Кат

Творча криза

Весняний ранок пробився крізь штори до одно­кімнатної квартири, де жив прозаїк Михайло Семиок із сином.

— Вставай, час до школи.

— Я сьогодні не йду на перший урок, — промимрив син.

Прозаїк блаженно потягся в ліжку. Можна не схо­п­люватись, долаючи дурний біль у потилиці. Яке щастя! І, перекидаючись на другий бік, подумав: хороший бать­ко гримнув би на ледачого сина, вирядив би неро­бу на перший урок. А він радіє, ніби самому 13 років.

За вікном весна. В кімнаті видно. Не треба клацати лампу, щоб побачити, котра година. Видно і тепло. Вчора син просив витягти з комори легку куртку. Ще трохи подрімавши, Семиок встав. Вийшов на балкон. Внизу розквітла абрикоса. Нарешті. Як добре, коли квітнуть сади. Особливо рожеві. Ті, що квітнуть так раптово і недовго.

Михайло заварив чай, приготував сендвічі. Вдруге смикнув сина.

— Принаймні на другий урок ти збираєшся?

— Ага, на другому хімія... Чому ти не розбудив мене раніше?..

Суєтна ранкова година з незібраним портфелем, масними плямами на зошиті з хімії, весняною сино­вою курткою, якої було не відшукати в коморі і яка несподівано сама впала на голову з антресолей, нарешті минулася. За сином, який мав звичку з півдороги повертатися за змінним взуттям, остаточно закрилися двері. Прозаїк Михайло Семиок зварив собі міцної ка­ви, сів на кухонну табуретку, закурив. Сьогодні четвер. Треба вийти за ЛІТЕРАТУРНОЮ УКРАЇНОЮ.

З вітром у волоссі та абрикосовою квіткою у петельці Семиок попрямував до найближчого кіоску. Купив ЛІТЕРАТУРНУ УКРАЇНУ і рушив до кав’ярні, щоб ЦИВІЛІЗОВАНО проглянути газету. Вдома він випив доброї кави. У кав’ярні в підвальчику зварять гіршої. Але кава, яку приносить офіціант, має особливий смак. Розмішуючи цукор, розгорнув газету і знайшов те, що шукав. Ось він, Михайло Семиок, за збірку новел РУСАЛКИ НА БАЛКОНІ отримує премію УКРАЇНСЬКЕ БУЙНОЦВІТТЯ. UKRAINIAN VIOLENT BLOSSOM! Колеги за кордоном не зрозуміють. Та все одно приємно. І декілька сот гривень як додаток почесного буйноцвіття не можуть не радувати. За це треба ще раз випити. Не зважаючи на ранню пору, о якій п’ють лише пропащі.

— Вам горілочки? Коньячку? — вгадав його рух офіціант. Семиок замовив куантро. 11 гривень 30 копі­йок за 50 грамів. Це більше, ніж за 0,7 пристойного вина. Та не щодня плоди високого натхнення вина­городжуються почесним буйноцвіттям. А далі дове­деться пити зі співробітниками Асоціації благодійних фондів України, де прозаїк Семиок працює в системі паблік рилейшнз, друкуючи під різними прізвищами різнопланові статті та полемізуючи сам із собою. Паб­лік рилейшнз — традиційна годівничка письменників у цивілізованому світі. Його колега, провідний дра­матург однієї зі скандинавських країн, працює в паб­лік рилейшнз місцевого Червоного Хреста й дуже щасливий з того.

КУАНТРО замість високої склянки принесли у чарці. Звичайно, без криги. Михайло Семиок пишається своїм снобізмом і плекає його, вбачаючи в ньому захист від повсюдного жлобства. Піднімаючи чарку за свій літературний успіх, прозаїк Семиок вкотре вражено подумав, що нових гідних текстів в шухлядах його пам’яті більше нема. Існує сирий, проте масштабний задум роману «Околиці та Середмістя», пента- чи шесталогії, яка має відбити всю повноту буття України 60—80 років. (Семиок розуміє, що реалізовувати той братокарамазівський, сагофорсайтівський проект не варто). Упродовж багатьох років у його єстві визрівали й прагли народження оповідання, новели, short stories, які шикувалися в чергу і змагалися, кому бути написаним першим. Невже те мистецтво неймовірних сюжетів, яке критики називають володінням фабулою, а необізнані кажуть: це ж треба так накрутити! вже непідвладне йому?

— Раніше в мене з цим не було проблем, — подумав Семиок, запиваючи куантро кавою, і сумно подумав: кожен мужчина одного дня каже собі: раніше в мене з цим не було проблем. І йому стало сумно не тому, що написано мало — і з невеликим доробком можна увійти до великої літератури. Та невже він більше не знатиме того щастя похапцем записувати продуманий до мізансцен текст, з подивом помічаючи, як з’являються нові, несподівані моменти. А потім перечитувати готовий текст на екрані комп’ютера, шліфуючи фрази, міняючи місцями епізоди. Більшої насолоди в світі нема. Коли текст написано, щастя творчості тимчасово минає. Це як… в голові у Семиока знову виникла ана­логія з бозна-чим. Невже цього більше не буде? А писа­ти хочеться. І писати треба... Так, сьогодні четвер, у сина п’ять уроків, він повернеться рано. Треба вертатися додому, спробувати попрацювати, поки малого нема.

Вдома Семиок відразу ввімкнув комп’ютер, створив файл osvita для статті про практику заохочення дитячої творчості в цивілізованому світі. Паралельно створив файл newtext для художнього тексту. Коли сідаєш пи­сати, до кінця не знаєш, що в тебе вийде. Це одна з найсакральніших таємниць творчості. Але чітка спіраль сюжету має сяяти в первинній мряці нествореного. І, хо­ча все на світі було і ще багато разів буде, той сюжет не має права бути банальним. А в тебе лишились тільки якісь побічні діти, які очевидно, мають символізувати світову совість, мандруючи світовою літературою і виникаючи в житті героя у найнесподіваніший момент... Білий порожній екран втомився від бездіяльності і вкрився чорним зірчастим полем. Поряд із комп’ютером на столі світлина колишньої дружини Діани, матері його сина. Колись вони спокійно розлучилися. Без зайвих розмов і тра­гедійного підтексту. Михайло в той рік почав писати, і нічого більше для нього не існувало. А Діана почала працювати з поставками. Якимось чином всунулась до тої структури, де законно гребуть незаконні гроші. Згодом купила квартиру неподалік Андріївської церкви і будиночок за містом. Одначе, коли ексчоловік казав їй: ну, ви, мадам, тепер зовсім круті, роздратовано відповідала, що всім керує Целіковський, який скоро їх усіх змусить жебракувати під Фролівським монасти­рем. Мабуть, саме тому Діана ніколи не обминала найменшої можливості десь урвати копійчину. Пильно стежила за літературними успіхами Михайла Семиока, вимагаючи грошей на сина з усіх його доходів. Навіть з гонорарів у журналі БЕРЕЗІЛЬ.

— Тобі не вистачає на норкове манто? — питав Семиок, неохоче даючи гроші, на що Діана відповідала своїм коронним:

— А ти умів його робити?

Рік тому Діана привезла сина батькові.

— Я день і ніч на роботі! Я заробляю гроші! Він сам тиняється по хаті! Нікого не можу найняти, щоб його гляділи! Мало морили голодом тих бабок! Стоять по переходах, руки тягнуть: люди добрі, подайте, три дні не їла! А працювати в пристойний дім не йдугь! Хочуть гроші за так! Я ніколи не подаю! Треба в них і пенсії повідбирати! Одну все-таки умовила, півроку протрималась, потім каже: дитино, більше не можу, з хлопцем так важко! Якби ще дівчинка! Господи, я так хотіла дівчинку, але тут вже нічого не зміниш. Ніхто не хоче працювати, тому й бардак в країні! Якби всі працювали, як я... Ось, згідно з декларацією про доходи моя зарплатня після податків 750 гривень. Тримай 250, наступного місяця матимеш відповідно. Я дзвонитиму, як ви тут... Якщо вам дуже будуть потрібні гроші, ми це питання якось вирішимо. Але в юні роки нестатки нешкідливі.

— Послухай, Діано, в мене на днях поїздка до Делф­та! Моя доповідь! Ось, читай! — Семиок схопив конверта, що лежав поряд, витяг план конференції, де була зазначена його лекція на тему Гуманізм літе­ратури перед кінцем світу, сунув його в обличчя ексдружині.

— Я щомісяця їжджу у відрядження! Ти мене своїм дешевим гуманізмом не залякаєш! Ти його вмів робити? І потім, мені набридла твоя світлина на його столі. Хай краще дивиться на мою!

Син почав розвантажувати валізи. Витяг мамину світлину, яка зараз от стоїть біля комп’ютера.

Це було рік тому. Тоді також саме розквітло абри­косове дерево. Ексдружина на світлині млосно підве­ла очі, дивиться в стелю і ледь посміхається. Всі хто заходить до них, одразу звертають увагу: ой, яка жінка! Все це добре, але треба писати. Треба якось виправдовувати дипломоване буйноцвіття. Екран порожній. Не пишеться ні текст про підтримку, ні інший заповітний текст. Звичайно, скільки можна експлуатувати в художній літературі побутовий ма­разм сьогодення? Очевидно, література вимагає від письменника більшої відваги. Минулої осені він їхав в електричці, коли люди саме везли додому плоди своєї праці на городах. Тоді й наслухався про те, як годиться розправлятися з тими негідниками, які вно­чі копають чуже. А саме: їх треба прив’язувати на сонці догори ногами. Тоді Семиок подумав: а чи не спробувати самому піти копати чужу картоплю. Щоб мати вистражданий матеріал про безглузду жорсто­кість перехідної епохи. Звичайно, не пішов.

Задзвонив телефон. Мабуть хтось зі знайомих побачив у «Літукраїні» повідомлення про буйноцвіття, вітає його. Але дзвонить батько, який завжди скептич­но ставиться до його літературних успіхів.

— Ти не міг би привезти мені картоплі?

— Тобі потрібна саме картопля і саме зараз?

— Так, мені потрібна саме картопля саме зараз.

— Я завезу тобі вихідними.

— Завтра в мене будуть гості.

— Які гості?

— Якщо ти не можеш привезти мені картоплі, я піду на базар сам.

— Гаразд, я привезу тобі картоплі, але скоро має прийти син зі школи. Я не встигну повернутися до його повернення.

— Я, здається, не дуже завантажую тебе своїми проханнями. Але, повторюю, якщо тобі важко, зараз сам піду на базар.

— А твоїм гостям треба саме картоплю? Може ти їм звариш ріжки?

— Я прошу тебе, тому що в мене всю ніч боліло серце. Але ще раз повторюю, якщо тобі важко...

— Мені не важко. Зараз приїду. Чекай.

Семиок вимкнув комп’ютер, не занісши жодного рядка ні до файлу osvita, ні до файлу newtext. Вийшов до сусідки. Залишив їй ключа. Син знає: якщо вдома не відкривають, ключ у квартирі поряд. Вирушив в дорогу до батька. До метро пішов пішки. Купив хот-дог, бо вирушаючи до батька, забув поїсти. З-за хмар вийшло весняне сонце. Вітер приніс нізвідки пелюстки абрикоси. Семиок вдячний обставинам, що витягли його у весняне місто від неплідного сидіння біля комп’ютера.

...Якби в цю мить прозаїку Семиоку поставили запитання: Ваше улюблене заняття? він відповів би без вагань: ходити по місту. Гортати сторінки вулиць. Перечитувати абзаци будинків. Розшифровувати абетку вікон. Заглиблюватись у таємний зміст подвір’їв. Заходити до книгарень і зачаровано гортати сторінки розумних книжок, яких ніколи не купиш. І не тому, що ті книжки шалено дорогі — деякі знедолені інтелектуали пристроюються біля прилавків, щось списують у зошити. Справа в тому, що Семиок давно помітив ту особливість філософічних книжок, що, опинившись на полиці, вони більше не ваблять і не манять своїми потаємними глибинами. Це як зваблива жінка, що назавжди оселилася в твоєму домі.

Вагони метро переповнені. І куди сунуть усі ці люди в робочий час? Поруч, майже впритул до нього жінка з пакунком, загорнутим в сьогоднішню «Літукраїну», в повідомлення про УКРАЇНСЬКЕ БУЙНОЦВІТТЯ. Нічого не поробиш. Покійна мама — та зберігала усіляке пов’язане з ним друковане слово. Але й вона зберігала б лише одну газетку, а не весь наклад. Якщо вже потрапив на шпальти газети, маєш бути готовим, що в тебе загорнуть оселедця.

Від метро до зупинки автобуса дорога йде довгим лунким сутереном, який є і базаром, і місцем жебра­кування, і концертною залою. Street economy — дають оцінку таким місцям колеги з-за кордону. Ось де криються шукані убивчі сюжети. Кожна жебрачка, торговка цього підпільного ринку, кожна квіткарка йшли сюди своїм власним шляхом. Ось де зосередились сучасні символи й притчі. Звучить музика. Один навпроти одного розмістилися кобзар у вишиваній сорочці і дядя Петя з акордеоном напідпитку. Кобзар тягне довжелезну думу про сплюндровану Вкраїну. Дя­дя Петя, очевидно, дуже хоче перекричати бандерюгу-кобзаря, відчайдушно жарить попурі з «По долинам и по взгорьям», та «Ой, туманы, мои растуманы». А несліпий кобзар, заплющивши очі, стоїчно виспівує речитатив думи:

— За безцінь продали нашу землю пррройди-и-исвітам!..

Дядя Петя заспівав «Ой, Днипро, Днипро, ты широк, могуч». Прозаїк Семиок любив цю пісню. Він кинув по 25 копійок і в шапку до дяді Петі, і до футляра від кобзи. Рушив далі вздовж людей, що стояли шеренгами попід кахляними стінами, і пропонували перехожим найрізноманітніший крам — пакети молока, головки капусти, коробки маргарину РАМА, труси, колготи, газету ПАН + ПАНІ. В око впала висока постать сивого діда, що тримав на простягненій руці декілька безсоромних предметів жіночої білизни. Такі Семиок бачив у секс-шопі в Голландії. Обличчя діда вражало не звичною для даного місця байдужістю, а глибоким презирством до свого товару. Чимось схожий на батька, тоскно подумав Семиок.

А ось жебрак-афганець. Молодий хлопець без ніг. От хто знає ціну життя і смерті. У каліки гарне обличчя, розкішне буйне волосся. Семиок завжди заздрив таким кучерям і мимоволі почухав свого ледь прикриту залишками чуба потилицю. Зате в нього дві ноги в австрійських черевиках, які він, виходячи з дому, забув почистити. Чи наважився би ти, пане Семиоче, авторе карколомних літературних сюжетів, купити пляшку горілки й випити її з цим хлопцем, поговорити з ним про брудну війну, відому тобі лише по бездарних піснях і краєм вуха почутих розповідях? Так, в гаманці досить і на горілку, і на закуску, і на таксі. Але куди після ночі відвертих розмов відвозити афганця? Сюди, в перехід? На старе місце?

Тут же в підземному переході Семиок купив 4 кіло картоплі і, не дочекавшись автобуса, рушив до батька пішки. Він любив цю стару зелену околицю, де минуло його дитинство. Тихими вуличками пройшов повз свою школу і будинки, де жили його шкільні товариші. Батька вдома не було.

— Я його бачила, як він виходив з дому хвилин сорок тому, — сказала сусідка.

От же ж старий, не дочекався! Я ж сказав йому, що зараз буду! Куди мені тепер пертися з цією картоплею? Кинути її під дверима батькової квартири? Чекати, поки старий приплентається з базару? Вийшов з під’їзду, швидко рушив подалі від рідного дому, поки до нього не набігли старі сусідки зі своїми вигуками: Ой, Мишенько, ну як же ти живеш? А твій дід молодець, тримається! А ти як?..»

Неподалік мешкали дві старі вчительки, до яких Семиок деколи навідувався. Піднявся на другий поверх старого двоповерхового будинку, що з ди­тин­­ства вабив Михайла своєю нетиповістю серед однакових п’ятиповерхівок. Дві сестри, Зінаїда і Зоя Павлівни, яких у школі називали ЗІЗІ. Зоя Павлівна спеціалізувалася на середніх класах і навчала Семиока правилам граматики і народним думам. А Зінаїда Павлівна вела виключно старші класи. Отже, Михайло Семиок навчався в них обох. Зізі жили вдвох, колись одна з них була одруженою, але це було так давно, що вони, очевидно, й самі забули, власне, котра.

— А, заходь, Михайлику, раді тебе бачити!

— Часто бачимо тата з вікна!

— Все думаємо, як він тепер сам, без мами!

— Михайле, я прочитала твоє оповідання в Антології «Нові паростки» і от що хочу сказати... Ми ще із Зоєю Павлівною про це говорили, вона не дасть збрехати...

— Так, ми тільки вчора, тільки вчора про це гово­рили...

— Ти пам’ятаєш, ми у шостому класі проходили елементи композиції художнього твору: зав’язка, роз­виток подій, кульмінація, розв’язка? Пам’ятаєш, Михайлику? Ти б повторив це, я тут навіть тобі виписа­ла в зошит визначення, ти не дотримуєшся цього в своїх творах.

— Ти б повторив це, щоб далі все було гаразд.

— А взагалі ми дуже раді твоїм успіхам.

— І наша сусідка Юлія Гаврилівна читала і дуже хвалила.

— Ми до неї ходимо слухати радіо, бо в нас не працює. І останню передачу про тебе слухали.

— Нам сподобалось. Але не все воно так, як ти пишеш. Ми бачили в житті й інше.

— Ти б подивився на життя по-іншому, а чого сам не знаєш, то розпитай у людей.

— Чи достатньо ти використовуєш у своїх творах стилістичних засобів — пам’ятаєш ми проходили?

— Творчість — то спілкування з Богом, Зінаїдо Павлівно. Або з дияволом. А не застосування метафор і синонімів.

— А синоніми дуже збагачують письменницьку мову, Михайлику.

— І взагалі, — несподівано рішуче випалила Зоя Павлівна, — як ти берешся писати? Ти завжди робив у диктантах стільки синтаксичних помилок!

— Ні, ні, картоплю ми брати не можемо, бачиш, як у нас тісно? А що як батько завтра не забере?

— Та чого це ти, Зою? Завтра Василь Михайлович неодмінно забере! Це ж не торба, а лише торбинка!

— Ти ж дивись, щоб батько завтра забрав картоплю! Неодмінно!

— Для нас це дуже важливо! Ми об одинадцятій виходимо з дому, їдемо до Агрипини Федорівни на Червоний Хутір! — кричать Зізі Семиоку з вікна.

По дорозі від Зізі ще раз зайшов до батька. Нема. І де його носить? І чого було морочити голову? Вдома негодований син. Уроків не робить, поки на нього не накричиш. Семиок спробував зателефонувати синові, не додзвонився. Їхав додому, думаючи про батька, і про Зізі, й про незнайомих йому людей, і складалися пристойні фрагменти текстів, але в хаосі несотвореного не було тієї блискучої спіралі сюжету, на який можна було б ті фрагменти нанизати.

— Ти б написав про нас із мамою, про нашу нелегку долю. Але куди тобі?.. Ти нас і за людей не вважаєш.

— Та вважаю я вас за людей, і дуже шаную! Але не так просто все пишеться! Потрібен сюжет! Кістяк! Інтрига!

— Ми з мамою ніколи не були інтриганами, — відповідав батько.

Повернувся додому о п’ятій. Син сидить за столом, їсть сметану ложкою з пластикової склянки.

— Дід не дзвонив?

— Дід був тут!

— Був тут?! Коли??? Питав про картоплю?

— Ніякої картоплі не питав. Питав про маму.

От батько, от старий чекіст! Тепер усе зрозуміло. Він потрапив «на гачок», проковтнув живця. Відтоді, як Діана привезла сина, батько періодично розпитував Михайла, як її знайти. Діда Семиока мордувало знайти Діану і сказати їй, хто вона така. Михайло, звичайно, не казав старому координатів ексдружини. Діана й досі прописана в цій однокімнатній квартирі, де він живе багато років. Отже, й на обліку в адресному столі вона тут, а не в розкішному помешканні, яке купила кілька років тому.

— І ти сказав батькові, де вона живе?

— Сказав. А що тут такого? Хай подивиться, як треба жити!

Так, він не попереджав сина. Йому й не могло спасти на думку, що прямолінійний дід раптом зробить такий хід конем. Кинувся дзвонити Діані. Додзвонився їй лише на мобільний. Вона дуже незадоволена, що її потурбували саме зараз. В неї ділова зустріч.

— Я дуже перепрошую, вельмишановна пані, але твою адресу дізнався мій батько. Він може наговорити тобі неприємних речей. Але знай: то не моя провокація. Я навпаки, приховував від нього твою адресу.

— Я його не боюся. В тебе ще щось?

— Коли ми розлучалися багато років тому, я сказав батькам, що в тебе... ну... хтось завівся. Я не міг артикульовано пояснити їм...

— Мені немає діла, що ти кому колись казав. В тебе все на зараз?

— В мене все, але я зарання прошу вибачення.

— Малий здоровий?

— Здоровий. І я також.

— Я дуже рада. Бережи себе. Твоє життя потрібне синові. На все добре.

— На все добре, Діано. І знай, я тебе попередив.

Батько з сином сперечалися, хто сяде писати за письмовий стіл, хто за обідній. Хоча питання, здавалося б, мало вирішуватися само собою: батькові потрібен комп’ютер, синові — поки що ні.

— Ти все одно граєшся на SUPAPLEXi, а не пра­цюєш.

Не твоє діло! Поживеш з моє, також матимеш законне право іноді погратися.

Семиок зателефонував батькові. Ніхто не бере трубку. Все зрозуміло. Старий вирушив у дорогу, щоб сказати правду у вічі неморальній колишній невістці.

Поговоривши з онуком, Василь Семиок повернувся додому і дістав із шафи сірий костюм з орденськими планками, який одягав тільки на День Перемоги і на День Радянської Армії. Нарешті! Нарешті він зможе здійснити те, що повинен. Він готовий відповідати за те, що збирається вчинити. Буде відкритий суд, який транслюватимуть по телебаченню, замість облудної Верховної Ради. Треба щось робити! Коли паралізовані страхом і злиднями маси сплять у ярмі, треба щоб хтось встав на повний зріст і впав грудьми на амбразуру. Це зробить він, капітан у відставці Василь Семиок, учасник Великої Вітчизняної, кавалер багатьох орденів і медалей.

Старий Семиок дістав із шафи мисливську рушницю, витяг її зі шкіряного чохла. Рушниця добре змащена. Вже давно він не ходить на полювання. Але відтоді, як визрів відважний задум, почав ретельно чистити свою зброю. Треба дочекатися темряви. На телефони він не відповідає. Сьогодні він зробить усе. Він не розраховує на помилування. Смертна кара — так смертна кара. Її здається не відмінили. Він готовий відповідати за те, що здійснить сьогодні. Тільки чи покладуть його поряд із дружиною, якщо розстріляють?.. Семиоку стало боляче. Він схопився за серце і поглянув на велику світлину дружини на стіні. Дружина Василя Семиока, мати Михайла, померла два роки тому. І раніше в неї були страшні напади.

— Я тепер знаю, що відчувають люди, коли йдуть туди, — казала вона після першого.

Могла б ще жити й жити. Але зараз всі помирають. І нікому до цього нема діла. Мостять нові тротуари. Відбудовують храми, щоб було більше папертей для жебраків. Відкривають нові ресторани й дорогі крамниці. Їздять в дорогих автах. Це вони штовхнули під колеса життя його дружину. Старий Семиок вийняв коробку з набоями.

Почало сутеніти. Старий вийшов на вулицю, не одягши плаща. Йому швидко стало холодно, але він вирішив не вертатися. Не дочекавшись автобуса, пішки пішов до метро, несучи дулом вниз змащену і заряд­жену мисливську рушницю в шкіряному чох­лі. Ва­силь Семиок не любив красивих жінок. Вони занад­то люблять себе, щоб любити ще когось. А яке душевне багатство у серці непоказної дівчини! Більше 50 років минуло відтоді, як красень-дейтенант запросив танцювати тиху непомітну дівчину, якої ніхто не запрошував до сакральних рухів під розладнаний акордеон. Прожили щасливо довге нелегке життя. Виростили двох дітей. Дочка народилася відразу по війні. Мати ніжно називала її ФРОНТОВИЧКА, бо весіл­ля батьки відсвяткували ще на фронті. Син набагато молодший і занадто розумний. Мати і старша сестра розбалували його. Син одружився з красунею. Привів у дім таку паву, яку тримати тільки в магазині ляльок. Старий ніколи не забуде, як вона годинами чепурилася перед дзеркалом. І бігала пальцями по змащених кремами щоках, І підмальовувала очі. І мазала губи. І начісувала чубчика. І розкладала по оголених плечах пишні кучері. І бризкалася парфумами — і за вухами, і шию, і там. А він, старий пень, поки вона не підморгну­ла йому із дзеркала, стояв і дивився, не відводячи очей. Як у пору дуже ранньої юності дивися в щілину в перегородці між чоловічою та жіночою лазнею. Стояв і дивився, заворожений тим, що побачив там. Але тоді в нього було виправдання: неповні дев’ятнадцять років. А коли чепурилась Діана, йому було в три рази більше, а він так само дивися, а вона не крилася, і продовжувала свій п’ятигодинний туалет... поки мати смажила кот­лети і закидала зажарку до борщу.

Потім вони з сином пішли жити окремо, бо її мати й бабуся отримали квартиру. А потім вона розбагаті-і-іла! Старого Семиока не цікавило, звідки беруться нечисті гроші. Він знав одне: ці гроші забирають у вбогих і голодних. У тих, хто простягає руку, у тих, хто не знає, чи купить завтра хліба. У нього, учасника війни, пенсія більша, ніж у більшості його ровесників. Але він бачить, як живуть інші. Після війни таких злиднів не було, як зараз! Що робити? Як привернути увагу до вбогих і ницих? Він готовий жертвувати собою, гото­вий! Він не боявся смерті у двадцять, то чи боятиметься її у сімдесят п’ять? Але як вмерти так, щоб інші ожили? Одна надія на показовий суд, який транслюватимуть по телебаченню, замість Верховної Ради.

Старий Семиок завжди жалів жінок. Він знав, що жінці важче. І навіть на війні важче. Хоча й чоловіків частіше вбивали. Жінка — то остання надія людства. Коли син розлучився, він грізно запитував його, хоча й не любив Діани: чого кинув дитину? Як тепер малий ростиме без батька? Михайло відповів, що Діана почала гуляти. Тоді зрозуміло... Тоді син має рацію. Але тоді треба забирати внука! А Михайло не хотів цим займатися, казав, що це безнадійно. Старий навіть таємно від сина ходив до юриста, і той пояснив, що забрати сина у матері, яка не позбавлена материнських прав, дуже важко. Але минуло десять років, і вона сама кинула свого сина. Щоб не заважав їй робити гроші! Це вже кінець світу! Тепер старий знає, що йому робити. Так, це не вихід. Але тим, хто першим іде в бій, завжди найважче.

В метро ніхто не звертав уваги на дивний предмет у коричневому чохлі в руках у високого сивого діда в доброму сірому костюмі. Не звертали уваги на рухливе обличчя самого діда, який ледве стримував розмови із самим собою. Не звернули на нього уваги й тоді, коли він лагідно і наполегливо намагався посадити на своє місце жінку з дитям, а вона тихо зашипіла: «Та відчепись ти!» А потім гучно затягла:

— Люди добрі! Ізвініть, що я, така молода, обраща­юсь до вас!..

На якій станції метро йому виходити? Звідусіль треба довго йти пішки. Гаразд, піду вгору від Хре­щатика. Капітан Семиок знає той будинок, де осели­лась Діана. Там колись отримав квартиру його бойо­вий командир полковник Сипченко. Може, це його вдову життя змусило продати квартиру в центрі, оселитись на околиці, звільнити місце для таких, як Діана.

Під’їзд, де була Діанина квартира, було замкнено. Старий Семиок чекав півгодини «у засідці», поки не підійшла жінка, яка відімкнула під’їзд.

— Ви до кого? — спитала вона, коли старий спробував увійти. — А її нема вдома. Вона вертається пізно. Та погляньте, її вікна темні!

З темного подвір’я Діаниного будинку дід вийшов на яскраво освітлену вулицю. Восьма вечора. Машинально пішов повз Телеграф до Історичного музею і назад. Що робити? Зробити ще одну спробу потрапити до під’їзду і чекати під дверима квартири? Але сусіди можуть спитати, що він робить. Стріляти в обличчя з рушниці дуже важко. Краще з револьвера. Револьвера в нього нема. Здав, коли йшов у відставку.

Знову зайшов у темне подвір’я і побачив, що вікна на другому поверсі світяться. З’явилась, красуня. Це ж другий поверх. Якби вона вийшла на балкон! Тоді він усе зробить. Як же її виманити на той балкон?

Дід знову вийшов на вулицю, дістав із внутрішньої кишені піджака папірця з Діаниними телефонами. Відшукав вуличний таксофон. Тут їх багато. Всунув картку в щілину, судомно набрав номер. Почувши жіноче АЛЛО! хрипко прокричав:

— Вийди на балкон, красуне, я хочу заспівати тобі серенаду!

І поклав трубку. Повернувся в подвір’я. На освітле­ний балкон вийшла жінка в білому светрі і чоловік у чорному. Вони регочуть: де серенада?

Дід почав нервово витягати рушницю з чохла. Ось тобі буде серенада. Серце калатає, як на війні. Але тоді руки не тремтіли. На балкон вийшов другий мужчина, став з другого боку жінки. Старий Семиок зробив крок уперед освітленому полю, і раптом будинок швидко відплив назад і перекинувся, а з-за спини несподівано вирвалось і стало над ним високе чорне дерево. Болю він не відчув, тільки боляче подумав: рушниця, рушниця! — стискаючи кулаки порожніх рук.

Біля нього зазвучали голоси. Чоловічих він не роз­різняв, а жіночий вигукнув: «Ой, це мій колишній свекр!» Небо хитнулось, дерево над головою по­пливло.

— Та не несіть ви його ногами вперед! Він ще, здається, живий!..

Михайло Семиок тоскно сидів перед комп’ютером, поки син ганяв по обідньому столі маленькі авто­мобільчики між зошитів з хімії, фізики та рідної мови. Стаття про підтримку дитячої творчості не писалася, проте з’явилося кілька рядків у файлі newtext. Дзвонили друзі й знайомі, вітали прозаїка Семиока з буйноцвіттям, вимагали з нього пляшку.

— Скільки це тобі дали премії? — запитав син.

Семиок назвав.

— Мама стільки за день заробляє, — відповів син.

— Це вона тому так заробляє, що добре вчилася в школі. А ти з твоєю успішністю тільки і зможеш, що торгувати жвачками і не заробиш навіть того, що я.

— А ти погано вчився в школі?

— А я вчився занадто добре. Але тобі це не за­грожує.

Ще один дзвоник. Це Зізі. Мабуть сусідка Юлія Гаврилівна принесла їм Літературну Україну. Ні, вони про його буйноцвіття не чули. Просто вирішили ще раз нагадати, щоб завтра неодмінно забрали картоплю. Вона їм дуже заважає.

— Так що ти, Михайлику, не забудь зателефонувати батькові!

— Батько не бере трубки, не знаю, де він, — роз­дратовано відповідає Семиок.

— Але ж Зінаїда Павлівна вже двічі налетіла на торбу! А падати в нашому віці так небезпечно!

— Гаразд, якщо батько до ранку не озветься, я, за­мість того, щоб шукати його, поїду до вас за картоп­лею, — Семиок кидає трубку і знову сідає до комп’ютера. Зізі передзвонюють, просять вибачення, кажуть, що все розуміють, («Ти навіть сам не уявляєш, Михайлику, як ми все розуміємо!») і кажуть, що по­вернуться від Агрипини Федорівни з Червоного Хутора ще до темряви, щоб він дзвонив, і забрав картоплю, коли йому буде зручно. Коли Семиок запропонував їм посмажити цю картоплю сьогодні на вечерю, Зізі відповіли, що в них вже давно нема ні сала, ні масла, ні олії, і взагалі вони ніколи не беруть чуже.

Зізі давно просилися в Семиокову прозу. Але нема сюжету, кістяка, сліпучої спіралі, яка винесла би з хаосу небуття образи Зізі. Лише складаються уривки діалогів двох різнопланових дискурсів, як зазначив би критик Кубатенко, великий фахівець, автор монографії ПАРАДИГМА ПОЛІДИСКУРСІВ, виданої в перекладі, здається, десь у Швеції.

— Що ми можемо в цьому світі? І що ми могли раніше? В нас нічого нема! Ми абсолютно безправні!

— Я слухав на конгресі в Локарно одного відомого філософа — не називаю вам його прізвища, воно вам все одно нічого не скаже. Він на десять років старший за вас, він саме говорив про деструкцію особистості під впливом зовнішніх обставин і про те, як цьому опиратися за будь-яких обставин.

— Але ж ми прожили таке страшне життя! Ми все знали — і голодомор, і окупацію, і сталінізм!

— А він три роки був у таборі! У концентраційному, не в піонерському. Ви цього не знали. Ви не спали на нарах, вас ніхто не ґвалтував. У прямому значенні цього слова.

— Так, але і ми багато перестраждали, і без, як ти кажеш, отого самого. Нас теж можна зрозуміти! Твій філософ після таборів жив не так, як ми із року в рік!

— А, може, ви недостатньо мужні в життєвій бороть­бі? Вам це ніколи не спадало на думку? Подивіться, як ви міркуєте: в усьому винний хтось, тільки не ви: Сталін, голодомор! Та люди в сталінських таборах писали книги, яких ви й прочитати нездатні! А, може, просто ваші особистості схильні до деструкції?

В маленькій тісній кімнатці над чашечками чаю і розетками з домашнім повидлом запанувала сумна тиша. Тихо схилилися сиві голови.

— Чого ви мовчите? Чого не кажете мені: хто ти такий, щоб нас судити?

— А й правда, — відразу учепилася за підказку одна зі старих учительок, — а якби ти прожив наше життя, чи не мав би в нашому віці такої ж, як її... деструкції...

Ні, це примітивний діалог. Семиок без жалю стер його з екрану, і файл newtext знову став порожнім. Так писати не можна. Коли сідаєш писати — скоро слово «писати» замінять іншим — набирати? заносити? — треба знати, чим почнеш і чим завершиш. Останнє речення має бути визначеним ще до першого... Господи, де той батько? Поперся до Діани, старий шукач правди!

Син зголоднів, пішов тягати з холодильника ков­басу і сир. Як правило, Михайло відганяє його від холодильника, починає готувати якусь вечерю. Але зараз він неспроможний щось смажити чи варити. Встає від письмового столу тільки до телефону, щоб відповісти на привітання з буйноцвіттям і щоб у черговий раз набрати батьків телефон і почути, що ніхто не бере трубку.

І знову лунає дзвоник. Ці привітання вже набридли! Скоро він перестане відповідати чемно. Хто цього разу?

— Мамо, привіт! Тата покликати? Зараз!

— Що, старий, у тебе? Я, так і думав. А що я гово­рив?

— Ти слухай мене, — перебила його Діана, — якийсь дурень зателефонував, що хоче заспівати мені серена­ду. Я вийшла на балкон, а він лежить непритомний у подвір’ї. Добре, що до мене зайшли друзі на чашку чаю. Вони занесли його, ось він лежить у вітальні на дивані. Я викликала швидку, але знаєш як вони їдуть? Я можу викликати платну, вона приїде швидше. Але ти спочат­ку зайди. Він по-моєму щось хоче тобі сказати...

До Діаниного будинку недалеко, але нічим не під’їдеш. А дістатися туди треба якомога швидше. Семиок зупинив машину. Рушили в темряві під пісню «За нами Россия, Москва и Арбат». Чому власники авто мають такі подібні смаки щодо своїх фонотек?

— Дорога перекрита, їдемо в обхід?

— Їдемо!

Дорогу перекрито, бо знову мостять нові тротуари, які так дратують батька. Відтоді, як мама померла, а малий переїхав до Михайла, дід кілька разів про­по­нував оселитися втрьох. А Михайло відразу міняв тему розмови. Ексдружина Діана розповідала, як вони жили втрьох в однокімнатній квартирі — вона, її мати, її бабуся. Три баби.

— І в гості на дні народження до нас ходили тільки баби, баби, баби! Цей бабський монастир мене доконав! Коли мені виповнилося шістнадцять, я матері сказала: все! до мене ходитимуть хлопці! Бог створив світ двостатевим, значить треба жити двостатевим життям! Монастир — то завжди збоченство!

А тепер Діана живе сама у великому помешканні. Хто до неї ходить у гості? От були в неї чоловіки, які й занесли батька. Чи вони й зараз у неї, чи вона їх відпровадила? Семиок розплатився з водієм, зайшов у подвір’я, натиснув код Діаниної квартири, піднявся на другий поверх.

— Ти сама?

— З твоїм батьком. Проходь.

Батько, блідий як смерть, лежить на дивані і бла­гально дивиться на сина. Ні, він не відводить винуватих очей, він прагне щось сказати.

— Діду, вам може треба качку? То ви не соромтесь, будьте, як на фронті! — Діана зробила рішучий рух. Дід твердо похитав головою. Діана вийшла. Михайло сів біля батька. Нахилився до нього.

— Там у подвір’ї рушниця. Хтось знайде, буде ли­хо... — нарешті вимовив старий Семиок і скривився від болю.

— Діано, в тебе є кишеньковий ліхтарик? Дай його сюди швидше! Не замикай дверей. Я скоро!

— А що сталося?

За кілька хвилин Семиок повернувся з рушницею і футляром.

— Батьку, все гаразд.

— То він вбивати мене приходив! — вражено ви­гукнула Діана. Запанувала тиша. Німа сцена, як пи­шуть ремарки в драматичних творах. Дід, як поверг­нутий герой, приречено заплющив очі. Діана взяла себе в руки.

— Знайшов винуватця усіх бід свого покоління! Краще би стріляв у нашого Целіковського! От вже ж скільки добрих людей сказали б спасибі! Але до нього не дострелитися! Там така охорона! Як у товариша Сталіна!

— Це син сказав йому твої координати... Михайло розповів Діані про картоплю і про хитрощі старого. Добре, що все так закінчилося!

— Слухай, давай повечеряємо разом, — запропонува­ла Діана. — Я тебе таким почастую, ти такого не їв!

— Їв! — упевнено відповів Михайло. — Мене один бельгійський постмодерніст, валонськомовний, час­тував ще й не таким!

— Ти радий, що він не вбив мене? — сміється Діа­на.

— Звичайно! Твоє життя потрібно синові! Я його можу засадити за уроки, тільки якщо поставлю тебе за приклад! Кажу; будеш добре вчитися — навчишся робити гроші, як мама!

— Ой, я тебе прошу, які там гроші? Передпокою ніяк не куплю! Хоча, в основної маси нема й цього... Але хлопця ти виховуєш правильно! Добре, що я додумала­ся відвезти його до тебе! Юнакові в такому віці потрібен батько! Ти вмів його робити?

— Я зараз до нього дуже звик! Звичайно, особисте жит­тя ускладнилося. Але ти, може, колись даш мені ключа від своїх апартаментів? Бо батько мені не дає! А, Діанко? В твою відсутність?

— А чому у відсутність? — кокетливо сміється Діа­на. — Заходь, коли я вдома!

Грайливу розмову експодружжя перервав хрипкий крик. Батько почав ловити повітря синіми губами, рвучко підвівся і з перекривленим обличчям впав на подушки. За вікном просигналила швидка, яку Діана викликала дві години тому.

— Зараз я відкрию під’їзд! Заховай рушницю!

Увійшов лікар у білому халаті, краєм ока глянув на діда і сказав: «Все ясно». Заповнив папери. Розпитав, чи є у медичній карточці в поліклініці відповідний запис. Семиок сказав, що, очевидно, нема. У мами такий запис був... Тому її не забирали до моргу.

— Де у вас телефон?.. — лікар спокійно набрав номер, наказав людям на тому кінці дроту записати труп.

Санітар і лікар винесли батька на ношах ногами вперед, накривши лице рушником. Діана занотувала продиктовані лікарем телефони. Простягла Михайлові речі, вийняті з кишень батькового піджака: ключ від квартири, гаманець, паспорт, з якого випав папірець з телефонами та адресою Діани. За швидкою допомогою зачинилися двері. Діана повернулась до кімнати. Сіла поряд з Михайлом на канапу, де щойно лежав старий. Знову німа сцена. Ще німіша за попередню.

Михайло чомусь подумав, що тепер знову треба буде пошукати старшу сестру, яка згідно з традиціями родини років тридцять тому вийшла заміж за військо­во­службовця і загубилась в гарнізонах матінки-Росії. Коли померла мама, її так і не знайшли.

Діана підвелася, підійшла до серванту, відчинила дверцята бару і з-поміж пляшок мартіні та шері-бренді витягла білу голівку. Налила дві чарки. Михайло випив до дна, не заїдаючи. Діана піднесла чарку до губ, а потім відсунула її:

— Давай я тебе відвезу додому.

Знову вечірні вулиці пливли і блимали своїми ві­тринами й ліхтарями.

— Спасибі тобі, Діано.

— Нема за що, Мишо.

Початок одинадцятої. Як швидко все сталося! Скіль­ки всього відбулося між солодкою чаркою КУАНТРО вранці і гіркою ввечері. Син грається на комп’ютері. Дзвонять Зізі:

— Ми запхали картоплю під табуретку! Тепер вона нікому не заважає! Так що прийдеш, коли зможеш! Ти нас чуєш, Михайлику?

1998