Київські прохачі

IV

Ото змо­ви­лись ми вдвох та й по­ки­ну­ли служ­бу в кан­це­лярії. Дрімай­ло од­на­че не ви­дер­жав дов­го: він пе­реліту­вав з тор­бою під мо­нас­ти­ря­ми і нап­ро­сив-та­ки чи­ма­ло гро­шей, але во­се­ни, як по­ча­лась хур­ди­га та смалкі вітри, він зас­ту­див собі скрив­ле­но­го ро­та й ще­ле­пи. В нього по­ча­ли боліти зу­би та ста­ло су­до­мить в но­гах. Та й на вда­чу він був лег­ко­важ­ний - в йо­го бу­ло на тиж­день сім п'ятниць.

- Цур йо­му, пек йо­му цьому стар­цю­ван­ню! - ка­же вже Дрімай­ло до ме­не. - От ти так здатніший до то­го, бо, ма­буть, ти й вро­див­ся ли­си­цею. Вмієш і голівоньку набік схи­лить, й оч­ки підсо­ло­дить, жалібно скиг­ли­ти, і лю­бенько вкло­ни­тись, і со­ло­денько при­мов­лять. Ти дійсно стар­цем вро­див­ся і вдав­ся.

Покинув він тор­би, та взим­ку став в кра­ма­ря за при­каж­чи­ка. А я од то­го ча­су та й досі тру­сю тор­ба­ми, та й вит­ру­сив з торбів і цю ха­ту, ще й гро­шей чи­ма­ло. Те­пер я так роз­ле­дащів, що вже ні до яко­го діла й по­тя­гу не маю, не то що, - ска­зав Кміта.

- А все-та­ки, та­ту, я ска­жу, що вам час би й по­ки­нуть тор­би на ста­рості літ. Бо­ро­ни бо­же, зас­ту­ди­те собі го­ло­ву в завірю­ху, та ще й вмре­те.

- Як лю­дині до­во­диться з го­ло­ду по­ми­рать, то му­сить і на мо­розі дри­жа­ки ха­па­ти, - ска­зав Кміта. - Чом ви, Ольго Се­менівно, не підмо­щуєте собі гор­ба, як ви­ряд­жаєтесь під мо­нас­тирі? Горб дає чи­ма­лий за­робіток, сліпі очі - ще більший, а скрив­ле­ний рот - най­більший, бо ду­же ки­дається всім у вічі, та прак­ти­ку­вать йо­го й важ­ко, і не­без­печ­но.

- Як оце на­посілась ли­ха го­ди­на, то, мо­же, му­си­ти­му й гор­ба підмос­тить, бо нігде в світі дітись, - ска­за­ла Га­лецька, важ­ко зітхнув­ши. - Чи я ж ко­ли ду­ма­ла, що мені до­ве­деться прос­тя­га­ти ру­ку попід мо­нас­ти­ря­ми? Я бу­ла щас­ли­ва в сво­го па­нот­ця, і заміж доб­ре вий­шла, і жи­ла щас­ли­во в парі. А от те­пе­реч­ки му­шу ти­ня­тись по світі з тор­ба­ми.

Уляся якось рап­том пос­та­ви­ла не­до­пи­тий ста­кан, не­на­че ки­ну­ла йо­го на ми­соч­ку, й за­ду­ма­лась. На її чи­малі карі очі не­на­че од­ра­зу впа­ла імла; взір пішов не­на­че ку­дись да­ле­ко, і во­на ди­ви­лась не на Га­лецьку й не на батька. Дум­ки про свою до­лю, про свою прий­дешність не­са­мохіть за­во­ру­ши­лись в неї й по­ли­ну­ли ку­дись да­ле­ко, за­зир­ну­ли в да­лечінь, невідо­му й тем­ну.

«А я ж то стар­це­ва доч­ка… Пом­ре па­но­тець, я зос­та­нусь са­ма, як би­ли­на в полі. Що тоді мені до­ве­деться діяти? що по­чать? Як жи­ти й вік віку­вать?»

І мо­ло­денька Уля­ся од­ра­зу ніби за­мер­ла на од­но­му місці.

Думки про свою прий­деш­ню до­лю впер­ше на віку за­во­ру­ши­лись в її мо­ло­денькій го­лові, не­на­че во­на заг­ля­ну­ла в якусь тем­ну бе­зод­ню, де не вид­ко бу­ло й дна. Пе­ред нею на­че сизіла якась да­лечінь, де око ся­гає без краю й не до­ся­гає до краю.

- От ви й за­ду­ма­лись, - обізва­лась Га­лецька, - і я вга­даю - чо­го. Ви ще мо­ло­денькі і вам ще не час за­ду­му­ваться над людським жит­тям. Ва­ша до­ля ще пов­сяк­час сміється до вас, і, дай бо­же, щоб во­на сміялась до вас і довіку!

- Ви зрос­ли в кращій обс­таві і, пев­но, при більших за­со­бах, та от і до­ве­лось вам хліба про­си­ти. А я ж то? - ска­за­ла Уля­ся і знов якось ущух­ла, зщу­ли­лась і го­лов­ку по­хи­ли­ла.

- Не за­ду­муй­сь, доч­ко, заз­да­легідь! Тобі са­ме гу­лять та співа­ти, та та­нець ви­во­дить, а не ду­ми ду­мать. Я вже пе­редніше пе­ре­ду­мав їх за те­бе. Не­дур­но ж нас прод­раж­ни­ли кміта­ми, - ска­зав Кміта, до­пи­ва­ючи чай.

Проз вікна май­ну­ла чи­ясь пос­тать, ви­со­ка на зріст та тон­ка, як оче­ре­ти­на, вся в чор­но­му.

- Ой, ли­шеч­ко! Це ж Мокрієвська сур­га­ниться, пев­но, до нас! - ска­за­ла Уля­ся й скри­ви­лась.

- Це во­на! Я встиг при­ди­ви­тись до неї й впізнав. Чо­го це во­на спо­до­би­ла нас своїми та­ки­ми ранніми одвіди­на­ми? - ска­зав Кміта.

- Гм! Я тро­хи до­га­ду­юсь чо­го: в нас на шибці наліпле­на за­пис­ка, що од­на кімнат­ка най­мається, - ти­хо обізва­лась Уля­ся. - А я оце чу­ла од сусіди, що її ха­зяй­ка про­га­няє з квар­ти­ри, бо з нею ха­зяй­ці мо­ро­ка, та ще не­аби­яка.

- Оце ж во­на бу­де на­ма­га­тись до нас на квар­ти­ру. Але я зро­ду-звіку не прий­му її до се­бе! Ольго Се­менівно! кажіть, будьте лас­каві, що ви вже зай­ня­ли ту по­рож­ню кімнат­ку, - про­сив Кміта.

Галецька змов­ча­ла. Їй ніяко­во бу­ло ми­ка­тись в чу­жу спра­ву та ще й ка­зать неп­рав­ду.

- Я ска­жу, що квар­ти­ру за­мо­ви­ла моя тітка, - обізва­лась Уля­ся. - Тре­ба якось од неї одбріху­ва­тись, бо це ж та­ка при­че­па, що й ска­за­ти не мож­на. Ма­ти­ме­мо з нею ба­га­то мо­ро­ки та неп­риємності.

- Як жи­ла во­на в своєї тітки, - ска­зав Кміта, - то бу­ло вик­ра­де в неї ключі та й по­ви­пи­ває горілку з пля­шок, де запірве. А як тітка по­ча­ла хо­ва­ти ключі, то во­на веш­тається по кімна­тах та де на­ла­пає пля­шеч­ку з оде­ко­ло­ном або з яки­мись ду­ха­ми, то й те по­ви­пи­ває. Її те­перішня гос­по­ди­ня жалілась мені, що в хаті од неї не­ви­держ­ка ніко­му. Оце десь ти­няється по шин­ках, нап'ється, прий­де до­до­му пізно та й співає або кри­чить та га­ла­сує, мов навіже­на, а далі ча­сом пла­че й го­ло­сить. А як вше­ле­пається п'яна до ха­зяй­ки, то вже її труд­но й з ха­ти вип­ро­ва­дить. Щось белько­че, ре­го­четься, бо ду­же ве­се­ла на вда­чу, хо­че, щоб з нею сиділи та ба­ла­ка­ли, та її роз­ва­жа­ли. А потім про­се горілки аж пла­че, аж в ру­ки цілує. Вже й північ ми­не, а во­на все си­дить та те­ре­вені то­чить. Тоді гос­по­ди­ня візьме та й підду­ре її: вдя­гається, буцім би то йде в гості або ку­дись по ділу, ви­ма­не її з ха­ти та й зап­ро­ва­де в її по­коїк.

- Але, ка­жуть, що во­на ду­же доб­ра лю­ди­на. Ка­за­ла мені та ха­зяй­ка, що ко­ли Мокрієвська тве­ре­за, то кра­щої лю­ди­ни труд­но й по­шу­ка­ти, - ска­за­ла Уля­ся, а тим ча­сом Мокрієвська пе­рей­шла двір і увійшла в присінок.

Рипнули двері й рап­том од­чи­ни­лись, не­на­че їх рво­ну­ло вітром, - і Мокрієвська од­ра­зу опи­ни­лась се­ред світлиці, не­на­че за нею хтось гнавсь на ву­лиці, а во­на втіка­ла й про­жо­гом вско­чи­ла в світли­цю.

- Добридень вам! З неділею будьте здо­рові! Пев­но, жи­ва чи­ясь те­ща, тільки не моя, що я оце пот­ра­пи­ла са­ме на чай. На­лий­те, сер­це Уля­сю, ста­кан­чик хоч з ви­мочків, ко­ли вже чай пе­рес­то­яв та про­хо­лов. Нак­вок­та­лась оце я під мо­нас­ти­ря­ми так, що в ме­не аж в пельці по­сох­ло, - те­ре­ве­ни­ла Мокрієвська, по­да­ючи ру­ку Кміті та Улясі.

- Ольга Се­менівна Га­лецька, капітан­ша! а це Лукія Нар­кисівна Мокрієвська, - ска­за­ла Уля­ся, ре­ко­мен­ду­ючи.

Мокрієвська зир­ну­ла на Га­лецьку, по­ча­ла при­див­ля­тись до неї й не­на­че впізна­ва­ла та щось при­га­ду­ва­ла собі. Га­лецька вста­ла й по­да­ла їй ру­ку. Бідній Га­лецькій бу­ло со­ром, що на їй ста­ра ла­та­на спідни­ця. Во­на мит­тю ос­ту­пи­лась за стіл і сіла, щоб схо­ва­ти те дран­тя од ціка­вих очей Мокрієвської. Але в кмітли­вої Мокрієвської бу­ли над­то гострі оч­ки і вже приміти­ли ті лат­ки. Ці лат­ки на­ве­ли Мокрієвську на здо­гад, що во­на вже десь ба­чи­ла Га­лецьку.

Якби Га­лецька стріла на ву­лиці цю гос­тю, во­на б зро­ду не впізна­ла її. Та­ка во­на бу­ла нес­хо­жа на ту жов­ту гор­ба­ту заг­нибіду, що си­лою тяг­ла її вчо­ра в шинк. Се­ред світлич­ки сто­яла ви­со­ченька панія, тон­ка, рівна ста­ном, ще гар­на з ли­ця, з розкішни­ми товс­ти­ми чор­ни­ми кісми, з чор­ни­ми, на­че на­мальова­ни­ми бро­ва­ми та пиш­ни­ми блис­ку­чи­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­рушкі очі блис­ка­ли й ми­готіли; віка раз у раз кліпа­ли. Але жов­ту­ва­тий ма­то­вий вид, бліду­ваті, аж смажні ус­та на­во­ди­ли на дум­ку, що ця лю­ди­на або дов­го нез­ду­жа­ла й тільки що вста­ла з пос­телі, або має в собі якусь за­дав­не­ну слабість, не­ви­гой­ну й смер­тельну. Мокрієвська при­ди­ви­лась до Га­лецької й впізна­ла її. Во­на пе­рес­та­ла ле­пе­тать й сіла на стілець. З Кмітою во­на по­во­ди­лась без це­ре­монії, як з прос­тим міща­ни­ном, але по­важ­ний вид в Га­лецької, її міна, її пог­ляд, ма­не­ри од­ра­зу ки­ну­лись в очі жвавій Мокрієвській. Мокрієвська на хви­ли­ну й са­ма ста­ла якось ніби по­важніша. Во­на не­са­мохіть при­га­да­ла, з якою на­хабністю вчо­ра чіпля­лась до Га­лецької біля шин­ку, і їй ста­ло ніяко­во пе­ред цією по­важ­ною лю­ди­ною.

- Ви, Ольго Се­менівно, ви­ба­чай­те мені, що я вчо­ра чіпля­лась до вас реп'яхом. Мені те­пер, гос­по­ди, як со­ром! Але я… Ет! Про се­бе мені не­ма чо­го й ка­за­ти. Я лю­ди­на вже про­па­ща навіки. Ви мені не по­ди­вуй­те.

- Чого ж та­ки ви про­пащі навіки? От і мені ви­па­ло на­че­пи­ти тор­би та прос­тя­гать ру­ку під мо­нас­ти­ря­ми. Але я пев­на, що ко­ли на­пи­таю собі будлі-яку служ­бу, то за­раз і тор­би пос­ки­даю. А те­пер го­ренько мені! Не­ма чим навіть жи­ви­тись, щоб жи­вотіти, а «по­жив­ку й черв'як шу­кає», як при­ка­зу­ють в при­мовці, - ска­за­ла Га­лецька.

- Ви що інше, а я що інше. Я вже, пев­но, ні до чо­го не при­дат­на, - ска­за­ла Мокрієвська, по­хап­цем хлеп­чу­чи прос­тиг­лий чай та за­пи­ха­ючи рот па­ля­ни­цею.

- Не впа­дай­те в ту­гу та в од­чай! - обізва­лась Уля­ся. - З та­ким туж­ли­вим пог­ля­дом на се­бе й справді мож­на собі при­ту­жить ли­хо, як при­ту­жу­ють мо­ло­диці по­мер­ших чо­ловіків, ко­ли цьому прав­да.

- Я й са­ма вже ста­ну за­то­го ма­рою. Не­ма ко­го прип­ла­ку­ва­ти й при­ту­жу­вать. Ввесь рід од ме­не од­цу­равсь. Цу­ра­ються ме­не й усі добрі лю­де, - ска­за­ла Мокрієвська, по­да­ючи по­рожній ста­кан Улясі. - На­лий­те, сер­це, ще чаю, бо ме­не за­га аж пе­че.

- То йдіть в мо­нас­тир. В мо­нас­тирі знай­де­те собі за­хист і ти­хе прис­та­но­ви­ще, - ска­зав Кміта.

- Ще що ви­га­дай­те! Це чисті смішки! Яка ж з ме­не вий­де чер­ни­ця? За це шко­да й го­во­ри­ти! Не­ма в ме­не й хис­ту до цього, та й по­тя­гу не маю до чер­нецт­ва. Як на це пішло, то я лад­на кра­ще йти не в мо­нас­тир, а під мо­нас­тир або під шум, як ка­жуть на селі, - ска­за­ла Мокрієвська. - Знаєте, як на селі ча­сом ла­ються ба­би: «а бо­дай ти під шум та під греб­лю пішла!» Мені й зос­та­лись тільки хіба шум та греб­ля.

- А як на ме­не, то я ла­ден йти під мо­нас­тир, а не під шум. Під мо­нас­ти­рем я роз­до­бу­ду собі хліба, а в воді мені хіба жа­ба дасть мо­лоч­ка, - ска­зав Кміта.

- Ви що інше. Ва­ше жит­тя скла­лось на інший спосіб. А ме­не не­на­че зу­мис­не до­ля по­ве­ла чуд­ною стеж­кою, яки­мись тер­на­ми та ча­га­ря­ми, та й за­ве­ла в пущі та нетрі. Тут і батько ви­нен, і один же­них ви­нен, і дру­гий же­них ви­нен, та й са­ма я вин­на. Винні лю­де, вин­на й моя вда­ча. Я бу­ла мо­ло­да та не­досвідна. Моє га­ря­че сер­це ба­жа­ло ко­хан­ня. Ко­лись світ зда­вавсь мені раєм, а усі лю­де доб­ри­ми ян­го­ла­ми. Я, не­роз­суд­ли­ва, йня­ла віри усім, як ма­ла ди­ти­на. А от лю­де об'їли, об­пи­ли ме­не та й од­кас­ну­лись од ме­не. І з-під моїх ніг не­на­че хтось вис­мик­нув клад­ку че­рез шум. І я знаю, що заг­ру­заю в якесь баг­но й по­то­паю, і вже ніхто ме­не не ви­ря­тує. І лю­де од ме­не од­цу­ра­лись, і я од усіх од­цу­ра­лась, і нігде мені по­ра­ди шу­ка­ти. Ніхто ме­не не од­ря­тує, хіба один бог, - го­во­ри­ла Мокрієвська й з ти­ми сло­ва­ми од­ра­зу зап­ла­ка­ла й спе­ре­сер­дя та з од­чаю на­че ки­ну­ла ста­кан на ми­соч­ку.

- То на­пи­туй­мо місця в ла­за­реті, чи в шпи­талі, чи в яко­мусь при­юті, чи будлі деінде, та й бу­де­мо слу­жи­ти й хліб ма­ти­ме­мо, - про­мо­ви­ла Га­лецька.

- На цю служ­бу я ще б прис­та­ла. Мені те­пер тільки б і ста­ва­ти до по­мочі та­ким безп­ри­хильним страж­де­ни­кам, як оце я.

- Дай, бо­же, собі на­пи­тать місце, то вже я дба­ти­му й за вас, - ти­хо обізва­лась Га­лецька.

Мокрієвська втер­ла сльози й підве­ла го­ло­ву.

- Дайте, сер­це Уля­сю, ще ста­кан чаю. В ме­не все не­на­че сох­не ко­ло сер­ця, - про­мо­ви­ла Мокрієвська й по­да­ла Улясі не по­рожній ста­кан че­рез стіл.

- Та до­пий­те ж пе­редніше цей ста­кан! Ви ще не до­пи­ли сли­ве півста­ка­на, - ска­за­ла Уля­ся.

- О, чи ти ба! А я й не ба­чу, що я ще не до­пи­ла. За дур­ни­ми сльоза­ми вже й світа не ба­чу, вже й не тям­лю, що я го­во­рю. Навіже­на я ста­ла, та й годі! - ска­за­ла Мокрієвська й чо­гось осміхну­лась.

Галецькій ста­ло не­ви­мов­не жаль цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни, кот­ра з та­кою кра­сою, з та­кою ве­се­лою жва­вою вда­чею впа­ла так низько, як па­да­ють ос­танні во­ло­цю­ги. По її товс­тих ко­сах, по всій го­лові стриміло неп­ри­че­са­не во­лос­ся, теліпа­лось по­над шиєю, виліза­ло пас­ма­ми на ву­ха, зла­зи­ло на чис­те гла­деньке бліде чо­ло. Уся її кла­сич­ної кра­си го­ло­ва бу­ла опо­ви­та во­лос­сям, не­на­че па­ву­тин­ням. Комірчик на шиї та ру­ка­вич­ки бу­ли поб­гані, не­чисті, не­на­че во­на наділа на се­бе якесь чор­не за­но­ше­не плат­тя. На чорній кофті по гру­дях лисніли руді пля­ми та сму­ги. Га­лецька не­са­мохіть за­ду­ма­лась, їй ста­ло шко­да цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни, що зав­ча­су зів'яла й збляк­ла, не­на­че квітка, ско­ше­на са­ме в спе­ку.

- Чи це вже ви, Уля­сю, кінчаєте свої на­уки, чи ще вчи­ти­ме­тесь рік? - го­во­ри­ла Мокрієвська й хап­ком хлеп­та­ла чай.

- Вже, хва­лить бо­га, доп­ли­ла до бе­ре­га, - ска­зав Кміта.

- Вже ски­ну­ла оте ко­рич­не­ве уб­ран­ня й по­ши­ла собі но­ву сук­ню. Так вже мені ос­то­гид­ла ота фор­ма! - ска­за­ла Уля­ся.

Мокрієвська одірва­лась од ста­ка­на й мит­тю підве­ла го­ло­ву. Че­рез од­чи­нені двері в кімнатці во­на по­ба­чи­ла по­чеп­ле­ну на стіні но­веньку Уля­си­ну су­коньку, яс­но­зе­ле­ну з чор­неньки­ми та чер­во­ни­ми дрібненьки­ми квіточ­ка­ми.

- Ондечки я її й ба­чу! Еге, ото во­на теліпається на стіні? - ска­за­ла Мокрієвська і рап­том схо­пи­лась, побігла в кімнат­ку, од­че­пи­ла сук­ню й на пальці, не­на­че на цвяш­ку, ви­нес­ла її в світли­цю та й по­ча­ла вертіти пе­ред вікном. Во­на знов по­ки­ну­ла не­до­пи­тий чай, навіть за­бу­лась за йо­го.

- Ой гар­на ж су­конька! Ви доб­ре доб­ра­ли собі колір до ли­ця. В вас карі очі та чорні бро­ви. Вам ду­же прис­тає до ли­ця зе­ле­не або біле. І мені най­кра­ще при­яли­чає або зе­ле­ний, або білий колір. Бу­ло як убе­русь в біле, чи на бал, чи на Ве­лик­день на ут­ре­ню, чи що, то й са­ма се­бе лед­ве впізнаю в дзер­калі.

І Мокрієвська вертіла су­коньку на пальці, не­на­че гра­лась. В неї в очах ще й сльози не зсяк­ли, а на ус­тах вже блу­кав осміх, і самі очі ніби гра­лись й осміха­лись крізь сльози. Во­на й сук­ню вертіла на пальці, й са­ма вертілась. Побігла в кімнат­ку, по­че­пи­ла на цвя­шок, десь на­ла­па­ла но­ву Уля­си­ну юбоч­ку, і знов ви­ли­ну­ла се­ред світлиці, ог­ля­да­ла підбійку, ґудзи­ки, стьожеч­ки, кот­ри­ми бу­ла об­ля­мо­ва­на юбоч­ка. Мокрієвська веш­та­лась, кру­ти­лась по кімна­тах, не­по­си­дя­ща та жва­ва, як жи­ве срібло.

- Допивайте-бо чай, бо про­хо­ло­не! - обізвавсь Кміта.

- О! а я й за­бу­ла за чай! Мені прис­тає до ли­ця зе­ле­не. Гос­по­ди, як гар­но мені в яс­но­зе­ле­но­му, та ще як до­да­ти до йо­го чор­них кру­жев. Ще тро­хи прис­тає мені жов­ту­ва­тий колір, а чер­во­не уб­ран­ня вже зовсім мені не при­яли­чає. А вам, Уля­сю?

- Я ще й не справ­ля­ла собі нічо­го чер­во­но­го, то й не довіда­лась га­разд за це, - обізва­лась Уля­ся.

- Шкода! До­би­рай­те, сер­це, уб­ран­ня, щоб до­ко­неч­но прис­та­ва­ло до ли­ця. Пок­ра­щаєте вде­ся­те­ро! От по­наз­ди­ви­тесь, як по­ба­чи­те! - ле­пе­та­ла Мокрієвська. - Але мо­ва мо­виться, а хліб їсться, а час ми­нає, як ка­жуть лю­де. Я оце до вас по ділу. Ви най­маєте в се­бе од­ну кімнат­ку. А я оце пос­ва­ри­лась з своєю гос­по­ди­нею, тією, що ви драж­ни­те Су­хо­реб­рою. Чи не най­ня­ли б ви мені тієї кімнат­ки?

- Ото шко­да, що ви мені заз­да­легідь не ска­за­ли! - обізвавсь Кміта. - Вже моя сест­ра впер­вих за­мо­ви­ла для се­бе ту кімнат­ку.

- Тітка вже про­си­ла, й сьогодні оце вве­чері й зав­да­ток при­не­се, - ска­за­ла Уля­ся й пе­рег­ля­ну­лась з батьком, ще й лед­ве осміхну­лась.

Од ціка­вих та кмітли­вих очок Мокрієвської це не по­таїлось.

- Це ви, пев­но, тільки од­мов­ляєтесь, щоб ме­не не пус­тить до се­бе… Це й ви ме­не цу­раєтесь. Гос­по­ди! яка ж я те­пе­реньки без­щас­на лю­ди­на! Усі од ме­не од­цу­ра­лись. Усі нех­ту­ють мною, не­на­че змо­ви­лись. Де мені, без­та­ланній, подітись?

І в Мокрієвської знов од­ра­зу очі зай­шли сльозою. Улясі ста­ло жаль цієї без­та­лан­ної лю­ди­ни. Во­на зир­ну­ла на батька й приж­му­ри­ла оч­ки, ще й кліпну­ла ни­ми раз і дру­гий.

- Коли вже ви так на­ма­гаєтесь, то я й не візьму зав­дат­ку од сест­ри! Про ме­не най­май­те й ви. Я доб­ре то­му відо­мий, що ви завж­ди пла­ти­те за квар­ти­ру й гро­шей моїх не за­мо­таєте: глядіть же, не гай­тесь, бо як тра­питься який най­мач, то я й од­дам кімнат­ку, - ска­зав Кміта, кот­ро­му й справді ста­ло шко­да Мокрієвської.

Мокрієвська од­ра­зу ніби по­чу­ти­ла по­легкість на серці, по­ве­селіша­ла, по­дя­ку­ва­ла й пе­рес­та­ла рум­са­ти.

- Це, пев­но, та Су­хо­реб­ра по­набріху­ва­ла вам на ме­не. Во­на ба­че, що між на­ми єднан­ня, та й хо­че нас роз­ра­яти, щоб ми пос­ва­ри­лись, бо во­на ж не лю­бе, як де в хаті спокій та мир­но­та. Я заздріваю, що це її на­мо­ва.

- Та де там її на­мо­ва! - обізва­лась Уля­ся, - то вам тільки так здається.

- От я й за­гос­тю­ва­лась в вас, а там, ма­буть, і моя гос­по­ди­ня сподівається ме­не та гнівається, - ска­за­ла Га­лецька й по­хап­цем вста­ла й поп­ро­ща­лась з усіма.

- Заходьте ж до нас та не цу­рай­тесь нас! - го­во­ри­ла Уля­ся, про­во­дя­чи гос­тю з світлиці, - роз­ва­жи­те се­бе тро­хи в горі.

- Спасибі вам за лас­ку: зай­ду ко­лись, як бу­де час, - ска­за­ла гос­тя.

І Га­лецькій знов ста­ло со­ром начіплю­ва­ти тор­бу та вдя­га­ти ла­та­ну удя­ган­ку; ста­ло со­ром і пе­ред Уля­сею, і навіть пе­ред Мокрієвською.