Київські прохачі

VII

Од то­го ча­су Літос­танський час­тенько по­чав одвіду­вать Кміту. Йо­го ду­шу ніби по­ри­ва­ла якась си­ла на ті Ли­бедські мо­чарі, з кот­рих він сам ко­лись глу­зу­вав. Кміта й Уля­ся завж­ди бу­ли ду­же лас­каві та привітні до йо­го.

Уляся по­ко­ха­ла мо­ло­до­го хлоп­ця щи­ро і вже приз­на­лась йо­му, що ко­хає йо­го.

Якось після пер­шої пре­чис­тої, влітку, Уля­ся ви­ря­ди­лась на служ­бу бо­жу в Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де са­ме то­го дня слу­жив мит­ро­по­лит. Вже во­на наб­ли­жа­лась до мо­нас­ти­ря. На­зустріч їй Ішов Літос­танський. Во­на спи­ни­лась і поз­до­ров­ка­лась з ним.

- Куди це вас бог не­се? Пев­но, до бо­жо­го до­му? - спи­тав Літос­танський.

- Еге! але… але ще й са­ма га­разд не знаю, ку­ди нап­ра­ви­тись: чи до Софіївсько­го, чи до Ми­хай­лівсько­го, - од­повіла Уля­ся, за­пи­ку­ючись.

В неї нес­подіва­но ви­ник­ла дум­ка, що та­меч­ки ж під бра­мою Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря стоїть між стар­ця­ми її та­то, а попліч з ним стоїть Га­лецька, а по­руч з нею стов­би­чить Мокрієвська. Во­на од­ра­зу охо­ло­ла й зблідла, аж по­по­лотніла.

«Ой, ли­шеч­ко мені! те­пер же він безп­ремінно вгля­де і впізнає їх усіх, ко­ли доб­ре при­ди­виться. Що з то­го мо­же вий­ти, і са­ма не вга­даю. Як він дізнається, що мій батько та мої знай­омі по­ши­лись в старці та ще й з то­го про­мислівства жи­вуть і хліб ма­ють, то ще, бо­ро­ни бо­же, й спро­ти­виться й од­ки­неться од ме­не», - май­ну­ла дум­ка в Улясі.

- Ходім кра­ще до Софіївсько­го со­бо­ру, - сти­ха про­мо­ви­ла Уля­ся.

- Та ви ж, здається, самі пря­му­ва­ли до Ми­хай­лівсько­го?

- Ні. Це я тільки йшла проз Ми­хай­лівський мо­нас­тир, бо хо­ди­ла гу­лять до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка на го­ру.

- Та ходім-бо в Ми­хай­лівське! Там же слу­же мит­ро­по­лит. Бу­де си­ла лю­дей, ще й співа­ти­ме мит­ро­по­литський хор, - вмов­ляв па­нич Уля­сю. - Ходім-бо, ходім! Дивіться, яка он­деч­ки си­ла панів су­не до бра­ми!

Він взяв її за ру­ку. Уля­ся ру­ши­ла з місця, сту­пи­ла два сту­пені й знов спи­ни­лась. Во­на по­чу­ва­ла та­ку ва­го­ту в но­гах, не­на­че в неї но­ги пус­ти­ли коріння, кот­ре промк­ну­лось в грунт і при­рос­ло до землі.

- Ні, не піду в Ми­хай­лівське, - зго­дом ска­за­ла Уля­ся.

- Оце ди­во! Та чом же? - пи­тав Літос­танський, кот­ро­му ду­же за­ба­жа­лось по­ди­ви­тись на пиш­но­ту мит­ро­по­ли­танської одп­ра­ви.

- Я й са­ма то­му невідо­ма. Мені уяв­ляється щось не­доб­ре. Чо­мусь мені здається, що ко­ли я оце піду в Ми­хай­лівське, то навіки втра­чу щось ду­же гар­не та ду­же ми­ле.

- Ще що ви­га­дай­те! Та ходім-бо! Не гай­мо ча­су, бо ще й це­ре­монія одійде, - ска­зав Літос­танський і знов смик­нув її за ру­ку.

- Ні, не піду. Ходім кра­ще до Софіївсько­го, - ска­за­ла з на­важ­ливістю Уля­ся.

- Невже це в вас ос­та­ча яки­хось бабських за­бо­бонів? Пев­но, ви йме­те віри отій нісенітниці.

- Ба не йму віри. Але я чо­мусь ніби пе­ред­по­чу­ваю якусь на­пасть, як тільки піду оце в Ми­хай­лівське, - го­во­ри­ла Уля­ся.

- Невже ви ду­маєте, що там вас жде якась ба­ба-яга, або що там десь куй­ов­дяться злидні та вчеп­ляться до вас, побіжать слідком за ва­ми навз­догінці до ва­шої гос­по­ди і по­на­ла­зять в ха­ту, і в хиж­ку, і в ко­мо­ру? - глу­зу­вав па­нич.

- І в думці цього не маю. Але в ме­не од­ра­зу ви­ник­ло якесь чуд­не ва­ган­ня, а чо­му й зад­ля чо­го, я й са­ма га­разд цього не втям­лю, - ска­за­ла Уля­ся і рап­том кру­то по­вер­ну­лась і поп­рос­ту­ва­ла че­рез Софіївський май­дан до Софійсько­го со­бо­ру, зас­му­че­на і якось збен­те­же­на.

Літостанський му­сив вво­ли­ти її во­лю, і пішов за нею в Софіївський со­бор.

«Чудна жіноцька вда­ча! Чи це в неї якісь за­бо­бо­ни, чи па­нянське ве­ре­ду­ван­ня, чи вже й не вга­даю що».

Літостанський прос­то­яв служ­бу й провів да­ле­ченько Уля­сю, аж за мо­нас­тир.

Ще смутніша бу­ла Уля­ся, вер­та­ючись до­до­му. Во­на на­ва­жи­лась по­ба­ла­кать з батьком та­ки за­раз, на­ва­жи­лась впро­ха­ти йо­го, щоб він по­ки­нув своє про­хацт­во, не опо­га­нив і не осо­ро­мив її пе­ред людьми та мо­ло­дим Літос­танським, кот­рий вже сли­ве приз­навсь їй, що ла­ден хоч і за­раз сла­ти до неї ста­ростів.

Уляся, вер­нув­шись з церк­ви, сіла на ка­напі й зас­му­ти­лась. Не­за­ба­ром рип­ну­ли в при­хожій двері, і в ха­ту сту­пив батько з тор­ба­ми на пле­чах. Він здійняв свою амуніцію, пе­ре­дяг­ся і ввійшов в світли­цю з за­па­ле­ною папіро­сою а гу­бах.

- Тату! ки­дай­те оті тор­би та дран­ки, - ска­за­ла Уля­ся.

- А то навіщо? - спи­тав з ди­ва Кміта.

- Бо мені со­ром за вас пе­ред людьми, - про­мо­ви­ла Уля­ся смут­ним, навіть жалібним го­ло­сом.

- Перед яки­ми ж це людьми? Це ли­бонь тобі со­ром пе­ред Літос­танським, чи що б то?

- Та хоч би й пе­ред Літос­танським. Чи то ж гар­но бу­де, як він ча­сом ви­пад­ком од ко­гось дізнається, що завів знай­омість з якимсь код­лом про­хачів: з ва­ми, з Га­лецькою, з Мокрієвською, та що й я з то­го гнізди­ща?

«От тобі й навсп­равж­ки клопіт, хоч і тор­би ки­дай ра­ди доч­ки та її но­вих знай­омих!» - по­ду­мав Кміта й по­чу­хав по­ти­ли­цю з до­са­ди.

- А пе­редніше ж ко­лись тобі не бу­ло со­ром. А це чо­гось вже й той со­ром десь узяв­ся, - ска­зав батько,

- Передніше я бу­ла ма­ла та дур­на і нічо­го то­го не тя­ми­ла. А те­пер в ме­не вже є, хва­лить бо­га, тям­ка в го­лові, та й пе­ред но­ви­ми знай­оми­ми мені со­ром. Сьогодні я хотіла йти на одп­ра­ву в Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Аж сли­ве біля са­мої бра­ми стрів ме­не Літос­танський і теж хотів йти зо мною до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Але як я при­га­да­ла собі, що ви стоїте біля бра­ми ко­ло дзвіниці з тор­ба­ми вкупі з Га­лицькою та Мокрієвською, то так зля­ка­лась, що тро­хи не зомліла. Я по­вер­ну­лась кру­то, вип­ру­ча­лась од за­чу­до­ва­но­го па­ни­ча й поп­рос­ту­ва­ла хутчій до Софіївсько­го со­бо­ру.

- Та я те­пер, ко­ли вгляд­жу Літос­тансько­го, як він ча­сом інко­ли за­хо­де по­да­вать стар­цям ша­ги, то за­раз по­вер­нусь по­ти­ли­цею до йо­го та й даю дра­ла до бра­ми, ще й схо­ва­юсь між стов­пи­щем про­чан. Чом же ти не йшла? Тре­ба бу­ло сміли­во йти. Він ме­не б не по­ба­чив, - ска­зав батько.

- Я, та­ту, після то­го так пе­рест­раж­да­ла, так пе­ре­пе­ча­ли­лась, сто­ячи в церкві, що не чу­ла, як чи­та­ли в церкві, не чу­ла навіть га­разд, як співа­ли; та­ка скор­бо­та най­шла на ме­не, що я сто­яла в церкві як неп­ри­ка­яна. Ки­дай­те, та­ту, тру­сить оти­ми тор­ба­ми, бо далі не ви­дер­жу. Мені те­пе­реньки вже уяв­ляється, що на ме­не всі лю­ди пальцем по­ка­зу­ють, де б я не йшла ву­ли­цею.

- От тобі на! То це ти мені ра­диш, щоб я по­ки­нув свій засіб? Це все од­но, як­би ку­пець по­ки­нув свою крам­ни­цю. Доб­ра по­ра­да! Га? Я вже до­га­ду­юсь, чо­го ти та­ка збен­те­же­на: це тобі ста­ло со­ром че­рез то­го Літос­тансько­го? Еге, так?

- Та хоч би й че­рез Літос­та­нсько­го! - ска­за­ла Уля­ся й од­ра­зу зап­ла­ка­ла, ніби ма­ла ди­ти­на.

«Гм… спра­ва йде не­по­га­но: во­на, оче­ви­дяч­ки, вже лю­бе Літос­тансько­го. Тре­ба знов на­пи­са­ти до йо­го, не­хай не дляється та за­раз-та­ки сва­тає Уля­сю. Шко­да бу­де, як ча­сом він і справді дізнається про моє про­хацт­во та че­рез це од­ки­неться од неї. Вже ко­ли во­на пла­че, то на­пев­но йо­го лю­бе. От тобі й на! І доч­ки шко­да, і торбів шко­да! А враг би йо­го взяв! Не знаю, хто пе­ре­ва­же: чи доч­ка, чи тор­би! А! Цц!»

Кміта за­ду­мавсь, ни­ка­ючи знес­тям­ки од кут­ка до кут­ка, не­на­че він десь в діброві збив­ся з шля­ху. Уля­ся сиділа й пла­ка­ла, аж хли­па­ла.

- Та годі, сер­це, тобі пла­кать! Якось улад­наємо цю спра­ву. Це, пев­но, тобі Літос­танський став спо­доб­ний? Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Еге, він упо­добніший тобі од інших? - пи­тав батько, присіку­ючись до доч­ки.

- Та хоч би й упо­добніший за всіх? Що вам до то­го? Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то ви, і Мокрієвська, і Дрімай­ло, і усякі там про­хачі-офіце­ри жи­ве­те й жи­вотієте на кошт без­та­лан­ної калічі та уся­ких нуж­ден­них справ­дешніх старців. Що б ма­ло пе­ре­пас­ти в їх тор­би, те ви за­гар­буєте собі. Ви гра­буєте про­чан, ду­ри­те й гра­буєте тем­ний доб­ро­сер­дий на­род, ще й од­би­ваєте хліб од калік-старців, - го­во­ри­ла Уля­ся пла­чу­чи.

- Лучче мені гіркий по­лин їсти, ніж ви­жеб­ра­ний ва­ми хліб; луч­че ста­ну за вчи­тельку, са­ма собі за­роб­лю на хліб або знай­ду собі будлі-які інші за­робітки. Я лад­на й по­невіря­тись та біду­ва­ти, ніж їсти по­жи­вок, ви­дер­тий у калік та в убо­гих! - го­во­ри­ла Уля­ся хли­па­ючи.

«От тобі й на! По­на­би­ра­лась там в школі якихсь фа­на­берій, то вже й пин­дю­читься! Вже їй і батька со­ром. Це прав­ди­ва ха­ле­па! Тре­ба до­ко­неч­но за­раз на­пи­са­ти Літос­тансько­му, не­хай її сва­тає. На­пи­шу, що пе­ред шлю­бом дам йо­му або дочці бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців, ще й дім в до­да­чу… са­мо по собі, дім після моєї смерті. Не тре­ба й га­ятись та для­тись з цією спра­вою, бо я вже ба­чу, яка в неї нап­ра­ва і якої заспіває мені до­ня потім далі…»

- Невелика шту­ка - по­че­пи­ти тор­би та жеб­рать попід мо­нас­ти­ря­ми. Луч­че підіть, та­ту, до Літос­тансько­го та йо­го то­ва­ри­ша, поп­росіть, щоб во­ни про­си­ли за вас в своїх сто­ло­на­чальників, щоб да­ли вам яке-не­будь місце в кан­це­лярії. Це бу­де кра­ще й ша­новніше, ніж ваші тор­би.

- Добре! Піду та­ки за­раз, бо за­то­го бу­дуть обіди; я ж ще й досі не одвідав Літос­тансько­го. Не­ма чо­го й для­тись з цією спра­вою! - ска­зав Кміта.

Кміта хап­ком на­пивсь чаю, при­че­пу­ривсь і по­чим­чи­ку­вав до Літос­тансько­го та Червінсько­го про­сить, щоб на­пи­та­ли йо­му будлі-яке місце в кан­це­лярії або поп­ро­си­ли на­чальни­ка, щоб дав йо­му при­най­мні хоч пе­ре­пис­ку.

«Оце на­пасть! До­ве­деться знов ста­ва­ти до нуд­ної праці. А я вже зовсім роз­ле­дащів і зам'яки­нивсь за ти­ми тор­ба­ми», - ду­мав Кміта, йду­чи до Літос­тансько­го та чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

Батько вий­шов з ха­ти, а Уля­ся все сиділа на ка­напі, зас­му­че­на та зап­ла­ка­на. Ні чай, ні їжа не йшли їй на дум­ку. Во­на й не на­ли­ва­ла собі чаю, навіть не ду­ма­ла за йо­го, не заг­ля­да­ла в пе­кар­ню, за­бу­лась за обід. Са­ма най­мич­ка прис­та­ви­ла до печі горш­ки, нічо­го не до­пи­тав­шись в Улясі.

В світлиці ста­ло ти­хо. Са­мо­вар дов­го шипів та й за­мовк. Ніякісінький згук не три­во­жив мерт­вої тиші і в світлиці, і на по­рожній, ніби спус­то­шеній да­лекій ву­личці.

- Не ви­дер­жу дов­ше! Вже я й так пе­ре­му­чи­лась та пе­ре­пе­ча­ли­лась че­рез оте батьківське про­хацт­во. На­бе­русь я со­ро­му в цьому про­хацько­му кодлі на ввесь свій вік. А що бу­де, як ча­сом Літос­танський дізнається за батьківське про­мислівство? Де мені тоді очі подіти пе­ред ним та й пе­ред людьми? Я доч­ка яко­гось нікчем­но­го про­ха­ча-стар­ця! Це тільки трош­ки кра­ще, як­би я бу­ла доч­ка яко­гось злодія або ду­шо­гу­ба.

Вже аж в пізні обіди вер­нувсь батько й зас­тав доч­ку на то­му-та­ки са­мо­му місці на ка­напі, ко­ло са­мо­ва­ра.

- Чи це ти й досі су­муєш? - спи­тав батько. - Не плач, сер­це! не вда­вай­сь дурнісінько в ту­гу! Зас­тав я вдо­ма і Літос­тансько­го і Червінсько­го та ще кількох уря­довців, що бу­ли в їх в гос­тях. Усі да­ли мені обіцян­ку, що про­си­ти­муть на­чальни­ка да­вать мені ро­бо­ту на вечірні ча­си в кан­це­лярії. Ка­за­ли, щоб я на днях забіг в кан­це­лярію та ще й сам поп­ро­сив на­чальни­ка за це. Там же я бу­ду не но­вих. Не пер­вин­ка ж мені по­ра­тись ко­ло бо­маг. От і ма­ти­му по­чес­не місце! Не плач, сер­це, не жу­рись! Якось во­но та бу­де. Зад­ля те­бе му­шу по­ки­ну­ти та за­ли­шить тор­би. А які гарні та ве­селі оті людці Літос­танський та йо­го при­ятель Червінський! І ве­селі й жар­тов­ливі, і прості сер­цем та щирі. Я не­на­ро­ком, шу­ка­ючи їх квар­ти­ри, зас­ко­чив і в кімна­ту до їх гос­по­дині та та­ки роз­пи­тав і за Літос­тансько­го.

- Таки не втерпіли і роз­пи­та­ли? Навіщо ж то ви роз­пи­ту­ва­ли? - крик­ну­ла Уля­ся, - навіщо вам ми­ка­тись в їх спра­ви?

- Бо я ціка­вий, та та­ки й доб­рий про­но­за вдав­ся зро­ду, то і вми­ку­юсь в усякі спра­ви. Не­дур­но ж наш рід прод­раж­не­но Кміта­ми. З ме­не та­ки й справді доб­рий кміта! І люб­лю, і вмію кмітить за людьми та й за всім. Я ніко­ли нічо­го не ро­бив так собі, наз­ря. А гос­по­ди­ня ду­же хва­ле Літос­тансько­го, ка­же, що кра­щої, мо­торнішої і добрішої лю­ди­ни, надісь, і в світі не­ма. Це мені ду­же й ду­же приємно зна­ти, як, пев­но, й тобі! Еге, так?.. А ти кинь ли­хом об зем­лю та не вда­вай­сь в пе­чаль дурнісінько. На­ли­вай чай та й пий на здо­ров'ячко. А то ще по­марнієш та спо­ганієш так, що Літос­танський й сва­тать не схо­че.

Уляся за­раз по­ве­селіша­ла і на­ли­ла собі ста­кан чаю та й ви­пи­ла всмак, ще й з'їла доб­рий шмат па­ля­ниці.

Другого дня Кміта пішов в кан­це­лярію до на­чальни­ка про­си­ти місця й по­ка­зав йо­му своє пи­сан­ня. Ру­ка в йо­го пи­санні бу­ла пре­чу­до­ва, і йо­му без ва­ган­ня да­ли місце на вечірніх ро­бо­тах в кан­це­лярії, щоб він пе­ре­пи­су­вав ті бо­ма­ги, котрі по­си­ла­ли до ви­що­го на­чальства.

Тим ча­сом бідна Га­лецька все хо­ди­ла під мо­нас­тирі та жеб­ра­ла на хліб та на про­жи­ток. Аж якось нап­рикінці літа од­но­го дня во­на вранці сиділа з Май­бо­ро­ди­хою на цвин­тарі на лавці та ба­ла­ка­ла, як нес­подіва­но в цвин­тар увійшов ста­рий отець Онуфрій і поп­рос­ту­вав до їх. В йо­го вид був та­кий ве­се­лий, що Га­лецька якось ду­хом по­чу­ти­ла, що ба­тюш­ка не­се якусь доб­ру звістку.

- Добридень вам, Ольго Се­менівно! Не­су доб­ру звістку зад­ля вас! - гук­нув зда­ле­ки отець Онуфрій до Га­лецької.

Галецька од ра­дощів аж нес­тя­ми­лась і ніби охо­ло­ла. Во­на вста­ла з лав­ки й по­чу­ва­ла, що в неї но­ги тру­сяться.

- Напитував я для вас місця в бо­гадільні вже дав­ненько. Там дав­но вже за­не­ду­жа­ла помічни­ця на­чальниці, дов­го сла­бу­ва­ла, та оце не­дав­неч­ко й по­мер­ла. Я та­ки впро­хав усіх, ко­го тре­ба бу­ло, щоб місце да­ли вам. Моє туп­цян­ня та­ки ма­ло поспіх. Я дав по­ру­ку за вас, і те­пер поз­до­ров­ляю вас з місцем. Беріть хутчій свої до­ку­мен­ти, сідай­те на зво­щи­ка та мерщій ка­тай­те в бо­гадільню. А до ме­не зайдіть на ча­си­ну, то я на­пи­шу вам про­шен­ня. Хоч ма­ти­ме­те не­ве­ли­ку пла­ту, але ж за­те ма­ти­ме­те свою опрічню кімнат­ку й харч, жи­ти­ме­те собі нарізко од усіх. Ви лю­ди­на стат­ко­ви­та й по­мир­ли­ва, а по­мир­ливість - це най­пер­ша умо­ва в та­ких зак­ла­дах, де сти­кається чи­ма­ло лю­дей уся­кої масті й уся­кої вдачі. Щас­ти ж вам, бо­же, на все доб­ре та на но­вий та­лан.

Взрушена лас­кою й при­хильністю о. Онуфрія, Га­лецька на­си­лу опам'ята­лась од ра­дощів.

- Їдьте ж за­раз та не дляй­тесь, щоб ча­сом місце не втікло од вас ку­дись за три­дев'ять зе­мель, бо во­но ко­тю­че й ле­тю­че. Ча­сом за­ко­титься ку­дись, - жар­ту­вав ба­тюш­ка на про­щанні.

Галецька й Май­бо­ро­ди­ха ки­ну­лись до кімна­ти, щоб склас­ти сякі-такі удо­вині ма­нат­ки. Склав­ши ма­нат­тя й зав'язав­ши в па­кун­ки, Май­бо­ро­ди­ха гук­ну­ла до До­си­фея, щоб він пок­ли­кав зво­щи­ка.

Досифей сидів на сінешньому по­розі, на­суп­ле­ний, мов чор­на хма­ра.

- Одчепіться од моєї душі! Ви обидві чо­гось ве­селі, не­на­че хильну­ли по де­сять ча­рок! А мені став світ не­ми­лий, - обізвавсь з по­ро­га До­си­фей, не ру­ша­ючи й з місця.

- Чом же оце став тобі світ не­ми­лий! Мо­же, тобі в ме­не в чо­му не­до­го­да? А мо­же, тобі тра­пи­лась якась при­го­да? - спи­та­ла з жар­том Май­бо­ро­ди­ха.

- Ет! бо­дай не ка­зать! А все то че­рез оту ти­тарівну. То бу­ло ви­хо­де з церк­ви, то все мор­гає на ме­не, ще й со­ло­денькі оч­ки зро­бить, а вчо­ра ви­хо­ди­ла з церк­ви в яко­юсь ду­ре­пою, а я йду їй на­зустріч, здійняв шап­ку та й кла­ня­юсь, та за­го­во­рюю; а во­на ко­ли б тобі гля­ну­ла на ме­не! За­дер­ла кир­пу, за­ко­пи­ли­ла спідню гу­бу, ще й пи­ку од­вер­ну­ла. Ко­ли б тобі хоч раз зир­ну­ла! От та­кий те­пер світ нас­тав!

- В ти­тарівни не за­побігай лас­ки. В неї ви­сокі по­ро­ги зад­ля те­бе. Ти й справді «ви­со­ко літаєш, а че­рез те низько впа­деш», - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Я дійшов до од­чаю. Я заздріваю й вас, що й ви ме­не су­ди­те та й гу­ди­те по лю­дях.

- Хто тобі оце на­го­во­рив? Та то, пев­но, ти­тарівна дізна­лась, що ти тро­хи оп­риш­ку­ва­тий вдав­ся, хоч і гар­ний з ли­ця.

- Сама во­на забісо­ва­на, ко­ли бун­дю­читься пе­ре­до мною. Ет! Усі во­ни таківські! Візьму оці усі дівчачі каб­луч­ки та й ви­ки­ну на смітник. Не­хай їх со­ба­ки спо­жи­вуть та й дівча­чу лю­бов схла­ма­ють.

- Та со­ба­ки ж по­дав­ляться ти­ми каб­луч­ка­ми! - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Кат їх бе­ри! Не­хай поїдять і їх персні, і їх зрад­ли­ву, по­га­ну лю­бов. До­ве­деться, ма­буть, пост­ри­га­тись в ченці, або­що! Бе­ре ме­не та­кий сум, ли­бонь я завт­ра вмру, або­що. Ото людці! Ото пан­ни! Який-то те­пер світ нас­тав! Ой гос­по­ди!

- Не жу­рись на­да­рем­но! Ще твоє цвіте, а їх в'яне. Ти ж ще са­ме в цвіту! Та по­мо­жи-бо нам та ви­не­си оці па­ку­ноч­ки на ву­ли­цю, та пок­лич зво­щи­ка.

- Не хо­чу! од­чепіться од моєї душі. Мені й без ва­ших ма­натків важ­ко на серці! - обізвавсь зне­хо­тя До­си­фей і ще ниж­че по­хи­лив го­ло­ву.

Стара Май­бо­ро­ди­ха по­тю­па­ла на ву­ли­цю й зак­ли­ка­ла зво­щи­ка. По­ви­но­си­ли в'язки й поск­ла­да­ли на візок. Га­лецька на­ла­па­ла в ки­шені кап­шу­чок, ви­тяг­ла йо­го й знай­шла тро­хи гро­шей.

- Нате ж вам оці гроші в по­дя­ку за те, що ви мені да­ли при­ту­лок. Це я хоч ци­ми ма­ли­ми грішми зап­ла­чу вам за жит­ло.

- Борони бо­же! Щоб я з вас бра­ла гроші за квар­ти­ру? Не бу­ла б я лю­ди­на, щоб іще бра­ла з вас, з си­ро­ти, пла­ту. Я й са­ма при­ту­ли­лась, дя­ку­ючи ласці доб­рих лю­дей. Зро­ду-звіку не візьму з вас пла­ти! Я та­ки й зро­ду не ма­ла жа­до­би до гро­шей. Ад­же ж і ме­не ча­сом хар­чу­ва­ли добрі лю­ди за спа­сибі, - го­во­ри­ла Май­бо­ро­ди­ха на про­щанні.

Галецька розп­ро­ща­лась і на розс­та­ванні про­си­ла Май­бо­ро­ди­ху до­ко­неч­но одвіду­ва­ти її на но­во­му місці й обер­ну­тись до неї з поміччю, ко­ли б ча­сом ста­лась якась при­го­да в її житті.

Тим ча­сом один нез­нач­ний ви­па­док ду­же стри­во­жив ста­ро­го Кміту. Літос­танський все за­хо­див до йо­го в гості сли­ве що­тиж­ня. Але во­се­ни він не при­хо­див тижнів зо три поспіль.

«Що це за знак, що Літос­танський не вча­щає вже до ме­не? - ду­мав Кміта. - Мо­же, десь на­ба­чив собі якусь пан­ну, кра­щу од моєї Улясі. Він хло­пець мо­ло­дий, а мо­ло­де сер­це змінли­ве й зрад­ли­ве. Мо­же, десь знай­шов собі упо­добнішу па­нян­ку, ніж моя до­ня, і впо­до­бав її… Шко­да бу­де, як Уля­ся втра­те та­ко­го гар­но­го же­ни­ха. А я ж че­рез йо­го му­сив ки­нуть тор­би! На­пи­шу до йо­го лист і прос­то-та­ки спи­таю, чи він має на думці сва­тать мою Уля­сю, чи ні, щоб ча­сом ще не до­ве­лось шко­ду­вать за тор­ба­ми», - по­ду­мав ста­рий і за­раз ском­по­ну­вав лис­та.

«Кращого за вас же­ни­ха для моєї доні я не знай­ду та й не ба­жаю. Ко­ли маєте на думці сва­тать мою Уля­сю, то не дляй­тесь і не гай­тесь, щоб ча­сом хтось інший не на­вис їй на очі. Я вже дав­но пос­терігаю, що ви їй при­па­ли до впо­до­би. Вам, і тільки од­но­му вам, як доб­ро­му на вда­чу й стат­ко­ви­то­му чо­ловікові, я од­пи­сав би своє жит­ло після моєї смерті, ще й на ва­ше ймен­ня дав би вам пе­ред вінцем бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців. Про­шу най­лас­кавіше не­за­ба­ром да­ти мені од­повідь».

Другого дня над­ве­чорі прибіг Літос­танський. Ста­ро­го не бу­ло вдо­ма. Літос­танський по­ка­зав Улясі лис­та й про­чи­тав. Улясі ста­ло со­ром, що батько ніби на­би­вається нею Літос­тансько­му. Але во­на потім за­ре­го­та­лась. За­ре­го­тавсь і Літос­танський, що кмітли­вий батько не все та­ки прикмітив.

В світли­цю зго­дом всту­пив ста­рий.

- Тату! ви опізни­лись. В нас з Лу­кою Ан­то­но­ви­чем вже дав­ненько скінче­на спра­ва, а ви з лис­том «На­те, - мов­ляв, - й мій глек на ка­пус­ту!»

- То це ти й ме­не пе­ре­хит­ру­ва­ла? Ме­не, ста­ро­го, досвідно­го? - крик­нув батько.

- Атож! - обізвавсь Літос­танський, осміха­ючись. - Я вже дав­ненько ду­мав за­си­лать ста­ростів до Улясі та про­сить в вас її ру­ки. А от і ви з лис­том… та трішеч­ки опізни­лись…

- Коли опізнивсь, то й доб­ре. Як я ба­чу, щи­ра лю­бов пе­ре­хит­рує все і всіх на світі. Ко­ли вже ви поєдна­лись так, то мені тільки тре­ба вда­тись до ба­тюш­ки, щоб го­дить вінчан­ня. Ко­ли так, то, бо­же, вас бла­гос­ло­ви! Спра­ви­мо не буч­не, а «ха­па­не» весілля, та й ко­ли ми вам до впо­до­би, то й за­раз пе­ре­ходьте до нас жи­ти. Годі вам ти­ня­тись по тих квар­ти­рах, - ска­зав Кміта.

Тільки що во­ни пе­ре­ба­ла­ка­ли за свою спра­ву, в світли­цю всту­пи­ла Га­лецька, ра­да та ве­се­ла, не­на­че во­на знай­шла десь або гроші, або свій та­лан. В неї очі аж ся­ли. Во­на привіта­лась з усіма жва­венько, ве­се­ленько, на­че поп­ро­ворніша­ла.

- Що це за зміна ста­лась з ва­ми! - од­ра­зу спи­тав Кміта. - Щось з ва­ми тра­пи­лось і, пев­но, ду­же гар­не та приємне. Еге?

- А то ж чо­му так? - спи­та­ла Га­лецька дрібненьким, ве­се­леньким го­ло­сом.

- В вас ста­ли інші очі, інший пог­ляд, ли­бонь ви те­пер не та давніша, пе­редніша лю­ди­на, - ска­зав Кміта. - Пе­редніше ко­лись ви бу­ли ніби темні на очі, а це од­ра­зу не­на­че взір вер­нув­ся до вас. Ви й посвіжіша­ли на ви­ду, й пок­ра­ща­ли. І об­лич­чя в вас ста­ло ве­селіше! Що це з ва­ми ста­лось? Щось та є!

- Невже ж та­ки я бу­ла ніби не­ви­дю­ща, а це сьогодні десь поз­на­хо­ди­ла на шля­ху за­губ­лені очі? - ска­за­ла Га­лецька і ве­се­ленько засміялась.

- Невже ви вмієте й сміяться? - крик­ну­ла з ди­ва Уля­ся.

- Атож! Прав­да, що вже бу­ла за­бу­лась сміятись, а це знов вчусь та при­га­дую пот­ро­ху, - го­во­ри­ла ве­се­ленько Га­лецька. - То, сер­це, як ли­ха го­ди­на при­тис­не, то лю­ди­на за­бу­де і сміятись, і радіть.

- А мені все зда­ва­лось, що ви зро­ду не сміялись та й не вмієте сміятись, - го­во­ри­ла Уля­ся. - Мені оце так чуд­но ста­ло, як бу­ло б чуд­но, як­би засміялась і за­го­во­ри­ла ота пан­на з ко­ти­ком, що он­деч­ки на­мальова­на на кар­тині.

- То я, пев­но, з тієї при­чи­ни по­ве­селіша­ла, що вже та­ки на­пи­та­ла собі місце за помічни­цю на­чальниці в бо­гадільні. Отець Онуфрій, спа­сибі, по­ро­ги по­об­би­вав, ри­па­ючись та туп­ця­ючи за ме­не. Вже я пе­реб­ра­лась ту­ди й жи­ву там тижнів зо два. Маю свою опрічню гар­неньку та світлу кімнат­ку ще й обід, - го­во­ри­ла Га­лецька.

- То це вже ви ли­хом об зем­лю? Поз­до­ров­ляю ж вас в щи­рим сер­цем та до­ро­гою ду­шею, - ска­зав Кміта.

- Поздоровляю й вас! - гук­ну­ла Уля­ся й собі на ра­до­щах і поцілу­ва­ла Га­лецьку. - Сідай­те ж та будьте в нас гос­тею.

- Щоб ста­рос­ти сіда­ли, чи що, як ка­жуть на селі, - ска­за­ла Га­лецька.

- Та во­ни вже й сіли оце та­ки за­раз, в цей час.

А вас про­шу бу­ти в моєї Улясі за по­са­же­ну матір. От що!- про­мо­вив Кміта.

- Невже цьому прав­да? Ко­ли так, то поз­до­ров­ляю й я вас з щас­тям. Я ра­да ма­те­ри­ну­вать в си­ро­ти, хоч ще зро­ду ні в ко­го не ма­те­ри­ну­ва­ла, - ска­за­ла Га­лецька.

Через ву­зенькі сінеч­ки Мокрієвська ду­хом по­чу­ла в своїй квар­тирі, що в кімна­тах в гос­по­да­ря тра­пи­лось щось нез­ви­чай­не. До її ву­ха долітав який­сь ве­се­лий клекіт та регіт, не­на­че десь з-над стелі або з-під землі. Во­на заціка­ви­лась, при­че­пу­ри­лась і шуг­ну­ла про­жо­гом з своєї кімнат­ки до ха­зяїна.

«Або п'ють, або ла­ються, або здо­ро­во жар­ту­ють та ре­го­тять чо­гось. Щось та є! Який­сь ціка­вий ви­па­док», - ми­готіло в Мокрієвської в думці, як во­на прис­ту­пи­ла до две­рей, звідкіль аж гув клекіт та роз­мо­ва, не­на­че окріп кле­котів в ка­зані.

Перейшовши на квар­ти­ру до Кміти, во­на сха­ме­ну­лась: здер­жу­ва­ла свої но­ро­ви та звич­ки й ра­ди Літос­тансько­го та Улясі сли­ве три тижні поспіль не швен­дя­ла по шин­ках і в ру­ки чар­ки не бра­ла.

- Добридень вам! - ска­за­ла во­на, сіпнув­ши за клям­ку й вско­чив­ши про­жо­гом в світли­цю. - Що це в вас за ра­дощі, що аж в моїй хаті лу­на йде! З якої це при­чи­ни? Щось тра­пи­лось? Еге? - спи­та­ла Мокрієвська.

- Справляємо за­ру­чи­ни мо­ло­дих. От що! - ска­зав Кміта. - А ви там си­ди­те в своїй келії, як чер­нич­ка, та й не га­даєте, що в нас на весілля за­кар­лю­чи­лось. Про­си­мо й вас на весілля… за світил­ку чи сваш­ку.

- За світил­ку, - ска­зав Літос­танський.

- Спасибі вам за честь, - про­мо­ви­ла Мокрієвська й зир­ну­ла на Уля­сю при­хильни­ми лас­ка­ви­ми очи­ма.

- Чого це ви, Ольго Се­менівно, так пож­вавіша­ли та посвіжіша­ли, що як­би я вас стріла десь на ву­лиці, то й не впізна­ла б? - спи­та­ла Мокрієвська.

- Мабуть, з тієї при­чи­ни, що я оце на­пи­та­ла-та­ки собі місце в бо­гадільні й вже жи­ву собі там ти­хо та свій хліб жую, - ска­за­ла Га­лецька.

- От тре­ба б і собі будлі-де на­пи­ту­вать та­ко­го місця! До­ки я бу­ду ти­ня­тись без діла? Вже об­рид­ло та ос­то­гид­ло бай­ди­ку­вать, - ска­за­ла Мокрієвська. - На­пи­туй­те там десь побіч се­бе й для ме­не місце.

- Добре. Як тра­питься в нас яке місце, то я по­дам вам звістку, - ска­за­ла Га­лецька.

Через два тижні Кміта спра­вив «ха­па­не» весілля. Га­лецька ма­те­ри­ну­ва­ла й поб­ла­гос­ло­ви­ла Уля­сю до вінця. Як Уля­ся вий­шла в світли­цю вся в біло­му, з білим вінком на го­лові, пиш­на та гар­на, не­на­че біла лелія, як ста­ла во­на по­руч з Літос­танським, в Мокрієвської не­са­мохіть сльози по­ко­ти­лись по що­ках.

Після весілля Літос­танський пішов в прий­ми до тес­тя: пе­рей­шов на жит­тя в йо­го дім. Кміта дав йо­му до рук бан­ко­ву роз­пис­ку на дві ти­сячі кар­бо­ванців, але дру­гу роз­пис­ку, за­пи­са­ну на своє ймен­ня, зос­та­вив у се­бе, щоб ча­сом не до­ве­лось на ста­рості літ ди­ви­тись дітям в ру­ки, як до­ве­лось Га­лецькій.

Мокрієвська на­пи­та­ла собі місце в місько­му ла­за­реті. Ста­ла до ро­бо­ти, огов­та­лась, приз­ви­чаїлась до по­рядків і зго­дом за ро­бо­тою по­ча­ла за­бу­вать за свої пе­редніші звич­ки, що тро­хи не за­па­гу­би­ли їй жи­вот­тя.

Київ. 1901 ро­ку.