Кладовище домашніх тварин

Частина 1 Кладвишче домажніх тварин

Луїс Крід втратив батька у трирічному віці й ніколи не знав свого діда. Тож він навіть не думав, що знайде батька, досягнувши середнього віку, але саме так і сталося… Він називав цю людину другом, як і має робити кожен дорослий чоловік, так пізно зустрівши того, хто мав би бути твоїм батьком. Він зустрів його того вечора, коли в’їхав з дружиною та двома дітьми у свій великий дерев’яний будинок у Ладлоу. Вінстон Черчилль також приїхав з ними. Черч був котом його дочки Ейлін.

Відбірна комісія в університеті ледве ворушилася: від пошуків будинку поближче до роботи кидало в дрижаки, і коли родина нарешті приїхала туди, де, як вони гадали, стоїть їхній дім, — усі орієнтири виявилися правильними… («Як небесні знамення в ніч перед убивством Цезаря», — з огидою подумав Луїс), — а вони були напружені й зморені до краю. У Ґейджа різалися зуби, які зовсім не давали йому спокою. Він ніяк не міг заснути, хоч би скільки колискових співала йому Рейчел. Врешті вона дала йому грудь, хоча це й суперечило графіку годування. Але, здається, Ґейдж знав свій графік не гірше, а може, і краще за неї, тож негайно вкусив маму новим зубом. Рейчел, яка все ще сумнівалася щодо їхнього переїзду до Мену з Чикаго, де прожила ціле своє життя, залилася слізьми. До неї миттю приєдналася Еллі. У багажному відділенні «універсала» стурбовано швендяв Черч. Кіт нервувався всі три дні, поки вони їхали з Чикаго. Нявкіт із дна кошика дратував, але постійне сновигання машиною туди-сюди, коли вони здалися і врешті його випустили, виснажувало ще більше.

Луїс сам ледь не плакав. Раптом у нього виникла дика, але все ж не позбавлена певної привабливості думка. Він міг би запропонувати до приїзду фургона з меблями гайнути в Бенгор перекусити. Поки б дружина з дітьми гуляли, він би втиснув акселератор до упору і помчав геть, навіть не озирнувшись. Ноги на циновку, і хай чотирикамерний карбюратор його «універсала» жере, скільки влізе, своє дороге пальне. Взяв би курс на південь, до самого Орландо, штат Флорида, де під новим ім’ям цілком міг би влаштуватися лікарем у «Світ Діснея». Та, перш ніж під’їхати до платного шосе, старого доброго південного шосе № 95, він зупиниться на узбіччі і швиргоне цього сраного кота у вікно.

Аж раптом машина виїхала з-за останнього повороту, і перед ними з’явився їхній будинок: доти його бачив наживо тільки Луїс. Коли посаду в Університеті Мену закріпили за ним остаточно, він прилітав із Чикаго, щоб оглянути кожен із семи варіантів, які вони вподобали на фотографіях. Це був саме той будинок, який обрав він: великий, старий, у новоанглійському колоніальному стилі (утеплений і наново обшитий. Вартість опалення хоч і була вельми високою, але не зашкалювала, залишалась у межах норми), три великі кімнати на першому поверсі, ще чотири зверху, чималий сарай, який у майбутньому можна переробити на житлове приміщення, — оточений розкішними моріжками, що сяяли зеленню навіть у цю серпневу спеку.

За будинком лежало величезне поле, де могли б гратися діти. За ним ген за небокрай тягнувся ліс. «Ваша ділянка прилягає до державних угідь, — пояснила ріелтор. — І найближчим часом тут не планується жодних будівництв». Рештки індіанського племені мікмаків[2] заявили свої права на понад вісім тисяч акрів землі як у самому Ладлоу, так і в містечках, що на південь звідси. Дуже заплутана судова тяганина між федеральним урядом США й урядом штату ризикувала перейти в наступне століття[3].

Рейчел враз перестала плакати. Вона випросталася.

— Це і є…

— Так, — промовив Луїс. Йому було трохи тривожно. Ні, радше страшно. Та годі — його просто охопив жах. Він занапастить дванадцять років життя на виплати: до того часу Еллі буде аж сімнадцять!

Він судомно глитнув.

— Що думаєш?

— Думаю, що це чудово! — сказала Рейчел, і наче камінь впав з душі Луїса. Він бачив, що дружина не жартує. Це було зрозуміло з її погляду. Коли вони об’їжджали ззаду сарай, її очі ковзали по порожніх вікнах і в голові вже цокотіли думки про нові штори, клейонки для буфетів та ще бозна про що.

— Татку, — озвалась Еллі з заднього сидіння. Вона теж припинила плакати. Навіть Ґейдж угамувався.

Луїс смакував тишу.

— Що, люба?

Він бачив у дзеркалі заднього огляду її карі очі, що визирали з-під русявого чубчика. Їх погляд бігав по будинку, моріжках, сусідському даху й полю, що тяглося до лісу.

— Це наш дім?

— Він ним стане, доцю, — відповів він.

— Уррра! — загорлала дівчинка, аж йому заклало вуха. І Луїс, якого часом дратувало спілкування з Еллі, вирішив для себе: хай навіть він ніколи й не побачить «Світ Діснея» в Орландо, йому байдуже.

Він припаркувався перед сараєм і заглушив двигун «універсала».

Авто ще з мить погуркотіло і стихло. У пізньому надвечір’ї дзвінкої після гамору чиказьких вулиць тиші солодко заспівала пташка.

— Дім, — ніжно промовила Рейчел, все ще споглядаючи будинок.

— Дім, — самовдоволено сказав Ґейдж у неї на колінах.

Луїс і Рейчел витріщилися одне на одного. Очі Еллі в дзеркалі заднього огляду також розширилися від подиву.

— Ти…

— Він…

— Він що…

Вони всі заговорили одночасно, потім разом засміялися. Ґейдж не звертав на них жодної уваги: смоктав великий палець. Він уже з місяць говорив «Ма» й раз чи двічі вимовляв щось подібне до «Та» чи якесь інше звертання до Луїса.

Але зараз, навіть якщо це була випадкова імітація, чітко прозвучало слово: «Дім».

Луїс підхопив Ґейджа з колін дружини й обійняв його.

Так вони приїхали в Ладлоу.

У пам’яті Луїса Кріда ця мить завжди була оповита якимись чарами. Може, тому, що вона і справді була чарівною, та найпевніше через те, що решта вечора видалася абсолютно божевільною. Наступні три години жодним спокоєм чи дивами навіть і не пахло.

Ключі від будинку Луїс дбайливо зберігав — він був дуже охайною і методичною людиною, цей Луїс Крід! — у маленькому конверті з манільського паперу[4], підписаному «Будинок у Ладлоу — ключі отримано 29 червня». Він поклав їх у бардачок свого «Форда Ферлейна». Чоловік був абсолютно певен щодо цього. Однак зараз їх там не було.

Доки він гарячково шукав, усе більше дратуючись, Рейчел взяла Ґейджа на руки і слідом за Ейлін рушила до дерева посеред поля. Луїс уже втретє перевіряв під сидінням, коли його дочка пронизливо скрикнула і розплакалася.

— Луїсе! — гукнула Рейчел. — Вона порізалася!

Ейлін гепнулася з гойдалки (підвішеної на дереві покришки) і вдарилася коліном об камінь. «Поріз дрібний, проте репетує так, наче їй хтось ногу відрізав», — трохи нечуло подумав Луїс. Він зиркнув на дім через дорогу, де горіло світло у вітальні.

— Годі-бо, Еллі, — промовив він. — Досить. Інакше ті люди подумають, що тут когось вбивають.

— Але ж болииить!

Луїс опанував себе й мовчки пішов до машини. Ключі так і не знайшлися, зате аптечка точно була в бардачку. Він витягнув її та повернувся до дочки. Угледівши аптечку, Ейлін заверещала ще гучніше.

— Ні! Тільки не ці пекучі штуки! Не хочу, воно пече! Татку, ні!

— Ейлін, це всього-на-всього «Меркурохром»[5], він зовсім не пече…

— Будь великою дівчинкою, — сказала Рейчел. — Це ж лише…

— Ні-ні-ні-ні-ні!

— Ану припини, бо ще й дупа пектиме! — гаркнув Луїс.

— Вона стомилася, Лу, — спокійно пояснила Рейчел.

— Так, я розумію. Потримай її за ногу.

Рейчел опустила Ґейджа і зафіксувала ногу Еллі. Луїс змащував її «Меркурохромом» попри все гучніший істеричний вереск дівчинки.

— Хтось вийшов на ґанок того будинку навпроти, — зазначила Рейчел і знову підхопила на руки Ґейджа, який поповз був кудись по траві.

— Чудово, — пробурчав Луїс.

— Лу, вона…

— Втомлена, я знаю, — він закрив пляшечку і похмуро зиркнув на дочку. — Ну ось і все. І зовсім не боляче! Визнай, Ейлін.

— Ні, боляче! Це боляче! Боооо…

У нього свербіли руки добре всипати їй, але він лише міцніше стиснув себе за ногу.

— Ти знайшов ключі? — запитала Рейчел.

— Ще ні, — відповів Луїс. Він застібнув аптечку і підвівся. — Я…

І раптом Ґейдж заверещав. Він не просто скімлив чи плакав, а справді верещав, крутячись на руках у Рейчел.

— Що з ним таке? — вигукнула Рейчел, сліпо підштовхуючи малого до Луїса. Ну звісно, чудова звичка: тільки-но малюк опиняється на межі смерті, його обов’язково треба скинути на чоловіка-лікаря. — Луїсе, що…

Хлопчик міцно стискав шию, божевільно лементуючи. Луїс перевернув його і побачив велику білу ґулю, що надималася на Ґейджевій шиї. Було іще дещо на смузі джемпера, і воно гуло та мляво корчилося.

Ейлін, яка щойно ніби заспокоїлася, знову кинулася в крик.

— Бджола! Бджола! Бджолаааа! — Вона відскочила назад, перечепилася об той же, що й раніше, камінь, важко всілася на землю і заревла від ще сильнішого болю, здивування і страху.

«Я божеволію, — здивовано подумав Луїс. — Браво!»

— Зроби щось, Луїсе! Ти можеш хоч щось зробити?

— Треба витягнути жало, — пролунав за їхніми спинами повільний, протяжний голос. — У цьому вся хитрість. Витягніть жало й посипте укус харчовою содою. Набряк спаде.

Це було сказано таким незрозумілим менським акцентом, що втомлений і розгублений мозок Луїса відмовлявся перекладати почуте: «Тре’ в’тягти жало і всипнути харч’вої соди».

Він обернувся і побачив чоловіка років сімдесяти — міцного і здорового стариганя. Синя бавовняна сорочка під комбінезоном виставляла напоказ рясно вкриту зморшками шию. У нього було спалене сонцем обличчя і цигарка без фільтра в роті. Коли Луїс на нього глянув, старий розчавив недопалок між пальцями й обережно викинув. Засунув руки в кишені і криво осміхнувся. Луїсу одразу сподобалася ця посмішка — а він не належав до тих, чию симпатію легко завоювати.

— Тіко не кажіть, що то є не моє діло, док, — додав старий. Саме так Луїс зустрів Джадсона Крендала — чоловіка, який мав би бути його батьком.

Він спостерігав за їхнім приїздом з того боку вулиці й підійшов глянути, чи не треба їм допомогти, коли вони вскочили у, як він це називав, «халепку».

Поки Луїс тримав на руках дитину, Крендал став поруч, оглянув ґулю на шиї Ґейджа і простягнув уперед важку, скрючену руку. Рейчел розтулила рота для протесту — його рука здавалася жахливо незграбною і майже такою ж великою, як Ґейджева голова, — але перш ніж вона встигла вимовити хоч слово, пальці старого ворухнулися. Той блискавичний упевнений порух був вправним, як маневри шулера, що тасує мічені карти, чи фокусника, що витрушує з дітей монетки. Жало опинилося в нього на долоні.

— Здоровецьке падло, ‘ге ж? Городським не тре’, але для села піде!

Луїс зайшовся реготом. У відповідь Крендал криво посміхнувся:

— А глибоко ж воно влізло, п’авда?

— Що він каже, мамо? — спитала Еллі, і тоді вже Рейчел загиготіла. Звісно, це було страшенно неввічливо, але чомусь усе було добре. Крендал дістав пачку «Честерфілдських королів», засунув одного з них у кут зморшкуватого рота. Він лагідно кивав, слухаючи їхній сміх: навіть Ґейдж, попри нарив від бджолиного укусу, здавлено хихотів. Старий запалив сірник, черкнувши ним об ніготь великого пальця[6]. «А дід парочку трюків знає», — подумав Луїс. Невигадливих, але доволі вдалих. Пересміявшись, він простягнув праву руку: лівою він підтримував Ґейджеву дупу, Ґейджеву, безсумнівно, мокру дупу.

— Радий знайомству, містере…

— Джад Крендал, — відрекомендувався старий і потис руку Луїса. — Ви — новий лікар, так?

— Так! Мене звуть Луїс Крід. Це моя дружина Рейчел, моя донька Еллі, а хлопчик із бджолиним жалом у шиї — Ґейдж.

— Радий познайомитися з усіма вами.

— Я не хотів сміятися… тобто ми всі не хотіли сміятися… просто ми… ми трохи втомилися.

Усвідомлення цього факту викликало новий напад сміху. Луїс почувався втомленим до краю.

Крендал кивнув:

— Звісно, так і є, — у нього вийшло щось на кшталт: «Жвіш-н-о тако є». А потім старий блиснув очима в бік Рейчел. — Чом бо вам зі своїми пуцвіріньками не зайти до мене, міш-шіш Крід? Візьмем’ дрібку соди і трохи втишимо болячку. Зі старою моєю попошталакаєте. Ходить вона кудись не часто. Останніми роками артрит її вкінець заїда.

Рейчел глянула на Луїса, той кивнув.

— Це було б дуже люб’язно з вашого боку, містере Крендал.

— О, я тіко на Джада відгукуюся, — заперечив він.

Раптом пролунав гучний гудок, загуркотів мотор і величезна блакитна вантажівка, виїхавши з-за повороту, незграбно посунула просто до їхнього нового будинку.

— Чорт, вантажники! А я ж так і не знайшов ті кляті ключі! — вигукнув Луїс.

— Не переймайтеся ото так, — заспокоїв Крендал. — Я їх маю цілу в’язку. Містер і місіс Клівленд… вони жили тут до вас — дали мені її, дай Бог пам’яті, років так чотирнаццять-п’ятнаццять тому. Вони довго тута жили. Джоан Клівленд була ліпшою подругою моєї жінки. Померла два роки тому. Білл переїхав у ту орегонську богадільню для пенсіонерів. Зара’ принесу вам ключики. Ви ж то тепер власник.

— Ви дуже люб’язні, містере Крендал, — подякувала Рейчел.

— Ой, та годі! — відмахнувся той. — Я все жду, коли в Ладлоу знову з’явиться молодняк.

Для них, мешканців Середнього Заходу, це звучало так само екзотично, як іноземна мова: м’логняк.

— Глядіть за дорогою, міш-шіш Крид. Тут багацько вантажівок їздить.

Грюкнули дверцята. З машини вистрибнули вантажники й рушили до них.

Еллі трохи відійшла й раптом закричала:

— Татку, а що там?

Луїс, який уже було пішов до вантажників, озирнувся. На краю поля, де закінчувався моріжок і починалася висока літня трава, бігла стежка футів чотири завширшки[7], рівна й майже непомітна. Вона здіймалася на пагорб, звивалася поміж низьких кущів і пари беріз та врешті зникала з поля зору.

— Схоже на якусь стежку, — промовив Луїс.

— Еге ж, — сказав Крендал, посміхаючись. — Я розкажу тобі якось про неї, сонечку. Ну що, ходімо, підрихтуємо твого маленького братичка?

— Згода! — кивнула Еллі. А потім на диво життєрадісно додала: — А сода пече?

Крендал приніс ключі, однак Луїс уже знайшов свій комплект. У бардачку була невелика дірка. Маленький конверт провалився крізь неї до дротів. Врешті-решт Луїс витяг його і запросив вантажників у будинок. Крендал, як і обіцяв, віддав йому запасний набір, що висів на брелоку, вкритому старими плямами. Луїс подякував і недбало вкинув ключі собі в кишеню, спостерігаючи за тим, як вантажники перетягують у дім коробки, серванти, комоди з дзеркалами і все, що було нажито за понад десять років подружнього життя. Коли глянути на свої пожитки під таким кутом, то, вирвані зі свого звичного простору, вони враз видаються дрібнішими, незначними. «Трохи мотлоху в коробках, та й по всьому», — подумав він, і враз йому стало дуже сумно: мабуть, саме це відчуття люди і звуть тугою за домом.

— Видерли з корінням та пересадили, — промовив Крендал, який раптом виріс у нього за спиною. Луїс аж підскочив від несподіванки.

— Ви говорите так, начебто це відчуття вам знайоме, — відказав він.

— Якщо чесно, то ні.

Крендал запалив цигарку — шкварк! — і її кінчик яскраво блимнув у ранньому присмерку.

— Отой дім, через дорогу від вас, побудував мій батько. Він привів туди свою дружину, і в 1900 році вона народила дитину. То був я.

— Отже, вам…

— Вісімдесят три, — закінчив Крендал, і Луїс зітхнув з полегшенням, бо той не додав «усього-на-всього вісімдесят три» — мовний зворот, який Крід щиро ненавидів.

— На вигляд ви набагато молодший.

Крендал знизав плечима.

— Хай там як, а я завше мешкав тут. Вступив до війська у часи Великої війни, однак далі, ніж до Байонни, штат Нью-Джерсі, так і не доїхав. Гидотне місце. Уже тоді, у 1917-му, воно було гидотним. Я був радий просто повернутися додому. Оженився з Нормою, працював на залізниці… Роки пройшли, а ми все тут. Хоча я на життя і в Ладлоу надивився, скажу вам по правді.

Вантажник зупинився біля ґанку, тримаючи пружинний матрац їхнього з Рейчел подвійного ліжка:

— А це куди, містере Крід?

— Нагору… Одну хвилинку, я зараз покажу.

Він рушив до них, потім спинився й озирнувся на Крендала.

— Ідіть, ідіть, — усміхнувся той. — А я піду гляну, як там ваше сімейство. Скажу, щоб ішли додому. Та знаєте, як важкого потягаєш, зразу в горлі пересихає. Я десь о дев’ятій сідаю в себе на ґанку і випиваю пару банок пива. Коли погода гарна, люблю чекати, коли впаде темрява. Іноді Норма приєднується до мене. Приходьте, якщо забажаєте.

— Дякую, може, й завітаю, — відповів Луїс, насправді зовсім не плануючи цього робити. Наступний пункт — неофіційна і, звісно ж, безкоштовна консультація для Норми щодо артриту прямо там, на ґанку. Йому сподобався Крендал, його кривий осміх, невимушена манера розмовляти, акцент янкі, який зовсім не був грубим, а, швидше, навпаки — м’яким і протяжним. «Хороший чоловік», — подумав Луїс. Та лікарі швидко стають дуже підозріливими до людей. Це дуже прикро, але з часом навіть найкращі друзі потребують поради лікаря. А з людьми старшого віку цьому кінця-краю не буде. — Та на мене сильно не сподівайтеся — у нас тут сьогодні пекельний день.

— Заходьте, коли забажаєте, і не чекайте на запрошення, — промовив Крендал, і щось у його посмішці підказувало, що старий чудово розумів хід Луїсових думок.

Крід ще з хвильку подивився на Джадсона і рушив до вантажників. Крендал ішов прямо і легко, начебто йому було лише шістдесят, а не вісімдесят з гаком. І Луїс відчув перші зародки симпатії.

До дев’ятої вантажники вже поїхали. Еллі та Ґейдж, обоє виснажені, позасинали у своїх нових кімнатах. Ґейдж у колисці, а Еллі — на постеленому просто на підлозі матраці. Навколо неї височіли гори коробок. Там було безліч її олівців фірми «Крейола»[8], усі або зламані, або тупі; плакати з «Вулицею Сезам»[9]; книжки з картинками, одяг і бозна-що іще. Звісно ж, Черч був з нею: спав, видаючи якісь гуркотливі звуки. Це глухе хурчання було найближчим до муркоту з усього, на що був здатен цей котяра.

Увесь вечір Рейчел без упину гасала будинком з Ґейджем на руках, по другому колу перевіряла місця, де Луїс казав вантажникам ставити меблі, і змушувала їх усе попереставляти на новий лад. Чек Луїс не загубив: він усе ще лежав у його нагрудній кишені разом з п’ятьма десятидоларовими папірцями, відкладеними на чайові. Коли вантажівка врешті спорожніла, він заплатив робітникам, кивнув у відповідь на їхні дякування, підписав квитанції й залишився стояти на ґанку, спостерігаючи, як вони повертаються до свого величезного ваговоза. Крід подумав, що вони зараз заїдуть у Бенгор і пропустять по кухлю пива перед заходом сонця. Він би теж не відмовився від пива. Ця згадка повернула його до Джада Крендала.

Вони з Рейчел сиділи за кухонним столом, і він бачив темні кола під її очима.

— Ти, — сказав він. — Іди в ліжко.

— Наказ лікаря? — спитала вона, ледь усміхаючись.

— У яблучко!

— Гаразд, — промовила вона, підводячись. — Я геть розбита. Ще й Ґейдж точно не дасть поспати вночі. Ти йдеш?

Луїс завагався.

— Навряд. Не зараз. Той старий через вулицю від…

— Дорогу. За містом це дорога. А якби ти був Джадсоном Крендалом, то називав би її «догога».

— Добре, через догогу від нас. Він запросив мене на пиво. Я, напевно, прийму запрошення. Я втомився, але надто заведений, щоб спати.

Рейчел усміхнулася.

— Закінчиться все тим, що ти слухатимеш голосіння Норми Крендал, де їй болить і на якому саме матраці вона спить.

Луїс засміявся, розмірковуючи, як смішно — смішно і страшно, — що з часом дружини починають читати думки своїх чоловіків.

— Він був поряд, коли ми потребували допомоги, — сказав він. — Треба ж йому якось віддячити.

— Бартерна система?

Луїс знизав плечима. Як пояснити цю свою раптову симпатію до Крендала, він не знав.

— Як тобі його дружина?

— Дуже мила, — відповіла Рейчел. — Ґейдж бігом умостився їй на коліна. Я аж здивувалася — у нього був важкий день, до того ж, ти знаєш, він і за кращих обставин важко сприймає нових людей. У неї була лялька, й вона дала Еллі нею погратися.

— А як, по-твоєму, наскільки все погано з її артритом?

— Доволі погано.

— Вона у візку?

— Ні, але ходить дуже повільно… а ще руки…

Рейчел виставила свої тонкі пальці й зігнула їх у клешню.

Луїс кивнув.

— Гаразд, не засиджуйся допізна, Лу. Мене всю колотить у незнайомих будинках.

— Незнайомим він буде недовго, — відказав Луїс і поцілував її.

Повернувшись додому, Луїс почувався присоромленим. Ніхто не просив його оглянути Норму Крендал. Коли він перейшов через дорогу («догогу», підправив він себе, усміхаючись), господиня вже лягла спати. Розмитий силует Джада виділявся на тлі завіси на ґанку. Крісло-гойдалка затишно порипувало на старому лінолеумі. Луїс постукав у двері, обладнані сіткою від комарів, і ті відчинилися з привітним гуркотом. Цигарка Крендала блимала у літній темряві, як великий світляк. По радіоприймачу транслювали гру «Ред сокс»[10], і душа Луїса Кріда сповнилася домашнього тепла.

— Док, — озвався Крендал. — Я знав, що ви си навідаєте нас.

— Сподіваюся, ви не жартували щодо пива, — відказав Луїс, заходячи в дім.

— О, щодо пива я ніколи не брешу. Той, хто бреше про пиво, наживає собі ворогів. Падайте, док. Я ще он трохи льоду взяв, про всяк випадок.

Заставлений плетеними кріслами і диванами ґанок був довгим і вузьким. Луїс вмостився в одне з крісел і здивувався, наскільки воно зручне. По його ліву руку стояв цебрик з кубиками льоду та пара пляшок пива «Чорна Марка»[11]. Він узяв одну.

— Дякую, — відповів Луїс і відкрив пляшку. Перші два ковтки були для нього блаженством.

— Прошу дуже! Сподіваюся, вам буде лепсько тута.

— Амінь!

— Як захочете крекерів чи, мо’, ше чого, кажіть, я збігаю. Маю ще шматок пацючиного, він от-от достигне.

— Шматок чого?

— Пацючиного сиру[12], — трохи здивувався Крендал.

— Дякую, але вистачить і пива.

— Ну що ж, тоді лади, — Крендал вдоволено відригнув.

— А дружина ваша вже лягла спати? — поцікавився Луїс, дивуючись, чому Джадсон залишив двері відчиненими.

— Еге ж. Часом вона сидить зо мнов, часом — ні.

— Артрит їй дуже дошкуляє, так?

— А хіба ж так буває, аби не дошкуляв? — запитав Крендал.

Луїс похитав головою.

— Думаю, її біль терпимий. Вона рідко скаржиться. Моя Норма — хороша бабця, — в голосі Джада вчувалася величезна ніжність.

Трасою № 15 проторохтіла автоцистерна; така велика, що на якусь мить будинок Луїса зник з поля зору. У променях призахідного сонця на боку авто виблискував напис: «Орінко».

— І звідки тільки взялася ця клята вантажівка? — пробурмотів Луїс.

— «Орінко» квартирується біля Оррінгтона, — пояснив Крендал. — Завод хімічних добрив. Вони постійно сновигають туди-сюди. Бензовози, самоскиди. Мовчу вже про людей, які працюють у Бенгорі чи Бруері і повертаються вночі з роботи, — усіх їх сюдою несе. — Він похитав головою. — Тіко то мені й не подобається в Ладлоу. Ця бісова дорога. Спасу від неї нема. Торохтять тут і вдень, і вночі. Норма прокидається постійно. Дідько, навіть я прокидаюся, хоч і сплю без клятих задніх ніг.

Луїс, який вважав цей дивний менський краєвид зловісно спокійним, особливо після вічно галасливого Чикаго, лише кивнув.

— Нічьо, колись араби таки прикрутять усі крани, і їм зостанеться тіко африканські фіалки вздовж розділової смуги ростити, — сказав Крендал.

— Мабуть, ви маєте рацію, — Луїс підняв банку і здивовано помітив, що вона порожня.

Джад засміявся.

— Для повного щастя, док, вам тре’ хильнути шше.

Луїс завагався:

— Згода, але лише одну. Бо мені ж треба повертатися.

— Наморилися ж, певно, речі тягати, га?

— Є таке, — підтвердив Луїс, і вони трохи помовчали. Запала затишна тиша. Здавалося, що вони вже дуже давно знайомі. Луїс читав про таке в книжках, але йому раніше ніколи не доводилося відчувати щось подібне.

Тепер йому було соромно за свої квапливі висновки щодо безкоштовної медичної консультації.

Гуркіт на дорозі помалу стихав, і вогні проїжджих машин миготіли, наче зорі.

— Усе ця клята дорога, — повторив Крендал задумливо, майже нечутно. Тоді він повернувся до Луїса, і дивна, майже невловима посмішка заграла на його зморшкуватих губах. Він взяв у зуби цигарку «Честерфілд» і знову запалив сірник об ніготь великого пальця. — Пам’ятаєте стежину, що ваша доця тоді запримітила?

Луїс пригадав не одразу. Еллі звертала увагу на силу-силенну різних речей, перш ніж нарешті провалитися в сон. Та потім він згадав. Це та широка стежка, яка звивалася лісом і поза пагорбом.

— Так, пам’ятаю. Ви обіцяли щось розповісти про неї.

— Як обіцяв, то розказую, — відповів Крендал. — Та стежина тягнеться лісом десь на півтори милі. Місцеві діти, що мекають навколо траси № 15 та Мідл Драйв, доглядають за нею, бо часто там бувають. Вони приходять і йдуть… Тепер тут бувають значно частіше, ніж коли я сам був малим. Ти виростаєш, обираєш собі місце і прикипаєш до нього. Та здається, що вони розповідають про все одне одному, і щовесни нова зграйка дітлахів суне сюди. Вони ж і підтримують стежку в порядку ціле літо. Думаю, не всі дорослі знають про неї (тобто деякі, звісно, пам’ятають, але далеко не всі), проте діти знають точно. Закладаюся на четвертак.

— А що ж там?

— Кладовище домашніх тварин.

— Кладовище домашніх тварин, — приголомшено повторив Луїс.

— Це не так чудно, як, мо’, звучить, — мовив Крендал, смокчучи цигарку і погойдуючись. — Тутечки ж дорога. Багато тварин врізають дуба саме на ній. Здебільшого коти і собаки, та не тіко вони. Одна з тих великих вантажівок «Орінко» навіть була переїхала домашнього єнота. Його тримали діти Райдерів у — дай Боже пам’ять — сімдесят третьому, а мо’, й раніше. У будь-якому разі до того, як єнотів і тих смердючих скунсів заборонили тримати вдома.

— Чому заборонили?

— Сказ, — відповів Крендал. — Він зараз дуже поширений у Мені. Кілька років тому на півдні штату один величезний сенбернар сказився і вбив чотирьох людей[13]. Це було ще те пекло. А все тому, що псу не робили щеплення проти сказу. Якби ті козли таки вакцинували його, то нічого б не трапилося. А єнота чи скунса хоч двічі на рік голками шпигай — не поможе. Та єнот Райдерів був, як колись казали, справжня «лабонька». Він підповзав прямо до тебе — Боже мій, яким він був тлустим! — і лизав тобі обличчя, наче цуцик. Батько навіть заплатив ветеринару, щоб єнота кастрували, а це ж коштувало шалених грошей!

Райдер працював у Бенгорі на «Ай-Бі-Ем»[14]. Кумедно, ті двоє хлопів, мо’, вже доросли до водійських прав. Але вони переїхали в Колорадо років п’ять, а мо’, й шість тому. Чи то смерть єнота на них вплинула? Метті Райдер так довго плакав, що його мама злякалася і хотіла повести хлопа до лікаря. Гадаю, їм вдалося пережити травму, однак вони ніколи цього не забудуть. Коли тварину збиває машина, дитина цього не забуває.

Луїс повернувся думками до сплячої Еллі та згадав про Черча, який глухо муркотів біля ніг своєї хазяйки.

— У моєї дочки є кіт, — сказав він. — Вінстон Черчилль. Черч, як ми його називаємо.

— А коли він ходить, у нього йончики теліпають?

— Вибачте, що? — Луїс гадки не мав, про що йдеться.

— Він досі має яйця чи його вихолостили?

— Ні, його не вихолостили.

Насправді з цим були певні проблеми ще в Чикаго. Рейчел хотіла, щоб Черча кастрували, навіть записала його до ветеринара. Та Луїс усе скасував. Він досі не міг пояснити точно, чому це зробив. Звісно, нема нічого тупішого, ніж переносити почуття власної чоловічої гідності на кота своєї дочки. Та й несерйозно якось було обурюватися, що кастрація Черча потрібна лише товстій сусідці, якій, бачте, не треба буде більше щільно прикривати сміттєві бачки кришкою. Так, усе це мало сенс, але основна причина полягала в тому, що Луїс боявся зруйнувати в самому Черчі щось таке, що той цінував, і побачити повний ненависті погляд у зелених котячих очах. Врешті-решт він пояснив Рейчел, що переїзд за місто знімає проблему. А тут він зустрічає Джада Крендала, який розповідає про трасу № 15 і запитує, чи кота кастровано. Так, трохи іронії, докторе Крід, корисно для здоров’я.

— Я б вихолостив його. — Крендал загасив недопалок великим і вказівним пальцями. — Кастрований кіт і швендяє менше. Бо коли тварина шляється туди-сюди, її може спіткати лихо. І закінчить ваш кіт, як єнот дітей Райдерів, кокер-спанієль Тіммі Деслера чи папужка місіс Бредлі. Машина-то його, звісно, не збила, але він усе одно здох лапками догори.

— Візьму до уваги, — зауважив Луїс.

— Тре’ так зробити, — мовив Крендал і підвівся. — Ну, як вам пиво? Думаю, час сходити по шматочок старого-доброго «пана щура».

— Чудове пиво, — подякував Луїс і також підвівся. — Мені вже час: завтра великий день.

— Починаєте труди праведні в університеті?

Луїс кивнув:

— Студентів не буде ще два тижні, але ж до того часу я маю ознайомитися зі своїми обов’язками, чи не так?

— Еге ж, коли не знатимете, де які таблетки, то, мо’, тріпані будете, — Крендал простягнув руку, і Луїс потиснув її, вкотре подумавши про біль у старих кістках. Джад додав: — Заходьте ще при нагоді. Хочу, аби ви познайомилися з моєю Нормою. Гадаю, ви їй сподобаєтеся.

— Обов’язково зайду, — відповів Луїс. — Було дуже приємно познайомитися з вами.

— Взаємно. Облаштуйтеся тут. Мо’, навіть зостанетеся надовго.

Стежкою з кам’яною бруківкою Луїс вийшов на узбіччя дороги. Він перечекав, доки вантажівка і ще п’ять машин за нею, що рухалися в напрямку Бакспорта, проїхали.

Тоді підняв руку в короткому прощальному салюті, перетнув вулицю (дорогу, нагадав він собі, дорогу) і зайшов до нового дому.

Усередині було тихо й віяло сном. Здавалося, що Еллі зовсім не ворушилася, а Ґейдж спав у колисці у своїй улюбленій позі: розпластавшись на спині неподалік від пляшечки. Луїс зупинився подивитися на сина. Раптом його серце сповнилося такої любові до дитини, що, здавалося, в ній чаїлася небезпека. Він пояснював це сумом за домівкою, за чиказькими місцями та обличчями, яких більше нема поруч. Тепер їх розділяло стільки миль, що вони неначе перестали існувати. Усе змінюється значно швидше, ніж раніше… Раніше, коли ти обирав собі місце і прикипав до нього. Була в цьому частка істини.

Він підійшов до сина. Оскільки його ніхто не бачив, навіть Рейчел, поцілував свої пальці і провів ними по щоці малого, просунувши руку крізь прути ліжечка.

Ґейдж чмихнув і перевернувся на інший бік.

— Спи спокійно, синку, — промовив Луїс.

Він швиденько роздягнувся і вмостився на свій бік ліжка, яке наразі складалося лише з двох матраців на підлозі. Денна напруга поступово минала. Рейчел не ворушилася. Скупчення розкритих коробок нагадувало фантасмагоричне громаддя.

Перш ніж заснути, Луїс зіп’явся на лікоть і визирнув у вікно. Їхня кімната розташовувалася у передній частині будинку, а вікна виходили якраз на дім Крендала. Було надто темно, щоб розгледіти обриси, однак чітко виднівся вогник цигарки. «Досі там», — подумав Луїс. Він ще довго може так просидіти: старі сплять дуже сторожко. Мабуть, вони завжди на варті.

Але на варті чого?

З цими думками Луїс і провалився в сон. Йому снилося, що він у парку «Світу Діснея» і керує сліпучо-білою вантажівкою з намальованим на ній червоним хрестом. Ґейдж сидів поруч, і було йому щонайменше років десять. Черч примостився на торпеді[15] і роздивлявся своїми зеленими очима Луїса, Мейн-стрит біля вокзалу 1890-х років та Міккі Мауса, який потискав руки зграйці дітлахів. Їхні тоненькі довірливі рученята губилися в блиску його білих рукавичок.

Наступні два тижні родина була дуже заклопотана. Мало-помалу Луїс почав втягуватися в нову роботу (наскільки це було можливо, поки університет не заповнили десять тисяч студентів, серед яких було багато хворих на венеричні хвороби, безліч нариків і алконавтів, зациклених на оцінках задохликів чи тих, хто сумує за вперше так надовго покинутою домівкою. З дюжину дівчат, переважно анорексичок. Звісно, коли всі вони одночасно заїдуть у кампус, роботи буде більше). І поки Луїс призвичаювався до посади голови медичної служби Університету штату Мен, Рейчел облаштовувалася в новому помешканні.

Ґейдж, постійно набиваючи ґулі й синці, звикав до нового середовища; певний час у нього страшенно збився графік сну, але вже до середини другого тижня він почав засинати вчасно. Тільки Еллі, яка скоро мала піти в нову школу, була дуже збудженою і заводилася з півоберту. У неї з’явилася звичка то довго трястися від реготу, то впадати в майже менопаузальну депресію, то злитися через випадково кинуте слово. Рейчел казала, що Еллі заспокоїться, тільки-но побачить, що школа не таке вже й пекельне місце, як вона собі науявляла, і Луїс гадав, що вона мала рацію. Більшість же часу Еллі була тим, ким і завжди, — сонечком.

Одна-дві банки вечірнього пива з Джадом Крендалом стали чимось на кшталт звички. Відтоді як Ґейдж почав нормально спати, Луїс раз на пару днів приходив з власною упаковкою пива. Він познайомився з Нормою Крендал, милою, приємною жінкою з ревматоїдним артритом — з тим мерзотним ревматоїдним артритом, що вбиває безліч старих, які в усьому іншому цілком здорові. Але Норма Крендал абсолютно спокійно ставилася до своєї хвороби. Вона не здасться болю, білого прапора не буде. Хай хвороба дістане її, якщо зможе! Луїс думав, що вона має ще п’ять-сім років, перш ніж помре у жахливих корчах. Всупереч власним правилам, він сам зголосився оглянути її, перевірив приписи її лікаря і дійшов висновку в їх доцільності. Його охопило ниюче розчарування, бо він не міг більше нічого зробити для неї, та лікар Вейбрайд контролював усе, що могло статися з Нормою Крендал. Звісно, можливе і раптове одужання, але на нього не варто розраховувати. Ти вчишся приймати речі такими, як вони є, інакше писатимеш листи додому із маленької камери з м’якими стінами.

Рейчел сподобалася Норма, і вони скріпили свою дружбу, обмінявшись — як хлопчаки бейсбольними картками — всіма своїми рецептами, починаючи з Норминого яблучного пирога і закінчуючи бефстроганов Рейчел.

Норма подружилася з обома Крідовими дітьми, особливо з Еллі, яка, за її словами, мала «класичну вроду». «Принаймні, — зауважив Луїс Рейчел у ліжку тої ночі, — вона не сказала, що з неї виросте „лабонька єнотик“».

Рейчел від реготу аж пукнула мимоволі. Після чого вони разом сміялися так довго і голосно, що розбудили Ґейджа в сусідній кімнаті.

Настав перший день школи. Луїс, який уже добре контролював роботу лазарету і медпунктів, влаштував собі вихідний. (До того ж лазарет був зовсім порожнім. Останній пацієнт, студент, який зламав ногу на сходах до студентської профспілки, виписався ще тиждень тому.) Він стояв на ґанку біля Рейчел, яка тримала на руках Ґейджа, коли великий жовтий автобус вайлувато повернув з траси і зупинився перед їхнім будинком. Передні двері розчахнулися, і в тепле вересневе повітря вилилися дитячі верески і лемент.

Еллі кинула через плече дивний, страдницький погляд на батьків, ніби благаючи їх спинити цей болісний процес, але, ймовірно, те, що вона побачила в їхніх обличчях, переконало малу, що час вийшов і все, що потягне за собою цей перший день, таке ж неминуче, як і прогресування артриту в Норми Крендал. Дівчинка відвернулася й увійшла в автобус. Двері з драконячим хрипом зачинилися. Автобус від’їхав. Рейчел заридала.

— Заради Бога, годі, — попрохав Луїс. Сам він не плакав. Але дуже вже хотів. — Це ж лише на півдня.

— Півдня — це вже погано! — залементувала Рейчел і заплакала ще дужче. Луїс обійняв її, і Ґейдж для зручності оповив руками шиї батьків. Коли Рейчел плакала, Ґейдж зазвичай заходився також. Але не цього разу. «Тепер наша увага буде тільки для нього, — подумав Луїс. — І, чорт забирай, він це чудово розуміє».

Вони з тривогою чекали на повернення Еллі. Пили багато кави, обговорюючи, як може пройти її перший день. Луїс пішов у задню кімнату, яка мала стати його кабінетом, і не робив нічого корисного, окрім як ліниво перекладав папірці. Рейчел абсурдно рано почала готувати обід.

Коли о чверть на одинадцяту задзвонив телефон, Рейчел кинулася до нього і видихнула в трубку: «Алло!», перш ніж пролунав другий дзвінок. Луїс застиг у коридорі між своїм кабінетом і кухнею, цілком певний того, що це вчитель Еллі вирішив повідомити їм — Еллі не справляється. Шлунок громадської освіти не зміг перетравити її, тож просто виплюнув. Але це була всього-на-всього Норма Крендал, яка дзвонила розповісти, що Джад щойно зібрав останню кукурудзу і вони можуть прийти набрати трохи собі. Луїс узяв сумку і перетнув дорогу, а тоді насварив Джада за те, що той не покликав його на допомогу.

— Усе’дно ця куурудза ні гівна не варта, — відповів Джуд.

— Будеш так говорити, коли я піду, — кинула Норма. Вона вийшла на ґанок з холодним чаєм, старовинною версією кока-коли, на таці.

— Пробач, моя голубко. Мені соромно.

— Повірте, йому ніц не шкода, — промовила Норма до Луїса і сіла, скривившись від болю.

— Бачив, як Еллі сідає в автобус, — сказав Джад, запалюючи «Честерфілд».

— З нею все буде гаразд, — додала Норма. — З дітьми майже завжди все гаразд!

«Майже», — подумав Луїс похмуро.

Та з Еллі і справді все було гаразд. Вона повернулася додому опівдні, радісна й усміхнена, її блакитна парадна сукня дзвоником граційно коливалася над здертими гомілками. (З’явилася нова подряпина на коліні, яка перевершувала попередні.) В руках у неї був малюнок чи то двох дітей, чи то двох ходячих кранів, шнурок на одній з туфель розв’язався, а стрічка з волосся кудись зникла.

— Ми співали про Старого Макдональда![16] — закричала вона. — Мамо! Тату! Ми співали про Старого Макдональда. Та ж пісня, що і в моїй попередній школі!

Рейчел глянула на Луїса, що сидів біля вікна з Ґейджем на колінах. Малюк майже заснув. Щось сумне промайнуло в її погляді, і, хоч вона швидко відвела очі, Луїс відчув страшенну паніку. «Ми справді старіємо, — подумалось йому. — Це цілковита правда! Ніхто не робитиме для нас винятків. Тепер у неї своя дорога… а в нас своя».

Вона намагалася і розказати про місіс Берріман, і показати свій малюнок, і похвалитися новою подряпиною — все одночасно. Черч крутився в неї під ногами й гучно муркотів. Еллі тільки дивом через нього не перечепилася.

— Тсс, — сказав Луїс і поцілував її. А Ґейдж, зневаживши загальне збудження, заснув. — Я тільки вкладу малого спати, і ти мені все-все розкажеш.

Він піднявся з Ґейджем нагору, пройшов під теплими косими променями вересневого сонця. А коли вже дістався до сходового майданчика, його охопило таке передчуття жахливої майбутньої пітьми, що він, весь схолонувши, спинився і здивовано роззирнувся, шукаючи причини. Він міцніше обійняв малюка, притиснув до себе, і Ґейдж, відчувши дискофорт, заворушився. Враз на руці та спині Луїса повстали сироти.

— Що сталося? — спитав він себе, збентежений і наляканий. Серце гупало як скажене, шкіра на голові стала крижаною, і раптом здалося, що її надто мало, аби вкрити весь череп. Він відчував, як під повіками бушують хвилі адреналіну. Він знав: очі справді можуть вилізти з орбіт, якщо людина переживає нереальний страх. У таких випадках не просто розширяються зіниці, а самі очні яблука вибалушуються — зростає кров’яний, а з ним і гідростатичний тиск внутрішньочерепної рідини. Що це, в біса, було? Привиди? Боже, він справді відчув, як щось ковзнуло повз нього в цьому коридорі. Щось, що він майже зміг побачити.

Знизу сітчасті двері гучно вдарились об одвірок.

Луїс підскочив, ледь не закричавши, а потім засміявся. Це була просто «холодна кишеня», як її іноді називають психологи. Часом ти в неї потрапляєш — не більше і не менше. Раптова паніка. Таке просто трапляється. Що сказав Скрудж привиду Джейкоба Марлі? «Можливо, ви лише недосмажена картоплина? Може, ви з’явилися не з царства духів, а з духовки»[17]. І з точки зору психології та фізіології, це було логічніше, ніж думав Чарльз Діккенс. Духів не існує, принаймні Луїс їх ніколи не бачив. За свою професійну кар’єру він спостерігав з пару дюжин смертей, та ні разу не стикався з «виходом душі».

Він заніс Ґейджа в кімнату й поклав у ліжечко. А коли вкривав сина ковдрочкою, поза шкірою на спині знову побігли сироти й раптом згадалася «виставкова зала» дядька Карла. Там не було ні машин, ні надсучасних телевізорів, ні пральних машин зі скляними дверцятами, щоб ви могли спостерігати за священнодійством. Тільки труни з піднятими віками і лампами, турботливо встановленими над кожною з них. Брат його батька був гробарем.

Милостивий Боже, звідки всі ці жахи? Хай вони зникнуть. Знищ їх!

Він чмокнув сина і пішов униз слухати, як Еллі розповідатиме про свій день у школі.

Цієї суботи, коли Еллі завершила свій перший навчальний тиждень у школі, а студенти коледжу тільки-но повернулися до кампусу, Джад Крендал перейшов через дорогу і рушив до Крідів, які влаштувалися на галявині. Еллі злізла з велосипеда й пила склянку холодного чаю. Ґейдж повзав у траві, вивчаючи жуків. Кількох він навіть з’їв: малюк не надто ретельно добирав собі джерела протеїну.

— Джаде, — мовив Луїс, підіймаючись. — Дозвольте запропонувати вам стілець!

— Та нє, не тре’.

Старий був вбраний у джинси, робочу теніску та зелені черевики. Він подивився на Еллі.

— Еллі, тобі досі цікаво, куди веде та стежка?

— Так! — вигукнула Еллі й аж підскочила. Її очі сяяли. — У школі Джордж Бак сказав мені, що там кладовище домашніх тварин. Я розповіла про це матусі, але вона казала почекати на вас, бо тільки ви знаєте дорогу.

— Є таке, — відповів Джад. — Якщо твої батьки не мають ніц проти, ходім пошпацируєм трішки. Але тобі знадобиться пара міцних черевиків. Там земля буває грузькою.

Еллі шмигнула в дім.

Джад дивився на неї з веселою приязню.

— Мо’, тобі теж хотілося б сходити з нами, Луїсе?

— Хотілось би, — Луїс глянув на Рейчел: — Хочеш пройтися, люба?

— А що ж робити з Ґейджем? Як я чула, там іти цілу милю.

— Я посаджу його в рюкзак-кенгуру.

Рейчел засміялася:

— Несіть його самі, містере!

Вони рушили за десять хвилин. Усі, крім Ґейджа, були в міцних черевиках. Малий сидів у рюкзаку і лупато роздивлявся світ з-за плеча Луїса. А Еллі випереджала всю процесію, полюючи на метеликів і зриваючи квіти.

Трава на задньому дворі була мало не по пояс заввишки. Та й буйним цвітом ріс золотарник — незмінний гість осінніх днів. Однак того дня в повітрі ще не було осені; сонце досі було серпневим, хоча календарне літо й скінчилося два тижні тому. Доки вони дійшли до вершини першого пагорба, рухаючись уперед крутою стежиною, Луїс уже встиг добряче спітніти.

Джад зупинився. Спершу Луїс подумав, що старий просто захотів перевести подих, та потім побачив мальовничий краєвид, що розкинувся за ним.

— Гарно тут, — мовив дідуган, кладучи до рота стеблину тимофіївки. І Луїсу здалося, що тієї миті йому відкрилася квінтесенція новоанглійської стриманості.

— Тут неймовірно! — вигукнула Рейчел і накинулася на Луїса ледь не зі звинуваченнями: — Чому ж ти ніколи не розповідав мені про це?

— Бо не знав, що тут так красиво, — трохи присоромлено відповів той. Вони досі перебували на власній території. Просто до того дня у нього не було часу залізти на пагорб за будинком.

Еллі вже була далеко попереду. Тепер вона повернулася, також здивовано витріщаючись на всіх. Черч крутився біля її ніг.

Пагорб не був високим, але й цього виявилося цілком достатньо. На сході густі ліси перекривали будь-який огляд, та на заході долина видавалася золотим сном пізнього літа. Усюди панували оповиті серпанком непорушність і тиша. Не видко було навіть автоцистерни «Орінко», здатної збурити цей благословенний спокій.

Вони бачили перед собою долину ріки Пенобскот, якою лісоруби колись сплавляли дерево з півночі до Бенгора і Деррі. Та зараз компанія перебувала трішки південніше Бенгора і значно північніше Деррі. Ріка, немовби занурена в глибокий сон, плавно й широко несла свої води. Удалині Луїс міг розгледіти обриси Гемпдона та Вінтерпорта і уявляв, як до самого Бакспорта вздовж ріки в’ється чорною гадюкою траса № 15. Вони дивилися на водну гладінь, на розкішне вбрання дерев, на поля і дороги. Гострий шпиль баптистської церкви в Ладлоу пронизував густе шатро в’язового листя, а справа виднілася школа Еллі, що застигла у своїй цегляній непорушності. У високості білі хмари повільно пливли до небокраю кольору вицвілих джинсів. А навкруги розляглися осінні поля — рудуваті, спрацьовані за літо, поснулі, але не мертві.

— Неймовірно — це саме те слово, — врешті промовив Луїс.

— У старі часи це місце називалося Оглядовим Пагорбом, — зазначив Джад. Він засунув цигарку до рота, але не запалив її. — Дехто й досі так його зве, та молодняк повиїжджав до міста, тож цей пагорб майже забутий. Гадаю, мало хто йде тепер сюди. Звісно, багато речей ви не побачите, бо пагорб невисокий. І все ж погляньте, — він мовчки показав рукою на краєвид.

— Так, ми бачимо все, — тихо сказала Рейчел, і в її голосі чувся благоговійний трепет. Тоді вона звернулася до Луїса: — І це все належить тільки нам?

І, перш ніж Луїс встиг розкрити рота, Джад відповів:

— І вам це теж належить, так.

Луїс вловив тонку різницю між їхніми словами.

У лісі було градусів на вісім-десять прохолодніше. Стежина, досі широка і місцями прикрашена квітами в горщиках або кавових банках (переважно зів’ялими), тепер була встелена килимом з сухих соснових голок.

Вони пройшли вже з чверть милі вниз по схилу, коли Джад раптом покликав Еллі до себе.

— То є ловка прогулянка для маленької дівчинки, — лагідно промовив він. — Але пообіцяй своїм мамці і татку, що ніколи не сходитимеш зі стежини.

— Обіцяю, — урочисто відповіла Еллі. — А чому?

Джад зиркнув на Луїса, який спинився перепочити. Чоловік ніс на спині Ґейджа, а це було нелегко навіть у затінку старих сосен.

— Ти знаєш, де ти? — запитав старий у Луїса.

Луїс пропонував варіанти: Ладлоу, північ Ладлоу, за своїм будинком, між трасою № 15 і Мідл Драйв. Однак Джад відхилив усі відповіді, тож Луїс лише розгублено похитав головою.

Джад вказав на обшир за спиною:

— Там багато чого мо’на знайти. Ця стежина веде в глибину лісів миль на п’ятдесят, а то й більше. Вважається, що це ліс Північного Ладлоу, однак він тягнеться аж до Оррінгтона, а потім і до Рокфорда. Він межує з державними угіддями, тими, що індіанці хочуть назад. Я казав, пам’ятаєш? То дивно, мо’, буде звучати, та ваш затишний будиночок біля дороги, з телефоном, електрикою і кабельним телебаченням, стоїть на межі цивілізації. — Він знову глянув на дівчинку. — Я це все кажу, Еллі, щоб ти не забігала глибоко в ліс. Як згубиш стежку, не вернеш назад.

— Не буду, містере Крендал, — Еллі здавалася враженою, навіть зачарованою, але аж ніяк не наляканою. Однак Рейчел дивилася на Джада стривожено, і сам Луїс трохи захвилювався. Мабуть, то був інстинктивний страх перед лісом, притаманний мешканцям міст. Востаннє Луїс тримав компас у руках років із двадцять тому, ще коли був бойскаутом. А спогади про те, як знайти шлях за Полярною зорею чи з якого боку має рости на деревах мох, були такими ж туманними, як і техніка в’язання морських вузлів.

Джад глянув на них і ледь помітно усміхнувся:

— Та ніхто тута не губився від 1934-го. З місцевих точно. Хіба що Вілл Джепсон було си згубив, та й то не велика втрата. Він — найбільший пияка по цей бік Бакспорта — після Стенні Бучарда, звісно ж.

— Ви сказали, ніхто з місцевих, — зазначила Рейчел напружено. Луїсу здавалося, що він може прочитати її думки: «Ми не місцеві. Поки що ні».

Джад задумався на хвильку і кивнув.

— Раз на два-три роки якісь туристи збиваються з дороги, бо самовпевнено думають, що то тяжко — згубитися за пару кроків від головної дороги. Але всі потім все одно знаходяться. Не бійтеся, місіс.

— А лосі тут водяться? — настрахано допитувалась Рейчел, а Луїс усміхнувся: коли Рейчел хочеться злякатися, вона обов’язково знайде причину.

— Ну, лосі трапляються. Однак вони вас не зачеплять, Рейчел. Під час шлюбного сезону вони можуть бути трохи причмелені, але зазвичай людьми не цікавляться. Єдині, кого на дух не переносять лосі й після злучки, — то мешканці Массачусетсу. Гадки не маю чому, але тако є, — Луїс думав, що старий жартує, однак Джад здавався цілком серйозним.

— Злучка? — поцікавилась Еллі.

— Це пусте, — відказала Рейчел і ближче підійшла до Луїса. — Еллі, я не хочу, щоб ти тут ходила сама, без дорослих.

Джад помітно збентежився.

— Я не х’тів лякати ні вас, ні вашу доню, Рейчел. У цих лісах нема чо’ страшитися. То файна стежина. Тіко весною тута купа комашні. Ну й багнисто трохи. Хіба що у п’ятдесят третьому, коли було найсухіше літо на моїй пам’яті, грязюка не так чвакала. Дідько, тут не росте навіть отруйний плющ чи там дуби отруйні, котрих, між іншим, на шкільному подвір’ї вдосталь. Тож, Еллі, коли не хочеш тижнів зо три приймати крохмалеві ванни, ліпше тримайся від них подалі.

Еллі прикрила рота долонею і захихотіла.

— Це хороша дорога, — переконливо мовив Джад до Рейчел, яка, вочевидь, і досі сумнівалася. — Закладаюся, навіть Ґейдж може тут гуляти. Я ж казав вам, місцеві діти табунами сюди ходять. Вони ж і підтримують лад. Ніхто їх не просить про це: вони самі. Не хочу ховати того від Еллі, — він нахилився до дівчинки і підморгнув їй: — Еллі, це стосується багато чого в житті. Ти тримаєшся своєї стежини, і все гаразд. А варто з неї зійти — і ти вже вскочиш у халепку. Варто згубитися, і за тя’ вже собак пошлють.

Вони рушили далі. У Луїса вже сильно ломило спину через малого, який там сидів. Час від часу Ґейдж хапався за батькове волосся й активно висмикував його жмутками. Або ж бадьоро гупав його по нирках. Ще й комарі постійно крутилися біля обличчя і шиї та нестерпно гули.

Стежина вилася вниз, петляючи поміж старими ялинами, проривалася крізь колючі зарості ожини та густі чагарники. Далі довелося брести якоюсь тванню, і Луїсові черевики хлюпали по багнюці та стоячій воді. А в одному місці їм довелося переходити болотисту місцину, перескакуючи з купини на купину. Це було найгірше. Тут стежка знову пішла вгору і дерева нагадали про себе. Здавалося, що Ґейдж якимось магічним чином набрав із десять фунтів[18], а температура повітря підвищилася на десять градусів. Піт заливав Луїсові обличчя.

— Як ти, любий? — запитала Рейчел. — Хочеш, я понесу його трохи?

— Ні, все гаразд, — відповів Луїс. І це справді було так, хоч серце й гупало, як скажене, у нього в грудях. Ну звісно, він же більше звик призначати фізичні вправи, а не виконувати їх.

Джад ішов поруч з Еллі. Її жовтогарячі штани та червона блузка яскравими плямами виділялися на тлі тінистого темно-зеленого мороку.

— Лу, як ти думаєш, він точно знає, куди йде? — прошепотіла Рейчел низьким, трохи стурбованим голосом.

— Точно.

Джад бадьоро гукнув їм через плече:

— Майже прийшли… Тримаєшся, Луїсе?

«Боже мій! — подумав Луїс. — Старому за вісімдесят, а він же і не спітнів навіть!»

— Усе гаразд, — відказав Луїс трохи роздратовано. Гордість змушувала його відповідати саме так, навіть якби прямо зараз він упав з інфарктом. Він усміхнувся, підтягнув лямки рюкзака і рушив далі.

Вони піднялися на другий пагорб, і стежина заглибилася в чагарі у людський зріст заввишки. Вона звузилася, і Луїс побачив, як Джад і Еллі проходять під аркою, збитою зі старих, поточених зливами дощечок. На них ледь-ледь виднівся чорний напис:

КЛАДВИШЧЕ ДОМАЖНІХ ТВАРИН

Луїс і Рейчел обмінялися здивованими поглядами і пройшли під аркою. Вони підсвідомо взялися за руки, неначе прийшли сюди одружуватися.

І вдруге за цей ранок Луїс був безмежно здивований.

Тут не було килима з голок. Вони опинилися в ідеально рівному колі скошеної трави до сорока футів у діаметрі. З трьох боків його оточував густий підлісок, а з четвертого — бурелом. То була велика кучугура повалених дерев, моторошна й загрозлива водночас. «Той, хто наважиться продертися або перелізти через неї, мав би натягнути залізний суспензорій[19]», — спало Луїсові на думку. Галявина рясніла надгробками, зробленими, вочевидь, самими дітьми з усього, що вони могли десь роздобути, — дощок від ящиків, будівельного сміття, розплющених бляшанок. Посеред галявини, обрамленої непрохідними чагарниками, де кожне деревце вперто боролося за крихти сонячного світла, ці дрібні та незграбні витвори дитячих рук вражали неймовірною гармонійністю. Лісові декорації сповнилися сакральної глибини, та не християнської, а язичницької.

— Тут мило, — мовила Рейчел не дуже щиро.

— Вау! — вигукнула Еллі.

Луїс опустив Ґейджа на землю і випустив його з рюкзака-кенгуру, щоб трохи поповзав навколо. Чоловік зітхнув з полегшенням.

Еллі бігала від одного пам’ятника до іншого, і кожен з них викликав у дівчинки захоплені вигуки. Луїс супроводжував її, доки Рейчел наглядала за малюком. Джад сів по-турецьки, обпершись спиною об кам’яну брилу, і запалив цигарку.

Луїс помітив, що це місце не просто здавалося впорядкованим: пам’ятники були встановлені нерівними концентричними колами.

На одній з дощечок повідомлялося: «КІТ ПОЛЯ». Почерк був дитячим, але старанним. «ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ». І нижче: 1971–1974. Трохи далі, в зовнішньому колі, вони натрапили на шматок сланцю. На ньому виднівся доволі вицвілий, але все ще розбірливий червоний напис: «БІФФЕР». А нижче — маленька спроба поетичної епітафії:

БІФФЕР, БІФФЕР, ШВИДКИЙ, ЯК ВІТЕР.

ЯК БУВ ЖИВИМ, МИ ГРАЛИСЬ З НИМ.

— Біффер — це кокер-спанієль Деслерів, — пояснив Джад. Кінчиком черевика він вирив у землі ямку і затоптав туди попіл від цигарки. — Збило сміттєвозом минулого року. Ото тамо ще є віршик?

— Є, — підтвердив Луїс.

Деякі могили були прикрашені квітами — подекуди свіжими, та частіше зів’ялими. Траплялося багато і зовсім розбитих. Написи, зроблені фарбами чи олівцями, в більшості випадків були малорозбірливими. На інших геть не було позначок, і Луїс здогадався, що там писали крейдою або вугіллям.

— Мамо! — гукнула Еллі. — Тут золота рибка! Іди подивися!

— Уже йду, — озвалась Рейчел.

Луїс глянув на дружину: вона самотньо стояла поза зовнішнім колом і виглядала розгубленою, як ніколи. «Їй сумно навіть тут», — подумав Луїс. Вона ніколи не вміла спокійно ставитися до проявів смерті (якщо взагалі хто-небудь вміє). Це, мабуть, через її сестру, яка померла дуже молодою. Ще на зорі подружнього життя Луїс навчився оминати цю тему, щоб не ятрити незагоєні рани. Сестру звали Зельда, і вона померла від менінгіту спинного мозку. Хвороба вбивала її пекельно довго; була болючою і бридкою. А Рейчел тоді була у віці, коли такі речі особливо вражають. От якби вона нарешті наважилася забути той жах.

Луїс підморгнув дружині, і та вдячно всміхнулась у відповідь.

Крід роззирнувся: вони стояли на залитій світлом галявині. «Мабуть, саме завдяки сонцю трава тут така розкішна», — подумав Луїс. Однак треба ж було ще постійно доглядати за нею, поливати. Тобто діти на своїх маленьких спинках притягували сюди банки з водою або ж навіть індіанські насоси[20], куди важчі за Ґейджа. Він вкотре здивувався тому, як довго тутешні діти тримаються за це місце. Стосовно його власних дитячих захоплень, та й захоплень Еллі, то вони загоралися, як бенгальський вогник, — швидко спалахували, яскраво горіли… і миттєво згасали.

Ближче до центру кладовища могили ставали все старішими; було дедалі складніше розшифровувати написи на надгробках, але ті, які ще вдавалося прочитати, все глибше занурювали в минуле. Тут лежала «ТРІКСІ. ВБИТА НА ТРАСІ 15 ВЕРИССНЯ 1968». Там же був уламок дошки, глибоко встромлений у землю. Постійні заморозки та відлиги дуже пошкодили його і скособочили, однак Луїс розібрав напис: «НА ПАМ’ЯТЬ ПРО МАРТУ, НАШУ КРОЛИЦЮ, ЯКА ПОМИРЛА 1 БЕРЕЗНЯ 1965». А в наступному ряду були «ПАТТОН (НАШ! НАЙКРАЩИЙ! ПЕС!)»[21], померлий 1958, та «ПОЛІНЕЗІЯ» (це, мабуть, папуга, якщо Луїс нічого не наплутав з лікарем Дулітлом[22]), яка востаннє пропищала своє «Поллі хоче крекер» у 1953-му. В наступних двох рядах годі було щось розібрати, а далі, все ще далеко від центру кладовища, трапився піщаник, на якому було незграбно викарбувано: «ХАННА НАЙКРАЩА У СВІТІ СОБАКА 1929–1939». Через м’якість піщаника напис не був тривким і поступово втрачав обриси. Однак Луїсу навіть складно було уявити, скільки ж годин якась дитина провела тут, шкрябаючи ці сім слів на камені. Його приголомшила міра вираження любові та горя; та таке навіть дорослі не завжди роблять для своїх батьків чи дітей, якщо ті помирають молодими!

— Гляньте, як давно це було! — мовив Луїс до Джада, котрий підійшов до нього.

Джад кивнув:

— Ходи сюди, Луїсе! Я щось тобі покажу.

Вони зайшли в третій від центру ряд. Концентричний візерунок, який видавався непомітним у зовнішніх рядах, тут постав у всій своїй геометричній чіткості. Джад зупинився перед маленьким шматочком сланцю, який упав на землю. Старий обережно став на коліна і встановив його на місце.

— Колись тут були слова, — розповів Джад. — Я сам їх викарбував, однак сьогодні від них нічого не зосталося. Тут я поховав свого першого цуцика. Спота. Він помер від старості в 1914-му, якраз коли ото почалася Велика Війна.

Вражений думкою, що це кладовище для тварин може бути значно старшим за людські цвинтарі, Луїс дійшов до центру і взявся розглядати написи. Їх неможливо було прочитати, та й багато з них уже зникли під землею. Трава повністю вкрила одну могилу, і, коли чоловік спробував відгорнути зелений килим, з надр землі долинуло тихе шарудіння — невдоволення його втручанням. Сліпі жуки кинулися навтікача з розчищеної ділянки. Раптом Луїсові стало зимно від думки: «Це ж як Бут-Хілл[23], тільки для тварин! Ой, не подобається мені це».

— А коли все почалося?

— Ой Божечки, я то не знаю, — відповів Джад і сховав руки в кишені. — Коли Спот помер, це місце вже існувало. В ті часи в мене була купа друзів. Вони ж і помогли мені викопати могилу Спотові. А копати тут ой як тяжко — земелька кам’яниста, туга. Її складно гортати. Та я тоже їм помагав, — вів далі старий, показуючи вбік мозолистим пальцем: — Оно там, як не хиблю, лежить пес Піта Лавассера, а там — троє кошенят Елбіона Гроутлі, поховані в одному ряду. Старий Фрітчі тримав спортивних голубів. Коли одного з них піймав пес, Ел Гроутлі, Карл Хеннен та я поховали птаха тут. — Він змовк на хвильку і задумався: — Знаєте, а я останній лишився. Вони всі померли, мої кумпелі. Усі пішли за межу.

Луїс нічого не відповів, лише мовчки дивився на могили домашніх тварин, не витягуючи руки з кишень.

— Кам’яниста земля, — повторив Джад. — Тут рости нічого не годне, лишається тіко трупаки копати.

Неподалік заскімлив Ґейдж. Рейчел взяла його на руки і посадила собі на коліна.

— Він зголоднів, — мовила вона. — Лу, гадаю, нам час додому.

«Ну будь ласка», — благали її очі.

— Згода, — відповів чоловік. Він знову надів рюкзак-кенгуру й обернувся, щоб Рейчел могла посадити туди малого. — Еллі! Еллі, де ти?

— Вона он там, — сказала Рейчел і показала на бурелом. Дівчинка лазила там, немов то була драбинка на шкільному спортивному майданчику.

— Сонечку, злізай звідти! — стривожено гукнув Джад. — Твоя ніжка потрапить не в ту дірку, дерева зрушаться і зламають тобі нозю.

Еллі зіскочила вниз.

— Ай! — зойкнула вона і підійшла до них, розтираючи стегно. Вона не подряпалася, однак якась мертва гілляка таки порвала їй штанці.

— Бач, що я казав, — мовив Джад, куйовдячи їй волосся. — Навіть той, хто знається на лісі, краще оминатиме такі буреломи, а не перелазитиме через них. Дерева, звалені в купу, стають злими. Вони б покусали тебе, якби могли.

— Справді?

— Саме так. Глянь, як вони звалені. Якщо ступиш на якесь підступне дерево, то вся купа посипеться.

Еллі підвела очі на Луїса:

— Це правда, татку?

— Думаю, так, сонечку.

— Фу! — Еллі озирнулася на бурелом і вигукнула: — Ви порвали мої штанці, бридкі дерева!

Усі троє дорослих розсміялися. Тільки бурелом не сміявся: він мовчки вибілювався на сонці, як і десятки років до цього. Луїсу він видавався схожим на скам’янілий кістяк якогось давно загиблого чудовиська, вбитого добрим і шляхетним лицарем. Кістки дракона, покинуті тут, у велетенському могильнику.

Йому спало на думку, що надто вже зручно розташувався бурелом: якраз на межі між кладовищем домашніх тварин і лісовими нетрями, які Джад назвав індіанськими лісами. Ця випадковість видавалася надто спланованою, надто бездоганною, щоб бути витвором природи. Це… І раптом Ґейдж схопив його за вухо і крутонув, весело мугикаючи. Луїс забув і про бурелом, і про ліси за кладовищем — час було повертатися додому.

Еллі прийшла до батька наступного дня. Щось дуже турбувало її. Луїс працював над моделлю у своєму кабінеті. «Ролс-Ройс Срібний привид» 1917 року — 680 деталей, понад 50 рухомих частин. Модель була майже готова, і Луїс уже уявляв собі людину в уніформі водія, прямого нащадка візників з дев’ятнадцятого століття, яка поважно сиділа б за кермом.

Він шаленів від таких моделей з десяти років, почавши зі «Спада ХІІІ»[24] Першої світової війни, який подарував йому дядько Карл. Крід зібрав майже всі аероплани «Ревел»[25] і до двадцяти років перейшов до складніших і більших моделей. Пройшов він і стадію вітрильників у пляшках, стадію воєнної техніки, а був навіть період, коли він робив репліки вогнепальної зброї, такі реалістичні, що важко було повірити, що вони не вистрелять, коли ти натиснеш на спусковий гачок, — кольти, вінчестери, люгери, навіть «Бантлайн спешіал»[26]. Останні років п’ять то були круїзні лайнери. Модель «Лузитанії»[27] та одна з моделей «Титаніка» прикрашали полиці його університетського кабінету. «Андреа Доріа»[28], зібраний ним якраз перед переїздом з Чикаго, перебував у круїзі над каміном у вітальні. Тепер Луїс перейшов до класичних машин, і якщо все буде як раніше, то, правду кажучи, мине ще років чотири-п’ять, перш ніж його захопить щось нове. Рейчел дивилася на це, на його єдине справжнє хобі, з суто жіночою зверхністю, в якій, на його думку, було багато від презирства; навіть після десяти років шлюбу вона, напевно, все ще вважала, що він це переросте. Можливо, дещо в цьому ставленні вона успадкувала від свого батька, який досі, як і тоді, коли Луїс і Рейчел одружувалися, був певен, що його зять — повний кретин. Можливо, міркував Крід, Рейчел і має рацію. Можливо, одного ранку, коли йому стукне тридцять сім років, він прокинеться, складе всі свої моделі на горище і займеться дельтапланеризмом.

Якраз за цими думками і застала його чомусь дуже серйозна Еллі. Луїс почув, як десь далеко, ширяючи вітряними потоками, бездоганно лунав церковний дзвін, скликаючи вірян на недільну службу.

— Привіт, татку, — почала вона.

— Привіт, гарбузику. Що трапилося?

— Та так, нічого, — промовила дівчинка, але на її обличчі було написано зовсім інше. Її личко свідчило, що щось таки трапилося, і цього «щось» було для неї явно забагато. Її свіжовимите волосся вільно спадало на плечі. За такого освітлення її коси були більш білявими, ніж каштановими, але з часом вони неминуче потемніють. Вона була вбрана в сукню, і Луїс задумався, що його дочка надягає сукні переважно в неділю, хоч вони і не відвідують церкву.

— Що ти будуєш?

Ретельно намащуючи клей на бризговик, він пояснив.

— Поглянь на це, — промовив він, обережно простягаючи їй ковпаки на колеса від модельки. Бачиш ці здвоєні літери Р? Гарна деталь, еге ж? Якби ми полетіли назад до Міста Сонця[29] реактивним літаком «L-1011», ти побачила б на двигунах такі самі здвоєні Р[30].

— Теж мені, велика цяця — ковпачки, — вона повернула їх назад.

— Ну що ж, коли матимеш власний «Ролс-Ройс», можеш називати їх колісними ковпаками. Коли достатньо багатий, щоб дозволити собі «Ролс-Ройс», можна й побундючитися трохи. Я, коли зароблю свій другий мільйон, обов’язково прикуплю собі один. «Ролс-Ройс Корніш». Якщо Ґейджу стане погано в машині, він зможе обблювати справжню шкіру. — «До речі, Еллі, про що ж ти насправді думаєш?» Але з Еллі такі фокуси не проходили. У неї нічого не можна було питати напряму. Вона неохоче розкривала свої думки. Луїс завжди захоплювався цією рисою її характеру.

— Татку, а ми багаті?

— Ні, — відповів він. — Але й від голоду точно не помремо.

— У школі Майкл Бернс сказав, що всі лікарі багаті.

— Ну, скажи Майклу Бернсу, що є чимало лікарів, які стають багатими, але для цього треба років із двадцять попрацювати. І, повір мені, ти вже точно не заробиш статок, гаруючи в університетському лазареті. Ти можеш набити кишені, якщо ти спеціаліст. Гінеколог, ортопед чи невролог. Їм щастить. А у терапевтів на кшталт мене це їсть багато часу.

— Тоді чому ти не став спеціалістом, татку?

Луїс знову подумав про свої моделі: про те, як одного дня він просто перехотів будувати аероплани; про те, як вкінець утомився від «тигрів»[31] і реплік пістолетів; про те, як нарешті збагнув (здається, це забрало в нього цілу ніч), що будувати вітрильники в пляшках — це доволі дурне заняття; і ще він подумав про те, що було б, якби він усе життя перевіряв дитячі ноги на плоскостопість чи, натягнувши латексну рукавичку, досліджував найдопитливішим із пальців вагінальні канали якоїсь жінки в пошуках ґуль та наривів.

— Просто не схотів.

У кабінет зайшов Черч. Він оцінив ситуацію своїми світло-зеленими очима, стрибнув на підвіконня і вирішив влягтися спати. Зиркнувши на кота, Еллі насупилася. Така поведінка дочки здивувала Луїса: зазвичай Еллі дивилися на Черча з такою любов’ю і ніжністю, що це навіть трохи лякало. Вона почала ходити повз шафи, байдуже розглядаючи моделі на полицях.

— А могил на тому «Кладвишчі домажніх тварин» багато, правда? — голос її звучав майже спокійно.

«То ось у чому річ», — подумав Луїс, але навіть не підняв голови; перевіривши інструкцію, він заходився приклеювати каретні ліхтарі[32] до машини.

— Я б сказав, їх там було більше сотні, — промимрив він.

— Татку, а чому домашні тваринки не живуть так довго, як люди?

— Деякі тварини живуть так само довго, — сказав Луїс, — а деякі навіть більше. У слонів дуже тривале життя, а ще бувають такі старі морські черепахи, що ніхто й не знає, скільки їм років… чи знає, але все одно не вірить.

Еллі просто пропустила його слова повз вуха.

— Слони й морські черепахи — не домашні тваринки. Домашні тваринки довго не живуть. Майкл Бернс каже, що для собаки один рік — це як для людини дев’ять.

— Сім, — автоматично виправив її Луїс. — Я розумію, про що ти, сонечку, і частка правди в цьому є. Пес, який дожив до дванадцяти років, — старий пес. Є така штука, називається метаболізм, і він, як це сказати? Відміряє час. О, він іще багато чого робить — деякі люди можуть багато їсти і не товстіти через свій метаболізм, як твоя мама. Інші ж люди, такі як я, наприклад, — тільки з’їдять зайвий шматочок, і їх одразу розносить. У нас просто різний метаболізм, ось і все. Але найкраще він працює як біологічний годинник для усіх живих істот. У собак дуже швидкий метаболізм, а в людей він повільніший. Більшість з нас живе до сімдесяти двох років, як мінімум. І повір мені, сімдесят два роки — це доволі довго.

Оскільки Еллі виглядала справді стривоженою, він сподівався, що його слова звучать переконливіше, ніж йому здається. Луїсу було тридцять п’ять років, і він чудово знав, що ніщо не летить так швидко, як час. Роки розтанули в нікуди, мов нічний туман.

— Морські черепахи мають ще повільніший метабо…

— А коти? — різко обірвала його Еллі, знову зиркнувши на Черча.

— Коти живуть так само довго, як і собаки, — відповів він. — Більшість, принаймні.

То була брехня, і він це чудово знав. Коти живуть диким життям і часто вмирають наглою смертю. Просто люди цього не бачать.

Під теплими променями сонця куняв чи лише вдавав, що куняє, Черч. Саме той Черч, який мирно спав щоночі на ліжку його дочки; саме той Черч, який був таким милим кошенятком, коли грався з мотками пряжі. Тим не менш, Луїс бачив, як кіт крався за пташкою з підбитим крилом, його очі блищали допитливістю і — Луїс міг заприсягтися — холодною втіхою. Черч хотів вразити Рейчел своїми нечастими вбивствами. Він приносив їй то мишку, то жука, а одного разу це був великий щур, впольований, імовірно, на одній із алей біля їхнього будинку. Той був такий скривавлений і спотворений, що коли Рейчел, яка була вже на шостому місяці вагітності, побачила розтерзане тіло гризуна, то бігцем кинулася до вбиральні й виблювала. Жорстокі життя, жорстокі смерті. Замість просто ганятися за котами, як дурнющі довірливі собацюри із телевізійних мультиків, пси ловлять їх і шматують; а ще ж були й інші коти, отруєні приманки і вантажівки, що мчать, як скажені, трасою. Коти були гангстерами від світу тварин, постійно живучи поза законом, вони і вмирали там же. Зовсім небагато з них товстіли і старіли біля комина.

Але все це ти не розкажеш своїй п’ятирічній дочці, яка вперше зіткнулася з поняттям смерті.

— Тобто, — уточнив Луїс, — я маю на увазі, що зараз Черчу три роки, а тобі п’ять. Коли в п’ятнадцять ти підеш у старшу школу, він все ще буде живий. А це, повір мені, дуже довго.

— А мені не здається, що це довго, — голос Еллі тремтів. — Зовсім не здається.

Луїс перестав робити вигляд, ніби працює над моделлю, підвів очі й жестом поманив Еллі. Вона сіла йому на коліна, і він був вражений її красою, яку сум тільки підкреслював. У неї була майже чорна від засмаги шкіра — така собі левантійка[33]. Тоні Бентон, один із лікарів, з яким він працював у Чикаго, називав її Індіанською принцесою.

— Люба, — промовив він. — Якби це залежало від мене, я б зробив так, щоб Черч жив сотню років. Але не я встановлюю правила.

— А хто встановлює? — спитала Еллі, а потім з безмежним презирством додала: — Бог?

Луїс проковтнув смішок. Усе було надто серйозно.

— Бог або іще хтось, — відповів він. — Я знаю лише те, що годинник цокає. Ось і все. Немає жодних гарантій, маленька моя.

— Я не хочу, щоб Черч став як усі ті мертві тваринки, — вибухнула вона люттю і слізьми. — Я не хочу, щоб Черч коли-небудь помер. Він мій кіт! Мій, а не Бога. Хай Бог заведе собі власного кота! Хай, чорт забирай, Бог збере всіх, яких тільки захоче, хворих котів і вб’є їх усіх по одному. Але Черч — мій котик!

З кухні почулися кроки, і в кімнату зазирнула налякана Рейчел. Еллі вже ридала на грудях у Луїса. Жах нарешті знайшов для себе слова. Вийшов назовні, розкрив своє огидне лице. Тепер, навіть якщо нічого не змінити, можна принаймні поплакати.

— Еллі, — затряс він дочку. — Еллі, Черч не мертвий. Він же ось! Бачиш? Спить!

— Але він може померти, — заплакала вона. — Може померти будь-якої миті.

Луїс міцно обіймав її, розуміючи, що правильно це чи ні, але Еллі плакала через затятість Смерті; через те, що та не зважала ні на аргументи, ні на сльози маленької дівчинки; а ще через цю вбивчу, чарівну здатність людей перетворювати символи на висновки, які можуть бути гарними і шляхетними, а можуть — чорними і жахними.

Якщо всі ці тварини померли й були поховані, тоді Черч теж може померти

(БУДЬ-ЯКОЇ МИТІ!),

і його поховають; а якщо це може статися з Черчем, тоді те саме може статися і з її мамою, і з татом, і з маленьким братиком. З нею самою! Смерть була абстрактним поняттям, «Кладвишче домажніх тварин» — реальністю. На поверхні цих грубих позначень лежала правда, яку могла відчути на дотик навіть рука дитини.

Можна було б збрехати щодо цього, так само легко, як і тоді, коли Луїс збрехав про життя котів. Але жодна брехня ніколи не забувається, діти просто підшивають її до загальної кримінальної справи, яку кожна із них веде на своїх батьків. Його власна мати розказала йому якось подібну брехню: невинну байку про жінку, яка знайшла дитину в капусті, бо дуже того хотіла. Це справді був дрібний обман, але Луїс ніколи не міг пробачити своїй матері, що вона розповіла йому таке. Чи не міг пробачити собі, бо повірив їй?

— Сонечку, — спробував пояснити він. — Так буває. Це частина життя.

— Погана частина! — давилася слізьми дівчинка. — Дуже погана частина!

Заперечити це було неможливо. Вона ридала. Врешті-решт, її сльози припиняться. Це був необхідний крок на шляху до хисткого усвідомлення правди, яка вже ніколи не зникне.

Він міцно обіймав свою любу донечку, наслухаючи ранковий недільний передзвін, що розливався вересневими полями; і лише через деякий час після того, як вона вгамувалася, Луїс зрозумів, що дитина, як і Черч, заснула.

Він обережно відніс її в ліжко і спустився на кухню, де Рейчел надто вже активно збивала тісто для торта. Він здивовано відзначив, що Еллі просто вирубилася посеред ранку. На неї це було не схоже.

— Ні, — промовила Рейчел, з гучним дзенькотом ставлячи миску на стіл. — Не схоже. Але, здається, вона не спала всю ніч. Я чула, як вона крутилася, а Черч шкрябався на вихід десь о третій ночі. Він так робить тільки тоді, коли Еллі не спить.

— Чого це вона?..

— О, ти чудово знаєш «чого», — злісно відрізала Рейчел. — Через це кляте «твариняче кладовище», ось чому. Воно її дуже засмутило, Лу. Це взагалі було перше кладовище, яке вона побачила у своєму житті, і воно її просто… засмутило. Ой, не думаю, що твій дружбан Джад Крендал отримає від мене листа подяки за цю маленьку пішу прогулянку.

«Ось він і став моїм „дружбаном“», — подумав Луїс, очманілий і злий.

— Рейчел…

— Я не хочу, щоб вона туди ходила.

— Рейчел, Джад просто розказав, куди веде ця стежка.

— То не стежка, і ти це чудово знаєш, Луїсе, — гримнула Рейчел. Вона знову схопила миску і заходилася ще активніше збивати тісто. — Це прокляте місце! Нездорове! Діти ходять туди, доглядають за могилами, торують шлях. Вони йобані психи, Луїсе, ось хто вони такі. Яка б зараза не водилася в цьому містечку, я не хочу, аби Еллі підхопила її.

Луїс збентежено витріщився на неї. Він більш ніж наполовину був певен, що однією з речей, які тримали їх шлюб докупи, у той час як кожного року двоє чи троє їхніх друзів розлучалися, була повага до таємниці. Адже коли, відкинувши машкару повсякдення, пірнути до самих основ буття, то стає зрозуміло, що там нема ні шлюбів, ні союзів — кожна жива душа застигла у власній самотності, цілком заперечуючи раціональне пізнання. В цьому і полягала таємниця. І не важливо, наскільки гарно ти знаєш партнера. Іноді ти все одно натикаєшся на глуху стіну чи падаєш у вовчу яму. А часом (зрідка, слава Богу!) ти потрапляєш у абсолютно сформований, чужий тобі простір сюрреалістичних викривлень. То наче зона турбулентності серед чистого ясного неба — вона просто є, та й по всьому. Переконання та упередження, які здаються такими дивними, що скидаються на психічний розлад. І тоді, якщо тобі дорогі твій шлюб і здоровий глузд, ти починаєш ступати дуже обережно; згадуєш, що гніваються через такі відкриття тільки сільські бовдури, які певні, ніби один розум може пізнати інший.

— Кохана, це ж лише кладовище домашніх тварин.

— Ти що, вже забув, як вона отам ридала хвилину тому? — Рейчел махнула вимазаною в тісті ложкою в бік Луїсового кабінету. — Хочеш сказати, то на неї «Скотське кладбище» так вплинуло? Це ж пошрамує Еллі серце, Луїсе. Ні, ноги її більше там не буде. Вона ж уже починає думати, що Черч помре.

На мить у Луїса було божевільне відчуття, буцімто він усе ще розмовляє з Еллі. Просто дочка стала на ходулі, начепила одну із маминих спідниць і вдягла маску розумної реалістки Рейчел. Навіть вираз обличчя був той самий — на поверхні сум і сердитість, а під ними — зяюча рана.

Він пробирався навпомацки, бо раптом проблема стала надто великою для нього; не переступиш через неї просто з поваги до таємниці… чи самотності. Він не поспішав, бо відчував, що дружина не бачить один вельми очевидний факт, настільки очевидний, що пропустити його можна було, тільки навмисно заплющюючи очі.

— Рейчел, — промовив він, — але ж Черч справді помре.

Вона злобно витріщилася на нього.

— Це тут взагалі ні до чого, — повільно та чітко, наче розмовляла з трьохрічним дебілом, сказала Рейчел. — Черч не помре сьогодні, не помре він і завтра…

— Я лише намагався пояснити їй, що…

— І післязавтра все буде гаразд, і навіть через рік він усе ще буде живий.

— Кохана, ми не можемо бути впевне…

— Звісно, можемо! — закричала вона. — Ми добре турбуватимемося про нього, він не помре. Ніхто тут не помре. Чого тобі так хочеться прийти і засмутити маленьку дівчинку чимось, чого вона не може зрозуміти через свій малий вік?

— Рейчел, послухай!

Та Рейчел не мала жодного бажання слухати когось. Вона вся горіла:

— Це дуже страшно, коли помирає твій друг, родич чи домашня тварина. На біса перетворювати це на грьобаний атракціон для туристів… Придумають ще: «Форест-Лаун»[34] для тв-в-варин… — По її щоках потекли сльози.

— Рейчел, — промовив він, кладучи руки їй на плечі.

Вона різким, важким порухом скинула їх.

— Облиш! Ти ж гадки не маєш, про що я кажу.

Луїс зітхнув.

— У мене таке враження, що я провалився крізь якийсь таємний люк і опинився в гігантському «Міксмастері»[35], — сказав він, сподіваючись на усмішку.

Без шансів! Були тільки її очі, втуплені в нього, — чорні, вони блищали вогнем. Він нарешті зрозумів: вона розлючена. Не просто зла, а саме розлючена.

— Рейчел, — почав він, точно не знаючи, про що казатиме, — як ти спала вночі?

— О Господи, — презирливо мовила вона і відвернулась. Зробила вона це швидко, та Луїс все одно помітив біль від образи в її очах. — Які ми кмітливі. Ну прям медальку йому вручи! Ти все такий же, Луїсе. Коли щось іде шкереберть, в усьому винна Рейчел, так? У Рейчел просто чергова дивна емоційна реакція.

— Це несправедливо!

— Правда? — Вона підсунула миску з маслом ближче до себе. Заходилася змащувати форму, губи її зціпилися в тонку непомітну лінію.

Луїс терпляче розпочав:

— Нема нічого поганого в тому, що дитина дізнається про смерть, Рейчел. Насправді я вважаю це необхідним. Як на мене, то реакція Еллі, ці її сльози, цілком природна.

— Ну звісно! Це цілком природно, — свердлила його поглядом Рейчел. — Слухати, як твоя дочка ридма ридає через кота, який навіть не збирається здихати.

— Перестань! Ти мелеш казна-що!

— Ми більше не будемо про це говорити.

— Та ні, будемо! — гаркнув він, теж розлютившись. — Ти своє слово сказала! Тепер моя черга!

— Вона туди більше не піде! Як я розумію, тема закрита!

— Еллі ще з минулого року знає, звідки беруться діти, — повільно сказав Луїс. — Пам’ятаєш, як ми показали їй книжку Маєрса і все самі пояснили? Ми з тобою погодилися, що діти повинні знати, звідки вони взялися.

— Це не має жодного…

— А я кажу, має! — наполягав Луїс. — Коли ми з Еллі говорили про Черча, я все згадував свою матір і те, як вона мені наплела якогось несусвітнього глупства про чарівну капусту, коли я просто спитав її, звідки у жінок беруться діти. Я їй ніколи не забув тої брехні. Я взагалі не вірю, що діти можуть забути, як батьки їм брехали.

— Те, звідки беруться діти, не має жодного стосунку до клятого «Скотського кладовища», — плакала Рейчел. Її очі промовляли: «Коли хочеш, то проводь свої паралелі з ранку до вечора, скільки влізе. Можеш хоч посиніти від балачок, але я все одно цього не прийму».

Та все ж він спробував.

— Вона знає про народження, а те місце в лісі лише змусило її задуматися про те, що лежить по інший бік життя. Це абсолютно природно. Куди природніше, ніж якщо во…

— Та ти коли-небудь припиниш? — закричала вона так, що Луїс налякано відсахнувся. Ліктем він зачепив відкритий пакет з борошном. Той упав з краю стола на підлогу і розірвався. Суха біла хмара здійнялася в повітря.

— А щоб тебе… — вилаявся він.

У кімнаті над ними заплакав Ґейдж.

— Як мило, — сказала Рейчел, теж плачучи. — Ще й малого розбудив. Велике тобі спасибі за милий, тихий, безтурботний недільний ранок.

Вона гнівно дивилася на нього, і Луїс поклав долоню їй на руку.

— Дозволь, я спитаю тебе дещо, — попрохав він. — Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли б її кіт підхопив чумку, захворів на лейкемію — коти ж дуже схильні до неї, ти знаєш! — чи його переїхала вантажівка?

— Дай мені пройти, — прошипіла вона. Гнів у її голосі повністю заглушався болем і бентежним жахом в очах («Я не хочу про це говорити, і ти, Луїсе, мене не змусиш».). — Дай я піду, поки Ґейдж не випав зі свого…

— Бо, ймовірно, тобі доведеться говорити з нею про це. Можеш, звісно, пояснити їй, що це заборонена тема й порядні люди про це не балакають. Вони просто все ховають (Ой! Тільки слова «ховають» не кажи), але так ти їй прищепиш комплекс, і все.

— Я тебе ненавиджу! — Рейчел схлипнула і кинулася геть.

Потім Луїс пошкодував про сказане, але було вже пізно.

— Рейчел…

Вона грубо його відштовхнула, ще більше заливаючись слізьми.

— Облиш мене! Ти вже накоїв достатньо.

Вона зупинилася в кухонних дверях, повернулася до Луїса; сльози текли у неї по щоках.

— Я не хочу більше обговорювати це з Еллі, Лу. Розумієш мене? Немає нічого природного в смерті. Ні-чо-го. Ти як лікар мав би це знати.

Вона крутнулася і побігла геть, залишивши Луїса на самоті в порожній кухні, яка все ще тремтіла від їхніх голосів. Врешті, він поліз у комору в пошуках мітли. А коли її приніс, то подумав про останні слова Рейчел. Як страшно, що така кардинальна різниця в поглядах проявилася так пізно. Як лікар, він точно знав, що смерть (окрім хіба що дитячої) — найприродніше явище у світі. Куди природніше, ніж податки, конфлікти між людьми й країнами та інша подібна фігня.

Зрештою, це був лише годинник. Усі надгробки точить іржа; усі вони стають безликими під дією часу. Навіть морські черепахи чи гігантські секвої одного дня мають піти.

— Зельда, — голосно сказав він. — Боже, ось чому Рейчел така!

Питання було в тому, чи треба йому щось з цим робити, чи можна просто не зважати.

Він висипав совок у сміття, і борошно з м’яким шурхотом опустилося на викинуті бляшанки та папірці.

— Сподіваюся, Еллі не дуже болісно це сприйняла, — мовив Джад Крендал. Уже не вперше Луїс помітив, що цей чоловік мав незвичайну — і дуже бентежну — здатність м’яко розпізнавати проблемні питання.

Цього прохолодного вечора вони з Джадом і Нормою Крендал сиділи на ґанку і пили замість пива холодний чай. Рух на трасі № 15 був дуже жвавим, адже багато хто повертався з відпочинку. Люди розуміли, що ці вихідні, ще такі по-літньому сонячні, можуть бути останніми теплими днинами. Завтра Луїс стає до повноцінної роботи в лазареті Університету Мену. Сьогодні, як і вчора, приїжджали студенти, займали квартири в Ороно та кімнати в кампусі. Перестеляли ліжка, поновлювали знайомства і, звісно ж, скиглили з приводу занять о восьмій ранку та їжі з їдальні. Рейчел весь день була з ним холодною — якщо не сказати крижаною, — і коли він повернеться додому, то вона вже спатиме, поклавши біля себе Ґейджа. Вони двоє лежатимуть так близько до її краю ліжка, що малий може впасти. А половина Луїса різко збільшиться і виглядатиме як велика порожня пустеля.

Джад повторив:

— Сподіваюся?..

— Вибачте, — сказав Луїс. — Задумався. Так, вона трохи засмутилася. Як ви здогадалися?

— Ми виділи, як вони ото йдуть і вертаються, — Джад ніжно взяв дружину за руку. — Правда ж, моя любко?

— Цілими зграйками, — підтвердила Норма Крендал. — Ми любимо дітей.

— Часом «Кладвишче домажніх тварин» — то є їхня перша здибанка віч-на-віч зі смертю, — продовжив Джад. — Ясно, по телевізору їм кажуть, що люди часом мруть, але вони знають, що то не насправді, — прямо як герої старих вестернів, що крутять по неділях. У тих фільмах вони просто хапаються за пузо чи груди і бемкають на підлогу. А ота місцина на пагорбі виглядає куди реальнішою, ніж усі ті телешоу, разом взяті.

Луїс кивнув: «Розказали б ви це моїй дружині».

— Деяким дітям то взагалі ніц не робить. Інші ж… Скажімо, забирають це з собою, аби потім допетрати, що то за одне, як вони це роблять з більшістю речей. Зазвичай з ними все гаразд. Але зрідка… Пам’ятаєш малого Голловея, Нормо?

Вона кивнула. Лід тихо дзенькнув у її склянці. Окуляри висіли в неї на грудях, і фари проїжджих машин час від часу вихоплювали з мороку ланцюжок.

— У нього були кошмари, — пояснила вона. — Сни про трупи, які піднімаються з землі, і бозна-що іще. А потім його цуцик помер — з’їв щось отруєне, а що — так ніхто і не розібрав. Так, Джаде?

— Еге ж, щось отруєне, — підтвердив він, киваючи. — Більшість людей так думали. Це було у 1925-му. Біллі Голловею тоді виповнилося десять років. До речі, потім він став сенатором. Балотувався в палату представників, але пролетів. То було якраз перед Корейським конфліктом.

— Вони з друзями організували гавкунові похорон, — додала Норма. — Пес не був породистим, та хлопчина вельми любив його. Пам’ятаю, його батьки були не в захваті від ідеї похорону через погані сни і все таке, та, врешті, все минуло добре. Двоє старших хлопців склепали гроб, так?

Джад кивнув і допив свій чай.

— Дін і Дана Голл. Вони і ще один хлоп, з яким Біллі був нерозлийвода. Не пам’ятаю, як він звався, та він точно був з дітей Боуї. Пам’ятаєш Боуї, які мешкали на Мідл Драйв у старому будинку Брочетів, Нормо?

— Звісно! — вигукнула вона так жваво, неначе це сталося вчора. — То був хтось із Боуї. Чи то Ален, чи то Берт…

— А мо’, й Кендал, — припустив Джад. — Добре пам’ятаю, яка буча здійнялася за право нести труну. Псина була дрібною й місця багато не просила, тому потрібно було лише дві людини. Голлові хлопаки заявили, що саме вони мають нести той гріб, бо то, бач, вони його склепали. А ще вони ж двійнята, вважай, уже готовий набір. Та Біллі відповів, що вони не так добре знали Бавзера (так звали пса), щоб нести його труну. «Татко каже, що тіко найближчі кумпелі мають право то робить, а не якісь там дошкарі криворукі!»

Джад і Норма розсміялися, а Луїс злегка усміхнувся.

— Вони вже готові були почубитися, як сестра Біллі, Менді Голловей, звідкись витягла енциклопедію «Британіка», — вів далі Джад. — У ті часи їхній батько, Стівен Голловей, був єдиним дохтуром по цей бік від Бенгора і по той бік від Бакспорта. І то була тіко одна родина в Ладлоу, яка могла собі дозволити енциклопедію.

— Вони ж і електрику провели першими, — докинула свої п’ять копійок Норма.

— Хоч там як, — підсумував Джад, — восьмирічна Менді з гордо піднятою головою вилітає на всіх парах з будинку з велетенською книженцією в руках. Біллі та малий Боуї — гадаю, то все ж таки був Кендал, який розбився в Пенсаколі, там же тренували бойових пілотів у 1942-му — якраз готувалися стати до герцю із Голлами за почесне право нести труп бідного старого блохастого собацюри.

Луїс пирснув у кулак, а потім зареготав на повен голос. Він відчував, як напруга, породжена гіркою сваркою з Рейчел, поступово спадала.

— І тута вона каже: «Заждіть, заждіть! Глядіть сюди!» Вони спинилися і обернулися до неї. І всратись мені на місці, коли вона не…

— Джаде, — застерегла Норма.

— Вибач, пташко. Щось мене заносить, коли я розповідаю всілякі байки, ти ж знаєш…

— Так воно і є, — відповіла на те Норма.

— І щоб я скис: вона розгорнула статтю «ПОХОРОН». І знайшла фотографію похоронної процесії королеви Вікторії: навколо труни зібралася ціла отара людей. Деякі з них пітніли і тужилися, підтримуючи постамент. Інші просто стояли навколо, вирядившись у жалобні лахи з гофрованими комірцями, немов чекали початку перегонів. І тут Менді прорекла: «Якщо похоронна церемонія публічна, то будь-хто може брати в ній участь. Так каже книга!»

— І це допомогло? — запитав Луїс.

— Так, справу було вирішено. Назбиралося близько двадцяти дітей. І хай йому грець, коли вони не були схожими на ту процесію з фотографії! Мо’, хіба мережива і високих капелюхів бракувало. Менді все проконтролювала. Вишикувала їх усіх і кожному дала по квітці — кому нарцис, кому ірис, а кому й стокротку, — і вони рушили. Ех, гадаю, країна багато чого втратила від того, що Менді не обрали до Конгресу, — Джад засміявся і похитав головою. — Врешті-решт жахні сни Біллі закінчилися: він оплакав свого пса і просто жив далі. Гадаю, ми всі так робимо.

І тут Луїс пригадав, яку істерику викликає слово «смерть» у Рейчел.

— Ваша Еллі теж це переживе, — зауважила Норма й пересіла. — Ви, мо’, думаєте, Луїсе, що ми тільки те й робимо, що балакаємо про смерть. Так, ми з Джадом старіємо, але, сподіваюся, ще не підходимо до останньої межі…

— Звісно ж ні, не кажіть дурниць! — відказав на те Луїс.

— Але нема нічого лихого ні в знайомстві зі смертю, ні в її розумінні. Тепер… Видається, що ніхто не хоче ні говорити, ні думати про неї. Її навіть прибирають з екранів телевізора, щоб же, не дай Боже, вона не налякала дітей, не травмувала їх… Навіть труни беруть закриті, аби не треба було зазирати в обличчя і прощатися. Немов люди хочуть взагалі забути про існування смерті.

— І в той же час по телевізору показують таке… — Джад зиркнув на Норму і прокашлявся. — Що люди зазвичай роблять, опустивши штори. Дивно, як усе змінюється від одного покоління до іншого, га?

— Так, — погодився Луїс. — Гадаю, так і є.

— Ми з вами — діти різного часу, — мовив Джад примирливо. — Ми були на короткій нозі зі смертю. Пережили епідемію іспанки[36], бачили, як матерки помирали зі своїми малими дітьми, як діток сотнями косили інфекції та лихоманки, а лікарі видавалися якимись ворожбитами з магічними паличками… Коли ми з Нормою були молодими, слово «рак» звучало як смертний вирок. У 1920-ті про хіміотерапію ще ніхто не чув. Дві війни, вбивства, самогубства…

На якусь мить запала тиша.

— Ми знали смерть як друга і як ворога. Мій брат Піт помер у 1912-му від апендициту, ще коли Тафт був президентом[37]. Піту виповнилось лише чотирнадцять, а він уже міг закинути бейсбольний м’яч далі за будь-якого малого в місті. У ті часи не треба було вивчати смерть у коледжі. Тоді вона просто приходила до тебе додому, питалась, як ся маєш, ділила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку.

На диво, цього разу Норма його не виправила. Вона лише мовчки кивала.

Луїс встав і потягнувся.

— Мені час іти. Завтра важливий день.

— О, завтра починаються веселощі, еге ж? — поцікавився Джад, також підводячись. Він побачив, що Норма теж намагається стати на ноги, і подав їй руку. Гримаса болю скривила її лице.

— Сьогодні дуже болить? — запитав Луїс.

— Не дуже, — відповіла Норма.

— Прикладіть теплий компрес перед сном.

— Гаразд, я завжди так роблю. І, Луїсе… Не бійтеся за Еллі. Цієї осені вона буде надто зайнята знайомством з новими друзями, щоб перейматися через ту стару місцину. Мо’, ’дного дня вони всі зайдуть туди підфарбувати таблички, повискубувати бур’яни чи посадити квіти. Часом у них з’являються такі думки… Вона скоро навчиться це сприймати. Це воно й буде, її віддалене знайомство зі смертю.

«Звісно, якщо моя дружина про це не дізнається», — подумав Луїс.

— Приходь завтра ввечері, розкажеш, як минув день у коледжі! — запросив Джад. — Я поб’ю тебе в крібідж[38]!

— Спершу я вас добряче напою, — зі сміхом відповів Луїс. — І тоді вже вмить вас здолаю!

— Док, — сказав Джад із безпосередньою щирістю, — ще ніколи не було, щоб такий шельма, як ото ти, пошив мене в дурні!

Луїс вийшов з будинку під їхній сміх, перетнув дорогу і рушив додому у вересневій темряві.

Рейчел спала на своїй половині ліжка в позі ембріона, пригорнувши до себе малюка. Луїс подумав, що вони зможуть це подолати — в їхньому подружньому житті не раз траплялись сварки і періоди відчуження. Хоча цього разу було, мабуть, найгірше. У його душі водночас панували і сум, і злість, і збентеження. Йому дуже хотілося все виправити, проте як — він не знав. Він навіть не був певен, що саме йому варто робити перший крок. Це все так безглуздо: подібно до легенького пориву вітерцю, що його сила хворобливої уяви роздмухує до масштабів урагану. Звісно, були й інші сварки та суперечки. Та мало які з них могли дорівнятися гіркотою до сліз Еллі. Йому спало на думку, що не так уже й багато потрібно таких прикрощів, аби вся ця делікатна конструкція, що зветься шлюбом, почала тріщати по швах. І ти незчуєшся, як одного дня, замість того щоб отримати від когось із друзів листа про розлучення («Думаю, краще я сам тобі скажу, ніж ти почуєш це від когось іще, Лу: ми з Меггі вирішили розлучитися…») чи прочитати про таке в газетах, ти виявиш, що твій власний шлюб — на межі катастрофи.

Він роздягнувся до трусів і поставив будильник на шосту ранку. Прийняв душ, помив голову, поголився. Перш ніж почистити зуби, Луїс пожував таблетку «Ролаїду»[39]: холодний чай Норми спричинив у нього нудоту. А може, його нудило від вигляду Рейчел, яка вчепилася у край свого ліжка. «Територія визначає все» — прочитав він колись у підручнику з історії.

Усе вже було зроблено, охайно складено, лишилося лягти в ліжко. От тільки заснути ніяк не вдавалося. Щось гризло його зсередини. Прислухаючись до тихого дихання Рейчел і Ґейджа, він знову і знову прокручував у голові події останніх двох днів. «ПАТТОН. ХАННА НАЙКРАЩА У СВІТІ СОБАКА. МАРТА — НАША УЛЮБЛЕНА КРОЛИЦЯ…» Розлючена Еллі: «Я не хочу, щоб Черч коли-небудь помер. Він мій кіт! Мій, а не Бога. Хай Бог заведе собі власного кота!» Не менш розлючена Рейчел: «Ти як лікар мав би це знати». І Джад, з його вбивчо впевненим, вбивчо спокійним голосом з іншого часу: «…питалась, як ся маєш, ділила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку».

Той голос переплівся в Луїсовій свідомості з голосом матері, яка збрехала Луїсу про секс, коли йому було чотири, та сказала правду про смерть, коли йому було дванадцять. Тоді його кузина Руті загинула в безглуздій автокатастрофі. Вона розбилася на батьковій машині з якимось хлопом, котрий роздобув ключі у відділі громадських робіт. Вони просто хотіли покататися. Пацан лише потім згадав, що не вміє гальмувати. Йому пригода вартувала лише пари дрібних подряпин і синців. «Ферлейн» дядька Карла був розтрощений. «Вона не могла померти», — відповів Луїс мамі, яка повідомила йому про це. Він чув слова, однак ніяк не міг надати їм сенсу. «Як це, вона мертва? Про що ти говориш?» І запізніла думка: «А хто буде її ховати?» Дядько Луїса, Карл, працював гробарем, однак він не знайшов би в собі сил поховати власну дочку. Збентеження і наростаючий переляк надали цьому питанню в очах Луїса особливої ваги. Воно перетворилося на хитромудру головоломку, на кшталт класичного: «А хто ж стриже перукаря?»

— Думаю, це зробить Донні Донах’ю, — відповіла мати. Її почервонілі очі видавали смертельну втому. Здавалося, що вона захворіла. — Він найкращий друг твого дядька. О Луїсе… Така хороша маленька Руті… Страшно подумати, як вона страждала… Помолися зі мною, Луїсе, добре? Помолися зі мною за Руті… Мені потрібна твоя допомога.

Тож вони стали на коліна прямо посеред кухні, його мама та він, і молилися. Саме ця молитва остаточно розвіяла ілюзії Луїса: якщо мама молиться за душу Руті Крід, то її тіло пішло в небуття. Луїс заплющив очі, і перед ним постав жахний образ Руті, яка приходить на його тринадцятий день народження. Зогнилі очні яблука спадали на скривавлені щоки, а волосся, поросле блакитною пліснявою, все ще зберігало руду барву. Така подоба викликала в нього не лише нудотний страх, а й щемкий напад безнадійної спізнілої любові.

І він розридався в пориві найбільшої душевної муки за все своє життя:

— Вона не могла померти, мамо! НЕ МОГЛА ПОМЕРТИ! Я ЛЮБЛЮ ЇЇ!

Мама відповіла йому, і її схололий голос уже повнився образами: мертві поля під листопадовим небом; безладно розкидані пелюстки троянд, висохлі й пожовклі; порожні озерця, вкриті водоростями і тванню; гниття, руйнація, прах.

— Вона померла, любий. Мені дуже шкода, але так і є. Руті пішла від нас.

Луїс здригнувся: «Смерть — це смерть. Що ж іще з неї взяти?»

Раптом Луїс збагнув, що забув дещо зробити. Саме тому він досі не спав у ніч перед новою роботою, роз’ятрюючи старі рани.

Він піднявся з ліжка, рушив у напрямку сходів і несподівано зазирнув у кімнату Еллі. Вона мирно спала, трішки відкривши ротика, у своїй блакитній піжамі, з якої вже давно виросла. «Боже, Еллі, — подумав він. — Ти ростеш як на дріжджах!» Черч лежав біля її ніг і спав як убитий. Ось такий похмурий каламбур.

На першому поверсі біля телефону висіла дошка оголошень, вкрита нагадуваннями, повідомленнями і рахунками. Зверху охайним почерком Рейчел було написано: «Усе, що відкладається на якомога пізніше». Луїс відкрив телефонну книгу, знайшов там номер і переписав його на стікер. Нижче додав: «Квентін Л. Джоландер, ветеринар, — записати Черча на прийом — якщо Джоландер не каструє тварин, попросити контакт».

Він ще раз поглянув на запис і спитав себе, наскільки це необхідно. Та зрозумів: час настав. Його колишні сумніви знову заговорили в ньому: кастрація перетворює кота на ледачого пузаня, який може весь день пролежати на батареї в очікуванні, що хтось кине їжі йому в тарілку. Луїс не хотів, аби Черч ставав таким. Котяра подобався йому таким, як він є: підступним і сухоребрим.

І тут у темряві трасою № 15 прогудів автомобіль з напівпричепом. Це остаточно поставило хрест на ваганнях Луїса. Він приклеїв стікер і повернувся в ліжко.

Наступного ранку за сніданком Еллі помітила нове нагадування на дошці і спитала, що воно означає.

— Це означає, що Черчу треба зробити маленьку операцію, — пояснив Луїс. — Цілком можливо, йому доведеться залишитися на пару днів у ветеринара. Після повернення він частіше буватиме вдома, перестане блукати бозна-де.

— І не бігатиме через дорогу? — поцікавилась Еллі.

— І не бігатиме через дорогу, — погодився Луїс. Їй тільки п’ять, але вона все схоплює на льоту.

— Круто! — вигукнула Еллі, і на цьому питання було вичерпано. Луїса, який уже був приготувався до злостивої та, цілком імовірно, істеричної реакції на бодай одноденну відсутність Черча, щиро приголомшило, як легко вона на це погодилася. І тільки тепер він зрозумів, що дочка страшенно хвилювалася за кота. Можливо, Рейчел і мала рацію щодо враження, яке справило на дитину «Кладвишче домажніх тварин». Рейчел, яка годувала Ґейджа яйцем, кинула на нього вдячний, підбадьорливий погляд, і Луїсу стало легше дихати. Цей погляд означав, що сварка закінчилася і саме цей томагавк війни вони поховали.[40] Він сподівався, що назавжди.

Пізніше, коли великий жовтий шкільний автобус проковтнув Еллі, Рейчел підійшла до Луїса, обійняла його за шию і ніжно поцілувала в губи.

— Так мило, що ти вирішив це зробити, — промуркотіла вона. — Вибач мене, я була ще тим стервом.

Луїс відповів на її поцілунок, але все одно відчув легкий дискомфорт. Речення «Вибач мене, я була ще тим стервом» (фраза, яку Рейчел вживала не так часто) йому вже доводилося чути раніше, один чи два рази. Зазвичай це означало, що Рейчел добилася свого.

Тим часом Ґейдж, хитаючись, потупцяв уперед. Він дивився на дорогу крізь найнижчу шибку вхідних дверей.

— Буськ, — вимовив він, зворушливо підтягаючи свої повзунки. — Еллі, буськ.

— Як швидко він росте! — промовив Луїс.

Рейчел кивнула.

— Аж надто швидко! Я вже не встигаю його вдягати.

— Зараз виросте з повзунків, і буде легше.

Вона захихотіла. Між ними знову запанував лад. Рейчел зробила крок назад, кинула оком на вузол його краватки і критично оглянула чоловіка з ніг до голови.

— Однострій у порядку? — хмикнув Луїс.

— Виглядаєш мило!

— Ага, знаю! Та чи виглядаю я як хірург-кардіолог? Як людина з зарплатою в двісті тисяч доларів на рік?

— Ні! Все той же старий облізлий Лу Крід, — сміючись, промовила вона. — Ти — рок-н-рольна тварюка[41].

— Рок-н-рольній тварюці вже час натягти «бугі-шузи»[42] і пензлювати на роботу.

— Нервуєшся?

— Трохи.

— Не треба. Далеко не кожен отримує шістдесят сім тисяч доларів на рік за холодні компреси й рецепти на протипохмільні, протизапальні та протизаплідні таблетки…

— У них там є ще антивошний лосьйон, не забудь, — знову посміхнувся Луїс. Під час першого візиту до університетського лазарету його здивували запаси «Квелу»[43] — їх було так багато, що здавалося, ніби це склад воєнного госпіталю, а не невеличкого кампусу.

Міс Чарлтон, головна медсестра, тоді цинічно ошкірилася до нього: «У нас тут, за межами кампусу, ще те болото. Побачите!»

Він і не сумнівався, що побачить.

— Гарного тобі дня! — побажала Рейчел і повільно його поцілувала. Коли вона відійшла, її тон знову став глузливим. — І заради Бога, пам’ятай, що ти адміністратор, а не санітар чи інтерн.

— Як скажете, лікарю, — сором’язливо погодився Луїс і зайшовся реготом. На мить у нього майнула думка: «Це ж Зельда, хіба ні? Це ховається глибоко під твоєю шкірою? Це твоя зона турбулентності? Зельда та її смерть?»

Він не хотів її про це питати. Не зараз. Як лікар, він знав багато речей, і те, що смерть — таке ж природне явище, як і народження, була найвеличнішою з них. А ще він добре знав: не варто длубатися в рані, яка тільки-но почала гоїтися. Тож замість ставити запитання він ще раз поцілував дружину і пішов з дому.

Надворі панував гарний початок гарного дня. Мен вбирався у вересневі шати, небо було блакитним і безхмарним, температура зависла на чудових сімдесяти двох градусах[44]. Луїс під’їхав до траси і, стежачи за загальним потоком машин, думав, що він досі не бачив ані сліду падолисту, який мав би бути дуже красивим у цих місцях. Він почекає.

Він повернув «Хонду Цівік» — їхню другу машину — в напрямку університету. Рейчел подзвонить удень ветеринару, і вони домовляться про Черча. Тоді він нарешті зможе залишити всі ці нісенітниці про «Кладвишче домажніх тварин» (було щось кумедне в тому, як ця помилка глибоко в’їлася в голову й почала здаватися правильною) і страх смерті позаду. Не було жодних причин думати про смерть цього чудового вересневого ранку. Луїс увімкнув радіо і крутив його, поки не натрапив на «Реймонз», що горлали «Роковий пляж»[45]. Він почав підспівувати — не дуже добре, але з величезним задоволенням.

Перше, на що Луїс звернув увагу, під’їжджаючи до університету, — на жвавий дорожній рух. Тут були водії, велосипедисти й бігуни. Йому довелося зупинятися, щоб не збити кількох таких, які летіли на заняття з гуртожитків. Він різко загальмував і натиснув на клаксон. Його завжди дратувало, як бігуни (та й велосипедисти також) свято вірили, що, поки вони бігають, їм закон не писаний. Вони ж бо фізкультурою займаються! Один з них показав Луїсу середнього пальця, навіть не обернувшись. Луїс зітхнув і поїхав далі.

По-друге, машини «швидкої допомоги» не було на місці, і Луїс подумав, що все починається досить кепсько. Лазарет був пристосований для короткострокового лікування фактично будь-якого захворювання. Біля великого фойє розташовувалися три оглядові кабінети з сучасним обладнанням, а над ними — дві палати, на п’ятнадцять ліжок кожна. Однак чогось бодай трохи схожого на операційну не спостерігалося. У разі надзвичайної ситуації пораненого або важкохворого пацієнта машина «швидкої» мала терміново відвезти до медичного центру Східного Мену. Стів Мастертон, помічник лікаря, який проводив для Луїса першу екскурсію лазаретом, з заслуженою гордістю продемонстрував йому медичний журнал за останні два роки: «швидку» довелося використовувати лише тридцять вісім разів. Дуже навіть непогано, якщо зважити, що самих тільки студентів тут мешкало понад десять тисяч. А загальне населення кампусу сягало сімнадцяти тисяч осіб.

І ось він прийшов, а в його перший справді робочий день «швидка» кудись поїхала.

Він припаркувався біля свіжопофарбованої таблички з написом «Місце доктора Кріда» і швидко зайшов у відділення.

Чарлтон, вправна п’ятдесятирічна жіночка з сивиною у волоссі, в першому оглядовому кабінеті міряла температуру якійсь дівчині в джинсах і топі з відкритими плечима. Юна леді нещодавно добре посмажилася на сонці, про що свідчили опіки й облізла шкіра.

— Доброго ранку, Джоан, — привітався Луїс. — А де машина «швидкої»?

— О, у нас тут справжня трагедія, — відповіла та, витягуючи термометр з рота пацієнтки. — Стів Мастертон приїхав сьогодні о сьомій ранку і побачив велику калюжу під двигуном та передніми колесами: радіатор полетів. Машину відтягнули на ремонт.

— Шикарно, — мовив Луїс, але відчув значне полегшення. Врешті-решт, машина ж не на виклику, а саме цього він боявся найбільше. — А коли її привезуть назад?

Джоан Чарлтон розсміялася:

— О, знаючи роботу наших університетських механіків, на неї варто чекати не раніше середини грудня. Її перев’яжуть стрічкою, як різдвяний подарунок, — вона зиркнула на студентку: — А ваша температура підвищена всього на півградуса. Прийміть дві таблетки аспірину та тримайтеся подалі від барів і темних провулків.

Дівчина похнюпилася. Вона кинула на Луїса швидкий оцінювальний погляд і пішла геть.

— Наша перша клієнтка в новому семестрі, — іронічно сказала Чарлтон і з характерним клацанням почала збивати показники термометра.

— Здається, вам вона не дуже до вподоби.

— Та знаю я таких, — відповіла вона. — Ні, звісно ж, у нас є й інакші придурки — спортсмени, готові вийти на поле з поламаними кістками і порваним сухожиллям, аби лишень не підвести команду. Не хочуть сидіти на лаві запасних, бо їм, бач, треба виглядати, як мачо. І чхати їм, що це може занапастити всю їхню подальшу кар’єру. Ну а це була Міс Трохи-Сопливий-Ніс, — вона різко повернула голову до вікна, і Луїс побачив ту саму попечену сонцем дівулю, яка тепер рухалася в напрямку гуртожитків. Під час обстеження вона виглядала так, наче жити їй зосталося день-два, але вона не хоче, щоб хтось знав про це. Та зараз вона йшла жваво і легко, звабливо похитувала стегнами і кокетувала.

— Типова студентка-іпохондрик, — додала Чарлтон і кинула термометр у стерилізатор. — Цього року ми ще разів із двадцять побачимо її у нашому відділі. Її візити частішатимуть перед кожною сесією. Ну а перед випускними іспитами вона прийде сюди з твердим переконанням, що в неї мононуклеоз чи запалення легень. Їй вдасться уникнути чотирьох-п’яти іспитів — тих, де безхребетні викладачі дозволять просто виконати додаткове завдання. О, такі хитруни завжди хворіють, коли знають, що іспит матиме вигляд об’єктивного тесту, а не суб’єктивного есе.

— Щось ми з вами сьогодні надто цинічні, — спантеличився Луїс.

Вона підморгнула і легко посміхнулася:

— Не беріть це надто близько до серця, докторе. Не варто.

— А де зараз Стівен?

— У вашому кабінеті. Відповідає на листи і намагається розібратися з тоннами бюрократичного лайна, люб’язно наданого Асоціацією Блакитного Хреста і Блакитного Щита[46], — пролунало у відповідь.

Луїс включився в роботу. Попри цинізм Чарлтон, він почувався комфортно.

Згодом, повертаючись у спогадах до цього дня (коли він наважився знов думати про це), він сказав би, що Жах розпочався саме тоді, о десятій ранку, коли до лазарету принесли того хлопця на межі смерті, Віктора Паскоу.

До десятої години все було тихо й мирно. О дев’ятій, через півгодини після приходу Луїса на роботу, в його кабінет завітали дві «карамельки»[47], які прийшли на першу зміну. Луїс пригостив їх кавою з пончиками і хвилин з п’ятнадцять говорив з ними про їхні службові обов’язки, а також не менш важливі неслужбові обов’язки медсестри. Потім за дівчат взялася Чарлтон. Коли вона виводила їх з кабінету Луїса, почулося її запитання: «У когось із вас є алергія на лайно чи блювоту? Бо їх тут буде вдосталь».

— О Боже, — буркнув він і заплющив очі. Але все ж усміхнувся: від такої моторної бабці, як Чарлтон, були не самі лише неприємності.

Луїс почав заповнювати документи від Асоціації Блакитного Хреста і Блакитного Щита, куди треба було вписати повний перелік ліків та наявного обладнання. («Кожного року, — скрушно мовив Стів Мастертон, — кожного грьобаного року те саме! Ну чому б просто не написати „Комплект обладнання для пересадки серця“, приблизною вартістю вісім мільйонів доларів, Луїсе? Ні, такого б вони не стерпіли!») Він повністю заглибився у паперову роботу, краєм свідомості думаючи про горнятко запашної кави, як раптом почув відчайдушний крик Мастертона з кімнати очікування:

— Луїсе! Гей, Луїсе, біжи сюди! Тут таке жахіття!

Паніка в голосі Мастертона змусила його поквапитися. Він підскочив зі свого крісла, немов на підсвідомому рівні очікував на щось таке. З фойє пролунав дикий вереск, гострий і пронизливий, як брязкіт розбитого скла. Слідом — гучний ляпас і слова Чарлтон:

— Або заткайся, або геть звідси! Годі вже!

Луїс бігцем кинувся туди і спершу не бачив нічого, крім крові: там було дуже багато крові. Одна медсестра ридала. Інша, бліда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кінчики вуст у жаску посмішку. Мастертон стояв навколішках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на підлозі.

Стів глянув на Луїса; у широко розплющених очах — огида і переляк. Він намагався щось сказати, однак ані слова не злетіло з його вуст.

По той бік скляних дверей студентського лазарету збиралися люди. Вони будь-що намагалися зазирнути всередину, притискалися до шибки, аби ясніше бачити, що відбувається. У свідомості Луїса виник божевільно і разюче схожий образ: ранкова вітальня; йому всього шість років, і він разом з мамою, поки та не пішла на роботу, дивиться телевізор. Транслюють старе шоу «Сьогодні» з Дейвом Ґерровеєм[48]. Вони сиділи перед екраном і зачаровано дивилися на Дейва, Френка Блера і старого доброго Джея Фреда Маґса[49]. Луїс роззирнувся і побачив інших людей, які витріщались у вікна. Звісно, він не міг нічого зробити зі скляними дверима, однак…

— Закрийте штори! — гаркнув він до «карамельки», аж та скрикнула.

Медсестра послухалась не відразу, і Чарлтон ляснула її по дупі:

— Ану бігом, дівко!

Тепер «карамелька» заворушилась. За мить зелені штори вже закрили вікна. Чарлтон і Стів Мастертон інстинктивно стали між хлопцем на підлозі і дверима, намагаючись затулити огляд від роззяв.

— Принести ноші, докторе? — запитала Чарлтон.

— Несіть, якщо від них буде користь, — відповів Луїс і сів навпочіпки біля Мастертона. — Я ж іще навіть оглянути його не встиг.

— Ходи сюди, — покликала Чарлтон дівчину, яка притримувала штори.

Медсестра знову розтягнула губи у вимученій, жалюгідній посмішці. Вона дивилася на Чарлтон і стогнала:

— Ох…

— Так, саме «ох»… Ходи сюди! — вона дала дівчині добрячого стусана і змусила підійти. Від рвучкого поруху смугастий фартух злетів догори.

Луїс схилився над своїм першим пацієнтом з Університету Мену в Ороно.

Це був юнак років двадцяти. І Луїсу знадобилося не більше трьох секунд, щоб поставити йому діагноз — єдине, що тепер мало значення: хлопець помирав. Йому знесло півголови. Шия була зламана.

Ключиця стирчала з вивихнутого й набряклого правого плеча. З голови на килим повільно просочувалися кров і гнійна жовтава речовина. Луїс бачив його мозок, білясто-сірий і пульсуючий, крізь розтрощену частину черепа, немов дивився у розбиту шибку. Дірка сягала п’яти сантиметрів завширшки: якби юнак, подібно до Зевса[50], виношував у своєму черепі дитину, то зараз отвір розкрився достатньо широко, щоб народити її. Те, що він досі був живим, видавалося неможливим. Раптом у Луїсовій голові зринули слова Джада Крендала про смерть, яка кусала тебе за сраку. І слова матері: «Смерть є смерть». Раптом він відчув божевільну потребу розреготатися. І справді, смерть є смерть. Так і є, старий.

— Викличте «швидку»! — крикнув він Мастертону.

— Луїсе, «швидка»…

— О Боже! — ляснув себе по лобі Луїс і звернувся до Чарлтон: — Джоан, що ви робите в таких випадках? Викликаєте службу охорони чи телефонуєте в медичний центр Східного Мену?

Вигляд у Джоан був засмучений і схвильований — а таке можна було побачити надзвичайно рідко. Та її голос звучав спокійно:

— Докторе, я не знаю. За весь час моєї роботи нічого подібного в нашому лазареті не траплялося.

Крід намагався швидко придумати план дій:

— Викличте внутрішню поліцію кампусу. Немає часу чекати, коли медичний центр надішле свою «швидку». Хлопця можна відвезти в Бенгор на пожежній машині. У них хоча б є сирена і блималки. Займіться цим, Джоан!

Перш ніж вона пішла, Луїс побачив її сповнений глибокого жалю погляд і зрозумів його причину. Цей юнак — накачаний, засмаглий (мабуть, улітку працював на дорожніх роботах, фарбував будинки або ж давав уроки тенісу), вбраний лише в червоні спортивні шорти з білою окантовкою, — все одно помре, що б вони зараз не робили. Він би помер, навіть якби їхня машина «швидкої» із працюючим двигуном стояла поруч.

Неймовірно, що смертельно поранений досі рухався. Його очі — блакитні, з райдужкою, налитою кров’ю, — тремтіли. Вони байдуже витріщалися в простір перед собою, та нічого не бачили. Пацієнт хотів поворушити головою, однак Луїс спробував утримати його від цього, дбаючи про зламану шию. Черепно-мозкова травма не вимикала болю.

Дірка в голові. О Боже, ця дірка в його голові.

— Що з ним сталося? — запитав він у Стіва, повною мірою усвідомлюючи безглуздість та безцільність свого запитання — запитання пересічного свідка. Дико, але діра в голові пацієнта лише підтверджувала цей статус: він і справді був просто пересічним свідком. — Його привезла поліція?

— Якісь студенти принесли його, загорнутого в ковдру. Я не знаю, що там сталося.

Необхідно було придумати, що робити далі. Це також входило в його обов’язки.

— Проведіть їх через інші двері. Мені потрібно поговорити з ними, але я не хочу, щоб вони побачили ще більше.

Мастертон полегшено зітхнув: йому не доведеться більше тут бути, і відчинив двері, впустивши в кімнату уривки розмов — схвильованих, зацікавлених, збентежених. Також до Луїса долинало виття поліцейської сирени — прибула внутрішня охорона кампусу. Його хоч трохи, та відпустило.

У горлі смертельно пораненого щось забулькало: він намагався говорити. Луїс розчув склади, не більше: все було нечітким і розмитим. Луїс схилився до юнака:

— Усе буде гаразд, друже, ти одужаєш.

Тієї ж миті він подумав про Рейчел та Еллі, і від цього йому скрутило шлунок. Він притис руку до рота і ледве стримав блювоту.

— Кі-и-и… — прохрипів помираючий. — Геее….

Луїс озирнувся довкола і раптом збагнув, що лишився з нещасним сам на сам. Краєм вуха він чув, як Чарлтон репетувала «карамелькам», що жорсткі ноші зберігаються в коморі біля другої палати. Та Луїс сумнівався, що дівчата зараз взагалі могли відрізнити свою голову від дірки в дупі. А це ж був їхній перший робочий день! Входини до світу медицини виявилися пекельними. Там, де лежала розтрощена голова хлопця, зелений килим поступово ставав брудно-кривавим. Мозкова рідина, слава Богу, перестала хлюпати з рани.

— На кладвишчі домажніх тварин, — прохрипів юнак і… і осміхнувся. І той жаский осміх до болю нагадував істеричну посмішку «карамельки», яка тримала штори.

Луїс витріщився на нещасного й не повірив власним вухам: подумав, що у нього слухова галюцинація. «Помираючий просто видав якісь звуки, а моя підсвідомість сама стулила їх у слова, наклала почуте на мій індивідуальний досвід». От тільки насправді було зовсім інакше, і вже за мить Луїсові довелося це усвідомити. Заціпеніння й дикий жах охопили його. Тіло хлопця судомно корчилося, а руки й ноги химерно дригалися… Та Крід уперто відмовлявся вірити. Так, скривавлені губи юнака на підлозі рухалися в ритмі вимовлених складів. Тож якщо це і була галюцинація, то не лише слухова, а й візуальна.

— Що ти сказав? — прошепотів Луїс.

Слова, які злетіли з холодних вуст, були вбивчо чіткими, неначе їх вимовив балакучий папуга:

— То не справжнє кладовище, — очі хлопця були незрячими, порожніми, налитими кров’ю, а рот скривила сардонічна посмішка.

Жах пронизав Луїса, стискаючи в крижаних лапах його гаряче серце. Здавалося, воно дедалі зменшується, падає в п’яти і вислизає геть, подалі від цієї мертвої скривавленої і — найгірше! — балакучої голови на підлозі кімнати очікування. Луїс не мав глибоких релігійних переконань, та й схильності до окультизму також не спостерігалося. Тож він був зовсім не готовим до цього… чим би воно не було.

Долаючи непереборне бажання кинутися світ за очі, він змусив себе ще ближче нахилитися до пораненого.

— Що ти сказав? — удруге запитав Луїс.

Знову осміх. Це вже погано.

— Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — прошепотів помираючий. — Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.

«Луїс, — гупнуло в голові, і опісля він уже не міг нічого зрозуміти. — О Боже, він назвав мене на ім’я!»

— Хто ти? — запитав Луїс тонким тремтячим голосом. — Хто ти?

— Індіанець приніс мою рибу…

— Звідки ти знаєш моє…

— Слухай уважно…

— Ти…

— Кі-и-и… — протяжно мовив юнак, і Луїсові здалося, що смертю і розпадом війнуло від його дихання, внутрішніх кровотеч і збитого ритму серця.

— Що? — лікаря вже трусило від божевільного напруження.

— Геееее…

Юнак у червоних спортивних шортах забився в корчах. І раптом він заціпенів: здавалося, кожен його м’яз скам’янів. Його очі на мить втратили свій сліпий вираз і зазирнули в очі Луїсу. Зненацька м’язи потерпілого розслабилися: відбулася дефекація. Кімнату виповнив огидний сморід. Луїс вірив, що хлопець заговорить знову, він мав заговорити. Однак очі пораненого знову набули того відстороненого виразу… і почали скляніти.

Луїс осів, розуміючи краєм свідомості, що весь одяг прилип до тіла. Він стікав потом. Темрява підступала, застячи туманом очі, а світ навколо почало розхитувати в різні боки. Усвідомлюючи, що відбувається, він відвернувся од трупа, поклав голову на коліна і з такою силою притиснув великий і вказівний пальці лівої руки до ясен, що пішла кров.

І вже наступної миті світ почав прояснюватися.

Потім кімнату заповнили люди. Здавалося, що всі вони були акторами, які просто з’юрмилися за лаштунками, чекаючи на свій вихід. Це ще більше дезорієнтувало Луїса, робило все ще нереальнішим. Сильне затьмарення свідомості, про яке він часто читав на заняттях психології, але з яким ніколи не стикався сам, страшенно лякало його. Так почуваються люди, припускав він, одразу після того, як хтось підкине їм у напій ЛСД.

Схоже, цю п’єсу розігрують тільки заради мого бенефісу. Спершу кімната дуже вчасно спорожніла, тож вмираюча Сибілла змогла виголосити кілька туманних пророцтв для мене. Для мене одного. А тільки-но вона покинула цей світ, усі миттю повернулися.

Медсестри-практикантки у карамельних фартухах незграбно затягли в кабінет жорсткі ноші, призначені для людей з пошкодженими шиями та спинами. Джоан Чарлтон, зайшовши слідом за ними, повідомила, що поліція кампусу вже їде. Юнака збила машина під час ранкової пробіжки. Луїс подумав про бігунів, що вранці трюхикали кудись перед його машиною, і в нього скрутило кишки.

Поруч із Чарлтон з’явився Стів Мастертон з двома охоронцями кампусу.

— Луїсе, люди, які принесли Паскоу, зараз у… — він спинився і швидко спитав: — Луїсе, з тобою все гаразд?

— Усе в нормі, — відказав той і підвівся. Слабкість раптом наринула на нього і майже одразу зникла. Він захитався. — Його прізвище Паскоу?

— Якщо вірити тій дівчині, з якою він біг, його звуть Віктор Паскоу, — повідомив один із охоронців.

Луїс глянув на годинник і подумки відняв дві хвилини. З кімнати, куди Мастертон відвів тих, хто приніс Паскоу, долинали дівчачі схлипування.

«Ласкаво просимо назад до школи, юна леді. Приємного вам вересня».

— Містер Паскоу помер о 10:09 ранку, — виголосив лікар.

Один із охоронців притис тильний бік долоні до рота.

Мастертон знову перепитав:

— Луїсе, з тобою справді все гаразд? На тобі лиця нема.

Луїс уже збирався відповісти, як раптом одна з «карамельок» упустила ноші зі свого боку і вибігла, попередньо заблювавши власну форму. Задзвонив телефон. Дівчина, яка досі лише схлипувала, тепер почала викрикувати ім’я покійника: «Вік! Вік! Вік!» — голосніше і голосніше.

Бедлам і розлад.

Один з копів спитав Чарлтон, чи можуть вони взяти ковдру, щоб накрити труп. Та почала розповідати, що не має повноважень на подібні дії, і Луїс дозволив їй це зробити, обравши своїм девізом слова Моріса Сендака[51]: «Нехай буде дикий шабаш!»

Гниленький смішок знову виник у горлі, і лише дивом Луїсові вдалося не розреготатись.

Паскоу справді сказав «Кладвишче домажніх тварин»? Цей Паскоу справді звертався до нього на ім’я? Усе це були запитання, які виводили його з себе; запитання, які не мали відповіді. Але його розум уже гарячково монтував «правильну» картинку світу — постійно міняв події, все розладнував, перетворював. Ну звісно, то було щось іще (хіба ж Паскоу говорив хоч слово?). Шокований і вражений, Луїс просто хибно інтерпретував почуте. Скоріше за все, Паскоу тільки змучено хапав ротом повітря.

Луїс шукав себе; ту частину себе, завдяки якій він, обійшовши п’ятдесятьох трьох претендентів, таки отримав цю посаду. Досі не прозвучало жодного наказу, ніхто навіть не поворушився; кабінет був повен зайвого люду.

— Стіве, дай дівчині заспокійливе, — сказав він, і від самого вимовляння цих слів йому покращало. Він був наче капітан космічного корабля, який наказав мчати геть від небезпечної комети. Такою кометою, звісно, була та ірраціональна мить, коли Паскоу заговорив. Луїса наймали керувати, і він сумлінно виконуватиме свої обов’язки.

— Джоан, дайте копам ковдру.

— Докторе, ми ще не інвентаризували…

— Просто дайте її їм. Потім огляньте ту «карамельку», — він вказав на дівчину, яка досі тримала свій бік нош. Вона з якимось гіпнотичним зачудуванням вирячилася на тіло Паскоу.

— Агов, «карамелько»! — жорстко мовив Луїс, і погляд її врешті відірвався від трупа.

— Щ-ш-ш-ш…

— Як звуть ту, іншу дівчину?

— К-к-кого?

— Ту, що проблювалася, — навмисно грубо кинув він.

— Дж-ж-ж-жуді… Джуді Делессіо.

— Тебе як звуть?

— Карла, — тепер голос дівчини звучав упевненіше.

— Карло, іди поглянь, як там Джуді. Потім принеси ковдру. Їх цілий стос у комірчині біля оглядового кабінету № 1. Уперед, ворушіться. Давайте будемо схожі на професіоналів.

Вони заметушилися. Невдовзі крики в сусідній кімнаті стихли. Зате знову задзеленчав телефон, який нещодавно змовк. Луїс натиснув на важіль, навіть не піднявши слухавку.

Другий коп кампусу виглядав привітніше, тому Луїс заговорив до нього.

— Кого ми повинні повідомити? Дасте мені список?

Коп кивнув:

— У нас такого вже останні років шість не було. Паршиво починається новий семестр.

— Так, — погодився Луїс. Він підняв слухавку апарата і натиснув на важіль.

— Алло! Хто… — почав було знервований голос, але Луїс скинув його. Йому самому треба було подзвонити.

Того дня божевілля не припинялося аж до четвертої години, доки Луїс і Річард Ірвін, голова служби безпеки, не зробили заяву для преси. Юнак, Вітор Паскоу, вийшов на пробіжку з двома іншими особами, серед яких була його наречена. Машина, якою кермував двадцятитрирічний Тремонт Візерс із Гевена, штат Мен, мчала від жіночої гімназії Ленджил до центру кампусу на шаленій швидкості. Авто Візерса збило Паскоу і відкинуло його до дерева. Паскоу загорнули в ковдру і принесли в лазарет друзі та двоє випадкових перехожих. За кілька хвилин по тому він помер. Візерса заарештували за недбале водіння, водіння в нетверезому стані та порушення правил дорожнього руху, яке призвело до смерті потерпілого.

Редактор університетської газети поцікавився, чи стала травма голови причиною смерті Паскоу. Луїс, пригадавши діру, крізь яку було видно мозок хлопця, сказав, що окружний слідчий Пенебскота краще відповість на це запитання. Тоді редактор запитав, чи ті четверо людей, які принесли Паскоу в ковдрі, не могли випадково сприяти його смерті.

— Ні, — відповів Луїс. — У жодному разі. На жаль, Паскоу був смертельно поранений, коли його збила машина.

Було іще кілька запитань, але та Луїсова відповідь поставила жирну крапку в цій прес-конференції. Тепер Луїс сидів у своєму кабінеті (Стів Мастертон ще годину тому побіг додому, одразу після конференції — мабуть, щоб побачити себе у випуску вечірніх новин) і намагався зібрати докупи уламки розтрощеного дня. Та, мабуть, він просто прагнув хоч якось пояснити для себе те, що сталося, накинути на події тонкий серпанок повсякдення. Вони з Чарлтон гортали медичні картки «спецгрупи» — студентів, які вперто йшли крізь університетські роки попри свої фізичні вади. У «спецгрупі» було двадцять три діабетики, п’ятнадцять епілептиків, чотирнадцять часткових паралітиків і деякі інші: студенти з лейкемією, з м’язовою дистрофією, сліпі та глухонімі студенти та навіть один випадок серпоподібноклітинної анемії, з чим Луїс раніше не стикався.

Мабуть, найспокійнішими за весь день були хвилини, коли Стів пішов додому. Тоді зайшла Чарлтон і приклеїла стікер на стіл Луїса. Там був напис: «Килим з Бенгора привезуть о дев’ятій ранку».

— Килим? — здивувався він.

— Але ж його треба замінити, — трохи зніяковіло відповіла медсестра. — Не лишати ж тут пляму, докторе.

Звісно ж, ні. Луїс пішов до провізорської комори і прийняв «Тýнел»[52]. Сусід по кімнаті з медичної школи називав його «Тунерс». «Нумо кататися на Тунервільському Трамваї[53], Луїсе, — часто казав він. — А я поставлю щось із „Кріденс“[54]». Луїс частіше відхиляв пропозицію проїхатися до магічного Тунервіля, аніж приймав її. І це, мабуть, було на краще, адже його друга вигнали з університету після третього семестру, і Тунервільський Трамвай повіз його до В’єтнаму санітаром. Луїс часто уявляв, як його колишній сусід, обдовбаний у хлам, слухав там «Кріденсів» — «Бігти крізь джунглі»[55].

Однак зараз йому точно була потрібна ця таблетка. Якщо він збирався дожити до кінця дня з цією жахливою рожевою плямою на килимі, вона була йому просто необхідна.

Він уже добре розслабився, коли місіс Бейлінгс, медсестра нічної зміни, просунула голову в дверний отвір:

— Докторе Крід, ваша дружина телефонує. На першій лінії.

Луїс глянув на годинник і побачив, що вже майже пів на шосту: його робочий день завершився півтори години тому.

— Добре, Ненсі, дякую.

Він підняв слухавку й обрав першу лінію.

— Привіт, люба. На моїх…

— Луїсе, з тобою все гаразд?

— Ага. Лади.

— Я чула новини. Лу, мені так прикро, — вона змовкла на мить. — Я чула тебе по радіо, ти відповідав на якесь запитання. Звучало солідно.

— Правда? Добре.

— З тобою точно все гаразд?

— Так, Рейчел. Усе добре.

— Повертайся додому, — мовила вона.

— Так, — відповів Луїс. Йому сподобалося слово «дім».

Вона зустріла його у дверях, і в Луїса відвисла щелепа. На ній був сітчастий бюстгальтер, який він так любив, напівпрозорі трусики і більше нічого.

— Виглядаєш апетитно, — промовив він. — А діти де?

— Їх забрала Міссі Дендрідж. Ми будемо самі до восьмої тридцять… Тож у нас десь дві з половиною години. Не марнуймо їх.

Вона притиснулася до нього. Луїс відчував м’який, пристрасний аромат. Невже трояндова олія? Він обійняв її — спершу за талію, потім руки ковзнули вниз до сідничок дружини, а тим часом її язик витанцьовував у нього на губах, пірнаючи глибше до рота.

Коли вони припинили цілуватися, Луїс спитав Рейчел трохи охриплим голосом:

— Тобто ти — моя вечеря?

— Я — десерт, — посміхнулась вона і почала повільно й чуттєво тертися стегнами об його пах. — Обіцяю, ти не отримаєш нічого такого, що було б тобі не до смаку.

Він потягнувся до неї, але вона спинила його, взявши за руку:

— Спершу нагору!

Рейчел приготувала для нього надзвичайно теплу ванну. Дуже повільно роздягнула і занурила у воду. Дружина надягнула доволі шорстку мочалку-рукавичку, яка зазвичай без діла висіла на лійці душа, і почала ніжно намилювати його тіло. Луїс відчував, як день — цей жахливий день — повільно спадав з нього. Рейчел також намокла, і трусики облягали її, немов друга шкіра.

Луїс уже почав вилазити з ванни, але вона м’яко штовхнула його назад.

— Що?..

Тепер Рейчел ніжно обхопила його мочалкою і почала нестерпно повільно рухати її вгору-вниз.

— Рейчел… — він весь спітнів, і зовсім не через гарячу воду.

— Чшшшш.

Здавалося, це триватиме вічно — щоразу, коли він був на межі екстазу, рука сповільнювалася, майже зупинялася. Вона стискала його, відпускала і стискала знову, доки він не кінчив з такою силою, що йому аж вуха позакладало.

— Боже мій, — тремтячим голосом сказав Луїс, коли врешті зміг говорити. — Де ти цього навчилася?

— У скаутах, — манірно відповіла Рейчел.

Вона приготувала бефстроганов. Поки вони бавилися у ванній, той добре прогрівся, і Луїс, який ще о четвертій дня поклявся, що не з’їсть нічого до самого Гелловіну, попросив добавки.

Потім Рейчел знову повела його нагору.

— А тепер ти покажеш, на що здатен заради мене.

«Зважаючи на все, що сталося, — подумав Луїс, — можна сказати, що я ще непогано тримаюся».

Рейчел вдягнула стару блакитну піжаму. Луїс натягнув фланелеву сорочку й абсолютно безформні вельветові брюки (Рейчел називала їх дрантям) і пішов по дітей.

Міссі Дендрідж хотіла знати все про нещасний випадок, і Луїс переповів їй події, повідомивши при цьому ще менше, ніж вона могла б прочитати в завтрашньому номері «Бенгор дейлі ньюз». Йому не подобалися подібні балачки — усе це відгонило протухлими плітками, — але Міссі відмовлялася брати гроші за сидіння з дітьми, а він все ж таки був вдячний їй за нагоду провести вечір з Рейчел.

Ґейдж миттєво заснув, а Еллі, поки вони з милю йшли додому від будинку Міссі, постійно позіхала й сонно кліпала очима. Він поміняв Ґейджеві підгузок, надягнув на нього піжаму і поклав малого в ліжечко. Потім прийшов до Еллі читати казку на ніч. Вона, як завжди, просила «Там, де живуть чудовиська», книжку, яку вона затерла до дірок. Луїс умовив її послухати «Кота в капелюсі»[56]. Через п’ять хвилин Еллі вже заснула, і Рейчел добре її вкрила.

Коли він врешті піднявся нагору, Рейчел сиділа у вітальні зі склянкою молока в руці. У неї на стегні лежав розкритий роман Дороті Сеєрз[57].

— Луїсе, з тобою справді все добре?

— Кохана, все гаразд. Дякую тобі. Дякую за все!

— Будь-який ваш каприз, — Рейчел зневажливо осміхнулася. — Ти збираєшся до Джада на пиво.

Він затряс головою.

— Не сьогодні. Я абсолютно виснажений.

— Сподіваюся, що в цьому і я трішки винна.

— Так і є.

— Тоді бери склянку молока, лікарю, і гайда в ліжко.

Він думав, що не зможе заснути, як тоді, коли ще був інтерном, і все прокручуватиме в голові дні своєї патлатої юності. Проте він майже миттєво ковзнув у сон, немовби на легкій гладенькій дошці. Луїс десь читав, що людині необхідно сім хвилин, щоб повністю звільнитися від накопичених за день переживань. Сім хвилин для свідомості й підсвідомості на повне перезавантаження, майже як проектору в будинку з привидами десь у парку розваг. Є в цьому щось моторошне.

Він уже майже потрапив у царство сну, як почув голос Рейчел, що лунав наче здалеку:

— …післязавтра.

— Що?

— Джоландер. Ветеринар. Він забере Черча післязавтра.

«О, друзяка Черч. Абрикоски — то справжній скарб. Але це поки вони в тебе є», — подумав він і, відключившись від усього, провалився в глибоку прірву без сновидінь.

Посеред ночі він прокинувся від жахливого грюкоту. Розплющив очі й сів на ліжку, гадаючи, що то впала Еллі або ж перевернулося Ґейджеве ліжечко. Місяць повільно вислизнув з-за хмар, сповнюючи спальню холодним сріблястим сяйвом. І раптом у дверному отворі він побачив Віктора Паскоу. Це Віктор Паскоу гримнув дверима і розбудив його.

Хлопець стояв у спальні, череп над лівою скронею розтрощений вщент. Засохла кров вкривала його обличчя коричневими смугами, подібними до індіанського бойового розфарбування. Ключиця біліла в місячному світлі. Він посміхався.

— Ходімо, докторе, — запросив Паскоу. — Нам треба сходити в одне місце.

Луїс роззирнувся. Його дружина, закутана, немов у кокон, у свою жовту ковдру, міцно спала. Він знову глянув на Паскоу, мертвого, але чомусь і не мертвого. Та Луїс не боявся. І вже за мить зрозумів чому.

«Сон, — подумав він. — Лише сон». Мертві не повертаються: це фізично неможливо. Цей хлопець зараз лежить у бенгорському морзі з класичним автографом від патологоанатома — клинцюватим розрізом на грудині. Певно, лікар уже запхав його мозок у грудну порожнину, коли взяв зразок тканин, а череп набив коричневим папером, щоб рештки не витікали: це простіше, ніж намагатися припасувати мозок назад у черепну коробку. Дядько Карл, батько нещасної Руті, колись розповідав йому, що патологоанатоми роблять саме так. Говорив він і про інші речі, від яких у Рейчел, з її істеричним страхом смерті, волосся стало б дибки. Тож Паскоу просто не могло бути тут. Він лежав у замкненому холодильнику з биркою на великому пальці ноги. І з нього точно вже зняли червоні спортивні шорти.

Тим не менш з ліжка вилізти довелося: очі Паскоу дивилися прямо на нього.

Луїс відкинув ковдру й поставив ноги на підлогу. Килимок, весільний подарунок бабусі Рейчел, холодними ворсинками притискався до його стоп. Цей сон був навдивовижу реальним. Він був таким реальним, що Луїс пішов за Паскоу тільки тоді, коли той спустився сходами. Треба було рухатися за провідником, однак небажання торкатися до ожилого трупа, хай навіть уві сні, було надто сильним.

Але все ж таки Луїс ішов слідом. Червоні шорти Паскоу виблискували у світлі місяця.

Вони перетнули вітальню, їдальню, кухню. Луїс гадав, що зараз Паскоу відімкне двері між кухнею та гаражем, де стоять «універсал» та «Цівік», однак він цього не зробив. Паскоу не відчинив дверей. Натомість він просто пройшов крізь них. І Луїс подумав з легким зачудуванням: «Як він це зробив? Неймовірно! Це ж, мабуть, кожен так може!»

Він теж так спробував, але, на своє розчарування, лише наштовхнувся на тверду деревину. Вочевидь, він лишався твердолобим реалістом навіть уві сні. Луїс відімкнув єльський замок[58], натиснув на клямку і зайшов у гараж. Але Паскоу там не було. Тоді Луїсу спало на думку, що Паскоу взагалі зник — фігури у снах часто так роблять. Таке ж трапляється і з місцями: ось ти стоїш голяка біля басейну, з охріненним стояком, і обговорюєш перспективу обміну дружинами, наприклад, з Роджером і Міссі Дендрідж, а вже за мить повзеш угору схилом вулкана на Гаваях. Мабуть, він згубив Паскоу з поля зору, бо починається другий акт.

Та коли Луїс вийшов з гаража, то знову помітив юнака у слабкому місячному світлі по той бік галявини — мрець стояв на початку стежки.

Ось тепер прийшов страх. Він м’яко входив у нього, проникаючи в кожну западину тіла і виповнюючи його ядучим димом. Луїсові не хотілося туди йти. Він зупинився.

Паскоу озирнувся через плече, і в місячному сяйві його очі здавалися сріблястими. Луїс відчув, як безнадійний жах ворухнувся в його животі. Ця кістка, ці засохлі згустки крові… Однак тим очам не можна було опиратися. Вочевидь, це сон про гіпноз, про підкорення… про неможливість щось змінити, наприклад, смерть самого Паскоу. Ти можеш двадцять років вивчати медицину, і все одно тобі не вдасться зробити нічого, коли до тебе приносять хлопчину, який так сильно вдарився об дерево, що пробив дірку в черепі. Від тебе було стільки ж користі, як від сантехніка, ворожбита чи там дядька з реклами «Глед»[59].

Але навіть поки він про це думав, ноги самі понесли Кріда до стежини. Він орієнтувався на спортивні шорти, такі ж багряні в нічній темряві, як і цівки засохлої крові на обличчі Паскоу.

Луїсу не подобався цей сон. О Боже, геть не подобався. Ті холодні ворсинки килимка, те, що він не міг проходити крізь стіни та двері, як мало б бути в будь-якому порядному сні… а тепер холодні краплі роси на босих ногах, нічний вітер, що пронизує його практично голе тіло, прикрите лише сімейками. А під деревами соснові голки боляче кололи підошви — ще одна деталь, трохи реальніша, ніж мала б бути.

Не зважати. Не зважати. Я вдома, у своєму ліжку. Це просто сон; і яким би реалістичним він не здавався і як би не відрізнявся від інших снів, на ранок він видаватиметься смішним. Прокинувшись, мозок швидко збагне його недоладність.

Маленька суха гіллячка боляче штурхнула його в біцепс, і він здригнувся. Паскоу, подібний до леткої тіні, був далеко попереду, і раптом у мозку Луїса викристалізувалась чітка картинка того, що відбувається: «Я чалапаю за трупаком через ліс, я чалапаю за трупаком до „Кладвишча домажніх тварин“, і це не сон. Боже, помагай, це не сон. Це все насправді».

Вони далі спускалися схилом лісистого пагорба. Стежина зигзагами петляла поміж дерев, пірнаючи в чагарники. От тільки тепер не було черевиків. Багниста земля під ногами нагадувала холодні драглі, в’язкі й тягучі. Ноги ледве пересувалися, видаючи бридке чавкання. Луїс відчував, як багнюка сочиться між пальцями.

Він усе ще безнадійно намагався переконати себе, що це лише сон.

Однак це не подіяло.

Вони дійшли до галявини, і місяць знову визирнув з-за хмар, сповиваючи могильник моторошним блиском. Надгробки — уламки дощок та бляшанки, незграбно розрізані батьковими ножицями для металу, встромлені в землю сланцеві брили — постали з тривимірною ясністю, відкидаючи чорні чіткі тіні.

Паскоу спинився біля напису «КІТ ПОЛЯ. ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ» і обернувся до Луїса. Чоловік відчував, як піднімаються в ньому страх і огида, як вони м’яко, але невблаганно стискають його у своїх лаписьках. Паскоу посміхався: зуби стирчали з-під скривавлених губ, а здорова засмага сховалася під саваном мертвотної блідості у млявому нічному світлі. Мрець підняв руку і вказав напрямок.

Луїс глянув туди і застогнав. Його очі широко розплющилися, і він притис руку до рота, щоб стримати крик. Він відчув сльози на щоках і зрозумів, що розплакався посеред усього цього кошмару.

Бурелом, з якого стривожений Крендал стягнув Еллі, перетворився на гору кісток. І ті кістки рухалися. Вони гуркотіли і тріщали, сплітаючись у фантасмагоричного монстра — щелепи, стегна та ліктьові кістки, кутні зуби й різці; людські та тваринячі черепи моторошно посміхалися. Фаланги пальців клацали. Рештки ніг згинали свої скам’янілі суглоби.

Усе рухалося, двигтіло. А Паскоу наближався до нього, його скривавлене обличчя зловісно біліло на тлі нічного неба. Замкнена на самій собі думка поглинала рештки свідомості Луїса: «Ти маєш закричати щоб прокинутися байдуже що налякаєш Рейчел Еллі Ґейджа розбудиш увесь дім розбудиш усю околицю треба закричати щоб прокинутися закричатизакричатизакричатищобпрокинутисяпрокинутисяпрокинутися…»

Однак з його вуст злетів лише приглушений шепіт; він був схожим на дитину, яка сидить на сходах ґанку і тільки вчиться свистіти.

Паскоу підійшов ближче і заговорив:

— Двері мають бути зачинені, — промовив Паскоу. Він дивився на Луїса згори вниз, бо той впав до його ніг. На обличчі трупа з’явився вираз, який Луїс спершу хибно прийняв за співчуття. Однак то аж ніяк не було співчуття: лише жахлива терплячість. Паскоу досі вказував на гору кісток. — Не ходи туди, докторе. Як би сильно тобі не хотілося — не ходи. Кордони створювалися не для того, щоб переступати через них. Пам’ятай: тут більше сили, ніж ти можеш собі уявити. Вона стара і ніколи не відає спокою. Пам’ятай.

Луїс знову спробував крикнути, але йому не вдалося.

— Я прийшов як друг, — продовжив Паскоу. Він справді сказав слово «друг» чи Луїсу просто почулося? Здавалося, ніби Паскоу говорив іноземною мовою і тільки магія сну допомагала Луїсові розуміти його… І слово друг було найближчим до того, у що можна було скласти вимовлені Паскоу звуки. — Загибель твоя і всіх, кого ти любиш, наближається, докторе.

Він підійшов так близько, що Луїс міг відчути нудотний запах смерті.

Паскоу простягнув до нього руки.

Луїс вкотре спробував закричати, але світ закрутився навколо під моторошний гуркіт кісток у могильнику, осяяному млявим нічним світлом.

Пересічній людині необхідно сім хвилин, щоб заснути, але, якщо вірити «Психології для чайників», для пробудження їй необхідно десь п’ятнадцять-двадцять хвилин. Буцімто сон — це басейн, з якого випірнути не так легко, як пірнути. Коли сплячий прокидається (байдуже, він чи вона), то проходить різні стадії сну: від безпробудної нетями до легкої дрімоти — стану, коли вже може чути звуки і навіть відповідати на запитання, але потім не пам’ятає про це. Хіба що згадає якийсь уривок сну.

Луїс чув клацання і гуркіт кісток. Поступово звук ставав гострішим, більш металевим. Пролунав удар. Крик. Ще металеві звуки… щось заторохтіло. Звісно, його мозок ліг у дрейф. Кляті кості торохтять.

Він чув, як дочка репетувала: «Ану наздожени, Ґейдже! Давай наздоганяй!»

Відразу за криками Еллі почалося радісне белькотіння Ґейджа, звук, який змусив Луїса врешті розплющити очі і втупити їх у стелю власної спальні.

Він майже не ворушився, чекаючи, коли реальність, стара добра благословенна реальність, повністю заповнить кімнату.

Усе це був сон. Байдуже, наскільки жахливим, наскільки реальним він був, але то просто сон. Просто скам’янілість на дні його розбурханої свідомості.

Металевий звук пролунав знову. То Ґейдж торохтів однією зі своїх машинок у коридорі.

— Наздожени, Ґейдже.

— Наздозени, — лепетав Ґейдж. — Наздозени. Наздозени.

Гупа-гупа-гуп. Ґейджеві голі ніжки протупцяли коридором. Вони з Еллі голосно гиготіли.

Луїс глянув направо. Бік Рейчел був порожнім, ковдра відкинута. Сонце вже давно зійшло. Він поглянув на годинник і побачив, що вже близько восьмої. Рейчел його не розбудила… цілком імовірно, навмисне.

Зазвичай це його роздратувало б, але не цього ранку. Він зробив глибокий вдих, потягнувся, радіючи, що може поки поніжитися на сонці й відчувати реальність у всій її повноті. Дрібні порошинки витанцьовували в косих променях світла.

Знизу Рейчел покликала:

— Еллі, спускайся: з’їж свій сніданок і бігом на автобус.

— Добре! — Гучне ляп-ляп дитячих ніг. — Тримай свою машинку, Ґейдже. Мені час іти в школу.

Ґейдж обурено залементував. Усі слова зливалися в одне. Геж, біка, доблє, Еллі-Буськ — його ідею можна було зрозуміти: Еллі повинна залишитися. Загальна освіта може обійтися і без неї.

Знову пролунав голос Рейчел:

— Еллі, перш ніж спускатися, обніми на прощання татка.

Еллі забігла до нього — волосся стягнуте хвостиком, а сама вона вбрана в червону сукенку.

— Я вже прокинувся, доцю, — сказав він. — Давай біжи, а то запізнишся на автобус.

— Добре, татку! — вона підбігла до ліжка, чмокнула Луїса в брудну щоку і кинулася вниз сходами.

Сон почав тьмяніти, втрачати чіткість. Хай йому грець, це було чудово.

— Ну ж бо, Ґейдже, — покликав Луїс. — Іди поцілуй татка.

Ґейдж не звернув на нього жодної уваги. Він біг за Еллі так швидко, як тільки міг.

— Наздозени-наздозени-наздозени-НАЗДОЗЕНИ! — кричав він на всі свої маленькі легені. Луїс зміг побачити тільки силует його міцного дитячого тільця в підгузку.

Рейчел крикнула:

— Луїсе, з тобою все гаразд? Ти прокинувся?

— Тааак! — озвався він, сідаючи в ліжку.

— Кажу ж тобі, він прокинувся, — сказала Еллі. — Я пішла. Бувайте!

Двері хряснули, і Ґейдж обурено заревів.

— Одне яйце чи два? — спитала Рейчел.

Луїс відкинув з ніг ковдру і спустив ноги на ворсинки килима. Він уже збирався відповісти, що не буде яєчню, а з’їсть миску вівсянки і вже бігтиме на… як слова застрягли в горлі.

Його ноги були всі в багні та соснових голках.

Серце заходилося гупати так, що ризикувало вистрибнути з грудей, наче чортик із табакерки. Очі вилізли з орбіт і швидко забігали, зуби міцно прикусили задерев’янілого язика. Луїс різко скинув ковдру. В ногах ліжка все було засипано глицею. Простирадла були абсолютно брудні.

— Луїсе?

Він помітив кілька соснових гілок на своїх колінах і раптом зиркнув на праву руку. На його біцепсі виднілась подряпина, свіжа подряпина там, де уві сні по ньому вдарила суха гілка.

Я зараз закричу. Я це відчуваю.

І він справді міг. Крик котився знизу до горла — нічого, крім великої холодної кулі страху. Реальність розмивалася. Справжньою реальністю були, як він думав, голки, бруд на простирадлах, кривава подряпина на голій руці.

Я зараз закричу, остаточно збожеволію і вже не повинен буду про це думати.

— Луїсе? — знову голос Рейчел. — Луїсе, ти що, заснув?

Він боровся з собою наступні пару секунд; він боровся з собою так само люто, як і в ту мить зростаючого збентеження, коли Паскоу, якого принесли в лазарет, помирав на ковдрі. І Луїс таки переміг. Одна з шальок терезів переважила, і він вирішив, що Рейчел не має цього бачити: його брудних ніг у хвої, скинутих на підлогу ковдр, заляпаних багном простирадл.

— Я вже прокинувся, — радісно відповів він. Язик у роті кривавив через те, що Луїс несподівано його прикусив. Його свідомість закружляла, і десь глибоко всередині, в найпотаємнішому закутку його єства, виникло питання, чи завжди це ірраціональне божевілля було так близько до нього. Так близько до всіх.

— Одне яйце чи два? — Рейчел зупинилася на другій чи третій сходинці. Слава Богу.

— Два, — гукнув він, відверто остерігаючись того, що каже. — Хай буде випускна.

— Гарний вибір! — сказала дружина і повернулася на кухню.

На одну секунду він полегшено замружився, але в пітьмі побачив срібні очі Паскоу. Його власні очі тої ж миті розплющилися. Луїс почав різко рухатися, женучи будь-які думки. З ковдрами все було гаразд. Він здер з ліжка простирадла. Зіжмакав їх і, вийшовши в коридор, жбурнув у жолоб для брудної білизни. Майже бігцем кинувся до ванни, ввімкнув душ і ступив під воду. Таку гарячу, що в ній можна було зваритися. Луїс змив бруд з ніг. До нього потроху поверталася впевненість, він уже міг дати ситуації раду. Витираючись, Крід раптом подумав, що поводиться як убивця, який певен, ніби приховав усі докази. Він реготав. Витирався і все ще реготав. Здається, він не міг зупинитися.

— Агов, ти, там нагорі, — покликала його Рейчел. — Чого смієшся?

— Жарт один крутий згадав, — відповів Луїс, усе ще регочучи. Він боявся, але страх не міг пересилити сміх. Він піднімався знизу, від живота, який став твердим, наче вмурований у стіну камінь. Крід вирішив, що не придумає нічого кращого, аніж просто кинути брудну білизну до жолоба. Міссі Дендрідж приходила щоп’ять днів прибирати в домі, помити все і попрати речі. Рейчел ніколи не побачить простирадла доти, доки вони не повернуться на ліжко… чистими. Ну хіба що Міссі сама розкаже про них Рейчел, але це навряд чи. Вона, ймовірніше за все, перешіптуватиметься з чоловіком про дивні секс-ігри Крідів, котрі передбачають вимазування ліжка багном та посипання хвоєю.

Через цю думку Луїс знову пирснув зо сміху. Останні схлипи та смішки лунали, коли він вдягався, і він збагнув, що почувається трохи краще. Як це подіяло, він не знав, але воно таки подіяло. Кімната виглядала нормальною, хіба що ліжко здавалося голим. Луїс позбувся отрути. Можливо, словом, яке він шукав, було «докази», але свідомість чомусь підкинула йому «отруту». Певно, люди роблять з ірраціональним саме це, подумав він. Вони чинять саме так, коли воно вривається у звичні причиново-наслідкові зв’язки, до яких звикли в західному світі. Напевно, ваш мозок так само впорається з літаючим блюдцем, яке одного ранку мовчки зависне над вашим подвір’ям, відкидаючи в’язкі пасма тіней, з дощем із жаб, з рукою з-під ліжка, яка раптом вчепиться у вашу ногу глупої ночі.

Напад сміху, як і напад страху… Якщо він почався, спинити його неможливо. Ти просто чекаєш, коли він мине, як камінь у нирках.

Ґейдж сидів на своєму стільчику. Він їв «Особливу К»[60] і активно кидався нею на стіл. Малий, безсумнівно, вирішив прикрасити вівсянкою підлогу, а на додачу ще й помити нею голову.

Рейчел вийшла з кухні з яєчнею і кухликом кави.

— Що ж то був за жарт такий веселий, Лу? Ти ґелґотів, наче гагара. Налякав мене трохи.

Луїс роззявив рота, поняття не маючи, що він має казати, але врешті згадав один анекдот, почутий тиждень тому в крамниці на розі, — щось про єврейського кравця, який купив папугу, що вмів говорити тільки: «Аріель Шарон[61] — дрочун».

Коли він закінчив розповідати, Рейчел гучно зареготала, і Ґейдж засміявся також.

«Чудово! Нашому герою вдалося приховати всі докази, і то добре. Брудні простирадла і гагарячий сміх у ванній. Тепер наш герой читає ранкову газету — чи, принаймні, витріщається в неї, — ставлячи печатку нормальності на цей ранок».

Десь такі думки роїлися в Луїсовій голові, коли він розгорнув газету.

Ось як треба (ясно?), думав він з безмірним полегшенням. Ви просто проходите крізь це, і воно зника… ну хіба що ви сидите з друзями біля багаття, і під протяжне завивання вітру розмови звертають на тему надприродних подій. Бо зазвичай біля вогнища, коли вас шарпає вітер, розмови ведуться про всякі дурниці.

Луїс доїв яєчню, чмокнув на прощання Ґейджа з Рейчел, зиркнув на білий прямокутник дверей пральні, які були за якийсь фут ліворуч від нього. Усе гаразд! Ще один нокаут за ранок. Рання осінь усім своїм виглядом демонструвала, що все буде просто чудово, цілу вічність. Він пильно оглянув дорогу після того, як вивів машину з гаража, але нічого не змінилося. Жодного переляку. Він просто минувся. Вийшов, як камінь із нирок.

Усе було чудово, аж поки Луїс не проїхав миль десять трасою. Тоді його почала бити пропасниця, і він був змушений з’їхати з шосе № 2 на практично порожню вранці парковку китайського ресторану «У Сінга», неподалік від Медичного центру Східного Мену, куди забрали тіло Паскоу. Та медичний центр то далеко не ресторан. Ха-ха-ха… Вік Паскоу більше ніколи не попросить ще одну порцію му гу гай пана.[62]

Судоми стрясали тіло. Луїс почувався безпорадним і нажаханим. Він боявся не чогось надприродного. (Ні! Тільки не цього сонячного ранку!) Чоловік боявся припустити, що, можливо, поступово втрачає здоровий глузд. Луїс почувався так, наче йому крізь голову протягнули довгий невидимий дріт.

— Не треба, — пробурмотів він. — Будь ласка, не треба.

Він намацав радіо і натрапив на Джоан Баез, котра виспівувала про діаманти та іржу[63]. Її милий холодний голос заспокоював його, і коли вона доспівала, Луїс відчув, що може їхати далі.

Приїхавши в лазарет, він кинув: «Вітаю, Чарлтон!» — і миттю сховався за дверима вбиральні. Луїс був переконаний, що зараз він схожий на привида. Але ні! Невеличкі мішки під очима навіть Рейчел не помітила. Він хлюпнув холодною водою собі на обличчя, витерся, пройшовся гребінцем по волоссю і пішов у кабінет.

Стів Мастертон і Суррендра Харду, лікар-індус, сиділи на дивані, пили каву й далі гортали картки «спецгрупи».

— Доброго ранку, Лу! — вигукнув Стів.

— Доброго.

— Сподіваюся, сьогоднішній ранок буде не таким, як вчора, — промовив Харду.

— О, ти пропустив усе найцікавіше!

— У Суррендри й без нас учора вистачало цікавого, — Мастертон вишкірив зуби. — Розкажи йому, Суррендро!

Харду посміхався, поліруючи рушником склянки.

— Двоє хлопців притягли свою подругу близько першої години ночі, — почав він. — Розумієте, вона була п’яна від щастя, що повернулася в рідні пенати. Дівчина дещо собі врізала, і я сказав, що треба накласти принаймні чотири шви, але шраму не буде. «Валяй», — ляпнула вона мені, і я нахилився перед нею отак.

Харду продемонстрував класичне східне привітання, звертаючись до когось невидимого. Луїс тихо захихотів, розуміючи, що сталося.

— І, поки я її зашивав, вона наблювала мені на голову.

Мастертон пирснув зо сміху, Луїс приєднався. Харду спокійно всміхнувся, наче таке з ним уже траплялося тисячу разів у тисячі його життів.

— Суррендро, скільки ти вже на чергуванні? — спитав Луїс, коли сміх затих.

— З півночі, — відповів той. — Я вже збирався йти. Просто затримався, аби ще раз з тобою привітатися.

— Що ж, привіт! — сказав Луїс, потиснувши його маленьку коричневу руку. — А тепер їдь додому і поспи.

— Ми вже майже закінчили зі «спецгрупою», — повідомив Мастертон. — Скажи «Алілуя», Суррендро!

— Краще утримаюся, — посміхнувся Харду. — Я не християнин.

— Ну тоді давайте хором заспіваємо «Миттєву Карму»[64] чи щось таке.

— Сяйте собі на здоров’я, — Харду всміхнувся і зник за дверима.

Луїс і Стів Мастертон провели його поглядами. На мить запанувала тиша, а потім вони розреготалися. Луїс ніколи ще не почувався так добре… так природно.

— Ну от, ми щойно завершили зі «спецгрупою», — мовив Стів. — А сьогодні до нас табунами пертимуть драгдилери.

Луїс кивнув. Дистриб’ютори ліків мали приїхати о десятій. Як любив наголошувати Стів, може, середа й для «Принца Спагеті»[65], зате у вівторок в Університеті Мену точно настає «День Д»[66]. «Д» означає «Дарвон»[67].

— Великий Босе, моя вам порада, — сказав Стів. — Не знаю, що за жевжики були у вас там у Чикаго, але ці пройди готові на все, аби впарити вам свій товар: від кухля пива в місцевій броварні до абонементу на боулінг у Бенгорі. Один хлопець намагався навіть втелющити мені надувну Джуді. І це мені! А я ж лише помічник адміністратора. Якщо вони не зможуть привезти зілля вам, вони привезуть вас до нього.

— Треба було погоджуватися на надувну Джуді!

— Нє-є-є. Вона була рудою. Не мій тип.

— Що ж, я згоден з Суррендрою, — сказав Луїс. — День сьогоднішній вже точно не такий, як вчорашній.

Коли працівник фармацевтичної компанії «Апджон» так і не приїхав до десятої, Луїс махнув рукою і вирішив зателефонувати в реєстраційне бюро. Слухавку підняла місіс Степлтон, яка пообіцяла негайно надіслати копію всіх даних про Віктора Паскоу. Коли Луїс завершив розмову, працівник «Апджон» уже прибув. Він не запропонував жодних ліків, лише запитав, чи не хоче Луїс придбати зі знижкою сезонний квиток на ігри «Новоанглійських патріотів»[68].

— Нє, — відповів Луїс.

— Та я й не сподівався, що ви погодитеся, — похмуро мовив продавець і пішов геть.

В обід Луїс пішов перекусити в кафе «Беарз Ден». Замовив сандвіч з тунцем і кока-колу. Взяв обід з собою і з’їв його, переглядаючи дані про Паскоу. Він намагався знайти хоч якийсь зв’язок між загиблим хлопцем і собою або Північним Ладлоу, де розташовувалося «Кладвишче домажніх тварин»… Туманна надія, що має бути хоч якесь раціональне пояснення навіть такій дивовижі, як ця. Може, юнак виріс у Ладлоу або ж навіть поховав на «Кладвишчі» кота чи собаку.

Однак жодного зв’язку знайти не вдалося. Паскоу походив з Бергенфілда, штат Нью-Джерсі. В Університет Мену приїхав вивчати електронну інженерію. На тих кількох друкованих сторінках Луїс не знайшов нічого, що могло б видати хоч найменший зв’язок між ним і хлопчиною, який пішов з життя у кімнаті очікування, — якщо, звісно, не брати до уваги те, що Паскоу помер у нього на руках.

Крід вицідив залишки кока-коли під шкрябання соломинки по дну банки, а потім викинув усе сміття в кошик. Обід був легким, та він з’їв його з апетитом. Насправді нічого страшного не було. Не зараз. Луїс більше не тремтів, і ранковий жах щодалі скидався на безглузду прикрість, марення наяву, без жодних наслідків.

Він постукав пальцями по журналу, знизав плечима і знову зняв слухавку. Цього разу він зателефонував у медичний центр і попросив з’єднати з моргом. Коли працівник моргу відповів, Луїс представився і сказав:

— У вас лежить один із наших студентів, Віктор Паскоу…

— Уже ні, — відповіли на тому кінці дроту. — Більше не лежить.

Луїсові враз забракло повітря.

— Що? — тільки і спромігся видушити він.

— Минулої ночі тіло відправили батькам. Його забрав представник похоронного бюро «Брукінгз-Сміт». Потерпілого відправили на «Дельті»… — шурхотіння папірців, — на «Дельті 109». Ну а куди ж він мав подітися? Пішов на гульки, чи як?

— Ні, — відповів Луїс. — Звісно ж, ні. Я просто… — Що «просто»? Якого чорта він взагалі це робить? Не було адекватного способу владнати цю справу. Треба прийняти це і забути. А все інше могло наробити лише купу нових проблем. — Мені лише здалося, що це надто швидко, — мовив він, затинаючись.

— Ну, його розітнули вчора, — знову тихе шарудіння папірцями. — Це зробив доктор Ріндзвік десь о третій двадцять. Ще до того його батько вже все організував. Гадаю, тіло прибуло в Ньюарк близько другої ночі.

— Зрозуміло. У такому разі…

— Якщо, звісно, носії нічого не наплутали і не надіслали його не туди, — жваво зазначив працівник. — Буває всяке, та з «Дельтами» зазвичай пригод не трапляється. Вони надійні, ці «Дельти». Було якось, один хлопець у нас помер на риболовлі, десь в окрузі Арустук. У якомусь із тих містечок, назва яких у кращому разі наявна на карті. Довбень так пожадливо цмулив пиво, що вдавився кільцем від банки. Біда сталася якраз тоді, коли він намагався відкрити банку пива. Його друзякам знадобилося два дні, аби доперти його до цивілізації. Ще й не знали, чи хоч якийсь літак його візьме. Та вони все одно тягнули його і сподівалися на краще. Відправили його додому в Гренд-Фолз, штат Міннесота, у вантажному відділенні якогось авіалайнера. Однак тут їм не пощастило. Спершу його привезли у Маямі, потім у Де-Мойн і врешті аж у Фарго, штат Північна Дакота. Потім хтось таки догнав, що з ним не так, але ж минуло ще три дні. З таким успіхом вони могли наколоти його «Кул-ейдом»[69] замість рідини для бальзамування: невдаха весь почорнів, а тхнуло від нього, як від зіпсованої свинячої печені. Отаке-то я чув. Шістьох вантажників знудило, — голос по той бік дроту щиро розсміявся.

Луїс заплющив очі:

— Добре, дякую вам.

— Якщо хочете, можу вам дати домашній номер доктора Ріндзвіка, щоб ви могли зателефонувати йому. Але зранку він зазвичай грає в гольф в Ороно.

— Ні, не варто, — відповів Луїс.

Він опустив слухавку. «Час уже покласти цьому край, — подумав він. — Коли тобі наснився той поганий сон чи що воно таке, в біса, було, то труп Паскоу точно лежав у Бенгерфільдському похоронному бюро. Усе, питання знято. Пора зав’язувати з цим усім».

Поки він їхав додому, йому спало на думку абсолютно просте і раціональне пояснення, чому його ноги були вимазані багном, і він полегшено зітхнув.

У нього трапився одиничний випадок лунатизму, спричинений несподіваним і жахливим фактом: у перший же робочий день до нього принесли смертельно пораненого студента, який віддав Богу душу прямо у нього на руках.

Це все пояснювало. Сон видався надзвичайно реальним, бо справді містив дуже багато реальності: килимок, холодна роса й особливо суха гілляка, яка подряпала йому руку. Це також пояснює, чому Паскоу міг проходити крізь зачинені двері, а він — ні.

У Луїса перед очима постала картина: Рейчел минулої ночі спускається сходами і бачить, як чоловік б’ється об задні двері, намагаючись уві сні пройти крізь них. Він осміхнувся. О, вона б від такого збожеволіла.

Ухопившись за ідею лунатизму, Крід міг проаналізувати причину саме такого сну, що він одразу ж і зробив. Він пішов на кладовище домашніх тварин, бо це місце у нього асоціюється з іншим нещодавно пережитим стресом, який спричинив серйозну сварку між ним і дружиною… І звісно ж, думав він із наростаючим збудженням, те місце асоціюється у нього з першим знайомством його дочки зі смертю. Усі ці деталі наклалися одна на одну в його свідомості, коли він вчора пішов спати.

Йому ще дуже пощастило, що він якось добрів додому — це в його пам’яті не збереглося. Мабуть, повернувся на автопілоті.

Хороша штука, цей автопілот. Він не міг навіть уявити, що було б, якби він таки прокинувся сьогодні зранку біля могили кота Полі — дезорієнтований, промоклий від роси та ще й до біса нажаханий. А Рейчел би як перелякалась!

Обміркувавши це, Луїс полегшено зітхнув. «Це все добре, але що робити з тими словами, які Паскоу сказав при смерті?» — ніяк не вгамовувався мозок Луїса, проте лікар швидко закрив йому рота.

Того вечора Рейчел прасувала речі, а Еллі та Ґейдж, всівшись на одне крісло, захопилися переглядом «Маппет-шоу»[70]. Луїс сказав дружині, що хотів би вийти трішки подихати свіжим повітрям.

— Ти повернешся до того, як я вкладатиму Ґейджа спати? — запитала вона, не відводячи погляду від праски. — Ти ж знаєш, він краще засинає, коли ти поруч.

— Звісно.

— Куди ти йдеш, татку? — поцікавилась Еллі, теж не відриваючись від телевізора. На екрані Міс Піґі от-от мала зацідити Керміту в око.

— Скоро повернуся, сонечку.

За п’ятнадцять хвилин він уже був на «Кладвишчі домажніх тварин». Роззирався навколо і боровся з сильним дежавю. Без сумніву, він приходив сюди вночі: маленька табличка на честь кота Полі була повалена. Це трапилося, коли привид Паскоу наблизився, майже наприкінці свідомої частини його сну. Луїс байдуже поправив її і підійшов до бурелому.

Той йому не сподобався. Спогади про те, як усі ці повалені вітром дерева перетворилися були на купу кісток, досі змушували його тремтіти. Він присилував себе простягнути руку і доторкнутися до однієї гілки. Загрозливо тримаючись на купі, гілляка раптом захиталася й гепнулася вниз. Луїс ледве встиг відскочити, аби вона не придавила йому черевика.

Він пройшовся вздовж бурелому. Спершу — ліворуч, потім — праворуч. З обох боків чагарники так щільно притискалися до нього, що здавалися непроникними. «Ні, тут точно не варто лазити, якщо маєш клепку в голові», — подумав Луїс. Усюди виднілися зарості отруйного плюща, який вився по землі (усе життя Луїс слухав, як люди хвалилися, що в них до таких штук імунітет, але він, як лікар, знав, що практично ні в кого його нема), а також найбільші колючки з усіх, які Луїсу коли-небудь доводилося бачити.

Крід повернувся назад, до середини купи. Він дивився на неї, поклавши руки в задні кишені джинсів.

«Ти ж не збираєшся туди лізти, правда?»

«Ні, босе. І чого б це я робив таку дурість?»

«Чудово. Я лише на хвильку занепокоївся, Лу. Виглядає як непоганий спосіб потрапити у власний лазарет зі зламаною щиколоткою, еге ж?»

«Є таке. До того ж смеркає».

Отак домовившись із собою про все, Луїс раптом почав дертися на бурелом.

Уже коли він опинився на півдорозі до вершини, дерева під ним затремтіли з характерним тріском.

Кляті кості торохтять, док.

Коли купа знову задвигтіла, він вирішив спускатися. Краї сорочки висмикнулися зі штанів.

Луїс ступив на тверду землю неушкодженим і без пригод, обтрусив руки від пилу і тирси. Рушив стежиною, яка приведе його додому — до дітей, які хочуть казочку на ніч, до Черча, який сьогодні проводив останній день як підкорювач дамських сердець, та до вечірнього чаювання з дружиною, коли діти поснуть.

Перш ніж піти, він ще раз оглянув галявину, вражений її непорушною тишею. Мацаки землистого туману виникали нізвідки, звиваючись навколо табличок. Ці концентричні кола… Це ж треба: самі того не знаючи, діти Північного Ладлоу своїми руками витворили власну модель Стоунхенджу.

«Це точно все, Луїсе?»

Попри те що він тільки краєм ока побачив те, що лежить по той бік бурелому, перш ніж двигтіння під ногами налякало його і змусило спуститися, він міг би заприсягтися, що бачив продовження стежки, яка вела в лісові хащі.

«Не твоя справа, Луїсе. Хай вона йде, куди хоче».

«Так, босе».

Луїс розвернувся і пішов додому.

Коли Рейчел уклалась спати, він ще з годину не міг заснути, перебираючи старі медичні журнали. Він відмовлявся визнати, що ідея лягти в ліжко — заснути — лякала його. Раніше в нього ніколи не бувало сомнамбулічних станів, тож він не міг бути певен, що це одиничний випадок, поки це станеться або не станеться знову.

Він почув, як Рейчел підвелась з ліжка і ніжно гукнула його:

— Лу, любий, ти йдеш?

— За мить буду, — відповів Луїс і погасив настільну лампу.

Тієї ночі йому знадобилося значно більше, ніж сім хвилин, щоб вимкнути свою обчислювальну машину. Він слухав глибоке дихання Рейчел, яка міцно спала біля нього, і прихід Віктора Паскоу не видавався аж таким неможливим. Він боявся, що варто заплющити очі — і двері з грюкотом розчахнуться, і у дверному прорізі стоятиме він — наша запрошена суперзірка — Віктор Паскоу, у спортивних шортах, мертвотно блідий і з випнутою ключицею.

Луїс часом провалювався в сон, і йому уявлялося, як це — прокинутися на страшному і холодному «Кладвишчі домажніх тварин», поміж отих концентричних кіл, залитих місячним сяйвом, а потім повертатися назад тією стежкою в глушині. Він думав про це і знову прокидався.

Лише після півночі сну нарешті вдалося підкрастися до нього й полонити. Жодних видінь не було. Луїс прокинувся о пів на восьму, почувши стукіт осіннього дощу об шибки. З легким острахом відкинув ковдру і глянув на простирадло: воно було бездоганним. Звісно, ніхто б не зміг так сказати про його ноги, вкриті мозолями на п’ятках, але вони були хоча б чистими.

Стоячи під душем, він піймав себе на тому, що мугикає якийсь мотивчик.

Міссі Дендрідж посиділа з Ґейджем, поки Рейчел відвезла Вінстона Черчилля до ветеринарної клініки. Тої ночі Еллі не спала до одинадцятої. Вона сварливо пояснювала, що не може спати без Черча, і просила води склянку за склянкою. Нарешті Луїс відмовився постачати її рідиною, пояснюючи, що вона може напудити під себе. Це викликало таку бурхливу істерику, що Луїс і Рейчел перезирнулися між собою, здивовано кліпаючи очима.

— Вона боїться за Черча, Луїсе, — промовила Рейчел. — Дай їй випустити пару.

— Вона не зможе так горлати вічно. Колись вона таки припинить, — пробурчав Луїс. — Принаймні я сподіваюся на це.

Він мав рацію. Хрипи Еллі та розлючені крики перейшли в гикання і тихе скавуління. Нарешті вона остаточно затихла. Коли Луїс піднявся глянути, як там дочка, то побачив, що вона спить на підлозі, міцно обійнявши котяче ліжко, яке Черч навряд чи взагалі коли-небудь використовував.

Луїс забрав кошик з її рук, вклав малу під ковдру, прибрав волосся з її спітнілого лоба і поцілував. Піддавшись миттєвому пориву, зайшов до маленької кімнатки, яка була кабінетом Рейчел, написав на аркуші паперу великими друкованими літерами коротенького листа (Я ПОВЕРНУСЯ ЗАВТРА. ЦІЛУЮ, ЧЕРЧ.) — і прикріпив його до подушки на дні котячого ліжка. Потім пішов до спальні в пошуках Рейчел. Вона була там. Вони кохались, а потім заснули в обіймах.

Черч повернувся додому в п’ятницю першого Луїсового повного тижня на роботі. Еллі багато зробила для нього — витратила частину кишенькових на коробку котячих смаколиків і практично всипала Ґейджу, коли той спробував полізти до «кииисі».

Той засмутився так, як ніколи не засмучувався через гримання батьків. Догана від Еллі дорівнювала для нього догані від Бога.

Луїсу було сумно дивитися на Черча. Смішно, але результат ніяк не вплинув на його думки щодо кастрації. Ніщо не вказувало на те, що Черч колись був живчиком: він більше не ходив бадьоро, як стрілець, його хода стала повільною й уважною, як у хворого в санаторії. Він дозволяв Еллі годувати себе з руки і не виявляв жодного бажання вийти надвір чи хоча б у гараж.

Черч змінився. Зрештою, можливо, це було і на краще.

Але, здається, ні Рейчел, ні Еллі нічого не помітили.

Бабине літо прийшло і швидко минуло. Дерева вкрилися мідною барвою, недовго виблискували на сонці і потьмяніли. А після одного холодного, проливного дощу в середині жовтня почався падолист. Еллі приносила зі школи море гелловінських прикрас і розважала Ґейджа історіями про Вершника без голови. Весь вечір Ґейдж весело лепетав про таємничого хлопа на ім’я Ічибод Брейн[71], чим викликав шалений напад реготу в Рейчел. Та рання осінь була для них радісною і щасливою.

Робота Луїса в університеті увійшла в звичне русло, ставши нелегким, але приємним обов’язком. Він приймав пацієнтів, відвідував засідання Ради коледжів, писав обов’язкові статті для студентської газети, у яких радив звернутися в лазарет по абсолютно конфіденційну допомогу щодо венеричних захворювань та вмовляв зробити щеплення проти грипу, адже цієї зими може розбушуватися штам «А». Крід брав участь у засіданнях, іноді на них виступав. А в середині жовтня поїхав на Новоанглійську конференцію з питань медицини у вищих навчальних закладах у Провіденс[72], де читав доповідь про юридичний аспект лікування студентів. Віктор Паскоу згадувався там під вигаданим ім’ям Генрі Монтеса. Колеги добре прийняли доповідь. Луїс уже почав розробляти бюджет лазарету на наступний рік.

Його вечори також перетворилися на рутину: спілкування з дітьми після вечері, одна-дві банки пива з Джадом Крендалом опісля. Часом Рейчел ходила разом з ним, якщо Міссі погоджувалася посидіти з дітьми годинку, а іноді й Норма приєднувалася до них, та частіше це були посиденьки Джада і Луїса. Луїсові подобалося розмовляти зі старим, а той так переповідав усі триста років історії Ладлоу, немов пережив кожен з них. Він любив поговорити, та не балакав надто довго. Луїс ніколи від нього не стомлювався і не нудьгував, хоча й помічав часом, що Рейчел ледве стримує позіхання.

Зазвичай він до десятої повертався додому, а потім вони з Рейчел кохалися. Ще ніколи відтоді, як побралися, вони не робили цього так часто і з таким задоволенням. Рейчел вважала, що у всьому винна якісна артезіанська вода, а Луїс перекладав відповідальність на менське повітря.

Жахлива смерть Віктора Паскоу в перший день осіннього семестру поступово вивітрювалася як зі студентської пам’яті, так і з голови Луїса; хоча, без сумніву, родина хлопця досі була в жалобі. Луїс розмовляв по телефону з безутішним батьком Паскоу: запевняв його, що зробив усе можливе для порятунку юнака. Він не розповідав йому про весь той жах, про мозок, який витікав на килим, про те, що рани його сина були несумісні з життям, але знав, що сам ніколи не зможе цього забути. Для решти ж людей Паскоу практично розтанув у минулому.

Луїс досі пам’ятав про сон і про сомнамбулічний досвід, пов’язаний з ним, однак тепер йому здавалося, що це сталося з кимось іншим — по телевізору абощо. Це було схоже на його перший і єдиний похід до повії в Чикаго шість років тому — ці події не мали нічого спільного з його життям і лишень відбивалися в ньому фальшивою луною.

І він більше не думав про те, що сказав чи не сказав смертельно поранений Паскоу.

Ніч на Гелловін була морозною. Луїс та Еллі почали похід за цукерками з Крендалів. Еллі радісно гиготіла і вдавала, начебто вона літає на своїй мітлі кухнею Норми, за що отримала схвалення старенької:

— О Джаде, вона наймиліша дівчинка з усіх, правда ж?

Джад погодився і запалив цигарку.

— А де Ґейдж, Луїсе? Я думав, ви і його одягнете в якийсь костюмчик.

Насправді вони планували взяти його з собою — Рейчел особливо цього хотілося, адже вони з Міссі Дендрідж пошили для нього чудовий костюм жучка з вусиками, зробленими із зігнутих вішалок, обгорнених гофрованим папером. Але хлопчик не дуже добре почувався — мабуть, застудився. Луїс прослухав його легені і почув легкі хрипи, та й термометр за вікном показував лише 40 градусів[73] о шостій годині вечора, тому вирішили, що малому краще залишитись удома. Хоч Рейчел це й засмутило, вона погодилася.

Еллі пообіцяла Ґейджеві одну зі своїх цукерок, але її непомірний жаль і співчуття наштовхнули Луїса на думку, що насправді дочка трохи раділа, що братик не плентатиметься за нею і не відбиратиме на себе частину уваги.

— Бідненький Ґейдж, — її голос звучав так, немов вона розмовляла зі смертельно хворим. А Ґейдж, поки що не усвідомлюючи, яку нагоду пропускає, вмостився біля сонного Черча і дивився телевізор.

— Еллі — відьма, — відповів Ґейдж без особливого інтересу і повернувся назад до телевізора.

— Бідненький Ґейдж, — промовила Еллі, жалісливо зітхаючи. Луїс подумав про крокодилячі сльози й осміхнувся. Еллі вхопила його за руку і потягнула: — Ходімо, татку! Ходімо-ходімо-ходімо!

— Ґейдж трохи занедужав, — відповів зараз Луїс Джаду.

— О, це і справді прикро, — сказала Норма. — Але наступного року йому буде навіть цікавіше. Відкривай сумку, Еллі… Упс!

Норма взяла з миски на столі яблуко і «Снікерс», та і те, й інше випало з її рук. Луїса вразило, наскільки її покручені артритом руки були схожі на клешні. Він нахилився і підняв яблуко, яке котилося підлогою, а Джад підхопив «Снікерс» і кинув його до Еллі в сумку.

— Ой, люба, давай я дам тобі інше яблучко, — запропонувала Норма. — Це ж, мабуть, побилося.

— Ні, не варто, і це хороше, — відповів Луїс, намагаючись вкинути яблуко в торбинку Еллі. Однак дівчинка відступила на крок і завбачливо прикрила торбинку.

— Я не хочу побите яблуко, татку! — мовила вона до Луїса, немов той зовсім здурів. — На ньому ж будуть коричневі плямки… Фу.

— Еллі, це, чорт забирай, неввічливо!

— Луїсе, не свари її за те, що каже правду. Щирість і відрізняє дітей від дорослих. А коричневі плями — бридкі.

— Дякую, місіс Крендал! — Еллі переможно зиркнула на батька.

— Прошу, люба, — всміхнулася Норма.

Джад провів їх до ґанку. Повз пройшли двоє маленьких привидів, і Еллі впізнала в них друзів зі своєї школи. Вона потягнула їх до Норми на кухню, і на якусь мить Джад і Луїс лишилися сам на сам.

— Її артрит погіршився, — мовив Луїс.

Джад ствердно кивнув і викинув недопалок у попільничку.

— Їй завжди гіршає восени і взимку, але так погано ще ніколи не було.

— Що каже лікар?

— Нічого. Він не може нічого сказати, бо Норма не хоче його бачити.

— Що? Чому?

Джад подивився на Луїса: у світлі вогнів «універсала», який чекав на гостей, старий виглядав на диво беззахисним.

— Мабуть, варто було б обрати кращий час для того, щоб попросити про це, але, гадаю, в дружбі немає поняття «хорошого» і «поганого» часу. Чи не міг би ти її оглянути?

З кухні чулося завивання привидів і гиготіння Еллі — вона цілий тиждень вчилася сміятися як справжня відьма. Усе повнилося гелловінськими веселощами.

— Норму щось іще турбує? — запитав Луїс. — Вона чогось боїться?

— Її болить у грудях, — тихо відповів Джад. — І вона більше не хоче бачити доктора Вейбріджа. Я трохи хвилююся.

— А чи хвилюється вона сама?

Джад завагався, але все ж таки сказав:

— Гадаю, вона налякана. Мо’, то основна причина, чом вона не хоче йти до лікаря. Одна з її ліпших подруг, Бетті Кослоу, померла в лікарні минулого місяця. Рак. А вони з Нормою однолітки. Вона боїться.

— З радістю її огляну, — погодився Луїс. — Жодних проблем.

— Дякую, Луїсе, — вдячно відповів Джад. — Якщо ми разом схопимо її, то мо’…

Джад раптово змовк і запитально схилив голову набік. Його погляд перетнувся з Луїсовим.

Крід не пригадував, як одне почуття змінилося іншим. А від спроб розібратися в цих причиново-наслідкових зв’язках тільки паморочилося в голові. Певен він був тільки в одному: якоїсь миті цікавість змінив острах, що сталося щось лихе. Він знову перехопив той беззахисний погляд в очах Джада.

— Гуууууу-гууууу… — завивали привиди на кухні. — Гуууу…

І раптом цей звук переріс у перелякане:

— Аааааааааа!!!

Один із привидів закричав.

— Татку! — високий голос Еллі пульсував дикою тривогою. — Татку, місіс Крендал упала!

— О Боже! — простогнав Джад.

Еллі вибігла на ґанок, її чорна сукня тріпотіла на вітрі. В одній руці вона тримала свою мітлу. Її зелене обличчя, витягнувшись від хвилювання, нагадувало тепер перекошену гримасу п’яного карлика. Двоє маленьких привидів вийшли слідом за нею в сльозах.

Джад кинувся на кухню, на диво меткий як на свої вісімдесят з гаком. Та ні, не просто меткий — моторний. Він гукав дружину на ім’я.

Луїс нахилився до Еллі і поклав руки їй на плечі:

— Еллі, стій тут, на ґанку. Домовились?

— Татку, мені страшно, — прошепотіла вона.

Двоє маленьких привидів пролетіли повз них — вони торохкотіли сумками з цукерками і кликали своїх матусь.

Луїс побіг у кухню, хоч Еллі й кричала, щоб він повернувся.

Норма лежала на горбкуватому лінолеумі в оточенні розкиданих яблук і «Снікерсів». Мабуть, вона зачепила миску, коли падала, і перевернула її. Поруч валялась тарілка «Пайрекс»[74]. Джад тримав дружину за зап’ясток і з надією дивився на Луїса.

— Допоможи мені, Луїсе! Допоможи Нормі. Боюся, вона помирає.

— Суньтеся ближче до мене, — сказав Луїс, розчавивши коліном яблуко на підлозі. Сік просочився крізь його старі вельветові штани, і вся кухня враз сповнилася сидровим ароматом.

«Отак ти й нагадав про себе, Паскоу», — спало Луїсові на думку, та він щосили намагався виштовхнути нав’язливий образ зі своєї свідомості.

Він перевірив пульс Норми — дуже слабкий, млявий, уривчастий. То було навіть не серцебиття, а просто спазми. Гранична аритмія: так і до зупинки серця недалеко. «Усе як у Елвіса Преслі, Нормо», — подумав Луїс.

Він розстібнув її сукню і жовту шовкову сорочку. Повернув її голову набік і почав робити штучне дихання.

— Джаде, слухайте сюди, — Луїс поклав ліву долоню на чотири дюйми над мечоподібним відростком. Права рука притримувала ліве зап’ястя, посилюючи тиск. Тисни сильно, але не надміру: старі ребра можуть не витримати. Ще рано панікувати. І заради Бога, не роздави немолоді легені.

— Я тут, — відгукнувся Джад.

— Візьміть Еллі та відведіть її додому. Обережно, стежте, щоб вас не збила машина. Скажіть Рейчел, що сталося і що мені потрібен мій саквояж. Не той, що в кабінеті, а той, що у ванній, на верхній полиці, вона знає. А ще хай зателефонує в бенгорську лікарню і викличе «швидку».

— Але ж Бакспорт ближче, — зауважив Джад.

— А з Бенгора швидше приїдуть. Ідіть. І хай телефонує вона, а не ви. Мені потрібен саквояж.

Як тільки Рейчел дізнається, що тут трапилося, вона точно зрозуміє, що потрібно.

Джад вийшов. Луїс чув, як гримнули вхідні двері. Він лишився сам на сам з Нормою Крендал і ароматом яблук. З вітальні долинало мірне цокання годинника.

Раптом Норма глибоко вдихнула. Її повіки затремтіли. І тут Луїса пронизало страшне і невідворотне передчуття: ось зараз жінка розплющить очі… О Боже, вона розплющить очі і заговорить про «Кладвишче домажніх тварин»…

Та вона лише розгублено зиркнула на Луїса, навряд чи впізнаючи його, і знову заплющила очі. Луїсу стало соромно за напад цього дурного страху. В той же час він відчув полегшення. У Норминих очах був біль, але не смертельна агонія. Ні, вона ще побореться.

Луїс важко дихав і витирав піт. То лише парамедики з телевізора можуть без зусиль робити штучне дихання. Хороший непрямий масаж серця з’їдав багато калорій, тож завтра в нього болітимуть руки і плечі.

— Я можу чимось допомогти?

Він озирнувся. Жінка, вбрана в брюки та коричневий светр, нерішуче стояла в дверях, притиснувши руки до грудей. «Мама привидів», — здогадався Луїс.

— Ні, дякую, — відповів він, а потім додав: — Так. Намочіть, будь ласка, ганчірку, викрутіть її і покладіть Нормі на лоба.

Жінка пішла шукати ганчірку. Коли Луїс знову глянув на Норму, то побачив, що вона розплющила очі.

— Я впала, Луїсе, — сказала вона. — Мо’, зомліла.

— У вас було щось на кшталт серцевого нападу, — мовив Луїс. — Але нічого серйозного. Зараз відпочиньте трохи й менше говоріть, Нормо.

Він хвильку перепочив, а потім знову намацав її пульс. Серцебиття було прискореним і нагадувало морзянку: спершу рівномірне, потім прискорювалося ледь не до стану фібриляції і, врешті, вирівнювало свій ритм. Тук, тук, тук, ТУК-ТУК-ТУК, тук, тук, тук… Це було не дуже добре, та все ж краще за аритмію.

Жінка повернулася з ганчіркою і поклала її Нормі на лоба. Відтак непевно вийшла. Повернувся Джад із саквояжем Луїса.

— Луїсе?

— З нею все буде гаразд, — мовив Луїс, дивлячись на Джада, але насправді звертаючись до Норми. — «Швидка» вже їде?

— Твоя дружина її викликала, — доповів старий. — Я недовго там вештався.

— Ні… Не в лікарню, — прошепотіла Норма.

— Так, у лікарню, — наполіг Луїс. — П’ять днів обстеження та лікування, а потім можна повернутися додому на своїх двох, люба Нормо. А якщо ви будете сперечатися, змушу вас з’їсти всі ці яблука. Разом із зернятами.

Вона змучено усміхнулася і знову заплющила очі.

Луїс відкрив наповнений всякою всячиною саквояж, дістав звідти «Ісоділ» і висипав одну таблетку. Вона була такою дрібною, що могла легко поміститися на кінчику нігтя. Він закрутив ковпачок пляшечки і взяв таблетку двома пальцями.

— Нормо, ви чуєте мене?

— Так.

— Відкрийте, будь ласка, рота. Я покладу вам таблетку під язика. Ви нам — шкоду, ми вам — частування[75]. Оцю маленьку. Потримайте її там, доки вона розсмокчеться. Вона трішки гірка, але то нічого. Згода?

Вона розтулила рота.

На нього війнуло затхлим запахом, і Луїс відчув пекучий жаль за цю стару — розхристану, простоволосу, розпластану на підлозі власної кухні посеред розкиданих яблук і цукерок. Враз вона уявилася йому сімнадцятирічною — тоді, мабуть, її груди викликали цікавість у молодиків з усієї околиці, у неї ще були всі зуби, а серце безперебійно качало кров, як маленький потужний моторчик.

Вона взяла таблетку під язик і трішки скривилася. Ліки справді виявилися гіркими. Що ж, так завжди буває. Та вона — не Віктор Паскоу, якому вже не можна було ніяк допомогти. Норма ще побореться за життя. Вона підняла руку, і Джад ніжно до неї доторкнувся.

Луїс підвівся, узяв перевернуту миску і почав складати до неї частування. Жінка, що представилася як місіс Баддінджер з іншого кінця вулиці, допомогла йому, а потім сказала, що повернеться до машини, бо її хлопчики, мабуть, перелякалися.

— Дякую за допомогу, місіс Баддінджер, — мовив Луїс.

— Та я ж нічого не зробила, — спокійно відповіла вона. — Але коли я повернуся додому, то стану на коліна й подякую Господу за те, що ви опинилися поруч, лікарю Крід.

Луїс трохи збентежено помахав їй рукою на прощання.

— І я зроблю так само, — сказав Джад і пильно глянув у вічі Луїсу. Погляд старого знову був спокійним і стриманим. Коротка мить збентеження і страху минула. — Я твій боржник.

— Та годі-бо. — Луїс знову помахав рукою місіс Баддінджер. А вона всміхнулася у відповідь. Луїс узяв яблуко і став його їсти. Фрукт був настільки солодким, що смакові рецептори миттєво завили… Луїсові подобалося це духмяне яблуко, солодкий приз за нічну перемогу. Тим більше він дуже зголоднів.

— Я абсолютно серйозно, — продовжував Джад. — Якщо потребуватимеш допомоги, одразу звертайся до мене.

— Згода, — мовив Луїс. — Я так і зроблю.

За двадцять хвилин прибула «швидка» з Бенгора. Луїс стояв і дивився, як санітари поклали Норму в машину. Побачив Рейчел у вікні вітальні й підняв руку на знак привітання. Дружина махнула йому у відповідь.

Разом з Джадом вони спостерігали, як машина їде геть, з блимавками, та без сирени.

— От би поїхати зараз у лікарню! — зітхнув Джад.

— Вас усе одно сьогодні до неї не пустять. Їй треба зробити кардіограму й покласти у відділення інтенсивної терапії. А це означає, що у найближчі дванадцять годин жодних відвідувачів.

— З нею все буде гаразд, Луїсе? Справді гаразд?

Луїс знизав плечима:

— Ніхто не може цього гарантувати. У неї був серцевий напад. Та все ж думаю, що, наскільки це можливо, з нею все буде добре. Вона почуватиметься навіть краще, ніж зазвичай, бо пройде курс лікування.

— Еге ж, — відповів Джад і запалив «Честерфілд».

Усміхнувшись, Луїс глянув на годинника. І дуже здивувався, коли побачив, що зараз лише десять хвилин по сьомій. Йому здавалося, що минуло набагато більше часу.

— Джаде, я, мабуть, піду: нехай Еллі ще позбирає своє гелловінське частування.

— Ну звісно ж. Скажи їй, хай забирає всі цукерки, які їй трапляться.

— Так і передам, — пообіцяв Луїс.

Коли Луїс повернувся додому, Еллі все ще не зняла свій костюм відьмочки. Рейчел намагалася переконати її переодягнутися в нічну сорочку, однак дівчинка вперто не погоджувалася: вона досі сподівалася, що весела гра, перервана тим дивним серцевим нападом, продовжиться. Коли Луїс сказав їй знову надягати пальто, вона від щастя заплескала в долоньки.

— Але вже надто пізно, Луїсе.

— Тоді візьмемо машину, — відповів Луїс. — Рейчел, вона ж цілий місяць на це чекала!

— Гаразд, — усміхнулася Рейчел. Еллі радісно кинулася знімати пальто з вішака. — З Нормою все добре?

— Гадаю, так, — Попри втому він добре почувався. — Її серцевий напад був незначним. Звісно, їй доведеться бути обережнішою. Та коли тобі сімдесят п’ять, доводиться прийняти, що всі бурхливі деньки вже позаду.

— Добре, що ти був там, справжня удача. Неначе Господнє провидіння.

— Мені більше подобається удача, — відповів Луїс і посміхнувся, коли побачив Еллі вже в пальто. — Ну що, готова, Відьмо Хейзел? [76]

— Готова! — вигукнула дівчинка. — Вперед-вперед-вперед!

Дорогою назад, за годину, назбиравши з півторбинки цукерок (Еллі протестувала, коли Луїс оголосив кінець рейду по будинках, але не дуже бурхливо, бо сама була втомленою), Еллі приголомшила Луїса запитанням:

— Татку, це через мене у місіс Крендал стався серцевий напад? Через те, що я не захотіла взяти побите яблуко?

Луїс глянув на неї і вкотре здивувався, звідки діти беруть такі химерні й забобонні думки. Якщо ступиш під драбину, твоя мама зламне спину. Любить — не любить. В тата пузо, в тата очі, руки до труда охочі; як опівніч зарегочеш, то твій тато жить не схоче. Ці зразки дитячого фольклору нагадали йому про концентричні кола на кладовищі домашніх тварин. Він хотів усміхнутися, але не міг.

— Ні, люба. Коли ти була всередині з тими двома привидами…

— То не привиди, а всього-на-всього близнюки Баддінджери.

— Не важить. Коли ви з ними були там, містер Крендал розповідав мені, що останнім часом у його дружини бувають болі в грудях. Насправді саме ви допомогли врятувати їй життя чи, принаймні, уникнути найгіршого.

Тепер уже Еллі вражено на нього дивилася.

Луїс кивнув:

— Їй потрібен був лікар, люба. А я і є лікар. Та я опинився там лише тому, що прийшов разом з тобою збирати гелловінські цукерки.

Еллі довго обдумувала це і кивнула.

— Але ж вона в будь-якому разі помре, — зауважила вона абсолютно прагматичним тоном. — Люди з серцевими нападами зазвичай помирають. Навіть якщо вони виживають, то потім трапляються нові й нові напади, а тоді… беркиць! І все.

— І де ж ти таке почула, скажи на милість?

Еллі лише знизала плечима, і Луїс із подивом відзначив, що цей жест такий схожий на його власний.

Дівчинка дозволила йому нести свою торбинку з цукерками — це був вияв неабиякої довіри. Тим часом Луїс обмірковував сказане дочкою. Думка про те, що Черч може померти, довела її до істерики. Однак думка про те, що Норма Крендал, яка стала їй майже за бабусю, помирає… Еллі сприйняла це спокійно, як даність. Як же вона сказала? «Потім трапляються нові й нові напади, потім… беркиць! І все».

Кухня було порожньою, та Луїс чув, як Рейчел ходила на горішньому поверсі. Він висипав цукерки Еллі на стіл і сказав:

— Усе не завжди відбувається так, як ти сказала, Еллі. У Норми був дуже маленький серцевий напад, до того ж я встиг надати допомогу, тож не думаю, що її здоров’ю було завдано непоправної шкоди. Вона…

— О, я знаю, — майже життєрадісно погодилася дівчинка. — Та вона вже стара, тож скоро помре. І містер Крендал також. Татку, можна я з’їм яблуко перед сном?

— Ні, — задумливо мовив він, дивлячись на дочку. — Йди нагору і чисть зуби, мала.

«Невже хтось справді вірить, що розуміє дітей?» — зачудувався він.

Коли в будинку запанувала темрява і подружжя лежало у своєму подвійному ліжку, Рейчел м’яко запитала:

— Це дуже налякало Еллі, Лу? Вона засмутилася?

«Ні», — подумав він. Вона знає, що старі люди час від часу конають, як і знає про те, що коника-стрибунця краще відпустити, коли він плюється. Знає, що, коли ти стрибаєш на скакалці і збиваєшся на рахунок тринадцять, твоя найкраща подруга скоро помре… І як, певно, знає, що могили на «Кладвишчі домажніх тварин» треба розташовувати колами.

— Та ні, — відповів він дружині. — Вона трималася дуже добре. Давай спати, Рейчел.

Тієї ночі, коли вони вже поснули, а Джад лежав у ліжку без сну і спокою, вдарив сильний мороз. Піднявся вітрюган, який зривав з дерев останні листочки, тепер нудної коричневої барви.

Вітер розбудив Луїса, і він зіп’явся на лікті, сонний і збентежений. На сходах почулися повільні, важкі кроки. Це Паскоу: він повернувся. Аж тепер. Через два місяці. Зараз відчиняться двері і перед ним постане огидний зогнилий труп. Його спортивні шорти вкриті пліснявою, драглиста плоть відвалюється шматками від кісток, лишаючи по собі діри, мозок остаточно прогнив. Тільки очі лишились живими… пекельно ясними і живими. Цього разу Паскоу не говоритиме, адже його голосові зв’язки надто трухляві, аби творити звуки. Та все буде написано в його очах… І ці очі змусять підкоритися.

— Ні, — видихнув він, і кроки стихли.

Луїс підвівся. Підійшов до дверей і широко розчинив їх: гримаса жаху й рішучості спотворювала його обличчя. Паскоу зараз буде там, зі своїми піднятими руками виглядатиме як давно померлий диригент, готовий покликати до життя перші акорди «Вальпургієвої ночі»[77].

Але за дверима ніц не було, як сказав би Джад. Лише сповнена тиші порожнеча. Луїс повернувся до ліжка і заснув.

Наступного дня Луїс зателефонував у відділення інтенсивної терапії в лікарні. Йому повідомили, що Норма все ще перебуває в критичному стані. Однак так завжди говорять про пацієнтів після серцевого нападу перші двадцять чотири години. Луїс отримав оптимістичний прогноз від Вебріджа, лікаря Норми:

— Це не був навіть мікроінфаркт. Не лишилося жодних шрамів. Вона завдячує вам життям, докторе Крід.

На тижні Луїс заскочив до лікарні з букетиком квітів і дізнався, що Норму вже перевели до двомісної палати — хороший знак. Джад сидів поруч із дружиною.

Норма радісно вигукнула, побачивши квіти, і попросила медсестру принести для них вазу. Потім керувала Джадом, щоб той поставив букет у вазу, гарно розрівняв і помістив на комод із дзеркалом у кутку.

— Скільки вже можна над ними чаклувати! — пробурмотів Джад, коли вона вже втретє попросила його переставити квіти.

— Не зубоскаль, Джадсоне, — докорила Норма.

— Як скажеш.

Врешті Норма глянула на Луїса.

— Хочу подякувати за те, що ви зробили, — зі зворушливою сором’язливістю промовила вона. — Джад сказав, що я завдячую вам життям.

— Джад перебільшує, — збентежився Луїс.

— Та не дуже-то й перебільшую, — зиркнув на Луїса Джад, майже посміхаючись. — А тебе мамка не вчила, що не варто нехтувати подяками?

Луїсова мати нічого такого не казала — принаймні він не пригадував. Але добре пам’ятав, як вона казала, що фальшива скромність — крок до гріха гордині.

— Нормо, я з радістю вам допоміг, — відповів Луїс.

— Ти хороша людина, — мовила на те Норма. — А тепер нехай мій чоловік піде з тобою і купить тобі склянку пива. Я дуже хочу спати, але ніяк не можу його позбутися.

Джад піднявся з готовністю:

— Чорт забирай! Сунемо швидше, Луїсе, а то раптом вона передумає.

Перший сніг випав за тиждень до Дня подяки. Ще трішки нападало 22 листопада, однак на свято небо було блакитним, ясним і холодним. Луїс відвіз родину в Бенгорський міжнародний аеропорт, щоб посадити на літак до Чикаго — в гості до батьків Рейчел.

— Це неправильно, — повторила Рейчел уже, мабуть, удвадцяте відтоді, як це питання було порушено місяць тому. — Мені не подобається ідея, що ти блукатимеш тут один як перст на День подяки. Це ж родинне свято.

Луїс переклав Ґейджа, який видавався гігантським у своїй куртці дорослого хлопчика, на іншу руку. Еллі стояла біля одного з великих вікон і дивилася, як злітає гелікоптер Повітряних сил.

— Я взагалі-то не збираюся заливати горе пивом, — мовив Луїс. — Норма і Джад запрошують мене на індичку та всі інші штуки. Дідько, як мені набридло почуватися винним! Мені ніколи не подобалися оті всі колективні збіговиська на свята. Я починаю пити о третій, паралельно дивлячись якийсь футбольний матч, о сьомій уже обпиваюсь і засинаю. А наступного ранку прокидаюся, і здається, що команда чірлідерок витанцьовує в моїй голові якесь божевільне бугі-вугі. От тільки мені не до душі відправляти тебе кудись саму з двома дітьми.

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла вона. — Польоти в першому класі дозволяють відчувати себе принцесою. А Ґейдж усю дорогу спатиме — від Логана до О’Хейра.

— Це ти так думаєш, — зауважив Луїс, і вони обоє розсміялися.

Посадку вже оголосили, і Еллі підбігла до них:

— Мамо, це наш літак! Ходімо-ходімо-ходімо, а то він полетить без нас!

— Не полетить, — запевнила Рейчел, стискаючи в руках посадкові талони. На ній було хутряне пальто. «Правда, хутро штучне, та воно, швидше за все, мало б виглядати як ондатрове», — подумав Луїс. Як би воно там не мало виглядати, Рейчел була в ньому чарівною.

Можливо, ці думки якось відбилися в його очах, бо вона різко обійняла його, ледь не роздавивши Ґейджа між ними. Ґейдж подивився здивовано, але не дуже засмучено.

— Луїсе Крід, я кохаю тебе, — сказала вона.

— Маааа-мо, — Еллі вже згорала від нетерпіння. — Ну ході-і-і-і-мо…

— Гаразд. Поводься добре, Луїсе.

— Таке скажеш, — відповів він, усміхнувшись. — Звісно, я буду обережним. Передавай привіт сімейству, Рейчел.

— Ах, ти… — вона скорчила мармизку. Дурною Рейчел не була і чудово розуміла, чому Луїс пропускає поїздку. — Дуже смішно.

Він спостерігав, як вони піднімаються трапом і зникають з поля зору… до наступного тижня. Луїс відчував, що вже за ними скучив. Підійшов до вікна, де нещодавно стояла Еллі, і простежив, поклавши руки в кишені, як вантажники переносять валізи.

Насправді все було дуже просто. Батькам Рейчел Луїс одразу не сподобався: спершу через те, що народився не в такому багатому районі. Та найгірше, він хотів, аби їхня дочка гарувала разом з ним, коли він вступив до медичної школи, хоча, найпевніше, вилетів би звідти.

Луїс міг би це перетерпіти і, власне, досить успішно терпів. Однак потім сталося те, про що Рейчел не знала і не повинна була дізнатися… точно не від Луїса. Ірвін Ґолдман запропонував йому оплатити весь курс навчання в медичній школі. Та ціна такої «стипендії» (за визначенням самого Ґолдмана) — негайно розірвати заручини з Рейчел.

Луїс був не в тому віці, коли погоджуються на подібні дикі, але дуже мелодраматичні пропозиції (чи то хабарі, якщо називати речі своїми іменами). Подібне, мабуть, прийнятне для тих, кому під дев’яносто. От тільки їм цього ніхто вже не пропонує. По-перше, він був дуже втомленим. Луїс проводив вісімнадцять годин на тиждень на заняттях, двадцять — за підручниками, і ще п’ятнадцять — миючи столи в піцерії, яка прилягала до готелю «Вайтхол». По-друге, він був знервованим. Доброзичлива манера спілкування, така не схожа на звичну поведінку містера Ґолдмана, змушувала замислитися. І коли старий запропонував йому сигару, Луїс відчув щось подібне до того, що відчувають коні, коли вловлять перший запах пожежі у прерії. Здавалося, Ґолдман будь-якої миті міг заявити, що знає: Луїс спить з його дочкою.

А коли натомість Ґолдман зробив свою неймовірну пропозицію, навіть витяг з кишені чекову книжку, як Ноель Кауард[78] в одному зі своїх фільмів, — Луїс просто збісився. Він звинуватив Ґолдмана, що той перетворює дочку на музейний експонат і є самовдоволеним, тупим виблядком. І тільки через довгий час зміг зізнатися собі самому, що сказав те все з полегшенням.

Та вся ця комунікація з приводу характеру Ірвіна, хоч і мала під собою абсолютно реальний ґрунт, була аж надто недипломатичною. Вся схожість на Ноеля Кауарда зникла: розмова перейшла у дуже вульгарне русло. Ґолдман кричав, що як колись іще побачить Луїса на порозі свого дому, то викине його, як паршивого пса. А Луїс порадив Ґолдману взяти свою чекову книжку і засунути собі в дупу. На що Ґолдман відповів, що в його дупі більше розуму, ніж в усьому Луїсові Кріді. А хлопець запропонував на додачу запхати в дупу ще й картку Американського Банку та золоту картку «Американ Експрес».

Звісно, це все не сприяло подальшому налагодженню стосунків.

Врешті-решт Рейчел вдалося їх помирити (попри те, що кожен розкаявся у своїх словах, жоден з них так і не змінив своєї думки про іншого). Звісно ж, більше не було мелодраматичних сцен, не було цього театрального «Віднині в мене нема дочки» і подібних дурниць. Ірвін Ґолдман зміг би, мабуть, пережити шлюб своєї дочки навіть із Почварою з Чорної Лагуни[79]. Однак обличчя, яке стирчало з його комірця в день весілля Луїса і Рейчел, дуже нагадувало маску з єгипетського саркофага. На весілля їм подарували порцеляновий сервіз на шість персон і мікрохвильову піч. Жодних грошей. Поки Луїс навчався в медичній школі, Рейчел працювала продавчинею в магазині жіночого одягу. І до сьогодні знала лише те, що стосунки між її батьками і чоловіком напружені… особливо між Луїсом і татом.

Насправді Луїс міг би злітати з родиною в Чикаго, але його графік передбачав, що повернутися доведеться на три дні раніше за Рейчел і дітей. Не так уже й весело. А до того ж доведеться цілих чотири дні терпіти компанію Імхотепа[80] та його дружини Сфінкса.

Поява дітей трішки пом’якшила стосунки Луїса з тещею і тестем. І Луїс знав: остаточне зближення можливе, якщо він вдасть, що забув той вечір у кабінеті Ґолдмана. Не важить навіть те, що Ґолдман зрозуміє: Луїс лише прикидається. Річ у тім (Луїс усе ж таки наважився зізнатися собі в цьому), що йому насправді не хотілося зближуватися з Ґолдманами. Десять років — це багато. Але недостатньо, щоб забути, як згіркло бренді в роті, коли старий розстібнув піджак і витягнув з кишені кляту чекову книжку. Тоді він навіть пошкодував, що Ґолдман нічого не знав про ночі — тоді їх було лише п’ять, — які Рейчел провела з ним у його злидарській квартирі, і минулі роки цього не змінили.

Звісно, Луїс міг би приїхати, але було краще просто відправити до Ґолдмана дочку, онуків і полум’яний привіт.

Літак «Дельта 727» рушив з місця і повернув на злітну смугу. Раптом Луїс побачив, як з одного вікна Еллі махає йому рукою. Він махнув у відповідь, усміхнувся — і тут хтось, Еллі або Рейчел, підняв Ґейджа до ілюмінатора. Луїс помахав рукою синові, а той попрощався з батьком — чи то малий справді бачив його, чи то просто повторював за Еллі.

— Довези моїх рідних цілими і неушкодженими, — прошепотів він, а потім узяв своє пальто і пішов до паркінгу. Вітрюган тут був таким сильним, що, здавалося, легко міг би зірвати з голови Луїса мисливський капелюх. Чоловік узяв ключі, відімкнув дверцята і глянув угору, коли літак злітав над терміналом — ніс спрямований у листопадову блакить, двигуни гудуть.

Від раптового нападу самотності йому захотілося плакати. І Луїс знову помахав рукою літаку.

Увечері йому все ще було сумно, навіть після вечірніх посиденьок за пивом у Джада й Норми. Дружина Крендала випила келих вина, який лікар Вейбрідж не просто дозволяв, а навіть радив. Сьогодні вони сиділи на кухні, бо на ґанку вже було зимно.

Джад розпалив маленьку грубку «Марек», навколо якої вони повсідалися. Пиво було холодним, атмосфера — теплою. Джад розповідав про те, як двісті років тому мікмаки вигнали з Мічиса британських колоністів. У ті часи індіанці були войовничими, і, додав старий, дехто з сучасних юристів вважає, що вони такими й лишилися.

Вечір був приємним, та Луїс пам’ятав про порожній будинок, який чекав на нього через дорогу. Він перетинав моріжок, прислухаючись до хрускоту снігу під ногами, і раптом почув, як удома задзвонив телефон. Він бігцем кинувся всередину — забіг у двері, зі швидкістю світла перетнув вітальню, збивши на своєму шляху журнальний столик, і залетів на кухню, ковзаючи замерзлими черевиками по лінолеуму, — щоб зняти слухавку.

— Алло?

— Луїсе? — пролунав далекий, але задоволений голос Рейчел. — Ми вже тут. Усе гаразд.

— Чудово! — відповів він і присів поговорити з нею, тим часом думаючи: «Як же сильно мені хочеться, щоб ви були тут».

Застілля у Джада і Норми на День подяки було дуже приємним. Опісля Луїс повернувся додому — ситий і сонний. Він піднявся сходами до спальні, заледве усвідомлюючи порожню тишу будинку, скинув мокасини і ліг у ліжко. Була тільки третя по обіді; день за вікном виповнювався шарпким зимовим світлом.

«Я лишень трішки покуняю», — подумав Луїс і миттю провалився в сон.

Його розбудив дзенькіт телефону в спальні. Він намацав його, намагаючись зібратись докупи, бо майже повна темрява надворі його дезорієнтувала.

Він чув, як завиває вітер навколо будинку, слухав слабке, охрипле буркотіння комина.

— Так, — промовив він. Це могла бути Рейчел: знову дзвонила з Чикаго, щоб побажати йому щасливого Дня подяки. Вона дасть слухавку Еллі, і та почне щось торохкотіти, потім телефон опиниться у Ґейджа і малий щось залепече… І як це, хай йому грець, він примудрився заснути, якщо збирався дивитися футбол?

Але це була не Рейчел. Телефонував Джад.

— Луїсе? Лячно тобі си повідати, але ти, певно, маєш велику біду.

Крід відкинув ковдру з ліжка, все ще намагаючись прогнати сон.

— Джаде? Яка ще біда?

— Ну, я тута маю мертвого кота на моріжку. Гадаю, він твоєї дочки.

— Черч? — перепитав Луїс. Живіт раптом скрутило від болю. — Ти певен, Джаде?

— Ні, я б не поручивси за це на сто відсотків, — сказав Джад. — Але з виду то є він.

— От срака! Джаде, я за хвилину буду.

— Добре, Луїсе.

Крід підвівся і знову сів. Потім пішов до туалету, взувся й почав збиратися.

А може, то й не Черч. Джад сам говорив, що не знає напевно. Та Боже ж, кіт навіть і не думав спускатися — хіба що хтось його навмисне відносив. Якого дідька його потягнуло через дорогу?

Та глибоко в душі він точно знав, що то справді був Черч… і якщо сьогодні подзвонить Рейчел — а вона точно подзвонить! — то що він казатиме Еллі?

Маячня… У голові Луїса зринав його власний голос, як він доводив Рейчел: «Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли її кота переїхала б вантажівка?»

От тільки хіба ж він вірив насправді, що з Черчем може щось статися?

Луїсові пригадалося, як один його приятель — він грав з ним у покер, — Віккі Салліван, дивувався, як це він може хотіти тільки дружину? А як же всі ті голі баби, яких він бачить з ранку до вечора? Луїс намагався пояснити, що реальність насправді далека від того, що люди собі нафантазували: жінка, яка прийшла зробити тест Папаніколау[81] чи отримати пораду, як провести самоперевірку на рак грудей, не скидає з себе раптово покривало, аби постати перед лікарем в образі Венери з піни[82]. Ти просто бачиш груди, вульву, стегно. Решта тіла прикрита покривалом; до того ж поруч вічно крутиться медсестра, головне покликання якої — захищати репутацію лікаря. Віккі на це не купився. Його теза була простіше нікуди: цицьки — завжди цицьки, а манда — вона і в Африці манда. І ти або хочеш трахнути їх усіх, або не хочеш трахнути жодну. На це в Луїса була лише одна відповідь: цицьки його дружини не такі, як в інших.

«Так само як і твоя родина мала б бути не такою, як в інших», — думав він тепер. З Черчем не мало нічого статися, бо його захищало магічне коло родини. Він ніяк не міг пояснити Віккі, що лікарі були настільки ж сліпими у своїх рішеннях і надіях, як і решта. Цицьки не були просто цицьками, тільки якщо вони належали твоїй дружині. А в лазареті цицьки були лише елементом медичної практики. Ви можете виступати перед медичним колоквіумом і говорити про дитячу лейкемію до посиніння, але так і не повірите, що на недокрів’я страждає ваша власна дитина, що саме вона виграла квиток в один кінець. Моя дочка? Кіт моєї дочки? Лікарю, ви, певно, жартуєте? Годі вже! Змирися, хлопче.

Та це було трохи проблемно, зважаючи на те, як бурхливо відреагувала Еллі на віддалену перспективу смерті Черча.

Тупий сраний кіт. Якого хера вони взагалі завели цього сраного кота? Але ж він тепер не був сраним котом. Це мало зберегти йому життя.

— Черчу? — покликав він. Тиша. Тільки комин завивав, жеручи дорогі колоди. Диван у вітальні, де Черч іще недавно проводив більшу частину свого часу, був порожнім. Не лежав він і на батареї. Луїс загрюкав котячою мискою: на цей звук Черч точно мав би прибігти! Але навіть цього разу він не з’явився… і ніколи більше не з’явиться, занервував Луїс.

Він неохоче вдягнув куртку та капелюха й підійшов до дверей. Потім повернувся назад. Послухавшись внутрішнього голосу, він розчинив дверцята під раковиною і став на коліна. Там було два види пластикових пакетів — маленькі білі для дрібного сміття і великі зелені для смітникових бачків. Луїс узяв зелений. Черча все ж таки побільшало після операції.

Він засунув пакет в одну з бічних кишень піджака: Крідові не подобався холодний шурхіт пакета під пальцями.

Потім вийшов у парадні двері і рушив через дорогу до Джадового будинку.

Було десь пів на шосту. Сутінки вже минули. Навколишній пейзаж видавався пустельним. Рештки сонячного світла ближче до краю неба горіли дивною помаранчевою смугою. Вітер дмухав уздовж шосе № 15. Луїсові щоки заніміли, повітря виривалося з рота білими хмарками. Він здригався, але не від холоду, а через відчуття абсолютної самотності. Сильне і переконливе. Здається, немає метафори, здатної описати його. Воно було безликим. Ця самотність заполонила все Луїсове єство, відгородивши від усього світу.

Через дорогу від себе він побачив Джада у великому зеленому пуховику. Його обличчя тануло в тіні, яку відкидав підбитий хутром каптур. Ось так, на морозному вітрі, він нагадував статую — іще одна мертва деталь цього неживого пейзажу, де не співав жодний птах.

Луїс почав було переходити дорогу, та зненацька Джад ворухнувся і щодуху замахав руками. Старий щось кричав, але його голос тонув у жалісному завиванні вітру. Луїс відступив, відчувши, що вітер дме гучніше і важче, ніж повинен. Буквально за мить заревів клаксон, і вантажівка фірми «ОРІНКО» пролетіла повз так близько, що його штани і куртка затріпотіли. Бісова душа, якби він рухався хоч трохи повільніше…

Цього разу Луїс уважно подивився в обидва боки, перш ніж переходити дорогу. Задні фари цистерни розчинилися в пітьмі.

— Гадав уже, що цей ваговоз «‘Рінко» таки тебе си дістав. Пильнуй себе, Луїсе.

Навіть з такої близької відстані Крід не міг розгледіти Джадового обличчя, що викликало тривожне відчуття, буцімто це міг бути хтось інший… узагалі будь-хто.

— А де Норма? — спитав він, все ще не звертаючи уваги на скорчений ковтун шерсті біля Джадової ноги.

— Пішла до церкви на святкову службу, — відповів Джад. — Си залишить там до вечері. Правда, не думаю, що вона там щось їстиме. Зголодніє ж, сердешна.

Знов піднявся вітер і зсунув на мить каптур, аби Луїс нарешті впевнився, що перед ним і справді стояв Джад. «А хто ж би іще це міг бути?»

— То такий собі дівич-вечір, — промовив Джад. — Вони не моцно-то й трапезуватимуть. Мо’, сандвіч який укусять. Вона повернеться близько осьмої.

Луїс нахилився до кота. «Тільки б це був не Черч, — палко молився він, обережно повертаючи голову мертвої тваринки рукою в рукавичці. — Хай це буде якийсь інший кіт, хай Джад помилиться».

Однак це, без сумніву, був Черч. Його не скалічило й не роздавило. Він не потрапив під колеса цистерни чи якогось причепа, які сновигають трасою № 15. («Що ця вантажівка „Орінко“ робить тут на День подяки?» — раптом подумав він.) Напіврозплющені очі Черча заскляніли і нагадували зелені камінці. З привідкритої пащі стікала цівка крові. Її було небагато, але досить, аби залити багрянцем білу маніжку на котячих грудях.

— Твій, Луїсе?

— Мій, — зітхнув він.

Луїс вперше збагнув, що любив Черча — не так сильно, як Еллі, але все одно любив. За ті кілька тижнів після кастрації кіт змінився: став товстим і повільним, пересувався визначеним наперед маршрутом (ліжко Еллі — диван — миска), рідко виходив надвір. А тепер, після смерті, він, на думку Луїса, нагадував того справжнього котяру Черча. Рот, маленький та скривавлений, заповнений дрібними гострими зубами, завмер у хижому вищирі. Мертві очі налиті люттю. Здавалося, що після нетривалого тупого буття скопцем кіт віднайшов свою істинну суть в смерті.

— Так, це Черч, — підтвердив Луїс, — і я, чорт забирай, збрешу, якщо скажу, що знаю, як розказати про це Еллі.

Раптом у його голові виникла думка. Можна поховати Черча на «Кладвишчі домажніх тварин» без жодної таблички чи чогось там іще. Сьогодні він нічого не скаже Еллі про кота, а завтра вранці прикинеться, що ніде не може його знайти. Потім підкине ідею: може, Черч просто втік? Коти часто так роблять. Еллі, звісно, засмутиться, але це не смертельно. Зате не буде цих огидних сцен з Рейчел, яка, бачте, відмовляється мати справу зі смертю… Просто втік.

«Боягуз!» — миттю повстала частина його свідомості.

«Так, годі вже! Кому потрібні ці суперечки з собою?»

— Еллі дуже любила свого кота, так?

— Так, — розгублено відповів Луїс. Він знову повернув Черчеву голову. Кіт уже почав клякнути, але його шия крутилася куди легше, ніж мала б. Зламана шия. Ага. Знаючи це, він міг приблизно уявити, що сталося. Черч перебігав дорогу — одному Богу відомо навіщо, — і вантажівка чи легкова машина, зламавши коту шию, відкинула його на Джадів моріжок. Або, можливо, шия у кота зламалася, коли він вдарився об замерзлу землю. Хоч так, хоч сяк, а Черч все одно трупак.

Луїс підняв очі на Джада, щоб поділитися з ним своїми припущеннями, але той дивився на помаранчеве згасання дня за небокраєм. Каптур упав з голови, і його обличчя видавалося замисленим і суворим… навіть неприємним. Луїс витяг зелений пакет з кишені, розгорнув його, притримуючи, щоб вітер не вирвав із рук. Гучний шурхіт повернув Джада на землю.

— Так, гадаю, вона дуже його любить.

Те, що він використав теперішній час, було доволі моторошним… Усе навколо — захід сонця, вітер, мороз — було для Луїса моторошним і готичним.

«Ось, містер Гідкліф[83] з німих боліт, — думав Луїс, кривлячись від холоду. — Він збирається вкинути нашого кота у важкий мішок. Трясця!»

Він відкрив пакет і спробував підняти кота. Обличчя Луїса перекосилось від огиди, бо кіт віддерся від землі, до якої примерз, із майже смішним хрускотом.

Кіт здавався неймовірно важким: наче смерть, що поселилася в ньому, мала фізичну вагу.

Леле, та він важить, як відро з піском!

Джад допоміг притримати інший бік пакета, і Луїс засунув кота всередину, радіючи, що позбувся цього дивного, неприємного вантажу.

— Що ти збираєшся з ним робити? — спитав Джад.

— Думаю, покладу в гаражі. А вранці поховаю.

— На «Кладвишчі домажніх тварин»?

— Напевне, так, — Луїс знизав плечима.

— Говоритимеш з Еллі?

— Це я ще маю обмізкувати.

Джад ще трохи постояв, а потім ніби щось вирішив.

— Зажди хвильку, Луїсе. Я зараз вернуся.

Джад пішов геть. Йому навіть і на думку не спало, що Луїс може не захотіти такої сумної ночі чекати на нього. Він рухався з такою легкістю та гнучкістю, яка зовсім не притаманна людям його віку. І Луїс вирішив, що йому все одно немає чого сказати. Він ще ніколи так не почувався. Він просто дивився на Джадову ходу й був зовсім не проти почекати.

Коли двері будинку грюкнули, Луїс повернув обличчя назустріч вітру. Сміттєвий пакет з тілом Черча тріпотів у нього під ногами.

Задоволення.

Так, це було саме воно. Уперше відтоді, як вони переїхали до Мену, він відчув себе на правильному місці, відчував себе вдома. Тут, у вечірній імлі на краю зими, йому було сумно і на диво весело водночас. А ще він міг дихати на повні груди. Так вільно, як ніколи у своєму житті.

Щось має статися, братечку. Гадаю, щось дуже дивне має статися.

Він відкинув голову назад і побачив холодні зимові зорі в чорному небі.

Луїс не знав, як довго стояв там, хоча, можливо, з огляду на секунди та хвилини минуло все дуже швидко.

Потім на ґанку спалахнуло світло, знову грюкнули двері і залунали кроки. Це був Джад з величезним ліхтарем на чотири батарейки в руці. В іншій руці він тримав щось, що на перший погляд здалося Луїсові величезною літерою Х. Тільки згодом він помітив, що то були кайло і лопата.

Джад дав лопату Луїсу.

— Джаде, що ви, в біса, собі надумали? Ми ж не можемо ховати його вночі.

— Ми і можемо, і мусимо те робити, — обличчя старого зникло за сліпучим колом світла.

— Джаде, вже пізно! Тут темно і холодно.

— Цур тобі! Ми маємо то зробити.

Луїс затряс головою і спробував почати знову, але слова — слова логічних аргументів — раптом стало важко вимовляти. Вони здавалися такими безпорадними проти низького голосіння вітру та розсипу зірок у мороці неба.

— Це може почекати до завтра, тоді ми б…

— Вона любить свого кота?

— Так, але…

Голос Джада, м’який і незаперечний:

— А ти її любиш?

— Звісно, я люблю її. Вона ж моя до…

— Тоді вперед.

І Луїс пішов за ним.

Двічі чи тричі тої ночі — дорогою на «Кладвишче домажніх тварин» — Луїс намагався заговорити з Джадом, але той не відповідав. Відчуття задоволення, дивне, зважаючи на обставини, але абсолютне, нікуди не дівалося. Воно, здавалося, линуло звідусіль. І постійний біль у руках від Черча та лопати був частиною цього. Так само як і вбивчо холодний вітер, який, шарпаючи незакриті ділянки шкіри, завивав між дерев. Коли вони зайшли до лісу, снігу там було так мало, що й говорити не було про що. Луїс відчував беззаперечну, всюдисущу, магнетичну присутність таємниці. Темної таємниці.

Тіні розступилися, і з’явилася галявина. На ній блідо виблискував сніг.

— Спочиньмо тут, — сказав Джад, і Луїс, опустивши пакет на землю, витер піт з чола. Спочиньмо тут? Але ж вони вже були тут. У безцільно блукаючому світлі Джадового ліхтаря він бачив похилені таблички. Але Джад просто сів на тонкий сніг і сховав обличчя в долонях.

— Джаде? З вами все гаразд?

— Аякже! Маю тіко дух перевести та й усьо.

Луїс сів біля нього і кілька разів глибоко вдихнув.

— Знаєте, — почав він, — а я зараз почуваюся краще, ніж за останні шість років життя. Божевілля казати таке, коли йдеш ховати кота своєї дочки, але це щира правда, Джаде. Мені добре!

Джад також раз чи два глибоко вдихнув.

— Еге ж, я знаю таке! Це все ця стежка, Луїсе. На задоволення завжди бракує часу, як і на все інше. А це місце виробляє такі штуки, та ти не вір їм. Героїн також дає нарикам кайф, коли ті ширяються, та разом з тим він їх отруює. Отруює тіло і свідомість. Це місце може бути таким, Луїсе, завжди пам’ятай про це. Сподіваюся, я правильно зараз чиню. Гадаю, що так, але певним бути не можу. Часом думки у мене плутаються. Мо’, то старість.

— Я не розумію, про що ви.

— Це місце має силу, Луїсе. Не те, що тут… а те, куди ми йдемо.

— Джаде…

— Ну ж бо, ходімо, — Джад знову звівся на ноги. Світло ліхтарика падало на бурелом. Старий пішов прямо до нього. Раптом Луїсові згадався його останній досвід сомнамбулізму. Що тоді сказав йому Паскоу?

«Як би тобі не хотілося, не йди туди, лікарю. Кордон має лишатися непорушним».

Але тепер, цієї ночі, здавалося, що те застереження — чи що то було — пролунало багато років, а не місяців тому. Луїс почувався доволі бадьоро і був готовий зіткнутися з чим завгодно, навіть із чимось надприродним. Його переповнювало здивування. На думку спало, що все дуже нагадує сон.

Джад повернувся, його каптур тонув у білизні, і на секунду Луїсові здалося, що перед ним стоїть Паскоу і варто світлу трохи змінитися, як нізвідки проступить обрамлений хутром череп. Він сміятиметься і бурмотітиме щось нерозбірливе — знову страх холодною водою вилився на Луїса.

— Джаде, — покликав він. — Ми не зможемо через це перелізти. Ми поламаємо ноги, а потім замерзнемо на смерть, намагаючись доповзти додому.

— Просто іди за мною, — пролунала відповідь. — Іди за мною і не дивися вниз. Я знаю дорогу, але її треба пройти швидко і впевнено.

Луїс почав думати, що, можливо, це сон; можливо, він так і не прокинувся після святкового обіду. Якби я дійсно був при тямі, то точно б не поліз на цей бурелом, як і не стрибав би з парашутом, добряче напившись. Та зараз я збираюся зробити саме це. Справді збираюся. Отже, я, напевно, сплю. Правда ж?

Джад плавно повернув ліворуч від центру бурелому. Промені ліхтарика падали на безладно скинуті (кістки) дерева та старі колоди. Коло світла зменшувалось і трохи яскравішало, поки вони наближалися до бурелому. Без найменшої паузи, без найменшого огляду території, щоб упевнитися, що ти там, де маєш бути, Джад просто поліз угору. Він не дряпався на вершину, обережно, вивіряючи кожен свій крок, як це роблять альпіністи при сходженні на гору чи піщаний пагорб. Ні, він наче йшов сходами, поводився як людина, що точно знала, яким буде її наступний крок. Луїс ішов за ним. Він не дивився вниз, не шукав опори під ногами. Так було через дивну, але абсолютну певність, що бурелом не зашкодить йому, якщо він сам того не дозволить. Звісно, в цьому щось було від дурної певності бухого водія, який сідає за кермо, свято переконаний, що уникне аварії тільки тому, що носить медальйон Святого Христофора[84].

Але це працювало!

Не чути було револьверних пострілів зламаних гілок, не було падінь у глибокі ями, всіяні гострим, вибіленим погодою суччям, яке готове роздерти тебе і скалічити. Його взуття (Мокасини «Хаш Паппі» — найкращий вибір для лазіння по буреломах) жодного разу не ковзнуло на старому моху, що вкривав дерева. Луїс не захитався. Вітер дико завивав між смерек навколо нього. Він побачив Джада, що постояв на вершині бурелому й почав спускатися, поступово зникаючи з поля зору: гомілки, стегна, талія. Промінь безладно ковзав по гілках по той бік кордону. Так ось що воно таке. Чому ні? Кордон.

Луїс дістався до вершини і спинився перевести подих. Його права нога стояла на старій поваленій гілці, що лежала під кутом тридцять п’ять градусів. Лівою ногою він стояв на чомусь м’якому — можливо, на килимі зі смерекових галузок. Він не поглянув униз, лише переклав важкий пакет з тілом Черча з лівої руки в праву. Чоловік підставив обличчя вітру, відчуваючи, як той безкінечним потоком проноситься крізь нього, куйовдить волосся. Повітря було холодним, чистим, незмінним.

Розважно, наче був на простій прогулянці, Луїс почав спускатися. Одна з гілок, завтовшки з руку качка, гучно затріщала в нього під ногою, проте він навіть не звернув на це уваги. Нога ковзнула вниз і стала на стовбур міцного дерева чотирма футами нижче. Луїс важко захитався. І подумав, що тепер чудово розуміє, як командири рот під час Першої світової війни могли вилазити з траншей і під шквальним вогнем ворога іти в атаку, насвистуючи «Довгий шлях до Тіпперарі»[85]. Це було божевілля, але кожне божевілля ховає в собі крихту непомірних веселощів.

Крід спускався, стежачи за світлим колом Джадового ліхтарика. Старий стояв і чекав на нього. Коли Луїс зістрибнув на землю, його охопила радість; вона спалахнула, наче вогонь у жаринах пригаслого вже багаття.

— Ми це зробили! — закричав він, кинув лопату на землю і поплескав старого по плечу. Він згадав, як у дитинстві вилазив на верхівку яблуні, де вітер розгойдував гілки, наче щогли корабля. Він не відчував себе таким молодим і, головне, живим років двадцять, а то і більше. — Джаде, ми перелізли!

— А ми що, не годні були то зробити?

Луїс розтулив рота, аби щось відповісти (Та ми бісові щасливчики! Ми ж могли там повбиватися!), але вирішив промовчати. У нього не виникало жодних сумнівів з тієї миті, коли Джад поліз на бурелом. Так само він не сумнівався в успішному поверненні додому.

— Сумнівався.

— Ходімо. Нам ще треба пройти трохи. Милі три, не більше.

І вони пішли. Стежка продовжувалася і тут. Подекуди вона здавалася дуже широкою: хоч ліхтар і світив тьмяно, все одно виникало відчуття широкого простору, було враження, що дерева зараз розступляться. Кілька разів Луїс задирав голову і бачив, як крізь темні крони дерев світили зорі. Хтось перейшов їм дорогу, і світло ліхтарика блиснуло в зелених очах. Було — й нема.

Потім дорога звернула в підлісок, і Луїсу здалося, що чиїсь жорсткі пальці шкрябають його куртку. Він постійно перекладав мішок і лопату з руки в руку, але біль у плечах тепер не минав. Чоловік відчував ритм ходьби й був ним ледь не загіпнотизований. Це місце мало силу. Так, він відчував це. Йому пригадалося, як у старших класах він зі своєю дівчиною та іншою парою вирішив поїхати на природу. Вони забрели до чорта на роги, і закінчилося все на розбитому, багнистому тупику, десь біля електростанції. Вони побули там недовго, а потім дівчина Луїса заявила, що хоче додому чи хоча б перебратися кудись іще, бо всі її зуби (більшість пломбовані) дуже боліли. Луїс радий був залишитися сам-один. Повітря навколо станції бадьорило, наповнювало тривогою. Тут було те саме, тільки сильніше. Сильніше, і навіть іще приємніше. Це було…

Джад спинився біля підніжжя довгого схилу. Від несподіванки Луїс врізався йому в спину.

Старий повернувся до нього.

— Ми майже прийшли, — повільно сказав Джад. — Далі, як і на буреломі, треба йти швидко і спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз. Ти відчув, що ми спускалися?

— Так.

— Цю місцину мікмаки прозивали колись Болотом маленького бога. Торговці хутром називали її Трясовиною мерця. Більшість із них ніколи не поверталися звідси.

— Сипучі піски?

— О так! Саме вони! Коли льодовик сходив, то лишив по собі багато кварцового піску. Ми завжди так і називали його — кварцовим, хоча, мо’, є й кращі назви.

Джад поглянув на нього, і на мить Луїсові здалося, що він помітив в очах старого щось лиховісне.

Потім старигань опустив ліхтарик, і відблиск у його очах зник.

— Тут трапляються дивні речі, Луїсе. Повітря важчає… воно ніби наелектризоване.

Луїс витріщився кудись.

— Щось сталося?

— Усе гаразд, — Луїс знову подумав про ту нічну дорогу біля станції.

— Ти можеш побачити вогні Святого Ельма — моряки їх іще називають чортовими каганцями. Вони часом набувають дивних форм, але то нічого. Якщо ти щось таке запримітиш і воно тебе турбуватиме, просто відвернися. Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно…

— Гагари? — недовірливо перепитав Луїс. — У цю пору року?

— О, так, — відповів Джад, і слова заледве можна було розібрати, таким тихим був його голос.

Луїсові раптом дуже захотілося знову побачити обличчя старого. Воно було схоже…

— Джаде, куди ми йдемо? Що ми, в біса, робимо в цій безликій глушині?

— Я скажу тобі, коли ми дійдемо. Гляди за куп’ям.

Вони пішли далі, обережно переступаючи з однієї купини на іншу. Луїс на них навіть не дивився. Ноги ніби самі знали, куди ступати. Він оступився тільки раз — ліва нога провалилася під тонку кригу в холодну стоячу воду. Він миттю витяг її і поспішив за проблисками Джадового промінця. Той плив під деревами, навіваючи Луїсу спогади про піратські історії, які він дуже любив у дитинстві. У холодному світлі місяця лиходії закопують скриню з золотими дублонами, і, звісно, одного з них кинуть у яму з кулею в серці, оскільки пірати вірять (чи, коли хочете, автор цих дешевих історійок похмуро припускає), що привид побратима якнайкраще оборонятиме їхній скарб.

Тільки ми йдемо ховати не скарб, а всього-на-всього кастрованого кота моєї дочки.

Луїс відчував, як у ньому підіймається дикий регіт, але він його притлумив.

Він не чув жодних звуків, «схожих на голоси». І не бачив вогнів Святого Ельма. Але, попереходивши якийсь час по купинах, він опустив голову і побачив, що його стопи, литки, коліна та стегна тонуть у цілковито білому, гладкому, непроглядному тумані. Здавалося, що пливеш крізь найсвітліший у світі сніг.

Повітря також здавалося світлішим, і Луїс міг заприсягтися, що потепліло. Він бачив, як попереду йшов Джад. Тупий кінець кайла дід закинув собі на плече, і це ще більше підсилило враження, буцімто вони йдуть закопувати скарби.

Відчуття божевільної радості нікуди не зникало, але Луїс раптом захвилювався, що Рейчел, можливо, саме зараз намагається до нього дозвонитится; що, як там, удома, телефон дзвонить, і дзвонить, і дзвонить, і дзвонить зі своїм огидно-раціональним прозаїчним деренчанням; що, як…

Він знову мало не налетів на Джада. Старий зупинився посеред дороги. Голова в нього була схилена на один бік. Рот зморщився, напружився.

— Джаде! Що тра…

— Тссс…

Луїс затих, уважно роззираючись. Тут туман стоншився, але все ще не було видно власних ніг. Раптом він почув тріщання гілок і шурхіт між дерев. Там щось рухалося. Щось велике.

Він відкрив рота, щоб спитати Джада, чи то, бува, не лось (хоча насправді він подумав про ведмедя), але знову вирішив помовчати. Звуки ваблять, казав Джад. Луїс також схилив набік голову, мимоволі копіюючи рухи Джада, і прислухався. Звуки то наближались, то віддалялись; вони майже торкалися чужинців.

Луїс відчував, як піт з лоба потік йому на обвітрені щоки. Він вкотре переклав лопату і пакет з Черчем з руки в руку. Долоні також змокріли, і зелений пакет, ставши ковзким, ледь не вислизнув з пальців. Тепер здавалося, що істота між дерев так близько, що Луїс був готовий будь-якої миті побачити розмиту тінь, яка б здіймалася на двох ногах, можливо, затуляючи зорі своїм неосяжно великим, кошлатим тілом..

Він більше й не думав про ведмедя.

Тепер він і не знав, про що думати.

За мить воно пішло і зникло в лісах.

Слова «Що це було?» вже майже крутилися у нього на язику.

Потім з пітьми долинув різкий, маніакальний сміх. Істерично циклічний, він то гучнішав, то зникав, пронизуючи все навколо холодом. Луїсові здавалося, що від холоду в нього скрижаніли всі суглоби; що він раптом суттєво поважчав, поважчав настільки, що тільки-но він спробує бігти, як одразу ж потоне навік у цьому холодному болоті.

Сміх усе наростав, розсипаючись навкруги моторошним тріскотом — так тріщить кам’яна брила, яка от-от відірветься від скелястого ложа; і, уподібнившись вереску, цей сміх раптом обернувся гортанним гиготінням навпіл з риданнями, щоб потім стихнути зовсім.

Десь дзюрчала вода, і було враження, що небом тече ріка; завивав вітер. Щодо решти, то Болото маленького бога повністю занурилося в тишу.

Луїс боязко роззирнувся навкруги. По тілу нижче пояса повстали сироти. Так, «повстали» — правильне слово; його плоть ворушилася ніби сама по собі. У роті повністю пересохло. Слюна вся зникла. Але відчуття абсолютної радості чомусь не минало.

— Заради Бога, що тут відбувається? — хрипло спитав він Джада.

Старий повернувся до нього, і в тьмяному світлі Луїсові здалося, що старому цілих сто двадцять років. У його очах не лишилося нічого від тих бісиків. Обличчя було спотворене жахом, та говорив він спокійно і твердо:

— Це просто птах. Ходімо, ми вже майже на місці.

І вони рушили далі. Твань знову перейшла у земну твердь. На якусь мить Луїс відчув себе на відкритому просторі, хоча у тьмяному світлі згаслого дня він ледве міг роздивитися спину Джада за три фути перед собою. Під ногами тріщала скута інеєм трава. Вона розбивалася, наче скло, від кожного кроку. Потім вони знову забрели в гущавину. Повітря сповнилося запаху смоли та хвої. Час від часу Луїса дряпала якась гілляка.

Крід втратив відчуття часу і простору. Вони пройшли ще трохи, і Джад зупинився.

— Тут сходинки, — мовив старий. — Вибиті в скелі. Сорок дві чи сорок чотири, вже не пам’ятаю. Просто йди за мною. Виліземо на вершину — і ми на місці.

Джад поліз угору, і Луїс рушив за ним.

Сходинки були досить широкими, однак від того, що земля тікала з-під ніг, ставало моторошно. То там, то тут Луїс оступався, і черевик ковзав у порожнечу.

Дванадцять… Тринадцять… Чотирнадцять.

Вітер дужчав, і холодні повітряні струмені били його в обличчя. «Ми вже піднялися над лісом?» — подумки цікавився він. Луїс задер голову і побачив у вишині мільярди зірок, які холодним блиском осявали темряву. Ще ніколи в житті Луїс не почувався таким маленьким, упослідженим і незначним. Вічне питання пронизувало його свідомість: «Чи є там щось розумне?» Та цього разу воно викликало не цікавість, а незрозумілу огиду. Неначе він хотів дізнатися, чи приємно з’їсти жменю жуків.

Двадцять шість… Двадцять сім… Двадцять вісім.

Хто витесав ці сходи? Індіанці? Мікмаки? Якими зубилами орудували вони для цього? Треба буде запитати в Джада. Слово «зубило» змусило його подумати про «зуби», і він згадав про дивну тварюку, яка переслідувала їх у лісах. Одна нога оступилася, і йому довелося терміново хапатися за інший бік скелі, щоб не впасти. Стіна видавалася старою, щербатою і зморшкуватою. Неначе стара облізла шкіра.

— З тобою все гаразд, Луїсе?

— Я в порядку, — відповів він, хоча м’язи пекельно боліли, а спина прогиналася під вагою Черча в пакеті.

— Сорок п’ять, — порахував Джад. — Я вже й забув. Не був тут з дванадцяти років. І не думаю, що коли-небудь знов прийду. Тут… Піднімайся, і все сам роздивишся.

Він простягнув Луїсові руку і допоміг видертися на останню сходинку.

— Ось ми й прийшли, — мовив Джад.

Луїс роззирнувся. Зоряне світло було тьмяним, але його вистачало, аби все оглянути. Вони стояли на скелястому плато, посеред якого чорним язиком простяглася тонка смужка землі. Кинувши оком в інший бік, він побачив верхівки ялин, повз які вони йшли до сходів. Вочевидь, вони видерлися на якусь дивну месу[86] з абсолютно плоскою верхівкою — специфічна геологічна аномалія, яка куди природніше виглядала б в Аризоні або в Нью-Мексико. Оскільки на вершині цієї меси — пагорба, усіченої скелі чи що воно таке було — не росли дерева, сніг тут розтанув. Обернувшись до Джада, Луїс побачив суху траву, що коливалася на крижаному вітрі.

Удалині виднілися дерева. Геометрична рівність цього плато була такою ідеальною, що видавалася майже неправдоподібною на тлі положистих пейзажів Нової Англії. «Індіанці з зубилами», — раптом спливло у його свідомості.

— Ходімо, — сказав Джад, і вони пройшли двадцять п’ять ярдів у напрямку дерев. Пориви вітру були тут дуже сильними, але дихалося легко. У тіні дерев Луїс побачив неясні силуети, а самі дерева видавалися свідками допотопних часів. Від цього місця віяло порожнечею, однак ця порожнеча була живою, пульсуючою.

Темні силуети виявилися купками каміння.

— Мікмаки стесали вершину цього пагорба, — пояснив Джад. — Ніхто не знає як. Як і ніхто не знає, як майя будували свої піраміди. Навіть самі мікмаки забули про це.

— Але навіщо? Навіщо вони це зробили?

— Тут було їхнє кладовище. Я привів тебе сюди. Щоб ти поховав тут кота Еллі. Ти ж знаєш, індіанці не бачили різниці: вони ховали тварин біля їхніх господарів.

Це нагадало Луїсові про єгиптян, які чинили ще краще: вбивали тварин, які належали правителям, аби душі домашніх улюбленців могли гуляти потойбіччям з душами своїх господарів. Він читав, що якось, коли померла дочка фараона, разом з нею поховали десять тисяч свійських тварин — серед них було близько шестисот свиней і двох тисяч курей. Перш ніж поросятам перерізали горлянки, їх вимастили трояндовою олією — улюбленим парфумом дівчини.

І єгиптяни також будували піраміди. Ніхто не знає, навіщо майя зводили свої піраміди — для навігації чи орієнтації в часі, як Стоунхендж, та всі до біса добре знають призначення єгипетських пірамід. То визначні пам’ятники смерті, найбільші у світі могильники. «ТУТ ЛЕЖИТЬ РАМЗЕС ІІ. ВІН БУВ СЛУХНЯНЕМ», — подумалося Луїсові, і він зайшовся диким гиготінням.

Джад дивився на нього, вочевидь, нітрохи не дивуючись.

— Іди й поховай сву’ тварину, — звелів він. — А я поки курну. Я б допоміг, та ти маш це сам зробити. Кожен ховає своїх. Тільки так це працює.

— Джаде, до чого це все? Чому ви привели мене саме сюди?

— Бо ти зберіг Нормі життя, — відповів старий. І хоч говорив він абсолютно щиро, Луїсові чомусь здалося, що він йому бреше чи бреше сам собі й переповідає цю брехню Луїсові. Він пам’ятав той погляд у Джадових очах.

Та зараз це не мало жодного значення, як і вітер, що омивав його холодною рікою і куйовдив волосся.

Джад сів, обпершись спиною об дерево, і запалив «Честерфілд».

— Мо’, перепочинеш, перш ніж братися?

— Ні, я в порядку, — запевнив Луїс. Йому хотілося поставити багато запитань, та якоїсь миті він збагнув, що це не важить. Щось тут було не так, і в той же час усе видавалося правильним. Що ж, досить… На сьогодні. — Та чи зможу я викопати тут могилу? Шар землі наче занадто тонкий.

Луїс показав туди, де скелясте дно випиналося з-під землі на початку сходів.

Джад повільно кивнув.

— Еге, — мовив він. — Земля тут і справді тонка. Але якщо вона достатньо глибока, щоб на ній могла рости трава, то її точно вистачить на поховання, Луїсе. Тут довго-довго ховали людей. Та це буде нелегко.

Земля була твердою і кам’янистою. Дуже швидко Луїс зрозумів, що для того, аби викопати достатню для Черча яму, йому знадобиться кайло. Тож він по черзі змінював інструменти: спершу розбивав кайлом каміння, а потім лопатою розширював яму. Руки боліли, стало гаряче. Звідкись у ньому виникла гостра потреба вирити цю яму на совість. Він почав мугикати собі під ніс. Так бувало, коли він накладав шви. Часом кайло натрапляло на такі міцні камінці, що аж викрешувалися іскри. Тоді дерев’яне руків’я починало вібрувати в руках. Луїс відчував, як на долонях натираються мозолі, та не зважав на це, хоча, як і всі лікарі, ретельно дбав про свої руки. А навколо нього вітер і далі виводив свою монотонну пісню.

Раптом крізь завивання вітрюгана Луїс почув, як тихо падає каміння. Він підняв голову і побачив Джада, який вибирав камінці побільше і складав їх у купу.

— Для кургану, — пояснив він, перехопивши погляд Луїса.

— А, — кинув чоловік і продовжив роботу.

Він викопав могилу приблизно два фути завширшки і три завдовжки — «грьобану могилу для грьобаного кота», — подумалось йому. Коли вона сягла тридцяти дюймів у глибину, а кайло викрешувало іскри ледь не при кожному ударі, він відклав інструменти і запитав у Джада, чи цього достатньо.

Джад кинув швидкий погляд на яму і промовив:

— Як на мене, годиться. Та, по правді, важить лиш твоя думка.

— А тепер ви розкажете мені, для чого це все?

Джад осміхнувся:

— За оповідков індіанців, це місце має магічнов силу. Вважалося, що весь ліс, від боліт на сході й аж до півночі, — чарівний. Мікмаки склали це кладовище і ховали тут своїх мертвих, подалі від чужих очей. Іншим племенам було сюди не вільно — Тенебскоти балакали, що тут достобіса привидів. А опісля й мисливці за хутром тако саме плели. Гадаю, вони лиж виділи вогники на цьому Болоті маленького бога, от і мислили на привидів.

Джад посміхнувся, та Луїс подумав: «У вас же зараз зовсім інше на думці».

— А по тому навіть самі мікмаки перестали сюди навідуватись. Один із них казав, що бачив тут духа Вендіго і земля стала лихою, болотистою. Вони навіть шамана великого гукали… Так мні сказували, яко я був молодим і зеленим. Та повідав мені про се старий питун Стенні Б. — як ми всі кликали Стенлі Бучара, — а він із тих людей, що навіть коли сам не бачив чогось, то обов’язково доторочить.

Луїс, який знав про Вендіго лише те, що це один з лихих духів північноамериканських індіанців, запитав:

— Ви також вважаєте, що земля тут зіпсована?

Губи Джада злегка вигнулися в посмішці.

— Я певен, що це місце згубне. Ба, аж ніяк не для хатніх тварин, як ото коти, собаки чи хомки. Так що ховай свою тварину, Луїсе.

Луїс поклав пакет для сміття в яму і повільно взявся закидати тіло кота землею. Тепер він змерз і почувався дуже втомленим. Шурхіт землі об пластиковий пакет засмучував його. І хоч він ще не шкодував, що прийшов сюди, почуття радісного збудження минуло, і Луїсові дуже хотілося, аби його нічна пригода швидше завершилася. Його чекала довга дорога додому.

Шурхіт почав стихати, а потім і зовсім припинився. Тепер чулись тільки удари землі об землю. Він засипав могилу («Ґрунту недостатньо», — подумав Луїс. Його дядько Карл, гробар, років з тисячу тому розповідав, що землі для засипання могили чомусь завжди бракує) і повернувся до Джада.

— А оце для кургану, — сказав Джад.

— Послухайте, Джаде, я вже втомився і…

— Це ж кіт Еллі, — у м’якому голосі старого вчувалася залізна рішучість. — Вона б хотіла, щоб ти все зробив ловко.

— Сподіваюся на це, — зітхнув Луїс.

Ще хвилин з десять вони викладали брили, які приніс Джад, одну на одну. Коли роботу було завершено, над Черчевою могилою височів кам’яний конус, і в Луїсі ворухнулася маленька, втомлена втіха. Чомусь цей курган виглядав дуже гармонійно і правильно, здіймаючись до зірок тут, поруч із іншими. Він гадав, що Еллі цього ніколи не побачить, — від думки про те, щоб привести її сюди, через болота і сипучі піски, Рейчел миттєво посивіє, — та він сам побував тут, і це добре.

— Більшість із них розсипались, — зауважив він Джадові, підводячись і відчищаючи бруд з колін. Тепер він бачив усе куди чіткіше, тож міг розгледіти багато розкиданих каменів. Та Джад наполіг, щоб курган він зводив лише з тих каменів, які були викопані власноруч.

— Еге, казав же тобі: місце старе.

— Ми вже закінчили?

— Еге, — Джад поплескав Луїса по плечу. — Ти правильно зробив, Луїсе. Я знав, що ти зможеш. А тепера ходім додому.

— Джаде, — знову почав був він, та дід лише підняв кайло й рушив до сходів. Луїсові нічого не лишалося, як підняти лопату, набрати в груди побільше повітря й піти слідом за ним. Він озирнувся, та могила кота його дочки, Вінстона Черчилля, вже розтанула в сутінках, тож роздивитися щось було неможливо.

«Ми наче поставили фільм на зворотнє перемотування», — втомлено подумав Луїс, коли вони вийшли з лісів на моріжок біля його будинку. Скільки часу минуло, він не знав: ще вдень він зняв свого годинника, коли ліг подрімати. Той, мабуть, досі лежить на підвіконні біля ліжка. Луїс був розбитим, змученим і виснаженим. Такого відчуття в нього не було, мабуть, відтоді, як він у старших класах працював сміттярем, шістнадцять-сімнадцять років тому.

Вони повернулися назад тим самим шляхом, але Луїс дуже мало чого запам’ятав про дорогу. Лиш те, що оступився на буреломі, — абсурдно, але йому чогось пригадався Пітер Пен[87]: «О Боже, я розгубив свої щасливі думки, тому й падаю тепер!» — але тут його підхопила міцна Джадова рука, і вже за пару хвилин вони йшли повз місце останнього притулку Кота Полі, Тріксі і Нашої Кролиці Марти — туди, де він бував не лише з Джадом, а й з усією родиною.

А ще це був той шлях, яким він ходив з Віктором Паскоу. От тільки спогади про це дивним чином вивітрилися з пам’яті. Йому раптом спало на думку, що їхня пригода дуже небезпечна, і не так, як детективи Вілкі Колінза, а по-справжньому. І те, що він у стані сновиди натер собі мозолі на долонях, було найменшою з усіх проблем. Він же міг вбитися на буреломі. Вони обидва могли. Було дуже складно поєднати це все з тим фактом, що вони, по правді, були абсолютно тверезими. Тож він вирішив списати своє виснаження й дивну поведінку на збентеження від втрати домашнього улюбленця.

А тепер вони опинились тут, знову вдома.

Вони повернулися. Мовчки пройшли путівцем назад і зупинилися на дорозі, котра вела до Луїсового дому. Вітер гудів і завивав. Так само мовчки Луїс віддав Джадові його кайло.

— Я краще піду навпрошки, — сказав Джад. — Лелла Біссон або Паркс проводитимуть Норму додому, і вона си подивує, де це, в біса, мене носе.

— Ви знаєте, котра година? — запитав Луїс. Він здивувався, що Норма досі не вдома. Йому здавалося, що вже далеко за північ.

— Еге ж, — відповів Джад. — Я завше маю з собов годинник. — Він витягнув з кишені штанів годинника і відкрив кришку. — Зараз тридцять хвилин по восьмій, — мовив він і закрив кришку.

— Тридцять по восьмій? — тупо перепитав Луїс. — Всього?

— А ти гадав, зараз пізніше?

— Так, набагато пізніше.

— До зустрічі завтра, Луїсе, — кинув Джад і рушив додому.

— Джаде, що ми зробили сьогодні?

— Ну, ми поховали кота твоєї доні.

— І більше нічого?

— І ніц нічого, — запевнив Джад. — Ти хороша людина, Луїсе, та маєш надмір питань. Часом люди просто повинні робити те, що їм здається правильним. Я маю на увазі, що підказує їм серце. А коли вони щось роблять і все ще не знають, чи добре вчинили, коли у їхніх головах виникає надто багато запитань, то вони си вважають, що припустилися помилки. Ймеш, про що я?

— Так, — зітхнув Луїс. Йому навіть здалося, що старий вміє читати думки. Вони разом перейшли через поля в напрямку будинків.

— Те, що не спадає їм на думку, але є гранично важливим, це те, що відповіді потрібно шукати в серці, а не в мозку, довіряти своїм почуттям, — мовив Джад і підійшов впритул до Луїса: — А як ти си міркуєш, Луїсе?

— Гадаю, — повільно відповів Луїс, — що ви маєте рацію.

— А про теє, що криється в людськім серці, тяжко мовити, направду ж?

— Ага…

— Так, — коротко мовив Джад, і Луїсові лишалося тільки мовчки погодитися. І знову старий заговорив тим м’яким, але невблаганним тоном, від якого в Луїса мурашки бігли по шкірі: — Бо се таємниця. Кажуть, що жінки си ладні берігти таємниці. І так воно і є, та жодна жона на світі не може си сказати, що вона взнала глибини чоловічого серця. Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — як ота земля на кладовищі мікмаків, де скелі рвуться з-під ґрунту. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того.

— Джаде…

— Жодних питань, Луїсе. Прийми зроблене і слухай си свого серця.

— Але…

— Але ніц. Просто прийми зроблене і слухай си свого серця. Ми вчинили правильну річ сьогодні… Я молю Бога, щоб вона направду вийшла до ладу. Та в іншій ситуації вона може си стати помилкою — фатальною помилкою.

— Однак можна хоча б одне запитання?

— Гаразд, ти скажи — і ми подивимося.

— Звідки ви дізнались про те місце? — це питання давно крутилося в голові у Луїса. Він навіть почав підозрювати, що Джад якось пов’язаний з мікмаками — хоча й був зовсім на них не схожим. Він виглядав так, наче його предки були стовідсотковими англосаксами.

— Та від Стенні Б., — здивовано відповів Джад.

— Він просто вам розповів?

— Ні, — заперечив Джад. — Се не те місце, про яке просто розповідають. Я поховав там свого пса Спота, як мав десять років. Він ганяв кроленята, вскочив у якийсь жмуткавий іржавий дріт. Він вранивси, рани си загноїли, і він вмер.

Щось тут було не так. Щось не збігалося з тим, про що Джад розповідав раніше, та Луїс був надто втомленим, аби займатися вишукуванням невідповідностей. Дід більше нічого не сказав. Лише дивився на Луїса своїми загадковими очима.

— Добраніч, Джаде, — побажав Луїс.

— Добраніч.

Старий перейшов через дорогу, тримаючи кайло та лопату.

— Дякую! — гукнув до нього Луїс.

Та Джад не озирався. Лишень підняв руку на знак того, що почув сказане.

Коли Луїс зайшов у будинок, раптом задзвонив телефон.

Луїс біг, долаючи біль у спині та ногах, який усе дужчав. Та поки він таки дістався до теплої кухні, дзвінок пролунав уже шість чи сім разів. І припинився, щойно Луїс доторкнувся до слухавки. Він все ж таки підняв її і сказав «Алло», та у відповідь почув тільки тишу.

«Мабуть, то була Рейчел, — подумав він. — Я передзвоню їй».

Раптом йому здалося, що набирати номер — то надто багато мороки. А ще ж доведеться робити реверанси її матінці або — ще гірше! — її обліпленому чековими книжками батечку: і тільки потім йому дадуть поговорити з Рейчел… А потім буде Еллі. Звісно ж, вона ще не лягла спати: годинник у Чикаго показує на годину менше. І Еллі обов’язково поцікавиться, як поживає Черч.

Просто чудово. Його збила вантажівка «Орінко». Я чомусь певен, що то справді була саме вантажівка «Орінко». Якби це була якась інша хрінь на колесах, то це було б менш драматично, якщо ти розумієш, про що я. Не розумієш? Байдуже. Вантажівка вбила його, але не розчавила. Тож ми з Джадом зарили його на старому кладовищі мікмаків — це такий собі придаток до «Кладовишча домажніх тварин». Неймовірна прогулянка, весела. Ми з тобою сходимо якось туди й покладемо квіти до його надгробка — чи то пак кургану. Взимку дорога туди просто чудова: сипучі піски замерзають, а всілякі ведмеді, які шастають околицями, впадають у сплячку.

Він повісив слухавку, підійшов до раковини і наповнив її гарячою водою. Зняв з себе футболку й умився. Хоч надворі була холоднеча, він спітнів, як кабан. Та й тхнуло від нього, як від того самого кабана.

У холодильнику знайшлися рештки м’ясного рулету. Він покраяв його на тоненькі скибки і поклав на хліб компанії «Ромен Міл». Додав кілька кружалець бермудської цибулі. З хвильку помилувався своїм кулінарним витвором, а потім полив його кетчупом і прикрив ще одним шматочком хліба.

Якби Рейчел та Еллі були тут, вони б одразу закрутили носами, абсолютно однаково виражаючи незадоволення чи відразу.

«Ви багато чого пропускаєте, леді, — задоволено подумав Луїс і взявся наминати свій сандвіч. Смачнючий. — Конфуцій колись казав, що той, хто пахне як свиня, їсть як вовк». Луїс посміхнувся. Запив сандвіч кількома великими ковтками молока прямо з пакета — ще одна звичка, яка дуже злила Рейчел, — і піднявся нагору, навіть не почистивши зуби. Весь біль у м’язах звівся до ниття, яке, правду кажучи, було стерпним.

Луїс глянув на годинник, який лежав усе там же, де він його поклав. Десять хвилин по дев’ятій. Це було просто неймовірно.

Луїс вимкнув світло, влігся на своєму боці ліжка і заснув.

Прокинувся він десь о третій ранку, пошкандибав у ванну. Приступив до унітаза відлити, сліпо щурячись на надміру яскраве світло флуоресцентних ламп. І раптом та сама невідповідність, яку він шукав, пронизала свідомість, і його очі широко розплющилися. Неначе дві половинки однієї головоломки, які мали бездоганно доповнювати одна одну, вдарилися з глухим стуком і розлетілися в різні кутки.

Увечері Джад розповів йому, що втратив пса в десятирічному віці — Спот заплутався в купі іржавих дротів, поранився й помер від гноїння ран. Але наприкінці літа, коли вони з Джадом гуляли до «Кладвишча домажніх тварин», дід говорив, що його собака помер від старості і похований там, — він навіть зміг вказати на надгробок, хоча написи давно стерлися.

Луїс злив воду, вимкнув світло і повернувся в ліжко. Щось тут було не так, і вже за мить він зрозумів що. Джад народився в перший рік нового століття і тоді, на «Кладвишчі», казав, що Спот помер у перший рік Великої війни. Тобто йому тоді було чотирнадцять, якщо він мав на увазі початок війни в Європі. Або ж сімнадцять, якщо він казав про вступ Америки у війну.

Але сьогодні ввечері Джад сказав, що йому було десять, коли пес помер. «Та, зрештою, він же старий чоловік, — подумав Луїс. — Міг просто переплутати дати». Крід і сам помічав за собою, що часом стає забудькуватим — не може пригадати імена чи адреси, які раніше зринали в пам’яті без зусиль, а іноді прокидається зранку й не пам’ятає, що запланував зробити звечора. Та для свого віку Джад іще до біса в добрій пам’яті. У нього ще навіть не маразм, а так, легка забудькуватість. Не дивно, що старий не пам’ятає, коли саме помер його пес та за яких обставин, якщо це було більше сімдесяти років тому. Забудь, Луїсе.

Та йому не вдалося одразу заснути. Певний час він так і лежав, повністю при тямі, прислухаючись до порожнього будинку та завивання вітру над карнизами.

Якоїсь миті він, сам того не усвідомлюючи, заснув. І раптом йому почулося на сходах повільне шаркання босих ніг. Він подумав: «Облиш мене, Паскоу, дай мені спокій. Що зроблено, те зроблено; мертве лишається мертвим», — і кроки стихли.

І скільки б усього дивного та незбагненного не ставалося згодом, Луїса більше ніколи не турбував привид Віктора Паскоу, ні уві сні, ні наяву.

Наступного ранку він прокинувся о дев’ятій. Яскраве сонце світило у східні вікна спальні. Дзвонив телефон. Луїс підняв слухавку.

— Так?

— Привіт! — мовила Рейчел. — Я тебе розбудила? Сподіваюся, що так.

— Ти мене розбудила, сучко, — він посміхнувся.

— О, як вульгарно, старе ти вайло. Я намагалася до тебе додзвонитися вчора ввечері. Ти був у Джада?

Він завагався лише на мить:

— Так, у Джада. Ми випили пару банок пива, а Норма приготувала щось на кшталт святкової вечері. Я думав тобі подзвонити, але ж ти знаєш…

Вони трішки погомоніли. Рейчел переповіла йому сімейні новини (те, без чого він точно міг би обійтися). Луїс відчув легку зловтіху, коли почув, що її батько дуже швидко лисіє.

— Хочеш поговорити з Ґейджем? — запитала Рейчел.

Луїс усміхнувся:

— Так, було б добре. Та не дозволяй йому кидати слухавку, як минулого разу.

Шарудіння по той кінець дроту. Краєм вуха він почув, як Рейчел просить малого сказати «Привіт, татку».

Зрештою хлопчик вимовив:

— Тать, пливіт.

— Привіт, Ґейдже, — весело сказав Луїс. — Як у тебе справи? Як життя? Ти там ще не розбив дідусеву підставку для люльки, як тоді? Сподіваюся, скоро ти це зробиш. А ще можеш викинути в смітник його колекцію марок.

Ґейдж щось весело лепетав секунд із тридцять, додаючи у своє хрюкання і булькання трохи вже відомих слів: «мама», «Еллі», «дід», «баба», «машина» (Луїс із цікавістю відзначив, що це слово малий вимовляє на манер янкі: «м’шииина»), «фуй» і «кака».

Нарешті Рейчел забрала в Ґейджа слухавку, попри протести малого, і Луїс відчув значне полегшення. Він дуже сумував за своїм сином і шалено любив його, але підтримувати розмову з ще-навіть-не-двохрічним малим було так само неможливо, як грати в крібідж зі сновидою: мало того, що карти розлітаються по всіх усюдах, так тебе ж іще й обіграти можуть.

— А в тебе як там справи? — поцікавилась Рейчел.

— Усе гаразд, — відповів Луїс без тіні сумніву. Він знав, що, коли Рейчел запитала в нього, чи був він увечері у Джада, а він відповів ствердно, вони пройшли точку неповернення. Раптом він почув у своїй свідомості голос Джада Крендала: «Людське серце твердіше за камінь… Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того». — Але трохи нудно, якщо бути чесним. Я скучив.

— Тобто ти хочеш сказати, що тобі не подобаються твої канікули в глушині?

— Та ні, я люблю спокій, — чесно сказав він. — Але вже за добу він встигає остогиднути.

— А можна я поговорю з татком? — почувся позаду голос Еллі.

— Луїсе? Тут Еллі.

— Дай їй слухавку.

Вони з Еллі поговорили хвилин п’ять. Вона торохтіла про ляльку, яку їй купила бабуся, про подорож з дідусем на скотний двір («Боже, як же там смердить, татку!» — торочила мала, а Луїс подумав: «Від твого дідуся тхне не краще»), як вони самі пекли хліб та як Ґейдж утік від Рейчел, коли вона намагалася його переодягнути. Ґейдж побіг по коридору і покакав прямо в кабінеті у дідуся. («Ай, молодець», — зрадів Луїс, і велика усмішка сама налізла на його обличчя.)

Він уже думав, що все обійшлося — принаймні сьогодні зранку, і хотів уже було просити, щоб Еллі віддала слухавку мамі, як дівчинка запитала:

— А як там Черч, татку? Він скучив за мною?

Усмішка так і застигла на його вустах, та він відповів з нотками імпровізованої легкості в голосі:

— Гадаю, з ним усе добре. Я віддав йому вчора залишки тушкованої яловичини і відправив погуляти. Ми ще не бачилися сьогодні, та я тільки прокинувся.

І Луїсові подумалося: «О, з мене б вийшов ідеальний вбивця — холоднокровний, як гадюка. „Докторе Крід, коли ви востаннє бачили покійного?“ — „Вчора за вечерею. До речі, він їв тушковану яловичину. Відтоді ми не зустрічалися“».

— Поцілуй його за мене.

— Фу, сама його цілуй! — відказав Луїс, і Еллі розсміялася.

— Хочеш іще поговорити з мамою, татку?

— Так. Дай їй слухавку.

Вони поговорили ще пару хвилин. Про Черча більше мова не заходила. Вони обмінялися теплими словами, і Луїс поклав слухавку.

— Ну ось і все, — звернувся він до порожньої сонячної кімнати. А найгіршим було те, що йому зовсім не було зле і він нітрохи не почувався винним.

Стів Мастертон зателефонував близько дев’ятої тридцять і запитав, чи не хотів би Луїс приїхати в університет пограти в рокетбол[88]. «Корт сьогодні вільний, тож можна буде грати, — радісно заявив він, — з ранку і до вечора!»

Луїс розумів, що так тішило Стіва — в робочий час на корт треба було записуватися за кілька днів, — та все ж відхилив пропозицію, пояснивши, що писатиме статтю для «Журналу університетської медицини».

— Ти певен? — запитав Стів. — Робота і нудьга вбивають Джека[89], ти ж знаєш.

— Зателефонуй трохи пізніше, — відповів Луїс. — Може, якраз дозрію.

Стів сказав, що так і зробить, а потім поклав слухавку. Луїс збрехав лише наполовину: у нього й справді було в планах попрацювати над статтею, яка стосувалася лікування заразних хвороб на кшталт вітрянки чи мононуклеозу в умовах лазарету. Та насправді Луїс відмовився скласти Стіву компанію через те, що у нього боліло все тіло. Він зрозумів це тієї миті, коли, поговоривши з Рейчел, пішов у ванну почистити зуби. М’язи спини рипіли і стогнали, плечі відвалювалися від тягання того котиська в сраному пакеті для сміття, а сухожилля на ногах тремтіли, неначе надміру натягнуті гітарні струни. «О Боже, — подумав він. — І я ще вважав себе спортивним!» О, весело б він зараз виглядав, граючи в рокетбол зі Стівом: сновигав би, як старий артритник.

До речі, про старих. Він же не сам продирався вчора крізь ті чагарі: з ним був один чолов’яга, якому от-от перевалить за вісімдесят чотири. Цікаво, а в Джада сьогодні так само все болить?

З півтори години він просидів над своєю статтею, та прогрес був не дуже помітним. Тиша й порожнеча діяли йому на нерви, тож він склав свої папірці та копії матеріалів, замовлені в університетській бібліотеці Джона Хопкінса, на полицю над друкарською машинкою і пішов навідати сусіда через дорогу.

Джада й Норми не виявилось удома, та був конверт із його іменем, який вони приклеїли до вхідних дверей:

Луїсе!

Ми з жоною поїхали на закупи до Бакспорта. Заодно й подивимося кухонний буфет, на який Норма накинула оком років зо сто тому. Гадаю, ми пообідаємо в «Маклеода» і вернемося додому під вечір. Заходь на банку-другу пива, як схочеш.

Звісно, твоя родина — се твоя родина. Не хочу пхати носа не в свої справи, та, якби Еллі була моя доня, я б не квапив повідомляти їй про те, що її кота збила машина, — нащо на пси марнувати їй канікули?

Про мене, Луїсе, я б не сильно базікав про те, що ми зробили вчора ввечері, а найперше тут, у Північному Ладлоу. Є й інші люди, що знають си про могильник мікмаків, а є й таков у нашім містечку, які ховали там своїх тварин.

Можна сказати, що то просто продовження «Кладвишча домажніх тварин». Повіриш чи ні, але там поховали навіть бугая! Старий Зак Макгаверн, який мешкав на Стакпол-роуд, закопав там свого бугая-чемпіона десь у 1967 чи то 68. Ги-ги! Коли він розповів мені, що допер його туди з двома своїми синами, я так реготав, що ледь гузно не тріснуло. Та тутешні не дуже люблять про се говорити, а ще вони не хочуть, аби ті, кого вони звуть «зайдами», знали про се. І не тіко через старі забобони, які старше трьохста років (хоча й це також), а через те, що вони ймуть віру в усі сі забобони і з того страшаться, що «зайди» кпинитимуть з них. Чи є в цьому хоч якийсь сенс? Гадаю — жодного, однак справи саме такі. Тож зроби мені ласку: тримай язика на защіпці, згода?

Ми з тобою ще поговоримо про се, мо’, навіть сьогодні ввечері. Тоді ти розумітимеш трохи більше. Скажу тіко, що вчора ти ловко впорався зі своїм завданням, можеш собою пишатися. Я знав, що ти здужаєш.

Джад

P.S. Норма не зна, про що я тобі отуто написав, — я сказав їй дещо інше, — сподіваюся, ти теж збережеш це в таємниці. Ясно, що я брехав Нормі не раз і не два за п’ятдесят вісім років шлюбу. Та гадаю, хоч більшість чоловіків і не до кінця щирі зі своїми дружинами, їм нема чого соромитися перед лицем Божим.

Тож заходь сьогодні ввечері, почаркуємо.

Дж.

Луїс стояв на верхній сходинці ґанку Крендалів — тепер порожнього, адже затишні плетені меблі було сховано до весни, — і трохи насупився. «Не кажи Еллі, що кота збила машина» — та він і не казав. Інших тварин поховано там? Забобони, яким більше трьохсот років?

«…тоді ти розумітимеш трохи більше».

Він провів пальцем по цьому рядку і нарешті дозволив своїй свідомості повернутися до подій минулої ночі. У його пам’яті вони розпливалися і танули, як солодка вата. Ефемерні спогади поставали загорнутими в димчастий саван сну, немов усю минулу ніч його накривала наркотична мара. Пригадувалося, як вони перелазили через бурелом, як дивно мерехтіло те сяйво на болоті, а ще — як різко підвищилася температура повітря, градусів на десять-двадцять. Та все це скидалося на розмову з анестезіологом за мить до того, як тобі дадуть наркоз.

«…більшість чоловіків не до кінця щирі зі своїми дружинами».

«З дружинами й доньками», — подумав Луїс. У нього мороз по шкірі пробіг від того, що Джад практично знав, що відбувалося сьогодні зранку: і не тільки у телефонній розмові, а й у голові Луїса.

Крід повільно склав листа, написаного на школярському аркушику в лінію, і заховав назад у конверт. Він поклав його в задню кишеню штанів і знову перейшов через дорогу.

Десь о першій дня повернувся Черч — наче кіт з відомої пісеньки[90].

Луїс був у гаражі, працював над своїм амбітним проектом — він уже шостий тиждень майстрував полиці. Йому хотілося прибрати все гаражне приладдя — пляшки зі склоочисною рідиною, антифриз, гострі інструменти — туди, де їх точно не зможе дістати Ґейдж.

Він якраз забивав чергового цвяха, коли в гараж з високо піднятим хвостом зайшов Черч. Луїс не випустив з рук молотка і навіть не вдарив себе по пальцю — тільки серце забилося швидше; він відчув, ніби розпечений дріт раптом проник у шлунок і там миттю захолов, як вольфрамова нитка в лампочці, що перегорає в одну мить. Згодом він зізнавався собі, що провів весь сонячний ранок після Дня подяки, очікуючи на повернення Черча. Наче якась глибша, примітивніша частина його свідомості розуміла, що насправді означала та їхня нічна вилазка до могильника мікмаків.

Луїс обережно поклав молоток на підлогу, виплюнув на долоню всі цвяхи, які до того тримав у роті, і кинув їх у кишеню робочого фартуха. Луїс підійшов до Черча і взяв кота на руки.

«Важить, як живий, — подумав Луїс із дивним хворобливим збудженням. — Він важить стільки ж, скільки і до зіткнення. Важить, як живий. У пакеті він був куди важчим. Мертвим кіт важив більше».

Серце закалатало як скажене, боляче гупаючи об ребра. На мить гараж поплив у нього перед очима.

Черч прищулив вуха й дозволив, щоб його підняли. Луїс виніс його на сонце й опустився на сходи біля ґанку. Кіт спробував вирватися, але чоловік втримав його і посадив собі на коліна.

Стук у грудях поступово став спокійнішим.

Луїс обережно провів рукою по пухнастому загривку Черча. Він пам’ятав, як безладно теліпалася Черчева голова на зламаній шиї. Зараз усе було гаразд: тільки міцні м’язи і сухожилля. Він повернув Черча до себе і зблизька глянув на котячу морду. Те, що він побачив, змусило його різко швиргонути тварину на траву і, заплющивши очі, закрити лице долонями. Весь світ навколо нього пішов обертом і поплив. Луїс страждав на напад нудотного запаморочення — відчуття, що виникає після важкого запою за мить до того, як ти почнеш блювати.

На писку Черча запеклася кров, а на вусах тріпотіли обривки зеленого пластику. Пакет для сміття.

«Ми з тобою ще поговоримо про це, мо’, навіть сьогодні ввечері, тоді ти розумітимеш трохи більше».

О, Святий Боже, він зрозумів куди більше, ніж йому самому того хотілося. Зовсім трохи — і решту я зрозумію вже в місцевій дурці.

Він пустив Черча в дім, дістав його блакитну миску і відкрив котячі консерви з тунцем та печінкою. Поки Луїс вишкрібав сіро-коричневу масу з бляшанки, Черч несподівано замуркав і почав тертися об ноги.

Від дотику кота мороз пішов поза шкірою, і Крід похмуро зціпив зуби, аби не копнути його. Пухнасті боки Черча видавалися надто гладкими, надто товстими — одним словом, огидними.

Луїс раптом зрозумів, що більше ніколи не торкатиметься до Черча.

Коли він нахилився, щоб поставити миску на підлогу, Черч кинувся повз нього вперед, і Луїс був готовий заприсягтися, що війнуло кислим запахом землі — немовби та налипла на його шерсть.

Луїс відійшов вбік, спостерігаючи, як кіт їсть. Він чув, як той плямкає — хіба Черч раніше так плямкав? Може, й так, але тоді Луїс цього не помічав. У будь-якому разі, то був огидний звук. «Гидотний», як сказала б Еллі.

Раптом Луїс повернувся і посунув нагору. Спочатку він просто йшов, але останні сходинки долав майже бігцем.

Він роздягнувся, буквально здер із себе весь одяг і кинув його в жолоб. Його не обходило, що насправді одяг був чистим — він його вдягнув тільки сьогодні вранці. Набрав для себе ванну, таку гарячу, яку тільки міг витримати, і заліз у воду. Густа пара огорнула його, і Луїс відчув, як вода працює з його м’язами; як розслабляє їх. Коли вода вже стала холодною, йому трохи захотілося спати, але на загал усе було навіть добре.

Кіт повернувся, прямо як у пісеньці. Теж мені, велике діло.

Отже, він помилявся. Хіба не подумав він вчора, що Черч виглядає надто цілим і неушкодженим, як на тварину, збиту машиною? Згадай, як виглядали всі ті нещасні байбаки, коти і собаки на трасах? Розплющені тіла, повсюди кишки. Як співав Лаудон Ваінврайт[91] у тій пісні про мертвого скунса: «Кі-не-ма-то-гра-фіч-но».

Тепер усе було ясно як день! Черча від удару оглушило. Кіт, якого вони з Джадом притягли до того могильника мікмаків, був непритомним, а не мертвим. Кажуть же, що коти мають дев’ять життів. Слава Богу, Луїс нічого не сказав Еллі. Вона ніколи і не дізнається, як близько до краю був Черч.

Кров на морді, шерсть… те, як крутилася його голова.

Але ж він лікар, а не ветеринар. Він поставив неправильний діагноз, от і все. Важко було придумати гірші умови для детального огляду: навпочіпки, на Джадовому моріжку за температури двадцять градусів, коли сонце закотилося за небокрай. До того ж він був у рукавицях. Це могло бути…

Роздута, деформована тінь виросла на стіні ванної кімнати. Вона нагадувала голову чи то маленького дракона, чи то жахливої змії. Щось легенько ковзнуло по плечу Луїса. Чоловік кулею вилетів у коридор, наче його вдарило струмом, і розхлюпав воду, намочивши килимок на підлозі.

Потім, борячись із відразою, Луїс повернувся і втупився в каламутні жовто-зелені очі доччиного кота, який усівся на кришці унітаза.

Черч повільно хитався вперед-назад, наче п’яний. Луїс спостерігав. Його трясло від огиди; крик жаху мав ось-ось прорватися крізь зціплені зуби. Черч ніколи таким не був. Він ніколи не хитався, як змія, що намагається загіпнотизувати жертву. Ні до операції, ні після.

Вперше і востаннє він погрався з думкою, що це інший, дуже схожий на Черча, кіт; кіт, який просто забрів у його гараж, коли він ладнав полички, тоді як справжній кіт Еллі лежить, похований під курганом з каміння, десь у лісах.

Але прикмети були ті самі… і надірване вухо… і дивно пожована лапа (Еллі прищемила її задніми дверима їхнього приміського будинку, коли Черч був ще кошеням).

Це таки був Черч.

— Забирайся звідси! — хрипло зашипів Луїс на нього.

Кіт витріщився на нього — Боже, його очі змінилися, незрозуміло як, але змінилися! — і зістрибнув з унітаза. Він приземлився на підлогу без жодного натяку на свою звичну моторошну котячу грацію. Незграбно захитався, стукнувся стегном об ванну і пішов геть.

Воно, подумав Луїс. Не він! Воно! Пам’ятай: воно було кастроване.

Він виліз із ванни, судомно і швидко витерся. Він уже поголився і майже вдягнувся, коли задзвонив телефон — немов заволав од болю в порожньому будинку. Почувши цей звук, Луїс крутнувся на місці, вирячив очі і здійняв руки. Потім повільно опустив. Серце калатало як скажене, м’язи були напружені від адреналіну.

Дзвонив Стів Мастертон, пропонував зіграти в рокетбол, і Луїс погодився зустрітися за годину в спортзалі. Звісно, до того часу він ще не оговтається, та й рокетбол — це останнє, чим він хоче зараз займатися, але йому необхідно було кудись вийти. Він хотів втекти від цього кота, цього дивного кота, якого тут взагалі не мало бути.

Крід прискорився, натягнув швиденько сорочку, кинув шорти, футболку, рушник у сумку і побіг на вихід. Черч сидів на четвертій знизу сходинці. Луїс перечепився через кота і ледь не впав. Тільки останньої миті йому вдалося схопитися за поруччя й уникнути неприємного падіння. Він притулився до стіни, уривчасто дихаючи, груди здавило, все тіло батожили хвилі гидкого адреналіну.

Черч піднявся, потягнувся і бридко ошкірився на господаря.

Луїс пішов. Він знав, що має вигнати кота, але не міг цього зробити. Зараз він навряд чи зміг би змусити себе доторкнутися до нього.

Джад підпалив цигарку сірником, загасив його і викинув у попільничку з ледь помітною рекламою «Джим Бім» на дні.

— Еге ж, про ту місцину мені розповів Стенлі Бучар, — він змовк на хвильку і замислився.

Майже непочаті склянки пива стояли перед ними на вкритому картатою скатертиною кухонному столі. За ними, біля стіни, було прилаштовано залізну діжечку з гасом. Увечері Луїс перекусив зі Стівом у напівпорожньому барі «Беарз Ден» — з’їв «субмарину»[92]. Дуже швидко Луїс зрозумів, що тут, у Мені, нема сенсу замовляти «сандвіч», «бургер» або «бутерброд» — все одно ніхто тебе не зрозуміє. А як попросиш «субмарину» чи «тартинку» — миттєво приймуть за свого і принесуть харч. Трохи перекусивши, Луїс поставився до повернення Черча з більшою терпимістю, та йому все одно зовсім не хотілося повертатися в порожній будинок, у якому котисько міг ховатися, правду кажучи, будь-де.

Норма трохи посиділа з ними. Вона дивилася телевізор і вишивала картину — маленький будиночок на тлі призахідного сонця. Темний силует хреста виднівся на даху. «Це для різдвяного ярмарку», — пояснила вона. Її пальці вправно рухалися, протягуючи голку крізь канву, напнуту на кроснах. Сьогодні артрит фактично не нагадував про себе. Луїс подумав, що це через погоду: було холодно, але сухо. Вона швидко одужала після серцевого нападу і цього вечора, за десять тижнів до того, як її уб’є інсульт, виглядала значно жвавішою і молодшою. Луїс міг навіть розгледіти в ній її дівочі риси.

За чверть до десятої вона побажала всім добраніч і лишила Луїса сам на сам з Джадом. Старий замовк і, здавалося, займався лише розгляданням кілець диму від цигарки — як дитина, що слідкує за обертанням «стовпчика перукаря[93]», аби з’ясувати, де закінчуються смуги.

— Стенні Б., — м’яко промовив Джад. Старий прокліпався і, здавалося, трохи прийшов до тями. — Еге ж, усі в Ладлоу та його околицях — Бакспорті, Проспекті та Оррінгтоні — називали його Стенні Б. Коли вмер мій пес Спот, у 1910-му — я маю на увазі, коли він вперше вмер, — Стенні вже був старим і трохи божевільним. Були тут й інші люди, які знали про могильник мікмаків, та я почув про нього само від Стенні Б. А він бо’ дізнався від свого батька, а той — від діда Стенні. Усе сімейство було чистокровними канадськими жабоїдами.

Джад розсміявся і відпив трохи пива.

— Досі чую, як він кумкав своєю ламаною англійською. Ми з ним стрілися на стайні, яка колись була на трасі № 15 — направду тоді вона звалася дорогою з Бенгора до Бакспорта — якраз на місці заводу «Орінко». Спот ще не був мертвим, але вже дихав на ладан, і батько послав мене купити для ціп’яток корму, яким торгував старий Йоркі. Та нам того корму було треба, як корові сідло: я добре знав, чому батько послав мене туди.

— Він хотів убити собаку?

— Він знав, як сильно я любив Спота, тому вигадав відіслати мене подалі, аби я не видів, як він його вбиватиме. Я домовився про корм, і, поки старий Йоркі його насипав, всівся на точильний камінь і почав рюмсати.

Джад легенько похитав головою, все ще м’яко посміхаючись.

— Дорогою проходив Стенні Б. Одна половина міста вважала його тихим божевільним, а інша — шаленим. Його діду торгував пушиною ще в 1800-х. О, як мя чув, той дідуган їздив від узбережжя до Бенгора й Деррі або ж навіть далеко на південь, до Скоухегана, де торгував хутра. Він мав здровецький фургон, обшитий шкурами, — геть-чисто як у мандрівних лікарів[94]. А ще його мали за доброго християнина — варто було йому лиж добряче хряпнути, як починав торочити про Воскресіння. Се так Стенні розповідав, він любив балакати про свого діду. А ще дід Стенні мав на тілі індіанські татуювання і був певен, що всі індіанці — якого б племені вони не були — і є тим самим загубленим коліном Ізраїлевим, про яке мовиться в Біблії. На його думку, всі індіанці повстали з пекла, але їхня магія працювала (у якийсь дивний збочений спосіб), бо вони водночас були ще й християнами.

Дід Стенні купував свої хутра у мікмаків дуже довго, навіть після того, як більшість траперів давно на це діло плюнули й подалися на Захід. Цей дідуган вів свої справи чесно й завжди загадував правдиву ціну. А до всього ж іще й знав напам’ять усе Святе Письмо. Індіанці дуже любили послухати, як старий говорив з ними словами священників, які прийшли задовго до солдатів та лісорубів.

Запала тиша. Луїс чекав.

— Саме мікмаки й розповіли дідусеві Стенні Б. про той могильник, яким вони більше не користувалися, бо там оселився дух Вендіго. Саме він і зіпсував землю та Болото маленького бога.

Оповіді про Вендіго було, мо’, часто чути на півночі країни. Се була одна з тих історій, яка конче мала в них бути, яко ті наші християнські оповідки, які обов’язково мають бути. Якби Норма вчула те, що я кажу, то крила б мене блюзніром, та дарма — се все правда. Коли зими були особливо холодними й лютими, а їжі до краю бракувало, індіанці півночі забредали в якесь дуже лихе місце. Там вони мерли з голоду… а по тому дещо робили.

— Займалися канібалізмом?

Джад знизав плечима.

— Мо’, і так. Вибирали найстарших і найслабших, аби інші з голодухи не виздихали. Але ж потім вони через це переймалися. От і придумали байку про те, що вночі селищем пройшов Вендіго і торкнув їх, як усі спали. І се саме Вендіго присилував їх скуштувати плоті своїх ближніх.

Луїс кивнув:

— Диявол спокусив, так?

— Точно. Гадаю, що місцеві мікмаки також мусіли піти на се, тож закопували на тому кладовищі кістки всіх, кого з’їдали, — одного чи двох, а мо’, й з дюжину.

— А потім вони вирішили, що то земля зіпсувалася, — пробурмотів Луїс.

— Так от. Виходить Стенні Б. зі стайні з пляшкою віскі, вже добряче напідпитку, — вів далі Джад. — Його дідусь залишив по собі, мо’, мільйон доларів — або трохи більше, якщо вірити людям, — а Стенні Б. був місцевим жебраком. Він спитався в мене, що сталося, і я розказав йому. Він погледів, як я рюмсаю, і сказав, що все можна виправити. Звісно, якщо я достатньо хвацький і направду цього хочу.

Я відповів, що готовий на все, аби Спот здужав, і запитав у нього, чи знає він хорошого ветеринара. «Нє, ніяких коновалів я не знаю, — мовив Стенні Б. — Зате знаю, як помогти твоєму псові, хлопче. Як вернеш додому, попроси батька, аби він поклав його в лантух. Ба не ховай його, в жоднім разі! Неси на „Кладвишче домажніх тварин“ і поклади в тіні бурелому. А потім вертай сюди».

Я спитав, як се мо’ помогти, та Стенні лиш сказав мені не засинати цієї ночі. Я маю вийти надвір, коли він кине камінця в мою шибку. «А як ти забудеш про старого Стенні Б., і вснеш, і не вийдеш опівночі, то Стенні Б. забуде про тебе, і можеш прощатися зі своїм собацюрою, бо він рушить прямо в пекло!»

Джад глянув на Луїса і запалив нову цигарку.

— От я і зробив усе, як мені загадав Стенні. Коли вернувсь додому, батько повідомив, що встрелив пса, аби той більше не мучивси. Мені навіть не тре’ було ніц казати про «Кладвишче»: батько сам спитав, чи не вважаю я, що Спотові сподобалося б, якби я його поховав. Тож я пішов, поклавши свого пса в мішок. Тато спитав, чи не тре’ мні поміч, і я відмовився, бо пам’ятав, що казав мні Стенні.

Тої ночі я не спав — і кожна мить була мені за вічність. Знаєш, як плине час для дітей? Мені здавалося, що вже от-от настане ранок, а насправді була тіко десята чи одинадцята. Пару разів я навіть куняв, та знову прокидався, наче хтось трусив мене за плече і говорив: «Прокинься, Джаде! Прокинься!» Неначе хтось мав бути певен, що я не сплю.

Брови Луїса поповзли догори, та Джад лише знизав плечима.

Коли годинник унизу пробив північ, я сидів уже одягненим на залитому місячним сяйвом ліжку. Минуло ще півгодини, година, а Стенні Б. все ніяк не приходив. «Мабуть, він забув про мене, клятий француз». Я вже думав скинуть лахи і влягатися, як два камінці гупнулись у мою шибку, ще й так сильно, що ледь не розбили. Від удару одна таки тріснула, але я помітив це лиш наступного ранку. Ну а мама і ще пізніше — наступної зими. Вона подумала, що то мороз таке наробив.

Я миттю скочив через теє вікно й ледве його зачинив. Воно тріщало і грюкало об раму — мабуть, шибки так роблять тіко тоді, як діти намагаються вилізти через них серед ночі.

Луїс розсміявся. Сам він не міг пригадати жодного випадку, щоб йому хотілося кудись виходити з дому серед ночі в десятирічному віці. Та навіть якби він і захотів, то добре знав, що рами, тихенькі вдень, обов’язково гучно скрипітимуть серед ночі.

— Я страшився, що моє сімейство подумає, наче до нас пролізли злодії. Та потім заспокоїв си та почув, що тато досі спить без задніх ніг на першому поверсі, у спальні. Я роззирнув і вгледів Стенні Б. Він стояв на нашій доріжці і дивився вгору, хитаючись в усі боки так, неначе надворі був ураганисько, а не легенький вітерець. Гадаю, він би точно не прийшов, якби не упився до бадьористості сови зі срачкою, коли тобі абсолютно чхати, з ким вошкатися. І тут Стенні як зарепетує — хоча сам він, мо’, думав, що шепоче: «Ти злазиш звідти, хлопче, чи мені тя’ зняти?»

«Тссс», — кажу, боячись що тепер-то батько точно прокинеться і добряче мене взує. «Що ти плетеш?» — перепитує Стенні, ще гучніше, ніж раніше. Якби спальня батьків виходила на дорогу, був би я тріпаний. Щастя, що вікна цьої спальні, яка тепера наша з Нормою, виходять на річку.

— Закладаюся, ви прямо-таки злетіли по сходах! — сказав Луїс і уточнив: — А у вас іще є пиво?

Він уже на дві пляшки перебрав свій ліміт, але для цього дня це видавалося абсолютно нормальним. Сьогодні це було навіть обов’язковим.

— Є, і ти знаєш, де воно лежить, — відповів Джад. Він дочекався, доки Луїс знову всядеться на місце, і продовжив: — Ні, я не наважив скористатися сходами, бо довелося б лізти повз спальню батьків. Я миттю спустився по заростях плюща. Було трохи лячно, правду кажу, але я більше ляк мав про свого тата, ніж того факту, що плету серед ночі на «Кладвишче домажніх тварин» зі Стенні Б.

Джад роздавив свій недопалок.

— Ось так ми і рушили вдвох, він і я. Стенні Б. падав з десяток разів, і від нього на милю тхнуло спиртякою. Він смердів так, наче впав у ночви з брагою. Він ніс з собою кайло і лопату. Коли ми дійшли до «Кладвишча», то я гадав, що Стенні зараз віддасть мені струмент і звелить копати яму.

Але, на диво, він навіть трохи протверезів. Він сказав, що нам тре’ йти далі, через бурелом, глибше в ліси — до іншого могильника. Я глянув на Стенні, який десь так нализався, що тепер ледве тримався на ногах, і зауважив йому: «Ви не годні сюдою лізти, Стенні Б., ви ж бо собі шию скрутите».

І тут він каже: «Ні ти, ні я не зломимо собі тут шию. Я йтиму попереду, а ти бери свого пса і неси його». І се направду так і було. Він прослизнув через бурелом м’яко, як шовкова хустина, навіть не позиркнувши долу. А я ніс Спота всю дорогу, хоч він і важив з тридцять п’ять фунтів, коли я самого мав не більша дев’яноста. Хочу сказати, Луїсе, що наступного ранку в мене боліло все тіло і розколювалася голова. Як ся’ маєш нині, Луїсе?

Луїс не відповів нічого, лише кивнув.

— Ми йшли і йшли, — вів далі Джад. — Здавалося, минула ціла вічність. Ліси були похмурішими в ті часи. А ще в них жило багацько птиці, голосів якої часом геть не розібрати. Всюди сновигали тварини. Найчастіше олені, та траплялися й лосі, ведмеді та рисі. За якийсь час мені в голову закралася кумедна думка, що старий Стенні Б. вже давно зник, а я йду в глушину за індіанцем. І зараз цей чорноокий індіанець з розмальованим писком обернеться, люто ошкіриться, стискаючи в руках томагавк — шматок сланцю, причеплений до палиці з ясеневого дерева, — і як схопить мене за горлянку, то й видере все волосся — забере собі скальп. Стенні більш не падав і навіть не оступавсь: він просто прямував з гордо піднятою головою, що тіко підживило мої здогадки. Та коли ми дійшли до Болота маленького бога, він обернувся до мене, і я вгледів, що це все ж таки був Стенні, а не падав він і не оступався, бо страшенно злякався. Так злякався, що аж протверезів.

Він казав мені тоді все, що я казав тобі минулої ночі: про птахів, про вогні Святого Ельма і що мені не треба зважати на те, що я чую і бачу. А головне, казав він, не одповідати, як щось до тебе заговорить. А тоді ми рушили через багнисько. Я дещо там угледів; не розповідатиму що, скажу лишень, що з того часу я там був п’ять разів і більше ніколи не стрічав те, що тоді, коли мені було десять. Та вже й не стріну, Луїсе, бо моя вчорашня оказія до індіанського могильника була останньою.

«Я ж не вірю в усю цю маячню, правда? — подумки запитав Луїс сам себе. Три банки пива допомагали йому вірити, що він критично оцінює ситуацію. — Я ж не вірю в усі ці побрехеньки старого француза про індіанський могильник, дух Вендіго та тварин, які повертаються до життя? Заради Бога, кіт просто знепритомнів, машина його вдарила й оглушила — ось і все. Це все бурмотіння божевільного старого, і не більше».

От тільки це було не так, Луїс знав, що це було не так, і навіть три банки пива не могли знищити це знання, як не змогли б і тридцять три.

Черч справді був мертвим. А ось тепер він живий. І щось у ньому змінилося, зламалося. У всьому коті було щось докорінно хибне. Щось сталося.

Джад вважав, що він повернув борг, от тільки лікування в могильнику мікмаків — не найкраща терапія, і погляд старого підтверджував, що він і сам це розуміє. Луїс подумав про те, що побачив — чи гадав, що побачив, — у Джадових очах минулої ночі. Ту шалену радість. І здалося йому, що рішення старого відвести Луїса з котом Еллі тієї ночі було не лише його власним рішенням.

«Та якщо не його, то чиїм же ще?» — гарячково запитував мозок Луїса. Відповіді не було, тож Луїс відсунув незручне питання на задвірки свідомості.

— Я поховав Спота і збудував курган, — вів далі Джад. — І коли все було зроблено, Стенні Б. заснув. Я мав потрусити його, щоб хоч трохи зіп’яти на ноги. Та коли ми зійшли вниз тими сорока чотирма сходинками…

— Сорока п’ятьма, — промимрив Луїс.

Джад кивнув.

— Еге ж, сорок п’ять. Так от, коли ми спустилися, Стенні йшов прямо і не хитався, неначе знову протверезів. Ми перейшли через болото, ліси та бурелом, і ось я вже знову був біля своєї хижі. Мені виділося, що майнуло годин з десять, та, по правді, все ще стояла повна темрява.

«І що си тепера буде?» — запитав я у Стенні. «Чекай, і сам побачиш», — буркнув той і знову пішов, падаючи й спотикаючись. Він, мабуть, спав тоді на стайні. Так стало, що мій пес Спот пережив Стенні Б. на два роки: цей ярига мав проблеми з печінков, і ось 4 липня 1912 року двоє малих знайшли посеред дороги його закляклий труп.

А я тієї ночі знову заліз до себе по плющу і заснув, тільки-но голова торкнула подушки.

Наступного ранку я прокинувся не раніше дев’ятої від того, що мене кликала мама. Тато працював на залізниці, тож він пішов ще о шостій ранку. — Джад на хвильку змовк. — А мамця не просто мене кликала: вона верещала.

Джад підійшов до холодильника і витягнув по пляшці пива «Міллер» собі й Луїсу. Відкрив їх об ручку комода. У світлі лампи його обличчя здавалося жовтим, як нікотин. Він випив півпляшки пива, відригнув і глянув у бік кімнати, де спала Норма. Тоді знову повернувся до Луїса.

— Мені складно говорити про це, — мовив він. — Я багато разів прокручував це у своїй голові, та ніколи нікому не розповідав. Інші також знали, та не говорили про це зі мнов, як і про секс. Я розмовляю про се з тобов, бо тварина твоя змінила си. Вона не конче стала небезпечною, але… іншою. Ти сам вгледів се?

Луїс пригадав, як Черч незграбно скочив на сидіння унітаза, його лапа мертво звисала з краю ванни. Пригадав ті тупі тьмяні очі, які вдивлялися у його власні.

І врешті кивнув.

— Коли я спустився, моя мама забилася в куток комори між ящиком для льоду та столом. На підлозі валялося щось біле — то були штори, які вона хотіла повісити.

А в дверному прорізі стояв Спот, мій пес. Він весь був у багні. Шерсть на його животі злиплася, була брудною і бридкою. Він просто стояв там — не гарчав і не гавкав, — та було втямки, що се саме він загнав маму в куток, хтів він то чи ні. Вона була нажахана, Луїсе. Не знаю, як ти ставишся до своїх батьків, та я своїх дуже любив. І розуміння того, що я так перелякав свою маму, стерло всю радість від того, що Спот вернувся. Я навіть не здивувався, що він був там.

— Я розумію, — докинув Луїс. — Коли я побачив Черча зранку… це видалося мені… — він замислився на мить. Абсолютно природним? Саме ці слова спали йому на думку, та це були неправильні слова. — Наче так і мало бути.

— Так. — Джад запалив цигарку, його руки тремтіли. — І моя мама вгледіла мене, досі в білизні, і кричала: «Нагодуй свого пса, Джаде! Нагодуй і забери звідси, він забруднить мені штори!»

Я знайшов якесь їдло та покликав його. Спершу він не відгукнувся, неначе не знав свого імені, і тоді я подумав, що це просто інший пес, який скидається на Спота, ось і все…

— Так! — вигукнув Луїс.

Джад кивнув.

— Та коли я покликав його вдруге і втретє, він підійшов. Він смикнувся в мій бік, і я вивів його на ґанок, і здалося, що він не вийшов крізь двері, а просто випав крізь них. Пес накинувся на недоїдки та зжер їх. Ото тоді мені вперше стало лячно — я почав торопати, що сталося. І все ж я став на коліна й обійняв Спота, бо дуже радів з того, що він вернувся. А потім він лизнув мене в щоку і…

Джада пересмикнуло, і він допив своє пиво.

— Луїсе, його язик був холодним. Неначе мене торкнули дохлою рибиною.

На мить вони обидва замовкли. Тоді Луїс попросив:

— Продовжуйте.

— Коли він наїв си, я дістав велику стару балію, яку ми тримали на задньому подвір’ї спеціально для нього, і вирішив його помити. Спот завжди ненавидів купатися. Ми з татом мали разом тримати його, та й то по справі ми були мокрі, як хлющі, тато гучно лаявся — а Спот сидів і дивився на нас із винуватим виглядом, собаки так уміють. А варто було нам його викупати, як він тут же знову стрибав у багнюку, вимазувався з голови до кінчика хвоста і біг у хату, бруднити скатертини і простирадла, які мама щойно випрала. Ну а мама тоді репетувала, що колись таки пристрелить клятого собацюру.

Але тої днини Спот тихо сидів у балії і пустив мені себе вимити. Він зовсім не рушів. І мені це не сподобалося. Це було наче… наче миєш шмат м’яса. Я дістав старого рушника і витер пса насухо. Я міг розгледіти місця, де його поранили сплутані дроти, — там бракувало шерсті, а на шкірі виднілися виямки. Так виглядають рани років через п’ять після загоєння.

Луїс кивнув. За часи своєї лікарської практики він не раз бачив подібне. Рани ніколи не загоюються до кінця. Як могили, які не засипати до краю, подумалось йому.

— А потім я побачив його голову. Там була ще одна виямка, вже заросла білою шерстю. Якраз біля вуха.

— Там, куди поцілив ваш батько, — здогадався Луїс.

Джад кивнув.

— Джаде, застрелити людину чи тварину не так легко, як здається. Самовбивці-невдахи, які овочами валяються по лікарнях або вже повністю очуняли, часто навіть не здогадуються, що куля може пробити черепну коробку і вийти з іншого боку, не зачепивши мозок. У мене в практиці був випадок, коли один довбень вистрелив собі в праве вухо і помер через те, що куля потрапила в яремну вену з іншого боку голови. Траєкторія тієї кулі нагадувала якийсь заплутаний туристичний маршрут.

Старий посміхнувся і кивнув.

— Пам’ятаю, читав щось таке в одній із Норминих газет, «Стар» або «Енквайєр». Та якщо мій дедьо казав, що Спот мертвий, то так воно і було.

— Гаразд, — мовив Луїс. — Якщо ви кажете, що так і було, то так воно й було.

— Чи був кіт твоєї дочки мертвим?

— Я був переконаний, що так, — відповів Луїс.

— Тобі ж краще знати. Ти лікар.

— Ви кажете це, наче «тобі ж краще знати, Луїсе, ти ж Бог». От тільки я не Бог. А там було темно.

— Звісно ж, там було темно. От тіко його голова безпорадно звисала зі зламаної шиї, а коли ти намагався підняти його, то він примерз до землі, Луїсе, — звук був такий, наче ти скотч від аркушу відривав. З живими так не буває. Ти перестанеш гріти лід своїм тілом лиш тоді, коли вмреш.

У сусідній кімнаті годинник пробив десяту тридцять.

— А що сказав ваш батько, коли повернувся й побачив пса?

— Я чекав батька на доріжці біля нашої хати, перебираючи брудні камінці. Я почувався, як завжди в тих випадках, коли накоїв капостей. І готувався дістати прочуханки. Він зайшов у двір близько восьмої вечора, у своєму комбінезоні й кашкеті. Ти, мо’, бачив такі.

Луїс кивнув і позіхнув, затуливши рота долонею.

— Еге ж, уже пізно, — мовив Джад. — Треба кінчати.

— Ні, ще не пізно, — заперечив Луїс. — Я просто трішки пива перебрав. Джаде, продовжуйте. Я хочу це почути.

— У тата була бляшанка з-під сала, у якій він брав з собою обід. От він заходить у ворота, розмахує порожньою бляшанкою і щось собі насвистує. Уже сутеніло, але навіть у тьмяному світлі він роздивився мене. «Джадкінсе, привіт! — гукнув він звичним тоном. — А де твій…»

І тут із темряви вийшов Спот. Він не біг до тата з усіх лап, як раніше, радіючи, що бачить його. Пес спокійно йшов, поволі розмахуючи хвостом, а тато випустив з рук бляшанку і відступився. Ні, він не тікав, та продовжував задкувати, поки не вперся спиною в паркан. Коли пес стрибнув на нього, тато схопив його за лапки й утримував на відстані — як ручки дами, з якою ти збираєшся танцювати пристойний танець. Він довго дивився на Спота, а потім на мене і сказав лише: «Його тре’ помити. Він тхне землею, в якій ти його поховав». А потім зайшов до будинку.

— І що ж ви робили? — запитав Луїс.

— Ще раз вимив його. Він знову просто сидів у балії і ніяк не реагував. А коли я зайшов у будинок, мама вже пішла спати, хоча ще не було й дев’ятої. Тато сказав: «Джадкінсе, маю до тя’ розмову». Я сів біля нього, і вперше за все життя він говорив зі мною, як із дорослим чоловіком. Як зараз пам’ятаю: кімната повнилася пахощами жимолості й диких троянд. — Джад Крендал зітхнув. — Я завше хтів, щоб він розмовляв зі мною саме так. Але нічого хорошого в цьому не було. Увесь сьогоднішній вечір, Луїсе, мене переслідує враження, що я дивлюся на себе самого в дзеркалі, в якому видиться інше дзеркало. І нема кінця-краю цій чудернацькій галереї свічад. Це, мо’, знову як із розмовами про секс.

— Ваш батько все зрозумів.

— Звісно. «Джаде, хто тебе туди відвів?» — запитав він. І я все йому розповів. Він лише кивнув, наче й так здогадувався. Як я потім взнав, у ті часи в Ладлоу чи то шестеро, чи то осьмеро людей знали про те кладовище. Та тільки Стенні Б. був достатньо знавіснілий, аби піти туди.

— Джаде, а ви не запитували тата, чому він сам не відвів вас туди?

— Питався, — зітхнув Джад. — Під час тієї довгої розмови я питався про це. Та він відповів, що то лихе місце. Воно ніколи не приносило добра ні самим мертвим тваринам, ні людям, котрі їх любили. Він запитав у мене, чи любитиму я Спота таким, як він став. І знаєш, Луїсе, я не одразу зміг відповісти. Важливо, щоб я розповів тобі про свої почуття, бо рано чи пізно ти запитаєш у мене, чому я повів тебе туди з котом твоєї дочки, якщо то не дуже ловка справа. Чи не так?

Луїс кивнув. А як же поставиться Еллі до Черча після повернення?

Це весь час турбувало його під час гри в рокетбол зі Стівом Мастертоном.

— Мо’, я зробив так тому, що дітям потрібно знати, що іноді ліпше прийняти смерть, — напружено мовив Джад. — Твоя Еллі цього не знає. Мо’, тому, що і твоя дружина не завжди се розуміє. Скажи мені у вічі, що то не так, — і я облишу це питання.

Луїс розкрив рота, та потім закрив.

А Джад продовжував говорити далі, тепер уже значно повільніше, неначе вони перестрибували з купини на купину на Болоті маленького бога.

— Я роками бачу, як таке трапляється, — озвався старий. — Гадаю, я вже розповідав тобі про бугая Лестера Моргана, бугая-чемпіона на прізвисько Генретті. Ідіотське ім’я для бугая, як гадаєш?

Той скопитився від якоїсь виразки, і Лестер тягнув його аж туди на санях. Як він преліз через бурелом — гадки не маю, та кажуть, що, коли ти дуже хочеш це зробити, можливо все. Особливо коли це стосується індіанського могильника.

Генретті, ясна річ, повернувся, та Лестер встрелив його за два тижні. Бугай став злобним, дійсно злобним. Але це єдина тварина, яка по правді стала небезпечною. Більшість з них здаються трохи тупими… трохи загальмованими… трохи…

— Трохи мертвими?

— Так, — підтвердив Джад. — Трохи мертвими. Наче вони були… десь… і повернулися, але не повністю. Луїсе, твоїй дочці не варто знати, що її кота збила на смерть машина, а потім він вернувся. Звісно, ти, мо’, скажеш, що дитину не присилуєш щось второпати, як вона сама не знає, що це тре’ зрозуміти. Крім тих випадків…

— Крім тих випадків, коли можна зробити це, — мовив Луїс швидше самому собі, а не Джадові.

— Так, — погодився Джад. — Часом можна. Мо’, вона й усвідомить, що прийняття смерті лежить там, де закінчується біль і починаються спогади. Не кінець життя, але кінець болю. Не розповідай їй цього всього, вона сама все зрозуміє. І якщо вона хоч трохи скидається на мене, вона й далі любитиме свого кота. Він не стане шаленим, не кусатиметься чи щось таке… І вона любитиме його. Але дійде певних висновків… І зітхне з полегшенням, коли кіт врешті помре.

— То от чому ви відвели мене туди, — здогадався Луїс. Йому стало трохи краще. Зараз принаймні було якесь пояснення. Щоправда, розмите, воно більше задовольняло логіку нервових закінчень, ніж раціональної свідомості, та все ж у такій ситуації він готовий був прийняти і його. Тепер можна забути вираз обличчя Джада тієї ночі — вираз темного, лиховісного тріумфу.

— Так, це… — рвучко, раптово Джад прикрив обличчя долонями. На якусь мить Луїс подумав, що сусіда пронизав раптовий біль, і вже стурбовано підвівся, як побачив конвульсивні порухи грудної клітини — старий намагався не розплакатися.

— Так, але це не єдина причина, — промовив він здавленим голосом. — Я зробив це ще й з тих же міркувань, що і Стенні Б., і Лестер Морган. Лестер відвів туди Лінду Лавеск’ю після того, як її песика збила машина. Не повіриш, він повів її туди навіть після того, як всадив ту кляту кулю в макітру свого божевільного бугая! Попри все повів туди, повів! — Джад майже стогнав. — І що ж ти з цим поробиш?

— Джаде, про що ви говорите? — стривожено запитав Луїс.

— Лестер і Стенні вчинили це з тієї ж причини, що і я. Ти робиш се тому, бо воно тримає тебе. Бо індіанський могильник — секретна місцина, а секретом хочеться поділитися; ти тільки й чекаєш нагоди, яка видасться тобі достатньо поважною, аби зробити се… — Джад відвів руки від обличчя і пильно подивився на Луїса. Очі старого світилися прадавнім болем. — Тоді ти просто йдеш туди і знову це робиш… Потім вигадуєш якісь причини… Тобі навіть здається, що це хороші причини… Та в більшості випадків ти се робиш, бо хочеш. Або мусиш. Тато не відвів мене туди тому, що лише чув про ту місцину, але сам там не бував. А Стенні Б. бував… Тому й привів туди мене… І через сімдесят років… Тепер…

Джад скрушно похитав головою і прокашлявся.

— Послухай, Луїсе. Бугай Лестера був єдиною твариною, яка стала справді небезпечною. Чув іще, що цуца Лавеск’ю якось покусала поштаря, а в інших тваринок трохи псувався характер… Але Спот завжди був хорошим псом. Так, від нього тхнуло землею, скільки б я його не мив, — але він усе одно був хорошим псом. Мама більше ніколи до нього не торкалася, та він не завдавав нікому шкоди. Але, Луїсе, якщо ти вирішиш прямо зараз застрелити кота, я і слова тобі не скажу.

Те місце… воно не відпускає тебе… І ти готовий вигадувати найправедніші у світі причини, аби знову туди піти. Та я міг припуститися помилки. Це все, що я можу сказати тобі. Лестер також міг помилитися, як і Стенні Б. Хай йому грець, я ж не Бог! А повертати мертвих до життя — це все ж таки трохи гратися в Бога, як гадаєш?

Луїс розкрив рота і знову його закрив. Те, що спало йому на думку, звучало б дуже жорстоко: «Джаде, я пройшов через усе це не для того, щоб знову вбити сраного кота».

Джад допив своє пиво й викинув бляшанку в смітник.

— Гадаю, це все. Я все сказав.

— Можна я дещо запитаю? — поцікавився Луїс.

— Думаю, так.

— А чи ховали там коли-небудь людей?

Рука Джада конвульсивно здригнулася, і дві пляшки пива впали зі столу; одна з них розбилася.

— Господи Ісусе! — вигукнув старий. — Звісно ж, ні! Та хто б насмілив? Не кажи ніколи про таке, Луїсе!

— Мені ж просто було цікаво, — збентежено відповів Луїс.

— Певними речами краще навіть не цікавитися, — відрубав Джад Крендал, і вперше за весь час він здався Луїсові справді старезним, хоровитим, за крок від могили.

І вже потім, удома, Луїс збагнув, що було щось іще в Джадовому вигляді тієї миті.

Неначе старий брехав.

Луїс не розумів, що напився, поки не добрався до гаража.

Надворі блищали зорі й холодно світив місяць. Світла бракувало для тіней, але вистачало, щоб бачити дорогу. Діставшись гаража, він миттю осліп. Десь тут був вимикач, але він, хай йому грець, не пам’ятав зараз де.

Крід пробирався навпомацки; його лякала перспектива розбити коліно, перечепившись об якусь іграшку. Хоча б навіть і через червоноколісний велосипед Еллі. Або Ґейджевого крокодила.

Де ж кіт? Може, він його випустив?

Якимось чином Луїс вільно пройшов вперед і вперся в стіну. Він загнав собі глибоко в руку скалку і вигукнув: «Чорт!» Лайка полетіла в пітьму. Слова лунали втомлено, без злоби. Здавалося, що весь гараж вирішив погратися з ним у хованки. Тепер він не міг зрозуміти не тільки де вимикач, а й взагалі будь-що, навіть грьобані двері на кухню.

Він знову заходився повільно тинятися туди-сюди, рука все ще боліла. Ось як це — бути сліпим. Ці думки нагадали Луїсові про концерт Стіві Вандера, на який вони з Рейчел ходили. Коли? Років шість тому. Здавалося, це було так давно. Рейчел тоді була вагітною Еллі. Двоє хлопців підвели Вандера до синтезатора, проводячи повз дроти, що валялися по всій сцені, щоб він не впав. А потім, коли він мав танцювати з однією зі співачок, вона обережно вивела його на вільне місце. Луїс пам’ятав, що танцював артист добре, але була необхідна рука, яка вивела б його туди, де це можна робити.

«А як щодо руки, яка б вивела мене на кухню?» — подумав Луїс і раптом весь затремтів.

Якщо зараз у темряві до нього простягнеться рука — він кричатиме, і кричатиме, і кричатиме. Він стояв і не ворушився — чекав, коли вирівняється серцебиття. Ну ж бо, казав він собі. Годі цього гівна, годі, годі…

Де ж цей грьобаний кіт?

Крід врізався у задній бампер «універсала», і біль прокотився його тілом. На очах у нього виступили сльози. Луїс застрибав на одній нозі, розтираючи забиту гомілку: він нагадував чаплю. Хоч тепер він принаймні зрозумів, де перебуває, — географія гаража чітко вималювалася в його свідомості. До того ж очі вже призвичаїлися до темряви.

Він залишив кота вдома, згадалося Луїсу. Він не хотів торкатися його, не хотів брати на руки, не хотів…

І тут гаряче, пухнасте тіло Черча, наче болотна трясовина, схопило його за литку. Огидний хвіст удавом обвився навколо ноги, і Луїс закричав; він розкрив рота у дикому лементі.

— Татку! — закричала Еллі.

Вона вибігла з літака і кинулася до нього, проштовхуючись між пасажирами, як футболіст на полі. Більшість з них просто відходили, посміхаючись. Луїс був трохи збентежений її запалом, та все ж відчув, як широка ідіотська посмішка сама наповзає на його обличчя.

Рейчел несла на руках Ґейджа, який, зачувши щасливі верески Еллі, угледів Луїса.

— Тааать! — весело зарепетував малий і почав вовтузитися на матусиних руках. Дружина посміхнулася (трішки стомлено, як відзначив про себе Луїс) і поставила хлопчика на ноги. Він побіг за Еллі: жваво дріботів ніжками по доріжці, вигукуючи: — Таааать! Таааать!

Луїс звернув увагу на новий джемпер Ґейджа — вочевидь, дідусів подарунок. Тим часом Еллі налетіла на батька і видерлася на нього, як на дерево.

— Привіт, татку! — радісно заверещала вона і цмокнула його в щоку.

— Привіт, сонечку, — сказав він і нахилився, щоб піймати ще й Ґейджа. Луїс підхопив його й обійняв обох дітей. — Я так радий, що ви повернулися.

Потім підійшла Рейчел. Її саквояж і сумочка висіли на одній руці, а сумка для підгузків Ґейджа — на іншій. На сумці великими літерами було надруковано: «СКОРО Я БУДУ ДОРОСЛИМ ХЛОПЧИКОМ» — повідомлення, яке швидше мало тішити батьків, аніж маля, яке ці підгузки носить. Дружина нагадувала професійного фотографа, який виконав бридке і виснажливе замовлення.

Луїс протиснувся між дітьми і поцілував її в губи.

— Привіт.

— Привіт, док, — посміхнулася вона.

— Виглядаєш дуже змученою.

— А я і є змученою. До Бостона ми долетіли без проблем. На інший літак ми пересіли також без проблем. І навіть злетіли без проблем. Та як тільки літак піднявся над містом, Ґейдж глянув униз, сказав «Гально, гально» і одразу ж почав блювати.

— О Боже…

— Мені довелося одразу нести його в туалет, переодягати, — розповіла вона. — Не думаю, що це в нього якась інфекція… Мабуть, просто від літака знудило.

— Поїхали додому, — поквапив Луїс. — Я там готую «чилі».

— Чилі! Чилі! — з радісним полегшенням репетувала Еллі йому на вухо.

— Чівві! Чівві! — репетував Ґейдж у друге вухо, тим самим урівноважуючи силу звукової атаки.

— Уперед, — скомандував Луїс. — Давайте заберемо ваші валізи, та ходімо.

— Татку, а як там Черч? — запитала Еллі, коли вмостилася. Луїс чекав на це запитання, проте його здивувала стурбованість личка Еллі та тривожна зморшка між її блакитними очима. Луїс насупився і зиркнув на Рейчел.

— На вихідних вона погано спала, прокидалася з криком, — спокійно пояснила Рейчел. — Їй снилися кошмари.

— Мені наснилося, що Черча збила машина, — додала Еллі.

— Гадаю, вона просто з’їла забагато сандвічів з індичкою, — сказала Рейчел. — У неї ще й напад діареї був. Луїсе, нехай її мозок трохи відпочине, і давайте нарешті заберемося з аеропорту! За останній тиждень я надивилися стільки аеропортів, що мені вистачить на п’ять років уперед.

— З Черчем усе гаразд, сонечку, — повільно мовив Луїс.

Дійсно, все гаразд. Він цілими днями пролежує в будинку і витріщається на мене своїми дивними тьмяними очима — неначе хтось витрусив з нього всі зародки котячого інтелекту. Він просто неймовірний. На ніч я викидаю його надвір мітлою, бо мені гидко до нього торкатися. Я вимітаю його — і він іде. А одного ранку, Еллі, я відчинив двері і побачив, що він тримає мишу — чи те, що від неї лишилося. Він повитягував з гризуна кишки і смачно ними поснідав. До речі, про сніданок. Мені того ранку і шматок не ліз в горло. Одним словом…

— З ним усе гаразд.

— О, — зітхнула Еллі, і зморшка між очима в неї розгладилася. — Це добре. Бо коли мені наснився той сон, я була певна, що його більше немає.

— Правда? — запитав Луїс і посміхнувся. — Часом сни бувають такими дивними, так?

— Шнииии! — вигукнув Ґейдж. Малий був на стадії папуги — Еллі також таке проходила. — Шнииии! — повторив хлопчик і добряче смикнув батька за волосся.

— Ходімо, народ! — сказав Луїс, і вони дружно рушили до багажного відділення.

Вони вже майже дійшли до «універсала» на парковці, як Ґейдж знову промовив своє загадкове «Гально, гально» і цього разу обгидив усього Луїса, який, до речі, сьогодні був у нових трикотажних штанях, зарезервованих спеціально для зустрічі родини в аеропорту. Мабуть, «гально» — це було кодове слово малого, яке означало: «Вибачайте, зараз я буду блювати. Краще відійдіть».

Зрештою з’ясувалося, що це таки інфекція.

Дорога від Бенгорського аеропорту до їхнього дому в Ладлоу тягнулася сімнадцять миль. За час поїздки в Ґейджа почали проявлятися ознаки підвищеної температури, малий впадав у дрімоту. Луїс заїхав у гараж і краєм ока побачив Черча, який прошмигнув біля стінки. Хвіст кота стояв трубою, а його дивні очі не спускали погляду з машини. Він зник у променях призахідного сонця, і вже за мить Луїс помітив випатрану мишу біля стосу з чотирьох літніх шин. Йому треба було терміново прибрати її, доки Рейчел з дітьми не зауважила. Нутрощі миші огидно рожевіли в напівтемряві гаража.

Луїс швидко вийшов з авто і заштовхнув залишки миші за гору шин. Дві верхні впали і сховали мишу.

— Упс, — сказав він.

— А татко — безрукий, — захихотіла Еллі.

— Так і є, — відповів Луїс гарячково. Він почувався так, неначе от-от сам скаже «Гально, гально» і виблює свій обід.

— А тато — безрукий.

На його пам’яті Черч убив тільки одного щура до свого моторошного воскресіння. Часом він заганяв гризунів у куток, граючись із ними у смертельну гру «кот-миша», та хто-небудь — Еллі, Рейчел чи він сам — завжди втручався і не давав довести справу до кінця. Ну а після кастрації, як він чув, мало який котяра нагородить мишу чимось більшим, ніж зацікавлений погляд, — ну принаймні доти, доки йому дають їжу.

— Так і будеш тут стояти і мріяти чи допоможеш мені з дітьми? — запитала Рейчел. — Лікарю Крід, повертайтеся з Планети Монго[95]. Земляни потребують вас, — її голос звучав роздратовано.

— Вибач, люба, — сказав Луїс. Він витягнув Ґейджа, який був тепер таким гарячим, як вугілля в розпеченій грубі.

Тож тільки трьом з них вдалося скуштувати фірмову страву Луїса — «Чилі з Саутсайту»[96]. Ґейдж розлігся на дивані у вітальні і дивився мультики по телевізору.

Після вечері Еллі покликала Черча. Луїс, який мив посуд, поки Рейчел нагорі розпаковувала валізи, сподівався, що кіт не прийде, — але він прийшов, своєю новою повільною ходою. Він прийшов так швидко, що, здавалося, стежив за ними. Стежив. Саме це слово спало йому на думку.

— Черчу! — гукнула Еллі. — Черчу, привіт!

Вона підхопила кота та обійняла його. Луїс спостерігав за цим краєм ока. Він вишукував залишки їжі на дні раковини, та зараз його руки завмерли. Він бачив, як щастя на обличчі Еллі повільно змінювалося на здивування. Кіт спокійно лежав у неї на руках, притиснувши вуха до голови. Дівчинка і тварина зазирнули одне одному в очі.

Після довгої хвилини — Луїсу вона видалася цілою вічністю — вона поставила Черча на підлогу. Кіт побрів геть, до їдальні, навіть не озирнувшись. «Мучитель маленьких мишей, — подумалося Луїсу. — Господи, що ж ми зробили тієї ночі?»

Він чесно намагався все пригадати, та спогади вже кудись вивітрилися, нечіткі й далекі, як страшна смерть Віктора Паскоу на підлозі лазарету. Він пам’ятав пориви вітру в нічному небі, сяйво білого снігу на чорному полі, яке тяглося до лісу. І все.

— Татку? — голос Еллі був тихий і здавлений.

— Що, люба?

— Черч дивно пахне.

— Правда? — запитав Луїс максимально спокійно.

— Так! — засмучено відповіла Еллі. — Він ніколи так дивно не пахнув. Він пахне як… пахне як… какашка!

— Ну, може, він вступив у щось бридке, сонечку, — припустив Луїс. — Як би він бридко не пахнув, це минеться.

— Дуже на це сподіваюся, — сказала Еллі смішним манірним тоном. І вийшла з кухні.

Луїс знайшов останню виделку і витягнув затичку. Він так і стояв над раковиною, дивлячись у ніч, а мильна вода стікала вниз із гучним пирсканням. Коли звуки у жолобі стихли, чоловік прислухався до виття вітру надворі. Такий дужий і холодний, вітрюган налітав з півночі, приносив із собою зиму. І раптом Луїс зрозумів, що йому страшно, просто по-дурному страшно — так страшно, як коли хмара раптово закриває сонце і починає дріботіти дощ, а тобі нема куди сховатися.

— Сто три? — запитала Рейчел. — Боже, Лу! Ти впевнений?

— Це вірус. — Луїс намагався не помічати звинувачувальних ноток у голосі дружини. Вона була дуже стомлена. У неї був дуже довгий день сьогодні: перелетіти півкраїни з дітьми на руках. Зараз уже була одинадцята година. А день досі не закінчився. Еллі міцно спала у своїй кімнаті. А Ґейдж лежав на їхньому ліжку в напівпритомному стані. Годину тому Луїс дав йому «Ліквіпрін»[97]. — Аспірин зіб’є йому температуру до ранку, люба.

— А ти не даси йому ампіцилін чи щось таке?

Луїс терпляче відповів:

— Якби у нього був грип або стрептококова інфекція, то дав би. Але в нього цього нема. У малого вірус. А всі ці штуки нічогісінько не вдіють проти вірусу. Від них тільки посилиться діарея та зневоднення.

— Ти впевнений, що це саме вірус?

— Якщо тобі моєї думки недостатньо, — гаркнув він, — прошу до діагностування!

— Не кричи на мене! — обурилася Рейчел.

— Я на тебе не кричав! — на тих же тонах відповів Луїс.

— Ти кричав, — почала Рейчел. — Ти кри-кри-кричав. — Її рот скривився, і вона прикрила обличчя долонями. Луїс побачив великі темні мішки під її очима, і йому стало дуже соромно.

— Вибач, — він сів біля неї. — Боже, не знаю, що зі мною таке. Вибач, Рейчел.

— Та нічого, все гаразд, — вона вимучено посміхнулася. — Пам’ятаєш, як ти казав колись? «Поїздка була собачою». А я боялася, що ти розлютишся, коли зазирнеш у шафу Ґейджа. Я вирішила сказати тобі про це зараз, поки тобі ще соромно переді мною.

— А чому я маю розлютитися?

Вона знову вимучено посміхнулась:

— Мої батьки купили йому з десяток нових светрів. Сьогодні він якраз був у одному з них.

— Я помітив, що у нього щось новеньке, — коротко відповів Луїс.

— Я помітила, що ти помітив, — сказала вона і смішно насупила брови. Луїс розсміявся, хоча йому було зовсім не до сміху. — І шість нових суконь для Еллі.

— Шість суконь! — він старанно намагався придушити крик. Луїс раптом розізлився. Він і сам не знав, чому йому так боляче. — Рейчел, чому? Чому ти їм дозволила? Нам же не потрібно… Ми самі можемо….

Він замовк. Лють позбавила його слів. На якусь мить він пригадав, як ніс мертвого кота Еллі через ліси, перекладаючи поліетиленовий пакет з руки в руку… А в цей час Ірвін Ґолдман, цей брудний старий хер з Лісового озера, займався тим, що намагався купити любов його дочки своєю чортовою чековою книжкою.

На хвильку йому здалося, що зараз він закричить: «Він купив їй шість суконь, а я повернув її грьобаного кота з мертвих, ну і хто більше любить її?»

Та слова померли, так і не встигнувши народитися. Він ніколи не скаже нічого подібного. Ніколи.

Рейчел м’яко доторкнулася до його плеча:

— Луїсе, їм так хотілося це зробити. Вони люблять дітей, але дуже рідко їх бачать. А ще вони старіють… Навряд чи ти б зараз впізнав мого батька… Правда.

— Його я б точно впізнав, — пробурмотів Луїс.

— Будь ласка, любий, спробуй зрозуміти. Спробуй бути добрішим… Тобі ж їхня увага не завдасть жодної шкоди.

Луїс довго на неї дивився і нарешті сказав:

— Завдасть. Навіть якщо не має того на меті, завдасть.

Вона вже відкрила рота, аби йому заперечити, та раптом з кімнати Еллі почувся крик:

— Татку! Мамо! Хто-небудь!

Рейчел уже піднялася, та Луїс посадив її назад:

— Побудь з Ґейджем. Я сходжу, — здається, він знав, у чому річ. Але ж він вигнав кота на вулицю, хай йому грець. Коли Еллі пішла спати, він піймав тварюку на кухні і викинув на вулицю. Він не хотів, щоб кіт спав з нею. Ніколи. Дивні думки про хвороби, пересипані спогадами про похоронний зал дядька Карла, навідували його, коли він уявляв Черча на ліжку Еллі.

Вона зрозуміє, що з котом щось не так і що він не такий. Як раніше.

Він вигнав кота надвір, але той повернувся. Напівсонна Еллі сиділа на ліжку, а Черч влігся на ковдрі, розпливаючись темною тінню. Його широко розплющені очі тупо блимали на світлі.

— Татку, викинь його, — Еллі майже стогнала. — Від нього так смердить.

— Тссс, Еллі, засинай, — сказав Луїс, вражений спокоєм у своєму голосі. Це нагадало йому ранок після того випадку лунатизму, коли помер Паскоу. Після прибуття в лазарет він одразу ж побіг у ванну — глянути в дзеркало, щоб побачити, як жахливо виглядає. Та виглядав він дуже навіть непогано. Тоді йому стало цікаво, скільки ж людей ходить навколо так — зі спокоєм на обличчі і жахливими секретами всередині.

Але ж це не секрет, чорт забирай! Це ж просто кіт!

Та Еллі мала рацію. Він огидно тхнув.

Луїс виніс кота з кімнати, намагаючись дихати через рот. Бувають же й гірші запахи: наприклад, лайно. Якось із місяць тому чистили каналізаційний відстійник. Джад тоді сказав: «Не Шанель номер п’ять, еге ж, Луїсе?» Або сморід гнійної рани — те, що доктор Брасерман називав «присмалена плоть», — був же ще гіршим. Та навіть запах з каталітичного конвертера «Цівіка» був куди бридкішим.

Проте запах від кота був якимось особливо відразливим. І як же цей шолудивий котяра продерся всередину? Луїс же виганяв його раніше — вимів мітлою, — коли вся родина була вже нагорі. Зараз він тримав його на руках уперше за весь тиждень. Кіт гаряче розпливався, як липка зараза, і Луїс подумки поцікавився: «Крізь яку шпарину ти проліз, виродку?»

Раптом йому пригадався той далекий сон — Паскоу просто проходить крізь двері між кухнею та гаражем. Може, й не було ніякої шпарини? Воже, воно просто прослизнуло крізь двері, як примара?

— Дурниці, — гучно прошепотів він трохи осиплим голосом.

Раптом Луїсові здалося, що кіт зараз почне вириватися у нього з рук і подряпає його.

Та Черч лежав непорушно, випромінюючи те бридке тепло і нудотний сморід, і дивився на Луїса так, неначе міг прочитати думки.

Крід відчинив двері і грубо штурхнув кота в гараж.

— Уперед, — сказав він. — Іди і вбий ще одну мишу.

Черч незграбно приземлився, вдарившись лапами об підлогу. Він кинув на Луїса огидний, повний ненависті погляд зелених очей. А потім пішов, похитуючись, наче п’яний.

«О Боже, Джаде, краще б ти мовчав», — подумав Луїс. Він підійшов до раковини і ретельно вимив руки, неначе перед операцією. «Ти робиш це тому, бо воно тримає тебе. Потім вигадуєш якісь причини… Тобі навіть здається, що це хороші причини…Та варто тобі хоч раз там побувати, і ти вже належиш сьому місцю… І ти готовий вигадувати найправедніші в світі причини, аби знову піти туди…»

Ні, він не міг звинувачувати Джада. Він пішов туди за власною волею, тож не міг звинувачувати Джада.

Луїс закрутив кран і взявся витирати руки. Раптом чоловік завмер і втупився поглядом у шматочок ночі за кухонним вікном.

«Чи означає це, що це місце тепер моє? І моє також?

Ні. Ні, якщо я сам цього не хочу».

Він повісив рушник і пішов нагору.

Рейчел уже була в ліжку з натягнутою до підборіддя ковдрою. Ґейдж лежав біля неї. Дружина кинула на нього винуватий погляд:

— Ти не проти, любий? Тільки сьогодні. Мені буде спокійніше, якщо малий буде біля мене. У нього такий жар.

— Звісно, — відповів Луїс. — Усе гаразд. Я постелю собі на дивані внизу.

— Ти справді не проти?

— Ні. Ґейджу від цього погіршає, а ти заспокоїшся, — він замовк, а потім посміхнувся. — Правда, ти підхопиш вірус. Майже гарантовано. Ти не передумала?

Вона посміхнулася у відповідь і заперечно похитала головою.

— А чого Еллі галасувала?

— Черч. Вона хотіла викинути його.

— Еллі хотіла викинути Черча?! Оце так номер.

— Ага, — погодився Луїс і додав: — Вона казала, що від нього тхне. Якщо чесно, так воно й було. Думаю, він вскочив у купу чогось смердючого.

— Прикро, — сказала Рейчел, умощуючись на своєму боці ліжка. — Мені здавалося, що Еллі сумувала за Черчем не менше, ніж за тобою.

— Угу, — мугикнув Луїс. Він нахилився до неї і ніжно поцілував. — Засинай, Рейчел.

— Я кохаю тебе, Лу. І я рада, що повернулася. Вибач за диван.

— Усе гаразд, — запевнив Луїс і вимкнув світло.

Внизу він розклав диван, дістав подушки і намагався морально приготуватися до ночі незабутнього відчуття дротів і пружин під тонким матрацом. Зате на дивані хоча б були простирадла. Луїс дістав дві ковдри з верхньої полиці над комірчиною і поклав їх на ліжко. Він уже почав був роздягатися, та раптом зупинився.

«Думаєш, Черч знову проникнув усередину? Пройдись і перевір. Ти казав Рейчел, це не зашкодить, а може, навпаки, допоможе. Перевір усі двері».

Він ретельно оглянув весь перший поверх, перевірив усі замки на вікнах і дверях. Та Черча ніде не було.

— Спробуй тепер зайти, клятий котиську! — прошипів Луїс. І подумки побажав йому відморозити собі яйця. Правда, їх у Черча і так уже не було.

Крід вимкнув світло і ліг на диван. Пружини миттєво врізалися в його спину, і він уже уявляв, як з півночі крутитиметься, щоб заснути. Врешті-решт він таки занурився у сон, попри абсолютно незручний диван. Йому здалося, що він прокинувся знову на індіанському могильнику за «Кладвишчем домажніх тварин». Цього разу він був сам. Він власноруч убив Черча і чомусь вирішив удруге його воскресити. Бог знає, чому він таке надумав, — сам Луїс не знав. Цього разу він закопав Черча глибше, аби той не міг так легко вилізти. Луїс чув, як кіт кричав з-під землі, немов маленька дитина. Цей крик проходив крізь шари землі, крізь її кам’янисту плоть, — крик і той нудотно-солодкавий запах гниття і розкладу. Кожен вдих віддавався болем. Здавалося, що хтось навалив кам’яну брилу йому на груди…

Крик… Крик… Крик усе не припинявся.

А брила все давила, давила.

— Луїсе! — тривожно покликала Рейчел. — Луїсе, йди сюди!

Її голос відлунював не лише тривогою, а й божевільним страхом. А цей відчайдушний крик… Це ж Ґейдж!

Луїс розплющив очі й витріщився в зеленкувато-жовті очі Черча. Вони були всього за чотири дюйми від його власних. Кіт лежав у нього на грудях, скрутившись там, неначе ті котиська з бабусиних казок, що крали дихання. Сморід ішов від нього повільними, нудотними хвилями.

Луїс захлинувся власним криком огиди і здивування. Він виставив руки вперед у примітивному захисному жесті. Черч зіскочив з ліжка, приземлився на підлозі і пішов геть хиткою ходою.

«Боже! Боже! Він же був на мені! О Боже, він же був прямісінько на мені!»

Його огида не досягнула б іще вищого рівня, навіть якби він прокинувся з павуком у роті. На якусь мить він подумав, що його знудить.

— Луїсе!

Він відкинув ковдри і помчав нагору. Тьмяне світло лилося з їхньої спальні. Рейчел стояла біля сходів.

— Луїсе, він знову блював… Він задихається… Мені страшно…

— Я тут, — сказав він і підійшов до неї. Тим часом у його голові роїлися думки: «Черч проник… Він зміг якось пролізти… Мабуть, через підвал… Розбив вікно у підвалі… Треба буде перевірити завтра, коли повернуся додому… дідько, краще перед роботою…»

Ґейдж перестав кричати. З його горла виривалися огидні булькаючі звуки.

— Луїсе! — закричала Рейчел.

Луїс рухався швидко. Ґейдж лежав з його боку, і блювота лилася з рота на старий рушник. Рейчел сіла біля нього. Малий блював, так, але недостатньо. Основна частина блювоти лишалася всередині, і він задихався.

Луїс схопив хлопчика під руки, відзначаючи краєм свідомості, наскільки гарячі пахви під комбінезончиком. Потім чоловік перевернув його догори дриґом. Луїс стукнув дитину по спині, і велика порція блювоти вилилася з її ротика на підлогу, заляпуючи шафу. Ґейдж знову закричав, і цей гучний вереск звучав музикою для Луїсових вух. Адже він забезпечував необмежений доступ кисню.

Ноги Рейчел підкосилися, і вона впала на ліжко, стискаючи голову руками. Її всю трусило.

— Він ледь не помер. Він ледь не за-за-дих… О Боже!

Луїс ходив по кімнаті, тримаючи сина на руках. Крики Ґейджа поступово стихали і перетворювалися на схлипування. Здавалося, він знову от-от засне.

— Шанси, що він проблюється сам, були п’ятдесят до одного. Я лишень трохи допоміг йому.

— Але він був дуже близько до смерті! — Вона глянула на нього, і в її червоних від утоми та сліз очах світились жах і здивування. — Луїсе, він був настільки близько.

Раптом Луїсові пригадалися крики Рейчел у залитій сонцем кухні: «Він не помре! Ніхто тут не помре!»

— Люба, ми всі близько до неї, — сказав він. — Завжди.

Швидше за все, новий напад блювання спровокувало молоко. Дружина розповіла, що Ґейдж прокинувся близько півночі з голодним криком, десь за годину після того, як Луїс пішов спати, і Рейчел мала дати йому пляшечку. Вона знову заснула, коли малий ще пив. А десь за годину почався напад блювання.

— Більше ніякого молока, — наполіг Луїс, і Рейчел покірно погодилася. Ніякого молока.

Луїс спустився приблизно о чверть по другій і хвилин п’ятнадцять розшукував кота. У процесі огляду він з’ясував, що двері між кухнею та гаражем були зачинені нещільно, що він і підозрював. Йому пригадалося, як мама розповідала йому про кота, який вмів дуже вправно відчиняти клямки на дверях, на таких, як оті двері з підвалу. Він просто підходив до дверей і тис лапкою на клямку доти, доки двері не відчинялися. Хороший трюк, та він не дозволить Черчу часто займатися подібним. Врешті-решт, на цих дверях також був замок. Кіт спав, згорнувшись біля пічки, і Луїс виштовхнув його за двері без особливих церемоній. Дорогою назад, до свого дивана, він знову зачинив двері в підвал.

Цього разу ще й замкнув на засув.

Уранці температура у Ґейджа була майже нормальною. Щоки були ще трохи червоними, але щодо решти він почувався добре, був дуже активним. Несподівано, всього за один тиждень, його нерозбірливе белькотання обернулося чимось таким, що дуже нагадувало слова. Він повторював усе, що казали люди навколо. Зараз Еллі хотіла щоб він сказав «кака».

— Ґейдже, скажи «ка-ка», — повторювала вона, сидячи над ранковою порцією вівсянки.

— Ґейдж-кака, — весело бовкнув малий, ляпаючи руками у тарілці. Луїс трохи підсолодив кашу, як любив Ґейдж. Але хлопчик, як завжди, швидше мився вівсянкою, аніж їв її.

Еллі захихотіла.

— Скажи «пердь», Ґейдже.

— Пе’дь-Ґейдж, — широко всміхнувся Ґейдж, розмазуючи вівсянку по обличчю. — Кака-пе’дь.

Луїс і Еллі зареготали. Не сміятися було неможливо.

Однак Рейчел це не здавалося смішним.

— Гадаю, на один ранок непристойностей годі, — сказала вона, ставлячи перед Луїсом його яєчню.

— Кака-пе’дь, кака-пе’дь, — бадьоро заспівав Ґейдж, і Еллі пирснула в кулак.

Вуста Рейчел ледь помітно сіпнулися, і Луїс подумав, що зараз вона виглядає набагато краще, незважаючи на зіпсований відпочинок.

«Це просто полегшення», — думав Луїс. Ґейджу було вже краще, а вона повернулася додому.

— Не кажи так більше, Ґейдже! — обірвала його Рейчел.

— Галяздь, — погодився Ґейдж і переключився на іншу розвагу: виблював усю вівсянку, яку з’їв до того, собі в тарілку.

— Ай, що за гидота! — скрикнула Еллі й вибігла з-за столу.

І тут Луїс остаточно втратив над собою контроль. Він реготав, доки не почав плакати, і плакав, доки не почав знову реготати. Рейчел і Ґейдж витріщились на нього як на божевільного.

«Ні, — міг би сказати їм Луїс. — Я був божевільним, але тепер гадаю, що все буде добре. Справді!»

Він точно не був певен, так це чи ні, але здавалося, що все лихо вже позаду.

І певний час так і було.

Вірус мучив Ґейджа ще з тиждень, а потім усе минулося. А ще через тиждень він зліг з бронхітом. Еллі також його підхопила, а потім і Рейчел. Тож за тиждень до Різдва троє з чотирьох членів родини хекали, як старі і засапані мисливські пси. Луїс не заразився, і Рейчел, здавалося, образилася на нього за це. Останній навчальний тиждень в університеті був пекельним для Луїса, Стіва, Суррендри та Чарлтон.

Жертв грипу не з’явилось — поки що не з’явилось, — та була купа випадків бронхіту, кілька хворих на мононуклеоз та навіть атипову пневмонію. А за два дні до різдвяних канікул стурбовані друзі притягнули в лазарет шістьох стогнучих п’янючих юнаків зі студентського братства. Лікарів навіть пройняв ляк, надто вже пацієнти моторошно нагадували справу Паскоу. Ці шестеро клятих бовдурів залізли на одні невеликі ґринджоли (шостий виліз на плечі найвищого, як потім витягнув з них Луїс) і вирішили покататися з гірки. Весело. От тільки ґринджоли, набравши швидкості, збилися з курсу і врізалися в гармату часів Громадянської війни. У підсумку вийшло: дві зламані руки, одне зламане зап’ястя, сім зламаних ребер на всіх, струс мозку і купа забоїв (усіх і не порахуєш). Тільки хлопчина, який сидів на плечах у друга, вийшов з пригоди цілим і фактично неушкодженим. Коли ґринджоли вдарилися об гармату, ця спасенна душа просто перелетіла через неї і приземлилася прямісінько головою в сніговий замет. Розбиратися з усіма тими переломами та ранами було зовсім не весело, і Луїс добряче нагримав на юнаків, доки накладав їм бинти, але ввечері, коли переповідав цю історію Рейчел, не міг втриматися від реготу. Рейчел здивовано дивилася на нього, бо ніяк не могла збагнути, що ж там такого веселого. Ну а Луїс не міг їй пояснити, що це був просто дурний нещасний випадок і хоч люди й поранилися, та опісля спокійнісінько пішли геть. Він сміявся з полегшенням і легкими нотками тріумфу — «Сьогодні ти переміг, Луїсе».

Страждання від бронхіту в його власній родині закінчилися тоді, коли в школі в Еллі почалися канікули, 16 грудня, і вони всі четверо готувалися святкувати щасливе і трохи старомодне сільське Різдво. Цей будинок у Північному Ладлоу — будинок, який здавався ледь не ворожим, особливо після того, як Еллі в перший же день порізалася, а Ґейджа вкусила бджола, — був як ніколи схожим на справжній дім.

Коли на Святвечір діти нарешті заснули, Луїс і Рейчел прокралися на горище, наче злодюжки, і вийшли звідти з яскравими подарунковими коробками — набір мініатюрних машинок для Ґейджа, який недавно відкрив для себе радість ігор з машинками, і Барбі та Кен для Еллі. А ще були триколісний велосипед, одяг для ляльок, іграшкова плита з лампочкою всередині та інші дрібнички.

Вони радісно сиділи одне біля одного у мерехтливих вогниках ялинки і перебирали подарунки — Рейчел у шовковій піжамі, Луїс у своєму халаті. І він не міг пригадати приємнішого вечора.

У каміні горів вогонь, і час від часу хтось із них підкидав туди трохи сухого березового галуззя. Вінстон Черчилль потерся об Луїсову ногу, за що чоловік відштовхув його з ледь відчутною огидою — той тхнув. Пізніше він бачив, як Черч намагався вмоститися біля Рейчел — і вона також нетерпляче відштовхнула його: «Тпрусь!», а потім протерла долонею місце, де притулявся кіт, неначе воно було брудним. Луїс подумав, що Рейчел навіть не усвідомлювала природи свого жесту.

Черч повільно підійшов до каміна і незграбно гепнувся біля багаття. Усю граційність він втратив тієї ночі, про яку Луїс намагався не думати.

Та Черч втратив іще дещо. І Луїсові знадобився цілий місяць, аби збагнути, що саме. Кіт більше ніколи не муркотів. Раніше за гучністю його муркотіння могло зрівнятися з найпотужнішим мотором, особливо уві сні. Часом Луїсу доводилося навіть підніматися і зачиняти двері в кімнату Еллі, аби заснути.

Тепер же кіт спав як камінь. Як мрець.

«Ні, — нагадав він собі, — був же один виняток». Тієї ночі, коли він спав на дивані, а Черч розлігся на ньому, як смердюча ковдра, кіт точно муркотів. Якийсь же звук його горло видавало.

Та, як і казав Джад Крендал, усе було не так уже й погано. У підвалі Луїс справді знайшов розбите вікно і поставив туди нову шибку, чим заощадив їм паливо. І саме Черчеві треба було дякувати за те, що Луїс таки помітив розбите скло, яке б, може, й простояло так ще кілька тижнів або місяців.

Еллі більше не хотіла спати з Черчем, але іноді, коли вона дивилася телевізор, дозволяла йому дрімати в неї на колінах. Але частіше, міркував він, розбираючи деталі Бет-мобіля для Еллі, вона відштовхувала його через декілька хвилин зі словами: «Йди геть, Черчу. Від тебе смердить». Вона годувала його регулярно, з любов’ю, і навіть Ґейдж був не проти іноді посмикати за хвоста старого Черча. На думку Луїса, малий це робив більше з дружніх міркувань, аніж зі злого умислу. Він був схожий на маленького ченця, який тягнув за язика великого дзвона. У таких випадках Черч ледаче ліз під батарею, де Ґейдж не міг би дістати його.

«Зміни в собаці куди більше кидались би нам у вічі, — подумав Луїс. — Але котики — істоти незалежні. Незалежні і дивні. Навіть містичні. Зрозуміло, чому єгипетські фараони хотіли, щоб їхніх котів муміфікували і клали разом з ними в їхні тригранні могили, — котики мали слугувати провідниками для душ у потойбіччя. Коти були дивними».

— Як там поживає твій Бет-мобіль?

Він показав готове творіння: «Та-дам!»

Рейчел тицьнула на пакет, де лежало ще три чи чотири пластмасові детальки.

— А це що таке?

— Запасні деталі, — Луїс винувато посміхнувся.

— Ой, сподівайся, що то справді запасні деталі. А то ж дитина може зламати свою тендітну маленьку шийку.

— Ні, це буде пізніше, — хитро сказав Луїс. — Коли їй буде дванадцять і вона вихвалятиметься новим скейтбордом.

Рейчел застогнала.

— Док, май совість!

Луїс підвівся, розпрямив спину і потягнувся вліво-вправо, що аж трохи хруснув хребет.

— Це все просто іграшки.

— І ми їх уже всі зібрали. Пам’ятаєш минулий рік? — Рейчел захихотіла, і Луїс також посміхнувся. Минулого року вони все старанно зібрали і спакували, до четвертої ранку прововтузилися. А Еллі потім вирішила, що коробки були навіть цікавішими за самі іграшки.

— ОТТАКА коробка! — сказав Луїс, пародіюючи Еллі.

— Добре, ходімо в ліжко, — мовила Рейчел. — І я вручу тобі твій подарунок завтра вранці.

— Жінко, — відповів він на те, встаючи на повен зріст. — Він і так мій по праву.

— Я знаю, чого тобі хочеться, — розсміялася вона. І в цю мить щирих веселощів була так схожа на Еллі… і на Ґейджа.

— Хвилиночку, — зупинив він. — Я маю ще дещо зробити.

Він підійшов до комірчини і витягнув звідти один зі своїх черевиків. А потім відсунув камінний екран від помираючого вогню.

— Луїсе, що ти….

— Побачиш.

Зліва від каміна розташувалася купка м’якого сіруватого попелу. Луїс поставив туди черевика, лишаючи глибокий слід, а потім ще раз, з іншого боку.

— Ось так, — сказав він і відніс черевика назад у комірчину. — Тобі подобається?

Рейчел знову захихотіла.

— Луїсе, Еллі стрибатиме від щастя.

За останні два тижні навчання до Еллі дійшли тривожні й страшні чутки, які вже встигли облетіти всю школу: Санта Клаус — насправді тато. Цю ідею тільки посилило враження від зустрічі зі шклявим Сантою у Бенгорському шопінг-центрі кілька днів тому. Санта сидів у кав’ярні за столиком, відкинувши бороду набік, і поїдав чізбургер. Це дуже схвилювало Еллі (здавалося, що чізбургер стурбував її навіть більше, ніж фальшива борода), і тут уже не допомагали ніякі розповіді Рейчел про те, що насправді це лишень помічник справжнього Санти, який сидить у себе на півночі, готується до подорожі і перечитує листи дітей, які написали про свої бажання в останню мить. Він дуже зайнятий, адже на нього чекає довга і напружена поїздка.

Луїс обережно поставив на місце камінний екран. Тепер у попелі чітко виднілися сліди від великих черевиків. Ноги чарівника, вочевидь, рухалися в напрямку різдвяної ялинки, аби лишити подарунки для родини Крідів. Ілюзія була бездоганною, якщо не зважати на те, що обидва сліди були від лівого черевика… Та Луїс сумнівався, що Еллі здогадається.

— Луїсе Крід, я кохаю тебе, — Рейчел поцілувала його.

— Ти вийшла заміж за героя, крихітко, — щиро посміхнувся Луїс. — Будь зі мною. І ти станеш зіркою.

Вони рушили до сходів. Луїс вказав на журнальний столик, який Еллі присунула до телевізора. Там стояло вівсяне печиво та бісквіти. І навіть пляшка пива. «ДЛЯ ТЕБЕ, САННА», — повідомляла записка кривим почерком Еллі.

— Ти хочеш печиво чи бісквіт «Рінг-Дінг»[98]?

— Бісквіт, — відповіла Рейчел і з’їла половинку.

Луїс узяв пляшку з пивом.

— Від пива в такий час у мене розболиться живіт, — зауважив він.

— Дурниці, — весело сказала вона. — Уперед, док.

Луїс поставив пляшку з пивом назад і раптом схопився за кишеню халату, неначе про щось забув — хоча, звісно ж, він чудово пам’ятав про маленький важкий пакетик.

— Ось, — простягнув він. — Це для тебе. Можеш відкривати — уже ж за північ. Щасливого Різдва, люба.

Вона взяла маленьку коробочку, обгорнуту сріблястим папером і перев’язану блакитною стрічкою.

— Луїсе, що там?

Він знизав плечима.

— Мило. Зразки шампуню. Не пам’ятаю, якщо чесно.

Вона розгорнула подарунок уже на сходах, побачила там коробочку «Тіффані» і скрикнула. Рейчел відкрила її і просто стояла та дивилася, трохи розтуливши рота.

— Ну як? — стурбовано запитав він. Луїс ніколи раніше не дарував їй ювелірних прикрас, тому нервувався. — Тобі подобається?

Вона обережно витягла золотого ланцюжка і з трепетом піднесла крихітний сапфір до світла. Він мерехтів і переливався блакитними іскрами.

— О Луїсе, це так прекрасно! — Він побачив маленькі сльозинки в кутиках її очей і почувався водночас зворушеним і стривоженим.

— Крихітко, не плач, не варто…

— Луїсе, але ж ми не можемо собі дозволити — ти не можеш дозволити…

— Тсс, — сказав він. — Я збирав гроші ще з минулого Різдва. І це не так дорого, як ти думаєш.

— І скільки ж?

— Я ніколи не скажу тобі цього, Рейчел, — урочисто мовив він. — І ніякими тортурами ніхто не витягне з мене цю інформацію. Дві тисячі доларів.

— Дві тисячі! — вона накинулася на нього з такими сильними обіймами, що він ледь не впав зі сходів. — Луїсе, ти божевільний!

— Приміряй.

Вона так і зробила. Він допоміг їй застібнути карабін, і вона повернулася до нього.

— Хочу піти нагору і добре роздивитися кулон, — посміхнулась Рейчел. — Хочу покрасуватися.

— Красуйся, а я вимкну світло і вижену кота.

— А коли ми будемо цим займатися, — вона дивилась прямо в його очі. — Я зніму все, крім нього.

— Ну тоді красуйся швидко, — поквапив Луїс, і вона розсміялася.

Він піймав Черча і поніс його на руках — цими днями він не дуже переймався через мітлу. Йому здавалося, що попри все він знову звик до кота. Коли Крід підійшов до дверей між кухнею та підвалом, то відчув, як потік холодного повітря звивається коло його ніг.

— Щасливого Різдва, Че…

Він спинився на півслові. На килимку лежала мертва ґава. Її голова була розтерзана і спотворена. Видерте з м’ясом крило лежало біля тіла, як обвуглений шматок паперу. Черч вискочив з Луїсових рук і почав обнюхувати замерзлий труп. На очах у Луїса кіт нахилив голову до тіла і в одну мить вирвав у ґави мутне мертве око.

«Черч знову вбиває», — подумалося Луїсу. Він відвернувся, та все одно встиг побачити глибоку криваву діру на місці ґавиного ока. «Це не має впливати на мене, не має, я ж і гірше бачив, наприклад Паскоу, так, Паскоу був куди гірший…» Але це все одно на нього впливало. Його шлунок зробив сальто. Тепло сексуального збудження раптово зникло. «О Боже, цей птах же розміром з нього. Він, мабуть, довго вистежував, аби вполювати його. Довго, довго вистежував».

Треба терміново це все прибрати. Нікому не хотілося таких різдвяних подарунків. А він сам у цьому винен, чи не так? Він і більше ніхто. Луїс підсвідомо прийняв це ще того вечора, коли повернулася його родина, а він заштовхав розтерзаний труп вбитої Черчем миші за шини.

«Людське серце міцніше за камінь, Луїсе».

Ця думка була такою чіткою, такою реальною і навіть тривіальною, що Крідові здалося, ніби Джад матеріалізувався прямо тут, біля нього, і вимовив ці слова.

«Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того».

Черч жадібно пожирав плоть мертвої пташки. Зараз він займався другим крилом. Моторошний тріск лунав у темряві, коли Черч сліпо, методично тягав його туди-сюди, туди-сюди. Тобі ніколи не підняти її з землі, Орвіле. Так і є, Вілбуре[99]. Грьобана пташка все одно мертва, тож її можна або згодувати котові, або… Луїс різко і сильно відштовхнув Черча. Кіт зіп’явся на лапи і незграбно пошкандибав геть, кинувши на Луїса один із тих огидних жовто-зелених поглядів.

— Тільки спробуй мене з’їсти, — прошипів йому Луїс.

— Луїсе? — з їхньої спальні почувся тихий голос Рейчел. — Ти йдеш?

— За хвильку буду, — гукнув він у відповідь. — Тут просто трішки прибрати треба, згода?

«Бо це мій бруд».

Луїс увімкнув світло в гаражі. Він швиденько збігав на кухню і взяв з-під раковини великий зелений пакет для сміття. Повернувся в гараж, зняв з цвяха лопату, нагріб на неї рештки птаха і скинув у пакет. Туго зав’язав його і пожбурив у смітник біля «Цівіка». Коли він закінчив, у нього вже починали боліти ноги.

Черч стояв у дверному прорізі. Луїс пригрозив йому лопатою, і той розплився в нічній темряві, як чорна пляма.

У спальні на нього чекала Рейчел. На ній справді нічого не було, крім сапфірового кулона, як вона й обіцяла.

Вона ліниво посміхнулася йому.

— І де ж ти так довго був, любий?

— Над раковиною перегоріла лампа, — збрехав Луїс. — Довелося її змінити.

— Іди сюди, — вона потягнула його до себе. Не за руку. — Він знає, чи ти спав[100], — м’яко наспівувала вона. — Він знає, чи ти встав… Ой, Луїсе, а що це?

— Хтось щойно встав, — відповів Луїс, знімаючи халат. — Може, нам вдасться вкласти його спати до приходу Санти, як гадаєш?

Вона зіп’ялася на лікоть. Крід відчував її гаряче, солодке дихання.

— Він знає, чи був хорошим, чи поганим… То будь хорошим… Для добра… Ти був хорошим хлопчиком, Луїсе?

— Гадаю, так, — його голос тремтів.

— Що ж, давай перевіримо, чи ти такий смачний, як здається, — мовила вона.

Секс був хорошим, та Луїс не зміг одразу заснути, як це буває після хорошого сексу, — просто поринути в щасливий сон про себе, дружину і своє життя. Він лежав у темряві різдвяного ранку, слухаючи тихе і глибоке дихання Рейчел, і думав про мертву пташку на порозі — різдвяний подарунок від Черча.

«Пам’ятай про мене, докторе Крід. Я був живим, потім мертвим і тепер знову повернувся до життя. Я пройшов це пекельне коло, щоб сказати тобі, що повернувся, втративши вміння муркотіти та повернувши собі смак до полювання. Я прийшов сказати тобі, що людина пожинає те, що сіє. Не забувай про це, докторе Крід, я частина твого життя, як і дружина, дочка і син. Пам’ятай про таємницю і обробляй свій сад»[101].

Луїс нарешті заснув.

Так минала їхня зима. Віру Еллі в Санта Клауса було поновлено — хоча б ненадовго — завдяки відбиткам ніг біля комина. Ґейдж із захватом розкривав свої подарунки, повсякчас жуючи такий апетитний пакувальний папір. Цього року діти знову вирішили, що гратися з коробками куди цікавіше, аніж з іграшками.

Напередодні нового року до них завітали Крендали, щоб почастуватися ег-ногом[102] за рецептом Рейчел, і Луїс спіймав себе на тому, що подумки перевіряє Норму. Вона виглядала ще блідішою і худішою, ніж зазвичай. Його бабця сказала б, що Норма почала «здавати», і, по правді, це слово було вельми доречним щодо неї. Її руки, і так роздуті й покручені артритом, вкрилися печінковими плямами. Волосся стало куди тоншим, ніж раніше.

Крендали пішли додому близько десятої, і Кріди зустріли новий рік усі разом, перед телевізором. Того вечора Норма востаннє була у них дома.

Більша частина Луїсової відпустки була мокрою і непривітною. Він, звісно, дякував відлизі за суттєве зниження рахунків на пальне, але погода за вікном все одно його гнітила. Вдома він майстрував книжкові полички та буфет для дружини, а в кабінеті клеїв модель «порше» для себе. Тож двадцять третього січня, коли в університеті знову відновилося навчання, він радо повернувся на роботу.

Розпочалася епідемія грипу — раптовий спалах хвороби заявив про себе через тиждень після початку весняного семестру. Луїс помітив: навіть попри те, що він працював по десять-дванадцять годин на день і повертався додому абсолютно виснаженим, нещасним він не почувався.

Зненацька відлига завершилася двадцять дев’ятого січня. Майже тиждень трималася нульова температура, ну а потім прийшов сніговий буран. Луїс перевіряв, як зрослись недавно зламані кістки руки у хлопця, який відчайдушно — і, на думку Луїса, безнадійно — сподівався, що зможе грати в бейсбол наступної весни, коли одна із «карамельок», просунувши голову в кабінет, повідомила про дзвінок дружини.

Луїс зайшов до кабінету подзвонити додому. Рейчел плакала, і він миттєво стривожився. Еллі — була перша його думка — впала з ґринджол і зламала руку. Чи розбила голову. Він зі страхом подумав про безголових хлопчаків на тобоганах[103].

— Рейчел? — спитав він. — З дітьми ж усе гаразд, правда?

— Так, так. Звісно, — ще дужче залилася слізьми вона. — З дітьми все добре. Це Норма, Лу. Норма Крендал. Вона померла сьогодні вранці. Близько восьмої, за словами Джада, відразу після сніданку. Він прийшов сюди, поглянути, чи ти вдома. Я сказала, що ти пішов години півтори тому. Він… О Лу! Він виглядає таким розгубленим і враженим… таким старим. Дякувати Богу, Еллі вже поїхала в школу, а Ґейдж надто малий, щоб розуміти…

Брови Луїса насупилися. Попри жахливі новини він відзначив, що свідомість Рейчел миттю кинулася шукати шляхи до відступу через те, що Смерть знову прийшла до них. А ні, щоб просто встановити, що трапилося, і просто розповісти, — хоча це б надто не вписувалося в її модель поведінки.

Смерть була таємницею. Смерть була жахом, який треба ховати від дітей. Що б не сталося, ховати від дітей. Ті ж самі думки, що й у вікторіанських леді та джентльменів, котрі вважали, що брудну, непристойну правду про сексуальні відносини треба ховати від дітей.

— Боже, — промовив Луїс. — Серце?

— Не знаю, — відповіла Рейчел. Вона більше не плакала, але голос був здавленим і охриплим. — Ти можеш приїхати, Луїсе? Він твій друг, і ти йому дуже потрібен.

Він твій друг. «Так і є», — відзначив Луїс з певним здивуванням.

Ніколи не думав, що моїм друзякою стане вісімдесятирічний дід, але, здається, саме так і є. І тут він збагнув, що після всього, що між ними сталося, вони не могли не стати друзями. Він зрозумів: Джад знав, що вони друзі, задовго до того, як про це дізнався Луїс. Джад стояв поряд з ним попри те, що сталося, попри мишу і роздертого птаха. Луїс відчував, що рішення Джада було правильним… або коли і не правильним, то діяв він зі щирого співчуття. Тож тепер була черга Луїса зробити все можливе для Джада, і якщо це означає бути старшим боярином на вінчанні його дружини зі смертю, він зробить і це.

— Уже їду, — сказав він і повісив слухавку.

Це не був серцевий напад. Це був крововилив у мозок, раптовий та, ймовірно, безболісний. Коли Луїс подзвонив Стіву Мастертону, щоб розказати, що сталося, той лише сказав, що все так і мало бути.

— Іноді Бог відкладає все на потім, — додав він, — але часом просто вказує на тебе і каже вимітатися під три чорти.

Рейчел не хотіла про це говорити і різко обривала будь-які спроби Луїса порушити затяжну мовчанку.

Еллі не сильно засмутилася через те, що трапилося, вона була скоріше здивована і зацікавлена. Луїс був певен, що це абсолютно нормальна реакція для шестирічної дитини. Вона все допитувалася, чи місіс Крендал померла з розплющеними очима, чи ні? Луїс відповів, що не знає. Джад мужньо переносив втрату коханої жінки, з якою він ділив життя і ліжко понад шістдесят років. Луїс побачив старого — цього дня він справді виглядав дуже старим вісімдесятирічним дідом, — коли той самотньо сидів за кухонним столом. Він димів «Честерфілдом» і повільно пив з пляшки, втупивши сліпий погляд у вітальню.

Коли Луїс зайшов, Джад підвів погляд і протяжно видихнув: «Ось і нема її більше». Він сказав це чітким беззаперечним тоном, і Луїс подумав, що, можливо, Джад ще не зовсім осягнув усю жахливість і невідворотність цього ранку — порожнеча ще не встигла виповнити його. Але губи старого затремтіли і він закрив долонею очі. Луїс підійшов і поклав руку другові на плече. Той схопив її і заплакав. Звісно, він все розумів. Джад повністю усвідомлював, що його дружина померла.

— Правильно, Джаде, — промимрив Луїс. — Правильно. Вона б хотіла, аби ви трохи виплакались. Вам стане легше.

У нього самого очі були на мокрому місці. Джад міцно обійняв його.

Джад ридав ще хвилин з десять, а потім буря минулася. Луїс із неймовірною увагою слухав усе, що казав йому Джад. Він тут був і як лікар, і як друг. Луїс пильнував, чи не поплуталися в затьмареній горем свідомості «де» і «коли»; особливо його хвилювало «коли», бо для Джада існувало тільки одне «де» — Ладлоу, штат Мен. Понад усе він звертав увагу, чи не вживає Джад імені Норми в теперішньому часі. Луїс не знайшов жодних ознак того, що старий утратив зв’язок з реальністю. Він подумав, що це не нормально для двох давно одружених людей, які все життя провели рука в руці, — опинитися хоч на місяць, тиждень чи бодай на один день окремо одне від одного. Їх пронизував страх, якесь лихоманливе бажання наздогнати того, хто пішов. (Розуміння цього виникло після історії з Черчем; він помітив, що багато речей, які стосуються природного та надприродного, були ним дещо переосмислені, але не зазнали значних змін.) Його діагноз був таким: Джад, хоч це і вартувало йому значних зусиль, тримався. Принаймні, поки що він не мав наміру поспішати за Нормою. Луїс не примітив навколо Джада марева спорохнілості і виснаження, яке, здавалося, повністю оповило Норму того вечора напередодні Нового року, коли всі вони зібралися у вітальні Крідів випити ег-ног.

Джад приніс їм з холодильника пива, лице його було червоним і припухлим від сліз.

— Зараз трохи ранувато, — сказав він, — але, як кажуть моряки: сонце вже давно над щоглами, і за даних обставин…

— Більше ні слова, — обірвав його Луїс і відкрив пиво. Він поглянув на Джада. — Давайте вип’ємо за неї.

— То було б лепсько, — погодився Джад. — Бачив би ти її, Луїсе, коли в шістнадцять вона йшла з церкви у своїй розстібнутій курточці та блузці, білій як… ти б усі очі вибалушив. Та вона могла змусити і чорта заректися пити. Дяка Христу, мене вона ніколи не просила такого робити.

Луїс кивнув і підняв пляшку пива вгору.

— За Норму, — сказав він.

Джад цокнувся своїм пивом об Луїсове. Сльози знову текли йому по щоках, але й легенька усмішка торкнула вуста старого.

— Хай вона знайде спокій і хай, де б вона не була, там не буде клятого артриту.

— Амінь, — додав Луїс, і вони випили.

Це було вперше і востаннє, коли Луїс бачив, як Джад поступово п’яніє. І навіть тоді старий не звалився в безпам’ятстві під стіл. Джад згадував жарти, теплі замальовки з життя — яскраві, чисті, вони іноді змушували роззявити рота від здивування. Усе це лилося з його уст безкінечним потоком. Базікаючи про минуле, Джад справлявся з теперішнім, і Луїс щиро захоплювався цим. Якби це Рейчел впала мертвою відразу після ранкової вівсянки і грейпфрута, навряд чи він би поводився так само добре.

Джад зателефонував у «Похоронне бюро Брукінгз-Сміт» і дав стільки вказівок, скільки він міг зробити по телефону; він підкреслив, що прийде завтра та уточнить решту нюансів. Так, її треба бальзамувати. Так, він хоче, аби її вдягнули в сукню, яку він сам принесе. Так, він візьме і нижню білизну також. Ні, йому не потрібні спеціальні туфлі, які потім гробар забере. Він питав, чи помиють їй голову. Востаннє Норма мила волосся в понеділок, тож, коли вона померла, воно було вже брудним. Джад слухав, і Луїс, дядько якого був «спецом» у таких речах, знав, що гробарі пояснюють зараз, що миття й укладка волосся входять у список послуг. Старий кивнув, подякував і продовжив слухати. Так, косметика необхідна, але зовсім трохи. «Вона померла, і всі це знають, — сказав Джад, запалюючи „Честерфілд“, — нема чого її зашпакльовувати».

— Труна під час процесії має бути закритою, — повідомив він розпоряднику зі спокійною впевненістю, — виняток лише для годин прощання напередодні похорону. — Її мали поховати на цвинтарі «Гора Надії», де вони у 1951 році купили собі місця. Документи були в Джада під рукою, тож він продиктував номер ділянки — H-101. Як він потім розповів Луїсу, його ділянка була H-102.

Джад поглянув на друга:

— Наскільки я знаю, найкращий цвинтар у світі тут, у нас, у Бенгорі. Відкрий собі іще пива, Луїсе, коли хочеш. Все одно все це забере трохи часу.

Луїс хотів відмовитися — він відчував, що з нього досить, — коли раптом непрохане гротескне видіння постало у нього перед очима: Джад несе труп Норми крізь ліс. Він хоче поховати її на «Кладвишчі домажніх тварин».

Луїса наче хтось ударив по обличчю. Не кажучи ні слова, він піднявся і взяв з холодильника пляшку. Джад мовчки кивнув і знову взявся за телефон. Коли Луїс о третій дня пішов додому перекусити, старий усе ще займався організацією похорону дружини; він методично рухався від одного аспекту до іншого, як людина, що планує дуже важливий званий обід. Він дзвонив у Методистську Церкву Північного Ладлоу, де мали відбуватися всі ритуальні дійства, потім телефонував до адміністрації цвинтаря «Гора Надії». І туди, і туди мали дзвонити працівники похоронної служби, але Джад вирішив зробити це сам — з ввічливості. Вчинки, які здійснювалися навіть без думки про… або якщо вони і думали про це, то навряд чи могли в це повірити.

Луїс усе більше захоплювався Джадом. Той подзвонив кільком своїм ще живим родичам, а потім, довго гортаючи старий пошарпаний блокнот, шукав телефони родичів Норми. Між дзвінками він пив пиво і згадував минуле.

Луїс відчував неймовірне захоплення… і любов?

Так, підтвердило його серце. Любов.

Коли ввечері вдягнена в піжаму Еллі спустилася поцілувати Луїса, вона спитала його, чи місіс Крендал потрапить до раю. Дівчинка майже прошепотіла своє запитання, тож Луїс зрозумів, що краще, аби їх не почули. Рейчел була на кухні, робила курячий пиріг, який вона збиралася взяти завтра до Джада. У будинку Крендалів через дорогу від них горіло світло. На його під’їзній доріжці було припарковано кілька машин, решта тулилися на узбіччі. Офіційно години прощання мали бути завтра, під час похорону, але цього вечора люди прийшли втішити Джада наскільки могли. Вони всі хотіли пом’янути Норму — «побажати їй щасливої дороги», як сказав би Джад. Між будинками гуляв холодний лютневий вітер. Дорогу вкривала кірка чорного льоду. Була найхолодніша пора менської зими.

— Якщо чесно, я не знаю, люба, — Луїс посадив Еллі собі на коліно. По телевізору якраз почалася стрілянина. Бандити в корчах падали, а цього ніхто не помічав. Луїсові було неприємно думати, що Еллі, можливо, знала про Рональда Макдональда, Людину-Павука і Бургер Кінг більше, ніж про Мойсея, Ісуса та святого Павла. Вона була дочкою жінки, яка закинула обряди юдаїзму, та чоловіка, що знехтував заповітами методистів. Він боявся, що погляди його дочки на питання духовності були абсолютно туманними. Навіть не міфи чи мрії, а сни у снах.

«Надто пізно для цього, — спало на думку Луїсові. — Їй лише п’ять, але вже запізно. Господи, чому ж так?»

Але Еллі дивилася на нього, і він мав щось сказати.

— Люди вірять у різні речі, — почав він. — Одні вірять, що існує пекло і рай. Інші — що ми народжуємося знову маленькими дітьми…

— Ага, рекранація. Прямо як з Одрі Роуз[104] у тому фільмі по телеку.

— Ти ж не бачила його! — Він подумав, що Рейчел ухопив би грець, якби вона дізналася, що Еллі дивилася те кіно.

— Мері в школі розповідала, — відповіла Еллі. Мері була її самопроголошеною подругою. Брудне сухоребре дівча, у якого, здавалося, вічно був чи то лишай, чи то екзема, чи то навіть цинга. Луїс і Рейчел як могли підримували цю дитячу дружбу, але одного разу, коли Мері вже пішла, Рейчел зізналася, що після таких гостин завжди перевіряє Еллі на вошей. Луїс тоді засміявся і кивнув.

— Мама Мері дозволяє їй дивитися все, що вона захоче, — у голосі дочки пролунав докір, який Луїс вирішив проігнорувати.

— Насправді правильно буде: реінкарнація, але, думаю, суть ти вловила. Католики ще вірять, ніби є таке місце — лімб. Вони називають його чистилищем. А індуси з буддистами вірять у нірвану…

На стіні промайнула тінь. То була Рейчел, вона слухала їх.

Луїс заговорив знову, але повільніше:

— Вірувань безліч, але ти, Еллі, маєш зрозуміти одне: ніхто не знає цього. Люди кажуть, що знають. Але коли вони так кажуть, це лише означає, що вони переконані в цьому через власну віру. Ти знаєш, що таке віра?

— Ну…

— Ось ми з тобою сидимо на моєму кріслі, так? — спитав Луїс. — Як гадаєш, завтра моє крісло все ще буде тут?

— Так, звичайно!

— Отже, ти віриш, що воно буде тут. Як на те пішло, я теж у це вірю. Віра — це певність у тому, що щось буде саме так. Розумієш?

— Так, — ствердно кивнула Еллі.

— Але ми не знаємо, чи буде воно тут. Врешті-решт, якийсь божевільний кріслокрад може влізти сюди вночі і забрати його.

Еллі захихотіла. Луїс усміхнувся.

— Ми просто віримо, що це не трапиться. Віра — то велика річ, і багато релігійних людей переконані, що віра і знання є тим самим, однак я дотримуюсь іншої думки. Просто надто багато різних переконань існує щодо цього. Знаємо ми тільки те, що, коли помираємо, трапляється одне з двох. Або наші душі і думки якимось чином переживають смерть, або ні. Якщо вони справді не зникають, це відкриває нам такі можливості, які важко навіть уявити. Коли ж ні, то це просто глухий кут. Кінець.

— Це як заснути?

Він трохи подумав:

— Думаю, це більше схоже на наркоз.

— А у що віриш ти, татку?

Тінь на стіні заворушилася і знову завмерла.

Більшу частину свого дорослого віку — принаймні від часів коледжу, він вважав, що смерть — це кінець. Він неодноразово бачив, як помирають люди, і жодного разу душа покійника не пролітала повз нього, поспішаючи… байдуже куди. Чи задумався від над цим після смерті Віктора Паскоу? Луїс погоджувався зі своїм викладачем психології, який казав, що навколосмертний досвід, про який писали наукові статті, а потім його звульгаризувала жовта пресса, був останнім рубежем людської свідомості проти стрімкої навали смерті; останній виверт мозку, який перед лицем вічного забуття тікав у витворення ілюзії безсмертності.

Він багато в чому погоджувався з юнаком зі свого кампусу, який під час дружніх посиденьок казав, що Біблія переповнена дивами, що майже повністю зникли в епоху раціональності («повністю зникли» сказав він спершу, але потім все ж відступив під тиском аргументів людей, які авторитетно заявляли, що і сьогодні іноді трапляються дивні речі, кишені нерозуміння, які, за великим рахунком, стають ще незрозумілішими при світлі допитливих ламп, — є ж врешті-решт Туринська Плащаниця, яка в пень розбила будь-які звинувачення скептиків).

«То ж Ісус повернув Лазаря до життя. Так, принаймні, говорив проповідник у Дірборні. Про мене, якщо доведеться ковтати це, я ковтну. Тобто я ж приймаю концепт того, що плід в утробі матері може зжерти свого близнюка, мирюся з фактом цього клятого канібалізму серед ненароджених і знаю, що, коли такому створінню буде тридцять, у його легенях виявлять яєчко і це доведе його провину. Якщо я здатен повірити такому, то і решта не становить для мене проблеми. Але Смерть повинна надати мені докази, доганяєш, про що я? Я питаю, чи він справді виліз із могили. Мені треба побачити докази від Смерті; у мене має бути сертифікат. Мені подобається фраза апостола Хоми, що він поки відцвяшних ран не торнеться та й у боку не подлубається, то не повірить у воскресіння Ісуса. От він був справжнім медиком, не те що Лука».

Ні, насправді він ніколи не вірив у воскресіння. Принаймні до того, що сталося з Черчем.

— Я вірю, що ми покидаємо цей світ, — повільно заговорив Луїс до дочки. — Але я не знаю, на що це схоже. Можливо, для різних людей усе по-різному. Либонь, ти отримуєш те, у що вірив усе своє життя. Я вірю, що ми продовжуємо існувати, і вірю, що місіс Крендал, де б вона зараз не була, щаслива.

— Ти віриш у це, — промовила Еллі. Це не було запитанням. Голос її тремтів від майже побожного страху.

Луїс посміхнувся. Він був трохи і задоволений, і збитий з пантелику.

— Гадаю, що так, а ще вірю, що комусь треба було лягати в ліжечко ще десять хвилин тому.

Він поцілував її двічі — спершу в губи, а потім у носика.

— Думаєш, тварини також покидають цей світ?

— Так, — відповів він не задумуючись і ледь не бовкнув: «Особливо коти». Слова вже майже злетіли з його губ, і шкіра враз посіріла і схолола.

— Гаразд, — Еллі злізла з коліна Луїса. — Треба ще цьомкнути маму.

— Уперед.

Він дивився, як вона йшла. Біля дверей дівчинка обернулася:

— Правда ж, я тоді поводилася по-дурному? Плакала так через Черча.

— Ні, сонечку, — поспіхом відповів Луїс, — ти не поводилася, як дурна.

— Якби він помер зараз, я змогла б з цим змиритися, — сказала вона, а потім, ніби збагнула, що озвучена щойно нею думка була трохи страшнуватою, вона знову повторила, наче погоджувалася сама з собою. — Змогла б…

Еллі побігла шукати Рейчел.

Пізніше, коли вони вже були в ліжку, Рейчел зауважила:

— Я чула, про що ти говорив з Еллі.

— І ти не схвалюєш? — Луїс вирішив, що краще розібратися з цим зараз, якщо Рейчел хоче.

— Та ні, — промовила Рейчел із не притаманним їй сумнівом. — Ні, Луїсе, все не так. Я просто…боюся. Ти мене знаєш. Коли я чогось боюсь, то починаю захищатися.

Луїс не міг пригадати, щоб Рейчел коли-небудь говорила з таким зусиллям. Раптом він зрозумів, що з нею треба говорити ще обережніше, ніж з Еллі. Він відчув, що опинився на мінному полі.

— Боїшся чого? Смерті?

— Не своєї… — відповіла вона. — Я заледве можу навіть думати про це… тепер. Але коли я була маленькою, то часто про це думала. Спати не могла. Мені постійно снилися почвари, які приходили мене з’їсти, і всі мали подобу Зельди.

«Так, — подумав Луїс. — Ось воно! Нарешті, після всіх років нашого шлюбу, ось і воно».

— Ти мені не багато про неї розповідала.

Посміхнувшись, Рейчел торкнулася його обличчя долонею.

— Ти чудо, Луїсе. Я ніколи не розповідаю про неї. Я намагаюся ніколи про неї не згадувати.

— Я завжди був певен, що на це є свої причини.

— Це правда.

Вона замовкла, обмірковуючи щось.

— Я тільки знаю, що вона померла… від спинного менінгіту.

— Спинного менінгіту, — повторила вона, і Луїс побачив, що вона ось-ось заплаче. — У нас у домі більше немає жодної її фотографії.

— Фото маленької дівчинки є в кабінеті тво…

— Мого батька. Так. Я зовсім про нього забула. І мама, гадаю, все ще зберігає її фото в гаманці. Вона була на два роки старша за мене. Вона підхопила це… і вона лежала в дальній кімнаті… Вона лежала в дальній кімнаті, наче якась брудна таємниця, Луїсе. Вона помирала там, моя сестра помирала в дальній кімнаті, і вона була саме брудною таємницею, вона завжди була брудною таємницею.

Рейчел раптом відкинулася на подушки, і в її гучних схлипуваннях Луїс почув початок істерики. Це його стривожило. Він потягнувся до неї, схопив її за плече, але дружина миттю вирвалася, тільки-но він торкнувся її. Луїс відчував шепіт її шовкової нічної сорочки під його пальцями.

— Рейчел… кохана… не треба…

Якось вона таки опанувала себе.

— Не кажи, що мені не треба, — відрізала вона. — Не зупиняй мене, Луїсе. У мене є сили розказати це тільки один раз, потім я більше ніколи в житті не захочу повертатися до цієї розмови. Як на те пішло, я, імовірно, не зможу спати цієї ночі.

— Усе було настільки жахливо? — наперед знаючи відповідь, запитав він. Це стільки всього пояснювало, навіть такі речі, які він раніше заледве міг пов’язати між собою. Тільки зараз він збагнув, що Рейчел ніколи не ходила з ним на похорон, навіть на похорон Ала Лока, його студентського приятеля, який на мотоциклі врізався у сміттєвоз. Ал був частим гостем у їхньому домі, і Рейчел він завжди подобався. Проте на його похорон вона не пішла.

Дружина того дня хворіла, раптово пригадав Луїс. Підчепила застуду чи щось таке. Виглядало все дуже серйозно. Та наступного дня з нею знову все було гаразд.

Вона чудово себе почувала, після похорону… виправив він себе. Луїс згадав, що припускав тоді, ніби хвороба могла мати психосоматичну природу.

— Це справді було жахливо. Гірше, ніж ти можеш собі уявити. Луїсе, ми спостерігали, як вона вироджувалася день за днем, і ніхто не міг нічого з цим вдіяти. Вона постійно страждала від болю. Тіло її зморщилося… наче втягнулося всередину, плечі зігнулися… обличчя висохло, аж поки не стало маскоподібним. Руки її були схожі на пташині лапки. Часом мені доводилося її годувати. Я ненавиділа це робити, але жодного разу не сказала про це. Коли біль став зовсім нестерпним, вони почали давати їй наркотики: спершу легкі, а потім такі, що, якби вона вижила, точно стала б кінченою наркоманкою. Але всі знали, що вона помре. Гадаю, тому вона і була нашою таємницею. Бо ми хотіли, щоб вона померла, Луїсе, ми хотіли, щоб вона… і не тому, що це мало б звільнити від страждань її, ні, це мало позбавити страждань нас… Вона стала подібною до почвари, і головне, що вона справді стала почварою… О Боже, знаю, як жахливо це, мабуть, звучить…

Вона закрила обличчя руками.

— Це зовсім не жахливо звучить, — Луїс ніжно обійняв дружину.

— Ні, — заплакала вона, — це жахливо!

— Це звучить правдиво, — заспокоїв він. — Жертви тривалих хвороб часто стають вимогливими неприємними почварами. Янголоподібні хворі — не більше, ніж романтична казочка. Відтоді, як на сідницях лежачого хворого з’явиться перша болячка, вони починають злословити і розпускати нюні. Звісно, вони нічого не можуть з цим удіяти, але розуміння цього ніяк не допомагає іншим людям.

Рейчел поглянула здивованим, повним надії поглядом. Недовіра відбилася на її обличчі.

— Ти це все придумав?

Луїс похмуро всміхнувся.

— Тобі підручники показати? Як щодо статистики суїцидів? Хочеш подивитися? У родинах, де був безнадійно хворий, у перші шість місяців після його смерті кількість суїцидів стрибає до небес.

— Суїцидів?

— Люди ковтають таблетки, випускають газ або ж просто вибивають собі мізки. Їхня ненависть, втома, скорбота… — Луїс здригнувся й обережно звів кулаки разом. — Ті, хто залишився жити, почуваються, немовби вони скоїли вбивство. Це добиває їх.

Божевільне, болісне полегшення з’явилося на опухлому лиці Рейчел.

— Вона була вимоглива. Я її так ненавиділа. Вона часто навмисно пісялася в ліжко. Мама перепитувала, чи не хоче вона в туалет… Зельда казала, що ні… Її клали спати, і вона миттєво пісяла в ліжко… тож мамі, а іноді й мені самій доводилося міняти простирадла… Зельда казала, що це сталося випадково, але я бачила в її очах сміх, Луїсе… Я бачила його… Її кімната завжди смерділа сечею і ліками. У неї були пляшечки з якимось зіллям, яке тхнуло, як льодяники проти кашлю «Дика вишня» фірми «Сміт Бразерс». Цей запах був скрізь… Іноді я прокидалася ночами — таке трапляється навіть зараз — і думала, що відчуваю цей огидний запах. Якщо ж я прокидалася не повністю, то думала: «Зельда вже померла? Справді? Я гадала…»

Рейчел почала задихатися. Луїс узяв дружину за руку, і вона стисла її з дикою силою.

— Коли ми перевдягали її, то бачили, як вигнулася, майже скрутилася у вузол її спина. Луїсе, незадовго до кінця здавалося, що її… її дупа якимось чином пересунулася на середину спини…

Тепер мокрі від сліз очі Рейчел стали схожі на скляні нажахані очі дитини, яка пригадує безкінечний страшний сон.

— Іноді вона торкалася мене своїми руками… своїми пташиними цурпалками… Я кричала і просила її цього не робити. Одного разу, коли я годувала її з ложки, вона торкнулася мого обличчя, я скрикнула, перевернула тарілку і, сильно попікшись супом, заплакала… тоді я теж бачила ту огидну посмішку в її очах.

Наркотики перестали діяти. Вона тоді тільки кричала, і ніхто з нас не міг пригадати, якою вона була колись, навіть мама. Зельди не стало — було лише брудне, волаюче, ненависне всім нам щось у дальній кімнаті будинку… наша брудна таємниця.

Рейчел захлиналася.

— Коли вона нарешті… батьків якраз не було вдома, коли вона… вона… ну ти розумієш.

З жахливим, важким зусиллям Рейчел врешті виплюнула це слово:

— Коли вона померла, моїх батьків не було вдома. Вони пішли, а я залишилася з нею. Це було якраз на Песах[105], і вони хотіли зустрітися з друзями. Лише на кілька хвилин. Я читала журнал на кухні. Тобто я його просто проглядала, бо вона там кричала, вона почала кричати, тільки-но батьки пішли. Через її крики я не могла зосередитися на читанні, я лише чекала, коли зможу дати їй ліки. А потім, розумієш, те, що трапилося… було… Зельда перестала кричати, Луїсе. Мені було тільки вісім… жахіття щоночі… я почала думати, що вона ненавидить мене, бо у мене пряма спина, мене не мучають постійні болі, бо я можу гуляти… бо я буду жити… Мені здавалося, що вона хоче мене вбити. Навіть тепер, Луїсе, я не думаю, що мені це лише здавалося… Я справді думаю, що вона мене люто ненавиділа. Не думаю, що вона справді мене могла вбити… але якби вона змогла керувати моїм тілом… обернути мене на когось, як у казці… гадаю, вона б без вагань зробила це… Коли вона перестала кричати, я піднялася нагору, перевірити, чи все гаразд, перевірити, чи не впала вона з ліжка… Я зайшла до неї і подумала, що вона задихнулася, проковтнувши власний язик. Луїсе… — голос Рейчел вищав, зривався на схлипування, жахливо нагадував дитячий голос — вона заново проживала ті миті. — Луїсе, я не знала, що робити… мені було тільки вісім.

— Звісно, ти не знала… — сказав Луїс. Він обійняв її, і Рейчел схопилась за нього, як нещасний моряк, човен якого раптово пішов на дно посеред великого озера. — Тебе дуже сварили за це, крихітко?

— Ні, мене ніхто не звинувачував, але й ніхто не міг мені допомогти. Уже нічого не можна було змінити. Вона не проковтнула язика. Зельда почала видавати якісь звуки… Щось схоже, ну я не знаю… Гааааа….

У своїй нещасній спробі повністю пригадати той день Рейчел намагалась відтворити, як саме хрипіла її сестра, і Луїс згадав про смерть Віктора Паскоу.

Він здригнувся, обіймаючи дружину.

— А ще слина… Слина стікала по її підборіддю.

— Рейчел, досить, — зупинив він доволі непевно. — Я хвилююся за тебе.

— Я просто пояснюю, — наполягала вона. — Я пояснюю, чому не зможу піти на похорони нещасної Норми, пояснюю, чому ми тоді так по-дурному посварилися…

— Годі, кохана. Усі вже забули про це.

— Але не я, — відповіла вона. — Я все добре пам’ятаю, Луїсе. Я пам’ятаю це так само добре, як і те, як моя сестра Зельда задихнулася в ліжку 14 квітня 1963 року.

У кімнаті на якийсь час запанувала тиша.

— Я перевернула її на живіт і поплескала по спині, — знову продовжила Рейчел. — Це все, що я вміла робити. Її стопи здіймалися й опускалися, скрючені ноги тремтіли… Мені тоді здалося, що хтось із нас пукнув, але то, насправді, коли я перевертала Зельду, тріснула по шву моя блузка. Вона почала… битися в конвульсіях… я бачила, як її голова повернулася вбік, обличчя притиснулось до подушки, і я подумала: «О Боже, вона задихається, Зельда зараз задихнеться, і, коли батьки повернуться додому, вони скажуть, що це я її вбила. Вони скажуть: „Ти ненавиділа її, Рейчел“, і це буде правда. Вони скажуть, що я хотіла їй смерті, — і це також буде правдою». Луїсе, розумієш, першою думкою, яка промайнула в моїй голові, було: «Слава Богу, нарешті Зельда задихнулася і все закінчиться». Тож я знову її перевернула і побачила, що обличчя у неї почорніло, Луїсе, очі налилися кров’ю, а шия раптово набрякла. Потім вона померла. Я кинулася навтьоки з тої проклятої кімнати. Я хотіла чимскоріш дістатися до дверей, але врізалася в стіну, і один з малюнків, що висів там, упав. Це була ілюстрація до однієї з казок, про країну Оз, книжки, яку Зельда дуже любила до того, як захворіла на менінгіт. Там був намалюваний Оз, Великий і Грізний[106], однак вона завжди називала його «Оз, Вевикий і Гвізний», бо не могла правильно вимовити звуки і звучала, як Елмер Фадд[107]. Мама повісила цей малюнок у рамку, бо Зельді він подобався найбільше. Оз, Вевикий і Гвізний. Картина впала на підлогу, і скло розбилося. Я закричала, бо знала, що Зельда померла, і подумала, що це її привид прийшов по мене. Я знала, що привид ненавидітиме мене так само, як і вона. Тільки от привид не буде прикутим до ліжка, тож я закричала… Кричала і тікала з дому. «Зельда померла! Зельда померла! Зельда померла!» Сусіди визирали з будинків і бачили, як я у роздертій блузці біжу вулицею… Я горлала: «Зельда померла!» І всі, гадаю, були переконані, що я плачу… Але насправді… Ох, Луїсе, мені часом здається, що я тоді сміялася. Ось що я робила насправді.

— Якщо це дійсно так, то я аплодую тобі стоячи, — запевнивсказав Луїс.

— Ти ж зараз це не серйозно, — мовила Рейчел з цілковитою впевненістю людини, яка нібито була над усім цим.

Луїс відпустив її. Він подумав, що вона, можливо, нарешті позбулася цих жахливих, огидних спогадів, які стільки років переслідували її. Ну хоча б частини з них, але ніколи повністю. Луїс Крід не був психіатром, але знав, що існує безліч старих, іржавих, тільки наполовину похованих речей, до яких люди змушені повертатися, навіть якщо ніхто не хоче те згадувати. Цієї ночі Рейчел практично всі їх дістала, наче якийсь гротескний зуб із зогнилим нервом і смердючим коренем. Хай вони минають. Якщо Бог і справді є Добром, то все залишиться тільки в далеких розмитих снах. Те, що Рейчел змогла стільки розповісти йому, не свідчило про її хоробрість. Ні, воно голосно сурмило про це. Луїс захоплювався нею. Він відчував вдоволення.

Він увімкнув світло.

— Так, — повторив він. — Я аплодую тобі за це, і, якщо мені потрібна була ще одна причина не любити твоїх батьків, я її маю. Вони не повинні були залишати тебе саму з нею, Рейчел. Ніколи.

Наче дитина — восьмирічна дитина, якою вона була, коли сталися ці брудні, огидні речі, — вона кинула з докором:

— Був же Песах, Лу…

— Та хай хоч Судний день! — з такою люттю в охриплому голосі промовив Луїс, що Рейчел мимоволі трохи відсахнулася від нього. Він згадав медсестер, тих двох «карамельок», яким не пощастило бути в лазареті того ранку, коли принесли помираючого Паскоу. Одна з них — міцна мініатюрна дівчина на ім’я Карла Шаверс, повернулася наступного дня на роботу і працювала так, що навіть Чарлтон була вражена. Іншу дівчину він більше ніколи не бачив. Луїс нічому не дивувався і не звинувачував її.

Де ж була доглядальниця? Мала ж бути спеціальна доглядальниця… вони пішли… вони просто пішли, залишивши восьмирічну дитину з помираючою сестрою, яка на той момент цілком, можливо, вже була божевільною. Чому? Бо був Песах? Бо елегантна Дороті Ґолдман саме того ранку не могла стерпіти смороду і їй потрібно було кудись вийти ненадовго? Тож хай її обов’язки візьме на себе Рейчел. Восьмирічна дівчинка Рейчел з милими кісками в моряцькій блузочці. Хай Рейчел виконує йобані обов’язки своєї матері. Рейчел же могла залишитися і пережити весь той сморід. Цікаво, її відправляли б на шість тижнів у дитячий табір у Вермонті, якби вона не могла стерпіти сморід, який сочився з її помираючої сестри? Десять нових сорочок і светрів для Ґейджа і шість нових суконь для Еллі. Я оплачу вашу освіту, якщо ви триматиметеся подалі від моєї дочки… А де ж був ти і твоя срана чекова книжка, коли одна твоя дочка помирала від спинного менінгіту, а інша була сам на сам з нею, дешевий виблядку? Де була твоя ЙОБАНА?..

Луїс підвівся з ліжка.

— Ти куди? — стривожено запитала Рейчел.

— Узяти «Валіум».

— Ти ж знаєш, я…

— Сьогодні треба.

Вона випила пігулку і розповіла йому решту. Її голос залишався спокійним весь час. Заспокійливе добре діяло. Сусіди з найближчого до них будинку знайши восьмирічну Рейчел біля дерева… Вона скорчилася на землі і кричала: «Зельда мертва». Усе голосніше і голосніше. З носа у неї текла кров. Уся блузка була заляпана червоним. Ті ж самі сусіди подзвонили в лікарню та її батькам. Але спершу вони спинили носову кровотечу, напоїли Рейчел чашкою гарячого чаю з двома таблетками аспірину. Тільки тоді дівчинка змогла чітко сказати, де зараз її батьки. Вони гостювали у містера і місіс Каброн на іншому боці міста. Пітер Каброн був бухгалтером у їхній компанії.

Того вечора в домі Ґолдманів відбулися великі зміни. Зельди не стало. Її кімнату вимили і продезінфікували. Усі меблі викинули. Кімната нагадувала порожню труну. Пізніше — набагато пізніше — вона перетворилась на кімнату для шиття.

Перший страшний сон примарився Рейчел тої ж ночі. Вона прокинулася о другій і закричала, кличучи маму, бо з жахом відчула, що не може встати з ліжка. Уся спина нестерпно боліла. Вона потягнула її, перевертаючи Зельду. З припливом адреналіну Рейчел так шарпонула сестру, що аж блузка на ній порвалася.

Те, що вона надірвалася, намагаючись не дати Зельді задихнутися, було ясно як божий день. Елементерно, Ватсоне. Це було очевидно для всіх, крім самої Рейчел. Вона була переконана, що то сестра мститься їй з того світу. Зельда знала, що Рейчел раділа її смерті. Зельда знала, що, коли Рейчел вибігла з дому, горланячи: «Зельда померла! Зельда померла! Зельда померла!», вона сміялася, а не плакала. Зельда знала, що її вбили, і передала свій спинний менінгіт сестрі; скоро спина Рейчел почне викривлюватися, скручуватися, руки перетворяться на пташині кігті, а сама вона лежатиме в ліжку, поступово обертаючись на почвару.

Вона кричатиме від болю, як кричала колись її сестра; пісятиметься в ліжко і врешті-решт удавиться власним язиком. Це була помста Зельди.

Ніхто не міг переконати Рейчел у протилежному. Ні мати, ні батько, ні доктор Мюррей, який діагностував у неї легке розтягнення і різко (жорстоко — подумав Луїс) порадив Рейчел припинити цей концерт. Він нагадав, що її сестра померла і батьки вбиті горем, тож зараз не час намагатися привернути до себе увагу. Тільки той факт, що болі поступово минулися, переконав Рейчел, що то не була ані помста Зельди, ані Божа кара. Місяцями (так вона сказала Луїсу, хоча насправді це тривало вісім років) вона прокидалася від жахних снів, у яких Зельда помирала знову і знову, і в пітьмі руки Рейчел тягнулися до спини, щоб переконатися, чи все гаразд. Часом сон тривав далі; їй уже здавалося, що двері шафи відчиняються і звідти вийде Зельда. Посиніла і скрючена, очі сяятимуть мертвою білизною, її чорний язик вивалиться із зогнилого рота. Руки її були, як пташині кігті, вона хотіла вбити вбивцю, яка скрутилася на ліжку. Зельда кидалася на Рейчел, намагаючись добратися до її спини.

Вона не ходила на похорон Зельди, вона не ходила більше ні на який похорон узагалі.

— Якби ти розказала мені про це раніше, — зітхнув Луїс. — Це б пояснило дуже багато речей.

— Я просто не могла, — відповіла Рейчел. Голос її звучав зараз дуже сонно. — Здається, з того часу у мене виробилася певна фобія щодо цих питань.

«Просто маленька фобія, — подумав Луїс. — Так, звичайно».

— Я не можу… не можу нічого з собою вдіяти. Я розумію, що ти маєш рацію: смерть абсолютно природна річ, навіть правильна… але в голові… всередині мене…

— Так.

— Того дня, коли я на тебе визвірилася, я знала, що Еллі плаче через саму ідею… вона має звикнути до думки… але я нічого не могла з собою вдіяти.

— Не треба вибачень, — він скуйовдив їй волосся. — Але якщо тобі від цього стане легше, то я, чорт забирай, приймаю їх.

Вона посміхнулася.

— Тепер ти знаєш усе. Мені стало легше. Я почуваю себе так, наче звільнилася від того, що отруювало мене роками.

— Мабуть, так і є.

Очі Рейчел заплющилися, а потім різко відкрилися знову.

— Не звинувачуй у всьому мого батька, Луїсе. Будь ласка. То були жахливі часи для нього. Рахунки за лікування Зельди були неймовірно великими. Батько проґавив нагоду вкласти гроші в передмістя, а продажі в місті різко впали. Мама тоді ледь не збожеволіла.

Що ж, усе вирішилось. Смерть Зельди стала сигналом, що знову настали добрі часи. Був невеличкий спад, але гроші знову повернулися, і татко, отримавши свій прибуток, ніколи більше не озирався назад. Однак я просто не можу забути цього. Можливо, тому, що досі відчуваю…

— Провину?

— Гадаю, що так! Ти не злитимешся на мене, якщо я захворію в день, коли ховатимуть Норму?

— Ні, кохана, я не злитимусь. — Він замовк і торкнувся до її руки. — Можна я візьму Еллі?

Її рука затремтіла в його.

— О, Луїсе, не знаю, чи варто, — з голосу було чути, що страх знову повернувся. — Вона ще така маленька…

— Вона вже з рік знає, звідки беруться діти, — знову нагадав він.

Рейчел на деякий час затихла. Вона кусала губи, дивлячись на стелю.

— Якщо ти гадаєш, що так краще, — нарешті вимовила вона. — Якщо ти гадаєш, що це їй не нашкодить.

— Ходи до мене, Рейчел, — прошепотів Луїс, і всю ніч вони спали в обіймах одне одного. Коли «Валіум» перестав діяти і посеред ночі Рейчел затремтіла, Луїс шепотів їй на вухо, що все буде добре, поки вона не заснула.

«Бо чоловіки і жінки — то квіти в долині. Вони цвітуть сьогодні, вони цвітуть, а завтра їх кинуть до печі; вік людський короткий; і згорає він, як комета в небі. Помолімося ж».

Еллі, що була вбрана в спеціально куплену для цього блакитну сукню, так різко опустила голову, що Луїс, який сидів поряд, почув, як у неї хруснула шия. Еллі не часто бувала в церквах, і, звісно ж, це був її перший похорон. Таке поєднання змусило її зануритися в побожну тишу.

Для Луїса це була рідкісна нагода поспостерігати за дочкою. Зазвичай, засліплений любов’ю до неї та Ґейджа, він рідко міг поглянути на неї збоку. Але зараз він бачив майже класичний приклад дитини, яка переживає важливий етап свого життя, дитини, яка з неймовірною допитливістю всотує безкінечний потік нових знань. Еллі була, на диво, мовчазною. Вона не сказала ні слова, навіть коли Джад, який виглядав трохи незвично, але елегантно у своєму чорному костюмі та туфлях на шнурках (Луїс подумав, що вперше бачить Джада в чомусь, окрім мокасинів чи зелених гумових чобіт), нахилився до неї, поцілував і сказав: «Добре, що ти прийшла, сонечку. Норма, закладаюся, також радіє»

Еллі глянула на нього, широко розплющивши очі.

Тепер методистський священник, преподобний Лафлін, виголошував молитву, в якій просив Господа дарувати їм усім милість Свою.

— Ті, хто нестимуть труну, хай підійдуть, — сказав він.

Луїс почав був підніматися, але Еллі різко вчепилася в нього. Вона була налякана.

— Татку, ти куди? — прошепотіла вона. — Татку?

— Я один з тих, хто нестиме труну, люба. — Луїс знову сів біля дочки та обійняв її за плечі. — Я маю допомогти винести тіло Норми з церкви. Нас четверо — я, два Джадові племінники і брат Норми.

— А як я тебе знайду? — Еллі все ще була стурбована і налякана.

Луїс глянув уперед. Троє чоловіків уже чекали на нього біля Джада. Решта процесії вже почала виходити, деякі люди плакали. Він побачив Міссі Дендрідж, вона не плакала, але очі в неї були червоними. Жінка помітила його і підняла руку в якійсь подобі привітання.

— Просто вийди на сходи, я тебе зустріну там. Добре?

— Добре, — відповіла Еллі, — не забудь про мене.

— У жодному разі!

Він підвівся, але Еллі знову смикнула його за руку.

— Татку?

— Що, доцю?

— Не впусти її, — прошепотіла Еллі.

Луїс приєднався до решти, і Джад представив його своїм племінникам, які насправді доводились йому двоюрідними чи навіть троюрідними братами… нащадками брата Джадового батька. Вони були доволі кремезними як на свої двадцять років і дуже схожими з лиця. Брату Норми було десь під п’ятдесят, як припускав Луїс, і, попри біль через смерть сестри, написаний у нього на обличчі, він непогано тримався.

— Радий з усіма вами познайомитися, — проказав Луїс. Він почувався трохи незручно… Чужинець у родинному колі.

Вони всі кивнули йому.

— З Еллі все гаразд? — спитав Джад, підморгуючи їй. Та застигла посеред вестибюлю, роззираючись навкруги.

— Звісно, вона просто хоче переконатися, що я не розчинюся, як туман, — сказав він і майже всміхнувся. Але потім він подумав про Оза, Вевикого і Гвізного, і посмішка миттю зів’яла. — Гадаю, що так, — і Луїс помахав дочці рукою.

Вона помахала йому у відповідь і вибігла, майнувши своєю блакитною сукенкою. Він був вражений, наскільки по-дорослому вона виглядала. Ця ілюзія, якою б миттєвою не була, змусила чоловіка заклякнути на секунду.

— Ну що, хлопці, всі готові? — спитав один із племінників.

Луїс кивнув. Кивнув і молодший брат Норми.

— Обережніше з нею, — попросив Джад хрипким голосом. Потім він повернувся і повільно попрямував на вихід, опустивши голову.

Луїс підійшов до лівого заднього боку сталево-сірої труни «Американський супокій», яку Джад обрав для дружини. Вони міцно взялися за ручки і винесли труну на шарпкий лютневий холод. Хтось — можливо, церковний наглядач — посипав золою засніжену дорогу.

Надворі на зимовому вітрі забілів катафалк. Директор похоронного бюро разом з синочком-амбалом тримались поряд, готові будь-якої миті підхопити труну, якщо хтось (наприклад, брат Норми) підсковзнеться.

Джад стояв позаду і спостерігав, як вони поклали труну в кадилак.

— Прощавай, Нормо! — сказав він і запалив цигарку. — Скоро стрінемося, моя пташко.

Луїс обійняв Джада за плечі, поруч стояв брат Норми, а за ними тупцяли директор бюро і його син. Дебелі племінники (чи яка то була рідня?) вже зникли, виконавши своє нескладне призначення. Вони виросли далеко звідси і знали Норму тільки за фотографіями і кількома формальними візитами, під час яких вони, може, їли пиріжки Норми, запиваючи їх Джадовим пивом, але не сильно задумувалися про ті далекі часи, в які вони не жили, і про людей, яких не знали. Їх цікавили нагальніші речі, ті, що були актуальними зараз (машина, яку треба помити, черепаховий віск, гра в боулінг чи прості посиденьки з друзями перед телеком). Вони раділи, що обов’язки перед родиною виконані і можна піти геть.

Родина Джада, як вони припускали, тепер пішла в небуття; зникла, як зникає в лінзі телескопа розмитий планетоїд, відірвавшись від скупчення планет. Минуле. Світлина в альбомі. Старі байки, надто далекі від них. Вони не були старими, їхні суглоби не спотворив артрит, у їхніх жилах текла поки що гаряча кров. Минуле бігло собі далі, його лише на мить оцінили, зважили і відпустили. Врешті-решт, якщо людське тіло — лише конверт для душі, Господнє послання Всесвіту, як вчить більшість церков, то ця труна «Американський супокій» — конверт для тіла. Минуле ж само по собі було для цих дебелих племінничків, чи братів, чи ще якої сьомої води, листом, який вони залишать без відповіді.

«Боже, бережи минуле», — подумав Луїс і здригнувся, уявивши, що одного разу і сам стане незнайомцем для своєї сім’ї — чужим для власних онуків, якщо Еллі та Ґейдж матимуть дітей і він доживе до цього часу. Фокус змістився. Родина виродилась. Молоді обличчя, що дивляться на тебе зі старих фотографій.

«Боже, бережи минуле», — подумав Луїс і ще міцніше стис плечі старого.

Управляючий склав усі квіти в задню частину катафалка. Скло автоматично опустилося і стало в пази. Луїс знайшов дочку, і до машини вони пішли разом; Луїс тримав Еллі за руку, щоб вона не підсковзнулася у своїх новеньких черевичках.

Катафалк рушив.

— А чому вони ввімкнули фари, татку? — з легким хвилюванням спитала Еллі. — Чому вони ввімкнули фари, зараз же день?

— Вони зробили так… — почав Луїс і відчув тремтіння власного голосу, — щоб вшанувати смерть, Еллі. — Він натиснув кнопку, яка вмикала фари його «Цівіка».

Коли вони повернулися додому після поховальної церемонії (вона пройшла насправді в капличці на «Горі Надії»; до весни могилу Нормі ніхто не копатиме), Еллі раптово залилася слізьми.

Луїс зиркнув на неї, здивований, але не сильно стривожений.

— Еллі, що трапилося?

— Не буде більше печива, — схлипувала дівчинка. — Вона робила найсмачніше вівсяне печиво у світі. Але вона більше його не робитиме, бо мертва. Татку, чому люди мають помирати?

— Я не знаю, — сказав Луїс. — Можливо, щоб звільнити місце для нових людей. Для малюків, таких як ти і твій братик Ґейдж.

— Я ніколи не вийду заміж. Не хочу, щоб після сексу в мене з’явилися діти, — заявила Еллі, ще дужче заливаючись слізьми. — Тоді, можливо, зі мною нічого такого не трапиться. Це жахливо. Це н-н-неправильно.

— Але це означає кінець усім стражданням, — тихо промовив Луїс. — А я як лікар бачив багато страждань. Одна з причин, чому я вирішив працювати в університеті, була в тому, що я втомився щодня це бачити. Юнакам та юнкам часом буває боляче… іноді навіть дуже боляче, але це зовсім не те, що страждання. — Він замовк на мить. — Хочеш вір, а хочеш ні, доцю, але, коли людина стає дуже старою, смерть уже не здається їй такою поганою і страшною, як може здатися тобі. До того ж у тебе роки і роки попереду.

Еллі заплакала, потім засопіла і нарешті зовсім стихла. Поки вони їхали додому, Еллі спитала, чи можна їй покрутити радіо. Луїс кивнув, і Еллі знайшла Шейкіна Стівенсона, який співав про старий будинок[108]. Дівчинка підспівувала йому всю дорогу. Коли вони дісталися домівки, Еллі побігла до мами і почала белькотіти щось про похорон. Рейчел слухала уважно, морально підтримуючи дочку. Однак Луїс бачив, що Рейчел зблідла і явно думала про щось своє.

Еллі спитала її, чи вона вміє готувати вівсяне печиво. Рейчел відклала своє плетиво і підвелася з крісла. Здавалося, що вона чекала на таке або подібне запитання.

— Так, — підтвердила вона. — Хочеш, зробимо трохи?

— Ура! — закричала Еллі. — А можна, мамо?

— Можна, якщо тільки твій батько годинку посидить з Ґейджем.

— Я нагляну за ним, — погодився Луїс, — із задоволенням.

Луїс провів вечір, читаючи велику статтю в «Д’юкейнському медичному дайджесті»; давня дискусія про розсмоктування швів почалася знову. В тісному світі тих, хто має справу з легкими пораненнями, суперечка щодо швів тривала вічно. Луїсу здавалося, що вона настільки ж безперспективна, як і дебати психологів про те, що важливіше — природа чи виховання.

Він збирався цієї ж ночі написати обурливого листа, де заявив би, що твердження автора статті хибні, приклади із практики — підтасовані, а дослідження — злочинно недбалі. Луїс уже уявляв, сміючись, як силою своїх аргументів змете цього бовдура, автора статті, на хер. Він уже був поліз за своїм примірником Трутменового «Догляду за пораненнями», але тут сходами спустилася Рейчел.

— Ідеш, Лу?

— Зараз буду, — він поглянув на неї. — Усе гаразд?

— Вони обоє міцно заснули.

Луїс пильно подивився на неї.

— Вони — так. А от ти — ні.

— Зі мною все гаразд. Читаю.

— Точно все добре?

— Точно, — відповіла вона, посміхаючись. — Я кохаю тебе, Луїсе.

— І я тебе кохаю, крихітко.

Він поглянув на полиці і помітив потрібну йому книжку там, де вона і мала бути. Луїс поклав руку на підручник.

— Поки ви з Еллі були там, Черч притягнув додому пацюка, — сказала Рейчел і спробувала посміхнутися. — Ще та гидота… Бєєє…

— Боже, Рейчел, мені шкода, — Луїс сподівався, що в його голосі не чутно тієї вини, яку він відчував. — Усе так погано?

Рейчел сіла на сходи. На ній була рожева фланелева піжама, на обличчі ані сліду макіяжу, а волосся зібране на потилиці в короткий хвіст. Вона нагадувала дитину.

— Я все прибрала, — відповіла вона. — Але знаєш, Лу, мені довелося пилососом виганяти того клятого кота за двері. До того він стеріг труп і відмовлявся іти геть. Він зашипів на мене. Черч ніколи раніше на мене не шипів. Як гадаєш, Луїсе, він міг щось підчепити?

— Сумніваюся, — повільно вимовив Луїс. — Але, якщо хочеш, я звожу його до ветеринара.

— Це було б чудово, — вона уважно подивилася на чоловіка. — Так ти йдеш? Я просто… Знаю, ти працюєш, але…

— Звісно, — відгукнувся він, думаючи, що, можливо, стаття не така вже й важлива, як він гадав. Так, по правді, і було — він знав, що ніколи не напише цього листа. Парад триває, і завтра будуть нові справи. Але ж він купив того пацюка, хіба ні? Того пацюка, якого Черч притягнув у дім. Можливо, він був без голови, роздертий, залитий кров’ю з кишками, що звисали з прогризеного пуза. Так, Луїс купив його. Це був його щур.

— Ходімо до ліжка, — сказав Луїс, і вони з Рейчел пішли нагору. Він пригорнув дружину і кохав її так добре, як тільки міг… але навіть коли він увійшов у неї, сильно і глибоко, то все одно наслухав зимовий вітер, що завивав за вікном, і думав, де зараз Черч, кіт, який колись належав його дочці, але тепер був тільки ЙОГО котом. Він думав, де тварина зараз і кого вона вистежує чи вбиває тепер. Земля твердіша за людське серце, подумав він, і вітер знову затягнув свою гірку чорну пісню, а десь там далеко Норма Крендал, яка колись плела для його дочки і сина шапочки, лежала в труні «Американський супокій» у крипті цвинтаря «Гора Надії»; зараз біла вата, яку гробар підклав їй під щоки, уже, напевно, почорніла.

Еллі виповнилося шість років. На день народження вона повернулася зі школи в кривому паперовому капелюшку з малюнками від друзів (на найкращому з них було зображено саму Еллі, схожу на симпатичне городнє опудало) та з моторошними історіями про бійки на великій перерві.

Епідемія грипу минула. Двох студентів довелося відправити в лікарню, а ще Суррендра Харду врятував життя одному хворому першачку з неоковирним іменем Пітер Землерийсон.

Рейчел до безтями закохалася в молодого білявого кур’єра з супермаркету «Ей-енд-Пі». Вона цілісіньку ніч розповідала Луїсу про те, як апетитно випиналися ззаду його джинси.

— Може, він просто напхав туди туалетного паперу? — спитала вона.

— А ти спробуй ущипнути. Якщо він закричить, то там не папір, — відповів Луїс, і Рейчел сміялася, ледь живота не надірвала.

Блакитний мороз лютого змінився дощами і сльотою березня, вибоїнами на дорогах та помаранчевими попереджувальними знаками про ожеледицю. Глибоко особисте, пронизливе горе Джада Крендала, яке, за словами психологів, починається через три дні після смерті рідної людини і тримається від чотирьох до шести тижнів, поступово минало, як і сезон лютого холоду, який мешканці Нової Англії називають глибокою зимою. Та час плине, змінюючи людські почуття, як кольори веселки. Пекуче горе стає м’якшим; ця печаль перетворюється на скорботу, а скорбота обертається спогадом — увесь процес займає від шести місяців до трьох років.

Настав день першої стрижки Ґейджа, і Луїс помітив перше темне пасмо у його волоссі. Він пожартував з цього приводу, та глибоко в душі стало трохи сумно.

А потім прийшла весна.

Луїс Крід зрозумів, що останній по-справжньому щасливий день у його житті був 24 березня 1984 року. До подій, які впали на його родину непідйомним каменем, залишалося ще шість тижнів, і за весь цей час не сталося зовсім нічого, що могло б порівнятися яскравістю і силою вражень з тим весняним днем. Луїс припускав, що, навіть якби тих жахливих подій не сталося, він би все одно назавжди запам’ятав той день. Щиро гарний — гарний від початку і до кінця, — як трапляється дуже рідко. Таких деньків у житті будь-якої людини назбирається заледве місяць, у кращому разі. Луїсові часом здавалося, що Бог, попри всю свою мудрість, куди щедріше роздає людям страждання, аніж втіху.

Тим днем була неділя. Він залишився вдома глядіти Ґейджа, а Рейчел з Еллі поїхали на закупи. Вони поїхали з Джадом на його старому гуркотливому пікапі «IH-59», але не тому, що їхній власний «універсал» заглох, а лишень через те, що старому подобалася їхня компанія. Рейчел спитала Луїса, чи дасть він собі раду з Ґейджем, і Луїс відповів ствердно. Він був радий бачити, що дружина вирішила нарешті кудись вибратися. На його думку, після тривалої менської зими в Ладлоу Рейчел просто необхідно було ходити на прогулянки, чимось займатися. Поки що вона ні на що не скаржилася, та Луїсові часом здавалося, що дружина нудиться від сидіння в чотирьох стінах.

Ґейдж прокинувся близько другої дня. Усе тіло йому свербіло, і він явно був у поганому настрої. Він недавно відкрив для себе «кризу двохрічного віку» і тепер був злим на весь світ. Луїс здійснив пару спроб розвеселити малюка, та Ґейдж не звернув на них жодної уваги. На додачу до всього кишечник малого поганця виробляв таке, що Луїсу вельми не сподобалося: чоловік запримітив у його калі мармурову кульку Еллі. Малюк міг задихнутися. Луїс вирішив, що кульки доведеться прибрати — усе, до чого торкався Ґейдж, опинялося у нього в роті, — але подібне рішення, яким би правильним і похвальним воно не було, ніяк не розважить дитину в час відсутності матері.

Луїс слухав, як весняний вітер кружляв навколо будинку, кидаючи яскраві плями — то сонця, то тіні — на поле місіс Вінстон. Він раптом згадав про повітряного змія, «Стерв’ятника», якого купив знічев’я шість чи сім тижнів тому, коли повертався додому з університету. А шпагат він купив? Слава Богу, так!

— Ґейдже, — покликав Луїс. Малюк якраз знайшов під диваном зелений, кольору дитячих шмарклів, олівець і заходився щось зосереджено вимальовувати в одній із улюблених книжок Еллі. «Чудово, це щось новеньке, щоб підживити вогонь вічної війни між братом і сестрою», — подумав Луїс і позеленів. Якщо Еллі побачить, що Ґейдж таки встиг помалювати її «Чудовиськ», перш ніж Луїс забрав у нього книжку, вона розлютиться і… Луїс згадав, який унікальний скарб знайшов нещодавно в Ґейджевому підгузку.

— Со? — жваво відповів Ґейдж. Він уже доволі добре говорив, як на свій вік; на думку Луїса, малий був кмітливий.

— Хочеш погуляти?

— Хош гуяти! — схвильовано погодився Ґейдж. — Хош гуяти. Демосівки, тать?

Останнє речення означало: «Де мої кросівки, тату?» Луїса завжди вражала мова Ґейджа, і не тому, що була милою, а тому, що йому здавалося, буцімто всі діти схожі на емігрантів, які вчать іноземну мову: легковажні, проте вельми старанні. Він знав, що діти можуть відтворити будь-який звук, на який тільки здатен людський мовленнєвий апарат: і носові звуки, які псують нерви тим, хто береться за французьку, і гортанні рохкання та клацання австралійських бушменів, і різкі, дзвінкі приголосні німецької. У міру вивчення англійської мови вони втрачають цю здібність, і Луїс про себе відзначив (і то не вперше), що дитинство — це час забування, а не навчання.

Ґейджеві кросівки врешті було знайдено. Вони виявились під диваном. А ще Луїс був переконаним, що в родинах, де є маленькі діти, диван у вітальні з часом починає випромінювати сильне, містичне електромагнітне поле, яке притягує до себе усілякий мотлох: кришки від пляшок, заколки, олівці сопливих кольорів та старі номери журналу «Вулиця Сезам» з крихтами між сторінками.

Светр Ґейджа був не під диваном, а валявся на сходах. Його «редсокську» бейсболку, без якої він відмовлявся виходити на вулицю, знайти було найважче, бо вона лежала там, де ніхто в принципі не дивився, — на місці.

— Куди дьом, тать? — компанійськи спитав Ґейдж, беручи батька за руку.

— Ми йдемо на поле місіс Вінстон — запускатимемо повітряного змія, друже.

— Жмія? — з сумнівом перепитав Ґейдж.

— Подобається? Зажди трохи, малий.

Вони прийшли в гараж. Луїс знайшов ключі, відкрив маленьку комірчину і ввімкнув світло. Трохи попорпався там і швидко знайшов «Стерв’ятника». Він усе ще був у пакеті, з приклеєним цінником. Луїс купив його десь у середині лютого, коли душа відчайдушно просила хоч крихти надії.

— Та?.. — спитав Ґейдж. Так він вимовляв: «Що ти там таке робиш?»

— Це повітряний змій, — пояснив Луїс, витягуючи іграшку з пакета.

Ґейдж зацікавлено спостерігав, як тато розмотує «Стерв’ятника». Птах розправив крила — п’ять футів цупкого пластику. Його налиті кров’ю вибалушені очі дивилися з маленької голови, яка трималася на голій, рожевій шиї.

— Птака, — залементував Ґейдж. — Татку, птака. У нас птака.

— Ага, це птах, — погодився Луїс, засовуючи палички в кишеню на звороті повітряного змія. Він знову поліз до комори на пошуки п’ятиста футів шпагату, який він купив того ж таки дня. Луїс озирнувся через плече і пообіцяв Ґейджу: — Тобі сподобається, хлопче.

Ґейджу сподобалося.

Вони принесли змія на поле місіс Вінстон, і Луїс підняв його у вітряне пізньоберезневе небо, хоча востаннє запускав його, коли йому було… скільки? Дванадцять? Невже відтоді минуло цілих двадцять три роки? Боже, як це страшно.

Місіс Вінстон була майже однолітком Джада, але здоров’я мала значно гірше. Вона жила в цегляному будиночку на краю поля, яке, як йому якось розповів Джад, називали Вінстоновим з давніх-давен. Старенька виходила надвір дуже рідко. За будинком поле закінчувалося і починався ліс, який спершу вів до «Кладвишча домажніх тварин», а потім до могильника мікмаків за ним.

— Жмій летить, тать! — кричав Ґейдж.

— Ага, дивись, як красиво! — промичав Луїс у відповідь. Він був дуже схвильований, гучно сміявся. Чоловік розмотував шпагат; той нагрівся і почав пекти йому пальці. — Дивися на «Стерв’ятника», Ґейдже. Він вишукує стерво.

— Стерво шука! — вигукнув Ґейдж і голосно, радісно засміявся. Сонце викотилося з-за товстої сірої весняної хмари, і температура ніби враз піднялася на п’ять градусів. Вони стояли в яскравому, нереальному теплі майже квітневого сонця, під ногами шелестіла мертва трава, а над ними здіймався все вище в небесну блакить «Стерв’ятник». Його туго напнуті крила тремтіли на вітрі, тремтіли, як і тоді, коли Луїс був маленьким хлопчиком. Луїс відчував, як піднімається вгору, як стає птахом, як дивиться на світ з висоти, вивчає його істинні обриси, які тільки картографи бачать у своїх снах. Поле місіс Вінстон, помережане білою павутиною нерозталого снігу, мало вигляд гігантського паралелограма, обв’язаного по боках кам’яними стінами. А за ним звивалася тонким шнурком дорога долиною ріки. Налиті кров’ю очі «Стерв’ятника» бачили це все. Вони бачили річку, і вона видавалась сірою стрічкою сталі, якою пливли крижини; вони бачили Хемпден, Ньюбург та Вінтерпорт з кораблями в доках; можливо, вони бачили закутаний у дим «Сент Реджис Мілл», що в Бакспорті; чи навіть край землі, де води Атлантичного океану розбивалися об голі скелі.

— Дивися, Ґейдже, як він летить, — кричав Луїс, сміючись.

Ґейдж відхилився назад так сильно, що міг упасти на спину будь-якої миті. Широка посмішка з’явилася на його личку. Він спостерігав за змієм.

Луїс трохи розслабився і наказав Ґейджу тримати його за руку. Малюк навіть не роззирнувся. Він прикипів поглядом до змія, який коливався і танцював на хвилях вітру і відкидав тінь на поле.

Луїс двічі обмотав шпагат навколо Ґейджевої руки, і той тепер здивовано зиркав, як щось сильно смикало його і тягнуло.

— Со? — спитав він.

— Тепер ти керуєш ним, — пояснив Луїс. — Ти тепер маєш цяцьку, сину мій. Це твій змій.

— Геж кеує жмієм? — Це не було запитанням до батька, малий переконував сам себе. Він смикнув, щоб перевірити — змій у небі кивнув. Хлопчик потягнув мотузку сильніше, і змій пішов униз. Луїс з сином розсміялися. Ґейдж простягнув навпомацки вільну руку, і Луїс схопив його. Так вони і стояли разом посеред поля, видивляючись «Стерв’ятника».

Була одна мить, пов’язана з сином, яку Луїс завжди пам’ятав. Як тоді, коли він на секунду став повітряним змієм, так і тепер він став Ґейджем. Він зменшився, щоб опинитися в маленькому будиночку Ґейджа і визирнути крізь мініатюрні віконечка, які були очима його сина. Визирнути у світ, який був величезним і яскравим, світ, де поле місіс Вінстон було таким же великим, як і Бонневільське озеро, над яким пролітав зараз повітряний змій. Шпагат тремтів у його пальцях, немов живий, а вітер кружляв навколо і куйовдив волосся.

— Жмій летить! — закричав Ґейдж батькові, і Луїс обхопив сина за плече і поцілував його в щоку, яку вітер залив червоною барвою. — Я люблю тебе, Ґейдже. — Це було тільки між ними двома, і це було правильно.

І Ґейдж, якому залишилося жити не більше двох місяців, радісно, пронизливо верещав:

— Жмій летить! Татку, жмій летить!

Вони все ще запускали повітряного змія, коли повернулися Рейчел і Еллі. Вони запустили його так високо, що шпагат майже весь розмотався й обличчя «Стерв’ятника» загубилося; виднівся тільки маленький чорний силует у небі.

Луїс радий був їх обох бачити і навіть заревів від сміху, коли Еллі майже миттєво впустила шпагат і побігла по сухій траві, ловлячи його, перекидаючись і намагаючись розплутати. Та з їхнім поверненням дещо трохи змінилося, і він не сильно жалкував, коли хвилин за двадцять Рейчел сказала, що Ґейджу досить бігати на вітрі. Дружина боялася, що Ґейдж знову щось підхопить. Вони повернули змія на землю: той воював за кожен оберт котушки, але врешті здався. Луїс склав його. Чорні крила, налиті кров’ю, вибалушені очі й решта штук знову були заховані в коморі.

Того вечора Ґейдж з’їв гігантську порцію хотдогів з бобами, і, коли Рейчел перевдягала його в піжаму, Луїс відвів Еллі вбік і серйозно з нею поговорив щодо розкиданих повсюди кульок. За інших обставин він, можливо, закінчив би розмову, просто нагримавши на дочку, бо та зазвичай, коли її сварили за шкоду, поводилася вкрай зарозуміло. Так вона захищалася від критики, але не могла захиститися від розлюченого Луїса, який часом дуже втомлювався. Та цього вечора літаючий змій підтримував його в доброму настрої, а Еллі проявила свідомість. Вона погодилася уважніше слідкувати за своїми речами і побігла дивитися телевізор до восьмої тридцять — це була її суботня привілегія.

«Що ж, це вирішено, якось воно все налагодиться», — подумав Луїс, не знаючи, що кульки насправді не були великою проблемою, та й вірус проблемою теж не був. Він забув, що головною проблемою стане величезна вантажівка «Орінко», що дорога принесе біду, як і попереджав їх Джад Крендал у день приїзду минулого серпня.

Тої ночі він піднявся нагору за п’ятнадцять хвилин після того, як Ґейджа вклали спати. Він побачив, що син ще не спить, а тихенько допиває свою останню пляшечку молока, зосереджено дивлячись на стелю.

Луїс узяв Ґейджа за ніжку, підняв її і поцілував:

— На добраніч, Ґейдже!

— Жмій летить, татку, — сказав Ґейдж.

— А він таки літав, правда? — Луїс відчув, як без жодної на те причини на очах у нього виступили сльози. — Високо, аж до неба.

— Жмій летить! — крикнув Ґейдж. — Аз до неба.

Він перевернувся на один бік, заплющив очі і заснув. Ось так просто.

Луїс уже виходив у коридор, коли раптом озирнувся і побачив зелені, позбавлені тіла очі, що пильно стежили за ним з Ґейджевої шафи. Раніше зачинені дверцята тепер були прочинені настіж. Серце підскочило Луїсові до горла, вуста скривилися й опустилися в огидній гримасі.

Він відкрив шафу, думаючи (Зельда! Це Зельда сидить у коморі. Її чорний язик звисає із зогнилого рота), що це був лише Черч. Він сидів на одній з полиць і, побачивши Луїса, вигнув спину, як кіт на гелловінських картинках. Котисько зашипів на Луїса, паща його привідкрилася, оголюючи ряди маленьких гострих зубів.

— Забирайся звідси, — прошепотів Луїс.

Кіт знову зашипів. З місця він не зрушив.

— Ану геть, кому сказав! — Він схопив перше, що потрапило під руку в коробці з Ґейджевими іграшками, — яскравий пластмасовий потяг «Чугу-чугу-чо»[109], який у тьмяному світлі здавався кольору засохлої крові. Луїс замахнувся на Черча — той продовжував шипіти, але навіть не поворушився.

І тут раптово, несподівано навіть для самого себе, Луїс пожбурив іграшкою в кота. Він не розважався, не грався, він вклав у кидок всю свою силу, всю свою ненависть і весь свій страх також. Страх перед істотою, яка ховалася в шафі його сина і відмовлялася йти геть, так, наче мала право тут бути. Локомотив поцілив чітко у кота. Черч пронизливо нявкнув і кинувся геть зі своєю звичною грацією. Він ледь не впав, врізавшись у двері.

Ґейдж ворухнувся, щось пробурмотів, поміняв позу і знову заснув. Луїс відчув легку нудоту. Він стояв біля ліжка, а лобом котився піт.

— Луїсе, — спитала Рейчел тривожним голосом з нижнього поверху, — Ґейдж випав з ліжечка?

— З ним усе гаразд, просто Черч перевернув іграшки малого.

— Тоді добре.

Він почував себе так, наче, глянувши на сина, побачив, як змія обвилася навколо того чи величезний щур всівся на книжковий полиці над ліжком Ґейджа. Звісно, це був безпідставний страх. Але коли на тебе ось так шиплять…

(Зельда! Ти думав, що це Зельда, Оз, Вевикий і Гвізний?)

Він зачинив Ґейджеву шафу і порухом ноги згріб докупи розкидані по підлозі іграшки. Прислухався до клацання дверної клямки. Після миттєвого вагання замкнув шафу на ключ. Він підійшов до ліжечка Ґейджа. Крутячись, малюк зсунув обидві ковдри собі під коліна. Луїс дістав їх, знову вкрив Ґейджа і дуже-дуже довго спостерігав за сином зі щасливою посмішкою.