КИЇВСЬКІ ПРОХАЧІ

II

Другого дня в неділю ще вдосвіта, як тільки по­ча­ло дніти, Май­бо­ро­ди­ха збу­ди­ла Га­лецьку, од­чи­ни­ла віко скрині й поз­на­хо­ди­ла своє ста­ре ла­та­не уб­ран­ня.

- Не надівай­те ж сукні та ото­го бри­ля, бо вас об­ми­на­ти­муть сільські ба­бусі та мо­ло­диці. А во­ни ж то най­більше по­да­ють ми­лос­ти­ню. Удягніться в це дран­тя. Во­но чис­те, не зас­мальцьова­не. Нічо­го те, що во­но ста­ре та ла­та­не, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Галецька вдяг­ла ста­ру спідни­цю, так збляк­лу, що не мож­на бу­ло навіть довіда­тись, яко­го кольору во­на ко­лись бу­ла. Май­бо­ро­ди­ха знай­шла най­старішу удя­ган­ку, не то ка­ца­вей­ку, не то жу­пан, на котрій бу­ла сли­ве лат­ка на латці; дос­та­ла старі подіряв­лені сіренькі пан­чо­хи та стоп­тані че­ре­ви­ки. Га­лецька вляг­лась, зап­ну­ла го­ло­ву яко­юсь діря­вою збляк­лою хус­ти­ною, а в ру­ки взя­ла не­ве­лич­ку тор­би­ну й ціпок. З зап­ла­ка­ни­ми сум­ни­ми очи­ма, з ту­гою та од­чаєм на по­марніло­му ви­ду, Га­лецька ста­ла од­ра­зу ніби справ­дешньою стар­чи­хою, що й впізна­ти її не мож­на бу­ло.

- Хоч це дран­тя й не ли­чить вам, пані, але що ж маємо ро­би­ти. Нігде дітись: тре­ба вчи­ня­ти во­лю бо­жу! - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха, ви­ряд­жа­ючи Га­лецьку в про­хацьку до­ро­гу.

Майбородиха про­ве­ла Га­лецьку з По­до­ла аж геть вго­ру воз­во­зом, тро­хи не до по­ло­ви­ни шля­ху до Лав­ри. Во­на бо­ялась, щоб ча­сом без­та­лан­на удо­ва не звер­ну­ла з шля­ху до Дніпра та з од­чаю не шу­бовс­ну­ла в во­ду.

- Та ста­вай­те, сер­це, не­да­леч­ко, з са­мо­го краю, в га­ле­реї: там більше пе­ре­па­де ми­лос­тині. Гос­по­ди, й по­мо­гай вам, і споспішай! Дай, бо­же, час доб­рий! - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха, на­пу­тив­ши ще раз Га­лецьку й як ру­ку прос­тя­га­ти, і як згорб­лю­вать спи­ну, і яки­ми сло­ва­ми жеб­ра­ти ми­лос­тині. Во­на пе­рех­рес­ти­ла са­мий слід Га­лецької, пе­рех­рес­ти­лась і са­ма й ти­хою хо­дою пішла на­зад до­до­му, бо зна­ла, що вже за­то­го поч­неться в церкві одп­ра­ва.

Галецька прий­шла в Лав­ру вже як сон­це підби­лось вго­ру. В ве­ликій церкві одп­рав­ля­лась служ­ба бо­жа. Про­ча­ни сно­ви­га­ли по здо­ро­во­му цвин­тарі; обліпи­ли на­тов­пом ве­ликі двері в церк­ву, на­че бджо­ли вічко ули­ка в душ­ний вечір влітку. По дов­гих ли­по­вих та каш­та­но­вих але­ях веш­та­лись або біга­ли бігцем мо­лоді пос­луш­ни­ки в чор­них лис­ню­чих кап­та­нах, в чор­них су­кон­них гост­ро­вер­хих ялом­ках. На цвин­тарі поміж ба­ба­ми та дівча­та­ми ди­ба­ли чо­ти­ри свійські жу­равлі, зби­ра­ли шма­точ­ки хліба, зу­мис­не для їх роз­ки­дані про­ча­на­ми. Га­лецька зай­шла на хви­ли­ну в церк­ву, по­мо­ли­лась і швид­ко по­чим­чи­ку­ва­ла че­рез цвин­тар, вий­шла че­рез бо­ко­ву бра­му за стіну, пе­рей­шла ву­зенький пе­ре­улок і вгляділа ши­ро­кий му­ро­ва­ний ґанок, у ко­то­ро­му вже бу­ла од­чи­не­на бра­ма в дов­гу га­ле­рею, ку­дою про­ча­ни прос­ту­ва­ли на­низ в до­ли­ну че­рез ярок до са­мої церк­ви над Ближніми Пе­че­ра­ми.

Прочани ще сто­яли в церкві на одп­раві. Ще не пус­ка­ли про­чан в Пе­че­ри. Ко­ло са­мої бра­ми сто­яло два візки. На од­но­му візку ле­жав на спині який­сь каліка, без ніг і з по­каліче­ни­ми ру­ка­ми, більш схо­жий на жи­вий шма­ток тіла, ніби ле­жа­ла жи­ва ко­лод­ка з го­ло­вою, з чор­ни­ми без­тям­ки­ми ка­ла­мут­ни­ми очи­ма й з та­ким ро­том, що той рот зда­вавсь чор­ною діркою в якусь жи­ву дов­бан­ку з товс­тої ли­пи. По дру­гий бік бра­ми на візку сидів хло­пець, теж без ніг, з за­кар­лю­че­ни­ми ру­ка­ми без пальців, су­хий, як кістка, об­мо­та­на жов­тою шкур­кою.

Галецька прий­шла за­рані, ста­ла в брамі скраєчку ко­ло са­мої од­чи­не­ної по­ло­вин­ки бра­ми й об­пер­лась спи­ною об ворітни­цю, як ра­яла їй ста­ра Май­бо­ро­ди­ха.

«От і доб­ре я зро­би­ла, що прий­шла заз­да­легідь: при­най­мні зай­ня­ла най­догідніше місце скраю», - по­ду­ма­ла Га­лецька.

Але не­за­ба­ром десь наб­ра­лась си­лен­на си­ла старців і по­си­па­лась в од­чи­не­ну бра­му. Одп­ра­ва в Лаврі вже скінчи­лась, і всі старці од Лаврської церк­ви за­ра­зом ру­ши­ли й поп­рос­ту­ва­ли до Пе­чер в га­ле­рею. Не­за­ба­ром во­ни обсіли й обс­ту­пи­ли дов­ге­лецьку га­ле­рею ряд­ка­ми по обид­ва бо­ки. Ши­ро­ченька га­ле­рея, з зак­руг­ле­ною сте­лею, зав­ширш­ки на два сажні, не­на­че спа­да­ла на­низ з при­гор­ка схо­да­ми, між кот­ри­ми по­де­ку­ди бу­ли ши­ро­ченькі плат­фор­ми, а потім да­ле­ченько на­ни­зу в до­лині зак­ру­чу­ва­лась навс­ко­си ма­леньким зак­ру­том і йшла до са­мої церк­ви, де був прихід у Ближні Пе­че­ри. На східцях і на плат­фор­мах поп­ри­мо­щу­ва­лись дво­ма ряд­ка­ми сли­ве суспіль старці й стар­чи­хи, не­на­че гал­ки по­над вікна­ми на дзвіниці. Яких старців, яких калік там не бу­ло! Тут сто­яли старі й мо­лоді сліпці й сліпчи­хи, що змал­ку втра­ти­ли зір, з по­во­да­та­ря­ми-дітьми, сто­яли вид­ро­окі сільські діди й ба­би, міщан­ки з Києва й з інших міст. Каліки по­вист­ром­лю­ва­ли свої кук­си, цеб­то ру­ки й но­ги без пальців, не­на­че шмат­ки чер­во­но­го м'яса, обліпле­но­го чер­во­ною су­хою шкур­кою. Десь на­ни­зу да­ле­ко, про­ти зак­руг­ле­них звер­ху, низьких та ши­ро­ких вікон, по один бік га­ле­реї лисніли лисі го­ло­ви з ви­да­ми, не­на­че по­ку­са­ни­ми й пог­ри­зе­ни­ми, з чор­ни­ми дірка­ми замість ротів. На од­но­му східці стримів мо­ло­дий міща­нин з однією обо­дис­тою но­гою, так зак­ру­че­ною, не­на­че він замість но­ги підста­вив під се­бе по­ло­ви­ну обо­да й прик­рив йо­го хо­ло­шею з яко­гось дран­тя та ганчірок. Скрізь ма­нячіли де­рев'янки замість однієї но­ги, ма­нячіли ми­лиці під пах­ва­ми. На од­но­му східці стримів вже літній чо­ловік з здо­ро­вою го­ло­вою, але на зріст не більше як на ар­шин, на ди­тя­чих ніжках. Ко­ло йо­го стримів дов­го­об­ра­зий мос­каль без вух, з од­ру­ба­ни­ми по коліна обо­ма но­га­ми, за­ши­ти­ми в шку­ра­тяні вузькі шта­ни. Він об­пи­рав­ся об дві ко­ро­тенькі ми­лич­ки обо­ма пах­ва­ми. Ця уся га­ле­рея з вер­ху до ни­зу, освітле­на з од­но­го бо­ку од Дніпра, на­га­ду­ва­ла пек­ло з по­каліче­ни­ми на смерть людьми од уся­ких не­чу­ва­них страш­них пе­кельних мук.

Галецька сто­яла та тільки ди­ви­лась на тих калік, при­ве­зе­них, мо­же, за три­дев'ять зе­мель, та­ких калік, яких во­на ще й зро­ду не ба­чи­ла. Ко­ли це в бра­му всту­пив вже літній ста­рець, пле­чис­тий, ви­со­кий на зріст, пос­тав­ний і тро­хи оти­лий, з чер­во­ним одут­ло­ва­тим ви­дом і з синім но­сом. На плечі в йо­го теліпа­лись тор­би. Очі бу­ли чер­воні, як в неп­ро­сип­ле­но­го п'яниці. Цей за­водіяка гор­до­ви­то зирк­нув ви­луп­ле­ни­ми сіри­ми банька­ми на Га­лецьку й грим­нув на неї по-мос­ковській:

- Ти чо­го при­мос­ти­лась на моєму місці? Пішла геть, пас­ку­до, оту­ди далі! Яка муд­ра! Знає, де ра­ки зи­му­ють. Ос­ту­пись собі геть! Оту­ди йди між оту муж­ву!

Галецька ос­ту­пи­лась, по­су­ну­лась тро­хи далі й ста­ла на ниж­чо­му східці. Але не­за­ба­ром знов надійшов та­кий са­мий пру­ди­вус з чер­во­ни­ми очи­ма, з си­ви­ми бур­ця­ми та з чер­во­няс­тим но­сом, став ви­ще од Га­лецької й крик­нув на неї.

- Ти, ба­бо, чо­го тут при­мос­ти­лась звер­ху? Твоє місце он та­меч­ки між оти­ми сліпи­ми ба­ба­ми та му­ги­ря­ми, де стоїть ота вся каліч! Ото под­ла! при­сур­га­ни­лась-та­ки, сю­ди! Як штовх­ну те­бе в по­ти­ли­цю, то рач­ки полізеш оту­ди по схо­дах на­низ.

Це вже схо­ди­лась най­дуж­ча го­ло­та, усе п'яниці, з ле­да­чих п'янюг міщан та з ста­рих прой­дисвітів мос­калів, навіть з офіцерів. Схо­ди­лась про­хацька арис­ток­ратія, що зай­ма­ла най­ласіші й най­догідніші місця в га­ле­реї ко­ло Пе­чер та ко­ло цер­ков біля самісіньких две­рей, де пе­ре­па­да­ло більше шагів та буб­ликів.

Галецька зля­ка­лась, їй чо­гось зда­лось, що во­на знов по­па­лась у ру­ки своїй невістці або лихій свек­русі, або пот­ра­пи­ла до якихсь убий­ників та роз­би­шак. Во­на ос­ту­пи­лась ще ниж­че на один східець: бо­ялась, щоб справді цей витрішку­ва­тий діду­ган не те­леп­нув її по по­ти­лиці ку­ла­ком.

Незабаром про­ча­ни по­ли­лись, ніби річкою, в га­ле­рею, поп­рос­ту­ва­ли до Пе­чер. В довгій га­ле­реї старцівський гомін та лай­ка од­ра­зу ущух­ли. Старці з синіми но­са­ми од­ра­зу збідни­лись, пос­мирніша­ли, поз­горб­лю­ва­лись, пос­хи­ля­ли спи­ни й го­ло­ви й од­ра­зу не­на­че по­мен­ша­ли й зне­мощіли. Усі старці ніби за­няв­ча­ли й зас­тог­на­ли жалібни­ми го­ло­са­ми, про­ся­чи ми­лос­тині. Ру­ки й кук­си поп­рос­тя­га­лись по дов­ге­лецьких ряд­ках. В де­кот­рих старців го­ло­ви на поск­ру­чу­ва­них в'язах зат­ру­си­лись, аж затіпа­лись, не­на­че в про­пас­ниці. По­де­ку­ди ви­ри­вавсь з гус­то­го ше­потіння та ка­нючіння різкий ди­ку­ва­тий крик яко­гось німо­го каліки, в кот­ро­го й рот не сту­лявсь чи не­зу­мис­не, чи й нав­мис­не. Десь ніби дзе­ленькав в дзво­ник ви­со­кий альт сліпчи­хи. Поміст на плат­фор­мах та на схо­дах за­гув, за­то­рохтів та зад­вигтів під но­га­ми в про­чан, не­на­че хто приг­ра­вав у здо­ро­вецький ве­ле­тенський бу­бон до пис­ку та кле­ко­ту про­хачів.

Галецька прос­тяг­ла й собі ру­ку за ми­лос­ти­нею й по­ча­ла про­мов­ля­ти зви­чай­ні про­хацькі сло­ва. На її до­ло­ню ряс­ненько по­си­па­лись шаж­ки та копійки, а в тор­бу пот­рап­ля­ли буб­ли­ки, ок­рай­ці й скиб­ки па­ля­ниць. В її жме­ню си­па­лись ша­ги навіть частіше, ніж в ру­ки про­хачів з чер­во­ни­ми пи­ка­ми та з синіми но­са­ми.

- Бог приєм! І спа­сибі й прос­тибі! Бо­гу при­ой­му! Бог приєм! Не­хай піде ва­ша ми­лос­тин­ка на той світ за упо­кой ду­ше­чок Ва­ших небіжчиків рож­де­ників, за ва­ших рож­де­ниць та ва­ших діто­чок. Бог приєм! - дя­ку­ва­ла бідна Га­лецька, спус­тившії очі од со­ро­му й див­ля­чись до­до­лу.

Червономорді про­хачі ско­са пог­ля­да­ли на Га­лецьку й зир­ка­ли на неї зли­ми за­вид­ли­ви­ми очи­ма. Сільські про­ча­ни на­тов­пом про­май­ну­ли й зник­ли в зак­руті га­ле­реї. Навпісля по­ча­ли про­хо­ди­ти в Пе­че­ри про­ча­ни з приїжджих панів та де­які місцеві панії, щоб увійти в Пе­че­ри по­зад усіх сільських бабів, ко­ли вже по­мен­шає то­го сільсько­го на­тов­пу, од ко­то­ро­го аж свічки гас­ли й ба­бусі зомліва­ли.

В бра­му увійшла якась ба­га­та куп­чи­ха, вже літня лю­ди­на, в ба­га­то­му уб­ранні, в ок­са­ми­то­во­му чор­но­му пальті. Во­на навіть не гля­ну­ла на бас­ких крайніх про­хачів: пев­но, зна­ла, що то за про­хачі й ку­ди діва­ють во­ни нап­ро­ха­ну ми­лос­ти­ню.

- Не ки­ну­ла нам і ша­га! І навіть не гля­ну­ла на ме­не, ка­торж­на! - за­бу­бонів сер­ди­то один чер­во­но­мор­дий про­хач до сусіда, що сто­яв попліч.

- А ди­вись, яке на неї ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня! А ти, невірна пас­ку­до! Бо­дай ти там на схо­дах но­гу зла­ма­ла! - за­бу­бонів сусід.

- Дивись, як тяг­не по схо­дах хвос­та шов­ко­вої спідниці! Аж ше­лес­тить по дош­ках! Як заміта хвос­том схо­ди! А нам ми­лос­тині не по­да­ла, й навіть, ка­торж­на, не по­ди­ви­лась на нас. Все отій подлій про­хачці по­да­ють, - го­монів ста­рий мос­каль.

- Подайте каліці за упо­кой ду­ше­чок ва­ших по­мер­ших рож­де­ників, за спасіння їх душ! - за­ка­ню­чив ста­рий п'яни­ця, од­ра­зу збіднив­шись та ско­цюр­бив­шись, не­на­че ак­тор на сцені, бо вглядів, що проз йо­го пря­мує якась за­мож­на міщан­ка.

Галецька чу­ла всю ту роз­мо­ву й зди­ву­ва­лась, які ба­жан­ня по­си­ла­ли наслідці за куп­чи­ха­ми та паніями ті діду­га­ни.

Знов у брамі з'яви­лись три ба­гаті панії й, зир­нув­ши на здо­ро­вецьких діду­ганів, по­ми­ну­ли їх і по­да­ли ми­лос­ти­ню Га­лецькій та сліпцям, що сто­яли попліч з нею.

- І ці не ткну­ли ані ша­га! Ото подлі! Бо­дай вас свя­та зем­ля жив­цем пог­ли­ну­ла! - ла­ялись навз­догінці паніям злос­тиві діди з до­са­ди.

- Коли б тобі грив­ню або хоч ша­жок ки­ну­ли нам на до­ло­ню! Не ви­ка­ню­чи­мо сьогодні собі й на крю­чок горілки.

- Не до­ве­деться-та­ки сьогодні впи­тись! Не здобрієш оци­ми шаж­ка­ми! - обізвавсь дру­гий про­хач. - А все че­рез оцю вишк­вар­ку, що при­мос­ти­лась ко­ло нас та все ка­ню­че, аж ка­нає, не­на­че ди­ти­на гос­тин­ця в ма­ми. Геть пішла звідсіль, по­ган­ко! Чо­го ти ста­ла ту­теч­ки біля нас? Це до нас на­ле­жаться «крес­ла в пер­шо­му ряд­ку», а не до та­ких му­гирів, як ти! Геть собі звідсіль, ген ту­ди «на гальорку» до муж­ви! - крик­нув діду­ган, пев­но, з панків, і заміривсь на Га­лецьку ку­ла­чи­щем.

Галецька зля­ка­лась, ос­ту­пи­лась далі на­низ аж на плат­фор­му й ста­ла ко­ло од­но­го ще зовсім не ста­ро­го сліпця з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма.

«Стану ко­ло сліпця. Цей, мо­же, не ба­чи­ти­ме ме­не, то й не чіпля­ти­меться», - по­ду­ма­ла Га­лецька.

Але тільки що во­на при­мос­ти­лась, сліпець по­чу­тив, що хтось став ко­ло йо­го, й од­ра­зу розп­лю­щив очі. Він був зовсім ви­дю­щий і тільки уда­вав з се­бе сліпо­го. То був гу­ля­щий уря­до­вець: він зби­рав тоді гроші на те­атр. Йо­му за­ма­ну­лось піти в опе­ру й пос­лу­ха­ти яко­гось приїжджо­го ар­тис­та.

- Ти, ста­ра пся­юхо, чо­го тут при­мос­ти­лась! - за­бу­бонів він сти­ха й штурх­нув Га­лецьку під бік ку­ла­ком так, що в неї й дух за­би­ло.

Галецька з пе­ре­ля­ку аж зат­ру­си­лась, мовч­ки по­су­ну­лась ще далі й хутчій ста­ла ко­ло од­но­го блідо­го стар­ця з зав'яза­ни­ми хус­точ­кою ву­ха­ми. В стар­ця бу­ли яс­носірі добрі очі й ду­же приємний вид. Він був на взір ду­же ти­хий та доб­рий, навіть мав виг­ляд бла­генько­го чо­ловіка, навіть на­че тро­хи дур­но­го. Га­лецької не ля­кав цей приємний стар­чик, і во­на мерщій по­су­ну­лась і ста­ла по­руч з ним. По дру­гий бік ко­ло неї сто­яла ще не ста­ра стар­чи­ха, бліда, змарніла, ніби не­ду­жа, з вис­на­же­ним ви­дом, з здо­ро­ви­ми, сли­ве чор­ни­ми очи­ма та з чор­ни­ми, ніби ви­мальова­ни­ми бро­ва­ми. В неї очі світи­лись та­ким блис­ком, що аж ки­ну­лись Га­лецькій в вічі не­доб­рохіть.

В той час на верхніх східцях з'яви­лась ви­со­ка, рівна ста­ном панія, су­хор­ля­ва та тон­ка, з вис­на­же­ним блідим ли­цем, ци­ба­та, як жу­ра­вель. Зда­ва­лось, ніби хтось на­че­пив на дрю­чок або на ви­ла до­ро­ге ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня та й пус­тив ті ви­ла по схо­дах на про­гу­лян­ня.

- Ондечки з'яви­лась гра­фи­ня По­ди­бай­ло­ва, Марія Титівна! Дивіться! Це ж во­на, - про­мо­ви­ла чор­но­ока стар­чи­ха до сусіди.

- Певно, во­на; але зда­ле­ки не­на­че во­на, не­на­че й ні! - обізвавсь ста­рець з доб­ри­ми очи­ма, - ось не­хай во­на наб­ли­житься до нас, тоді й дізнаємось.

Висока су­хор­ля­ва панія схо­ди­ла на­низ по схо­дах, не­на­че хтось підняв уго­ру й ніс тон­ку віху, об­ку­та­ну в сук­ню та нап­ну­ту пальтом. Синє дов­ге пальто на їй мет­ля­лось і ко­ли­ва­лось.

- Вона, ка­торж­на! Це во­на! А як зблідла та схуд­ла! Як по­жовк­ла та по­марніла! Жов­та, як стиг­ла спасівська ди­ня. Пев­но, гу­ляє день і ніч. Во­на це лю­бе. А як ка­тає по схо­дах! - обізва­лась стар­чи­ха.

- Ну, од цієї не пок­ре­пиш­ся і ша­гом, - за­ше­потів ста­рець.

- Авжеж пак! Во­на й са­ма лад­на по­одніма­ти тор­би в старців, бо й са­ма про­хач­ка. А ко­лись бу­ла за­мож­на й по­ряд­на лю­ди­на. Я ко­лись стріча­лась з нею в гос­тях, - ше­потіла стар­чи­ха.

Галецька нас­то­ро­чи­ла ву­ха з ди­ва.

Графиня По­ди­бай­ло­ва про­май­ну­ла з ве­личністю по схо­дах і справді не ки­ну­ла ніко­му в до­ло­ню ані ша­га.

- І не ди­виться навіть на старців, не тільки що не по­дає ми­лос­тині, - ска­зав приємний ста­рець.

- Я доб­ре знаю, чо­го це во­на при­те­ре­би­лась у Лав­ру та в Пе­че­ри. Це в неї в ки­шені вітер сви­ще, й во­на та­ки за­раз піде ци­га­ни­ти до архієреїв, до архіманд­ритів та до ба­га­теньких намісників по мо­нас­ти­рях, бу­де про­си­ти буцімто на свою бідность. Але як розс­та­рається гро­шей, то за­раз спра­ве та­кий бен­кет, що всі її гос­тоньки з ди­ва очі по­витріща­ють, де в неї взя­лись гроші! А як про­гай­нує гро­ша­ки, то знов бу­де пісню­ка­ти, їсти­ме юш­ку з кар­топлі та пісну ка­шу. Я знаю її доб­ре ще од то­го ча­су, як ми стріча­лись з нею по гос­тях та не раз пи­ли чай вкупі з нею.

- Невже пак ви й справді пи­ли з нею чай в гос­тях? - не втерпіла зацікав­ле­на Га­лецька, і те пи­тан­ня якось вис­лиз­ну­ло в неї з ро­та не­доб­рохіть.

- Пила, ще й не раз. Але те­пер во­на б зро­ду не впізна­ла під цим дран­тям дав­ню Лукію Нар­кисівну Мокрієвську, - ска­за­ла, осміха­ючись, стар­чи­ха.

- Теперечки во­на зро­ду-звіку не сіла б з ва­ми, Лукіє Нар­кисівно, пи­ти чай, - обізвав­ся той ста­рець, що прис­тав­ляв­ся сліпцем.

- Авжеж так, бо не пішла б зо мною в трах­тир або й в ши­нок. А ко­лись, як я ще бу­ла дідич­кою та не про­гай­ну­ва­ла сво­го маєтку, ми бу­ли з нею навіть тро­хи знай­омі, - го­во­ри­ла Мокрієвська.

- Коли б ча­сом і їй не до­ве­лось на старість ти­ня­тись по де­ше­вих трах­ти­рах та шин­ках, - обізвав­ся ста­рець.

- Мабуть, не до­ве­деться, бо во­на хоч з ро­ду знач­но­го, та збідніло­го, але все-та­ки її ба­га­тенька рідня за­ря­тує й дасть в се­бе при­ту­лок, не так, як моя рідня. Бо моя рідня од­цу­ра­лась од ме­не на віки вічні, - ска­за­ла Мокрієвська.

- Але ж оця гра­фи­ня сьогодні одіб'є в нас стар­ча­чий хліб, по­ви­тя­гає з на­ших торбів чи­ма­ло хліба й за­гар­бає собі, бо во­на та­ки за­раз полізе до усіх архієреїв та при­че­питься, щоб по­да­ли їй на бідність по п'ятде­сят або най­менш, по двад­цять п'ять кар­бо­ванців. А потім во­на ще піде жеб­ра­ти по архіманд­ри­тах та по намісни­ках та й у їх ви­ка­ню­че най­мен­ше як по де­сят­ку кар­бо­ванців, а во­ни нам вже не виш­лють ні ша­га, - ска­зав ста­рець.

- Авжеж ви­ка­ню­че! бо як поч­не чіпля­тись та наріка­ти на свою ли­ху до­лю, то ченці му­сять да­ти хоч по де­сятків два кар­бо­ванців, аби тільки ви­тур­ли­ти її з по­коїв, - ска­за­ла Мокрієвська. - Ой в'їдли­ва ж та нас­тир­ли­ва во­на!

- Невже ж та­ки ви з дідичів? - спи­та­ла Га­лецька в про­вор­ної стар­чи­хи, не йму­чи їй віри.

- З дідичів. Я доб­ре знаю, що й ви не прос­та стар­чи­ха. Я за­раз-та­ки дізна­лась за це, як тільки ки­ну­ла на вас оком. Я лю­ди­на досвідна, бу­ва­ла в бу­вальцях, - го­во­ри­ла Мокрієвська.

Галецька спус­ти­ла очі до­до­лу й за­со­ро­ми­лась.

- Та приз­най­тесь, хто ви та­ка! Ми ніко­му не ска­же­мо. Ото стоїть попліч з ва­ми мій давній знай­омий. Він зза­мо­ло­ду був «чи­нов­ни­ком» в «гу­бернсько­му прав­ленії» й має свій дім, хоч і не­ве­ли­кий. Ту­теч­ки між каліччю та жеб­ра­ка­ми є вся­ко­го на­ро­ду. Тут не­на­че то­вар в мішаній че­реді: є й овеч­ки та те­ля­та, є й свині, є й оліндер­ки, є й ко­лишні баскі коні, - офіце­ри. Є всього пот­ро­ху, - го­во­ри­ла го­во­рю­ча Мокрієвська.

- Он дивіться, Лукіє Нар­кисівно! знов з'яви­лась ота про­ява, дя­чи­ха з Бо­яр­ки, а он­деч­ки стоїть не­до­ук по­по­вич, що ти­нявсь по мо­нас­ти­рях, був сли­ма­ком та роз­пивсь, роз­ле­дащів і по­шив­ся в бо­ся­ки, - го­во­рив ста­рець.

- А он­деч­ки знов ви­гулькнув отой офіцер, ле­да­що, що жеб­рає на Хре­ща­ти­ку, нап­нув­ши який­сь ла­та­ний офіцерський мун­дир. Це з тих по­ру­чиків-прой­дисвітів, що про­сять та при­ка­зу­ють: дай­те без­та­лан­но­му каліці, жінка в ме­не удо­ва й се­ме­ро діток в ко­лисці в спо­вит­ку. Є ту­теч­ки ба­га­то й без­та­лан­них удо­виць з панків та сільських ма­ту­шок, що че­рез злидні по­ши­лись у про­хач­ки, - го­во­ри­ла ле­пет­ли­ва Мокрієвська.

Галецька важ­ко зітхну­ла й за­ду­ма­лась. Во­на вже не га­разд чу­ла, що го­во­ри­ла їй ле­пет­ли­ва Мокрієвська. Сум най­шов на неї нес­подіва­но й не­на­че важ­ким гнітом нагнітив її ду­шу. Во­на не­са­мохіть при­га­да­ла свою ми­нувшість. Пе­ред нею ніби май­ну­ли давні кращі ча­си її жит­тя, ко­ли во­на бу­ла мо­ло­да й гар­на, ко­ли во­на жи­ла ще в сво­го батька май­ора; при­га­да­ла, як во­на йшла до вінця з своїм покійни­ком, вся в біло­му уб­ранні, в біло­му вінку, ве­се­ла та щас­ли­ва, з сер­цем, пов­ним ко­хан­ня, надії на свою до­лю, на свій та­лан. Во­на не­на­че по­ба­чи­ла ве­се­лий на­товп гос­тей, пов­би­ра­них панків та мо­ло­дих офіцерів у блис­ку­чих епо­ле­тах, її дум­ки пе­ре­летіли в ми­нувші ча­си, вер­ну­лись до­до­му, до сво­го батька. І во­на не­на­че ба­чи­ла йо­го, ба­чи­ла ніби на свої очі свою ста­реньку матір…

«Що б во­ни ска­за­ли, як­би те­пер бу­ли живі й по­ба­чи­ли, де це опи­ни­лась їх ко­ха­на доч­ка, між стар­ця­ми та яки­мись гультя­ями-про­ха­ча­ми, з тор­бою на спині, в яко­мусь ла­та­но­му дранті на пле­чах».

Галецька зир­ну­ла на довгі ряд­ки старців та калік на схо­дах, де сто­яли сліпці, зняв­ши сухі ру­ки до бо­га, де чер­воніли кук­си, бли­ма­ли більма­ми вид­ро­окі. Усі во­ни про­си­ли ми­лос­тині та­ки­ми жалібни­ми го­ло­са­ми, не­на­че то­ну­ли в бе­зод­ню, по­то­па­ли й бла­га­ли ви­ря­ту­ва­ти їх і спас­ти од наг­лої смерті.

«І я то­ну вже в якусь бе­зод­ню. І я ги­ну, як і ті безп­ри­хильні каліки, от-от за­ги­ну… і не зва­жусь навіть за­го­ло­си­ти, як во­ни го­ло­сять, му­шу мовч­ки страж­да­ти й терпіти».

І бідна Га­лецька зап­ла­ка­ла й крадько­ма втер­ла сльози, щоб ча­сом не ви­яви­ти се­бе пе­ред на­хаб­ни­ми про­ха­ча­ми, що сто­яли побіч неї й до­пи­ту­ва­лись у неї прав­ди, ще й з на­хабністю й без со­ро­му чва­ни­лись своїм гультяй­ст­вом.

В га­ле­реї вже порідша­ло. Де-не-де плен­та­лись по схо­дах куп­ки сільських ба­бок та мо­ло­диць, а потім і ті ос­танні куп­ки пе­рей­шли. Старці й усякі про­хачі й каліки по­ча­ли роз­хо­ди­тись з га­ле­реї. Без­ногі каліки на двох кук­сах та з ми­ли­ця­ми попід обо­ма пах­ва­ми з ве­ли­кою нап­ру­гою лізли вго­ру по східцях, об­пи­ра­ючись на­пе­ремінку ми­ли­ця­ми об східці. Га­лецька й собі ру­ши­ла з місця й по­ди­ба­ла по схо­дах. Ра­зом з нею пішла й Мокрієвська з своїм знай­омим стар­цем.

- Одже ж вам на­ки­да­ли буб­ликів та ски­бок тро­хи не пов­ну тор­бу, більше, ніж мені. Ма­буть, ви в со­рочці ро­ди­лись, що вам так спо­су­ди­лось отут сьогодні, - ска­за­ла ве­се­ла Мокрієвська з жар­та­ми.

- Ой, не до­ве­ди, гос­по­ди, ніко­му ро­ди­тись у такій со­рочці, як оце мені до­ля су­ди­ла, - зне­хо­тя обізва­лась Га­лецька, прос­ту­ючи че­рез лаврський цвин­тар.

- Ходім та ста­не­мо під ве­ли­кою церк­вою, - там ще не одійшла пізня служ­ба. Мо­же, пе­ре­па­де нам в жме­ню якась там копійка, - ска­зав ти­хий ста­рець до Га­лецької.

Вони прис­ту­пи­ли до две­рей ве­ли­кої церк­ви. Але там ко­ло самісіньких две­рей вже стов­би­чи­ли діду­га­ни та чо­лов'яги з синіми пи­ка­ми й по­ка­зу­ва­ли їм з-під торбів дулі. А як ніко­го не бу­ло ко­ло две­рей, то во­ни су­ка­ли їм дулі сли­ве під самісінький ніс. Га­лецька і Мокрієвська му­си­ли ста­ти аж скраю.

- За ци­ми гультіпа­ка­ми нігде не по­хо­пиш­ся, - про­мо­ви­ла Мокрієвська, - скрізь пос­пи­ха­ють те­бе з пер­ших рядків кре­сел та й випх­нуть на оцю гальорку; ну та й за­по­падні та спішні ка­торжні діду­га­ни! - ска­за­ла по­шеп­ки Мокрієвська до стар­ця-сусіда.

Постояли во­ни ще з го­ди­ну, до­ки скінчи­лась пізня одп­ра­ва, й вий­шли че­рез свя­ту бра­му на ву­ли­цю. Ста­рець поп­ро­щавсь з Га­лецькою, по­дав їй ру­ку на про­щан­ня. взяв зво­щи­ка й по­ка­тав до­до­му. Га­лецька ти­хою хо­дою поп­ря­му­ва­ла до­до­му, але Мокрієвська пішла з нею й при­че­пи­лась до неї реп'яхом.

- Та скажіть-бо, хто ви такі? Мені ду­же ціка­во зна­ти, з яких ви, - чіпля­лась Мокрієвська.

- А хто ж я? Стар­чи­ха; та й годі! - зне­хо­тя обізва­лась Га­лецька.

- Ой, ні-ні! Зро­ду-звіку не пой­му віри. Ви, пев­но, з та­ких, як і я. Еге, так?

- Де там з та­ких? Де вже мені до вас! Я міщан­ка з По­до­ла, Май­бо­ро­ди­ха на прізви­ще, - ска­за­ла Га­лецька, щоб одб­ре­ха­тись од нас­тир­ли­вої стар­чи­хи.

- От і вбре­ха­лись по самісіньку шию, - ска­за­ла Мокрієвська й за­ре­го­та­лась так ве­се­ло, що од­ляс­ки, пев­но, дійшли аж до Лав­ри. - Я Май­бо­ро­ди­ху знаю, бо во­на ще не­дав­неч­ко ти­ня­лась отут-та­ки з тор­ба­ми, а це вже десь зслиз­ла: пев­но, по­мер­ла. Ви з та­ких, як і я. По очах та по ви­ду ще ко­ло Пе­чер я дізна­лась, що ви не з прос­тих про­ха­чок. Ви лю­ди­на освіче­на. Це за­раз зап­римітиш навіть під отим ла­та­ним дран­тям, що ви по­начіплю­ва­ли на се­бе. Ну, це зви­чай­на на­ша ліврея на цей час. Але хто то під цією про­хацькою лівреєю при­хо­вується? Ми оце в маш­ка­раді. Хто ти, гар­на маш­ка­ро? - спи­таю я.

- Хто ж при­хо­вується? Стар­чи­ха нуж­ден­на та безп­ри­хильна.

- Не брешіть-бо! Мені не підду­ри­те. Я бу­ва­ла в бу­вальцях, і лю­ди­на аж по шию досвідна. Брех­нею світ прой­деш, та на­зад не вер­неш­ся, ка­жуть у при­казці. Та кажіть вже по щи­рості! Еге, ви про­ман­та­чи­ли своє доб­ро так, як і я, та й пішли в старці?

- Невже ви про­гай­ну­ва­ли все своє доб­ро? - спи­та­ла зди­ва Га­лецька.

- Атож! Мій батько був за­мож­ний дідич з-за Дніпра. Він був пок­лад­ний і за­по­пад­ний чо­ловік, але був кру­тий на вда­чу, не­хай вже йо­го бог су­де на тім світі. При­си­лу­вав він ме­не по­да­ва­ти руш­ни­ки за на­шо­го сусіду. А сусіда був ду­же ба­га­тий, але по­га­ний, кир­па­тий та вже й прис­тар­ку­ва­тий. Я по­ду­ма­ла та й спро­ти­ви­лась, і од­ки­ну­лась од то­го одо­ро­ба­ла. Батько тро­хи ме­не не заг­риз. А я са­ме тоді по­ко­ха­ла та ще й не од­но­го, а двох ра­зом… бо бу­ли, ли­хо їх ма­тері, обид­ва гарні, як на­мальовані. Нас­то­ятелі на маєтність бу­ли, са­мо по-собі, мої бра­ти, але й мені пе­ре­пав-та­ки доб­рий кла­поть землі. Бра­ти мої бу­ли добрі й не скрив­ди­ли ме­не. Дов­го після то­го ме­не ніхто не сва­тав, бо я бу­ла хоч і гар­на, але зро­ду вже вда­лась вітро­гон­ка та ше­лихвістка. При­най­мні та­кий по­говір пішов за ме­не скрізь по всій око­лиці. Сиділа я на селі, діву­ва­ла та світом ну­ди­ла. Вже мені стук­ну­ло двад­цять ще й шість! А па­ничі й за­ли­ця­лись до ме­не, але не сва­та­ли. Я тро­хи не про­па­ла з нудьги, взя­ла та спро­да­ла свою маєтність бра­там, а са­ма з грішми хутчій навтіка­ча та й приїха­ла в Київ. Най­ня­ла собі гар­не жит­ло та й по­ча­ла жи­ти та гу­ля­ти по своїй повній волі, без упи­ну, без по­ра­ди. До ме­не на­ли­ну­ло па­ничів, як тієї га­личі. Бен­ке­туємо нап­ро­па­ли, співаємо, граємо в кар­ти, п'ємо на всі зас­та­ви. Роз­ко­шую я, ніби в раю. Спіткну­лась я на тій стежці, та й ди­тин­ча тоді знай­шлось в ме­не. Але во­но, хва­ли­ти бо­га, не­за­ба­ром вмер­ло: пев­но, до­га­да­лось, що бог дав йо­му навісну матір. Так я жи­ла років з де­ся­ток, вби­ра­лась, як лялька, пур­ха­ла, літа­ла, не­на­че пташ­ка. І не зог­ляділась, де ті гроші подіва­лись. Так і роз­та­ли, не­на­че сніг на теп­ло­му вітрі. Я зирк в банк! аж там тільки не­до­гар­ки та не­доїдки… Тоді я да­вай пи­ти з го­ря, бо роз­пи­лась з ка­ва­ле­ра­ми нап­ро­па­ли ще пе­редніше. Моя тітка довіда­лась про все. Во­на тоді жи­ла в Києві й ма­ла свій не­ве­лич­кий де­рев'яний до­мок. Як я про­гай­ну­ва­ла все до реш­ти, во­на взя­ла ме­не до се­бе. Я ма­ла в неї при­ча­ли­ще, але ме­не все тяг­ло до гульні та ве­се­лощів, до горілки та ви­на. Я бу­ло як дре­ме­ну по­тай од тітки та як нап'юся тиш­ком та ниш­ком десь в ку­точ­ку, то лед­ве до­до­му втрап­лю. Терпіла та терпіла моя тітка, а далі і в неї тер­пець увірвавсь. Нак­ри­ла во­на ме­не мок­рим ряд­ном: пе­редніше на­пу­чу­ва­ла, ла­яла, а далі й прог­на­ла ме­не п'яну з ха­ти. Тоді вже ста­ло мені не­пе­ре­лив­ки: наділа я дран­ку, почіпля­ла на плечі тор­би та й ста­ла в га­ле­реї ко­ло Пе­чер ря­доч­ком з стар­ця­ми. Тре­ба ж чимсь жи­ви­тись, бо й черв'як по­жив­ку шу­кає. Сільські про­ча­ни, оті ба­бусі та мо­ло­диці, та діди, оті «ми­лос­тиві доб­родії та божі тру­дов­ни­ки», як при­ка­зу­ють у жеб­ранні старці, спас­ли ме­не од го­лод­ної смерті. Нас­ки­да­ють мені в тор­бу хліба та буб­ликів, а в жме­ню шажків, а я тим оп­ла­чу свою зли­ден­ну най­ня­ту кімнат­ку, ще й нап'юсь до­нес­хо­чу. Та якось так і досі жи­ву й ти­ня­юсь по світі. Он­деч­ки й шинк вже од­чи­не­ний. Ходім, сер­це, до шин­ку та вип'ємо по чарці після на­шої зли­ден­ної праці, бо я так оце нап­ра­цю­ва­лась, аж но­ги су­до­мить в колінках.

- Де вже мені пи­ти! В ме­не не­ма гро­шей на по­жи­вок, не то що, - обізва­лась Га­лецька. за­чу­до­ва­на тим оповідан­ням.

- Та не тай­тесь-бо! Я по ва­ших очах од­ра­зу дізна­лась, що ви з таківських, як і я… Еге, з па­ни­ча­ми про­гу­ла ва­ша мо­лодість, як вес­ня­на бу­ря, а те­пер тор­ба та шинк…

- І що ви ото вер­зе­те! Я удо­ва, я збідніла й зу­божіла після смерті мо­го чо­ловіка.

- Ет! Ме­ле кат зна що! Та приз­на­вай­тесь та ходім оце до шин­ку, та як хлис­не­мо, то нам знов сер­це заспіває пісні, і ніби вер­нуться знов наші літа мо­лоді, наш рай. Як нап'юся, то про все ли­хо за­бу­ду, не­на­че я вдру­ге на світ на­род­жусь. Я тоді знов ве­се­ла й щас­ли­ва, лад­на співа­ти й тан­цю­вать, і обніма­тись, і цілу­ва­тись. Он там в шин­ку мій зе­ле­ний рай. Та приз­на­вай­тесь-бо, що й ви з таківських, як і я! Ходімо мерщій в той рай! Вдвох мені бу­де ве­селіше, ніж самій. Знаєте, як співа­ють на селі:

Ой поїхав мій ми­ленький та у по­ле - в степ, А я свою ку­де­ли­цю та об зем­лю геп! Ле­жить моя ку­де­ли­ця та й на­ду­ла­ся. А я пішла до кор­чом­ки та й на­пи­ла­ся.

Мокрієвська вхо­пи­ла за ру­ку Га­лецьку й си­лою по­цуп­ри­ку­ва­ла на схо­ди до шин­ку. Га­лецька опи­на­лась, на­си­лу вип­ру­ча­лась і ос­ту­пи­лась з східців на ву­ли­цю.

- Ще й ко­ми­зиться! Ще й опи­нається! А пев­но, з па­ни­ча­ми про­гу­ля­ла мо­ло­дий па­нянський вік, як і я, грішна. Та ну­бо, ходім та тро­хи по­ба­ла­каємо, зга­даємо ми­нув­ши­ну, пев­но, ла­сеньку… та ряс­неньку й ро­ма­на­ми, й чор­ни­ми бро­ва­ми, й пиш­ни­ми ву­са­ми…

- Ну та й при­че­пи­лась якась при­че­па! Ну та й на­ха­ба! Не до­ве­ди, ма­ти бо­жа, до гріха! - ти­хо ше­потіла на­че са­ма до се­бе Га­лецька.

- Причепилась спо­кус­ни­ця до спо­кус­ниці. Еге, так? Од­на од­ну спо­ку­шає.

- Авжеж пак! Я те­пер ра­да шмат­кові хліба, не то що, а ви все своєї пісні за­тя­гаєте. Ви по­ми­ляєтесь.

- Авжеж пак! Не на дур­ну нас­ко­чи­ли. Не з та­ки­ми ви очи­ма, щоб ме­не підду­ри­ти. Дуріть вже ко­го дурнішо­го од ме­не. Пев­но, й в вас піснею мо­лодість про­май­ну­ла, як і в ме­не, і ви нез­чу­лись, як опи­ни­лись з тор­ба­ми, як не вчу­лась і я. Завів ме­не дур­ний ро­зум от сю­ди, як і вас.

- Чи дур­ний же ро­зум? Мо­же, щось інше? Мо­же, якась при­го­да, та­ка, як моя, а мо­же, ли­ха до­ля. Ви ж, як я ба­чу, лю­ди­на з доб­рим ро­зу­мом, - ска­за­ла Га­лецька.

- Та не взяв ме­не кат! Ро­зу­му мені не по­зи­ча­ти в лю­дей. За­ве­ла ме­не сю­ди моя навіже­на ве­се­ла вда­ча, за­на­пас­тив ме­не по­тяг до кра­си, за­па­гу­би­ли мій вік танці та пісні, та чорні бро­ви. От що! Я ро­ди­лась лю­ди­ною, а на вда­чу вда­лась, пев­но, пташ­кою, бо все лю­би­ла пісні! Мені ще змал­ку ввид­жу­ва­лось, що лю­дині зад­ля то­го бог і дав жи­вот­тя, щоб співа­ти й тан­цю­вать. Бу­ло ко­лись сид­жу в опері та аж умліваю од тих див­них пісень. А як я лю­би­ла ті чорні бро­ви та карі очі, та шов­кові ву­са! Бу­ло зза­мо­ло­ду сняться мені тричі на ніч. Та які очі! які бро­ви! Я б од­да­ла по­ло­ви­ну віку сво­го за їх! За­люб­ки од­да­ла б усе своє жи­вот­тя за їх! Оті ж пишні бро­ви та чорні очі й за­на­пас­ти­ли моє жит­тя. Як я вже про­мар­ну­ва­ла свою маєтність, про­гай­ну­ва­ла до реш­ти свої гроші, ті очі та бро­ви зра­ди­ли ме­не: їх не­на­че вітром розвіяло, пи­лом розсіяло. Ме­не усі знай­омі од­цу­ра­лись, пе­рес­та­ли ме­не одвіду­ва­ти, всі по­ки­ну­ли ме­не… А ко­хан­ня, а пісня не за­мер­ла в мені й досі. І досі ме­не ма­не який­сь зе­ле­ний та па­ху­чий рай. І досі іде лу­ною пісня в моєму серці. І я знай­шла свій рай он та­меч­ки!

Мокрієвська тик­ну­ла ру­кою на шинк і од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Але во­на як швид­ко зап­ла­ка­ла, так са­мо од­ра­зу й пе­рес­та­ла пла­ка­ти, і втер­ла сльози за­ма­за­ною до­ло­нею.

- Ходім-бо, сер­це, в шинк та хоч по­си­ди­мо трош­ки та по­ба­ла­каємо. Я, гос­по­ди, як люб­лю з кимсь по­ба­ла­ка­ти. Те­пе­реч­ки, як я зби­лась з пут­тя, моя ха­зяй­ка аж за­ми­кає свої по­коїки од ме­не, щоб я ча­сом не вше­ле­па­лась до неї, щоб на­ба­ла­каться хоч з нею. Драж­не ме­не в вічі то­рохтійкою й за­пи­рається од ме­не. Не­ма мені з ким по­го­во­ри­ти й роз­ва­жить се­бе. Піду до то­го доб­ро­го стар­чи­ка з підв'яза­ни­ми ву­ха­ми, то й він чо­гось вже ніби нех­тує мною, а йо­го доч­ка, вже до­рос­ла пан­на, гімна­зист­ка, прос­то-та­ки глу­зує з ме­не й з батька, бо вже скінчи­ла гімназію.

Галецька слу­ха­ла, і їй чо­гось зда­ло­ся, що Мокрієвська тро­хи бо­жевільна й вер­зе якусь нісенітни­цю.

- Ой, ссе ме­не за сер­це, не­на­че там десь вп'ялась га­дю­ка. Ходім-бо та вип'ємо, та трош­ки по­ба­ла­каємо, моє сер­денько, моя ластівоч­ко! Не цу­рай­тесь ме­не хоч ви, бо ми ж од­ним ми­ром ма­зані: я п'яни­ця, й ви теж, пев­но, п'яни­ця.

- Мені й шко­да вас, але про шинк шко­да й го­во­ри­ти! Зро­ду-звіку не ти­ня­лась я по шин­ках і швид­ше лад­на вмер­ти, ніж пе­рес­туп­лю поріг в той ваш рай, - ска­за­ла Га­лецька.

- Ой, пе­рес­ту­пи­те той поріг! Ой, по­тяг­не й вас у те пек­ло, чи то пак у той мій рай, ще й не­за­ба­ром! Ой, не зарікай­тесь!

- Не бійтесь, не по­тяг­не. Я радніша вто­пи­тись, ніж пи­ти по шин­ках. В ме­не ча­сом ціли­ми дня­ми й рісоч­ки в роті не бу­ва. Лед­ве жи­вотію, - ска­за­ла Га­лецька й поп­ря­му­ва­ла ву­ли­цею до­до­му.

Мокрієвська вхо­пи­ла її за ру­ку, не­на­че об­ценька­ми, й не пус­ка­ла.

- Та ви, як я ба­чу, ще зовсім не­досвідна лю­ди­на. Як ся­ду я от там на лавці в шин­ку та смик­ну з півквар­ти, то в ме­не за­раз не­на­че ду­ша заг­рає й заспіває. Мені тоді нев­тям­ки, де я й хто я, і що діється зо мною: не­на­че сте­ля піднімається, й стіни розс­ту­па­ються пе­ред моїми очи­ма. Я тоді ба­чу не пас­кудні по­лиці та мис­ни­ки а пляш­ка­ми, а якісь ложі вви­жа­ються мені в опері, по­во­ло­чені й по­цяцько­вані! Хтось там в шин­ку му­ги­кає пісні, а я не­на­че чую чу­дові арії, котрі лад­на б слу­ха­ти день і ніч. A той ве­се­лий гомін кру­гом ме­не ве­се­лить ме­не, на­че гомін ве­се­ло­го ба­лу. Я по­чу­ваю се­бе тоді в яко­мусь раю, не­на­че я гу­ляю десь у квітни­ках та гар­них сад­ках, на­че ле­чу в яко­мусь прос­торі, ли­ну на кри­лах по­над лу­га­ми, по­над га­ями. Мріє пе­ре­до мною щось див­не, якась не­ви­мов­на пиш­но­та, якісь про­зорі, ніби каз­кові кар­ти­ни. Світ стає мені ми­лий. Ми­го­тять чиїсь пе­кучі очі, мріють шов­кові ву­са. Ож ходім, сер­це, та зирніть на той рай.

Мокрієвська вхо­пи­ла Га­лецьку за стан, не­на­че взя­ла на обе­ре­мок, і міцни­ми ру­ка­ми по­тяг­ла в ши­нок прос­то в од­чи­нені двері. Га­лецька опи­на­лась і по­ча­ла вип­ру­чу­ва­тись. Мокрієвська не пус­ка­ла й цуп­ри­ку­ва­ла її обо­ма ру­ка­ми. Бідна удо­ва вхо­пи­лась ру­ка­ми за одвірок і об­пер­лась но­га­ми об поріг. Навісна Мокрієвська по­ча­ла ре­го­та­тись, на­че во­на гра­лась в якоїсь смішної іграш­ки, в хре­щи­ка або в піжмур­ки.

- Та ну-бо, свя­ти­телької годі пру­ча­тись та прис­тав­ля­тись! Ще й пин­дю­читься! Отут на­ше місце! - го­во­ри­ла й пха­ла її навісна Мокрієвська, і ре­го­та­лась.

Десь на ву­лиці взявсь поліціант, не­на­че з землі виріс. Він уг­лядів, що стар­чи­хи зче­пи­лись на по­розі та вой­ду­ються, і йо­му зда­лось, що во­ни за­ве­лись і по­ча­ли бійку. Він бігцем побіг до шин­ку. Га­лецька вгляділа йо­го і рво­ну­лась з усієї си­ли, ски­ну­ла тор­бу з Мокрієвської. Буб­ли­ки з тор­би по­рос­ну­ли по схо­дах. Га­лецька вир­ва­лась і швид­ко пішла до­до­му, навіть з пе­ре­ля­ку не озир­ну­лась на­зад на шинк. В неї но­ги тру­си­лись, їй при­вид­жу­ва­лось, що поліцей­ський біжить навз­догінці за нею, от-от наз­до­же­не її і вхо­пе, як шуліка кур­ча. Во­на че­рез си­лу доп­ле­лась на Поділ до Май­бо­ро­ди­хи, бліда, аж си­ня, з синіми пруж­ка­ми попід очи­ма.

- Чого це ви ста­ли ніби аж тлінні? Аж очі вам по­за­тя­га­ло? - спи­та­ла зди­во­ва­на Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой, бо­дай вже не ка­зать! При­че­пи­лась оце до ме­не якась при­че­па: якась про­хач­ка Мокрієвська, а як її на ймен­ня, я вже за­бу­ла, бо за­гу­би­ла її ймен­ня, як тіка­ла от поліціанта, - ска­за­ла Га­лецька, здійняв­ши тор­бу та дра­ну удя­ган­ку.

І Га­лецька роз­ка­за­ла Май­бо­ро­дисі за всі свої при­го­ди та про ли­хих старців ко­ло Пе­чер, роз­ка­за­ла й за при­чеп­ли­ву Мокрієвську та за її ней­мовірне оповідан­ня.

- Знаю, знаю, сер­це, й ту ле­да­щи­цю Мокрієвську, й тих на­хаб­них діду­ганів, і то­го доб­ро­го стар­чи­ка з блідим об­лич­чям. Наш­тов­ха­ли й мені бо­ки оті бу­зувіри та п'яню­ги. Один з тих п'янюг пре­по­га­на лю­ди­на! Лай­ли­вий та за­водіяка, ще й на ру­ку ох­ват має, бо раз вкрав в ме­не тор­бу, ще хва­ли­ти лас­ку не­бес­но­го, що бу­ла по­рож­ня. А Мокрієвська за се­бе ка­за­ла вам прав­ду. Во­на не бре­ше. Я ще доб­ре пам'ятаю, як во­на бу­ло щод­ня ка­тає по Хре­ща­ти­ку на во­ро­них ко­нях, уб­ра­на, як лялька, в шовк та ок­са­мит, са­ма гар­на, як на­мальова­на. Але во­на пос­ковз­ну­лась: ста­ла пок­рит­кою та як сту­пи­ла на ту хист­ку клад­ку, то й не вдер­жа­лась: так і шу­бовс­ну­ла в шум з го­ло­вою. А потім роз­пи­лась, ста­ла п'яню­гою. Тітка їй да­ла при­ту­лок в се­бе. Але во­на раз вик­ра­ла ключі од ша­фи й ви­дуд­ли­ла до­чис­та з пля­шок горілку. Тітка од­цу­ра­лась од та­кої не­бо­ги, бо не­бо­га й справді-та­ки не ша­ну­ва­лась. Са­ма во­на вин­на, що опи­ни­лась в про­ха­чах з тор­ба­ми на пле­чах. Є та­ких там ко­ло Пе­чер ціла мет­ка.

Галецька сиділа на тап­чані, не­на­че скам'яніла. В неї тіло об­важніло, но­ги й досі тру­си­лись, очі по­за­па­да­ли, що­ки по­за­тя­га­ло. Во­на вто­ми­лась і од ходні, і од стра­ху. Май­бо­ро­ди­ха за­ме­ту­ши­лась, гук­ну­ла на До­си­фея, щоб за­раз нас­та­вив са­мо­вар, розв'яза­ла мо­ту­зок, по­вий­ма­ла з тор­би буб­ли­ки, пиріжки та ок­рай­ці па­ля­ниць.

- От і пос­лав вам бог по­жи­вок! От і бу­де нам чим жи­ви­тись який­сь час. Во­рон го­ду­вав про­ро­ка Ілію, а нас хар­чу­ють добрі про­ча­ни, - при­ка­зу­ва­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой, не до­ве­ди, гос­по­ди, уся­ко­го хре­ще­но­го до то­го хліба. І цей хліб важ­кий, як і той, що зап­рацьова­ний важ­кою пра­цею, - обізва­лась Га­лецька.

- Але хліб, зап­рацьова­ний хоч би й кри­ва­ви­цею, все-та­ки не та­кий гіркий, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха. - Чи нап­ро­си­ли ж хоч тро­хи гро­шей?

- От на­те та полічіть, бо в ме­не го­ло­ва за­мо­ро­че­на: я вже нез­дат­на й га­разд полічи­ти. Па­мо­ро­ки мені за­би­ла ота на­хаб­на Мокрієвська.

Майбородиха полічи­ла ша­ги й здо­ро­вецькі старі гривні й налічи­ла більше кар­бо­ван­ця.

- От і ма­ти­ме­мо на­по­жи­вок на який­сь час. А спо­жи­ве­мо це, знов нап­ро­си­мо. Як бог дасть, то й в вікно по­дасть. За­раз побіжу, куп­лю са­хар­цю та чай­ку та на­пою вас чаєм, то ви й одійде­те од то­го пе­ре­ля­ку, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Вона нап­ну­ла на го­ло­ву хуст­ку, шви­денько пішла й при­нес­ла з крам­нич­ки чай та са­хар. До­си­фей пос­та­вив на стіл са­мо­вар. Май­бо­ро­ди­ха по­ра­лась ко­ло са­мо­ва­ра й усе роз­пи­ту­ва­ла за про­хачів та про­ха­чок, за Мокрієвську та роз­ка­зу­ва­ла за всякі свої при­го­ди в стар­цю­ванні.

- Ви, сер­це, не ди­вуй­тесь отій при­ше­ле­пу­ватій Мокрієвській. За­ве­ла її під мо­нас­тир ли­ха до­ля, не тільки дур­ний ро­зум. Бу­ли при­го­ди і в її житті. Підве­ли її під мо­нас­тир і батько, й усякі пру­ди­ву­си-гультіпа­ки, що об'їда­ли та об­пи­ва­ли її, а потім і по­ки­ну­ли. Є між ти­ми про­ха­ча­ми й такі без­та­ланні удо­ви, як оце ви. Є там і куп­чи­хи, і дя­чи­хи, і сільські ма­туш­ки-удо­ви: є уся­кові. Бу­ла ще з'яви­лась під Лав­рою од­на про­ява, якась, ка­жуть, ду­же вче­на. Щось во­но бу­ло мо­ло­де й не­по­га­не з ли­ця. Ка­жуть, що той па­нич був з бідної сім'ї, але скінчив на­уки в універ­си­теті, скрізь на­пи­ту­вав місця, нігде не на­пи­тав, та й по­чав з го­ря пи­ти. Поп­ро­пи­вав усе до реш­ти, що мав, та й пішов з тор­ба­ми шу­ка­ти хліба в Лаврі. По­пе­ре­чи­ту­вав та по­ви­учу­вав житія усіх пе­чорських свя­тих, та бу­ло ста­не ко­ло Пе­чер на при­ході та й ка­же, що во­ди­ти­ме лю­дей по Пе­че­рах і роз­ка­зу­ва­ти­ме ко­ло кож­них мо­щей, який то був свя­тий, і де він вік звіку­вав, і як прис­вя­тивсь. Ото бу­ло на­мо­ве собі душ з трид­цять або й со­рок та й во­де по Пе­че­рах, та й роз­ка­зує за кож­но­го свя­то­го ко­ло кож­ної до­мо­ви­ни. За цю пос­лу­гу він і не­ба­га­то брав з душі, тільки по шість шагів. І я раз якось ви­пад­ком нат­ра­пи­ла на йо­го та й пішла з гурт­ком в Пе­чері. Та ото од йо­го й довіда­лась ба­га­то де­чо­го про усіх свя­тих. Він з то­го дов­генько й жив собі, до­ки не довідавсь намісник та навіщось за­бо­ро­нив йо­му во­ди­ти лю­дей по Пе­че­рах. Але він, ка­жуть, вже тоді на­пи­тав собі якусь служ­бу в ка­детсько­му кор­пусі. А отой доб­рий стар­чик, що ви ба­чи­ли, й справді має до­мок, ще й чи­ма­лий, і, здається, прис­та­вив до дом­ка ще й дру­гий де­рев'яний за ви­жеб­рані гроші. Мокрієвська не бре­ха­ла, ко­ли ка­за­ла, що в йо­го доч­ка вчи­лась у гімназії.

Галецька слу­ха­ла ці оповідан­ня, не­на­че якісь цікаві каз­ки, що їй ко­лись роз­ка­зу­ва­ла сільська ба­ба, її нянька.

Майбородиха при­би­ра­ла з сто­ла, а Га­лецька сиділа бліда та смут­на, не­на­че гро­мом при­шиб­ле­на.

- А що? Чи вже на­дуд­ли­лись то­го чаю? бо оце й мені за­ба­жа­лось чай­ку. Петрівка - го­лодівка. Що не по­поїм, то за­раз-та­ки знов їсти хо­четься. Так би й хо­див та їв з ран­ку до ве­чо­ра. Ого-го! скільки в вас буб­ликів! не­на­че десь на шля­ху стар­ця роз­би­ли! Дай­те ж і мені з де­ся­ток, бо я го­лод­ний, як вовк! - ска­зав Кло­по­товський, всту­пив­ши в ха­ту.

- Беріть, сер­це, хоч усі, бо це я справді та­ки роз­би­ла не стар­ця, а стар­чи­ху: цеб­то са­му се­бе, - ска­за­ла Га­лецька.

- Вже чи роз­би­ли, чи ні, мені за це бай­ду­же. Ве­ли­кий вам спа­сибі, що роз­би­ли чи се­бе, чи ко­гось іншо­го. От і я тро­хи по­жив­люсь цим доб­ром, - ска­зав Кло­по­товський, за­би­ра­ючи са­мо­вар і на­пи­ха­ючи ки­ше­ню буб­ли­ка­ми.

- Чи ви пак знаєте, що сьогодні тра­пи­лось зо мною після служ­би бо­жої? - ска­зав Кло­по­товський, обер­нув­шись в две­рях.

- А що там та­ке тобі тра­пи­лось? Чи гар­не, чи по­га­не? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- От і не ска­жу! Не­хай кор­тить! - ска­зав Кло­по­товський і якось со­ло­денько осміхнув­ся.

- Та ка­жи-бо, ко­ли вже по­чав! - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха вже з цікавістю.

- Ба не ска­жу! А тра­пи­лось щось ду­же, ду­же гар­не, та не ска­жу! - ска­зав До­си­фей, і йо­го ви­разні гу­би роз­тяг­лись, і білі зу­би ви­щи­ри­лись, не­на­че вилізли на­верх а-під тон­ких губів.

- Та ка­жи-бо! не драж­нись! Пев­но, якась дурість тра­пи­лась.

- Ого! гар­на дурість! Ко­ли б пак вам та­ка дурість, то ви б аж об­ли­за­лись! Як ви­хо­ди­ли з церк­ви усі ти­та­реві доч­ки, то най­мен­ша ти­тарівна морг­ну­ла на ме­не, та ще аж двічі! От що тра­пи­лось!

І Кло­по­товський засміявсь та­ким дрібненьким сміхом, не­на­че й досі сма­ку­вав мор­ган­ня чу­до­вих чор­них брівок.

- Ну, за це мені бай­ду­же! Не­хай во­на мор­гає й ки­ває собі на здо­ров'я! - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - Мо­же, й справді в неї на думці, щоб ти її сва­тав. Га? Чи не за­ли­цяється ча­сом во­на до те­бе?

- Не га­кай­те ли­шень! Вам «смішки з ба­би­ної кішки», а я не «ба­би­на кішка». Я оту ти­тарівну ко­хаю, як свою ду­шу, - сповідавсь Кло­по­товський на по­розі. - Я ба­чу, що ви не йме­те віри, бо ви такі ней­мовірні, їй-бо­гу, й при­сяй-бо­гу! морг­ну­ла на ме­не аж двічі! От що!

Смутна Га­лецька якось не­са­мохіть прис­лу­ха­лась до тієї роз­мо­ви й че­рез си­лу му­си­ла осміхну­тись. Цей ма­ленький ви­па­док не­на­че тро­хи зсу­нув густі хма­ри з її душі.

- Ісаіє, лікуй! Дєва імє..! - по­чув­ся спів за за­чи­не­ни­ми две­ри­ма й десь сти­хав в сінях, тільки од йо­го доліта­ла ти­ха лу­на, що йшла по здо­ро­вих сінях попід ста­ро­давньою ви­со­кою сте­лею.

І Май­бо­ро­ди­ха, й Га­лецька трош­ки якось по­ве­селіша­ли од тієї дур­ненької вих­ват­ки й роз­ба­ла­ка­лись.

- Як виспівує! не­на­че друж­ки кру­гом кня­гині! Чи ти ба! Од­же ж ча­сом і людська дурість роз­ва­же тро­хи ду­шу, не тільки ве­се­ла вда­ча, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха з осміхом до Га­лецької.

- Цей при­дур­ку­ва­тий, ба­чу, не з жур­ли­вих: не з та­ких, як я, - обізва­лась Га­лецька.

- Мабуть, не з жур­ли­вих, бо ніко­ли не жу­риться. Ве­се­лий на вда­чу вдав­ся! «Уро­дись та ще й вдайсь», як ка­жуть в при­казці. Ма­буть, йо­го ве­се­ла ма­ти по­ро­ди­ла, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха. - Чуєте, як ви­гу­кує? Аж од­ляс­ки ля­щать по сінях. Пев­но, йо­му здається, що він стоїть на руш­ни­ку під вінцем з ти­тарівною.

Галецька тро­хи по­ве­селіша­ла та пож­вавіша­ла од та­ко­го ве­се­ло­го ви­гу­ку­ван­ня. Двері в кімнатці то од­чи­ня­лись, то за­чи­ня­лись: Кло­по­товський веш­тавсь по сінях, чо­гось шу­кав в хижці, хрьопав две­ри­ма й усе ви­гу­ку­вав: «Ісаіє, лікуй!». Бу­ло знать по тих ве­се­лих ви­гу­ку­ван­нях, що в їх ви­ли­ва­лось щи­ре ко­хан­ня й ли­лось че­рез край пісня­ми, як в па­рубків та дівчат на ву­лиці та на ве­чор­ни­цях.

Майбородиха од­хи­ли­ла двері й гук­ну­ла до Кло­по­товсько­го:

- Та годі вже ве­ре­щать! В ме­не вже аж в ву­хах ля­щить од твоїх пісень. Пев­но, щось гар­не в те­бе на думці, що так оце ви­гу­куєш.

- Авжеж щось гар­не! пев­но, не та­ке чор­то­вин­ня, як ви отам з тією про­хач­кою го­во­ри­те. Ко­ли б пак на вас морг­нув аж двічі будлі-який чор­ноб­ри­вий пру­ди­вус, то й ви б оце ви­гу­ку­ва­ли, мо­же, незгірше од ме­не, - обізвавсь До­си­фей з хиж­ки.

- Коли б пак морг­нув! Та ніяке ле­да­що не мор­гає! - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха з жар­та­ми.

- Еге, ко­ли б пак! Ко­ли ж на вас от ніякий дідько й не кив­не й не морг­не, а на ме­не то й мор­га­ють. Мор­га­ти на вас ніхто не пок­ва­питься. «Ісаіє лікуй! Дєва імє во чревє і роді си­на!» - знов за­гу­кав Кло­по­товський, вер­та­ючись з хиж­ки в кімна­ту.

- Шли ж мерщій ста­ростів до ти­тарівни, а то ча­сом хтось нас­ко­че та й вхо­пе її в те­бе з-під но­са, - гу­ка­ла Май­бо­роди­ха.

- То й заш­лю, або й сам піду з ста­рос­та­ми, й не бу­ду га­ятись, щоб ча­сом і справді який­сь прой­дисвіт не пок­ва­пив­ся та не вхо­пив її.

Галецька тро­хи роз­ва­жи­ла се­бе тією вих­ват­кою при­дур­ку­ва­то­го До­си­фея й якось охотніше пи­ла чай.

- Завтра, сер­це, не йдіть до Пе­чер, бо там не на­жеб­раєте ба­га­то: завт­ра пра­ви­ти­муть ака­фист святій Вар­варі в Ми­хай­лівськім мо­нас­тирі. Йдіть ту­ди та ста­вай­те по­руч з тим доб­рим дідком. Він зветься Де­нис Полікар­по­вич, а на прізви­ще він Кміта. Я йо­го дав­но знаю. Це пло­ху­та чо­ловік, і вас не зже­не з місця ко­ло бра­ми. А тим ча­сом, мо­же, наш отець Онуфрій десь та­ки на­пи­тає для вас служ­бу - чи в ла­за­реті, чи в яко­мусь там при­юті для вбо­гих… Не журіться й не впа­дай­те в ту­гу на­да­рем­но, бо ту­га - це один з се­ми смер­тельних гріхів, - втіша­ла Май­бо­ро­ди­ха.