Клуб «Мефісто»

7

15 ЛИПНЯ, СЕРЕДА. Фаза Місяця: молодик.

У родині Солів є свої ритуали.

О першій дня дядько Пітер повертається зі своєї неповної зміни в клініці. Перевдягається в джинси й футболку та йде на город, де ростуть справжні помідорні джунглі та огіркові лози на підпорках.

О другій на пагорб з боку озера піднімається маленький Тедді. З вудкою, але без здобичі. Жодного разу не бачив, щоб він приніс додому хоча б одну рибину.

О чверть на третю приходять дві подружки Лілі з купальниками та рушниками. Та, що вища, здається Сара, приносить радіо. Тепер тихий пообідній час бентежить їхня дивна, гучна музика. Рушники розстелено на газоні, і три дівчини мліють на сонці, мов сонні представниці родини котячих. Їхня шкіра блищить від олійки для засмаги. Лілі сідає, тягнеться по пляшку з водою. Підносячи її до вуст, вона раптом завмирає, дивлячись на моє вікно. Бачить, що я спостерігаю за нею.

Це вже не вперше.

Вона повільно ставить пляшку, щось каже подружкам. Дівчата теж сідають і дивляться в мій бік. Витріщаються на мене так само, як я витріщаюся на них. Сара вимикає радіо. Вони підводяться, витрушують рушники та йдуть до будинку.

За мить Лілі стукає мені у двері. Відповіді не чекає, заходить непрохано.

– Чому ти за нами стежиш? – запитує.

– Я просто визирав з вікна.

– Ти на нас дивився.

– Бо ви виявилися там.

Її погляд падає на мій стіл. Там лежить розгорнута книжка, яку мати подарувала мені на десятиріччя. Вона відома як «Єгипетська книга мертвих» і є збіркою прадавніх поховальних текстів. Там є всі закляття й замовляння, що потрібні для подорожі посмертям. Дівчина підходить ближче до книжки, та не наважується торкнутися, наче сторінки можуть обпекти її.

– Тебе цікавлять ритуали смерті? – питаю я.

– Це все забобони.

– Звідки ти знаєш, якщо не пробувала?

– Ти справді вмієш читати ієрогліфи?

– Мати мене навчила. Але це дріб’язкові закляття, не дуже сильні.

– А що може сильне закляття?

Вона дивиться на мене, погляд прямий і незмигний, тож мені стає цікаво, чи є в ній щось більше. Чи не недооцінив я її.

– Найсильніші закляття, – кажу я їй, – можуть повертати мертвих до життя.

– Тобто як у «Мумії»? – сміється вона.

Я чую гиготіння за спиною, розвертаюся й бачу у дверях її подружок. Вони підслуховували й зараз дивляться на мене презирливо. Вочевидь, я найдивніший хлопець, якого вони знають. І навіть гадки не мають, як я насправді відрізняюся від інших.

Лілі згортає «Книгу мертвих».

– Дівчата, нумо купатися, – каже вона й виходить з кімнати. За нею шлейфом тягнеться солодкий запах олійки для засмаги.

Я дивлюсь у вікно, як вони спускаються пагорбом до озера. У домі стає тихо.

Іду до кімнати Лілі. Знімаю довгі каштанові волосини з її щітки й опускаю до кишені. Знімаю кришечки з лосьйонів та кремів на нічному столику, нюхаю; кожен аромат несе з собою спалах спогаду. Лілі за столом на сніданку. Лілі сидить біля мене в машині. Я висуваю шухляди, відчиняю шафи, торкаюсь її одягу. Одягу, який міг би носити будь-який американський підліток. Зрештою, вона лишень дівчина, не більше. Але за нею слід пильнувати.

Це я роблю найкраще.