Київські прохачі

III

Другого дня Га­лецька, на­че­пив­ши тор­би, пішла під Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де архієрей то­го дня чи­тав ака­фист ко­ло мо­щей свя­тої Вар­ва­ри, що чи­тається раз що­тиж­ня. Про­чан при­бу­ла си­ла. Пос­хо­ди­лось до церк­ви ба­га­то й панів та паній. Га­лецька прий­шла за­рані, але інші про­хачі, а най­більше мос­калі, зви­чай­но ви­ряд­жа­лись на жеб­ран­ня спо­за­ран­ку, сли­ве вдосвіта. Га­лецька вже зас­та­ла цілу мет­ку дідів і му­си­ла при­мос­ти­тись ко­ло доб­ро­го стар­ця Кміти. Те­пер во­на по­чу­ва­ла се­бе якось бадьорнішою, бо вже тро­хи огов­та­лась в гурті уся­ких про­хачів і приз­ви­чаїлась. Згор­бив­шись та зігнув­шись в три по­ги­белі, хит­ренький Де­нис Кміта кви­лив-прок­ви­ляв жалібним го­ло­сом, жеб­ра­ючи ми­лос­тин­ки. А божі тру­дов­ни­ки та сільські усякі тру­дов­ниці ки­да­ли в ру­ки то шаж­ки, то буб­ли­ки. Не­за­ба­ром з на­тов­пу сільських про­чан ви­гулькну­ла й Мокрієвська. Во­на тро­хи опізни­лась, бо вста­ла пізно по своєму давньому па­нянсько­му зви­чаю, та ще й бу­ла на похмілля.

Старці діди бу­боніли, стар­чи­хи ба­ла­ка­ли то­неньки­ми го­ло­са­ми. Ака­фист скінчивсь. Лю­де ру­ши­ли з церк­ви. Ру­ши­ла й старцівська ва­та­га од церк­ви й пе­рей­шла під мо­нас­тир до мо­нас­тирської бра­ми, пос­та­вав­ши під бра­мою ряд­ка­ми на своїх місцях, не­на­че кож­ний зай­мав своє, ніби ну­ме­ро­ва­не, місце, як от в те­атрі або деінде, в яко­мусь кон­церті. Оче­ви­дяч­ки, кож­ний про­хач мав своє влас­не давнє місце, з давніх-да­вен на­сид­же­не, кот­ро­го вже дру­гий про­хач і не ква­пивсь зай­ма­ти, щоб не діста­ти по­по­ти­лич­ників.

Проз бра­му йшов на служ­бу мо­ло­денький уря­до­вець, ру­ся­вий, аж біля­вий, з яс­ни­ми доб­ри­ми очи­ма, дов­гоб­ра­зий та гар­ний з ли­ця. Він за­вер­нув до бра­ми й по­дав ми­лос­ти­ню тільки смир­неньким на взір стар­цям: Де­ни­сові Кміті, Га­лецькій та ще кільком замлілим ба­бам. Де­нис Кміта, прий­ма­ючи ша­жок, на­хи­ливсь і поцілу­вав йо­го в білу, не­на­че па­нянську ру­ку. Га­лецькій цей мо­ло­дий хло­пець з лас­ка­ви­ми очи­ма так при­пав до впо­до­би, що во­на лед­ве вдер­жа­лась, щоб і собі не поцілу­ва­ти йо­го в ру­ку.

- Чи приміти­ли ви оцього біло­го па­ни­ча? - спи­тав по­шеп­том Кміта в Га­лецької. - Це уря­до­вець з «гу­бернсько­го правлєнія». Дістає він, пев­но, ма­лу пла­ту, але, знать, ду­же доб­ра лю­ди­на, бо ко­ли не йде на служ­бу в кан­це­лярію, то до­ко­неч­но за­вер­не до старців і по­дасть мені ми­лос­ти­ню. Я вже дізнавсь, хто він. Йо­го про­зи­ва­ють Літос­танський. Мені ду­же хо­четься зап­ро­си­ти йо­го до се­бе та поз­най­оми­тись з ним.

Галецька з ди­ва тільки очі витріщи­ла, за­чу­до­ва­на та­ким про­хацьким ба­жан­ням.

- Чи він же піде в гості до старців? - якось не­са­мохіть ви­хо­пи­лось у неї.

- Та я не ста­рець! Я ко­лись слу­жив на то­му са­мо­му місці в кан­це­лярії, кот­ре зай­має отой Літос­танський.

- Невже ви слу­жи­ли в кан­це­лярії? - спи­та­ла за­чу­до­ва­на Га­лецька.

- Атож! Слу­жив дов­генько, але помірку­вав собі, що луч­че йти в старці, ніж слу­жи­ти в кан­це­лярії за п'ятнад­цять кар­бо­ванців місяч­ної пла­ти. В про­хацтві більший за­робіток. Я так зро­бив, та й не ка­юсь.

- Невже цьому прав­да, що ви ка­же­те?

- Авжеж прав­да! щи­ра прав­да! Навіщо б мені вас ду­ри­ти, чи, як ка­жуть, мос­ка­ля підво­зить?

«Диво, та й годі! Які чу­дер­нацькі старці є тут у Києві», - по­ду­ма­ла Га­лецька. - А я от по­ми­ли­лась в вас: ду­ма­ла, що ви справді ста­рець, - ска­за­ла го­лос­но Га­лецька.

- То тим, що ви, ма­буть, впер­ше на­че­пи­ли тор­би та вше­ле­па­лись поміж оце старцівство. А от я не по­ми­ливсь: од­ра­зу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, мо­же, й кращі од нас.

- Як же ви дізна­лись про це? - спи­та­ла Га­лецька.

- Не ду­же-то й труд­но дізна­тись за це. Ви не­зу­гарні по-старцівсько­му кла­ня­тись: нез­датні навіть по-про­хацькій ви­во­дить го­лос, все якось не пот­рап­ляєте в про­хацький тон, а жеб­раєте, ніби панія лас­ка­венько та зви­чай­ненько про­се ко­го-не­будь зро­би­ти їй пос­лу­гу. От Мокрієвська та отой уря­до­вець, що жеб­рає на «біле­ти» в те­атр, то вже зовсім приз­ви­чаїлись. Мокрієвська дав­но спрос­ти­лась, бо дав­но ти­няється попід церк­ва­ми, і втяг­лась в свою роль. Пев­но, в неї та­ки здо­ро­вий та­лант зро­ду. Тим-то во­на сли­ве од­ра­зу пот­ра­пи­ла по­пас­ти в наші при­ма­дон­ни. Тут в нас під мо­нас­ти­ря­ми є тільки зо дві, зо три та­ких ви­дат­них при­ма­донн. Так вам до ла­ду вміє ви­вес­ти го­ло­сом жалібненько та гар­ненько, так кви­ле-прок­ви­ляє, що од­ра­зу ніби гач­ком за­че­пить за сер­це, взру­шить кож­ну ду­шу та й ви­уде ша­га або й грив­ню. Ко­ли б во­на не пи­ла та нап­ро­па­ли не гу­ля­ла, то пішла б ви­со­ко та да­ле­ко і скла­ла б капіта­лець незгірше ме­не.

- Диво мені, та й годі! Нев­же ви скла­ли собі копійчи­ну з цього зли­дарсько­го про­хацт­ва?

- Атож! Маю свій дімок, і не­по­га­ний. От зайдіть оце за­раз до ме­не та й по­ба­чи­те. Мо­же, вам тре­ба жит­ла. В ме­не са­ме оце спо­рож­ни­лась од­на кімнат­ка, бо мій по­жи­лець нес­подіва­но виб­равсь. А мені шко­да, що кімнат­ка пус­тує. Ви з чи­ма­лих панів чи з підпанків? - спи­тав Кміта і ско­са хит­ренько зирк­нув на Га­лецьку.

- Ет! бо­дай не ка­за­ти! Я з убо­гих підпанків, а не а панів, - обізва­лась Га­лецька й зітхну­ла так важ­ко, що навіть в Кміти во­рух­ну­лось сер­це.

- Мабуть, ви заз­на­ли на своєму віку ба­га­то го­ря та оце з нуж­ди про­си­те хліба. Чи­ма­ло тут між про­ха­ча­ми панків та паній, що прос­тя­га­ють ру­ку з нуж­ди та з бідності. Я ба­гатьох та­ких знаю, що жеб­ра­ють, бо не­ма де дітись, не­ма де го­ло­ви при­хи­ли­ти, - ска­зав Кміта.

- І я з та­ких. Не­ма мені на світі нігде прис­та­но­ви­ща. На­пи­ту­ва­ла собі оце в Києві будлі-якої служ­би та й досі не на­пи­та­ла і ли­бонь не на­пи­таю, - ска­за­ла Га­лецька, зітхнув­ши важ­ко.

- От вже в церкві й шап­коб­ран­ня. За­то­го цвин­тар спустіє. Ходім до моєї гос­по­ди та нап'ємось чаю, бо ви, ма­буть, і досі нат­ще­сер­це. Та, мо­же, я вас хоч по­ра­дою за­ря­тую в нужді.

Люде з церк­ви по­ви­хо­ди­ли. Ко­ло бра­ми сно­ви­га­ли про­ча­ни. Кміта поч­ва­лав ніби ста­ре­чою хо­дою, спи­ра­ючись на про­хацький кос­тур, а по­руч з ним пішла й Га­лецька. Її заціка­ви­ло, що цей про­хач має свій влас­ний дім, ще й на­тяк­нув, що мо­же ста­ти їй в при­годі хоч ра­дою.

- От там на роз­логій до­лині, на­ни­зу ко­ло Ли­беді, й моя гос­по­да сли­ве над річеч­кою; он та­меч­ки са­ме, де бов­ваніє ку­па осо­корів та верб, - ска­зав Кміта.

Як тільки во­ни одійшли да­ле­ченько од мо­нас­ти­ря, Кміта розв'язав ву­ха й схо­вав хус­точ­ку в ки­ше­ню, а потім вип­рос­тавсь на ввесь зріст і вже пішов справжньою, зви­чай­ною хо­дою. Не­за­ба­ром во­ни зійшли з при­гор­ка на­низ в до­ли­ну, і Кміта привів Га­лецьку до сво­го до­му.

Дім був на один етаж, але чи­ма­лий, дов­гий. Ко­ло до­му бов­ваніли ви­со­чезні осо­ко­ри, зе­ленів ста­рий са­док, не од­го­род­же­ний од дво­ру. Са­док розрісся на волі. Вишні по­забіга­ли навіть до се­ре­ди­ни дво­ру, на кот­ро­му зе­ленів шпо­риш, не­на­че в сільських дво­рах.

- Ось і моя гос­по­да! Оця по­ло­ви­на до­ма ста­ра, ще батьківська, а оцю но­ву по­ло­ви­ну вже я прис­та­вив сам на свої ви­жеб­рані про­хацькі гро­ша­ки. Ба­чи­те! от з цих ма­леньких торбів яка дов­га та здо­ро­ва «тор­ба» ви­рос­ла! - ска­зав Кміта.

- Невже ж та­ки ви до­бу­ду­ва­ли оці бу­дин­ки з про­хацьких гро­шей? - аж крик­ну­ла з ди­ва Га­лецька.

- А чо­му пак і ні? Влітку, як на­су­нуть про­ча­ни в Київ, я ча­сом за день на­жеб­раю два або й три кар­бо­ванці. Взим­ку бу­ває в ки­шені та в торбі ба­га­то мен­ше. Але за­га­лом маю, не вмен­шай бо­же, добрі за­робітки. Добрі «божі тру­дов­ни­ки» та­ки нас, старців, не крив­дять. Про­шу до по­коїв! - про­мо­вив Кміта.

- Але ж ви самі тільки жеб­раєте, чи й ва­ша жінка хо­де під мо­нас­тирі? - спи­та­ла Га­лецька.

- Ні, тільки я сам. Моя жінка, до­ки жи­ла, сиділа в хаті та ха­зяй­ну­ва­ла. Але во­на оце не­дав­неч­ко по­мер­ла. Те­пер гос­по­да­рює в ме­не моя доч­ка-єди­ни­ця, бо стар­ших до­чок бог приб­рав до се­бе, ще як бу­ли в спо­вит­ку, - ска­зав Кміта.

Вони ввійшли в при­хо­жу. При­хо­жа бу­ла ма­ленька, але чис­тенька. В од­чи­нені двері бу­ло вид­но чи­ма­лу світлич­ку, зви­чай­ну міщанську світлич­ку, але з обс­та­вою панською: з де­ше­вою мебіллю, з зе­ле­ною ка­на­пою, з вільхо­ви­ми де­ше­ви­ми стільця­ми та сто­ли­ка­ми. На вікнах цвіли ге­рані. Скрізь бу­ло чис­то приб­ра­но. Га­лецька не сподіва­лась та­кої обс­та­ви в про­ха­ча. Замість якоїсь про­хацької ха­лу­пи або зем­лян­ки во­на нес­подіва­но опи­ни­лась в чис­то­му житлі, хіба тро­хи по­ган­шо­му, ніж бу­ло ко­лись її жит­ло в Білій Церкві. Га­лецькій ста­ло ніяко­во йти в гор­ниці в дранті, та ще й з тор­би­ною на пле­чах.

- Роздягайтесь! Скиньте тор­би­ну й ла­та­ну юб­ку та пок­ладіть отут в при­хожій, а я тим ча­сом піду та пос­ки­даю й свою про­хацьку ліврею, - ска­зав Кміта й зник в дру­гих ву­зеньких двер­цях з бо­ку при­хо­жої.

З світлиці виг­ля­ну­ла в двері якась пан­ноч­ка, ви­со­ченька на зріст, мо­ло­денька, чор­ня­венька, з ка­ри­ми чи­ма­ли­ми очи­ма, з чер­во­ним бан­ти­ком, з чер­во­ни­ми губ­ка­ми, гар­на, як квіточ­ка, і з ди­ва ви­ря­чи­ла очі на Га­лецьку.

- Це… Ні… А я ду­ма­ла, що Мокрієвська! - про­мо­ви­ла пан­ноч­ка й по­да­лась на­зад в світли­цю, вглядівши нез­най­ому стар­чи­ху.

Галецька сто­яла ні в сих ні в тих.

- Ви прий­шли оце з та­том? - спи­та­ла пан­ноч­ка.

- Прийшла з та­том. Він ме­не зап­ро­сив… та… - не до­ка­за­ла Га­лецька, за­ля­ку­ючись.

Панночка зник­ла. Га­лецька сто­яла й не зна­ла, що діяти, що чи­нить, їй ста­ло со­ром своїх торбів, своїх ла­ток. Во­на бу­ла ра­да, що пан­ноч­ка десь зслиз­ла з її очей.

«Одже ж цей доб­рий стар­чик і справді не бре­хав. В йо­го доч­ка і справді гімна­зист­ка, як ка­за­ла ота навісна Мокрієвська. Ой, со­ром мені йти в гор­ни­цю! Чи не втікти б мені по­таєнці, до­ки не­ма ніко­го в по­ко­ях?» - ду­ма­ла Га­лецька, пох­ню­пив­ши го­ло­ву і взяв­ши ціпок в ру­ки, кот­рий во­на вже бу­ла пос­та­ви­ла в ку­точ­ку.

Але не­за­ба­ром в світлиці по­чу­лась чи­ясь лег­ка хо­да, не­на­че хтось зак­ра­давсь. З две­рей вий­шов Кміта в чис­тенько­му піджач­ку, при­че­са­ний, приб­ра­ний, в чис­тих лис­ню­чих чо­бо­тях. Тон­кий ста­ном та рівний, з роз­че­са­ною ру­ся­вою борідкою, він був зовсім нес­хо­жий на пе­реднішо­го стар­ця Кміту, замліло­го, за­ниділо­го, ще й су­ту­лу­ва­то­го.

Галецька з ди­ва витріщи­ла на йо­го очі. Замість стар­ця-заг­нибіди пе­ред нею сто­яв па­нок, ще й не по­га­ний і ду­же приємний на взір.

- От і не впізна­ли б пе­реднішо­го стар­ця! Еге, не впізна­ли б? - го­во­рив Кміта й осміхавсь.

- Не впізна­ла б зро­ду-звіку! І на об­лич­чя ви ста­ли інші, і пос­тать не та, і навіть зріст інший! Рідна ма­ти те­пер вас не впізна­ла б, - ска­за­ла Га­лецька.

- Скидайте свою ліврею, та про­шу до сто­лу. Вже за­то­го чай бу­де го­то­вий. Тро­хи підси­ли­мось після важ­кої праці та по­ба­ла­каємо. Я вга­дую, що вас нуж­да не­во­лить начіплю­ва­ти оті тор­би. Еге, так?

- Нужда та злидні. Те­пер я ба­чу, що лю­де ка­жуть прав­ду: «од тюр­ми та од су­ми не зарікай­ся».

Галецька все сто­яла на однім місці й, оче­ви­дяч­ки, якось не зва­жу­ва­лась йти в по­кої.

- Та ски­дай­те-бо тор­би та оту ла­та­ну дран­ку!

- Ніяково мені. У вас є доч­ка, чи то, мо­же, ва­ша не­бо­га. Оце тільки що виг­ля­ну­ла з две­рей, - обізва­лась Га­лецька.

- Та то моя доч­ка! Але во­на дав­но приз­ви­чаїлась до уся­ких старців: тим-то во­на й не по­ди­вує.

І Кміта сли­ве си­ломіць од­че­пив тор­би з Га­лецькоі і зняв ла­та­ну удя­ган­ку. На Га­лецькій під дран­кою бу­ла надіта чис­тенька чор­на коф­точ­ка, але спідни­ця ста­рої Май­бо­ро­ди­хи бу­ла ла­та­на й збляк­ла, як ганчірка. Во­на роз­ку­та­ла го­ло­ву, але все пог­ля­да­ла на свою спідни­цю і все опи­на­лась.

Кміта взяв Га­лецьку за ру­ку й си­лою по­тяг в світли­цю. Не­за­ба­ром з две­рей вий­шла мо­ло­да пан­ноч­ка, ви­нес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі, де сто­яли ста­ка­ни й усе при­лад­дя до чаю та снідан­ня.

- Оце ж моя доч­ка Уля­ся. Во­на, хва­лить бо­га, скінчи­ла курс гімназії. В моїй ха­тині, як ба­чи­те, вже є мо­ло­денька ха­зяй­ка, бо мою гос­по­ди­ню ще по­за­торік бог приб­рав до се­бе. Я те­пер удівець-мо­ло­дець, - ска­зав Кміта й осміхнувсь. - Сідай­те ж в моїй хаті, щоб ста­рос­ти сіда­ли, бо маю доч­ку вже на ви­данні.

Галецька привіта­лась до Улясі й по­чер­воніла, зир­нув­ши на свою ла­та­ну спідни­цю. Їй ста­ло так со­ром пе­ред цією мо­ло­денькою гар­ною пан­ноч­кою, що во­на не зна­ла, де й очі подіти.

- Сідайте, та нап'єтесь чаю! - прип­ро­шу­ва­ла Уля­ся й про­вор­ненько за­хо­ди­лась по­ра­тись ко­ло са­мо­ва­ра. - Ви не со­ром­тесь, бо я вже огов­та­лась з ти­ми тор­ба­ми. Мені й самій со­ром, що мій та­то по­шивсь в старці, пішов на такі чудні за­робітки. Але, знаєте, в та­та бу­ла своя при­чи­на, що тро­хи йо­го вип­рав­дує… В житті, як на довгій ниві, трап­ляється всього.

- Ох, на віку трап­ляється всього. «Вік пе­ре­жить - не до­що­ву го­ди­ну пе­рес­то­ять». Бу­ва­ють і такі при­го­ди, які оце й мені тра­пи­ли­ся, що нігде не на­пи­та­ла собі місця в Києві й му­си­ла на­че­пить тор­бу та дран­ку та йти під мо­нас­тирі.

І Га­лецька за чаєм оповіда­ла про свої лихі при­го­ди. Уля­ся слу­ха­ла і якось не­са­мохіть важ­ко зітхну­ла: во­на бу­ла доб­ра й по­чут­ли­ва і од­ра­зу сер­цем при­гор­ну­лась до Га­лецької, спо­чу­ва­ючи до її ли­ха.

- Я так і ду­мав, що ви тут в Києві зай­да, бо тут про­хачі під мо­нас­ти­ря­ми теж усе при­ходьки. Наші київські тубільці з зу­божілих панків не ду­же-то квап­ляться йти під мо­нас­тирі, ма­буть, тим, що в їх у Києві ба­га­то знай­омих, і їх зна­ють, - ска­зав Кміта.

- Якби я тут не бу­ла за­во­ло­кою, я б зро­ду-звіку не зва­жи­лась почіпля­ти на се­бе тор­би. Пев­но, вмер­ла б десь на ву­лиці з го­ло­ду, а прос­тя­га­ти ру­ки під мо­нас­тирі не пішла б, - ска­за­ла Га­лецька. - Але хто ж з моїх давніх знай­омих тут ме­не по­ба­че? Хіба ви­пад­ком хтось з на­ших офіцерів стрівся б десь на ву­лиці.

Галецька на­пи­лась чаю й тро­хи од­по­чи­ла. Чис­тенька яс­на світлич­ка з зе­ле­ни­ми ва­зо­на­ми та біли­ми завіса­ми на вікнах, стіл з са­мо­ва­ром, мо­ло­денька пан­ноч­ка, гар­на, як зіроч­ка, жва­ва й привітна, - все це не­на­че повіяло на неї по­ди­хом давнього щас­ливішо­го жит­тя, ко­ли й во­на са­ма бу­ла мо­ло­да й гар­на, як Уля­ся, і ще не заз­на­ла ніяко­го ли­ха, ніякої важ­кої при­го­ди в житті.

Цікава Уля­ся все роз­пи­ту­ва­ла Га­лецьку за її жит­тя. Га­лецька зап­риміти­ла, що мо­ло­да дівчи­на й дум­ки не має гор­ду­ва­ти нею та нех­ту­вать, а пи­тає з щи­рим спо­чу­ван­ням до її ли­хої долі. Во­на роз­ка­за­ла, як при­бу­ла до Києва, як на­пи­ту­ва­ла по всіх-усю­дах собі служ­би, як не їла нічо­го два дні, і му­си­ла на­че­пи­ти тор­бу та дра­ну оде­жу, та й то по­зи­че­ну в ста­рої Май­бо­ро­ди­хи.

В Улясі очі зай­шли сльозою. В неї доб­ре сер­це взру­ши­лось, і во­на зітхну­ла.

- Не журіться, Ольго Се­менівно! - ска­за­ла Уля­ся, - бог дасть, що та­ки десь на­пи­таєте собі місце. Спи­таю в своїх то­ва­ри­шок та клас­них дам, мо­же, во­ни й на­пи­та­ють вам служ­бу.

- От і спа­сибі вам за доб­ре сло­во та обіцян­ку. Мені якось лег­ше стає на душі ко­ло доб­рих та при­хильних лю­дей, не­на­че їх сло­во ме­не гріє. Я по­чу­ваю, що як по­но­шу оті тор­би дов­го, то во­ни ме­не за­ду­шать на смерть, - ска­за­ла Га­лецька.

- А от же ме­не й не за­ду­ши­ли, хоч я їх но­шу ли­бонь років до двад­цят­ка, а, мо­же, й усіх двад­цять, - обізвавсь Кміта, до­пи­ва­ючи чай та обс­мок­ту­ючи м'які ву­са.

- Ет! час би вам, та­ту, за­ли­ши­ти оте про­хацт­во. До­ки я бу­ла ма­лою, то мені бу­ло за це бай­ду­же, а те­пер я вже до­рос­ла. Мені бу­де со­ром пе­ред людьми, що ви тру­си­те тор­ба­ми попід мо­нас­ти­ря­ми. Ще доб­ре, що мої то­ва­риш­ки якось не дізна­лись за це й досі. Як дізна­ються, то мені бу­де со­ром і очі по­явить до їх, - ска­за­ла Уля­ся.

- Ну, вже чи со­ром, чи не со­ром, а все-та­ки я ти­ми тор­ба­ми нат­ру­сив оту по­ло­ви­ну дом­ка, що зай­ма­ють наші по­жильці, та нат­ру­сив ти­сячі кар­бо­ван­чиків тобі на при­да­не, - ска­зав Кміта з жар­том і засміявсь дрібненьким сміхом.

- Смійтесь, смійтесь собі на здо­ров'я! А я, пев­но, цим на­жеб­ра­ним в бідно­ти доб­ром не здобрію; ма­буть, во­но не піде мені на ко­ристь… Я вже маю спро­можність і са­ма за­роб­лять собі на хліб. Ста­ну будлі-де вчи­телькою, то й ма­ти­му хліб. Що не кажіть, а вам вже час ски­ну­ти тор­би та до­му­вать, - ска­за­ла Уля­ся з ма­леньким осміхом, але в її сло­вах чув­ся ма­ленький докір та­тові.

- Та, бач­те, Ольго Се­менівно, бу­ла то­му своя при­чи­на, що я му­сив по­ши­тись в тор­бот­ру­си й цим за­роб­лять собі гроші на по­жи­вок. Мій батько мав свою різни­цю і про­да­вав м'ясо, але більш то­го він був сал­га­ном і за­роб­ляв на салі чи­ма­ло гро­шей. Я вчивсь в міській школі і вчивсь доб­ре, і пи­сав ду­же гар­но. Бу­ло як на­пи­шу що, то так чу­до­во, не­на­че во­но над­ру­ко­ва­но. А поб­ли­зу отут жив один вже прис­тар­ку­ва­тий уря­до­вець з «гу­бернсько­го правлєнія». Час­тенько бу­ло він за­хо­де до мо­го батька на мо­го­рич, бо круж­ляв горілку доб­ре, незгірше мо­го та­та. Ото раз він по­ба­чив, як я гар­но пи­шу, та й узяв ме­не в кан­це­лярію пе­ре­пи­су­вать усякі бо­ма­ги. Батько був радніший помістить ме­не в кан­це­лярію, ніж в різниці за сал­га­на, хоч він і по­ми­ливсь, як я потім сам пе­ресвідчив­ся. Хо­див ото я та по­ма­гав уря­дов­цям пе­ре­пи­су­вать усякі бо­ма­ги, спо­чат­ку так собі, дур­нич­ки. Але на­чальник од­ра­зу звер­нув ува­гу на мою пе­ре­пис­ку, бо я пи­сав так гар­но, не­на­че дру­ку­вав. Тоді він приз­на­чив мені пла­ту по де­сять, а далі по п'ятнад­цять кар­бо­ванців на місяць. Батько був і ра­дий, що з ме­не вий­де не сал­ган, а пан. Але батько швид­ко після то­го вмер. Мені тоді бу­ло років з вісімнад­цять. Ма­ти ще дер­жа­ла різни­цю, а я вже став на служ­бу в кан­це­лярії. До­ки ма­ти бу­ла жи­ва та за­роб­ля­ла на салі, до­ти ми й хліб ма­ли. Але як по­мер­ла ма­ти, я по­ба­чив, що кан­це­лярія не про­хар­чує ме­не. А тут на­го­ди­лась і пан­ноч­ка. Я й оже­нивсь, бо до­ма не бу­ло ко­му й обід зва­рить і ха­ти дог­лядіти.

- Була, бач­те, дум­ка в ме­не, що кан­це­лярія та­ки нас­та­че хліба на нас двох. Але во­на не нас­та­ча­ла до­волі й на од­но­го. І ви­га­да­ють же служ­би з та­кою пла­тою, що од неї або з го­ло­ду зди­хай, або ха­барі бе­ри, або й тор­би на плечі начіплюй. Пла­та мені бу­ла все од­на­ко­ва, а їсти бу­ло нічо­го. А тут ще, на моє ли­хо, прис­ла­ли звідкільсь ста­ро­го на­чальни­ка. Цей на­чальник був нав­ди­во­ви­жу ли­хий, злю­щий та ве­ред­ли­вий. Бу­ло ніхто йо­му нічим не до­го­де. Кри­чить, лається, шпур­ляє бо­ма­ги прос­то в вічі, або од злості пош­ма­тує їх на дрібні шма­точ­ки та й шпур­не пи­са­рям ме­жи очі. Ще бу­ло й «ти­кає» на мо­ло­дих, та й на ме­не і на всіх прос­тих пи­сарів, не­на­че на сто­рожів. Він був низький, при­сад­ку­ва­тий, як пе­че­ри­ця, ста­рий, аж по­рох­ня з йо­го си­па­лась. Вид в йо­го був об­го­ле­ний; ніс, на­че чер­во­на сли­ва, бо він пив горілку. Си­дить бу­ло на кріслі оте опу­да­ло, та ко­ли не лається та мов­чить, то по­зи­рає по сто­лах і не­на­че нас усіх їсть очи­ма, їй-бо­гу, бу­ло не­на­че очи­ма лається!

Але гірше за все на­допік він усім пи­са­рям прізви­ща­ми. По­да­вав нам усім прізви­ща, та такі пас­кудні, що й самі ос­танні му­гирі та­ких не ви­га­да­ли б. Ме­не прод­раж­нив «сал­га­ном» та «ко­тя­чим са­лом». Од­но­му ста­ро­му пи­са­реві дав прізви­ще «ста­ре дринд­за­ло»; мо­ло­денько­го пи­сар­чу­ка, ма­буть, за чу­бок, що стир­чав на го­лові, прод­раж­нив «смер­дя­чим оду­дом». Мо­го при­яте­ля, та­ки з на­ших міщан, Ос­та­па Дрімай­ла - «Дри­га­лом», бо в йо­го бу­ли ду­же тонкі но­ги. Од­но­го глад­ко­го прод­раж­нив «глев­кою пе­репічкою», дру­го­го - «посмітю­хою», третього - «ко­лу­пай­лом» че­рез те, що він, як бу­ло по­дає на­чальни­кові якусь бо­ма­гу, то ко­лу­пає пальцем в носі. Ста­ро­му ви­со­ко­му та ци­ба­то­му мос­ка­леві, сто­ро­жеві, дав прізви­ще «гопст­ри­бай­ло». Оце як бу­ло си­дить за сто­лом, то не кли­че нас на ймен­ня, а на прізви­ща. Тільки бу­ло й чуєш: «Гей ти, дринд­за­ло! чи швид­ко до­пи­шеш оту бо­ма­гу!» «Гей, оду­де! не клюй ли­шень но­сом та мерщій до­пи­суй діло». «Чо­го ти усе швен­дяєш, ко­тя­че са­ло! - кри­чить бу­ло на ме­не. - Я те­бе в три по­ги­белі скру­чу, як не уви­неш­ся сьогодні з тим лист­ком». Тільки бу­ло й чуєш: «Пе­репічко! кли­шо­но­гий дри­га­ле! го­лод­ри­го! гопст­ри­бай­ле! підчих­вос­те! зад­ри­по! гу­па­ле!» По­да­вав нам нові ймен­ня, на­че з хрис­ти­ян пе­ре­вер­нув нас на якусь ідольську віру. Хто йо­го зна, де він брав ті прізви­ща! Не­на­че зу­мис­не по­за­пи­су­вав їх у своєму дур­но­му по­ми­нальни­кові та ви­чи­ту­вав по пи­са­но­му, як от, приміром, ди­якон ви­чи­тує йменні «о здравії».

А ще як ча­сом бу­ло прий­де в кан­це­лярію напідпит­ку, то вже тоді гав­кає на всю кан­це­лярію, або цвірчить та цвірчить, як цвіркун десь під піччю. Зовсім не­на­че оп­риш­ку­ва­та ли­ха ба­ба, що гри­має без­пе­рес­тан­ку на невістку та на всю че­лядь, а ко­ли не кри­чить на че­лядь, то лає ку­ри, або кур­ча­та, або свині, аби рот не мов­чав. Ота­кий був і наш ста­рий на­чальник. А ко­ли бу­ло ча­сом ду­же роз­сер­диться, то прис­не ніби прис­ком, на­че йо­го хтось ки­нув на га­ря­чу ско­во­ро­ду. Тоді він бу­ло шквар­чить та ши­пить, не­на­че ско­во­ро­да з вишк­вар­ка­ми на жа­ру.

Надавали ж і ми гур­том уся­ких прізвищ цьому гу­па­лові! Ми ніко­ли не зва­ли йо­го між со­бою на ймен­ня, а зва­ли йо­го «цвірку­ном» і «то­рохтієм», і «обли­за­ним ма­ко­го­ном», бо го­ло­ва в йо­го бу­ла ли­са, справді на­че об­ли­за­ний ма­когін. Сто­рожі та стійчи­ки прод­раж­ни­ли йо­го «ка­ла­тай­лом» та «дядьком гу­па­лом», бо йо­го фамілія бу­ла - Гу­пальський.

Я пра­цю­вав в кан­це­лярії пад­ко­ви­то, док­ла­дав рук, пи­сав, не­на­че пенз­лем ви­мальову­вав. Од­же ж бу­ло ніяк не до­год­жу «ста­ро­му гу­па­лові». Чимсь я був йо­му нев­по­доб­ний, і сам не знаю - чим. Оце бу­ло ви­ма­люю йо­му бо­ма­гу й, по­да­ючи, ду­маю, що він пох­ва­ле ме­не. А те «ка­ла­тай­ло» зир­не бист­ро на лис­ток, потім пе­ре­ди­виться своїми гост­ри­ми банька­ми та й зак­ри­чить.

- Гей ти, мур­ло! Ти й справді са­ло­губ, як я ба­чу. Тобі тільки б киш­ки на­чи­нять, а не бу­ма­ги пи­са­ти. Ди­вись ли­шень, як ти по­пе­ре­но­сив сло­ва: «Про­шеніе уже подано дав­но…» А осьдеч­ки далі: «Предс-еда­тель рас­смот­рел…» Ото ко­то­луп! Що ж то він з'їв отой «еда­тель»? чи ва­ре­ни­ки з си­ром, чи пам­пуш­ки з час­ни­ком? Га? Ли­бонь батько твій так роз­ди­рав сло­ва де тра­питься, не­на­че вовк ко­зу-де­ре­зу, та й те­бе так нав­чив. На! з'їж оце своє пи­сан­ня та хоч вда­ви­ся ним! Йди пе­ре­пи­суй за­раз на­но­во.

Подер, пош­мат­ку­вав моє ма­лю­ван­ня на дрібні шма­точ­ки та й шпур­нув мені в вічі. Так він ос­то­гид мені своєю нас­тир­ливістю, що я був ла­ден тіка­ти од йо­го хоч за три­дев'ять зе­мель або й далі, щоб тільки поз­бу­тись ли­ха.

На на­ше без­го­лов'я са­ме тоді да­ли Гу­пальсько­му ор­ден свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра. Як по­че­пив він звізду на серці, то на­пин­дю­чивсь так, що до йо­го ані прис­ту­пу! Тоді вже не тільки пи­сарі, але й сто­ло­на­чальни­ки прис­ту­па­ли до йо­го сто­лу навш­пи­няч­ки, щу­ли­лись та кор­чи­лись, ніби якісь шко­лярі-про­вин­ни­ки. До то­го ча­су він тільки ла­яв­ся та си­пав прізви­ща, як з мішка, а як по­че­пив звізду на серці, то вже по­чав би­тись. Сто­рожів та уся­ких стійчиків так бу­ло й сма­ле по щоці за най­мен­шу про­ви­ну. А над на­ми, пи­са­ря­ми, зну­щав­ся так, що усім бу­ла не­ви­держ­ка далі слу­жить.

Тоді пи­сар Дрімай­ло, мій сусід і при­ятель, ка­же до ме­не: «Ки­дай­мо оцю ка­торж­ну служ­бу, по­пе­ре­би­рай­мось за старців, на­че­пим тор­би та ходім про­си­ти під Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Пе­ре­одяг­не­мось так, що ніхто й не впізнає. Я пев­ний в то­му, що стар­цю­ван­ня дасть нам більше за­робітку, ніж пи­са­рю­ван­ня. Я доб­ре знаю, що тор­ба - не­по­га­ний засіб і, ма­буть, кра­щий, ніж пи­са­рю­ван­ня в кан­це­лярії. Та й які наші за­со­би в нас вдо­ма? До­ки бу­ли живі наші батьки і тор­гу­ва­ли на рун­ду­ках ся­ким-та­ким кра­мом, то ще мож­на бу­ло жи­ти з бідою по­по­ло­вині, а як старі пов­ми­ра­ли, то те­пер навіть не про­хар­чуємось на наші пи­сарські за­робітки».

- Одже ж ти ка­жеш прав­ду, - ка­жу я до йо­го. - Як­би моя жінка не ста­ла пе­репічай­кою та не за­роб­ля­ла на па­ля­ни­цях, то ми з нею дав­но б з го­ло­ду по­пух­ли.

- Почепім оце тор­би та ходім під мо­нас­тир. А як хто дізнається за це, то ми при­най­мні зав­да­мо со­ро­му отій вишк­варці, ото­му навісно­му Гу­пальсько­му за те, що йо­го пи­сарі тор­ба­ми тру­сять під церк­ва­ми, - ка­же він до ме­не.

- Ну! цим не ду­же зав­го­ри­мо йо­му, - про­мо­вив я, - але він так ос­то­чортів мені своїми прізви­ща­ми та лай­кою, що я ла­ден хоч і тор­ба­ми тру­сить, аби тільки зди­ха­тись кан­це­лярсько­го ли­ха.

- От ви, та­ту, сер­ди­тесь на Гу­пальсько­го за прізви­ща, а ви ж самі на­да­ва­ли на­шим сусідам прізвищ незгірше ва­шо­го Гу­пальсько­го, - обізва­лась Уля­ся. - Чи знаєте, Ольго Се­менівно, що ко­ло нас жи­ве не Дар­мос­тук, Шкан­ди­ба, Коз­ловський та інші, а який­сь Посмітю­ха, За­де­рихвіст. Мар­та Су­хо­реб­ра, якась Со­ро­ко­пу­ди­ха, Ре­па, Ге­па… Так та­то зве їх інко­ли й при чу­жих лю­дях, аж мені стає ніяко­во. Вмієте й ви прик­ла­да­ти усякі прізви­ща. Вам не по­до­ба­ло б за це сер­ди­тись на Гу­пальсько­го, - ска­за­ла Уля­ся.

- Але я ніяко­го сусіда не драж­ню прос­то в вічі прізви­ща­ми, а по­за­очі хоч і драж­ню, то, як ка­жуть: «як не чує, то й не ва­дить». А Гу­пальський бу­ло ки­дає нам прізви­ща прос­то в вічі, ніби ли­ха сільська ба­ба ко­мусь су­че дулі спе­ре­сер­дя під самісінький ніс. Я вдав­ся-та­ки зро­ду са­мо­люб­ний та гор­до­ви­тий, і тільки честь на собі пок­ла­дав, щоб не зда­ти йо­му здачі та­ки­ми ж дос­то­ту прізви­ща­ми, або ще й влучніши­ми. Бу­ло слу­хаю та тільки ду­маю: «Ой ти, мур­ля­ко, ста­ре цвірку­ни­ще, об­ли­за­ний ма­ко­го­не! от на те­бе так вар­то б бу­ло ви­си­па­ти хоч би й цілий лан­тух прізвищ. Це б до те­бе прис­та­ва­ло ба­га­то кра­ще, ніж звізда на серці».

Ото раз тра­пи­лось два праз­ни­ки поспіль, ще й на третій день бу­ла неділя. Дрімай­ло був ве­ли­кий шту­кар, і я доб­ре знав, що він на­ва­живсь на­че­пи­ти тор­би тільки для шту­ки, щоб потім за­бав­лять пи­сарів своєю ко­медією. А я й сам до то­го тор­гу й пішки, бо й з ме­не та­ки шту­кар доб­рий.

- Неси, ка­жу до Дрімай­ла, тор­би! да­вай з нудьги вструг­не­мо шту­ку, бо все од­но не­ма чим роз­ва­жи­ти се­бе на свят­ках.

Прийшов він до ме­не ще вдосвіта, десь по­на­би­рав торбів і уся­ких дра­нок. І вже не знаю, чи він їх на­ку­пив в старців, чи нак­рав. Приніс дві па­ри пос­толів: ма­буть, сам по­мор­щив їх з ста­рих ха­ляв чи з сви­ня­чих шкур­латків. За­чи­ни­лись ми оту­теч­ки в кімнаті й по­пе­ре­би­ра­лись за старців: по­обк­ру­чу­ва­ли но­ги ганчірка­ми, взу­лись в пос­то­ли, по­об­мо­ту­ва­ли лит­ки во­ло­ка­ми й по­чеп­ля­ли тор­би на плечі.

- Тривай лиш! Щось ми вий­шли стар­ця­ми ду­же мо­ло­ди­ми й не ду­же за­ху­же­ни­ми. Ось да­вай ли­шень я тро­хи підве­ду тобі вид тер­тим вугіллям або са­жею. Та тре­ба б і на спи­ну підмос­тить чи­малі гор­би, то ми вий­шли ду­же вже бадьористі старці. Горб, пев­но, дасть більше за­робітку. Гор­бом мож­на більш за­ро­би­ти, ніж ру­ка­ми або й пи­сарським пе­ром, - ка­же до ме­не Дрімай­ло.

- Мабуть, більше, ніж моїм мальова­ним пи­сан­ням в на­шо­го злодійку­ва­то­го Гу­пальсько­го, - ка­жу я до Дрімай­ла. - Та чіпляй мені гор­ба здо­ро­во­го, бо в ме­не стан ду­же рівний.

- А ба! Як роз­ла­су­вавсь! Ма­буть, хо­чеш гор­бом більше вип­ро­си­ти гри­вень та буб­ликів? Знать, що ти за­по­пад­ний чо­ловік.

Попідмощували ми на спи­ну гор­би, по­зав'язу­ва­ли ву­ха ста­ри­ми хус­точ­ка­ми, по­на­во­ди­ли на що­ках сму­ги. Дрімай­ло обквітчав мор­ду си­ня­ка­ми, не­на­че бивсь нав­ку­лач­ки і тільки що ви­хо­пивсь з бійки. Як зир­нув я на се­бе в дзер­ка­ло, то, їй-бо­гу й при­сяй-бо­гу, не впізнав се­бе! Як­би рідна ма­ти вста­ла з до­мо­ви­ни, то в той час не впізна­ла б ме­не. Отак ко­лись дуріли, бо бу­ли мо­лоді та ве­селі.

- Ну те­пе­реч­ки вже хоч і гай­да на сце­ну в те­атр! ко­медію прис­тав­ля­ти! - ка­же Дрімай­ло, та й пхнув ме­не до по­ро­га ще й коліном чер­не­чо­го хліба дав на до­ро­гу.

Тільки що я взявсь за клям­ку, щоб од­чи­нить двері а кімна­ти в світли­цю, аж рип­ну­ли сінешні двері: то жінка вер­та­лась з ба­за­ру з ко­ши­ком. Як ми за­хо­ди­лись пе­ре­би­ра­тись за старців, во­на вже тоді пішла на ба­зар і не ба­чи­ла, як прий­шов отой при­ше­ле­пу­ва­тий Дрімай­ло з про­хацьким гар­де­ро­бом. Тільки що рип­ну­ли двері в сінях, Дрімай­ло смик ме­не за ру­ку! та й ка­же до ме­не по­шеп­ки: - А да­вай на­ля­каємо твою жінку! - та й защіпнув двері в кімна­ту.

Жінка увійшла в світли­цю та й ше­лес­тить чимсь: пев­но, вик­ла­да­ла з ко­ши­ка бут­ви­ну. А Дрімай­ло бу­бо­нить до ме­не іншим го­ло­сом:

- Ламай ло­мом шух­ля­ду в ко­моді! Ди­вись, он стоїть скри­ня! Ла­май віко ко­ло скрині. Кміта хо­ває гроші ли­бонь в скрині.

- Ні! не в скрині! Ли­бонь в ко­моді. Ко­мо­да вже спо­рох­нявіла: швид­ко по­дасться, - од­повідаю я, змінив­ши теж го­лос.

- Чухрай мерщій шух­ля­ду! Там, пев­но, Кміти­ха хо­ва кап­шук гро­шей. Ось-ось тер­пуг! ко­лу­пай тер­пу­гом! Та пе­редніше поцілуй тер­пу­га, поб­ла­гос­ло­вись! - бу­бонів Дрімай­ло, - та за­ход­жуй­ся ж, щоб ча­сом Кміти­ха не на­го­ди­лась.

Чую я, моя жінка за две­ри­ма ущух­ла і ніби й дух за­таїла. А далі якось-та­ки на­ва­жи­лась од­чи­ни­ти двері та й бе­реться за клям­ку. А Дрімай­ло зу­мис­не дер­жить та не пус­кає. Во­на знов тяг­не за клям­ку, а Дрімай­ло тро­хи по­пус­те двері та й знов сіпне, та й при­чи­нить двері. Тоді жінка як ухо­пе клям­ку з пе­ре­ля­ку та з од­чаю, як ірво­не! Двері од­чи­ни­лись настіж. Во­на, як гля­не, як крик­не, та дра­ла з ха­ти. Я вий­шов слідком за нею в сіни: ду­маю, пе­ре­ля­каєм її, а во­на са­ме тоді хо­ди­ла вагітна, то ко­ли б ча­сом чо­го не тра­пи­лось з нею.

- Та це ми! Нев­же ти та­ки не впізна­ла своїх хатніх старців! - гу­каю я їй навз­догінці.

- Ой, ненько моя! Нев­же це ти? - пи­тає в ме­не жінка.

- Атож! А ти ду­ма­ла хто? - ка­жу я до неї.

- А ви ду­ма­ли, що злодії спо­за­ран­ку вше­ле­па­лись в ха­ту! - ка­же Дрімай­ло й ре­го­четься.

- Чи це пак Дрімай­ло? чи… ой, ні… чи пак! - пи­кає та ми­кає жінка, при­див­ля­ючись до Дрімай­ла.

- Ні, не Дрімай­ло. Де вже пак, щоб Дрімай­ло дурів, ніби дур­ненький шко­ляр. Це хтось та­кий та не ска­жу. Не­хай кор­тить! - ка­же Дрімай­ло та все ре­го­четься.

- Чи ви пак знаєте, що я по­ду­ма­ла, як од­хи­ли­ла двері та вгляділа вас в дранті? - ка­же до ме­не жінка. - Мені од­ра­зу уяви­лось, що це вше­ле­па­лись в ха­ту якісь ду­шо­гу­би, вби­ли те­бе й за­хо­ди­лись ла­ма­ти скри­ню. Ой цур вам, пек вам з ва­ши­ми жар­та­ми! На­ля­ка­ли ме­не так, що в ме­не й досі но­ги тру­сяться.

Дрімайло ви­тяг з ки­шені два ялом­ки, чи жидівські яр­мул­ки, за­яло­зені та обстрьопані, без верхів і без підбійки. Попідв'язу­ва­ли ми ву­ха дра­ни­ми хус­точ­ка­ми й по­на­тя­га­ли на го­ло­ви ті смер­дячі ялом­ки. Гля­нув я на Дрімай­ла та й за­ре­го­тавсь на всю ха­ту. Та­кої мав­пи я ще зро­ду не ба­чив. Ко­ли гля­ну на се­бе в дзер­ка­ло, а з ме­не вий­шла ще кра­ща мав­па, хоч за­раз прис­тав­ляй до ка­те­рин­щи­ка та йди по­ка­зу­ва­ти шту­ки. Жінка стоїть ко­ло по­ро­га та ре­го­четься, пев­но, ду­має, що ми пов­би­ра­лись за старців для шту­ки, щоб насмішить своїх то­ва­ришів або сусід.

- Чи не­ма в вас ста­рої ва­ти, або клоч­чя, щоб підмос­тить під хус­точ­ку на ву­ха, буцімто в ме­не по­зак­ла­да­ло ву­ха, - ска­зав до жінки Дрімай­ло.

Жінка вис­мик­ну­ла ва­ти з сво­го ста­ро­го лей­би­ка й да­ла Дрімай­лові. Він попідкла­дав ва­ту під хус­точ­ку на ву­ха, але так попідкла­дав, що во­на по­ви­ла­зи­ла з-під хус­точ­ки й по­вис­ла на що­ках.

- Навіщо ж ви оце так поп­ри­би­ра­лись? Чи ку­ди йде­те гра­ти ко­медію до своїх то­ва­ришів, чи що? - спи­та­ла жінка.

- Не пи­тай, бо швид­ко ста­ра ста­неш, - ка­жу я де жінки. - Їж борщ з гри­ба­ми - дер­жи язик за зу­ба­ми та ніко­му про ці шту­ки не ка­жи й сло­веч­ка. Чуєш?

Жінка од­ра­зу ста­ла смут­на. Їй зда­лось, що ми за­ду­ма­ли по­ши­ти­ся або в злодії, або в ду­шо­гу­би. Але во­на мов­ча­ла й ні за що більше не пи­та­ла. Я ба­чу, що во­на зля­ка­лась, що в неї за­во­ру­ши­лось якесь не­гар­не заздріння, та й ка­жу до неї:

- Та не бійсь, дур­на! Це ми ви­ряд­жаємось під мо­нас­тир про­си­ти хліба так собі, тільки для шту­ки. Це ми тільки жар­туємо.

Забрали ми кос­турі та й вий­шли у двір. Ряб­ко ки­нувсь на нас, мов ска­же­ний, аж ха­пав ме­не за ганчірки на литці.

- Ну, - ка­же жінка, - ко­ли Ряб­ко вас не впізнав, то лю­ди, пев­но, не впізна­ють.

- Ну, та­ту! Я не зна­ла, що ви та­кий ви­гадько! Я зро­ду-звіку та­ко­го не ви­га­да­ла б, як оце ви з Дрімай­лом, - ска­за­ла Уля­ся.

- Ой, сер­це! нуж­да при­си­лує ви­га­ду­ва­ти ще гірше за це. От я й не ду­ма­ла, не га­да­ла, що опи­нюсь з тор­ба­ми під мо­нас­ти­ря­ми, до­ки був жи­вий мій капітан. А от же до­ве­лось тор­би почіпля­ти, - обізва­лась Га­лецька. - Ба­чи­те, на віку, як на довгій ниві, трап­ляється всього.

- Ото вий­шли ми на ву­ли­цю та й по­тяг­лись до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Прий­шли ми під Ми­хай­лівський мо­нас­тир і пос­та­ва­ли під свя­тою бра­мою. Дрімай­ло як за­хо­дивсь ко­ло ста­рих про­хачів, що сто­яли на пер­шо­му місці скраєчку, ко­ло са­мої бра­ми, то чис­то всіх пос­пи­хав штов­ха­на­ми з східців, ще й ме­не при­мос­тив ко­ло се­бе. Скри­вив він ро­та на один бік до са­мо­го ву­ха й по­чав при­мов­ля­ти. Я був й собі спро­бу­вав скри­вить ро­та набік, але не­за­ба­ром ще­ле­пи за­боліли в ме­не так, що по­ча­ло аж шию кор­чи­ти. Я по­ки­нув прис­тав­ля­тись калікою, бо ба­чив, що про­ча­ни й без то­го не по­ми­на­ють ме­не ми­лос­тин­кою.

Просили ми там в усю ран­ню служ­бу, а далі й пізню. Наз­би­ра­ли ми буб­ликів та пиріжків повнісінькі тор­би сли­ве вщерть і по­на­пи­ха­ли ки­шені грив­ня­ми та ша­га­ми, бо так доб­ре уда­ва­ли з се­бе старців, так гар­но та жалібно при­мов­ля­ли, як не спромігся ніякий справ­дешній ста­рець. Мені нітрішеч­ки не бу­ло со­ром, бо ме­не спо­чат­ку ба­ви­ла ця ко­медія. А Дрімай­ло, оче­ви­дяч­ки, грав­ся тор­ба­ми, як от шту­кар або ко­медіант ба­виться своїм шту­карст­вом, або малі хлопці гра­ють в ціці-ба­би, а дівча­та в жельма­на.

Прийшли ми до­до­му, пос­ки­да­ли тор­би та драні удя­ган­ки. Жінка ре­го­четься та все про­се Дрімай­ла по­ка­за­ти, як він кри­вив ро­та під мо­нас­ти­рем. Дрімай­ло смішив жінку та пе­ред­раж­ню­вав старців, як во­ни зу­мис­не роз­зяв­ля­ли ро­та навс­ко­си, ще й тряс­ли го­ло­вою, на­че во­ни мерз­ли десь на лю­то­му мо­розі та ха­па­ли дри­жа­ки.

- А що, сусідо! прав­да, наші тор­би та гор­би да­ли доб­рий за­робіток, - ка­же Дрімай­ло. - Еге, більший, ніж на­ше пи­сарст­во в кан­це­лярії.

- А ма­буть, більший, бо ось я вже налічив більше кар­бо­ван­ця гро­шей, ще й буб­ликів в'язок зо три та ку­пу ок­рай­ців та пиріжків, - ка­жу я до Дрімай­ла.

Дрімайло полічив свої ша­ги та гривні та й ка­же:

- Одже ж і я ви­ци­га­нив гор­бом та кри­вим ро­ток кар­бо­ван­ця! Це окрім хліба та пиріжків! їй-бо­гу, не­по­га­но на пер­ший раз! Як на ме­не, то ки­дай­мо пи­сарст­во та ходім під мо­нас­тирі тру­си­ти тор­ба­ми. Ма­ти­ме­мо ба­га­то луч­чий засіб на про­жи­ток, ніж од на­шої служ­би в пи­са­рях.

- Як на ме­не, то й я ла­ден хоч і за­раз по­ши­тись в старці, за­ли­шив­ши оте пи­са­рю­ван­ня, - ка­жу я до жінки.

- Ще що ви­га­дай? Це гар­но? Бу­ла я «чи­нов­ни­цею», а то ста­ну жінкою яко­гось тор­бот­ру­са. Ще Су­хо­реб­ра Мар­та й прод­раж­не ме­не тор­бот­рус­кою. Хіба гар­но, як сусіди поч­нуть потріпу­ва­ти ме­не ло­бур­кою? - обізва­лась моя жінка.

- Хіба ж во­ни про це дізна­ються? - про­мо­вив Дрімай­ло.

- А чо­му б пак і не дізна­тись? - ка­же жінка. - Торбів не схо­ваєте ж в ки­ше­ню. Не мож­на тор­ба­ми тру­си­ти крадько­ма, по­тай од сусід.

- Про це ска­жу, що мені спо­добніше тру­сить тор­ба­ми, ніж сидіти в кан­це­лярії, ну­ди­ти світом ще й ха­па­ти прізви­ща од на­шо­го на­чальни­ка, - ка­жу я до жінки. - Під мо­нас­ти­рем мені вільна во­ля. Стою, до­ки схо­чу. Кру­гом ме­не бла­го­дать: і не­бо яс­не, й повітря лег­ке. Ніхто ме­не не зачіпає, ніхто з ме­не не про­зи­вається, ніхто мені не нас­ти­рається. Дзво­ни дзе­ленька­ють, ластівки ще­бе­чуть, го­лу­би над го­ло­вою пур­ха­ють; про­ча­ни не­на­че прис­вя­ти­лись; звуть ме­не бо­жим стар­чи­ком, а не ки­да­ють на ме­не пас­куд­них прізвищ. Я гну під мо­нас­ти­ря­ми спи­ну, але ду­ша моя вільна під дран­тям, не гнеться кар­люч­кою. Їй-бо­гу, хоч сердься, хоч ні, а піду на за­робітки, на цю «Бе­са­рабію».

- Під мо­нас­ти­ря­ми з тор­ба­ми я вільний ко­зак. За­раз по­ки­ну оту кан­це­лярію, почіпляю тор­би та й піду на ці за­робітки! - ка­же Дрімай­ло.

- То й я прис­таю на це! І я до то­го тор­гу й пішки! - ка­жу я до жінки. - От завт­ра знов свя­то. Почіпляй­мо тор­би, та й гай­да в Лав­ру! Як­що тільки нам спо­су­диться й там, то я за­раз-та­ки по­ки­ну пи­са­рю­ван­ня, - ка­жу я до жінки.

Жінка вже спар­то­ли­ла пісний борщ з самісінької бут­ви­ни та сирівцю. Але нап­ро­хані свіжі пи­ро­ги та буб­ли­ки до­да­ли сма­ку то­му бор­щеві. По­поїли ми з Дрімай­лом всмак. Дру­го­го дня знов пішли з тор­ба­ми під Ближні Пе­че­ри й при­нес­ли до­до­му ще кра­щий за­робіток. Третього дня, в неділю, знов пра­цю­ва­ли попід мо­нас­ти­ря­ми. І ро­бо­та не­важ­ка, бо тор­би легкі, - і за­робіток не­по­га­ний, сли­ве вп'яте­ро, а ча­сом і вде­ся­те­ро більший, ніж в кан­це­лярії.