Кат

Кат

Тієї ночі сержант Іван Івак, як завжди, все виконав згідно з інструкцією. І та ніч не обіцяла бодай чимось відрізнятися від попередніх його нічних чергувань у кімнаті мінус тридцять один. Але тої ночі, вірніше, того дня йому не пощастило виспатися перед нічною зміною, бо на подвір’ї перед їхнім гуртожитком якась жінка істерично кричала, і змусити її замовкнути ніхто не міг. Люба завжди дбала, щоб він поспав, перш ніж іти на працю на ніч. Вона декілька разів виходила на подвір’я і разом з іншими намагалася приборкати крикуху, але жінка все одно волала, як навіжена, а може, вона й була навіженою. Втім, це не суттєво, а суттєво те, що Іван не виспався. Не було звичної бадьорості та хвацького бажання звітувати: все йде згідно з інструкцією! Служу Країні Рад!

І чомусь саме тої ночі він подумав: а чого це роблять уночі? Приміщення в підвалі, ліфт везе вниз на поверх мінус три. Тут байдуже, чи день, чи ніч нагорі. Та й ті лю­ди, кого приводили сюди, якщо їх, звичайно, можна називати людьми, також перед тим кілька місяців перебували у підвалах і не знали, чи день, чи ніч нагорі, чи зима, чи літо. Більшість із тих людей забували все. Забували, що вони люди, забували своє людське ім’я. Нагадував їм про це його напарник Сергій Харч. Він приводив їх сюди, до цієї кімнати. Конвой лишався за дверима. А Сергій заводив засудженого до кімнати мі­нус тридцять один і вів його до дерев’яної конструкції, яка іменувалася п’єдесталом. Сходинка ліворуч, сходинка праворуч, то ж до центрального підвищення треба було зробити два кроки. Через пару десятків років, коли телебачення Країни Рад постійно транслюватиме міжнародні спортивні змагання, щоразу, коли він бачитиме п’єдестал пошани для спортсменів: перше місце посередині, друге й третє по боках, він щоразу згадуватиме той п’єдестал.

Сергій разом зі смертником піднімався на ліву сходинку, потім підштовхував його далі вгору, щоб той зійшов на осередкову. Поряд із головою засудженого гойдався зашморг, а Сергій Харч збігав униз, брав з полиці папку з гербом Країни Рад і гучно зачитував вирок:

— Іменем Країни Рад… — далі звучали ім’я та прі­звище засудженого, а далі йшли вже кілька десятків разів чуті кілька десятків слів, які Іван Івак знав на­пам’ять, і які зводилися до суті: — засуджується до вищої міри покарання!

Поки Сергій Харч бадьоро торохтів текст вироку, Іван Івак одягав на голову засудженого чохол, потім зашморг, зістрибував із підніжжя й виштовхував його з-під ніг. А Харч вмикав гучномовець, з якого починала литися революційна пісня «Смєло, таваріщі, в ногу, духом окрєпнєм в борьбє».

Пісня заглушала хрипіння повішеного, який швидко заспокоювався у зашморгу і починав розгойдуватися, як тяжок на мотузці. Івак знав: справу доведено до кінця, якщо те, що було нап’ялося у тюремних штанях, здулося. Так їх проінструктував лікар Майович. Інакше він і не звертав би уваги, а так щоразу відзначав: таке жалюгідне, таке перелякане, а в штанях, як на гарячих танцях із гарячою дівкою.

Лікар Майович пояснив, що в повішеного напина­єть­ся завжди. Навіть якщо вішають старого діда. Це смертник кохається з Її Величністю Смертю. Але взя­ти Смерть ні в кого виходить. Це та жінка, яка не від­дається, а бере.

Поряд із шибеницею стояв гріб. Коли вони із Сергієм Харчем зустрінуться на вулиці вже після розвалу Країни Рад і підуть посидіти в брудному генделику серед таких самих уламків минулого в людській подобі, як і вони, Сергій, хильнувши пива, скаже:

— Які гроби виділяла Країна Рад для наших жмурів! А вони ж були вороги!

— Тепер кажуть, що вони були не вороги, а навпаки, дуже добрі люди, — відповість Івак.

— Це ще давно почали казати. Але яка різниця? Тоді вони були вороги, а в яких домовинах виносили їх із кімнати мінус тридцять один? А тепер що? Шваґра в целофановому пакеті ховали, соромно згадати, — нарікав Сергій на злидні, які настали після того, як Країна Рад припинила своє існування.

Та розмова відбудеться за півсторіччя. А тоді вони разом із Харчем знову підсували п’єдестал до шибени­ці, виймали тіло із зашморгу й відносили його у труну, не знімаючи чохла з голови. Конвой забирав труну. А потім приходили загадкові прибиральниці, яких вони ніколи не бачили, і драїли кімнату мінус тридцять один, поки вони з Сергієм Харчем пили чай у підсобці мінус тридцять один біс. Іноді Харч підходив до шафи з інвентарним номером (-31-біс), діставав звідтіля пляшку коньяку. Вони із Харчем пили за упокій душі того, кому щойно заподіяли смерть, хоч обоє й не вірили у безсмертну душу.

— Ні в якому разі не знімай чохлів зі своїх жму­рів, — сказав Івакові один товариш, який також виходив на ніч­ні чергування в кімнаті мінус тридцять один, — бо як один раз побачиш, то далі працювати вже не зможеш!

І, хоча лікар Майович, який був свідком тої розмови, відразу заперечив, що справжній герой має спокійно дивитися смерті в обличчя, а вони, лицарі незримого фронту, покликані бути справжніми героями, слова того товариша запали Іванові в душу глибше, ніж слова лікаря Майовича про героїзм. Глибше, ніж усе, чуте на політінформаціях, які регулярно проводилися для них, хто служили у спецроті особливого призначення в ті нелегкі роки, коли Країна Рад особливо пильно полювала на своїх ворогів.

Тої ночі Іван Івак згідно з інструкцією ретельно перевірив усе в кімнаті мінус тридцять один. Чи на місці п’єдестал і труна. Чи добре ковзає мотузка в зашморгу…

— Зашморг милив! — кричатиме йому за чверть століття його син Валерій, який умітиме отримувати все, що заманеться, від батька, дорікаючи того його минулим лицаря незримого фронту.

Сержант Івак не милив зашморга, бо не відповідав за стан інвентарю для виконання вироку. Про це дбали інші служби. Він тільки перевіряв справність і наявність згідно зі списком. Ось ще треба перевірити, чи лежить у червоній папці з гербом папір із вироком на письмовому столі в кутку кімнати. Все на місці. Ім’я в тексті вироку несподівано збурило в єстві охайного байдужого виконавця вир почуттів. Габріель Деус, він прочитав прізвище смертника, а, вірніше, як йому здалося, смертниці.

Знову баба, подумав він, бо колись дивився трофей­ний фільм, де Габріель звали дівчину, і йому стало неприємно. Не тому неприємно, що вішати жінок страшніше, ніж чоловіків, — зрештою, вони вішають ворогів за вироком Країни Рад, і якщо ворог — жінка, то їй дорога туди ж, куди й чоловікам. У Країні Рад жінки й чоловіки рівні перед законом. Габріель Деус! За одне таке ім’я таку варто вішати! Іноземна шпигунка! Тільки якої розвідки? Невже французької? От кляті французи! Засилають шпигунів до Країни Рад! А були на війні союзниками!

Івакові стало неприємно, що доведеться вішати жінку, бо згадалося те, чого він за порадою лікаря Майовича не згадував і гадав, що забув. А тепер згадав. Жінки до кімнати мінус тридцять один потрапляли рідко, але, коли потрапляли, з ними було втричі більше проблем, аніж із чоловіками. Кілька місяців тому тут була жінка. Її крики лунали в коридорі, і ні конвой, ні енергійний Сергій Харч не могли змусити її замовкну­ти. Вона упиралась, вона зривала тюремний одяг зі сво­го брудного тіла і кричала, кричала… Вона випручува­лася з рук конвою, який був радий увіпхати її до кімнати мінус тридцять один, щоби з нею мучилися інші. І вони з Харчем чи не півгодини ловили злочинну особу, яка ганяла по кімнаті мінус тридцять один, як шалена дика білка, яку колись іще підлітком Іван невідомо як упій­мав у приміському гаю та невідомо навіщо приніс до хати на слобідці, де жив із батьками.

Сергій Харч нічого вдіяти не міг, лише кричав жінці, що вб’є її, зовсім недоречно, до речі… І тоді Іван Івак виявив ініціативу, упіймав смертницю, схопив її на руки, поніс до зашморгу, хутко увіпхав її туди, примудрившись однією рукою натягти на неї чохол. Жінка вмить замовкла і стала гирею на мотузці, принісши в камеру якесь невимовне відчуття полегшення. І тоді Харч розгублено сказав, що не читав вироку. Це неподобство! Все треба робити за інструкцією! А раптом перевірка!

І от знову жінка. І саме в той день, коли він не ви­спався. А чи не тому він не зміг виспатися, що жінка на коридорі в гуртожитку кричала саме так, як та нещасна, яку вони ледве приборкали тоді. Загалом Іван Івак має солдатську звичку засинати й міцно спати за будь-яких обставин. Подушку на голову і спати, хоч стріляйте з гармат. А сьогодні вдень заснути так і не зміг. Бо кричала ТА жінка, якій уже давно варто було би замовкнути.

Невиспаний, він чомусь більше помічав такого, на що в звичайному стані не звертав уваги. Перевіривши, щоби гріб біля п’єдесталу стояв так, аби страченого було недовго нести, Іван помітив відбитий кут у головах труни. І яка вже тут різниця, але саме так було відбито кут минулого разу під час виконання вироку в його попереднє чергування. Та й позаминулого разу, здається, був той самий пощерблений кут. По кількох роках він збагне, що на всіх смертників, очевидно, був один гріб, у якому їх виносили з кімнати мінус трид­цять один, а далі їхні тіла утилізовували вже без домовини, а гріб із пощербленим кутом повертали на його місце.

А тоді, біля тої труни, я вкотре згадував слова своєї бабусі та дивним чином радів за тих, кого відпроваджував на той світ, — писатиме він по багатьох роках в автобіографії, якої так і не допише, але слова «згадував» і «радів» не зовсім правильно, а, вірніше, ніяк не правильно передають мій тодішній стан. Але, напевне, в моїй тодішній пам’яті був присутній спогад про мою бабусю, яка разом зі мною, маленьким хлопчиком-дошкільням, перетрушувала свої речі «на смерть», і дуже побивалася, що вони не такі, як їй хотілося. А хто ж їй стеше таку труну, як у її матері, моєї прабабусі, яку вона провела в останню путь за кілька років до мого народження? А також від неї я знав, що її дід, себто мій прапрадід, був святий і багато років спав у тій труні, в якій його поховали, коли він помер. Для мене не було жахом те, що жива людина бачила свій гріб, тим паче, гріб якісний, не з пресованої стружки, а з добрих дощок. А для них то, певне, були додаткові тортури, які ще більше посилювали їхній передсмертний жах. Немає нічого на світі жахливішого за жах.

Але ось до кімнати мінус тридцять один завели жін­ку з іноземними іменем, і він подумав: та то ж мужик, а не жінка! Середнього віку, середній на зріст, середньої статури, волосся і не біляве, і не чорняве, якесь таке русяве, непримітне. Пишна чуприна, без натяку на лисину. Немолоді чоловіки здебільшого лисуваті, якщо не з великою лисиною, ледь прикритою залишками волосся. А тут — густе волосся, коротко підстрижене ззаду і пишне над чолом. А в ТОЇ, попередньої, були довгі нечесані патли, він запам’ятав, які вони були на дотик, коли ніс її до зашморгу. Але не довжиною волосся відрізнялася людина на ім’я Габріель Деус від жінки, ім’я якої він забув, а тим, що була напрочуд спокійна і не поширювала навколо себе тих нестерпних хвиль переляку, які напливали крізь зачинені двері до кімнати мінус тридцять один, коли смертника ще тільки вели по коридору. Якщо це жінка, то схожа на чоловіка тим, що в штанях і тим, що дуже коротко підстрижена. Але ж яка в цієї людини насмішкувата посмішка і такі ж насмішкуваті вогники в очах!

— Вже приготували? — кивнувши в бік труни, спитав Габріель Деус здається, таки чоловічим голосом. А може, й низьким жіночим.

— Засуджений, поводьтеся згідно з інструкцією, — гавкнув на Габріель Деус Сергій Харч.

— Дорогенький, згідно з вашою ж інструкцією ви мені маєте дати помолитися, перш ніж… — засуджений кивнув на зашморг над п’єдесталом, характерно клацнувши язиком.

— У Країні Рад бога нема! — гавкнув Харч.

— У Країні Рад свобода совісті, молодий чоловіче! Я не вступаю до лав вашої партії, тож маю право вірити в Бога.

— Вашому праву не більше п’яти хвилин, засудже­ний!

— І саме ці п’ять хвилин я маю право помолитися своєму Богові! Колись прийде і ваш смертний час, чи не так? Чи в Країні Рад виконавців смертних вироків преміюють безсмертям?

На це питання Харч не знав, що рявкнути, то ж він схопив Габріеля Деуса під пахву і потяг до п’єдесталу, але людина на ймення Деус зуміла м’яко, але твердо звільнитися з рук виконавця і вказала на інструкцію під склом на стіні, яке Іван Івак завжди ретельно протирав, чекаючи на Сергія Харча з черговим засудженим, але ніколи не читав.

— Ось тут викладено правила поведінки в кімнаті мінус тридцять один як засуджених, так і виконавців вироку. Почитайте пункт три, параграф один, якщо не читали його раніше. Якщо ніхто з моїх попередників не скористався цим правилом і цим правом, це не означає, що вони не чинні. Їх затвердив Трибунал Країни Рад! Чи ви хочете, щоби буржуазна преса здійняла галас про порушення прав людини в Країні Рад?

Наляканий Харч підійшов до документа під склом і став читати вголос:

— Засуджений має право на останнє бажання згід­но з наве­деним нижче списком. Перше: прочитати відхідну молитву будь-якого релігійного культу, під час якої виконавці вироку повинні зберігати мовчання. Друге: випити сто грамів алкогольного напою згідно з меню в кімнаті тридцять один біс міцністю не вище сорока градусів. Третє: випити чаю двісті грамів температурою не вище сімдесяти градусів. Четверте: написати лист не менше двох, не більше двадцяти двох слів кожен. П’яте: викурити цигарку з фільтром чи без згідно з побажанням засудженого…

— Ось бачите, я позбавляю вас багатьох проблем. Я обираю перший пункт. Я не куритиму цигарок без фільтра чи навіть із фільтром, не писатиму листів і не питиму чаю. Ви можете випити мої останні сто грамів. Але я вимагаю права на останню молитву, — людина на ймення Габріель Деус посміхнулася й підморгнула своїм катам.

Вона посміхнулася, цього разу без іронії, а трохи розгублено. Я дивився на неї й нічого не думав. Як нічого не думаєш, коли читаєш справді цікаву книгу або дивишся кінофільм чи спектакль, який справді захопив тебе. Це потім я думав, чого ми з Харчем не схопили її й не потягли на п’єдестал без останнього бажання. Нас було двоє здорових бугаїв на одну виснажену в’язницею людину, не має значення, чоловіка чи жінку. Чим та людина паралізувала нас, воїнів незримого фронту? Певне, тим, що діяла згідно з інструкцією. Тим, що знала правила нашої та своєї поведінки краще за нас.

Людина на ймення Габріель Деус стала на коліна спиною до виконавців, але шибениця була перед її обличчям. Вона зберігала мовчання деякий час, певне, менше хвилини, але цей відтинок часу видався виконавцям вироку дуже тривалим і тяжко нестерпним. І коли Харч зробив ледь помітний рух до неї, а Івак зробив так само ледь помітний рух, щоби стримати бойового товариша, зрештою, в людини є п’ять хвилин! І тоді та людина проспівала чи співучо проговорила декілька фраз якоюсь незрозумілою мовою, стоячи на колінах, піднявши руки вгору.

Я й досі не знаю, молитва якої релігії то була. На християнський гімн то було ніяк не схоже, але я міг ба­га­то чого не вловити. Я був тоді геть неосвіченим у царині релігієзнавства, та й зараз знаю небагато. Чи бу­ла то мусульманська молитва? Юдейська? Буддистська? Якогось поганського чи неопоганського культу? Можу сказати одне: враження було неймовірне. Дорого я заплатив би, все, що в мене є, віддав би, аби почути той спів іще раз. Але не знаю орієнтирів, як шукати, бодай приблизно, що то за гімн, і що за слова, і якою мовою.

— Я готовий, хлопці, — сказав Деус, опустивши руки, але не підводячись із колін. Івак і Харч підійшли до засудженого, взяли під руки й повели до п’єдесталу, над яким звисав зашморг. Вони вели його вдвох, сценарій порушився, десятки разів виконане дійство розігрувалося зовсім не так, як завжди.

— А вирок? — спитав засуджений, — чому ніхто не читає вирок?

Харч читав знайомі слова без того зухвалого моло­децького запалу, з яким викрикував їх завжди, а затинаючись і навіть збиваючись. Коли він дійшов до імені людини, яка стояла перед ним, то знову затнувся, і проговорив: Гавріелю Де Вус, і людина, якій дуже недовго лишалося носити своє ім’я, гучно гмикнула у відповідь на те, як його вимовив один із виконавців.

Аж ось вирок прочитано. Івак повів жертву до ши­бениці. Опору не було. Вони разом зійшли на п’єдестал. Івак вийняв чохол, який завбачливо лежав у зашморгу, став одягати його на голову «Гавріелі Де Вус».

— Молодий чоловіче, не треба! Це для тих, хто боїть­ся дивитися в очі смерті. Я не боюся.

Але Івак не послухався і зробив ще одну спробу одягти чохол.

— Згідно з інструкцією це засуджений вирішує, чи одягати йому чохол, а не виконавець.

Деус різко відсторонився, і чохол упав на підлогу. Івак тремтячими руками став одягати зашморг на голову з пишною чуприною, не закриту чохлом.

— Ось так! Справжній воїн не повинен боятися ні синього обличчя повішеного ворога, ні його обісраних штанів!

Івак не зістрибнув з п’єдесталу, як завжди, а зайшов, спіткнувшись незрозуміло об що. І штовхнув ногою дерев’яну конструкцію. А Харч навіть забув врубити «Смєло, таваріщі, в ногу».

Івак відступив на крок і затулив обличчя руками, чого ніколи не робив раніше. Але тут же здригнувся й забрав руки, бо замість хрипу почувся звук падіння. Мотузка, яка кріпилася до стелі, вирвалася разом із гаком. Харч перелякано відчинив двері й гукнув конвою:

— Хлопці, сюди!

— Щось ви музичку цього разу не крутили, — сказав хлопець з конвою, вбігаючи до кімнати мінус тридцять один, а за ним іще один.

Чортики в очах людини на підлозі були такі ж на­смішкуваті, як і до падіння. Хоча, схоже, забиття було сильне. Проте вішати ще раз не було на чому: гак, до якого кріпилася мотузка, вирвався зі стелі разом зі шматком арматури.

Почалася біганина. Засвистіли сирени. Людину на ймення Габріель Деус винесли з кімнати мінус тридцять один не в труні, а на ношах, і не ногами вперед, а головою.

Куди понесли ту людину, немає значення, чоловіка чи жінку? Я й досі думаю про це. Все своє довге життя думаю, куди понесли Габріеля Деуса чи Габріель Деус, і чи та людина жива, і взагалі, яка її доля — як складалось її життя, що привело її до кімнати мінус тридцять один? І як склалося воно після того, як вона вийшла з тої кімнати живою? Завжди, тільки-но видавалася якась можливість, я намагався з’ясувати, що то була за людина, але не з’ясував нічого.

А тоді всі зникли, як зникав конвой із труною. Тру­на лишилася в кімнаті мінус тридцять один, а Івак із Харчем, як завжди, пішли пити чай до кімнати мінус тридцять один біс. Але чаю не хотілося, хоча були готові гарячий чайник і фаянсовий чайничок із заваркою. Ось для кого, як виявляється, готували той чай незримі жінки, які далі йшли прибирати у кімнаті, де відбувалася страта.

— Якої статі та Габріель? — спитав Івак.

— Не уявляю. Вона чи він упав ще до того, як щось могло збільшитись у штанях, якщо це мужик, звичайно. Та хоч би хто був, але лишився живий і може свідчити, що ми не дотримувалися інструкції…

— Інструкції?

— Не пропонували нашим клієнтам сто грамів для хоробрості, — чорно пожартував Харч.

— Які сто грамів для хоробрості? Ти забув, які вони всі були? Їх уже приводили мертвими. Їм не треба було ні чаю, ні горілки, ні цигарки…

— Ні молитви, — закінчив Харч.

— А я випив би зараз. І не чаю.

— Так, звичайно, я теж. Що тобі? Горілка, коньяк, а ще для тих шпигунів, для їхнього останнього бажання є навіть віскі, — Харч широко відчинив перед Іваком дверцята шафи, де стояли пляшки з алкогольними напоями. — Це все для них, ворогів проклятих! Послу­хай, ми все це маємо зараз забрати з собою, щоб не лишалося доказів, ніби ми не задовольняли останнього бажання ворогів Країни Рад. Я, чесно кажучи, вже кілька пляшок звідти забрав. Треба забрати це, хай лишиться лише цей недопитий коньяк. Віскі я заберу собі. А ти бери вино. Розіп’єш з Любою. Це виділялося для жінок, якщо якась забажає тяпнути перед… — Харч зробив зрозумілий жест, клацнув язиком і простяг йому пляшку вина «Кінзмараулі». — І це також тримай, — Харч простяг Івакові кілька пачок папірос і цигарок «Герцеговина Флор».

— Я не курю, Сергію.

— Я теж. Але наші жмури мали би викурити цей тютюн, перш ніж стати жмурами.

— Налий ще того коньяку.

У гранчаках забулькала золотиста рідина. Виконавці вироку підвелися, і Харч не сказав звичне «За упокій», тільки зітхнув.

Вони мовчки випили. Тільки по кількох десятках ро­ків Іван Івак оцінив, який добрий то був коньяк, коли знову випив його і згадав той смак. А тоді просто хотілося випити, щоб зашуміло в голові.

— Що ж він зробив такого, той Габріель?

— Не знаю, — знизав плечима Харч, — отруїв молоко в дитячому садку! Двадцять вісім дітей померло на місці, а ще тридцять сім надвечір у лікарні!

Що було потім? Потім Іван Івак боявся, що його допитуватимуть про поведінку смертника, якому вони з Харчем так і не заподіяли смерті. Вони навіть домовилися, що говорити на допиті, аби говорити обом одне й те саме. Але їх нікуди не викликали. Щоправда, їм більше не ставили нічних чергувань, перевели на інші завдання.

А потім, хоча було літо, Іван Івак захворів на грип, і йому виписали листок непрацездатності. У нього була висока температура, і він марив, і Люба була нажахана, і боялася його маячні. Але це скінчилося, він одужав. А потім їм із Любою виділили путівку до Криму в санаторій над морем. І Люба ходила в барвистих крепдешинових сукнях, і радісно сміялася, і питала, чому він такий набурмосений, і він поступово ставав таким, яким був до того. Принаймні зовні. Він із усіх сил намагався заспокоїтися, блукаючи між кипарисів та білих колон колишнього панського палацу, який зараз віддали слугам народу, аби вони добре відпочивали після своєї нелегкої праці. Але в тому санаторії над сліпучо-синім морем, яке чомусь називалося Чорним, виникла жінка на ім’я Мікаела, з якою потоваришувала Люба.

— Чому у вас таке дивне ім’я? — спитав Іван.

— Я вірменка, — гордо відповіла Мікаела.

Отже, ніяка вона не шпигунка. А з братнього вір­менського народу з Країни Рад.

— А є у вас ім’я Габріель?

— А чому ви питаєте? — спитала Мікаела, і на Івана знову нізвідки накотилися хвиля холодного жаху, така незрозуміла тут, під палючим кримським сонцем.

— Був один знайомий.

— Був чи є? А де ви з ним познайомилися?

Іван Івак щось промукав у відповідь на запитання Мікаели Гібарян.

— Ваш Габріель зовсім не обов’язково вірменин. А як його прізвище?

То ж далі моє життя, яке судилося мені достатньо довгим, проходило під знаком Габріеля Деуса. Я все ж таки гадаю, що то був чоловік. Якби то була жінка, у вироку стояло б ім’я Габріела. Чи він був вірменин? Молитва, яку він тоді проспівав, цілком могла бути вірменською мовою.

Так, то був чоловік. Принаймні, я всі ці роки звертаюся до нього як до чоловіка. Як до того, хто був моїм другом, якого я дуже підвів, і який дивним чином вибачив мене ще до того, як я дійшов до того, щоби просити прощення…

Після відпустки вони з Любою повернулися до гурто­житку, а незабаром їм запропонували кімнату в новому будинку. Люба була розчарована: їм обіцяли окрему квартиру. Тоді можна було би подбати про дитину. Про цього самого сина Валерія, який дорікати­ме батька його темним минулим.

— Скількох відпровадив на той світ, а Країна Рад дає лише кімнату! — жартував за кадром Габріель Деус.

Треба було терміново давати відповідь, чи переїз­дять вони до кімнати, чи лишатимуться в гуртожитку. І він думав…

Після зустрічі з Габріелем Деусом я весь час «думав», чого раніше не робив. Вживаючи слово «думав», я маю на увазі «оцінював події власного життя», те, що раніше мене непокоїло мало. І чого їх було оцінювати? Я все робив згідно з інструкціями Країни Рад. Як я довідався згодом, до кімнати мінус тридцять один потрапляли й такі, хто робив усе згідно з найсуворішими інструкціями, не відступаючи від них ні на міліметр. А от мій напарник Сергій Харч умів відступати від інструкцій саме так, як диктували правила виживання. І він вижив, і навіть позитивно оцінював свою діяльність під час роботи в органах. Не знаю, чи він спасся, але врятувався напевне. А що врятувало мене? Я вважаю, що мене врятував Габрі­ель Деус. Але чи спас він мене?

Отже, міркуючи над тим, чи переселятися нам із Любою до кімнати, а заодно, чи заводити дитину, я думав про те, що не хотів одружуватися два роки тому. Хоча Люба була дуже гарною, а я завжди поспішав поголитися, щоб якомога швидше подалі відсунути дзеркало, але заміж хотіла вона. А я спокусився на те, що одруженим у нашому гуртожитку давали окрему кімнату. В робітничих гуртожитках і такого привілею не було, там одружені тулилися по кілька родин в одній кімнаті. Був сенс працювати в органах. Але і в нашому гуртожитку жоден самотній порубок не мав такої розкоші, як окрема кімната на одного. Нежонаті хлопці мешкали мінімум по троє. Гуртом. На те й гуртожиток.

Вони з Любою вирішили не відмовлятися від житла, яке їм запропонували, й перебралися до кімнати чотирнадцять квадратних метрів у трикімнатній квартирі у великому сірому будинку в центрі міста. І на деякий час опинилися в умовах, гірших ніж у гуртожитку. Там на довжелезний коридор з багатьма кімнатами було дві кухні та одні вигоди. Тут на три родини була одна кухня, великі ванна й туалет. І кімнату шістнадцять метрів поряд з кухнею займало подружжя старших людей. Ірина Василівна скоро овдовіла і лишилася сама. Але кімнату дев’ятнадцять квадратних метрів з балконом займав лейтенант Кулевич, який був вартий всіх гуртожитських незручностей разом узятих.

Кулевич також працював в органах. І він знімав напругу після тяжкого робочого дня так інтенсивно, що іноді забував, де кухня, де ванна, де туалет. Добре, якщо Кулевич робив поряд з унітазом лише малі спра­ви. До того ж у Кулевича досить часто бували гості, яких він приймав на спільній кухні, де ставало і шумно, і прокурено, і взагалі нестерпно. Іноді він замикався у ванні з котроюсь із своїх знайомих жінок, які забігали до нього на чашку чаю. А Івакам треба було купати свого маленького сина. Або випрати білизну. Або помитися, зрештою.

То був найгірший час. Хоча я вже тоді нікого не вішав. Поки вішав, я нікого не боявся. А потім став боятися. І то було направду страшно. І саме тоді, коли нашим комунальним сусідом був той нестерпний Кулевич, я став писати. Не знаю, що я дав літературі. Але мені література дала багато. В усіх сенсах. Але спершу вона мені повернула психічне здоров’я. А значить, врятувала життя. Наших людей, які зривалися, від психічних хвороб не лікували. Для них була кімната мінус тридцять один.

Він працював в архіві, де сидів зранку до вечора і мав певну кількість вільного часу на роботі. Тоді він і почав писати. Але не все було так просто. Перш ніж він почав писати, він утратив сон. А стійке розладнання сну — то вже пряма дорога в державу божевілля. Він кепсько спав багато ночей, а потім нудив білим світом на роботі. Він став усього боятися. А коли ходив на нічні зміни, був таким безстрашним! А потім став поширювати навколо себе такі ж хвилі липкого жаху, як і ті, кого водили їхніми підвалами під конвоєм.

Іноді йому хотілося, щоб його швидше забрали, засудили, винесли вирок і відпровадили до кімнати в підвалі, де вже, мабуть, давно полагодили кріплення мотузки або розробили якийсь інший пристрій для оперативного умертвіння ворогів Країни Рад. Він в усьому зізнається, от тільки в чому? Так, він отруїв молоко в дитячому садочку. Насипав отрути, коли молоковоз стояв біля будинку, подвір’ям якого ходили малюки в сандаликах і панамках. І малюки померли один за одним.

А хто йому дав отрути? Він не зможе відповісти на це питання, і його битимуть, і здиратимуть нігті. І не вішатимуть, поки він усього не розповість. Адже Країна Рад має не просто стратити ворога, а й знешкодити інших ворогів, на яких він має вивести. То як же тоді бути?

Його життя перетворилося на пекло. І по кількох місяцях вагань він зважився попросити лікаря Майо­вича про зустріч. Домовився і не прийшов, бо боявся, що лікар Майович скаже, що він не справжній воїн, бо завжди боявся дивитися в очі ворогам. Що на війні наші старші брати плювали в очі німецько-фашистським загарбникам, які їх катували, і співали «Смєло, таваріщі, в ногу, духом окрєпнєм в борьбє», а він боягуз, а не воїн, як тільки його взяли на роботу в органи! Його переведуть працювати на завод, а кімнату чотирнадцять метрів у сірому будинку відберуть.

Він вдруге домовився з Майовичем, і знову не при­йшов. Поки лікар Майович сам не прийшов до нього в архів і не спитав, що з ним відбувається.

— Не можеш пояснити? То піди в нашій поліклініці до Магдалини Дмитрівни. Запишись до неї на прий­нят­тя, скажи, що підвернув ногу. Вона офіційно травматолог, але ти скажеш, що від мене, і вона тебе вислухає. І неодмінно дасть добру пораду.

Магдалина Дмитрівна не питала, що з ним відбу­вається. Певне, такого роду речі з деякими лицарями незримого фронту траплялися періодично.

— Вам треба розповісти про те, що з вами відбуваєть­ся. Так, я знаю про нерозголошення. І тому вигадайте, як саме ви про це розповідатимете. Ви читали байки Крилова? Ще в школі, правда? Там діють мавпи і собаки, замість чоловіків і жінок. І вам треба знайти таку ж мавпу, такого ж собаку, щоб вони говорили за вас. А може, з вами в дитинстві відбулося щось таке, як зараз? У дитинстві все було не так? Ні, в дитинстві все було так само! Розкажіть про своє дитинство! І запишіть.

— Але я ніколи не писав! Мені листа написати велика проблема!

— Ви можете не писати про своє дитинство. Ви можете станцювати своє дитинство.

— Станцювати своє дитинство?

— Звичайно! І не обов’язково дитинство. Ви можете станцювати те, що мучить вас. Або проспівати…

— Проспівати? А як же це можна проспівати? — і він згадав дивовижний спів Габріеля Деуса. Він так ніколи не зуміє.

— Або намалювати! Робіть те, що для вас найлегше. Але виразіть себе! Знайдіть форму виразити себе!

— І показати вам?

— Це не обов’язково. Якщо захочете, звичайно, можете принести оповідання, вірш чи малюнок. Але у вашій організації є дуже добрі колективи самодіяльнос­ті. Там і танцюють, і малюють, і літературна студія є.

Іван Івак згадав концерти художньої самодіяльності на червоні дати Країни Рад, і йому стало недобре. Те, що він бачив зі сцени закритого будинку культури, аж ніяк не було таким, що могло би полегшити душу. Пісні про війни й революції, в яких тріумфально перемагала Країна Рад, не промовляли до тих, хто втратив здат­ність крокувати в ногу з усіма до нових перемог. Але іноді наприкінці тих концертів траплялися пісні про кохання, які раптом зворушували. Хтось же ж писав слова і музику до тих пісень.

Він спробує. Ось він уже цілу добу думає про те, що йому сказала Магдалина Дмитрівна. І хоча комунальний сусід лейтенант Кулевич допізна співав на кухні хором зі своїми гостями «Вип’єм за Родіну, вип’єм за Сталіна, вип’єм і снова нальйом», Іван Івак вперше за багато ночей спав добре й вранці пішов на роботу бадьорим, подумки бажаючи міцного здоров’я Магдалині Дмитрівні.

Сидячи за робочим столом, він згадав, що колись навіть малював, і його малюнок серед інших висів у шкільному коридорі. Там були намальовані черво­ноармійці, які крокували з гвинтівками на плечі. А для себе вони разом зі шкільним товаришем малювали шибениці, на яких вішали ворогів. І не ворогів, а їхніх учительок, які ставили їм двійки. Малювали олівцями на задніх сторінках шкільних зошитів. Учителька, яка виявила ті малюнки, лаяла їх обох, аж страшно згадати! Погрожувала, що їх заберуть, куди треба. Цікаво, що та вчителька знала про оте «куди треба»? Чи знала та вчителька, що її учень вішатиме ворогів Країни Рад за вироком Верховного Трибуналу по-справжньому?

Ні, малювати він не буде. Він писатиме. Він спробує написати так, щоб ніхто не здогадався. Він почав цілеспрямовано думати про це, і йому ставало легше. В нього ще нічого не написалося, але він не полишав того задуму.

Я згадував свою бабусю, якій допомагав перетрушува­ти речі на смерть у її крихітній хатці. Вона розповідала багато такого, про що не розповідали дітям у школі. Але переповідати ті дурні вигадки бабусі, до якої батьки відвозили на літо, не було заради чого. Просто аби розповісти, що вона була відстала й вірила в бога? Що виносила ікону з льоху, ставила на вікно, молилася й потім ховала жінку з дитиною назад?

Раптом пригадався ще один сюжет із його дитинст­ва. У них на слобідці під домом скиглило мале цуценя, якого покусав великий пес, але воно ще лишалося живим. Те цуценя скиглило так жалісно, а водночас було таке побите, таке скривавлене, трьома лапами вже на тому світі, лише однією на цьому, що він вирішив добити його.

— Облиш його, само здохне, — казали батьки.

Але він таки добив цуценя цеглиною. А потім за­горнув у ганчірку й поховав на пустирищі. Його лаяли за ту ганчірку, якою ще планували мити підлогу в їхньому вбогому житлі на слобідці. Але все одно, він відчув велике полегшення, коли цуценя померло. І дивним чином щось подібне він відчував, коли в зашморгу заспокоювалися засуджені. Особливо та жінка з довгими патлами. Магдалина Дмитрівна була права. В дитинстві завжди можна відшукати сюжет, який буде пов’язаний із дорослим життям.

Упродовж місяця, тільки-но видавалася вільна хви­лина в архіві, він писав коротеньке оповідання «Цу­ценя». І от нарешті воно готове. Іван Івак переписав його в цератовий зошит. Куди далі? Він знав, куди далі. У них була закрита літературна студія «Світле майбуття», яку вів письменник Василь Правда. Івак довідався, коли відбуваються засідання «Світлого майбуття», й пішов туди.

На першому занятті він нічого не читав, лише слу­хав. Те, що читалося там, видалося йому гіршим, ніж його «Цуценя». То ж наступного разу він зважився і зачитав двом десяткам лицарів незримого фронту, які ще й мали літературний лист, своє оповідання. Студійці засуджували його за відсутність гуманізму і віри у світле майбутнє. Його герой мав виходити цуценя, хоч би яке хворе воно було. Із пораненого несвідомими слобідчанами песика мав вирости великий гарний пес, який стерегтиме радянське майно. Це обговорення могло назавжди відвернути його від літературної діяльності, якби не керівник студії Василь Правда. Письменник похвалив виразну мову оповідання і те, як правдиво зображено побут і звичаї несвідомих радянських людей. Не варто заплющувати очі, в нас такі ще є. І в нас таких багато, зробив наголос на останньому слові Василь Правда. Але радянський літератор не може зображувати винятково несвідомих людей. Поряд мають бути люди свідомі, які наближають світле майбуття. Василь Правда висловив упевненість, що скоро новий студієць, новий світломайбутівець, принесе на студію саме такий твір.

І після засідання Василь Правда особисто підійшов до Івана і заохотив його неодмінно писати далі, бо в нього є безсумнівний літературний хист і вміння відтворювати реалії.

— Я сам зі слобідки, — щиро зізнався молодшому колезі Василь Правда, — завдяки вашому «Цуцику» я впізнав те, що хотілося забути… Але вам неодмінно треба врахувати зауваження товаришів. А головне, читайте побільше, — і Василь Правда подарував Івану Івакові збірник творів студійців-світломайбутівців зі своєю передмовою. А також, якщо вже товариш вирішив працювати в малій формі, варто перечитати новели Архипа Тесленка і Василя Стефаника, які писали про нелегке життя трудящих до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Іван Івак побачив, як нелегко бути письменником у Країні Рад. Як складно написати таке, щоб бодай якось полегшити душу, і водночас вписатися у стільки параметрів, щоб бути саме письменником Країни Рад, а не буржуазним письменником-перекинчиком, який завжди міг опинитися в кімнаті мінус тридцять один. А ще йому хотілося писати бодай тому, що тяжкі зусилля пошуку слів і фраз лікували від інших бід.

Коли я сьогодні намагаюся відтворити свій тодішній творчий стан, то, сам не усвідомлюючи того, я ні­би розв’язував якусь нелегку логічну задачу, коли нама­гався увіпхати свій душевний дискомфорт у дуже жорсткі дозволені рамки. Це також викликало почуття дискомфорту, але все ж таки мої тодішні муки творчос­ті, вкрай неповноцінної, дуже безкрилої творчості лікували мене від інших мук, від мук страху і потроху послаблювали мій страх, гнали його кудись подалі.

Іноді він вечорами затримувався на своєму робочо­му місці. Особливо в ті дні, коли знав, що бешкетник Кулевич буде вдома і не дасть спокійно відпочити. Про те, як воно Любі, він тоді не думав. Вірніше, думав, але не вважав себе аж таким винним. Зрештою, він пристойно заробляв, і Люба могла сидіти з дитиною і не працювати. Адже більшість молодих матусь Країни Рад у ті часи ще й тяжко працювали, і бігали до малих дітей в обідню перерву, і лишали їх невідомо з ким. Хоча, звичайно, Любі було нелегко з тим комунальним сусідом. Іноді вона навіть відсувалася від нього вночі. А він починав кричати: «Працюєш день і ніч! Все несеш додому! А вдома жінка не хоче тебе знати!» Син Валюсик, якого ледь приспали, прокидався, починав плакати. А в коридорі грюкав дверима нестерпний Кулевич.

І от його оповідання «Слобідська історія» надруко­вано в черговому числі «Світлого майбуття». Він приніс додому не лише грубу книжку, де закладено сторінку з його оповіданням, а й свій перший гонорар, який був не такий і малий. Дав гроші Любі, щоб вона пішла купила собі, що захоче, а він посидить з дитиною.

То був добрий вечір, який запам’ятався. Вони з Любою приспали малого, зачинили двері в кімнаті, сиділи на кухні. Кулевич був удома, але тої ночі не гуляв, напився і ліг спати. А серед ночі пролунав дзвоник до нього. Він мав окремий дзвоник, проведений до його кімнати, але вони все одно почули і прокинулись. Кулевич довго не відчиняв, а дзвонили наполегливо, поки він таки не встав до дверей. Налякана Люба дужче пригорнулася до чоловіка, який вперше за багато часу відчув себе сильним, таким, який може боронити жінку від усіх бід.

Кулевича забрали. Він зник назавжди, вони його більше ніколи не бачили. І його кімната рік, а то й більше стояла опечатана. А потім на пораду Ірини Василівни, їхньої другої сусідки, яка боялася, що кім­нату дадуть новому Кулевичу, вони почали клопота­тися, щоб зайняти його кімнату, й досягли позитивного рішення.

Але саме того року, поки сусідня кімната стояла порожня, Іван Івак написав своє оповідання «Кат», яке ввело його в літературу Країни Рад по-справжньому.

До того він уже був автором кількох оповідань. Пра­­цю­вав над повістю «Слобідська моя юність», де нама­гав­ся якомога правдивіше змалювати підне­сення радянсь­кого юнака, який по закінченні слобідської семирічки потрапляє у дружній колектив школи розвідників, де панують справжня дружба і взаємодопомога. Він дуже прагнув оминати готові кліше літератури Країни Рад, які мандрували по творах як студійців, так і визнаних письменників. І раптом його єство пропекла та ідея, що саме ці мандрівні кліше можуть бути творчим методом, який дозволить сказати більше, ніж дозволяється.

Я й досі добре пам’ятаю своє захоплення, коли писав свого «Ката». І так само добре пам’ятаю свій страх, коли його написав. Страх, що мене викриють, що зрозуміють: я насміявся з них, свідомо написав своє оповідання мовою Країни Рад, водночас і пародіюючи її, і насміхаючись із неї. Але то був мій останній великий страх. Якийсь мій внутрішній порадник, якого я хотів, але не міг уявити собі, з яким дуже хотілося спілкуватися, але який тоді досить рідко давав про себе знати, який, власне, підказав мені саму ідею оповідання «Кат», так от, мій внутрішній порадник заспокоював мене: вони нічого не зрозуміють. А якщо хтось щось уторопає, то не зможе звинуватити тебе, при тому не скомпрометувавши себе. Не бійся. Ти — класик Країни Рад. А ще мені зігрівала душу та думка, що, як раптом Габріель Деус живий, то він неодмінно про­чи­тає оповідання Івана Івака «Кат» і все зрозуміє.

Отже, оповідання «Кат» Івана Івака. Лицар незри­мого фронту має стратити ворога. Але це нелегко. Бо, хоча люди Країни Рад мають бути безжальними до ворогів, вони є найгуманнішими на світі людьми, які звикли рятувати, а не вбивати. Вони й забите цуценя понесуть до ветеринара і доглядатимуть день і ніч, виростять із нього великого пса — надійного охоронця радянського майна. А вже людину рятуватимуть до останнього. А того, хто оступився, перевиховуватимуть, щоби він усвідомив свої помилки перед Країною Рад і виправив їх.

Але що робити з тим, хто отруїв молоко в дитячому садочку? Ні, не так. Але що робити з тим, кому буржу­аз­ні найманці наказали отруїти молоко в дитячому са­дочку? Щоб не росли в Країні Рад малюки в сандаликах і в панамках, щоб не ставали вони жовтенятами, а потім піонерами, а потім комсомольцями, і т. д., щоб не виростали з них будівники комунізму. І от він стоїть перед судом Країни Рад, і не кається, а сміється з тих, хто судить його суворим судом! І каже їм: не зможете ви вбити мене, як я вбив ваших малюків. Бо ви гуманісти, ви не вмієте вбивати.

Я — кат, але я страчую ката свого народу. Я страчую того, хто стратив майбутнє моєї країни, Країни Рад. І рука моя не тремтітиме, коли я накину зашморг на шию ката!

Десь так. Іван Івак читав «Ката» на засіданні студії «Світле майбуття». Студійці аплодували його патосові. Василь Правда сказав, що рекомендуватиме його опо­відання до друку в журналі «Батьківщина».

А після публікації в «Батьківщині» стало можливим думати і про книжку, куди увійшли б і повість, і кілька оповідань.

Іван Івак пишався «Катом» з інших причин. Обдурив я їх, обдурив, тріумфувало його єство. «Я ж тобі казав», шепотів йому на вухо його внутрішній порадник.

Оскільки Іван не міг показати свій твір Габріелю Деусу, він вирішив показати його Магдалині Дмитрівні. Ось хто добре зрозуміє його!

— Її нема. І завтра не буде, — сказали йому в реє­стратурі поліклініки.

— А де вона тепер працює? Де? — допитувався він у жінки в білому халаті за склом.

Не отримавши відповіді, він, сам не знаючи, чому саме, спитав у прибиральниці в коридорі, куди поділася травматолог Магдалина Дмитрівна.

— Її забрали. Ще рік тому, — відповіла прибиральни­ця, човгаючи своєю шваброю та більше не помічаючи його.

Ось воно як! Він пішов з поліклініки не в той бік. Вже минулися ті часи, коли він не поспішав додому з роботи. Але того дня він знову повернувся додому дуже пізно. І чи не найтяжче було те, що не було з ким поділитися про зникнення жінки, яка так допомогла йому.

Я не оплакував смерті тої розпатланої істеричної безіменної жінки, яку повісив. І довго мовчки оплакував Магдалину Дмитрівну. Чому воно так? Якби я міг по­говорити з Любою про все те, не було би так тяжко. І все ж, коли я сумував за Магдалиною, то був позитивний сум. Я намагався пригадати обличчя жінки, яку бачив лише один раз. Чи була вона висока на зріст? Не знаю, вона весь час сиділа за своїм столом. Вона була, як то кажуть, «з колишніх», тобто і манерами, і зовнішністю була схожа на жінку ніяк не робітничо-селянського походження. В неї були висока зачіска, гарні сережки, які привертали увагу, світлі очі, сиве, але все одно дуже гарне волосся. Я весь час дивився в її обличчя, коли розмовляв із нею. Я дуже переживав за неї. Я сподівався, що її не засудили до вищої міри, а відправили в табори, з яких вона вернеться. Сподіваюся, так воно і сталося. Але я більше ніколи нічого не чув про неї.

А по кількох роках помре комунальна сусідка Ірина Василівна.

— Вона була прибиральниця, — скаже в день її смерті Люба, яка доглядатиме хвору. І лише згодом, коли помиратиме Люба, Іван Івак збагне, що до чого. А тоді він уже демобілізується з органів. Але стане членом Спілки письменників, звідки й принесе клопотання на те, щоб зайняти кімнату Ірини Василівни. Тим паче коли Ірина Василівна ще тільки захворіла і злягла, вони з Любою оперативно зробили дочку Іру, розуміючи, що згідно з нормативами Країни Рад третю кімнату на трьох їм не дадуть. Іра народилася вчасно, саме тоді коли сусідка звільнила кімнату.

— Іра-квартира, — назве сестру старший брат Вале­рик, натякаючи, що, якби не перспектива займати помешкання, її ніхто не народжував би. Валерик су­му­ватиме за прибиральницею Іриною Василівною, яка була його нянею, фактично була йому за бабусю, і скаже, що, краще б жила бабуся Ірина, а Іри-квартири не було. Згодом брат і сестра, попри велику різницю у віці, подружаться.

А оповідання Івана Івака «Кат» увійшло до шкільних підручників. Потім панівна ідеологія Країни Рад дещо змінилася, і подальші автори вже не включали «Ката» у свої підручники рідної мови. Але статус автора, чиї твори вивчають у школі, за Іваном Іваком зберігся. Він писав інші речі, які видавались і перевидавались, за які приходили щедрі гонорари. Вони їздили до Криму всією родиною. Щоправда, в той розкішний санаторій з білими колонами, де вони з Любою, ще бездітні, познайомилися із Мікаелою Гібарян, вони потрапити вже не могли. Але статус провідного письменника Країни Рад забезпечував родині Іваків життя, суттєво краще, ніж більшості інших громадян. А статус про­відного письменника забезпечило Іванові Іваку опо­відання «Кат».

Коли родина Іваків обживала трикімнатну квартиру в сірому домі, з-за кордону почали надходити пере­клади «Ката». Приходили й гонорари від закордонних видавництв. Але не такі великі, як за вітчизняні ви­дання й перевидання, бо Країна Рад лупила собі величезний податок за закордонні видання своїх письменників. Але честь була велика.

Іван Івак не знав жодної іноземної мови. Щоправда, в школі, де він навчався, проходили німецьку мову, від чого в нього лишилося знання латинських літер і пра­вил читання німецьких довжелезних слів. «Der Scharfrichter» називалося його оповідання німецькою, яке прийшло з братньої НДР. Тут він навіть зазирнув у німецький словник, який був у нього ще в гуртожитку, а тепер стояв у солідній книжковій шафі зі скляними дверцятами в його кабінеті, себто в тій чотирнадцятиметровій кімнаті, яку вони отримали найпершою. Шарфрихтер, той, хто рихтує шарф, криво посміхнувся він. Цікаво, чи в курсі Габріель Деус, що оповідання, мимовільним натхненником якого він був, перекладено німецькою мовою? А ще й переклав його якийсь Габріель, щоправ­да, з іншим прізвищем.

Зі слов’янського світу народної демократії приходи­ло знайоме «Kat» або ще знайоміше «Палач». З братньої Румунії прийшла публікація «Călău». І з дружньої Угор­щини прийшла антологія радянської малої прози. Цією мовою взагалі нічого розібрати не можна було. Але своє ім’я Ivan Ivak він знайшов. То ж його оповідання угорською називалося «Hóhér». Он воно як, Гогер, не знаючи, чи правильно вимовляє він те слово іноземною мовою, повторював автор назву свого оповідання.

Але найпотужніші, хоч і суперечливі почуття заки­піли в грудях Івана Івака, коли з далекої братньої Куби прийшов часопис із його оповіданням «El Verdugo». Ель Вердуго! Яке могутнє слово! Значно краще, ніж просто собі «Кат»! Як добре, коли твої твори пере­кладаються багатьма мовами світу, хвалився він сво­їми закордонними публікаціями перед колегами з видавництва, спостерігаючи за їхньою реакцією. Він працював у видавництві, хоча гонорари Країни Ради дозволили б йому повністю зосередитися на творчій роботі. Але чоловік усе ж таки має ходити на роботу, тим паче, що до редакції не треба поспішати на дев’яту ранку. Чи мав він пишатися, чи навпаки, обурюватись, коли довідався, що його колеги називають його «То­вариш Ель Вердуго»? Чи знали вони, де він працював раніше? Але ж нікому з них він нічого лихого не зробив. Вони й без нього писали один на одного повідомлення, щоби зберегти за собою місце у видавництві, щоби, борони Боже! не працювати в середній школі чи в заводській багатотиражці.

— А англійською твого геніального тексту ще не переклали? — питав його син Валерій. Він знає бага­то різних іноземних мов завдяки навчанню на престижно­му факультеті університету, куди прилаштував тато. У Країні Рад платного навчання не було, все було для народу. Але були такі факультети, куди народ навчатися не пускали, лише дітей слуг народу.

— Не переклали, — зітхав Іван.

— А англійською це було б «A Hangman». Скільки є різних способів страти, а узагальнений виконавець страти чомусь у багатьох мовах саме «той, хто вішає». Ти не знаєш, чому воно так, тато? — питав Валерій Івак.

— Не знаю, — похмуро відповідав Івак старший.

— То як не знаєш, то позич до стипендії двісті ре. Я поверну! — син називав суму, в кілька разів більшу за студентську стипендію Країни Рад.

Люба ніколи не втручалася в їхні «чоловічі» розмови й ніколи не ставала ні на чий бік.

Від кінця сімдесятих Люба почала часто хворіти.

Люба була добра дружина. І добра жінка. Кілька років тому я ридав на її похороні, втрачаючи розум. Але збагнув, яка вона, лише в її останні дні, коли вона вже не вставала, а я сидів біля її ліжка.

— Ти ж робив чорт зна що, коли працював в орга­нах? — спитала вона, але не забрала своєї руки з моєї.

— Це було давно, — відповів я.

— Але мені ти завжди був добрим чоловіком. Як це узгоджувалось, Іване?

— Ти забула той період, коли ми щойно отримали цю кімнату, куди в’їхали з гуртожитку. Тоді я був нестерпний. І до тебе також.

— Але той час минув і більше не повторювався. Тоді для всіх нас був дуже тяжкий час. Ти виправився. Ба більше, це я безсовісно нагадувала тобі про той час, коли хотіла від тебе щось отримати.

— А я і не помічав. Я виправився, коли став писати.

— Я не читала твоїх книжок, — із деякою бридливістю сказала Люба.

Люба все життя пропрацювала в бібліотеці та завжди читала багато. А тоном свого голосу, яким вона вимовила ті слова, ніби давала зрозуміти, що вважала мою кар’єру письменника ще аморальнішою, ніж мою роботу в органах.

І тільки-но він намислив сказати: «Завдяки моїй роботі в органах і завдяки моїм книгам ти жила в добрій квартирі та спокійно працювала в бібліотеці», як слаба Люба прошепотіла:

— Це було в цій самій кімнаті.

— Що саме? — нахилився він до Люби.

Цю кімнату дев’ятнадцять квадратних метрів з балконом, де лежала хвора Люба, колись займав Куле­вич. Ну так, саме в цій кімнаті. Скільки його речей вони носили на сміття, і навіть маленький син допомагав. Звичайно ж, то був радісний клопіт. І зробили ремонт, побілили стелю, переклеїли шпалери. І потому ще кіль­ка разів робили ремонт.

— Тут нічого не лишилося від Кулевича. Хіба що стіни.

— Лишилося. Ось ця «Незнайомка» лишилася, — і Люба вказала тремтячою рукою на добру репродукцію відомої картини в химерній рамочці.

— А то його? Ти певна? Чи то наша Іра почепила?

— Певна. Я її запам’ятала ще відтоді. Розпусник, який запрошував дівчат і жінок на ніч, тримав у себе цю прекрасну даму.

— То, може, він її не купував? Подарували колеги на день народження, аби щось подарувати.

— Він мені сам розповідав, що купив «Незнайомку» сам. Що хотів її зустріти.

— І ти ще тоді заходила до його кімнати?

— І досить часто. Коли ти був на роботі, а він відпочивав перед нічною зміною.

Тоді, коли вони оселилися в кімнаті в цьому по­мешканні, Іван Івак уже не ходив на нічні зміни. Пра­цював в архіві, ходив на роботу зранку до вечора, в суботу до обіду, в неділю вихідний. А Кулевич працював у зміну, тобто часто бував вдома вдень, а працював вночі.

— Тобто? Навіщо ти ходила до нього?

Люба зітхнула.

— Саме те, що ти подумав.

Відтоді, як цю кімнату займав лейтенант Кулевич, минуло чи не сорок років. Вони обоє були старі та хворі, Люба — смертельно хвора.

— І навіщо ти вирішила зараз розповісти мені про це?

— Сказала й полегшила душу. Але я ще не все ска­зала.

— Ти, мабуть, відпочинь. Тобі тяжко говорити, Любо.

— Ні, я скажу зараз. А ти послухай.

— Гаразд, кажи. Кажи, Любо.

Івану захотілося повернути зізнання Люби на жарт. Зрештою, відтоді справді минуло так багато часу.

— Він був кращий за мене? — спитав він. — При­наймні, набагато досвідченіший.

— Івасю, я боялася його! Як Валюсик засне, так він і шкребеться у двері! І казав: Іванові ні слова! Бо буде зле і тобі, і йому!

Так, той час для багатьох забувається, але не для нас, подумав Іван Івак і стиснув руку Люби.

— Відпочивай, Любо. Зрештою, він кепсько закінчив, лейтенант Кулевич. І то ми зайняли його кімнату, а не він нашу.

— Івасю, то він мені розповідав, чим ти займався на роботі. Про кімнату мінус якусь там у підвалі, на­приклад!

— От негідник! — цього разу Іван Івак обурився по-справжньому, — навіщо було мучити молоду жінку, в якої була мала дитина! І він же ж не мав права про все те розповідати! Він давав підписку про нерозголошення! Як і я, зрештою, як і всі ми!

— А він не витримував і, перехиливши чарку, роз­повідав усі ті речі. Він розповів, як у тій кімнаті в підвалі вирвалася мотузка, на якій вішали.

— А про Габріеля Деуса він не розповідав? — вперше не пошепки, коли ніхто не бачить, як ворушаться губи, а вголос вимовив те ім’я Іван Івак.

— Ні, він не називав ніяких імен. Але він казав, що є люди з неймовірними здібностями. Які можуть поглядом зірвати люстру зі стелі. Таких людей вивча­ють. Їх не можна страчувати, їх треба вивчати. І в Країні Рад були закриті центри дослідження таких людей.

І тоді Іван Івак згадав, що Габріель Деус, коли молився перед шибеницею, дивився вгору. Чи не туди, де кріпилася мотузка до стелі, дивився він?

— Він не витримував усього, що знав. Тому пив, тому гуляв.

— Ти його ніби жалієш… — сказав він хворій дружині з нотками неприязні в голосі.

— А ми всіх вас жаліємо! А знаєш, яка у нас найбіль­ша мрія? Той, кого не треба жаліти!

— Хто сам жалітиме? — іронічно спитав Івак, який жалів Любу, гріх їй скаржитися! Середньостатистична жінка Країни Рад прожила суттєво тяжче життя, ніж вона. Але ж от, як тяжко вона вмирає.

— Таємна мрія кожної жінки — це рівний! — відпові­ла Люба.

— Габріель Деус, — подумав Іван Івак, — якщо то був чоловік, а не жінка.

А вголос він, знову пом’якшивши свій тон, сказав:

— Відпочинь, Любо, все це було так давно! Це зараз не має ніякого значення!

— А що, що має значення тепер?

— Твоє здоров’я, Любо. І ти неодмінно одужаєш. В нашій країні почалися зміни на краще, — Люба помира­ла під час Перебудови, яку тоді всі вітали. — І в тебе скоро почнуться зміни на краще. А поки відпочинь. Не нервуй. Не згадуй тих часів. Вони минулися на­завжди.

І він підвівся від ліжка Люби.

— Зачекай! Я ще не все сказала! Сядь і послухай! То я повідомила ваше керівництво, що Кулевич роз­голошує заборонені дані, і тому його забрали! А перед тим з’ясувала, що в нього не було нікого! Ні батьків, ні сестри, ні брата! Таких складніше було змусити мовча­ти! Бо відповідальність за розголошення переносилася на близьких людей…

— Я знаю, Любо, кому ти розповідаєш? А ти заспо­койся! Все це було так давно!

— А щоб здати його, я зустрілась із полковником Гібаряном! Пам’ятаєш його? Ми з ним познайомилися в санаторії в Криму! То чоловік Мікаели, з якою я то­варишувала тоді!

— Бідна моя, — Іван знову сів на стільчик біля ліжка і взяв Любу за холодну руку.

— А підказала мені ідею, як позбутися Кулевича, на­ша Ірина Василівна. А вона ж була прибиральниця…

— Прибиральниця, — прошепотів він, саме тоді збагнувши, якого штибу прибиральницею була їхня сусідка. Але він не став обговорювати, чи відомо це було хворій дружині, яка провадила свою сповідь далі:

— Ти, либонь, забув, а я добре пам’ятаю, як вона ревно відмивала нашу хату протягом кількох днів, як його забрали. І коридор, і кухню, і особливо місця спільного користування…

— Я ж весь час був на роботі. Так, після його зник­нен­ня в нашому домі стало добре, я це відразу відзначив, але не міг вимовити цього. Сморід зник, але в цій кімнаті він іще довго стояв, поки її нам не дали. Тут же були недоїдки…

— Сюди Ірина Василівна потрапити не могла, але ж скільки разів вона мила все інше! І мене не пус­кала, казала, що вона знає, як прибирати, щоб було зовсім чисто. До речі, Іване, пам’ятаєш, коли я пішла працювати, вона іноді бавила нашого Валерика…

Так, він це пам’ятав. Він платив комунальній сусідці якісь гроші за це.

— І то вона, Іване, то вона трохи щось розповідала йому… Він переказував мені.

— Ще тоді?

— Та ні, вже зараз.

Нарешті Люба сказала все, що хотіла. Вони довго мовчали, і він тримав її за руку стільки, скільки того хотіла вона, поки вона не задрімала.

Люба ще прожила кілька днів після тої розмови. То була єдина наша щира розмова за більш ніж сорок років сумісного життя. Ми жили добре. Ми майже не сварили­ся, ми любили одне одного, ми багато подорожували разом по Країні Рад, були разом навіть у Ташкенті й Самарканді, ми часто ходили разом до театру і на концерти. Ми виростили двох дітей, які навчилися прекрасно обходитися без нас, а то чи не головний результат батьківства й материнства. Але ми ніколи не вели справді щирих розмов.

— Навіщо ти вирішила розповісти мені про все це, Любо? — спитав я її в останній день її життя.

— Я тому захворіла, що тримала все це в собі стіль­ки років, — Люба поклала руку на свій кілька разів про­оперований живіт.

Я тяжко зітхнув. Якби ми вели щирі розмови, то певне б тим паче не вижили. Ми все життя прожили в непроговореному просторі. Ми говорили про побутові речі, і в нас не було незгод. Про людські очі ми жили дуже добре. У нас завжди бували гості, у нас і в наших дітей. І неглибоке, хоча й веселе спілкування за святковим столом створювало ілюзію, ніби в нас усе добре, маскувало відсутність справжнього, божественного контакту між нами, тими, хто давно стали «одна плоть». У нас були друзі, які допомагали нам у біді та яким допомагали ми. Але по-справжньому пережити біди можна було би лише тоді, якби ми казали одне одному про те, що нас мучило.

Люба не могла мені розповісти про свій контакт із лейтенантом Кулевичем. Я не міг розповісти Любі про свій контакт із Габріелем Деусом. І нікому не міг розповісти про ту людину. І чи людина то була? Коли син навчався в аспірантурі, мені на очі випадково по­трапив його підручник з латинської мови, розкритий на сторінці, де відмінювалося слово Deus. Deus, dei, deo, deum, здається, так. Я спитав його, що означає слово Деус латиною. Валерій знизав плечима і сказав: Бог.

А з сином щира розмова в них один раз таки від­булася. То було вже після смерті Люби, напередодні його від’їзду за кордон, коли Валерій із родиною їхав із колишньої Країни Рад не у відрядження, а на постійне місце проживання. Син підтвердив, що прибиральниця Ірина Василівна, яка була йому за бабусю, водила йо­го гуляти й показувала йому «татову роботу». Вона говорила дуже скупо. Але, як висловився сам Валерій Івак, «позбавила його невинності» саме вона, та жінка, яка прибирала і за жертвами, і за катами. Скоріш за все, вона не ставила на меті навіювати синові працівника органів якісь ідеї, це сталося випадково, але це сталося, і перші руйнівні зерна закинула в його душу вона, жінка, яку принципово іронічний Валерій завжди згадував із рідкісною теплотою.

Валерієві на момент тої розмови вже було більше сорока років, і він мав конфлікти зі своїм сином-під­літком. Іванові стало легше після тої розмови з сином. Вони торкнулися багатьох давніх неузгодженостей, і батько сам не чекав від себе такої щирості, а від сина такого розуміння. Валерій, так само, як і Люба, не був фаном його творів, але в той вечір, а вірніше, в ту ніч син сказав батькові:

— А ти потроху писав би правду про те, що знаєш, тату. Ти все ж таки володієш словом, — і Валерій згадав пару батькових оповідань, і він був вдячний синові за ту увагу.

Але навіть тоді Іван Івак не наважився розповісти Валерієві про Габріеля Деуса. Вперше він заговорив про ту людину зі своїм колишнім напарником Сергієм Харчем, якого зустрів на вулиці вже після від’їзду сина. Це був той день, коли вони пили пиво в генделику просто неба. Івак зважився згадати в розмові з Харчем про ту дивну людину, яку вони не довішали.

— А ти знаєш, Іване, я все життя думаю, хто б то міг бути.

Отакої! І Сергій Харч, який лишався в органах іще довго, дослужився до капітана, також не міг забути неординарного смертника, який не дав себе повісити.

— І ти знаєш, що мені здається? То міг бути переві­ряльник!

— І кого ж він міг перевіряти?

— Кого, кого? Нас!

Іван вражено замовк. Отже, його давній товариш Сергій Харч шукав істину зовсім не там, де він.

— Він перевіряв, чи виконуємо ми інструкції. А чо­го б він був такий зухвалий, ще й богу молився біля шибениці? Ти пам’ятаєш усіх інших? А цей тримався, як фраєр на танцях! Бо знав, що його не повісять. Може, для того і зробили так, що мотузка зірвалася. Аби ми ні про що не здогадалися, принаймні тоді.

— Але ж нам нічого не було! Ніяких санкцій!

— Значить, він знайшов, що ми в основному робимо все, як треба. Але все ж таки нас понизили. Ми ж більше не ходили в нічну зміну, значить, нічну надбавку зняли.

— Так, зняли, але я був радий, що більше не працю­вав уночі.

— А я не був. Я хворій матері й сестрам увесь час гроші посилав. Грошей стало менше. Та й квартиру тобі тоді не дали, лише кімнату. А ти вже тоді був одружений. Як, до речі, Люба?

— Люба померла ще до розвалу. Але ми давно зайня­ли всю ту квартиру.

— Вибач! Вона в тебе славна була! Мені вона завжди подобалась.

Івакові не хотілося говорити з Харчем про Любу, він знову повернув на загадкового Деуса. Розповів почуту від Люби версію про ймовірні надзвичайні здібності їхнього останнього смертника. Мовляв, його забрали в закритий центр вивчати його.

— У тім то й річ, що я перевіряв ці дані! Не відразу, по кількох роках! Я ж лишався там іще довго! Це ти став письменником! Ти молодець! Подарував би щось зі своїх книжок!

Та розмова відбувалася, коли вже письменники Країни Рад остаточно втратили свій статус еліти і здебільшого перетворилися на жалюгідних пенсіоне­рів. Івак не став таким лише тому, що продовжував працювати у видавництві, в якому працював іще в Країні Рад. Але знов-таки, йому не хотілося говорити про свою літературну діяльність, і він знову повернувся до Габріеля Деуса.

— Які дані ти перевіряв, Сергію? Що нас переві­ряли?

— Не було в тому році засудженого Габріеля Деуса! Не бу-ло! Жінку ту ненормальну я знайшов. Сусанна Маровська. Та, з якою в нас також були проблеми.

— І вона отруїла молоко в дитячому садку? — гірко посміхнувся Івак.

— В неї збиралися на квартирі люди, співали анти­радянських пісень під виглядом пісень про Велику Вітчизняну. Її було за що. Я багатьох познаходив наших. Тоді ж ми не знали, за що ми їх… А Деуса серед них не було. Висновок може бути єдиний: то був перевіряльник. І це дуже добре узгоджується з його нахабною поведінкою щодо нас. Хто б іще таке міг собі дозволити?

— Але ж він молився!

— І я молюся! Отче наш, що на небесах! Я хрестився! А ти хіба ні? Я тепер щонеділі ходжу до церкви! Бог прощає! Навіть таких великих грішників, як ми з тобою!

Очевидно, Сергій Харч таки перевіряв справи за­суджених до страти того року й того місяця, коли, зокрема, було винесено вирок Габріелеві Деусу. Але мене не задовольнила розгадка тої таємниці, над якою я мучуся чи не все своє життя, яку запропонував Харч. Перевіряльник, який перевіряє, чи добре кати виконують свою роботу! Та чи не кращими перевіряльниками були конвоїри, які виносили результати нашої сумлінної праці в тій самій тюремній домовині?

…Іван Івак продовжував ходити на роботу до колись солідного видавництва, обсяг робіт якого після розвалу Країни Рад звузився до п’яти книжок на рік, зосібно тих, що їх автори видавали власним коштом, а його територія — до розмірів маленької захаращеної кімнатки. Інші приміщення, які раніше належали видавництву, здали різним комерційним організаціям, і вони відремонтували їх. Кімната видавництва — в найгіршому стані. Але видавництво ще животіє, і він є чи не єдиним його працівником, якщо не рахувати вахтера, який після розвалу Країни Рад став іменувати його не товариш Ель Вердуго, а пан Ель Вердуго.

Щодня у другій половині дня Іван Івак приходить сюди і сидить допізна. Син Валерій вже давно мешкає за кордоном, іноді телефонує додому. А дочка Ірина, «Іра-квартира», живе з родиною в тій самій квартирі, заради повного захоплення якої її колись покликали до життя. Чи тривожать Ірину Івак привиди минулого, які житимуть у сірому будинку столичного середмістя, поки він стоятиме? Схоже, що не тривожать. Його гарну дочку, схожу на матір, непокоять інші житейські проблеми, а не давні драми її батьків. Авторське право її батька-письменника також мало цікавить Ірину Івак. Він не Булгаков. Щоправда, вона ніколи не жартує, як її старший брат, на предмет літературної діяльності свого батька, чиї твори було перекладено всіма мовами соціалістичного табору. Принаймні, оповідання «Кат». Ель Вердуго. Гегер. Шарфрихтер. Які слова!

Коли життя Країни Рад почало стрімко мінятися, але сама Країна ще існувала, Іванові передали працю американського славіста, який проаналізував його «Ката» й дійшов висновку, що автор написав його не від бажання вислужитися перед істеблішментом Країни Рад, а щоби насміятися з нього. Тобто, розгадав його задум. Івакові стало приємно. Але він став читати далі й вичитав десь таке, що автор «Ката», напевне, сам не був задіяний у репресіях ні як жертва, ні як кат, оскільки реалії його тексту не відповідають страшній дійсності, про яку світ довідався з валу документальної літератури часів Перебудови. Американський дослідник писав так упевнено, так переконливо, аж хотілося прочитати оповідання Івана Івака «Кат» і познайомитися з ав­тором.

— Якби ти бодай трохи мукав по-англійському, міг би озватися до нього та з’їздити до Америки коштом його університету, — казав Валера.

— Добре, що ти вже об’їздив півсвіту, а я сидітиму у своїй редакції, поки не помру, — сказав він тоді синові.

— Добре, що ми добре поговорили з сином, коли він їхав, — каже сам собі старий письменник у безладі редакційної кімнати, коли знову й знову спливають у пам’яті синові жарти стосовно батькового життєвого шляху. І старий письменник потроху пише про цей свій життєвий шлях. Як і радив йому його син. По змозі, максимально щиро.

Отже, він сидить у видавництві у своєму кабінеті, вже кілька років заваленому речами, знесеними з ін­ших кімнат. Він іще й приніс сюди з дому ті речі, які щось означали для нього. Наприклад, світлини, де він із Любою. Знайшов навіть ту, кримську, в санаторії з білими колонами між кипарисів. Книжки, що їх із радістю прочитав, коли починав писати (Ви читайте, читайте, не тільки пишіть, казав йому керівник літературної студії «Світле майбуття» Василь Правда). Приніс і свої книжки. І свої закордонні публікації.

Він уже дуже старий. Йому скоро вісімдесят. Але він пишається, що продовжує працювати і щодня ходить на роботу. Міг би приходити в редакцію двічі на тиждень, для видавничих справ цього було б досить. Але він приходить щодня й сидить допізна. Записує розрізнені епізоди зі своєї автобіографії та думає: а раптом зійде на нього святий дух, і він напише книгу, яку сам і видасть, яку читатимуть усі, на якій він добре заробить, бо її всі купуватимуть. Але термін підписки про нерозголошення ще діє, то ж видати він її не зможе. Але ж головне написати, головне, Господи, написати! Тому він і ходить сюди вечорами й сидить тут допізна, й вертається додому пішки темними вулицями до свого сірого будинку.

Він знає, що вдома на нього не чекають. І знає, що, хоча з дочкою, зятем та онуком у нього добрі стосунки, його смерті, загалом, зрадіють. Як потихеньку зраділи вони з Любою смерті Ірини Василівни. Але ж от, син Валерій щиро сумував за прибиральницею. Лише особливий душевний контакт зі старою люди­ною робить так, що за нею справді сумують. Таке трапляється, якщо казати правду собі й Богові, вкрай рідко. У нього такого контакту з родиною нема. Дай, Боже, їм, хто лишиться після нього, знайти і втримати такий контакт одне з одним. Дай їм, Боже, прожити довго і піти з цього життя щиро оплаканими.

Але за Любою я сумую. І думаю: а раптом світобудо­ву влаштовано так, що ми зустрінемося ТАМ і погово­ри­мо. Щиро, добре поговоримо. І я розповім їй про Габріеля Деуса. Кому, як не їй? І, хоча таке, здається, аж ніяк не можливо, я зумію взяти з собою туди те, що пишу зараз, і вона це прочитає. Як читала добрі книжки у своїй бібліотеці.

Останнім часом йому добре пишеться. Він пише від руки в цератовий зошит, хоча на його письмовому столі блимає зеленими літерами екран комп’ютера, на якому працювати він уміє. Але на комп’ютер він не «пересів». У нього розбірливий почерк. Друкарки Країни Рад майже ніколи не перепитували, що він написав. Якщо хтось читатиме те, що він зараз пише, то розбере.

Але сторінки про ті далекі роки даються йому нелегко, ох, нелегко. А хтось у сусідній кімнаті також засиджується допізна і вирішив познущатися з нього. Бо вже кілька вечорів з-за стіни гучно звучить «Смєло, таваріщі, в ногу». Він навіть питав вахтера, хто там лишається в кімнаті, яку вони здали фірмі «Ореол». Але глухуватий вахтер нічого не чує і каже, що в «Ореолі» вечорами нікого не буває.

Але ж от до його кабінету зайшов авантюрного ви­гляду хлопець і сказав:

— Нарешті я тебе знайшов, кате.

— А ви мене шукали, молодий чоловіче?

— Так. Багато років тому ти повісив у підвалі мого діда. Бабуся лишилася вагітною. Батько народився із тавром ворога народу. Йому не було життя в цій країні. Я народився у підвальному приміщенні. Моя мати дов­го носила тавро дружини ворога Країни Рад.

Іван Івак відзначив, що йому не страшно, хоча, вра­ховуючи об’єктивні обставини, він мав би злякатися. Хлопець молодий і сильний. Він стоїть на порозі ка­бінету, з якого не було іншого виходу. В коридорі видавництва нікого нема. Вахтер дрімає на першому поверсі.

— Молодий чоловіче! То хто носив тавро ворога? Ваш дід чи ваш батько? Чи ви самі?

— Канчай базар, мен! Ти може, скажеш, що нікого не вішав у підвалі мінус третього поверху?

— Я готовий продовжувати цю розмову, якщо ви скажете, звідки вам відомо, що вашого діда стратив у підвалі НКВД саме я.

— А моя бабуся працювала прибиральницею! Вона прибирала кімнату на три поверхи в глибину після страти!

— Ваша вагітна бабуся прибирала кімнату після страти вашого діда?

— Так! Вона була з села! З колгоспного села! Тоді не було декретних відпусток! Совали швабрами до самих пологів! І коли з’явилося ваше оповідання «Кат», вона відразу сказала батькові: ось чому ти такий хворий! Я прибирала за тим, хто робив таке, як він. То ж ви написали оповідання «Кат»?

— І ваша бабуся його читала?

— Вона його побачила в батьковій шкільній чи­танці!

— Молодий чоловіче, ви щось плутаєте. Ваша бабуся прибирала в кімнаті, в якій стратили її чоловіка? Такого не могло бути. Дружину ворога народу не допустили би до прибирання секретних кімнат, куди був потрібен допуск високого рівня. Або ваша бабуся не була при­биральницею, і тоді невідомо, хто стратив вашого діда. Або прибиральницею вона була, але ваш батько народився дебілом з якоїсь іншої причини.

— Типовий гебіст! Що ти верзеш! Ти вішав людей! І ти за це заплатиш!

Хлопець, певне, прийшов із портативним магніто­фоном. Бо знову загриміло «Смєло, таваріщі, в но­гу». Під цю пісню хлопець почав душити старого письменника.

— Ось так хрипіли твої жертви. А тепер ти похрипи! Це — розплата за твої гріхи! — кричав хлопець, який, напевне щось чув про те, що відбувалося в кімнаті мінус тридцять один. І навіть тоді переляку Івак не відчув, хоча стало дуже некомфортно.

— Ти заплатиш, заплатиш! — не вгамовувався хло­пець. — У тебе в сейфі є бабло! Ти заплатиш за сльози моєї бабусі й мого діда. Де ключ від сейфа?

Івак витяг великого ключа з шухляди письмового столу і простяг хлопцеві.

— Бери! Все, що знайдеш, твоє!

У сейфі не було нічого. Хіба що печатка видавництва, яка хлопця не цікавила. Він оцінив честь свого діда й бабусі у грошових знаках, а не в необхідності симво­лічної страти колишнього ката. Не знайшовши нічого, горе-месник розпачливо пішов, лишивши Івана Івака із тяжким болем у карку та піснею «Смєло, таваріщі, в ногу» у вухах.

Він довго не міг чути тої пісні й завжди вимикав домашнє радіо, якщо вона звучала. А потім та пісня перестала будити в нього страшні асоціації. Зрештою, пісня не винна, і «духом окрєпнєм в борьбє» — не такі й кепські слова. А потім її припинили виконувати по радіо Країни Рад. І от ця пісня гримить персонально для нього, цього разу нестерпно.

Але хтось змилостивився і вимкнув магнітофон. Настало рідкісне полегшення, хоча горло все одно страшно здавлене. Із останніх сил Іван Івак промовив, вірніше, прохрипів:

— Я нібито побудував свій дім і виростив дітей… Але я не написав твору свого життя, хоча й видав чотиритомник своїх творів. Я не розгадав таємниці, якої прагнув. Я так і не з’ясував, хто такий Габріель Деус, хоча розкрити ту таємницю було головною метою мого життя.

— І не покаявся в тому, що робив до того, як з’явився Габріель Деус, — пролунав веселий голос десь поряд.

Іван Івак із останніх сил повернув голову в той бік, звідки лунав той голос. На купі книжок у кутку сидів чоловік із пишною сивою чуприною та веселими вогниками в очах. То він вимкнув «Смєло, таваріщі, в ногу» і дав йому хвилину спокою перед кроком у небуття. А їм же ж та пісня звучала до останнього… подиху… о, Господи, як нестерпно, коли не можеш дихати!

Габріель Деус сидить у кутку захаращеного редак­ційного кабінету й весело дивиться на свого колишньо­го ката.

— Ти весь час думав про мене, і це зарахується. Але вони, ті, кого ти таки повісив, вони теж були людьми.

— Людьми? Вони до мене потрапляли вже не людь­ми, Габріелю! Вони ще до зашморгу всі були обісрані від жаху! Прибиральницям, які приходили, коли виносили страченого, їм було що прибирати! І вони не могли висловити своє останнє бажання, навіть якби ми з Харчем питали про нього!

— Прибиральницям завжди є ЩО прибирати, Іване. А ми звітуємо перед НИМ числом порятованих душ. То ж яке ТВОЄ останнє бажання?

— Молитва! Та, яку ти проспівав у кімнаті мінус тридцять один перед шибеницею. Почути і вмерти...

Вахтер при вході до видавництва, якого Іван Івак уважав глухуватим, умить почув гуркіт нагорі. То ста­рий письменник впав зі стільця. То ж вахтер мав клопіт бігти вниз викликати швидку допомогу, а також телефонува­ти додому дочці Івака. А наступного дня, обдзвоню­ючи старих працівників видавництва, щоб повідомити їх про смерть пана Ель Вердуго, вахтер розповідав:

— Так, він до останнього ходив на роботу. Але останні дні трохи, як то кажуть, поїхав. Усе питався, чому в сусідній кімнаті, тій, яку здали фірмі «Ореол», весь час крутять пісню «Смєло, таваріщі, в ногу». Не­покоїли його комуністичні пісні! Він із кимось голосно розмовляв в останню ніч. Не по телефону, адже в його кімнаті телефон вимкнули за несплату, лишився тільки цей, у мене на вахті. Ніхто до нього не приходив, це виключено. В редакції лише один вхід, через мене. Якби до пана Ель Вердуго хтось прийшов, я про це неодмінно знав би. Від чого помер? Від асфіксії. Задихнувся, сердешний.

У газеті «Література Країни Рад», яка виходить і досі, з’явився некролог. Івана Івака згадували тепло. Той, хто складав той текст, щедро цитував американського дослідника, який вичитав в оповіданні «Кат» насмішку над Країною Рад. А підписали некролог багато старих і молодших літераторів.

Хоча Івану Івакові й виділили місце на найпочес­ні­шому столичному цвинтарі, але ховали його на скром­нішому поряд із дружиною Любов’ю Івак. Дочка Івана Івака Ірина ридала біля труни батька. Вона не придурювалась. А її старший брат Валерій, який прилетів на похорон батька з-за океану, ніжно заспокоював сестру і теж щиро сумував.

Валерій Івак скоро повернувся до свого нового дому. А Ірина зі своїм сином-підлітком Іванком зайшли до редакції забрати речі дідуся. Сподіваємося, цератовий зошит, куди Іван Івак записував фрагменти свого життєпису, десь зберігся та одного дня буде прочитаний.

2014, Одеса