Кладовище домашніх тварин

Частина 2 Могильник мікмаків

Кажуть, людська свідомість може витримувати жах лише до певної межі, та це неправда. Навпаки, що безпорадніший людський мозок перед болем, то густішим стає морок, то глибше ти занурюєшся в безодню абсолютного жаху, де одне зло породжує інше — ще більше, ще мерзенніше зло, аж доки повна темрява і порожнеча не поглинуть тебе. Найстрашніше питання полягає в тому, скільки жаху може прийняти і витримати людина, аби все ще лишатися при здоровому глузді та ясних думках. Адже всі ці події завжди сповнені чудернацького абсурду в стилі Руба Ґолдберга[111]. І в якусь мить наростаючого жахіття раптом стає дуже смішно — так психіка намагається захистити свою цілісність, утікаючи у божевілля. І над усім панує нестримне, шалене почуття гумору.

Мабуть, Луїс Крід теж ставив би собі таке запитання, якби зберіг здатність логічно мислити сімнадцятого травня — на похороні сина, Ґейджа Вільяма Кріда. Та будь-які паростки раціонального мислення розбивалися об холод похоронної зали, де жорстока бійка з тестем, ставши жахливою кульмінацію цієї готичної мелодрами, остаточно знищила рештки і так слабкого самоконтролю Рейчел. Кошмари того дня ще не скінчилися, а її, змучену і вбиту горем, уже витягли зі Східної зали похоронного бюро «Брукінгз-Сміт», де в закритій труні лежав Ґейдж. Суррендра Харду відпоював її заспокійливим.

Іронія полягає в тому, що їй би взагалі не довелося переживати фінальну сцену — квінтесенцію жаху, — якби Луїс Крід та містер Ірвін Ґолдман із Дірборна побилися в ранкові години відвідувань (з десятої до одинадцятої тридцять), а не у пообідні (з другої до третьої тридцять). У ранкові години Рейчел взагалі не приходила: вона фізично не була здатна на це. Вона сиділа вдома з Джадом Крендалом і Стівом Мастертоном. Луїс навіть не уявляв, як би він пережив останні сорок вісім годин без Джада і Стіва.

Для Луїса — та й узагалі для всіх трьох живих членів родини — було на краще, що Стів приїхав так швидко, як тільки зміг, адже Луїс був тимчасово нездатним приймати жодні рішення, навіть такі дрібненькі, як зробити укол заспокійливого змученій дружині. Він навіть не помітив, що Рейчел збиралася йти в похоронну залу в недбало застібнутому домашньому халаті. Її волосся було брудним, нечесаним, сплутаним. Очі — порожні, зчорнілі й глибоко запалі — нагадували очі живого мерця. Шкіра опухла і звисала з обличчя. Того ранку вона сиділа за сніданком, механічно жувала тост без масла і мимрила собі під носа якісь позбавлені сенсу фрази. Раптом вона різко промовила: «А щодо „Віннебаго“[112], який ти хочеш купити, Лу…» Востаннє про купівлю «Віннебаго» Луїс говорив аж у 1981 році.

Луїс лише кивнув і продовжив снідати. Перед ним стояла тарілка «Какаових ведмедиків». Це був улюблений сніданок Ґейджа, і сьогодні Луїсу захотілося з’їсти саме його. «Ведмедики» були огидними на смак, та Луїсу все одно хотілося саме їх. Він вбрався в найкращий костюм — не в чорний, чорного в нього не було, а в темно-сірий. Помився, поголився, зачесав волосся. Він виглядав непогано, попри абсолютний шок.

Еллі надягнула блакитні джинси та жовту блузку. На сніданок вона взяла з собою фотографію. Це фото Рейчел зробила «полароїдом»[113], який Луїс та діти подарували їй на минулий день народження. На світлині Ґейдж сидів на санчатах «Спідвей», які тягнула Еллі, і всміхався з глибин зимової куртки «Сірз». Рейчел вдалося підловити момент, коли Еллі озирнулася через плече і всміхнулася Ґейджу. А Ґейдж сміявся у відповідь.

Еллі тримала в руках фотографію, але практично не розмовляла.

Луїс був нездатен побачити, у якому стані його дружина і дочка. Він знову і знову прокручував в уяві той нещасний випадок, от тільки уявний фінал дуже різнився від реального. Тут він був прудкішим, і все закінчувалося тим, що Ґейдж отримував на горіхи за те, що не хотів спинятися, коли його кликали.

І тільки Стів зрозумів, що Рейчел та Еллі терміново потребували допомоги. Він заборонив їм іти на ранкові оглядини (хоча «оглядини» — мабуть, недоречне слово, адже труна була закритою. «Якби вона була відкритою, то всі б нажахано вилетіли з зали, включно зі мною», — подумав Луїс). Рейчел протестувала. А Еллі сиділа мовчки і непорушно — розглядала світлину.

Саме Стів зробив Рейчел критично необхідний укол і дав Еллі випити чайну ложку безбарвної рідини. Зазвичай Еллі скиглила і комизилася, коли в неї намагалися влити якісь ліки, та цього разу вона випила їх, навіть не скривившись. До десятої ранку малá спала, стискаючи в руках ту фотографію з Ґейджем, а Рейчел сиділа перед телевізором і дивилася «Колесо Фортуни». На питання Стіва жінка відповідала повільно і відсторонено. Вона все ще виглядала неадекватно, але той божевільний погляд, який схвилював і налякав Стіва зранку, зник.

Усі організаційні клопоти взяв на себе Джад. Він займався ними так спокійно і методично, як і три місяці тому для власної дружини. Перш ніж Луїс рушив на церемонію прощання, Стів відвів його вбік:

— Якщо вона буде в стані це витримати, я відвезу її туди після обіду.

— Гаразд.

— До того часу дія уколу мине. Твій друг містер Крендал сказав, що посидить з Еллі вдома.

— Згода.

— І пограється з нею в «Монополію» чи щось таке…

— Угу.

— Але…

— Згода.

Стів замовк. Вони стояли в гаражі. У лігві Черча, куди кіт притягував мертвих птахів та пацюків. Тих, за яких Луїс відповідав. Надворі квітнув сонячний травень. Під’їзною доріжкою стрибала вельми заклопотана вільшанка. Вона, певно, мала якісь важливі справи.

— Луїсе, — мовив Стів. — Ти маєш опанувати себе.

Луїс глянув на Стіва з ввічливим здивуванням. Він не надто уважно прислухався до того, що говорив друг, — думав лише: якби був хоч трохи прудкішим, міг би врятувати синові життя, — та краєм вуха вловив останні слова.

— Не знаю, чи ти помітив, — зауважив Стів, — та Еллі практично заніміла. А Рейчел у такому шоці, що, мабуть, не розуміє, де вона взагалі перебуває.

— Звісно! — з притиском відповів Луїс. Він сам не знав, чому казав саме так і саме це.

Стів поклав руку на плече Луїсові.

— Лу, зараз ти потрібен їм більше, ніж будь-коли в житті. Можливо, навіть більше, ніж будь-коли в майбутньому… Будь ласка, друже… Я можу зробити твоїй дружині укол, але… бачиш, Луїсе, ти маєш… о Боже, Луїсе… Блядь, ну що за хуйня тут коїться!

Луїс з легкою тривогою спостерігав, як Стів зірвався на крик.

— Звісно, — мовив він.

Подумки Крід знову бачив, як Ґейдж біжить через моріжок до дороги. Вони гукали, аби він повернувся, та він усе біг уперед: це ж гра, мабуть, така — втікати від татка й мами. І тут вони щодуху кинулися за ним, Луїс швидко випередив Рейчел, та Ґейдж усе ще був надто далеко. Ґейдж сміявся, це ж така весела гра — втікати від татка, — і Луїс так непростимо повільно скорочував відстань між ними, і Ґейдж вибіг з ділянки на узбіччя траси № 15, і Луїс благав Бога, аби малий оступився та впав — коли маленькі діти швидко бігають, вони завжди падають, бо тільки в сім-вісім років людина вчиться повністю контролювати свої рухи. І Луїс благав Бога, аби Ґейдж упав, упав, так, упав, і розбив носа, голову, будь-що, і хай би були пластирі й перев’язки, але вже чути з-за повороту гуркіт страхітливої вантажівки, тієї жахливої вантажівки на десяти колесах, яка постійно їздила туди-сюди між Бенгором та заводом «Орінко» в Бакспорті. Він усе гукав Ґейджа на ім’я й вірив, що син почує його і зупиниться. Здавалося, Ґейдж починав розуміти, що гра закінчилася, що батьки так не кричать, коли це просто гра, і він намагався загальмувати, та тут грюкіт вантажівки став настільки гучним, що виповнив собою увесь світ. Луїс кинувся вперед у напівпольоті, і його розпластана на землі тінь була подібна до тіні «Стерв’ятника» над інистою травою на полі місіс Вінстон того березневого дня, і йому здавалося, що він уже вхопився пальцями за легеньку Ґейджеву куртку, а потім раптовий рух уперед — і малого вже винесло на дорогу, — вантажівка стає громом, вантажівка стає сонячними відблисками на хромованому корпусі, вантажівка стає утробним, пронизливим ревінням двигуна. Це було в суботу, три дні тому.

— Зі мною все гаразд, — відповів він Стіву. — Мені вже час іти.

— Опануй себе і допоможи їм, — попросив Стів, витираючи сльози на очах рукавом піджака. — Так ти і собі допоможеш. Ви маєте пройти через це разом, Луїсе, всі троє. Це єдиний спосіб, тільки так.

— Маєш рацію, — погодився Луїс, а в його свідомості все починалося з самого початку, тільки цього разу йому вдалося стрибнути далі, він міцно вхопився за куртку Ґейджа і нічого цього не було.

А коли відбулася та сцена у Східній залі, Еллі безцільно мовчки пересувала свою фішку в «Монополії», сидячи біля ігрової дошки з Джадом Крендалом. Однією рукою вона кидала кубик, а іншою — міцно стискала ту світлину, де вона тягне Ґейджа на санчатах.

Стів Мастертон вирішив, що Рейчел можна прийти на післяобідню церемонію — у світлі подальших подій він дуже пошкодує про своє рішення.

Ґолдмани прилетіли в Бенгор того ж ранку і зупинилися в готелі «Голлідей Інн» на Олдін-роуд. Батько Рейчел телефонував чотири рази за день, і Стіву доводилося бути дуже суворим з ним, — а під час четвертого дзвінка він навіть пригрозив старому. Ірвін Ґолдман вимагав подробиць і присягався, що навіть усі пси пекла не завадять йому зустрітися з дочкою, коли тій потрібна його допомога. Стів відповів, що Рейчел потрібен час перед прощальною церемонією, аби хоч трохи відійти від шоку. Він сказав, що нічого не знає про всіх псів пекла, та знає американського фельдшера шведської крові, який не має жодного наміру впускати абикого в дім Крідів, доки Рейчел сама не захоче вийти. Після церемонії прощання він з радістю дозволить родичам розпочати курс активної підтримки. Але до того він хоче, аби вона побула сама.

Старий вилаяв його на ідиші й кинув слухавку. Стів чекав, що Ґолдман заявиться до них, та старий вичікував. До обіду стан Рейчел трохи покращився. Вона хоча б була здатна усвідомлювати, в яких часових рамках перебуває. Жінка пішла на кухню подивитися, чи є там хоч якісь сандвічі та іще щось їстівне. «Після церемонії ж люди захочуть повернутися до нас, так?» — запитала вона у Стіва. Стів кивнув.

Там не знайшлося ні копчених ковбасок, ні холодного ростбіфа, зате в морозильнику була індичка, і Рейчел витягнула її розморожуватися. За кілька хвилин Стів зазирнув на кухню і побачив, що жінка стояла біля раковини, дивилася на індичку і ридала.

— Рейчел?

Вона обернулася до Стіва.

— Ґейдж дуже любив її. Він обожнював біле м’ясо. Я щойно збагнула, що він більше ніколи не їстиме індички.

Стів відправив її нагору одягнутися — останній тест на здатність опанувати себе, — і коли вона спустилася в простій чорній сукні, підперезаній паском, з маленьким клатчем у руках (по правді, сумочка була вечірньою), то Стів вирішив, що вона непогано тримається, і Джад з ним погодився.

Стів відвіз її до міста. Він стояв разом із Суррендрою Харду у фойє Східної зали і дивився на Рейчел, що повільно, як сновида, рухалася до вкритої квітами труни.

— Як воно, Стіве? — спокійно запитав Суррендра.

— Хуйово, — відповів Стів низьким різкуватим голосом. — А ти як думав?

— Я так і думав, що хуйово, — зітхнув Суррендра.

Насправді смаленим запахло ще зранку, коли Ірвін Ґолдман відмовився тиснути руку своєму зятеві.

Присутність великої кількості друзів та родичів вивела Луїса із заціпеніння, змусила пригадати, що саме тут відбувається і на що чекати. Він дійшов до стадії абсолютного горя, яке так вправно вміють використовувати похоронні агенти. Луїс рухався механічно, наче маріонетка.

Біля Східної зали розташовувалося невелике фойє, де люди могли покурити або просто посидіти на м’яких кріслах. У стільців був такий вигляд, наче вони щойно прибули з ліквідаційного розпродажу якогось англійського клубу на межі банкрутства. Біля дверей у церемоніальну кімнату була проста табличка з викарбуваним золотими літерами по чорному металу написом: ҐЕЙДЖ ВІЛЬЯМ КРІД. А якщо ви пройдете в інший кінець просторої білої будівлі, оманливо схожої на затишний старий будинок, то вийдете до Західної зали з табличкою: АЛЬБЕРТА БЬОРНХЕМ НЬОДО.

А в задній частині будинку була зала, вікна якої виходили на річку. Табличка зліва від дверей лишилася порожньою — цього вівторка приміщення не знадобилось.

На нижньому поверсі розташовувалась кімната зі зразками трун, що підсвічувалися міні-прожекторами, вмонтованими в стелю. Якщо глянути вгору — а Луїс глянув, і за це директор похоронного бюро на нього насупився, — то можна побачити скупчення чудернацьких тварин на стелі.

Джад ходив з ним сюди в неділю, на ранок після смерті Ґейджа, щоб обрати труну. Вони спустилися, і замість того, щоб одразу повернути праворуч, в демонстраційний зал, Луїс задумався над чимось своїм і пішов далі по коридору, до простих білих дверей, на кшталт тих, як ставлять у ресторанах між кухнею та їдальнею. Джад та похоронний агент водночас гукнули йому: «Не туди!», і Луїс слухняно пішов за ними. Він добре знав, що було за тими білими дверима, — його ж дядько був гробарем.

Східну залу було вмебльовано рядами дорогих розкладаних стільців з м’якими сидіннями та спинками. Труна Ґейджа стояла попереду, в заглибині, схожій чи то на неф, чи то на будуар. Луїс обрав модель з палісандрового дерева під назвою «Вічний Супокій», виготовлену «Американською трунарною компанією» і встелену м’яким рожевим шовком. Власник похоронного бюро погодився, що це і справді дуже красива труна, і вибачився, що в нього не було такої ж із блакитним шовком. Луїс відповів, що їх із Рейчел не переймають такі нюанси. Гробар кивнув. Він запитав у Луїса, як той планує оплачувати витрати на похорон Ґейджа. Якщо Луїс ще не вирішив, то вони могли б пройти в офіс і обговорити три найпопулярніші варіанти. У Луїсовій голові промайнуло абсурдно радісне оголошення: «Я купив труну для сина за купонами на знижку!»

Як у напівсні, він промовив:

— Я оплачу все карткою «Мастеркард».

— Гаразд, — відповів гробар.

Труна була не більше чотирьох футів завдовжки — труна для коротуна, однак вартувала вона понад шістсот доларів. Хоч її і поставили на підвищення, було важко щось роздивитися через усі ці квіти. А ближче підходити він не хотів — від нудотного квіткового запаху його тягнуло блювати.

У кінці проходу, прямо біля дверей, що вели у фойє, на підставці стояла книга. Ланцюжком до підставки була прикріплена кулькова ручка. Похоронний агент сказав, що тут Луїс може «привітати родичів і друзів».

Передбачалося, що родичі та друзі залишать у книзі свої імена та адреси. Луїс не розумів, у чому полягала хоч найменша логіка цього божевільного звичаю, та зараз він не запитував. А після похорону вони з Рейчел можуть забрати книгу собі — це видавалося йому наймакабричнішим з усього. У нього десь лежать випускні альбоми зі школи, коледжу та медичної школи. Є ще книга з весілля, зі словами «МОЄ ВЕСІЛЛЯ», викарбуваними золотими літерами на штучній шкірі. Альбом починається з фотографії, де матір допомагає Рейчел приміряти фату перед дзеркалом, і закінчується світлиною двох пар черевиків перед зачиненими дверима готелю. Була також «Дитяча книга» Еллі — правда, вони швидко втомилися вклеювати туди щось нове, — але сторінки «МОЯ ПЕРША СТРИЖКА» (з пасмом дитячого волосся) і «УПС!» (фото дитини, яка впала на попу) були дуже навіть милими.

А тепер ще й ця книга. Як же її назвати? Луїс уявив, як він задумливо стоятиме при вході, очікуючи на початок «вечірки». «КНИГА МОЄЇ СМЕРТІ»? «ПОХОРОННІ АВТОГРАФИ»? «ДЕНЬ, КОЛИ МИ ПОХОВАЛИ ҐЕЙДЖА»? А може, щось витонченіше, на кшталт «СМЕРТЬ У РОДИНІ»?

Він закрив книгу, що мала, подібно до «МОГО ВЕСІЛЛЯ», обкладинку зі штучної шкіри.

Написів на обкладинці не було.

Як і передбачалося, Міссі Дендрідж того ранку приїхала першою, добросердечна Міссі, яка десятки разів сиділа з Еллі та Ґейджем. Луїсу пригадалося, що саме Міссі взяла до себе дітей того вечора, коли помер Віктор Паскоу. Вона забрала дітей, а вони з Рейчел кохалися — спершу у ванні, потім у ліжку.

Міссі плакала — гірко, надривно, і коли вона побачила скам’яніле обличчя Луїса, то вибухнула новими сльозами і кинулася до нього. Луї обійняв і подумав, що саме так це і працює (або має працювати) — тепло людського співчуття розм’якшує твердь непримиренного болю, розбиває кам’янистий ґрунт шоку.

— Мені так шкода, — казала Міссі, прибираючи русяве волосся з блідого обличчя. — Такий хороший маленький хлопчик. Я так його любила, Луїсе, мені так шкода. Ця жахлива дорога. Сподіваюся, той шоферюга все життя у буцегарні просидить, він їхав надто швидко… Ґейдж був таким хорошим, таким милим, таким розумненьким… Чому Бог забрав його до себе, о, нам цього ніколи не збагнути, та мені шкода, шкода, так шкода…

Луїс заспокоював її, обіймав і заспокоював. Він відчував її сльози на комірці, відчував, як вона притискалася до нього грудьми. Вона хотіла знати, де Рейчел, і Луїс відповів їй, що Рейчел відпочиває. Міссі пообіцяла, що навідає її, а також що вона будь-коли готова посидіти з Еллі, якщо це потрібно. Луїс подякував їй.

Вона відійшла, все ще хникаючи. Її очі червоними плямами виділялися на тлі чорної носової хустинки. Вона вже підходила до труни, коли Луїс гукнув її. Похоронний агент — Луїс не міг пригадати його імені — казав, аби він запропонував гостям написати щось у книзі, і хай йому грець, коли він цього не зробить.

«Таємничий гостю, напишіть, будь ласка, своє ім’я»[114], — спало йому на думку, і він ледь не зайшовся божевільним, істеричним реготом. І тільки повні страждання і болю очі Міссі втримали його від сміху.

— Міссі, чи не розпишетеся ви в книзі? — запитав він. Оскільки треба було сказати щось іще, він додав: — Для Рейчел.

— Звісно ж, — відповіла вона. — Бідні Рейчел і Луїс…

І раптом Луїс збагнув, що знає, що вона зараз скаже, і чомусь дуже злякався. Слова неминуче наближалися, як чорна куля з крупнокаліберного пістолета вбивці. Знову й знову йому цілитимуть у серце впродовж цих нескінченних дев’яноста хвилин, а потім екзекуція продовжиться після обіду, коли ранкові рани ще кривавитимуть:

— Слава Богу, він не страждав. Це трапилося швидко.

«Так, це трапилося швидко, — думав він, борючись із пекучим бажанням кинути ці слова прямо їй в обличчя. — Без сумніву, це було дуже швидко, і саме тому труна закрита, і саме тому нічого не можна було вдіяти з Ґейджем, хоч би в який найкращий одяг ми з Рейчел не погодилися його вбрати, наче манекен у магазині, як би не пудрили чи гримували. Це трапилося швидко, моя-люба-Міссі, ще хвилину тому він біг по дорозі, а вже за мить лежав на ній, але не тут, а далі, біля будинку Рінджерсів. Вантажівка вдарила його і вбила, а потім ще тягнула за собою, і краще тобі вірити, що це трапилося швидко. Сто ярдів чи більше, як футбольне поле. А я біг за ним, Міссі, біг і кричав його ім’я, знову, знову і знову, неначе сподівався, що він досі живий, — і це я, лікар! Я пробіг десять ярдів і знайшов його бейсбольну кепку, пробіг ще двадцять ярдів — і там був його кросівок із наліпкою „Зоряні війни“. Люди виходили з будинків, а я все біг і кричав його ім’я, Міссі, і через п’ятдесят ярдів лежала його курточка, вивернута на той бік, через сімдесят — інший кросівок, а потім уже й Ґейдж».

Зненацька світ навколо втратив барви і все попливло перед очима. Він відчував лише кінчик книги у своїх долонях і нічого більше.

— Луїсе? — голос Міссі. Віддалений. Якийсь гуркіт у вухах.

— Луїсе? — голос ближче. Стривожений.

Світ знову набрав звичних обрисів.

— З тобою все гаразд?

Він посміхнувся.

— Так, — відповів він. — Усе нормально, Міссі.

Вона підписалася за себе і за свого чоловіка — містер та місіс Девід Дендрідж — круглим, виробленим за методикою Палмера почерком, і зазначила свою адресу — Олд Бакспорт-роуд, 67, а потім підняла очі на Луїса і швидко опустила їх, неначе той факт, що вона мешкала на вулиці, де загинув Ґейдж, був злочином.

— Тримайся, Луїсе, — прошепотіла вона.

Девід Дендрідж потиснув йому руку і щось нерозбірливо пробурчав. Його гострий, випнутий кадик ходив вгору-вниз. Потім він швидко наздогнав дружину і вони разом пішли дивитися на труну, виготовлену в Сторівілі, штат Огайо, — місці, де Ґейдж ніколи не бував і де його ніхто не знав.

За Дендріджами йшли всі решта, і Луїс приймав їх, їхні рукостискання, обійми, сльози. Комірець та верх рукава темно-сірого костюму скоро зволожилися. Задушливий запах квітів долинув навіть сюди, у задню частину кімнати, і просякнув її похоронним чадом. Він з дитинства пам’ятав цей аромат — солодкий, нудотний, смертельний запах квітів.

Тридцять два рази Луїс почув, як милосердно було те, що Ґейдж не страждав. Тридцять п’ять разів йому казали, що не відомі присуди Господні і не звідані шляхи Його. А ще дванадцять разів він почув, що Ґейдж тепер серед янголів.

Це почало діяти йому на нерви. Замість того щоб втратити своє умовне значення (як це буває з вашим власним іменем, коли його повторюють знову і знову), ці слова все глибше вгризалися в його свідомість. І коли підійшли його тесть і теща, він уже почувався пораненим бійцем.

Перша його думка була про те, що Рейчел мала рацію: Ірвін Ґолдман дійсно постарів. Скільки там йому було? П’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять? А сьогодні здавалося, що йому добряче за сімдесят. З лисою головою і гігантськими окуляриськами він був абсурдно схожим на ізраїльського прем’єр-міністра Менахема Бегіна.

Коли Рейчел повернулася з Дня подяки, вона казала Луїсу, що Ґолдман постарів, та Луїс не думав, що аж настільки. «Хоча, мабуть, тоді все було не так погано», — подумав Луїс. На День подяки старий ще ж не втратив онука.

Дорі йшла поруч з ним. Вона ховала обличчя за двома чи навіть трьома шарами чорної вуалі. Її волосся було модного блакитного кольору, який так полюбляють статечні пані з вищого класу. Вона тримала чоловіка під руку. Луїс бачив лишень, як блищали сльози у неї під вуаллю.

І тут Луїс вирішив, що минуле треба залишити в минулому, що він більше не хоче триматися за старі образи. Це вже було занадто. Він більше не міг витримувати всі ці банальності.

— Ірвіне, Дорі, — пробурмотів він. — Дякую, що прийшли.

Він простягнув до них руки, наче водночас хотів потиснути руку батьку Рейчел і обійняти її матір (або ж навіть обійняти їх обох). Він відчув, як у нього на очах виступають сльози. На якусь мить йому сяйнула божевільна думка, що вони зараз можуть знищити всі бар’єри, що Ґейдж своєю смертю допоможе їм у цьому — і, як у романах для екзальтованих панянок, смерть примирить їх, а не лише посіє нестерпний, нескінченний біль, що все зростав і зростав.

Дорі рушила до нього, бажаючи, мабуть, також простягнути йому руку. Вона почала: «О, Луїсе…» — інші слова потонули в гаморі, — і Ґолдман смикнув дружину назад. На мить вони всі троє завмерли в цій дивній позі, яку не помітив ніхто, крім них самих (і, може, похоронного агента, який стояв у кутку Східної зали — як колись стояв дядько Карл): Луїс із напівпростягнутими руками, Ірвін та Дорі Ґолдман застиглі, як фігурки на весільному торті.

Луїс побачив, що в очах тестя не було сліз — ясні і чисті, вони світилися абсолютною ненавистю. («Та чи ж він вважає, що я вбив Ґейджа, аби йому досадити?» — подумки поцікавився Луїс.) Ті очі дивилися на Луїса, оцінювали і бачили лише того плюгавого злодюгу, який викрав його дочку і завдав їй горя… а потім зовсім перестали його помічати. Потім очі зиркнули ліворуч від Луїса — туди, де стояла труна Ґейджа, і тільки тоді вони пом’якшилися.

Луїс наважився на останнє зусилля.

— Ірвіне, — мовив він. — Дорі. Будь ласка. Ми маємо пройти через це разом.

— Луїсе… — знову відповіла Дорі, м’яко, як здалося.

Вони пройшли повз нього — мабуть, Ірвін Ґолдман потягнув дружину далі, вперто не помічаючи Луїса Кріда. Вони підійшли до труни, і Ґолдман витягнув з кишені костюма маленьку чорну ярмулку.

«А ви не розписалися в книзі», — подумав Луїс, і тут болючий спазм так скрутив його кишки, що обличчя перекосилося від болю.

Ранкові відвідини нарешті завершилися. Луїс зателефонував додому. Слухавку зняв Джад і запитав, як усе минуло.

— Нормально, — кинув Луїс і попросив дати слухавку Стіву.

— Якщо вона подужає сама одягнутися, гадаю, їй можна буде дозволити прийти після обіду, — сказав Стів. — Як гадаєш?

— Так, згода, — відповів Луїс.

— Як ти там, Лу? Без усієї цієї добродушної херні, напряму — як ти?

— Нормально, — коротко доповів Луїс. — Тримаюся. Усі розписалися в книзі.

«Усі, крім Дорі та Ірвіна Ґолдманів», — подумки додав він.

— Добре, — мовив Стів. — Може, зустрінемось пообідати?

Обід. Зустрітися пообідати. Луїсові в цю мить це здалося чимось настільки диким і дивним, що йому пригадалися науково-фантастичні романи, які він читав у підлітковому віці, — Роберта Хайнлайна[115], Мюррея Лейнстера[116], Гордона Діксона[117].

Тут, на планеті Кварк, тубільці мають дуже дивний звичай: коли хтось з їхніх дітей помирає, лейтенанте Ебельсоне, вони «зустрічаються пообідати». Знаю, як гротескно і по-варварськи це може звучати, та планета ще ж тільки перебуває на стадії формування.

— Чарівно, — відповів Луїс. — Де тут є непоганий ресторан, щоб посидіти між похоронними церемоніями, Стіве?

— Заспокойся, Лу, — попросив Стів, та він не надто засмутився.

У стані гіпертрофованого спокою Луїс, як ніколи раніше, бачив людей наскрізь. Може, це була лише ілюзія, та йому здалося, що Стіва більше втішив цей різкий напад сарказму, немовби Луїс виблював жменю ядучої жовчі, ніж попередній стан спокійної відстороненості.

— Не зважай, — промовив він до Стіва. — Як щодо «Бенджаміна»?

— Чудово. «Бенджамін» — це непогано.

Він телефонував з офіса похоронного агента. Тепер, коли він проходив через Східну залу, то побачив, що вона майже порожня. Тільки Ірвін та Дорі Ґолдман сиділи в першому ряду, опустивши голову. Вони мали такий вигляд, ніби збиралися все життя просидіти тут.

«Бенджамін» справді непоганий вибір. Бенгор був містом ранніх обідів, тому близько першої ресторан був практично порожнім. Джад також приїхав зі Стівом і Рейчел, і вони всі четверо пообідали смаженим курчам. У якусь мить Рейчел пішла до вбиральні й затрималася там надовго, чим викликала хвилювання Стіва. Він уже хотів було попросити офіціантку перевірити, як там вона, коли жінка повернулася з червоними від сліз очима.

Луїс копирсався виделкою у своєму курчаті і пив багато пива «Шлітц». Небагатослівний Джад подавав йому пляшку за пляшкою.

Усі четверо майже не торкалися своїх обідів, і боковим зором Луїс бачив, що офіціантка — товста дівчина з гарненьким личком — ніяк не могла вирішити, підходити їй чи ні, аби запитати, чи все гаразд з їхньою їжею. Та потім вона побачила червоні очі Рейчел і зрозуміла, що це питання недоречне.

За кавою Рейчел сказала дещо таке несподіване і різке, що це шокувало всіх, особливо Луїса, який уже трохи куняв від пива.

— Я віддам його речі Армії Спасіння.

— Правда? — за мить перепитав Стів.

— Так, — відповіла Рейчел. — У нього багато одягу… Всі його джемпери… Вельветові штани… Сорочки… Хтось буде радий їх отримати. Вони всі в чудовому стані. Звісно, крім тих, які були на ньому, коли… Вони… роздерті.

Останнє слово потонуло в риданні. Вона спробувала випити кави, та це не допомогло. Уже за мить Рейчел гірко плакала, сховавши обличчя в долонях.

А потім настав дуже химерний момент. Усі лінії напруги зараз перетнулися на Луїсові. Він знав це через усе те ж надприродне чуття, яке не залишало його з самого ранку. Навіть офіціантка відчула цю концентрацію напруги. Вона завмерла біля столу, де розкладала серветки і столові прибори. На мить Луїс був збитий з пантелику, та раптом збагнув: усі чекають, коли він заспокоїть дружину.

Однак він не міг цього зробити. Він справді хотів. Він знав, що мав вчинити саме так. І все одно не міг. Йому завадив кіт. Раптова думка, що зринула нізвідки. Кіт. Грьобаний кіт. Черч з його закатованими мишами та птахами. Коли Луїс їх знаходив, то швиденько все прибирав, не кажучи ні слова, зовсім не протестуючи. Врешті-решт, він же їх купив. Але невже і Ґейджева смерть також ішла в комплекті?

Луїс бачив свої пальці. Він знову бачив свої пальці. Він бачив свої пальці, коли вони ковзнули по куртці Ґейджа. А потім куртка Ґейджа зникла. І сам Ґейдж також зник.

Він втупився у кавову гущу на дні кухлика і зовсім не зважав на те, як ридала дружина.

За мить — яка для всіх них була вічністю — Стів поклав руку на плече Рейчел і ніжно обійняв її. Він кинув на Луїса повний докору і злості погляд. Тоді Луїс глянув на Джада, але той лише присоромлено опустив очі. Ніде було шукати підтримки.

— Я завжди знав, що трапиться щось подібне, — мовив Ірвін Ґолдман. Його слова стали початком всього. — Я знав це ще тоді, коли вона тільки вийшла за тебе заміж. «Ти пізнаєш горе і біль, які тебе знищать», — сказав я їй. І ось тепер… Ти тільки поглянь на весь цей… бруд.

Луїс повільно подивився на тестя, що несподівано виник перед ним, наче лихомовний чортик у ярмулці з табакерки. Інстинктивно він спробував знайти поглядом Рейчел — зараз вона мала чергувати біля книги відгуків, — але її там не було.

На вечірнє прощання прийшло значно менше людей, і десь за півгодини чи трохи більше Луїс зміг підійти до першого ряду стільців і сісти ближче до бокового нефу. Він заледве щось розумів — побічно відзначив про себе, як надміру солодкаво пахли квіти, — окрім того, що дуже втомився і хоче спати. Пиво в цьому було винне тільки частково. Мозок ось-ось мав вимкнутися. Було б добре. Можливо, через дванадцять чи шістнадцять годин безпробудного сну він зможе втішити Рейчел.

Луїсова голова опускалася, поки він не втупився поглядом у свої долоні, які вільно звисали між колін. Монотонне дзижчання голосів десь за спиною заспокоювало. Йому полегшало, коли він побачив, що Ірвіна та Дорі немає, але не слід було забувати, що така гарна річ, як їхня відсутність, не може тривати довго.

— Де Рейчел? — спитав Луїс.

— З матір’ю. Там, де і повинна бути, — Ґолдман говорив з підкресленим тріумфом, як людина, котра щойно уклала велику угоду. В його віддиху вчувалося віскі. Багато віскі. Він стояв перед Луїсом, схожий на хирлявого окружного прокурора, який поставив перед лицем правосуддя абсолютно винну людину. Він ледве тримався на ногах.

— Що ви їй сказали? — Луїс відчував, як у ньому скипає лють. Він точно знав, що Ґолдман щось сказав його дружині. Це було написано в нього на обличчі.

— Нічого, окрім правди. Я сказав їй, що вона отримала своє. Так буває, коли виходиш заміж проти волі батьків. Я пояс…

— Ви це їй сказали? — не вірячи власним вухам, перепитав Луїс. — Ви ж не могли їй такого сказати, правда?

— Міг навіть більше, — продовжував Ґолдман. — Я завжди знав, що це чи щось подібне трапиться. Ще коли я вперше тебе побачив, то вже знав, що ти за один, — він потягнувся вперед, дихаючи перегаром від віскі. Старий ніби хотів поділитися великою таємницею. — Я ж тебе наскрізь бачу, дурилюд ти надутий. Ти втягнув мою доньку в цей дурний, безглуздий шлюб, обернув її на брудну помивачку, а потім дозволив її сину бігати по трасі, як якомусь… бурундуку.

Більша частина його слів проходила повз Луїса. Він усе ще намагався усвідомити, що цей нікчемний прищ посмів…

— Ви сказали їй таке?! — повторив він. — Ви сказали це?!

— Сподіваюся, ти гнитимеш у пеклі, — хрипів Ґолдман, рвучко трясучи головою в такт словам. Із налитих кров’ю карих очей Ірвіна Ґолдмана бризнули сльози. Його лиса голова блищала в приглушеному світлі флуоресцентних ламп. — Ти обернув мою любу донечку на помивачку… вкрав її у мене… і дозволив моєму онуку загинути огидною смертю на сільській дорозі.

Його голос перейшов на істеричний лемент.

— Де ж ти був? Прилип тухесом до стільця, поки малий пустував на дорозі? Думав про свої тупі медичні статейки? Гівно свиняче, чим ти займався? Смердюча ти срака. Дітовбивця! Діто…

Вони стояли там. Вони стояли в глибині Східної зали. Вони стояли там, і Луїс бачив, як піднялася його рука. Він бачив, як рукав піджака зсунувся назад, оголюючи білий манжет сорочки. Він побачив яскравий відблиск запонки. Рейчел подарувала йому комплект на третю річницю їхнього весілля. Вона і припустити не могла, що її чоловік вдягне ці запонки на похорон їхнього тоді ще не народженого сина. Пальці, немов не його, з’єдналися в кулак. Той зіткнувся з ротом Ґолдмана. Луїс відчув, як губи старого розплющилися і поїхали вбік. Нудотне відчуття; наче ти роздавив у кулаку слимака. Жодного вдоволення. За губами тестя він відчув сувору, тверду правильність зубних протезів.

Ґолдман незграбно відступив. Його рука впала на труну Ґейджа, зсунувши її. Одна з ваз, переповнена квітами, впала і розбилася. Хтось закричав.

Це була Рейчел, котра намагалася вирватися з рук матері. Решта присутніх у залі — десять чи п’ятнадцять осіб, — здавалося, застигли між страхом і збентеженням. Стів відвіз Джада назад у Ладлоу, і Луїс був йому за це вдячний. Він не хотів би, щоб Джад став свідком такої сцени. Це було непристойно.

— Не чіпай його! — закричала Рейчел. — Луїсе, не чіпай мого батька!

— Любиш бити старих? — пронизливо кричав Ірвін Ґолдман, ця товста чекова книжка. Він шкірився закривавленим ротом. — Любиш бити старих? Я не здивований, сучий ти потрох. Зовсім не здивований.

Луїс відвернувся, і Ґолдман вдарив його по шиї. Це був просто незграбний і легкий удар навідмаш, але Луїс був до нього не готовий. Різкий паралізуючий біль, через який буде важко ковтати найближчі декілька годин, пронизав горло. Голова смикнулася, і він упав на одне коліно.

«Спочатку квіти, тепер я». Як там співали «Реймонзи»: «Гей-гай, ану давай». Він подумав, що може засміятися, але сміху не було. З горла лунав тихий стогін.

Рейчел знову закричала.

Ірвін Ґолдман — рот усе ще залитий кров’ю — наступав на зятя, копаючи його ногами по нирках. Біль перейшов в агонію. Луїс уперся руками в килим, щоб не впасти на живіт.

— Ти навіть проти старого не вистоїш, синку! — збуджено волав Ґолдман. Він знову копнув Луїса. Цього разу не потрапивши по нирці, старий чорною туфлею вдарив зятя по лівій сідниці. Той рохнув від болю і таки розпластався на підлозі. Підборіддя з виразним тріском стукнуло об килим, і чоловік прикусив язика.

— Ось так! — горлав Ґолдман. — Такого копняка під дупу я мав тобі дати, тільки-но ти почав ошиватися навколо. Виродок. Ось тобі, — він знову штурхонув Луїса, цього разу потрапивши по іншій сідниці. Тесть ридав і шкірився. Луїс тільки зараз побачив, що старий не голився — на знак жалоби. Похоронний агент кинувся до них. Рейчел, котра врешті вирвалася з рук матері, теж підбігла, вся в сльозах.

Луїс якось перевернувся на бік і сів. Коли тесть знову підняв на нього ногу, Луїс обома руками схопив того за ступню — немов футбольний м’яч — і з усієї сили відштовхнув.

З ревом Ґолдман полетів назад, розмахуючи руками, щоб втримати рівновагу. Він наштовхнувся на труну Ґейджа «Вічний супокій», зроблену в Сторвілі, штат Огайо, яка коштувала недешево.

«Оз, Вевикий і Гвізний, щойно впав на домовину мого синочка», — здивовано подумав Луїс. Маленька, наче іграшкова, труна з гуркотом полетіла з підставки. Спочатку звалився її лівий бік, потім правий. Замок клацнув. Навіть крізь крики та ридання Рейчел, навіть крізь лемент Ґолдмана, який ревів, мов той віслюк з дитячої гри[118], Луїс почув, як клацнув замок.

Насправді труна не розкрилася. Розбиті, роздавлені рештки Ґейджа не вивалилися на підлогу під ноги ошелешеним відвідувачам. Єдине, що до болю в серці хвилювало Луїса, це те, як впала труна — не на бік, а на дно. Так само легко вона могла впасти будь-як інакше. Тим не менш на якусь незбагненну мить, коли віко домовини тихо хряснуло об зламаний замок, Луїс помітив клаптик чогось сірого — костюм, який купили, щоб вдягнути на мертве тіло Ґейджа. А ще було щось рожеве. Можливо, ручка Ґейджа.

Усе ще сидячи на підлозі, він затулив очі руками і заплакав. Його більше не цікавив ні тесть, ні балістичні ракети МХ[119], ні сучасні методи накладання швів, ні смерть Усесвіту від спеки. Зараз Луїс Крід хотів тільки одного: померти. Раптом у його голові виринув фатальний образ: Ґейдж з накладними вушками Міккі Мауса; Ґейдж, сміючись, потискає лапу величезному Гуфі[120] на головній вулиці у «Світі Діснея». Він бачив сина абсолютно чітко.

Одна з підставок упала, а інша похилилася, як п’яна, на кафедру, за якою котрийсь міністр міг би виголошувати надгробну промову. Ґолдман, розлігшись серед квітів, також плакав. З розбитих ваз струменіла вода. Квіти, деякі з яких були роздавлені і зламані, ще сильніше поширювали свій задушливий аромат.

Рейчел усе кричала і кричала.

Луїс не знав, як цьому зарадити. Образ Ґейджа з вухами Міккі Мауса не зникав, аж доки він не почув, що цього вечора будуть феєрверки. Він сидів, сховавши обличчя в долонях. Не хотів, щоб люди його бачили; не хотів, щоб вони бачили його заплакане, повне провини, болю та сорому лице; понад усе він прагнув приховати боягузливе бажання померти і вийти з пітьми.

Похоронний агент та Дорі Ґолдман вивели Рейчел геть. Вона все ще тряслася від ридань. Згодом в іншій кімнаті (яка, на думку Луїса, призначалася спеціально для тих, хто ламався під гнітом власного горя, — кабінет для істериків) вона стихла. Луїс — приголомшений, але все ще при тямі — цього разу втішав дружину, коли наполіг, щоб їх залишили на самоті.

Удома Луїс вклав Рейчел на ліжко і зробив їй ще один укол. Він натягнув ковдру їй до підборіддя і пильно поглянув у вощане, блідаве обличчя.

— Рейчел, мені так шкода, — промовив він. — Я б усе віддав, аби його повернути.

— Усе гаразд, — сказала Рейчел дивним, безбарвним голосом і, перекотившись на свій бік ліжка, відвернулася від нього.

Старе, затерте питання: «З тобою все гаразд?» ледь не злетіло з губ, але Луїс вчасно прикусив язика. Це було неправильне питання; це було не те, що він хотів знати.

— Наскільки все погано? — спитав він врешті.

— Доволі погано, Луїсе, — Рейчел видала звук, який трохи нагадував сміх. — Коли відверто, то триндець, як жахливо.

Потрібно було зробити щось іще, але Луїс не знав, що саме. Він раптом відчув образу на дружину, на Стіва Мастертона, на Міссі Дендрідж та її чоловіка з гострим, випнутим уперед кадиком, на всіх тих клятих гостей. Чому саме він — та жилетка, в яку всім конче необхідно поплакатися?

Він вимкнув світло і вийшов з кімнати. Луїс збагнув, що й дочці він навряд чи зможе допомогти більше. На якусь божевільну мить, побачивши її в тьмяно освітленій кімнаті, він подумав, що то сидить Ґейдж. Він подумав, що все це був лише жахний сон, як тоді, коли мертв’як Паскоу повів його лісами до «Кладвишча домажніх тварин». На якусь частку секунди його зморений мозок прийняв цю ідею. В усьому були винні тіні — кімнату осявало лише мінливе світло портативного телевізора, який їм передав Джад — коротати ці надзвичайно повільні та надзвичайно довгі години.

То був не Ґейдж, а Еллі. Тепер вона не тільки тримала в руках фотографію з Ґейджем на ґринджолах, а й сиділа на його стільці. Вона забрала його з Ґейджевої кімнати і перенесла до себе. Це був маленький складаний стільчик з полотняним сидінням та полотняною спинкою. На ньому по трафарету було виведено: ҐЕЙДЖ. Рейчел підписала свого часу всі чотири стільці. Кожен член родини отримав по одному з власним іменем на спинці.

Еллі була завеликою для Ґейджевого стільця. Вона ледь втиснулася в нього, і сидіння небезпечно прогнулося. Вона притискала знімок до грудей і дивилася на блимання телевізійного екрана.

— Еллі, — сказав Луїс, вимикаючи телевізор. — Час спатки.

Дівчинка якось таки вилізла зі стільчика і підняла його. Вона явно збиралася спати з ним.

Луїс завагався, казати щось чи ні, і врешті спитав:

— Хочеш, я тебе вкрию?

— Так, — відповіла Еллі.

— Хочеш… може, ти хотіла б сьогодні спати з мамою?

— Ні.

— Ти певна?

Еллі ледь помітно всміхнулася.

— Ага, вона постійно перетягує ковдру на себе.

Луїс і собі всміхнувся:

— Тоді давай бігом.

Замість того щоб намагатися засунути стільчик у ліжко, дівчинка поставила його біля узголів’я, і Луїсу спав на думку абсолютно абсурдний образ: він у приймальному кабінеті найменшого в світі психіатра.

Дочка роздягнулась, перед цим поклавши фотографію Ґейджа на подушку, натягнула на себе нічну сорочку і забрала фото з собою до ванни. Там вона поклала його біля себе, умилася, почистила зуби та з’їла таблетки з фтором. Потім вона забрала фото і вклалася з ним у ліжко.

Луїс сів біля неї:

— Хочу, щоб ти знала, Еллі. Якщо ми любитимемо одне одного, то пройдемо через усе це.

Кожне слово нагадувало скрип дрезини, яку навантажили мокрими мішками, і під кінець фрази Луїс почувався повністю виснаженим.

— Я дуже-дуже хочу, аби Ґейдж повернувся, — спокійно промовила Еллі. — Я молитиму Бога про це. Сильно-сильно проситиму його…

— Еллі…

— Бог може повернути його, якщо захоче. Він може зробити все, що Він забажає…

— Еллі, Бог не робить таких речей, — ледь зміг вимовити Луїс, бо відразу згадав Черча. Як той сидів на краю унітаза і витріщався на Луїса своїми мутними очима, доки чоловік лежав у ванній.

— Робить, — запевнила дочка. — У недільній школі вчителька розказала нам про того чоловіка… Лазаря. Він помер, а Ісус повернув його до життя. Він промовив: «Лазарю, вийди сюди», і вчителька сказала, що якби Він просто сказав вийти сюди, то, мабуть, з могил піднялися б усі померлі, а Ісусу був потрібен тільки Лазар.

І знову абсолютно абсурдна фраза злетіла з його губ (хоча день і так був ущерть заповнений абсурдом):

— Це було дуже давно, Еллі.

— Я готуватимуся до його повернення, — залепетала вона. — Я триматиму його фотографію і сидітиму на його стільчику…

— Еллі, для його стільчика ти завелика, — Луїс взяв у долоню її гарячу ручку. — Ти зламаєш його.

— Бог не дасть, щоб він зламався, — відповіла Еллі. Голос її був спокійним, та Луїс помітив коричневі півмісяці у неї під очима. Було так боляче на неї дивитися, що Луїс відвернувся. Можливо, коли стілець Ґейджа розвалиться, вона почне трошки краще розуміти, що сталося.

— Я дивитимуся на фото і сидітиму на його стільчику. Їстиму його сніданки. — У Еллі та Ґейджа були різні сніданки; Еллі якось сказала, що Ґейджів сніданок на смак, як козюльки. Якщо з пластівців у домі були тільки «Какаові ведмедики», Еллі їла варені яйця або ж просто залишалася голодною. — Я їстиму квасолю, хоча я її терпіти не можу, і читатиму всі книжки Ґейджа… Я буду… буду… Знаєш, триматиму все готовим… якщо раптом…

Вона заплакала. Луїс навіть не намагався втішати її, тільки прибрав пасма волосся, що прилипли їй до лоба… Те, про що вона говорила, мало свій збочений, ненормальний сенс. Залишити двері прочиненими. Не давати речам вкритися пилом. Тримати Ґейджа в «Топі кращих хітів», не дозволяти йому зійти зі сцени. Пам’ятати, коли Ґейдж зробив це… чи те… О, так, це було чудово… старий добрий Ґейдж, чудо-дитина. Коли це перестане завдавати болю, це перестане мати будь-який сенс. Можливо, Еллі, думав Луїс, чудово розуміє, як це легко: дозволити Ґейджу залишатися мертвим.

— Не плач, доню, — прошепотів він. — Це все мине.

Вона поплакала ще хвилин п’ятнадцять. Насправді вона заснула ще до того, як спинилися її сльози.

«Залишай його живим, Еллі, якщо ти цього хочеш, — подумав Луїс і поцілував її. — Ймовірно, мозгоправи скажуть, що подібне є нездоровою поведінкою, та я тільки за! Просто я знаю, що настане день — можливо, навіть зовсім скоро, коли ти забудеш взяти фотографію і я побачу, що ти залишила її на ліжку в порожній кімнаті, а сама поїхала кататися на велосипеді по дорозі, чи гуляти полем, що за будинком, чи сидіти у Кетті Макгоїнз над набором „Сет Перфект“[121]. Ґейджа не буде з тобою, в ту мить, коли Ґейдж вилетить з „Топу кращих хітів“, сховане в серці маленької дівчинки стане „чимось, що трапилося у 1984 році“. Відлунням минулого».

Луїс вийшов з кімнати і на мить застиг перед сходами. Він збирався — але не дуже серйозно — іти спати.

Він знав, що йому потрібно. І пішов униз отримати це.

Луїс Альберт Крід методично напивався. Унизу, в льосі, стояли п’ять упаковок світлого пива «Шлітц». Луїс пив пиво, Джад пив пиво, Стів Мастертон також пив його, Міссі Дендрідж часом могла випити одну-дві банки, поки гляділа дітей (дитину, виправив себе Крід, спускаючись у льох). Навіть Чарлтон, у тих рідкісних випадках, коли навідувалася до них, надавала перевагу пиву, звісно, якщо воно було світлим, а не вину. Тому одного дня минулої зими Рейчел купила десять упаковок пива «Шлітц» на ярмарку. «Ти не їздитимеш до Хуліо в Оррінгтон щоразу, коли хтось приходить без запрошення, — сказала тоді вона. — Як ти любиш цитувати Роберта Паркера: будь-яке пиво з холодильника, коли всі магазини вже зачинені, — гарне пиво. Тож пий і думай, скільки „капусти“ ми зекономили». Минулої зими. Коли все було гаразд. Коли все було гаразд. Навіть смішно, як швидко і просто твій мозок провів цей розподіл.

Луїс взяв упаковку і поставив усі банки в холодильник. Дістав собі одну і хряснув дверцятами. Черч повільно звивався біля буфета, слухав гудіння холодильника і пильно дивився на Луїса. Кіт не підходив до нього. Можливо, Луїс надто часто його копав.

— У мене немає нічого для тебе, — буркнув він коту. — Ти вже з’їв свої консерви. Хочеш іще чогось — іди вбий пташку.

Черч стояв і витріщався. Луїс прикінчив уже з півбанки, і раптом йому спала іще одна думка.

— Ти ж їх навіть не їси? — спитав Луїс. — Просто вбиваєш, та й по всьому.

Черч пошвендяв у вітальню, ймовірно, зрозумівши, що їжі не буде, і через хвилину Луїс пішов за ним.

Чомусь знову згадалося: «Гей-гай, ану давай!»

Луїс сів у крісло і знову зиркнув на Черча. Той улігся на килим перед телевізором і стежив за Луїсом. Можливо, кіт був готовий будь-якої миті підскочити і втекти, тільки-но чоловік розлютиться і захоче чимось у нього жбурнути.

Але Луїс тільки підняв своє пиво.

— За Ґейджа! — сказав він. — За мого сина, який міг би стати актором, олімпійським плавцем чи йобаним президентом США. Що ти на це скажеш, придурку?

Черч глипнув на нього своїми тупими мутними очима.

Луїс одним болючим ковтком допив решту пива, підвівся, підійшов до холодильника і взяв іще.

Тільки після третьої банки він відчув, що вперше за весь день досягнув якоїсь рівноваги, а коли прикінчив усю шестипляшкову упаковку, то зрозумів, що, можливо, навіть засне в найближчі години. Він повернувся від холодильника з восьмою чи дев’ятою банкою (по правді, він давно вже збився з рахунку і тепер хитався туди-сюди). Погляд його впав на Черча, який дрімав — чи тільки прикидався, що дрімає, — на телевізорі. Дивне запитання саме собою виникло в його голові. Воно було таким простим і природним, що, здавалося, весь час було там, у глибині його свідомості.

«Коли ти зробиш це? Коли ти поховаєш Ґейджа на „Кладвишчі домажніх тварин“?»

А за ним миттєво:

«Лазарю, вийди сюди».

Сонний, заціпенілий голос Еллі:

«Вчителька сказала, що якби Він просто сказав вийти сюди, то, мабуть, з могил піднялися б усі померлі».

Думки про такі первісні, стихійні сили пронизали Луїса холодом. Він раптом згадав, як Еллі розповідала про свій перший день у школі, як Ґейдж заснув у нього на колінах, поки вони з Рейчел слухали белькіт доньки про «Старого Макдональда» і місіс Берріман. Він згадав свої слова: «Я тільки вкладу малого спати», а коли піднявся з сином нагору, жахне передчуття пронизало його, і тільки тепер він збагнув: ще тоді, у вересні, якась частинка його знала, що Ґейдж скоро загине. Частинка його знала, що Оз, Вевикий і Гвізний, був поряд. Це був нонсенс, це була дурниця, це була забобонна маячня у своєму чистому неприкритиму вигляді… і це була правда. Він знав це. Луїс пролив на сорочку пиво, і Черч стомлено підняв голову, перевіряючи: може, ось-ось почнеться атракціон «віддухопель кота».

Луїс раптом пригадав своє запитання до Джада; пригадав, як рука старого смикнулась, скинувши зі столу дві порожні пляшки з-під пива. Одна з них тоді розбилася.

«Не говори ніколи про таке, Луїсе».

Але насправді він хотів розказати — чи принаймні думав про це. «Кладвишче домажніх тварин». Те, що лежало за ним. Ідея була вбивчо привабливою. Вона ховала в собі логіку, яку неможливо було заперечувати, своєрідний баланс. Черч загинув на дорозі, Ґейдж загинув на дорозі. Ось лежав Черч (Звісно, він змінився! Був гидким у певному сенсі!), але він був тут. Еллі, Ґейдж, Рейчел, усі вони поладили з котом. Так, він убивав пташок, це правда, він тягнув додому вбитих мишей, але ж усі коти так роблять. Черч зовсім не став чимось на кшталт монстра Франкенштейна. Багато в чому Черч залишився все тим же добрим котом, що і раніше. На загал, з Черчем все було гаразд.

«Ти намагаєшся дати всьому раціональне пояснення, — прошепотів голос. — З Черчем не було все гаразд. Він став зловісним привидом. Ґава… Пам’ятаєш ту ґаву, Луїсе?»

— Святий Боже, — промовив Луїс наче не своїм, стривожено тремтячим голосом.

Бог, ну звісно, чудово. У похмурих книженціях про вампірів та привидів зараз був би найкращий час, аби пом’янути ім’я Бога. Тож про що — про що, в ім’я Бога, — він думав? Він думав про страшне богохульство, у котре навіть зараз не міг повністю повірити. Найгірше те, що він брехав собі. Не просто намагався раціоналізувати відоме йому, а відверто брехав.

«Яка ж тоді правда? Ти дійсно хочеш знати цю грьобану страшну правду? Яка вона?»

Почнімо з того, що Черч більше не кіт взагалі. Він виглядає, як кіт, навіть поводиться так само, але він не більше, ніж дешева імітація. Люди не могли зазирнути за неї, але вони відчували щось недобре, кіт просто сочився цим. Луїс згадав, як одного разу до них на гостину завітала Чарлтон. Це були якісь передріздвяні посиденьки. Вони сиділи тут, у вітальні, розмовляли після вечері, і Черч стрибнув їй на коліна. Чарлтон миттєво відштовхнула кота, а її рот викривила інстинктивна гримаса огиди.

Великої біди в цьому не було. Ніхто цього навіть не прокоментував. Але там було щось. Чарлтон відчула — кіт був чимось лихим. Луїс допив пиво і знову посунув до холодильника. Якщо Ґейдж повернеться таким, це буде жахливо.

Пиво зашипіло, і Луїс зробив глибокий ковток. Він сп’янів… Дуже сп’янів, і завтра у нього страшенно болітиме голова. «Як я пішов на похорон мого сина з похміллям» — автор Луїс Крід. Автор нашого бестселера «Як через мене мій син потрапив під колеса вантажівки» та інших захопливих творів.

Напитися. Точно. Він розумів, що, тільки напившись у дим, зможе тверезо обдумати цю божевільну ідею.

Попри все ідея видавалася йому вбивче привабливою, сповненою хворого блиску і потворної чарівності. Так, перш за все, ця думка мала особливий шарм.

У його голові з’явився Джад.

«Ти робиш це тому, що воно тримає тебе. Тому що індіанський могильник — таємне місце, а таємницею хочеться поділитися… Вигадуєш якісь причини… Тобі навіть здається, що це хороші причини… Та здебільшого ти робиш це, бо хочеш… Або мусиш…»

Низький протяжний голос Джада, голос чистокровного янкі, пронизував плоть. На шкірі повстали сироти, здавалося, ніби по шиї хтось провів довгим пером.

«Бо це таємниця… Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — як ота земля на кладовищі мікмаків. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того…»

Луїс почав розуміти те інше, що розповідав йому Джад про могильник мікмаків. Він почав порівнювати дати, сортувати їх, складати — робив усе те ж саме, що й коли складав важкі іспити.

Пес. Спот.

«Я міг роздивитися місця, де сплутані дроти поранили його, — там не було шерсті, а на шкірі виднілися виямки».

Бик. Інший образ з’явився у нього перед очима.

«Лестер Морган закопав на індіанському могильнику свого бугая Генретті… Лестер тягнув його аж туди на санях… Застрелив його через два тижні… Бугай став злобним, дійсно злобним. Але це єдина тварина, яка справді стала небезпечною.

Він став злобним.

Людське серце твердіше за камінь.»

Він став дійсно злобним.

Це єдина тварина, яка справді стала небезпечною.

Зазвичай ти робиш це, бо, якщо ти там бував, — це твоє місце.

Не було шерсті, а на шкірі виднілися виямки.

Генретті… ідіотське ім’я для бугая.

Людина жне плоді того, що сіє…

То мої щури. То мої птахи. Я купив цих довбодзьобів.

Це твоє місце, таємне місце, і воно належить тобі, а ти належиш йому.

Він став злобним, але це єдина тварина, яка справді стала небезпечною.

Що ти купиш наступного разу, Луїсе, коли вночі завиватиме вітер, а місяць прокладе шлях крізь дерева до цього місця? Хочеш знову дряпатися на ті сходи? Коли люди дивляться фільм, вони знають, що персонажі коять несусвітню дурницю, дряпаючись цими сходами, але в реальному житті вони роблять те саме — палять, не пристібають паски безпеки, переїжджають з родинами поближче до доріг, якими з ранку до вечора сновигають вантажівки. Отже, Луїсе, що скажеш? Ти дійсно хочеш знову видряпатися тими сходами? Ти хочеш залишити свого сина мертвим чи пройдеш крізь двері № 1, двері № 2 чи навіть двері № 3?

Гей-гай, ану давай!

Став злобним… тільки тварин… на шкіри виднілися… людина… твій… його…

Луїс вилив решту пива до раковини, відчуваючи, що його зараз знудить. Кімната закружляла, як при хитавиці.

У двері постукали.

Довгий час — принаймні він так думав — Луїс вірив, що цей звук існує лише в його голові, галюцинація. Але стук лунав та й лунав собі, спокійно, невблаганно. І зненацька Луїс зрозумів, що розмірковує над історією про мавпячу лапку, і холодний жах скував його тіло. Він, здавалося, відчував фізичну реальність цього — як мертва лапа, що зберігалася в холодильнику, як мертва лапа, що раптово зажила окремим власним життям, заповзла йому під сорочку, вчепившись у тіло, якраз навпроти серця. Дурний образ, надмірний і дурний, але він зовсім не здавався дурним. Ні!

Луїс підійшов, хитаючись до дверей, повернув безсилими пальцями ключа. Коли він прочинив двері, то подумав: «Це Паскоу».

Кажуть же, що Джим Моррісон[122] повернувся з мертвих і став ще величнішим, ніж раніше. Паскоу стоїть там у шортах величний, мов саме життя, і запліснявілий, мов несвіжий хліб. Паскоу з огидно розкроєним черепом. Паскоу, який прийшов знову попередити його: не ходи туди. Як там співали «Енімалз» у своїй старій пісні? «Крихітко, будь ласка, не ходи, крихітко, БУДЬ ЛАСКА, не ходи, знаєш, я любив тебе завжди, крихітко, будь ласка, не ходи…»[123]

Двері розчахнулися, і там, у холодній пітьмі півночі, між днем Прощання і днем Поховання його сина, стояв Джад Крендал. Його тонке біле волосся майоріло в крижаному мороці.

— Про вовка промовка, а він і в хату, — хрипло вимовив Луїс. Він спробував засміятися. Час, зробивши повне коло, повернувся на початок. Знову був День подяки. Зараз вони покладуть задубіле, неприродно вигнуте тіло кота Еллі, Вінстона Черчилля, до смітникового пакета і рушать.

«Не питай навіщо, ми просто маємо піти туди».

— Можна зайти, Луїсе? — спитав Джад. Він дістав пачку «Честерфілд» з нагрудної кишені і взяв цигарку в зуби.

— Знаєш, — буркнув Луїс, — зараз уже пізно. До того ж я випив купу пива.

— Ага, я вчув запах, — відповів старий. Він запалив сірника. Вітер загасив його. Джад спробував запалити ще один, склавши руки човником, але пальці в нього тремтіли, і благенький вогник знову згас. Тоді він дістав третього сірника, вже приготувався запалити його, але підвів погляд на Луїса, що стояв у дверному прорізі. — Ніц не можу запалити цю штукенцію. То, мо’, пустиш мене, Луїсе?

Луїс відступив убік, і Джад зайшов усередину.

Вони сиділи за кухонним столом з пивом у руках. «Ми вперше самі сидимо на нашій кухні», — здивовано подумав Луїс. На півдорозі до вітальні вони почули, як Еллі скрикнула уві сні. Вони завмерли, немов грали в дитячу гру. Крик не повторився.

— Гаразд, — сказав Луїс. — Що ти тут робиш о чверть на першу ночі того дня, коли мають поховати мого сина? Ти, звісно, друг, Джаде, але все це вельми не вчасно.

Джад випив, витер рота рукою і глянув прямо на Луїса. Цей погляд був настільки чистим і зрозумілим, що Луїс не витримав і опустив очі долу.

— Ти знаєш, чому я тут, — мовив Джад. — Ти зараз думаєш про теє, про що ніц не можна думати, Луїсе. Гірше того, я страшуся, що для себе ти вже все вирішив.

— Я не думав ні про що, окрім як піти спати, — відповів Луїс. — Мені ще завтра йти на похорон.

— То я завинив, що сьогодні у твоєму серці більше болю, ніж мало б си бути, — тихо проговорив Джад. — Зважаючи на те, що я знаю, то се через мене Ґейдж потрапив під машину.

Луїс вирячився на нього:

— Що? Джаде, не верзи дурниці.

— Ти здумав вернути його в наш світ. Не боронися, що такеє спадало тобі на ум, Луїсе.

Той просто промовчав.

— Наскільки розповсюдився його вплив? — спитав старигань. — Ти можеш мені сказати? Ні, але я сам можу відповісти на се питання. Я прожив усе своє життя на цьому ошматті світу. Я знав про мікмаків, і те місце завше було для них якимось священним місцем… але в поганому сенсі. Стенні Б. розповідав мені про се. Мій батько сказав мені пізніше. Опісля того, як Спот умер вдруге. Тепера мікмаки, штат Мен і уряд США сперечаються в суді, кому належить ся земля. Хто її власник? Ніхто насправді не знає, Луїсе. Більше ніхто. Свого часу різні люди заявляли си про свої права, але всі вони лишалися ні з чим. Енсон Ладлоу, правнук засновника міста, один із єдних. Його позов, мабуть, найліпший з тих, що вчиняли блідолиці, відтоді як Джозеф Ладлоу-старший отримав си халупу в дар від круля Георга, коли Мен ще був великов провінцією колонії в затоці Массачусетс. Ба, бігме, і йому судова справа була пеклом, бо ж зустрічний позов направили си інші Ладлоу. Був хлоп на ім’я Пітер Дімарт, готовий переконливо довести, що теж єден кревно до славного роду Ладлоу. Джозеф Ладлоу-старший на старості віку став бідним на гроші і багатим на ґрунти та постійно дарував си товаришам по чарці то два, то чотири акри землі.

— І не велося ніяких записів? — несподівано для самого себе заінтриговано запитав Луїс.

— О, наші діди не вельми си то й вірили усілякім канцеляріям, — промовив Джад, запалюючи нову цигарку від недопалка попередньої. — Тогочасна дарча на ґрунти виглядала так, — Джад заплющив очі і процитував, — від старого клена, що стоїть си на верхівці Квінсберського пагорба, і до Оррінгтонського струмка, що зміїться по цьому клаптю з півночі на південь… — Джад ощирився без тіні веселощів. — Але старий клен впав у 1882 році і, скажімо так, зогнив на порохню у 1900-му, а Оррінгтонський струмок всох і став болотом за ті десять років, що були між кінцем Великої війни та обвалом на фондовій біржі. Врешті-решт добрячим бедламом те все обернулося. Але старого Енсона воно вже ніяк не торкнуло. Його вбило блискавицею, якраз тама, де зара той могильник.

Луїс подивився на Джада. Той сьорбнув іще пива.

— То все дарма. Є багацько місць, про які питання «Кому це все належить?» настільки складне, що розплутати той вузлик нікому ніц не під силу. Одні лиш адвокати завше матимуть свій хліб. Бігме, та навіть Діккенс[124] теє знав. Гадаю, що індіанці вернуть всеє собі врешті-решт, і це буде на правду. Але цеє все яйця виїденого не вартує, Луїсе. Я прийшов си сьогодні вночі до тебе, щоб розказати тобі про Тіммі Бетермана і йойного батька.

— Що ще за Тіммі Бетерман?

— Тіммі Бетерман був єдним з тих двадцяти хлопаків, що попливли за океан воювати Гітлера. Він поїхав у 1942-му, а за рік, у 1943-му, вернувся в домовині з американським прапором на ній. Загинув в Італії. Його батечко, Білл Бетерман, прожив увесь свій вік у нашому містечку. Сперш він ледь не збожеволів, коли отримав си телеграму, ба потім швидко втих. Торопаєш? Він знав про могильник мікмаків. І вже вирішив си, що буде робити.

Холод повернувся. Луїс довго споглядав Джада, намагаючись помітити в очах старого брехню, але її там не було. Та ці нові факти були достобіса зручними.

— Чому ти не розказав мені про це відразу? Тої ночі? — врешті видавив він. — Після того… після того, як ми закінчили з котом? Я ж питав тебе, чи ховали там коли-небудь людей, а ти сказав, що ніколи такого не було.

— Бо тоді тобі не тре’ було се знати. Мусиш знати тепер.

Луїс дуже довго мовчав. Урешті прохрипів:

— Такий був тільки один?

— Тільки єден з тих, кого я знав, — серйозно сказав Джад. — Наваживсь тіко один? Ой, я сумніваюся. Люблю слова Провідника з Еклізіясту: не вірю, що існує щось нове під сонцем. Часом воно, звісно, осяває, як міняється поверхня речей, але ж суть лишається незмінною. Те, що вирішив си спробувати зробити єден, хтось уже пробував вчинити до него, а перед тим іще й іще.

Він поглянув на свої руки, вкриті печінковими плямами. Годинник у вітальні тихо відміряв тридцять по дванадцятій.

— Я ото тако помислив, що людина твого фаху звикла оцінювати симптоми і бачити в них хворобу… і я вирішив, що мушу поговорити з тобов відверто, коли Мортонсон з похоронного бюро сказав, що ти загадав ящик з відсувнов кришкою замісто забетонованого саркофага.

Луїс довго дивився на Джада, не кажучи ні слова. Старий почервонів як рак, але погляду не відвів.

Врешті Луїс озвався:

— Виглядає так, немов ти нишпорив за мною, Джаде. Мені це не подобається.

— Я його не питав, що ти купив си.

— Напряму, може, і ні.

Джад мовчав. Хоча щоки його і були червоними, саме обличчя мало колір темної сливи. Очі незмінно прикуті до Луїса.

Крід зітхнув. Він почував себе неймовірно втомленим.

— Ай, на хуй це все! Мені начхати. Можливо, ти навіть маєш рацію. Може, я про це і думав, але на підсвідомому рівні. Я не сильно розбирався, що саме я замовляю. Я думав про Ґейджа.

— Знаю, що ти про Ґейджа думав. Але ти знаєш, у чім одмінність. Твій же дядько був гробарем.

Так, він знав різницю. Саркофаг — це ціла конструкція, з якою нічого не станеться дуже-дуже тривалий час. На бетонну коробку зі сталевими прутами по краях після завершення похорону кран опускає важку бетонну кришку. Потім її запечатують речовиною, схожою на ту, яку дорожнє управління використовує для латання ям на дорогах. Дядько Карл розповідав Луїсові, що, побувши певний час під тиском землі, герметик марки «Евер-Лок», яким запечатали труну, геть кам’яніє.

Дядько Карл, який понад усе на світі любив теревенити про роботу (принаймні зі своїми дітьми та Луїсом, котрий працював у нього влітку як молодший помічник гробаря), розповідав небожу про один випадок ексгумації. Дядько поїхав у Гровленд, щоб контролювати процес. Часом там буває дуже весело, любив казати він. Люди, які певні, що могили розкопують так, як це показано в страшилках з Борисом Карлоффом[125] у ролі Франкенштейна і Двайтом Фраєм[126] у ролі Ігоря, дуже сильно помиляються. Це була робота не для двох чоловіків з лопатами та кайлом — вони витратили б на це з півроку. Того разу все було гаразд… спершу. Могилу розкопали, кран підчепив кришку саркофага та потягнув. Тільки от вона не хотіла рушати з місця. Натомість весь саркофаг, з уже вицвілими та вологими стінками, почав підніматися з землі. Дядько Карл закричав кранівнику, аби той зупинився. Гробар хотів узяти інструменти, якими можна розбити кришку.

Але кранівник чи не почув нічого, чи просто захотів довести справу до кінця, як дитина, що грається — тільки грається краном. Саркофаг виліз із могили на чверть, дядько Карл та його асистент уже чули, як вода стікає на дно могили — тоді в Чикаго був дощовий тиждень, — як кран перехилився і з гуркотом бемцнувся в могилу. Кранівник вилетів з кабіни і зламав носа об один із надгробків. Отой от «вибрик» обійшовся штату в додаткові дві-три тисячі доларів. Головним же в дядьковій історії було те, що через шість років того кранівника обрали головою Чиказької профспілки вантажників.

Ящик був набагато простішим — відкрита складана бетонна коробка, яку ставили в могилу за день до похорону. Труну опускали в неї. Гробарі накривали коробку кришкою, що зазвичай складалася з двох частин. Ці сегменти опускалися вертикально до країв могили. Залізні кільця вставлялися в бетон по краях кожної з частин. Гробарі просовували в ці кільця залізні ланцюги і м’яко опускали кришку на ящик. Кожна секція важила близько шістдесяти-сімдесяти фунтів — вісімдесят як максимум. І могила не запечатувалася.

Будь-хто легко міг відкрити її. Ось про що казав Джад.

Чоловік запросто зможе викопати тіло свого сина і перепоховати його в іншому місці.

«Тсссссссс… тсссссссс. Ми не говоримо про такі речі. Є певні таємниці…»

— Так, гадаю, мені відома різниця між ящиком і саркофагом, — сказав Луїс. — Але я думав… про те, про що, ти думаєш, буцімто я думав…

— Луїсе…

— Уже пізно, — сказав Луїс. — Уже пізно. Я п’яний, і у мене болить серце. Якщо ти хочеш розказати мені ту свою історію, то давай розповідай і покінчимо з цим.

«Мені треба було почати з мартіні. До часу, коли він прийшов, я б уже вирубався».

— Лади, Луїсе. Дякую тобі.

— Просто розповідай.

Джад помовчав з хвилину, перевів дух і заговорив.

— У ті дні — я про війну си кажу — потяг ще зупинявся в Оррінгтоні, й Білл Бетерман приїхав си на катафалку до вантажного пункту, щоб забрати тіло свого сина Тіммі. Труну вивантажили четверо працівників залізниці. Серед них був і я. У поїзді сидів озброєний хлоп із Похоронної служби (гробар воєнного часу з рушницев за плечем, Луїсе!), який ніколи не сходив на перон. Він сидів п’яний у товарнім вагоні, де ще лишалося дванадцять трун.

Ми вклали Тіммі до похоронного кадилака. У ті дні їх наймення було «віз — бігом привіз», бо в старі добрі часи головним клопотом було закопати си мертв’яка до того, як він засмердиться. Білл Бетерман стояв і чекав, лице у нього було кам’яним і той… теє… ти б сказав, що воно було якимось сухим. Він плакав, але сліз не було. Г’ю Гербер, який того дня вів потяг, сказав, що той озброєний хлоп направду простий пасажир і що в Лаймстоун прилетіло багацько цих трун і всі вони мають рушити на південь.

Озброєний хлоп підійшов до Г’ю та дістав з-під уніформи п’ять пляшок житнього віскі. Він промовив м’яким тяглим голосом мешканця південних штатів:

— Що ж, пане машиніст, ви знали, що сьогодні керуватимете загадковим потягом?

Г’ю похитав головою:

— Ну, так і є! Принаймні в Алабамі, де я сів, його називали саме так. — Г’ю попросив, щоб хлоп дістав з кишені список, і зиркнув на нього. — Дві труни треба вивантажити в Гоултоні. Потім одну в Пасадемкізі, дві в Бенгорі, одну в Деррі, одну в Ладлоу і так далі. Відчуваю себе грьобаним молочником. Хочеш випити?

Г’ю тоді відхилив пропоновання напитися на землях Бенгора та Арустука, бо місцеве начальство було трохи упереджене щодо машиністів, від яких тхне перегаром. А пак той хлоп із похоронного бюро не мав ніц проти Г’ю, а Г’ю аж ніяк не був проти випити з ним, вони домовилися зробити се згодом.

Тож вони так і працювали си, вивантажували сі вкриті прапорами труни майже на кожнів станції. І скрізь, до самого Бостона, їх стрічали стогін та рев родичів загиблих. Скрізь, крім Ладлоу… В Ладлоу Г’ю стрівся з поглядом Білла Бетермана. Той, за його словами, здавалося, помер уже дуже давно, а душа просто чекала, коли тіло зісмердиться. Коли це турне скінчилося, Г’ю взяв жовніра за барки і вони пройшлися по всіх місцевих наливайках — їх було з п’ятнадцять-двадцять. Г’ю ще геть ніколи в житті так не упивався, він пішов до шльондр, чого також ніц ніколи не робив, а коли прокинувся, то весь аж кишів злими, кусючими мандавошками. Він сказав, що коли оте от загадковий потяг, то більше ні єдних загадкових потягів він водити не хоче.

Тіло Тіммі привезли в грінспанське похоронне бюро, що на Ферн-стрит, — воно стояло через дорогу від того місця, де тепера «Нова пральня Франкліна», — і за пару днов поховали на цвинтарі з усіма військовими почестями.

Скажу тобі таке, Луїсе: міш-шіш Бетерман померла за десять років до того, коли намагалася породити на світ друге дитя, і це дуже стосується того, що вдіяло си згодом. Друга дитинов мала би трохи полегшити біль від утрати, як ся гадаєш? Друга дитинов нагадала б Біллу, що, окрім болю, є ще інші почуття, та помогла б йому пройти крізь се. Стосовно цього я маю тебе за щасливця. Я мав на думці, ти маєш си ще єдну дитинов. Маєш дружинов та доню. Вони обидві здорові та живі.

Як вірити листу, що отримав Білл від лейтенанта взводу, де служив Тіммі, хлопця встрелили на дорозі до Рима 15 липня 1943 року. Корабель доставив його тіло додому за два дні, і до Лаймстоуна воно прибуло 19-го числа. Його повантажили на містичний потяг Г’ю Гербера наступного дня. Більшість солдатів, які гинули в Європі, були поховані тамтечки, ба ті, хто вертався додому на загадковому потязі, були особливими — Тіммі загинув, атакуючи кулеметне гніздо, і посмертно отримав за се Срібну Зірку[127].

Тіммі поховали, не скажу напевно, але, здається, 22 липня. А за чтири чи п’ять днів Марджорін Вошбур, яка в тіє днини була листоношов, помітила Тіммі, що гуляв си вулицею в напрямку платних стаєнь Йорка. Ну, Марджі миттю змилася з дороги, та мона допетрати чому. Вона вернулася на пошту, кинула си на стіл Джорджа Андерсона мішок з недоставленими листами та заявила, що вона си йде додому, їй тре’ зараз же лягти в ліжко.

— Марджі, тобі зле? — спитав Джордж. — Ти біла, мов крило чайки.

— Я щойно вчула найбільшого страху в моєму житті, та не х’чу говорити про се. Коли я втраплю на небеса та Ісус спросить мене розказати про се, тоді я, мо’, й розтулю рота. Але не вірю в се, — і вона пішла геть.

Усі знали, що Тіммі вмер, у «Бенгор Дейлі Ньюз» опублікували некролог, а за тиждень до того в «Елсворт Американ» з’явилась його світлина. Півміста було на його похороні. А тут Марджі вгледіла його. Вгледіла, як він гуляє, як, хитаючись, бреде вгору вулицею. Вона врешті розказала старому Джорджу Андерсону, що саме бачила. Але то було по тому за двадцять років, і вона тоді вже була при смерті, і Джордж говорив, що вона хтіла комусь про се розповісти. Він сказав, що здавало си, ніби це переслідувало її.

Він був блідий, згадувала вона, вбраний у цупкі робочі штані та зоцвілу фланелеву мисливську сорочку, хоча термометр тої днини вказував більше дев’яноста градусів у тіні. Марджі казала, що волосся в него стирчало в усі боки, так неначе він з місяць не брався до гребінця. Очі нагадували си родзинки в тісті. «Я виділа того дня привида, Джордже. Се мене так налякало. Я ніц не думала, що побачу щось такеє, але побачила».

Що ж, коли направду, то зовсім скоро й інші люди побачили Тіммі. Міш-шіш Стратон — ми прозивали її «міш-шіш», але всі знали, що вона або солом’яна вдова, або самітня, або розлучена; мешкала в маленькім будиночку на Педерсен-роуд, що перетинає Генкок-роуд, вона мала багацько джазових платівок і рада була погуляти з тобов, як ти мав у кишені десятку, яку було не так тяжко дістати в ті дні. Вона вгледіла його на своїй веранді. За її словами, він пройшов прям до рогу вулиці та спинився там.

— Він просто стояв там, руки його звисали обабіч него, голова нахилена трохи вперед, він рухав си підборіддя, як боксер, що готовий встелитися на ринзі після нокдауну.

Бідолашна казала, що серце в неї калатало мов скажене, а сама вона не могла ворухнутися, така була настрашана. Тіммі тоді повернувся до неї, і він скидався на п’яничку, який силується розвернутися. Одна нога ковзнула вбік, інша назад, він заледве не впав. Хлопчина зиркнув на неї, і, як вона казала, руки їй вмить заслабли, вона свій кошик з білизною впустила, одяг вивалився на землю та знову став ні на що не годним.

Вона казала, що очі у Біллі були… мертвими і каламутними, як скляні кульки, Луїсе. Але він ними видів… дивився на неї… і щирився… і, — хлипала вона, — говорив до неї. Спитався, чи має си вона ще тіє платівки, бо він би був не від того, щоб погоцати з нею. Можна навіть цієї ночі. Тоді міш-шіш Стратон збігла в дім, і відмовляла си з него виходити понад тиждень, і, навіть коли все скінчило’, не сильно потикалася надвір.

Багато людей виділи Тіммі Бетермана. Більшість з них, наприклад міш-шіш Стратон, давно вмерли, інші переїхали, але є ще в околицях кілька таких же старих калік, як я, котрі, коли правильно спитати, могли б розказати про всеє те.

Кажу тобі, вони виділи, як Тіммі сновигав туди-сюди по Педерсен-роуд. Милю на схід, милю на захід. Так він блукав навколо батькового дому цілий днесь і, як більшості люду знало, всеньку ніч. Сорочка висмикнута зі штанів, бліда шкіра, пасма стирчать в усі боки, матня розстібнута, а ще вираз лиця… цей вираз…

Джад змовк, аби запалити цигарку, і Луїс вперше за весь час розкрив рота:

— Ви його коли-небудь бачили?

Джад загасив сірника і поглянув на Луїса крізь завісу синього диму. Попри те що розказана ним історія відверто скидалася на марення божевільного, в очах старого не було ні краплі брехні.

— Так, я видів його. Згадай усі ці книжки та фільми — не знаю, чи вони правдиві, — про повсталих з того світу гаїтянських зомбі. Вони всі, як один, неповороткі й тупі, чалапають кудись, вилупивши сліпі баньки перед себе. Тіммі Бетерман скидався на них, Луїсе, на зомбі з кіни, але він також одрізнявся. В нему було щось більше. Се щось ховало си в його очах, єдин раз ти помічав це, єдин — ні. Щось ховалося в його очах, Луїсе. Не думаю, що я хтів би звати це думками, Луїсе. Мені невтямки, як я хочу се звати.

Воно було підступним, точно тобі кажу. Воно розмовляло з міш-шіш Стратон так, начебто справді хтіло погицати з нею. Щось там відбувалося, Луїсе, але я не думаю, що воно мало хоч малий стосунок до Тіммі Бетермана. Це скорше нагадувало… радівосигнал, що приходив у його голову звідкілясь. Ти дивився на нього і думав: «Якщо він зараз доторкнеться до мене, я лементуватиму». Якось так.

Так він і тиняв си туди-сюди, аж єдного разу, коли я вернувся додому, — це було… дай-но пригадаю, либонь, 30 липня, — то побачив нашого поштмайстра Джорджа Андерсона, який сидів на задньому дворі моєї хижі. Він пив холодний чай з Ганібалом Бенсоном, тогочасним членом міського самоврядування, та Аланом Пурінтоном, який був начальником пожежної частини. Разом з ними сиділа Норма, але вона не зронила ні слова.

Джордж постійно чухав куксу правої ноги. Більшу частину ноги він втратив, коли працював на залізниці, і йому все дуже свербіло, особливо в такі пекучі та задушливі дні, як той. Проте, нещасний чи ні, він був тут.

— Це все зайшло надто далеко, — звернувся до мене Джордж. — Коли у мене поштарка відмовляється носити листи на Педерсен-роуд — то одне, а от коли уряд здіймає бучу, то вже зовсім інший калінкор.

— Про що се ти? Уряд здіймає бучу? — спитав я.

Ганібал одповів, що йому телефонували з воєнного департаменту. Якийсь лейтенант на ім’я Кінсман. Відрізняти серйозні злочини від банального дуркування — його робота.

— Четверо чи п’ятеро людей написали анонімки у воєнний департамент, — розповів Ганібал, — і цей лейтенант Кінсман уже почав трохи хвилюватися. Якби один мужик написав листа, вони б там у себе просто посміялися. Якби один мужик написав цілу гору листів, то Кінсман би подзвонив поліції штату і сказав, що якийсь психопат має зуб на Бетерманів. Але всі сі листи прийшли від різних людей. Каже, що се помітно по почерках та іменах. Усі в листах пишуть про однов божевільну річ, мовляв, Тімоті Бетерман умер, а тепера ожив і його тіло си сновигає по Педерсен-роуд.

Цей Кінсман збирається або направити своїх хлопців, або приїде сам, щоб дізнатися що й до чого. Їм цікаво, чи Тіммі мертвий, чи просто у самоволці? Їм не до вподоби думати, ніби у них щось у паперах наплутано. До того ж їм конче треба знати, хто, якщо не Тіммі Бетерман, похований на тому цвинтарі, — Ганібал витер лоба носовичком.

— Що ж, бачиш, який рейвах тоді став, Луїсе? Ми сиділи в мене більшо години, пили холодний чай і обговорювали все се. Норма питалася в нас, чи хочемо ми сандвічі, але всі відмовили си. Ой, леле, вся історія з Тіммі Бетерманом… ніби ти стрів дівку з трьома цицьками… тямиш, що це протиприродно та неправильно, але гадки не маєш, що з цим діяти.

Ми все говорили та говорили, аж доки не вирішили, що нам всім треба пройтися до Бетерманової хати. Я ніц ніколи не забуду тої ночі, навіть коли б я був вдвічі старшим, ніж тепера. Було спекотно, вулиця парувала, наче нутрощі щойно вбитої корови, а сонце розжареною кулею котилося за небокрай. Ніхто з нас не хтів ту’ йти, але ми знали, що мусимо. Норма знала се ще до нас. Вона під удаваним приводом покликала мене в дім:

— Не дай їм розбігти си. Скінчи з цим, Джадсоне. Ти маєш потурбуватися про се. Маєш прибрати ту гидь.

Джад зміряв Луїса пильним поглядом.

— Так вона оте все назвала, Луїсе. Її слово. Гидь. А ще вона прошепотіла мені прямо на вухо: «Коли щось трапиться, Джаде, просто тікай. Не зважай на інших: вони самі про себе потурбуються. Пам’ятай, що у тебе є я, і, коли що не так, хутко їдь додому».

Ми поїхали на машині Ганібала Бенсона. Той сучий син, не знаю як, але міг роздобути купони на що завгодно. Багато ми не теревенили, та всі диміли, мов паротяги. Ми були полякані, Луїсе. Настрашеними до краю. Єдним, хто хоч щось казав, був Алан Пурінтон. Він тоді звернувся до Джорджа:

— Закладаюся на свою голову, що Білл Бетерман ходив у ті кляті ліси на північ від дороги № 15.

Ніхто не озвавсь йому, але я добре пам’ятаю, що Джордж кивнув.

Ми приїхали туди, і Алан постукав. Ніхто не відповідав. Ми обійшли будинок і на задньому ґанку запримітили їх обох. Білл Бетерман сидів на нижній сходинці зі жбаном пива у руках, а позад, у ярді від него, стояв Тіммі. Він просто гледів, як заходить криваво-багряне сонце. Лице його було червонястим, пак з нього заживо здерли шкіру… Він виглядав так, наче погостював си у дідька в пеклі. Одяг висів на ньому мішком, і я подумав, що він втратив фунтів сорок. Глибоко запалі очі нагадували звірів, що визирали з глибоких печер, а рот постійно сіпався на лівий бік.

Джад на мить змовк, ніби збираючись з думками.

— Луїсе, він мав вигляд проклятого. Тіммі перевів погляд на нас і ощирився. Тільки від одного цього оскалу хотілося лементувати. Потім він відвернувся і далі гледів за заходом сонця. Білл промовив:

— Я не чув, як ви, хлопці, стукали, — це було відвертою брехнею, бо Алан так гупав у двері, що се підняло б і… підняло б і глухого.

Мабуть, більше ніхто не збирався нічого казати, тож я спитав:

— Білле, я чув, що твого малого встрелили в Італії?

— Це не так, — відповів він і втупився в мене.

— Невже?

— Ти ж видіш, він стоїть прямо у мене за спиною.

— А хто ж тоді, по-твоєму, в тій труні, що закопали на «Привітному краєвиді»? — поцікавився Алан.

— Будь я проклятий, коли знаю, — гиркнув Білл. — І будь я тричі проклятий, якщо мене це хоч трохи обходить.

Він спробував си дістати з кишені цигарки, але вони розсипалися по всьому подвір’ю, і він зламав кілька, силуючись їх підняти.

— Мабуть, будуть проводити ексгумацію, — додав Ганібал. — Ти знаєш про це чи ні? Мені телефонували з грьобаного воєнного департаменту. Білле, вони хочуть знати, чийого синочка закопали під іменем Тіммі.

— І що мені, трясця його матері, з того? — закричав Білл. — Усі ці питання не до мене. Я отримав свого хлопчика назад. Одного дня Тіммі просто повернувся додому. Мабуть, його контузило чи ще щось. Зараз він трохи дивний, але нічьо, він оклигає.

— Білле, не гарячкуй! — сказав я, все більше казячись на нього. — В’ни викопають ту армійську труну і вгледять, що в ній вітер дме. Ні, ти, теє, звісно, міг її напхати камінням чи ще чимось. Дарма. Я чудово знаю, що стало си. Ганібал, Джордж та Алан знають, а тобі теє й поготів відомо. Ти мав дурість полізти в оті ліси, Білле, і ти накликав на себе та все місто велику біду.

— Народ, де вихід, я, гадаю, відомо всім, — тихо промовив він. — Я не зобов’язаний звітуватися перед вами, не зобов’язаний виправдовувати си перед вами чи будь-ким іншим. Відкіль я отримав тую телеграму, життя облишило мене. Я відчув — воно витекло з тіла, як сциклина по нозі. А тепер я отримав свого хлопчика назад. Вони не мали права забирати його в мене. Йой, він же мав лише сімнадцять літ. Він був єдним, що зосталося в менов після його любої матінки, і це, курво, незаконно. На хуй вашу армію, на хуй ваш воєнний департамент, на хуй ваші Сполучені Штати Америки, і вас, хлопці, теж на хуй. Я повернув його. Він прийшов додому. І більш я ні слова не скажу. Забирайте манатки та валіть звідси до бісової матері.

Рот його все сіпався, з лоба градом котився піт, і тоді я врешті збагнув, що він таки божевільний. Я б теж від такого дахом поїхав. Жити з цією… цією істотою.

Луїс відчув нудоту. Він випив забагато пива надто швидко. Скоро йому це гукнеться. Переповнений, важкий шлунок прозоро натякав йому, що це буде зовсім скоро.

— По правді, ми мало що могли вдіяти. Ми вже збиралися іти. Ганібал сказав: «Білле, хай тобі допоможе Бог». Білл відрубав: «Бог ніколи мені не допомагав. Я сам допоміг собі».

І тоді Тіммі підійшов до нас. Він навіть ішов неправильно, Луїсе. Він ішов, як старезний дідуган. Він високо піднімав одну ногу, ставив її наперед, а потім, човгаючи, підсовував іншу. Він рухався, наче краб. Руки безвільно звисали. І коли він опинився ближче до нас, ми побачили червоні цятки, що перекреслювали навскіс його лице, — щось на кшталт прищів або дрібних опіків. Я певен, що то кулі станкового кулемета наробили таке. В’ни, мабуть, відірвали хлопчині голову.

А ще від нього несло могилою. Се був чорний запах, ніби всі його нутрощі, темні, зогнилі та отруєні, просто лежали в нему, як у мішку. Краєм ока я запримітив, як Алан Пурінтон закрив долонею носа та рота. Сморід був жахним. Я вже був майже готовий побачити могильне хробаччя, яке б кишіло в його волоссі.

— Годі, — хрипко сказав Луїс. — Я вже почув достатньо.

— Ні, не достатньо, — відповів Джад з дикою серйозністю. — У тім-то й справа, що не достатньо. Я навіть описати не годен, наскільки жахним було теє всьо. Жоден не міг би втямити, наскільки всьо було кепсько. Тіко тії, хто був там. Він був мертвим, Луїсе! Але ж він також був живим. І він… він… знав різне.

— Знав різне?

— Еге ж… Він гледів у вічі Алану, лице кривилося у чомусь, що, пак, скидало си на вишкір, ми принаймні бачили його зуби, і він заговорив своїм низьким голосом — щоб вчути його, тре’ було нахилитися вперед. Здавало си, хтось сипле дрібний гравій у трубу.

— Твоя дружина їбеться з мужиком із аптеки, Пурінтоне. Як тобі таке? Вона кричить, коли кінчає. Шо ти про це все думаєш?

Алан засопів, було видко, що його зачепили си за живе. Зараз, як я знаю, він у будинку для літніх і йому вже перевалило за дев’яносто. Але, коли коїлось те всьо, йому було лиж за п’ятдесять, і в місті багацько теревенили про його другу жінку. Вона була йому троюрідною сестрою та приїхала жити до Алана та його першої жінки якраз перед початком війни. Ну, Люсі померла, і за півтора роки він оженивсь на тій кралі. Лорін її звали. Коли в’на йшла заміж, їй, пак, було не більш двадцяти чотирьох. І про неї не могли не пащекувати. Якщо чоловіки звали її просто поступливою кобітою, то жінки гуділи про неї як про розпусну лярву. Мабуть, Алан мав власні підозри щодо цего, бо він заволав:

— Стули пельку! Стули пельку, бо я ті’ зуби виб’ю, чим би ти не було!

— Тихо, Тіммі. Годі, — сказав Білл, і вигляд у него був ще жахніший, ніж раніше. Він збирав си чи то виблювати, чи то зомліти. А мо’, все і відразу. — Вгамуй, синку!

Але Тіммі й вухом не повів. Він поглянув на Джорджа Андерсона:

— Твій онук, діду, якого ти так цінуєш, тільки й чека, коли ти врешті здохнеш. Гроші — то всьо, що йому тре’. Ті гроші, які, як він собі мислить, ти сховав си в сейфі в «Східному Банку Бенгора». Він перед тобов крутиться, як те щеня, а сам кпини гне з тебе. Він та його сестра. Стара дерев’яшка, ось як вони тебе кличуть.

Тіммі говорив, і, Луїсе, його голос змінився. Він став злим. Він лунав тако, як звучав би голос Джорджа… якби сказане ним було правдою.

— Стара дерев’яшка, — загиготів Тіммі, — і вони на гівно зійдуть, коли взнають, що ти злидар, як та церковна миша, бо втратив усе ще у 1938 році. А так же і буде, Джордже. На гівно зійдуть, еге ж?

Джордж заточився назад, протез під ним заскрипів, і він упав на спину посеред Біллового подвір’я, розлив своє пиво і був білим, як твоя майка, Луїсе.

Білл якось зіп’явся на ноги та загарчав на сина:

— Тіммі, припини! Припини це!

Тіммі ж навіть не гледів у його бік. Він докинув щось погане про Ганібала, сказав іще якусь гидоту про мене, а потім… потім він почав ревти, а точніше волати. Ми позадкували, а потім дали драла. Ми тягли Джорджа попід руки, бо паски, які ладнали протез до ноги, так перекрутилися, що черевик розвернувся в інший бік і волочився по землі.

Востаннє я бачив Тіммі Бетермана, коли той стояв на моріжку за мотузкою для сушки білизни… Лице в него було червоним у променях призахідного сонця, ті плями виразно виднілися на його шкірі. Волосся його стирчало в усі боки, було чимось немов припорошене… Він сміявся і кричав. Знову і знову:

— Стара дерев’яшка! Стара дерев’яшка! Старий покруч! Збоченець! Прощавайте, джентльмени! Прощавайте, джентльмени! Прощавайте! Прощавайте!

Потім він зареготав, але це все нагадувало крик… щось кричало всередині него… кричало і кричало.

Джад замовк. Його груди повільно здіймалися й опускалися.

— Джаде, те, про що говорив тобі Тіммі Бетерман… було правдою?

— Се було правдою, — пробурмотів Джад. — О, Боже! Се була правда. У кращі часи я ходив до борделю в Бенгорі. Так робило багацько чоловіків, хоча, підозрюю, були й такі, хто просто йшов повз. Я мав жагу — якийсь потяг — втонути в дивній чужій плоті. Чи просто заплатити якійсь кобіті гроші, аби вона зробила таке, чого б я не зважував попросити в дружини. Чоловіки також мають свої таємниці, Луїсе. Те, що я чинив, не було аж надто жахною річчю, на той момент я вже років вісім-дев’ять туди не потикався. Норма, звісно, не пішла б від мене, якби дізналася про те, але щось би в ній умерло назавжди. Щось миле та дороге мені.

Очі Джада стали червоними та каламутними. «Сльози старих особливо неприємні», — подумав Луїс. Але, коли Джад простягнув через стіл руку, чоловік міцно стиснув її.

— Він казав нам тільки погане, — продовжив Джад за мить. — Тільки погане. Бог свідок, кожна людина вдосталь має чегось подібного у своєму житті. За два чи три дні опісля того вечора дружина Алана Пурінтона поїхала з Ладлоу. Люди, котрі виділи, як вона сідала в потяг, казали, що під обома очима у неї світилося по величезному ліхтарю, а з носа юшила кров. Алан ніколи про це не говорив. Джордж помер у 1950 році, і якщо він і залишив щось для онуків, то я про це ніц не знаю. Ганібала виперли з роботи за щось, що вельми скидалося на те, про що йому казав Тіммі Бетерман. Не казатиму напряму, тобі теє знати не конче тре’, але тринькання міських коштів на власні забаганки було якраз тим, що він практикував. Були навіть розмови, буцімто Ганібал привласнив собі частину податків міста, але йому за теє нічого не було. Втрата посади на улюбленій пошті стала для него достатньою карою; все його життя пішло коту під хвіст.

Але ж бо було в цих людях щось і добре. Ось про що я: людям так важко про се пам’ятати. Ганібал перед війною організував доброчинний фонд для «Східного госпіталю Мену». Алан був найдобрішов та найпривітнішов людинов, яку я тільки знав. А старий Андерсон хтів тіко єдного: завжди вошкатися на своїй пошті.

Та воно х’тіло казати нам лише про погане. Воно хтіло, аби тільки зле ми пам’ятали, бо це було дуже погано і воно знало, що ми небезпечні для него. Тіммі Бетерман, який пішов на війну, був звичайним милим хлопом. Мо’, він часом і пустував, але завше мав відкрите серце. А от істота, яку ми бачили того вечора, була почварою. Мо’, то був зомбі, мо’, діббук[128], а мо’, демон. Мо’, воно геть-зовсім не мало ймення, але мікмаки точно знали, що воно таке.

— Що? — спитав Луїс, ціпеніючи.

— Щось, чого торкнув си Вендіго, — повільно відповів Джад. Він зробив глибокий вдих, затримав повітря в легенях, потім видихнув і глянув на годинника. — Ой леле. Яка вже глупа ніч, Луїсе. Я розповів тобі вдев’ятеро більше, ніж збирався.

— Щось я сумніваюся, — промовив Луїс. — Ти був дуже красномовним сьогодні. Розкажи, чим усе закінчилося?

— За два дні в хаті Бетермана трапилася пожежа. Хижа згоріла дотла. Алан Пурінтон казав: жодних сумнівів не було в тому, що це підпал. Гас розлили по всьому будинку. Сей запах був усюди, навіть за три дні по тему, як все загасили.

— Отже, вони обоє згоріли?

— Ага, вони згоріли. Але ще до того вони були мертвими. В Тіммі стріляли двічі з револьвера Білла Бетермана, старого кольта. Його знайшли у него в руці. Скидало си, буцімто він вбив сина, поклав його на ліжко та розлив повсюди гас. Потім сів у своє м’яке крісло біля радіво, чиркнув сірником і ковтнув кулю 45-го калібру.

— Боже, — простогнав Луїс.

— Вони доволі сильно обгоріли, але патологоанатом округу сказав, що, за всіма даними, Тіммі Бетерман був мертвий тижні два чи три.

Запала тиша.

Джад продовжив:

— Я не перебільшував, коли казав, що се я вбив твого сина, Луїсе, чи принаймні доклав до цего руку. Мікмаки знали про се місце, але не конче саме вони зробили його таким. Мікмаки не завжди були тут. Вони прийшли звідкись з Канади, мо’, навіть з Росії або Азії, якщо зачинати з самого початку. Вони прожили в Мені тисячу років або і всі дві тисячі. Важко сказати, вони не лишили глибоких позначок на землі. А тепера вони всі пішли… так само як і ми підемо однего дня, хоча я вірю, що на краще се чи на гірше, але наші позначки будуть глибшими. Та місце зостається незрушним, хто б на ньому не жив, Луїсе. Ніхто не може володіти ним чи забрати з собов єго таємницю. То зле, заклякле місце, і я не мав вести тя’ туди, закопувати кота. Тепер я се знаю. Воно має владу переконувати тебе, що ліпше для тебе та твоєї сім’ї. Я не був достатньо дужим, щоб опиратися цьому. Ти врятував Норму, і я х’тів вдіяти щось для тебе, і се місце використало мої добрі наміри для своїх злих цілей. Воно має владу… і, я думаю, вона росте так само, як росте місяць. Колись те місце мало вдосталь влади, і я боюся, що воно знову набирає її. Мені лячно, що воно скористало мене, аби дістати тебе через твого сина. Розумів’, про що я, Луїсе? — його погляд перетнувся з Луїсовими очима.

— Ти хочеш сказати, що те місце знало, що Ґейдж помре? — спитав Луїс.

— Ні, кажу, що те місце могло зробити так, аби Ґейдж помер, бо я показав тобі його силу. Я кажу, що, мо’, вбив твого сина своїми добрими намірами, Луїсе.

— Я в це не вірю, — скрикнув Луїс, мотаючи головою. — Ні… не може… ніяк… — Він міцно стис Джадову руку. — Завтра ми поховаємо Ґейджа. В Бенгорі. І в Бенгорі він залишиться. Я не збираюся відносити його на «Кладвишче домажніх тварин» чи за нього, чи куди-небудь іще.

— Пообіцяй мені, — вимагав Джад. — Пообіцяй…

— Я обіцяю.

Але зловісні думки нікуди не зникли з глибин Луїсового розуму. Кажуть же, обіцянка — то цяцянка, а…

Та нічого цього не трапилося.

Усе це — гудіння вантажівки, Ґейджева куртка, що вислизнула з-під пальців, Рейчел, яка збиралася на похоронну церемонію в домашньому халаті, Еллі з фотографією Ґейджа і його стільчиком біля ліжка, сльози Стіва Мастертона, бійка з Ірвіном Ґолдманом, жахлива історія Джада Крендала про Тіммі Бетермана — усе це існувало лише у свідомості Луїса Кріда і промайнуло за декілька секунд, доки він біг за сином по дорозі. Позад нього Рейчел знову кричала: «Ґейдже, повернися, не БІЖИ!» — та Луїс не витрачав дихання на крик. Він уже був близько, дуже близько, і одна з тих речей дійсно трапилася — звідкись на дорозі чувся гуркіт вантажівки. І раптом з глибин пам’яті виринуло застереження, яке Джад Крендал зробив Рейчел у день їхнього приїзду в Ладлоу: «Глядіть за дорогою, міш-шіш Крід, тут багацько вантажівок їздить. То є погана догога для дітей і тварин».

Зараз Ґейдж біг униз пологим схилом до узбіччя траси № 15, його маленькі ніжки дріботіли, і за всіма законами цього світу він мав оступитися та впасти — проте малий все біг і біг, а гуркіт вантажівки дужчав — глухе, монотонне гудіння, яке зазвичай заколисувало Луїса, коли той лежав у ліжку, готовий пірнути в обійми сну. Тоді цей звук заспокоював його, але зараз лише вселяв жах.

«О Боже, Боже мій Ісусе, дозволь мені впіймати його, не випускай на дорогу!»

Луїс максимально прискорився і вклав усі сили в останній стрибок, кинувшись уперед, як футболіст, який хоче перехопити м’яча. Периферійним зором він бачив власну тінь, що простягалася паралельно траві, і подумав про повітряного змія, «Стерв’ятника», який відкидав тінь на поле місіс Вінстон, однак інерція вже виносить Ґейджа на дорогу, пальці Луїса торкаються його куртки… і втримують малюка.

Він відтягнув Ґейджа назад і впав разом з ним на землю, ранячи обличчя об гострий гравій і розбиваючи носа. Яйця звело від пекельного болю: «Оооох, якби я знав, що гратиму в футбол, надягнув би бандаж». Але біль у розтрощеному носі та спазми в геніталіях потонули в щасливому полегшенні, коли Луїс почув Ґейджів крик болю, коли малий забив собі дупу об гравій узбіччя та гепнувся головою на моріжок. Уже за мить його вереск розчинився в гуркоті вантажівки та оглушливому ревінні клаксона.

Попри шалений біль унизу живота Луїс зумів стати на ноги та взяв сина на руки. За мить до них приєдналася заплакана Рейчел. Вона кричала Ґейджеві: «Ніколи не вибігай на дорогу, Ґейдже! Ніколи, ніколи, ніколи! Дорога — погана! Погана!» І Ґейджа так вразила ця сльозлива тирада, що він сам перестав репетувати і перелякано дивився на матір.

— Луїсе, в тебе з носа йде кров, — сказала вона і зненацька обійняла його так міцно, що на мить йому перехопило подих.

— Це ще не найгірше. Гадаю, я тепер стерильний, Рейчел. О Боже, як боляче!

І тут вона істерично розсміялася — Луїс навіть трохи злякався за неї, і в його голові майнула думка: «Якби Ґейдж справді загинув, гадаю, вона б збожеволіла».

Та Ґейдж не загинув; то була вбивча своєю правдоподібністю гра уяви переляканого Луїса, якому примарилася синова смерть сонячного травневого дня.

Ґейдж пішов до середньої школи, а в сім років уперше поїхав у літній табір, де в нього проявилися неймовірні здібності до плавання. А ще він дуже здивував батьків, показавши, що здатен пережити місячну розлуку з ними без шкоди для власної психіки. Коли йому виповнилося десять, він уже ціле літо проводив у таборі «Агавам» у Реймонді, а в одинадцять виграв дві блакитні стрічки та одну червону на Четвертому табірному чемпіонаті з плавання. Він уже добре підріс, та все ще лишився тим самим Ґейджем — веселим, зачудованим красою світу, повним радості та замилування.

У старших класах він був відмінником і членом команди плавців школи Івана Хрестителя — католицької школи, яку він сам обрав через перспективу успішних тренувань з плавання. Рейчел засмутилася, а Луїс не дуже здивувався, коли в сімнадцять Ґейдж заявив, що хоче навернутися до католицизму. Рейчел була переконана, що це через дівчину, з якою він зустрічався. Їй здавалося, що син от-от побереться з тим дівчам («Якщо та мала курва з медаллю Святого Христофора не трахається з ним, то я з’їм твої шорти, Луїсе», — казала вона), всі його плани на навчання в коледжі накриються мідним тазом, як і олімпійські перспективи, а коли Ґейджу виповниться сорок, за ним бігатиме зграя з дев’яти чи десяти маленьких католиків. Тоді він (згідно з песимістичними прогнозами Рейчел) перетвориться на водія вантажівки з пивним пузом і цигаркою в роті, та ще й у передінфарктному стані. І на кожному кроці читатиме «Отче наш» і «Радуйся, Маріє»[129].

Але Луїс вважав, що мотиви його сина були цілком щирими. І хоч Ґейдж таки став католиком (того дня, коли він на це зважився, Луїс надіслав бридотну листівочку Ірвіну Ґолдману зі словами: «Можливо, ваш онук стане ієзуїтом. З любов’ю, ваш зять-гой, Луїс»), він так і не одружився з тією милою (і зовсім не курвистою) дівчиною, з якою зустрічався у випускному класі.

По закінченні школи він потрапив в олімпійську збірну з плавання. І одного сліпучого, щасливого дня, через шістнадцять років після того, як Луїс бігав наввипередки з вантажівкою «Орінко», виборюючи сину життя, вони з Рейчел — котра вже зовсім посивіла, хоч і регулярно фарбувалася, — побачили, як Ґейдж виграв золоту медаль для Сполучених Штатів. Коли камери «Ен-Бі-Сі» знімали його крупним планом — краплі води стікали з його обличчя, ясні, широко розплющені очі дивилися на прапор, доки грав національний гімн, стрічка на шиї і золотий диск на грудях — Луїс розплакався. І Рейчел також.

«Він виграв Олімпійські ігри. Шапки геть!» — жваво промовив він і повернувся, щоб обійняти дружину. Та в її очах він побачив всепоглинаючий жах. Її обличчя постаріло, наче вона роками жила в стражданнях і горі. Звуки національного гімну стихли, і коли Луїс знову глянув на екран, то побачив там зовсім іншого хлопця — темношкірого з кучерявим волоссям, у якому досі блищали крапельки води.

Шапки геть.

Його шапочка. Кепка.

Його кепка… О Боже, вона ж вся залита кров’ю.

Луїс прокинувся о сьомій ранку в холодному світлі дощового дня, стискаючи в руках подушку. Його голова пульсувала від болю в ритмі серцебиття. Біль посилювався і стихав, посилювався і стихав. У роті був присмак прокислого пива, а шлунок вивертало в усі боки. Він ридав: подушка змокріла від його сліз, неначе уві сні він виконував традиційний погребальний плач. Йому подумалось, що навіть уві сні якась частинка його свідомості знала правду й оплакувала її.

Крід піднявся і побрів до ванної. Серце вискакувало з грудей, а свідомість розліталася на безліч уламків від вчорашнього перепою. Він вчасно доповз до унітаза і виблював туди надлишок вчорашнього пива.

Луїс так і стояв навколішках, заплющивши очі, доки не відчув у собі сили зіп’ястися на ноги. Навпомацки знайшов ручку і злив воду. Підійшов до дзеркала, аби роздивитися свої налиті кров’ю очі, однак скло було накрите простирадлом. Потім він згадав. За якимось давнім звичаєм, який вона і пригадати до кінця не могла, Рейчел закрила всі дзеркала в будинку і знімала черевики щоразу, як заходила в дім.

«Не буде ніякої олімпійської команди», — безтямно подумав він на зворотній дорозі до ліжка. Кислий присмак пива досі подразнював його горло та рот, і Луїс присягнувся (не вперше і не востаннє), що ніколи більше не питиме цю отруту. Не буде олімпійської команди, не буде відмінних оцінок у коледжі, маленької католицької подружки та хрещення, не буде табору «Агавам» і взагалі нічого не буде. Його кросівки відлетіли; курточка навиворіт; а маленьке й міцне тіло хлопчика лежало спотворене і розірване на частини. Кепка вся залита кров’ю.

Тепер, коли він сидів на ліжку в ядучому дурмані похмілля, а дощова вода повільними потоками стікала по вікнах, він повною мірою відчув вагу свого горя. Воно ввійшло в нього, підкорило й ослабило, зруйнувавши рештки непевного захисту. Луїс затулив руками обличчя і заридав, з болем кинувшись на ліжко. Він був готовий на що завгодно, аби отримати другий шанс. На що завгодно.

Ґейджа поховали о другій по обіді. До того часу дощ припинився. У небі все ще висіли сірі кошлаті хмари, і більшість людей приїхали з чорними парасольками, які їм видали в похоронному бюро.

На прохання Рейчел похоронний агент, який ненадовго підмінив священика, прочитав уривок з Євангелія від Матвія, що починався словами: «Пустіть діток і не бороніть їм приходити до Мене…» Луїс стояв біля могили. Він поглянув на тестя, який був навпроти. На мить Ґолдман зустрівся з ним поглядом і одразу відвів очі. Сьогодні його войовничість розвіялась як дим. Мішки під очима нагадували мішки листоноші, а біле волосся вибивалося з-під чорної шовкової ярмулки і безладно майоріло на вітрі, наче розірвана павутина. Сіро-чорна борода, яка обліпила старому щоки, робила його схожим на інтелігента-алкаша. Він нагадував Луїсові людину, яка насправді не розуміє, де вона. Луїс спробував — але швидко зрозумів, що то марна справа, — знайти у своєму серці хоч крихту жалю до нього.

Домовинка Ґейджа з полагодженим замком стояла на двох хромованих підпорках над ямою. Краї могили були прикрашені штучною травою — настільки зеленою, що вона пекла Луїсові очі. Кілька кошиків з квітами стояло на цій протиприродній, дивно веселій поверхні. Крід дивився понад плечем похоронного агента. Там був низький пагорб, всіяний могилами та сімейними склепами. Там же стояв великий пам’ятник у романському стилі з вигравіюваним на ньому прізвищем: «ФІППС». Відразу за положистою верхівкою монумента «ФІППС» чоловік запримітив клаптик чогось жовтого. Луїс придивився уважніше, розмірковуючи. Він не відвів очей навіть тоді, коли агент промовив: «Схилімо ж голови у мовчазній молитві». Знадобилося кілька хвилин, аби він зрозумів, що це. То був навантажувач. Навантажувач припаркувався за пам’ятником, де ніхто із присутніх його не побачить. І, коли похорон закінчиться, Оз роздавить цигарку своїм гвізним черевиком, сховає недопалок (на цвинтарі працівників, яких ловили на розкидуванні бичків, майже завжди звільняли. Таке робити — поганий тон, коли більшість твоїх клієнтів повмирали від раку легень), стрибне до свого навантажувача, заведе мотор і землею засипле його сину сонячне світло на віки вічні… чи принаймні до дня Воскресіння.

Воскресіння… знову це слово…

(слово, яке ти повинен викинути з голови на хуй, і ти це чудово знаєш).

Коли похоронний агент сказав «Амінь», Луїс узяв Рейчел під руку і вивів її геть. Рейчел пробурмотіла якісь протести — вона хоче зостатися трохи довше, будь ласка, Луїсе, — але чоловік був невблаганним. Вони підійшли до машин. Там стояв похоронний агент, який забирав у відвідувачів парасольки з притороченою до ручки адресою і віддавав їх помічнику. Той ставив їх на підставку, яка мала вельми сюрреалістичний вигляд на вкритому росою моріжку. Правою рукою Луїс тримав Рейчел, а долоню Еллі в білій рукавичці стискала його ліва рука. На дівчинці була та ж сама сукня, що і на похороні Норми Крендал.

Джад підійшов якраз тоді, коли Луїс посадив своїх дам у машину. Здається, у старого також була важка ніч.

— Луїсе, з тобою все гаразд?

Луїс кивнув.

Джад зігнувся, зазираючи до машини.

— Як ти, Рейчел? — спитав він.

— Усе нормально, — прошепотіла вона.

Джад ніжно поплескав її по плечу і повернув голову до Еллі.

— А ти як, крихітко?

— Я в порядку, — сказала Еллі, викривляючи рота в бридкій акулячій усмішці, щоб показати, в якому саме вона порядку.

— А що то за світлина у тебе?

На мить Луїс подумав, що дочка не відпустить фото, відмовиться його показувати, але тут дівчинка з болісним осяянням простягнула картку Джаду. Старий тримав її своїми великими пальцями, пальцями такими кривими і незграбними на вигляд, що, здавалося, вони мали воювати з трансмісіями великих вантажівок та складною машинерією в «Корпорації Бостона та Мену», але це були саме ті пальці, що витягли з Ґейджевої шиї бджолине жало з незбагненною вправністю фокусника або хірурга.

— А й справді мило, — озвався Джад. — Ти саджаєш його на ґринджоли. Закладаюся, йому се дуже сподобалося, правда ж, Еллі?

Зайшовшись слізьми, Еллі кивнула.

Рейчел хотіла щось сказати, але Луїс стис її руку — побудь спокійною хоч трохи.

— Я завжди садила ‘ого, — плакала Еллі. — А він все сміявся і сміявся. А тоді ми пішли в дім. Мама хотіла напоїти нас какао, сказала: «Знімайте черевики!» Ґейдж здер їх і завищав: «Челевики! Челевики!» Та ще й так голосно, що тобі позакладало вуха. Пам’ятаєш, мамо?

Рейчел кивнула.

— Еге ж, закладаюся, то були хвацькі дні, — Джад віддав фото. — І хоча Ґейдж вмер, ти можеш зберігати спогади про него.

— Буду, — сказала дівчинка, сльози текли по її обличчю. — Я любила Ґейджа, містере Крендал.

— Я знаю, люба. — Старий просочився всередину і поцілував Еллі. Випроставшись, Джад спрямував холодні, кам’яні очі на Рейчел та Луїса. Рейчел стало боляче, вона була здивована і не розуміла, що означав цей погляд. Але Луїс усе чудово розумів. «Що ти зробиш для неї? — подумки питав Джад. — Твій син мертвий, але дочка жива. Що ти зробиш для неї?»

Луїс відвернувся. Він нічого не міг для неї зробити, не зараз. Їй треба було самій долати свій сум. Луїс думав тільки про мертвого сина.

Ближче до вечора небо затягнулося хмарами та почав зриватися сильний вітер. Луїс надягнув легку куртку, застібнув її та зняв ключі від «Цівіка» з цвяха на стіні.

— Куди ти йдеш, Лу? — поцікавилася Рейчел. Вона запитувала без особливого інтересу. Після вечері вона знову розплакалася, і, хоч це було лише легке схлипування, здавалося, вона не може його спинити. Луїс змусив її прийняти «Валіум». Тепер дружина сиділа з газетою в руках над кросвордом, до якого майже не торкалася. В іншій кімнаті сиділа Еллі і дивилася «Маленький будиночок у преріях»[130], тримаючи на долоні фотографію Ґейджа.

— Я думав взяти піцу.

— Але хіба ти ще не наївся за сьогодні?

— Зараз я не почуваюся голодним, — відповів він, кажучи правду, а потім додав брехню: — Але ж це саме зараз.

Того дня, з третьої до шостої години по обіді, відбувався останній обряд похоронної церемонії Ґейджа в їхньому будинку в Ладлоу — поминки. Стів Мастертон з дружиною принесли запіканку з локшини та фаршу. Чарлтон прийшла з кішем[131]. «Його можна зберігати скільки захочете, якщо не з’їмо одразу, — сказала вона Рейчел. — Кіш дуже легко розігріти». Деннікери, які мешкають вище по дорозі, принесли запечену шинку. Ґолдмани також з’явилися — ніхто з них не розмовляв з Луїсом і не підходив до нього, що не дуже його засмутило, — і принесли асорті з нарізок і сирів. Джад також приніс сир — великий круг свого улюбленого «пана щура». Міссі Дендрідж захопила лаймовий пиріг[132], а Суррендра Харду — яблука. Принесена їжа відображала різницю в релігійних переконаннях гостей.

Це похоронне застілля не сильно відрізнялося від звичайної вечірки, хіба що було спокійнішим. Хоч спиртного й було поменше, його все одно не бракувало. Випивши трохи пива (ще минулої ночі він клявся ніколи в житті не пити цю гидоту, та між минулим вечором і холодним сьогоднішнім днем пролягала прірва), Луїс хотів було розповісти пару історій з життя гробарів, які чув від дядька Карла: на сицилійському похороні незаміжні жінки відривають собі шматочок савана покійника та кладуть під свою подушку, бо вірять, що це принесе їм щастя в амурних справах; на ірландському похороні часом грають пародійні весілля, а стародавні кельти зв’язували мертвим пальці на ногах, щоб привид не міг ходити. Дядько Карл розповідав, що звичай чіпляти бирки на великі пальці покійників з’явився в Нью-Йорку, і оскільки раніше всі гробарі були ірландцями, то вони вірили, що це відродження давньої традиції. Та, глянувши на обличчя гостей, Луїс зрозумів, що ці історії можуть неправильно витлумачити.

Рейчел розплакалася тільки раз, і мати заспокоювала її. Рейчел притиснулася до Дорі Ґолдман і ридала, прихилившись до її плеча. Вона не могла так плакати біля Луїса — мабуть тому, що підсвідомо вважала його, як і себе, винним у смерті Ґейджа. А може, й тому, що Луїс, поринувши у світ власних марень, ніяк не втішав її в горі. Вона пригорнулася до матері і плакала, Дорі заспокоювала її, і сльози обох жінок спліталися в єдиний потік. Ірвін Ґолдман стояв біля них, поклавши руку на плече Рейчел, і з хворобливим тріумфом дивився на Луїса.

Еллі ходила між гостями зі срібною тацею, навантаженою канапе — маленькими рулетиками, скріпленими зубочистками. Під рукою вона міцно стискала фотографію Ґейджа.

Луїс вислуховував співчуття. Він кивав та дякував охочим їх висловити. Його очі були далекими й холодними, і всі гадали, що він думає про минуле, про нещасний випадок, про подальше життя без Ґейджа. Ніхто (навіть Джад) не підозрював, що Луїс насправді обмірковує план грабунку могили… Звісно, винятково теоретично. Не те, щоб він збирався щось таке робити. Це був просто спосіб відволіктися.

Не те, щоб він збирався щось робити.

Луїс зупинився біля оррінгтонського магазинчика, купив два шестипляшкові блоки пива і зателефонував до «Наполі», щоб замовити піцу з перцем і грибами.

— Як вас звати, сер?

«Оз, Вевикий і Гвізний», — подумав Луїс.

— Лу Крід.

— Гаразд, Лу. Зараз ми дуже зайняті, тому піца буде готова за сорок-сорок п’ять хвилин. Вам зручно?

— Так, — відповів Луїс і повісив слухавку. Він повернувся до «Цівіка» і завів машину. Йому раптом спало на думку, що в Бенгорі є з два десятки піцерій, та він обрав саме «Наполі», бо цей заклад був найближче до цвинтаря «Привітний краєвид», де похований Ґейдж. «Ну що за чорт? Вони роблять хорошу піцу, от і все. З м’яким тістом. Підкидають її і ловлять на виду у всіх, це так смішило Ґейджа…»

Він просто прогнав ту думку.

Він проїхав повз «Наполі» до «Привітного краєвиду». Він гадав, що знає, що робитиме там, та яка від цього шкода? Жодної.

Він припаркувався через дорогу та підійшов до великих кованих воріт, які виблискували в променях помираючого дня. Над ними півколом виднівся залізний напис: «ПРИВІТНИЙ КРАЄВИД». Луїс роззирнувся. Нічого особливо привітного, так само як і непривітного, в тому краєвиді не було. Цвинтар затишно розташувався на кількох пологих пагорбах. Його перетинали довгі алеї (та в призахідному світлі тіні від дерев видавалися особливо моторошними й глибокими, як вода в кар’єрі). Окремо стояло кілька плакучих верб. Тут було не дуже спокійно. Неподалік пролягала траса, і гудіння автомобілів постійно порушувало тишу, а в мороці неба виднілися вогні Бенгорського міжнародного аеропорту.

Він простягнув руку до воріт з думкою: «Вони точно будуть зачинені», та це виявилось не так. Мабуть, було ще надто рано остаточно замикати браму, та й робилося це тільки для того, щоб захистити цвинтар від п’яниць, вандалів та стурбованих підлітків. Часи діккенівських «воскрешальників»[133] (знову це слово — «воскресіння») давно минули.

Ворота розчинилися з легким скрипом. Луїс озирнувся через плече і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, зайшов на територію та зачинив за собою ворота.

Він стояв у скромному передпокої смерті та роззирався навколо.

«У могилі затишно і тихо, — подумав він. — Та не до пестощів, на лихо». Хто написав? Ендрю Марвел[134]? І чому людський мозок так любить накопичувати купи непотрібного сміття?

Раптом у його голові пролунав голос Джада, схвильований і — наляканий? Так, саме наляканий:

«Луїсе, що ти тут робиш? Ти замірився стати на шлях, яким зовсім не хочеш іти».

Та Луїс вигнав цей голос зі своєї свідомості. Якщо він і мучив когось, то лише себе. Ніхто не має дізнатися про те, що він був тут, коли темрява проковтнула рештки дня.

Звивистою стежиною чоловік рушив до могили Ґейджа. На якусь мить він опинився під шатром дерев, які таємниче тріпотіли молодими листочками у нього над головою. Серце гучно гупало в грудях. Могили та пам’ятники вишикувалися нерівними рядами. Десь там була хижка сторожа, а заразом і карта всіх двадцяти акрів «Привітного краєвиду», охайно розділених на сектори. На кожному секторі дбайливо зазначалося, які ділянки зайняті, а які виставлені на продаж. Ось така от нерухомість. Однокімнатні апартаменти. Спальні місця.

«Не дуже схоже на „Кладвишче домажніх тварин“», — подумав Луїс. Ця думка здивувала його і змусила спинитися. Зовсім не схоже. «Кладвишче» здавалося порядком, що виник з хаосу. Ті грубі концентричні кола, що звужуються до центру, пошерхлі шматки сланцю, хрести, збиті з дощок. Неначе діти, які ховали там своїх тварин, ввібрали той візерунок з глибин колективного несвідомого, неначе…

На якусь мить «Кладвишче домажніх тварин» здалося йому своєрідною рекламою… Запрошенням, яке видають усім охочим на алеї потвор у ярмаркові дні. Приходьте дивитися на пожирача вогню, приходьте на безкоштовний сеанс. Ми знаємо, що ви не захочете кидати гроші на вітер — не вкусивши калача, ти не купиш рогача…

Ті могили, ті могили в майже друїдичних колах.

Ті могили на «Кладвишчі домажніх тварин» витворювали найдревніший релігійний символ у світі — кола, що звиваються споконвічними спіралями у нескінченність. Порядок з хаосу чи хаос із порядку, залежно від того, по який бік була зараз твоя свідомість. Єгиптяни карбували цей символ на могилах фараонів, фінікійці викладали на могилах скинутих правителів. Знаходили його і в печерах стародавніх Мікен, королі Стоунхенджу вибудували у формі концентричних кіл свій магічний годинник для вимірювання ритмів Всесвіту, і саме такі спіральні обриси мав біблійний вихор, крізь який Господь промовляв до Іова.

Спіраль — найдавніший у світі символ, хиткий і таємничий міст між Універсумом людини і Порожнечею.

Нарешті Луїс дійшов до могили Ґейджа. Навантажувач уже поїхав. Штучний дерен уже встиг прибрати якийсь ледачий працівник. Певно, він скрутив його і сховав кудись у сарай до наступного похорону, насвистуючи модний мотивчик і думаючи про келих пива у «Феамонт Лаундж». Там, де лежав Ґейдж, виднівся прямокутник сирої землі, всього п’ять на три фути. Надгробок ще не встановлено.

Луїс опустився на коліна біля могили сина. Весняний вітер куйовдив його волосся. Небо вже повністю почорніло та вкрилося хмарами.

«Ніхто не світить мені в обличчя ліхтариком, допитуючись, що я тут роблю. Жоден сторожовий пес на мене не бреше. Навіть ворота відчинені. Дні діккенсівських „воскрешальників“ минули. Якщо я прийду сюди з кайлом і лопатою…»

І тут він прийшов до тями. Він же просто грався в небезпечну гру з власним мозком, лишень прикидався, що ніхто не стереже цвинтар вночі. А що, як його таки застукають — сторож або ще хтось — по пояс у свіжій могилі власного сина? Звісно, може, ця дикість і не потрапить у газети, а якщо потрапить? Його можуть засудити за злочин. Який саме? Розкрадання могил? Навряд чи. Швидше блюзнірство чи вандалізм. Та й з газетою чи без, а всі навколо дізнаються про це. Люди пащекуватимуть. Ця історія надто соковита, щоб пройти повз неї: місцевого лікаря заскочили за розкопуванням могили двохрічного сина, що загинув у нещасному випадку на дорозі. Він втратить роботу. А навіть якщо ні, Рейчел збожеволіє від цих пліток, а Еллі через них цькуватимуть у школі. А ще ж і доведеться пройти через пекельне приниження у вигляді тесту на божевілля в обмін на зняття звинувачень.

Але ж я можу повернути Ґейджа до життя! Ґейдж може знову жити!

Невже він дійсно в це вірив?

Правду кажучи, так. Він говорив собі сотні разів, ще до смерті Ґейджа, що Черч насправді не помер — його просто оглушило. Кіт прокопав собі шлях назовні й повернувся додому. Дитяча історійка в моторошних барвах — якийсь Вінні По виходить. Господар випадково ховає живу тварину під кам’яним курганом. Та вірний кіт сам прокопує собі шлях на волю та повертається додому[135]. Чарівно. От тільки це все не мало жодного стосунку до правди. Черч був мертвим, і саме могильник мікмаків повернув його до життя.

Він сидів біля могили Ґейджа, намагаючись звести все докупи та розкласти по поличках, наскільки чорна магія взагалі піддавалася логічному аналізу.

Почнемо з Тіммі Бетермана. По-перше, чи повірив Луїс у цю історію? По-друге, а чи має це взагалі хоч якесь значення?

Попри неправдоподібність, Луїс вірив у цю історію. Без сумніву, якщо таке місце, як індіанський могильник, існувало (а воно існувало) і люди знали про нього (а найстарші мешканці містечка знали), то рано чи пізно хтось зважився б на експеримент. Людська природа, якщо Луїс хоч трохи її розумів, не дозволила б зупинитися лише на домашніх улюбленцях чи цінній худобі.

Гаразд. А чи вірив він у те, що Тіммі Бетерман перетворився на якось всезнаючого демона? Це питання було значно складнішим, і він підходив до нього з упередженням, бо не хотів у таке вірити. А куди доводять ігри з розумом, Луїс чудово розумів.

Ні, він точно не хотів вірити, що Тіммі Бетерман став демоном, і в той же час він не міг — справді не міг — дозволити собі зневажити цим фактом.

Луїс подумав про бугая Генретті. Джад казав, що Генретті став злючим. Таким же став, правда, дещо по-іншому, Тіммі Бетерман. Пізніше Генретті «відправив на спочинок» той самий чоловік, що зумів якось дотягнути тіло бика аж до могильника мікмаків на ґринджолах. А Тіммі Бетермана вбив власний батько.

Але чи означало те, що Генретті зіпсувався, що всі інші тварини також стали злими? Ні. Генретті лишень не вписався в загальне правило. Він був винятком з цього правила. Варто подивитися на інших тварин — Спота, Джадового пса, папужку старої пані, Черча, врешті-решт. Вони всі повернулися інакшими, і ці зміни були помітними, та у випадку Спота, наприклад, все було не настільки й погано, якщо Джад наважився порадити другові процес…

(воскресіння)

Так, саме воскресіння. Луїс розмірковував далі, але так і не міг прийняти остаточного рішення. Він пропустив крізь себе таку кількість різноманітної херні, яку й філософією назвати складно.

Чи ж міг він відмовитися від такого шансу — хай навіть мінімального, — спираючись лише на історію Тіммі Бетермана? Одна ластівка весни не робить.

«Ти відхиляєшся від істини на користь висновку, якого хочеш дійти, — заперечив мозок. — Хоча б зізнайся собі у грьобаній правді про Черча. Навіть якщо не брати до уваги розтерзаних тварин — мишей і птахів, — яким він став? Змертвілим. Це слово найкраще описувало його і підсумовувало все. Того дня, коли ми гралися з повітряним змієм. Пам’ятаєш, яким був Ґейдж того дня? Жвавим, активним, чутливим до всього? Може, краще запам’ятати його саме таким? Невже ти хочеш воскресити зомбі з низькопробного трешака? Або, якщо говорити банальнішими категоріями, відсталого хлопчика? Хлопчика, який їсть руками, тупо дивиться телевізор і ніколи не навчиться писати власне ім’я? Що там казав Джад про свого пса? „Це було наче мити шматок м’яса“. Невже ти цього хочеш? Шматок дихаючого м’яса? І навіть якщо ти готовий задовольнитися цим, то як ти поясниш дружині, що син постав із мертвих? Дочці? Стіву Мастертону? Всьому світу? Що буде, коли Міссі Дендрідж вийде на доріжку і побачить, як Ґейдж катається на триколісному велосипеді по двору? Хіба ти не чуєш її криків, Луїсе? Не бачиш, як вона нігтями роздирає на собі обличчя? Що ти скажеш репортерам? Що ти говоритимеш, коли знімальна група „Реальних людей“[136] з’явиться на порозі твого будинку і захоче зняти фільм про воскресіння твого сина?»

Але чи мало це все хоч якесь значення, а чи то говорили в ньому слабкість і боягузтво? Невже цьому всьому справді не можна буде дати раду? Та хіба ж Рейчел не обійме мертвого сина зі сльозами радості?

Так, була висока ймовірність, що Ґейдж повернеться… ну… неповноцінним. Але чи впливало це на батьківську любов? Батьки люблять сліпих дітей, сіамських близнюків і навіть малюків з огидно перекрученими нутрощами. Батьки випрошують помилування для своїх дорослих дітей, котрі катували, ґвалтували чи вбивали ні в чому не винних людей.

Чи ж він справді перестане любити Ґейджа, якщо той носитиме підгузки до восьмирічного віку? Чи вивчить буквар лише у дванадцять? Або взагалі ніколи не вивчить? Чи зможе Луїс прийняти смерть сина як невідворотну волю Божу, якщо він у силах це змінити?

«Господи, Луїсе, ти ж не живеш у вакуумі! Люди говоритимуть…»

Він люто відігнав цю думку. Що-що, а схвалення соціуму в цю мить його цікавило найменше.

Луїс поглянув униз, на сиру землю на Ґейджевій могилі, і відчув, як потоки болю та жаху пронизують його. Несвідомо, немов поза його волею, пальці Луїса взялися вимальовувати на могилі візерунок — спіраль.

Він швидко загріб руками землю, витираючи малюнок, і хутко, наче злодій, побіг з цвинтаря. На кожному повороті йому здавалося, що зараз його побачать, зупинять і почнуть розпитувати.

По своє замовлення він приїхав неймовірно пізно. І хоч для нього лишили одну піцу, вона була вже холодна. Жирна, смакувала, як варений клей. По дорозі до Ладлоу Луїс скуштував шматочок і викинув решту — разом з коробкою — у вікно. Не те щоб він любив смітити на вулицях, та йому дуже не хотілося, аби Рейчел побачила майже цілу піцу в смітнику. Тоді б вона могла здогадатися, що в Бенгор він їздив зовсім не заради піци.

Луїсу лишилося тільки обдумати час.

Час. Питання часу було критично важливим. Тіммі Бетерман помер задовго до того, як батько відніс його до могильника мікмаків. Тіммі поховали, не скажу точно, але, здається, 22 липня. А через чотири чи п’ять днів Марджорін Вошбур… помітила Тіммі, що гуляв вулицею.

Гаразд, нехай Білл Бетерман зробив це через чотири дні після першого поховання… Ні. Якщо він помиляється, то краще помилитися в меншу сторону, про всяк випадок. Скажімо, через три дні. Припустімо, що Тіммі Бетерман повернувся з мертвих двадцять п’ятого липня. Тобто, за найобачнішими підрахунками, минуло шість днів з дня смерті хлопця до його повернення. А може, й усі десять. Щодо Ґейджа, то сьогодні минав четвертий день. Звісно, вже багато часу втрачено, та все ще можна було зробити це суттєво швидше, ніж зробив Білл Бетерман. Якщо…

Якщо всі обставини складуться так само вдало, як і тоді, коли воскрес Черч. Бо Черч загинув у дуже зручний час, чи не так? Луїсової родини не було вдома, коли кота збила машина. Не було нікого, крім нього і Джада.

Рейчел з дітьми була в Чикаго.

Останній елемент доповнив мозаїку.

— Ти хочеш, аби ми зробили що? — запитала Рейчел, здивовано витріщаючись на Луїса.

Уже було чверть по десятій. Еллі пішла спати. Рейчел випила ще один «Валіум» після того, як прибрала залишки похоронного застілля (вислів «похоронне застілля» був таким самим страшним і парадоксально дивним, як і «години відвідування», та кращого визначення для того, як вони провели сьогоднішній день, не було). Коли Луїс повернувся з Бенгора, вона здавалася спокійною і трохи загальмованою… та це швидко минуло.

— Аби ви поїхали в Чикаго з твоїми батьками, — терпляче повторив Луїс. — Вони відлітають завтра. Якщо ти зараз зателефонуєш їм і в «Дельту», то, можливо, навіть зможеш сісти з ними в один літак.

— Луїсе, ти збожеволів? Після бійки з моїм батьком…

Про себе Луїс відзначив, що говорить з нею легко і швидко, що на нього зовсім не схоже. Він почував себе футболістом з лави запасних, який несподівано отримав м’яч. І він долає сімдесятиярдову відстань заради тачдауну, обходить і обдурює суперників з неймовірною легкістю та віртуозністю, яка буває лише раз у житті. Зазвичай він був кепським брехуном, та й цю розмову він не планував заздалегідь, але сьогодні чомусь правдоподібна брехня, напівправда та щирі виправдання лилися з нього рясним потоком.

— Бійка — це одна з причин, чому я хотів би, щоб ви з Еллі поїхали з ними. Час загоїти цю рану, Рейчел. Я знав це… відчував… ще там, у похоронному залі. Коли почалася бійка, я намагався все виправити.

— Та ця поїздка… Не думаю, що це хороша ідея, Луїсе. Ти потрібен нам. А ми потрібні тобі, — вона з сумнівом зиркнула на нього. — Принаймні, я сподіваюся, що ми потрібні тобі. І ніхто з нас зараз не в змозі…

— Не в змозі залишатися тут, — з натиском мовив Луїс. Він почувався так, неначе його била пропасниця. — Мені приємно, що я потрібен вам. Ви з Еллі також дуже мені потрібні. Та саме зараз це найгірше місце у світі для вас, люба. Ґейдж усюди в цьому будинку. В кожному куточку. І ти, і я відчуваємо це. Та, гадаю, найгірше зараз Еллі.

Він побачив біль в очах дружини і зрозумів, що достукався до неї. У глибині душі йому навіть стало соромно за цю дешеву перемогу. Він прочитав багато книжок про смерть, тому знав, що тим, хто втратив близьку людину, понад усе хочеться опинитися подалі від того місця, де це відбулося… от тільки це може принести лише шкоду, а не порятунок: розбита горем людина відмовиться приймати нову реальність. У книжках написано, що найкраще нікуди не їхати, а боротися з горем на його власному полі, аж доки біль не стане спогадом. Та Луїс не наважиться проводити свій експеримент, якщо рідні будуть вдома. Йому потрібно позбутися їх. Хоча б ненадовго.

— Я знаю, — сказала Рейчел. — Просто… Це вибиває тебе з колії. Я відсунула диван, поки ти був у Бенгорі. Думала, попідмітаю і відволічусь трохи… від цього всього… та за диваном я знайшла його машинки. Неначе вони чекали на нього… що він повернеться і… гратиметься з ними… — її тремтливий голос зірвався на плач. Сльози покотилися по щоках. — Тоді я прийняла другу таблетку «Валіуму», бо знову розридалася, прямо як зараз… якась грьобана мелодрама!.. Обійми мене, Лу, ти ж обіймеш мене?

Він міцно обійняв її і все ж почувався маніпулятором. Його мозок обдумував способи використати ці сльози на свою користь. «Хороший хлопець, нічого не скажеш».

«Гей-гай, ану давай».

— Чи довго нам іще страждати? — ридала вона. — Коли вже це закінчиться? Якби ми могли повернути його, Луїсе, клянусь, я б краще за ним пильнувала і цього б ніколи не трапилося… І лише те, що водій їхав надто швидко, не звільняє мене — нас — від провини. Господи, я не знала, що може бути так боляче… Це повертається знову і знову, Луїсе, і воно не відпускає мене ні на мить… Навіть коли я засинаю, мені знову сниться той жах, я знову і знову бачу, як він біжить до дороги… і я гукаю його…

— Тсс, — прошепотів він. — Тсс, Рейчел.

Вона підняла до нього набрякле обличчя:

— І він же зовсім не був поганим, Луїсе. Просто грався… вантажівка приїхала невчасно… коли я плакала, подзвонила Міссі Дендрідж. Вона казала, що в газеті «Елсворт Американ» писали, шо водій тої вантажівки намагався вбити себе.

— Що?

— Він намагався повіситися в гаражі. У газеті написано, що він у стані шоку і глибокої депресії.

— Дуже, блядь, погано, що йому це не вдалося, — люто сказав Луїс, та власний голос здавався йому дуже далеким. Те місце має владу, Луїсе… колись воно мало вдосталь влади, і я боюся, що воно знову набирає її. — Мій син мертвий, а той покидьок вийшов під заставу в тисячу доларів. Він житиме в депресії і з суїцидальними нахилами, доки якийсь суддя не забере в нього водійські права на три місяці та не випише дрібненький штраф.

— Міссі казала, що дружина забрала дітей і покинула його, — вела далі Рейчел безбарвним голосом. — Це вона не в газеті прочитала, а почула від когось, хто знайомий з мешканцями Елсворта. Він не був п’яним. Не був під кайфом. Ніколи раніше не перевищував швидкість. Казав, що коли проїжджав через Ладлоу, то відчув, як нога наче приросла до педалі. Він гадки не мав чому. Якось так.

«Відчув, як нога наче приросла до педалі».

Місце має владу!

Луїс викинув ці думки з голови. Він м’яко стиснув руку дружини.

— Зателефонуй батькові й матері. Зроби це зараз. Нема чого вам з Еллі ще цілий день тут сидіти. Не треба.

— Але ж не без тебе. Луїсе, я хочу, щоб ми… Мені потрібно, щоб ми трималися разом.

— Я приєднаюся до вас за три дні, максимум за чотири. — Якщо все буде гаразд, то вони повернуться додому за сорок вісім годин. — Мені потрібно знайти когось собі на заміну в університеті, хоча б тимчасово. У мене важкі часи, та й канікули вже скоро, але я не хочу скидати на Суррендру всю роботу. Джад пригляне за будинком, поки нас не буде, та я хочу ще відключити електроенергію й перенести нашу їжу в морозильник Дендріджів.

— А школа Еллі…

— Та біс із тою школою. Все одно за три тижні канікули. Гадаю, вони зрозуміють, що такі обставини… І дозволять закінчити достроково. Усе спрацює…

— Луїсе?

Він перервав промову.

— Що?

— Що ти приховуєш?

— Приховую? — він дивився на неї ясним, відкритим поглядом. — Не розумію, про що ти говориш.

— А хіба ні?

— Звісно ж, ні.

— Не зважай. Я їм зараз передзвоню… Якщо ти дійсно цього хочеш.

— Так, — відповів він, і відлуння цього слова боляче забрязчало в його свідомості.

— Так, мабуть, буде найкраще… для Еллі, — вона глянула на чоловіка червоними від сліз очима, все ще трішки тьмяними через «Валіум». — У тебе хворобливий вигляд. Неначе тебе щось їсть ізсередини.

Вона пішла до телефону і набрала номер готелю, де зупинилися її батьки, ще до того, як він встиг їй відповісти.

Пропозиція Рейчел дуже втішила Ґолдманів. Їх навіть не розлютила думка, що Луїс також приїде за пару днів. Хоча насправді їм і не варто було через це хвилюватися. У Луїса не було жодного наміру летіти в Чикаго. Він боявся, що брак вільних квитків також може бути перешкодою, бо вони дуже пізно за ними кинулися. Однак удача знову була на його боці. На рейс від Бенгора до Цинциннаті досі залишались вільні місця. А також з’ясувалося, що двоє пасажирів скасували бронювання на рейс із Цинциннаті до Чикаго. Це означало, що Рейчел та Еллі полетять з Ґолдманами тільки до Цинциннаті, але зможуть дістатися до Чикаго вже за годинку.

«Це схоже на чари», — подумав Луїс, вішаючи слухавку, і раптом голос Джада в його голові промовив: «Колись воно мало вдосталь влади, і я боюся».

«Іди на хуй, — грубо відказав він тому голосу. — За останні десять місяців я надивився багато незвичного, старий добрий друже. Та повірити в те, що заселений привидами клапоть земної поверхні може впливати на наявність авіаквитків? Дзуськи…»

— Мені час збиратися, — сказала Рейчел, дивлячись на інформацію щодо літаків, занотовану Луїсом у блокноті біля телефону.

— Візьми лише одну велику валізу.

Вона збентежено витріщилась на нього.

— Для нас обох? Луїсе, ти, певно, жартуєш.

— Гаразд, візьми ще пару сумок. Та не мучай себе складанням одягу на три тижні вперед, — сказав він і подумки додав: «Особливо зважаючи на те, що ти дуже скоро повернешся в Ладлоу». — Візьми стільки, скільки потрібно на сім-десять днів. У тебе ж є чекова книжка та кредитки. Докупи все, що тобі треба.

— Але ж ми не можемо собі дозволити… — з сумнівом почала вона. Здавалося, зараз вона сумнівалася щодо всього, нічого не брала на віру. Йому пригадався її дивний, нерозважливий коментар щодо «Віннебаго», про купівлю якого він колись обмовився.

— У нас є гроші, — відповів Луїс.

— Гаразд… Гадаю, можна буде взяти з заощаджень на коледж Ґейджа, якщо буде потреба. Правда, знадобиться декілька днів на те, щоб переоформити рахунок, і ще з тиждень на переведення чеків у готівку.

Її обличчя знову зморщилося і набрякло. Луїс обійняв дружину. «Вона каже правду. Це постійно тримає тебе і ніколи не відпускає».

— Рейчел, будь ласка, — мовив він. — Не плач.

Та вона, звісно ж, розридалася — інакше не могла.

Коли вона пішла нагору збирати валізи, задзвонив телефон. Луїс підняв слухавку, думаючи, що це може бути хтось із «Дельти» щодо квитків. Скажуть, що трапилася помилка і вільних місць більше нема. «Я знав, що все надто вже просто».

Та дзвінок був не з «Дельти». На тому кінці дроту озвався Ірвін Ґолдман.

— Зараз покличу Рейчел, — кинув Луїс.

— Ні, — і з хвильку не було нічого, крім тиші. «Мабуть, він сидить там і вигадує, як би ще мене обізвати».

Коли Ґолдман знову заговорив, його голос звучав напружено та неприродно. Здавалося, він виштовхував з себе слова, долаючи якийсь внутрішній опір:

— Я хочу поговорити саме з тобою. Дорі сказала, щоб я зателефонував і вибачився за… за мою поведінку. Гадаю… Луїсе, гадаю, я і сам дуже хочу вибачитися.

«Нічого собі, Ірвіне! Який жест! Зараз накладу в штани від радості!»

— Вам не потрібно вибачатися, — відповів Луїс сухим, механічним голосом.

— Те, що я накоїв, пробачити неможливо, — мовив Ґолдман. Тепер здавалося, що він не виштовхує слова назовні, а вичавлює їх. — Твоя пропозиція, щоб Рейчел та Еллі приїхали до нас, показала, яка ти велика людина… і який жалюгідний я сам.

Було щось дуже знайоме в цьому тоні, щось моторошно знайоме. І раптом він збагнув, що саме, — і до болю зціпив зуби, неначе відкусив шматок кислючого лимона. Так говорила Рейчел — хоч і сама не усвідомлювала того, — коли вибачалася: «Вибач мене, я була ще тим стервом», якщо стервозність таки допомагала їй досягти бажаного. І ось той самий голос — так, позбавлений жвавості і м’якості Рейчел, — але все ж таки той самий голос промовляв: «Вибач, Луїсе, я був таким покидьком».

Старий забирав назад свою доню й онуку. Вони тікали з Мену додому, до татка. Дякуючи «Дельті», вони знову скоро будуть там, де Ірвін Ґолдман хотів їх бачити. Тож тепер він міг собі дозволити великодушність. Мабуть, Ірвін гадав, що переміг. «Тож просто забудьмо, що я підняв на тебе руку над тілом твого мертвого сина, що я гамселив тебе ногами, що збив його труну, аж зламався замок і ти побачив — чи гадав, що побачив, — дитячу ручку. Забудьмо про це все. Нехай минуле залишиться в минулому».

«Ах ти старий обвислий хер, містере Ґолдман! Та я б хотів, аби ти здох прямо зараз, якби це не псувало мені планів!»

— Усе гаразд, містере Ґолдман, — спокійно відповів Луїс. — Це був дуже… емоційний день для нас усіх.

— Нічого не гаразд, — наполягав старий, і Луїс усвідомив — проти власної волі, — що Ґолдман не просто грався у ввічливість, не просто визнавав, що був покидьком, тільки тому, що отримав своє. Старий був на межі ридання, і його повільний голос тремтів. — Це був жахливий день для всіх нас. Через мене. Через мене, впертого старого пердуна. Я завдав моїй дочці болю, коли вона потребувала моєї допомоги. Я завдав болю тобі, Луїсе, коли ти також, мабуть, потребував моєї допомоги. І те, що ти зараз робиш… Навіть після того, як я поводився… Я почуваюся лайном. Гадаю, тільки так я і маю право почуватися.

«Нехай він припинить, нехай він припинить, поки я не розкричався і не зіпсував усе».

— Луїсе, певно, Рейчел розповідала тобі, що в нас була ще одна дочка…

— Зельда, — мовив Луїс. — Так, вона розповідала мені про Зельду.

— Це було дуже важко, — продовжив Ґолдман тремтячим голосом. — Важко для нас усіх. Найгірше, мабуть, для Рейчел — вона була там, коли померла Зельда, — але важко і мені з Дорі. У Дорі ледь не трапився нервовий зрив…

«А що трапилося з Рейчел, як гадаєте? — хотілося закричати Луїсу. — Гадаєте, у дитини не може трапитися нервовий зрив? Навіть через двадцять років вона тремтить від однієї згадки про смерть. А тут трапляється таке. Весь цей жах. Просто диво, що вона зараз не в якійсь йобаній лікарні отримує вітаміни через крапельницю. Не говори мені про те, як важко було тобі та твоїй дружині, покидьку».

— Коли Зельда померла, ми… Гадаю, ми почали надто опікати Рейчел… завжди намагалися захистити її… щоб вибачитися. Вибачитися за проблеми з її… сном… на довгі роки по тому. Вибачитися за те, що нас не було тоді з нею.

Так, старий дійсно плакав. Ну навіщо ж він плакав? Тепер Луїсові було куди складніше триматися своєї абсолютної ненависті. Складніше, але все ще можливо. Він навмисно викликав у пам’яті образ Ґолдмана, коли той витягував з кишені піджака свою чекову книжку… та раптом він побачив на задньому плані Зельду Ґолдман, невпокоєного привида на смердючому ліжку. Її витягнуте бліде обличчя, сповнене злістю та болем, вигнуті та скрючені руки… Привид Ґолдманів. Оз, Вевикий і Гвізний.

— Будь ласка, — попросив він. — Будь ласка, містере Ґолдман. Ірвіне. Більше ні слова. Давайте не погіршувати все ще більше, гаразд?

— Я вважаю, що ти хороша людина і я помилився, недооцінюючи тебе, Луїсе. Послухай, я знаю, що ти думаєш. Чи ж я дурний? Ні. Дурний, але не настільки. Ти думаєш, я кажу все це, бо отримую те, що хочу, те, що намагався колись купити у тебе… Але… Присягаюся, Луїсе…

— Ні слова більше, — м’яко зупинив Луїс. — Я більше не можу… Я справді більше не можу, — його голос також тремтів. — Гаразд?

— Гаразд, — відповів Ґолдман і зітхнув. З полегшенням, як здалося Луїсові. — Та дозволь мені ще раз сказати, що я вибачаюся. Ти не зобов’язаний приймати мої вибачення, однак я зателефонував, аби сказати саме це. Луїсе, вибач, будь ласка.

— Гаразд. — Луїс заплющив очі. Голова розколювалася. — Дякую, Ірвіне. Ваші вибачення прийнято.

— Дякую, — сказав Ґолдман. — І дякую… що дозволяєш їм приїхати. Гадаю, їм це і справді зараз дуже потрібно. Ми чекатимемо на них в аеропорту.

— Гаразд, — повторив Луїс, і раптом йому спала на думку одна ідея. Вона була неймовірно привабливою та божевільною своєю логічністю. Він залишить минуле в минулому… дозволить Ґейджу спати вічним сном на «Привітному краєвиді». Замість того щоб намагатися знову відчинити так хистко зачинені двері, він сам почепить на них подвійний замок і викине ключ у порожнечу. Він скаже саме те, про що говорив дружині: швиденько владнає тут свої справи та сяде на літак до Міста Сонця. Він проведе там усе літо зі своєю дружиною та гарною донечкою. Вони ходитимуть у зоопарк і планетарій, плаватимуть на човнику по озеру. Він повів би Еллі на дах Сірз Тауер[137], і вони б разом дивилися, як простягається перед ними розкішний і прекрасний Середній Захід, подібний до великої гральної дошки. А в середині серпня вони знову повернуться в цей дім, який видавався зараз таким сумним і тінистим, та почнуть усе з самого початку. Можливо, їм вдасться почати з чистого аркуша — зараз життєва книга Крідів була брудною, вкритою цівками засохлої крові.

Та чи не означатиме це, що він уб’є сина? Уб’є його вдруге?

Внутрішній голос намагався переконати його, що це не так, та Луїс не слухав. Він миттєво заглушив цей голос.

— Ірвіне, мені час іти. Хочу переконатися, що Рейчел взяла все, що потрібно, і вкласти її спати.

— Звісно. До побачення, Луїсе. І ще раз…

«Якщо він ще раз вимовить це блядське „вибач“, я зірвуся на крик».

— До побачення, Ірвіне, — сказав він і повісив слухавку.

Коли Луїс піднявся нагору, Рейчел практично потонула в горах одягу. Блузки на ліжку, бюстгальтери на спинках крісел, штани на вішаках над дверима. Черевики, як солдати, вишикувалися під вікном. Вона складала все повільно, але методично. Луїс розумів, що їй знадобиться три, а може, й чотири валізи, та не бачив сенсу сперечатися через це. Натомість він допоміг їй збиратися.

— Луїсе, — мовила вона, коли вони закрили останню валізу (Луїсові довелося сісти зверху, аби Рейчел змогла застібнути її). — Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Заради Бога, люба, про що?

— Не знаю, про що, — відповіла вона. — Тому й запитую.

— Що ж, ти гадаєш, я робитиму? Подамся до борделю? Чи втечу з мандрівним цирком? Що?

— Не знаю. Та щось тут не так. Мені здається, що ти хочеш позбутися нас.

— Рейчел, це ж смішно! — він говорив це з перебільшеним запалом. Навіть у таких складних ситуаціях йому було трохи прикро, що дружина бачила його наскрізь.

Вона сумно посміхнулася:

— Ти завжди був поганим брехуном, Лу.

Він знову запротестував, та вона обірвала його.

— Еллі наснилося, що ти помер, — мовила вона. — Минулої ночі. Вона прокинулася в сльозах, і я пішла до неї. Поспала з нею дві чи три години і повернулася до тебе. Вона казала, що в її сні ти сидів за кухонним столом з розплющеними очима, та вона точно знала, що ти мертвий. А ще казала, що чула, як кричав Стів Мастертон.

Луїс налякано глянув на неї.

— Рейчел, — врешті озвався він. — У неї щойно помер братик. У таких випадках нормально бачити сни, де інші члени родини…

— Так, я саме так і пояснила це для себе. Але те, як вона це переказувала… було схоже на пророцтво. — Вона стиха розсміялася. — Або ж мені так здалося.

— Так, мабуть, — погодився Луїс.

«Це було схоже на пророцтво».

— Ходімо спати зі мною, — попросила Рейчел. — Дія «Валіуму» завершується, а я не хочу пити ще одну таблетку. Але мені страшно… Мені сняться жахіття…

— Жахіття? Про що?

— Про Зельду, — пояснила вона. — Останні кілька ночей, після смерті Ґейджа, варто мені заснути, як Зельда вже тут. Вона каже, що прийшла по мене, що цього разу вона до мене добереться. Вони з Ґейджем доберуться до мене за те, що я дозволила їм померти.

— Рейчел, це…

— Я знаю. Просто сон. Цілком нормальний. Та ходімо спати зі мною. Прожени ці сни, якщо зможеш, Луїсе.

Вони лежали в темряві, пригорнувшись одне до одного.

— Рейчел, ти ще не спиш?

— Не сплю.

— Можна я щось у тебе запитаю?

— Уперед.

Він завагався, не бажаючи завдавати їй ще більше болю, та йому необхідно було знати.

— Пам’ятаєш, як ми перелякалися, коли йому було дев’ять місяців? — нарешті наважився він.

— Так. Звісно ж. А чому ти запитуєш?

Коли Ґейджеві виповнилося дев’ять місяців, Луїса стурбував розмір голови малого. Він не відповідав графіку Бертер’є, де зазначалися норми розміру дитячого черепа помісячно. У чотири місяці розмір черепної коробки Ґейджа наблизився до максимально припустимого для його віку, а потім навіть перевищив його. У нього не було проблем з тим, щоб рівно тримати голівку — це було б стовідсотковим доказом, — та Луїс усе одно повів його до Джорджа Тардіфа, найкращого невропатолога на Середньому Заході. Рейчел хотіла знати, що не так, і він сказав їй правду: він боявся, що у Ґейджа гідроцефалія. Рейчел зблідла, та трималася спокійно.

— Він видається мені абсолютно нормальним, — заперечила вона.

Луїс кивнув.

— Мені також. Та я не хочу нехтувати цим, крихітко.

— У жодному разі, — погодилася вона. — Не можна.

Тардіф виміряв окружність голови Ґейджа і насупився. Тоді спробував тицьнути двома пальцями в обличчя малого, як у шоу «Три дурка»[138]. Ґейдж відхилився. Тардіф посміхнувся. У Луїса трохи відлягло від серця. Тардіф дав Ґейджеві м’ячик — потримати. Малий трохи потримав його, а потім впустив. Лікар знову підняв м’ячик і підкинув його, дивлячись на очі Ґейджа. Оченята малого уважно стежили за м’ячиком.

— Шанси, що в нього гідроцефаліт, — п’ятдесят на п’ятдесят, — сказав потім Тардфіф Луїсові у своєму кабінеті. — Навіть вищі, якщо чесно. Та якщо й так, хвороба ще не сильно розвинулася. Він виглядає дуже тривожним. Маленька операція легко впорається з проблемою… Якщо проблема взагалі є.

— Але ж це передбачає хірургічне втручання в мозок.

— Дрібне хірургічне втручання.

Як тільки Луїс захвилювався через розмір голови Ґейджа, він одразу ж дослідив і це питання. І операція, яка передбачала висушування зайвої рідини, зовсім не видавалася йому дрібною. Та він нічого цього не казав, переконуючи себе радіти, що така операція взагалі існує.

— Звісно, — продовжував Тардіф, — є висока ймовірність того, що у твого сина просто велика голова, як на дев’ятимісячного. Гадаю, варто почати з рентгену. Що скажеш?

Луїс погодився.

Ґейдж провів ніч у лікарні Сестер Милосердя та витримав загальний наркоз. Його сонну голівку зафіксували приладом, схожим на гігантську сушку для одягу. Рейчел і Луїс чекали внизу, а Еллі була в дідуся з бабусею, де безперервно дивилася «Вулицю Сезам» на новому відеомагнітофоні дідуся. Це були сірі та страшні години для Луїса, за які він встиг перебрати всі можливі жахи. Смерть під наркозом, смерть під час операції, легка затримка у розвитку через гідроцефаліт, величезна затримка з тієї ж причини, епілепсія, сліпота… О, вибір був безмежним! «Щоб доповнити список жахів, — думав тоді Луїс, — відвідайте місцевого лікаря».

Тардіф зайшов у кімнату очікування близько п’ятої години. В руках у нього було три цигарки. Одну він поклав до рота Луїсу, другу — Рейчел (вона була надто змученою, щоб протестувати), а третю взяв сам.

— З дитиною все гаразд. Гідроцефалії нема.

— Слава Богу! — вигукнула Рейчел, ридаючи та сміючись водночас. — Я випалю цю цигарку, хай навіть мене знудить!

Посміхаючись, Тардіф запалив їхні цигарки.

«Бог беріг його для траси № 15, докторе Тардіф», — подумав Луїс тепер.

— Рейчел, а якби в нього таки була гідроцефалія й операція не допомогла б… Чи могла б ти любити його?

— Що за дивне питання, Луїсе!

— Ти б могла?

— Звісно. Що б не трапилося з Ґейджем, я б усе одно його любила.

— Навіть якби він був розумово відсталим?

— Так.

— А ти б не хотіла здати його в спеціальний заклад?

— Ні. Гадаю, ні, — повільно відповіла вона. — З тією зарплатою, яку ти маєш зараз, ми могли б дозволити собі… справді хороше місце… Та я б усе одно хотіла, аби він краще лишився з нами… Луїсе, чому ти запитуєш?

— Я все ще думаю про твою сестру, Зельду, — мовив він. Луїс був досі вражений її бадьорістю. — Намагаюся зрозуміти, чи змогла б ти пройти через таке ще раз.

— Але ж це було б не те саме. Ґейдж був… Ґейдж — це Ґейдж. Він же наш син. От і різниця. Гадаю, це було б складно, але… А ти хотів, щоб його тримали в спеціальному закладі? Як у психлікарні Пайнленда?

— Ні.

— Давай спати.

— Хороша ідея.

— Я от-от провалюся в сон, — сказала Рейчел. — Хочу лишити весь цей день позаду.

— Хай буде так, — мовив Луїс.

Через певний час вона сонно прошепотіла:

— Ти маєш рацію, Луїсе… просто сни і марення…

— Так. — Він поцілував її в мочку вуха. — А тепер спи.

«Це було схоже на пророцтво».

Він довго крутився в ліжку і, доки не заснув, бачив, як вигнута кістка місяця глипала на нього крізь вікно.

Наступний день попри хмарне небо видався, на диво, теплим, і Луїс весь спітнів, відправляючи багаж Рейчел та Еллі й отримуючи через комп’ютер їхні квитки. Він вважав даром сам той факт, що міг чимось займатися. Та в глибині душі щеміло болісне порівняння з тим, як він востаннє відправляв родину в Чикаго — на День подяки.

Еллі виглядала відстороненою і трохи дивною. Того ранку Луїс неодноразово кидав погляд на дочку і щоразу бачив на її обличчі вираз зосередженого міркування.

«Приятелю, ти перемудрив з конспірацією», — сказав він собі. Вона нічого не мовила, коли їй повідомили, що вони всі разом поїдуть до Чикаго (спочатку полетять вони з мамою, а татко згодом до них приєднається), можливо, навіть на все літо, Еллі лише продовжила їсти свій сніданок — «Какаових ведмедиків». Після сніданку вона мовчки піднялася до себе, вдягла сукенку і черевики, які приготувала для неї Рейчел. Дівчинка взяла фотографію з Ґейджем з собою в аеропорт і тихенько сиділа в пластмасовому кріслі у нижньому залі очікувань, поки Луїс стояв у черзі за квитками, а гучномовець поважно повідомляв про прибуття та відліт літаків.

Містер та місіс Ґолдман з’явилися хвилин за сорок до відльоту. Охайний Ірвін Ґолдман (звісно, він ні на мить не спітнів) був попри шістдесятиградусну спеку в кашеміровому пальто. Він пішов до приймального віконця «Евіс» розбиратися щодо машини, Дорі Ґолдман залишилася сидіти з Рейчел та Еллі.

Луїс та Ірвін Ґолдман приєдналися до решти одночасно. Луїс дуже боявся дешевої репризи: «Мій-сину… мій-сину», але його помилували. Ґолдман вдовольнився млявим потиском руки і пробурмотів: «Здоров». Його швидкий, збентежений погляд у бік зятя лише підтвердив ранкові підозри Луїса: минулої ночі Ірвін був п’яним.

Вони піднялися ескалатором нагору та сіли в зоні відльоту. Розмовляли між собою не дуже багато. Дорі Ґолдман нервово стукала пальцями по своєму примірнику нового роману Еріки Йонг[139], але книжку не відкривала. Вона все кидала стурбовані погляди на фото в руках Еллі.

Луїс запропонував дочці сходити з ним до книжкової крамниці, взяти їм щось почитати в літаку.

Еллі знову зосереджено на нього глянула. Луїсу це не подобалося. Він починав нервувати.

— Ти слухатимешся діда з бабою? — спитав він її, коли вони трохи відійшли.

— Так, — відповіла вона. — Татку, а шкільний наглядач мене зловить? Енді Пасіока каже, що є шкільний наглядач, який ловить прогульників.

— Можеш не хвилюватися через шкільного наглядача, — заспокоїв Луїс. — Я потурбуюся про школу, і наступної осені ти без проблем продовжиш навчання.

— Сподіваюся, восени зі мною все буде гаразд. — сказала Еллі, — Я ж у справжній школі ніколи не була. Тільки у нульовому класі. Не знаю, чим там діти займаються? Може, домашкою?

— З тобою все буде гаразд.

— Татку, а тебе правда так сильно затрахав дідусь?

Луїс зиркнув на дочку.

— Чого, заради всіх святих, ти думаєш, що він мене за… що він мене дратує, Еллі?

Еллі знизала плечима, ніби тема розмови її зовсім не цікавила.

— Коли ти про нього говориш, то здається, що він тебе затрахав.

— Еллі, це вульгарно.

— Вибач.

Вона нагородила його дивним, затуманеним поглядом і відвернулася роздивитися підставки з дитячими книжками — Мерсі Меєр, Моріс Сендак, Річард Скеррі, Беатріс Поттер і старий надійний Доктор Сьюз[140]. «Звідки вони про все дізнаються? Чи, може, їм усе відомо від самого початку? Скільки знає Еллі? Як це на неї впливає? Еллі. Що ти ховаєш за своїм блідим, холодним личком? „Він тебе затрахав?“ Боже!»

— Татку, можна я візьму цю? — Вона тримала в руках доктора Сьюза, книжку, яку Луїс не бачив з часів власного дитинства, — історія про негреня Самбо і те, як одного погожого дня тигри забрали його одяг.

«Боже, а я гадав, що вони вже давно перестали друкувати цю історію», — подумав потьмарено Луїс.

— Звісно, — дозволив він, і вони стали в кінець короткої черги до каси. — Ми з твоїм дідусем любимо одне одного, — Луїс згадав, як мама розповіла йому про жінку, яка дуже хотіла дитину і знайшла її. Він подумав про свою дурну обіцянку ніколи не брехати власним дітям. Луїс відчув, що за останні кілька днів обернувся на вельми багатообіцяльного брехуна, але зараз не дозволяв собі думати про це.

— Ясно, — сказала Еллі і замовкла.

Тиша була Луїсові неприємною. Треба було заговорити, аби порушити її:

— Гадаєш, гарно проведеш час в Чикаго?

— Ні.

— Ні? Це ж чому?

Вона кинула на нього пильний потойбічний погляд.

— Я боюся.

Луїс поклав руки їй на голову.

— Боїшся? Але чого? Ти ж не боїшся літаків?

— Ні, — захитала вона головою. — Я не знаю, чого я боюся, татку. Мені снилося, що ми були на похороні Ґейджа і гробар відчинив труну, а вона була порожньою. Потім мені снилося, що я вдома, зазираю до Ґейджевого ліжечка, а воно також порожнє. Але там бруд.

«Лазарю, вийди сюди».

Тут, уперше за всі ці місяці, Луїс згадав свій сон після смерті Паскоу — сон і те, як він прокинувся з брудними ногами, а низ ліжка був весь у хвойних голках і багні.

У нього на потилиці волосся стало дибки.

— То був лише сон, — запевнив він Еллі, і голос звучав, принаймні для нього, доволі нормально. — Він уже минув.

— Я так хочу, щоб ти полетів з нами, — промовила вона, — або щоб ми зосталися тут. Татку, можна ми зостанемося? Будь ласочка? Я не хочу до дідуся з бабусею… Я просто хочу знову повернутися в школу. Добре?

— Це зовсім ненадовго, Еллі, — сказав він. — Я маю… — він судомно глитнув, — мені треба дещо зробити тут, і я швиденько приїду до тебе. Ми тоді вирішимо, що робити далі.

Луїс очікував заперечень, готувався до спалаху роздратування у звичному для Еллі стилі. Ба більше, він сподівався на них. Але відповіддю йому була тільки холодна тривожна тиша, яка видавалася безмежно глибокою. Він міг і далі розпитувати дочку, але розумів, що її це не обходить. Вона вже й так сказала більше, ніж він хотів би чути.

Невдовзі після того, як вони з Еллі повернулися, почалася посадка. Натовп заворушився, і всі, крім Луїса, приєдналися до черги. Луїс міцно обійняв дружину, палко поцілував її. Вона на мить притислася до нього, потім відпустила, щоб той міг узяти Еллі на руки та чмокнути її в щоку.

Еллі глянула на нього похмурим поглядом Сивілли.

— У тебе такі холодні губи, — зауважила вона. — Чом це так, татку?

— Я не знаю, — слова застрягли у нього в горлі. — Будь слухняною, гарбузику.

— Я не хочу їхати, — повторила вона так тихо, що тільки Луїс і міг почути її крізь човгання і бурмотіння пасажирів. — А ще я не хочу, щоб їхала мама.

— Еллі, годі, — сказав Луїс. — З тобою все буде гаразд.

— Зі мною все буде гаразд, — повторила вона. — А з тобою, татку, що буде з тобою?

Черга рушила. Люди йшли вниз до воріт 727. Рейчел потягла Еллі за руку, і та якусь мить опиралася, затримуючи чергу. Вона впилася поглядом у батька, і Луїс пригадав, як минулого разу дочка нетерпляче примовляла: «Ходімо-ходімо-ходімо…»

— Татку?

— Іди, Еллі. Будь ласка.

Рейчел глянула на Еллі і вперше побачила цей її темний задумливий погляд.

— Еллі? — спитала вона здивовано і, як здалося Луїсу, налякано. — Ти затримуєш чергу, крихітко.

Губи Еллі тремтіли. Вона стала білою як стіна. Дівчинка дозволила вивести себе крізь ворота. Вона озирнулася на нього, і Луїс побачив абсолютний жах у її очах. Він помахав доньці.

Еллі не відповіла.

Коли Луїс вийшов з терміналу Бенгорського міжнародного аеропорту, холодний, липкий серпанок вкрив його свідомість. Він раптом збагнув, що має на меті довести справу до кінця. Його розум, достатньо гострий, аби пройти через роки навчання в медичній школі, виживаючи на одній стипендії та дріб’язку, який дружина заробляла, розносячи каву з тістечками з п’ятої до одинадцятої ранку шість днів на тиждень, проаналізував проблему і розклав її на окремі компоненти, неначе це був черговий іспит — найскладніший у його житті. І скласти його він мав, без сумніву, на відмінно.

Луїс під’їхав до Брюера, невеликого міста по інший від Бенгора бік ріки Пенобскот. Припаркувався через дорогу від магазину будматеріалів «Вотсонс».

— Я можу чимось допомогти? — запитав продавець.

— Так, — відповів Луїс. — Мені потрібен важкий ліхтар — один з тих, квадратних, — і щось, чим би можна було його накрити.

Продавець був сухоребрим курдуплем з високим лобом і гострими очима. Він посміхався, та його осміх був не надто приємним.

— Збираєшся побраконьєрити, друзяко?

— Перепрошую?

— Хочеш підстрелити вночі пару оленів?

— Зовсім ні, — відказав Луїс без посмішки. — У мене нема ліцензії на полювання.

Продавець підморгнув йому і розсміявся.

— Тобто «не лізь у мої справи», еге? Ну, дивись: такий великий ліхтар нормально не прикриєш, та можна взяти шматок повсті й прорізати посередині отвір. Тоді промінь стане, як у кишенькового ліхтарика.

— Звучить непогано. Дякую.

— Прошу. Бажаєте щось іще?

— Так, — мовив Луїс. — Мені потрібні кайло, лопата та заступ. Лопата з коротким руків’ям, а заступ — з довгим. Мотовильник доброї мотузки вісім футів завдовжки. Пара робочих рукавиць. Шматок брезенту, десь вісім на вісім футів.

— Усе це у нас є, — повідомив продавець.

— Мені треба викопати відстійник, — вигадав Луїс. — Виходить, що я порушую якісь там територіальні приписи, а сусід у мене ще та наволоч. Не знаю, чи допоможе мені приховування ліхтаря, та, думаю, спробувати варто. Мені це може влетіти в добрячий штраф.

— О-о, — протягнув продавець. — То ви б краще купили прищепок для носа.

Луїс вимушено розсміявся. Покупки обійшлися йому в п’ятдесят вісім доларів і шістдесят центів. Він заплатив готівкою.

Коли ціни на пальне підскочили, Кріди все менше використовували «універсал». У нього полетіли підшипники, та Луїс постійно відкладав ремонт на потім. Частково це пояснювалося тим, що він не хотів розлучатися з двома сотнями доларів (а саме стільки він вартував), тим більше що це був зайвий клопіт. А тепер, коли він справді міг би використати великого старого динозавра, не наважувався сісти за кермо. «Цівік» був бюджетним автомобілем з прозорою стінкою багажника, і Луїса напружувала ідея їхати через Ладлоу з кайлом, лопатою та заступом. Зір у Джада Крендала гострий, та й макітра ще добре варить. Він одразу зрозуміє, що до чого.

Раптом Луїс збагнув, що не було жодної потреби повертатися в Ладлоу. Він проїхав через міст Чемберлена до Бенгора і винайняв місце у мотелі «Говарда Джонсона» на Одлін-роуд — і знову біля аеропорту, і знову біля цвинтаря «Привітний краєвид», на якому лежав його син.

Луїс зареєструвався під іменем Ді Ді Рамона[141] і заплатив за кімнату готівкою. Спробував покемарити, бо розумів, що перспектива відпочинку до завтрашнього ранку йому не світить. Як написали б у якомусь вікторіанському романі, цієї ночі на нього чекала пекельна робота — найстрашніша за все життя.

Та його мозок просто відмовлявся вимикатися.

Він лежав на стандартному мотельному ліжку під банальною мотельною картиною, на якій зображено мальовничі кораблі та доки біля мальовничої старої пристані на тлі не менш мальовничої новоанглійської бухти. Луїс не роздягався — хіба що черевики зняв; руки поклав за голову. Гаманець, дріб’язок і ключі лежали на нічному столику біля нього. Почуття липкого холоду не минуло. Луїс почувався відрізаним від своєї родини, від місць, до яких уже встиг звикнути, і навіть від роботи. Цей мотель міг розташовуватися будь-де у світі — в Сан-Дієго, Далуті, Бангкоку чи Шарлотті-Амалії. І в той же час він був поза простором і часом. У Луїсовому мозку коли-не-коли зринала парадоксальна думка: перш ніж знову зустрітися зі знайомими людьми та місцями, він побачить свого сина.

План поступово визрівав у його свідомості. Луїс розглядав його з різних точок зору, обмацував з усіх боків, перевіряв, чи немає ніде промахів чи слабких місць. Він відчував, що балансує на тонкій линві понад безоднею божевілля. Безум огортав його; м’яко тріпотів крильми, як пугач — нічний мисливець із золотими очима. Луїс усе глибше й глибше занурювався у вир сюрреалістичного жаху.

У його голові злинуло відлуння голосу Тома Раша: «Холодні руки смерті торкають хижо нас, ти вкрала мою маму, гряде уже мій час»[142].

Божевілля. Воно всюди. Наближається, переслідує.

А він балансував на тонкій линві логіки — розбирав свій план.

Сьогодні, об одинадцятій вечора, він розкопає синову могилу, витягне тіло з труни, загорне його в шматок брезенту та покладе в багажник «Цівіка». Поставить труну на місце і знову засипле могилу. Далі поїде до Ладлоу, витягне тіло Ґейджа з багажника… і піде на прогулянку. Так, йому доведеться піти на прогулянку.

Якщо Ґейдж повернеться, є два можливі варіанти розвитку подій. За одним з них, Ґейдж повернеться собою. Можливо, трохи загальмованим, повільним або навіть розумово відсталим (у найпотаємніших куточках душі Луїс сподівався, що Ґейдж повернеться повністю, таким, як при житті, — така ж можливість існувала, правда?), але все одно це буде його син, син Рейчел, брат Еллі.

В іншому разі, з глибини лісів з-за будинку прийде чудовисько. Луїс уже навіть не заперечував, що можуть існувати чудовиська чи там демони — безтілесні потвори з потойбіччя, котрі захоплюють воскреслі тіла, душі з яких уже відлетіли.

У будь-якому разі, вони з сином будуть сам на сам. І Луїс…

Я поставлю йому діагноз.

Так. Це те, що він має зробити.

«Я поставлю діагноз не лише його тілу, а й душі. Візьму до уваги наслідки травми, про яку він може пам’ятати або ні. Зважаючи на те, що стало з Черчем, можна сподіватися на легку або значну загальмованість. Я оціню можливість реінтеграції Ґейджа в нашу родину за період від двадцяти чотирьох до сімдесяти двох годин. Якщо ментальні втрати будуть надто великими — або він повернеться в тому стані, що Тіммі Бетерман, злою почварою, — то я вб’ю його».

Луїс ретельно обдумав обидва варіанти.

Як лікар, він відчував, що легко зможе вбити Ґейджа, якщо від сина лишиться тільки оболонка, наповнена чужорідною ворожою субстанцією. І ніякі благання та хитрощі не зможуть вплинути на його рішення. Луїс уб’є це створіння, наче щура, який розносить бубонну чуму. І не влаштовуватиме з цього жодних сльозливих мелодрам. Він скористається таблеткою, мабуть, двома чи трьома. Або ін’єкцією, якщо в цьому виникне потреба. У його саквояжі був морфій. Наступної ночі він повернеться на «Привітний краєвид» і знову поховає там прах свого сина, сліпо вірячи, що доля знову буде на його боці, вдруге («Але ж ти навіть не знаєш, чи буде вона з тобою першого разу», — нагадав він собі). Луїс було подумав про значно простішу і безпечнішу альтернативу — «Кладвишче домажніх тварин», але він точно не поховає там власного сина. На те було багато причин. Коли якась дитина закопуватиме там свого улюбленця через п’ять, десять чи навіть двадцять років, то може натрапити на рештки малого. Та головний мотив був значно простішим. «Кладвишче домажніх тварин» розташовувалось… надто близько.

А після повторного поховання він полетів би в Чикаго і приєднався до родини. І ні Рейчел, ні Еллі ніколи б не дізналися про його невдалий експеримент.

А щодо іншого варіанту — на який він сподівався у всій сліпоті батьківської любові, — то вони б з Ґейджем покинули Ладлоу після випробувального періоду, поїхали вночі. Луїс би взяв лише найнеобхідніші папери та ніколи більше не повернувся в це прокляте місце. Вони з Ґейджем поживуть у мотелі — може, навіть у тому, де він зараз лежить.

Наступного ранку він би познімав гроші з усіх рахунків і перевів їх у подорожні чеки «Американ Експрес» («Не їдь без них з дому зі своїм воскреслим сином», — подумав він) та готівку. Вони б з Ґейджем полетіли кудись — ймовірно, у Флориду. Звідти він би зателефонував Рейчел, повідомив, де перебуває, і сказав забрати Еллі та мерщій сідати на літак, не розповідаючи батькам, куди вони їдуть. Луїс вірив, що зміг би переконати її зробити це. «Жодних запитань, Рейчел. Просто приїжджай. Приїжджай прямо зараз. У цю ж мить».

Він скаже, де вони зупинилися. Який-небудь мотель. Рейчел і Еллі винаймуть машину. А коли вони постукають, Луїс підведе до дверей Ґейджа. Мабуть, у купальному костюмчику.

А потім…

Та він не наважувався загадувати так далеко наперед. Натомість повернувся до свого плану і знову проаналізував його від початку й до кінця. Він гадав, що коли все вдасться, то вони почнуть абсолютно нове життя і ніякий Ірвін Ґолдман зі своєю тлустою чековою книжкою їх не відстежить. Ось так усе і буде.

У Луїсовій голові роїлися туманні спогади про те, як вони в’їхали в будинок у Ладлоу. Яким він був стривоженим, втомленим і навіть трохи наляканим. Як йому хотілося гайнути кудись в Орландо і найнятися лікарем у «Світ Діснея». Може, це все й не було аж настільки безглуздо.

Луїс уявив себе там у білому халаті. Як він намагався привести до тями вагітну жінку, в якої вистачило дурощів вилізти на атракціон «Магічна Гора». Звісно ж, вона знепритомніла. Йому вчувався власний голос: «Розійдіться, розійдіться, їй же не буде чим дихати», і тут жінка розплющила очі та вдячно йому посміхнулася.

Доки мозок Луїса виплітав цю не позбавлену приємності фантазію, він заснув. Він спав, коли його дочка прокинулася в літаку десь над Ніагарським водоспадом з криком жаху на вустах від кошмару про безжалісні порожні очі та покручені руки. Він спав, коли перелякана стюардеса кинулася до Еллі дізнатися, що трапилося; він спав, коли вбита горем Рейчел намагалася заспокоїти її; спав, коли Еллі кричала — знову і знову: «Це Ґейдж! Мамо! Це Ґейдж! Це Ґейдж! Він живий! Ґейдж витягнув ножа з татової сумки! Не дай йому дістатися до мене! Не дай йому дістатися до татка!»

Він спав, коли Еллі нарешті заспокоїлася. Вона пригорнулася до мами та вся тремтіла — ані сльозинки в широко розплющених очах. А Дорі Ґолдман думала, як же важко зараз Еллі і як вона схожа на Рейчел після смерті Зельди.

Він спав і прокинувся о чверть на шосту, коли денне світло вже тьмяніло та падала темрява.

«Пекельна робота», — тупо подумав він і підвівся.

Коли рейс 419 «Юнайтед Ейрлайнз» приземлився в аеропорту О’Хара та висадив усіх пасажирів о десятій хвилині на четверту годину, Еллі Крід була в стані тихої істерії, а Рейчел — дуже наляканою. Ніколи відтоді, як вона повела дітей у «Макдональдз» і Ґейдж вдавився картоплею фрі, Рейчел не хотіла так сильно, щоб Луїс був з нею.

Якщо зараз випадково торкнути Еллі за плече, дівчинка підскочить і вдивлятиметься в тебе розширеними від страху сліпими більмами очей, все її тіло битиме пропасниця. Вона була вся немов би переповнена електрикою. Жахіття в літаку самі по собі були вельми поганими, але це… Рейчел просто не знала, як цьому дати раду.

Дорогою до терміналу Еллі заточилася і впала. Дівчинка не підвелася; просто лежала собі на килимі, під ногами людей (сновигаючи туди-сюди, вони дивилися на неї з м’яким співчуттям і відстороненим блиском в очах; усі вони поспішали, ніхто не хотів, щоб їх відволікали), поки Рейчел не підняла її.

— Еллі, що з тобою? — спитала вона.

Та Еллі не відповіла. Вони проминули зал до каруселі з багажем, і Рейчел помітила батька з матір’ю, які чекали на них там. Вона помахала вільною рукою, і вони підійшли.

— Нам сказали не виходити за ворота та чекати на вас, — сказала Дорі. — Ми подумали… Рейчел, що з Еллі?

— Їй погано.

— Мамо, а тут є вбиральня? Мене зараз знудить.

— О Боже! — розпачливо застогнала Рейчел і схопила дочку за руку. З протилежного боку зали був туалет, тож вона швидко повела туди Еллі.

— Рейчел, мені піти з тобою? — спитала Дорі.

— Ні, краще заберіть наш багаж. Ви знаєте, який він. Ми впораємося.

На щастя, вбиральня була порожньою. Рейчел підвела Еллі до кабінки та почала порпатися в сумочці, шукаючи дріб’язок. Потім вона побачила — слава Богу, — що замок однієї з трьох кабінок зламаний. Над ним хтось маркером написав: «СЕР ДЖОН КРЕПЕР БУВ СЕКСИСЬТКОЮ СВИНЕЮ».

Рейчел швидко відчинила двері. Тепер Еллі стогнала та трималася за живіт. Вона двічі тужилася, але блювоти не було; тільки сухі хвилі абсолютного нервового виснаження. Коли вона сказала, що їй уже краще, Рейчел підвела дочку до умивальника і вмила їй обличчя. Еллі була білою як стіна, під очима в неї проступили чорні кола.

— Еллі, що трапилося? Ти можеш пояснити?

— Я не знаю, що трапилося, — відповіла дівчинка. — Я знаю, що щось сталося після того, як татко сказав мені про подорож. Щось трапилося з ним.

«Луїсе, що ти приховуєш? Ти ж приховуєш щось. Я помітила це, навіть Еллі помітила».

Рейчел збагнула, що і сама весь день була знервованою, неначе чекала на удар, який звалить її з ніг. Зараз вона почувалася так, немовби за два чи три дні мали початися місячні: напружена та зморена до краю, готова заплакати чи розсміятися, готова будь-якої миті завити від болю, що мчав її головою, як швидкісний потяг, останні години три.

— Що? — уточнила вона у відображення Еллі в дзеркалі. — Люба, що могло трапитися з татком?

— Я не знаю, — прошепотіла Еллі. — Я бачила сон. Щось про Ґейджа. Чи, може, про Черча? Я не пригадую. Я НЕ ЗНАЮ!

— Еллі, що тобі снилося?

— Мені снилося, ніби я на «Кладвишчі домажніх тварин», — розповідала Еллі. — Паксоу привів мене на «Твариняче кладвишче» і сказав, що татко збирається прийти туди. Він сказав, що має статися щось жахливе.

«Паксоу?» Гостра стріла жаху та непевності пронизала Рейчел. Що це було за ім’я і чому воно здавалося їй таким знайомим? Здається, вона чуло його — чи щось подібне, — але ніяк не могла пригадати, де саме.

— Тобі снилося, що хтось на ім’я Паксоу відвів тебе на «Кладвишче домажніх тварин»?

— Ага, він сказав, що його звуть саме так. А ще… — очі дівчинки раптом розширилися.

— Ти пригадуєш щось іще?

— Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… Я не знаю… що він був біля татка, що вони були разом, коли його душа від… від… Я не можу пригадати! — Еллі зойкнула.

— Люба, гадаю, тобі снилося «Кладвишче домажніх тварин», бо ти все ще думаєш про Ґейджа. Я впевнена, що з татком усе гаразд. Тобі вже краще?

— Ні, — прошепотіла Еллі. — Мамо, мені страшно. Тобі хіба не страшно?

— Нє-а, — Рейчел, посміхачись, злегка похитала головою. Насправді ж їй було страшно… дуже страшно, і ще й це дивне ім’я — Паксоу — переслідувало її своєю знайомістю. Їй здавалося, що вона чула його в якомусь жахному контексті місяці або навіть роки тому, і нервозне відчуття не залишало її.

Рейчел чула присутність чогось набухлого, готового прорватися будь-якої миті, вагітного чимось жахливим, чимось, що треба було відвернути за будь-яку ціну. Так, але що це? Що?

— Я впевнена, все буде добре, — промовила вона до Еллі. — Хочеш, повернемося до дідуся з бабусею?

— Напевно, — байдуже кинула дівчинка.

Якась пуерторіканка завела свого малого сина до жіночої вбиральні. Вона голосно лаяла його. Попереду на охайних штанцях малюка розтікалася велика мокра пляма, і Рейчел, згадавши про Ґейджа, заціпеніла від болю. Ця страшна біда подіяла на неї як новокаїн: притлумила нервове збудження.

— Ходімо, — покликала вона. — Ми зателефонуємо таткові з дідусевого дому.

— Він носив шорти, — раптово сказала Еллі.

— Хто, сонечку?

— Паксоу, — пояснила Еллі. — Він носив червоні шорти. У моєму сні.

Рейчел знову сконцентрувалася на імені, коліна у неї затремтіли від страху. Потім усе минуло.

Вони могли навіть не підходити до каруселі з багажем — Рейчел було достатньо просто помітити в натовпі верхівку батькового капелюха: він єдиний був з пером. Вона обернулася та побачила Дорі Ґолдман — та чекала на них біля стіни й тримала два додаткові місця для дочки та онучки. Рейчел повела Еллі до неї.

— Тобі вже ліпше, моя дорогенька? — спитала Доррі.

— Трохи, — відповіла Еллі. — Мамо…

Вона повернулася до матері й заніміла. Рейчел випросталася, рот був затулений долонею, обличчя зблідло. Вона пригадала. У свідомість жінки це ввірвалося зі скаженим гуркотом. Ну звісно ж, вона мала пригадати все відразу, але розум прагнув витіснити це. Звісно.

Мамо?

Рейчел повільно повернулася до дочки, і та почула, як хрумкнула її шия. Вона забрала долоню від рота.

— Чоловік у твоєму сні називав своє ім’я, Еллі?

— Мамо, з тобою все…

Чоловік у твоєму сні називав своє ім’я?

Дорі дивилася на них, як на божевільних.

— Називав, але я не пригадую його… Мамо, ти робиш мені боляче. — Рейчел зиркнула вниз і помітила, що її рука обхопила зап’ясток Еллі, немов кайданки.

— Часом не Віктор?

Еллі різко глибоко вдихнула.

— Так, Віктор! Він сказав, що його звуть Віктор. Мамо, він тобі також снився?

— Не Паксоу, — промовила Рейчел, — Паскоу.

— Я так і сказала. Паксоу.

— Рейчел, що трапилося? — занепокоїлась Дорі. Вона взяла дочку за руку і здригнулася, настільки та була холодною. — І що з Еллі?

— Не з Еллі, — відповіла Рейчел. — З Луїсом. Гадаю, щось трапилося з Луїсом. Чи ще тільки має трапитися. Мамо, посидь з Еллі. Я хочу зателефонувати додому.

Вона підвелася та пішла до телефонів, шукаючи в гаманці четвертак. Набрала номер, але по той бік дроту ніхто не відповідав. Телефон просто дзвонив.

— Може, краще зателефонувати пізніше? — спитав оператор.

— Так, — Рейчел повісила слухавку.

Вона стояла на місці, витріщаючись на телефон.

«Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… що він був біля татка, бо вони були разом, коли його душа від… від… Я не можу пригадати».

— Відокремилася від тіла, — прошепотіла Рейчел. Її пальці заскребли по тканині сумки. — Боже мій, це були ті слова?

Вона спробувала упорядкувати розпорошені думки. Чи було тут щось іще, щось за межами природного смутку через смерть Ґейджа та втоми від цього дивного перельоту через півкраїни? Що Еллі могла знати про юнака, який помер у перший день Луїса на новій роботі?

«Нічого, — безжально відрізав мозок Рейчел. — Ти тримала її якомога далі від усього цього, ти намагалася сховати від неї все, що хоч якось було пов’язане зі смертю, — навіть можливу смерть її кота. Пам’ятаєш ту дурну, безглузду сварку на кухні? Ти ховала від неї все. Його звали Паскоу, Віктор Паскоу. Наскільки розпачлива ситуація зараз, Рейчел? Наскільки все погано? І що, заради Бога, відбувається?»

Руки в неї тремтіли так сильно, що вона тільки з другої спроби змогла вкинути четвертак до апарата. Тепер вона дзвонила до лазарету університету та натрапила на Чарлтон, яка відповідала на запитання з легким подивом. Ні, вона не бачила Луїса та буде вельми вражена, якщо він сьогодні прийде. Сказавши це, вона знову висловила співчуття. Рейчел подякувала та попросила Чарлтон переказати Луїсові, якщо він з’явиться на роботі, щоб він зателефонував у будинок її батьків. Так, у нього є номер, повідомила вона на запитання Чарлтон, не бажаючи говорити медсестрі (вона, ймовірно, і так це знала — ця пані була не з тих, хто пропускає подібне), що дім її батьків розташовується на іншому боці континенту.

Рейчел повісила слухавку. Вона спітніла, усе тіло тремтіло.

«Еллі просто десь почула про Паскоу, от і все. Боже ж мій, ти не можеш посадити дитину в скляну кулю, немов… якогось хом’яка. Вона могла почути про нього по радіо. Чи хтось з дітей розказав їй про це в школі, а Еллі забула, запхала в якусь далеку нішу пам’яті. Вона ж навіть це слово вимовити не могла — мабуть, то було щось складне на кшталт „відокремилася“ чи „відлетіла“. Це доводить лише те, що підсвідомість і справді подібна до липкої стрічки від мух, до якої приклеюється абсолютно все.»

Рейчел чомусь пригадала, як у коледжі викладач психології стверджував, що за сприятливих обставин наша пам’ять здатна відтворити ім’я будь-якої людини, з якою ви коли-небудь були знайомі, будь-яку страву, яку ви їли у своєму житті, погоду, яка стояла в той чи інший день. Він наводив дивовижні приклади, які підтверджували його думку, що людський мозок був комп’ютером з практично безкінечною кількістю кластерів — не 16, не 32 і навіть не 62 кілобайти, а можливо, цілий мільярд; тисячі мільярдів, якщо бути точним. Які можливості цих кластерів щодо збереження інформації? Ніхто не знав. Їх було так багато, що не було потреби стирати наявну інформацію, нові дані записувалися поверх старих. Насправді мозок просто часом відмикав деякі ділянки пам’яті через інформаційне перевантаження. «Ви цілком можете забути, де поклали свої шкарпетки, — казав викладач, — якщо два сусідніх кластери пам’яті забиті всіма томами енциклопедії „Британіка“».

Ці його слова викликали щирий сміх аудиторії.

«Але зараз ти не в кабінеті психології, освітленому флуоресцентними лампами, де дошка списана професійним жаргоном, а якийсь хитрожопий асистент професора корчить із себе світило науки за десять хвилин до кінця пари. Тут є щось абсолютно неправильне, ти знаєш це — відчуваєш. Не знаю, що можна вдіяти з Паскоу, Ґейджем та Черчем, але щось точно треба робити з Луїсом. Що? А може…»

Раптом думка, холодна, як жменя желе, прокралася в її голову. Вона ще раз підняла слухавку та потяглася за четвертаком. А чи Луїс не надумав часом скоїти самогубство? Може, тому він так наполягав на цій поїздці, буквально виставив їх за двері? Раптом Еллі… якось… йобана психологія! Може, якесь сяйво передчуття пройняло її.

Цього разу вона телефонувала Джадові Крендалу. Йшов уже п’ятий гудок… шостий… сьомий. Вона вже збиралася повісити слухавку, коли старий здавлено вимовив:

— Алло.

— Джаде! Джаде, це…

— Одну хвилинку, мем, — у розмову вклинився оператор. — Ви приймаєте дзвінок від місіс Луїс Крід?

— Га? — перепитав Джад.

— Пробачте, сер. Так чи ні?

— Гадаю, що йму, — знову прохрипів Джад.

Зависла довга пауза, під час якої телефоністка перекладала говірку янкі англійською. Нарешті пролунало:

— Дякую. Продовжуйте, мем.

— Джаде, ви не бачили сьогодні Луїса?

— Сьогодні? Не можу сказати, що так, Рейчел. Але сьогодні вранці я був у Брюері на закупах, а потім весь день прововтузився в саду за будинком. А що?

— Не хвилюйтеся, ймовірно, нічого. Просто Еллі в літаку наснився поганий сон. Я, як могла, заспокоїла її.

— В літаку? — голос Джада здригнувся. — А де ви, Рейчел?

— У Чикаго, — повідомила вона. — Еллі та я прилетіли з моїми батьками сюди на деякий час.

— А Луїс з вами не полетів?

— Він збирається прилетіти сюди під кінець тижня, — відповіла Рейчел, і їй було важко стримуватися. Щось у Джадовому голосі їй дуже не подобалося.

— Це він вам запропонував полетіти в Чикаго?

— Ну… так. Джаде, що трапилося? Щось трапилося, правда ж? І ви щось про це знаєте.

— Напевно, вам слід переповісти мені, що снилося Еллі, — після тривалої паузи сказав Джад. — Я хотів би послухати.

Поговоривши з Рейчел, Джад накинув легкого плаща — день видався хмарним, та й вітер зривався — і перейшов через дорогу до будинку Луїса. Він на мить зупинився, щоб перевірити, чи не їде яка вантажівка. В усьому цьому винні вантажівки. Срані вантажівки.

От тільки це неправда.

Старий відчував, як його притягувало «Кладвишче домажніх тварин» — і те, що було за ним. Раніше поклик був м’якою, спокусливою колисковою, яка обіцяла оманливий затишок і неймовірну силу. Але тепер цей голос виповнився низькими, зловісними нотами — став загрозливим і жорстоким. «Не втручайся, ясно?»

Та він не міг не втручатися. Надто вже велика провина лежала на ньому. Він відповідальний за все це.

Він бачив, що «Хонда Цівік» Луїса зникла з гаража. Стояв лише великий запилений «універсал» «форд», яким, вочевидь, давно не користувалися. Джад спробував відчинити задні двері, і ті легко піддалися.

— Луїсе? — покликав він у порожнечу.

Джад чудово знав, що Луїс не відповість, та йому було необхідно зруйнувати важку тишу, яка панувала в будинку. Чортова старість невпинно нагадувала про себе — руки й ноги ставали важкими й незграбними, спина пеком пекла вже після двох годин роботи в саду, а ліве стегно боліло так, наче хто ввігнав туди шнековий бур.

Він методично обійшов будинок, вишукуючи недобрі прикмети; найстаріший у світі домушник, з похмурим гумором подумав він сам про себе і продовжив огляд. Джад не знайшов нічого, що могло його стривожити: охайно відставлені коробки іграшок для «Армії Спасіння», одяг маленького хлопчика за дверима, у прикомірку та під ліжком. Єдине, що трохи напружило, — це ліжечко Ґейджа, яке знову стояло в його кімнаті. У будинку не було жодних прикмет непоправного лиха, та він весь дихав холодною порожнечею, немов чекав на… на щось.

«Мо’, мені тре’ проїхатися до цвинтаря „Привітний краєвид“? Гляну, чи нічого там не відбуваєть си. Мо’, навіть стріну Луїса Кріда. Запрошу його на гостину або ще куди».

Та небезпека крилася не в Бенгорі, на цвинтарі «Привітний краєвид». Ні, небезпека була тут, у будинку, а також за ним.

Джад вийшов і знову перейшов через дорогу, цього разу — в напрямку дому. Він витягнув шестипляшковий блок пива з холодильника та поніс його у вітальню. Сів навпроти вікна, що виходило на будинок Крідів, відкоркував пиво та запалив цигарку. День уже схилявся за обрій, і, як часто бувало останніми роками, мозок старого пірнув у глибокий вир пам’яті. Якби він знав хід думок Рейчел, то міг би їй відповісти, що її викладач психології, певно, мав рацію, але на схилі літ здатність пам’яті стирати зайві спогади поступово псується, як і все решта в спорохнявілому тілі, і давноминулі місця та обличчя пригадуються з лячною точністю. Вицвілі спогади вражають ясністю, вигорілі барви знову сяють буйством кольору, голоси скидають із себе полуду часу та набувають початкового звучання. І тоді наступає… Ні, не інформаційне перенавантаження, сказав би він йому. Ймення тому — старість. Джад знову пригадав бугая Лестера Моргана Генретті, його налиті кров’ю очі. Тварюка кидалася на все, що потрапляло до її поля зору, на все, що рухалося. Навіть на дерева, коли вітер ворушив листочки. Перш ніж Лестер здався та таки вбив бугая, Генретті у своїй шаленій люті поламав кожне дерево на своєму пасовищі, його роги були розтрощені, а з голови стікала кров. Коли Лестер застрелив Генретті, то тремтів від жаху — так само як і Джад зараз.

Він пив пиво та палив. Денне світло втрачало барви. Він не вмикав світло. Поступово кінчик його цигарки перетворився на червоний вогник у темряві. Він сидів, пив пиво та стежив за під’їзною доріжкою Крідів. Старий гадав, що, коли Луїс повернеться додому, де б він там зараз не був, треба буде обов’язково заскочити до нього та поговорити. Щоб переконатися, що Луїс не намислив собі нічого такого, що може обернутися на лихе.

Джад відчував м’який поклик незвіданої, лиховісної сили, що гніздилася в тому диявольському місці. Вона простягала до нього свої липкі мацаки з-під товщі кам’янистої тверді, де були зведені всі ті кургани.

«Не втручайся, старий. Не втручайся, а то дуже, дуже пошкодуєш». Той голос був подібним до млосного туману, що виповзав із розкритої могили.

З усіх сил намагаючись не помічати його, Джад сидів, палив і пив пиво. Він чекав.

Поки Джад Крендал сидів у кріслі-гойдалці та видивлявся його з вікна, а Рейчел та Еллі проїжджали шлагбаум перед домом Ґолдманів (Рейчел безперервно хрускотіла пальцями, намагаючись відігнати зростаючий страх, а Еллі була білою мов крейда), Луїс жував великий, позбавлений будь-якого смаку обід у «Їдальні Говарда Джонсона». Їжі було вдосталь, і вся вона нагадувала картон — якраз те, чого зараз бракувало його організму. За вікном швидко темніло. Машини, що проїжджали повз, ніби обмацували його фарами. Він копався в їжі. Стейк. Печена картопля. Ядуче зелена квасоля на гарнір. Трикутник яблучного пирога з кулькою морозива зверху. Кулька вже почала трохи танути та стікала на тарілку. Він їв за столиком у кутку, пильнуючи людей, котрі заходили і виходили, — може, він когось знає? Якщо чесно, то Луїс дуже сподівався, що хтось зі знайомих до нього таки підійде. Зустріч, безсумнівно, призведе до запитань — «Де Рейчел? Що ти тут робиш? Як ти?» — і питання, ймовірно, потягнуть за собою ускладнення. А що, як він шукав саме ускладнень? Можливості втекти?

По правді, подружня пара, яку він таки знав, зайшла до кафе, якраз коли він доїдав яблучний пиріг і допивав другу чашку кави. Роб Грінел, бенгорський лікар, і його красуня дружина Барбара. Луїс чекав, що вони звернуть на нього увагу, помітять, що він сидить за столиком для одного в кутку, але офіціант відвів їх до столика в дальньому кінці зали, і Луїс остаточно втратив їх з виду. Хіба що вряди-годи миготіла сивіюча чуприна Грінела.

Луїсові принесли рахунок. Він підписав його, вказав номер кімнати під підписом і вийшов через бічні двері.

Вітер надворі піднявся до майже штормового. Шарпкий і неприємний, він змушував дивно гудіти телефонні дроти. Луїс не бачив жодної зірки, але відчував, як хмари зі скаженою швидкістю неслися над головою. Чоловік постояв трохи на вулиці, сховав руки до кишень, а обличчя підставив під вітрові потоки. Він повернувся, піднявся до себе в кімнату і ввімкнув телевізор. Було надто рано, щоб займатися чимось серйозним, а присмерковий вітер уже повнився передчуттям неприємностей. Луїс нервував.

Він дивився телевізор чотири години — вісім тридцятихвилинних комедійних програм. Луїс збагнув, що він уже давно не дивився телевізор так довго без перерви. Йому спало на думку, що колись, у старшій школі, вони з друзями називали усіх цих героїнь ситкомів дівчатами-динамо.

У Чикаго Дорі Ґолдман заламувала руки:

— Летиш назад? Люба, чому ти летиш назад? Ти ж щойно приїхала.

У Ладлоу Джад Крендал сидів біля вікна, палив, пив пиво та незворушно гортав у голові пам’ятний альбом свого минулого, чекаючи на Луїсове повернення. Рано чи пізно він прийде додому, як Лессі[143] в тому старому фільмі. Були й інші шляхи до «Кладвишча домажніх тварин» і того місця за ним, та Луїс про них не знав. Якщо він все ж таки наважиться те зробити, йому доведеться спершу об’явитися на власному ґанку.

Не знаючи про всі ці події, схожий на надповільну кулю, котру турбує, де вона буде, а не де вона є, Луїс сидів перед телевізором «ГоДжо»[144]. Він ніколи не бачив цих програм, але добре знав якість їхнього гумору: чорна родина, біла родина, маленькі діти, розумніші за багатьох дорослих, з якими вони живуть, самотня жінка, заміжня жінка. Троє дівчат-детективів, котрі ведуть розслідування тільки в тісних топах з бретельками на шиї. Він дивився все підряд, сидів на стільці «ГоДжо» та постійно позирав крізь вікно на вітряну ніч.

Коли об одинадцятій почалися новини, Луїс вимкнув телевізор і заходився здійснювати задумане. Можливо, тої миті він знову бачив, як Ґейджева кепка лежить на землі, вся залита кров’ю. Холод знову пронизав його, сильніше, ніж будь-коли, але щось іще ховалося за цим: ледь теплі вуглинки запалу, пристрасті, а можливо, навіть хоті. Байдуже. Це зігріло його і допомогло протистояти вітру. Коли Луїс заводив мотор «Хонди», то подумав, що Джад справді мав рацію, коли казав, що влада того місця зростає. Він і справді відчував це. Щось вело його, ба навіть штовхало вперед, і він ставив собі тільки одне запитання: чи може він зупинитися? Навіть якщо захоче, чи зможе він зупинитися?

— Ти хочеш зробити що? — перепитала Дорі. — Рейчел… ти змучена… Тобі треба поспати…

Рейчел лише похитала головою. Вона не могла пояснити матері, чому мала повернутися. Це почуття здійнялося в ній так, як здіймається вітер: спершу — легке, ледь вловиме хвилювання трав; тоді повітря починає тремтіти та розгойдуватися, руйнуючи рештки спокою; шквали — все лютіші — виспівують моторошну пісню поміж карнизами, а тоді вони беруться розхитувати будинок, і ти не встигаєш збагнути, що це вже справжній ураган і, коли вітрюган й далі дужчатиме, все на світі розсиплеться вщент.

У Чикаго була шоста вечора. У цю мить у Бенгорі Луїс поїдав велику прісну вечерю. Рейчел та Еллі тільки трохи торкнулися своїх наїдків. Піднімаючи погляд від тарілки, Рейчел щораз наштовхувалася на втуплений у неї погляд темних очей доньки. Здавалося, дівчинка запитувала, що Рейчел збирається робити, якщо татка спіткало лихо, і чи збирається вона взагалі щось робити.

Жінка нетерпляче чекала, що Джад зателефонує та скаже, що Луїс повернувся додому. І коли пролунав дзвінок, Рейчел аж підскочила, а Еллі ледь не розлила молоко — та це була лишень якась пані з брідж-клубу Дорі, котра цікавилася, як та дісталася додому.

Вони пили каву, коли Рейчел різко відклала серветку та промовила:

— Тату… Мамо… Вибачте. Але я маю повернутися додому. Якщо мені вдасться знайти квиток, полечу прямо сьогодні.

Батько й мати витріщилися на неї, а Еллі заплющила очі, і на обличчі маленької дівчинки з’явився такий дорослий вираз полегшення, що він міг би здаватися смішним — якби її шкіра не була такою вощаною та змертвілою.

Вони нічого не розуміли, а Рейчел і поготів не могла пояснити, як ці легесенькі пориви вітру — такі слабкі, що ледь-ледь можуть схвилювати трави, — здатні поступово дужчати, аж доки не зруйнують будівлю на металевому каркасі. Вона не вірила, що Еллі могла десь почути новини про смерть Віктора Паскоу та потім сублімувати їх у підсвідомості.

— Рейчел. Люба, — батько говорив м’яко та повільно, неначе вона перебувала в стані тихої, але небезпечної істерії. — Це все реакція на смерть сина. Ви з Еллі обидві дуже чутливо на неї реагуєте, та хіба ж вам можна дорікати за це? Але ти тільки зашкодиш собі, якщо спробуєш…

Рейчел промовчала. Вона пішла до телефону в холі, знайшла рубрику «АВІАЛІНІЇ» на «Жовтих сторінках» і набрала номер «Дельти». Тим часом Дорі стояла біля неї і казала, що треба все обдумати, обговорити, скласти список… а за нею стояла Еллі, і хоч її обличчя все ще було почорнілим від горя, очі дівчинки світилися надією та вселяли в Рейчел сміливість.

— Авіалінії «Дельта», — жваво озвався голос на тому кінці дроту. — Мене звати Кім. Чи можу я вам допомогти?

— Сподіваюся, що так, — відповіла Рейчел. — Мені дуже потрібно потрапити сьогодні з Чикаго до Бенгора. Боюся, це… це справді терміново. Чи могли б ви перевірити наявність квитків?

— Так, мем, але часу обмаль, — у голосі оператора вчувався сумнів.

— Перевірте, будь ласка, — сказала Рейчел, і її голос трохи затремтів. — Я чекатиму.

— Добре, мем. Будь ласка, не кладіть слухавку, — лінія вмить виповнилася м’якою тишею.

Рейчел заплющила очі, та за мить відчула, як прохолодна долонька торкнулася її руки. Вона розплющила очі та побачила, що Еллі підійшла до неї. Ірвін та Дорі стояли поруч, розмовляючи та дивлячись на них. «Так дивляться на тих, кого підозрюють у божевіллі», — втомлено подумала Рейчел. Вона якось видавила посмішку для Еллі.

— Не дозволяй їм спинити тебе, мамо, — промовила Еллі низьким голосом. — Будь ласка.

— У жодному разі, сестричко, — сказала Рейчел і раптом здригнулася — вони так називали дочку, коли з’явився Ґейдж, але ж тепер вона більше нікому не була сестричкою, правда ж?

— Дякую, — відповіла дівчинка.

— Це дуже важливо, так?

Еллі кивнула.

— Люба, я вірю, що так і є. Та ти б мені дуже допомогла, якби розповіла трохи більше. Це був просто сон?

— Ні, — заперечила Еллі. — Це… це все ще відбувається. Воно пронизує мене. Хіба ти не відчуваєш, мамо? Це ж як…

— Як вітер.

Еллі тривожно зітхнула.

— Але ти не знаєш, що це було? Ти більше нічого не пам’ятаєш про свій сон?

Донька глибоко задумалася, та лише сумно похитала головою.

— Татко. Черч. І Ґейдж. Це все, що я пам’ятаю. Але я не пам’ятаю, чому вони зібралися всі разом, мамо!

Рейчел міцно її обійняла.

— Усе буде гаразд, — сказала вона, та камінь з її душі зовсім не спав.

— Доброго вечора, мем, — у слухавці пролунав голос оператора.

— Так? — Рейчел іще сильніше вчепилася в Еллі та телефон.

— Гадаю, вас таки можна доставити до Бенгора, мем. Та боюся, буде це пізньої ночі.

— Не має значення, — відказала Рейчел.

— Ви маєте ручку? Маршрут складний.

— Так, занотовую. — Вона витягла недогризок олівця з шухляди. Там же знайшла конверт, на задньому боці якого можна було писати.

Рейчел уважно слухала та все записувала. Коли оператор авіаліній закінчила, Рейчел слабко посміхнулася та зігнула великий і вказівний пальці в букву О, щоб показати Еллі, що все буде гаразд. «Можливо, буде гаразд», — уточнила подумки вона. Деякі пересадки виглядали дуже, дуже щільними… особливо в Бостоні.

— Будь ласка, забронюйте все, — попросила Рейчел. — І дякую вам.

Кім записала ім’я Рейчел та номер її кредитної картки. Нарешті Рейчел поклала слухавку — втомлено, але з полегшенням.

— Тату, відвезеш мене до аеропорту?

— Гадаю, мені варто сказати ні, — сказав Ґолдман. — Гадаю, саме я маю покласти край всьому цьому божевіллю.

— Ти не посмієш! — пронизливо закричала Еллі. — Це не божевілля! Ні!

Ґолдман моргнув і відступив назад під тиском цього маленького, але дуже лютого спалаху.

— Відвези її, Ірвіне, — спокійно промовила Дорі в німій тиші. — Я також починаю хвилюватися. Мені буде краще, якщо я знатиму, що з Луїсом усе гаразд.

Ґолдман витріщився на дружину та врешті повернувся до Рейчел.

— Якщо ти хочеш саме цього, я відвезу тебе, — сказав він. — Я… Рейчел, якщо ти хочеш, я можу поїхати з тобою.

Рейчел похитала головою.

— Дякую, тату, але я забронювала останні місця. Неначе сам Бог зберіг їх для мене.

Ірвін Ґолдман зітхнув. У цю мить він виглядав дуже старим, і Рейчел спало на думку, що її батько дуже схожий на Джада Крендала.

— Ти ще маєш час спакувати валізу, якщо хочеш, — запропонував він. — Ми будемо в аеропорту за сорок хвилин, якщо я гнатиму так швидко, як тоді, коли тільки одружився з твоєю матір’ю. Знайди її дорожню сумку, Дорі.

— Мамо, — гукнула Еллі. Рейчел повернулася до неї. На обличчі дівчинки виступив легкий піт.

— Що, сонечку?

— Будь обережною, мамо.

На тлі захмареного неба дерева бовваніли всього-на-всього розмитими тінями. Їх лише злегка освітлювали вогні аеропорту, що був поблизу. Луїс припаркував машину на Мейсон-стрит, з якою межував південний бік «Привітного краєвиду». Сильний вітер заледве не виламував дверцята авто. Луїсові довелося з силою надавити на них, щоб зачинити. Буревій смикав чоловіка за куртку, коли Луїс відчинив багажник і дістав шматок брезенту, в який було загорнуто інструменти. Чоловік перебував у відрізку темряви між двома ліхтарями. Він стояв на бордюрі з клунком у руках і уважно подивився на дорогу, перш ніж іти до кованої огорожі, котра окреслювала територію цвинтаря. Луїс не хотів, аби його бачили, він остерігався навіть тих, хто, побіжно зиркнувши в його бік, забув би за мить про дивного незнайомця. Поруч з Луїсом безперервно скрипіли на вітрі гілки старого в’яза, що скидалося на стогін жертви лінчування. Боже, він так боявся. Попереду в нього зовсім не пекельна робота, ні — робота на нього чекала просто скажена.

Жодної машини. По всій Мейсон-стрит стояли ліхтарі. Вони кидали рівні світлі кола на тротуар, яким удень після уроків у Фермуйзькій середній школі хлопці ганяли на великах, а дівчата стрибали на скакалках і грали в «класи». Ніхто і ніколи не помічав цвинтаря, за винятком хіба що Гелловіну, коли це місце набувало особливого шарму. Тоді вони наважувалися перетнути вулицю та повісити паперові скелети на високу огорожу. Усі вони реготали зі старих жартів: Це найпопулярніше місце в місті. Люди просто вмирають, як хочуть потрапити сюди. Чому не можна сміятися на цвинтарях? Бо тут у всіх покійницький настрій.

— Ґейдж, — пробурмотів Луїс. Ґейдж був тут, за тією кованою огорожею, несправедливо ув’язнений під товщею темної землі, і це був не жарт. «Ґейдже, я тебе звідти витягну, — думав він. — Витягну тебе, синку. Витягну або помру».

Луїс перетнув вулицю з важким клунком у руках, ступив на бордюр, знову роззирнувся навколо та перекинув інструменти через огорожу. З тихим дзенькотом вони впали на землю. Витерши руки, Луїс пішов геть. Він подумки відзначив це місце. Навіть якщо він раптом забуде, де це було, все, що йому треба буде зробити, це пройти вздовж огорожі до місця навпроти свого «Цівіка».

Але чи будуть ворота відчинені так пізно?

Він спустився по Мейсон-стрит. Вітер переслідував його, наступаючи на п’яти. Рухливі тіні танцювали і викривлювалися на проїжджій частині дороги. Луїс повернув на Плезант-стрит, все ще ідучи повз огорожу. Вогні машини освітили вулицю, і чоловік спинився на мить біля великого в’яза. Це не була поліцейська машина, лише фургончик, що повернув на Гамонд-стрит і, мабуть, посунув до платного шосе. Коли машина зникла з поля зору, Луїс пішов далі.

Звісно, вони будуть незамкненими. Так має бути.

Він дістався воріт, форма яких у мерехтливому світлі вуличних ліхтарів нагадувала обриси храму — тонкі й величні. Луїс смикнув за клямку.

Замкнено.

Ти, тупоголовий, звісно, тут замкнено. Невже ти думав, що цвинтар, розташований у межах американського міста, хтось залишатиме відчиненим після одинадцятої вечора? Бути такого не може, друже мій. І що ти тепер робитимеш?

Тепер йому доведеться перелазити через огорожу та сподіватися, що ніхто не відірветься від «Шоу Джоні Карсона»[145] достатньо надовго, аби помітити, як він дряпається по залізних закрутках угору, як найстаріша та найповільніша дитина у світі.

— Чуєте, поліція? Щойно я бачив, як найстаріша та найповільніша дитина у світі намагалася пролізти на цвинтар «Привітний краєвид». Схоже, що вона аж вмирала, так хотіла туди потрапити. Ага, це смертельно важлива справа. Жартую? Що ви, я вбивче серйозний. Може б, ви розкопали, що тут і до чого.

Луїс пішов далі по Плезант-стрит і повернув праворуч на наступному перехресті. Ліс кованого заліза безжально простягався перед ним. Холоднющий вітер заморожував краплі поту на його лобі та скронях. У світлі ліхтарів його тінь то густішала, то блідла. Луїс постійно зиркав на огорожу, але тільки тепер спинився і справді подивився на неї.

Малий, ти що, збираєшся перелізти через це? Не сміши мене.

Луїс Крід був доволі високим чоловіком, більше шести футів зросту, але паркан був футів дев’ять заввишки, а кожна залізна паля завершувалася декоративним стрілоподібним наконечником. Декоративним до того самого моменту, поки ти з усіма своїми двома сотнями фунтів не нахромишся на нього яйцями. Тоді ти вже будеш поросям на рожні, верещатимеш, аж доки хтось не подзвонить копам і вони, стягнувши на землю, не відправлять тебе до лікарні.

Піт стікав по спині, приклеюючи сорочку до тіла. Скрізь було тихо, хіба що десь там глухо гуділи машини на Гамонд-стрит.

Має бути спосіб потрапити туди.

Має бути.

Годі, Луїсе, поглянь в очі фактам. Ти, може, й збожеволів, але не настільки. Може, ти і видряпаєшся нагору, але треба бути грьобаним гімнастом, аби перемахнути на той бік, не нахромившись на палі. А навіть якщо тобі все вдасться, то як повернешся назад з тілом Ґейджа на руках?

Луїс продовжив іти, переймаючись, що він лише кружляє навколо цвинтаря, але не робить нічого конструктивного.

Чудово, ось і відповідь. Я зараз просто повернуся додому в Ладлоу та приїду сюди завтра пізнього пообіддя. Я пройду на цвинтар близько четвертої, знайду місце, де можна було б сховатися до півночі. Іншими словами, я відкладу до завтра те, про що мені мало б вистачити розуму подумати сьогодні.

Геніально, Луїсе, Свамі ти Великий[146]… а що, скажи на милість, робити з клунком, який ти швиргонув на цвинтар? Кайло, лопата, ліхтарик… можна було не паритися і тупо написати великими літерами на кожному грьобаному інструменті «ЗНАРЯДДЯ ДЛЯ РОЗГРАБУНКУ МОГИЛ».

Вони лежать у кущах. Хто, в біса, полізе туди?

У принципі, це мало сенс. Але в цьому не було жодної потреби: серцем Луїс чітко та беззаперечно відчував, що завтра сюди не повернеться. Якщо він не зробить цього сьогодні, то не зробить ніколи. Він більше ніколи не зможе прилипнути до цієї смоли божевілля. Тільки зараз була та мить, коли він міг зробити це.

Будинки з іншого боку вулиці світилися жовтими квадратами в пітьмі. Раз чи двічі він помічав сині відблиски чорно-білих телевізорів, а поглянувши крізь огорожу, побачив, що могили тут старіші, з м’якими заокругленими краями, похилені в різні боки. Вони не один десяток років нагрівалися і замерзали під впливом погоди.

Попереду був ще один знак «Стоп» і поворот, який вивів би Луїса на вулицю, паралельну Мейсон-стрит, з якої він починав. А коли він прийде знов на початок, що тоді робитиме? Візьме двісті баксів і піде на друге коло? А може, визнає поразку?

Знову машина з ввімкненими фарами. Луїс іще раз сховався за якимось деревом. Ця машина їхала дуже повільно. За мить з пасажирського сидіння з’явився прожектор, і білий промінь затанцював на цвинтарній огорожі. Серце в Луїсових грудях шалено закалатало. Поліцейська машина стежила за цвинтарем.

Чоловік щільно притиснувся до дерева, аж груба кора врізалася в щоки. Він з божевільною безнадією сподівався, що в’яз достатньо великий, аби його сховати. Промінь наближався. Луїс нахилив голову, відвертаючи від машини білу пляму обличчя. Промінь торкнувся дерева, зник на мить і знову з’явився праворуч від Луїса. Він трохи посунувся вбік, аби його не помітили. Кинув оком на темні мигалки на даху поліцейського авто. Йому здавалося, що задні фари зараз спалахнуть багрянцем, дверцята відчиняться, а сліпучий промінь прожектора тицьне в нього своїм довгим білим пальцем.

Гей, ти! Так, ти за деревом! Виходь, щоб ми тебе бачили, нам треба бачити твої порожні руки. Виходь НЕГАЙНО.

Поліцейські продовжували патрулювання. Машина досягнула кінця вулиці, стримано блимнула поворотниками та поїхала ліворуч. Луїс знову прилип до дерева, швидко дихаючи. У роті пересохло. Він подумав, що копи точно проїдуть повз його «Хонду», але це не має жодного значення. На Мейсон-стрит можна паркуватися вночі. Там ціла купа інших машин. Їхніми власниками, певно, були мешканці будинків з того боку вулиці.

Луїс поглянув на дерево, за яким ховався.

Якраз над його головою гілля починало розгалужуватися. Можливо, він міг би… Раніше він навіть думати про таке не смів, але зараз швидко почав дряпатися на дерево. Ковзаючи тенісними туфлями по стовбуру, Луїс скидав на землю дрібні пластівці кори. Він підтягнув коліно, і за мить нога міцно стояла на розгіллі. Якщо зараз повернеться поліція, то їхні прожектори засічуть дуже специфічну пташку. Луїсові треба рухатися швидко.

Він підтягнувся до вищої гілки, що якраз нависала над огорожею. Знову виникло абсурдне відчуття, ніби він дванадцятирічний хлопчик. Дерево не було непорушним; воно легко, майже ласкаво, коливалося від сильного вітру. Тихо шелестіло листя. Луїс швидко оцінив ситуацію і, перш ніж накласти у штани від страху, стрибнув у морок, тримаючись обома руками за гілляку. Вона була трохи тоншою за руку качка. Ноги чоловіка висіли за дев’ять футів від землі, а він сам, тримаючись одними руками, ліз до огорожі. Гілляка прогнулася, але зовсім не збиралася ламатися. Чоловік заледве розумів, що на доріжках цвинтаря чудово помітно його тінь — розмиту мавпоподібну тінь. Вітер морозив його гарячі руки, і Луїс раптом збагнув, що, попри піт, який градом котився по обличчю та шиї, він весь замерз. Гілка хиталася і тряслася в такт його рухам. Що далі він просувався, то більше прогиналася гілка. Руки, особливо зап’ястя, вже втомилися, і він боявся, що будь-якої миті мокрі долоні можуть зісковзнути.

Він уже був біля огорожі. Його тенісні туфлі гойдалися на фут нижче від стрілоподібних наконечників. З такого ракурсу вони зовсім не видавалися тупими, навпаки — були дуже навіть гострими. Раптом Луїс збагнув, що ризикує не тільки яйцями. Якщо він впаде на одну з цих штук, то його прохромить наскрізь: ваги тіла вистачить, аби йому пробило легеню. Повернувшись, копи знайдуть вельми невчасну й особливо жахну гелловінську прикрасу на огорожі «Привітного краєвиду».

Швидко дихаючи, майже задихаючись, Луїс спробував намацати втомленою ногою одну з паль. Він повис, ноги задригалися в дивному танці, шукаючи опору.

Промені світла торкнулися його та почали стрімко наближатися.

О, Боже! Це машина! Їде машина!

Луїс спробував підтягнутися. Але руки зісковзували. Скрючені пальці ось-ось мали відпустити гілку. Все ще намагаючись поставити ноги на паркан, чоловік озирнувся. Так, це була машина. Однак вона промчала вулицею, навіть не знизивши швидкість. Пощастило. Якби вона тільки…

Мокрі пальці вже майже не тримали його. На голову посипалася кора. Одна нога вже знайшла опору, але інша штаниною зачепилася за наконечник палі. Бог свідок: Луїсові вже несила була триматися. У відчаї він смикнув ногу. Гілка вигнулася ще більше. Руки знову заковзали. Затріщав одяг, і ось Луїс уже стояв обома ногами на двох стрілоподібних наконечниках. Їхні гострі кінчики впивалися в підошви тенісних туфель, і дуже швидко йому стало боляче, але чоловік все одно продовжував так стояти. Полегшення в руках було сильніше за біль у ногах.

«Ну і вигляд у мене», — подумав Луїс з неясною і похмурою веселістю. Тримаючись за гілку лівою рукою, він витер праву руку об куртку. Потім поміняв руки і витер ліву.

Він так постояв ще хвилини дві, а потім посунув руки вперед. Гілка була достатньо тонкою, аби він міг зчепити пальці. Гойднувшись вперед, як Тарзан[147], він відштовхнувся ногами від гострих паль. Гілка небезпечно вигнулася, пролунав зловісний тріск, і Луїс відпустив руки, сподіваючись на удачу.

Приземлився він невдало. Коліно глухо вдарилося об надгробок, і все єство Луїса зайшлося в агонії. Чоловік перекотився на траву, руки стискали коліно, губи розтягнулися в гримасі болю. Він дуже боявся, що розбив колінну чашечку. З часом біль почав трохи згасати, і Луїс відчув, що вже може трохи згинати ногу. Все буде гаразд, якщо він рухатиметься далі і не дасть собі тут заціпеніти. Можливо.

Він зіп’явся на ноги та пошкутильгав уздовж огорожі до Мейсон-стрит, де залишив інструменти. Спершу коліно дуже боліло і чоловік шкутильгав, але під час ходьби біль стих, обернувшись на постійне тупе ниття. В аптечці «Хонди» був аспірин. Треба було взяти його з собою. Тепер надто пізно. Луїс пильнував машини і, коли одна проїхала повз, сховався в глибинах цвинтаря.

Рухаючись уздовж Мейсон-стрит, де, бувало, ще швендяли люди, він намагався триматися подалі від паркану, доки не опинився навпроти свого «Цівіка». Він уже був готовий підійти до огорожі та витягти клунок з кущів, як почув по той бік вулиці кроки і низький жіночий сміх. Луїс сів за великим надгробком — коліно надто боліло, аби він міг присісти навпочіпки, — і поглянув на пару, яка гуляла дорогою. Вони йшли, обійнявши одне одного за талію, і щось у тому, як вони рухалися від однієї плями світла до іншої, нагадало Луїсові якесь старе телевізійне шоу. За мить він згадав: «Шоу Джиммі Дюранте»[148]. Що б вони зробили, якби він зараз випростався на повен зріст — розмита тінь у цьому німому місті мертвих — і гучно прокричав би до них: «Добраніч, місіс Калабаш, де б ви не були!»

Вони спинилися під ліхтарем, якраз навпроти його машини. Спостерігаючи за ними, Луїс відчув якийсь хворобливий подив і ненависть до самого себе. Ось він тут: ховається за надгробком, наче якийсь потойбічний персонаж дешевих коміксів, слідкує за коханцями. «Якщо межа між одним світом і іншим така тонка, тоді… — подумав він, і було в цьому щось дуже близьке йому. — Отже, ти можеш просто піднятися над усією цією марнотою, безладдям і хвилюванням? Видертися на дерево, пролізти на цвинтар, спостерігати за коханцями… копати ями? Так просто? Може, це божевілля? Я витратив вісім років, щоб стати лікарем, але розкрадачем могил став за одну хвилину — огидною почварою, сказали б люди».

Він затулив долонею рот, аби притлумити якісь звуки, що виривалися звідти. Луїс відчув, як нутрощі захололи від почуття цілковитого дисонансу. Воно було тут, і Луїс із вдячністю закутався в нього, мов у саван.

Коли парочка нарешті пішла, Луїс провів її нетерплячим поглядом. Вони йшли до ґанку одного з будинків. Чоловік намацав у кишені ключі, і вони зникли за дверима. Вулиця знову стала абсолютно тихою, хіба що вітер, хитаючи дерева та скидаючи мокре волосся Луїсу на лоба, гучно гудів.

Луїс побрів до огорожі, низько нахилився і в кущах намацав свій клунок. Ось вона — шершава грубість брезенту під його пальцями. Він підняв вузол. Усередині тихо дзвякнули інструменти. Чоловік відніс їх до широкої, посипаної гравієм дороги, яка починалася біля самих воріт, і спробував зорієнтуватися. Тут прямо, на розвилці поворот ліворуч. Жодних проблем.

Він пройшов до краю дороги, аби мати змогу сховатися в тіні розлогих в’язів, якщо якийсь нічний сторож об’явиться поблизу. По правді, Луїс не думав, що таке взагалі можливо — це ж маленький цвинтар маленького міста, — але повністю відкидати подібну ймовірність було б украй нерозумно.

Луїс повернув на перехресті і, наближаючись до могили сина, з жахом зрозумів, що не може згадати, як виглядає Ґейдж. На мить він спинився, витріщаючись на ряди могил та насуплених пам’ятників, намагаючись хоч щось пригадати. У пам’яті виринали окремі риси: русяве волоссячко, все ще м’яке і світле, швидкі очка, маленькі білі зубки, невеличкий кривий шрамик на підборідді, який з’явився після того, як малий впав на сходах їхнього будинку в Чикаго. Він бачив окремі елементи, але зовсім не міг зібрати їх в одне ціле. Луїс бачив, як Ґейдж біжить до дороги, бачив, як він біжить на своє побачення з вантажівкою «Орінко», але голова малюка була повернута в інший бік. Чоловік спробував згадати, як виглядав Ґейдж, коли лежав у своєму ліжечку, зморений після запускання повітряного змія, однак перед очима стояла абсолютна пітьма.

Ґейдже, де ти?

Послухай, Луїсе, тобі коли-небудь спадало на думку, що ти робиш сину ведмежу послугу? Раптом твій син щасливий там, де він зараз? Що, як уся та дурня, в яку ти не вірив, — правда? Можливо, він серед янголів або просто міцно спить. І якщо він спить, то чи насправді тобі відомо, що буде, коли його розбудити?

Ох, Ґейдже, де ти? Я так хочу, щоб ти повернувся додому, до всіх нас.

Але чи справді він контролював власні дії? Чому він не міг пригадати Ґейджевого обличчя? Чому діяв попри всі застереження: Джадові слова, сни про Паскоу, стривоженість власного зраненого серця?

Луїс подумав про таблички на «Кладвишчі домажніх тварин», грубі кола яких спіраллю закручувалися у Таємницю, про холод, яким від них віяло. Навіщо він взагалі стоїть тут, намагаючись пригадати обличчя Ґейджа?

Він же зовсім скоро побачить його.

Надгробний камінь був перед Луїсом. Простий напис: «ҐЕЙДЖ ВІЛЬЯМ КРІД», а під ним дві дати. Він бачив, що сьогодні хтось приходив ушанувати пам’ять його загиблого синочка — на могилі лежали свіжі квіти. Хто б це міг бути? Міссі Дендрідж?

Серце у грудях гупало важко, але повільно. Ось він і прийшов; якщо він таки збирається це робити, краще починати негайно. Попереду довга ніч. А за нею прийде день.

Луїс востаннє прислухався до власного серця і зрозумів, що він справді має намір розібратися з цим. Він майже непомітно кивнув і поліз до кишені за складаним ножиком. Розрізав скотч, яким обмотав був клунок. Луїс розгорнув брезент за фут від могили Ґейджа, немов би це був спальник, а потім розклав інструменти, точно так само, як він би розкладав хірургічні інструменти перед маленькою амбулаторною операцією.

Тут же був і ліхтарик з повстяною накривкою на лінзі, про яку говорив продавець у магазині. Повсть також була примотана скотчем. За допомогою пенні та скальпеля Луїс прорізав отвір точно посередині. Поруч лежало непотрібне кайло з короткою ручкою. Він взяв його про всяк випадок. Йому ж не доведеться розбивати кам’яну кришку саркофага чи набивати труну камінням. Ще на брезенті лежали заступ, лопата та робочі рукавички. Чоловік вдягнув рукавички, взяв лопату та став до роботи.

Земля була м’якою, копалося легко. Обриси могили дуже відчувалися. Земля, яку він відкидав вбік, була м’якшою за ту, що по краях. Подумки Луїс автоматично порівняв, як легко рити тут і наскільки кам’янистим та нещадним буде ґрунт там, де, якщо все піде за планом, він перепоховає свого сина ще цієї ночі. Там йому точно знадобиться кайло. А потім Луїс спробував взагалі не думати. Це б лише зашкодило.

Він кидав ґрунт ліворуч від могили. Працював у певному ритмі, якого було все важче дотримуватися, коли яма поглибшала. Луїс стрибнув усередину та вдихнув сирий аромат свіжої землі, аромат, який добре пам’ятав з того літа у дядька Карла.

«Копач», — подумав Луїс і спинився витерти піт з брів. Дядько Карл розповідав, що кожен гробокоп в Америці має власне прізвисько. Дядька друзі називали Копачем.

Чоловік знову запрацював лопатою.

Він спинився тільки одного разу, щоб перевірити, котра година. Була двадцята хвилина після опівночі. Луїс відчував, як час, немовби змащений олією, вислизав з його пальців.

Через сорок хвилин лопата шкрябнула об щось, і зуби Луїса так сильно прикусили верхню губу, що з неї потекла кров. Він схопив ліхтарик і ввімкнув його. Побачив багато землі та срібну діагональну лінію, яка розрізала її. Це була кришка ящика. Луїс зчистив з неї більшу частину землі, але дуже боявся накоїти гуркоту: лопата, яка дряпає по бетону, — то найгучніша річ у мороці ночі.

Коли Луїс прибрав усю землю, яку зміг, то виліз з ями та взяв мотузку. Спустився і протягнув її крізь залізні кільця однієї з половинок кришки. Знову вилізши з могили, він розстелив брезент, ліг на нього та схопився за краї мотузки.

Луїсе, гадаю, це він. Твій останній шанс.

Ти правий. Це мій останній шанс, і я, чорт забирай, чудово це знаю.

Чоловік намотав кінець мотузки на руку та потягнув. Квадрат бетону легко, зі скреготом піднявся. Луїс уважно стояв над проймою пітьми — вертикальний надгробок замість горизонтальної кришки.

Луїс витягнув мотузку з кілець і кинув її осторонь. Вона не знадобиться йому для іншої половини — її він може просто витягнути.

Чоловік опустився в могилу ще раз. Він рухався обережно: не хотілося, аби плита роздавила ноги. В яму посипалися дрібні камінці, і Луїс почув, як деякі з них глухо застукотіли по Ґейджевій труні.

Зігнувшись, він схопив іншу половину кришки та підняв її вгору. Раптом Луїс відчув, як щось слизьке чвакнуло у нього під пальцями. Коли і друга частина стояла вертикально (тепер це все нагадувало велетенські підставки для книжок), він поглянув на руки та побачив земляного хробака, який повільно звивався. Зі здавленим криком відрази чоловік викинув його з могили сина.

А тоді посвітив ліхтариком униз.

Там була труна. Востаннє він її бачив під час похорону на хромованих підставках над могилою, навколо якої лежав той огидно зелений газон. Це була банківська скринька, в якій йому пропонували поховати всі надії щодо сина. Лють, чиста та розпечена, як антитеза до попереднього холодного заціпеніння, затопила його. Абсурд! Він на це не погоджується.

Луїс потягнувся по заступ і схопив його. Він здійняв інструмент над головою і з усієї сили опустив його на замок труни. Раз. Другий. Третій. Четвертий. Губи зціпилися в гримасі гніву.

Я витягну тебе, Ґейдже. Ось побачиш!

Замок розламався після першого ж удару. В наступних, скоріше за все, вже не було потреби, але Луїс не спинявся, намагаючись розтрощити труну, а не просто відкрити. Скоро повернулося щось схоже на здоровий глузд — надто швидко, зважаючи на обставини, — і Луїс застиг із заступом в руках за секунду до наступного удару.

Полотно заступа було розбите та погнуте. Він відкинув інструмент убік, вилізши з могили, зіп’явся на втомлені, наче гумові ноги. Луїс відчув, що його зараз знудить: гнів минув так само швидко, як і з’явився. Холод знову затопив його, і ніколи в житті Луїс іще не почував себе настільки самотнім, відірваним від усіх. Наче астронавт, якого відкинуло далеко від корабля під час ПКД[149] і тепер він просто дрейфує безмежною пітьмою, вдихаючи позичений час. «А Білл Бетерман відчував те ж саме?» — чомусь подумалось йому.

Луїс лежав на землі — цього разу на спині. Йому було цікаво, чи все з ним гаразд, чи готовий він продовжити. Коли ноги врешті перестали бути гумовими, чоловік сів, а потім зістрибнув униз, у могилу. Він посвітив ліхтариком на замок труни та побачив, що той був не просто зламаним, а вщент зруйнованим. Луїс розмахував заступом в нападі сліпої люті, але кожен удар припадав сюди, в яблучко. Кришка труни майже перетворилася на тріски.

Луїс притис ліхтарик ліктем до тіла. Повільно сів навпочіпки. Він обмацав свої руки, наче ловець з трупи циркових акробатів, який чекає, коли настане його час зіграти свою роль у смертельному номері — зловити когось, хто стрибає. Крід намацав отвір у кришці та засунув пальці під нього. Спинився на мить — мить, яку можна було помилково сприйняти як вагання, і відчинив труну власного сина.

Рейчел Крід майже вдалося здійснити переліт з Бостона до Портленда. Майже. Вона вилетіла з Чикаго вчасно (що саме по собі було дивом), так само вчасно прилетіла в Лагвардію (ще одне диво), а з Нью-Йорка вилетіла всього на п’ять хвилин пізніше, ніж передбачено розкладом. У Бостон літак прибув із запізненням на п’ятнадцять хвилин — об 11:22. На трансфер їй лишалося всього тринадцять хвилин.

Вона все ще могла встигнути на свій рейс, але автобус-шатл, який курсував між терміналами, спізнювався. Рейчел все чекала — тепер у стані постійної паніки, — переступаючи з ноги на ногу, наче їй треба було до дамської кімнати, та перевішуючи позичену матір’ю сумку з одного плеча на інше.

Коли об 11:25 шатл не прийшов, вона кинулася бігти. У неї були низенькі підбори, та їх висоти вистачало, щоб створити незручності. Вона боляче підвернула щиколотку, тому зупинилася і зняла черевики. Далі Рейчел бігла в одних колготках повз літаки Аллегейнських та Східних авіаліній. Вона важко дихала та ледь не падала від болю в боку.

Власний подих обпікав горло, ріжучий біль сягав усе глибше і глибше. Тепер вона пробігала повз міжнародний термінал, а далі, далеко попереду, виднівся трикутний логотип «Дельти». Влітаючи у двері, вона ледь не згубила одного черевика, та все ж таки примудрилася впіймати її. Була 11:37.

Двоє чергових по посадці витріщалися на неї.

— Рейс 104? — задихаючись, спитала вона. — До Портленда. Уже полетів?

Черговий глянув на монітор позад себе.

— Написано, що досі тут, — мовив він. — Та останнє оголошення про посадку було хвилин п’ять тому. Я їм зателефоную. Треба реєструвати багаж?

— Ні, — видихнула Рейчел і прибрала сплутане, спітніле волосся з обличчя. Серце вискакувало в неї з грудей.

— Тоді не чекайте на мій дзвінок. Звісно, я його зроблю — та раджу вам дуже швидко бігти.

Дуже швидко бігти Рейчел не вдалося — їй просто забракло сил. Однак вона робила все, що могла. Вночі ескалатор не працював, тож жінка важко піднімалася сходами, відчуваючи в роті мідний присмак. Вона підбігла до контрольно-пропускного пункту та практично жбурнула сумку наляканій контролерці. Зачекала, стискаючи та розтискаючи кулаки, доки її ручна поклажа виїде по той бік конвеєрної стрічки. Не встигла сумка показатися з рентгенівського приладу, як Рейчел схопила її за ремінець і побігла далі. Сумка летіла позаду неї і боляче била по ногах.

Жінка бігла та дивилася на монітор.

РЕЙС 104 ДО ПОРТЛЕНДА. ВІДПРАВЛЕННЯ 11:25. ВИХІД 31. ТРИВАЄ ПОСАДКА.

Вихід 31 розташовувався в іншому кутку зали, і, коли вона знову кинула погляд на монітор, слово ПОСАДКА змінилося миготливими літерами ВІДПРАВЛЕННЯ.

Розпачливий крик вирвався з її горла. Вона підбігла до виходу на посадку в ту мить, коли контролер прибирав табличку з написом:

РЕЙС 104 БОСТОН-ПОРТЛЕНД 11:25.

— Він полетів? — недовірливо перепитала вона. — Справді полетів?

Черговий співчутливо глянув на неї.

— Він вийшов на злітну смугу об 11:40. Мені шкода, мем. Та ви зробили з біса круту спробу, якщо вас це втішить.

Він показав рукою в бік широких вікон. Рейчел бачила, як великий «Боїнг 727» з логотипом «Дельти» набирав швидкість, злітні вогні сяяли, як гірлянда на ялинці.

— О Боже, невже вам ніхто не сказав, що я йду? — кричала Рейчел.

— Коли вони подзвонили, 104-й уже виходив на злітну смугу. Якби я відкликав його, пілоту довелося б звертати на запасну смугу № 30 і він був би від цього не в захваті. Не кажучи вже про сотню пасажирів на борту. Мені дуже прикро. Якби ви прибігли хоч на чотири хвилини раніше…

Вона пішла геть, не слухаючи решту пояснень. На півдорозі до контрольно-пропускного пункту хвилі слабкості накрили її з головою. Вона сіла біля іншого виходу на посадку і зачекала, доки запаморочення мине. Знову взула черевики, відриваючи розчавлений недопалок «Ларк» від капронової підошви колготок. «Маю брудні п’яти, а мені насрати», — з сумом подумала вона.

Вона поплентала назад до терміналу.

Контролерка співчутливо на неї глянула:

— Пропустила?

— Так, пропустила, — сумно відповіла Рейчел.

— А куди вам потрібно?

— У Портленд. А потім — у Бенгор.

— А чому б вам не найняти машину? Якщо вам справді дуже потрібно там бути, то чому б і ні? Зазвичай я б порадила готель біля аеропорту, та якщо я коли-небудь і бачила жінку, якій дуже потрібно десь бути, то ця жінка — ви.

«Так, ця жінка — я», — подумала Рейчел і замислилася над ідеєю.

— Гадаю, я могла б вчинити саме так. От тільки яка агенція зараз дасть машину…

Контролерка розсміялася.

— О, машину вони точно знайдуть. Автівок тут бракує тільки тоді, коли аеропорт огорнутий туманом. А таке трапляється раз на сто років.

Рейчел практично не чула її. Подумки вона вже намагалася розрахувати час.

Вона б не встигла до Портленда, щоб сісти на літак до Бенгора, навіть якби мчала магістраллю зі смертельно небезпечною швидкістю. Треба їхати прямо в Бенгор. Як довго? Залежно від того, як далеко. У голові Рейчел зринула цифра — двісті п’ятдесят миль. Джад казав щось таке. Вона виїде, як мінімум, о чверть на першу — чи навіть о пів на першу. А далі — вперед автомагістраллю. Їй спало на думку, що шанси проїхати всю відстань на швидкості шістдесят п’ять миль на годину — досить високі. Її мозок швидко аналізував дані, розділивши двісті п’ятдесят на шістдесят п’ять. Менше чотирьох годин. Гаразд… Хай буде чотири години — раз їй доведеться спинитися і сходити до вбиральні. І хоча сон видавався зараз недоступною розкішшю, вона чудово знала власні можливості, тому добре розуміла, що іще разок доведеться спинитися, аби випити міцної чорної кави. І все одно вона повернеться в Ладлоу ще до світанку.

Ретельно все обдумавши, вона рушила до пункту оренди автомобілів, що розташовувався поверхом нижче від залів очікування.

— Удачі, люба! — гукнула контролерка. — Бережи себе.

— Дякую, — відповіла Рейчел. Їй здавалося, що трохи удачі вона справді заслужила.

Спершу Луїс відчув запах — і миттю відсахнувся, затуляючи долонею носа. Важко дихаючи, він схопився за краї могили, і, коли йому здалося, що він зміг подолати напад нудоти, неймовірно велика, позбавлена будь-якого смаку вечеря фонтаном вирвалася з нього. Він блював, повсякчас відвертаючись від могили, і важко дихав, притуливши лоба до землі. Врешті нудота минула. Зчепивши зуби, Луїс узяв ліхтарика та посвітив у відкриту домовину. Абсолютний жах, який практично межував зі святобливістю, заповнив його. Жах, який приходить у найстрашніші сни, які ти заледве пам’ятаєш після пробудження.

У Ґейджа не було голови.

Луїса трясло так сильно, що йому довелося взяти ліхтарик обома руками та тримати його так, як на полігонах копів вчать тримати табельну зброю. Промінь все одно скакав як скажений, туди-сюди, і в якийсь момент чоловік просто не зміг освітити могилу.

«Це неможливо, — казав він сам собі. — Пам’ятай, все, що ти бачиш, — несправжнє».

Луїс повільно провів вузьким променем по трьох футах Ґейджевого зросту. Від нових туфель до костюмних штанів та маленького піджачка (заради Бога, жодна дворічна дитина не носить костюми), до розстібнутого комірця, до…

Із рота Луїса вирвався неприємний звук, і весь гнів через Ґейджеву смерть повернувся у вигляді стрімкого жаху перед надприродним та паранормальним. Він усе більше переконувався, що перебрався на мешкання в країну божевілля.

Луїс поліз у задню кишеню штанів по носовичок. Хитаючись із ліхтариком у правій руці, він знову нахилився вперед. Якщо одна з половинок кришки впаде, то вона точно зламає йому шию. Хустинкою він ніжно витер мох, який виріс на шкірі Ґейджа. Такий темний, що йому на мить здалося, ніби в Ґейджа немає голови.

Мох був вологим і нагадував піну. Луїс мав би це передбачити: останніми днями дощило, а ящик не був водонепроникним. Блимаючи ліхтариком навколо, чоловік помітив, що труна лежала в неглибокій калюжі. Під усім тим слизом він побачив свого сина. Розуміючи, що після того, що сталося, ніхто не відкриватиме труну, гробарі виконали свою роботу абияк. Ґейдж виглядав як погано зроблена лялька. Шия малюка була неприродно вигнута. Очі глибоко запали під заплющеними повіками. Щось біле висунулося у нього з рота, мов язик альбіноса, і Луїс спершу подумав, що гробарі використали забагато бальзамічної рідини. Це в принципі було нелегкою справою, а з дитиною так взагалі неможливо вгадати, коли рідини ще замало, а коли — вже забагато.

Потім Луїс збагнув, що то тільки вата. Він висмикнув її з хлопчикового рота. Ґейджеві губи — на диво, в’ялі та якісь надто темні та широкі — стулилися з тихим, проте виразним плямканням. Луїс кинув ватний тампон у могилу, де той потонув у дрібній калюжі та огидно відсвічував білим. Тепер одна зі щік Ґейджа стала схожою на щоку старого діда.

— Ґейдже, — прошепотів чоловік. — Я зараз тебе звідси заберу, гаразд?

Луїс молився, аби ніхто не проходив повз. Доглядач обходить цвинтар десь о 12: 30. Більше не мало значення, побачить його хтось чи ні. Якби промінь чийогось ліхтарика торкнувся Луїса, поки він стояв у могилі та займався свою зловісною справою, чоловік схопив би свій зігнутий страшний заступ та розтрощив би ним череп непроханого гостя.

Луїс підклав руки під Ґейджа. Тіло розпливалося в усі боки, наче в ньому не було кісток, і раптом химерна, жахна думка виникла в його голові: коли він підніме Ґейджа, тільце малюка розламається, і у нього в руках залишиться по половинці. Він так і стоятиме там, в ящику, зі шматочками сина в руках. І волатиме без кінця.

І ось так вони його знайдуть.

Ну ж бо, страхопуде, вперед! Зроби це!

Луїс потягнув Ґейджа на себе, крутячи носом від гнилого смороду. Він витягав сина з труни так само ніжно та обережно, як витягав його з ванни. Ґейджева голова відкинулась назад, аж до середини спини, і Луїса знову затрясло від жаху, коли він помітив ощир швів на шиї хлопчика, які тримали його голову на плечах.

З останніх сил чоловік долав блювотні спазми від трупного запаху та драглистості нещадно розчавленого тіла сина. Луїс забрав хлопчика з домовини та виліз нагору. Притискаючи мертвого Ґейджа до себе, він сів на край могили. Ноги Луїса вільно звисали над ямою, обличчя мало жахливо синій відтінок, очі зяяли чорними дірами в черепі, тремтячий рот викривився в гримасі жаху, співчуття і горя.

— Ґейдже, — промовив Луїс, колисаючи хлопчика на руках. Волосся сина впало на його зап’ясток, як мертвий дріт. — Усе буде гаразд, Ґейдже. Я клянуся, що все буде гаразд. Скоро все скінчиться. Ґейдже, будь ласка, потерпи ще тільки цю ніч, і все. Я люблю тебе. Татко тебе дуже любить.

Луїс колисав сина.

Десь за чверть після другої Луїс уже був готовий іти з цвинтаря. Торкатися тіла було складніше за все. У цю мить він подумав, що уявний космонавт у його голові залетів якнайдалі в порожнечу. Відпочиваючи, він відчував пульсуючий біль у спині — кожен м’яз його стрибав і смикався, — а також відчував, що зможе пройти весь шлях назад. Абсолютно весь.

Луїс поклав Ґейджеве тіло на брезент і загорнув його. Обмотав довгими смужками липкої стрічки, а потім склав мотузку вдвоє та обережно зав’язав краї. Це нагадувало скручений килим, не більше. Він зачинив труну, замислився, знову відкрив і поклав туди зламаний заступ. Хай «Привітний краєвид» забирає це на згадку, та цвинтарю не отримати його синочка. Він зачинив домовину та опустив одну з половинок кришки ящика. Другу половинку він збирався скинути в яму, але боявся, що та може розбитися. Поміркувавши трохи, він протягнув свій ремінь крізь залізні кільця і тихо опустив плиту на місце. Опісля він взявся за лопату, аби закопати яму. Ґрунту не вистачило навіть для того, аби зрівняти могилу з рівнем землі. Пронозливі цвинтарні наглядачі можуть це помітити. А можуть і не помітити. А ще можуть помітити, але проігнорувати. Він не дозволяв собі перейматися такими речами зараз — надто багато чого ще було попереду. Ще більше скаженої роботи. А він уже й так дуже втомився.

Гей-гай, ану давай.

— І то правда, — буркнув собі під носа Луїс.

Скажений вітер пронизливо вищав, продираючись крізь дерева, і змушував чоловіка озиратися в тривозі. Він поклав лопату, кайло, яким іще тільки мав скористатися, рукавички та ліхтарик поряд з клунком. Увімкнути ліхтарик було дуже великою спокусою, проте Луїс встояв. Облишивши тіло та інструменти, Луїс пройшов знайомою йому дорогою у зворотному напрямку і через п’ять хвилин уже був біля огорожі. Там, через дорогу від нього, стояв його «Цівік», припаркований біля бордюру. Такий близький і такий далекий водночас.

Луїс подивився на нього з хвилину, а потім побрів далі.

Цього разу він ішов від воріт уздовж огорожі, аж доки не повернув праворуч від Мейсон-стрит. Там була дренажна труба, і Луїс зазирнув у неї. Те, що він побачив, змусило його затремтіти. Квіти… купа зів’ялих, практично вже зогнилих квітів, скинутих безліччю шарів, котрі обмивалися місяцями дощів та снігу.

Ісусе милостивий.

Ні, не Ісус.

Ці дари були принесені в жертву богу, набагато старшому за християнського. У різні часи люди називали його по-різному, але тільки сестра Рейчел дала йому абсолютно правильне ім’я: Оз, Вевикий і Гвізний. Бог мертвих речей, похованих у землі; бог зогнилих квітів у дренажних трубах; бог таємниці.

Мов загіпнотизований, Луїс дивився в ту трубу. Врешті він прогнав марево з легким зітханням — начебто людина, яка щойно вийшла з месмеричного[150] трансу на рахунок десять.

Він пішов далі. Дуже швидко чоловік знайшов те, що шукав; те, що, як він сподівався, запало в його пам’ять з дня похорону Ґейджа.

Попереду у вітряній пітьмі виднілася крипта. Там складалися труни, коли було настільки холодно, що навіть навантажувачі не могли розкопати замерзлу землю. Ще її використовували, коли гробарі були по горло в роботі, — своєрідна морозилка для людей.

Луїс чудово знав, що час від часу гробарі особливо зайняті. Дядько Карл називав такі періоди зимними ритуалами. Трапляються дні, коли в будь-якій спільноті зненацька помирає дуже багато людей.

«У всьому панує рівновага, — казав йому дядько Карл. — Якщо у мене в травні протягом двох тижнів немає покійників, Лу, тоді я можу розраховувати, що за два тижні в листопаді проведу з десяток похоронів. Однак у листопаді подібне трапляється рідко, а на Різдво у нас узагалі мертвий сезон. Це кумедно, оскільки більшість наївно вважає, що якраз тоді переважна частина народу і віддає Богу душу. Вся ця херня про різдвяну депресію яйця виїденого не варта. Спитай будь-якого похоронного агента. Майже всі люди по-справжньому щасливі на Різдво, і їм дуже хочеться жити. Тож вони і живуть. Зазвичай у нас у лютому завал. Старих забирає грип, та й пневмонія завжди знаходить своїх клієнтів — однак навіть це не все. Є ще люди, скажені виродки, які з рік чи навіть більше воюють з раком. А потім приходить старий поганий місяць лютий, і вони ніби здаються: рак викидає їх на смітник, мов поточений міллю килим. Ще тридцять першого січня вони в ремісії і все має бути в шоколаді, а настає двадцять четверте лютого — і все, їх ховають. У лютому в людей трапляються інфаркти, у лютому їх розбиває параліч, у лютому в них відмовляють нирки. Це поганий місяць. У лютому люди втомлюються. Ми вже звикли до цього. Однак потім без жодної причини те ж саме стається в червні або жовтні. Але ніколи не в серпні. Серпень — дуже повільний місяць. Ти ніколи повністю не заповниш крипту трунами в серпні. Хіба що автобус шубовсне з моста в річку або десь щось вибухне. Проте завжди буде лютий, коли доведеться ставити труни одна на одну і дуже сподіватися, що їх вдасться закопати, перш ніж доведеться орендувати морозильну камеру».

Дядько Карл сміявся, і Луїс, який відчував причетність до таємниці, котра невідома навіть його викладачам у медичній школі, сміявся також.

Подвійні двері крипти були вбудовані в зарослий травою схил пагорба, форма якого була такою ж природною і привабливою, як перса жінки. Верхівка пагорба, що, на думку Луїса, був творінням людських рук, а не природи, була лишень на фут чи два нижчою за огорожу цвинтаря з кованого заліза, гострі палі якої навіть звідси вражали своєю величчю.

Луїс роззирнувся навколо та поліз угору. По інший бік розташовувався порожній квадрат землі площею десь два акри. Хоча ні… не зовсім порожній. Там стояла самотня будівля. Можливо, вона належала цвинтарю. Певно, саме там гробарі тримали свої інструменти.

Вогні вуличних ліхтарів пробивалися крізь листя дерев — старих в’язів та кленів, — що закривали це місце від Мейсон-стрит. Жодного іншого руху Луїс не помічав.

Він з’їхав на дупі вниз, остерігаючись знову пошкодити коліно, і повернувся до могили сина. Луїс майже спіткнувся об сувій брезенту. Він розумів, що йти доведеться двічі: спершу віднести Ґейджа, а потім повернутися по інструменти. Луїс нахилився, скривившись від болючих протестів спини, і взяв тугий полотняний згорток у руки. Відчуваючи, як усередині рухається тіло Ґейджа, Луїс заходився ігнорувати ту частину свідомості, котра постійно говорила йому, що він божеволіє.

Він приніс тіло до пагорба, який правив «Привітному краєвиду» за крипту. Крипту з розсувними воротами, як у двомісного гаража. Роззирнувся і збагнув, що є тільки один спосіб витягнути сорокафунтовий клунок на цей пологий схил. Він розігнався і щодуху побіг, трохи нахиляючись уперед і дозволяючи силі інерції нести його якомога далі. Луїс уже майже добіг до вершини, як ноги послизнулися на короткій росянистій траві, і тоді він кинув брезентовий згорток якомога далі, коли падав — той приземлився майже на вершині пагорба. Попри втому чоловік таки видряпався нагору та поклав брезентовий згорток біля паркану. А потім пішов по решту речей.

Луїс виліз на пагорб знову. Вдягнув рукавиці та склав ліхтарик, кайло й лопату на брезент. Він притулився спиною до огорожі, руки лежали в нього на колінах. Новий електронний годинник, який Рейчел подарувала на Різдво, казав, що зараз 02:01.

Луїс дав собі п’ять хвилин на відпочинок, а потім перекинув лопату через огорожу. Він почув, як вона з глухим стуком упала в траву. Він спробував засунути ліхтарик у штани, але нічого не виходило. Тоді чоловік просунув його крізь ґрати та почув, як той покотився схилом. Луїс дуже сподівався, що ліхтарик не вдариться об якийсь камінь і не розіб’ється. Зараз він шкодував, що не взяв рюкзака.

Луїс дістав з кишені куртки скотч і заходився обмотувати робочий кінець кайла стрічкою, прикріпляючи його до брезентового згортка. Він робив це, аж доки не використав усю клейку стрічку. Луїс підняв клунок і перекинув його через огорожу (спина знову запротестувала; певно, весь наступний тиждень він розплачуватиметься за цю ніч), а потім відпустив, здригаючись від тихого шурхоту.

Чоловік перекинув ногу через ґрати, підтягнувся, і його друга нога теж опинилася з іншого боку. Луїс зіскочив, приземлився на носки та впав на землю. Він спустився схилом і став обмацувати траву. Лопату знайшов швидко — тьмяне світло ліхтарів відбивалося від її полотна. Довелося пережити кілька тривожних хвилин, коли ліхтарик ніяк не хотів знаходитися. Як далеко він міг закотитися в цій траві? Луїс став навколішки та запорпався руками в густий плющ. Чоловік важко дихав, а серце гупало так, що йому аж вуха закладало.

Нарешті він помітив ліхтарик — невелику чорну тінь за п’ять футів від місця, де він очікував його знайти. Як пагорб маскував крипту, так і проста форма ліхтарика ховала його від очей. Луїс обхопив руками закриту повстю лінзу та натиснув на маленьку гумову кнопочку над нею. Його руки трохи освітилися, і Луїс миттю натиснув кнопку ще раз. Із ліхтариком усе було гаразд.

Своїм складаним ножиком Луїс зрізав кайло з брезента, а потім відніс інструменти до найбільшого з дерев. Він поглянув в обидва боки Мейсон-стрит. Вона була абсолютно порожня. Виднівся тільки один вогник у будинку навпроти — жовтий квадрат світла під дахом. Можливо, там жив інвалід або ж хтось страждав на безсоння.

Швидко, але не бігом Луїс рушив уперед. Після мороку цвинтаря він з жахом усвідомлював власну беззахисність перед ліхтарями. Він стоїть в ярді від другого за величиною цвинтаря в Бенгорі, стискаючи в руках лопату, кайло та ліхтарик. Якщо хтось його зараз помітить, наслідки будуть очевидними.

Він перетнув вулицю, цокаючи каблуками об асфальт. Його «Цівік» був тут, всього за п’ятдесят ярдів від нього, але Луїсові вони здавалися п’ятьма милями. Він весь спітнів; боявся почути мотор машини чи якісь кроки, окрім власних; боявся, що хтось може зараз відчинити вікно.

Луїс дійшов до «Хонди», притулив до неї реманент і поліз у кишеню по ключі. Їх там не було, і знову піт заструменів по обличчю. Серце закалатало, а зуби зціпились, не даючи паніці прорватися назовні.

Він їх загубив. Мабуть, коли вдарився коліном об надгробок, ключі просто випали у нього з кишені. Зараз вони лежали десь у траві, і якщо він заледве знайшов ліхтарик, то як він тепер знайде ключі? Усе скінчено! Одна невдача — і все скінчено.

Тепер чекай, чекай, коли мине ця клята хвилина. Зазирни в кишені знову. Ось решта за піцу — якщо навіть дріб’язок не випав, то ключі не випали також.

Цього разу він повільніше та уважніше перевіряв кишені: дістав весь дріб’язок, навіть вивернув їх.

Ключів не було.

Луїс притулився до машини, міркуючи, що робити далі. Ймовірно, йому доведеться повернутися. Залишити сина там, де він зараз, узяти ліхтарик, повернутися на цвинтар і провести всю ніч у безцільних пошуках…

Раптом у голові Луїса спалахнув промінець надії.

Він нахилився й зазирнув у салон «Цівіка». Його ключі були там, стирчали в замку запалювання.

Луїс хрюкнув, відчинив дверцята з боку водія і витяг ключі. Він раптом почув авторитетний голос Карла Малдена[151] з носом-картоплею і старомодним повстяним капелюхом: «Замикай машину! Не допомагай гарному хлопчику стати поганим»[152].

Він обійшов «Цівік» і відчинив багажник, поклав туди інструменти, зачинив його. Луїс уже пройшов футів двадцять чи тридцять, коли знову згадав про ключі. Цього разу він забув їх у замку багажника.

«Бовдуре! — вилаяв він сам себе. — Якщо ти й надалі будеш таким тупим бевзем, краще відразу про все забути».

Він повернувся і забрав ключі.

Луїс із Ґейджем на руках уже був на півдороги до машини, коли десь почав брехати собака. Ні, не просто брехати — вити! Його грубий голос заповнив вулицю:

— АгрррУУУУУУУУУ! АгрррУУУУУУУУУ!

Чоловік зупинився біля дерева, хвилюючись, що буде далі, хвилюючись, що йому робити далі. Чоловік гадав, що зараз абсолютно всі вікна будинків спалахнуть світлом.

Насправді ж світло ввімкнули тільки в одному будинку, якраз навпроти того дерева, під яким ховався Луїс. За мить хрипкий голос крикнув:

— Фреде! Ану заткайся!

— АгрррУУУУУУУУУ! АгрррУУУУУУУУУ! — відповів Фред.

— Заткни його, Сканлоне, інакше я викличу поліцію! — гукнув хтось із того боку вулиці, де був Луїс. Цей крик змусив його підскочити, змусив збагнути, наскільки оманливою була ілюзія пустельності та порожнечі. Скрізь були люди, сотні насторожених очей, і пес потривожив їхній сон — єдиного Луїсового друга.

«Трясця б тебе вхопила, Фреде! — думав він. — Будь ти проклятий!»

Фред зайшовся знову; у нього добре вийшло: «Агрр», але, перш ніж він встиг перейти до гучного та впевненого «УУУУУУУУУ», пролунав важкий удар і рулада пса обірвалася жалюгідним скавчанням.

Хряснули двері, й знову запала тиша. Світло в будинку Фреда згасло за кілька хвилин.

У Луїса виникло непереборне бажання залишитися в тіні, почекати, аби переконатися, що все минулося. Однак спливали дорогоцінні хвилини.

Він перетнув вулицю з клунком у руках, підійшов до «Цівіка», так нікого і не помітивши. Фред мовчав. Луїс узяв згорток в одну руку, іншою дістав ключі та відчинив багажник.

Ґейдж не влазив туди.

Луїс спробував покласти його вздовж, потім впоперек, потім по діагоналі. Усе одно багажне відділення «Цівіка» було замалим. Можна було зігнути згорток і якось запхнути його всередину — Ґейджу було б усе одно, — та Луїс не міг змусити себе це зробити.

Ну ж бо, ну ж бо! Поквапся, треба їхати, нема куди більше відкладати.

Але він продовжував стояти на місці з трупом сина на руках — не знав, що робити. Раптом Луїс почув, що до нього наближається машина, і, не задумуючись, заштовхнув згорток на пасажирське сидіння машини.

Він швидко зачинив дверцята, обійшов «Цівік» і замкнув багажник. Машина промчала повз на перехрестя, і Луїс почув п’яні горлання. Чоловік сів за кермо, завів мотор і вже збирався ввімкнути фари, коли раптом його пронизала жахна думка. Що, коли Ґейдж сидить неправильно, що, коли коліна, стегна та взагалі всі суглоби вигнуті не в той бік і зараз запалі очі його сина дивляться не на переднє скло автівки, а втупилися у віконце ззаду?

«Це не важливо! — спробував гнівно крикнути втомлений мозок. — Коли до твоєї тупої довбешки це нарешті дійде? Це не важливо!»

Але це важливо! Важливо, чорт забирай. Це ж не клунок з рушниками, а Ґейдж.

Він потягнувся рукою до сина та став обмацувати брезент, визначаючи контури під ним. Луїс виглядав зараз як сліпий, який намагається зрозуміти, що перед ним. Нарешті він намацав виступ, який міг бути тільки Ґейджевим носом. Значить, той сидів правильно.

Тільки після цього Луїс зміг переконати себе натиснути на газ і вирушити в двадцятип’ятихвилинну подорож назад до Ладлоу.

О першій ночі в будинку Джада Крендала, розриваючи холодну порожнечу, задзвонив телефон і розбудив старого. Він задрімав і бачив сон. У тому сні йому знову було двадцять три, він сидів на лавці у залізничному вагончику з Джорджем Чепеном та Рене Мішо. Вони собі сиділи та передавали по колу пляшку кукурудзяного віскі з Джорджії — все той самий самогон, тільки з етикеткою, — а надворі завивав північно-східний вітер, виповнюючи весь світ своєю моторошною піснею, від якої ціпеніло все, включно з рухомим складом залізничної компанії Бенгора та Арустука. Ось так вони сиділи та пили навколо бокастої пічки, дивилася на жевріння вуглинок і розповідали одне одному історії, які кожен давно ховав у глибині свого серця — наче хлопчаки, які зберігають під ліжком свій безцінний мотлох, — історії, створені для таких от ночей. Як і жар вуглинок, ці історії були моторошними й темними, у глибині кожної з них палав яскравий вогник, а нічний вітрюган огортав їх містичним ореолом. Йому було двадцять три, і Норма була ще жива (без сумніву, вона вже спала — не сподівалася, що він повернеться додому цієї ночі), і Рене Мішо розповідав про єврея-торгаша з Бакспорта, який…

І саме тут задзвонив телефон. Джад підірвався зі свого крісла, здригаючись від болю в затерплій шиї, здавалося, всі ці роки — від двадцяти трьох до вісімдесяти трьох — впали на нього враз і придавили своєю вагою. І думка навздогін: «А ти заснув, юначе… Іншого разу покатаєшся тією залізницею. Не сьогодні».

Він підвівся і випростався, попри шалений біль у спині, і підійшов до телефону.

Це була Рейчел.

— Так?

— Джаде, він прийшов додому?

— Ні, — відповів Джад. — Рейчел, де ти? Скидається, що ти тут десь неподалік.

— Так, я неподалік, — підтвердила Рейчел.

І хоч здавалося, що вона вже близько, у слухавці вчувалося далеке, монотонне гудіння. Це вітер вривався у простір між Джадом та нею, де б вона зараз не була. Ніч сьогодні була особливо вітряною. І це пронизливе виття завжди нагадувало Джадові голоси померлих, які сплітаються в єдиний хор і співають щось невиразно далеке — за межею нашого розуміння.

— Я на стоянці в Біддефорді, на менській магістралі.

— Біддефорд!

— Я не могла лишатися в Чикаго. Це впливає на мене, як впливало на Еллі. І ви відчуваєте це. Голос вас видає.

— Еге, — він дістав «Честерфілд» і засунув цигарку між зубів. Він запалив дерев’яного сірника та дивився, як той блимає в його тремтячій руці. Раніше його руки не тремтіли — до початку цього жахіття. За вікном лунало темне виття вітру. Воно заполонило собою будинок і гойдало його, як при хитавиці.

Сила збільшується. Я відчуваю це.

Невиразний страх пронизав старі кості — тонкий і гострий, наче скловолокно.

— Джаде, скажіть мені, будь ласка, що відбувається!

Він вважав, що вона мала право знати все. Більше того, їй необхідно було це знати. І він їй усе розповість. Усю історію. Покаже, як кувався ланцюг нещасть — ланка за ланкою. Нормин серцевий напад. Смерть кота, Луїсове запитання: «Чи ховали там коли-небудь людину?», смерть Ґейджа… Бог знає, яку жахливу ланку виковував Луїс прямо зараз. Джад обов’язково розкаже їй усе. Та не по телефону.

— Рейчел, а чом’ ти їдеш магістраллю, а не летиш у літаку?

Вона пояснила, як їй не вдалося зробити пересадку в Бостоні.

— Я найняла машину в агенції «Авіс», але зовсім не вкладаюся в час. Я трохи заплуталася, коли виїжджала з Логана на магістраль. Тільки тепер потрапила в Мен. Гадаю, до світанку не доїду. Але, Джаде… Благаю. Розкажіть мені, будь ласка, що відбувається. Мені так страшно, і я сама не знаю чому.

— Рейчел, послухай, — мовив Джад. — Їдь зараз до Портленда та троха поспи, чуєш? Найми кімнату в мотелі та троха…

— Джаде, я не можу це зро…

— Та троха поспи. Не хвилюйся, Рейчел. Сьогодні, можливо, тута дещо трапиться, а мо’, й не трапиться. Якщо дещо таки буде — те, що на гадці маю, — тобі б усе єдно не хтіло си тута бути. Я про все потурбуюся. Ліпше я про все потурбуюся, бо я винен у тім, що зараз коїть си. А як ніц не трапиться — ти приїдеш вдень і всеє буде гаразд. Луїс буде дуже радий тебе бачити.

— Я не зможу заснути сьогодні, Джаде.

— Ти зможеш, — сказав він і піймав себе на тому, що думав про те саме, про що і апостол Петро в ніч, коли Ісуса заарештували. Як не заснути на варті? — Ти зможеш. Рейчел, а якщо ти вснеш за кермом тої клятої найманої машини, з’їдеш з дороги та вб’єшся, що то’ буде з Луїсом? А з Еллі?

— Скажіть мені, що відбувається! Якщо ви мені скажете, Джаде, я послухаюся вашої поради. Та я маю знати!

— Коли приїдеш у Ладлоу, зайди до мене, — попросив Джад. — Не додому, а до мене. Я розкажу тобі всеє, що знаю, Рейчел. А поки я чекатиму си на Луїса.

— Скажіть мені, — наполягала вона.

— Ні, мем. Не по телефону. Рейчел, я не зможу. Ти поки їдь. Доїдь до Портленда і лягай спати.

Довге мовчання на тому кінці дроту.

— Гаразд, — врешті сказала вона. — Мабуть, ви маєте рацію. Джаде, скажіть мені лише одне. Скажіть, наскільки все погано.

— Я можу всеє заладнати, — спокійно відповів Джад. — Гірше, ніж уже є, точно не стане.

Дорогою повільно рухалася якась машина, освітлюючи фарами нічну темряву. Джад привстав, розглядаючи її, а потім знову сів назад у крісло, коли авто прискорилося і проїхало повз будинок Крідів.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Послухаюся вас. Усю дорогу в мене наче камінь на серці лежить.

— Най він спаде, люба, — мовив Джад. — Прошу тебе. Побережи си до завтра. Усеє вже буде гаразд.

— А ви обіцяєте, що все розкажете мені?

— Так. Вип’ємо по пиву, і я всеє тобі розкажу.

— Тоді бувайте, — попрощалась Рейчел. — Побачимося.

— Побачимося, — погодився Джад. — Стрінемся завтра, Рейчел.

І перш ніж вона встигла сказати щось іще, Джад повісив слухавку.

Він подумав, що в аптечці мали б бути кофеїнові таблетки, та він ніяк не міг їх знайти. Старий — не без жалю — сховав решту пива назад у холодильник і приготував собі кухлик чорної кави. Він повернувся з ним до свого крісла, знову сів навпроти вікна, повільно сьорбав каву та спостерігав.

Кава — та розмова з Рейчел — допомагали йому лишатися бадьорим ще сорок п’ять хвилин, та потім він знову закуняв.

«Не спи на варті, старий. Ти дозволив йому захопити тебе; ти купив дещо і тепер маєш за це заплатити. Тож не спи на варті».

Він запалив нову цигарку, глибоко затягнувся і зайшовся тим скрипучим кашлем, який так часто мучить старих. Джад відклав цигарку на край попільнички та потер очі обома руками. За вікном прогуркотіла вантажівка, розрізаючи фарами вітряну холодну ніч.

Він укотре піймав себе на тому, що куняє, тому взявся боляче ляскати себе по обличчю, аж у вухах задзвеніло. У його серце просочився жах — небажаний гість, що проліз на таємну територію.

«Воно заколисує мене… гіпнотизує… Воно не хоче, щоб я не спав… Бо скоро воно повернеться… Еге ж, я відчуваю це. І воно хоче прибрати мене з дороги».

— Ну вже ні, — рішуче промовив він. — Тобі не вдасться. Чуєш мене? Я покладу цьому край. Усе і так зайшло надто далеко.

Вітер виспівував поміж карнизами, а дерева по той бік вулиці хитали листочками в гіпнотичному танці. Його свідомість знову повернулася до тієї ночі навколо теплої пічки у вагончику, який стояв якраз там, де сьогодні меблевий магазин Емартса в Брюері. І так вони говорили всю ніч — Джордж, Рене Мішо та він, — і тільки він один досі живий з них усіх: Рене розчавило між двох товарних вагонів дощової ночі у березні 1939-го, а Джордж Чепен помер від серцевого нападу минулого року. Скільки їх було, а він лишився один — старий і дурний. Часом дурість ховається під маскою доброти, а часом і гордині — звідти вся ця ідіотська потреба розповісти прадавню таємницю, передати її від одного покоління іншому…

От приходить цей жид-торгаш і каже: «Ой-вей! У мене є така штука, якої ти ніколи не бачив. Глянь, на цих листівках — шикси в купальниках, та коли ти потреш їх мокрою ганчіркою…»

Голова у Джада похилилася. Його підборіддя м’яко впиралося в груди.

«…вони-таки стануть перед тобою, в чім мати народила! Та коли папір знову висохне, одяг повернеться назад! І це ще не все! У мене є…»

Рене розповідав цю історію у вагончику, трохи нахилившись уперед, і голосно сміявся, а Джад тримав пляшку — він навіть відчував цю пляшку, і його руки стискалися в повітрі, аби її втримати.

На краю попільнички дотлівала цигарка, її попелястий край ставав усе довшим. Врешті, вона похилилася вперед і впала у попільничку, витворюючи з попелу химерні руни.

Джад заснув.

І коли за сорок хвилин під’їхала «Хонда» Луїса та повернула до гаража, виблискуючи задніми фарами, Джад цього не почув. Він не прокинувся, як і Петро, коли римські солдати прийшли арештовувати волоцюгу на ім’я Ісус.

Луїс знайшов нову котушку скотча в одній з шухляд на кухні, а в кутку гаража він натрапив на моток мотузки біля купи зимових шин. Він використав скотч, щоб скріпити між собою кайло та лопату, а з мотузки зробив перев’язь.

Інструменти будуть у перев’язі, а Ґейджа він понесе в руках.

Він закинув знаряддя за спину, потім відчинив дверцята «Цівіка» з боку пасажира та дістав згорток. Ґейдж був набагато важчим за Черча. Луїс добряче натомиться, перш ніж віднесе сина на могильник мікмаків, а йому ж іще треба викопати могилу, пробиваючись крізь кам’янисту, невдячну землю.

Що ж! Він впорається! Якось.

Луїс Крід вийшов з гаража, затримавшись, аби ліктем вимкнути світло, та спинився на кілька хвилин там, де асфальт переходив у траву. Перед ним простягалася дорога до «Кладвишча домажніх тварин». Попри темряву, він її бачив дуже чітко. Коротка трава на його шляху ніби світилася.

Вітер запустив свої довгі пальці йому в волосся, і на мить давній дитячий ляк темряви пронизав його. Луїс відчув, що він слабкий, маленький і нажаханий. Невже він і справді йде в ліс з небіжчиком на руках? Невже він брестиме між дерев, де завиває вітер? Ітиме з мороку в пітьму? Сам-один цього разу?

Не думай! Просто роби!

Луїс пішов.

Через двадцять хвилин, коли він дійшов до «Кладвишча домажніх тварин», руки та ноги в нього тремтіли від утоми, і чоловік просто звалився навколішки, задихаючись. Згорток лежав перед ним. Луїс іще хвилин двадцять відпочивав, майже дрімав. Він більше не боявся. Втома, здається, прогнала будь-який страх.

Нарешті він знову звівся на ноги, не дуже вірячи, що йому вдасться перелізти через бурелом. Але він знав, що мусить спробувати. Клунок у його руках важив напевне не сорок фунтів, а всі двісті.

Але те, що трапилося минулого разу, сталося знову; він наче раптово, чітко пригадав сон. Ні, навіть не пригадав, а пережив заново. Коли поставив ногу на першу мертву гілляку, дивне відчуття пройшло крізь нього — щось схоже на тріумф. Втома не облишила його, але вона стала стерпною, майже неважливою.

Просто іди за мною. Іди за мною і не дивися вниз. Я знаю дорогу, але її треба пройти швидко та впевнено.

Так! Швидко та впевнено — так само як Джад витягнув жало бджоли.

Я знаю дорогу.

«Тут тільки одна дорога, — подумав Луїс. — Вона або приведе тебе туди, або ні». Якось він уже пробував перелізти через бурелом і у нього нічого не вийшло. Цього ж разу він піднімався впевнено та швидко, як тої ночі, коли Джад показав йому дорогу.

Усе вище і вище, не дивитися вниз. Тіло сина в брезентовому згортку гойдалося у нього в руках. Угору, поки вітер прокладає і просвердлює нові шляхи крізь його волосся, тріпаючи його в різні боки.

Луїс постояв пару хвилин на вершині бурелому, а потім пішов униз. Так само легко, наче спускався сходами. Кайло і лопата гриміли та глухо дзенькали об його спину. Хвилину по тому він стояв на пружній, засипаній хвоєю землі. Стежка знову була перед ним. А за спиною нагромаджувався бурелом, набагато вищий за цвинтарну огорожу.

Чоловік пішов стежкою з сином, наслухаючи стогін вітру в кронах дерев. Звук більше не здавався йому жахним. Нічну роботу було майже виконано.

Рейчел Крід проїхала знак «ВИЇЗД 8. ДО ПОРТЛЕНДА, ВЕСТБРУКА — ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОРУЧ» і скерувала свій «Шевроле Шеветт» до з’їзду з автостради. Зліва вона бачила, як блимала на тлі нічного неба зелена вивіска готелю «Голлідей Інн». Ліжко, сон. Кінець цієї невпинної, пекельної напруги. Кінець — хоча б тимчасовий — болючому смутку за дитиною, якої більше нема. Вона збагнула, що це горе подібне до болю від видалення зубів. Спершу — повне заціпеніння, та навіть крізь це заціпеніння ти відчуваєш, як звивається в тобі біль, наче кіт, який хоче впіймати свого хвоста; біль, який от-от прийде. І він покаже себе у всій красі, як тільки скінчиться дія новокаїну.

Він сказав, що його послали попередити, але він не може втручатися. Він сказав, що був… що біля татка, бо вони були разом, коли його душа відокремилася від тіла.

Джад знає, але не розкаже. Щось відбувається. Щось. Але що?

Самогубство? Невже самогубство? Це не про Луїса, не вірю. Та він брехав про щось. Це було в його погляді… О дідько, це ж було написано у нього на обличчі, неначе він хотів, аби я побачила, що він бреше, та зупинила його… тому що якась частка його боялася, так боялася…

Боялася? Але ж Луїс ніколи не боїться!

Раптом вона різко рвонула кермо «Шеветта» вліво, на що авто відповіло характерним для маленьких машинок вищанням коліс. На мить їй здалося, що «Шевроле» перевернеться. Та машина втримала рівновагу, і Рейчел продовжувала свій шлях на північ, а затишна вивіска «Голлідей Інн» блимала позаду неї. Попереду з’явився новий знак, який моторошно поблискував у темряві.

НАСТУПНИЙ ВИЇЗД НА ДОРОГУ 12 НА КАМБЕРЛЕНД

ЦЕНТР КАМБЕРЛЕНДА ЖЕРЕБ ЄРУСАЛИМА ФАЛМУТ

ФАЛМУТСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ

«Жереб Єрусалима[153], — відсторонено подумала вона. — Яка дивна назва».

Не дуже приємна назва… «Прийди й спочинь в Єрусалим».

Та вона не спочине цієї ночі. Попри Джадову пораду, вона мала намір їхати далі. Джад знав, що там було не так, і обіцяв владнати це, та старому було за вісімдесят і він тільки три місяці тому втратив дружину. Вона б не покладалася лише на Джада. Вона б ніколи не дозволила Луїсові ось так легко випхати її з дому, та смерть Ґейджа ослабила її. Ще й Еллі з тією фотографією Ґейджа, її перелякане личко — вона була схожа на дитину, яка пережила торнадо чи раптове бомбардування серед ясного неба. Найтемнішими нічними годинами Рейчел ледь не хотілося ненавидіти Луїса — за горе, якого він їй завдав; за те, що він не втішив її, коли вона так цього потребувала (чи за те, що не дозволив їй втішити його, чого вона також дуже потребувала), — але вона не могла. Вона надто сильно його любила, а його обличчя… воно було таким блідим і тривожним.

Стрілка спідометра смикнулася праворуч та наблизилася до позначки шістдесят миль на годину. Одна миля на хвилину. Можливо, за дві години п’ятнадцять хвилин вона доїде до Ладлоу. Можливо, вона навіть повернеться додому до світанку.

Рейчел намацала кнопку радіо, ввімкнула його, знайшла якусь рок-н-рольну портлендську станцію. Коли за півгодини сигнал почав пропадати, вона знову переключилася на станцію «Огасте» та опустила віконне скло, пустивши всередину свіже нічне повітря.

Вона запитувала себе, чи скінчиться коли-небудь ця ніч.

Луїс потрапив у полон свого сну, який все повторювався і повторювався; він щоразу кидав погляд униз, аби переконатися, що в руках несе загорнуте в брезент тіло, а не зелений пакет для сміття. Він згадав, як прокинувся наступного ранку, після того як вони з Джадом побували тут. Тоді він мало що міг пригадати, але тепер це яскраве відчуття знову постало в його свідомості. Живе, воно наче вирвалося з нього та торкалося дерев, немовби вони також були живими та вступали з ним у своєрідний телепатичний контакт.

Луїс проходив місця, де стежка була широкою, як траса № 15, брів там, де вона настільки вужчала, що доводилося йти боком, аби гілки не чіплялися за голову та ноги його ноші, поважно ступав під склепінчастими арками дерев. Він вдихав різкий, чистий запах соснової смоли, чув дивне хрумкотіння хвойних голок під ногами — то було скоріше відчуття, аніж звук.

Врешті-решт, стежка впевнено почала йти під гору. Через деякий час нога плюхнула по воді та різко занурилася у в’язке баговиння… сипучий пісок, як це називав Джад. Луїс поглянув униз і запримітив стоячу воду навколо заростей очерету та огидних кущів з таким широким листям, що воно скидалося на тропічні. Він подумав, що зараз куди світліше, аніж минулої ночі. Повітря наелектризованіше.

Далі, як і на буреломі, треба йти швидко та спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз.

Ага, добре… і до речі, ти в Мені коли-небудь раніше бачив такі рослини? В Мені чи будь-де? Що воно в біса таке?

Байдуже, Луїсе, ану давай… вперед!

Він рушив уперед, вдивляючись у мокру болотяну поверхню, аж доки не помітив купину. Далі він дивився тільки вперед. Ноги самі перестрибували з одного зарослого травою горбочка на інший. «Ми віримо, що гравітація є аксіомою», — згадалося чомусь йому. Луїс почув це не в коледжі на курсі філософії, а в старшій школі. Викладач фізики ляпнув таке наприкінці семестру… Луїс ніколи не міг цього забути.

Він повірив, що могильник мікмаків здатен воскрешати померлих і тепер іде Болотом маленького бога з трупом сина на руках, не озираючись і не дивлячись униз. Ці болотисті нетрі повнилися звуками, як наприкінці осені. В очереті безперервно кумкали рахкавки, і їхній пронизливий хор здався Луїсові чужим і неприємним. Де-не-де чувся низький утробний бас самотньої ропухи. Кроків за двадцять у Болоті маленького бога на нього з сичанням напало щось… можливо, кажан.

Густий туман, що піднімався з землі, завирував навколо нього, вкриваючи спершу туфлі, потім гомілки, коліна… врешті, він закупорив Луїса у своєрідну білу капсулу. Йому здавалося, що світло яскравішало і пульсувало, немов якесь дивне серце. Він ніколи ще так сильно не відчував присутності природи як єдиної сили — справжньої істоти… можливо, навіть мислячої. Болото було живим, але аж ніяк не життєдайним. Якби хтось його запитав, чоловік не зміг би визначити, де саме тут крилося джерело життя. Та це місце повнилося можливостями, у ньому відчувалася сила. Луїс почував себе дуже крихітним і дуже смертним.

Потім звідкись прийшов звук, і Луїс пригадав, що минулого разу вже чув цей пожадливий регіт, який переходив у нестримне ридання. Раптом все стихло, та тільки для того, щоб через хвилину знову сповнитися цим сміхом, і тепер він вивищувався до маніакального лементу, від якого у Луїса кров стигла в жилах. Пасма туману звивалися навколо нього в гіпнотичному танку. Сміх збляк, залишаючи по собі лише дзижчання вітру. Це всього-на-всього маленька геологічна аномалія, не більше. Невелике заглиблення в землі. І якщо вітер проникне сюди, то роздере туман на шмаття, а Луїс дуже сумнівався, що хоче побачити те, що ховається за ним.

«Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно…»

— Гагари, — вимовив Луїс, заледве впізнаючи надтріснутий, страхітливий звук власного голосу.

Луїс завагався, завмерши на одному місці, але буквально за мить рушив далі. Немовби караючи його за коротку зупинку, трясовина колихнула купину, нога зісковзнула, й він майже втратив туфлю; ледве витяг її з невситимого багна.

Голос — якщо це був він — прийшов знову, тепер зліва. За секунду він був позаду чоловіка… линув буквально з-за його спини. Здавалося, варто Луїсові озирнутися, і він побачить менш ніж за фут від себе вимоклу в крові істоту з довжелезними іклами та блискучими очима… але Луїс навіть не подумав озиратися. Він продовжував іти, дивлячись прямо перед собою.

Раптом туман потьмянів, і Луїс збагнув, що над ним в повітрі висить обличчя; воно зловісно осміхалось і щось бурмотіло. Запалі та розкосі, як на класичних китайських гравюрах, каламутно-жовті очі мерехтіли. Рот розчахнувся в бридотній гримасі, вивернута нижня губа оголювала майже остаточно стесані зуби з чорно-коричневими плямами. Але Луїса найбільше вразили вуха, які були зовсім не вухами, а вигнутими рогами — скоріше баранячими, ніж чортячими.

Виглядало так, ніби ця гидотна голова, що плавала у повітрі, розмовляла, сміялася. Її рот рухався, хоча вивернута нижня губа так ніколи і не повернулася на правильне місце. Вени на ній пульсували чорним. Ніздрі палахкотіли вогнем: наче вдихаючи життя та повітря, вони видихали білу пару.

Коли Луїс підійшов ближче, голова вивалила свого язика. Він був довгим і гострим, брудно-жовтого кольору, вкритий дрібними лусочками. Луїс помітив, як одна з них припіднялася і звідти, як з люка, виліз білий хробак. Кінчик язика ліниво поповз вниз до того місця в повітрі, де мало б бути адамове яблуко істоти… Воно сміялося.

Луїс міцніше притис Ґейджа до себе, наче хотів захистити його. Ноги захиталися, і він почав зісковзувати з купини.

«Ти можеш побачити вогні Святого Ельма — моряки їх іще називають чортовими каганцями. Вони часом набувають дивних форм, але то нічого. Якщо ти щось таке запримітиш і воно тебе турбуватиме, просто відвернися».

Голос Джада в його голові вказував шлях до порятунку. Луїс знову впевнено рушив уперед. Спершу він хитався, але з часом віднайшов рівновагу. Він не озирався, але знав, що лице — коли це і справді було воно, а не химерний витвір туману та його уяви, — висіло над ним. За секунду або хвилину воно розчинилося в леткому тумані.

Це не були вогні Святого Ельма.

Звісно, що ні. Це місце вщерть заповнене мерзенними, похмурими привидами. Ти міг побачити щось таке, що звело б тебе з розуму. Луїс не думав про це. Не було потреби про це думати. Не було потреби…

Щось наближалося.

Луїс повністю зупинився і прислухався до цього звуку… цього невблаганного звуку, що наближався. У нього відвисла щелепа; усі м’язи, котрі тримали його рот стуленим, в одну мить розслабилися.

Такого звуку він ніколи не чув у своєму житті — живий звук, гігантський звук. Десь неподалік, зовсім близько затріщали гілки. Підлісок заджеркотав під невимовно великою ногою. Желеподібна земля під Луїсовими ногами стала ритмічно здригатися. Йому здалося, що він застогнав,

(Боже Боже милостивий Боже що це що іде сюди крізь туман?)

і він ще міцніше притис Ґейджа до грудей. Йому здалося, що рахкавки та ропухи враз затихли, що вологе болотне повітря наповнилося протиприродним, хворим запахом зогнилого бекону.

Що б це не було, воно було величезним.

Луїс здивовано задирав голову все вище і вище, як людина, яка спостерігає за траєкторією ракети. Істота рушила до нього, і затріщало дерево — не гілка, а ціле дерево, яке впало зовсім близько від нього.

Луїс побачив дещо.

У тумані на мить проступила сиза пляма, і це широке розмите марево було більше шістдесяти футів заввишки. Це була не тінь і не безтілесний дух; чоловік відчував, як від кроків істоти дме вітер, чув, з яким гучним опускаються на землю її ноги, чув, як чавкає твань.

Тут Луїсові здалося, що він помітив помаранчево-жовті вогні у вишині. Вогні, що так нагадували очі.

Потім звуки почали танути. Коли все зникло, якась рахкавка гучно закумкала. Їй відповіла інша жаба, згодом до розмови приєдналася третя, четверта також докинула слівце в загальні балачки, а врешті ще двоє приєдналися до цієї жаб’ячої суперечки.

Звуки, які видавала та істота, рухалися (повільно, але безпомильно; мабуть найгіршим було усвідомлення цілковитої продуманості цих рухів) геть на північ. Тихо… тихіше… зникли.

Луїс знову почав рухатися. Його плечі та спина заледеніли від болю. Від шиї і до кінчиків ніг усе було просякнуто потом. Перші весняні комарі, що зовсім недавно вилупилися з яєць, голодні та злі, обсіли чоловіка, розглядаючи його як пізню закуску.

Вендіго, милостивий Боже, це був Вендіго — істота, яка блукає північними землями, істота, яка торкається тебе та обертає на канібала. Це був він. Вендіго щойно пройшов за якихось шістдесят ярдів від мене.

Луїс наказав собі не молоти дурниць — наслідуючи Джада, уникати думки про те, що може жити за «Кладвишчем домажніх тварин», — це просто гагари, просто вогні Святого Ельма, та хай навіть придуркуваті «Нью-Йорк Янкіз»[154]. Хай це буде будь-що, тільки не істота, яка скаче, повзає, ковзає та продирається між світами. Хай буде Бог, хай буде недільний ранок, хай буде член єпископальної ради, вбраний у білі шати… але хай зникне цей похмурий, брудний жах темного боку Всесвіту.

Луїс ішов із сином на руках, і земля під його ногами твердішала. Трохи згодом він наблизився до поваленого дерева, крона якого в бляклому тумані нагадувала щітку для пилу, що її кинула тут величезна домробітниця.

Дерево було зламаним — розколотим, — і місце зламу було зовсім свіжим: жовто-біла серцевина сочилась смолою. І коли Луїс доторкнувся до неї, перелазячи через повалений стовбур, вона була ще теплою. За деревом виявилась яма, з якої йому довелося видиратися зі значними зусиллями; і хоча кущі ялівцю та лавру були вдавлені в землю, Луїс забороняв собі думати, що це слід від ноги. Він міг озирнутися, щоб перевірити чи та яма мала обриси чогось подібного, однак не став цього робити. Просто побрів далі: шкіра захолола, гарячий рот пересох, а серце ледь не вистрибувало з грудей.

Під ногами перестало чвакати багно, знову тихо затріщала соснова хвоя. Потім почалося каміння. Він уже майже прийшов.

Стежка пішла вгору. Луїс боляче забив гомілку об кам’янистий виступ. Це явно був не звичайний камінь. Чоловік незграбно потягнувся однією рукою вперед (лікоть, яким він підтримував перев’язь, добряче затерп) і доторкнувся до нього.

Тут сходинки. Вибиті в скелі. Сорок дві чи сорок чотири, вже не пам’ятаю. Просто йди за мною. Виліземо на вершину — і ми на місці.

Луїс поліз вгору, і жвавість рухів знову повернулася до нього. Від виснаження боліла спина, однак зосталося зовсім трохи. Подумки рахуючи сходинки, він рухався вгору, боровся з безупинними потоками крижаного вітру, який зараз тільки дужчав. Вітрюган шарпав Луїса за одяг, а шматок брезенту, в який був загорнутий Ґейдж, тріпотів, наче підняте вітрило.

Тільки раз Луїс задер голову та побачив, як зорі скачуть на небосхилі в скаженому танку. Він не міг впізнати жодного сузір’я і затремтів від цього. Біля нього була кам’яна стіна — груба на дотик, пощерблена, роз’їдена часом. На ній було помітно обриси човна, борсука, людського обличчя з похмурими очима під відлогою. Гладенькими були тільки вибиті в скелі сходи.

Луїс досягнув вершини та застиг там з похиленою головою. Він хитався, з хрипким свистом вдихаючи та видихаючи повітря. Легені нагадували добряче покопаний футбольний м’яч. Здавалося, у нього в боку стирчить великий уламок скла.

Вітер танцював у волоссі та ревів у вухах, мов дракон.

Тут, на вершині, ніч була особливо ясною. А хіба минулого разу вона була хмарною чи він просто не звертав уваги? Та це не мало значення. Зараз він вдивлявся в нічний небосхил, і цього видива було достатньо, аби на спині в нього знову повстали сироти.

Те ж саме, що і на «Кладвишчі домажніх тварин».

«Звісно, ти це знав», — прошепотів хтось у його голові, коли Луїс оглядав купи каміння, яке колись було курганами. Ти знав це — мусив знати! Не концентричні кола, а спіраль…

Так. На вершині меси, повернута до холодних зірок та безмежної чорноти космосу, лежала гігантська спіраль, до створення якої доклалася, як сказали б старожили, Тьма Рук. Тут не було справжніх курганів. Луїс бачив, що всі вони розкидані, немовби щось поховане під ними повернулося до життя… і пробило собі шлях нагору. Камені самі попадали так, аби утворилася ця спіраль.

«Чи бачив хтось це з висоти пташиного польоту? — Чомусь задався питанням Луїс, згадуючи про ті малюнки в пустелі, які залишили по собі індіанці Південної Америки. — Чи бачив хтось це з висоти пташиного польоту, і якщо так, то мені було б цікаво дізнатися, що вони про все це думають»?

Він став на коліна та поклав тіло Ґейджа на землю, зітхаючи з полегшенням.

Нарешті до нього почав повертатися здоровий глузд. Він дістав ножа, перерізав мотузку, яка тримала кайло та лопату в нього за спиною. Інструменти з дзенькотом упали на землю. Луїс ненадовго приліг, сліпим поглядом витріщаючись на далекі зорі.

Що то була за істота в лісах? Бідолашний Луїсе, ти справді гадаєш, ніби щось гарне станеться в кінці п’єси, в якій щось таке є серед головних персонажів?

Однак тепер було запізно повертати назад, і він знав це..

— Окрім того, — промимрив він сам до себе, — все ще може обернутися на краще, немає успіху без ризику, і, можливо, немає ризику без любові. Хоч би там як, є ще мій саквояж: не той, що під сходами, а той, що у ванній на верхній поличці. Той, по який я послав Еллі в ту ніч, коли в Норми стався серцевий напад. Там є шприци, і коли щось трапиться… щось лихе… ніхто не знатиме про це, крім мене.

Думки обернулися на нерозбірливе, екстатичне бурмотіння молільника, і, коли його руки схопилися за кайло, Луїс, все ще стоячи навколішки, заходився рити землю. Щоразу, коли він опускав кайло вниз, то навалювався на нього всім тілом, як давній римлянин, що падає на меч. Так, мало-помалу, яма заглиблювалася і набувала певних обрисів. Він витягував камені з могили та разом з твердим ґрунтом викидав їх геть. Але деякі залишав.

Для кургану.

Рейчел ляснула себе по обличчю так, що аж у вухах задзвеніло, та все одно все ще куняла. Прокинулася вона раптово — аж у Піцфілді! — і в перші декілька секунд їй здавалося, що сотні безжальних срібних очей витріщаються на неї і мерехтять, як холодні, голодні вогні.

А потім вони обернулися на маленькі прожектори дорожньої огорожі. Авто заїхало далеко за аварійну смугу.

Жінка знову повернула кермо ліворуч — вищання коліс, — і тут почулося слабеньке клацання. Певно, її правий передній бампер щойно врізався у стовпчик дорожньої огорожі. Її серце калатало в грудях і так сильно гупало об ребра, що в неї перед очима пішли темні плями, які то збільшувались, то стискались у ритмі її серцебиття. Та вже наступної миті, попри смертельну небезпеку, страх і Роберта Ґордона, який горланив по радіо пісню «Гаряча дівуля»[155], вона знову починала куняти.

Божевільна, параноїдальна ідея спала їй на думку. Звісно, це була просто втома. Просто втома і не більше, та їй почало здаватися, наче щось навмисне намагається тримати її подалі від Ладлоу сьогодні.

— Ще й параноя, чарівно, — пробурмотіла вона, слухаючи рок-н-рольні ритми. Вона спробувала розсміятися — не вдалося. Вона просто не змогла. Нічний морок надавав цій ідеї якоїсь моторошної правдоподібності. Рейчел почувалася героїнею якогось мультфільму, яка потрапила на гумову стьожку гігантської рогатки. Вона біжить і тим самим натягує стьожку все сильніше і сильніше, і коли врешті потенційна енергія гумової стрічки зрівняється з енергією бігуна… інерція стане… чим?.. елементарна фізика… щось намагається втримати її подалі від дому… не втручайся, ти… спочиле тіло хоче лишитися спочилим… наприклад, тіло Ґейджа… приведене в дію.

Цього разу вищання коліс було гучнішим, а небезпека — ближчою. З пронизливим скреготом машина їхала вздовж дорожньої огорожі, здираючи фарбу з блискучого металу. І якусь мить кермо не слухалося Рейчел, і вона, ридаючи, тиснула на гальма. Весь цей час вона спала, не просто куняла, а спала й бачила сни на швидкості шістдесят миль на годину. А якби ще й огорожі не було, а стояли лише окремі стовпчики…

Спантеличена й налякана, вона зупинилася, припаркувала авто та заридала, ховаючи обличчя в долонях.

Щось намагається втримати мене подалі від нього.

Коли вона опанувала себе, то знову почала кермувати — система керування маленької машинки не постраждала, та все одно компанія «Авіс» матиме до Рейчел серойзні запитання щодо обдертих боків, коли вона повертатиме авто в Бенгорському аеропорту.

Не зважай. Вирішуй проблеми почергово. Передусім — випити трохи кави.

Доїхавши до виїзду з Піцфілда, Рейчел повернула. Уже за милю вона побачила яскраві вогні та почула глухе ревіння дизельних двигунів. Вона під’їхала, заправила «Шеветт» — «А хтось добряче пом’яв боки вашій машинці», — ледь не з захопленням у голосі сказав хлопець із заправки — і зайшла в придорожню кав’ярню, яка пахло пересмаженою олією, перевареними яйцями… і, на щастя, хорошою міцною кавою.

Рейчел випила поспіль три чашки дуже солодкої чорної кави — наче ліки. Кілька водіїв вантажівок сиділи за стійкою чи за столиками та брали на кпини офіціанток, які у світлі флуоресцентних ламп примудрялися виглядати так, начебто вони медсестри, які збираються повідомити погані новини.

Рейчел оплатила рахунок і повернулася до припаркованого авто. Машина не заводилася. Ключ повертався, з мотора чулося коротке сухе гарчання — і все.

Повільно та люто Речел взялася гамселити кулаками по керму. Щось намагалося зупинити її. Не було жодної логічної причини, чому ця новенька машина з менш ніж п’яти тисячами миль пробігу раптом взяла й заглохла. А відбулося саме це. І ось Рейчел застрягла в Піцфілді, все ще за п’ятдесят миль від дому.

Рейчел прислухалася до монотонного гудіння великих вантажівок, і раптом їй спало на думку, що саме та, яка вбила її сина, також була тут, поміж них… І ця вантажівка не гуркотіла, а гигикала.

Рейчел опустила голову і розплакалася.

Луїс перечепився через щось і розпластався на землі. З хвилину він думав, що взагалі не зможе зіп’ястися на ноги — це було надто складно, — а буде собі лежати тут, прислухатиметься до пронизливого хору жаб на Болоті маленького бога та страдницького хору пошкоджених нутрощів власного тіла. Він лежатиме тут, аж доки не засне чи не помре. Останнє видавалося йому імовірнішим.

Чоловік пригадав, як брезентовий згорток ковзнув у викопану ним яму. В пам’яті постало те, як він голими руками кидав землю назад у могилу. А ще він був переконаний, що пам’ятає, як складав камені: від широкої основи до самої верхівки…

Однак насправді пам’ятав він зовсім небагато. Мабуть, він спустився сходами, інакше б не опинився в цьому місці, яке було… де? Роззирнувшись навколо, він подумав, нібито впізнає велику стару сосну, яка росла неподалік від бурелому. Невже він пройшов усе Болото маленького бога, навіть не підозрюючи про це? Луїс припускав, що це можливо. А ось вам.

Цього більш ніж достатньо. Я посплю тут.

Але це була саме та оманливо заспокійлива думка, яка й підняла його на ноги і змусила рухатися вперед. Якщо він зостанеться тут, щось може знайти його… те щось може ходити лісами, шукаючи його саме цієї миті.

Він витер долонею обличчя і зі здивуванням помітив на пальцях кров… коли це він встиг розбити собі носа?

— А хіба не похуй? — хрипким голосом спитав Луїс і заходився нишпорити по землі, аж доки не знайшов лопату з кайлом.

Через десять хвилин перед ним виріс бурелом. Луїс поліз на нього. Він повсякчас оступався, але майже до самого підніжжя йому вдавалося триматися рівно. Потім він зиркнув на ноги — і одна з гілок миттєво клацнула («Не дивися вниз», — казав Джад), інша впала, тягнучи за собою ступню Луїса, і від сильного поштовху вітру він глухо гепнувся на землю.

Будь я проклятий, якщо це не другий цвинтар, на якому я падаю за цю ніч… і будь я проклятий ще раз, якщо цього не достатньо.

Луїс знову взявся шукати інструменти. Знайшовши їх, роздивився навколишній пейзаж — те, що освітлювали зорі. Поблизу була могила ПОЛІ. «Він був слухнянем», — втомлено подумав Луїс. А ще тут була ТРІКСІ. ВБИТА НА ТРАСІ 15 ВЕРИССНЯ 1968. Вітер дужчав, і чоловік чув слабке дзенькання металу — можливо, колись це була бляшанка «Дель Монте», яку згорьований власник померлої тваринки разом з батьком розрізав ножицями для металу, розплющив молотком і прибив до палки, — і страх повернувся знову. Луїс надто втомився, аби відчувати, як сухий жар паніки випалює його, — скоріше, страх пульсував у ньому, наче повільне, хворе серцебиття. Він зробив це. Якимось чином цей постійний дзенькіт, що долинав з пітьми, зняв полуду з його очей — продемонстрував усю гидотність ситуації.

Бредучи крізь «Кладвишче домажніх тварин», Луїс проходив повз «МАРТУ, НАШУ КРОЛИЦЮ, ЯКА ПОМИРЛА 1 БЕРЕЗНЯ 1965», повз надгробок «ПАТТОН»; він переступив через уламок дошки, який позначав місце, де навіки спочила «ПОЛІНЕЗІЯ». Дзенькання металу тепер стало гучнішим, і чоловік спинився. На вершечку трохи нахиленої дошки, яку встромили в землю, виднівся олов’яний прямокутник, і Луїс при тьмяному світлі зірок прочитав: «РІНГО НАЩ ХОМКА 1964–1965». Саме цей прямокутник олова дзвенів безкінечною луною біля арки з написом: «Кладвишче домажніх тварин». Луїс нахилився, аби відірвати його геть, — і весь похолов, волосся на голові заворушилося.

Там позаду щось рухалося. Щось рухалося по той бік бурелому.

Те, що він почув, було ледь вловимим шурхотом — тихий хрускіт соснових гілок, сухе клацання галузок, тріщання підліску. Звук майже тонув у загальному гудінні вітру.

— Ґейдже? — захрипів Луїс.

Самого тільки усвідомлення того, що саме він робить — стоїть у мороці ночі та кличе свого померлого сина, — вистачило, щоб волосся на голові Луїса стало дибки. Він затремтів так сильно, неначе його била пропасниця.

— Ґейдже?

Звуки зникли в нікуди.

Не зараз; ще надто рано. Не питай мене, звідки я знаю, але це правда. То не Ґейдж. Там щось зовсім інше…

Луїс згадав, як Еллі розповідала йому: «Він сказав: „Лазарю, вийди сюди“, і вчителька сказала, що якби Він просто сказав вийти сюди, то, мабуть, з могил піднялися б усі померлі».

По той бік бурелому знову залунали незрозумілі звуки. По той бік бар’єру. Їх майже — але не зовсім — не було чути в завиванні вітру. Неначе щось сліпе кралося за ним, підкорюючись тільки первісним інстинктам. Його смертельно перенапружений мозок витворював жахний, хворий образ: гігантський кріт або величезний кажан, що скоріше плазує, ніж летить підліском.

Луїс позадкував з «Кладвишча домажніх тварин», остерігаючись обертатися спиною до бурелому — цього примарного миготіння, синього шраму на тілі ночі, — аж доки він не вийшов на стежину. А тоді прискорився, і десь за чверть милі від того місця, де стежка виходила з лісу в поле за його будинком, знайшов у собі достатньо сил, щоб бігти.

Луїс швиргонув кайло та лопату в гараж і постояв трохи на краю дороги, зиркаючи то на стежку, якою прийшов сюди, то на небо. Була чверть на п’яту ранку, і вже ось-ось мало світати. Світло вже напевно подолало дві третини шляху через Атлантику, але тут, у Ладлоу, ще стояла ніч. Вітер не вщухав.

Чоловік пішов до будинку. Проплентався через гараж і відімкнув задні двері. Не вмикаючи світла, він пройшов через кухню до маленької вбиральні, яка була між кухнею та їдальнею. Там він клацнув вимикачем, і перше, що він побачив, був Черч, який, скрутившись у клубок на туалетному бачку, витріщався на нього своїми каламутними, жовтими очима.

— Черчу, — сказав Луїс. — Я гадав, що тебе хтось вигнав.

Кіт тільки втомлено на нього глянув. Так, хтось вигнав Черча; і зробив це сам Луїс. Він дуже чітко це пам’ятав. А ще він пам’ятав, як поміняв розбиту шибку на горищі, думаючи, ніби вирішив усі проблеми. Та кого він дурив? Якщо Черч хотів зайти, він заходив, бо тепер став іншим.

Це не мало значення. Після вбивче виснажливого походу на кладовище нічого не мало значення. Він почував себе чимось напівживим, чимось із тих дурнуватих зомбі-фільмів Джорджа Ромеро[156] або створінням, яке втекло з поеми Еліота про порожніх людей. «Дивно, що, поки я брів через Болото маленького бога та піднімався на могильник мікмаків, у мене не відросли довгі, зазубрені пазурі», — подумав Луїс, видавши сухий смішок.

— Солом’яна я голова[157], Черчу, — квакнув він і почав розстібати сорочку. — Краще повір мені.

На лівому боці, трохи нижче грудної клітки був величезний синець, а коли Луїс зняв штани, то побачив, що коліно, яким він ударився об надгробок, надулося, як кулька. Воно вже стало багряно-чорним, і чоловік подумав, що скоро не зможе згинати його, суглоб скажено болітиме та втратить еластичність — немовби його заллють цементом. Коліно, ймовірно, дійматиме його дощовими днями все життя.

Луїс простягнув уперед руку, аби погладити Черча, — він відчайдушно потребував хоча б натяку на затишок, — але кіт швидко зістрибнув з унітаза і, хитаючись, мов п’яний, пішов шукати собі нове місце для спання. Кіт кинув тупий каламутно-жовтий погляд на Луїса та вийшов геть.

В аптечці чоловік знайшов «Бен-Ґей»[158], опустив кришку унітаза, сів і натер маззю пошкоджене коліно. Потім якось вельми незграбно наклав мазь собі на поперек.

Луїс вийшов з туалету та почовгав до вітальні. Увімкнув світло в коридорі й застиг, отупіло роззираючись навколо. Усе виглядало так дивно! У Святвечір він стояв саме тут, коли подарував Рейчел сапфір. Прикраса лежала в кишені його халату. Тут було крісло, в якому він зробив все, що міг, аби після фатального серцевого нападу Норми Крендал пояснити Еллі факт невідворотності смерті — факт, що, як виявилося, був неприйнятним для нього самого. Ялинка стояла в тому кутку. Свою паперову індичку, яку Луїс прийняв за футуристичну ґаву, Еллі приклеїла скотчем ось до цього вікна. А ще раніше вітальня була порожньою, тут не було нічого, окрім коробок «Юнайтед Вен Лайнз»[159], у яких через усю країну приїхали їхні пожитки. Він згадав, наскільки незначними виглядали їхні речі, запаковані ось так у коробки — крихка стіна між його родиною та холоднечею зовнішнього світу, де їхні імена та родинні звички нікому не відомі.

Як дивно це все виглядало… і як же сильно він хотів, аби вони ніколи не чули про Університет штату Мен, про Ладлоу, про Джада та Норму Крендалів, про все це.

Він пішов нагору в самих трусах. У ванній кімнаті виліз на табуретку та дістав чорний саквояж з аптечки. Забрав його до своєї спальні, сів на ліжко і став порпатися всередині. Ось — на випадок, якщо вони знадобляться, — шприци, а серед котушок хірургічних ниток, хірургічних ножиць та упаковок медичного джгута лежали ампули зі смертельною отрутою.

На випадок, якщо вони знадобляться.

Луїс зачинив саквояж і поставив його біля ліжка. Він вимкнув світло та ліг, підклавши руки під голову. Лежати ось так на спині, відпочиваючи, було неймовірно добре. Подумки він знову повернувся у «Світ Діснея». Побачив себе в білій уніформі. Він вів фургончик з вухастим логотипом — жодних вказівок, що це «швидка» на виїзді. Ніщо не має лякати багатих відвідувачів.

Ґейдж сидів біля нього. Шкіра малого була засмаглою, а оченята світилися здоров’ям. Ліворуч від них був Гуфі. Він потискав руку якомусь хлопчику — дитина була в абсолютному захваті. Поруч стояв Вінні Пух, який позував з двома бабусями в брючних костюмах для третьої бабусі з фотоапаратом у руках; тут же стояла маленька дівчинка, яка кричала:

— Я люблю тебе, Тигра! Я люблю тебе, Тигра!

Вони з сином були на чергуванні. Вони з сином були вартовими в цьому магічному світі; вони кружляли в білому фургончику з повністю закритою червоною сиреною. Вони не шукали неприємностей, але були готові зустрітися з ними лицем до лиця. А вони причаїлися навіть тут, у місці невинних розваг: усміхнений чоловічок, що купує касету з фільмом на головній вулиці, може схопитися за груди та впасти з серцевим нападом, вагітна жінка, що спускається сходами від «Небесної колісниці», може відчути, що почалися перейми; мила дівчинка-підліток, що немовби зійшла з малюнків Нормана Роквела[160], може забитися в нападі епілепсії; її туфельки вибиватимуть скажену чечітку на бетонній підлозі в ритмі сигналів, які посилає її мозок. Тут були сонячні удари, інфаркти, інсульти, а одного задушливого орландського вечора і взагалі може вдарити блискавка. Сюди може прийти навіть Оз, Вевикий і Гвізний, — він прогулюватиметься по перону дитячої залізниці в Магічному Королівстві або ж вдивлятиметься у відвідувачів своїми сліпими тупими очима з одного з літаючих «Дамбо»[161], — Луїс і Ґейдж знали його, як і багатьох інших персонажів у парку розваг — Гуффі, Міккі, Тигру або ж вельмишановного й поважного містера Макдака. Проте він був тим, з ким ніхто не хотів робити фотографій, йому ніхто не хотів представити свого сина чи доньку. Луїс та Ґейдж знали його; колись вони вже зустрічалися з ним у Новій Англії. Він тільки й чекає, коли ти вдавишся мармуровою кулькою; він задушить тебе пакетом для сміття; мигцем доправить у вічність смертельним розрядом електричного струму — «Шукайте в найближчих розетках вашої квартири! За кожним третім несправним тумблером — подарунок саме для вас!» Смерть ховалася у пакеті з горішками, у шматку стейка, у наступній пачці цигарок. Оз завжди був поруч, перевіряв усі переходи між світом живих і потойбіччям. Брудна голка, отруйний жук, обірваний дріт під напругою, лісова пожежа. Скейти, які виносили дітей на жваві перехрестя. Коли ти йдеш прийняти душ — Оз з тобою. Приймай душ з другом. Коли ти сідаєш на літак, Оз бере твої квитки. Він у воді, яку ти п’єш, він у їжі, яку ти споживаєш. Хто там? — питаєш ти у пітьми, коли ти сам або наляканий. І у відповідь ти чуєш його голос: «Не бійся! Це всього лишень я. Здоров! Як ся маєш? Тримай рак кісток, неробо. Мені так скода, Цярлі, вибацяй[162]! Сепсис! Лейкемія! Атеросклероз! Коронарний тромбоз! Енцефаліт! Остеомієліт! Гей-гай, ану давай! Нарик з ножем під дверима. Телефон, що дзвонить посеред ночі. Криваве місиво на дорогах Північної Кароліни — подається під ароматним соусом з акумуляторної кислоти. Жмені таблеток! Жуй їх усі! Давай! Ах, ці чарівні сині смужки на нігтях задушених — це твій мозок з останніх сил боровся за життя, висмоктуючи з тіла весь кисень, який залишився, навіть той, що ховався під нігтями. Гей, народе, мене звуть Оз, Вевикий і Гвізний, але ви, якщо хочете, можете кликати мене просто Оз. Ми ж бо тепер друзяки до гробової дошки. Тільки заждіть хвилинку, я шандарахну по вас хронічною серцевою недостатністю, тромбом у мозок. Давайте далі, можете глянути: жінка з тазовим передлежанням. Тисячі вибачень! Мушу відкланятись! Мені ще треба надиміти в Омасі».

І цей голос, що кричить: «Я люблю тебе, Тигра! Я люблю тебе! Я вірю в тебе, Тигра! Я завжди любитиму тебе та віритиму в тебе, і я завжди залишатимусь юною. В моєму серці навіки зостанеться тільки Оз, Вевикий і Гвізний, цей милий дурисвіт з Небраски.»

Ми кружлятимемо… Я та мій син… бо основа всього цього — не війни чи секс, а лише хвора, благородна, безнадійна війна з Озом, Вевиким і Гвізним. Я та мій син, у нашому фургончику під ясним небом Флориди; ми їдемо. Червоний ліхтар надійно прикрито, але якщо знадобиться, то він тут… і ніхто, крім нас, не знає, що він знадобиться. Адже людське серце твердіше за камінь. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того…

З такими неспокійними, бляклими думками Луїс Крід засинав, поступово втрачаючи зв’язок з будь-якою реальністю, аж доки втома та виснаження не затягнули його у позбавлене сновидінь чорне провалля.

Якраз перед тим, як перші промені світанку торкнулися неба, на сходах зашурхотіли кроки. Вони були повільними та незграбними, однак цілеспрямованими. У темряві коридору рухалася тінь. Вона принесла з собою сморід. З’явилися білі руки, пролунало клацання, і чорний саквояж біля ліжка було відкрито.

Тихе дзвякання предметів, які пересували з місця на місце.

Руки шукали, без жодного інтересу відставляючи ліки, ампули, шприци. Нарешті вони знайшли дещо та витягли це. У непевному ранньому світлі блиснуло срібло.

Розмите щось вийшло з кімнати.