Київські прохачі

I

Був чу­до­вий петрівча­ний вечір. Над­ворі вже су­теніло. На По­долі за­тих стукіт та гуркіт. Ку­ря­ва на ву­ли­цях вляг­лась. На цвин­тарі ко­ло Пре­чис­тянської церк­ви під са­мою Андріївською го­рою бу­ло ти­хо, ти­хо, не­на­че в по­рожній хаті. Про­ча­ни по­ви­хо­ди­ли з церк­ви й по­роз­хо­ди­лись на спо­чи­нок по до­ща­них комірках на цер­ков­но­му подвір'ї, су­куп­но­му з цвин­та­рем. Тільки на східцях ко­ло цер­ков­них две­рей, під пор­ти­ком з п'ятьма стов­па­ми, сиділа од­ним од­на вже літня, ду­же сум­на й за­ду­ма­на панія. Во­на бу­ла уб­ра­на в чор­ну ста­ру за­по­ро­ше­ну сук­ню. На го­лові в неї був де­ше­венький со­лом'яний чор­ний ка­пе­лю­шок, опо­ви­тий чор­ним удівницьким за­воєм. Во­на по­хи­ли­ла го­ло­ву й сиділа, згор­нув­ши ру­ки. Зда­ва­лось, що то сиділа не жи­ва лю­ди­на, а якась по­до­ба лю­ди­ни, ви­роб­ле­на з чор­но­го заліза на чор­них залізних схо­дах.

Стрімкі го­ри по­над По­до­лом ви­раз­но вис­ту­па­ли на лис­ню­чо­му ро­же­во­му небі тем­ни­ми звив­час­ти­ми сму­га­ми. На го­рах лисніли зо­лоті бані цер­ков, не­на­че дотлівав жар, що не спо­пелів до реш­ти. Андріївський со­бор не­на­че висів над са­мою Пре­чис­тянською церк­вою на про­зорім небі. На вер­шеч­ку стрімкої го­ри і на го­рах і в до­ли­нах, скрізь вже за­па­ну­ва­ла вечірня ти­ша. І в небі й на землі все не­на­че мліло й роз­ко­шу­ва­ло в пиш­ноті гар­но­го ти­хо­го петрівча­но­го ве­чо­ра. Вечір зви­чай­но на­во­де на ду­шу сму­ток. Ду­ми за­во­ру­ши­лись в го­лові без­щас­ної панії. Сльоза за сльозою по­ко­ти­лись по смуг­ля­вих су­хор­ля­вих шо­ках.

Несподівано важ­ка по­ло­вин­ка цер­ков­них две­рей од­чи­ни­лась ти­хо, без шу­му. За­ду­ма­на панія аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась. З церк­ви вий­шла на схо­ди літня, навіть прис­тар­ку­ва­та ніби чер­нич­ка в чор­но­му дов­го­му уб­ранні, нап­ну­та чор­ною вов­ня­ною хуст­кою, як за­пи­на­ються пос­луш­ниці в па­нянських мо­нас­ти­рях. Во­на обе­реж­но за­чи­ни­ла й замк­ну­ла двері здо­ро­вим клю­чем і, схо­дя­чи по схо­дах, вгляділа нез­най­ому панію, що сиділа мовч­ки й не­по­руш­но, не­на­че ма­ра.

- Еге, ви оце при­бу­ли звідкільсь на про­щу? Але чо­го ж ви пла­че­те? - спи­та­ла чер­нич­ка в панії сміли­во.

- Ні, сер­це! Я не на про­щу при­бу­ла до Києва. Я при­бу­ла на­пи­ту­ва­ти собі будлі-яко­го місця, бо я нігде не маю прис­та­но­ви­ща. Я хо­чу ста­ти за няньку або за еко­ном­ку, бо я, бач­те, безп­ри­хильна й безп­ри­чальна удо­ва. Не­ма мені до ко­го й при­хи­ли­тись…

- Хто ж ви такі, що не маєте до ко­го й при­хи­ли­тись?

- Я, сер­це, удо­ва. Ще торік влітку са­ме в стра­шен­ну спе­ку бу­ли ма­нев­ри під Білою Церк­вою. Бу­ла зібра­на незлічен­на си­ла війська. На ма­нев­рах мій чо­ловік, капітан, надісь од ду­хо­ти та по­ро­ху, впав з ко­ня, а на­товп при­ча­вив йо­го на землі, йо­го підня­ли вже мерт­во­го… Я зіста­лась удо­вою без гро­шей, без шмат­ка хліба, без пенсії, та оце при­бу­ла до Києва на­пи­ту­ва­ти собі будлі-якої служ­би, бо мені, пев­но б, до­ве­лось вмер­ти з го­ло­ду. Я вже дав­неньки жи­ву в Києві, най­ня­ла в най­де­шев­шо­му заїзді но­мер і вже тижнів зо три ти­ня­юсь та блу­каю по місті, ход­жу по до­мах, на­пи­тую собі місця й лад­на вже най­ня­тись хоч би й за гор­нич­ну. Але як ме­не спи­та­ють, хто я та­ка, як довіда­ються з паш­пор­та, що я капітан­ша, то й ніхто не ква­питься прий­ня­ти ме­не за слу­гу. Одні тільки здвиг­нуть пле­чи­ма, другі по­ду­ма­ють, по­ду­ма­ють, та й ка­жуть, що їм тре­ба прос­тих слуг… що їм і якось ніяко­во прий­ма­ти за гор­нич­ну капітан­шу. Бу­ла я скрізь і по гош­пи­та­лях, і по бо­гадільнях, за­хо­ди­ла й в ма­га­зи­ни, ду­ма­ла ста­ти за при­каж­чи­цю або­що. Ни­ка­ла по всіх-усю­дах, і нігде мені не спо­су­ди­лось: нігде ме­не не прий­ня­ли. Всі ме­не цу­ра­ються. На мені той чин капітанші, не­на­че ан­тих­рис­то­ва пе­чать.

- Невже-таки в вас не­має якої рідні? Нев­же-та­ки ви зовсім безп­ри­тульна лю­ди­на, та­ка, як я? - ска­за­ла цер­ков­на сто­ро­жи­ха Мок­ри­на Пан­те­лей­монівна Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой сер­це! Не­ма в ме­не ні сес­тер-по­рад­ниць, ні братів, ні дядьків. Є в ме­не од­ним один син єди­ник. Сиділа я в йо­го взим­ку, пе­ре­зи­му­ва­ла, а далі вже не всиділа. Тер­пець увірвав­ся, - ска­за­ла Ольга Се­менівна Га­лецька.

- Певно, невістка ли­ха? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Ат! бо­дай не ка­за­ти. Своїх дітей гріх гу­ди­ти та об­но­сить. Тер­пи й мов­чи й… гли­тай сльози мовч­ки! - ска­за­ла Га­лецька й од­ра­зу зап­ла­ка­ла.

- Отакого го­ря й я заз­на­ла, як по­мер мій чо­ловік, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, - я та­ки з київських міщан. Чо­ловік мій був сто­ляр, і доб­рий був сто­ляр, мав добрі за­робітки, мав і доб­рий засіб. Мені за ним жи­ло­ся не­по­га­но. Але він нес­подіва­но по­мер. Я пе­реб­ра­лась до доч­ки, бо і в ме­не теж не­ма ро­ди­ни, окрім доч­ки-оди­ниці. Ви­рос­ти­ла я, ви­го­ду­ва­ла й ви­ко­ха­ла доч­ку, як па­нян­ку, й ви­да­ла заміж та­ки за сто­ля­ра. Зять собі й нічо­го чо­лов'яга, але доч­ка моя вда­лась ли­ха-пре­ли­ха… Ору­дує бу­ло мною, як най­мич­кою. Я їй бу­ло їсти ва­рю й дітей дог­ля­даю, і ра­но встаю, й пізно ля­гаю. Од ро­бо­ти я ніко­ли не од­ми­ку­ва­ла й ро­би­ла, що тільки во­на бу­ло за­га­дує мені ро­би­ти. Од­же ж ніяким спо­со­бом не до­го­ди­ла їй. Бу­ло за­га­дує мені ро­бо­ту, як оса­ву­ла на пан­щині, та сер­диться, аж сікається до ме­не, цвікає мені в вічі, лається. А я ж її лю­би­ла та пес­ти­ла, як па­нян­ку! Та й ви­пес­ти­ла собі на глум.

- Отака ж са­ма й в ме­не невістка! І я че­рез те му­си­ла тіка­ти од неї, - ска­за­ла Га­лецька.

- От і прав­да, як при­ка­зу­ють в при­казці: ма­ти пор­ве па­зу­ху, хо­ва­ючи для дітей, а діти пор­вуть па­зу­ху, хо­ва­ючи од ма­тері, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, й при тих сло­вах і в неї очі зай­шли сльоза­ми. Во­на сіла на схо­дах по­руч з Га­лецькою.

Оповідання прос­тої, але щи­рої лю­ди­ни ще більше зав­да­ло жа­лю без­та­ланній Га­лецькій, бо на­га­ду­ва­ло їй, як ще не­дав­но крив­ди­ла її ли­ха невістка.

- Годуй, дог­ля­дай дітей, не до­си­пай і не доїдай для їх, а во­ни потім ладні те­бе на ста­рості літ і з ха­ти коліном ви­пер­ти, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха. - Доч­ка прис­та­ви­ла ме­не до дітей, а як бу­ло ча­сом не дог­ляд­жу га­разд дітей, во­на ме­не лає, кри­чить на ме­не. А ся­ду обіда­ти, то ба­чу, що во­на не­на­че лож­ки ліче, скільки я з'їм, скільки ку­сенів хліба про­ковт­ну. Не ви­жи­ла я в неї, по­ки­ну­ла, най­ня­ла собі кімна­точ­ку, як комірчин­ку, та й ста­ла пе­реп­ро­ду­хою: бу­ло пе­реп­ро­дую то яб­лу­ка, то усякі овощі, то буб­ли­ки, то па­ля­ниці. Але й цей про­даж не пішов мені на ру­ку. Був час, що я хо­ди­ла стар­цю­ва­ти по мо­нас­ти­рях та до свя­тих Пе­чер. Та вже, поз­до­ров бо­же, наш ста­рий ба­тюш­ка отець Онуфрій по­ба­чив, що я зве­лась на стар­чи­ху, та й узяв ме­не до церк­ви за сто­ро­жи­ху. От та­меч­ки під дзвіни­цею під ни­зом є три ма­ле­сенькі кімна­точ­ки. Він дав мені од­ну комірчи­ну й прис­та­вив до церк­ви, щоб я ме­ла поміст, сти­ра­ла та зміта­ла по­рох з об­разів, гляділа груб в теплій церкві, бо, бач­те, там па­ла­мар який­сь та­кий, що в йо­го не­на­че не всі до­ма. Йо­го батько ще зза­мо­ло­ду па­ла­ма­ру­вав та­ки в нашій церкві та й по­мер, а отець Онуфрій не хотів скрив­дить йо­го си­на та й вип­ро­сив йо­му батьківське місце. Але він собі зро­ду який­сь не­тя­ма, не­роз­то­ро­па: тільки й уміє дзво­ни­ти та то­пить в гру­бах. А я вже за йо­го й при­би­раю, й вимітаю, й груб дог­ля­даю. Як­би не па­но­тець, то я, ма­буть, і досі б по­невіря­лась в про­хач­ках та ти­ня­лась з тор­ба­ми по мо­нас­ти­рях. Поз­до­ров йо­го, бо­же, й про­довж йо­му віку!

- Якби мені тра­пи­лось хоч та­ке місце, як оце вам, то я ще й бо­гові по­дя­ку­ва­ла б, - ска­за­ла Га­лецька. - Я вже про­жи­ла й проїла усе до ос­таннього ша­га, що ма­ла. Зап­ла­ти­ла оце ос­танні гроші в гос­ти­ниці й сьогодні од са­мо­го ран­ку в ме­не й рісоч­ки в роті не бу­ло. Вже тиж­день я не маю чим жи­ви­тись. Хліб та во­да, ото єди­ний мій по­жи­вок. Че­рез та­ке пісню­кан­ня я вже зах­ля­ла, лед­ве ме­не но­сять но­ги, лед­ве жи­вотію на світі. Хоч ски­дай та про­да­вай че­ре­ви­ки, бо в ме­не вже не­ма чо­го й про­да­ва­ти. Я чу­ла, що в вас на цвин­тарі дур­но да­ють про­ча­нам до­щані комірки. Чи не мож­на б при­ту­ли­тись в вас в комірці, до­ки я собі на­пи­таю якусь служ­бу?

- Батюшка на­бу­ду­вав на подвір'ї ма­леньких комірок для сільських про­чан, де во­ни скла­да­ють та ки­да­ють на день свої клун­ки, щоб не но­си­тись з ни­ми по церк­вах, і там но­чу­ють. Але ж ви не спа­ти­ме­те на тап­чані, на го­лих дош­ках? - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Мушу спа­ти. Нігде в світі дітись! - ска­за­ла Га­лецька.

Майбородиха важ­ко зітхну­ла, зга­дав­ши за своє біду­ван­ня, ду­же схо­же на біду­ван­ня нез­най­омої без­щас­ної удо­ви.

- Йдіть, пані, до ме­не; днюй­те й но­чуй­те в моїй кімнатці, до­ки знай­де­те собі якесь прис­та­но­ви­ще. А я тим ча­сом обер­нусь до на­шо­го ба­тюш­ки, побіжу до ти­та­ря. Мо­же во­ни по­ра­дять вас, за­ря­ту­ють в біді й да­дуть вам якусь ро­бо­ту. В ме­не є ліжко; стоїть і тап­чан­чик. Бу­де­те спа­ти на тап­чані. По­бу­де­те, по­жи­ве­те, а там, що бог дасть. Ся­ко­го-та­ко­го по­жив­ку пос­та­че в ме­не і для вас, і для ме­не, - ска­за­ла доб­ра Май­бо­ро­ди­ха.

- Я не знаю, як вас і дя­ку­вать. Та й чим вас дя­ку­ва­ти, ко­ли в ме­не не­ма й ша­га за ду­шею, - ска­за­ла Га­лецька.

Надворі вже по­ночіло. Смут­ний вечір ки­нув сутінок на цвин­тар. І в то­му сутінку ти­хо йшла смут­на роз­мо­ва крізь сльози двох безп­ри­хильннх удов. В той час па­ла­мар До­си­фей Кло­по­товський не­на­че ви­ник з тем­них здо­ро­вих та ви­со­ких две­рей під дзвіни­цею. На йо­му теліпавсь ши­ро­кий зас­мальцьова­ний ха­лат зе­ле­но-жов­то­го міщансько­го кольору з дво­ма по­во­роз­ка­ми зза­ду. Кар­туз був надітий на­ба­кир: з-під кар­ту­за не­на­че вип­ру­чу­ва­лись розкішні чорні пре­густі ку­чері. Чорні очі аж горіли якось неп­ри­родньо, не­на­че тліли дві жа­рин­ки. Він наб­ли­жавсь до сходів й, по­хо­дя, виспіву­вав вінчальну пісню: «Ісаіє, лікуй! Дєва імє во чревє і роді си­на Ема­нуіла».

- Йдіть собі, пані, з цвин­та­ря, бо мені вже час за­ми­ка­ти бра­му. Вже всіх бабів та мо­ло­диць оце по­за­га­няв в хліви, тільки ви й зос­та­лись у цвин­тарі, - ска­зав Кло­по­товський.

- Та мені, го­лу­бе, надісь, до­ве­ло­ся б но­чу­ва­ти на ва­шо­му цвин­тарі, оту­теч­ки на схо­дах.

- Оце га­разд ви­ду­ма­ли! То тільки сільські ба­би по­ко­том сплять на траві на цвин­та­рях по мо­нас­ти­рях. Па­нам не ли­чить спать долі на цвин­тарі. В вас, пев­но, є ж свій дім. Мо­же, й маєте синів та гар­них до­чок… Це, ма­буть, в вас якісь ве­ре­ди чи прим­хи, щоб спа­ти на цвин­тарі. Чи в вас пак є гарні доч­ки? - спи­тав бла­генький Кло­по­товський.

- Нема в ме­не, го­лу­бе, ні до­ма, ні до­чок. Я од­ним од­на собі в світі, си­ро­та, - смут­ним го­ло­сом обізва­лась Га­лецька. - В ме­не й ша­га не­ма в ки­шені, гірше ніж в стар­ця, бо в стар­ця є хоч шма­ток хліба в торбі: є при­най­мні чим жи­ви­тись.

- Гм… Я ду­мав, що он якась панія, а ви про­хач­ка. Я ду­мав, в вас є гарні доч­ки, та оце й пи­таю, бо мені час би вже й же­ни­тись. Так мені усі лю­де ка­жуть. Та й ос­то­чортіло па­руб­ку­вать. А ко­ли ви стар­чи­ха, тільки пансько­го за­во­ду, то за­раз мені ви­ходьте геть з цвин­та­ря, бо вже пізня до­ба.

- Ця панія но­чу­ва­ти­ме в ме­не, й ось ми за­раз вста­не­мо та піде­мо до гос­по­ди, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Хіба так! Ко­ли так, то я піду за­раз за­ми­ка­ти бра­му, щоб який­сь дідько ча­сом не вше­ле­павсь в цвин­тар на ніч, - ска­зав Кло­по­топський і ос­ту­пивсь.

- Ви, пані, йо­му ви­бач­те. Він вже до­рос­лий, навіть літній па­ру­бок, і все тільки ду­має за те, щоб же­ни­тись та ще й не прос­то, а пос­ва­та­ти ба­га­тир­ку та ще й ду­же гар­ну, бо, пся­юха, хоч і вдав­ся не­тя­ма, й навіть без клеп­ки в го­лові, але ду­же ли­цяється до гар­них паннів. Ходімо, пані, в мою кімна­ту. Пе­ре­но­чуєте та по­ве­че­ряєте в ме­не хоч чай­ком, До­си­фею! чи ти пак вже нас­та­вив са­мо­вар?

- Та вже там аж па­рує, а ви все си­ди­те та те­ре­вені справ­ляєте: ладні ба­ла­ка­ти з отією про­хач­кою й до півночі, - гук­нув До­си­фей, бряз­ка­ючи клю­ча­ми та порп­ля­ючись ко­ло за­су­ва біля бра­ми.

Майбородиха по­ве­ла Га­лецьку в свою кімна­ту під му­ро­ва­ною ста­рою дзвіни­цею.

В здо­ро­вих ви­со­ких сінях з чор­ною до­ща­ною сте­лею бу­ло по­ночі. Двері в кімнат­ки лед­ве мріли. Май­бо­ро­ди­ха заб­ряж­ча­ла клю­ча­ми, одімкну­ла двері. Га­лецька всту­пи­ла в кімна­ту. І їй зда­лось, що во­на нес­подіва­но опи­ни­лась в яко­мусь па­нянсько­му мо­нас­тирі, в келії якоїсь чер­ниці. Кімнат­ка бу­ла ву­зенька й дов­генька, з однісіньким вікном в такій товстій стіні, що на вікні мож­на бу­ло ляг­ти, підоб­гав­ши но­ги та скар­цю­бив­шись. По один бік кімнат­ки сто­яло прос­те ліжко, по дру­гий бік сто­яв тап­чан з мат­ра­цом, зас­те­ле­ний білою сільською ска­тер­ти­ною, а в ку­точ­ку лисніли фольгові об­ра­зи, й лед­ве бли­ма­ла ма­ленька лам­пад­ка. На вікні зе­леніли мо­ло­денькі лис­таті фіку­си та ге­рані. В кімнатці бу­ло чис­то. Нігде не бу­ло ні по­ро­шин­ки. В од­чи­не­не вікно че­рез залізні ґрат­ки бу­ло вид­ко цвин­тар, за­рос­лий зе­ле­ним со­ко­ви­тим шпо­ри­шем, та ря­док ста­рих дуп­ли­нас­тих во­лоських горіхів попід бар­ка­ном.

«Коли б мені знай­ти будлі-де хоч та­кий при­ту­лок, я бу­ла б тричі щас­ли­ва й не наріка­ла б на свою ли­ху до­лю», - по­ду­ма­ла Га­лецька, ог­ля­да­ючи кімнат­ку.

В кімнатці ще бу­ло вид­но. Май­бо­ро­ди­ха роз­ку­та­ла го­ло­ву й поп­ро­си­ла Га­лецьку сіда­ти. Га­лецька сіла на тап­чан­чи­ку.

- Отутечки я знай­шла собі прис­та­но­ви­ще до яко­го ча­су, дя­ку­ючи на­шо­му па­нот­цеві Онуфрієві. Тут мені, як у бо­га за двер­ми. Жи­ти­му собі тут до­ти, до­ки жи­ти­ме наш па­но­тець. А там далі один бог відає, як во­но бу­де. Ко­ли б ча­сом мені знов не до­ве­лось прос­тя­га­ти ру­ку за ми­лос­ти­нею попід мо­нас­ти­ря­ми, бо до доч­ки я не вер­нусь, - ска­за­ла Май­бо­роди­ха.

Незабаром До­си­фей вніс са­мо­вар і пос­та­вив на столі. Май­бо­ро­ди­ха вста­ла й за­хо­ди­лась по­ра­тись ко­ло са­мо­ва­ра.

- От і спа­сибі тобі, До­си­фею, що ти поспішивсь з са­мо­ва­ром. В панії вже, пев­но, дві до­би не бу­ло й рісоч­ки в роті, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, за­си­па­ючи чай. - Це ми, бач­те, чер­гуємось з До­си­феєм: ста­ви­мо са­мо­вар по черзі: раз він, раз я, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха до Га­лецької, - ми вдвох тільки й жи­ви­мось чаєм.

- Мені та­ки й вар­то ска­за­ти спа­сибі, а вам од ме­не то не ве­ли­кий спа­сибі, бо до­ки вас діждав­ся, то в са­мо­варі й жар спо­пелів. Мені до­ве­деться хлеп­та­ти хо­лод­ний чай, бо ви все там те­ре­ве­ни­те та базікаєте з нудьги то з стар­ця­ми, то з про­ча­на­ми. На­си­лу вас док­ли­чеш­ся, - ска­зав До­си­фей.

- Бо, бач, мені ні з ким і по­ба­ла­ка­ти га­разд. Ще й онімію отут в цвин­тарі в са­мо­тині, за­бу­дусь і го­во­ри­ти по-людській, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха.

- Ще що ви­га­дай­те. А зо мною хіба ж ви не на­ба­ла­каєтесь? Нев­же я та­кий не­мо­ва та не­тя­ма, що ви зо мною не на­ба­ла­каєтесь всмак? А мо­же, ви ду­маєте, що зо мною не вар­то й ба­ла­ка­ти.

- Борони, бо­же! Що це тобі, До­си­фею, спа­ло на дум­ку? Не ремст­вуй дур­но на ме­не й на цю панію, бо ми, мо­же, й ста­не­мо тобі в при­годі: як оце мет­ни­мось вдвох по По­долі, то вис­ва­таємо тобі та­ку пи­са­ну кра­су­ню, що тобі й у сні не при­вид­жу­ва­лась, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха в жар­ти.

- І справді? А мо­же, ви бре­ше­те, тільки ду­ри­те ме­не?

- От тобі й на! Навіщо ж мені ду­рить? Ти ж кра­сунь з ли­ця на ввесь Поділ.

Досифей на ра­до­щах аж засміявсь і блис­нув зу­ба­ми. Він і справді був гар­ний з ли­ця, чор­но­окий, ку­че­ря­вий та рівний ста­ном, але ду­же блідий та замлілий, аж що­ки йо­му по­за­па­да­ли. Чу­дові, сли­винь чорні очі заб­ли­ща­ли, аж заг­ра­ли. Чорні ву­са ніби за­мор­га­ли. Су­хор­ля­ве та смуг­ля­ве ли­це по­ве­селіша­ло, ож­ва­ви­лось і ста­ло ніби ро­зумніше.

- Але глядіть, щоб пан­на бу­ла ба­га­та; шоб батько дав при­най­мні ти­ся­чу кар­бо­ванців. Бо як бу­де гар­на, але не ма­ти­ме ти­сячі кар­бо­ванців, то на дідька во­на мені зда­лась. Я її ла­ден після весілля хоч вки­ну­ти в Дніпро, - ска­зав До­си­фей.

- Ой не го­во­ри так! Хто ж та­ки ки­дає свою жінку в Дніпро? Те­бе ж візьмуть на Сибір.

- На Сибір я не хо­чу, а жінку без гро­шей та­ки швир­го­ну в ка­на­ву або в Дніпро, щоб і не ви­гулькну­ла з во­ди! Ви мені на­пи­тай­те мо­ло­ду й гар­ну, і врод­ли­ву, хоч би навіть і ли­ху, аби тільки бу­ла гро­шо­ви­та: щоб ма­ла при­най­мні од­ну ти­ся­чу кар­бо­ванців!

- Добре, доб­ре! десь та­ки та на­пи­таємо вдвох, хоч в те­бе он­деч­ки на пальцях вже й без то­го ряс­но каб­лу­чок. Хто тобі на­да­вав стільки отих каб­лу­чок? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- А хто ж на­да­вав? Дівча­та на­да­ва­ли. Каб­луч­ки да­ють, а йти заміж за ме­не ба­гаті чо­мусь не зо­хо­чу­ються, а бідних мені не­потрібно. Я й сам до та­ких не квап­люсь. Я візьму бідненьку хіба аж тоді, як розс­та­ра­юсь гро­шей. Але пий­те мерщій чай, бо са­мо­вар про­хо­ло­не. Я далі не ви­дер­жу, бо мені вже за­ма­ну­лось чаю. Прий­ду зго­дом та візьму до се­бе са­мо­вар, бо, мо­же, й до ме­не приб­лу­диться який­сь про­хач, - ска­зав Кло­по­товський.

- Не про­хач-бо! А, надісь, прип­лен­тається якась гар­на про­хач­ка. Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Га? - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха.

- Може й прав­ду. Хто йо­го зна, - ска­зав Кло­по­товський і пішов ти­хою хо­дою з ха­ти.

- Отак, як ба­чи­те! В йо­го тільки й мо­ви, що за гар­них та ще й ба­га­теньких паннів, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Він і справді тро­хи який­сь чуд­ний, не­на­че в йо­го не­ма однієї клеп­ки в го­лові. І гар­ний з ли­ця, але су­хий, як скіпка, та замлілий, не­на­че за­хар­чо­ва­ний. Пев­но, зріс на по­га­но­му по­жив­ку, не їв нічо­го трив­но­го змал­ку, - обізва­лась Га­лецька.

- Ет! який там па­ла­марський по­жи­вок! Зріс на черст­во­му хлібі. Але він собі ро­бо­чий і навіть працьови­тий. Тільки гарні пан­ни зовсім за­би­ли йо­му па­мо­ро­ки. Отих перснів по­на­да­ва­ли йо­му дівча­та й пан­ни в смішки з цілої на­шої па­рафії. Підніма­ють цього не­до­те­пу на сміх, ка­жуть йо­му, що то зо­лоті каб­луч­ки, а він бла­генький і йме їм віри. На щас­тя, він вдавсь собі який­сь без­жур­ний. Все хо­де по цвин­тарі та ви­гу­кує: «Ісаіє, лікуй!»

Галецька осміхну­лась, не­на­че блис­ну­ло сон­це з-за хмар в пи­липівча­ну негідь та сльоту.

Майбородиха діста­ла з ко­син­чи­ка під об­ра­за­ми дві прос­ку­ри, ще по­зав­чо­рашні, на­ли­ла два ста­ка­ни чаю й по­са­ди­ла Га­лецьку кінець сто­ла.

- Пийте, будьте лас­каві, чай та не зди­вуй­те, що прос­ку­ри по­зав­чо­рашні. Це на­ша подільська прос­кур­ни­ця дає мені сли­ве щод­ня ко­шик прос­кур пе­реп­ро­ду­ва­ти на цвин­тарі сільським про­ча­нам. Пе­ре­па­дає й мені, як пе­ре­купці, ся­кий-та­кий шаг, ще й черстві не­розп­ро­дані прос­ку­ри маю собі до чаю.

- Спасибі вам, дай вам, бо­же, здо­ров'я, що ви ме­не оце на­го­ду­ва­ли й на­поїли, - ска­за­ла Га­лецька тро­хи не крізь сльози. - В ме­не вже бу­ла дум­ка - з мос­ту та в во­ду. Раз якось я вда­лась в та­ку ту­гу, що вже хотіла за­подіяти собі смерть: вже бу­ла на­ва­жи­лась шу­бовс­ну­ти в Дніпро, та… по­бо­ялась взя­ти гріх на ду­шу.

- І не беріть, пані, та­ко­го важ­ко­го гріха на ду­шу. По­будьте в ме­не, а я тим ча­сом обер­нусь до от­ця Онуфрія. Він лю­ди­на доб­ра. Мо­же, по­пек­люється ва­шою до­лею. Піду до на­шо­го ти­та­ря та йо­го до­чок. Мо­же, знай­дуть яке шит­во для вас, бо ти­тар ду­же сім'янис­тий, пев­но, ро­бо­та в йо­го знай­деться. А там далі по­ба­чи­мо. Сту­кай, то й «отвер­зяться» тобі двері, - втіша­ла без­та­лан­ну удо­ву Май­бо­ро­ди­ха.

Зарипіли старі важкі двері й од­чи­ни­лись. З тем­них сіней ви­гулькну­ла ку­че­ря­ва До­си­феєва го­ло­ва.

- І ко­ли ви нап'єтесь то­го чаю? Чи, мо­же, ви пи­ти­ме­те йо­го до світа? Жду та жду са­мо­ва­ра, аж очортіло вже жда­ти, - за­бу­бонів сер­ди­то Кло­по­товський.

- Та ми вже дав­ненько на­пи­лись чаю, та оце те­бе сподіва­лись у гості. А ти все десь дляєшся, гаєшся й не спо­доб­ляєш нас своїми одвіди­на­ми, щоб вкупі з на­ми по­ча­юва­ти, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Авжеж пак! Я пи­ти­му чай з кра­щи­ми за вас. Я сподіва­юсь своїх гос­тей. Да­вай­те хут­ко са­мо­вар, бо мені ніко­ли жда­ти.

- Коли тобі так заніко­ли­лось, то й бе­ри. І чай­ник візьми. В чай­ни­кові є до­волі чаю, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Клопотовський взяв са­мо­вар і для­вою хо­дою з на­суп­ле­ни­ми бро­ва­ми вий­шов з кімна­ти.

- І справді цей Кло­по­товський хоч не бо­жевільний, але тро­хи ніби чуд­ний, - сти­ха про­мо­ви­ла Га­лецька.

- Таки справді чуд­ний. Наш па­но­тець лю­бе йо­го че­рез те, що він ро­бо­тя­щий, слух­ня­ний, ду­же чес­ний, хоч він тро­хи й оп­риш­ку­ва­тий. В церкві не за­че­пе ані ша­га, а ко­ли ча­сом знай­де долі копійку, мо­же, за­губ­ле­ну яко­юсь лю­ди­ною, то за­раз не­се до па­нот­ця ту знахідку. Він все сва­тається тут в па­рафії. Вже сва­тав п'ятьох дівчат міща­нок. А ті да­ють йо­му гар­бу­за й підніма­ють йо­го на сміх. Оті всі брон­зові каб­луч­ки по­да­ва­ли йо­му ту­тешні дівча­та, ще й ду­рять йо­го, що ті персні зо­лоті. А він ду­має, що во­ни справді зо­лоті. Те­пе­реч­ки йо­му на­вис­ла на очі най­мен­ша ти­та­ре­ва доч­ка. Тільки й мо­ви в йо­го, що про неї. Там та­ка гар­на та врод­ли­ва, не­на­че на­мальова­на. А він хоч і бла­гий, але це роз­шо­ло­пав. Хо­че до неї ста­ростів за­си­ла­ти.

Майбородиха вий­ня­ла з гру­би тарілку з хо­лод­ною ва­ре­ною та­ра­нею, зня­ла з по­лич­ки тарілку з шу­ли­ка­ми з ма­ком і пос­та­ви­ла на стіл.

- Живіться, будьте лас­каві, хоч цим, бо я більше жив­люсь ота­ким хо­лод­ним по­жив­ком, ніж стра­вою. Я го­тую собі га­ря­чу стра­ву хіба двічі на тиж­день.

- Спасибі й за це. По дру­гих лю­дях я й цього б не знай­шла, бо про­си­ти якось ніяко­во, та й со­ром, - ска­за­ла Га­лецька.

Вона по­ча­ла за­ку­шу­ва­ти, але їжа не йшла їй на ду­шу. Пригніче­на бідою, во­на че­рез си­лу з'їла тро­хи шу­ликів з ма­ком.

- Знаєте, пані, що я вам ска­жу. Як на мою дум­ку, то вам не слід навіть ста­ва­ти будлі-де за няньку або за гор­нич­ну, бо кожній гос­по­дині бу­де якось ніяко­во са­до­ви­ти вас обідать в пе­карні з най­мич­ка­ми та уся­кою че­ляд­дю, а з со­бою ні од­на гос­по­ди­ня не по­са­де вас за стіл обіда­ти, бо ви все-та­ки в неї най­мич­ка. Та вам і зовсім-та­ки не при­яли­чає обіда­ти з прос­ти­ми че­ляд­ни­ця­ми, бо ви капітан­ша. Вам тре­ба б на­пи­ту­ва­ти собі місце десь в ла­за­ре­тах або в бо­гадільнях, чи десь по при­ютах, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Питала я в од­но­му шпи­талі, та мені ска­за­ли, що не­ма місця. Але де ті шпи­талі та ла­за­ре­ти, я й са­ма то­му не відо­ма. Вже в ме­не бу­ла дум­ка ста­ти на точ­ку між мо­ло­ди­ця­ми та дівча­та­ми. Мо­же б, тра­пив­ся який­сь най­мач та взяв ме­не на служ­бу до се­бе.

- Ось не­хай я спи­таю в сво­го па­нот­ця. Він по­ви­нен про це зна­ти луч­че од ме­не. Але нев­же ж та­ки ва­ша невістка та син такі лихі лю­ди, що при їх не мож­на жи­ти?

- Ой лихі обоє! а невістка ще гірша за си­на, хоч мені б і не го­ди­лось су­ди­ти та гу­дить своїх дітей. Син вчивсь по­га­но. Мій небіжчик на­пи­тав йо­му в од­но­го діди­ча місце пригінчо­го на бу­ря­ках, а потім да­ли йо­му місце бух­гал­те­ра в са­харні. Жи­ве він собі доб­ренько, хоч і не в дос­тат­ках. Але мені жи­ти при йо­му не мож­на. Син за­вис­ний, ли­хий та ску­пий, а невістка ще зліша за йо­го й теж має жа­до­бу до гро­шей. Я слу­жи­ла їм, як най­мич­ка, й дітей дог­ля­да­ла. Слу­жи­ла так, як ніяка най­мич­ка їм не слу­жи­ла б. Я вво­ля­ла тільки їх во­лю, а за се­бе й не дба­ла й навіть не ду­ма­ла. Але невістка гриз­ла ме­не щод­ня, а син ду­же жад­ний до гро­шей: все на­тя­кає мені, що я ще здо­ро­ва, щоб я шу­ка­ла собі якоїсь служ­би. Так мені на­до­ку­чи­ли обоє, що я лад­на бу­ла ста­ти й за най­мич­ку в лю­дей чу­жих, але доб­рих. Мені в чу­жих лю­дей хліб не був би та­кий гіркий, як у своїх дітей. Після небіжчи­ка тільки й зос­та­лось те, що бу­ло в хаті. І пенсії мені не да­ли, бо мій чо­ловік не вис­лу­жив пенсії.

Галецька го­во­ри­ла, а сльози кра­па­ли з очей.

- Піду ж я в гос­ти­ни­цю та візьму свій па­ку­нок з со­роч­ка­ми та з удя­ган­ка­ми, що я по­ки­ну­ла в ха­зяй­ки, - ска­за­ла Га­лецька, по­дя­ку­вав­ши Май­бо­ро­дисі за ве­че­рю.

- Піду й я з ва­ми та, мо­же, до­по­мо­жу вам у чо­му: пе­ре­не­су де­що, бо ви, ма­буть, не зду­жа­ти­ме­те й підня­ти па­кун­ка, так здо­ро­во ох­ля­ли з го­ло­ду, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

В неї май­ну­ла дум­ка, щоб Га­лецька ча­сом не пішла до Дніпра та не за­подіяла собі смерті. Во­на нап­ну­лась хус­точ­кою і, приб­рав­ши з сто­ла, пішла вкупі з Га­лецькою до гос­ти­ниці.

Вже смер­ком во­ни вер­ну­лись з дво­ма не­ве­лич­ки­ми па­кун­ка­ми, за­ви­ну­ти­ми в хуст­ку та в ук­ри­ва­ло. Май­бо­ро­ди­ха од­чи­ни­ла віко скрині, на­ла­па­ла нас­поді чис­теньке прос­ти­рад­ло й зас­те­ли­ла тап­чан­чик. Га­лецька при­мос­ти­лась на тап­чані. Дов­го не брав її сон. Дов­го во­ру­ши­лись в неї дум­ки й літа­ли десь да­ле­ко. Згад­ки все вер­та­лись в давні ми­нувші луччі ча­си її жит­тя.

«Де це я опи­ни­лась? І ку­ди це за­нес­ла ме­не ли­ха до­ля, не­на­че ви­хор би­ли­ну? Ку­ди цей ви­хор за­не­се ме­не на чу­жині? В яких-то лю­дей до­ве­деться мені знай­ти собі прис­та­но­ви­ще? А чи до­ве­деться ж?»

І дов­го во­ру­ши­лись сумні ду­ми в душі, не­на­че мо­ре вхо­пи­ло цю без­та­лан­ну лю­ди­ну й нес­ло ку­дись на хви­лях без краю, без кінця, нес­ло в якусь сіру безвість, в якусь чор­ну бе­зод­ню.

Вже в глу­пу ніч Га­лецька зас­ну­ла важ­ким міцним сном, пок­ла­да­ючи надію на од­но­го бо­га.

Вранці, на­пив­шись чаю з Га­лецькою, Май­бо­ро­ди­ха при­че­пу­ри­лась, наділа новішу удя­ган­ку й побігла до от­ця Онуфрія на по­ра­ду. Отець Онуфрій, си­вий, аж білий, ви­со­кий, ши­ро­коп­ле­чий та пос­тав­ний, з дов­гою білою бо­ро­дою, сидів в сад­ку на лавці з прос­тою па­те­ри­цею в ру­ках. Еко­ном­ка са­ме тоді пи­ла чай з дво­ма уну­ка­ми, не­долітка­ми-шко­ля­ра­ми.

- Чого це ти, Мок­ри­но, спо­за­ран­ку хо­диш на одвіди­ни? - спи­тав отець Онуфрій.

- По ділу прий­шла, ба­тюш­ко, - од­повіла Мок­ри­на Май­бо­ро­ди­ха. - Прий­шла пи­та­ти по­ра­ди за ту капітан­шу, що в ме­не но­чу­ва­ла оцю ніч.

І Мок­ри­на роз­ка­за­ла йо­му все, що зна­ла за Га­лецьку, й поп­ро­си­ла йо­го да­ти їй яку-не­будь ро­бо­ту та знай­ти в па­рафії будлі-яке місце для без­та­лан­ної удо­ви, котрій до­ве­лось бра­ти тор­бу та йти в старці.

Отець Онуфрій вваж­ли­во вис­лу­хав і обіцяв на­пи­ту­вать місце для Га­лецької. Май­бо­ро­ди­ха про­си­ла да­ти тим­ча­сом яку ро­бо­ту для удо­ви. Па­ничі при­га­да­ли, що в їх вже де­руться со­роч­ки, й про­си­ли, щоб Га­лецькій да­ли ши­ти нові со­роч­ки. Ста­ра еко­ном­ка, якась да­ле­ка ро­дич­ка з се­ла, ви­нес­ла з по­коїв сувій по­лот­на, да­ла на зра­зець па­ничівські старі со­роч­ки й од­да­ла Май­бо­ро­дисі. Потім во­на поз­шу­ку­ва­ла по ко­мо­дах та скри­нях, що тре­ба бу­ло по­ла­го­дить та по­ла­тать. Мок­ри­на бу­ла та­ка ра­да, що аж са­ма по­ве­селіша­ла й жва­вою хо­дою по­чим­чи­ку­ва­ла до­до­му. Од­дав­ши Га­лецькій шит­во, во­на пішла й до ти­та­ря й про­си­ла і йо­го на­пи­тать будлі-яку служ­бу для Га­лецької. Ти­тар обіцяв на­пи­тать служ­бу в знай­омих сусід та в па­рафіян; обіця­ли й йо­го доч­ки. Май­бо­ро­ди­ха при­нес­ла удові доб­ру звістку. Га­лецька за­раз сіла за ро­бо­ту й ніби тро­хи по­ве­селіша­ла.

Задзвонили на служ­бу. Спа­сен­ни­ки й спа­сен­ниці про­ча­ни за­во­ру­ши­лись, по­ви­хо­ди­ли з комірок, ви­си­па­лись на цвин­тар. Цвин­тар став люд­ний. Май­бо­ро­ди­ха ви­нес­ла ко­шик з прос­ку­ра­ми й сіла на схо­дах. Отець Онуфрій не­за­ба­ром надійшов в цвин­тар, зга­дав по Га­лецьку й зай­шов у Май­бо­ро­ди­ши­ну кімна­ту, щоб по­ба­чи­ти Га­лецьку й са­мо­му за усе роз­пи­тать в неї. Га­лецька й од се­бе про­си­ла й бла­га­ла йо­го за­ря­ту­ва­ти її в біді, знай­ти для неї служ­бу в своїх за­мож­них па­рафіян.

Тиждень пра­цю­ва­ла Га­лецька од раннього ран­ку до пізнього ве­чо­ра дов­го­го петрівча­но­го дня, за­ро­би­ла тро­хи гро­шей на харч для се­бе й для Май­бо­ро­ди­хи. Во­на хотіла зап­ла­тить грішми Май­бо­ро­дисі за жит­ло, але Май­бо­ро­ди­ха гро­шей не взя­ла.

- І бо­ро­ни, бо­же, щоб я бра­ла гроші з та­кої безп­ри­чальної си­ро­ти, як оце ви! - ка­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - По­невіря­лась отак са­мо й я ще не­дав­неч­ко. Заз­на­ла й я та­ко­го са­мо­го ли­ха. За­роб­ляй­те собі на здо­ров'я на харч та на по­жи­вок, до­ки десь знай­де­те собі прис­та­но­ви­ще. А в ме­не живіть хоч би й до­ти, до­ки ваші злидні до реш­ти зник­нуть, підуть десь на оче­ре­та та на бо­ло­та. Заз­на­ла й я та­ких самісіньких злиднів, не дай, гос­по­ди, їх ніко­му хре­ще­но­му й мо­лит­ве­но­му. А мені не­ба­га­то тре­ба по­жив­ку: їдець з ме­не кат зна який.

Трохи зго­дом Май­бо­ро­ди­ха знов пішла до ти­та­ря пи­та­ти якоїсь ро­бо­ти для Га­лецької. Пан­ни поз­на­хо­ди­ли старі пан­чо­хи, що тре­ба бу­ло по­заплітать, поз­на­хо­ди­ли со­роч­ки, які тре­ба бу­ло по­ла­тать. Га­лецька за­роб­ля­ла на харч і са­ма блу­ка­ла скрізь по По­долі, щоб на­пи­тать собі служ­бу.

Але місце не трап­ля­лось. Май­бо­ро­ди­ха вже не зна­хо­ди­ла й ви­пад­ко­вої ро­бо­ти для Га­лецької. Капітан­ша знов сиділа без ро­бо­ти, проїда­ючи ос­танні за­роб­лені ша­ги. Не пішли її злидні на оче­ре­та та на бо­ло­та, а знов вер­ну­лись до неї й не­на­че й собі вгнізди­лись в за­тиш­но­му ку­точ­ку в доб­рої Май­бо­ро­ди­хи на дов­гий час.

Старого от­ця Онуфрія ду­же лю­би­ли й ша­ну­ва­ли прості па­рафіянки та куп­чи­хи і як удівцеві час­то при­но­си­ли на да­ро­виз­ну то по­ло­ви­ну пи­ро­га, в ко­го справ­ля­лись іме­ни­ни, то пе­че­ну гус­ку або кач­ку, на­чи­не­ну яб­лу­ка­ми, або пів пе­че­но­го по­ро­ся­ти. Ча­сом при­но­си­ли чу­дові па­ля­ниці, в ко­го трап­ля­лась в гос­поді якась оказія: весілля або по­хо­рон. Це, пев­но, був од­гук та ос­та­ча «ли­ну­ван­ня», цеб­то ста­росвітсько­го хар­чу­ван­ня ду­хо­венст­ва на­ту­рою. Отець Онуфрій завж­ди по­си­лав Га­лецькій доб­ру част­ку то­го при­но­су.

- От і я при вас та­ки жи­ви­ти­мусь чимсь доб­реньким та ла­сеньким. Без вас, пев­но, мені б не до­ве­лось і по­куш­ту­ва­ти ота­ко­го доб­ра! - ка­за­ла до Га­лецької Мок­ри­на.

Галецька тільки зітхну­ла. Во­на доб­ре зна­ла, що ці ласі для Мок­ри­ни шмат­ки бу­ли ми­лос­ти­нею, кот­ру ки­да­ють у тор­бу стар­цям під церк­ва­ми. Во­на те­пе­реч­ки по­чу­ва­ла, що це вже й є пер­ша ми­лос­ти­ня, по­да­на зад­ля неї, що її та­ки не ми­не про­хацька тор­ба.

Мокрина вже не зна­хо­ди­ла ніякої ро­бо­ти для Га­лецької. Га­лецька вже об­ла­та­ла ма­леньку па­рафію й сиділа без ро­бо­ти й без по­жив­ку. І служ­ба нігде не трап­ля­лась, де вже тільки не на­пи­ту­ва­ла й во­на са­ма, й доб­ра кло­пот­ли­ва Май­бо­ро­ди­ха, й сам отець Онуфрій. Вже й в са­мої Мок­ри­ни не бу­ло за що ні хар­чу­ва­тись, ні навіть ку­пи­ти чаю та са­ха­ру.

Одного дня Мок­ри­на поз­на­хо­ди­ла десь на грубі черстві давні прос­ку­ри, при­палі зе­ле­ною цвіллю, пот­ро­щи­ла ці су­харі й на­мо­чи­ла у воді. Во­на зва­ри­ла в грубі не борщ, а сирівець з зак­риш­кою. Во­ни вдвох по­обіда­ли ос­танній раз яко­юсь ка­ла­мут­ною джу­ми­гою замість бор­щу.

- Нема що ро­би­ти! Та­ки до­ве­деться вам тим ча­сом піти в старці, до­ки десь тра­питься підхо­же місце. Отак са­мо бу­ло раз і мені. Взя­ла я тор­бу та й по­тяг­лась на Ближні Пе­че­ри. І добрі лю­де нас­ки­да­ли мені й гро­шей більш кар­бо­ван­ця, і пів-тор­би буб­ликів, ок­рай­ців, ски­бок і спіду­шок од па­ля­ниць. Ідіть, сер­це, й ви на Ближні Пе­че­ри, ста­не­те з тор­бою ко­ло са­мої бра­ми скраю в тій дов­женній га­ле­реї, що схо­да­ми йде на­низ од Лав­ри до Ближніх Пе­чер. Там, пев­но, й вам нас­ки­да­ють і гро­шей, і хліба. Бу­де при­най­мні харч, та ще й зай­ве зос­та­неться на про­жи­ток. Не­ма де вам дітись в світі, хоч світ і ши­ро­кий. В ме­не є до­волі уся­кої ста­ро­виз­ни та дра­нок. Одягніться про­хач­кою, та й гос­по­ди спострічай і по­ма­гай вам! Тут є чи­ма­ло та­ких, як ви, поміж про­хач­ка­ми. Доб­ре, що завт­ра неділя. Про­чан іде в Пе­че­ри безліч! Не ви перші й, надісь, не ви ос­танні. На все бо­жа во­ля! - го­во­ри­ла Май­бо­ро­ди­ха сли­ве крізь сльози, зга­дав­ши, як і во­на са­ма ко­лись хо­ди­ла з тор­ба­ми під мо­нас­тирі та до Пе­чер жеб­ра­ти.