Клуб «Мефісто»

10

Джейн не могла викинути з голови цю кисть, коли, стоячи в себе на кухні, нарізала холодну курятину для пізнього перекусу. Вона віднесла їжу до столу, де сидів її зазвичай бездоганно охайний чоловік: засукані рукави, дитяча слина на комірці. Чи є щось сексуальніше за чоловіка, який терпляче чекає, поки відригне його дочка? Реджина голосно ригнула, Гебріел засміявся. Прекрасна, досконала мить: вони разом, цілі й здорові.

Тоді Джейн опустила погляд на нарізану курку й подумала про те, що лежало на іншій тарілці, на столі іншої жінки. І відсунула тарілку геть.

«Ми всі просто м’ясо. Курятина. Чи яловичина».

– Гадав, ти голодна, – сказав Гебріел.

– Здається, передумала. Раптом курка перестала бути апетитною.

– Через цю справу, так?

– Якби ж я могла про неї не думати.

– Бачив досьє, яке ти принесла додому. Не зміг утриматися, подивився. Мене це теж бентежило б.

Джейн похитала головою.

– У тебе ж наче відпустка. Нащо ти дивишся фото з розтину?

– Знімки просто лежали на столі. – Він поклав Реджину до колиски. – Хочеш це обговорити? Можеш виговоритися переді мною, якщо так тобі стане краще.

Вона глянула на доньку, яка насторожено за ними пильнувала, і раптом засміялася.

– Боже, коли вона підросте й усе розумітиме, ну й сімейні розмови в нас будуть. Дорогенька, то скільки безголових трупів ти бачила сьогодні?

– Зараз вона нас не розуміє. Тож говори зі мною.

Джейн підвелася, підійшла до холодильника, дістала пляшку елю, зняла кришку.

– Джейн?

– Ти справді хочеш подробиць?

– Я хочу знати, що тебе так турбує.

– Ти бачив фото, тож знаєш, що мене турбує. – Вона знову сіла, зробила великий ковток пива й тихо мовила, дивлячись на пляшку, вкриту краплинами конденсату: – Мені здається, що мати дітей – це нерозважливо. Любиш їх, виховуєш, а тоді дивишся, як вони йдуть від тебе у світ, де їх кривдять. Де вони зустрічають людей на кшталт…

«На кшталт Воррена Гойта» – так вона думала, але вголос цього не сказала; вона майже ніколи не називала його імені вголос. Наче так можна було прикликати самого диявола.

Раптом задзижчав домофон, жінка різко виструнчилася. Глянула на годинник на стіні.

– Десята тридцять.

– Я гляну, хто там. – Гебріел пішов до вітальні, натиснув на кнопку. – Так?

Пролунав неочікуваний голос.

– Це я, – промовила мати Джейн.

– Піднімайтеся, місіс Ріццолі, – відповів Гебріел і впустив її. Кинув здивований погляд на дружину. – Так пізно. Що вона тут робить?

– Я вже боюся питати.

Вони почули кроки Анджели на сходах, повільніші й важчі, ніж завжди, у супроводі гупання, наче вона щось тягла за собою. Тільки на сходовому майданчику другого поверху вони побачили, що це було.

Валіза.

– Мамо? – промовила Джейн, але, навіть говорячи це, не вірила, що ця жінка зі скуйовдженим волоссям і дикими очима могла бути її матір’ю. Пальто Анджели було розстібнуте, край коміра загорнувся всередину, штани мокрі до колін, наче вона йшла до них крізь кучугури снігу. Вона обома руками вчепилась у валізу й мала такий вигляд, наче готова жбурнути її в когось. У будь-кого.

Вона здавалася небезпечною.

– Я сьогодні маю переночувати у вас, – сказала Анджела.

– Що?

– То можна ввійти чи ні?

– Авжеж, мамо.

– Дозвольте, місіс Ріццолі, я заберу, – мовив Гебріел, беручи її валізу.

– От бачиш? – сказала Анджела, тицяючи в нього пальцем. – Ось як має поводитися чоловік! Бачить, що жінці потрібна допомога, й одразу стає до справи. Саме таким має бути джентльмен.

– Мамо, що сталося?

– Що сталося? Що сталося? Не знаю, з чого й почати!

Реджина заревла, протестуючи проти довгої занедбаності.

Анджела одразу ж кинулася на кухню, взяла онучку на руки.

– Крихітко моя, бідолашне дівчатко! Ти й гадки не маєш, що на тебе чекатиме, як виростеш.

Вона сіла за стіл і взялася заколисувати дитину, обійнявши її так міцно, що дівчинка почала звиватися, намагаючись викрутитись із задушливих обіймів божевільної жінки.

– Гаразд, мамо, – зітхнула Джейн. – То що тато вчинив?

– Від мене ти цього не почуєш.

– То від кого я маю це чути?

– Я не налаштовуватиму своїх дітей проти їхнього батька. Батьки не повинні говорити одне про одного зле.

– Я вже не маленька й маю знати, що відбувається.

Та Анджела нічого не пояснила. Продовжила похитуватися вперед-назад, обіймаючи дитину. Реджина все активніше намагалася виборсатися.

– Ем… і ти до нас надовго, мамо?

– Я не знаю.

Джейн озирнулася на Гебріела, якому стало мудрості не втручатися в розмову, і побачила той же спалах паніки в його очах.

– Мабуть, доведеться знайти собі нове житло, – сказала Анджела. – Власну квартиру.

– Чекай, мамо. Ти що, не збираєшся повертатися?

– Саме це я й кажу. Я починаю нове життя, Джейні. – Вона підвела обличчя до дочки, гордовито випнувши щелепу. – Інші жінки це роблять, йдуть від чоловіків, і все в них добре. Вони нам не потрібні. Можемо вижити самотужки.

– Мамо, у тебе ж немає роботи.

– Як ти думаєш, що я робила останні тридцять сім років? Готувала для цього чоловіка, прибирала за ним. Гадаєш, він за це дякував? Приходить додому, ковтає те, що перед ним поставлено. Навіть не смакує, що їсть. Знаєш, скільки людей мені говорили, що мені б свій ресторан відкрити?

«Насправді, – подумала Джейн, – ресторан був би нівроку». Але вголос не сказала, щоб не підтримувати це божевілля.

– От і не кажи мені «у тебе немає роботи». Моєю роботою було дбати про того чоловіка, і я нічого не одержала навзамін. Тож цілком можу робити те саме, але вже за гроші. – Анджела обійняла Реджину ще з більшим завзяттям, маля, протестуючи, кавкнуло. – Я до вас ненадовго. Спатиму в дитячій кімнаті, на підлозі буде цілком добре. І доглядатиму малу, коли ви обоє будете на роботі. Знаєте ж, дитину всім селом ростять.

– Гаразд, мамо, – зітхнула Джейн і пішла до телефона. – Якщо ти не скажеш, що відбувається, то, може, тато пояснить.

– Ти що робиш?

– Зателефоную йому. Певна, він уже готовий просити пробачення.

«Певна, він зголоднів і хоче повернення свого шеф-кухаря». Вона підняла слухавку, набрала номер.

– Можеш не перейматися, – сказала Анджела.

Один дзвінок, другий.

– Кажу тобі, він не відповість. Його й удома нема.

– То де він? – запитала Джейн.

– У неї.

Вона завмерла, у слухавці все дзвонив і дзвонив без відповіді телефон у батьківському домі. Поволі Джейн повісила слухавку й розвернулася до матері.

– У кого?

– У неї. У хвойди.

– Господи, мамо.

– Господь тут ні до чого.

Анджела різко ковтнула повітря, схлипнула. Нахилилася вперед, притискаючи до грудей Реджину.

– У тата інша жінка?

Анджела кивнула без слів. Піднесла руку, витерла обличчя.

– Хто? З ким він зустрічається? – Джейн присіла, подивилася матері в очі. – Мамо, хто вона?

– З роботи… – прошепотіла та.

– Але ж він працює з купою стариганів.

– Вона новенька. Вона… Вона… – Голос Анджели зірвався. – Молодша.

Задзвонив телефон.

Мати скинулася.

– Я з ним не говоритиму. Так йому й скажи.

Джейн глянула на номер на екрані, та не впізнала його. Може, це телефонував тато. Може, з її телефона, з хвойдиного.

– Детектив Ріццолі, – гаркнула вона в слухавку.

Пауза. Тоді:

– Важка нічка, еге?

«І стає тільки гірше», – подумала Джейн, впізнаючи голос детектива Даррена Кроу.

– Що таке? – запитала.

– Халепа. Ми на Бікон-Гілл. Вам із Фростом теж треба сюди. Неприємно тобі про це казати, але…

– Хіба сьогодні не твоє чергування?

– Ріццолі, це нас усіх стосується. – Вона ще ніколи не чула, щоб Кроу говорив так похмуро, без сліду звичного сарказму. Він тихо мовив: – Це з наших.

З наших. Коп.

– Хто? – запитала вона.

– Єва Кассовіц.

Джейн забракло слів. Вона стискала слухавку так, що німіли пальці, й думала: «Я бачила її кілька годин тому».

– Ріццолі?

Вона прокашлялася.

– Давай адресу.

Повісивши слухавку, Джейн виявила, що Гебріел відніс Реджину до іншої кімнати, а Анджела тепер сиділа, похнюпившись, із порожніми руками.

– Пробач, мамо, – сказала Джейн. – Я мушу йти.

Та лиш виснажено знизала плечима.

– Авжеж. Іди.

– Поговоримо, коли я повернуся.

Вона нахилилася поцілувати матір у щоку й побачила зблизька обвислу шкіру, зморшкуваті повіки. «Коли моя мати встигла так постаріти?»

Джейн начепила зброю, дістала з шафи пальто. Застібаючись, почула Гебріела:

– Це все дуже невчасно.

Вона розвернулася до чоловіка. «Що буде, коли я постарію, як мама? Теж підеш від мене до молодшої жінки?»

– Можу затриматися, – мовила вона. – Не чекай на мене.