Кладовище домашніх тварин

Частина 3 Оз, Вевикий і Гвізний

Здригнувшись, Джад Крендал прокинувся і ледь не впав з крісла. Він гадки не мав, як довго проспав: п’ятнадцять хвилин чи три години. Старий глянув на годинник і побачив, що було п’ять хвилин на шосту. Йому здавалося, що все в кімнаті невловимо змінилося, і голка пекучого болю пронизувала його спину від спання на кріслі.

«Ох, дурний стариган, дивись, що ти накоїв!»

Але він знав — знав у глибині свого серця, — що це не його провина. Він не просто заснув на варті. Його заколисали.

Ця думка налякала його, та дещо налякало його ще більше: чому він прокинувся? Йому здавалося, що пробудженню передував якийсь звук, якийсь…

Джад затримав дихання, прислухаючись до тихого стуку власного серця.

Був якийсь звук — не той, що розбудив його, але інший. Легке скрипіння дверних завіс.

Джад знав кожен звук у цьому будинку — де скрипнула мостина, яка сходинка скреготить, де саме виспівує вітер у ринві такими холодними ночами, як вчорашня. Він чудово знав цей звук. То відчинилися важкі вхідні двері між ґанком та передпокоєм. І разом з цим його мозок пригадав той, інший звук, який розбудив Джада. Це було скрипіння пружини дверцят, які вели з ґанку на вулицю.

— Луїсе? — покликав він без особливої надії. Луїса там не було. Що б там не ховалося, воно було послано покарати старого за його гординю та марнославство.

Кроки повільно рухалися з передпокою до вітальні.

— Луїсе? — знову спробував гукнути він, та з його горла вирвався лише здавлений хрип — усе заполонив запах чогось, що прийшло в його дім на краю ночі. Це був брудний, низинний запах — так смердить ядуче гниловоддя.

У мороці Джад міг роздивитися великі обриси — шафу Норми, кухонний буфет, високий комод, — та жодних деталей. Він спробував зіп’ястися на обважнілі ноги, та його мозок волав, що потрібно більше часу, що він надто старий, аби знову зустрітися з цим. Зустріч з Тіммі Бетерманом була жахливою, а Джад у ті дні був ще молодим.

Двері розчинилися і пустили всередину тіні. Одна з них була куди щільнішою за інші.

Милий Боже, цей сморід.

Тихе човгання у темряві.

— Ґейдже? — Джад врешті став на ноги. Краєм ока він бачив охайний горбочок попелу в попільничці. — Ґейдже, це …

Темряву пронизало мерзотне нявчання, і на мить Джад похолодів від жаху. Це був не повсталий з могили син Луїса, а якась огидна почвара.

Ні. Ні те, ні інше.

Це нявкав Черч, вигнувшись у дверному прорізі. Очі кота світилися, як тьмяні та брудні лампи. Потім старий кинув поглядом у бік, де стояло щось, що зайшло разом з котом.

Джад позадкував, намагаючись зібрати думки докупи та лишитися при тямі, попри той жахливий сморід. О, як холодно стало враз — воно принесло з собою могильний холод.

Джад непевно похитнувся — це кіт звивався поміж ніг, і від того дотику все тіло тремтіло. Кіт муркотів. Джад дав йому копняка та відштовхнув подалі. Тварина ошкірилася на нього та засичала.

«Думай! Думай, дурний стариганю, мо’, ще не пізно, мо’, ще досі не пізно… воно вернулося, але ж єго знову можна вбити… якщо ти тіко зможеш… якщо подумаєш…»

Він позадкував на кухню і раптом згадав про шухляду з кухонним приладдям біля раковини.

У шухляді був різницький ніж.

Слабкою ногою він штовхнув кухонні двері та відчинив їх. Те, що зайшло в його дім, досі лишалося оповитим темрявою, та Джад чув, як воно дихало. Він бачив білу ручку, яка хиталася туди-сюди, — щось було в тій руці, та він ніяк не міг роздивитися що. Коли він зайшов на кухню, двері зачинилися, і він обернувся й підбіг до шухляди з приладдям. Рвучко відчинив її і намацав старе дерев’яне руків’я ножа. Він витягнув його та знову повернувся обличчям до дверей. Навіть зробив декілька кроків до них — до старого повернулася крихта сміливості.

«Пам’ятай, то не дитина. Воно може кричати, коли вбачить, що ти його розкусив си. Може плакати. Та ти не даси ся’ надурити. Воно вже стілько разів дурило тя’, старий телепню. Се твій останній шанс».

Двері знову відчинилися, та спершу в них прослизнув лише кіт. Джад зиркнув на нього і знову перевів погляд на дверний проріз.

Вікна кухні виходили на схід, і в приміщення вже проникали перші світанкові промені — тоненькі й молочно білі. Світла мало, та достатньо, щоб побачити. Цілком достатньо.

У кухню зайшов Ґейдж Крід, вбраний у свій поховальний костюмчик. Плечі та лацкани піджака поросли мохом. Мох вкривав і білу сорочку хлопчика. Його гарне біляве волосся було перемазане багном. Одне око з жахливою зосередженістю втупилося в стіну, а інше уважно розглядало Джада Крендала.

Ґейдж шкірився на старого.

— Привіт, Джаде, — пролепетів Ґейдж дитячим, але абсолютно чітким голосом. — Я прийшов, аби відправити твою гнилу смердючу стару душу в пекло. Колись давно ти вже посрався зі мною. Думав, я не повернуся рано чи пізно, аби посратися з тобою?

Джад підняв угору ножа.

— Спробуй дістати мене, мале хуйло, чим би ти там не було. Ми ще побачимо, хто з ким посреться!

— Норма померла, й не буде кому оплакати тебе, — промовив Ґейдж. — Якою ж дешевою лярвою вона була. Вона трахалася з усіма твоїми друзями, Джаде. Вона давала всім у дупу. Так їй подобалося найбільше. Тепер вона горить у пеклі, з артритом і всім решта. Я бачив її там, Джаде. Я бачив її там.

Воно наблизилося до Джада на два кроки, лишаючи брудні сліди на старому лінолеумі. Одну руку воно випростало вперед, неначе хотіло привітатися, а іншу ховало за спиною.

— Послухай, Джаде, — рот малого розкрився, виставляючи напоказ маленькі молочні зуби. І хоч його губи не ворушилися, з глибини почвари линув голос Норми:

— Рогоносець! Жалюгідний рогоносець! Я завжди ненавиділа тебе! Ми всі сміялися з тебе! Як же ми сміяяяяяяяяялися…

— Годі! — ніж у руці старого затремтів.

— Я робила це в нашому ліжку — з Герком, з Джорджем, з ними всіма. Я знала про твоїх шльондр, та ти так ніколи і не дізнався, що також оженився зі шльондрою. І як же ми сміялися, Джаде! Ми злягалися і сміяяяяяялися з…

— ГОДІ! — закричав Джад. Він кинувся на крихітну хитку фігурку в брудному похоронному костюмі, і тут з темряви до нього стрибнув котяра. Він вискочив з-під кухонного столу, під яким ховався. Кіт шипів, притиснувши вуха до голови, — і збив Джада з ніг. Ніж вилетів з рук. Він упав на зношений лінолеум і ковзнув через усю кухню. Ніж ударився об плінтус і залетів під холодильник.

Джад зрозумів, що його знову надурили. Єдиною втіхою було те, що цього разу — востаннє. Кіт сидів у нього в ногах, глипав мутними очима та сичав, як чайник. А потім на ньому опинився Ґейдж — вуста викривилися в злий, чорний осміх, напівзаплющені очі були налиті кров’ю. Хлопчик нарешті витягнув праву руку з-за спини, і тут Джад збагнув, що в руці почвара тримає скальпель з чорного саквояжа Луїса.

— О Господи Ісусе, — він здійняв праву руку, щоб захиститися від удару. І раптом йому примарилося — бо цього точно не могло бути насправді, — що скальпель був водночас з обох боків його долоні. А потім щось тепле потекло по його обличчю, і він усе збагнув.

— Пизда тобі, старий! Повна пизда! — почвара Ґейдж здавлено реготав, видихаючи ядуче повітря в обличчя Джаду. — Я тобі такий пиздець влаштую! Я всім вам пиздець влаштую… я хочу!

Джад відхилився і схопив Ґейджа за зап’ястя. Шкіра малого злізла з його долоні, наче пергаментний папір.

Хлопчик витягнув скальпель з руки Джада, лишаючи на ній криваву смугу.

— ВСІМ… Я… ХОЧУ!

Скальпель опустився знову. Знову. І знову.

— Спробуйте тепер, мем, — мовив водій вантажівки. Він оглядав мотор машини, яку орендувала Рейчел.

Вона повернула ключ — «Шеветт» нарешті ожив. Водій вантажівки опустив кришку капота та підійшов до неї, витираючи руки великим синім носовичком. У нього було приємне рум’яне обличчя. Бейсболка з логотипом «Дайзартс Трак Стоп» зсунулася на потилицю.

— Велике вам дякую, — сказала Рейчел з очима на мокрому місці. — Просто не знаю, що б я без вас робила.

— Пусте! Це могла б полагодити і дитина, — посміхнувся водій. — Однак це було дивно. Взагалі ніколи не бачив, аби щось подібне ставалося з такими новенькими машинами, як ця.

— Чому дивно? Що з нею трапилося?

— Висмикнувся один із кабелів акумулятора. Ніхто в машині не копирсався, ви не знаєте?

— Ні, — відповіла Рейчел і знову подумала про те відчуття, яке недавно в неї виникло — вона потрапила на гумову стьожку найбільшої у світі рогатки.

— Мабуть, випав від трясучки, поки ви їхали. Але можете не хвилюватися, більше проблем з кабелями не буде. Я їх закріпив на совість.

— Ви не відмовитеся від маленької фінансової подяки? — боязко спитала Рейчел.

Водій зареготав:

— Не варто, мем! Нас же кличуть лицарями доріг, пам’ятаєте?

— Що ж… тоді дякую.

— Завжди будь ласка! — чолов’яга подарував їй свою сонячну посмішку, яка видавалася недоречною в ці темні години.

Рейчел посміхнулася у відповідь і обережно повела машину через парковку до дороги. Вона подивилася в обидва боки траси і вже за п’ять хвилин прямувала платною автомагістраллю на північ. Кава допомогла їй сильніше, ніж вона на те сподівалася. Вона відчувала, що повністю прокинулася — жодного натяку на втому, широко розплющені очі нагадували маленькі блюдця. Легкий страх повернувся до неї. Знову це абсурдне відчуття, ніби нею маніпулюють. Кабель акумулятора висмикнувся з клеми…

Аби вона затрималася достатньо надовго, аби…

Рейчел засміялася нервово. Достатньо надовго, аби що?

Аби щось невідворотне могло трапитися.

Це було тупо. Смішно. Однак, попри все, Рейчел все швидше і швидше гнала маленьку машину.

О п’ятій ранку, коли Джад намагався захиститися від скальпеля, якого вкрали з чорного саквояжа його доброго друга доктора Луїса Кріда, і коли її дочка підскочила в ліжку та кричала через жахний сон, якого, на щастя, не могла пригадати, Рейчел повернула з автомагістралі і, проїхавши по Гамонд-стрит вздовж цвинтаря, на якому в труні її сина було поховано заступ, перетнула міст, що поєднував Бенгор з Брюером. До чверті по п’ятій вона вже була на трасі № 15, що вела до Ладлоу.

Вона вирішила одразу їхати до Джада, щоб виконати хоча б частину своєї обіцянки. «Цівіка» на їхній під’їзній доріжці не було, і, хоча вона припускала, що той просто стоїть у гаражі, їхній дім виглядав порожнім та поснулим. І жодна інтуїція не підказала Рейчел, що Луїс удома.

Рейчел припаркувала машину біля Джадового пікапа та вилізла з «Шеветта», обережно роззираючись навколо. Трава була важкою від роси, яка виблискувала в чистому сяйві світанку. Десь проспівала пташка, і все знову занурилося в тишу. У дитинстві, коли Рейчел іноді прокидалася дуже рано і не знала, чим себе зайняти, вона почувалася самотньою, але мала піднесений настрій. Парадоксальне передчуття чогось нового та надзвичайного. Цього ранку вона не відчувала нічого чистого й приємного. Було тільки тягуче марево неспокою, яке нікуди не зникло за цю жахливу добу. Марево, яке завжди було з нею, відтоді як вона втратила сина.

Вона піднялася сходами на ґанок і відчинила двері-ширму, збираючись подзвонити у старомодний механічний дзвінок, причеплений на вхідних дверях. Її просто зачарував цей дзвінок, коли вони з Луїсом вперше прийшли сюди. Повертаєш ключик — і лунає гучне, але мелодійне дзеленчання; вельми анахронічне, проте дуже приємне.

Вона вже потягнулася до нього, але тут глянула на підлогу та насупилася. На килимку були брудні сліди. Озирнувшись, вона помітила, що весь ґанок був поцяткований ними. Дуже маленькі сліди. На вигляд — дитячі. Але ж вона їхала всю ніч і ніде не було дощу, навіть туману. Звідки взялося це багно?

Рейчел довго дивилася на сліди — дуже довго, — аж доки відчула, що якась сила тягне її руку до дзвінка.

Вона стисла ключик… а тоді її рука знову опустилася.

Я ж передбачала все це! Передбачала, як лунатиме дзвін у повній тиші. Джад, мабуть, уже заснув, а ця штука його розбудить…

Але не цього вона боялася. Вона нервувала відтоді, як відчула, що їй важко прокинутися. Однак зараз жінку виповнив абсолютно інший жах. Паніка, яка була пов’язана винятково з цими слідами. Сліди були також розміру, як…

Мозок спробував заблокувати цю думку, однак було запізно.

…ніжка Ґейджа.

Припини! Благаю, припини це!

Вона кинулася до дверей і з силою повернула ключик дверного дзвінка.

Звук був куди гучнішим, ніж вона пам’ятала, і зовсім не мелодійним — шорстке здавлене кричання в порожнечі. Рейчел відскочила, видавши нервовий смішок, у якому не було навіть натяку на веселість. Вона очікувала почути кроки Джада, однак кроків не було. Була тільки невимовна тиша, і жінка вже почала сперечатися сама з собою, варто їй чи не варто іще раз повернути ключика у вигляді залізного метелика, коли десь під її ногами пролунав звук, який вона не могла собі уявити навіть у найдикіших припущеннях.

Няяяввв!.. Няяяввв!.. Няяяввв!

— Черчу? — спитала вона, нажахана та здивована. Вона нахилилася вперед, однак роздивитися щось всередині було неможливо. Скло у дверях було завішане батистовою фіранкою. Норма постаралася.

— Черчу, це ти?

Няяяввв!

Рейчел смикнула двері. Вони були незамкнені. Черч був тут, сидів посеред коридору, обгорнувши хвоста навколо ніг. Уся шерсть кота була заляпана чимось чорним.

«Багно», — подумала Рейчел, а тоді побачила, що крапельки рідини на кінчиках котячих вусів червоні.

Він підняв лапу та заходився її вилизувати, не зводячи погляду з жінки.

— Джаде, — покликала вона, тепер уже точно стривожена. Вона зайшла всередину.

Будинок мовчав. Відповіддю їй була лише тиша.

Рейчел спробувала обміркувати ситуацію, але в її голові раптом почали роїтися спогади про сестру Зельду. Які в неї були скрючені руки. Як вона часом билася головою об стіну, коли злилася. Як від її ударів рвалися шпалери та осипався тиньк під ними. Не час думати про Зельду, коли щось могло трапитися з Джадом. Гадаєш, він упав? Він же такий старий.

Думай краще про це, а не про свої дитячі сни, у яких розчинялася шафа і Зельда зі своїм чорним ощиреним обличчям кидалася на тебе; сни про те, що ти у ванні, а Зельда пильно стежить за тобою зі зливного отвору; сни про Зельду, яка ховається в підвалі під будинком, сни про…

Черч роззявив пащу, демонструючи гострі зуби:

— Няяяввв! — знову.

Луїс мав рацію, ми не повинні були його каструвати. Кіт з тих пір став інакшим. Але ж Луїс запевняв, що це позбавить його агресивних інстинктів. Що ж, він помилявся — Черч усе ще полював. Він…

— Няяяввв! — ще раз видав Черч і, повернувшись, стрімголов кинувся сходами вгору.

— Джаде? — покликала вона ще раз. — Ви нагорі?

— Няяявв! — кіт неначе погоджувався з її припущеннями. Він постояв з хвилину, а потім зник у коридорі другого поверху.

Як же він сюди потрапив? Його Джад впустив? Навіщо?

Рейчел повільно перевалювалася з однієї ноги на іншу, гадаючи, що робити далі. Найгіршим з усього було те, що здавалося, ніби хтось керує усім цим, що хтось хоче, аби вона була зараз тут і…

І тут вона почула тихий, сповнений болю стогін, що долинав згори. Це був Джадів голос, безсумнівно Джадів. Він упав у ванній, чи, можливо, перечепився через щось і зламав ногу, чи вивихнув стегно — у старих такі крихкі кістки, і про що, заради всіх святих, ти думаєш, дівчиську, стоячи тут і переминаючись з ноги на ногу, коли б ти мала бігти туди; на Черчі ж була кров… кров; Джад поранений, а ти просто стоїш тут? Що з тобою не так?

— Джаде?

Знову пролунав стогін, і Рейчел бігом кинулася нагору.

Раніше вона ніколи не бувала на другому поверсі. Оскільки тут було тільки одне західне вікно, яке виходило на річку, скрізь було все ще темно. Широкий коридор вів від сходового просвіту до задньої частини будинку, поручні з вишневого дерева виблискували з м’якою елегантністю. На стіні висіла фотографія афінського акрополя, і

(це Зельда після усіх цих років вона прийшла по тебе і тепер настав її час відкрий двері вона стоятиме там зі своєю згорбленою вигнутою спиною смердітиме сечею та смертю це Зельда це її час вона нарешті спіймала тебе)

знову пролунав стогін, тепер тихіший, за другими дверима праворуч.

Рейчел пішла туди, її п’яти ляпали по підлозі. Їй здавалося, що вона проходила крізь якесь викривлення… Не часу чи простору, а розміру. Вона зменшувалась. Фото акрополя висіло все вище і вище, скоро гранчаста скляна ручка дверей буде на рівні її очей. Руки Рейчел потягнулися вперед… але перш ніж вони торкнулися клямки, двері різко відчинилися.

Там стояла Зельда.

Вона була згорблена та скрючена, тіло її було так жорстоко спотворено, що вона стала справжнім карликом, трохи більше двох футів зросту; а ще на Зельді був костюмчик, у якому вони поховали Ґейджа. Але це була Зельда, безсумнівно, очі її палали божевільною радістю, її обличчя залив багрянець; це була Зельда, вона кричала:

— Я нарешті прийшла по тебе, Рейчел, і я збираюся викривити твою спину, так само як викривилась моя, і ти ніколи більше не встанеш з ліжка ніколи не встанеш з ліжка НІКОЛИ НЕ ВСТАНЕШ З ЛІЖКА…

Черч сів на її плече, і обличчя Зельди попливло та змінилося. Тоді Рейчел відчула, як безкінечний жах швидко проникає їй під шкіру. Насправді це була зовсім не Зельда. Як вона могла припуститися такої дурної помилки? Це був Ґейдж. Його обличчя було не чорним, а брудним, заляпаним кров’ю. Він весь розбух, так, неначе після жахної катастрофи його зібрали докупи чиїсь грубі неуважні пальці.

Вона вигукувала його ім’я і простягала руки до сина. Малюк побіг до неї, обійняв маму, постійно тримаючи одну руку за спиною, так, ніби ховав там букет польових квітів.

— Я приніс тобі дещо, мамусю! — закричав він. — Я приніс тобі дещо, мамусю! Я приніс тобі дещо! Я приніс тобі дещо!

Луїса Кріда розбудило сліпуче сонце, яке било прямо в очі. Він спробував підвестися, і його обличчя скривила гримаса болю. Спина пекельно боліла. Він знову відкинувся на подушки й оглянув себе. Він був повністю вдягненим. О, Боже.

Певний час Луїс просто лежав, долаючи біль і заціпенілість у кожному своєму м’язі, та врешті підвівся.

— От дідько, — прошепотів він. Декілька секунд кімната перед його очима м’яко, але все ж відчутно хиталася в різні боки. Спина боліла, наче хворий зуб, а від спроб поворушити головою здавалося, що жили в його шиї замінено на іржаві стрічкові пили. Та найбільше боліли коліна. «Бен-Ґей» тут не зарадив — доведеться зробити собі бісову ін’єкцію кортизону. Штани тісно облягали ноги через набрякання коліна. Здавалося, що хтось поклав туди повітряні кульки.

«Повкалував вчора на повну, — подумав Луїс. — Боже-Боже, навіть більше!»

Він повільно зігнувся і сів на край ліжка, зціпивши губи так, що вони аж зблідли. Луїс почав помалу розгинатися, прислухаючись до болю в тілі та з’ясовуючи, наскільки все погано.

«Ґейдж! Ґейдж повернувся?»

Ця думка миттєво підняла його на ноги, попри пекельний біль. Похитуючись, наче давній друзяка Метта Діллона, Честер[163], він перетнув кімнату. Пройшов крізь двері та зайшов у кімнатку Ґейджа. Він дико роззирався навкруги, і синове ім’я тремтіло в нього на губах. Але кімната виявилася порожньою. Далі він зазирнув у кімнату Еллі, також порожню, і в сусідню з нею кімнату. Кімната, вікна якої виходили на трасу, також виявилася порожньою. Але…

Через дорогу стояла дивна машина, припаркована якраз біля Джадового авто.

Що з того?

Дивне авто через дорогу могло спричинити неприємності.

Луїс відсунув штору вбік, щоб детальніше роздивитися машину. Це було маленьке блакитне авто «Шевроле Шеветт».

А на ньому лежав, згорнувшись клубочком, Черч.

Перш ніж відпустити штору, Луїс довго дивився на авто. У Джада були гості, от і все — що з того? І, певно, ще рано турбуватися про те, що трапилося чи не трапилося з Ґейджем. Черч тоді повернувся о першій по обіді, а зараз була лише дев’ята ранку. Дев’ята година прекрасного травневого ранку. Йому б просто спуститися, зробити собі кави, витягнути електрогрілку й обгорнути її навколо коліна, але …

Але що робив Черч на даху тієї машини?

— Ой, та годі вже, — вголос мовив він і пошкандибав назад до холу. Коти сплять завжди і всюди — така вже їхня природа.

От тільки Черч більше не переходить через дорогу, пам’ятаєш?

— Забудь, — пробурмотів він собі під носа і зупинився на півдороги вниз по сходах (через біль доводилося спускатися боком). Розмовляти з самим собою — погана звичка. То що ж…

Що ж то була за істота вночі в глибині лісів?

Ця думка прийшла до нього незваною гостею, і Луїс зціпив губи, наче від болю в коліні, коли намагався піднятися з ліжка. Вночі йому снилася та тварюка в лісах. Його сни про «Світ Діснея» м’яко переплелися з моторошними снами про істоту з лісу. Луїсові наснилося, що те страхіття торкнулося до нього, навіки знищуючи всі його мрії, псуючи всі добрі наміри. То був Вендіго, і він обернув Луїса не просто на канібала, а на батька канібалів. Уві сні він був на «Кладвишчі домажніх тварин», та не сам. Білл та Тіммі Бетермани також були там. І Джад був там — мертвий, схожий на привида, він тримав за повідець свого пса Спота. Лестер Морган прийшов з бугаєм Генретті на великому ланцюзі. Генретті лежав на боці та дивився на все з тупою люттю. З якоїсь причини Рейчел також була там, і в неї, певно, трапилася неприємність за столом — може, розлила пляшку з кетчупом чи перекинула тарілку з журавлиновим варенням, бо вся її сукня була вкрита червоними плямами.

А ще, здіймаючись високо над буреломом, стояв він — Вендіго. Шкіра — зашкарубла жовта луска, очі — велетенські запалі ліхтарі, вуха — навіть не вуха, а масивні вигнуті роги. Чудовисько було подібним до страхітливого ящура, породженого жінкою. Воно вказувало своїм сухим кігтистим пальцем на всіх них, і вони все вище і вище тягнулися вгору, аби розгледіти його.

— Годі, — прошепотів він і здригнувся від звуків власного голосу. Зараз він піде на кухню і приготує собі хвацький парубоцький сніданок — повний смачного та затишного холестерину. Двійко-трійко сандвічів з майонезом, смаженими яйцями та бермудською цибулею. Від Луїса тхнуло потом і брудом, але душ він відклав на потім: роздягатися зараз було дуже важко, і, певно, доведеться шукати скальпель, щоб розрізати штанину, бо інакше неможливо буде звільнити від одягу набрякле коліно. То було збіса погане застосування для хорошого інструмента, та що робити, коли ні кухонні ножі, ні швейні ножиці Рейчел не візьмуть міцну джинсову тканину.

Та спершу — сніданок.

Він перетнув вітальню, підійшов до центрального входу та глянув на маленьку блакитну машину біля Джадового будинку. Авто виблискувало росою, а це означало, що стояло воно тут уже давно. Черч лежав на даху, але не спав. Кіт дивився на Луїса огидними каламутними жовто-зеленими очима.

Луїс швидко сховався назад, неначе хтось заскочив його за підгляданням.

Він зайшов на кухню, з гуркотом витягнув сковорідку, поставив її на плиту, взяв з холодильника яйця. Він спробував посвистіти — свистіння мало надати ранку звичної безтурботності, — та не зміг. На перший погляд, усе гаразд, але насправді ж було не так. Будинок виглядав смертельно порожнім, а скоєне минулої ночі важким каменем лежало на Луїсовій душі. Щось було не так. Чоловік побачив, як тремтить його тінь, і дуже злякався.

Він пошкандибав у ванну, прийняв кілька таблеток аспірину та запив їх апельсиновим соком. Він уже повертався назад, до плити, коли задзвонив телефон.

Луїс не кинувся відповідати миттєво, просто зупинився і глянув на апарат. Раптом він відчув себе незграбним і дурним пішаком у дивній грі, правил якої ніяк не міг збагнути до кінця.

Не піднімай слухавку, ти не хочеш відповідати, бо почуєш погані новини. Це остання ланка ланцюга, котрий веде тебе в абсолютний морок. І ти не хочеш, зовсім не хочеш знати, що чекає на тебе по той бік пітьми. Тож не відповідай, Луїсе, біжи, швидше біжи, там у гаражі є машина, заскакуй у неї і їдь. Що завгодно, але тільки не відповідай на дзвінок.

Луїс перетнув кімнату та зняв слухавку, спершись однією рукою на сушарку, як він це завжди робив. На тому кінці дроту був Ірвін Ґолдман, і, коли Ірвін привітався, Луїс побачив сліди, які перетинали кухню, — маленькі брудні сліди, — і серце завмерло у нього в грудях, а очні яблука, здавалося, от-от вилізуть з орбіт. Він подумав, що якби міг глянути на себе в дзеркало, то побачив би там обличчя божевільного з картини сімнадцятого століття. То були Ґейджеві сліди, Ґейдж був тут, він був тут минулої ночі, то де ж він тепер?

— Це Ірвін, Луїсе… Луїсе? Ти тут? Чуєш мене?

— Доброго ранку, Ірвіне, — озвався Луїс, і він уже знав, що скаже йому тесть. Він збагнув, що то за блакитна машина. Він зрозумів усе. Ланцюг… ланцюг, який веде у темряву… Луїс швидко рухався ним у глиб мороку. Якби ж йому вдалося відпустити його, перш ніж він побачить, що там, на тому кінці! Та це його ланцюг. Він сам його купив.

— На мить мені здалося, що нас роз’єднало, — сказав Ґолдман.

— Ні, телефон просто вислизнув з моєї долоні, — пояснив Луїс спокійним голосом.

— Рейчел дісталася додому вночі?

— Звісно, — відповів Луїс, а сам думав про блакитну машину, її смертельну непорушність і Черча на даху. Він кинув поглядом на брудні сліди маленьких ніжок на підлозі.

— Мені потрібно поговорити з нею, — попросив Ґолдман. — Прямо зараз. Це щодо Ейлін.

— Еллі? А що з Еллі?

— Я гадаю, що Рейчел…

— Рейчел зараз не вдома, — відрубав Луїс. — Вона пішла до магазину по хліб і молоко. То що з Еллі? Розказуйте, Ірвіне!

— Нам довелося відвезти її в лікарню, — через силу відповів Ґолдман. — Їй наснився кошмар чи навіть ціла серія жахіть. Вона впала в істерику і ніяк не могла опанувати себе. Вона…

— Їй дали заспокійливе?

— Що?

— Заспокійливе, — нетерпляче повторив Луїс. — Їй його дали?

— Так, звісно. Їй дали таблетку, і вона заснула.

— Вона щось говорила? Що її так сильно налякало? — Луїс стискав телефон до болю в руці.

Тиша на тому кінці дроту — довга тиша. Луїс не підганяв старого, як би йому не хотілося.

— Те, що вона сказала, дуже налякало Дорі, — врешті заговорив Ґолдман. — Спершу Еллі щось довго бурмотіла, а потім почала плакати так гучно, що ми розчули… Дорі ледь не… Ну, ти розумієш?

— Що вона сказала?

— Вона сказала, що Оз, Великий і Грізний, вбив її маму. Тільки вона це сказала не так… Вона сказала: «Оз, Вевикий і Гвізний», як казала наша інша дочка. Зельда. Луїсе, повір, я б краще запитав це у Рейчел, та як багато ви з нею розповідали Ейлін про Зельду та її смерть?

Луїс заплющив очі. Світ м’яко вислизав у нього з-під ніг, і голос Ґолдмана, здавалося, долинав з якогось густого туману.

Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, — але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе.

— Луїсе, ти ще тут?

— З нею все буде гаразд? — запитав Луїс якимось чужим для самого себе голосом. — З Еллі все буде гаразд? Які прогнози дає лікар?

— Запізнілий шок від похорону, — повідомив Ґолдман. — Приходив мій лікар, Летроп. Хороша людина. Сказав, що в Еллі була гарячка, і коли вона прокинеться сьогодні, то може навіть не пам’ятати всього. Та я гадаю, що Рейчел краще повернутися додому. Луїсе, мені страшно. Гадаю, що ти також мав би приїхати з нею.

Луїс промовчав. «Недремне око Господнє помічає навіть горобців», — писав у своїй Біблії король Яків[164]. Та Луїс був куди дрібнішим створінням, і його очі пильно вдивляються в брудні сліди на підлозі.

— Луїсе, Ґейдж мертвий, — вів далі Ґолдман. — Знаю, як складно вам зараз це осягнути — тобі й Рейчел, — та у вас же іще є дочка. А вона — жива, і дуже вас потребує.

Так, я розумію це. Ти можеш бути дурним старим пердуном, Ірвіне, та, мабуть, те жахіття, яке спіткало твоїх доньок квітневого дня у 1965-му, чогось тебе все ж таки навчило. Я потрібен їй, та не можу приїхати, бо боюся — як же я боюся, — що на моїх руках кров її мами.

Луїс роздивлявся свої руки та звернув увагу на бруд під нігтями, так схожий на бруд, який лишили маленькі ніжки на кухонній підлозі.

— Так, — мовив він. — Я розумію. Ми спробуємо приїхати якомога швидше, Ірвіне. Можливо, навіть сьогодні ввечері. Дякую.

— Ми зробили все, що могли, — запевнив Ґолдман. — Та, певно, ми вже застарі. Можливо, Луїсе, ми завжди були надто старими.

— А вона щось іще казала?

Відповідь Ґолдмана гупнула об його серце, як похоронний дзвін.

— Вона багато чого казала, та зрозумів я лише одне: «Паксоу каже, що вже надто пізно».

Луїс поклав слухавку і, немов у дурмані, посунув на кухню — чи то далі готувати сніданок, чи то щоб прибрати все. На півдорозі до кухні хвиля слабкості накрила його з головою, світ ураз посірів, Луїс сповз на підлогу й обмер — саме «обмер», бо на якусь мить здалося, що це вже смерть, що це вже назавжди. Він падав усе нижче й нижче в туманні глибини; йому здавалося, що він раз чи два виконав мертву петлю, глибоко пірнув і вийшов у напівпетлю Іммельмана[165]. А потім упав на хворе коліно, і пекельний біль пронизав його, розриваючи свідомість на шмаття, обертаючись криком агонії, — і опритомнів. Якусь мить Луїс міг лише лежати, скрутившись, і вмиватися гарячими слізьми.

Врешті, він зіп’явся на ноги та стояв, похитуючись. Але його свідомість була ясною, як ніколи. Потрібно було щось робити, але що?

Понад усе на світі йому хотілося зараз втекти — це бажання ніколи не зринало в ньому настільки яскраво. У кишені лежать ключі від машини. Це заспокоює. Він сяде за кермо «Цівіка» і поїде в Чикаго. Забере Еллі, й вони поїдуть далі. Звісно, Ґолдмани здогадаються, що трапилося щось лихе, щось зле та непоправне, але він усе одно забере її… Викраде, якщо доведеться.

Проте Луїс швидко прибрав руку від кишені з ключами. Від втечі його утримали не зневіра, відчай чи провина, і навіть не пекельна втома в глибині єства, а оті брудні сліди на кухонній підлозі. У своїй уяві він малював маршрут, яким невтомні маленькі ніжки вперто йтимуть через усю країну — спершу в Іллінойс, потім — у Флориду, через увесь світ, якщо знадобиться. Що купив, те твоє. А що твоє, те обов’язково до тебе прийде.

І одного дня Луїс відчинить двері, а на порозі стоятиме Ґейдж — чи то гротескна пародія на нього. Його маленькі губки викривляться у зловісний вищир, а ясноблакитні очі стануть жовтими та порожніми. Або ж Еллі зранку відчинить двері у ванну, щоб прийняти душ, а у ванні сидітиме Ґейдж. Тіло братика буде вкрите огидними шрамами після аварії, а ще від нього нудотно тхнутиме могилою, скільки б ти його не мив.

О так, цей день обов’язково настане — Луїс аніскільки не сумнівався.

— Як же я міг бути настільки дурним? — запитав він у порожньої кімнати. Чоловік вкотре розмовляв сам з собою, та це його нітрохи не хвилювало. — Як?

Це все горе, а не дурість, Луїсе. Різниця є… маленька, але критично важлива. Людське горе — основа буття того могильника. Те місце набирає силу, казав Джад, і він мав рацію — ти і сам тепер частина тієї сили. Вона живиться твоїм горем… ба ні, навіть більше. Могильник подвоює твій біль, потроює його, підносить до енного степеня. І він живиться не лишень твоїм горем. Ні! Здоровий глузд. Він зжирає до кісток твій здоровий глузд. А божевілля — то лише нездатність мозку прийняти невідоме. Воно вартувало тобі дружини, майже напевно вартувало тобі найкращого друга та сина. І якщо ти надто повільно й непевно бажаєш прогнати в небуття гидь, яка стукає у твої двері глупої ночі, то наступає повна темрява.

Я позбавлю себе життя, подумав він. Це ж просто, чи не так? Усе необхідне лежить у саквояжі. І всі проблеми розв’яжуться самі собою, абсолютно всі. Могильник, Вендіго, чим би воно все не було. Воно штовхнуло нашого кота на дорогу, певно, штовхнуло й Ґейджа під колеса вантажівки, привело Рейчел додому в зручний для себе час. Справді, мені зостається тільки самогубство. Я хочу цього.

Та спершу потрібно все виправити, правда?

Так. Потрібно.

Варто було подумати про Ґейджа. Ґейдж і досі десь тут. Недалечко.

Луїс простежив сліди, які вели з їдальні до вітальні та далі нагору сходами. Вони були змазані, адже чоловік уже добряче потоптався по них, коли спускався. Сліди вели до спальні. «Він був тут, — подумав Луїс здивовано. — Він був прямо тут». А тоді чоловік побачив, що його медичний саквояж не застібнутий.

Усе, що було всередині саквояжа, лежало безладною купою, хоча Луїс завжди ретельно та охайно все впорядковував. Ніщо не завадило йому помітити, що бракувало скальпеля. Чоловік так і застиг, затуливши руками обличчя. З його горла рвалося здавлене, повне відчаю ридання.

Врешті, він знову відчинив саквояж і все оглянув.

Знову вниз сходами.

Рвучко розчахнулися двері комори. Дверцята буфету відчинилися та з грюкотом зачинилися. Повискування консервного ножа. І останній звук — гуркіт гаражних дверей. Сонячного травневого дня будинок знову стояв порожнім, як і тоді, у серпні минулого року, коли він чекав на нових мешканців… Як і тепер чекатиме, що хтось оселиться в ньому. Мабуть, молоде подружжя без дітей (але з планами та сподіваннями). Веселі молодята, які полюбляють вина «Мондаві» та пиво «Льовенброй», — він працюватиме у відділі кредитів Північно-східного банку, а вона матиме диплом стоматолога-гігієніста або ж буде оптометристом з трирічним досвідом. Чоловік нарубає дров для комина, а дружина вбереться у вельветові штани з високою талією і піде гуляти полем місіс Вінстон — збирати осінні квіти, щоб прикрасити стіл листопадовим букетом. Вона збере волосся у хвіст — така яскрава, така сонячна під сірим небосхилом — і навіть не здогадуватиметься, що невидимий «Стерв’ятник» уже кружляє над нею. Молодята вітатимуть себе з тим, що не бояться дурних забобонів, що наважилися купити будинок, попри його моторошну історію, — і розповідатимуть друзям про те, що придбали дім з шаленою знижкою. Жартуватимуть про привида на горищі, вип’ють ще келих «Мондаві» чи банку «Льовенброя» і гратимуть у нарди або в карти.

А ще, можливо, у них буде собака.

Луїс спинився на ґрунтовому узбіччі, пропускаючи заповнену хімічними добривами вантажівку «Орінко», потім перейшов вулицю до будинку Джада. Тінь волочилась за ним із західного боку. В одній руці він тримав відкриту консервну бляшанку «Кало» з котячою їжею.

Побачивши, що він іде, Черч сів. Його жовті очі виглядали насторожено.

— Здоров, Черче, — сказав Луїс, оглядаючи тихий будинок. — Жерти хочеш?

Він поставив бляшанку на багажник «Шеветта» та спостерігав, як легко Черч зістрибнув з даху авто й заходився їсти. Луїс засунув руку в кишеню куртки. Черч, насторожившись, глянув на нього — кіт наче читав його думки. Луїс посміхнувся і відступив від машини. Черч знову почав їсти. Луїс дістав з кишені шприц, зняв з нього упаковку та набрав сімдесят п’ять міліграмів морфію. Він сховав назад флакончик і підійшов до Черча, який з підозрою зиркав навкруги. Луїс всміхнувся коту та сказав:

— Черчу, доїдай! Ну ж бо! Гей-гай, ану давай, так?

Він став гладити кота, відчув, як вигинається у того спина, і, коли Черч продовжив наминати свій обід, Луїс здавив його смердючі кишки та засадив голку в стегно.

Черч забився в корчах. Він боровся з чоловіком, кусався, дряпався, харчав, однак Луїс міцно тримав кота, вдавлюючи поршень шприца до упору. Тільки після цього відпустив його. Кіт зістрибнув з «Шеветта», сичачи, мов чайник, жовтаві плями очей були дикими та лиховісними. Зі стегна у нього стирчав шприц, який потім випав і розбився. Луїсу було байдуже. Він мав ще.

Кіт пішов до дороги, потім повернувся, наче щось пригадав. На півдороги він захитався, мов п’яний. Пройшов іще трохи, стрибнув і впав. Черч лежав за фут від ґанку, важко дихаючи.

Луїс зазирнув до «Шеветта». Якщо потрібні були іще докази, окрім того, що серце його обернулося на камінь, він їх мав: сумка Рейчел на сидінні авто, її шарф, клатч зі стосом квитків авіаліній «Дельта».

Коли він пішов до ґанку, боки Черча перестали здійматися. Кіт був мертвий. Знову.

Луїс переступив через нього та піднявся сходами на ґанок.

— Ґейдже?

У центральному коридорі було холодно. Холодно і темно. Самотнє слово запало в тишу, наче камінь у глибоку криницю. Луїс кинув іще одне:

— Ґейдже?

Нічого. Навіть цокання годинника у вітальні стихло. Цього ранку ніхто не зміг його завести.

Але на підлозі були сліди.

Луїс пройшов до вітальні. Тут пахло давно викуреними цигарками. Він побачив Джадове крісло біля вікна. Воно стояло косо, наче старий поспіхом підскочив з нього. На підвіконні лишилась попільничка з охайним горбочком попелу.

Джад сидів тут і чекав. Чекав на кого? На мене, звісно. Чекав, коли я повернуся додому. Тільки він проґавив мене. Якимось чином проґавив.

Луїс подивився на чотири банки з-під пива, які охайно вишикувались у ряд. Цього було замало, щоб вирубити старого, але, можливо, Джад пішов до ванни. Хоч би там як, існувала мала імовірність того, що стався звичайний нещасний випадок.

Брудні сліди доходили до крісла біля вікна. Вперемішку з людськими були ще вибляклі, майже примарні котячі сліди. Немовби Черч швендяв туди-сюди по цвинтарній землі, яку приніс на своїх маленьких черевичках Ґейдж. Потім сліди повертали до привідчинених дверей на кухню.

Серце гучко закалатало, але Луїс пішов за слідами.

Він штовхнув двері та одразу побачив вивернуті ноги Джада, його старі, зелені штани та картату фланелеву сорочку. Старий лежав у широкій калюжі засохлої крові.

Луїс ляснув себе по обличчю, ніби намагався осліпити себе. Але він не міг цього зробити; він бачив Джадові очі; бачив у них звинувачення, кинуті йому, Луїсові, а може, й собі самому за те, що привів усе це в дію.

«Але чи був то він? — запитав себе Луїс. — Чи справді то був він?»

Джаду розповів Стенні Б. А Стенні Б. розповів його батько, а батьку Стенні Б. — його батько, а той — француз з північних земель — почув про це від індіанців, з якими вів торгівлю ще тоді, коли Франклін Пірс[166] був президентом.

— Ох, Джаде, пробач мені, — прошепотів Луїс.

Сліпі Джадові очі дивилися на нього.

— Пробач мені, — повторив чоловік.

Його ноги, здавалося, рухалися самі, і він раптово перенісся подумки в останній День подяки. Не в ту ніч, коли вони з Джадом понесли кота за «Кладвишче домажніх тварин», а до обіднього столу, коли Норма частувала їх індичкою. Вони розмовляли, сміялися; чоловіки пили пиво, Норма сиділа з келихом білого вина; старенька тоді дістала з нижньої шухляди білу батистову скатертину (яку він сам щойно дістав), але тоді Норма накрила нею стіл і поставила милі п’ютерові[167] підсвічники, а він зараз…

Луїс дивився, як тканина, схожа на несправний парашут, милосердно накрила мертве обличчя. Майже миттєво на білому батисті проступили темно-багряні пелюстки троянд.

— Пробач мені, — сказав він втретє. — Мені так шко…

Щось заворушилося над ним, щось заскрипіло, і слова застигли на його губах. Воно було тихим, воно було непомітним, але — мислячим. О так, у цьому він переконався. Здавалося, що хтось хотів, аби він почув те шарудіння.

Руки у нього затрусилися, але Луїс вгамував тремтіння. Він обійшов накритий клітчастою клейонкою кухонний стіл і засунув руку в кишеню. Дістав звідти три шприци фірми «Бектон — Діксон»[168], витяг їх з картонної упаковки та наповнив такою дозою морфію, що нею можна було вбити й коня або бика Генретті, якщо до цього дійде. Він знову сховав шприци в кишеню.

Луїс вийшов з кухні, перетнув вітальню і зупинився перед сходами.

— Ґейдже? — покликав він.

Звідкись з пітьми над ним пролунало дитяче гиготіння — холодний, безрадісний сміх, від якого на спині Луїса повстали сироти.

Він почав підніматися.

Це був дуже довгий шлях нагору. Луїс чудово міг собі уявити засудженого до страти, який так само довго (і жахливо швидко водночас) іде на ешафот із зав’язаними за спиною руками та злиться, що не зможе ніколи в житті засвистіти.

Він досягнув останньої сходинки — одна рука в кишені, очі пильно дивляться на стіну. Як довго він так стояв? Луїс не знав. Зараз відчував, як остаточно здає його психіка. Це було неймовірне відчуття. Це було цікаво. Він уявляв, що відчуває під часу бурі обтяжене снігом дерево — якщо дерева можуть щось відчувати — за мить до повалення.

— Ґейдже, хочеш полетіти до Флориди зі мною? — спитав він наостанок.

Знову гиготіння.

Луїс повернувся і з жахом подивився на Рейчел. Дружина, до якої він колись прийшов з трояндою в зубах, тепер лежала посеред коридору мертвою. Її ноги були так само вивернуті, як і Джадові. Голова та спина притулені до стіни під кутом. Рейчел виглядала як жінка, яка заснула, читаючи в ліжку.

Він підійшов до неї.

«Привіт, кохана, — подумав він. — Нарешті ти вдома».

Плями розбризканої на шпалерах крові були ідіотської форми. Рейчел кололи дюжину разів, а може, й дві дюжини, хто знає? Це все зробив його скальпель.

Раптом він побачив її, по-справжньому побачив, і тоді Луїс Крід закричав.

Його крик, луною відбиваючись від стін, нісся крізь дім, у якому жила та гуляла тільки смерть. Вибалушені очі, посиніле обличчя, волосся дибки. Він кричав. Звук виривався з його горла пронизливим вереском, дзвонами пекла, що сповіщали не про смерть любові, але про смерть здорового глузду. В голові всі огидні óбрази постали водночас: Віктор Паскоу, який умирає на кабінетному килимі, Черч з клаптиками зеленого пакета на вусах, Ґейджева бейсбольна кепка лежить на дорозі, залита кров’ю. Однак чіткіше за всіх він бачив істоту, яку зустрів біля Болота маленького бога, істоту, яка повалила ті дерева, істоту з жовтими очима, Вендіго, істоту з Північних Земель, мертву істоту, дотик якої пробуджує невимовний апетит.

Рейчел не просто вбили.

Щось… щось пошматувало її.

(КЛАЦ!!!)

Щось клацнуло в його голові. Звук, з яким щось згоріло та навіки пішло на дно. Звук, який блискавкою пронизав Луїса. Звук, з яким відчинялися двері.

Заціпенівши, Луїс підвів погляд. Крик усе ще тремтів у його горлі. Там стояв Ґейдж. Рот його був вимазаний у крові, вона крапала з його підборіддя, губи витягнулися в пекельному вищирі. У руці він тримав скальпель Луїса.

І коли Ґейдж опустив лезо, Луїс відскочив, не думаючи вже ні про що. Скальпель просвистів повз чоловікове обличчя, і Ґейдж похитнувся. «Він такий же незграбний, як і Черч», — подумав Луїс і вдарив сина ногою. Ґейдж незграбно впав, і, перш ніж хлопчик встиг піднятися, Луїс уже сидів на ньому, коліно притискало руку зі скальпелем до підлоги.

— Ні, — задихалася істота під ним. Її обличчя викривилося і зморщилось. Лиховісні очі повнилися тупою тваринною ненавистю. — Ні! Ні! Ні!

Луїс дістав один зі шприців. Діяти треба було швидко. Істота під ним була слизькою, мов та риба, і вона б нізащо не відпустила скальпель, байдуже як сильно він давитиме їй на зап’ясток. До того ж здавалося, що вона йде брижами та міняться, якщо на неї дивитися: лице Джада, з мертвою печаткою обвинувачення на ньому, розтрощене обличчя Віктора Паскоу з безтямними порожніми очима. Воно було й дзеркалом також — у ньому відбилося Луїсове смертельно бліде, божевільне лице. Потім воно змінилося знову: стало мордою тої істоти з лісів — низькі брови, мертві жовті очі, довгий, гострий, роздвоєний язик; оскал і сичання.

— Ні! Ні! Ні! Ні! Ні! Ні!..

Воно брикалося під ним. Шприц вилетів з руки Луїса та покотився вниз. Він намацав інший, витягнув і всадив його прямо в маленьку Ґейджеву спинку.

Воно заволало, затряслося, витягуючись та звиваючись, і ледь не скинуло Луїса. Чоловік дістав третій шприц, загнав голку в ручку Ґейджа та дотис поршень до упора. Він зліз з хлопчика й став відповзати геть. Ґейдж повільно зіп’явся на ноги та хитаючись пошкандибав до нього. П’ять кроків — і скальпель випав з його руки. Встромився лезом у дерево і так застиг. Десять кроків — і це дивне жовте світло в очах дитини почало гаснути. Дюжина кроків — і малий упав на коліна.

Ґейдж поглянув на чоловіка, і на мить Луїс упізнав у ньому свого сина — свого справжнього сина — його нещасне личко, переповнене болем.

— Татку! — скрикнув він і впав на підлогу обличчям уперед.

Луїс постояв з хвилину, потім підійшов до Ґейджа. Рухався він обережно, очікуючи якоїсь пастки. Але пастки не було. Ніякі пазуристі лапи не вчепилися раптово в нього. Пальці професійно ковзнули по Ґейджевій шиї, шукаючи пульс. Востаннє в житті він виконував обов’язки лікаря: перевіряв пульс, перевіряв, аж доки той не зник повністю.

Коли все скінчилося, Луїс підвівся з колін і побрів у дальній кінець коридору. Він упав на підлогу, скрутився, все сильніше втискаючи себе в найдальший закуток. Чомусь він подумав, що стане ще меншим, якщо засуне до рота великий палець, тож він так і зробив.

Він залишався в такому стані близько двох годин, а потім потроху темна, але ой-яка-правдоподібна ідея заполонила його. Він витяг палець з рота. Пролунало тихе «чпок». Луїс змусив себе

(Гей-гай, ану давай)

іти знову.

В кімнаті, де ховався Ґейдж, Луїс стягнув з ліжка покривало та виніс його в коридор. Ніжно, з любов’ю, загорнув у нього тіло дружини. Сам того не усвідомлюючи, насвистуючи щось собі під носа.

У гаражі Джада Луїс знайшов бензин. П’ять галонів у червоній каністрі, якраз біля «Лонбоя»[169]. Більш ніж достатньо. Він почав з кухні, де під скатертиною все ще лежав Джад. Луїс облив там усе, потім, тримаючи каністру догори дриґом, пішов у вітальню. Він розливав бурштиновий бензин на килим, диван, журнальний столик, стільці, сходи. Луїс навіть зайшов у дальню спальню.

Джадові сірники лежали на пачці цигарок біля крісла, у якому старий ніс свою безплідну варту. Луїс узяв їх. Біля вхідних дверей він кинув через плече запалений сірник і вийшов геть. Потік жару був настільки сильним і миттєвим, що шкіра на шиї чоловіка враз поморхла. Він обережно зачинив за собою двері, постояв пару хвилин на ґанку, спостерігаючи, як танцюють помаранчеві вогники за фіранками Норми. Спустився, затримався, згадуючи пиво, яке вони з Джадом пили тут мільйони років тому, прислухався до м’якого тріщання вогню в будинку та пішов геть.

Стів Мастертон виїхав з-за повороту перед Луїсовим будинком і одразу ж побачив цівку диму, яка здіймалася над ділянкою — ні, не Луїса, а того стариганя через дорогу.

Він приїхав з самого ранку, бо хвилювався за Луїса — дуже хвилювався. Чарлтон розповіла йому про вчорашній дзвінок Рейчел, і це змусило його замислитися, де ж був Луїс… і що він надумав робити.

Його хвилювання було невиразним, але воно важким каменем лежало на душі Стіва. Він не заспокоїться, аж доки не побачить на власні очі, що все гаразд… настільки гаразд, наскільки це взагалі можливо в подібних випадках.

Весна спорожнила лазарет, немов за помахом чарівної палички, тому Суррендра дозволив Стівові поїхати до Луїса — в університеті він і сам впорається. Тож Стів сів за кермо свого мотоцикла «Хонда», якого тільки на вихідних вивів з гаража, і рушив у напрямку Ладлоу. Мабуть, він тиснув на газ трохи сильніше, ніж варто було, проте страх за друга ніяк не відпускав його, а тільки ще сильніше виїдав Стіва зсередини. А разом зі страхом прийшло абсурдне відчуття, що він уже спізнився. Це божевілля, та його нутрощі звело в передчутті непоправного лиха — як тоді, минулої осені, коли в лазарет принесли смертельно пораненого Паскоу. Він наче знав, що надії нема. Стів у жодному разі не був віруючим (у коледжі він навіть два семестри відвідував атеїстичний гурток і вийшов з нього лише тоді, коли куратор по секрету сказав йому, що таке членство суттєво знижує шанси на стипендію в медичній школі), але, як й інші люди, підпадав під дію біологічних та біоритмічних факторів, які ми звикли вважати передчуттям. І смерть Паскоу задала тон усьому навчальному року, а він видався не найкращим. Двох родичів Суррендри кинули на батьківщині в буцегарню — з якихось там політичних мотивів, — і, як розповідав сам Суррендра, один з них — дядько, якого він дуже любив, — уже майже напевно мертвий. Суррендра розплакався, і сльози на завжди усміхненому обличчі індуса налякали Стіва. Матір Чарлтон пережила радіальну мастектомію, і сама медсестра дуже низько оцінювала її шанси прожити ще хоча б п’ять років. Відтоді, як загинув Віктор Паскоу, Стів побував на чотирьох похоронах: своячки, яка загинула в автокатастрофі; двоюрідного брата, який пішов з життя через ідіотське парі в барі (його вбило струмом, коли він намагався продемонструвати, що може залізти на самий вершечок електричної опори); власного дідуся і, звісно ж, Луїсового синочка.

Стіву дуже подобався Луїс, тому фельдшер вирішив переконатися, що з тим усе гаразд, адже останніми днями Луїсові довелося пройти через справжнє пекло.

Коли він побачив клубища диму, що застеляли дорогу, то подумав, що Віктор Паскоу підклав ще один подаруночок до таємничих дверей між щоденним буттям і силами потойбічного зла, які привідкрив своєю смертю. Та це було безглуздо, і будинок Луїса був тому доказом. Білосніжний, спокійний, він ніжився в променях ранкового сонця — такий собі елегантний зразок новоанглійської архітектури.

Люди звідусіль бігли до гаража старого, в той час як Стів заїхав на під’їзну доріжку Луїса і припаркував там свій мотоцикл. Один чоловік кинувся до ґанку старого та вже підбігав до вхідних дверей, як раптом відступив назад. Це було правильне рішення: вже за мить шиба в дверях розлетілася на друзки, і струмінь полум’я вирвався назовні через отвір. Якби цей дурень таки відчинив двері, то підсмажився б на вогні, наче лобстер.

Щойно Стів зліз з мотоцикла, як миттєво забув про Луїса. Його заворожила вічна таїна вогню. Навколо будинку зібралося з півдюжини людей, і, якщо не брати до уваги того «героя», який розтягнувся на галявині Крендалів, вони всі трималися на безпечній відстані. Розбиті шибки затанцювали в повітрі. «Герой» скочив на ноги та забігав моріжком, ухиляючись від них. З утробним виттям пожежа охопила ґанок довгими вогнистими лапами. Біла фарба на стінах здіймалася бульбашками. Стів бачив, як одне з плетених крісел почало куритися, а потім і зовсім потонуло у полум’ї.

А понад тріском і шкварчанням линув божевільний крок «героя», сповнений абсурдного оптимізму:

— Ми втратимо дім! Втратимо! Якщо Джад там, усередині, то він зовсім одурів! Кіко ото разів казав йому про ту діжку з креозотом!

Стів було відкрив рота, щоб запитати, чи викликали пожежників, та якраз тоді почув віддалене виття сирен. Багатьох сирен. Пожежників-то викликали, от тільки той чолов’яга мав рацію: будинок уже не врятувати. Полум’я рвалося назовні через півдюжини розбитих вікон, і весь фасад будівлі перетворився у напівпрозору вогняну мембрану під зеленою черепицею.

Він обернувся назад і згадав про Луїса — якби ж Луїс був тут, то чи не стояв би він з рештою людей біля будинку навпроти?

Раптом Стів щось помітив краєчком ока.

Поза Луїсовим будинком простягалося поле, яке переходило в довгий, пологий схил пагорба. Тимофіївка цього травня була високою, та Стів все одно міг розгледіти стежинку, рослинність на якій була охайно підстрижена, наче на полі для гольфу. Стежка звивалася полем і схилом і вела до зеленого густого лісу, що простягався аж до небокраю. Там, де ніжна зелень трави зустрічалася з терпкою зеленню лісу, Стів запримітив рух — якусь сліпучо-білу пляму. Ця пляма миттєво зникла з поля зору, та на якусь мить Стіву здалося, що він побачив чоловіка, який несе білий згорток.

«Це Луїс, — сказав його мозок з ірраціональною впевненістю. — Це був Луїс. І тобі краще поспішити та наздогнати його, бо трапилося щось збіса лихе, а якщо ти його не наздоженеш, то трапиться щось ще гірше».

Кілька хвилин він нерішуче постояв біля Луїсового будинку, переступаючи з ноги на ногу.

Маленький Стіві, тобі, либонь, до всирачки страшно?

Так. Йому було страшно. До всирачки страшно, і він сам не розумів чому. Але була якась… якась

(принадність)

так, якась принадність у цьому всьому. Щось невимовно принадне таїла в собі та стежина, що веде на пагорб і далі в ліси — вона ж обов’язково має кудись вести, правда? Звісно ж. Усі стежини завжди кудись приводять.

Луїс. Не забувай про Луїса, бовдуре! Саме Луїса ти приїхав провідати, пам’ятаєш? Ти не вибрався до Ладлоу досліджувати бісові ліси.

— Що там, Ренді? — горланив хтось. Його голос, досі пронизливий і все ще сповнений того незбагненного оптимізму, лунав понад людським гамором.

Відповідь Ренді майже повністю потонула у витті пожежних сирен.

— Мертвий кіт.

— Згорілий?

— Та наче ні, — відповів Ренді. — Просто мертвий.

Свідомість Стіва невблаганно поверталася до того, що він побачив (або думав, що побачив). Розмова по той бік вулиці була якось пов’язана з цим, якось пов’язана з тією сліпуче-білою плямою. Плямою, яка точно була Луїсом Крідом.

Тоді Стів рушив уперед звивистою стежкою, лишаючи пожежу позаду. Він добряче спітнів, поки добіг до лісу, де затінок дерев подарував йому блаженну прохолоду. Ліс повнився п’янкими пахощами сосни та ялини, живиці та кори.

Вступивши у лісові володіння, Стів, сам не знаючи чому, кинувся бігти. Він не розумів, чому його серце так калатає у грудях. Нерівне дихання зі свистом виривалося з легень. Він готовий був і далі бігти вниз схилом — стежина була охайною і зручною, — як натрапив на чудернацьку арку, яка вінчала вхід на «Кладвишче домажніх тварин». Гострий, пекучий біль пронизував його правий бік, якраз навпроти ліктя.

Краєм ока він бачив концентричні кола могил — розчавлені бляшанки, уламки дощок і кам’яні брили. Однак вдивлявся він у точку по той бік затишної галявини. Він дивився на Луїса, який впевнено ліз на бурелом і, здавалося, безстрашно кидав виклик земному тяжінню. Крок за кроком, Луїс піднімався по схилу бурелому та навіть не дивився вниз — наче загіпнотизований або сновида. Стів розгледів, що в руках Луїс тримав великий білий згорток. З такої відстані помилитися було неможливо — у простирадло загорнуто тіло. З-під білого савану виднілася нога, взута у чорний черевик на низькому підборі. І Стів збагнув — ще й так чітко, що його ледь не знудило, — що Луїс ніс тіло Рейчел.

Луїсове волосся побіліло.

— Луїсе! — гукнув Стів.

Чоловік ні на мить не завагався, не спинився. Він досяг вершини бурелому і вже почав було спускалися на той бік.

«Він впаде, — розгублено подумав Стів. — Він і так грьобаний щасливчик, що видерся туди, та зараз він впаде, і якщо поламає тільки ноги, то…»

Але Луїс не впав. Він спустився по той бік бурелому, на мить зник з поля зору Стіва та знову виринув на стежці в глушині.

— Луїсе! — знову заволав Стів.

Цього разу той спинився і озирнувся.

Від побаченого у Стіва відняло мову. Навіть якщо закрити очі на посивіле волосся, у Луїса було обличчя дуже-дуже старого чоловіка.

Спершу на лиці Луїса не було жодних ознак впізнавання. Воно з’являлося поступово, неначе хтось повільно вмикав реостат у його голові. Його рот нервово сіпався. І тут Стів збагнув, що Луїс намагається посміхнутися.

— Стіве, — промовив Луїс надтріснутим, непевним голосом. — Привіт, Стіве. Я хочу поховати її. Гадаю, доведеться робити це голіруч. Мабуть, до самого вечора. Земля там дуже кам’яниста. Ти не допоможеш мені?

Стів розтулив рота, та жодне слово не вилетіло з його горла. Попри весь свій жах і шок, він хотів допомогти Луїсові. Чомусь тут, у затінку лісів, це видавалося дуже правильним. Дуже природнім.

— Луїсе, — врешті прохрипів він. — Що трапилося? Заради Бога, що трапилося? Вона… Вона загинула в пожежі?

— Я надто довго чекав з Ґейджем, — вів далі Луїс. — Щось вселилося в нього, бо я надто довго чекав. Та з Рейчел буде все інакше, Стіве, я знаю.

Він трохи похитувався, і Стів зрозумів, що Луїс збожеволів, — це було очевидно. Луїс був божевільним і смертельно втомленим. Однак змучену свідомість Стіва чомусь непокоїло тільки фізичне виснаження друга.

— Я б не відмовився від допомоги, — мовив Луїс.

— Луїсе, навіть якби я хотів тобі допомогти, то все одно не зміг би перелізти через цю купу дерев.

— Зміг би, — відповів Луїс. — Просто йди прямо та не дивися вниз. Ось і весь секрет, Стіве.

А тоді він повернувся і пішов у глиб лісу, і як би Стів не кликав його, не озирався. Ще якусь мить Стів бачив, як поміж дерев майоріла біла пляма простирадла. Потім і вона зникла.

Стів підбіг до бурелому та почав дертися на нього — спершу повз, допомагаючи собі руками, а потім і зовсім зіп’явся на ноги. Варто було випростатися, як хвиля дикої, шаленої радості накрила його з головою, наче він вдихнув на повні груди чистого кисню. Він вірив, що зможе зробити це — і зробив! Рухаючись швидко та впевнено, він досягнув вершини. Стоячи там і хитаючись, він дивився, як Луїс простує стежиною — стежиною, яка продовжується по той бік бурелому.

Луїс обернувся і глянув на Стіва. На руках він тримав дружину, загорнуту в криваве простирадло.

— Ти можеш почути звуки, — сказав Луїс. — Звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно.

— Луїсе…

Але Луїс уже пішов далі.

Певної миті Стів уже збирався рушити за ним — він був дуже, дуже близьким до цього.

Я можу допомогти йому, якщо він цього хоче… і так, я хочу допомогти йому. Це правда, бо тут відбувається куди більше, ніж здається на перший погляд, і я хочу дізнатися. Здається, це дуже… дуже важливо. Там криється загадка. Таємниця.

Раптом гілка тріснула у нього під ногами. Різкий і сухий тріск — наче постріл зі стартового пістолета. Він раптом усвідомив, де був, і що саме робив. Страх заповнив усе його єство, до болю стискаючи нутрощі; руки витягнулися в різні боки, щоб хоч трохи втримати рівновагу, язик став липким, а на обличчі застигла гримаса абсолютного жаху — як у людини, яка прокидається і бачить, що уві сні залізла на карниз хмарочоса.

Вона мертва, і, гадаю, саме Луїс її і вбив, Луїс збожеволів, остаточно збожеволів, але…

Але тут було щось іще, страшніше за божевілля — набагато страшніше. Наче там, у глибині лісу, лежав велетенський магніт, який вабить до себе. Воно кликало, тягнуло його до того місця, куди Луїс ніс Рейчел.

Ходімо, прогуляйся стежиною… прогуляйся і побачиш, куди вона тебе приведе. Нам є що показати тобі, Стіверіно. Тобі ніколи не розповідали про таке в атеїстичному гуртку в Лейк Форесті.

Раптом поклик того місця змовк у його свідомості — можливо, тому, що сьогодні йому й так було чим поживитися, от воно і втратило інтерес до нього. Стів зробив два непевні, хиткі кроки назад, щоб спуститися по цей бік бурелому. Гілки покотилися вниз зі страшним грюкотом, і його нога застрягла між мертвими деревами. Гострі галузки здерли з нього кросівок і боляче подряпали гомілку, коли він виривався на волю. Стів упав прямо на «Кладвишче домажніх тварин», ледь-ледь уникнувши зіткнення з уламком ящика з-під апельсинів, який міг би за виграшки продірявити йому живота.

Він підвівся, здивовано роззираючись довкола та намагаючись зрозуміти, що з ним сталося… і чи сталося щось взагалі. Усе видавалося йому химерним сном.

І тут з глибини лісу за буреломом, таким зеленим, що він видавався моторошним і темним навіть у сонячні дні, пролунав низький, надтріснутий сміх. Цей звук заполонив усе. Стів навіть уявити собі не міг, яка ж істота може так реготати.

Він так і побіг в одному черевикові, з диким бажанням закричати, проте не міг. Він не залишав спроб закричати, навіть коли досяг Луїсового будинку, коли заводив свій мотоцикл, коли виїжджав на трасу № 15. Він ледь не врізався в пожежну машину, що їхала з Брюера. Під шоломом у нього волосся стояло дибки.

А коли Стів повернувся до своєї квартири в Ороно, то взагалі не міг чітко пригадати своєї поїздки до Ладлоу. Зателефонував на роботу сказати, що хворіє, випив пігулку та пішов спати.

Стів Мастертон ніколи не згадував про той день… тільки в глибоких снах, які приходять вдосвіта. У цих снах він відчував, як щось велике тягнеться до нього і вже от-от торкнеться його, схопить… та в останню мить забирає свою нелюдську руку.

Щось із великими жовтими очима, які блимають, наче тьмяні ліхтарі.

А часом Стів прокидався глупої ночі з божевільним криком, широко розплющеними очима та дивною думкою: «Ти думаєш, що кричиш, але то лише кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно».

Він не знав, не міг пригадати, звідки взялася ця думка. Та наступного року знайшов собі роботу в іншому кутку країни, у Сент-Луїсі.

І ніколи, від останньої зустрічі з Луїсом Крідом і до переїзду на Середній Захід, Стів не приїжджав у містечко Ладлоу.