, яка в ті часи на чорному ринку коштувала більше мого тодішнього місячного доходу.

— Можна? — спитала я.

— Можна, — байдуже знизав плечима Роман, і я взяла ту книгу і поклала її до своєї валізи. А коли витягла її на станції, чекаючи автобуса на Сімферополь, побачила в кутку ретельно виписані фіолетовим чорнилом два знаки. То не були ні вірменські, ні грузинські літери, і не літери мови іврит, і не гінді, і не бенгальські літери, і не китайські, і не японські, і не корейські ієрогліфи. То були небесні знаки праматері всіх земних мов, за допомоги яких Роман, син дорожнього майстра, творив текст про цвинтар привидів. І, якщо йому ціною неймовірних зусиль пощастило його створити, то, можливо, якомусь письменникові прийдешніх часів пощастить зчитати його з небесних носіїв і записати котроюсь із земних мов.

1983, 2010, 2014