Клуб «Мефісто»

8

СІЄНА, ІТАЛІЯ. СЕРПЕНЬ.

Лілі Сол скинулася від глибокого сну й лежала, важко дихаючи, між покручених простирадл. У щілині не до кінця зачинених дерев’яних віконниць сяяло янтарне світло пообіддя. У напівмороці над ліжком дзижчала муха, кружляла в передчутті смакування її вологої плоті. Її страху. Жінка сіла на тонкому матраці, відкинула сплутане волосся й почала розтирати скроні, поки серце потроху сповільнювалося. З-під пахв текли цівки поту, вбирались у футболку. Вона змогла проспати час найгіршої денної спеки, але в кімнаті однаково було задушливо, густе повітря тиснуло. «Я не можу вічно так жити, – подумала Лілі, – інакше просто збожеволію. Можливо, вже збожеволіла».

Вона підвелася, підійшла до вікна. Навіть кахлі під ногами випромінювали тепло. Відчинивши віконниці, жінка подивилася на крихітну п’яццу, на будинки, які сонце перетворювало на кам’яні печі. Золотава імла вкривала умброю дахи й бані. Розсудливі мешканці Сієни ховалися від літньої спеки по домівках; зараз надворі були лише туристи – блукали вузькими провулками, широко розплющивши очі, пітніючи й хекаючи на крутому підйомі до базиліки, чи позували для фото на П’яцца-дель-Кампо, де підошви плавляться на розпеченій цеглі, – тобто робили всі ті властиві туристам речі, які вона сама робила, коли вперше приїхала до Сієни й ще не підлаштувалася під місцевий ритм, поки середньовічне місто ще не накрила серпнева спека.

Під вікном, на п’яцетті, не було жодної живої душі. Та, відвертаючись, жінка зауважила різкий рух у тіні біля дверей. Вона завмерла, не зводячи очей з того місця. «Я його не бачу. А він мене?» Тоді мешканець затінку вийшов зі схованки, потрусив через п’яцетту й зник з очей.

Просто пес.

Лілі зі сміхом відвернулася від вікна. Не в усіх тінях ховаються чудовиська. Але в деяких – саме вони. Деякі тіні ходять за тобою слідом, погрожують, хоч куди ти пішла.

У крихітній ванні вона плеснула теплуватою водою на обличчя, зібрала темне волосся у хвіст. Не марнувала часу на макіяж – за останній рік позбулась усіх звичок, які її сповільнювали. Вона обходилася валізкою та наплічником, мала лише дві пари взуття – сандалі та кросівки. Джинси, футболки й светри були з нею від літньої спеки до зимової сльоти. У виживанні йдеться передусім про численні шари чи то одягу, чи то емоційного захисту. Тримайся подалі від стихій, не прив’язуйся.

Бережи себе.

Вона взяла наплічник і вийшла з кімнати в тьмяний коридор. Там зупинилася, як завжди, сунула картонного сірника в одвірок у нижній частині дверей, зачинила й замкнула їх. Не те щоб той старий замок міг би когось стримати – йому, як і всьому будинку, певно, було кількасот років.

Морально підготувавшись до спеки, Лілі вийшла на п’яцетту. Знову зупинилася, оглядаючи порожню площу. Для місцевих було ще надто рано, але за годину-дві вони прокинуться від ситого сну й повернуться до своїх крамниць та офісів. Вона ще мала трохи часу, перш ніж Джорджіо чекатиме її на роботі. То була нагода прогулятися, змахнути павутиння, відвідати свої улюблені місця в улюбленому місті. Вона пробула в Сієні лише три місяці, але вже відчувала, як місто вислизає з-під ніг. Скоро вона муситиме звідси поїхати, як з усіх улюблених місць.

«Я і так тут надто затрималася».

Жінка перетнула п’яцетту й рушила вузьким провулком до Віа ді Фонтебранда. Маршрут привів її до старовинного фонтана, повз споруди, які раніше давали притулок середньовічним майстрам і де згодом були бійні. Фонтебранду, цю визначну пам’ятку Сієни, колись ушанував Данте, і вода там лишалася чиста й принадна, навіть із плином століть. Якось Лілі прийшла туди під час повні. За легендою, саме в цей час туди приходили купатися перевертні, перш ніж знову перетворитися на людей. Жодного перевертня вона тоді не побачила, тільки п’яних туристів. Можливо, це те саме.

Тепер вона піднімалася вгору, ляскаючи грубими сандалями по розпеченій бруківці. Проминула святилище й дім святої Катерини, покровительки Сієни, яка довгий час жила лише на святому причасті, без іншої їжі. Свята Катерина мала яскраві видіння пекла, чистилища й раю і прагнула слави й божественної агонії мучеництва. Та спромоглася хіба на невтішно звичайну смерть після тривалої й дискомфортної хвороби. Видираючись на пагорб, Лілі подумала: «Я теж мала видіння пекла. Але мучеництва не хочу. Хочу жити. Що завгодно зроблю, щоб вижити».

Коли вона піднялася до базиліки Сан-Доменіко, її футболка була наскрізь мокра від поту. Вона постояла на вершині, віддихалася, дивлячись униз на місто, на розмиті літньою імлою черепичні дахи. Від цього краєвиду щеміло серце, бо Лілі розуміла, що скоро його покине. Вона вже й так затрималася в Сієні довше, ніж слід було, і відчувала, як зло наздоганяє її, майже вчувала у вітрі тінь його смороду. На пагорбі юрмилися слабконогі туристи, та вона стояла в тихій відокремленості, мов привид серед живих. «Уже мертва, – подумалось їй. – Я живу в борг».

– Перепрошую, міс? Говорите англійською?

Лілі злякано озирнулася й побачила чоловіка з жінкою середнього віку у футболках із символікою університету Пенсильванії та мішкуватих шортах. Чоловік тримав фотоапарат хитрого вигляду.

– Хочете, щоб я вас сфотографувала? – запитала Лілі.

– Було б прекрасно! Дякую.

Вона взяла фотоапарат.

– Він якось особливо знімає?

– Ні, просто натисніть кнопку.

Пара взялася за руки, позуючи на тлі схожого на середньовічний гобелен краєвиду Сієни. Матимуть фото на згадку про важкий підйом у спекотний день.

– Ви американка, чи не так? – мовила жінка, коли Лілі повертала фотоапарат. – Звідки саме?

Просто товариське запитання, туристи постійно про таке одне одного питають: це спосіб відчути зв’язок з подібними собі далеко від дому. Та Лілі негайно насторожилася. «Я майже певна, що це невинна допитливість. Але я не знаю цих людей. Не можу бути повністю впевнена».

– З Орегону, – збрехала вона.

– Серйозно? У нас там син живе! А місто яке?

– Портленд.

– Який тісний світ! Він живе на Нортвест-Ірвінг-стріт. А ви десь поблизу?

– Ні.

Лілі вже задкувала, відступаючи від цих нав’язливих людей, які, певно, далі наполягли б на тому, щоб разом випити кави, і ставили б іще більше запитань, випитуючи подробиці, якими вона не мала наміру ділитися.

– Хорошого вам відпочинку!

– Ви не хотіли б…

– У мене зустріч.

Вона махнула рукою й утекла. Попереду височіли двері базиліки, обіцяючи прихисток. Жінка ввійшла в прохолодну тишу й зітхнула з полегшенням. Церква була майже порожня, у просторій залі блукало лише кілька туристів, і голоси в них були блаженно приглушені. Лілі рушила до готичної арки, у якій крізь вітраж уламками коштовного світла сяяло сонце, повз гробниці сієнських дворян уздовж обох стін. Звернула до каплиці в ніші, зупинилася перед вівтарем з позолоченого мармуру й подивилася на раку з мощами голови святої Катерини Сієнської. Її смертні рештки розділили й розподілили як священні реліквії: тіло в Римі, ступня у Венеції. Чи знала вона, що на неї чекає така доля? Що її голову відкрутять із занепалого тіла, муміфіковане обличчя виставлять перед незліченними пітними туристами й балакучими школярами?

Гладенькі очниці святої дивилися на неї з-за скла. «Ось яка смерть на вигляд. Але ти й так це знаєш, правда ж, Лілі Сол?»

Тремтячи, жінка вийшла з ніші й поспішила через повну відлунь церкву до виходу. Опинившись знову на вулиці, була майже вдячна за спеку. Але не за туристів. Стільки чужих людей з камерами. Будь-хто з них міг крадькома сфотографувати її.

Лілі почала спускатися з пагорба до П’яцца Салімбені, повз палац Толомеї. Плутанина вузьких вулиць управно дурила туристів, та вона знала, як знайти дорогу в цьому лабіринті, і швидко й рішуче крокувала до місця призначення. Тепер вона запізнювалася: надто довго затрималася на пагорбі, і Джорджіо точно сваритиметься. Не те щоб це викликало в неї жах, бо ж його бурчання ніколи не мали значних наслідків.

Тож коли вона прийшла на роботу з п’ятнадцятихвилинним запізненням, то не відчула ані найменшої тривоги. Дзвоник на дверях провістив її прихід, коли жінка ввійшла до крамниці та вдихнула знайомий запах припалих пилом книжок, камфори й цигаркового диму. Джорджіо із сином Паоло, обидва з налобними лупами, схилилися над столом у задній кімнатці. Коли Паоло підвів голову, на Лілі витріщилось одне величезне око, мов у циклопа.

– Ти мусиш це побачити! – гукнув він до неї італійською. – Щойно прийшло, від колекціонера з Ізраїлю.

Вони були в такому захваті, що й не помітили її запізнення. Лілі поставила наплічник за своє робоче місце й протиснулася повз антикварний стіл та дубову церковну лаву, повз римський саркофаг, який наразі ганебно слугував тимчасовим місцем зберігання документів. Переступила розкритий ящик, з якого на підлогу висипалася дерев’яна пакувальна стружка, і, звівши брови, глянула на річ на столі в Джорджіо. Це був блок різьбленого мармуру, можливо частина будівлі. Лілі помітила патину на двох суміжних поверхнях, м’який полиск, залишений століттями під вітром, сонцем і дощем. Наріжний камінь.

Молодий Паоло зняв свою лупу, темне волосся стало сторчма. Коли він так усміхався їй, скуйовджені пасма нагадували вуха й він сам скидався на легендарного сієнського перевертня, хоч і цілком незавадного і вкрай чарівного. Як і батько, Паоло не мав у собі ані краплини жорстокості, і Лілі радо мала б його за коханця, якби не знала, що неодмінно розіб’є йому серце.

– Думаю, тобі сподобається, – сказав він і запропонував жінці лупу. – Тебе такі штуки завжди цікавлять.

Вона схилилася над каменем, розглядаючи вирізану на ньому фігурку чоловіка. Той стояв прямо, убраний у спідницю, з браслетами на зап’ястках і щиколотках. Однак голова була не людська. Лілі вдягла лупу й нахилилася ближче. У лінзі проступили деталі, й вона відчула, як за спиною сипнуло холодом. Побачила вишкірені собачі ікла й пальці з пазурами. І роги.

Вона випросталася. В горлі пересохло, голос звучав дивно, наче здалеку.

– Кажете, колекціонер з Ізраїлю?

Джорджіо кивнув і зняв свою лупу, перетворюючись на старшу й повнішу версію Паоло. Ті ж темні очі, але зі зморшками в кутках.

– Ми раніше не мали з ним справи, тож і не певні в його джерелах. Не знаю, чи можна йому довіряти.

– Чому він нам це прислав?

Джорджіо знизав плечима.

– Ящик приїхав сьогодні – це все, що я знаю.

– Він хоче, щоб ви його продали?

– Попросив лише про оцінку. Що скажеш?

Лілі потерла патину пальцем. Знову відчула холод, що йшов від каменя.

– За його словами, звідки це?

Джорджіо потягнувся по папери.

– Пише, що придбав цей камінь вісім років тому в Тегерані. Гадаю, контрабанда. – Він знову знизав плечима й підморгнув Лілі. – Та звідки нам знати, еге?

– Персія, – промимрила жінка. – Це Аріман.

– Що таке Аріман? – спитав Паоло.

– Не що, а хто. Це демон з прадавньої Персії. Дух нищення. – Вона поклала лупу на стіл і глибоко вдихнула. – Це їхнє втілення зла.

Джорджіо засміявся й радісно потер долоні.

– Бачиш, Паоло? Я казав, що вона має знати. Чорти, демони – вона їх усіх знає. Щоразу має відповідь.

– Чому? – подивився на неї Паоло. – Ніколи не розумів, чому тебе так цікавить зло.

Що вона могла на це відповісти? Як розповісти, що одного разу дивилася Звіру в очі й Він дивився на неї? Бачив її? «І відтоді переслідує мене».

– То це не підробка? – уточнив Джорджіо. – Справжній наріжний камінь?

– Гадаю, що так.

– То я краще одразу ж йому напишу, еге? Нашому новому приятелеві в Тель-Авів. Скажу, що він надіслав камінь правильній людині, яка розуміє його цінність. – Він дуже обережно поклав камінь назад до ящика. – Ми неодмінно знайдемо покупця на таку особливу річ.

«Хто захоче мати вдома це жахіття? – подумала Лілі. – Кому захочеться, щоб зло витріщалося на нього зі стіни власного дому?»

– О, мало не забув, – додав Джорджіо. – Ти знала, що маєш шанувальника?

Лілі насупилася, дивлячись на нього.

– Що?

– В обід до нас заходив чоловік. Питав, чи не працює на мене американка.

Жінка завмерла.

– Що ти йому сказав?

Відповів Паоло:

– Я не дав батькові нічого сказати. Міг би вийти клопіт, бо ти не маєш дозволу на роботу.

– Але я тут подумав, – вів далі Джорджіо. – Думаю, що цей чоловік просто до тебе небайдужий, тому й питав.

Він підморгнув Лілі. Вона зглитнула.

– Він не назвався?

Джорджіо грайливо поплескав сина по плечі.

– Бачиш? Сину, ти надто повільний, – насварився він на нього. – Тепер якийсь чолов’яга її в нас забере.

– Як його звали? – знову запитала Лілі, різкішим голосом. Та ані батько, ані син, здається, не помітили зміни в її поведінці. Надто вже зайняті були тим, що дражнили один одного.

– Він не сказав, – відповів Джорджіо. – Може, хоче побавитися в інкогніто, еге? Щоб ти повгадувала.

– Він був молодий? Який був на вигляд?

– О, то тепер тобі цікаво.

– Було в ньому щось… – Вона завагалася. – Незвичайне?

– Що ти маєш на увазі?

Вона мала на увазі – нелюдське.

– У нього дуже сині очі, – весело сказав Паоло. – Дивні такі. Яскраві, мов у янгола.

Тільки це – пряма протилежність янгола.

Лілі розвернулася, негайно підійшла до вікна, визирнула крізь брудне скло на вулицю. «Він тут, – подумала. – Він знайшов мене в Сієні».

– Та повернеться він, cara mia[4], – мовив Джорджіо. – Май терпіння.

«І коли це станеться, мене не має тут бути».

Вона схопила наплічника.

– Пробачте. Мені щось недобре.

– Що сталося?

– Певно, не варто було вчора їсти ту рибу. Щось не вкладається. Я піду додому.

– То Паоло тебе проведе.

– Ні! Ні. – Лілі смикнула двері, дзвінок шалено закалатав. – Усе гаразд.

Вона вибігла з крамниці, не озираючись, побоюючись, що Паоло намагатиметься бігти за нею, щоб провести, мов джентльмен. Лілі не могла дозволити собі сповільнитися. Поспіх був понад усе.

До квартири вона поверталась обхідним шляхом, уникаючи залюднених площ та великих вулиць. Натомість зрізала дорогу крихітними провулками, вузькими сходами між середньовічних стін, колами наближаючись до району Фонтебранди. На збір речей піде хвилин п’ять: вона навчилася бути мобільною, переїжджати за першої ж потреби – треба було лише кинути одяг і косметичку до валізи й дістати запас євро зі сховку за комодом. У ці три місяці Джорджіо неофіційно платив їй готівкою, знаючи, що вона не має дозволу на роботу. Вдалося зібрати непогану суму, якою можна було протриматися між роботами, – мало вистачити на облаштування в новому місті. Отже, схопити валізу й готівку – і вперед. Одразу на автовокзал.

Ні. Якщо добре подумати, саме цього він і чекатиме. Краще вже таксі. Так, недешево, але якщо тільки за місто виїхати, може до Сан-Джиміньяно, то можна сісти на потяг до Флоренції. А там уже розчинитися в натовпі.

До будинку Лілі зайшла не через п’яцетту; натомість обійшла бічною вулицею, повз смітники й велосипеди на ланцюгах, і піднялася задніми сходами. З однієї з інших квартир лунала гучна музика, лилася в коридор з відчинених дверей. То був похмурий сусідський підліток, Тіто, і його бісове радіо. Краєм ока вона помітила хлопця, який скрутився на дивані, наче зомбі. Пройшла повз його квартиру до своєї. Саме діставала ключі, коли помітила розірваного сірника й завмерла.

Він більше не стирчав в одвірку – лежав на підлозі.

Лілі позадкувала, серце калатало. Коли проходила повз двері Тіто, хлопець підвів голову від дивана й помахав їй. Не міг обрати зручнішого часу для товариськості. «Не кажи ані слова, – мовчки благала вона. – Не смій щось говорити».

– Ти сьогодні не на роботі? – гукнув він італійською.

Жінка розвернулася й побігла вниз сходами. Мало не перечепилася через велосипед, залітаючи до провулка. «Надто пізно, чорт забирай», – подумала вона, чкурнувши за ріг, піднялася короткими сходами. Пірнула в зарослий садок, присіла за старою стіною й завмерла, не наважуючись навіть дихнути. П’ять хвилин, десять. Не чула ані кроків, ані звуків переслідування.

«Може, сірник сам випав. Може, я ще заберу валізу. Гроші».

Вона ризикнула визирнути понад стіною, у провулок. Нікого.

«Спробувати? Наважитися?»

Лілі знову вислизнула в провулок. Вузькими вуличками пробралася до п’яцетти, але на відкрите місце не виходила – замість того обережно зайшла за ріг будинку й визирнула на вікно свого житла. Дерев’яні віконниці відчинені, як вона їх і лишила. У сутінках вона помітила порух у вікні. Силует, лише на мить обрамлений віконницями.

Різко смикнулася за стіну. «Чорт. Чорт».

Вона розстібнула наплічника, зазирнула до гаманця. Сорок вісім євро. Вистачить кілька разів поїсти й купити квиток на автобус. Може, ще й на таксі до Сан-Джиміньяно, але не більше. У неї була банківська картка, та користуватися нею вона наважувалася лише у великих містах, де можна було загубитися серед людей біля банкомата. Минулого разу вона діставала її у Флоренції суботнього вечора, коли на вулиці було повно народу.

«Не тут, – подумала. – Не в Сієні».

Жінка вийшла з п’яцетти й занурилась у провулки Фонтебранди. Цей район вона знала найкраще й тут могла втекти від будь-кого. Дісталася до крихітної кав’ярні, яку відкрила для себе кілька тижнів тому, – сюди ходили лише місцеві. Всередині було темно, як у печері, і густо висів тютюновий дим. Лілі влаштувалася за столиком у кутку, замовила сандвіч із сиром та помідорами й еспресо. Тоді, з плином вечора, ще еспресо. І ще. Спати вона сьогодні не буде. Можна дійти до Флоренції пішки. Скільки там – двадцять, двадцять п’ять миль? Вона раніше вже спала в полі. Крала персики, збирала в темряві виноград. Може повторити.

Вона поглинула свій бутерброд, згребла всі крихти. Невідомо, коли можна буде знову поїсти. Коли вийшла з кав’ярні, уже стояла ніч і можна було ходити темними вулицями, не боячись, що її впізнають. Був іще один варіант. Ризикований, але так не доведеться двадцять п’ять миль іти пішки.

І Джорджіо погодиться. Він відвезе її до Флоренції.

Лілі йшла та йшла, обійшла дугою П’яцца-дель-Кампо, на якій бриніло життя, трималася бічних вуличок. Поки дійшла до помешкання Джорджіо, литки боліли, ступні натерло від подорожі бруківкою. Вона затрималася під покривом темряви, зазирнула у вікно. Дружина Джорджіо багато років як померла, тож помешкання ділили батько з сином. Світло всередині горіло, та вона не бачила, щоб на першому поверсі був якийсь рух.

Їй стало клепки не стукати в парадні двері. Натомість вона пройшла до невеличкого садка позаду, відчинила хвіртку, прослизнула повз ароматні грядки з чебрецем та лавандою й постукала на кухню.

Ніхто не відповів.

Лілі прислухалася, чи не працює телевізор, – може, вони її не чують, але чути було лише приглушені звуки вулиці.

Вона поклала руку на клямку дверей, вони відчинилися.

Вистачило одного погляду. Погляду на кров, розтрощені руки, спотворені обличчя. На Джорджіо та Паоло, які сплелися в останніх обіймах.

Жінка позадкувала, затуливши рота рукою. Сльози в очах розмивали побачене. «Це я винна. Це все я винна. Їх убили через мене».

Задкуючи через лаванду, вона вперлась у дерев’яну хвіртку. Зіткнення привело її до тями.

«Тікай. Біжи».

Вона вибралася з садка, не замикаючи хвіртку за собою, й помчала вулицею, ляскаючи сандалями по бруківці.

І не зупинялася, поки не дісталася передмістя Сієни.