Книга дивних нових речей

10 Найщасливіший день у моєму житті

Пітер висів у сітці між небом і землею, а тіло його обліпили сині комахи. Вони не живилися ним, лише використовували як місце свого перебування. Досить було Пітерові потягнутися чи кашлянути, як жучки злітали з нього чи зістрибували кудись, а потім знову поверталися. Він не заперечував. Вони не лоскотали його. Сиділи собі спокійно.

Пітер не спав уже кілька годин, поклавши голову на випростану руку й дивлячись на обрій. Сходило сонце. Закінчувалася довга ніч, його п’ята ніч, яку він провів серед оазян.

Хоча, якщо бути точним, зараз оазян поблизу не було. Пітер лежав сам-один у гамаку, який він влаштував собі, натягнувши сітку між двома опорними стовпами його церкви. Його майбутньої церкви. Чотири стіни, чотири внутрішні стовпи, без даху. Всередині також нічого, окрім деякого знаряддя, мотузок, складених кільцями, цебер із будівельним розчином і масляних жарівень. Жарівні вже захололи й лише зблискували у світанкових променях. Вони не слугували для жодної релігійної мети — аж ніяк; натомість виконували суто практичну функцію: протягом тривалого періоду темряви, коли починався кожен робочий «день», їх запалювали, щоб освітлювати процес будівництва, і гасили, коли останній оазянин ішов додому, а «отеь Пітер» лаштувався відпочивати.

Його паства працювала сумлінно, щоб якомога швидше побудувати святиню, але зараз їх не було тут, разом із Пітером, поки що не було. Вони, мабуть, ще спали у себе вдома. Оазяни швидко втомлювалися і через це спали подовгу. Вони працювали годину-дві, а потім, була ця робота важкою чи ні, йшли додому і якийсь час відпочивали в ліжку.

Пітер потягнувся у своєму гамаку, пригадав собі, як виглядають ці ліжка, і зрадів, що зараз не лежить в одному з них. Вони нагадували старовинні ванни, вирізьблені з якогось цупкого, щільного моху, легкого, як бальсове дерево. Ці ванни було встелено схожим на вату матеріалом, що сповивав людину, яка вмощувалася туди, м’яким, пухнастим коконом.

Триста годин тому, коли величезне піднесення першого дня минулося і Пітер знемагав від утоми, йому запропонували таке ліжко. Із пошани до гостинності господарів він погодився, і йому побажали за їхніми звичаями довгого й доброго спочинку. Але Пітерові заснути не вдалося.

Почати б із того, що був день, а оазяни не відчували потреби затемняти свої спочивальні й спали просто під найяскравішим сонячним промінням. Мружачись проти сліпучого сяйва, Пітер усе одно заліз у ліжко, сподіваючись, що втратить свідомість бодай через виснаження. На жаль, виявилося, що ліжко тільки заважає спати. Власне кажучи, навіть лежати там було нестерпно. Пухнаті ковдри швидко просякли потом і водяною парою, від них тхнуло нудотним запахом кокосу, а ванна, хоч і більша за всі решта, була трохи замала. Пітер підозрював, що її витесали спеціально для нього, і тому вирішив будь-що пристосуватися до неї.

Але все було марно. До безглуздого ліжка й надміру світла додався ще й шум. Того першого дня біля нього спали чотири оазянина, які називали себе Обожнюва Іуа Номер Один, Обожнюва Іуа Номер П’ятдеят отири, Обожнюва Іуа Номер імдеят Віім, Обожнюва Іуа а Номер імдет Дев’ять — і всі четверо дуже голосно дихали вві сні, відразливо цмокаючи й булькаючи. Їхні ліжка стояли в іншій кімнаті, але в оселях оазян немає дверей, які б зачинялися, і до Пітера долинав кожен їхній віддих, кожен шморг носом, кожен в’язкий ковток. У своєму ліжку вдома він звик до ледве чутного дихання Беа, до нечастого зітхання Джошуа, але не до такого гамору. Лежачи в оазянському будинку, він пригадав схожий, давно забутий епізод зі свого минулого життя: як працівник благодійної організації підібрав його на вулиці й помістив до нічліжки для безхатьків, більшість із яких, подібно до Пітера, були алкоголіками й наркоманами. І як посеред ночі він ушився звідти, назад, на холодну вулицю, щоб усамітнитися в якомусь спокійному місці й перекуняти там.

Отож, Пітер лежав у гамаку, підвішеному просто неба у своїй ще не збудованій церкві, посеред цілковитого пустельного спокою, що панував цієї світанкової години на Оазі.

Цього разу сон Пітера був міцний і глибокий. Він завжди добре спав на свіжому повітрі: мабуть, давалися взнаки його безпритульні роки, коли Пітер у коматозному стані лежав у громадських парках чи під’їздах, лежав так нерухомо, що люди помилково вважали його мерцем. Без алкоголю зануритися в сон було трохи тяжче, але не набагато. Пітер відчував, що впоратися з настирливим, насиченим вологою повітрям Оази буде легше, якщо повністю піддатися йому. Перебувати у приміщенні, не маючи при цьому змоги цілком відгородитися від зовнішнього середовища — ні се ні те — було найгірше. Будинки оазян не зачинялися герметично, там не було кондиціонерів, як на аміківській базі; крізь нічим не затулені вікна вільно шугали підступні повітряні круговерті. Це чимось бентежило: лежати в ліжку загорнутим у ковдру та уявляти щохвилини, як повітря довкола тебе невидимими пальцями підіймає укривала й прослизає досередини. Значно краще було просто неба, в самісінькій бавовняній одежині. За якийсь час, якщо будеш достатньо сонливим, відчуєш, наче лежиш на мілині, а вода лагідно обмиває тебе.

Прокинувшись сьогодні, Пітер помітив, що його руки там, де дишдаша не прикривала їх, укрилися химерними ромбічними візерунками, відтисками сітки. Через це Пітерова шкіра була схожа на крокодилячу. Хвилини дві-три, доки сліди не зійшли, він забавлявся, фантазуючи, ніби перетворився на людину-ящірку.

Господарі дуже добре сприйняли відмову гостя спати в їхньому ліжку. Того першого дня, кілька годин по тому, як оазяни всі разом, як у них заведено, відійшли до сну, коли Пітер уже досить довго сидів у ліжку, молився, думав, совався, сьорбав воду з пластикової пляшки, перечікуючи час, щоб нікого не образити, не наважуючись поки що втекти звідти, він відчув, що хтось зайшов до кімнати. Це був Обожнювач Ісуса Номер Один, оазянин, який першим зустрів його в поселенні. Пітер подумав, чи не варто вдати, ніби він пробудився від глибокого сну, однак вирішив, що така дитяча комедія нікого не обдурить. Він усміхнувся й привітався, помахавши рукою.

Обожнювач Ісуса Номер Один підійшов до Пітерового ложа і став у його ногах, схиливши голову. Він був повністю закутаний у свій блакитний балахон, на голові мав каптур, черевики на ногах і рукавиці на руках, які він тримав перед собою, зчепивши на животі. Його бридкого лиця не було видно, тож Пітер спробував уявити собі під цією темною запоною відлоги людські риси.

Коли Номер Один заговорив, голос його звучав стишено, щоб не розбудити решту оазян. Слабкий, приглушений звук, моторошний, наче скрип дверей у далекому домі.

— Ти молия, — промовив оазянин.

— Молюся, — прошепотів у відповідь Пітер.

— Молюя і я, — сказав Номер Один. — Молюя, подіваюиь поути Бога.

Обидва на якусь мить замовкли. У суміжній кімнаті хропли інші оазяни. Врешті-решт Номер Один додав:

— Боюя, ві мої молитви хибили.

Пітер кілька разів подумки повторив останнє слово, якого не розібрав.

— Схибили? — перепитав він.

— хибили, — підтвердив Номер Один і, рознявши руки, однією вказав угору. — Бог перебуває там, — другою рукою він показав донизу. — Молитви йдуть тут.

— Молитви не подорожують у просторі, Обожнюване Номер Один, — відказав йому Пітер. — Молитви нікуди не йдуть, вони просто є. Бог тут, разом із нами.

— Ти уєш Бога? Зараз? — Оазянин звів голову, зосереджено й пильно дивлячись на Пітера; роззявина на його обличчі тремтіла.

Пітер випростав свої затерплі кінцівки, раптом відчувши, що його сечовий міхур повний.

— Просто зараз я чую лише своє тіло, яке каже, що мені треба відлити.

Оазянин кивнув і жестом запропонував Пітерові йти за ним. Пітер видобувся з ліжка й знайшов свої сандалі. Наскільки він зрозумів, зважаючи на перші двадцять із лишком годин свого перебування тут, в оселях оазян убиралень не було. Випорожнялися надворі.

Пітер і Обожнювач Ісуса Номер Один разом вийшли зі спочивальні в суміжну кімнату. Там вони проминули інших оазян, що спали, сповиті в свої кокони, нерухомі, наче трупи, якими вони й могли б здатися, якби не їхнє хрипке дихання. Пітер ішов навшпиньки, а Номер Один просувався нормально: його чоботи, м’які, наче підбиті оксамитом, ступали по долівці зовсім безгучно. Пліч-о-пліч вони минули склепінчастий перехід і крізь намистинову завісу вийшли на відкритий простір (якщо тільки простір на Оазі з її повітрям може бути по-справжньому «відкритим»). Сонце світило Пітерові просто в набряклі очі, і він ще дужче відчув, як спітнів і як свербить йому тіло після такого ложа.

Озирнувшись на будинок, із якого він вийшов, Пітер зауважив, що за ті години, які минули від часу його приїзду, довкілля Оази доклалося до напису ЛАСКАВОПРОСИМО, розрідивши фарбу, перетворивши її на пінисті випари, що тепер тоненькою цівкою стікали по стіні на землю; літери набули невиразних обрисів і перетворилися на якісь химерні візерунки.

Обожнювач Ісуса Номер Один помітив, що Пітер дивиться на залишки напису.

— лова на тіні піли коро, — сказав оазянин. — лова пробувають у пам’яті.

Він торкнувся грудей, немовби щоб показати, де пробуває пам’ять у таких, як він, або, може, щоб засвідчити свої щиросерді почуття. Пітер кивнув.

Потім Обожнювач Ісуса Номер Один повів його вулицями (мабуть, небруковані дороги можна назвати вулицями, якщо вони достатньо широкі?) углиб поселення. Довкола не було нікого, жодної ознаки життя, хоча Пітер знав, що та юрба людей, яка його зустріла раніше, мала бути десь там, усередині. Усі будинки були подібними один до одного. Скрізь овальні форми, усюди бурштиновий колір. Якщо це поселення й аміківська база — єдині архітектурні споруди на Оазі, тоді це був світ, у якому панувала практичність, а естетичні деталі були небажаними. Пітер не мав би цим перейматися, але переймався. Від самого початку він гадав, що церква, яку він зведе тут, мала би бути скромною і простою, щоб донести думку про те, що зовнішня форма не важлива — важливі тільки душі, які зберуться всередині; але тепер він волів звести гарну святиню.

Із кожним кроком потреба відлити ставала дедалі нагальнішою, і Пітер почав замислюватися, чи не задалеко веде його Номер Один, шукаючи відлюдне місце. Оазяни усамітненням надто не переймалися, принаймні, коли йшлося про вбиральню. Пітер бачив, як вони вільно позбавлялися своїх відходів на вулицях, зовсім про це не турбуючись. Ось вони йдуть собі, поважні, зосереджені на пункті свого призначення, аж тут з-під подолу балахона на землю сиплеться послід: сіро-зелені бібки без запаху, які, якщо на них випадково наступити, перетворюються на порошкувату, схожу на безе масу. На поверхні фекалії довго не затримувалися. Їх чи то розвіювало вітром, чи то поглинала земля. Пітер не бачив, щоб оазяни пісяли. Либонь, не мали в цьому потреби.

Пітер натомість ще й як мав. Він саме збирався сказати Номерові Один, що вони мусять зупинитися просто зараз будь-де, коли оазянин став перед якоюсь круглястою спорудою, таким собі архітектурним аналогом консервної бляшанки, тільки завбільшки з торговий склад. Невисокий дах будівлі було, наче гірляндами, прикрашено димарями... ні, не димарями, а лійками — широкими, на вигляд керамічними, лійками, схожими на вази, виготовлені з обпаленої в печі глини — усі горловинами до неба. Номер Один жестом запропонував Пітерові ввійти крізь намистинові двері. Пітер послухався. Усередині він натрапив на абияк розставлені цебра, бляшанки і барильця, усі різні, всі виготовлені вручну, і всі вони наповнювалися з труб, що звивалися зі стелі. Посудини було розставлено вздовж стін приміщення, а центр лишався вільним. У штучному ставку, завбільшки з басейн на задньому дворику в престижних районах Лос-Анджелеса, мерехтіла блідо-смарагдова вода.

— Вода, — промовив Номер Один.

— Дуже... розумно, — похвалив Пітер, відкинувши слово «спритно» як надто складне для вимови.

Побачивши повний ставок і десятки вкритих вологою труб, він тільки переконався, що ось-ось сам обмочиться.

— Доить? — запитав Номер Один, коли вони обернулися виходити.

— Е-е-е... — завагався збентежено Пітер.

— Доить води? Будемо відливати?

Аж тут Пітер дотямив, чому вони не зрозуміли один одного. «Відлити» — ну звісно ж! Ці розбіжності між буквальним значенням слова й розмовним — він так багато читав про них у розповідях про інші місіонерські експедиції й пообіцяв собі, що повсякчас уникатиме двозначності. Але мовчазна згода Номера Один на його прохання була такою спокійною і незворушною, що не було навіть натяку на помилку в спілкуванні.

— Даруйте мені, — промовив Пітер, випередив Номера Один, став посеред вулиці й, задерши свою дишдашу, пустив на волю струмінь сечі.

Здалося, минула не одна хвилина, доки він був готовий обернутися назад до оазянина. Щойно Пітер це зробив, Обожнювач Ісуса Номер Один скинув додолу одну бібку. Незбагненний звичай, хоча подібні жести, що засвідчують повагу, є і в європейців, наприклад, коли ті цілуються у щоки — правильну кількість разів у правильну щоку.

— Тепер знову пати? — Оазянин указав рукою туди, звідки вони прийшли: у напрямку до будинку з хропунами, де стоїть просякла потом ванна, від якої тхне кокосом.

Пітер ухильно всміхнувся:

— Спершу відведи мене до місця, де буде наша церква. Я хочу побачити його знову.

Тож вони вдвох вийшли з поселення й попрямували через поле, до обраного місця. Ще нічого не було збудовано. У землі було видовбано чотири ямки, що позначали чотири кути майбутньої будівлі. Іще всередині цих меж Пітер накреслив загальний план і пояснив сімдесятьом сімом душам, які зібралися довкола нього, що має бути всередині церкви. Тепер, коли після тривалого проміжку часу він знову дивився на свої креслення на порожньому клаптику землі очима, потьмареними втомою, він бачив їх так, як, либонь, бачили оазяни: незграбні таємничі видовбини в піску. Пітер відчув, що йому нізащо не дорівнятися до того завдання, яке стоїть перед ним. Беа, безперечно, розрадила б його, сказала б, що він замало спав, а тому об’єктивна реальність плутається в його голові, і, звісно, мала б рацію.

Було там і декілька інших слідів, які зоставило після себе зібрання Обожнювачів Ісуса. Калюжка молочного блювотиння, яке відригнуло одне з оазянських немовлят під час Пітерової вітальної промови. Пара чобіт, подарованих спеціально для Пітера, але замалих йому на кілька дюймів (ця помилка, здається, оазян ані збентежила, ані здивувала, вони лише мовчки визнали це). Напівпрозорий бурштиновий глечик для води, майже порожній. Металеве блістерне упаковання (аміківський дарунок), із якого видавлено всі пігулки. Дві подушки на певній відстані одна від одної, на яких двійко молодших дітей задрімали, коли розмова дорослих зайшла надто далеко в невидимі сфери.

Пітер повагався кілька секунд, а відтак підібрав подушки й поклав їх одна біля одної. Потім опустився на землю, підсунувши подушки під голову й під поперек. Утома відразу ж почала покидати його тіло, немовби земля вбирала її в себе. Шкода, що він не був сам.

— У наому ліжку ти не мав поинку, — зауважив Обожнювач Ісуса Номер Один.

Через жмуток свистячих і шиплячих звуків Пітер не зміг розібрати фрази.

— Я не зовсім зрозумів...

— Ти не був... задоволений, — сказав Номер Один. Він аж стиснув свої рукавиці, силкуючись відшукати слово, яке зміг би вимовити. — У наому ліжку. он не прийов ніколи.

— Це правда, — усміхаючись, погодився Пітер. — Сон не прийшов.

Чесному всюди честь, подумав Пітер. А непорозумінь буде досить і без зайвої дипломатії.

— Тут он прийде за тобою, — зазначив Номер Один, обвівши рукою в рукавичці простір довкола них.

— Так, тут сон прийде за мною.

— Добре, — закінчив оазянин. — Тоді ве буде гаразд.

Утім чи буде? Схоже, на це можна було сподіватися. Пітерові видавалося, що його місія йде як належить. Уже відбулося декілька незбагненних подій — незначних, це правда, не надто й дивовижних, але їх було досить, щоб показати: Бог особливо зацікавлений у тому, як тут усе обернеться. Наприклад, Пітер розповідав про Ноя і Всесвітній потоп (на прохання оазян), і тієї самісінької миті, коли він оповідав, як «розчинилися небесні розтвори», дощ почався насправді. А потім був іще той дивовижний випадок, коли настала ніч, вони закінчили роботу і жарівні було погашено. Вони всілися в темряві, й Пітер переповідав напам’ять початок Книги Буття (знову ж таки на прохання своєї нової пастви), і саме тієї миті, коли Господь сказав: «Хай станеться світло», — в одній із жарівень засичало, і там знову зайнялося полум’я, огортаючи їх золотим сяйвом. Випадкові збіги обставин, безперечно. Пітер не був марновіром. Значно ближчими до справжнього дива, вважав він, були щирі виголошення віри й братерства з боку цих людей, таких неймовірно не схожих на нього.

Проте була й низка розчарувань. Або ж не так розчарувань, як неспроможностей порозумітися. І Пітер не міг навіть уявити собі, чому зазнав невдачі, не міг збагнути, чого ж він не зрозумів.

Наприклад, світлини. Якщо він чомусь і навчився за всі свої роки, то це тому, що найкращий — і найшвидший — спосіб вибудувати близькі стосунки з незнайомцями — це показати їм світлини своїх дружини, будинку, себе самого, тільки молодшого, одягнутого й зачесаного, як одягалися й зачісувалися десять років тому, батьків, братів і сестер, домашніх тварин, дітей. (Ну, нехай у нього дітей не було, але це сама собою була хороша тема для розмови. «А діти?» — завжди запитують люди, немовби гадають, що найкращі фото ти приберіг на кінець.)

Можливо, дарма Пітер показував світлини такій численній юрбі оазян. Сімдесят із гаком людей по черзі переглядали їх, передаючи далі, і виходило, що майже всі бачили не ту картинку, про яку цієї хвилини оповідав Пітер. Хоча, правду кажучи, Обожнювачі Ісуса, які сиділи поблизу Пітера й могли простежити зв’язок між світлиною та її описом, поводилися так само незбагненно.

— Це моя дружина, — промовив Пітер, виймаючи з альбому верхню світлину й простягаючи її Обожнювачеві Ісуса Номер Один. — Беатріс.

— Беатрі, — сказав Обожнювач Номер Один, плечі його аж скривилися від зусилля на останньому звуці.

— Скорочено — Беа, — додав Пітер.

— Беатріс, — повторив Номер Один.

Оазянин обережно тримав фотокартку кінчиками пальців у рукавичках, точно горизонтально, наче побоювався, що мініатюрна Беатріс у своїх темно-червоних джинсах і светрі зі штучного кашеміру може зіслизнути з карточки. Пітер замислився, а чи можуть ці люди взагалі бачити у звичному розумінні цього слова, адже на їхніх обличчях не було нічого такого, що він міг би визначити як око. Вони не були незрячими, це очевидно, але... може, вони не могли сприймати двовимірні зображення?

— Твоя дружина, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Волоя дуже довге.

— Було, раніше, — відказав Пітер. — Тепер вона має коротшу зачіску.

Цікаво, привабливим чи відразливим було довге волосся для тих, хто не мав його зовсім?

— Твоя дружина любить Іуа?

— Авжеж, любить.

— Добре, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один, простягаючи світлину наступному оазянинові, який прийняв її, наче святу реліквію.

— А на цій фотографії, — розповідав далі Пітер, — будинок, у якому ми мешкаємо. Це в передмісті... містечку неподалік Лондона, в Англії. Як ви бачите, загалом наш дім подібний до сусідніх будинків. Але всередині він інакший. Ось так і людина може видаватися подібною до тих, хто довкола неї, але внутрішньо, через свою віру в Господа, бути зовсім іншою.

Пітер підвів погляд, щоб оцінити, як було сприйнято це порівняння. Довкола нього десятки оазян стояли навколішки концентричними колами, урочисто чекаючи, доки їм буде передано прямокутничок фотопаперу. Окрім кольорів своїх балахонів і незначної різниці у зрості, оазяни не відрізнялися нічим. Серед них не було ні гладких, ні кремезних, ні довготелесих незграб, ні зігнутих у дугу бабищ. Ні чоловіків, ні жінок. Тільки щільні лави однотипних істот, що припали до землі в однакових позах, одягнутих у вбрання однаковісінького крою. А під кожним каптуром — загуслий гуляш, який Пітер не міг, просто не міг витлумачити як обличчя.

— Голка, — здригнувшись, сказала істота на ім’я Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири. — Ряд голок. Ряд... ножів.

Пітер гадки не мав, про що він каже. На світлині, яку передали тому оазянину, були тільки нечупарна колишня будівля міської ради й тонка металева огорожа.

— А це, — мовив Пітер, — наш кіт, Джошуа.

Обожнювач Ісуса Номер Один розглядав світлину секунд п’ятнадцять чи двадцять.

— Джоуа любить Іуа? — запитав він нарешті.

Пітер засміявся.

— Він не може любити Ісуса. Джошуа — це кіт.

Оазяни сприйняли цю інформацію мовчки.

— Він не... він тварина. У нього немає... — слово «свідомості» спало Пітерові на думку, але він відкинув його. Забагато звуків «с», щонайменше. — Його мозок дуже маленький. Він не може думати про добро і зло, про те, чому він живий. Він може тільки їсти і спати.

Пітер почувався, ніби зраджує Джошуа, кажучи таке. Кіт міг значно більше. Але правда була й у тому, що він не переймався питаннями моралі, його ніколи не хвилювало, навіщо він з’явився на цьому світі.

— І все-таки ми любимо його, — додав Пітер.

Обожнювач Ісуса Номер Один кивнув.

— Ми теж любимо тих, у кого немає любові до Ісуса. Однак вони помруть.

Пітер дістав наступну світлину.

— А ось це, — сказав він, — моя церква там, удома.

Він ледь-ледь не повторив дотеп Бі-Джи про архітектурний конкурс, але зумів стриматися й прикусив язика.

Прозорість і простота — ось що потрібно йому тут, принаймні доти, доки він не зрозуміє, як ці люди влаштовані.

— Голка, так багато голки, — сказав один із Обожнювачів Ісуса, порядкового номера якого Пітер іще не запам’ятав.

Пітер нахилився вперед і поглянув на світлину догори ногами. Жодних голок він там ніде не побачив. Лише незугарну церковну споруду, яку оточувала металева огорожа з арковою брамою у псевдоготичному стилі. Потім Пітер помітив гостряки на кінцях прутів.

— Нам треба захищатися від злодіїв, — пояснив він.

— Злодій помре, — погодився котрийсь із оазян.

Наступним у стосі лежало ще одне фото Джошуа, де кіт згорнувся калачиком на пуховій ковдрі, лапкою прикривши очі. Пітер засунув цю світлину під спід і вибрав іншу.

— Це задній дворик нашої церкви. Колись там була стоянка машин. Суцільний бетон. Ми попросили, щоб бетон здерли й замінили на грунт. Ми подумали, що люди можуть прийти до храму пішки або ж знайти собі місце для паркування на вулиці... — навіть говорячи це, він усвідомлював, що половина з того, що він сказав — а може, і все — мусить бути для цих людей незрозумілим. Утім зупинитися Пітер не міг. — Ми ризикували. Але ризик себе виправдав. Це було... Це був успіх. То була хороша справа. Виросла трава. Ми посадили кущі й квіти, навіть кілька дерев. Тепер там бавляться діти, коли надворі тепло. Загалом, там, звідки я прибув, нечасто буває по-справжньому тепло...

Пітер молов казна-що. Опануй себе.

— Ти де?

— Га?

Оазянин показав фото.

— Ти де?

— Мене на цій світлині немає, — відповів Пітер.

Оазянин кивнув і простягнув знімок сусідові.

Пітер вийняв наступне фото з альбому. Якби навіть повітря Оази не було таким вологим, він однаково б уже зіпрів.

— Це я в дитинстві, — розповідав далі Пітер. — Фотографувала тітонька, мабуть. Сестра моєї матері.

Обожнювач Ісуса Номер Один ретельно оглянув знімок трирічного хлопчика. На ньому Пітер, хоч і крихітний, якщо порівнювати з довкіллям, але все одно помітний у своїй жовтогарячій парці й помаранчевих рукавицях, махав в об’єктив фотоапарата. Це була одна з небагатьох родинних світлин, знайдених у будинку його матері, коли вона померла. Пітер сподівався, що оазяни не попросять показати фото батька, бо мати знищила їх усі.

— Дуже виокий дім, — зазначив Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири.

Він мав на увазі висотний будинок на задньому плані світлини.

— Це було жахливе місце, — сказав Пітер. — Гнітюче. До того ж ще й небезпечне.

— Дуже виокий, — повторив Номер П’ятдесят Чотири, передаючи квадратик фотопаперу наступному в черзі.

— Незабаром після того ми перебралися звідти до кращого місця, — розповів Пітер. — Безпечнішого, принаймні.

Оазяни схвально загомоніли. Перебратися до кращого й безпечнішого місця — це вони могли зрозуміти.

Світлини, які Пітер уже віддав, тим часом подорожували в натовпі. Один оазянин мав питання щодо зображення з Пітеровою церквою. На фото кілька вірян згромадилися зовні будівлі, по черзі заходячи в сині двері. Серед них був Іан Дьюар, ветеран війни в Афганістані, що пересувався на милицях. Від пропозиції Міністерства оборони оплатити йому протез він відмовився, щоб мати зайвий привід поговорити про війну.

— оловік без ноги, — зауважив оазянин.

— Саме так, — підтвердив Пітер. — Була війна. Його дуже сильно поранили в ногу, і лікарям довелося її ампутувати.

— оловік зараз мертвий?

— Ні, з ним усе гаразд, він живий і здоровий.

Звідусіль почувся зачудований шепіт, кілька голосів змовило: «Хвала Гоподу!»

— А це, — сказав Пітер, — моє весілля. Це я й моя дружина, Беатріс, того дня, коли ми побралися. А у вас бувають весілля?

— У на бувають веілля, — відказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

Якою була ця його відповідь? Злегка насмішкуватою? Роздратованою? Знудженою? Чи просто інформативною? З інтонації Пітер сказати цього не міг. Наскільки він чув, інтонації не було взагалі. Лише напруження м’язів чужинної плоті, що працювали замість голосових зв’язок.

— Вона познайомила мене з Христом, — додав Пітер. — І привела до Бога.

Ці слова викликали реакцію значно бурхливішу, ніж світлини.

— Твоя дружина знайла Книгу, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Сімдесят-Скількись-Там. — Вона итала, итала, итала, итала раніе від тебе. Вила метод Іуа. Тоді твоя дружина прийла до тебе і казала: «Я відукала Книгу дивних нових реей. итай тепер ти. Ми не згинемо, але матимемо життя віне».

У такому викладі це було схоже більше на загравання змія до Єви в Едемі, ніж на ті практичні християнські приповіді, які Беа розповідала в лікарняній палаті, де вони вперше зустрілися. Але цікаво було те, що оазянин намігся процитувати Євангеліє від Івана 3:16. Мабуть, Курцберг навчив їх.

— Вас навчив цього Курцберг?

Обожнювач Ісуса, що говорив перед тим, не відповідав.

— Кожен, хто вірує в Нього, не згине, але матиме життя вічне, — виголосив Пітер.

— Амінь! — відгукнувся Обожнювач Ісуса Номер Один, і вся громада зашамотіла за ним. Слово «амінь», на щастя, було саме пристосовано до їхніх ротів чи якоїсь іншої частини тіла, яку вони використовували для розмови. — Амінь, амінь, амінь!

Весільне фото досягло оазянина в оливково-зеленому балахоні. Він — чи вона? — відсахнувся.

— Ніж, — сказав оазянин. — Ніж.

Справді: на світлині Пітер і Беа разом стискали руків’я велетенського ножа, збираючись, згідно з традицією, відкраяти шматок свого весільного торта.

— Це звичай такий, — пояснив Пітер. — Обряд. То був дуже щасливий день.

— аливий день, — луною відгукнувся оазянин — наче волога папороть чавкотнула під чиїмись ногами.

Пітер засовався у гамаку, прагнучи відвернутися від сонця, що сходило. Топлене помаранчеве світло потроху ставало дедалі яскравішим. Він лежав горілиць, вдивляючись у небо, а перед його очима танцювали в безхмарному обширі пурпурові після-образи. Незабаром вони розтанули, і небо набуло рівномірної золотої барви. Чи була ранкова зоря там, удома, бодай колись такою золотою? Пітер не пригадував. Він пам’ятав яскраве сяйво, що лилося на ліжко, золотило хутро Джошуа, непокриті вигини стегон Беа, коли ранок випадав теплий і вона скидала зі себе простирадла. Але це не те саме, коли ціле небо сповнене золотої барви. За вікном їхньої з Беа спальні небо ж було блакитним, хіба ні? Пітер був сердитий на самого себе через те, що забув.

Так багато треба було розповісти Беа, а він записав надто мало. Коли випаде наступна можливість надіслати листа, він завдяки нотаткам, нашкрябаним у своєму записнику, безперечно, спроможеться перелічити все найважливіше, що сталося за останні триста шістдесят годин. Але його оповіді бракуватиме дрібниць. Пітер забуде спокійні, тихі миті близькості між ним та його новими друзями, несподівані проблиски порозуміння в тих сферах спілкування, які, він думав, будуть безнадійно темними. Він може навіть не згадати про золоте небо.

Записники були в рюкзаку, десь на споді. Можливо, треба було тримати їх біля себе, у гамаку, щоб мати змогу занотувати свої думки й роздуми, хай коли вони прийдуть. Але в такому разі Пітер міг би вві сні наштрикнутися на олівець. Або ж олівець міг крізь комірку сітки впасти на тверду долівку внизу, а від удару весь внутрішній графітовий стрижень розкришився б на десятки частинок, і тоді годі було б загострити олівця. Для Пітера олівці були справжнім скарбом. Доглянуті належним чином, вони слугуватимуть довго, коли витечуть усі кулькові ручки, засохнуть усі фломастери і вийдуть із ладу всі друкарські машинки.

До того ж Пітер насолоджувався цими годинами в гамаку, вільними від будь-яких справ. Коли він був на землі, працюючи зі своєю паствою, мозок його гудів без упину, готовий до викликів і сприятливих нагод. Кожна розмова могла виявитися вирішальною для його місії. Нічого не можна було брати як належне. Оазяни вважали себе християнами, однак їхнє поняття про Христове вчення було зовсім слабке. Серця їхні були сповнені безформної віри, але їм бракувало розуміння — і вони знали про це. Їхній пастор мав щохвилини бути вкрай зосередженим, слухаючи їх, спостерігаючи їхні відгуки, вишукуючи проблиски світла.

Повертаючись же до справ земних, Пітер мав так само зосереджено працювати фізично: носити каміння, перемащувати його будівельним розчином, копати ями. Коли денна робота закінчувалася й оазяни розходилися по домівках, умоститися в гамаку, знаючи, що зробив усе, що міг, було справжнім блаженством. Сітка немовби вихоплювала Пітера з бурхливого потоку відповідальності й підвішувала у блаженному забутті між трудами сьогоднішнього дня й завтрашнього. Він наче отримував змогу побути твариною, яка, не володіючи нічим, окрім власної шкури, байдикує, простягшись у темряві чи дрімаючи на осонні.

Тут лежало кілька сіток, подібних до тієї, з якої Пітер зладнав собі гамак. Ними оазяни носили цеглу... Звідкіля? Звідкись, де вона була. Четверо оазян, кожен (чи кожна?) обв’язавши кінець сіті довкола свого плеча, виступали врочисто, несучи полем до церкви купу цеглин, наче труну з небіжчиком. Хоча майданчик під святиню пролягав неподалік від основного скупчення будинків — просто на відстані, достатній для того, щоб надати йому необхідного статусу місця, яке поза звичайним плином речей — все одно, думав Пітер, із сіткою цегли на плечах іти було неблизько. Схоже, колеса оазяни не знали.

Пітерові тяжкувато в це вірилося. Колесо ж, вочевидячки, було таким пречудовим винаходом, хіба ні? Оазяни, здавалося б, навіть якщо ніколи раніше не мали гадки про нього, мусили б запозичити його, щойно побачивши в аміківців. Аж ніяк не применшуючи всілякої пошани, на яку, звісно, заслуговує, позатехнологічний триб життя, — хіба ж хтось, маючи вибір, тягатиме цеглу риболовними сітями?

Риболовна сіть? Пітер назвав цю сітку так, тому що вона була схожа на риболовну, але ж сплели її, мабуть, для якоїсь іншої цілі — можливо, навіть спеціально, щоб носити нею цеглу. Тут більше не було до чого застосовувати сіті. На Оазі не було ні океану, ні великих водойм, не було, очевидно, і риби.

Риби не було. Цікаво, зрозуміють оазяни Пітера, коли дійде до важливих біблійних оповідей, у яких згадується риба? Таких було чимало: Йона і кит, диво з хлібами й рибинами, галілеяни-рибалки, що стали учнями Ісуса, та й Ісусова обіцянка-метафора зробити їх «ловцями людей»... Уривок із глави тринадцятої Євангелія від Матвія, де йдеться про те, що «Царство Небесне подібне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячину»... Навіть у початковій главі Книги Буття мовиться, що перші тварини, яких створив Бог, були морськими мешканцями. Скільки ж сторінок Біблії Пітерові доведеться оминути, не маючи змоги розтлумачити їх оазянам?

Однак Пітер не повинен занепадати духом через це. Його труднощі не були якимись надзвичайними, аж ніяк; навпаки, такий стан справ був цілком звичним. Місіонери в Папуа-Новій Гвінеї у двадцятому столітті були змушені шукати способу обійти той факт, що тубільці не знали овець, а їхній тамтешній еквівалент, свині, не надто надавався до використання в християнських при-повістях через те, що папуаси розглядали своїх свиней як здобич, яку вони мають убити. Тут, на Оазі, Пітерові доведеться зіштовхнутися з подібними викликами, і йому просто треба знайти щонайкраще компромісне рішення.

Зважаючи на все це, наразі він із оазянами непогано ладнав.

Пітер перекотився на живіт і крізь комірки сітки поглянув униз, на землю. Його сандалії стояли рівно одна біля одної на гладенькій бетонній підлозі просто під ним. Оазянський розчин заледве потребував шпарування; він розтікався майже сам собою, а, висихаючи, поверхня ставала атласною, на дотик схожою не так на бетон, як на нелаковану деревину. Зчеплення з підлогою вистачало саме для того, щоб м’які шкіряні черевики оазян не ковзали по ній.

Біля Пітерових сандалій лежало одне з небагатьох знарядь праці, якими користувалися на будівництві: велика ложка, завбільшки з... як би це описати Беа? Завбільшки з невеликий заступ? Із велосипедний насос? Із поліційний кийок? Хай там як, вона була не з дерева й не з металу, а з якоїсь речовини, схожої на скло й міцної як сталь. Цією ложкою перемішували будівельний розчин у цебрах, щоб він не застиг швидше, ніж треба. Минулої ночі — тобто годин п’ять чи шість тому — перш ніж умоститися спати у своєму гамаці, Пітер добрячих двадцять хвилин відчищав цю ложку від розчину, відшкрябуючи його пальцями. Рештки розчину валялися довкола. Попри втому, він попрацював сумлінно. Ложкою тепер знову можна було мішати цемент. Цю роботу, як найдужчому, належало виконувати отцю Пітеру.

Він усміхнувся, подумавши про це. Раніше він ніколи не був надто сильним. У минулому житті Пітера частенько лупцювали інші п’янички, а поліціянти без проблем закидували його до витверезника. Одного разу він пошкодив собі спину, намагаючись донести Беа до ліжка. («Я затовста, я затовста!» — кричала вона, в такий спосіб тільки посилюючи його цілковиту ганьбу, коли той змушений був упустити її додолу.) Тут, із-поміж оазян, Пітер був справжнім силачем. Тут він стояв коло цебра з розчином і колотив його вміст, а слабші істоти довкола дивилися на нього захопленими очима. Сміх та й годі, звісно, утім було в цьому щось таке, що піддавало Пітеру духу.

Увесь процес будівництва був простий аж до абсурду, втім, ефективний. Цебер — звичайнісінький казан, у якому розчин розмішували руками, — ось типовий показник рівня технологічного прогресу оазян. Стіни церкви, що зводилися, не мали ніякого кістяка: ані металевих підпор, ані дерев’яного каркаса. Ромбічні цеглини просто ліпили поверх фундаменту, а потім, ряд за рядом, викладали одна на одну, скріплюючи розчином. Такий нехитрий спосіб побудови видався Пітерові нетривким.

— А що, як здійметься шквал? — запитав він Обожнювача Ісуса Номер Один.

— квал? — Верхня частина роззявини на обличчі Номера Один — дитячі лоби, так би мовити — злегка скривилася.

— Що, як подме дуже сильний вітер? Чи не знесе він церкви дощенту? — Пітер сильно й голосно задмухав, замахав руками, а потім жестами показав, як руйнується будівля.

Химерне обличчя Обожнювача Ісуса Номер Один скривилося ще трохи. Вираз цей міг повідомляти про здивування чи збентеження, а міг і не означати анічогісінько.

— Зв’язок не розірветья ніколи, — промовив він. — Зв’язок ильний, о, дуже ильний. Вітер — як...

Щоб показати, якими марними будуть потуги вітру, оазянин простягнув руку і провів нею по Пітеровому волоссю, лише злегка його скуйовдивши.

Запевнення це було таке саме по-дитячому простосерде, як і власне метод будівництва церкви, але Пітер вирішив довіритися вмінню оазян. Їхнє поселення, хоч і не вражало архітектурними витворами, однак здавалося цілком непохитним. До того ж треба було визнати, що розчин, яким скріплювалися між собою цеглини, був навдивовижу міцний. Щойно нанесений, він виглядав як кленовий сироп, але за годину був уже твердий, як бурштин, і з’єднував цеглини намертво.

Церкву будували без риштувань і без драбин; не використовували нічого, зробленого з дерева чи металу. Натомість на висоту діставалися у надзвичайно громіздкий і водночас пречудесно практичний спосіб. Велетенські блоки, витесані із затвердлого моху — того самого матеріалу, з якого оазяни виготовляли свої ліжка, — складалися східцями і приставлялися зовні до стін будівлі. Кожна сходинка була завширшки метри два й заввишки стільки, скільки треба; у міру того, як муровання підіймалося над землею, приставлялися нові щаблі. За кілька останніх днів сходи виросли й зараз мали висоту у два Пітерові зрости, але, попри весь їхній огром, було очевидно, що вони тимчасові, що це будівельне приладдя, яке до головної конструкції належить не більше, ніж належала б драбина. Ці сходи навіть були пересувними. Якщо налягти всім разом, то, нехай і з великими зусиллями, їх можна було посунути вбік. Кілька разів Пітер допомагав пересувати таку сходину, і хоч напевне визначити, скільки вона важила, не міг через те, що штовхали її всі разом, вона здалася йому не тяжчою, ніж, скажімо, холодильник.

Цілковита простота цієї технології зачарувала Пітера. Гаразд, вона не придасться для будівництва хмарочоса чи кафедрального собору, якщо тільки на довколишній території не можна буде розмістити східчастої драбини завбільшки з футбольний стадіон, але для побудови скромної церковки вона була запаморочливо складною. Оазяни просто підіймалися сходами, кожен тримаючи по одній цеглині. На вершині вони спинялися й обводили очима (оком, зоровою щілиною абощо) верх муровання, як, либонь, піаніст оглядає клавіші свого інструмента перед концертом. Відтак клали цеглину в правильне місце і спускалися назад.

Робочий процес за всіма стандартами був трудомісткий. У сам розпал роботи на будівництві працювало десятки чотири оазян, і Пітер вважав, що могло бути й більше, але тоді вони б заважали одне одному. Праця була організованою, без поспіху, але й без зупинок — доки кожен оазянин (чи оазянка?) не досягав своєї межі і йшов на якийсь час додому. Працювали вони переважно мовчки, радячись лише тоді, коли опинялися перед якимось новим викликом або коли щось могло піти не так, як слід. Пітер не міг сказати, чи вони щасливі. Це був найпалкіший його намір: пізнати їх так добре, щоб зрозуміти, коли вони щасливі.

Чи були оазяни щасливі, коли співали? Напевно, якби спів завдавав їм муки, вони б цього не робили. Пітер аж ніяк не сподівався, що вони привітають свого пастора хоровим співом «Чудової ласки», вони запросто могли влаштувати йому якесь інше вітання. Можливо, їм потрібно було дати вихід своїм радощам.

Щастя — це така невловна річ, яку дуже важко помітити: воно подібне до метелика, що маскується в лісі, — хтозна, чи він іще перед тобою, чи вже полетів геть. Колись молода жінка, новонавернена до Христа, сказала Пітерові: «Якби ви тільки могли побачити мене торік, коли я запоєм пила разом зі своїми приятелями! Ми були такі щасливі, ми реготали, аж за животи бралися, не могли спинитися. Люди оберталися подивитися, що ж там такого смішного, хотіли й самі так приємно проводити час, як ми. Ми ж літали, я була на сьомому небі. А насправді весь цей час думала: „Боже, допоможи мені! Мені так страшенно самотньо! Мені так невимовно сумно! Я не хочу жити, я не можу терпіти це життя ані хвилини довше!“ Розумієте, про що я?» А з іншого боку був Іан Дьюар, що розводився про свою службу в армії, скаржився нажмикрутів-чинуш, які позбавляли війська найнеобхіднішого: «Нічник купи собі сам, а ось тобі бронік, один на двох, а якщо тобі відірве ногу, ковтни оці ось дві крихітні таблетки, бо морфію у нас для тебе немає». Одного разу після п’ятнадцяти хвилин таких нарікань Пітер, зважаючи на інших людей, що терпляче чекали нагоди поговорити зі своїм духівником, урвав ветерана: «Іане, пробач мені, але тобі не потрібно постійно повертатися до цього. Бог був там. Він був там із тобою. Він бачив, що відбувалося. Він бачив усе». Тоді Іан не витримав і заридав, сказавши, що він знає, він знає це, і саме тому, попри це все, незважаючи на всі свої скарги й увесь свій гнів, він був щасливий, по-справжньому щасливий.

А ще була Беатріс, того дня, коли Пітер їй освідчився, дня, коли геть усе пішло шкереберть. О пів на одинадцяту ранку, під спекотним сонцем, коли вони стояли біля банкомата на головній торговій вулиці, збираючись на закупи до супермаркету, він запропонував їй одружитися. Мабуть, Пітерові належало впасти перед Беа навколішки, тому що її «Ну, так...» пролунало нерішуче й неромантично, немовби його пропозицію вона розглядала лише як практичний спосіб зменшити витрати на житло. А потім банкомат проковтнув її картку, і Беа довелося йти розбиратися до банку, де трапилася прикрість, коли менеджер півгодини мучив її допитами, ніби вона якась шахрайка, що викрала картку у справжньої Беатріс. Це приниження закінчилося тим, що Беа у праведному гніві розірвала всі відносини з цим банком. Після того вони пішли до супермаркету, але змогли дозволити собі ледве половину з того, що запланували купити, а коли повернулися на парковання, то побачили, що якийсь вандал надряпав на їхній машині свастику. Якби це було щось інше — карикатурний пеніс, лайливе слово, будь-що — вони б, напевно, лишили все як є, але це вони мусили прибрати, хай і довелося витратити купу грошей.

Так тривало цілісінький день: телефон Беа розрядився й вимкнувся; перша майстерня, до якої вони приїхали, була зачинена; друга була завалена роботою, і на них там навіть дивитися не схотіли; банан, яким вони мали намір підобідати, виявився гнилим ізсередини; у Беа на туфлі порвалася зіпсута застібка, через що Беатріс змушена була шкутильгати; двигун машини почав видавати дивні звуки; у третій майстерні їм повідомили невтішні новини: скільки коштуватиме перефарбувати машину, а також що їхня вихлопна труба проіржавіла. А насамкінець вони так довго діставалися до квартири Беа, що дорогі баранячі відбивні, які вони купили, через спеку набули геть непривабливого вигляду. Для Пітера це стало останньою краплею. Уся його нервова система вибухнула люттю. Він ухопив тацю з відбивними й уже намірився викинути їх у сміття, швиргонути чимдуж, щоб покарати м’ясо за те, що воно так легко псується. Але відбивні було куплено не за його гроші, і Пітер спромігся — ледь-ледь — опанувати себе. Він поклав продукти до холодильника, хлюпнув води на обличчя й пішов по Беа.

Пітер відшукав дружину на балконі, де та сиділа, видивляючись донизу на цегляну стіну, що оточувала багатоквартирний будинок, у якому вони мешкали, на стіну, увінчану колючим дротом і гостряками битого скла. Щоки Беа були мокрими.

— Пробач мені, — мовив Пітер.

Беатріс намацала його руку і сплела свої пальці з його.

— Я плачу, бо щаслива, — пояснила вона, тимчасом як сонце нарешті вкрилося пеленою хмаринок, повітря посвіжішало й подув, пестячи їхнє волосся, легенький вітерець. — Це найщасливіший день у моєму житті.

11 Він уперше усвідомив, що вона прекрасна також

— Боже, благолови нау зутрі, оте Пітере, — озвався до нього чийсь голос.

Засліплений світлом, Пітер незграбно обернувся, ледь не випавши з гамака. На тлі сонця, що сходило, виднілася постать оазянина, який наближався. Пітер знав лише те, що голос не належав Обожнювачу Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, єдиному, чий голос він міг розпізнати без додаткових підказок.

— Доброго ранку, — відповів Пітер.

Саме це, і нічого більше, означало: «Боже, благослови нашу зустріч». Оазяни прохали в Господа благословення за першої-ліпшої нагоди, а отже, або вони розуміли поняття благословення краще, ніж більшість християн, або не розуміли взагалі.

— Я йду будувати нашу еркву знову.

За два тижні серед цих людей Пітерові вуха призвичаїлися, і він миттю зрозумів, що «ерква» — це «церква». Він порозмірковував і поєднав голос із балахоном канарково-жовтого кольору.

— Обожнювач Ісуса Номер П’ять?

— Так.

— Дякую тобі за прихід.

— Задля Бога я зроблю ве, о Він забажає, будь-о, будь-коли.

Навіть зараз, чуючи Обожнювача Номер П’ять, Пітер не міг зрозуміти, що ж саме відрізняло цей голос від голосу, скажімо, Обожнювача Номер П’ятдесят Чотири. Не звучання, у цьому чоловік був певен. Того дивовижного розмаїття голосів, до якого він звик удома — або ж навіть на аміківській базі — не було серед оазян. Тут не було ні дзвінких баритонів, ні верескливих сопрано, ні хрипких альтів, ні енергійних тенорів. Жодних відтінків у голосах: ні метикуватості чи тупості, ні сором’язливості чи агресії, ні холоднокровності чи спокусливості, ні зухвальства чи покори, ні веселощів чи журби. Може, як нетямущий зайда, Пітер не міг вловити нюансів, але він був цілком певен, що це не так. Ти ж не очікуватимеш, що якась одна чайка, чи один дрізд, чи сойка будуть кричати інакше, ніж інші представники їхнього виду. Вони просто не створені так.

Що оазяни могли, то це застосовувати мову по-різному, характерним чином. Обожнювач Ісуса Номер П’ятдесят Чотири, наприклад, був майстром уникання слів, які не міг вимовити, завжди примудряючись обходитися замінами без шиплячих чи свистячих звуків. Через ці виверти («іти до ліжка» замість «спати», «давати знання» замість «навчати» тощо) вимова його ставала чудернацькою, але й швидкою, і створювалося враження, нібито він вільно володіє чужою мовою. Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, навпаки, не прагнула уникати важких звуків, вона просто намагалася розмовляти загальноприйнятою мовою, а якщо в потрібних їй словах траплялося багато «с», «ц», «ш», «щ» або «ч» — що ж, вельми шкода. З іншого боку, вона докладала менше зусиль, ніж дехто з оазян, щоб говорити чітко — її плечі не кривилися так сильно, коли треба було викашляти приголосну — і через це зрозуміти її іноді було важче.

Вона, її. Чому це Пітер думає про неї як про особу жіночої статі? Лише через балахон канарково-жовтого кольору? Чи він справді щось відчув на підсвідомому рівні, який годі проаналізувати?

— Доки решта не прийдуть, ми з тобою небагато можемо зробити, — сказав Пітер, вибираючись із гамака. — Ти міг поспати довше.

— Мене рано охопив трах. трах, о тебе немає.

— Немає?

— АМІК приїде ьогодні, — нагадала вона йому. — Забрати тебе додому.

— Аміківська база — не мій дім, — сказав Пітер, застібаючи сандалії.

Присівши навпочіпки, щоб зробити це, він майже порівнявся зростом із Обожнювачкою Ісуса Номер П’ять. Вона була дуже мала як на дорослу. Якщо вона була дорослою. Може, вона була дитиною. Хоча ні, навряд. А може, була неймовірно старою. Пітер просто не знав. Він знав, що Номер П’ять була дуже прямодушною, навіть за оазянськими мірками; що вона могла працювати тільки хвилин двадцять-тридцять, а потім ішла геть, і що вона мала за родича когось, хто не був Обожнювачем Ісуса, і це її засмучувало або ж викликало почуття, яке Пітер розумів як смуток. Власне кажучи, він не міг поручитися, що цей невірець доводився їй кревною ріднею. Може, то був просто товариш. А щодо смутку — це були скоріше його здогади. Оазяни не плакали, не зітхали, не ховали обличчя в долоні, тож вона мусила щось сказати, що наштовхнуло Пітера на такий висновок.

Пітер спробував пригадати ще щось про Обожнювачку Номер П’ять, але це йому не вдалося. На жаль, саме так і влаштовано людський мозок: він просіює особистісні враження і сприйняття крізь сито пам’яті, лишаючи тільки декілька знакових, може, навіть і не найважливіших.

Справді, наступного разу треба буде більше записувати.

— АМІК забере тебе, — повторила Номер П’ять. — Я боюя, ти не повернея.

Пітер вийшов крізь отвір у стіні, який згодом мав перетворитися на двері, став у тіні своєї церкви і з полегкістю відлив на землю. Сеча була ще темнішого помаранчевого кольору, ніж раніше, і Пітер замислився, чи не замало він п’є. Оазяни пили ощадливо, і він звик робити так само. Один великий ковток із його пластикової пляшки вранці, ще кілька ковтків через певні проміжки часу протягом робочого дня, та й по всьому. Коли пляшка порожніла, оазяни щоразу покірливо йшли до свого селища її наповнювати, але турбувати їх зайвий раз Пітерові не хотілося.

Узагалі оазяни дбали про нього пречудово, справді. Такі вкрай замкнуті люди, що більшість свого часу проводили вдома в тихих бесідах у колі родичів і близьких друзів, вони, одначе, зустріли Пітера з розпростертими обіймами. Це в переносному значенні. Вони були не з тих, хто полюбляє телячі ніжності. Але їхнє доброзвичайне ставлення до Пітера було очевидне. Щодня, коли Пітер працював на будівництві церкви, він раз по раз помічав, як хтось іде полем, несучи йому гостинець. То тарілку кулястої смаженини, схожої на самсу, то склянку теплого, приємного на смак густого напою, то кусень чогось крихкого й солодкого. Його товариші по роботі зрідка їли на будівництві, воліючи харчуватися як звикли, удома. Іноді хтось міг зірвати кілька суцвіть білоквіту, якщо той був молодий і соковитий. Але почастунки, приготовані завчасно, ці невеличкі офірування, призначалися лише Пітерові. Він приймав їх зі щирою вдячністю, адже голод дошкуляв йому постійно.

Хоча тепер уже не так. Не бажаючи зажити слави ненажери, за минулі триста шістдесят із гаком годин він призвичаївся споживати значно меншу кількість калорій і згадав те, чого навчився колись протягом своїх змарнованих років: щоб вижити і навіть зберігати активність, чоловікові досить зовсім трохи палива. Якщо його змушують обставини. Або якщо він занадто п’яний і йому байдуже. Або — як то було зараз — якщо він зайнятий справою, яка приносить йому задоволення.

Коли Пітер повернувся до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, вона сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. У такій позі балахон її зібгався, необережно виставивши напоказ її худенькі стегна й те, що між ними. Пітер мигцем глянув на голизну Номера П’ять, і йому здалося, що він помітив анус, але нічого схожого на геніталії не було.

— Розкажи мені е із Книги дивних нових реей, — попросила вона.

«...Чоловіка та жінку створив їх», — спало Пітерові на думку.

— Ти знаєш розповідь про Адама та Єву? — запитав він.

— Боже, благолови ві розповіді з Книги. Ві вони добрі.

— Так, але чи знаєш ти саме цю? Чи чула ти її вже раніше?

— Давно, — погодилася Номер П’ять. — Тепер знову.

— Ти чула її від Курцберґа?

— Так.

— А чому Курцберґа немає тут, щоб розповісти тобі цю історію знову?

Відтоді як прибув до поселення, Пітер не раз задавав те саме запитання, змінюючи його на всякий лад, але задовільної відповіді досі не отримав.

— Отеь Курберг піов геть. Покинув на у потребі. Так амо покине і ти.

Її розщеплене обличчя, зазвичай здорового рожевого кольору, поблідло настільки, що складні риси його стали білими.

— Я поїду ненадовго. Скоро повернуся.

— Так, виконай воє проротво, будь лака.

Наскільки здалося Пітерові, в її словах не було ні грайливості, ні благання. Тон її голосу був практичний і, хоч говорила вона не голосніше за інших оазян, емоційний. А може, Пітер це лише вигадав. Можливо, він узагалі постійно вигадує, знаходить відмінності там, де їх не було, затявшись збагнути цих людей. Колись вони з Беа прочитали в якомусь журналі, що коти насправді не мають індивідуальних рис, попри те що їхні господарі воліли б думати інакше. Усі особливі звуки вашого котика, його незвичайна поведінка — це лише набір генетичних рис стандартного зразка, характерних для конкретної породи. Жахлива стаття, набазграна якимось писакою-мудрагелем із залисинами на чолі. Вона глибоко збурила Беа. А збурити Беа непросто.

— Скажи мені, Номере П’ять, — почав Пітер, — та людина, яку ти любиш і через яку сумуєш, та, що не вірить у Христа, — це твій син?

— Мій... брат.

— А в тебе ще є брати чи сестри?

— Один живий. Один у землі.

— А батьки?

— У землі.

— А власні діти в тебе є?

— Боже поможи, ні.

Пітер кивнув, буцімто зрозумів. Він знав, що не надто метикуватий, і досі не мав жодного доказу, що Обожнювач Номер П’ять жіночої статі.

— Будь ласка, вибач мені мою недалекість, але скажи, ти чоловік чи жінка?

Вона не відповіла, тільки схилила голову набік. Пітер помітив, що, на відміну від Обожнювача Ісуса Номер Один, у неї лицева роззявина не кривилася, коли Номер П’ять була чимось збентежена. Він замислився: отже, вона розумніша чи просто стриманіша.

— Ти щойно згадала... щойно сказала мені про свого брата. Ти назвала його своїм братом, а не сестрою. Чому?

Вона поміркувала над цим якусь хвилю.

— Така воля Божа.

Пітер спробував ще раз:

— А ти своєму братові сестра чи брат?

Знову вона замислилася.

— Тобі я назву ебе ловом «брат», — мовила вона. — Бо лово «етра» важко вимовити.

— А якби «сестра» тобі вимовити було легше, що б ти сказала?

Вона змінила позу так, що балахон знову прикрив їй пахвину.

— Ніого.

— В історії про Адама та Єву, — не вгавав Пітер, — оповідається, що Бог створив чоловіка й жінку. Дві різні статі. Два різні види людини. Серед вас тут також є два різні види?

— Ми ві різні, — відказала вона.

Пітер усміхнувся й відвів погляд. Він умів визнати свою поразку. Крізь отвір у стіні, який зовсім скоро стане прекрасним вітражним вікном, він запримітив у далечині валку оазян, що несли сіті, повні цегли.

Аж тут Пітера шибонула думка, і нараз він усвідомив, що так нікого з аміківців і не попросив показати йому старе поселення оазян, те, яке вони таємниче покинули. Беа, була б вона тут, такого недбальства не вчинила б ніколи. На саму лише згадку про місце, що називається Сі-2, вона б запалилася цікавістю про Сі-1. Слово честі, що ж із ним, Пітером, не так? Коли такі його хиби зрідка дратували дружину, вона звинувачувала його в синдромі Корсакова[32]. Це був жарт, звісно. Вони обоє знали, що алкоголь тут ні до чого.

— Номере П’ять?

Вона не відповіла. Оазяни не розкидалися словами намарне. Слід було сприйняти як належне те, що вони слухають тебе й чекають, доки ти перейдеш до тієї частини запитання, на яку вони зможуть відповісти.

— Коли Курцберг був із вами, — мовив Пітер далі, — у попередньому... у селищі, в якому ви жили раніше, розташованому неподалік аміківської бази, ви будували там церкву?

— Ні, — відказала Номер П’ять.

— Чому ж так?

Вона порозмірковувала над цим близько хвилини й промовила:

— Ні.

— А де ви молилися?

— Отеь Курберг приходив до на у дім, — сказала оазянка. — ілий день він ходив від одного дому до іного і до іного. Ми екали на нього. Ми екали довго. Потім він приходив, итав нам із Книги, ми молилия, потім він іов.

— Можна й так робити, — ввічливо погодився Пітер. — Дуже навіть хороший спосіб. Казав-бо Ісус: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там я серед них[33]».

— Ми ніколи не баили Іуа, — сказала Обожнювач Номер П’ять. — ерква крае.

Не спромігшись стримати гордості, що наринула на нього, Пітер усміхнувся. Він щиро сподівався, що для оазян справді кращою буде церква, яка матиме будівлю з каменю.

— Але ж де Курцберґ жив? — наполіг Пітер. — Я маю на увазі, де він спав, коли був тут, із вами?

Пітер уявив собі сповитого у ванну-кокон Курцберґа, який у модній піжамі обливається потом усю ніч. Невисокий на зріст, пастор принаймні б умістився в оазянському ліжку.

— Отеь Курберг мав авто, — повідомила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять.

— Авто?

— Велике авто, — вона окреслила руками в повітрі нерівний прямокутник, що жодним чином не підказував, яке ж саме авто було в Курцберга.

— Ти хочеш сказати, що він просто від’їздив, щоб переночувати... е-е... щоб поспати на аміківській базі?

— Ні. Авто мало ліжко. Авто мало їжу. Авто мало ве.

Пітер кивнув. Ну звісно ж. Це було очевидне рішення. І, без сумніву, таку машину — може, навіть ту саму, Курцберґову — Пітерові також надали б до користування, якби він попросив. Але він свідомо вирішив не йти цим шляхом і не шкодував про це. Пітер відчував, що між Курцбергом і його паствою пролягала прірва, подолати яку було неможливо, хоч якими приязними і заснованими на взаємоповазі були їхні стосунки. Оазяни сприймали свого першого пастора як прибульця в усіх розуміннях цього слова. Проживаючи у своєму авто, Курцберґ давав знак, що ладен будь-коли ввімкнути двигун, натиснути на газ і поїхати геть.

— Як ти гадаєш, де Курцберґ зараз?

Якийсь час Номер П’ять мовчала. Інші Обожнювачі Ісуса вже були зовсім поряд, ледь чутно ступаючи по землі своїми м’якими черевиками. Цегла, без сумніву, була тяжезна, але оазяни, несучи її, не кректали й не плутали ногами.

— Тут, — відказала нарешті Номер П’ять і змахнула рукою перед себе, позначивши так, мабуть, увесь світ загалом.

— Ти гадаєш, він живий?

— Я вірю. Воля Божа.

— Коли він... гм... — Пітер спинився, розмірковуючи, як краще поставити доволі своєрідне запитання. — Він попрощався? Я маю на увазі, коли ти востаннє його бачила? Коли він залишав вас, він сказав: «Я йду і більше не повернуся»? Чи, може: «Побачимося наступного тижня»? Чи... що він сказав?

Номер П’ять знову мовчала. А тоді промовила:

— Не попроавя.

— Боже, благолови нау зутрі, оте Пітере, — озвався до нього чийсь голос.

Отож, оазяни прийшли будувати свою церкву, або ж, як називали її вони, еркву. Одного дня Пітер сподівався відучити їх від цього слова, замінивши його на інше. Ці люди цеглина за цеглиною зводили будову і водночас були не спроможні вимовити назву того, над чим так самовіддано трудилися. Було в цьому щось несправедливе.

Останнім часом Пітер почав якомога частіше, однак ненав’язливо, замість слова «церква» вживати «обитель». «Ми будуємо обитель», — частенько казав він (жодного свистячого чи шиплячого звука!) або ж поєднував обидва слова в одному реченні. Дбайливо викорінюючи будь-яке можливе непорозуміння, Пітер намагався пояснити значення цього слова оазянам. Це місце, казав він, що дарує безпечне й гостинне пристановище всім, хто прийме Ісуса у свої серця. Обитель існує і на небесах, це стан вічного духовного єднання з Богом.

Нове слово почали вживати лише декілька оазян. Більшість воліла казати «ерква», хоч їхні тіла й судомило через це. Ті ж, хто казав «обитель», попри їхні запевнення, здавалося, не розуміли Пітерових пояснень.

— Обитель там, на небеах, — казав Обожнювач Ісуса Номер П’ятнадцять, здіймаючи палець у небо. Потім показував на напівзбудовану церкву: — Небеа тут.

Пітер усміхався. На його переконання, «небеса» були не на небі, вони не мали астрономічних координат, вони існували всюди і в усьому. Але, напевно, читати таку метафізику оазянам час іще не настав. Вони вміли відрізнити місце, яке будували, від Бога, часткою якого хотіли стати, — це вже було добре.

— Гаразд, — казав Пітер.

— Хвала Іуу, — відгукувався Обожнювач Ісуса Номер П’ятнадцять, а голос його звучав так, ніби хтось висмикував ногу з багновиська, яке її засмоктало...

— Хвала навіки, — трохи сумовито відповідав Пітер.

Шкода, певною мірою, що Ісуса охрестили «Ісус». Хороше наймення, прекрасне, але з Даниїлом, чи Давидом, чи навіть Неємією тут повелося б легше. Що ж до Сі-2 чи дівчинки з Оскалузи, яка назвала цю планету Оазою, то про них тут краще було й не згадувати.

— Як ви називаєте це місце? — не раз запитував Пітер того чи іншого оазянина.

— Тут, — відповідали йому.

— Ні, увесь цей світ? — уточнював він. — Не лише ваші будинки, а й місцевість довкола, скільки сягає око, і навіть далі, ті місця, яких ви не бачите, за обрієм, де сідає сонце.

— Життя, — відповідали одні.

— Бог, — казали інші.

— А вашою мовою? — наполягав Пітер.

— Ти не зможе казати лова, — відповідав йому Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Я можу спробувати.

— Ти не зможе казати лова, — годі було зрозуміти, що означало повторення цієї фрази: роздратування, чи впертість, чи непоступливе переконання, чи Номер Один просто спокійно стверджував той самий факт двічі поспіль.

— А Курцберґ міг сказати це слово?

— Ні.

— Курцберґ... коли він був разом із вами, вивчив якісь слова вашої мови?

— Ні.

— А ви, коли вперше зустріли Курцберга, знали якісь слова нашої мови?

— Декілька.

— Мабуть, було складно через це.

— Божа допомога з нами.

Пітер не міг зрозуміти, чи це був добродушно-сумовитий вигук — на кшталт тих, коли очі зводять під чоло, якщо є чоло й очі, які можна під нього звести, — чи оазянин дослівно повідомляє, що Бог їм допоміг.

— Ви так добре розмовляєте моєю мовою, — лестив Пітер їм. — Хто вас навчив? Курцберґ? Тартальйоне?

— Френк.

— Френк?

— Френк.

Напевно, це було ім’я Тартальйоне. До речі...

— А Френк був християнином? Обожнювачем Ісуса?

— Ні. Френк... обожнюва мови.

— Курцберґ теж навчав вас?

— Не мові. Він уив на тільки лову Божому. Він итав із Книги дивних нових реей. поатку ми не розуміли ніого. Потім, із Френковою допомогою, із Божою допомогою, лово за ловом ми зрозуміли.

— А Тарт... Френк, де він зараз?

— Не з нами, — відказав голос із-під оливково-зеленого балахона.

— Він піов геть, — відповів голос із-під канарково-жовтого балахона. — Лиив на у потребі.

Пітер намагався уявити, про що б запитала Беатріс, якби була тут, наскільки ширша картина розгорнулася б перед нею. Беа мала хист зауважувати не тільки те, що є, а й те, чого немає. Пітер поглянув на юрбу своїх вірян, невисоких на зріст людей, у вбранні пастельних кольорів, із химерними обличчями під каптурами і трохи брудними черевиками. Оазяни пильно дивилися на нього, наче на дивовижний обеліск, що передавав повідомлення з далекого світу. Позаду них, у мареві вогкої мли, бурштиново виблискували невигадливі будівлі їхнього міста. Розміститися в них могло значно більше людей, ніж сиділо тут, перед Пітером.

— Френк навчав тільки Обожнювачів Ісуса? — запитав він. — Чи всіх, хто хотів навчатися?

— Ті, хто не має любові до Іуа, не мають і бажання вития. Вони кажуть: «Для ого розмовляти мовою, вигаданою для інаких тіл?»

— А вони... ті, хто не бажав учити англійську, сердилися, що АМІК прийшов сюди?

Утім про почуття запитувати в оазян було марно. Особливо про почуття інших.

— А дуже складно, — вирішив Пітер зайти з іншого боку, — виготовляти їжу, яку ви віддаєте АМІК?

— Ми забезпеуєм.

— Але ж обсяги... Чи не... Вам не надто важко виробляти стільки їжі? Це не забагато?

— Ми забезпеуєм.

— Але чи не... Якби АМІК тут не було, ваше життя було б легшим?

— АМІК привіз тебе. Ми вдяні.

— Але... гм... — Пітер заповзявся вивідати бодай щось про те, як ставляться до присутності АМІК ті оазяни, що не є Обожнювачами Ісуса. — Кожен із вас працює, щоб виготовляти їжу, чи не так? Обожнювачі Ісуса та... гм... решта. Ви всі працюєте разом.

— Багато рук — мене роботи.

— Авжеж. Звісно. Але хіба немає серед вас таких, хто каже: «А чому ми маємо це робити? Нехай люди з АМІК вирощують їжу собі самі!»

— Уі знають — ліки потрібні.

Пітер порозмірковував над цим якусь хвилю.

— Отже, ви всі... гм... ви всі вживаєте ліки?

— Ні. Тільки дехто. Дехто з небагатьох. лава Іуу, вім Обожнюваам Іуа тут ьогодні ліки не потрібні.

— А як щодо тих, хто не любить Ісуса? Вони частіше хворіють? Це запитання викликало певну незгоду, а таке серед оазян траплялося рідко. Деякі голоси начебто стверджували, що так, Необожнювачі більше схильні до хвороб. Інші ж немов переконували в іншому, буцімто хворіли всі однаково, незалежно від того, вірили чи ні. Останнє слово було надано Обожнювачу Ісуса Номер Один, який висловив те головне, що упустили всі решта.

— Вони помруть, — виголосив Номер Один. — З ліками и без, вони помруть навіки.

Аж ось, якось надто швидко, Пітерові настав час від’їжджати. Грейнджер прибула точнісінько тоді, коли й пообіцяла: за триста шістдесят вісім годин відтоді, як вони востаннє розмовляли. Принаймні Пітер гадав, що це під’їздила саме вона.

Грейнджер попередила його, що наступного разу приїде на більшій машині, не на джипі, а на вантажівці, придатній для перевезення провізії. Справді, до Сі-2 із-за тремтливого обрію, вкрита запоною ранкового сяйва, наближалася саме вантажівка. Мабуть, гадав Пітер, селище здавалося Ґрейнджер містом примар, тому що зовні, як завжди, нічого не вказувало на те, яке насичене спілкуванням життя вирує всередині. На думку оазян, єдиним завданням вулиці було довести від одного будинку до іншого, а не збирати постійно юрби людей.

Вантажівка зупинилася біля будинку зі зображенням зірки. Вантажівка? Радше автофургон, що цілком міг би ганяти вуличками англійського містечка, розвозячи хліб чи молоко. Логотип АМІК на його боці був малий і непомітний, татуювання якесь, а не хвалькувата фірмова символіка. Аміківці-квітникарі. Аміківці — торговці рибою. На потужну мегакорпорацію нічого не вказувало.

Пітер розмішував біля церкви будівельний розчин, коли над’їхала машина Ґрейнджер. Він помітив її з відстані кількох сотень метрів. Оазяни, які весь час були зосереджені на своїй роботі, до того ж мали слабкий зір (стосовно слуху Пітер не був певен), транспорту не помітили. Цікаво, якби Пітер удав, що також не помітив і далі працював тут разом зі своєю паствою? Чи Ґрейнджер зрештою вибралася б із вантажівки й пішла б до них? Чи поїхала б на машині просто сюди, на місце будівництва церкви? Чи їй увірвався б терпець і вона поїхала б геть?

Чоловік знав, що змушувати Ґрейнджер чекати неввічливо з його боку, навіть якось по-дитячому, але йому хотілося, щоб вона видобулася зі свого металевого панцира й поспілкувалася як належить із людьми, яких вона й «людьми» відмовлялася називати і від яких у неї «мурахи по тілу бігають». Насправді ж нічого страшного чи огидного в них не було. Якщо досить довго дивитися на обличчя оазян, їхні риси припиняли викликати відразу, а безока роззявина ставала нічим не гіршою за людські ніс чи брову. Прикро, що Ґрейнджер цього не розуміє.

Пітер саме хотів було повідомити своїм товаришам по роботі, що змушений ненадовго їх залишити, коли помітив порух у дверному отворі будинку, позначеному зіркою. Звідти з’явився оазянин, йому, схоже, невідомий. Балахон його був мишастого кольору. Дверцята машини відчинилися, і Ґрейнджер вийшла, сяючи білістю одягу.

Пітер обернувся, щоб оголосити оазянам новину, але в цьому вже не було потреби: його друзі, помітивши прибуття машини, покинули роботу. Усі поклали на землю те, що тримали в руках, обережно й спокійно. Номер П’ятдесят Два — жінка, на нічим не підкріплену думку Пітера, — підіймаючись сходами з цеглиною в руках, зупинилася саме посередині. Вона глянула на цеглу, потім звела погляд на стіну, де тягучий будівельний розчин невдовзі мав застигнути. Працювати далі чи ні — вибір для неї очевидно був нелегкий, але, повагавшись декілька секунд, вона все-таки рушила сходами донизу. Неначе вирішила, що приліплювати цеглину — завдання надто важливе, щоб виконувати його, не зосередившись на ньому сповна.

Решта оазян розмовляли поміж себе своєю мовою. Єдине слово, яке Пітер зрозумів, — єдине слово, якого, певно, не існувало в їхній мові, — це «ліки». Обожнювач Ісуса Номер Один нерішуче приступив до Пітера.

— Будь лака, Пітере, — промовив він. — Як Бог не матиме розарування... Як Іу і вятий дух не матимуть розарування... Я покину зараз будувати еркву й допоможу отримати ліки.

— Звісно, — відказав Пітер. — Ходімо разом.

Юрба оазян уся аж затремтіла, коли їхніми рядами прокотилося відчутне полегшення. Цікаво, чи це Курцберґ вселив у них такий страх перед Божим невдоволенням, чи вони просто надто вже прагнуть сподобатися новому пасторові? Пітер подумки зробив собі пам’ятку, щоб за найпершої нагоди поговорити з ними про Божу милість і співчуття: «Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!»[34] — тощо. Лише треба буде відшукати іншу метафору, не пов’язану з тягловим рільництвом.

Пітер і Обожнювач Ісуса Номер Один рушили через поле. Решта оазян лишилися, наче не хотіли налякати представника АМІК своєю численною появою, а може, виявляли повагу до Обожнювача Номер Один як до свого офіційного посередника.

Оазянин у мишастому балахоні, що вийшов зустріти Ґрейнджер, стояв на тому самому місці біля машини. Жінка передала йому білу картонну коробку, і він тримав її так урочисто, як священик тримає святі реліквії, хоча коробка й скидалася на величезне упаковання для піци. Здається, він не поспішав її нікуди заносити. Невідомо, чи обмінялися вони з Ґрейнджер словами, але якщо й так, то зараз розмова урвалася, адже оазянин пильно спостерігав, як Обожнювач Ісуса Номер Один і Пітер долали відстань від місця будівництва церкви до поселення.

Ґрейнджер дивилася на них також. Одягнена вона була, як і раніше, у білу блузу й бавовняні брюки, а голову її було пов’язано хусткою. Хай якою тендітною була її хлоп’яча постать, поруч із оазянином Ґрейнджер видавалася мало не велеткою.

— Хто це? — запитав Пітер Номера Один, коли вони підійшли ближче.

— , відповів Номер Один.

— Не Обожнювач Ісуса?

— Ні.

Пітер замислився, чи є взагалі для нього бодай якась надія вивчити оазянську мову. Сама, без англійської, вона звучала так, наче поле ламкого очерету й мокрого латуку вирубували мачете.

— Ти змарнував можливість отримати свою частку ліків?

— Ліки для віх, — відповів Номер Один.

Пітер не міг сказати, був тон голосу оазянина спокійно-впевненим, жалібно-обуреним чи похмуро-рішучим.

Усі четверо зустрілися в тіні будинку із зіркою. Напис «ЛАСКАВОПРОСИМО» розмився і став геть нерозбірливим, наче хтось обкидав стіну бомбочками з фарбою.

Обожнювач Ісуса Номер Один кивнув головою Ґрейнджер.

— Я маю жаль, о тобі довелоя довго тут затриматия, — промовив він.

— Я втечу звідси так хутко, як тільки-но зможу, — відгукнулася Ґрейнджер.

Хоча жінка й намагалася жартувати, її напруження було помітним. Двигун машини працював, попри наліпку на боковому вікні, що попереджала: «ЗАОЩАДЖУЙ ПАЛЬНЕ, ДО ВЕНЕСУЕЛИ ДАЛЕКО!»

— Привіт, Ґрейнджер! — сказав Пітер.

— Як ся маєш?

Здавалося, жінка говорила з вираженішим американським акцентом, ніж Пітер собі пригадував, наче пародіювала вимову янкі. Нараз туга за Беа охопила Пітера настільки, що стало боляче, ніби його стусонули в живіт. Неначе, перебувши весь цей час без дружини, він сподівався, що зустрічатиме його вона. Замість аміківської вантажівки мав бути темно-фіолетовий «воксгол», біля нього мала стояти Беа, махаючи до Пітера так по-дитячому безтурботно, як уміла лише вона, промовляючи до коханого зі своїм неповторним йоркширським акцентом.

— Спав просто неба? — поцікавилася Ґрейнджер.

— Це так помітно?

Вона примружила очі, оглядаючи Пітера.

— Дехто засмагає. А дехто засмалюється.

— Я не відчуваю, що засмалився.

— А давно дивився у дзеркало?

— Давно, я забув узяти його зі собою.

Вона кивнула — мовляв, нічого дивного.

— За хвилину ми тебе намастимо кремом. Для першої допомоги, мабуть, уже запізно, але хоч так... — Вона глянула на Обожнювача Ісуса Номер Один та на інших оазян. — До речі, я ще не закінчила з видачею ліків. Із ким мені тут... е-е... мати справу? Кому розповідати про ліки?

— Я розумію білье за іних, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один. — Розкажи, будь лака, мені про ліки, які привезла Сьогодні, — а потім звернувся до свого одноплеменця: — , .

Оазянин підійшов ближче і трохи підняв кришку коробки під таким кутом, щоб Ґрейнджер і Обожнювач Ісуса Номер Один могли бачити, що всередині. Пітер стояв осторонь, але помітив там багато пластикових пляшечок і невеличких паперових пакетиків. Кілька з них мали барвисті закличні етикетки, на більшості було надруковано назву медикаменту.

— Гаразд, — мовила Ґрейнджер і, показуючи по черзі кожен препарат, узялася пояснювати: — У нас тут аспірин і ацетамінофен, як завжди. Це генерики.

— Назва, з якої ві іні назви йдуть, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Саме так, — погодилася Ґрейнджер. — Ще є десять пакетиків брендового ацетамінофену — тайленолу. Ми вам привозили його раніше. А в цих жовто-блакитних пакетиках льодяники від кашлю й нежитю: вони містять декстрометорфан і фенілефрин. Тобто, я не знаю, чи ви... кгм...

Жінка кашлянула. Незрозуміло, чи зумисне вдавала кашель для оазян, чи їй справді щось стало в горлі.

— А це ось диклофенак. Він має знеболювальну й протизапальну дію, допомагає проти артриту — болю в м’язах і суглобах. — Вона зігнула-розігнула лікоть, покрутила плечем, щоб показати, що болить під час артриту. — Допомагає і проти мігрені, і проти... гм... менструального болю.

Голос Ґрейнджер стишився, у ньому вчувалася безнадія. Було очевидно, що жінка не надто вірила, ніби її слова щось означають для тих, хто її слухав. Вона говорила дедалі швидше й менш виразно, майже бубоніла. Пітерові на очі траплялася й раніше така поведінка: у недосвідчених чи слабких проповідників, які намагалися завоювати вороже налаштовану аудиторію і відчували, що програють битву. Вони мимрили, запрошуючи якось, за нагоди, зазирнути до церкви, радше про Боже око, аніж справді сподіваючись, що хтось прийде.

— Ще кортизон у формі крему, який вам сподобався, у блакитних і білих тюбиках, — провадила далі Ґрейнджер. — І кілька антибіотиків. Гентаміцин. Неоміцин. Флуклоксацилін. Усі широкого спектра застосування, я вам колись уже пояснювала. Дія залежить від індивідуальних особливостей. Якби ви... е-е... якби ви коли-небудь змогли надати свої відгуки про застосування того чи іншого антибіотика, я могла би вам порадити щось краще.

— Ми раді антибіотикам, — відказав Обожнювач Ісуса Номер Один. — Але знеболювальним раді білье. У тебе є е апірин і параетамол, іних кольору і назви?

— Ні, тут тільки те, про що я вже казала. Але не забувайте, є ще диклофенак. Він дуже помічний, і його добре переносить більшість... е-е... людей. Може, щоправда, як і всі анальгетики, викликати шлунково-кишкові розлади. — Жінка машинально потерла собі живіт.

Пітер бачив, що їй кепсько, і не через шлунково-кишковий розлад.

— Ще, — далі розповідала Ґрейнджер, — цього разу я привезла зовсім інакші ліки, вони не проти болю. Раніше ви таких не бачили. Не знаю, чи буде вам із них якась користь. Себто не вам особисто, а... гм... усім, хто тут є.

— Яка назва?

— На упакованні назва «ГлюкоРепід», фірмова марка. Це інсулін. Проти діабету. Вам відомо щось про діабет? Коли організм сам не може регулювати рівень глюкози?

Оазяни ніяк не відреагували на запитання жінки: ні словом, ні порухом, лише їхні пильні обличчя всі було обернуто до Ґрейнджер.

— Глюкоза — це як, гм, цукор, — затинаючись, пояснила Ґрейнджер.

Жінка міцно притиснула пальці до спітнілої скроні, так, наче їй самій потрібне було знеболювальне.

— Пробачте, однаково з цього, напевно, не буде жодної користі. Але в нас було багато зайвого інсуліну, тож...

— Ми вдяні, — мовив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Ми вдяні, — і він поклав край стражданням Ґрейнджер, подавши знак своєму одноплеменцю закривати коробку.

Після цього все відбувалося швидко. Оазянин у мишастому балахоні та Обожнювач Ісуса Номер Один віднесли коробку з ліками до будинку, позначеного зіркою. За кілька хвилин вони повернулися, кожен ніс цибулястий лантух, притискаючи його до грудей, наче немовля. Вони завантажили лантухи до заднього відділення фургона й пішли за наступними. Після кількох таких ходок інші оазяни, усі Пітеру невідомі, долучилися, щоб допомогти. Окрім лантухів, у яких містився сушений і подрібнений білоквіт у різноманітних формах, були ще великі пластикові діжки з хитромудро приготованими концентрованими сумішами, які, коли аміківські кухарі додадуть до них воду, мали перетворитися на супи, усілякі мастива на хліб, десерти й бозна на що ще. У менших барильцях і торбах були приправи й спеції. Усі лантухи, торби й діжки було підписано фломастером. Хто нашкрябав ці криві друковані літери, якийсь аміківець чи оазянин своєю маленькою рукою в рукавичці, сказати було годі.

Пітер, на прохання Ґрейнджер, сів разом із нею в машину. Жінка скаржилася, що вологість діймає її, але він бачив із виразу її обличчя, що Ґрейнджер і не сподівається, аби він їй повірив, і що видача ліків виснажила донезмоги їй і тіло, і душу. Кабіна з кондиціонером — герметично відокремлена від багажного відділення позаду, куди складали провізію, — правила жінці за сховок, де можна було відновити сили. Ґрейнджер відвертала погляд від постатей у балахонах, що одна за одною снували перед вікнами. Що кілька хвилин підвіска машини ледь чутно здригалася, коли до багажника вантажили черговий лантух чи діжку. Напевно, довготривалі торговельні відносини з оазянами давали підставу довіряти їм на всі сто відсотків. А може, Ґрейнджер і мала би пересвідчитися, як вони виконують свою частину угоди, але не могла змусити себе це зробити.

— Якщо не пильнуватися, то недовго й рак отримати, — промовила вона, відкручуючи тюбик із маззю.

— Я почуваюся добре, — запротестував Пітер, коли жінка середнім пальцем узялася змащувати йому чоло і перенісся чимось липким. На доторк жіночої руки — руки не Беатріс — тужливий дрож пройняв Пітера.

— Твоя дружина не зраділа би, побачивши, як тобі присмалилося обличчя.

Ґрейнджер простягнула руку до дзеркала заднього огляду й повернула його так, щоб Пітер зміг подивитися на себе. Мазь блищала, і виглядало це відразливо, але, наскільки він міг бачити, шкода, завдана його обличчю, була незначною: кілька плям, трохи злущилася шкіра.

— Зі мною все буде гаразд, — промовив Пітер. — Утім дякую.

— Завжди рада допомогти, — відказала Ґрейнджер, витираючи пальці серветкою, — лише гукни мене, коли знову будемо серед цивілізації.

— Оазяни, як виявилося, досить цивілізовані. Але тобі як фармацевту, мабуть, непросто працювати, не маючи гадки, що корисно для їхньої здоров’я, а що ні.

— Пітере... — Вона відкинула голову на спинку сидіння й зітхнула. — Не чіпаймо більше цієї теми.

— Так люди завжди кажуть про те, що їх уже зачепило.

Ґрейнджер повернула дзеркало назад так, що в ньому тепер відображалося тільки її обличчя. Кінчиком серветки вона провела під лівим оком, щоб витерти туш, яка потекла. Те саме вона проробила і з правим оком. Пітер був цілком певен, що останнього разу, як він її бачив, очі жінки не було підфарбовано тушшю.

Зовні ж — невдача. Оазянин, намагаючись нести по барильцю в кожній руці, одне впустив на землю. Здійнялася хмара червонувато-коричневого пилу і вкрила його черевики, гомілки й нижню частину блідо-блакитного балахона. Інший оазянин спинився, щоб оглянути втрати, й промовив:

— Кория.

— Кория, — підтвердив перший.

Кілька секунд вони обоє стояли, споглядаючи шкоду. Вологий верткий вітерець підхопив розсипані прянощі з білоквіту й розвіяв їх у повітрі. Припорошений балахон потьмянів і вкрився блискучими плямами. Відтак, не промовивши більше ані слова, обидва оазянина повернулися до роботи.

Пітер опустив вікно, щоб перевірити, чи в повітрі пахне корицею. Не пахло. Однак штучну прохолоду всередині машини одразу було порушено потужною теплою хвилею.

— Будь такий ласкавий зачинити! — не сподобалося це Ґрейнджер.

Пітер підняв вікно, і кондиціонер відновив свою роботу. Струминки вологої пари, потрапивши в пастку, шугали кабіною, наче за ними хтось ганявся. Шукаючи, де б їм прослизнути чи куди всотатися, вони проносилися, торкаючись Пітерового обличчя, колін, потилиці. Ґрейнджер також відчувала їх і здригалася.

— Ти бачила, як вони розсипали корицю? — запитав Пітер.

— Угу.

— Так добре, що вони з цього не робили якоїсь великої трагедії. Той, хто впустив барильце, себе не звинувачував і не побивався, а його товариш не картав його і не здіймав галасу. Вони просто відзначили, що сталося, і пішли працювати далі.

— Авжеж, це страшенно надихає. Я могла би сидіти отак цілісінький день і дивитися, як вони кидають на землю нашу їжу.

— Однак маю зауважити, — мовив Пітер, — що всі аміківці також видаються мені розсудливими і спокійними.

Хоча він і сказав це, але мусив визнати, що Ґрейнджер, мабуть, виняток.

— Атож, — погодилася жінка. — Жодних трагедій.

— Тобто... Це таке правило? Наче вимога?

Ґрейнджер розсміялася.

— Та ні. Нам дозволено лишатися самими собою, милими й пухнастими. У межах розумного.

Кондиціонер знову охолодив повітря, і Ґрейнджер закутала шию хусткою.

Оазяни досі зносили провізію до фургона. Лантухи вже завантажили повністю, але пластикові діжки, усі наповнені вигадливими виробами з білоквіту, надходили далі. Чимало праці землеробів і кухарів пішло на те, щоб приготувати стільки харчу. Здавалося б, такий надмірний труд, таку кількість продовольства проміняно на два-три пакетики з ліками. Ну гаразд, трохи більше, але ж усе одно...

— А звідки в АМІК стільки зайвих ліків? — запитав Пітер.

— Це не зайві ліки, — відказала Ґрейнджер. — Нам надіслали додаткові припаси, саме для цього. Кожен корабель привозить нову партію ліків: частина для нас, частина — для них.

— Наче якась військова операція, — мовив Пітер.

— Та ні. Перевозити ліки не складно й не дорого. Вони малогабаритні й важать небагато. Якщо порівнювати з журналами, чи... гм... ізюмом... чи пепсі-колою. Чи, звичайно ж, із людьми.

Схоже, у багажник завантажили останню діжку. Пітер видивлявся в тоноване скло, шукаючи очима Обожнювача Ісуса Номер Один, але ніде його не бачив.

— Я зроблю все, що зможу, щоб виправдати витрати на своє перевезення, — сказав Пітер.

— Ніхто тобі не дорікає, — відповіла Ґрейнджер. — Ці... люди — оазяни, як ти їх називаєш — хотіли тебе й отримали. Тож усі щасливі, чи не так?

Але Ґрейнджер не виглядала щасливою. Вона заходилася налаштовувати дзеркало заднього огляду. Це їй вдалося не відразу, і рукав її блузки зіслизнув із зап’ястка аж до ліктя. Пітер помітив шрами на її передпліччі, рубці від ран, заподіяних самій собі, давно загоєних, однак незгладимих. Історія, написана на тілі. Він знав багато людей, які заподіювали рани самі собі. Вони завжди були прекрасними. Дивлячись на шрами Ґрейнджер, Пітер уперше усвідомив, що вона прекрасна також.

12 Майже напевне, саме тоді це й сталося

Двигун вуркотів, машина везла Пітера у, як висловилася Ґрейнджер, цивілізацію. Повітря в кабіні було прохолодне й чисте. Несподівано для Пітера краєвид зовні перемінився. Не одну сотню годин земля під ногами була єдиним незмінним довкіллям для його повсякденної діяльності — сталим і тривким під однотонним небом, знайомим до найменшої дрібнички. Тепер мерехтливі образи за тонованими вікнами здавалися йому якимись нереальними. Пітер притулився обличчям до скла і спробував озирнутися назад, щоб побачити поселення ще раз. Але воно вже зникло з очей.

Ґрейнджер вела машину як зазвичай, із безтурботністю й упевненістю майстра своєї справи, але, здавалося, щось її непокоїло, дратувало. Тримаючи кермо, жінка водночас барабанила по клавішах приладової панелі, змушуючи цифри й символи танцювати на смарагдовому екрані. Ґрейнджер потерла очі, часто закліпала і, очевидно вирішивши, що на її контактні лінзи занадто сильно дме, переналаштувала кондиціонер.

Як дивно було знову опинитися в машині! Усе своє життя — розумів він це чи ні — Пітер провів у машинах. Сучасні будинки були машинами. Торгові центри були машинами. Школи. Автомобілі. Потяги. Міста. Усе це хитромудрі технологічні споруди, всередині яких лампочки й двигуни сполучаються між собою дротами. Ти вмикаєш їх і більше про них навіть не замислюєшся, тимчасом як вони розніжують тебе своїми штучними послугами.

— Схоже, ти став королем Міста Потвор... — недбало зауважила Ґрейнджер, а потім, не встиг Пітер дорікнути їй за грубість і неповагу, додала: — Як, без сумніву, сказав би дехто з моїх аміківських колег.

— Ми працюємо разом, — відповів Пітер. — Оазяни і я.

— Ти так кажеш, ніби ви працюєте одне для одного. А натомість вони роблять саме те, що потрібно тобі, хіба не так?

Пітер упівоберта глянув на Ґрейнджер. Жінка не відривала погляду від місцевості попереду. Пітер не здивувався б, якби побачив, що вона жує жуйку. Це цілком відповідало б її тону.

— Вони прагнуть більше дізнатися про Бога, — промовив Пітер. — Тому ми будуємо церкву. Звісно, будівля не обов’язкова: молитися можна будь-де. Але церква допомагає зосередитися на спілкуванні з Богом.

— Одразу видно, що це вам не жарти, еге ж?

Знову Пітер обернувся й поглянув на жінку, цього разу пильно й вимогливо, доки вона не відповіла йому скісним поглядом.

— Ґрейнджер, — запитав він, — чому мені здається, ніби ми помінялися ролями? А саме під час цієї нашої розмови. Адже це власне ти — працівник гігантської корпорації, яка заснувала тут колонію. А пастор із лівацькими поглядами — це я, і саме мені належить перейматися тим, чи цих куцанів, бува, не визискують.

— Гаразд, — легко погодилася Ґрейнджер, — намагатимуся бути стереотипнішою. Може, кава зарадить.

Жінка взяла з підлоги термос і притулила його так, щоб не впав, до свого стегна. Тримаючи кермо лівою рукою, правою вона спробувала зняти щільно закручений ковпачок. Її рука тремтіла.

— Дозволь допомогти.

Ґрейнджер простягнула йому термос. Пітер відкрутив ковпачок і налив жінці масно-коричневої рідини. Кава вже охолола, тож не парувала.

— Ось, тримай.

— Дякую, — сказала Ґрейнджер і відсьорбнула. — Але ж і гидота!

Пітер засміявся. Зблизька обличчя жінки здалося йому якимсь дивним. Вродливим, однак несправжнім, схожим на ливарну форму для обличчя пластмасової ляльки. Губи були занадто бездоганними, шкіра — надміру блідою. Але, може, в усьому була винна золота заграва на сході; можливо, Пітер за ці останні триста шістдесят вісім годин так звик до вигляду оазян, що почав сприймати їхні обличчя як норму. А Ґрейнджер у цю норму не вписувалася.

— Слухай-но, я щойно ось про що подумав, — мовив Пітер. — Ці ліки, які ти возиш, їх же призначено саме для оазян, так?

— Так.

— Але мені здалося, коли ти говорила з Обожнювачем Ісуса Номер Один...

— Обожнювачем кого?

— Обожнювачем Ісуса Номер Один. Це його ім’я.

— Це ти так його назвав?

— Ні. Це він сам себе так назвав.

— Он як!

Обличчя жінки не виражало нічого, тільки, можливо, десь у кутиках рота заблукала глузлива посмішка. Пітер не був певен, чи то Ґрейнджер геть не схвалює його дій, чи то просто вважає всю цю справу безглуздою.

— У будь-якому разі, — правив своєї Пітер, — коли ти казала про діабет, мені здалося, що оазяни навіть гадки не мають, що таке той діабет. Навіщо ж тоді давати їм інсулін?

Ґрейнджер допила каву й накрутила ковпачок на термос.

— Мабуть, мені просто не хотілося його викидати, — відказала вона. — Інсулін був не для оазян, а для нас. Але нам він більше не потрібен. — Жінка замовкла на кілька секунд. — Северин помер.

— Северин? Той чоловік, із яким я летів?

— Ага.

— Він діабетик?

— Був діабетиком.

Пітер спробував пригадати той переліт із Северином. Здавалося, це було в якомусь іншому житті, значно давніше, ніж кілька тижнів тому.

— Коли він помер?

— Минулої ночі. Тут це нічого не пояснює, я знаю. Ближче до кінця ночі. — Ґрейнджер поглянула на годинник. — Вісімнадцять годин тому. — Вона помовчала ще якусь хвилю. — Тобі проводити похорон. Якщо маєш бажання, себто.

Пітер спробував знову подумки повернутися до тих часів, коли перебував у товаристві Северина. Пригадав, як Бі-Джи запитав Северина, якої той віри, а той відповів: «Ніякої. І так воно буде й надалі».

— Може, Северин не хотів би ніякого обряду? Він не сповідував жодної релігії.

— Багато хто не сповідує жодної релігії. Але річ у тому, що ми не можемо просто так укинути мертву людину до крематорію, навіть не попрощавшись із нею.

Якусь мить Пітер порозважав над цим.

— А можеш... е-е... хоча б натякнути мені, прощання якого гатунку більшість працівників сприймуть...

— Цілковито на твій розсуд. У нас є католики, є баптисти, є буддисти... Назви будь-яку релігію — у нас трапляться її послідовники. На твоєму місці я не сушила б собі цим голови. Тебе вибрали, тому Що... Ну гаразд, скажімо так: якби ти був фанатичним п’ятидесятником чи фанатичним будь-ким, тебе тут не було б. Хтось докладно переглянув твоє резюме і вирішив, що ти даси собі раду.

— Дам раду з похороном?

— Даси раду... з будь-чим. — Ґрейнджер стиснула руками кермо і глибоко зітхнула. — Із будь-чим.

Якийсь час Пітер сидів мовчки. За вікнами далі миготів краєвид. Густі пахощі білоквіту в різних формах почали просякати з багажного відділення в кабіну й невдовзі заполонили її.

«

Дорогий Пітере

Ми у великій біді

Пітер роздягнувся, але досі не встиг помитися. Він сидів голий у своїй кімнаті, і на шкірі в нього виступили сироти: «У великій біді».

Його дружина написала й надіслала йому ці слова два тижні або, якщо бути точнішим, дванадцять днів тому. Перші дві доби його перебування в поселенні вона мовчала, очевидно свідома того, що Пітер зможе прочитати її листа, лише коли повернеться. І, попри це, третього дня Беа таки написала. Вона написала ще одинадцять повідомлень, й усі вони зберігалися в яскравих комірках унизу екрана. На кожній комірці стояло число — дата, коли було надіслано листа. Для його дружини всі ці листи вже стали історією. Для Пітера ж вони були застиглим теперішнім, яке йому лишень належало пізнати. У голові Пітерові гуділо: він прагнув відкрити листи негайно, одинадцятьма швидкими ударами пальців розламати всі ці комірки, і водночас він знав, що прочитати зможе їх тільки по черзі.

Пітер міг почати читати листи ще годину тому, в машині, коли повертався з поселення. Але Ґрейнджер була в такому дивному настрої, що йому не хотілося просити її повідомити, коли вони під’їдуть до аміківської бази достатньо близько, щоб «постріл» міг працювати. Хоча загалом Пітер не був потайний і сором’язливий, він почувався ніяково від думки, що глибоко особисте листування з дружиною доведеться читати, сидячи поруч із Ґрейнджер. Раптом Беа необережно згадає про щось інтимне? Щось, пов’язане зі сексом? Ні, краще вже стримати свою нетерплячку й дочекатися, коли він буде сам.

Увійшовши до своєї кімнати, Пітер роздягнувся, сповнений рішучості насамперед стати під душ. Останні кілька тижнів, працюючи з оазянами й ночуючи просто неба, він звик до поту й пилюки, але поїздка назад на базу в машині з кондиціонованим повітрям знову пробудила в Пітера усвідомлення того, який він брудний. Чоловік добре пам’ятав це відчуття ще з часів свого безхатнього проживання, коли хтось запрошував його до свого чистісінького дому, а Пітер сидів на самому краєчку канапи зі світлого велюру, соромлячись того, що може замастити її своєю брудною дупою. Тож, зайшовши до свого номера, він вирішив, що, доки «постріл» розігрівається, проводить стандартну перевірку своїх електронних нутрощів, Пітер встигне швиденько помитися. Однак листи Беатріс несподівано завантажилися миттєво. І ця їхня раптова поява стримала Пітера, змусивши немитим сісти за «постріл».

Ми у великій біді, — писала Беа. — Я не хочу турбувати тебе, коли ти так далеко і нічим не можеш допомогти. Але все летить у прірву. Звісно, я не маю на увазі нас із тобою, милий. Я маю на увазі все загалом, усю країну (мабуть). У нашому місцевому супермаркеті більшість полиць порожні, на них лише наліпки з вибаченнями. Учора не було ані свіжого молока, ані хліба. Сьогодні зникло все ультрапастеризоване, підсолоджене й згущене молоко, розібрали навіть забілювач кави. Немає вже ні мафінів, ні бубликів, ні коржиків, ні чапаті[35] — анічогісінько. Я чула, як у черзі двоє затято сперечалися стосовно того, скільки паковань заварного крему має бути дозволено купувати одній людині. Згадувалася «моральна відповідальність».

У новинах кажуть, що проблеми з постачанням харчів виникли через безлад на дорогах після землетрусу в Бедворті, що стався кілька днів тому. Судячи за тим, що показують, це схоже на правду. (Ти ж знаєш, як розчахується верх пирога, коли він надто швидко сходить у духовці? Саме такий вигляд має довгий відрізок шосе М6.) На інших дорогах зараз, певна річ, суцільні затори від машин, що поїхали в об’їзд.

Але, з іншого боку, якщо подумати, то південніше зони землетрусу мало би бути достатньо пекарень і молочарень. Я маю на увазі, що ми не настільки залежні від вантажівок, які їдуть по М6 аж із Бірмінгема, щоб привезти нам буханець хліба! Я підозрюю, що все це — просто свідчення того, як невміло супермаркети провадять свої справи; б’юся об заклад, вони просто не здатні так швидко перелаштуватися на інших постачальників. Якби ринку дозволили реагувати на такі події органічніше (гра слів тут випадкова), то, я певна, пекарні й молочарні в Саутгемптоні чи деінде залюбки скористалися б можливістю.

Хай там як, землетрус у Бедворті — це тільки частина всієї історії, хай що там розповідають у новинах. Труднощі з постачанням харчів виникли вже давним-давно. А погода стає дедалі дивнішою. Тут у нас тепло й сонячно (хвала Господу, килими нарешті просохли), а в інших місцях пройшли аномальні зливи з градом, таким великим, що позабивало людей. Людей позабивало градом!

Мушу сказати, для новинарів це був вдалий тиждень. Їм не бракувало захопливих сюжетів: землетрус, град, ще й — увага, приготуватися! — мальовничий бунт у середмісті Лондона. Усе почалося з мирної акції протесту проти воєнних дій у Китаї, а закінчилося підпаленими машинами, вуличними бійками, кийками поліціянтів — увесь набір. Навіть кадри того, як потім прибирають вулиці, вдалися на славу: з кам’яних левів на Трафальгарській площі скрапує штучна кров (червона фарба), а бризки справжньої багряніють на асфальті. Оператор, мабуть, ледь не впісявся від захвату. Мені прикро, що мої слова можуть видатися цинічними, але наші ЗМІ збуджуються неймовірно від отаких подій. Ніхто, здається, не засмучується, моральних обмежень жодних, для них це лише найсвіжіші новини, насичені видовищем. А доки ці фотогенічні нещастя відходять у минуле, звичайні люди живуть далі, щосили намагаючись змиритися зі щоденними негараздами.

Та однаково мені не варто так сильно намагатися зрозуміти, як усе влаштовано у світі. Тільки Бог це розуміє, Він керує усім. А мені жити своїм життям, ходити на роботу. У нас тут зараз чудовий ранок, сонячний і прохолодний; на картотечній шафці на осонні посопує Джошуа. Моя зміна починається аж о пів на третю, тож зараз я візьмуся до своїх хатніх справ, а потім приготую собі щось на вечерю, щоб увечері, коли повернуся з роботи, попоїсти як слід замість запихатися канапкою з арахісовим маслом, як то я зазвичай роблю. Поснідати мені б теж не завадило, щоб трохи набратися сили, але вдома немає нічого, чим би мені хотілося поласувати. Мене ламає без вівсянки, наче наркомана без дози! Зараз я сьорбаю холодний жасминовий чай (ще з тих запасів, які лишилися після від’їзду Людмили), тому що звичайний чай без молока мені не смакує. Чим же ще доведеться мені поступитися?

Отож, я знову тут (щойно ходила до дверей забирати пошту). Якісь люди з Гастінґса надіслали нам дуже гарну листівку з подякою за нашу доброту — не можу ніяк пригадати, що вони мають на увазі, але вони запрошують нас у гості. Навряд чи тобі зараз це вдасться! Ще прийшов лист від Шейли Фрейм. Пам’ятаєш її? Це мати Рейчел і Біллі, дітей, які зробили той колаж із Ноєвим ковчегом, що висить у нас на стіні. Рейчел уже дванадцять, і з нею все «гаразд», повідомляє Шейла (хай що б це означало), а Біллі чотирнадцять, і в нього серйозна депресія. Ось чому жінка написала нам. Із її листа небагато можна зрозуміти, мабуть, вона писала його дуже схвильованою. Увесь час згадує про «снігового барса» — либонь, гадає, що ми маємо знати щось про нього. Я намагалася їй зателефонувати, але вона на роботі. А я буду вдома ввечері не раніше як пів на дванадцяту. Спробую, мабуть, сконтактувати з нею із лікарні під час перерви.

Що ж, досить про моє буденне й одноманітне життя без любого чоловіка. Розкажи мені, будь ласка, що там у тебе. Як шкода, що я не можу побачити твого обличчя! Не розумію, чому такий пристрій, як цей, що дозволяє нам спілкуватися, не міг би надсилати ще й світлини! Але, мабуть, я хочу надто багато. Диво вже те, що ми маємо змогу читати листи одне одного на такій паморочливій відстані. Звісно, якщо ти ще маєш змогу їх читати... Будь ласка, напиши мені якнайскоріше, щоб я знала, що в тебе все гаразд.

Мабуть, мені належало б розпитати більше про твою місію, поцікавитися чимось конкретним, але, по правді сказати, ти небагато розповідаєш мені про неї. Я знаю, ти радше промовець, ніж письменник. Пригадую, як я сиділа поміж вірян, коли ти проповідував, бачила, як ти позирав у свої нотатки — ті, які нашкрябав на клаптику паперу напередодні ввечері, — і знала, що там лише кілька не пов’язаних між собою фраз — і, попри це, якою чудовою, якою красномовною і чіткою була твоя промова, складена настільки добре, що цілу годину всі сиділи наче зачаровані. Я тоді так захоплювалася тобою, мій милий! Як би я хотіла почути, що ти говориш своїй новій пастві! Ти, напевно, не записуєш своїх проповідей до них? Чи того, що вони кажуть тобі? Я зовсім НЕ ЗНАЮ цих людей, і це мене дуже засмучує. Напевно, ти вчиш їхню мову?

Кохаю

Беа

Пітер потер обличчя руками; масний пітнявий бруд темними зернятами лишився на його долонях. Лист Беатріс збурив і спантеличив його. Донині він так іще не почувався. Протягом свого перебування серед оазян, занурений у роботу, Пітер був спокійний і врівноважений. Коли іноді його щось і бентежило, то це було приємне збентеження. Зараз же Пітер почувався ні в сих ні в тих. Груди йому наче здавило залізним обручем.

Він пересунув курсор на екрані «пострілу» до наступної за чергою комірки й відкрив листа, якого Беатріс надіслала йому лише за двадцять годин після попереднього. У неї тоді мала бути глупа ніч.

Мені тебе бракує

Ох, як мені тебе бракує! Я не знала, що буде так тяжко. Я гадала, час промайне швидко і я незчуюся, як ти вже будеш удома. Коли б мені тільки пригорнутися до тебе бодай раз, обійняти міцно-преміцно хоч на кілька хвилин, я б витримала, якби тебе знову не стало поряд. Навіть десять секунд допомогли б. Лише десять секунд, щоб обхопити тебе своїми руками. І тоді я могла би спати

І наступного дня:

У новинах страшні, жахливі повідомлення. Я не витримую: я не можу читати, не можу дивитися. Сьогодні хотіла відпроситися з роботи додому. Усю перерву просиділа, плачучи, у вбиральні. Ти так далеко, так невимовно далеко, жоден чоловік ніколи ще не був так далеко від своєї жінки; на єдину думку про цю неосяжну відстань мені стає зле. Я не знаю, що не так зі мною. Вибач, що плачуся перед тобою. Я знаю, це не допоможе тобі виконувати роботу. Ох, як би я хотіла, щоб ти був поруч! Голубив мене. Обіймав. Цілував.

Ці слова сильно зачепили Пітера. Він хотів почути від Беа подібне, але тепер, коли отримав такого листа, то засмутився. Два тижні тому йому бракувало її тіла, і страшенно хотілося прочитати, що й вона відчуває те саме. Так, звісно, вона переконувала, що скучила за ним, що хоче його обійняти, але загалом настрій листів був діловий, заклопотаний, наче Пітерова присутність — швидше розкіш, ніж потреба. Беа здавалася такою впевненою в собі, що Пітер замислювався, чи ж він, підбурюваний своїм тестостероном, не поринув у жалюгідні саможалощі. А якщо й ні, то, може, саме так видавалося його дружині?

Щойно він опинився на своєму місці серед оазян, його невпевненість у собі зникла. Пітерові просто ніколи було розмірковувати над цим. А поклавшись на звичну для нього й Беа спільність почуттів, він припустив — якщо взагалі замислювався над цим, — що й Беа відчуває те саме, що вона далі живе собі своїм звичним життям, що її кохання до нього — наче колір її очей: нікуди не зникає, але в жодному разі не заважає жити.

Натомість, виявляється, доки він клав каміння, будуючи свою церкву, і щасливо похропував у гамаку, його дружина страждала.

Пітерові пальці зависли над клавіатурою — він вагався, чи відповідати негайно. Але ж як він відповість, коли Беа надіслала йому ще дев’ять листів, дні й години яких уже минулися для неї, але не для Пітера, який іще нічого про них не знав?

Він відкрив наступну комірку.

Дорогий Пітере!

Будь ласка, не турбуйся за мене. Я вже опанувала себе. Навіть не знаю, чого це я так розклеїлася. Може, недоспала? А може, атмосферний тиск винен — останні кілька тижнів дуже тиснуло на голову. Знаю, я писала, що в нас хороша погода, і це правда, адже надворі сонячно й тепло. Але ночі задушливі і тяжко дихається.

Кілька днів тому великий шмат Північної Кореї стерло з лиця Землі. Не ядерною бомбою і не вибухом на атомній станції, а ураганом, який назвали «Тораджи». Він прийшов із Японського моря і, «наче катана, пронизав країну» (порівняння, звісно, не я придумала). Десятки тисяч загинули, мабуть, понад мільйон лишилися без даху над головою. Спершу їхня влада заперечувала величезні масштаби руйнувань, тож ми мали хіба що супутникові знімки. Це було якесь сюрреалістичне видовище: жінка у жовтому костюмі, пошитому на замовлення, з бездоганною зачіскою і пофарбованими нігтями, стоїть перед гігантською картиною на проекторі, вказує на якісь плямки й цятки і пояснює, що вони означають. Ти розумієш, що там десь — купа понищених будинків і мертвих тіл, але в тебе перед очима тільки ці руки, гарні, доглянуті, що рухаються перед зображенням, яке здається творінням абстракціоніста.

Пізніше північнокорейський уряд дозволив Китаю і Південній Кореї надіслати рятувальників на допомогу, і звідти почало надходити справжнє відео. Пітере, я бачила те, чого воліла б ніколи не бачити. Може, саме тому я так страшенно затужила за тобою. Звісно, я кохаю тебе, я скучила за тобою, і ти мені потрібен. Але я також мушу дивитися на все це РАЗОМ із тобою або не бачити нічого цього взагалі.

Я бачила велику бетонну споруду, схожу на гігантську буду для свиней, чи як там називають ті будівлі на фермах, де тримають свиней. Її дах визирає з-під мулистої води посеред величезного озера. Ватага людей кирками намагається прорубати дах, це їм не дуже вдається. Тоді вони вибухівкою пробивають у ньому діру. З отвору огидним місивом булькотить якась каламуть. Там люди. Люди у воді. Перемішані, як... Я не хочу цього описувати. Я ніколи цього не забуду. Навіщо нам це показують? Навіщо? Ми ж нічим не можемо допомогти! Потім я бачила, як селяни замість мішків із піском використовують трупи. Я бачила рятувальників із примотаними до голови свічками, лій стікав їм по щоках. Як таке можливе у двадцять першому столітті? Я дивлюся відео високої якості, зняте мікрокамерою, захованою в когось у капелюсі чи ще де, а життя рятують методами наче з кам’яного віку!

Я б написала більше, хай мені й не хочеться це пригадувати. Я б надіслала тобі світлини, хоча й воліла би стерти їх назавжди зі своєї пам’яті. Мабуть, це найниціша форма егоїзму — прагнути перекласти на когось власний тягар. Але який же в МЕНЕ тягар — сидіти вдома на канапі, жувати локричні цукерки і дивитися, як у далекій країні в мутних водовертях плавають трупи і як діти стоять у черзі за шматком брезенту?

Сьогодні вранці мене спитали на роботі: «І де ж у цьому всьому Бог?» Я не дозволила втягнути себе в суперечку. Ніколи не розуміла, чому люди запитують таке. Коли спостерігаєш трагедію, треба запитувати: «А де ж МИ у цьому всьому?» Я завжди намагалася мати відповідь. Але зараз, здається, не маю. Молися за мене.

Кохаю

Беа

Пітер стиснув руки одна одною. Долоні були липкі від бруду, старого й свіжого поту. Він підвівся й пішов до душової кабіни. Напружений член із кожним кроком кумедно гойдався. Пітер став під металеву головку душу, повернув кран і підставив обличчя під струмінь води. Шкіра на голові запекла, коли вода просякла під його закошлачене волосся, відшукуючи дрібні ранки й подряпинки, про які він навіть не здогадувався. Спершу крижана, вода швидко потепліла й, наче хмарою, огорнула Пітера, змиваючи з нього бруд. Із заплющеними очима він тримав уже майже ошпарене обличчя під потужним струменем водяних бризок. Пітер накрив руками свої яєчка і притискав член до живота, аж доки не бризнуло сім’я. Тоді він намилився з голови до ніг і ретельно вимився. Вода, що, закручуючись, входила до зливного отвору, була сірою значно довше, ніж Пітер очікував.

Помившись, він далі стояв під гарячим душем, і стояв би так ще з півгодини чи й більше, якби вода раптом не потекла тоненькою цівкою. На світлодіодному індикаторі всередині душової кабіни спалахнули цифри 0:00. Аж тепер Пітер дотямив, навіщо потрібен цей пристрій. Ну звісно! Це ж очевидно, що використання води має бути обмежено вбудованим таймером. Просто річ у тому, що АМІК була американською корпорацією, а сама думка про ощадливу американську корпорацію, яка береже ресурси, здавалася геть неймовірною.

Коли у водостоці перестало булькотіти, Пітер усвідомив, що звук, який він чув уже тривалий час, долинає не з труб, як йому спершу здавалося. Насправді це хтось стукав у двері.

— Привіт, — сказала Ґрейнджер, коли він відчинив.

Побачивши Пітера, що стояв перед нею мокрий, обмотаний тільки рушником, запнутим на поясі, жінка лише злегка блимнула очима. До грудей Ґрейнджер притискала теку з паперами.

— Вибач, я тебе не чув, — перепросив Пітер.

— Я стукала голосно, — зауважила жінка.

— Я гадав, тут буде якийсь дзвінок, чи зуммер, чи домофон, чи ще щось.

— АМІК не надто витрачається на необов’язкові пристосування.

— Так, я помітив. Це одна з тих несподіваних якостей вашої корпорації, які мене захоплюють.

— Боже мій! Дякую! — сказала Ґрейнджер. — Так приємно це чути.

«Постріл» за Пітеровою спиною видав м’який звук, наче зітхнув: так він робив завжди, коли екран гаснув, щоб заощаджувати енергію. Пітер пригадав Північну Корею.

— Ти чула про Північну Корею? — запитав він.

— Це країна десь в... е-е... десь в Азії, — відказала Ґрейнджер.

— Там сталося лихо: жахливий ураган спустошив усю країну. Десятки тисяч осіб загинули.

Ґрейнджер часто-часто закліпала й ледь не затремтіла. Але за мить уже опанувала себе.

— Трагічно, — промовила вона. — Але ми цьому ніяк не зарадимо. — Вона простягнула Пітерові теку. — Тут усе, що ти завжди хотів знати про Артура Северина, але боявся запитати.

Пітер узяв досьє.

— Дякую.

— Похорон через три години.

— Гаразд. А скільки це буде в... е-е, — Пітер невиразно змахнув рукою, сподіваючись цим рухом передати різницю між часом, до якого він звик, і часом, який існує тут і зараз.

Ґрейнджер усміхнулася, не роздратувавшись через його нетямущість.

— Три години, — повторила вона й підняла руку, показавши годинник на зап’ястку. — Три години — це три години.

— Я не думав, що мені так пізно повідомлять, — промовив Пітер.

— Розслабся. Ніхто не чекає від тебе плачевної оди на п’ятдесят сторінок. Просто скажеш кілька слів. Усі ж розуміють, що ти його добре не знав. Так ніби й легше.

— Безсторонній підхід?

— Саме це нам і обіцяють усі великі релігії, хіба ні? — Ґрейнджер знову підняла руку з годинником. — Я зайду, щоб забрати тебе о пів на другу.

Більше нічого не сказавши, жінка пішла й зачинила за собою двері саме тієї миті, коли рушник сповз із Пітера.

— Ми зібралися тут, — звернувся Пітер до принишклих, серйозних слухачів, — щоб ушанувати пам’ять людини, яка ще минулого світанку жила, ходила й дихала, подібно до нас із вами.

Пітер поглянув на труну, що стояла перед крематорієм на металевій підставці з коліщатками. Усі присутні мимоволі теж глянули в той бік. Домовину було виготовлено з картону вторинної переробки, який мав глянсуватий полиск фруктової глазурі, щоб скидатися на міцну деревину. Підставка була така сама, як ті, що трапляються в аеропортах під рентгенівськими апаратами для огляду багажу.

— Людини, що дихала легенями, — вів далі Пітер, — легенями, що були вже, можливо, трохи зношеними, втім справно виконували свою роботу, постачаючи кисень у кров, у таку саму кров, що тече в жилах кожного, хто стоїть зараз тут.

Голос Пітера звучав гучно й чисто, навіть без підсилення, але бракувало лункого відголосся, як у церквах чи просторих залах для зібрань. Похоронна кімната, хоч і велика, мала слабку акустику, а піч усередині крематорію гуділа так, що здавалося, наче десь далеко пролітав реактивний літак.

— Дослухайтеся до вашого серцебиття, — сказав Пітер. — Відчуйте ледь помітне тремтіння у грудях, коли ваш організм функціонує чудесним чином. Це тремтіння таке тихе, таке слабке, що ми не надаємо йому значення, не цінуємо його. Ми, можливо, не завжди це усвідомлювали, день у день навіть не замислювалися про це, але ми поділяли цей світ разом із Артом Северином, і він поділяв його разом із нами. Тепер сонце знову зійшло, почався новий день, але Арт Северин змінився. І ми зібралися сьогодні тут, щоб сміливо зустріти цю зміну.

На похорон прийшло п’ятдесят дві людини. Пітер не був певен, який відсоток це становить від загальної кількості аміківців. Жінок було тільки шестеро, разом із Ґрейнджер; решта були чоловіки, через що Пітер замислився, чи це Северин не заслужив поваги серед жінок, з якими працював, чи ця пропорція просто відображає розподіл статей на базі. Усі були вдягнуті у свій звичний робочий одяг. Траурного чорного вбрання не було ні на кому.

Бі-Джи і Туска стояли в перших рядах. Поголеного Туску в його фірмових кросівках, просторій зеленій сорочці та камуфляжних штанах упізнати було майже неможливо. Натомість Бі-Джи, найдебелішого серед усіх присутніх, як завжди, годі було з кимось сплутати. Борідка його була підстрижена з міліметровою точністю. Біла футболка пристала до м’язистих грудей, наче фарба. Зі стегон звисали білі зім’яті шаровари, їхні холоші волочилися по землі, накриваючи начищені до блиску туфлі, які зовсім тут не личили. Руки Бі-Джи тримав складеними на грудях, а вираз його обличчя був спокійний і велично-поблажливий. А ось кількох людей у задніх рядах виверти вступної частини поминальної промови, схоже, дещо здивували і спантеличили.

— Артур Лоренс Северин помер молодим, — сказав Пітер, — але він прожив багато життів. Він народився у Бенді, штат Ореґон, сорок вісім років тому. Усиновлений Джимом і Пегґі Северин, справжніх своїх батьків він не знав. Названа родина подарувала йому щасливе і жваве дитинство. Джим лагодив і підтримував у належному стані наметові містечка, мисливські будиночки й військові застави. У десять років Арт уже вмів водити трактор, працювати з бензопилою, міг навіть уполювати оленя — мало кому в дитинстві дозволяють такі небезпечні заняття. Усе йшло до того, що він успадкує сімейну справу. Але тут його названі батьки розлучилися, і Арт почав уплутуватися в халепи. Свої юнацькі роки він провів, потрапляючи до дитячих виправних установ і виходячи з них на реабілітаційні програми. Коли він подорослішав достатньо для того, щоб сісти у в’язницю, то вже мав за собою довгий список порушень, серед яких вживання креку й керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння.

Обличчя присутніх пожвавилися. То на одному, то на іншому з’являвся зніяковілий вираз, вираз цікавості й занепокоєння. Голови нахилено, брови насуплено, губи міцно стулено. Прискорене дихання. Діти захопилися розповіддю.

— Арта Северина було випущено з в’язниці за хорошу поведінку, і невдовзі він знову ходив вулицями Орегону. Щоправда, недовго. Зневірившись через те, що у Сполучених Штатах влаштуватися на роботу колишньому малолітньому злочинцю було вкрай тяжко, Арт перебирається до Малайзії, у штат Сабах, де починає продавати інструменти, поза тим приторговуючи наркотиками. Саме там він познайомився з Камелією, місцевою підприємницею, Що постачала дівчат для втіхи працівникам лісової промисловості. Арт із Камелією покохали одне одного, одружилися і, хоч дружині вже було за сорок, народили двох доньок, Норуі Пао-Пей, яку завжди називали Мей. Коли влада закрила бордель Камелії, а справу Арта потіснили конкуренти, він знайшов собі роботу в торгівлі деревиною і лише тоді виявив, що його цікавить усе, пов’язане з ерозією ґрунту. Це захоплення вже не полишало його.

Пітер рушив до труни з добре виваженою впевненістю. Рука, в якій він тримав Біблію, була відставлена вбік, і всі могли бачити, що між сторінками Святого Письма було затиснуто пальцем клаптик паперу з написаними на ньому рукою словами.

— Наступне своє життя Арт Северин прожив у Австралії, — сказав Пітер, дивлячись на блискучу поверхню домовини. — Компанія, що розгадала його здібності, оплатила Артові навчання в Сіднейському університеті, де він студіював геотехніку та механіку грунтів. Він — цей хлопчина, що залишив школу якихось дев’ять років тому — закінчив університет за нечувано короткий час, і незабаром не одна інженерно-технічна фірма прагнула залучити Арта до себе, адже мало хто розумів поведінку ґрунтів так глибоко, як він, і мало хто міг, як він, виготовити на замовлення будь-яке обладнання. Арт міг би розбагатіти на патентах, але він ніколи не вважав себе винахідником, лише простим трудівником, що, як казав він сам, «схиблений на всякому мотлосі».

Натовп схвально зашелестів. Пітер поклав вільну руку на кришку труни обережно, але впевнено, немов на плече Артові Северину.

— Коли виявлялося, що прилади, які були напохваті, не могли забезпечити потрібну Артові якість, він просто розробляв і майстрував ті, які могли. Серед його винаходів, наприклад, — і тут Пітер підглянув у клаптик паперу, що лежав у Біблії, — новий пробовідбирач для застосування в сипких пісках нижче за рівень грунтових вод. Серед його наукових статей (знову ж таки, нагадаю, написаних людиною, яку шкільні вчителі вважали безнадійним хуліганом): «Недреноване компресійне випробування насичених піщаних ґрунтів на тривісне стиснення та його значення для загальної теорії опору на зсув», «Як досягнути постійного контролю за гірським тиском під час випробування грунту на тривісне стиснення», «Досягнення стійкості завдяки розсіюванню парового тиску в ґрунтовій основі з пластичної глини», «Перегляд принципу ефективних напруг Терцаґі: декілька пропонованих рішень для відхилень від норми за малого гідравлічного градієнта» та десятки інших.

Пітер згорнув Біблію і притис її до живота, просто під чорнильною ляпкою у формі хреста. Його дишдашу було випрано і попрасовано, але піт знову починав розходитися плямами по ній. Усі присутні, що зібралися на похороні, також пітніли.

— Я не маю наміру зараз удавати, ніби багато що зрозумів із цих заголовків, — мовив Пітер з ледь уловимою усмішкою. — Дехто з вас зрозумів. Хтось ні. Важливо те, що Арт Северин зумів стати визнаним у світі експертом у галузі, важливішій за наркотики. Хоча... не всі його давні звички зникли остаточно. До роботи в АМІК він викурював щодня по дві з половиною пачки цигарок.

Натовпом пробігли брижі усмішок. Раніше, коли Пітер згадував про дівчат, яких постачала Камелія, він чув поодиноке стримане хихотіння, але цього разу сміялися вже розслаблено, не соромлячись.

— Але ми забігаємо наперед, — застеріг Пітер. — Ми пропустили декілька його життів. Бо ж наступне своє життя Арт Северин провів на великих будівництвах гребель від Заїру до Нової Зеландії. Життя в Малайзії навчило його зоставатися в тіні, тож він рідко отримував належне визнання за свої досягнення і волів за краще, щоб політики й голови корпорацій купалися у промінні слави. Але ж воістину славними були ті споруди, які Арт виплекав. Особливо пишався він греблею «Азіз» у Пакистані, яка була по-справжньому новаторським творінням: кам’яно-земляна загата з непроникним глиняним осердям. Її будівництво вимагало щонайпильнішої уваги до кожної дрібниці, адже відбувалося в зоні тектонічного розламу. Гребля ця стоїть понині.

Пітер задер голову і поглянув у чужинну порожнечу за найближчим до нього вікном. Усі його слухачі подивилися в той самий бік. Хай що там було зовні, воно символізувало звершення, досягнуті завдяки тяжкій праці в неосяжному довкіллі, змінити яке спроможні лише віддані своїй справі фахівці. У декого очі заблищали вологою.

— Наступне життя Арта Северина не було щасливе, — розповідав далі Пітер, знову походжаючи кімнатою, немовби під впливом невгамовності самого Северина. — Камелія покинула його. Чому — він так і не зрозумів. Розлучення негативно вплинуло на доньок: Нора в усьому звинувачувала батька, а в Мей діагностували шизофренію. За кілька місяців після виснажливого й витратного розлучення податкова взялася за Арта й оштрафувала його на суму, якої в нього не було. Весь рік він жив із Мей у фургоні, нещадно пиячив, пропиваючи державну допомогу, спостерігаючи, як доньці гіршає, і сам що день, то гірше почувався через діабет, про який іще нічого не знав.

— Але тут у нашій історії стався несподіваний поворот, — промовив Пітер, різко обертаючись і намагаючись зустрітися очима з якомога більшою кількістю своїх слухачів. — Мей кинула пити ліки і вчинила самогубство. Усі, хто бачив, як занепадає Арт Северин, чекали, що скоро він опуститься зовсім на дно й одного дня його знайдуть мертвого у своєму вагончику. Натомість Северин трохи підлікувався, відшукав свого справжнього батька, позичив грошей і повернувся до Орегону, де влаштувався на роботу туристичним гідом. Там він пропрацював десять років, відмовляючись від підвищень по роботі, відмовляючись повертатися в геотехнічну промисловість, доки на нього не вийшов АМІК. АМІК зробив йому пропозицію, від якої він не міг відмовитися: можливість перевірити в широкому масштабі свої теорії щодо використання ґрунту і м’яких порід як будівельного матеріалу.

— Цей широкомасштабний випробувальний майданчик, — виголосив Пітер, — він тут. Це земля, на якій ми з вами стоїмо. Уміння Арта Северина допомогли вивести цей неймовірно амбітний експеримент на той щабель, якого він досяг, і завдяки тому, що Арт великодушно ділився своїм досвідом, його знання житимуть у його колегах, у вас, тих, хто знав його. Я говорив переважно про минуле Арта, минуле, багато кому з вас майже не відоме, адже Арт рідко розповідав про нього. Він був — я певен, дехто з вас погодиться з моїми словами — людиною, яку важко пізнати добре. Я не збираюся стверджувати, ніби знав його. Під час моєї подорожі сюди він був до мене доброзичливим, однак наприкінці ми з ним обмінялися різкими словами. Я сподівався перетнутися з ним пізніше, після того, як візьмуся до своєї роботи тут. Я сподівався залагодити наше непорозуміння. Але так трапляється: хтось помирає, а хтось лишається. У кожного з вас лишаться свої останні спогади про Арта Северина, останні слова, які ви сказали йому, останнє, що він сказав вам. Може, це лише усмішка, якою ви обмінялися під час роботи, усмішка, яка зараз для вас є чимось більшим — таким собі символом стосунків, які були в цілком хорошому стані й не лишили позаду ніяких образ. А може, ви пригадуватимете погляд, яким він подивився на вас, один із тих поглядів, про які думаєш: «Бог його знає, що він хотів цим сказати!» — і довго міркуватимете: а може, було щось таке, що ви могли зробити чи мали зробити, щоб Артова відсутність здавалася зараз звичнішою. Але хай там як, ми силкуємося відшукати сенс у його недосяжності, у тому, що Арт уже в інакшому, відмінному від нашого вимірі, що він більше не дихає тим самим повітрям, що й ми, що він більше не подібний до нас. Ми знаємо, що він був не лише тим тілом, що зараз лежить у труні, так само, як знаємо, що ми — це не лише нирки, кишки й вушна сірка. Ось тільки не впевнені ми, як називати це щось, що є понад усім цим. Хтось називає це душею, але що це таке насправді? Чи ж можемо ми прочитати наукову статтю, яка пояснювала б, що таке душа Арта Северина і як вона відрізняється від того Арта Северина, якого ми знали, того чоловіка з тьмяними зубами й колючим характером, чоловіка, який більше не довіряв жінкам і який мав звичку вистукувати на своїх колінах мелодії у ритмі рок-музики, що звучала в його голові?

Пітер поволі посувався вперед, наближаючись до своїх слухачів, доки не підійшов на відстань простягнутої руки до перших рядів. Чоло Бі-Джи вкрили зморшки, очі блищали від сліз. Жінка біля нього плакала. Туска міцно зціпив щелепи, його крива посмішка ледь-ледь тремтіла. Ґрейнджер, десь позаду, стояла біла як крейда; страждання розгладило риси її обличчя.

— Ви знаєте, що я християнин. Для мене оця неймовірно важлива наукова стаття — це Біблія. Для мене життєво необхідна інформація, якої бракує, — це Ісус Христос. Але я знаю, що дехто з вас сповідує інші релігії. І знаю, що Арт Северин не сповідував жодної. Бі-Джи запитав його, якої він віри, і Арт відповів: «Ніякої». Мені не випала нагода поговорити з ним про те, що він мав на увазі. А тепер уже ніколи й не випаде. Не тому, що Арт Северин лежить тут мертвий. Ні. А тому, що це тіло — не Арт Северин, і ми всі це підсвідомо знаємо. Арта Северина тут більше немає; він деінде, десь, де ми бути не можемо. Ми стоїмо тут, вбираємо повітря кумедними губчатими міхурцями, які називаємо легенями, груди наші злегка тремтять від роботи м’яза, який, наче насос, помпує кров і який ми називаємо серцем, а ноги наші втомилися через те, що нам занадто довго доводиться втримувати рівновагу на кістках стопи. Ми — душі, зачинені в клітці з кісток, душі, втиснуті в обгортку з плоті. Нам доводиться так тинятися якусь визначену кількість років, а потім ми відходимо туди, куди йдуть наші душі. Я вірю, що ми йдемо в лоно Господнє. Ви можете вірити, що це якесь інше місце. Але одне можна сказати напевно: це місце деінде, воно не тут.

Пітер повернувся до труни і знову поклав на неї руку.

— Я не впевнений, чи Арт Северин справді вірив, що він лише вміст цієї труни. Якщо так, то він помилявся. Може, мені й варто знову сперечатися з ним сьогодні, можливо, зараз це недоречно. Але, Арте, пробач мені, пробач усім нам, та ми мусимо сказати тобі: у тебе була віра. Неправда, що ти йшов у нікуди. Ти брав участь у великій мандрівці людства, і вчора ти дійшов до крайнього блокпосту й дістався мети. Ти був мужньою людиною, прожив багато життів, і кожне життя вимагало від тебе більше мужності, ніж попереднє. А тепер ти в наступному житті, у якому твоє тіло більше не підведе тебе, у якому тобі більше не потрібен інсулін, більше не тягне до цигарок і більше ніхто не зрадить твоєї довіри, і кожна загадка, над якою ти ламав собі голову, тепер ясна тобі як день, і кожна рана, що завдавала тобі страждань, уже не болить, і тепер тобі шкода нас, які змушені ще волочити свої тяжкі тіла по землі.

Із натовпу почулося здивоване бурчання: Бі-Джи підняв свою здоровенну руку, щоб витерти сльози, й ліктем випадково зачепив чиюсь голову.

— Арте Северине, — здійняв голос Пітер, і, попри погану акустику в кімнаті, слова його, здається, нарешті пішли луною, наче під церковним склепінням, — ми зібралися тут сьогодні, щоб знищити твою клітку з кісток, твою обгортку з плоті. Вони тобі більше не потрібні. Це мотлох. Але, якщо ти не заперечуєш, ми лишимо собі дещо — спогади про тебе. Навіть відпускаючи тебе, ми хочемо, щоб ти лишався з нами. Ми хочемо, щоб ти й далі жив у нашій пам’яті, хоча ти й живеш уже в більшому й кращому місці. Одного дня ми також вирушимо шляхом, яким відходять наші душі, шляхом, який ти подолав раніше за нас. А поки що до зустрічі, Артуре Лоренсе Северине! До зустрічі!

Повернувшись до своєї кімнати після того, як провів якийсь час із деякими учасниками похорону, які не хотіли розходитися навіть після того, як труну вже було спалено, Пітер знову всівся перед «пострілом». Одяг його був мокрим від поту. «Цікаво, — подумав він, — скільки часу має минути, щоб знову можна було прийняти душ?» У голові гуло від зізнань і відвертостей, якими щойно поділилися з ним аміківці, від історій їхнього життя, які Пітерові треба зберегти у своїй пам’яті, від імен, які він мусить запам’ятати. Комірки з невідкритими повідомленнями від його дружини висіли на екрані. Аж дев’ять листів, які Пітер досі не встиг прочитати.

Дорогий Пітере!

Вибач за цей лист, який буде, мабуть, короткий і недоладний. Я геть виснажена. Шейла Фрейм та двоє її дітей — Рейчел і Біллі — заходили сьогодні й пробули в мене майже весь вечір. У них — вихідні, але ж я пропрацювала ранкову зміну після нічної. Рейчел — то справжнє лихо! Ще доволі мила дитина, але в її поведінці вже повно нав’язливих рис на межі пристойного, за якими вкрай виснажливо спостерігати. Гормони, напевно. Ти б не впізнав її на вигляд. Схожа на малолітню чи то порнозірку, чи то поп-співачку, чи то гультяйку-мажорку — звична суміш для теперішніх дівчаток, що досягають статевої зрілості. Біллі натомість жахливо сором’язливий і ввічливий. Замалий, як на свій вік, і при цьому трохи повненький. За весь час, що був тут, він ледве слово вимовив і очевидно дуже страждав і ніяковів через свою матір, яка щохвилини ставала дедалі балакучішою (чи то нервовою). Від Шейли тхнуло алкоголем, а може, просто різкими парфумами, я не впевнена. Вона була неабияк напружена, і весь дім іще гуде від цієї напруги, хоча вони й пішли годину тому. Як шкода, що тебе не було поруч! Ми б узялися за них разом: ти б заспокоював Шейлу, я б розповідала щось дітям, а потім ми б помінялися. Не знаю, чому вони затрималися так надовго; по-моєму, я їм анічим не допомогла. Одного-єдиного разу Біллі відкрився переді мною. Коли я посадила його за свій комп’ютер побавитися у гру, він глянув на зображення Ноєвого ковчега, і його аж пересмикнуло, наче від болю. Хлопчик сказав мені, що сніговий барс вимер. Останній представник цього виду помер у зоопарку кілька тижнів тому. «Сніговий барс був моєю улюбленою твариною», — сказав Біллі. А тоді він сів за комп’ютер і за кілька секунд поринув у забавку з головою: бігав, наче справжніми, тюремними переходами, стріляв по охоронцях, зносячи їм голови, розчахував двері, гинув від куль противників.

Мені час у ліжко, і то негайно. Уранці прокидатися о пів на шосту. Я випила за компанію трохи вина, яке принесла Шейла. Мабуть, добряче про це пошкодую завтра, коли задзвонить будильник.

Будь ласка, розкажи мені трохи більше про те, як просувається твоя місія. Мені хочеться обговорювати з тобою найменші подробиці. Я почуваюся так дивно без цього. Пітере, я так СТРАЖДАЮ без цього! Видається, наче я твоя сестра, абохто, що надсилає тобі свою довгу писанину із суцільними скаргами і розводиться про те, чим ти просто не можеш перейматися. А я досі та сама людина, яку ти знаєш, на яку можеш завжди покластися, коли тобі потрібна підтримка чи порада. Мені просто треба краще розуміти, що ти бачиш, що робиш, що переживаєш, мій милий. Розкажи мені про людей, із якими спілкуєшся, напиши якісь подробиці. Я знаю, просто зараз ти не напишеш, тому що в поселенні і не маєш змоги прочитати цього листа. Але коли повернешся — будь ласка! Нехай це й забере в тебе трохи часу. Дозволь мені бути там із тобою.

Ну, а тепер НЕГАЙНО в ліжко!

Кохаю

Беа

Пітер закачався на кріслі, переповнений адреналіном, але водночас і втомлений. Він не був певен, чи йому варто читати наступні вісім листів Беатріс, не відповівши на цього. Не був певен навіть, чи зможе так зробити. Не відповісти здавалося йому жорстоко, протиприродно. Неначе Беа гукала його знову і знову, а він лишався байдужим. Пітер відкрив чисту сторінку і написав:

Дорога Беа!

Сьогодні я проводив похоронну церемонію. Арт Северин. Виявляється, він був діабетиком. Він помер раптово, коли я був у поселенні. Мені надали вичерпну інформацію про все його життя, і я мав приблизно три години, щоб підготуватися. Я зробив що міг. Здається, всім сподобалося.

Кохаю

Пітер

Він дивився на екран і розумів, що цих слів замало. Потрібні подробиці. Жінка, яку звали Манілі, зізналася йому, що не замислювалася про християнство відтоді, як була ще дівчинкою, але сьогодні відчула Божу присутність. Пітер замислився, чи варто писати про це Беа. Серце його якось дивно калатало. Він зберіг свого листа в чернетках, так і не надіславши його, і відкрив наступну комірку.

Дорогий Пітере!

Ти зараз сидиш? Я сподіваюся, що так.

Милий мій, я вагітна. Я знаю, ти думаєш, що це неможливо. Але я припинила вживати протизаплідні пігулки за місяць до твого від’їзду.

Будь ласка, не сердься на мене. Так, ми погодилися почекати ще кілька років. Але, благаю, зрозумій: я боялася, що ти ніколи не повернешся! Я боялася, що зореліт вибухне на старті і твоя місія закінчиться, не розпочавшись. Або що ти зникнеш десь дорогою, просто зникнеш у космосі, і я навіть не дізнаюся, що з тобою сталося. І що ближчим ставав день твого відльоту, то все більше й більше мені хотілося залишити в себе бодай якусь часточку тебе, не важливо яку.

Я молилася, багато молилася про це, але, здається, відповіді не отримала. Зрештою, я віддала на Божу волю те, чи зможу я завагітніти так скоро після того, як перестала вживати пігулки. Звісно, це було моє рішення, я не заперечую. Шкода, що воно не було нашим спільним. А може, й було чи могло бути? Можливо, якби ми порадилися, ти сказав би, що саме це й хотів запропонувати? Але я страшенно боялася, що ти не погодишся. Ти б не погодився? Скажи відверто, не треба мене жаліти.

Хай що ти відчуваєш зараз, я сподіваюся, тобі не байдужа моя гордість і моє захоплення від того, що я ношу твою дитину. Нашу дитину. Коли ти повернешся, я буду вже на сьомому місяці, з чималеньким черевцем. Якщо не станеться викидень. Я сподіваюся, що не станеться. Це не кінець світу, бо ж ми можемо спробувати і знову, але то вже буде інша дитина. Саме ця, яку я ношу зараз, уже стала такою дорогою для мене! Знаєш, про що я думала, коли ми кохалися дорогою до аеропорту? Я думала: я готова, ось вона, саме ця мить, потрібно лише одне малесеньке сім’я. І, озираючись назад, я ладна закластися, що саме тоді це й сталося. Майже певна, саме тоді це й сталося.

13 Двигун загуркотів, спалахуючи життям

— Саме тут усе й почалося, — врочисто виголосила жінка. — Ось так усе виглядало на початку.

Пітер кивнув. Він стояв, міцно стуливши щелепи, і не наважувався видати бодай якийсь схвальний звук, побоюючись посміхнутися чи навіть голосно розсміятися. Офіційне відкриття цієї споруди було важливою подією для всіх, хто зібрався тут сьогодні.

— Ми вкрили поверхню нижнього укосу надтовстим шаром епоксидної смоли, — розповідала далі жінка, показуючи на зменшеній моделі відповідні частини будівлі, — щоб управляти припливом води крізь основу. Ці труби на нижньому укосі під’єднані до перетворювачів тиску.

Якби вона говорила недбало чи безтурботно, було б іще нічого, але жінка видавалася Пітерові надзвичайно серйозною, а відтак — дуже кумедною. Ще кумеднішим було те, що всі, окрім нього, схоже, розуміли, про що вона каже. Окрім того, комічність посилювалася тим, як виглядала модель архітектурної споруди (така велична, така сповнена символічного значення, і водночас така... маленька й чепурненька, наче з дитячого майданчика). А понад це була ще форма самої моделі, що повністю виправдовувала назву «Великий Нацицьник»: дві перевернуті чаші, з’єднані між собою.

Сама будівля, коли дивитися на неї здалеку, не здавалася Пітерові кумедною. Він разом з іншими бачив ці чаші, які здіймалися на обрії в передвечірньому небі, коли трохи раніше машини, кожна з яких везла по шість аміківців, колоною рушили полем до цієї споруди. Лише завдяки розміру будови, а також тому, що зблизька одна її чаша частково затуляла іншу, спостерігачеві вона здавалася лише тим, чим і була: величним архітектурним творінням. Урешті-решт колона спинилася біля передньої чаші, і машини було припарковано в її тіні, такій широчезній, що важко було сказати, де вона закінчується. Лише коли Пітер та решта аміківців зібралися у вестибюлі й побачили точну, заввишки з метр, копію будівлі, стала очевидною її опукла симетрія. Жінка, яка виступала (її звали Гейз, вона була інженером і працювала разом із Северином), провела рукою над будівлями-близнючками, не усвідомлюючи, що збоку може видатися, ніби вона пестить велетенські, завбільшки з канапу, жіночі груди.

— ...бажаного рівня перевантаження... витісняється своєю ж масою... імітацією переливання, — бубоніла Гейз, — підняття тиску за допомогою п’яти перетворювачів... сенсор близькості...

Пітерове бажання розсміятися минулося. Тепер він ледве витримував, щоб не заснути. Зала погано провітрювалася, тут було душно; здавалося, наче перебуваєш усередині якого велетенського механізму — власне кажучи, так воно насправді й було. Він ледь хитнувся на ногах, глибоко вдихнув і спробував випростатися. Краплини поту, що потрапили в сандалії, хлюпали під ногами; в очах Пітерові запекло й потьмарилося, постать Гейз зовсім розплилася.

— ...записаний у реальному часі...

Пітер кліпнув. Гейз знову набула чітких обрисів. Це була крихітна жінка з підстриженим по-чоловічому коротко, на армійський лад, волоссям і манерою вдягатися так, що будь-який одяг на ній здавався уніформою, навіть якщо нею не був. Вони познайомилися кілька днів тому в їдальні, де вона наминала страву з білоквіту — пюре з підливою. Хвилин десять-п’ятнадцять вони мило, хоча й доволі нудно, поспілкувалися. Гейз була родом із Аляски, колись захоплювалася собаками та їздою на собачому запрязі, але зараз обмежувалася тим, що читала про це в журналах; не належала до жодного віросповідання, хоча й «не заперечувала можливості існування полтергейста», бо у віці дванадцяти років у дядьковому будинку з нею траплялися незрозумілі речі. Її низький монотонний голос видався Пітерові досить приємним, бо дещо нагадував йому мелодійну співучу вимову Беа. Але тепер, коли Гейз читала лекцію з термодинаміки й проектування гребель, її голос уже так не іскрив.

І навіть попри це, Пітерові було прикро, що йому доводилося докладати таких зусиль, щоб не заснути. Нудні заходи зазвичай на нього так не впливали. Переважно він украй терпляче ставився до набридливої одноманітності, навчившись цього під час свого безхатнього життя. Але якимось чином мешкати на аміківській базі було навіть гірше, ніж на вулицях. Минув уже тиждень відтоді, як Пітер повернувся на базу; його обгоріле на сонці обличчя облізло й загоїлося, але мозок досі остаточно не відновився. Він був збуджений і не міг заснути, коли мав би спати, і ходив напівсонний, коли мав бути бадьорий. Ось і тепер він куняв замість захоплюватися витвором інженерного генія — новісінькою Центрифужно-енергетичною станцією АМІК.

— ...несумісні між собою функції... неможливо забезпечити... Северин... вакуумна сітка... у перспективі відмовитися від використання фотоелектрики...

Те, що тут було споруджено, справді вражало: це був подвиг інженерної думки, який розширив межі можливого. За звичайних умов — тобто за умов, до яких усі звикли вдома, на Землі — дощ падає над великими територіями і збирається у водоймах або наповнює річки, які перетинають місцевість, набираючи швидкість. У будь-якому разі, рідина, яку людина, що стоїть під дощем, сприймає як окремі краплини, що падають з неба, із часом завдяки своїй масі та імпульсу сили перетворюється на значну потугу, що може забезпечувати енергією сотні тисяч двигунів. Однак на Оазі ці принципи застосувати було неможливо. Дощові краплі з’являлися, падали в губчасту землю і щезали. Якщо вам випадало опинитися надворі під час дощу, ви могли підставити чашку і наповнити її. А можна було вгамувати спрагу навіть простіше: закинувши голову назад і роззявивши рота. Але щойно дощ закінчувався — все, більше ніякої води, аж до наступної зливи.

Велетенська подвоєна споруда Великого Нацицьника кидала виклик цим обмеженням. Одна її частина призначалася для того, щоб усмоктувати дощ із неба, збирати розсіяні краплини у вихровий вир і затягувати нагромаджену воду в гігантську центрифугу. Але це була тільки половина задуму, зухвалого своєю винахідливістю. Центрифуга, певна річ, потребувала колосальної кількості електричної енергії, значно більше, ніж виробляли на цей час аміківські сонячні панелі. Тому зібрану воду не просто спускали у водойму; спершу їй доводилося попрацювати в гігантському паровому котлі, де несамовита потуга спійманої в пастку пари обертала турбіни.

Кожна з двох споруд живила іншу: одна забезпечувала енергією, щоб зловити воду, а інша забезпечувала водою, щоб виробити енергію. Щоправда, це не був повноцінний вічний двигун: дві сотні сонячних панелей, розташованих у полі довкола будівлі, далі виробляли енергію із сонячного проміння, — але все одно винахід був приголомшливо ефективний. Ех, коли б кілька таких Великих Нацицьників спорудити у спустошених голодом Анголі, чи Судані, чи деінде! Наскільки вони прислужилися б там! АМІК, звісно, досягнувши такого технологічного дива й показавши, що можна зробити, мабуть, уже провадить переговори щодо таких проектів. Треба буде запитати в когось.

Зараз, однак, був не час.

— І насамкінець... — мовила Гейз. — Останнє практичне питання. Нам відомо, що офіційна назва — Центрифужно-енергетична станція — застосовується не дуже охоче. І нам також відомо, що є загальновживана назва, якої нам би чути не хотілося. Хтось може подумати, ніби вона дотепна, але я вважаю її дещо нешанобливою і думаю, що ми маємо виявити свою повагу до Северина, який разом із нами працював над цим задумом не покладаючи рук, і дати нашій станції назву, яку нам усім не буде соромно вимовляти. Отже, зважаючи на те, що багато хто надає перевагу назвам коротким і влучним, ось що я пропоную. Офіційно ми зібралися тут, щоб відзначити відкриття Центрифужно-енергетичної станції АМІК. Неофіційно ми радимо вам називати її... Мати.

— Тому що це велика бісова мати! — вигукнув хтось.

— Тому що потреба — це мати винаходу, — спокійно пояснила Гейз.

Цим, власне, вступна промова й закінчилася. Ще мала відбутися екскурсія станцією, щоб продемонструвати, як принципи роботи, показані на зменшеній моделі, застосовують на практиці. Проте виявилося, що так багато важливих особливостей і механізмів станції заховані під бетоном, або ж опущені у воду, або ж дістатися до них можна тільки по запаморочливо високих металевих драбинах, що дивитися загалом було мало на що.

І лише коли їхня колона машин поверталася назад, на аміківську базу, Пітера охопило духовне піднесення, яке ніяк не з’являлося, коли Гейз виголошувала свою промову. На задньому сидінні автомобіля зі спітнілими вікнами, затиснутий між двома незнайомцями, Пітер раптом відчув, як надворі трохи потемніло. Він вивернувся на сидінні й протер рукавом заднє скло. Величезна будівля станції злегка мерехтіла в імлі від викидних газів із джипа і вже відступала в далечінь. Натомість тепер чіткіше стало видно безліч сонячних панелей — геліостатів, — розставлених по місцевості довкола Матері широким півколом. Кожна панель мала вловлювати сонячне світло й перенаправляти його просто до станції. Але, за збігом обставин, сонце частково затулили хмари, що пробігали по небу. Геліостати вертілися на своїх стояках, підлаштовували свої дзеркальні поверхні, шукали потрібний кут, знову підлаштовувалися, знову шукали. Це були тільки прямокутні пластини зі сталі та скла, на вигляд анітрохи не подібні до людини, і все-таки Пітера зворушило їхнє бездушне збентеження. Як усі істоти у Всесвіті, вони чекали лише одного — невловимого світла, що дарувало їм мету існування.

Повернувшись до своєї кімнати, Пітер перевірив «постріл», чи немає там нових повідомлень. Він почувався винним, очікуючи від Беа свіжих листів, коли сам так довго не писав. У своєму останньому листі чоловік запевнив дружину, що безмірно щасливий дізнатися про її вагітність і що ні, звісно, він на неї не гнівається. Решту листа було присвячено якимось подробицям про Пітерову місію, яких він уже не міг пригадати. Увесь лист вийшов рядків на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять, але, щоб його написати, йому довелося добряче попітніти кілька годин.

Те, що він не відчував гніву, було правдою. Але Пітера турбувало те, що він також не відчував майже нічого, крім роздратування своєю неспроможністю відреагувати. У його теперішньому становищі важко було збагнути власні почуття й визначити їх. Докладаючи неймовірних зусиль, йому вдавалося розібратися лише в тому, що відбувається на Оазі, і то тільки тому, що він і події, з якими Пітеру довелося зіштовхнутися, перебували в одному й тому самому просторі. Його розум і серце були ув’язнені в тілі, а тіло перебувало тут.

Звістка про вагітність Беа була наче новина про якусь знаменну подію в поточному житті Великобританії: Пітер знав, що це важливо, але й гадки не мав, що він може або що мусить із цим робити. Він припускав, що будь-який інший чоловік на його місці уявляв би собі радощі батьківства: ось він тримає немовля на руках, ось син чи донька з плоті й крові гойдається в нього на колінах, ось його дитина закінчує школу чи щось іще такого штибу. У Пітера ці сценки виходили дуже штучними і в дуже загальних рисах, наче це були двовимірні кадри в коміксах, намальовані безсоромними халтурниками. Уявити собі Беа з дитиною всередині взагалі було неможливо: ще й дитини не було, а коли Пітер намагався викликати в уяві образ живота Беа, то пам’ять прокручувала йому стару плівку, на якій він бачив плаский животик своєї дружини під футболкою, котру вона зазвичай надягала до ліжка. Коли ж Пітер напружувався ще сильніше, перед його очима поставав рентгенівський знімок тазу, що міг належати будь-кому, вкритий незрозумілими світловими плямами, які могли бути і личинкуватим зародком, і шлунковими газами, і пухлиною.

«Ти маєш тепер особливо обережно берегти себе», — написав чоловік. «Обережно берегти себе» — вислів аж ніяк не бездоганний, але Пітер так довго підбирав слова, і саме це він і хотів написати, тож надіслав так як є. Утім, хоча почуття його й були щирими, Пітер мусив визнати, що те саме написала б і тітка чи, може, брат.

Відтоді чоловік так і не спромігся написати Беатріс іще, попри те що отримав уже кілька листів від неї. Не раз Пітер змушував себе сідати за стіл і починати набирати, але, застрягаючи на «Дорога Беа», не міг просунутися далі. Сьогодні він намагався переконати себе написати кілька слів про те, як відвідував Великий Нацицьник, але не міг вирішити, чи саме таких новин прагне від нього дружина.

Від жінки сьогодні не прийшло нового листа, і це було незвично. Пітер сподівався, що нічого поганого не сталося. Тобто нічого поганого з Беатріс. У світі загалом зараз, схоже, постійно траплялося щось погане.

Звісно, світ завжди переповнювали нещастя й катастрофи. Так само, як і завжди, він сповнений чудесних досягненнь і прекрасних прагнень, якими засоби масової інформації чомусь воліли нехтувати — можливо, тому, що честь і достаток важко зняти на камеру. Але, навіть зважаючи на все це, листи, які Пітер отримував від Беа, тривожили його надміром негативних новин. Поганих новин, яких було так багато, що він навіть не знав, що з ними робити. Коли чуєш про таку велику кількість лиха, подій, що змінюють усе твоє уявлення про довколишній світ, мозок певної миті перестає їх сприймати й чіпляється за давнішу дійсність. Пітер усвідомлював, що Міра повернулася до свого чоловіка і що американський політик застрелив власну дружину в басейні. Він пригадував, що в Оскалузі жила дівчинка на ім’я Коретта, у якої помер батько. Чоловік усвідомлював, хоч і з труднощами, що Мальдіви змило цунамі. Утім, коли він думав про Північну Корею, в його уяві поставав спокійний міський краєвид із будівлями, схожими одна на одну, як у всіх тоталітарних країнах; тисячі корейців, що їдуть у своїх справах на велосипедах. Катастрофічним наслідкам урагану в цьому образі місця не знаходилося.

Однак сьогодні — ніяких катастроф. Немає новин — це добрі новини, як каже дехто. Проте, відчуваючи неспокій, Пітер відкрив один із давніших листів Беа і перечитав його.

Дорогий Пітере!

Учора ввечері я отримала твого листа. Я неймовірно втішена знати, що ти на мене не гніваєшся, лише твоя небагатослівність може вказувати на те, що ти ТАКИ ГНІВАЄШСЯ, тільки стримуєш свої почуття. Але все-таки так не думаю. Напевно, ти страшенно зайнятий своєю місіонерською роботою, вивчаєш мову. Мабуть, перед тобою весь час постають виклики, які нікому ще ніколи не траплялися. (Будь ласка, розкажи мені трохи більше про них, коли матимеш вільну хвилинку.)

Із твоїх попередніх розповідей видається, що ти вже більш-менш призвичаївся до клімату. У нас тут це неможливо, з погодою знову коїться казна-що. Далі заливають дощі, ба навіть час від часу зривається штормовий вітер. У всьому будинку тхне вогкістю. Меблі й стіни вкрилися цвіллю. Відчиниш вікно, щоб провітрити, — до кімнати разом зі свіжим повітрям хлине дощ. Що вдієш? Я знаю, що там, де ти зараз, також дуже волого, але з тієї крихти, що ти мені розповів про життя оазян, я зрозуміла, що це місце «пристосоване» до такого клімату. У нас, в Англії, все засновано на тому, що погода буде переважно сухою і помірною. Ми просто не вміємо належно готуватися до непередбачених випадків. Мабуть, не хочемо визнавати, що вони трапляться.

Знову бачилася з Шейлою. Вона каже, у Біллі клінічна депресія. Нічого хорошого для чотирнадцятилітнього хлопчика. Ми домовилися, що я погуляю з ним того дня, коли їхня сім’я буде перебиратися до квартири. (Я не казала тобі, що Шейла і Марк розійшлися? Ні він, ні вона поодинці не можуть виплатити іпотеки, тож вирішили продати свій будинок і роз’їхатися по квартирах. А загалом Марк переїжджає до Румунії.) Я не певна, чи варто усувати дітей від такої події, як переїзд, але Шейла переконує, що Біллі справді не хоче про це нічого знати і що краще його просто привести в нову квартиру, коли переїзд уже буде доконаним фактом. Вона дала мені грошей, щоб зводити хлопця в кіно, щоправда, я маю намір повести його на виставку котів, яка того дня буде відбуватися у спортивно-розважальному центрі. Це ризиковано, адже, по-перше, що, як він із тих дітей, які дуже переживають через те, що тварин тримають у тісних клітках, а, по-друге, це може нагадати йому про снігового барса. Однак я сподіваюся, що ці всі різноманітні котики, зібрані разом, якимось чином бодай трохи заспокоять Біллі.

Отакої! Якби ж ти міг чути гуркіт, що струсонув увесь наш будинок! У мене ледь серце не зупинилося. Вікно у ванній кімнаті розбилося на друзки, на підлозі й у ванній повно скалок. Я спершу подумала, що це хулігани, але виявилося, що вітер. Сильний порив зірвав яблуко з дерева на задньому подвір’ї й швиргонув просто нам у вікно. Але не турбуйся! Один чоловік, що ходить до нашої церкви, пообіцяв мені прийти якомога швидше й полагодити вікно. Ґрем Стоун. Пам’ятаєш такого? Його жінка померла від цирозу.

Учора я ходила до супермаркету, він не працював. Жодних пояснень, лише скотчем прикріплено клаптик паперу, на якому зазначено, що зачинено до наступних повідомлень. Довкола зібралося досить багато людей — мабуть, теж хотіли щось купити і зазирали крізь вітрини. Усередині горіло світло, все виглядало як звичайно, а на полицях лежав товар. Біля дверей стояли двоє охоронців. Кілька працівників (?) ходили між рядами і спокійно розмовляли, так, наче їх ніхто не бачить, наче вони в себе вдома, у вітальні, а не у всіх на видноті, на головній торговій вулиці міста. Дивина та й годі. Я постояла там хвилин п’ять, навіть не знаю навіщо. Нарешті зухвалий молодий карибець гукнув крізь скло до охорони: «Агов, друже, а мона мені блок „Бенсон і Геджес“?» Відповіді не було, і він додав: «Це для моєї мамулі!» У натовпі всі дружно засміялися. Так іноді буває в гурті людей, коли щось незначне і смішне «чіпляє» всіх і на якусь одну мить об’єднує. Я дуже люблю такі миттєвості. Однак чекати там було марно, тож я пішла до цілодобової крамнички і спробувала роздобути трохи молока, щоправда, невдало.

Що ти їси там, коханий? Може, щось таке, що й мені припало би до смаку?

Аміківську їдальню було залито помаранчевим світлом. Був пообідній час. Пообідній час, який триватиме тут іще цілу вічність.

Пітер замовив у буфеті курячий суп-пюре з вершками й булочку. Жінку, яка працювала там сьогодні, вродливу гречанку, він досі не зустрічав. Пітер уже поговорив із більшістю аміківців, щоб визначити, чи може прислужитися комусь для духовних потреб, і виявив, що всі вони на диво флегматичні й нетовариські. Цю гречанку, однак, він бачив уперше, і вираз її очей вселяв надію, що в її житті може знайтися місце для Бога. Пітер подумав, чи не варто використати нагоду. Але він був голодний, до того ж усі його думки зараз були зайняті оазянами. Менше ніж за годину він знову вирушав до них.

Суп видався смачним, попри те що в ньому не було ані вершків, ані курятини. Натомість страва мала насичений аромат курячого бульйону, безсумнівно, через додавання порошку. Булочка з білоквіту мала хрустку шкоринку і пористу м’якушку і ще навіть була трішки теплою — саме такою, як має бути справжній хліб. Пітер їв, дякуючи Господові за кожен кусень.

Із динаміків линув якийсь джаз, схоже на диксиленд, але точніше Пітер сказати не міг. Чоловік не був знавцем старої музики. Щокілька хвилин оголошували список тромбоністів, трубачів, піаністів тощо.

Пітер доїв і повернув миску на барну стійку.

— Дякую вам! — промовив він.

— На здоров’я! — відказала жінка.

Коли вона забирала миску, Пітер помітив, що її зап’ясток вузлуватий, але водночас тонкий, як у Беа. Як же йому хотілося переплести свої пальці з пальцями Беа хоча б на три секунди і відчути кісточку її зап’ястка притиснутою до свого тіла! Ця потреба нагло наринула на Пітера просто тут, біля барної стійки, із такою силою, що йому аж перед очима потьмяніло. Потім він опанував себе.

Пітер повернувся на своє місце і сів, щоб їжа вляглася в шлунку. Провівши рукою по своїй сорочці, він відчув, як його вжалила іскра статичної електрики. Він і раніше часто помічав це явище, коли його переповнював надмір очікувань. Пітер заплющив очі й почав молитися Богові, прохаючи заспокоєння. Трохи спокою було даровано.

Диксиленд поступився у динаміках місцем чомусь спокійнішому. Пітер узявся гортати журнали, що лежали на стелажі біля його крісла. Він приділяв кожному виданню по декілька хвилин, а потім акуратно відкладав його назад.

Колись Пітер гадав, що АМІК пропонує різноманітний вибір тих друкованих видань, які можна знайти в будь-якому газетному кіоску вдома, на Землі. Однак тепер, коли ретельніше переглянув журнали, він уже не був певний. «Дім і сад», «Гарячі плітки», «Акваріумні рибки», «Чоловіче здоров’я», «Лесбійські ігри», «Інженер-хімік», «Класичний джаз», «Вог»... Так, усі журнали були досить свіжими, їх доставили на Оазу на тому самому зорельоті, що й Пітера. І так, вони порушували широке коло зацікавлень... але жоден із них не містив важливих актуальних новин. Він переглянув рекламні анотації й заголовки, якими було прикрашено обкладинки. Подібні тексти з’являлися на обкладинках таких видань десятиліттями. На стелажах не було журналів, які повідомляли б, що відбувається, так би мовити, на передовій. Можна було прочитати про джаз, про те, як накачати кубики на пресі або чим годувати рибок, але де ж політичні кризи, землетруси, війни, загибелі великих корпорацій? Куди це все поділося? Пітер узяв «Гарячі плітки», журнал про чутки зі світу шоу-бізнесу, і погортав його. Стаття за статтею описувала життя зірок, про яких він ніколи не чув. Дві сторінки випали й залишилися в його руці, і Пітер помітив, що наступні дві видерто. Він знайшов відповідне місце. Справді, після тридцять другої сторінки відразу була тридцять сьома. Пітер повернувся до сторінки зі змістом і прочитав анотацію до відсутньої статті: «Амбер Розарія їде в Африку! Наша улюблена гультяйка замість реабілітаційної клініки вирушає до таборів біженців».

— Агов, проповіднику!

Пітер підвів очі. Чоловік із насмішкуватим виразом обличчя і кількаденною щетиною стояв над ним.

— Привіт, Туско! — сказав Пітер. — Радий тебе бачити. Знову запускаєш бороду?

Туска знизав плечима.

— Я тим не надто переймаюся. Хоч у який колір машину не пофарбуй, їздитиме вона однаково.

Він сів у сусіднє крісло й кивнув у бік журналу, який тримав Пітер.

— Від цього лайна у тебе мозок на драглі перетвориться.

— Я просто дивлюся, що тут узагалі є, — відказав Пітер. — І помітив, що дві сторінки видерто.

Туска відхилився на спинку крісла, закинувши ногу на ногу.

— Лише дві? Друже, це ти «Лесбійські ігри» ще не перевіряв! Там щонайменше третини бракуватиме, — підморгнув він. — А щоб повернути її на місце, нам, либонь, доведеться вдертися до кімнати Гейз.

Пітер поглянув Тусці в очі, але не дозволив своєму обличчю відобразити схвалення чи осуд. Він давно зауважив, що це працювало наче моральне дзеркало, показуючи людині те, що вона щойно сказала.

— Я ж без образ, ну ти розумієш, — додав Туска. — Вона збіса хороший інженер. Тримається сама по собі. Зрештою, як усі ми тут.

Пітер повернув «Гарячі плітки» на стелаж.

— Ти одружений, Туско?

Туска звів кущувату брову.

— Давним-давно у далекій-далекій галактиці... — театрально виголосив чоловік і змахнув у повітрі пальцями, демонструючи, як титри колись популярного кінофільму відлинають у далечінь. А тоді додав своїм звичним голосом: — Я не чув нічого від неї років двадцять. Навіть більше.

— А зараз у твоєму житті є хтось особливий?

Туска замислено примружив очі, вдаючи, ніби ретельно перебирає свою базу даних.

— Ні, — за кілька секунд промовив він. — Не схоже на те.

Пітер усміхнувся, показуючи, що жарт зрозумів, але, мабуть, десь у кутиках його очей промайнув жаль, тому що Туска відчув потребу пояснити більше.

— Знаєш, Пітере, я взагалі здивований, що ти пройшов аміківський відбір. Власне кажучи, страшенно здивований. — Він замовк на кілька секунд, і Пітер чекав на подальші пояснення. — Якщо ти поглянеш на хлопців і дівчат, які працюють тут, побачиш, що ледве чи не всі вони... е-е... вільні птахи. У нас удома не зосталося жінок чи чоловіків. Ані постійних подружок, ані неповнолітніх дітей, ані мамусь, які щохвилини перевіряють пошту. Ніяких зв’язків.

— Через високий ризик загинути на шляху сюди?

— Загинути? Чого б це? За всі ці роки у нас трапився єдиний нещасний випадок, та й то ніяк не пов’язаний зі «стрибком». Примхи техніки, аварія, що могла статися з будь-яким пасажирським літаком на шляху до Лос-Анджелеса. Страхові називають таке «діями непереборної сили», — він підморгнув і повернувся до теми розмови: — Ні, такий відбір проводять, враховуючи... тутешні умови. Життя тут... як би це сказати... «ізольоване». Ось, мабуть, правильне слово. Тут високий ризик для кожного схибнутися. Не перетворитися в психопата, маніяка-вбивцю зі сокирою, а... просто схибнутися. Ото-о-ож... — Туска з поблажливим виразом обличчя набрав повні легені повітря. — Отож, краще, якщо твоя команда складається з особистостей, які знають, що це таке: бути всіма забутими й покинутими... назавжди. Особистостей, у яких немає жодних інших планів... жодних інших місць, куди податися... жодної людини на обрії, якій не було б на тебе начхати. Розумієш, про що я? Потрібні люди, які можуть дати всьому цьому раду.

— Команда відлюдників? Тут, схоже, якась суперечність.

— Іноземний легіон — ось що це таке. Légion étrangère.

— Що-що?

Туска подався вперед і тоном оповідача почав розповідати:

— Французький іноземний легіон. Елітний армійський корпус. Свого часу брав участь у багатьох війнах. Велика команда. Щоб приєднатися до них, не обов’язково було бути французом. Ти міг бути ким завгодно. Не потрібно було називати своє справжнє ім’я, ні розповідати про власне минуле, про особисті проблеми зі законом, ні про що. Тож, як ти можеш собі здогадатися, багато цих хлопців були такою халепою, що аж-аж. Вони не вписувалися нікуди. Навіть у регулярну армію. Але це не мало значення. Вони були легіонери.

Пітер порозмірковував над почутим кілька секунд.

— Хочеш сказати, що всі ви тут — халепа, що аж-аж?

Туска розсміявся:

— Та ти що! Ми тут лагідні як кошенята! — насмішкувато мовив він. — Усі як один чесні й слухняні члени суспільства.

— Під час моїх співбесід із аміківцями, — висловив уголос свої думки Пітер, — мені здалося, що брехати їм про щось безглуздо. Вони проводили власне розслідування. Мені треба було пройти медкомісію, надати свідоцтва, характеристики...

— Звісно, звісно, — погодився Туска. — Нас усіх тут ретельно відбирали. Моє порівняння з Легіоном полягало не в тому, що ніхто ні про що не запитує. Аж ніяк. Я кажу про те, що ми можемо дати собі тут раду, крапка. «Legio Patria Nostra» — таким було гасло легіонерів. «Наша батьківщина — Легіон».

— Але ж ти повертався на Землю.

— Ну, я пілот, власне.

— І Бі-Джи, і Северин. Вони також поверталися кілька разів.

— Так, але між своїми подорожами вони прожили тут не один рік. Не один рік. Ти ж бачив досьє Северина, знаєш, як багато часу він провів у цьому місці: щодня виконував свою роботу, пив зелену воду, сцяв помаранчевою сечею, щовечора спускався в їдальню, щоб поїсти перероблених грибів чи біс його знає чого там іще, іноді гортав торішні журнали, подібні до тих, які можна побачити в приймальні у стоматолога, лягав у ліжко й лежав, утупившись очима у стелю. Ось що ми тут робимо. І ми даємо собі раду. Ти знаєш, скільки тут протрималися перші аміківці? Перші кілька наборів працівників на самому початку? У середньому три тижні. І це ми говоримо про щонайретельніше відібраних, добре навчених, урівноважених професіоналів із люблячих сімей, і все таке. Шість тижнів щонайбільше. Інколи шість днів. Після цього їм їхав дах, вони рюмсали, канючили, аж на стіни дерлися, і АМІК змушений був відправляти їх назад додому. Додо-о-ому, — протягнув Туска і величним рухом розвів руки, неначе огортаючи це поняття насмішкуватим ореолом важливості. — Нехай в АМІК багато грошей, але ж не так багато.

— А як щодо Курцберга? — тихо запитав Пітер. — І Тартальйоне? Вони ж не полетіли додому, чи не так?

— Ні, не полетіли, — погодився Туска. — Вони отубілилися.

— А хіба ж це не один зі способів пристосуватися?

— Це в тебе треба запитувати, — із лукавинкою відповів Туска. — Це ж ти щойно повернувся з Міста Потвор, а тепер ось знову їдеш туди. Куди ти так поспішаєш? Ти нас більше не любиш?

— Я люблю вас, — відказав Пітер, намагаючись говорити легким, добродушним тоном, який водночас міг означати те, що він справді всіх тут любить. — Але мене привезли сюди не для того... гм... в АМІК мені чітко пояснили, що... — він знічено затнувся.

Тон його не був ані веселим, ані щирим. Пітер наче захищався.

— Твоя робота — не ми, — завершив замість нього Туска. — Я знаю.

Краєм ока Пітер помітив, як до їдальні зайшла Ґрейнджер, уже готова везти його в поселення оазян.

— Ви не байдужі мені, — промовив він, стримуючи себе, щоб не нагадати Тусці про похорон Северина, коли він, Пітер, так намагався за короткий час підготувати щось по-справжньому путнє. — Якщо ти... власне, якщо будь-хто відчує потребу звернутися до мене, я буду поряд.

— Не сумніваюся, — знизав плечима пілот.

Він знову відкинувся на спинку свого крісла і, помітивши Ґрейнджер, що наближалася збоку до них, недбало відсалютував їй.

— Карету подано, — повідомила Ґрейнджер.

Замість вийти надвір просто з їдальні й обійти будівлю довкола до місця, де було припарковано машину, Ґрейнджер повела Пітера лабіринтом внутрішніх коридорів, відтягуючи ту мить, коли їм доведеться зануритися в парке повітря. Шлях цей пролягав повз аптеку, володіння Ґрейнджер. Було зачинено, і Пітер проминув би її, навіть не зауваживши, якби не яскраво-зелений пластиковий хрест, прикріплений на дверях, більше нічим особливо й не прикметних. Він зупинився, щоб придивитися, і Ґрейнджер спинилася разом із ним.

— Епідаврська змія, — пробурмотів Пітер, здивований тим, що хай хто зробив цей хрест, він не полінувався прикрасити його срібною металевою інкрустацією, що зображувала давній символ — змію, яка обвилася довкола чаші.

— І що з того? — запитала Ґрейнджер.

— Вона символізує мудрість. Безсмертя. Зцілення.

— І аптеку, — додала жінка.

Пітерові було цікаво, чи двері не замкнено.

— А що як хтось тебе шукатиме, доки тебе не буде, і прийде сюди?

— Навряд чи, — відказала Ґрейнджер.

— АМІК не надто переобтяжує тебе?

— Окрім ліків, у мене вдосталь іще всілякої роботи. Я проводжу аналізи їжі, щоб ми не потруїлися. Досліджую всякі штуки. Роблю свій внесок.

Пітер зовсім не хотів змушувати жінку виправдовуватися за власну працю; йому просто було цікаво, чи замкнено ці двері. Свого часу він пограбував не одну аптеку і ніяк не міг повірити в те, що склад аптечного добра не стане нездоланною спокусою бодай для когось із мешканців бази.

— А двері замкнено?

— Звісно, замкнено.

— Єдині двері на всю базу, які замкнено?

Ґрейнджер пропекла його підозріливим поглядом. Пітерові здалося, що вона заглянула просто в його свідомість, підгледівши його сповнені провини спогади про те, як він вдерся до Курцберґового номера. Що тоді на нього найшло?

— Я не боюся, що хтось може щось вкрасти, — мовила Ґрейнджер. — Просто... такі правила. Ходімо вже.

Вони пройшли до кінця коридору, де Ґрейнджер, глибоко вдихнувши, відчинила двері назовні. Прохолодне, ніяке повітря бази миттю висмокталося назовні з такою силою, що їх обох аж шарпонуло, коли вони виходили. А тоді потік газуватої вологи огорнув їх, як завжди, приголомшивши з несподіванки.

— Я мимохіть почула, як ти казав Тусці, що любиш його, — мовила Ґрейнджер, коли вони підходили до машини.

— Він жартував, — відказав Пітер. — Ну і я... гм... віджартовувався.

Повітряні струмені куйовдили його волосся, заповзали під одяг, затьмарювали зір. Він плівся неуважно, ледве не наосліп, за Ґрейнджер, аж доки не опинився разом із нею біля водійських дверцят і не пригадав, що його місце з іншого боку машини.

— Але на глибшому рівні, — промовив Пітер, повертаючись до пасажирських дверцят, — так, це правда. Як християнин, я намагаюся любити кожного.

Вони всілися попереду й загримнули за собою дверцята, герметично зачинившись у кондиціонованій кабіні автофургона. Того короткого часу, проведеного назовні, вистачило, щоб вони промокли від голови до ніг, і тепер обидва водночас затремтіли від холоду, усміхнувшись разом такому збігові.

— Туска не надто приємна особа, як же його любити? — зауважила Ґрейнджер.

— Він непоганий, — сказав Пітер.

— Справді? — перепитала вона ущипливо. — Ну, може, якщо ти чоловік, тоді з ним і весело, — жінка витерла обличчя кінчиком своєї хустини й, дивлячись у дзеркало, зачесалася. — Уся ця балаканина про секс. Ти б тільки чув... Наче в чоловічій роздягальні. Стільки порожніх хвастощів!

— А тобі хотілося б, щоб ці хвастощі не були порожніми.

— Крий боже, — зневажливо посміхнулася вона. — Мені геть не дивно, чому дружина його покинула.

— А може, це він її залишив? — відказав Пітер, не розуміючи, навіщо Ґрейнджер втягнула його в цю дивну розмову і чому вони досі не рушили з місця. — Або, либонь, це було взаємне рішення.

— Кінець шлюбу ніколи не буває взаємним рішенням, — відказала жінка.

Пітер кивнув, немовби відступаючи перед її більшим досвідом у цьому питанні. Ґрейнджер, однак, не збиралася заводити машину.

— А тут є одружені пари? — запитав Пітер.

Жінка похитала головою.

— Ні, немає. Нам усім робити спільну роботу, треба якось ладнати одне з одним.

— Я зі своєю дружиною ладнаю, — відказав Пітер. — Ми завжди працюємо разом. Мені дуже шкода, що зараз її немає поруч.

— Думаєш, їй тут сподобалося б?

Він ледве не сказав: «Це не важливо, вона ж була б зі мною», — але вчасно усвідомив, як неймовірно пихато це прозвучало б.

— Сподіваюся.

— Я гадаю, що вона б тут не стрибала від щастя, — промовила Ґрейнджер. — Це місце не для справжніх жінок.

«Ти ж справжня жінка», — хотів було відповісти Пітер, але його професійне чуття остерегло від цих слів.

— Ну, тут багато жінок працює, — сказав він. — Мені вони здаються цілком справжніми.

— Невже? Тобі, мабуть, варто ближче придивитися до них.

Пітер пильніше пригледівся до жінки. На скроні, натягнувши ніжну шкіру просто над правою бровою, у неї вискочив прищ, який, схоже, запалився. Мабуть, подумав він, у неї невдовзі місячні. Беа також час від часу в певні дні місяця обсипало прищами, і тоді вона заводила дивні розмови з нелогічними висновками, критикувала своїх колег і балакала про секс.

— Раніше, щойно я починала тут працювати, — провадила далі Ґрейнджер, — я навіть і не помітила, що тут ніхто ні з ким не має близьких стосунків. Мабуть, гадала, все відбувається непомітно. Усе це базікання Бі-Джи, Туски... Але час ішов, минали роки — і знаєш що? Анічогісінько. Ніхто нікого не тримав за руки. Ніхто не цілувався. Ніхто не залишав роботу на годинку й не повертався з розпатланою зачіскою й спідницею, заправленою в трусики.

— А тобі хотілося б, щоб так було?

Цнотливе перебування серед оазян зробило Пітера менш вразливим, ніж завжди, коли йшлося про безрозсудну людську хіть.

Ґрейнджер роздратовано зітхнула.

— Я просто хоча б інколи хотіла бачити якісь ознаки життя.

Пітер ледве не сказав Ґрейнджер, що вона надто сувора, але вчасно осікся, лише зауваживши:

— Щоб бути живими, людям не обов’язково виявляти сексуальну активність.

Жінка скоса поглянула на нього.

— Слухай-но, а ти не цей... е-е... забула слово... ну коли священик дає ніби обітницю...

— Целібат? — Пітер усміхнувся. — Ні, звісно, ні. Тобі ж відомо, що я одружений.

— Ну так, але ж я не знаю, як ви там собі з дружиною домовилися. Я маю на увазі, чоловік із жінкою можуть жити разом по-всякому.

Пітер заплющив очі й спробував перенестися в ліжко з жовтим пуховиком, де лежала оголена Беатріс, чекаючи на нього. Він не зміг її уявити. Не зміг уявити навіть жовтий пуховик, не зміг пригадати його точного відтінку. Натомість перед його очима постав жовтий балахон Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, і Пітер виразно бачив його канарковий відтінок, який він сам же і привчив себе вирізняти з-поміж інших жовтих балахонів Обожнювачів Ісуса, тому що Номер П’ять була його улюбленицею.

— Ми живемо... повноцінно, — запевнив Пітер Ґрейнджер.

— Це добре. Я за вас рада, — відказала жінка.

Після цього торкнулася рукою ключа запалювання, і двигун загуркотів, спалахуючи життям.

14 Голос його загубився в могутньому і злагодженому співі

Він шарпнувся й випростав своє тіло.

— Вибач, я задрімав, — перепросив Пітер.

— То пусте, — відповіла жінка.

— Надовго я вирубився?

Ґрейнджер глянула на приладову панель.

— Хвилин на двадцять. Кімарнув трохи. Я спершу подумала, що ти просто замислився.

Пітер подивився в бокове вікно, потім перевів погляд уперед. Краєвид не змінився відтоді, як він задрімав.

— Еге ж, дивитися тут особливо нема на що, — промовила Ґрейнджер.

— Краєвид гарний, — відказав Пітер. — Я просто не виспався як належить.

— Що ж, рада прислужитися. Можеш спати далі.

Пітер пильно поглянув на обличчя жінки, намагаючись зрозуміти, чи вона на нього сердиться, але, доки він спав, Ґрейнджер наділа темні окуляри, і все її лице ховалося у відблисках сонячного сяйва.

— Твої губи занадто сухі, — зауважила жінка. — Ти замало п’єш.

Тримаючи одну руку на кермі, другою Ґрейнджер дістала з-під сидіння пляшку води, що лежала між її ногами. Жінка простягнула її Пітерові, лише на мить відірвавши погляд він дороги, і дістала ще одну для себе. Її пляшку було вже відкорковано, Пітерова ж була ще не почата.

— Не забувай пити, — сказала Ґрейнджер. — Зневоднення вбиває. І обережно на сонці. Не обгори, як минулого разу.

— Ти кажеш, як моя дружина, — відповів Пітер.

— Що ж, може, разом із нею нам вдасться зберегти тобі життя.

Пітер відкоркував пляшку і добряче ковтнув. Безбарвна рідина була холодною і різкою на смак. Настільки різкою, що він ледь не зайшовся кашлем. Якомога непомітніше глянув на етикетку, на якій лише було написано: ВОДА: 50 ДОЛАРІВ ЗА 300 МЛ. Ґрейнджер робила йому дорогий імпортний подарунок.

— Дякую, — сказав Пітер, намагаючись здаватися задоволеним, а сам тим часом думаючи про те, як дивно, що людина, яка прожила на Оазі довше за нього, не змогла оцінити перевагу місцевої води. Коли ця місія закінчиться і Пітерові доведеться повертатися додому, йому, безумовно, бракуватиме води зі смаком мускатної дині.

Коли їхня тривала поїздка вже наближалася до кінця, Пітер вирішив, що поселення оазян заслуговує на кращу назву, ніж Сі-2 чи Місто Потвор. Він раніше вже намагався дізнатися, як називають його самі оазяни, щоб і собі називати так само. Але ті, схоже, не розуміли його запитання, і далі, коли розмова торкалася їхнього селища, казали «тут». Спершу Пітер гадав, що його справжню назву по-англійськи просто не вимовити, але ж ні, справжньої назви не було. Який дивовижний приклад скромності! Скільки ж горя й кровопролить могли б уникнути представники людської раси, якби не були прив’язані до назв, таких як Сталінград, Фаллуджа, Рим, а просто вдовольнилися життям «тут», хай де б це «тут» не було і як не називалося!

Утім, із Містом Потвор треба було щось робити.

— Скажи-но мені, — звернувся він до Ґрейнджер, коли поселення вже з’явилося на обрії. — Якби тобі треба було дати цьому місцю нову назву, якою б вона була?

Жінка обернулася до Пітера, досі в темних окулярах.

— А що не так із Сі-2?

— Це звучить як напис на каністрі з отруйним газом.

— Як на мене, цілком нейтральна назва.

— Ну, то, може, щось менш нейтральне звучатиме краще?

— Наприклад... ну ж бо, вгадаю... Новий Єрусалим?

— Це буде проявом неповаги до тих оазян, які не сповідують християнства, — відказав Пітер. — Та й, хай там як, їм важко вимовляти звук «с».

Ґрейнджер на хвилину замислилася.

— Може, варто доручити це завдання Коретті. Ну, знаєш, тій дівчинці з Оскалузи...

— Я пам’ятаю її й молюся за неї, — промовив Пітер і одразу ж, на випадок, якщо у Ґрейнджер із цим проблеми, змінив тон на невимушеніший. — Хоча, мабуть, все-таки не варто доручати це Коретті. А що як вона запропонує Оскалузу? Там же теж є «с».

Ґрейнджер не оцінила жарту й нічого не відповіла. Схоже, даремно все-таки Пітер згадав про молитву.

Ураз дике поле закінчилося, і вони в’їхали в поселення. Ґрейнджер скерувала машину до тієї самої будівлі, що й завжди. Складене з величезних літер вітання було заново виписане на стіні, однак цього разу, немовби прагнучи висловитися лаконічніше, залишили тільки одне слово «ПРОСИМО».

— Їдь просто до церкви, — сказав Пітер.

— До церкви?

Навряд чи Ґрейнджер могла не помітити місця будови минулого разу, коли забирала Пітера, але нехай, якщо вона хоче грати в цю гру, він зробить їй таку приємність. Пітер показав ген на обрій, де на тлі підвечірнього неба вимальовувалася велика, трішки готична споруда, досі без даху чи шпиля.

— Он та будівля, — промовив Пітер. — Її ще не закінчено, але я буду мешкати там.

— Гаразд, — відказала Ґрейнджер. — Однак мені ще треба видати ліки.

І жінка мотнула головою в бік позначеного фарбою будинку, який вони щойно проїхали.

Пітер озирнувся і побачив порожнє багажне відділення фургона й коробку з ліками посеред нього.

— Вибач, я геть забув. Тобі потрібна моя моральна підтримка?

— Ні, дякую.

— Я справді не проти побути з тобою, доки триватиме обмін. Я мав би пам’ятати.

— Це не твоя робота.

Ґрейнджер уже скерувала машину через поле до церкви. Умовляти її розвернутися і спершу видати ліки було марно, хоча Пітер знав напевне, що жінка була б не такою напруженою і менше нервувала б, якби поруч із нею був хтось такий самий, як вона. Але чоловік не міг тиснути. Ґрейнджер була дуже вразлива, і що довше Пітер її знав, то вразливішою вона ставала.

Жінка загальмувала, і машина зупинилася біля західної стіни церкви. Навіть без даху будівля була вже досить великою, щоб її тінь накрила авто повністю.

— Що ж, бувай тоді, — сказала Ґрейнджер, знімаючи окуляри. — Весело провести час.

— Я впевнений, що буде цікаво, — відповів їй Пітер. — І ще раз дякую за те, що підвезла мене сюди.

— Аж до самого... Пітервіля, — пожартувала Ґрейнджер, коли він уже брався за щільно зачинені дверцята.

Пітер розсміявся.

— Не може бути й мови.

Вологе повітря, яке так довго не впускали всередину, радісно ввірвалося в кабіну, облизуючи обличчя, затуманюючи вікна, прослизаючи в рукава, хвилюючи пасма їхнього волосся. Обличчя Ґрейнджер, маленьке й бліде, закутане хустиною, за кілька секунд залисніло вологою. Жінка роздратовано насупилася, і краплинки поту замерехтіли на її пишних бровах, там, де вони майже зійшлися над переніссям.

— Ти справді за неї молишся? — зненацька запитала вона, коли Пітер уже вилазив зі свого сидіння.

— За Коретту?

— Так.

— Молюся щодня.

— Але ж ти її зовсім не знаєш.

— Її знає Господь.

Ґрейнджер поморщилася.

— А ти міг би помолитися за ще одну людину?

— Звісно. За кого?

— За Чарлі, — вона завагалася. — Чарлі Ґрейнджера.

— Твого батька? — це був здогад, інтуїтивне припущення; міг бути й брат, а от син, подумав Пітер, — навряд чи.

— Так, — відказала жінка, зашарівшись.

— Які в нього негаразди?

— Він скоро помре.

— Ви близькі?

— Ні. Аж ніяк. Але... — Вона стягнула хустку й мотнула непокритою головою, наче тваринка, що обтріпується від води. — Я не хочу, щоб він страждав.

— Я зрозумів, — відказав Пітер. — Дякую, побачимося наступного тижня.

Він залишив жінку з миром і ввійшов крізь двері до своєї церкви.

Оазяни спорудили йому кафедру. Боже, благослови їх! Вони поставили Пітерові казальницю, виліпивши й вирізьбивши її з тієї самої бурштинуватої речовини, з якої вони виготовляли цеглини. Вона гордовито здіймалася посеред чотирьох стін, немов дерево у формі казальниці, що росло просто неба. Перед від’їздом Пітер натякнув, що дах треба було б покласти якомога швидше, однак його ще не було. Не змінилася ситуація і з вікнами: на їхньому місці досі зяяли просто дірки у стінах.

Стоячи тут, Пітер пригадав собі, як колись у дитинстві відвідував руїни середньовічного абатства, де туристи вешталися поміж рештками колись багатого монастиря, а тепер закинутого і зруйнованого. Ось тільки церква ця не була руїною, і марно було хвилюватися через те, що вона без вікон і даху. Коли їх нарешті буде споруджено, це буде знаменною ознакою завершення будівництва, але, щиро кажучи, ця церква готова вже відтоді, як її було задумано. Вона ніколи не стане герметично зачиненим бункером, як аміківська база. Дах слугуватиме лише для захисту від дощу, але повітря всередині буде таким самим, як і надворі, а долівка так і лишиться просто втрамбованою землею. У храмі ніколи не буде недовговічних дорогих витребеньок, не буде тут і делікатних тканин, які можуть зіпсуватися під впливом погоди; оазяни завжди ставилися до церкви лише як до місця, де збираються разом тіла й душі — і це було добрим знаком для їхнього зростання у Христі.

Одначе вони звели Пітеру кафедру. І доробили вхід. Дві половинки дверей, які, коли він був тут востаннє, лежали на землі, щойно випалені в печі, тепер було поставлено на місце і приладнано. Пітер розчахнув їх і зачинив декілька разів, задоволено спостерігаючи за їхнім плавним ходом, дивуючись бездоганно рівній лінії прилягання стулок. Оазяни не використовували ніяких металевих деталей: ні завіс, ні гвинтів; натомість двері було вміло прилаштовано методом «ластівчиного хвоста»: пальчасті шипи на зовнішньому краї стулок щільно входили у відповідні гнізда на одвірку. Пітер був цілком певний, що якби йому схотілося взятися за двері й підняти їх, вони б вийшли із гнізд так легко, як нога з черевика, і так само легко поставилися б назад. Мабуть, нерозсудливо зводити будівлю так, щоб будь-який бешкетник міг зняти двері. Хай навіть тут і не було таких бешкетників. І чи варто спорудження церкви на цьому губчастому ґрунті розглядати як «будівництво дому на піску», від чого нас застерігає Ісус в Євангелії від Матвія?[36] Пітер так не гадав. Цей вислів у Матвія мав метафоричне значення, і головна його думка була не про будівництво, але про віру в дії.

Оазяни працювали повільно, обережно донезмоги, але вони ніколи не робили менше від того, що могли. Двері було прикрашено вигадливим різьбленням. Коли їх уперше через поле принесли сюди, обидві стулки були гладенькими наче скло. Тепер же їх було покарбовано десятками крихітних хрестиків, таких різноманітних, що, мабуть, кожен Ісусів Обожнювач вирізьбив (чи вирізьбила) по хрестику у власному стилі. Угорі, де двері звужувалися, було зображено пірамідкою три велетенських людських ока. Вони виглядали, наче сліпі, вимальовані ретельно, але без розуміння того, що робить око оком. Ще там було видовбано кілька жолобків, які могли слугувати певним абстрактним візерунком із завитків, але Пітер знав, що це мали бути посохи пастирів — або ж «поохи патирів», як силкувалися вимовити оазяни, коли разом із ним обговорювали їхнє значення.

Пітер запропонував, що вивчатиме їхню мову, але оазяни не надто охоче згоджувалися його вчити, та й глибоко в душі чоловік думав, що це буде марною витратою часу, адже, щоб відтворити звуки, якими вони розмовляли, йому, либонь, треба було відірвати собі голову й ґерґотіти залишками гортані, тоді як оазяни завдяки зусиллям Курцберґа й Тартальйоне, які проклали шлях Пітерові, а також завдяки своєму релігійному запалу досягли дивовижних успіхів у чужопланетній для них мові, розмовляти якою вони були так само неспроможні, як ягня дертися по драбині. І все-таки вони дерлися, і Пітер гостро відчував піднесеність їхніх прагнень. Зважаючи на ті уривки з Біблії, які їм вдалося запам’ятати, він дійшов висновку, що Курцберг не панькався з оазянами через їхню неспроможність вимовляти звуки: вони мали виголошувати все так, як написано у Святому Письмі.

Пітер мав на меті проявити тут більше чутливості. Протягом свого безсонного тижня, проведеного на аміківській базі, він чимало попрацював, перетлумачуючи Біблію словами, які його пастві було б легше вимовляти. «Пасовища», наприклад, стали «луками», «праведність» тепер мала бути просто «добром». «Пастир» став «тим, хто дбає про мене» (не важливо, що поняття довелося описувати кількома словами, головне його зміст, та й узагалі вислів вийшов трохи навіть поетичний). «Посох» мав тепер зватися «кий-оберіг». Пітер добряче упрів, доки домізкувався до останнього. Результат його мовних викрутасів недостатньо передавав суть поняття, і «кию-оберегу» бракувало врочистої величі «посоха», але це слово було краще, ніж маловідома «ґирлиґа», милосердніше на вимову для оазянського горла, а також містило в собі правильні елементи божественної могутності й пастирської турботи.

Плоди цієї праці лежали в Пітера в рюкзаку. Він зняв наплічник із плечей, кинув біля кафедри і сам сів біля нього. На нього зійшло відчуття спокою, наче по всьому організму теплом розійшовся алкоголь. Недоладна поїздка з Ґрейнджер зникала з пам’яті, розмова з Тускою, здавалося, була давним-давно; Пітер не міг пригадати нічого з останнього листа Беа, окрім того, що вона збирається повести Біллі Фрейма на виставку котів. Дивно, але настінний колаж Ноєвого ковчега, який зробили Біллі і Рейчел, Пітер пам’ятав так яскраво, наче взяв його з собою в подорож, і зараз ця картина висіла десь поряд.

Він не міг дочекатися, доки нарешті знову житиме разом із оазянами. Це була справжня почесть. Очолювати громаду вірян у Англії, звісно, також було почесно, але інколи тяжко витримувати, коли на тебе вивалюються всі хибні, незрілі вчинки усіляких персон. Взяти б цю азіатку, Міру, та її схильного до жорстокості чоловіка. Вона — сміхотлива пліткарка, а він — огрядний і сварливий, набундючений, наче перегодований султан... Звісно, їхні душі також цінні, втім, це не зовсім те товариство, в якому тобі легко й спокійно. Оазяни ж були для його духу наче ковток свіжої води.

Якийсь час Пітер сидів і молився без жодного слова, просто прибравши заслінку, що відділяла його від неба. Невеличка червона комаха, схожа на сонечко, тільки з довшими кінцівками, сіла йому на руку. Він склав пальці трикутником, і комаха поповзла вгору по одному пальцю, відтак спустившися схилом іншого. Пітер дозволив їй поживитися відмерлими клітинами його шкіри. Комаха не була пожадливою, він майже її не відчував. А потім вона полетіла.

О ця сила тиші! Уперше Пітер відчув її маленьким хлопчиком, коли прилаштувався біля мами на одному з квакерських зібрань, які вона відвідувала. Ціла кімната людей, задоволених своїм мовчанням, яким не потрібно було захищати кордони власного Я. У цій кімнаті було так багато позитивної енергії, що Пітер не здивувався б, якби стільці відірвалися від підлоги і злинули попід стелю разом із усім колом молільників. Так само він почувався й серед оазян.

Мабуть, Пітерові належало стати квакером. Але в них немає пастирів і немає Бога — у справжньому розумінні, батьківському. Звісно, він міг би насолоджуватися спокоєм: сидіти в гурті товаришів, спостерігати, як сонячне проміння бавиться на светрі літнього чоловіка, що сидить навпроти тебе, піддаватися чару сяйливих шерстяних волокон, тимчасом як сонце поволі переміщується від однієї людини до іншої. Подібний стан умиротворення сходив іноді на Пітера в ті часи, коли в нього не було домівки: надвечірньої години, коли вдавалося знайти зручне пристановище й нарешті зігрітися, і робити більше було нічого, окрім як споглядати поступовий рух сонячних променів від одного каменя бруківки до наступного. Дехто називає це медитацією. Однак урешті-решт Пітер надав перевагу менш пасивній діяльності.

Пітер став за кафедру й поклав долоні на відшліфовану поверхню світло-коричневого кольору, на якій він зможе розкладати свої записи. Кафедра була трішки замала, немовби оазяни робили її для такої високої істоти, яку тільки-но могли уявити, але, за відсутності Пітера, все-таки недооцінили його зріст. Її було споруджено на взірець тих дивовижних різьблених казальниць, які здіймались у давніх європейських соборах і на яких масивна Біблія в шкіряній палітурці лежала, спираючись на розпростерті крила тесаного з дуба орла.

Власне кажучи, оазяни мали світлину із зображенням саме такої кафедри. Це була сторінка, видерта зі старого журналу, яку подарував їм Курцберґ і яку вони гордо продемонстрували Пітерові. Він намагався переконати їх, що молитва в церкві — це особисте спілкування кожної окремої людини з Богом, позбавлене показної пишноти, і що церковне приладдя має відображати місцеву культуру вірян, але таку думку не дуже-то й легко донести, коли довкола тебе юрмиться натовп чужопланетян з обличчями, що скидаються на ембріони, і захоплено мурмоче над малюнком із недільного додатка до журналу, наче над якоюсь священною реліквією.

Хай там як, а Пітерова кафедра не надто була схожа на того зображеного на фотографії орла із химерно різьбленим пір’ям. Її обтічна поверхня, списана випадково вибраними з абетки літерами, скоріше скидалася на крила літака.

— Тобі подобаєтья? — почувся м’який голос, який Пітер одразу ж упізнав.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять. Пітер залишив двері церкви відчиненими, і вона зайшла всередину, одягнена, як звичайно, у канарково-жовтий балахон.

— Ця кафедра прекрасна, — відповів він. — Просто чудовий подарунок до мого приїзду.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере.

Він глянув повз її невеличку постать у бік дверного отвору. Кілька десятків оазян просувалися полем, але вони були ще далеко. Номер П’ять поквапилася вперед. Поспішати було вкрай незвично для її народу. І, попри це, вона все-таки прийшла першою.

— Я радий тебе бачити, — промовив Пітер. — Відтоді як поїхав, я весь час хотів повернутися.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере.

Через плече у неї висіла торба із сітки зі шматком чогось жовтого, схожого на хутро, всередині такого самого насиченого відтінку, як і її одяг. Пітер подумав, що це, мабуть, хустина, але, коли Номер П’ять видобула з торбинки і показала йому, Пітер побачив, що це пара черевиків.

— Для тебе, — сказала вона.

Ніяково всміхаючись, Пітер узяв дарунок із її одягнутих у рукавички рук. На відміну від тих маленьких черевичків, які йому подарували першого разу, ці, схоже, справді були його розміру. Він зняв свої сандалії, підошви яких усередині втопталися і майже почорніли від постійного ходіння в них — і взув черевики. Ті сіли просто прекрасно.

Пітер розсміявся. Яскраво-жовті черевики та простора арабська сорочка, що скидалася на сукню, — якби він мав бажання виглядати як мачо, таке поєднання поклало б край усім його прагненням. Він підійняв одну ногу, потім другу, показуючи Номеру П’ять, якою чудовою є робота її рук. Під час першого свого приїзду Пітерові довелося поспостерігати, як оазяни виготовляють собі одяг, і він знав, яких зусиль ці черевики мали їй коштувати і якого непомірного зосередження. Оазяни ставилися до голки з такою обережністю й повагою, з якою люди, либонь, ставляться до бензопили чи паяльної лампи. Кожен стібок давався їм настільки важко, що Пітерові було аж боляче дивитися.

— Черевики просто чудові, — сказав він. — Дуже тобі дякую.

— Для тебе, — повторила Номер П’ять.

Вони стояли разом біля відчинених дверей і дивилися, як інші Обожнювачі Ісуса наближаються до них.

— Як твій брат, Номере П’ять? — запитав Пітер.

— У землі.

— Я маю на увазі іншого, — сказав він. — Того, що завдає тобі смутку тим, що не любить Ісуса.

— У землі, — повторила оазянка, а потім, пояснюючи, додала: — Також.

— Він помер? Минулого тижня?

— Минулого тижня, — відказала вона. — аме так.

Пітер пильно приглянувся до затіненої каптуром роззявини на обличчі Номера П’ять, жалкуючи, що не може розпізнати, які ж почуття ховаються за її утрудненою вимовою. Зважаючи на те що Пітерові було відомо на цю мить, він мав підстави гадати, що оазяни виражають свої почуття тим шемранням, булькотінням і хлипанням, яке вони видавали, коли не силкувалися відтворити звуки чужопланетної мови.

— Від чого він помер? Що сталося?

Номер П’ять провела рукою по своїх плечах, грудях, діафрагмі, позначаючи все тіло.

— Уередині нього багато піло неправильно. ите тало брудним. ильне тало лабким. Повне тало порожнім. Заинене тало відиненим, вічинене — заиненим, ухе наповнилоя водою. І е багато ого. Я не маю лів, об е опиати.

— Мені прикро чути все це.

Номер П’ять похилила голову, можливо, в такий спосіб також висловлюючи сум.

— Мій брат хворів уже давно. Життя лиалоя в ньому, але збиралоя покидати. одня брат був біля мене, і, коли він занув, його життя казало мені: «Я тут е один день, але я не лиуя тут білье, мені незруно в ьому тілі». Доки життя лиалоя в моєму братові, муток лиавя в мені. Тепер, коли брат у землі, мій муток теж у землі. Боже, благолови нау зустрі, оте Пітере. ьогодні буде неділя.

Пітер кивнув, хоча, сказати щиро, він не знав, чи нині справді була неділя. Він утратив звичний лік дням. Але це пусте. Оазяни разом із ним зараз молитимуться. Ось що, без сумніву, мала на увазі Номер П’ять під «неділею». І вона мала рацію.

— У мене для вас теж є дещо, — мовив Пітер, прямуючи до місця, де він залишив свій рюкзак.

Номер П’ять нахилила, а потім підвела голову, стежачи за рухами Пітерових рук, коли він діставав приготовані книжечки.

— Біблії, — сказав він. — Хоча радше початки Біблій. Це для вас.

Пітерові вдалося перетлумачити двадцять сторінок Святого Письма словами, які оазяни могли вимовляти з найменшими труднощами. Він надрукував їх колонками, як у Біблії короля Якова, на десяти аркушах паперу, складених удвоє і скріплених посередині. Не найгарніший зразок палітурної справи з часів Ґутенберґа, але це було найкраще, що Пітер міг виготовити з тим знаряддям, яке було на аміківській базі. На обкладинці кожної книжечки він рукою намалював хрест і розфарбував його золотистим текстовим маркером.

— Книга дивних нових реей, — підтвердила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, тимчасом як її співвіряни одне за одним почали заходити до церкви.

Повільно ступаючи у своїх хутряних черевиках, оазяни майже безгучно йшли по м’якій землі, однак Номер П’ять почула, як вони заходять, і обернулася, щоб привітатися.

— Книга дивних нових реей, — повторила вона, вказуючи на книжечки, які Пітер викладав купкою на кафедру. — Для нас.

Серед новоприбулих почулися шепотіння й зітхання. До свого сорому, Пітер пізнавав оазян лише за кольором їхнього одягу. Лишалося тільки сподіватися, що їхнє кольорове маркування за минулий тиждень не змінилося. Він навчив себе розрізняти, принаймні на підсвідомому рівні, коричневий, бронзовий, золотаво-каштановий і мідний, багряний, червоно-брунатний і кораловий. Кожен відтінок у пам’яті Пітера був пов’язаний із певною розмовою — нехай короткою і плутаною, — яку він мав із цією особою.

— Друзі, — виголосив він, коли всі зайшли всередину. — Я неймовірно щасливий бачити вас знову. Я привіз вам ці подарунки. Невеличкі подарунки від мене, в яких містяться значно більші дари від нашого Спасителя.

Пітер прикинув, що в чотирьох стінах зібралося близько дев’яноста осіб — строкате зібрання в одязі різноманітних відтінків. Як пастор, він добре вмів, поглянувши на паству, приблизно порахувати присутніх за головами. Якщо його лічба була правильною, це означало, що за час його відсутності кількість християн зросла осіб на десять чи двадцять.

— Як я вже декому з вас пояснював, — промовив Пітер, — Біблія, яку ви бачили в мене (і в Курцберга), — дуже товста книга. Настільки товста, що більшості людей її не прочитати за раз. Але ніхто й не вимагає, щоб Біблію було прочитано всю відразу. Біблія — це скарбниця, де зберігаються послання, що накопичувалися сотнями років, протягом яких Господь ділився своїми думками й намірами з усіма, хто готовий був Його почути.

Промовляючи це, Пітер простягнув книжечки Номеру П’ять, а та вже роздала їх своїм співвірянам. Кожен із них брав надруковані на комп’ютері брошурки своїми руками в рукавичках так, наче це була крихка кришталева ваза.

— Доки Ісус ходив по землі, — вів далі Пітер, — люди занотовували, що він казав і що робив, а потім вони записали все, що сталося з Його послідовниками. Але Біблія почалася задовго до Ісусового пришестя, у давніші часи, коли Бог здавався значно віддаленішим від нас і набагато таємничішим; і значно тяжче було зрозуміти, чого Він хоче. Люди в ті дні оповідали історії про Бога, і ці історії також є в Біблії. Щоб зрозуміти декотрі з них, потрібно багато знати про звичаї та про місця, що були до Ісуса. Навіть серед мого народу багато хто не має таких знань.

Під час промови Пітер помітив, що кожний десятий оазянин, замість узяти собі книжечку від Номера П’ять, ділився нею разом із сусідом. Чоловік, не сподіваючись, що кількість християн зросте, узяв із собою вісімдесят книжечок, трохи більше, ніж, як він гадав, було в нього вірян. Оазяни, очевидно, миттєво порахували книжечки і — без жодних нарад чи непорозумінь — розподілили їх так, щоб останні кілька людей не виявилися ні з чим.

— Ви казали мені, — промовив Пітер і вказав на двох оазян, у шафрановому балахоні й блідо-ліловому, — ви, Обожнювач Ісуса Номер Дванадцять і Номер Вісімнадцять, що колись Курцберґ розповідав вам історію про Навуходоносора, історію про Валаама та ангела, про зруйнування Єрусалима та інші історії, які ви щосили намагалися зрозуміти, однак не могли. Та не журіться, друзі мої! Настане час, і ви зрозумієте ці притчі, коли виростете в Христі. Але поки що Навуходоносор нехай зачекає. Коли Бог вирішив утілитися в Ісусові, Він зробив це тому, що хотів, аби слово Його ширилося поміж чужоземцями, поміж тими, хто ніколи не чув про Нього, поміж тими, хто не дбав про свою віру і не розумів її. Історії, які Він розповідав, прості. Я спробував зібрати найкращі з них, найкорисніші, у ваших Бібліях.

Пітер узяв одну з книжечок і розгорнув її.

— Ваші книжки такі маленькі й тоненькі не тому, що я сумніваюся у вашій жадобі до Святого Письма чи у вашій здатності його зрозуміти, а лише тому, що я намагався вживати тільки ті слова, які ми зможемо з вами разом вимовляти в цій церкві, і якими ви зможете з легкістю розмовляти один з одним. Я працював так швидко, як тільки-но міг, і все-таки, як ви можете бачити з невеличкого розміру книжечок, я працював повільно. Я обіцяю вам, що надалі працюватиму швидше. Разом із вашим зростанням У Христі ростимуть і ваші Біблії. Але ми маємо почати з чогось. І сьогодні, цієї прекрасної неділі, коли я стою тут, сповнений радості бачити вас поруч зі мною, ми почнемо з... цього.

І Пітер почав читати надрукований на першій сторінці двадцять третій псалом:

— Бог — Той, Хто дбає про мене, тому нужди не матиму... — і так далі, аж до останнього рядка: — І я пробуватиму в домі Божому багато днів!

Потім Пітер прочитав цей самий псалом ще раз.

І ще раз.

Щоразу, як Пітер читав його, дедалі більше оазян приєднувалося й читало псалом разом із ним. Читали вони чи повторювали напам’ять? Це не мало значення. Їхні дружні голоси зливалися в один, що роздимався і звучав мелодійно й чисто, майже не затинаючись:

— На луках зелених прихилить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення свого по дорозі добра. Так робить Він, адже Він — Бог.

Коли Пітер узявся до псалма вп’яте, голос його загубився в могутньому і злагодженому співі.

15 Герой цієї миті, король цього дня

Колись один мудрий чоловік запитав Пітера:

— Ти знаєш, хто ти?

— Хто я?

— Так.

Це запитання можна було розуміти так по-різному, залежно від того, хто запитував. Приміром, кілька разів Пітера про це запитували розлючені покидьки, які самі ж відповідали: «Мудило ти», — або ще щось подібне, а потім лупцювали його. Запитували про це також чиновники і бюрократи, що вважали Пітера, з тієї чи іншої причини, більмом на оці. Чув це запитання він і від людей, які ставили його з любов’ю й ніжністю, а потім казали Пітерові, що він «любчик», «золотко» чи навіть «моя скеля». Такі слова треба виправдовувати, а це не дуже легко.

— Я намагаюся забагато не думати про себе. Сподіваюся, я просто людина, що любить Бога.

— Ти — людинолюбець, — сказав мудрий чоловік, рішуче киваючи головою. — І через це перед тобою пролягає довгий шлях.

Чоловік цей був пастором у церкві, що невдовзі перейшла У спадок Пітерові. Він був літньою людиною, і милостива терпимість поєднувалася в ньому зі стоїчним ставленням до життєвих розчарувань — особлива суміш, звична для проповідника, який надто довго перебував на своїй службі. Він знав до найменших дрібниць, чому і як його парафіяни противляться змінам і коли вони можуть бути справжніми паскудами — хоча, звісно, ніколи не вживав таких слів.

— Ти любиш людей, а це, взагалі, трапляється дуже рідко, — провадив далі старий пастор.

— Хіба ж товариськість не властива людині від природи?

— Я зараз кажу не про це, — відповів старий чоловік. — Мені здається, ти не такий уже й товариський. Скоріше навіть трохи одинак. Я маю на увазі те, що тебе не дратують і в тебе не викликають відрази ці тварини, які звуться «людьми». Ти просто приймаєш їх такими, якими вони є. Деякі люди не можуть жити без собак, ті їм ніколи не набридають — це собаколюбці. Їм байдуже, якої собака породи, великий він чи маленький, спокійний чи гавкітливий, добре вихований чи неслухняний — вони люблять їх усіх по-своєму, тому що це собаки, а собаки — це добре. Пастор повинен відчувати те саме стосовно людей. Але знаєш що? Таке трапляється рідко. Украй рідко. Ти далеко підеш, Пітере!

Пітерові дивно було чути ці слова, сказані з такою впевненістю, від сивочолого мудреця, якого нелегко було надурити. Пітерове співіснування з людьми, що його оточували, таки не завжди було безхмарним. Хіба ж можна було сказати цілком серйозно, що він любить людей, комусь, хто поводився так погано, як Пітер у свої підліткові та юнацькі роки, — брехав, порушував обіцянки, обкрадав дурнів-альтруїстів, які ще наважувалися йому повірити? І все ж старий наставник сказав це Пітерові, хоча добре знав його історію. Між душпастирами таємниць немає.

Тепер Пітер сидить у напівзабутті, схрестивши під собою ноги, мружачись від сліпучого світла. Просто перед ним, також схрестивши ноги, сидить хлопчик — це сам Пітер років восьми чи дев’яти, молодший скаут, «вовченя». Хлопець був гордий і щасливий тим, що він молодший скаут, тим, що має зелену сорочку з нашивками і володіє таємними знаннями про те, як зав’язувати вузли, напинати намет і правильно розкладати багаття. Він не міг дочекатися, коли вже нарешті стане повноцінним скаутом, а не просто «вовченям», і зможе опанувати стрільбу з лука, ходитиме в гори й рятуватиме життя незнайомцям, які потрапили під снігову лавину або яких укусила гадюка. Як виявилося, йому ніколи не судилося стати скаутом: незабаром Пітерова сім’я потрапила у скруту, він не зміг більше лишатися «вовченям», і його однострій було акуратно складено в шафку на поличку, де він і лежав, доки лусочниця не зіпсувала його. Але, коли Пітерові було вісім років, він іще не знав цього всього й сидів, схрестивши ноги, у шортах і з пов’язаною на шиї краваткою, ледве не злинаючи в повітря від задоволення бути тут, серед своєї «вовчої зграї».

Піт дзюрком ллявся з брів просто йому в очі. Пітер закліпав, і затуманений світ знову набув чітких обрисів. Дитина, що сиділа перед ним, не була восьмирічним Пітером. То навіть не була дитина. Це був Обожнювач Ісуса Номер Сімнадцять, істота, що відрізнялася від Пітера всім, чим тільки-но можна, за винятком того, що вона (чи, може, він) також могла сидіти, схрестивши під собою ноги і склавши руки в молитві. Балахон її був шпинатно-зеленого кольору, такого самого кольору були і м’які черевики, хоча і з коричневими цятками бруду. Сонце стояло майже над головою, каптур відкидав густу тінь, і обличчя її було поглинуто чорнотою.

— Про що ти думаєш, Номере Сімнадцять? — запитав Пітер.

Як завжди, запала мовчанка. Оазяни не звикли думати про думання або, можливо, їм тяжко було висловити свої думки чужомовними словами.

— Пер ніж ти прийов, — промовила Обожнювачка Ісуса Номер Сімнадцять, — ми були одинокі й безпорадні. Тепер, пільно з тобою, ми ильні.

Було щось прикре в тому, що для її язика, чи голосових зв’язок, чи будь-чого, чим вона розмовляла, слова «одинокі» й «безпорадні» були доволі легкими, а от «спільно» і «сильні» Номер Сімнадцять ледве могла вимовити. Її тендітна постать здавалася дуже вразливою, але й усі решта, що сиділи біля неї, були тендітними і вразливими на вигляд: тонесенькі руки, вузькі плечі, поношені рукавиці й черевики. Пітер наче потрапив у плем’я, що втратило всіх дорослих чоловіків і жінок, і йому доводилося проповідувати лише дітям і зморщеним старцям.

Звісно, неправильно було думати так про оазян; він просто був неспроможний сприймати їхні тіла як нормальні, а власне — як відхилення від норми. Пітер щосили намагався налаштувати своє бачення, аж доки сотня з гаком істот, що сиділи перед ним, не виросли до розміру дорослої людини, він же натомість перетворився у велета.

— Книга, — попросив Обожнювач Ісуса Номер Один зі свого звичного місця, ближче до середини всього зібрання. — Дай нам лово з Книги.

— Так, із Книги, — погодилося ще кілька голосів, мабуть, відчуваючи полегшення, що їм не доводилося принижувати свою гідність, промовляючи ці три слова.

Пітер кивнув на знак згоди. Його Біблія повсякчас була напохваті; вона лежала в рюкзаку, захована у пластиковий футляр, що захищав від вологи, і оазяни завжди схвальними вигуками вітали, коли Пітер видобував її звідти на світ. Однак часто йому навіть не потрібно було її діставати, адже він мав прекрасний хист до запам’ятовування Святого Письма. Ось і зараз Пітер заглянув у глибини своєї пам’яті і майже відразу відшукав слушну цитату, з послання святого Павла до ефесян. Його мозок, безперечно, був дивним органом; іноді Пітер уявляв його червивим качанчиком цвітної капусти, вкритим шрамами й підпалинами, отриманими в минулому житті, але іншим разом він здавався скоріше просторим сховищем, де потрібної миті перед очима немовби розгорталася Біблія з уже виділеними відповідними рядками.

— «Отже, ви вже не чужі й не приходьки, — процитував він, — а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу».

Зі строкатої юрби, що сиділа навпроти Пітера, почувся гомін, в якому були схвалення і навіть утіха. Біблійні вірші діяли на оазян, наче кухоль солодкого хмільного напою, пущений по колу. Це був трунок короля Якова — оригінал. Звісно, оазяни були вдячними за ті перетлумачені книжечки, які Пітер підготував для них. Їхні сторінки вже були добряче заяложені, пожолоблені вологою, а слова з них неодноразово співалися й проказувалися напам’ять цими довгими теплими днями, які Пітер провів разом зі своєю паствою. І все-таки він мусив визнати, що, попри його сподівання, усіх проблем ці книжечки не вирішили. Оазяни називали їх «лово в руі»; Пітер був у захваті, коли вперше почув цей вислів, аж доки не збагнув, що так підкреслювалася різниця між його брошурками і справжньою Книгою дивних нових речей. Саморобні буклети розглядалися як домашня бражка, самогонна заміна фабричного алкоголю, тимчасом як повноцінна Біблія короля Якова у машинній палітурці зі штучної шкіри і золотистим тисненням на корінці вважалася бездоганною і остаточною — Істинним Джерелом.

Тепер, упиваючись віршами з Послання ефесянам, оазяни були по-справжньому задоволені. Їхні голови під каптурами схилилися ще нижче, а обличчя огорнули ще густіші тіні. Їхні складені до молитви руки злегка погойдувалися на колінах, немовби оазяни заново відстежували ритм Пітерових слів і насолоджувалися ними. Такі ледь помітні рухи для оазян означали те саме, що для південних баптистів[37] голосно кричати: «Алілуя!»

Хоча він і сам був палким прихильником Біблії короля Якова, Пітер почувався ніяково перед тим святобливим трепетом, який вона вселяла в його паству. Урешті-решт, це був лише переклад, який мав не більше прав претендувати на автентичність, ніж інші переклади. Ісус не висловлювався англійською мовою часів короля Якова, не говорили нею ані апостол Павло, ані старозавітні пророки. Чи ж розуміли це оазяни? Пітер у цьому сумнівався. І це було доволі прикро, адже ти усвідомлюєш, що всі, для кого давньоєврейська, койне чи галілейсько-арамейський діалект не є рідними, перебувають у такому самому невигідному становищі, як і ти. Тоді ти заспокоюєшся, розуміючи, що Святе Письмо, перекладене твоєю мовою, анітрохи не гірше за перекладене будь-якою іншою. Пітерові ж видавалося, що він помітив в оазян відчуття власної неповноцінності, і це його непокоїло. Він не бажав скидатися на деяких старосвітських місіонерів з імперіалістичним мисленням, що поважно, наче Мойсей, походжають, хизуючись у костюмах у стилі сафарі і наживаючись на помилковому переконанні, нібито вони одноплеменці Христа і Бог був англійцем.

Пітер хотів було спробувати делікатно віднадити оазян від такого пошанування Книги, розповівши про те, скільки перекладів на різноманітні мови передувало цьому тексту сімнадцятого століття, але вирішив, що це тільки все ускладнить, особливо зважаючи на те, як оазяни прикипіли до ключових цитат, які завчили ще з Курцберґом, що, очевидно, був палким прихильником Біблії короля Якова. Воно й не дивно. Кожен християнський проповідник, який любить мову, мусить любити саме цю Біблію: ритм її віршів просто підкорює тебе. Тому, можливо, правильним підходом до цих людей буде читати їм Біблію стовідсотковою староанглійською, а потім уже розтлумачувати простою сучасною мовою.

— Апостол Павло говорить тут своїм новим друзям, — узявся пояснювати Пітер, — що тільки-но ви почули слово Боже, уже не важливо, що ви чужинці, не важливо, як далеко ви живете. Ви стаєте частиною громади християн, усіх християн, які коли-небудь існували на цьому світі, зокрема й тих, що жили в часи, коли Ісус ходив по землі. Далі апостол Павло порівнює нас із домом. Дім будують із цеглин і каміння, яке припасовують одне до одного, щоб звести велику споруду, і ми всі є тим камінням у домі, який будує Господь.

Десятки голів, вкритих каптурами, закивали.

— Ми ві — каміння.

— Ми побудували нашу церкву разом, — промовив Пітер. — І це прекрасно.

Майже одностайно, немов учасники танцювальної постановки, оазяни обернули голови, щоб поглянути на храм, який вони вважали настільки священною спорудою, що заходили туди тільки для відправ, хоча Пітер і закликав їх вважати церкву своєю домівкою.

— Але ви — всі ви, що зібралися сьогодні тут і зараз просто сидите на сонці — ви і є справжня Церква, яку побудував Господь.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, що, як завжди, сиділа в першому ряді, загойдалася вперед-назад, не погоджуючись.

— ерква — то ерква, — заявила вона. — Ми — то ми. Гоподь — то Гоподь.

— Коли ми сповнені Духа Святого, — мовив Пітер, — ми можемо стати чимось більшим за те, чим ми є: можемо стати у своїх ділах подібними до Бога.

Його слова не переконали Номер П’ять.

— Бог ніколи не помирає, — сказала вона. — Ми помираємо.

— Помирають наші тіла, — відповів Пітер. — Наші душі житимуть вічно.

Номер П’ять указала пальцем у рукавичці просто на його огруддя.

— Твоє тіло не помирає, — промовила вона.

— Певно, що помирає, моє тіло теж помре, — відказав Пітер. — Я з плоті й крові, як і будь-хто інший.

Саме зараз Пітер як ніколи відчував недосконалість своєї тіло-будови з плоті й крові. У нього розболілася голова від сонця, сідниці затерпли, і терміново треба було відлити. Трохи повагавшись, Пітер послабив сечовий міхур, і сеча вільно потекла на землю. Так тут заведено, і нічого було маніритися.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять мовчала. Пітер не міг зрозуміти, чи він переконав її, чи заспокоїв, чи засмутив, чи ще щось. Та й узагалі, що вона мала на увазі? Невже Курцберг був одним із тих лютеранських фундаменталістів, які вірять, ніби одного дня мертві християни воскреснуть у своїх старих тілах — дивовижним чином відновлених і нетлінних, неспроможних відчувати ні біль, ні голод, ні задоволення — і лишаться в них усю решту вічності? Сам Пітер такого вчення не схвалював. Смерть є смерть, тлінь є тлінь, і тільки дух незнищенний.

— Скажіть мені, — звернувся він до присутніх. — Що ви знаєте про життя після смерті?

Обожнювач Ісуса Номер Один, який сам узяв на себе обов’язки хранителя історії християнства на Оазі, промовив:

— Коринтянин.

Пітер не відразу зрозумів, що сказав Номер Один: хоч і таке знайоме, слово це було зовсім неочікуваним тут і зараз.

— Коринтяни, авжеж, — промовив він.

Запала мовчанка.

— Коринтянин, — повторив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Дай лово з Книги.

Пітер подумки звернувся до Біблії, відшукав там Послання до коринтян, п’ятдесят четвертий вірш п’ятнадцятого розділу, але він ніколи раніше не мав потреби цитувати у своїх проповідях цей уривок, тому точного формулювання не пам’ятав: щось тлінне, щось нетлінне... Наступний вірш він знав добре, це був один із тих біблійних самородків, які знають усі, хай подекуди і приписують їх Шекспірові, але Пітерові здавалося, що Обожнювач Ісуса Номер Один прагнув більшого, ніж коротенький афоризм.

Із кректанням чоловік звівся на засиджені ноги. Юрба тихо загула від хвилювання, коли Пітер, підійшовши до свого рюкзака, дістав із пластикового футляра Книгу. Витиснені золотом літери заблищали на сонці. Пітер лишився стояти, щоб м’язи змогли перепочити в іншій позі, і розгорнув Біблію.

— А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, — прочитав він, — і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?

Читаючи вголос ці слова, Пітер усвідомив, чому він ніколи не використовував цю цитату у своїх проповідях. Думка була цілком розумна, але висловлена занадто пишномовно, як на його думку. Щоб ці слова звучали щиро, виголошувати їх потрібно було зі завзятим запалом, із патетикою трагічного актора, а Пітер був оратором іншого штибу. Його стилем радше була скромна відвертість.

— Тут апостол Павло каже, — узявся пояснювати Пітер, — що, коли ми віддаємо наші душі Христу, та наша частина, що помирає і тліє, — наше тіло — одягнена в те, що не може ні померти, ні зітліти, — у нашу вічну душу. Тому нам нічого боятися смерті.

— Ніого, — луною відгукнулося кілька оазян, — боятия.

Друге Пітерове перебування в поселенні, яке аміківці називали Містом Потвор, було не менш дивовижним і захопливим, ніж перше. Він, як і очікував, краще пізнав оазян, але також почав помічати зміни в собі, зміни, яких він не міг висловити, але які здавалися йому глибокими і важливими. Подібно до того, як повітря пролазило під його одяг і, здавалося, проходило крізь шкіру, так само щось невідоме пролазило йому в голову, просякаючи просто в мозок. Чогось лихого в цьому не було ані краплини. Це була наче найбільша у світі благодать.

Не всі зміни, втім, тішили. Коли минула половина перебування в поселенні оазян, Пітер потрапив у дивний стан, який, озираючись назад, він не міг назвати інакше, окрім як «ридання запоєм». Це сталося під час однієї з тих довгих-предовгих ночей, коли десь посередині її Пітер прокинувся у сльозах, не пам’ятаючи, що ж такого йому наснилося і чому він плаче. А потім він ридма ридав ще не одну годину. Напади жалощів не припинялися, неначе якийсь пристрій у його тілі підкачував смуток у кров через визначені відрізки часу. Пітер плакав через бозна-що, через випадки, про які він уже давно й забув, через події, які ніколи не здавалися йому настільки сумними.

Пітер плакав через пуголовків, яких хлопчиком тримав у банці і які могли б перетворитися на жабенят, якби він, замість спостерігати, як вони стають сіруватим мулом, лишив їх жити у ставку. Він плакав за кішкою Клео, яка, закостенівши, лежала на кухонній підлозі, а її кошлатий писочок прилип до краю миски із засохлою підливкою. Він плакав через кишенькові гроші, які згубив дорогою до школи; він плакав через украдений у нього велосипед, пригадуючи відчуття гумових ручок керма у своїх руках. Він плакав за своєю однокласницею, з якої знущалися і яка наклала на себе руки, коли нелюди порснули їй у волосся кетчупом; він плакав через ластівку, яка вдарилася у вікно його спальні й упала бездиханна на бетон далеко внизу; він плакав через журнали, які передплачував батько і які ще довго надходили щомісяця, обгорнуті плівкою, вже після того, як батько пішов від них; він плакав через газетний кіоск і винну крамничку містера Алі, які закрилися; він плакав, жаліючи нещасних учасників антивоєнної ходи, які, похиливши свої плакати, йшли під зливою разом зі своїми понурими діточками.

Він плакав через «клаптикові ковдри заради миру», які його мати шила для благодійних аукціонів. Навіть коли із жалощів у торги вступав хтось із її знайомих квакерів, ці ковдри ніколи не давали багато грошей, адже були такими строкатими, що на всьому білому світі не знайшлося би спальні, до якої вони пасували б. Він плакав через ті ковдри, які так і не було продано, і плакав через ті, які все-таки знайшли собі домівку, і плакав, пригадуючи, як його мати із запалом, який нікому було підтримати, розповідала, що кожен колір символізував національний прапор якоїсь країни: блакитний із білим, наприклад, могли означати Ізраїль чи Аргентину, білий у червоний горошок — Японію, а зелено-жовто-червоні смуги із зірками посередині — Ефіопію, Сенегал, Гану чи Камерун, залежно від того, як цією ковдрою вкриватися.

Він плакав за своїм скаутським одностроєм, знищеним лусочницею. О, як гірко він за ним плакав! На згадку про кожну зниклу ниточку, кожну волокнинку, кожну крихітну дірочку в уже не потрібній одежині, груди його роздималися, а в очах знову пекло. Він плакав через те, що, коли відвідував Будинок скаутів, не знав, що це востаннє. Чому ж ніхто йому не сказав цього?

Він плакав і через те, що довелося пережити його дружині. Плакав, пригадуючи родинну світлину, на якій Беа шість років, а вздовж губ і на щоках у неї бузково-синій прямокутний знак від здертого скотчу. Як можна було так поводитися з дитиною? Він плакав через те, що їй доводилося робити уроки у вбиральні, бо в кухні було повно незнайомців, а спальня була їй недоступна. Він плакав через усі інші негаразди, яких Беа зазнала в дитинстві, через усе те лихо, яке вона пережила до зустрічі з ним. Здавалося, наче всі ці врожаї смутку різних років зберігаються, впорядковані за датою, в різних льохах Пітерової пам’яті, а його сльозові протоки містяться на кінцях електричних проводів, які не зачіпають останніх десятиліть, а йдуть просто в далеке минуле. Беа, шкодуючи яку, він плакав, була гарненькою маленькою примарою, викликаною з купки світлин його дружини та її оповідок, і, попри це, гідною не меншого жалю.

Уже наприкінці цього нападу жалощів Пітер поплакав через колекцію монет, яку подарував йому батько. Він купив її у крамниці, однак це була справжня колекція — гарно оформлений початковий набір із французьким франком, італійською лірою, німецькими п’ятдесятьма пфенігами, на яких було зображено жінку, що висаджує деревце, десятидрахмовою монеткою та іншими звичними скарбами, які нетямущому хлопчикові здавалися реліквіями давніх епох, доісторичної імперії нумізматики. О свята простота... невдовзі один його шкільний товариш, наче той змій-спокусник, нашепотів Пітерові на вухо, що його маленька колекція — дівчача й анічогісінько не варта, і переконав поміняти все на одну-однісіньку монетку, яку було карбовано, за його словами, у триста тридцять третьому році нашої ери. То був безформний та іржавий шматочок металу, на якому, однак, було зображено воїна в шоломі, і ця монета зачарувала Пітера. Батько страшенно розлютився, коли дізнався про це. Він без упину повторював гидливим, повним сумнівів тоном: «Якби ж то справжня... якби ж то справжня...», а потім прочитав Пітерові лекцію про те, якими звичними є мідні монети часів імператора Константина, про те, якою пошкодженою є ця монета, і про те, як багато бісових підробок трапляється нумізматам. Хлопчина палко заперечував: «Тебе ж не було там!», маючи на увазі не тільки епоху правління Константина, а й ту мить, коли маленького вразливого хлопчика було обдурено старшим і хитрішим. Багато років це відразливе «Якби ж то справжня...» затруювало Пітерові мозок, бувши підтвердженням усьому страшному й холодному, що лишилося в його пам’яті про батька. Коли ж Пітер нарешті усвідомив, що вся суперечка була порожньою і що батько просто образився, старий уже був у могилі.

Це все і ще багато чого оплакував Пітер. Після цього, немовби очистившись, він почувався краще. Його почервонілі повіки, які потребували б турботливого догляду, якби Пітер перебував деінде, а не тут, було заспокоєно масною вологою теплого повітря. У голові під кінець цього «запойного плачу» почало стугоніти, але тепер проясніло й полегшало, наче від приємного знеболювального.

— Дуже довга піня, — промовила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, що сиділа, прихилившись спиною до казальниці.

Пітер не помітив, як вона ввійшла до церкви. Уже не вперше Номер П’ять ось так навідувалася до нього тоді, коли більшість її одноплеменців спали.

— Чому ти не спиш? — запитав Пітер, спершись на лікоть.

Він ледве її бачив; усю церкву освітлювало лише кілька олійних каганчиків — такі собі іграшкові жарівні.

— Нема ну, — відказала вона так, наче це все пояснювало. Може, й пояснювало.

Пітер повторив подумки її слова: «Дуже довга пісня». Очевидно, для Номера П’ять Пітерів плач за звуком нічим не відрізнявся від співу. Смуток у його голосі було втрачено в перекладі, і вона чула лише гудючу музику скімлення і ритм схлипів. Може, Номеру П’ять навіть хотілося приєднатися, але вона не могла розібрати жодного слова.

— Я пригадував те, що сталося давним-давно, — пояснив Пітер.

— Давним-давно, — вторувала вона, а тоді промовила: — Давним-давно Гоподь казав Ізраїлю: «Я полюбив тебе, мій народе».

Пітер здивувався, почувши цитату з Книги Єремії, але не тому, що Номер П’ять запам’ятала її, а тому що ця цитата була з новішого, ніж Біблія короля Якова, перекладу — з «Нового життя», якщо він не помилявся. Невже Курцберґ вибирав їм уривки з різних Біблій? У короля Якова замість «давним-давно» було «в оний час», хоча в оригіналі, давньоєврейською, було щось ближче до «здалеку».

Давним-давно, далеко-далеко... зрештою, може, це одне й те саме. Скинувши зі себе лінгвістичну памороку, Пітер розтулив рота й запитав Обожнювачку Ісуса Номер П’ять, чому вона процитувала саме цей уривок зі Святого Письма, що він для неї означає.

Але голова Номера П’ять уже похилилася їй на груди. Хай яка була причина її безсоння вдома у власному ліжку, свій сон вона знайшла тут, біля Пітера.

Окрім того, під час свого другого перебування в поселенні оазян Пітер уперше побачив смерть. Тобто вперше побачив мертвого оазянина.

Він досі не знав напевне, скільки оазян мешкає в селищі, але був схильний гадати, що кілька тисяч, і що Обожнювачі Ісуса становлять лише крихітну частку від тієї кількості душ, які проживають у цьому величезному вулику. Звісно, що за цими бурштиновими стінами люди мали б народжуватися й помирати, як це зазвичай трапляється в будь-якому іншому великому місті. Пітер, однак, не мав доступу до цих таїнств — аж доки одного дня не прийшов Обожнювач Ісуса Номер Один і не повідомив, що його мати померла.

— Моя мати, — сказав він, — мертва.

— Я співчуваю! — схвильовано вигукнув Пітер і, охоплений мимовільним поривом, обійняв його.

І відразу ж зрозумів, що не варто було цього робити. Це було неправильно — наче обіймати жінку, яка нізащо не хоче, щоб хто-небудь, окрім її чоловіка, торкався її. Оазянин зіщулився, заціпенів, затремтів і відвернув обличчя, щоб не притулитися ним Пітерові до грудей. Він відпустив його, зніяковіло відступивши.

— Твоя мати... — промимрив він. — Яка жахлива втрата!..

Номер Один порозмірковував якийсь час над цим твердженням, перш ніж відповісти.

— Мати зробила мене, — сказав він нарешті. — Якби ніколи не було матері, мене ніколи б не було також. Тому мати — дуже важливий оловік.

— Жінка.

— Так, жінка.

Минуло ще кілька секунд.

— Коли вона померла? — запитав Пітер.

Знову запала мовчанка. Оазянам нелегко вдавалося вкладати своє сприйняття часу в незвичні їм лінгвістичні конструкції, коли їх до цього змушував співрозмовник.

— До того, як ти приїхав.

— До того, як я приїхав... на Оазу?

— Перед тим як ти приїхав зі «ловом в руі».

Отже, кілька днів тому. Може, навіть учора.

— Її вже... уже був похорон?

— По ому?

— Ви вже поклали її в землю?

— Незабаром, — промовив Обожнювач Ісуса Номер Один і заспокійливо змахнув рукою в рукавичці, немовби врочисто обіцяючи цим рухом, що обряд буде здійснено так скоро, як тільки можливо. — Піля врожаю.

— Після чого?

Номер Один пошукав у своєму словниковому запасі синонім, який би він зміг вимовити.

— Піля жнив.

Пітер кивнув, хоча насправді він так і не зрозумів, про що йдеться. Він вирішив, що ці жнива — це збір урожаю однієї з харчових культур оазян, і робота ця вимагала стільки часу й зусиль, що громада просто не може втиснути похорон у свій розклад, отож старенькій доведеться зачекати. Пітер уявляв собі висохлу, трохи зменшену подобу Номера Один, що безрушно лежала у своєму глибокому ліжку, яке й без цього так сильно скидалося на труну. Він домислював, як її, приготовану до похорону, огортають коконом віхті пухнатої постелі.

Як виявилося, гадати й уявляти все це не було потреби. Номер Один таким самим голосом, яким міг би запросити гостя поглянути на якийсь визначний пам’ятник чи дерево (якби тут стояли пам’ятники чи росли дерева), запропонував Пітерові піти подивитися на труп його матері.

Хоч як силкувався, Пітер не зміг здобутися на належну відповідь. «Хороша думка!», «Дякую!», «Залюбки!» — все так чи інакше видавалося неправильним. Замість слів Пітер мовчки взув свої жовті черевики. Ранок випав сонячний та яскравий, і після сутіні, Що панувала в церкві, чоловік виявився не готовим до сліпучого сонячного світла.

Разом із Обожнювачем Ісуса Номер Один він попрямував через поле до селища, ступаючи два кроки на кожні три чи чотири, які робив оазянин. Під час цієї гостини в оазян Пітер вчився багатьох нових речей, зокрема і такої ось ходи дрібними кроками. Це насправді було справжнє мистецтво — іти повільніше, ніж каже тобі твоя природа, підлаштовуючись під крок значно меншої на зріст людини і не виглядаючи при цьому ні роздратованим, ні незграбним. Потрібно було просто уявити, ніби йдеш по пояс у воді, а за тобою ще й спостерігає суддя, який за самовладання ставить додаткові бали.

Пліч-о-пліч вони прийшли до помешкання Обожнювача Ісуса Номер Один. Житло виглядало точнісінько так само, як помешкання інших оазян, і на ньому не було ні жалобних прапорів, ні написів, ні якихось інших додаткових позначень, що повідомляли би про смерть жительки цього дому. Кілька оазян, які проходили повз — не більше, ніж звичайно, — як здалося Пітерові, ішли у своїх буденних справах. Номер Один провів його на задній двір, де зазвичай прали й сушили білизну і де діти м’якими темними кулями зі збитого моху часто бавилися в гру, подібну до боулза[38].

Сьогодні в ніхто не бавився, дітей не було зовсім, і білизняна мотузка, натягнута між двома будинками, була порожня. Подвір’я повністю належало матері Номера Один.

Пітер глянув на маленьке тіло, що лежало на землі без подушки й накривала. Балахона на ньому теж не було, і через це Пітер не міг сказати напевне, знав він цю особу чи ні, адже він досі, до свого сорому, був залежний від кольору тканини. Утім навіть якби йому вдалося пригадати якісь своєрідні риси обличчя цієї істоти — особливості забарвлення шкіри чи форму лицевих виступів, — це не дуже допомогло б зараз, адже тіло було сховане під мерехтливим і тремким шаром комах.

Пітер поглянув на Обожнювача Ісуса Номер Один, щоб зрозуміти, наскільки той стурбований таким жахливим видовищем. Мабуть, коли Номер Один ішов сьогодні вранці, тіло було чистим, а паразити просто скористалися його відсутністю. Але не видавалося, що оазянин надто переймався цим роєм комах. Він споглядав їх так спокійно, наче це були квіти на кущі. По правді сказати, ці жучки красою не поступалися квітам: вони мали переливчасті крильця і блискучі блідо-лілові й жовті панцирі. До того ж гули вони вкрай мелодійно. Комахи вкривали ледве не кожен дюйм мертвого тіла, через що здавалося, ніби воно сіпається й ворушиться.

— Твоя мати... — почав Пітер і не спромігся підібрати наступних слів.

— Моєї матері немає, — сказав Номер Один. — Тільки її тіло лиилоя.

Пітер кивнув, силкуючись приховати млість, що впереміш із захопленням охопила його перед цими полчищами комах. Філософське ставлення Номера Один до смерті матері було бездоганно розсудливим — власне, Пітер переконував би його міркувати саме так, якби оазянин шаленів із горя. Але те, що Номер Один не надто побивався або ж дуже вміло це приховував, збивало Пітера з пантелику. Розповідати на похороні купці аміківців-невірників, що тіло — це лише транспортний засіб для безсмертної душі, — це одна справа, і геть інша — стояти поряд з істотою, яка перейнялася цим принципом настільки глибоко, що тепер може спокійно дивитися на тіло своєї матері, з голови до ніг обліплене комахами. Пітерову увагу привернула одна з ніг жінки: комахи, які постійно переміщалися туди-сюди, лишили непокритими її пальці. Їх було вісім, усі дуже малі й тонкі. Він гадав, що, оскільки оазяни мають п’ять пальців на руках, то вони мусять мати стільки само на ногах. Тепер помилковість цього припущення вказувала Пітерові, як далеко він іще від того, щоб по-справжньому розуміти цих людей.

— Пробач, Номере Один, мені те, що не можу пригадати, — промовив Пітер. — Я зустрічався з твоєю матір’ю? Колись раніше?

— Ніколи, — відказав Номер Один. — Іти звіди до еркви... дуже далеко.

Пітер замислився над тим, чи оазянин висловлювався іронічно, натякаючи, що його мати так ніколи й не змогла знайти достатньо мотивації, щоб відвідати церкву, чи ж він дослівно мав на увазі, що мати була занадто слабка чи хвора, щоб подолати цей шлях. Найпевніше він говорив дослівно.

— Моя мати поала — тільки поала — знайомития з Іуом, — пояснив Номер Один.

Він зробив рукою обертовий жест, немовби вказуючи на повільний, іноді зі запинками, поступ уперед.

— Щодня з еркви ми нели у руках твої лова. Ми приноили їх до неї. Щодня лова входили в неї, як їжа. Щодня вона підходила ближе й ближе до Гопода, — і Номер Один обернув своє обличчя в напрямку до Пітерової церкви, неначе побачив, як його мати нарешті прямує туди.

За кілька днів Пітер дізнався, про що насправді йшлося під «урожаєм». Він усвідомив, що показати йому труп своєї матері Обожнювач Ісуса Номер Один вирішив, послуговуючись зовсім не емоціями. Він хотів просвітити Пітера.

Висадження комах на тіло було тільки першим кроком у господарській діяльності оазян, яку вони старанно провадили, прораховуючи все до найменших дрібниць. Пітер дізнався, що тіло було помащено отрутою, і комахи, відклавши яйця, були вже ледь живими і не могли злетіти. Оазяни тоді збирали їх і дуже ретельно розділяли на частини. Кінцівки й крила розтовкували й висушували, отримуючи страшенно міцну приправу: однією дрібкою можна було присмачити цілу діжку з їжею. Тільця ж виділяли густий нектар, який оазяни або перемішували з водою і білоквітом, щоб виготовити мед, або ж переробляли на яскравий жовтий барвник. А тимчасом, доки члени оазянської громади працювали, переробляючи рештки комах у щось корисне, дозрівали відкладені комахами яйця. Пітера час від часу запрошували подивитися, як просувається справа.

Подібно до більшості людей, яких він знав, за винятком лише одного, очевидно схибленого шкільного вчителя біології, Пітер не надто полюбляв личинок. Хоча прийняти природність смерті й тління плоті було б мудрим і практичним вчинком, чоловікові завжди, коли він бачив цих невеличких хробачків-пристосуванців, ставало гидко. Але такі личинки, як на трупі матері Номера Один, йому ще ніколи не траплялися. Вони були малорухливі й тлусті, рисово-білі, кожна завбільшки з чимале фруктове зерня, їх була тьма-тьмуща — щільна перлиста маса, яка, коли довго на неї дивитися, здавалася зовсім не личинками, а скоріше білою малиною, що просипалася з рогу достатку.

Збирали оазяни і цей урожай.

Коли врешті-решт тіло матері Номера Один віддало всі дари, які мало віддати, воно лежало вичерпане на землі в затінку кількох одежин, що злегка погойдувалися на мотузку неподалік. Оскільки вона була єдиним представником оазян, якого Пітер бачив повністю роздягнутим, то він не міг сказати, що саме з побачених недоладностей було наслідком тління, а що можна було уздріти під одягом будь-якого здорового живого оазянина. Плоть, від якої надходив дух бродіння, не тхнула; вона стала сірою, наче висохла глина, і була вкрита пощербинами й западинами. Грудей або чогось іншого, що вказувало б на чоловічу чи жіночу стать, не було. У голові в Пітера склався образ на основі світлин померлих від голоду чи замучених у концентраційних таборах: плоть, що зсохлася до клаптика шкіри, який утримував разом кістки. Тут Пітерові трапилося зовсім інше. У матері Номера Один очевидно не було ні ребер, ні скелета, лише суцільна плоть, яка перетворювалася на рідину. З отворів, проїдених у її руках і ногах, витікала брижувата темна сукровиця.

«Потвора», — було перше слово, що спало йому на думку, і його ледве не пересмикнуло. Але потім Пітер нагадав собі: «Створіння — все, що створено».

— Зараз ми покладемо її в землю, — третього дня промовив Номер Один.

У голосі оазянина не чулося ні нагальної потреби, ні передчуття важливої церемонії, не було також зрозуміло, що він мав на увазі під «зараз». Наскільки Пітерові було відомо, могилу ще не викопали, і не схоже було, щоб громада готувалася до врочистого обряду.

— Ти хотів би... щоб я щось сказав? — запитав Пітер. — На похороні?

— На похороні?

— Це такий наш звичай... — почав Пітер і затнувся. — Коли християни... — спробував він знову і знову замовк. — Там, звідки я прилетів, коли людина помирає і її ховають, зазвичай хтось виголошує промову, перш ніж тіло покладуть у землю. Говорять про людину, яка померла, намагаються нагадати її родині і друзям, чим ця людина була особливою.

Номер Один ввічливо похилив свою голову.

— Ти ніколи не знав моєї матері, — із дивовижно очевидною розсудливістю зауважив оазянин.

— Твоя правда, — погодився Пітер. — Але ти міг би мені щось розповісти про неї, відтак я із твоїх слів зробив би... промову, — він говорив, водночас розуміючи, якою безглуздою є ця пропозиція.

— лова вже не змінять моєї матері, — відповів Номер Один.

— Слова можуть заспокоїти друзів і родину померлої, — сказав Пітер. — Може, ти хочеш, щоб я почитав із Книги?

Обожнювач Ісуса Номер Один схрестив руки й розвів їх, показуючи, що в цьому немає потреби.

— Давно Курберг дав нам лово з Книги, — і він продекламував, очікуючи на Пітерове схвалення.

Струмок шелесткої нісенітниці влився Пітерові до вух. Йому знадобилося кілька секунд, щоб повторити про себе безглузді склади і перекласти їх у рядок із Біблії, який насправді був не з Біблії, а з Книги загальних молитов[39]:

— Попелие до попелиа, пороинка до пороинки.

Тривалий час після цього випадку Пітер жив зі страхом, що якась добра душа захоче почастувати його стравою з личинок. Оазяни завжди приносили йому перекусити і — хтозна — ну ж бо вони вирішать, що білоквіт йому вже набрид. А ось і дивинка-лагоминка для отця Пітера!

Він знав, що відраза була нерозумною, адже така їжа, без сумніву, була б смачною і, ймовірно, корисною. До того ж Пітерові було відомо, що кожна країна має свої кулінарні особливості, які викликають огиду в перебірливих іноземців: велетенські очі тунця, молочко тріски і восьминоги живцем у японців; страви з козячих голів у африканців; у китайців — суп із ластівчиного гнізда, яке насправді є слиною пташки, тощо. Якби Пітерові довелося проповідувати в одній із цих країн, цілком імовірно, що його було б пошановано котримсь із цих делікатесів. Узяти б навіть той італійський сир, гнилий і з личинками. «Касу марцу». (Просто дивовижно, що Пітер зумів пригадати, як називається цей сир, про який він читав, либонь, одного разу в журналі багато-багато років тому, тоді як іще вчора йому випала з пам’яті назва вулиці, на якій він жив.)

Звісно, Пітерові ніколи не доводилося куштувати жоден із цих заморських наїдків. Досі він проповідував тільки в Англії. Найекзотичнішою стравою, яку йому подавали колись, була чорна ікра на благочинному зібранні в Бредфорді, і неприємно Пітерові було не через те, що ікра — це риб’ячі яйця, а через ту купу грошей, яку організатори витратили на бенкет, тимчасом як мали на меті збирати кошти для допомоги міським безхатькам.

Хай там як, ішлося не про личинки per se[40]. Річ була в тому яскравому спогаді про матір Номера Один, у тому зв’язку між нею та личинками, що живилися її плоттю, зв’язку, який, посилений емоціями, не хотів нікуди подітися з Пітерової пам’яті. Його розум відмовлявся осягнути, як син померлої зможе їсти харч, приготований у такий спосіб.

На це питання, як і на багато інших, Господь доволі своєрідним чином надав відповідь, яка все прояснила. Одного вечора Обожнювач Ісуса Номер Один прийшов до церкви з кошиком, повним їжі. Вони сіли разом на ліжко за кафедрою, і Номер Один мовчки виклав усе перед Пітером. Пахло смачно, і страви були ще теплими. Там був суп із білоквіту в грибній подобі та кілька куснів хліба з цієї ж рослини, із рум’яною шкоринкою та білою м’якушкою, просто з печі.

— Як добре, що це білоквіт, — мовив Пітер, вирішивши бути відвертим. — Я боявся, що мені принесуть щось із тих... істот, яких ви збирали з тіла твоєї матері. Я не думаю, що зміг би це їсти.

Номер Один кивнув.

— Я також. Іні можуть їти. Я — ні.

Пітер поглинав слова, але не міг витлумачити їхнє значення. Може, Номер Один повідомляв йому про правила етикету, яких він мусив дотримуватися під час саме цього обряду. Чи це було щире зізнання? «Скажи мені більше», — подумав Пітер. Із попередніх розмов йому, однак, було відомо: мовчати, сподіваючись, що оазянин заповнить тишу, не спрацює.

— Це дуже добре й... гідне захоплення, — промовив він, — те... що роблять твої люди. З тими, хто помер.

Він не знав, що казати далі. Бо врешті-решт виходило на те, що хай як він не захоплювався, а відрази своєї подолати не міг. Якщо він висловить усе це, може видатися, ніби він повчатиме Номера Один, розповідаючи про відмінності між ними, які не можна порівнювати.

Номер Один кивнув знову.

— Ми робимо зі вього їжу. Робимо їжу для багатьох.

Миска зі супом стояла в оазянина на колінах, покритих балахоном. Утім він до страви досі не торкнувся.

— Мені снилася твоя мати, — зізнався Пітер. — Я не знав її як людину, я не кажу... — він набрав повітря в легені. — Коли я побачив її вкритою комахами, а потім личинками, а всі оазяни просто... — Пітер утупив погляд у черевики Номера Один, хоча можливості зустрітися з ним очима однаково не існувало. — Я не звик до такого. Це мене засмутило.

Номер Один сидів непорушно. Одна рука в рукавичці лежала на його животі, інша тримала шматок хліба.

— Мене теж, — промовив оазянин.

— Я гадав... мені видалося, що ти... що ви всі... боїтеся смерті, — сказав Пітер. — І все-таки...

— Ми боїмоя мерті, — підтвердив Номер Один. — трах, проте, не може втримати життя в тілі, коли життя закінилоя. Ніо не може втримати життя в тілі. Тільки Гоподь Бог.

Пітер пильно поглянув просто в незбагненне обличчя свого друга.

— У житті кожної людини трапляються миті, — промовив він, коли горе від утрати дорогої людини сильніше за віру.

Номер Один довго мовчав, перш ніж відповісти. Він з’їв кілька ложок супу, який уже захолов і загус. Відламуючи дрібні шматочки хліба, оазянин обережно клав їх до безгубого і беззубого отвору на своєму обличчі.

— Моя мати — дуже важлива жінка, — промовив він нарешті. — Для мене.

Господь подбав і про те, щоб урівноважити Пітерів досвід під час його другого перебування в поселенні. Побачивши першу смерть, невдовзі чоловік побачив і перше народження. Жінка, що звалася — очевидно не Обожнювачка Ісуса — мала народити, і Пітера було запрошено на пологи. Обожнювач Ісуса Номер Один, який його супроводжував, дав зрозуміти Пітерові, що йому вчинено неабияку честь; і для Пітера це справді була несподіванка, адже ті поселяни, які не вірили в Христа, досі жодним чином не виявляли свого ставлення до Пітерової присутності. Але це була настільки радісна подія, що оазяни відкинули звичну замкненість, і вся їхня громада об’єдналася в пориві гостинності.

Контраст між смертю й народженням був разючий. Якщо до матері Номера Один ніхто не приходив і ніхто, крім сина, її не оплакував, тіло її покинули на задньому подвір’ї як приманку для комах, а потім ставилися до нього, наче до якогось клаптика городу, то жінка, що мала народжувати, опинилася в центрі загальної уваги, і довкола неї зчинився неабиякий рух. Вулиці, що вели до її дому, були навдивовижу переповненими, і всі, схоже, прямували до одного й того самого місця. Коли Пітер побачив будинок, йому здалося, що той горить, але виявилося, що з вікон валив дим через те, що всередині куріли пахощі.

Майбутня мати не лежала на ліжку, оточена медичним обладнанням, і не мучилася переймами під наглядом повитухи, а спокійно походжала, спілкуючись із гостями. Одягнута в білосніжний варіант звичайного оазянського вбрання — лише трохи просторішого, тоншого, більше схожого на нічну сорочку, — вона по одному приймала відвідувачів і вислуховувала їхні привітання. Пітер не міг сказати, була оазянка щаслива чи стурбована, але вона очевидно не страждала від болю, а на її тендітному причепуреному тілі не було помітно жодних випуклин. Рухи жінки були граційні й стилізовані, неначе вона танцювала якийсь середньовічний танець із багатьма партнерами. Для це був Великий День.

Пітер знав, що оазяни не відзначають весіль. Вони сходяться парами таємно і майже про це не згадують. А ось народження дитини було подією в житті жінки, що яскраво висвітлювалася перед публікою, обрядовим дійством, що своєю доказовістю скидалося на земне весілля. Дім аж двигтів від доброзичливців: усюди метушилися десятки оазян у яскравому вбранні. «Усі кольори, які тільки-но є в акварельному наборі», — подумав Пітер, силкуючись вловити різницю між різнобарвними шатами. Кармазиновий, кораловий, абрикосовий, мідний, синяво-червоний, помаранчево-рожевий — ось лише кілька відтінків рожевого, які Пітер зумів назвати; для інших його словниковий запас просто не містив назв. Вихляючи крізь натовп, оазянин у блідо-фіолетовому балахоні пробрався в інший кінець кімнати, де зустрівся зі своїм давнім знайомим в одязі кольору нестиглої сливи, і тільки коли вони привіталися, торкнувши один одного рукавичкою за передпліччя, Пітер побачив, що два балахони, які в іншому випадку здалися б йому однаковісінькими за кольором, насправді відрізнялися й були єдиними в своєму роді. Таке відбувалося по всьому будинку: оазяни вітали одне одного, махали одне одному, і їм досить було погляду, щоб пізнати своїх знайомих і щоб знайомі пізнали їх. Серед цього затишного дружнього шарварку Пітер усвідомив, що мусить вивести свої стосунки з кольорами на зовсім інший рівень, якщо хоче навчитися колись розрізняти більше ніж кілька десятків оазян з-поміж усього розмаїття поселян.

«Чудова була вечірка», — міг би сказати Пітер, якби його попросили описати пологи комусь, кого там не було. Проте він почувався тут абсолютно зайвим. Сюди його завів Обожнювач Ісуса Номер Один, але того постійно зустрічали знайомі, що заводили з ним розмови, які для Пітерового вуха звучали, як герготання й хрипіння з присвистом. Просити перекладати було неввічливо, га й, у будь-якому разі, не було жодних підстав вважати, що він, чужинець, зрозуміє, про що йдеться.

Якийсь час Пітер почувався незграбою, що не може знайти собі місця. Він височів над усіма присутніми, у прямому розумінні кидаючи на них тінь, утім... був тут зовсім малозначним. Але згодом він розслабився і просто почав насолоджуватися. Тут зібралися не заради нього: і саме в цьому полягала вся краса. Пітер мав змогу просто спостерігати, він міг забути про свої пастирські обов’язки, ніхто від нього нічого не очікував; був туристом — уперше з часу свого прибуття на Оазу. Тому він присів навпочіпки в кутку, глибоко затягнувся дурманливим сизуватим димом курильних пахощів і просто споглядав майбутню матір, що купалася в любові й турботі.

Коли минула, як здалося Пітерові, не одна година таких зустрічей і привітань, раптово дала зрозуміти, що з неї досить. Мабуть, утома таки подолала її; жінка сіла на підлогу, а біла тканина її вбрання калюжею розтеклася довкола. Її друзі відступили, коли вона відкинула з голови каптур, показавши синювато-сіру плоть, яка блищала краплинами поту. Оазянка опустила голову між колінами, наче мала ось-ось знепритомніти або наче її нудило.

А потім тім’ячко у неї на голові розчахнулося і набухло якоюсь великою рожевою масою, вкритою блискучою піною. Пітер вражено відсахнувся, переконаний, що став свідком жахливої смерті. Але оазянку зсудомило ще раз, і все скінчилося. Дитину було вивергнуто переймами, і вона ковзнула в наставлені руки матері. звела голову, тім’ячко зморщилося й затягнулося, тимчасом як схожа на горіх плоть її обличчя ще лишалася посинілою. Уся кімната вибухнула незграйними оплесками, і вся сила-силенна голосів злилася в неприродному воркітливому звуці, гучному, наче акорд органа в соборі.

Дитя було живе й здорове і вже намагалося випручатися з материних обіймів. Воно не мало пуповиння і виглядало зовсім не так, як виглядають немовлята: це була вже напрочуд сформована крихітна людинка, з руками, ногами й головою цілком дорослих пропорцій. І, подібно до новонародженого лошати чи теляти, дитина відразу ж спробувала зіп’ястися на ніжки, і, хоч ті були ще ковзькими від плацентарного слизу, їй вдалося опанувати вміння тримати рівновагу. Юрба знову схвально загукала й заплескала в долоні. церемонно прийняла овацію, а потім узялася обтирати дитину вологим рушником.

— , — оголосила породілля.

І знову юрба вибухнула вітальними вигуками.

— Що вона сказала? — запитав Пітер Номера Один.

— , — відказав оазянин.

— Це ім’я дитини?

— Ім’я, авжеж, — підтвердив оазянин.

— Це ім’я має якесь значення чи це просто ім’я?

— Ім’я має знаення, — відказав Номер Один, а потім, за кілька секунд, додав: — Надія.

Маля тим часом уже твердо стояло на ногах, розпростерши руки, наче неоперені крила. закінчила обтирати слиз із його тіла, і з юрби виокремився хтось із оберемком м’яких подарунків. Там були маленький балахон, черевички й рукавички — усе темнувато-мальвового кольору, пошите за точною міркою. разом із дародавицею, що доводилася, мабуть, бабусею чи тіткою дитині, заходилися одягати маля, яке, непевно тримаючись на ніжках, хиталося з боку в бік, однак не опиралося. Коли з цим було завершено, дитинча постало перед усіма просто чарівним і надзвичайно кмітливим, а загальна увага його анітрохи не турбувала. «Хлопчик», — вирішив Пітер. Просто дивовижно, скільки майстерності було вкладено в ці крихітні рукавички, в кожний пальчик, такий зручний і м’якенький! Просто неймовірно, як природно маля прийняло цю свою другу шкіру!

На цей час Пітер уже більше не сидів навпочіпки: ноги йому затерпли, і він підвівся, щоб трохи їх розім’яти. Дитя з цікавістю пильно оглядало всіх присутніх у кімнаті, які були збільшеними копіями його самого. Єдина істота випадала зі загального ряду, лише вона не мала сенсу в його щойно сформованій картині Всесвіту. Відкинувши голову назад, дитина завмерла, наче зачарована, уп’явшись поглядом у чужинця.

, помітивши здивування сина, також звернула увагу на Пітера.

— , — гукнула вона йому через усю кімнату.

— Що вона сказала? — запитав Пітер у Номера Один.

— лово, — відповів той. — Слово від тебе.

— Ти маєш на увазі... промову?

Номер Один дипломатично схилив голову.

— Мало лів, багато лів, кільки-небудь лів. тільки лів, кільки може.

— Але ж вона... вона не Обожнювач Ісуса, адже ж ні?

— Ні, — погодився Номер Один, тимчасом як нетерплячим жестом уже квапила Пітера. — ього дня ві лова хороі, — і він торкнувся Пітерового ліктя, що за мірками Номера Один було рівнозначно поштовху.

Ось воно й сталося: тепер Пітер теж учасник дійства. Ще одна прикраса Великого Дня матері. То й нехай, нічого поганого в цьому немає. Християнство завжди використовували для таких цілей. Та й хто знає — можливо, ця жінка захотіла скористатися Пітером не через його статус пастора, а через його статус гостя. Він виступив наперед. Фрази й теми метлялися без ладу в його голові, зрозумілим було єдине: Пітер хотів, щоб його промова прозвучала на честь не лише матері з дитиною, а й на вшанування Обожнювача Номер Один, що так гідно ніс свій тягар важкої втрати. Раніше Пітер часто зненацька усвідомлював, що найревніший член його пастви, той, хто постійно виголошував про радість пізнання Христа, про щедре благословення віри, насправді — ця думка тоді, наче спалахом, проймала Пітера — дуже нещасливий і страждає від нестерпного смутку. Номер Один цілком міг бути одним із таких вірян.

— Мене попросили сказати кілька слів, — почав Пітер. — Дехто з вас зрозуміє те, що я скажу. Більшість, мабуть, ні. Я маю надію, що одного дня зможу сказати це вашою мовою. Але стривайте-но — ви чули? — я щойно промовив це прекрасне слово: «надія». Так зветься почуття, і так зветься дитя, яке сьогодні прийшло в наш світ.

Маля підняло один черевичок, потім другий і перекинулося на спину. Мати ніжно підхопила його й допомогла підвестися, і хлопчик, замислившись, усівся на підлогу.

— Надія — річ тендітна, — провадив далі Пітер. — Тендітна, наче квітка. Через цю тендітність над нею насміхаються люди, яким життя видається темним і сповненим тяжких випробувань, люди, які зляться, коли те, що є в них самих, але у що вони не можуть повірити, приносить розраду іншим. Вони воліють розчавити тендітну квітку надії своїми чоботами, немовби промовляючи: «Дивіться, якою слабкою вона є, дивіться, як легко її знищити!» Але насправді надія — одна з найсильніших речей у Всесвіті. Гинуть імперії, на порох перетворюються цивілізації, а надія завжди повертається, пробиваючись крізь попіл, проростаючи з насіння невидимого й непоборного.

Паства — якщо, набравшись зухвальства, назвати так присутніх тут оазян — затихла, неначе зважуючи кожне почуте слово, хоча вони й мали б почуватися спантеличеними. Пітер знав, що йому слід ставитися до своєї промови як до такої собі коротенької й бурхливої мелодії, заграти яку запросили чужоземного гостя на його дивоглядному інструменті.

— Як усі ми знаємо, — вів далі Пітер, — надія, яку плекають найбільше, — це народження дитини. Біблія — книга, яку деякі з вас люблять так само, як люблю її я, — містить багато хороших історій про народження дітей, зокрема і про народження Ісуса Христа, нашого Господа. Але не час і не місце розповідати мені ці біблійні історії. Я лише повторю кілька слів із давньої книги Екклезіясту, які допомогли мені зрозуміти все те, що я бачив за останні кілька днів. Сказано-бо в Екклезіясті: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати; час плакати й час реготати; час садити і час виривати посаджене». Стара людина — мати Обожнювача Ісуса Номер Один — померла. Це дуже сумна подія. Нова людина — — народилася сьогодні. І це дуже радісна подія. Віддаймо ж однакову пошану кожній із них: святкуючи прихід нового життя, пам’ятаймо про тих, хто нас залишив, а тоді посеред смутку й журби душі наші злинуть, коли ми вітатимемо нове життя. Отож, маленький — найпрекрасніший і найкоштовніший дарунок нашій громаді — я кажу тобі: «Ласкаво просимо!»

Пітер сподівався, що останнє слово вимовив із достатньою інтонацією, яка би вказувала на кінець промови. Очевидно, так і було: усі слухачі зашелестіли, заплескали й замахали руками. Навіть маля, вхопивши настрій, що запанував серед оазян, здійняло свої крихітні долоні в рукавичках. Кімната, що була такою тихою в попередні хвилини, тепер знову наповнилася воркуванням і розмовами; люди, що на короткий час стали аудиторією, зараз перетворилися знову на юрбу. Пітер уклонився і повернувся на своє місце біля стіни.

На одну мить посеред святкування, що поновилося, в голові Пітерові залоскотала думка про власну дитину, що росла всередині його дружини далеко-далеко звідси. Але вона не була навіть належним чином сформована — побачене мигцем відображення думки, яке не могло конкурувати з усім тим збуренням просто перед його очима: строкатий натовп, схвильовані рухи, незрозумілі вигуки, пильне новонароджене маля з тонкими ручками й ніжками — герой цієї миті, король цього дня.

16 Відхилившись від осі й розлетівшись у просторі

Настав п’ятий день, день дощовий і напрочуд гарний, а Пітерові геть випало з пам’яті, що сьогодні за ним приїжджає Ґрейнджер.

Не те щоб він не хотів її приїзду, і не те щоб вона зникла з його реальності... Упродовж цих трьохсот шістдесяти з гаком годин, які розділяли їхні заплановані зустрічі, Пітер раз по раз згадував про неї. Приміром, він думав, чи дозволить йому жінка цього разу допомогти з видачею ліків; він пригадував шрами на її зап’ястку й розмірковував над тим, які страждання могли змусити молодшу Ґрейнджер завдати собі цих ран; а іноді, вночі, перш ніж Пітер засинав, перед його очима стрімко пролинало її бліде стурбоване обличчя. Однак життя серед оазян було неймовірно насиченим, і він мусив тримати у своїй голові силу-силенну всього. «Вважай на можливості, — повчала його Книга Сираха. — Не будь нетямущим ні в великому, ні в малому».

Ні, Пітер не забував молитися за Чарлі Ґрейнджера й Коретту, і щоразу, як він це робив, у думках його поставала Ґрейнджер. Але вранці п’ятого дня, коли він прокинувся, довга ніч скінчилася, зійшло сонце, неподалік дощило — та й по всьому. Його зустріч із характерною аміківською аптекаркою геть-чисто вивітрилася з голови.

Однаково йому ніколи не вдавалося як слід жити за розкладом. Що довше Пітер перебував разом із оазянами, то менше сенсу бачив у тому, щоб чіплятися за час, який тут був, щиро кажучи, недоречним. Пітер уже не відчував добу як двадцять чотири години, і вже напевно в ній не було тисячі чотирьохсот сорока хвилин. День тепер означав відтинок часу, протягом якого світило сонце і який від наступного дня був відмежований покровом темряви. Доки було світло, Пітер не спав двадцять, може, двадцять п’ять годин поспіль. Він не знав точно скільки, тому що батьків годинник зупинився, зіпсувавшись від вологи. Прикро, але що вдієш.

Хай там як, життя полягає не в тому, щоб його вимірювати годинником, а в тому, щоб узяти якомога більше з кожної дарованої Господом хвилинки. Стільки всього треба було зробити, стільки нового обміркувати, зі стількома людьми поспілкуватися... Коли спадала темрява, Пітер засинав мертвим сном, його свідомість потопала швидко й невідворотно, наче автомобіль, що йде під воду. А після вічності, проведеної на дні, він зринав ближче до поверхні, де далі дрімав і бачив сни, уставав, щоб піти до вбиральні, потім знову дрімав, знову бачив сни. Йому наче відкрилася таємниця Джошуа — кота Джошуа тобто. Таємниця, як дрімати цілісінькими годинами і днями, не знуджуючись, накопичуючи енергію для майбутніх подій.

Коли ж більше спати Пітер не міг, він лежав із розплющеними очима, дивився в небо, знайомився з вісімдесятьма сімома зірками і давав їм назви: Зімран, Йокшан, Мадан, Мідіян, Ішбак, Шуах, Шева тощо. Усі ці родоводи з Книг Буття й Виходу зрештою таки стали у пригоді. Вони породили нове сузір’я.

Здебільшого, однак, Пітер працював над своїм переказом Святого Письма, сидячи в ліжку при світлі смоляних свічок, які довго горіли. Біблія короля Якова лежала розгорнута в нього на колінах, записник — на передпліччі, а під головою — подушка, на випадок, якщо треба було відкинутися й порозмірковувати над варіантами. «До кожної округи письмом її, і до кожного народу мовою його»[41], — основні засади, якими керувався Мордехай, розсилаючи свої послання під час Вавилонського полону євреїв. Якщо оазяни не можуть мати Євангелія власною мовою, вони заслуговують принаймні на текст, який зможуть вимовляти і співати.

Не раз Пітер виходив із церкви в пітьму, ставав навколішки серед поля, де закопував свої відходи, і прохав Господа сказати йому по щирості, чи не впадає він у гріх гордині. Чи справді настільки потрібне це його перетлумачення Біблії, на яке Пітер витрачав так багато сил? Оазяни ніколи не просили позбавити їх шиплячих і свистячих приголосних. Вони, схоже, упокорилися перед таким принизливим для їхньої гідності становищем. Курцберґ навчив їх співати «Чудову ласку», і як же мелодійно вона звучала! І водночас — як нестерпно було чути їхні страждання! А може, в цьому і вся суть? У їхньому вимученому наближеному виконанні була Божа ласка. Більше Божої ласки, це вже запевне, ніж у співі задоволеної життям релігійної громади якого-небудь англійського містечка, де віряни виконують нескладні церковні гімни, тоді як думки їхні зайнято футболом і мильними операми. Оазяни хотіли Книгу дивних нових речей; може, не варто було Пітерові позбавляти її всієї дивності.

Він молився, прохаючи про настанову. Господь не відраджував його. У тиші теплої оазянської ночі, коли зорі мерехтіли зеленавим сяйвом у лазуровому небі, весь простір довкола Пітера сповнився приголомшливою відповіддю: «Усе буде добре. Доброзичливість і співчуття — це завжди правильно. Чини як чинив». Ніщо не могло затьмарити спогади про те, як оазяни співали для нього «Чудову ласку» — це був подарунок їм від Курцберга, який вони передали своєму наступному пастору. Але він, Пітер, залишить їм інакші дари. Він подарує їм Святе Письмо, що струменітиме вільно, наче подих.

Тепер його паства налічувала близько ста двадцяти Обожнювачів Ісуса, і Пітер рішуче був налаштований пізнати кожного з них як особистість, а це вимагало значно більших зусиль, ніж просто відкласти у себе в пам’яті колір балахона поряд із номером Обожнювача Ісуса. Пітер, так би мовити, просувався вперед у своєму намаганні розрізняти лиця оазян. Потрібно було припинити чекати, що риси обличчя врешті перетворяться на ніс, губи, вуха, очі тощо. Цього ніколи не станеться. Натомість належало навчитися розпізнавати їхні лиця так, як ми розпізнаємо дерево чи скелю: як абстрактну, ні на що не схожу, але вже знайому після того, як трохи поживемо поруч із нею, річ.

І навіть попри це, упізнати було не те саме, що пізнати. Можна було навчитися розпізнавати певний малюнок із опуклостей і відтінків кольору, щоб зрозуміти: перед тобою Обожнювач Ісуса Номер Тринадцять. Але хто він насправді, цей Номер Тринадцять? Пітер мусив визнати, що пізнати глибше оазян йому не вдавалося. Він любив їх. На цю мить доводилося вдовольнятися цим.

Іноді Пітер замислювався, чи ж доведеться вдовольнитися цим назавжди. Тяжко було запам’ятати осіб, якщо вони не поводилися як люди — не випинали напоказ своє Я, не намагалися щосили самі позначити себе у твоїй пам’яті. Оазяни були не такі. Жоден із них не кричав своєю поведінкою: «Погляньте на мене!» або «Чому світ не хоче дозволити мені бути собою?». Жодного з них, наскільки Пітер розумів, не турбувало питання «Хто я?». Оазяни просто жили. Попервах Пітер не міг у це повірити і гадав, що ця незворушність — лише фасад, і одного дня виявиться, що оазяни такі самі зіпсовані, як і всі решта. Але ні. Вони були такими, якими й здавалися.

З одного боку, Пітер ніби... відпочивав душею без тих мелодрам, що настільки все ускладнюють, коли маєш справу з людьми. Однак це означало, що його перевірений метод, як зійтися з новими знайомими, тут виявився марним. Пітер і Беа застосовували його багато разів там, де проповідували, починаючи від розкішних передпокоїв у готелях і закінчуючи пунктами обміну шприців, і всюди, щоб людина відкрилася перед ними, вони доносили кожному одну й ту саму думку: «Не хвилюйся. Я бачу, що ти не такий, як інші. Не хвилюйся. Я бачу, що ти особливий».

Оазяни ж не потребували Пітера, щоб той розповів їм, хто вони такі. Вони несли свою індивідуальність зі скромною впевненістю в собі, не вихваляючи й не захищаючи власні дивацтва й особисті вади, які відрізняли їх від одноплеменців. Вони були схожі на буддистів, саме таких буддистів, якими їх уявляють, відтак іще дивовижнішою виглядала їхня спрага до християнського віросповідання.

— Ви знаєте, правда ж, — запитав якось Пітер Обожнювача Ісуса Номер Один, — не всі з мого народу вірять у Христа? Дехто сповідує інші релігії.

— Ми ули, — відказав Номер Один.

— Розповісти вам щось про ці релігії?

Пітерові здавалося, що він мусить це запропонувати, щоб усе було чесно. Номер Один неспокійно стріпнув рукавами балахона — так він завжди робив, коли не хотів, щоб розмова тривала далі.

— Ми не матимемо іного Бога, окрім Бога наого паителя. Тільки він — наа надія на Життя.

Кожен християнський пастор жадав би почути від новонаверненого такі слова, утім, сказані так навпрямець і так спокійно, вони дещо непокоїли. Проповідувати оазянам було справжньою втіхою, але Пітер не міг викинути з голови думку, що все йде занадто легко.

Чи ні? Та й узагалі, чому не має бути легко? Коли вікно душі чисте, не забруднене накопиченою нещирістю, самолюбством і відразою до самого себе, то ніщо не може завадити світлу дістатися просто всередину. Авжеж, мабуть, так воно й було. А може, оазяни були надто наївні, надто вразливі, і його обов’язок полягав у тому, щоб надати їхній вірі трохи раціональної твердості. Пітер іще не вирішив. Він молився про напучення.

Окрім того, ще були ті, хто не став Обожнювачами Ісуса, чиїх імен Пітер не міг навіть вимовити. Що йому робити з ними? Вони були не менш цінними для Господа і, певна річ, мали свої потреби й печалі, як і будь-хто інший. Пітер мав би достукатися до них, але ті його ігнорували. Не вороже: просто поводилися, ніби його не існувало. Хоча ні, не зовсім так: вони зауважували його присутність подібно до того, як люди обережно ставляться до якоїсь крихкої речі, що їм заважає: до квітки, на яку не можна наступити, до стільця, якого не можна перекинути, — але сказати цим оазянам Пітерові було нічого. Тому що, звісно, вони й не могли нічого йому сказати, як і він їм.

Рішуче налаштований на більше, аніж просто молитися разом із неофітами, Пітер щосили намагався пізнати краще цих чужинців, зауважуючи найдрібніші їхні жести, взаємостосунки між собою і ролі, які вони, ймовірно, відігравали у власній спільноті. Що у спільноті, такій рівноправній, як оазянська, було непросто. Траплялися дні, коли Пітерові здавалося, що найкраще, чого він будь-коли зможе досягнути, — це такого собі терпимого ставлення, стосунків, подібних до тих, що виникають між частим гостем і котом, який, звикнувши згодом, більше не шипить і не ховається під ліжко.

Загалом було близько десятка нехристиян, котрих Пітер упізнавав за виглядом і звички котрих, як йому видавалося, він починав схоплювати. Що ж до Обожнювачів Ісуса, він знав їх усіх. Іноді він робив у своєму записнику нотатки про них нерозбірливими карлючками, нашкрябаними в темноті посеред ночі, розмазаними його потом і вологістю, позначеними знаками питання на полях. Це не мало значення. Однак справжнє, практичне знання було інтуїтивне і зберігалося, як Пітерові подобалося думати, в оазяній частині його мозку.

Пітер досі не мав чіткого уявлення, скільки людей проживало в Сі-2. У будинках, наче у вуликах, було безліч кімнат, і Пітер навіть не здогадувався, у скількох із них живуть оазяни. А отже, він також не міг оцінити, наскільки крихітною чи, навпаки, наскільки значною є частка оазян. Може, один відсоток. А може, одна сота одного відсотка. Пітер просто не знав.

Утім навіть сотня християн — це дивовижне досягнення у такому місці, цілком достатнє для великих звершень, першим із яких мала стати церква, тобто її будівля. Вона вже мала дах, достатньо похилий, водонепроникний і практичний. Пітерове ввічливе прохання поставити шпиль було відхилено («поатку, будь лака, ми зробимо ве рета»), і він відчував, що згоди не отримає ніколи.

Щоб якось відшкодувати це, оазяни пообіцяли прикрасити стелю. Курцберґ колись показував їм світлину місця, назву якого вони ледве вимовляли — «ікстинька капелла». Натхненні фресками Мікеланджело, оазяни заповзялися створити щось подібне, лише наполягали, що сцени мають бути з життя Христа, а не зі Старого Заповіту. Пітер був тільки за. Окрім того що церкву необхідно було розписати, у Пітера ще й з’явилася можливість зрозуміти унікальну природу сприйняття цих людей.

Як завжди, метка, Номер П’ять одразу ж показала Пітерові начерк того, що хотіла б намалювати. Сценка зображувала епізод біля Ісусової гробниці, коли приходять Саломія та дві Марії й бачать, що каменя від могильних дверей відвалено. Вочевидь ця історія була Номеру П’ять уже відома. Пітер не був певен, яке з чотирьох Євангелій використовував Курцберг, оповідаючи про цю подію: чи то від Луки, де в гробниці з’явилися «два мужі в одежах блискучих», чи то від Матвія, де з неба, супроводжуваний землетрусом, зійшов ангел Господній, чи то від Марка, із самотнім юнаком, що сидів на камені, чи то від Івана, з двома ангелами всередині гробниці. Хай яка б то версія не була, Номер П’ять відкинула всіх цих персонажів, заміниши їх на воскреслого Христа. Жінок, що прийшли Його оплакувати, було зображено з витонченою будовою тіла, вбраними в балахони з відлогами, як сама Номер П’ять, віч-на-віч із сухореброю постаттю в настегенній пов’язці. Ісус стояв випроставшись, широко розкинувши руки, у кожній Його долоні з розчепіреними пальцями, що скидалися на промені морської зірки, зяяло по дірці у формі ока. Над його шиєю, там, де мусила бути голова, Номер П’ять лишила порожнє місце, оточене багатьма рисками, схожими на голки дикобраза, що мали позначати сяйво, яке йде від чогось сліпучого. Між Ісусом та жінками на землі лежало щось схоже на бублик. За хвилину Пітер здогадався, що це має бути скинутий терновий вінець.

— Білье не мертвий, — пояснила Номер П’ять, а може, повідомила назву свого малюнка.

Попри те що Номер П’ять і випередила всіх, показавши Пітерові свій начерк, першою церковну стелю своєю картиною прикрасила не вона. Це досягнення належало Обожнювачу Ісуса Номер Шістдесят Три, неймовірно сором’язливому оазянину (чи оазянці?), що спілкувався навіть зі своїми одноплеменцями переважно жестами. Оазяни з великою повагою ставилися один до одного й ніколи не пліткували, однак поступово Пітер дізнався, що Номер Шістдесят Три якимось чином покалічений чи то від народження, чи то після якогось нещасного випадку. Не було сказано нічого конкретного, Пітер зрозумів лише загальну суть про жалісний стан Номера Шістдесят Три, який намагається жити, наче він такий, як усі, хоча кожен бачить, що це не так. Він щосили намагався, не витріщаючись, розгледіти, у чому ж справа. Він зауважив, що обличчя Номера Шістдесят Три видається не таким сирим і блищить менше, ніж у інших оазян. Воно наче було присипане тальком або ж було схоже кольором на свіже курча після варіння протягом кількох секунд, коли воно з рожевого стає білим. Пітерові через це було трохи приємніше дивитися на Обожнювача Номер Шістдесят Три. В очах оазян, однак, це виявилося прикрою вадою.

Хай яким було каліцтво, воно ніяк не позначилося на художній майстерності оазянина. Його панно, уже прикріплене до стелі просто над кафедрою, поки що було єдиною закінченою роботою, і кожний наступний малюнок, принесений оазянами, мав бути по-справжньому вражаючим, щоб дорівнювати цьому першому. Панно виблискувало, наче вітраж, і неймовірним чином його було видно навіть тоді, коли сонце вже стояло на схилку і все, що було всередині церкви, огортала сутінь; фарба немов світилася сама собою. У малюнку поєднувалися сміливі експресіоністські кольори з вигадливою, добре збалансованою композицією середньовічного запрестольного образу. Постаті приблизно в половину людського зросту скупчилися на прямокутнику оксамитової тканини, більшому за самого Номера Шістдесят Три.

Оазянин обрав біблійну сцену зустрічі Хоми Невіри з його товаришами-апостолами, коли ті розказують йому, що бачили Ісуса. Доволі незвичний вибір: Пітер був майже певен, що досі жоден християнський художник не намагався відтворити цей момент. У порівнянні з яскравішою сценою зустрічі з воскреслим Христом і вкладенням пальців йому в рани цей попередній епізод був позбавлений зовнішнього переживання: звичайна людина у звичайній кімнаті висловлює недовіру словам, щойно сказаним йому гуртом інших звичайних людей. Однак у баченні Номера Шістдесят Три це була захоплива історія. На балахонах апостолів — усі різного кольору, певна річ, — було випалено крихітні чорні хрестики, немовби потік лазерних променів від осяйного Христа потаврував їхній одяг. Із вузеньких ротів-щілин, наче струминки пари, випливали словесні бульбашки. У кожній бульбашці була пара рук, зображених, як і на ескізі Номера П’ять, схожими на морську зірку. А в центрі кожної зірки — діра у формі ока з цяткою густо-багряного кольору, яку можна було розтлумачити або як зіницю, або як краплину крові. Балахон Хоми був чорно-білим, не позначеним хрестиками, а його словесна бульбашка пофарбована м’яким коричневим кольором. У ній не було ні рук, ані взагалі будь-яких зображень, лише плетениця вишуканого, хоч і незрозумілого, письма, схожого на арабське.

— Як гарно! — сказав Пітер Номеру Шістдесят Три, коли той вручив йому свою картину.

Оазянин схилив голову. Згода, збентеження, визнання, задума, втіха, біль — хтозна, що це означало.

— Ця картина також нагадує нам дуже важливу істину про нашу віру, — мовив Пітер. — Істину, що є особливо важливою в такому місці, як це, що лежить так далеко-далеко звідти, де розпочалося християнство.

Номер Шістдесят Три нахилив голову ще нижче. Може, йому було занадто важко тримати її на плечах?

— Ісус дозволив Хомі вкласти палець у свої рани, — сказав Пітер, — бо розумів, що деякі люди не можуть повірити без доказів. Такою є людська природа.

Він завагався, подумавши, чи не варто пояснити слово «людська», але потім вирішив, що на цю мить уже має бути зрозуміло, що він вважає оазян такими самими людьми, як він сам.

— Але Ісус знав, що кожному неможливо буде побачити й торкнутися Його, як це зробив Хома. Тому Він сказав: «Блаженні, що не бачили й увірували!» І це сказано про нас, мій друже, — Пітер обережно поклав руку оазянинові на плече. — Про тебе, про мене, про всіх нас тут.

— Так, — промовив Номер Шістдесят Три.

Для оазянина це було рівноцінно довгій розмові. У кількох Обожнювачів Ісуса, що принесли картину разом із ним, затремтіли плечі. Пітер усвідомив, що так вони, мабуть, сміялися. Сміялися! Отже, в них все ж таки є почуття гумору! Він постійно дізнавався щось отаке важливе, завдяки чому відчував, що прірва між ним і цими людьми звужується з кожним сходом сонця.

Картину Номера Шістдесят Три було врочисто піднято й прикріплено до стелі, позначивши в такий спосіб початок благочестивого оздоблення церкви. Наступного дня до неї приєдналася сцена вигнання семи демонів із Марії Магдалини у тлумаченні Обожнювача Ісуса Номер Двадцять. Демони — згустки ектоплазми, дещо котячої подоби — вилітали з її грудей, наче феєрверк, запалений Ісусом, що стояв позаду Марії, розпростерши руки. Робота була не така зріла, як у Номера Шістдесят Три, але, попри це, не менш сильна і теж світилася незбагненним блиском.

Наступного дня оазяни не приносили малюнків, натомість подарували Пітерові ліжко замість того жмутка ганчірок і сіток, на якому пастор спав відтоді, як гамак було знято. Оазяни анітрохи не заперечували проти гамака і були цілком готові молитися в церкві, якби він і далі висів посередині, але Пітер прибрав його, коли вирішив, що церква вже майже готова і гамак псуватиме її велич. Оазяни зауважили, що їхньому пастору не обов’язково десь висіти, щоб виспатися, і без зайвого галасу змайстрували для нього ліжко за своїм звичним зразком «ванна-труна», проте більше, мілкіше й наповнене меншою кількістю ватного сповитку. Його притягли полем до церкви, занесли крізь двері всередину й поставили просто за кафедрою, навіть не намагаючись удавати, ніби це щось інше, а не ліжко. Під час першої після встановлення ложа спільної молитви Пітер пожартував, що тепер, якщо дуже втомиться від проповіді, він може просто впасти навзнак і поспати. Віряни поблажливо закивали головами. Їм ця думка видалася цілком розсудливою.

Того ранку, коли за ним приїхала Ґрейнджер, Пітер прокинувся у передчутті. У передчутті дощу. Для тубільців у цьому не було нічого дивного; дощ ішов через визначені проміжки часу, і в оазян була ціла вічність, щоб призвичаїтися до його ритму. Але Пітер досі не був у такому ладу з довкіллям, і дощі завжди захоплювали його зненацька. Донині.

Він посовався в ліжку, липкий від поту, причмелений зі сну; він примружився від світла, що прямокутником линуло крізь вікно й теплом розтікалося йому по грудях. І, хоча ще спросоння, Пітер одразу зрозумів, що не слід гаяти час: довго зринати на поверхню, намагатися пригадати свої сновидіння чи далі ламати голову надлегкою на вимову заміною слова «Хреститель». Натомість треба було вставати з ліжка і йти надвір.

Дощі періщили приблизно за чверть милі від церкви, швидко просуваючись уперед. Саме дощі, у множині. Три колосальні плетива водяних крапель рухалися окремо одне від одного, розділені чималим простором вільного повітря. Кожне плетиво жило за своєю внутрішньою логікою, знову і знову відтворюючи блискучі візерунки, що оберталися неквапливо й граційно, наче один із тих складних зразків комп’ютерної графіки, завдяки якій можна розглядати місто чи павутину у трьох вимірах, під будь-якими кутами. Лише екраном тут було небо, а на екрані — вражаюче видовище, яке порівняти можна було хіба що з полярним сяйвом чи ядерним грибом.

«Шкода, що Беа цього не бачить!» — подумав Пітер. Щодня якась подія змушувала його жалкувати, що дружини немає поруч. Це було не тілесне бажання — воно прийшло й пішло і тепер лише ледь-ледь жевріло, — а радше тривожне усвідомлення того, що минає значний, складний відрізок його життя, сповнений важливих і глибоких вражень від подій, жодної з яких Беа не бачила, до жодної з яких не була причетною. І ось знову: ці три мерехтливі запинала дощу, які велично вирували над рівниною, прямуючи до Пітера, — їх неможливо було змалювати, і він не опише їх Беа, але те, що він їх бачив, лишить на ньому позначку, позначку, якої не буде на його дружині.

Дощі за кілька хвилин подолали відстань до поселення. І тепер, коли вони лагідно огорнули його, Пітер більше не сприймав їх як три окремі зливи. Повітря шаленіло, сповнене водою, вибухало бризками. Сріблясті батоги крапель цвьохали по землі, по Пітеру. Він пригадав, як у дитинстві бавився з дівчинкою, що жила в кінці вулиці, і вона обливала його водою зі садового шланга, а він відстрибував, намагаючись не потрапити під струмінь, і все одно потрапляв, бо ж у цьому й була вся суть гри і вся втіха: знати, що вода однаково тебе дістане, але нічим не зашкодить, і тобі навіть буде приємно.

Незабаром він вимок як хлющ, і від безупинної круговерті крапель дощу перед очима Пітерові трохи запаморочилося. Тоді, щоб дати очам перепочити, він зробив так, як чинили оазяни: закинувши голову назад і широко роззявивши рота, стояв і пив зливу просто з неба. Удома, на Землі, кожна дитина хоча б раз чи двічі намагалася зазнати цього відчуття, доки не усвідомлювала, що немає сенсу стояти, роззявивши рота, як йолоп, силкуючись зловити краплини дощу, які занадто малі й занадто далекі одна від одної. Але тут, завдяки хвилястим перепадам дощу, дві-три секунди тобі не діставалося нічого, а потім рясними бризками вода проливалася на язик. Ба більше, смак дині посилювався, коли Пітер пив просто з неба. Хоча, може, йому це лише здалося.

Пітер стояв так тривалий час, мокнув і пив дощ. Вода наповнила його вуха, і всі звуки в його голові тепер були приглушеними. Рідко він зазнавав такого задоволення, настільки бездумно віддаючись йому.

Одначе дощ над поселенням оазян ішов не лише для Пітера. Він ішов для всієї громади і спонукав її до дій. Подібно як спів муедзина скликає мусульман на молитву, так і дощ запрошував оазян до роботи. До тяжкої роботи. Тепер, коли Пітер дізнався, наскільки важкої, він наполіг на тому, щоб працювати в полі разом із поселянами, допомагаючи їм силою своїх м’язів.

Оазяни вирощували не тільки білоквіт. Ще була схожа на бавовну речовина, яку вони називали і яка проривалася з ґрунту липкою білою піною, що швидко застигала, перетворюючись на трав’янисті волокна. Саме з цих волокон оазяни плели свої сіті, шили одяг і черевики. Потім було ще , щось на кшталт моху, який ріс неймовірно швидко, за один вечір проходячи цикл розвитку від цятки плісняви до пухнастих кущиків зелені. Яка була з нього користь? Пітер не знав, але вчився його збирати.

Що ж до білоквіту, то він дізнався, чим можна пояснити його таку дивовижну універсальність: потрібно було постійно перевіряти, на якій стадії свого розвитку перебуває кожна рослина, адже з білоквітів різної дозрілості одержували різноманітні речі. Зібране певного дня коріння рослини використовували для «грибної» юшки, волокна стебел — для «локриці», квітки — для хліба, а нектар — для «меду». Якщо ж білоквіт збирали іншого дня, з коріння виготовляли «курятину», з волокон — мотузки, з квіток — «заварний крем», із висушеного глею — «корицю» тощо. Украй важливо було не проґавити час одразу після дощів, бо саме тоді найстигліші рослини віддавали все найкраще. Неприємно ніздрюваті, вони набрякали водою, зовсім втрачали стійкість, падали й стелилися по землі, а потім, якщо їх не збирали, починали швидко гнити. Якщо ж похопитися вчасно, ці білоквіти були найкориснішим сільськогосподарським продуктом, адже з них отримували дріжджі.

Розуміючи, що оазяни вже на шляху до поля, Пітер припинив глитати дощ і повернувся до церкви. Вода стікала по його ногах, і після кожного кроку за ним залишалася калюжка у формі ступні. Він узув і застібнув сандалії (жовті черевики були надто цінними, щоб працювати в них), зачесав гладенько волосся, з’їв кілька кусників темно-коричневого, схожого на житній хліб, їдла, яке Обожнювачі Ісуса називали «хліб на оденний», і вирушив у поле.

Злива помалу вщухала. Дощові круговерті досі виводили в повітрі різноманітні фігури, але декотрі з водяних арок уже перетворилися на пару; дощ слабшав — Пітер відчував, що краплини вдарялися об його шкіру з меншою силою. Він знав: ще кілька хвилин, і злива зовсім припиниться, а небо виясниться на тривалий час — якщо тільки насичене завжди вологою небо може бути ясним. Згодом дощі повернуться ще раз, потім припиняться годин на двадцять абощо, а тоді повернуться ще двічі. Атож, Пітер потроху призвичаювався. Став уже майже тутешнім.

Три години по тому — якби він лічив години, чого, без сумніву, не робив — він повертався з полів білоквіту. Пітерові руки по лікоть були у плямах від порошкуватих решток рослин, які він збирав. Чорнильного хреста спереду майже не було видно: дишдаша від грудей до живота також стала брудною від білоквіту, який чоловік оберемками вантажив на сітки, котрими його переносили. Нижче, де він колінами торкався землі, тканина стала ослизлою від ґлею і грязюки. Коли Пітер ішов, з одягу сипався пилок.

Вийшовши на околиці поселення, чоловік почав перетинати смугу степу, що пролягала між церквою і селищем. Із кожним кроком дедалі більше відчуваючи свою відразливу неохайність, Пітер раз по раз поглядав на небо, видивляючись ознаки наступної зливи, що мала би ось-ось розпочатися. Дощ змив би з нього бруд. Усе, що треба було зробити, — це постояти голяка під зливою й потерти тіло руками, можливо, з милом, яке він прихопив із дому. Пітер стане просто біля церкви, і дощ вимиє його, а коли він буде чистим, то виставить під дощ свій одяг, і той його теж випере. А після цього настане довгий проміжок чудової погоди, сонячної й сухої.

Ідучи пусткою, Пітер дивився тільки на церкву, що бовваніла поодаль, і, вже уявляючи себе там, зірвав із себе одяг і кілька разів стріпнув ним, щоб трохи струсити бруд.

— Агов! — озвав його чийсь голос.

Він різко обернувся. Метрів зо двадцять ліворуч, припаркований біля стіни, вітальний напис на якій уже давно змився, виднівся аміківський автофургон. А поряд із фургоном, спираючись на його сірий металевий корпус, притиснувши до грудей велику пляшку з водою, стояла Ґрейнджер.

— Вибач, що перервала тебе, — промовила жінка, тримаючи свій погляд на рівні його обличчя.

Пітер прикрив одягом статеві органи.

— Я... я працював, — відповів він, наближаючись до Ґрейнджер трохи незграбними кроками. — У полі.

— Я так і подумала, — відказала вона, відсьорбнувши з пляшки. Та була майже порожня.

— Е-е... почекаєш хвильку? — Пітер махнув вільною рукою в бік церкви. — Мені треба помитися, закінчити ще кілька справ. Доки ти видаватимеш ліки, я саме впораюсь.

— Ліки вже видано, — сказала Ґрейнджер. — Дві години тому.

— А їжу завантажено?

— Завантажено. Дві години тому.

Жінка допила воду, задерши пляшку майже вертикально над ротом. Біле горло ходило ковтками. На повіках мерехтіли краплини поту.

— Ох... леле! — вигукнув Пітер, коли дотямив, на що йому натякають. — Пробач мені, будь ласка!

— Мабуть, я сама винна — не здогадалася прихопити зі собою журнали, — відказала Ґрейнджер.

— Я просто втратив... — він безпорадно розвів би руками, якби однією з них не прикривав свою голизну.

— Відчуття часу, — доказала за нього жінка, немовби, поспішаючи, прагнула виграти хоча б кілька дорогоцінних секунд.

Повертаючись до аміківської бази, Ґрейнджер сердилася, утім, не так сильно, як того очікував Пітер. Може, за ті дві години, що жінка байдикувала там, чекаючи на нього, вона вже пройшла через усі стадії: роздратування, нетерплячість, лють, хвилювання, нудьгу, байдужість, — і тепер була понад усім цим. Хай яка тому причина, але Ґрейнджер була в непоганому гуморі. Може, вплинуло те, що вона заскочила Пітера в такому жалюгідному становищі, побачила його зморщений член, що прилип до лобкового волосся, наче якийсь білястий садовий слизняк, і через це змінила гнів на милість.

— Ти схуд, — зауважила Ґрейнджер, коли вони мчали рівною голою місцевістю. — Тебе там узагалі годують?

Пітер уже розтулив рот, щоб запевнити, що їв як цар, але усвідомив, що тоді збреше.

— Я їв небагато, це так, — сказав він, поклавши руку на живіт, просто під ребрами. — Тільки... перекушував. Мабуть, це так можна назвати.

— Твоїм вилицям пішло на користь, — сказала жінка.

Пітер, мимоволі поглянувши на обличчя Ґрейнджер, оцінив його риси. Її вилиці виглядали не надто добре. Такі обличчя, як у неї, є гарними, лише якщо дотримуватися дієти, і тільки замолоду. Щойно вік або переїдання округлять їй щоки, потовщать шию, бодай трішки, і обличчя Ґрейнджер перетне межу від мініатюрної привабливості до мужикуватої простоти. Пітерові стало шкода жінку, шкода через те, що будь-хто, кинувши на неї погляд, міг прочитати на обличчі долю її вроди, шкода через ту буденність, із якою гени позначили межі того, що збираються з нею зробити найближчим часом, шкода через своє розуміння того, що зараз вона в розквіті своєї вроди, але досі не зазнала щастя. Він подумав про Беатріс, вилицям якої позаздрила би будь-яка французька співачка. Принаймні, так він їй інколи казав; зараз же Пітер не міг пригадати, як насправді виглядають вилиці Беа. У думках мерехтів якийсь невиразний, розмитий його відчуттями образ обличчя дружини, напівзатертий сонячним світлом, що било у вітрове скло машини, круговертю свіжіших спогадів про Обожнювачів Ісуса. Занепокоєний цим, він спробував було зосередитися на образі Беа. Разок намиста, що зблискує в пітьмі інакшого місця й інакшого часу, білий ліфчик із таким знайомим Пітерові вмістом. Обожнювач Ісуса Номер Дев’ять просить його охрестити. Незнайома оазянка (оазянка?), що працювала в полі, простягає Пітерові клаптик полотна зі словом , плескає себе по грудях і каже: «Моє ім’я». «Скажи це вголос», — попросив він, і, коли вона сказала, Пітер викривив рот, язик, щелепу, кожен м’яз на своєму обличчі й вимовив: «», — або щось на кшталт цього, достатньо подібне, щоб оазянка схвально сплеснула одягнутими в рукавички долонями. . . Вона, мабуть, гадає, що Пітер забуде, як її звуть, щойно та зникне з його очей. Треба їй довести, що вона помиляється. .

— Агов! Ти ще з нами? — почувся голос Ґрейнджер.

— Вибач, — відказав Пітер.

Ніздрі лоскотали приємні пахощі. Булка з родзинками. Ґрейнджер уже розпакувала її й узяла собі скибку.

— Пригощайся.

Пітер узяв і собі, ніяковіючи через те, що брудними руками, із землею під нігтями, торкається хліба. Булку було нарізано великими куснями — втричі товщими, ніж нарізав би оазянин, — розкішно пухкими на дотик, наче хліб вийняли з печі п’ятнадцять хвилин тому. Пітер поклав шматок до рота, зненацька відчувши, що страшенно зголоднів.

Ґрейнджер підсміхнулася:

— Треба було попросити кілька хлібин і риби.

— Оазяни добре про мене дбають, — заперечив Пітер, жадібно ковтаючи. — Але вони самі не великі їдці, і я, так би мовити... втягнувся в їхній триб життя, — він узяв ще одну скибку. — До того ж я був зайнятий.

— Не маю сумніву.

Попереду проступили дві дощові маси, і сонце випадково опинилося просто поміж них, у вільному від дощу просторі. Краї кожної маси переливалися ніжними кольорами веселки, неначе постійно спалахували безгучні феєрверки.

— Ти знаєш, — спитала Ґрейнджер, — що твої вуха зверху перетворилися на шкварку?

— Мої вуха?

Пітер помацав їх пальцями. Шкіра на зовнішньому боці вушної раковини була пошерхла, наче засохлий шматок бекону, забутий на ніч на пательні.

— Залишаться шрами, — сказала Ґрейнджер. — Не можу повірити, що ти нічого не відчував, коли це сталося. Мусило боліти як чортзна-що.

— Може, й боліло, — відказав Пітер.

Дві дощові маси підступили тепер значно ближче, і наближення їхнє вводило в оману: здавалося, ніби машина дедалі швидше несеться на них. Послуговуючись указівками навігатора, Ґрейнджер ледь повернула кермо — і сонце зникло за водяною завісою.

— Із тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд, — відповів Пітер.

Було прикро, що Ґрейнджер так часто заважала йому насолоджуватися дивами природи; це дратувало його. Потім, намагаючись говорити з нею щиро, Пітер глибокодумно додав:

— Узагалі, я не думаю про те, чи все зі мною гаразд. Я просто... живу.

— Що ж, молодчинка, — відказала жінка. — Але я все-таки радила б тобі наступного разу взяти трохи сонцезахисного крему. І час від часу дивитися у дзеркало. Ну, знаєш, щоб пересвідчитися, чи в тебе все на місці.

— Може, мені слід доручити це тобі?

Жоден зі співрозмовників не мав наміру обмінюватися сороміцькими жартами, утім, щойно сказані, слова повисли в повітрі, і вони обоє всміхнулися.

— Я не думала, що вони змушують тебе фізично працювати, — промовила Ґрейнджер. — Я гадала, ти їм потрібен, щоб Біблію там почитати і все таке.

— Це була моя ідея, а не їхня.

— Що ж, гадаю, матимеш засмагу. Коли опіки зійдуть.

— Річ у тому, — далі пояснював Пітер, — що я зрозумів: уся та їжа, яку щотижня вантажать у цю машину, не береться нізвідки, навіть якщо аміківцям і може так здаватися.

— Власне, я виросла на фермі, — сказала Ґрейнджер. — Тож, якщо ти й мене записав до тих, хто гадає, ніби зерно виготовляють у пекарнях, то помилився. Але скажи-но мені: це поле, на якому ти працював, де воно? Я ніколи не бачила там жодних полів із білоквітом.

— Воно в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. Ось чому ти його не бачила. Поле білоквіту сховане за будинками.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це ж треба таке! А бодай мені!

— Поселення побудовано кільцем довкола оброблюваної землі, — пояснив Пітер. — А отже, коли треба йти до роботи, люди вирушають з усіх напрямків і сходяться в центрі, й у такий спосіб усім доводиться пройти більш-менш однакову відстань. Прекрасно придумано, правда ж? Просто не уявляю, чому, відколи існує людство, це нікому не спало на думку.

Ґрейнджер метнула на нього недовірливий погляд.

— Ти справді не уявляєш? Це тому, що хліборобство — тяжка й нудна праця, і більшість людей воліють, щоб хтось робив її за них. І бажано десь подалі. Тому що там, де вони живуть, потрібне місце під торгові центри.

— Тут АМІК теж планує побудувати торгові центри?

Раніше жінка могла б образитися на таке зауваження, але цього разу їй, схоже, було байдуже.

— Ні, — зітхнула Ґрейнджер. — Принаймні, не в найближчому майбутньому. Насамперед нам потрібне стабільне довкілля. Чиста вода. Відновлювана енергія. Дружна команда. Тубільці, що не відчувають до нас смертельної ненависті.

— Благородні цілі, — відказав Пітер; на нього раптом наринула хвиля втоми, і він відкинувся на спинку свого сидіння. — Кумедно тільки, що ніхто не думав про них раніше.

Вони в’їхали в дощ. Сухе вітрове скло за мить уже було залите водою. Химерні візерунки дощових крапель хрест-навхрест помережили його, доки їх не змахнули склоочисники. Пітер перебував усередині оболонки з металу і скла, у штучно підтримуваному середовищі охолодженого повітря, недосяжний для дощу, який обмив би його. Він має бути там, назовні, повинен стояти голий під дощем, який струменітиме по його черепу, тьмаритиме зір, періщитиме по кістлявій поверхні його ніг.

— Із тобою справді все гаразд?

— Так, усе добре, — удавано спокійно відказав Пітер. — Просто таке відчуття... трохи дивне... бути замкненим у такому обмеженому просторі.

Ґрейнджер кивнула, не надто переконана його відповіддю. Пітер бачив, що жінка хвилюється за нього. Він шкодував, що не наполіг, аби вона зачекала ще трохи в поселенні, а він тим часом трохи краще підготувався б до повернення на базу. Він був би у значно ліпшій формі, якби мав для себе хоча б десять-п’ятнадцять хвилин, перш ніж сісти в машину.

— Ми в межах досяжності «пострілу», — після тривалої мовчанки промовила Ґрейнджер.

Пітер спантеличено глянув на неї так, наче вона щойно повідомила, що вони на прицілі у снайпера.

— «Постріл». Система поштових повідомлень, — пояснила Ґрейнджер. — Ти можеш подивитися, чи прийшло щось від твоєї дружини.

«Не зараз, — подумав Пітер. — Не зараз».

Він хотів було сказати: «Дякую, але я волів би спершу помитися, переодягнутися, трохи відійти...» Це була би правда. Але через цю правду Ґрейнджер могла подумати, що він не прагне дізнатися, як там його дружина. Пітерові не хотілося, щоб вона засумнівалася в його коханні до Беа. А до того ж Ґрейнджер виявляла чутливість до його потреб, чи то пак до того, що, на її думку, було його потребами. Їй треба віддячити за це.

— Так, будь ласка, — сказав Пітер.

Склоочисники рипіли по склу: небо над ними було ясним. Пітер вивернувся на своєму сидінні, щоб поглянути на краєвид позаду машини. Дощі прямували до Сі-2. Скоро їхні краплини зашерехтять лагідно по даху його церкви.

— Ну ось, — сказала Ґрейнджер. — З’єднання є.

Кермуючи однією рукою, другою вона викотила Пітерові на коліна «постріл», готовий до використання.

Чоловік увів свій пароль, далі, дотримуючись указівок, зробив усе як завжди. Від Беа прийшло з десяток листів, може, навіть зо два. Усі листи було автоматично датовано, але для Пітера дати не мали жодного змісту. Він відкрив найдавнішого листа. Купа тексту вивалилася на екран. Дружина повідомляла Пітеру, що кохає його. «Пітере, я кохаю тебе», — писала вона. Чоловік перечитав початок листа з її привітанням кілька разів не для того, щоб насолодитися ним, а щоб дочекатися, доки слова не стануть чимось більшим, ніж просто піксельними зображеннями на пластиковому екрані, доки він не почує голос Беа.

Щойно дізналася, чому супермаркет зачинений. Він збанкрутував! Аж не віриться. І це йдеться про «Теско», одну з найбільших торгових мереж у світі! Вони крутили такими сумами! Через це, либонь, і прогоріли. Я подивилася на одному з новинних сайтів репортаж із докладним аналізом усіх причин і переконалася, що це мало статися — банкрутство було неминучим. І все одно неминуче має здатність захоплювати нас зненацька, правда ж? Величезна сума грошей «Теско» була зав’язана на «ЕксонМобіл», а в тих проблеми були ще відтоді, як китайці загарбали нафтові родовища в Іраку, Ірані й Казакстані[42] (здається, так пишеться?). «Теско» мало велику частку в судноплавних компаніях, які зазнали краху через зростання піратства. Також істотна частка їхньої бізнес-імперії базувалася в Таїланді, доки там не відбувся військовий переворот. До того ж по них сильно вдарило, коли кілька років тому «Барклайз» пішов на дно і потягнув за собою бонусні програми «Теско». Це те, що я запам’ятала з передачі, там було ще багато чого. «Теско» вплуталося в цілу купу різноманітних видів діяльності, про які ти навіть не підозрюєш, коли ходиш у супермаркеті поміж поличок із їжею для домашніх улюбленців, шукаючи щось смачненьке для Джошуа. Аж раптом проекти луснули, набралася критична маса, і — маєш! — «Теско» більше немає. «Кінець епохи», — як подали це в новинах, занадто патетично, як на мене.

Ти помічав, як ведучі новин завжди завершують репортажі якоюсь гучною фразою? Вони навіть голосом своїм грають, коли читають останні кілька рядків тексту. Це наче якийсь новий вид вокального мистецтва, що повідомляє: «Кінець».

Вибач, я перестрибую від одного до іншого. Зазвичай це я підсміхуюсь над тобою через такі розмірковування, а тепер ось і сама взялася до них. Може, я просто намагаюся заповнити тишу, думаючи твоїми думками? А можливо, правду кажуть, ніби межі між особистостями чоловіка й дружини стираються, і кохані люди можуть закінчувати речення одне за одного?

Сьогодні родина Фреймів переїхала зі свого будинку. Як і домовлялися, Шейла залишила Біллі зі мною. Я повела його на виставку котів. Коти — просто кумедія! І Біллі, схоже, сподобалося страшенно, хоча він і шепотів мені, як це все по-дурному та який безглуздий вигляд мають власники. Але, як я і сподівалася, ці чарівні тваринки підкорили його! І мушу визнати, я сама, роззявивши рота, щасливо витріщалася на всіх цих котиків. Мабуть, Господь отримав неймовірну втіху, коли створював таке розмаїття цих пухнастиків. (Хоча я можу бути тут упереджена. Можливо, втіха була ще більшою, коли Він створював риб, комах тощо.)

У будь-якому разі, ми з Біллі майже весь день розмовляли, не зачіпаючи важких тем, і тільки перед тим, як уже мала прийти його мама й забрати його, хлопчик відкрився. Я запитала, як він почувається через те, що батько залишає їх і їде до чужої країни. А він відповів: «Тато каже, що країн більше немає. Їх не існує. Англія й Румунія — це просто різні частинки одного цілого». На якусь мить я подумала: «Як добре: Марк переконує сина, що всі люди у світі — одна велика родина». Ба ні. Біллі розповів, що батько сказав йому уявити світ, наче великий товстий пластмасовий пліт, що пливе в океані, а на ньому скупчився натовп людей і намагається його не перевернути. Іноді на одному краю збирається забагато людей і він починає тонути. Тоді, сказав Марк, треба бігти на інший край, де краще. А коли і ТОЙ почне потопати, ти просто біжиш далі. Завжди можна знайти місця, де не все так погано: доступніше житло, дешевші їжа, пальне. Ти дістаєшся туди, і якийсь час усе гаразд. Потім стає кепсько, і ти даєш звідти драла. Так роблять тварини, сказав Марк. «Тварини не живуть у країнах, вони просто населяють якусь територію. Яка тварині справа до того, яку назву мають ці території? Назви ні чорта не значать». Це слово вжив Біллі, тож, я гадаю, саме так і висловився його батько. Нічогенька така лекція з геополітики! Чи ж не заскладна для маленького хлопчика? І звісно, Марк у своєму поясненні оминув те, що вирушає він разом із двадцятисемирічною імпресаріо, яку звати Ніколь. І яка, як виявляється, румунка. Але досить цього.

Я набираю ці слова, закутавши ноги ковдрою. Ти, мабуть, знемагаєш там від спеки, але тут у нас холодно, і я вже тиждень сиджу без газу. І не через якусь аварію чи несправність, а через жахливе бюрократичне божевілля. Компанії, яка поставляє — поставляла — нам газ, автоматично відраховувалася плата з нашого рахунку в банку «Барклайз». Але, коли «Барклайз» луснув і ми перевелися до «Банку Шотландії», щось сталося з налаштуваннями рахунку. Комп’ютерний збій. І ось ні сіло ні впало мені приходить «остання вимога». Я намагалася заплатити, але саме тут і почалося безглуздя: вони не схотіли розмовляти зі мною, тому що я не є «власником рахунку». Я кілька разів пропонувала їм заплатити, але вони все відмовляли: «Вибачте, пані, ми можемо говорити тільки з власником рахунку», — тобто з тобою, Пітере. Я бозна-скільки часу провела на телефоні, намагаючись владнати це. Думала попросити сусіда зайти й поговорити з ними грубим голосом — що, звісно, було б нечесно, — але вони однаково, напевно, спитали б у нього дівоче прізвище твоєї матері. Урешті-решт я полишила спроби це владнати. Чекатиму, коли вони подадуть на нас до суду, — сподіваюся, там усе вирішиться. Кажуть, що ця химерна погода в багатьох частинах Англії спричинила безлад у комунальному господарстві, і (як сказав мені один майстер, з яким я мала розмову) «майстри носяться повсюди, наче кури з відрубаними головами». Цьому чоловікові в піарі працювати!

Пам’ятаєш Арчі Гартлі? Днями я зіткнулася з ним у лікарняному кафе, і він...

Пітер знову відкинув голову на спинку сидіння, глибоко вдихнув і видихнув. Попри те що кондиціоноване повітря було сухим і холодним, він зіпрів. Краплини поту лоскотали чоло і стікали по бровах.

— Ти вже закінчив? — запитала Ґрейнджер.

— Е-е... ще хвильку... — Він почувався так, наче ось-ось зімліє.

— Погані новини?

— Та ні, я... я б так не сказав. Просто... Ну, знаєш, багато треба надолужувати...

— Пітере, послухай мене, — гаряче мовила Ґрейнджер, наголошуючи кожне слово. — Таке трапляється. Таке трапляється з усіма нами.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти тут. Вона там. Це природно.

— Що природно?

— Розколина. Вона росте, збільшується, доки нарешті не стає занадто великою... такою, що й не перескочиш. Це наче...

Ґрейнджер забракло слів, тож вона вдалася до жестів. На кілька секунд прибравши руки з керма — нічого небезпечного, адже поверхня, якою вони їхали, була рівна й ніде не було видно нічого, з чим можна було б зіштовхнутися, — вона виставила долоні вперед, паралельно одна до одної, розділені між собою кількома дюймами, наче збиралася скласти їх, як у Середньовіччі складали руки до молитви. Але натомість жінка розвела їх іще ширше, розчепіривши мляві пальці, і руки розійшлися в боки, відхилившись від осі й розлетівшись у просторі.

17 Досі блимаючи під словом «тут»

Знята з Пітера дишдаша висіла під стелею, наче привид. Її пошарпаний низ поступово набрякав водою, що повільно, меланхолійними сльозинками, скрапувала з рукавів і подолу, хоча він і віджав щосили одежину. Пусте, скоро висохне й так. Він налаштував кондиціонер, щоб у кімнаті було спекотно, як надворі. Пітерові хотілося цього, навіть якби й не треба було сушити білизну. Він і так почувався дезорієнтованим, знову опинившись у середовищі аміківської бази. Бракувало ще геть заплутати свої відчуття, ув’язнившись у бульбашці штучно охолодженого повітря.

Дишдаша його — тепер чиста, якщо не зважати на чорнильну пляму, що вилиняла до тьмяно-бузкового кольору — висіла на звичайній мотузці для білизни, натягнутій за допомогою простого блоку. Уже вкотре Пітер здивувався очевидній прихильності АМІК до простих технологій. Він очікував побачити тут електросушарню з комп’ютерним меню; мільйон мегават енергії завжди напохваті лише для того, щоб сполоснути пару пітнявих шкарпеток. Навіть на пралці — якою він досі не користувався — зверху було приліплено напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?», до якого попередній мешканець кімнати дописав фломастером: «ВИ ПРОПОНУЄТЕ СВОЇ ПОСЛУГИ, ПАНІ?»

Хто залишив цей напис? Хтось із тих безіменних аміківців, які, не витримавши більше ніж два тижні, збожеволіли? До речі, пам’ятай, Пітере: Ґрейнджер, коли забирала тебе, дивилася так, що було очевидно: вона хоче зрозуміти, чи ти бува не божеволієш також. Чи не збираєшся зникнути за тими самими обріями, що й Тартальйоне із Курцберґом?

Досі голий після душу, Пітер стояв перед дзеркалом і розглядав ті зміни в собі, які спричинило його перебування в поселенні. Вершечки вух справді обгоріли. Уздовж надбрівних дуг на виступах кістки також виднілася запечена кірка. Нічого, що вражало б. Шкіра загалом була засмагла і мала здоровий вигляд. Пітер схуд, стали помітними ребра. Він, щойно поголившись, зауважив, що невеличка жирова складка під підборіддям зникла, через що обличчя стало різкішим, дещо втратило м’які риси. Утім, ця м’якість завжди була оманливою. За тих часів, коли був безхатьком, Пітер часто користувався своїм лагідним виглядом, що аж випромінював середньокласову порядність, — і люди гадали, що його можна цілком безпечно лишати на кілька хвилин самого в себе на кухні чи на задньому сидінні власної машини. А він за ці кілька хвилин цупив їхні камери, мобільні телефони, прикраси — усе, що потрапляло під руку. Через годину злодій уже продавав крадене, а ще за півгодини винюхував чи видудлював увесь свій виторг.

«Усі згрішили, і позбавлені Божої слави»[43]. Це був один із тих головних віршів, які, зрештою, врятували Пітера: один із тих шматочків Біблії, які знають усі, але ніхто по-справжньому не розуміє, доки не впаде востаннє, захлинаючись власною мерзенністю.

Пітер присипав тальком у пахвині, де шкіра між ногами трохи натерлася. На ніжній поверхні мошонки було кілька засохлих подряпин — либонь, розчухав, хоча він не пригадував, коли це він роздер там шкіру аж до крові. Подряпини були темні й чисті. За день-два вони зникнуть. Шкіра на вершечках вух і над бровами скоро почне лущитися білими лусочками відмерлого епідермісу, лишаючи замість себе свіжий і цупкий рожевий покрив. Запалий живіт знову надметься, хай лише Пітер добряче попоїсть. Грибок між пальцями ніг зникне, треба тільки помастити кілька разів тим кремом, який дала йому Ґрейнджер. Набряки на колінах і кісточках також спадуть.

Якби Беа побачила його зараз, її, мабуть, сполошив би його вигляд. Дружина терпіти не могла пошкоджень на його шкірі, здіймала бучу через найменшу подряпину і наполягала заклеювати лейкопластиром порізи, які до вечора вже наполовину б загоїлися. Беа любила цілувати кінчики його пальців, коли коханий згризав ніготь аж до живого тіла. Зараз цілувати їй довелося б чимало.

Досі Пітер не написав дружині. Уже зібралося щонайменше двадцять п’ять листів від неї. Три чи чотири прийшли за останні кілька годин: Беа вирахувала, що він мав би вже повернутися. Він не був готовий зустрітися з нею, навіть крізь завісу письмового слова. Йому треба було акліматизуватися знову до життя поза селищем оазян. Йому необхідно було пристосуватися до складних дрібниць людського спілкування.

— Ну що, як там жителі Міста Потвор?

Туска широко всміхався, показуючи, що він не має на меті когось образити. Його борода вже була доволі густою, переважно сивою, через що він здавався старшим; шия червоніла, розчухана там, де жорсткі волосинки лоскотали йому шкіру. Пітер з першого погляду зрозумів, що бороді недовго вже лишилося: невдовзі Туска її зголить. І чому це людей завжди щось змушує змінювати свою зовнішність тільки тому, щоб потім повернутися до того, що їм личить? У чому ж тут сенс?

— Гм... добре, — на кілька секунд пізніше, ніж потрібно було, відказав Пітер. — Вони хороші люди.

— Справді? — засумнівався Туска. — А ти звідкіля знаєш?

Вони сиділи за столиком в аміківській їдальні. Туска наминав спагеті болоньєзе (спагеті з білоквіту, «м’ясний фарш» із білоквіту, привезена томатна паста і спеції, теж привезені), а Пітер їв млинець (стовідсотково місцевий продукт). Їдальня була сповнена звуків: у вікна ритмічно барабанив дощ, плуталися між собою уривки розмов інших аміківців, дзенькотіли тарілки на тацях, скрипіли по підлозі стільці, відчинялися й зачинялися двері, а Френк Синатра наспівував «Му Funny Valentine»[44]. Увесь цей гамір здавався Пітерові надмірним, але він знав, що річ була в його сприйнятті, що треба просто докласти трохи зусиль і знову ввійти в ритм. Звісно, у переносному значенні: хай як він не намагався б, із Френком Синатрою йому не примиритися.

Перед Пітеровим обличчям чиясь рука клацнула двома пальцями.

— Пітере, ти тут? — запитав Туска.

— Вибач. Мені просто дуже не подобається така музика.

Відповідь була ухильною, але правдивою. Самовдоволені горлові виляски Синатри, посилені так, що їх було чути поверх усього галасу, штовхали Пітера за межу терпимості, подібно як постійні стусани під ребра від якогось жартівника.

— Як на мене, слухати можна, — знизав плечима Туска. — Це ж лише коливання звукових хвиль, Пітере. Молекули на кілька секунд збуджуються, а потім знову заспокоюються. Дратуватися нічого.

«І кожен день — неначе день святого Валентина», — підлещувався Синатра, а Туска тим часом накручував на виделку чергову порцію спагеті.

— Хто це там ганить «Ol’ Blue Eyes...»[45]? — Жінка, що сиділа за сусіднім столиком, просувалася до них із десертною мисочкою в руках.

Це була товаришка Бі-Джи, вони були навіть схожі статурою, хоча волосся і шкіра в жінки були світлі. Вона із жартівливим осудом пильно поглянула на Пітера:

— Мені почулося чи ти й справді зводив хулу на божественного Френка?

— Вибач, — сказав Пітер, — але мені краще знати, хто божественний.

— Це досконала збірка американських пісень, — незворушно повідомила йому жінка. — Рівних якій нема. Одне з найбільших досягнень людства.

Пітер смиренно кивнув.

— Можливо, я не в тому віці, щоб оцінити її як слід.

— А скільки тобі років?

— Тридцять три.

— А мені ось тридцять два!

— Ну, я англієць, це трохи інше...

— Ел Боуллі, Ноел Кавард, Ширлі Бессі? — жінка вимовляла ці імена так, наче кожен, хто народився в Англії, почувши їх, мав би напинатися від гордості.

— Ой, леле! — зітхнув Пітер. — Це... гм... не мій коник.

Запала мовчанка, під час якої Френк Синатра завів пісеньку про великі надії маленького старого мурашки[46].

— Пусте, — поблажливо мовила жінка. — Не страшно. На колір і смак товариш не всяк. Це не заборонено.

Пітер нарешті пригадав, як її звати: Айріс. Айріс Бернз. Народилася в родині п’ятидесятників і була атеїсткою. Полюбляла грати в карти і колись мала сестричку, яка потонула в басейні на задньому подвір’ї. Весь час жартувала з Бі-Джи про відцентрову силу і, попри свою мужикувату зовнішність, була гетеросексуалкою. Жоден із цих клаптиків інформації ніяк не міг допомогти Пітові придумати якусь більш-менш доречну відповідь. І навіть якби він зараз звернувся до неї на ім’я, Айріс могло б видатися, що Пітер пригадав його надто пізно. Та й, зрештою, може, вона, як і всі решта тут, воліє, щоб до неї зверталися на прізвище.

Чому навіть у найпростішій розмові між людьми, щоб не потрапити в пастку, доводиться так ретельно прораховувати свої слова? Чому люди не можуть, як оазяни, просто мовчати, доки не буде сказати щось справді важливе?

— Дай Пітерові перепочити, — сказав Туска. — Він щойно повернувся з тривалого відрядження до Міста Потвор.

— Та ну? — перепитала Бернз, зі стуком ставлячи свою мисочку й сідаючи за їхній стіл. — Наступного разу помастися трохи кремом проти засмаги.

— Так і зроблю, — відказав Пітер.

Він знав, що обличчя в нього ще червоніше, ніж мало би бути, тому що він із дурного розуму одягнув поверх футболки ще й светр. Тоді йому це здалося слушним: показати, що він звичайний міський хлопчина, а не якийсь чудний пустельник.

— Дивно, що тобі довелося так багато бути на сонці, — мовила Бернз, перемішуючи в мисочці темно-червоний сироп із чимось схожим на йогурт, доки суміш не перетворилася з білої на рожеву. — Вони ж не часто виходять зі своїх домівок, хіба ні?

Пітер відтягнув комір светра вниз: йому бракувало повітря.

— Вони майже щодня працюють надворі, — відказав він.

— Справді?

— Справді.

— А що ж вони роблять?

— Вирощують і збирають їжу для нас.

Бернз проковтнула кілька ложок свого десерту.

— Знаєш, я їздила довкола всього поселення і ніколи не бачила ані плантацій, ані теплиць, нічогісінько.

— Тому що вони в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. — Пітер глибоко вдихнув; піт роз’їдав йому чоло. — Хіба я вже не розповідав про це?

— Мабуть, іншій жінці, солоденький.

— Не називай Пітера солоденьким, — сказав Туска. — Він же священик.

— Оброблювані поля розташовані всередині поселення, — пояснив Пітер. — А будинки зведено довкола них.

— Не дивно, — сказала Бернз.

— Не дивно? Чому ж?

— Вони все приховують.

Пітер обтер чоло рукавом.

— Це не тому... — Його голос було ледь чути.

Ціла юрма дітисьок кинулася підспівувати приспів «Великих надій». Під їхнім натиском Пітерові геть розхотілося розповідати про сільське господарство оазян.

Бернз, підвівшись, гукнула через усю залу:

— Агов, Станко! Можна послухати щось інструментальне? А то наш пастор тут страждає.

— Та ні, — запротестував Пітер, коли всі, хто був у їдальні, звернули на нього погляди. — Не треба...

Але він відчув полегшення, коли голоси Синатри й шкільного хору замовкли на півслові і замість них забренькало піаніно і мляво зашерехтіли маракаси.

Бернз знову всілася й швидко впоралася зі своїм десертом. Туска доїв спагеті. Пітер проковтнув лише кілька шматочків свого млинця, але вже почувався ситим. Він відкинувся на спинку крісла, і повз його вуха зашелестіли дружні розмови кількох десятків людей: легкий гомін на інженерному жаргоні, базікання про їжу, ввічливі суперечки щодо вирішення якихось практичних завдань і безглузда абракадабра з напівпочутих слів і фраз, переплетених між собою бразильською самбою.

— А любиш ти яку музику, Пітере? — запитала Бернз.

— Е-е...

У голові було порожньо; назви та імена, які раніше Пітер відторохтів би миттю, зараз кудись поділися.

— Щиро кажучи, — мовив він, набравши повітря в легені, — я не надто люблю музичні записи. Мені більше подобається жива музика, коли я присутній під час її виконання. Тоді насолоджуєшся не так самою музикою, як торжеством моменту, коли люди роблять щось разом на публіці. Щось, що може піти зовсім неправильно, але завдяки поєднанню таланту, довіри й завзяття все виходить чудово.

— Ну, тоді тобі треба вступити до нашого Клубу акапельного співу, — сказала Бернз.

— Клуб акапельного співу?

— Так, наш пісенний гурток. Кожні сто вісімдесят годин ми зустрічаємося і співаємо разом. Тільки для себе. Тобі сподобається. Ти тенор?

— Я? Мабуть...

— У Бі-Джи найбасовіший бас з-поміж усіх, які ти коли-небудь чув. Тобі треба почути, як він співає.

— Я б залюбки.

— І в нашому репертуарі немає Синатри.

— Це тішить.

— Що ж, я сподіваюся побачити тебе в нашому клубі. — Голос жінки звучав щиро.

Раптом Пітер усвідомив, що вона намагається втримати його в лоні їхньої спільноти, не дати перетворитися на тубільця.

— І як багато приходить людей? — запитав він.

— Залежить від зайнятості. Щонайменше шестеро. Інколи збирається до десятка. Будь-хто може приходити, Пітере. Це корисно для душі. Якщо ти не проти, що я так висловлююсь.

— Туска теж співає з вами?

Туска вибухнув реготом.

— І думати забудь. У мене голос, як у вентиляторної витяжки. Як у зіпсованої вентиляторної витяжки.

— Співати може кожен, — наполягла Бернз. — Треба тільки вправлятися. І бути впевненим у собі.

— О, впевненості у мене вдосталь, — відказав пілот. — А ще голос, як у вентиляторної витяжки.

Бернз поглянула на Туску зі співчуттям:

— У тебе на бороді томатна паста, солоденький.

— Курва його мати, звиняйте на слові, — Туска запустив пальці в зарості на своєму обличчі. — Ну все, дістало: зголю цю бороду.

— Тобі краще поголеним, Туско, — мовила Бернз, витираючи губи серветкою (лляною, адже АМІК не дозволяв собі витрачатися на одноразові паперові), а тоді звернулася до Пітера: — А тобі борода личить. Я бачила, як вона виглядає, коли Ґрейнджер привезла тебе з поселення. Доволі стильно.

— Дякую, але... я просто не мав змоги поголитися, доки був у від’їзді. Я голюся електробритвою, розумієш, а там нема... е-е...

«Що я мелю? — подумав Пітер. — Невже розумнішого нічого не можна придумати?»

— Отже, — промовила Бернз, — умови в Сі-2 справді такі примітивні, як кажуть?

— Хто каже, що вони примітивні?

— Усі, хто там був.

— А хто там був?

— Ґрейнджер...

— Ґрейнджер не заходила далі за перші будинки. — Пітера занепокоїло, що він не зумів, кажучи це, приховати у голосі осудливі нотки. — Не думаю, що вона хоч раз переступала поріг оазянського будинку.

Бернз здивовано звела брови, почувши «оазянського», але швидко похопила значення слова.

— То як там насправді? Як вони живуть?

— Ну, їхні житлові приміщення доволі... мінімалістичні. Я б не вживав слова «примітивні». Мені здається, це тому, що їм так подобається.

— Отож, електрики немає.

— Вона їм не потрібна.

— А що вони роблять цілими днями?

Пітерові довелося неабияк напружити всі свої сили, щоб не показати Бернз, як це запитання його роздратувало.

— Працюють. Сплять. Їдять. Розмовляють один з одним. Те саме, що й ми.

— Про що ж вони розмовляють один з одним?

Пітер уже розтулив рот, щоб відповісти, але виявилося, що та частина його мозку, куди він звернувся по відповідь, наповнена нерозбірливим белькотінням і неясним шелестом чужою мовою. Як дивно! Коли Пітер був разом із оазянами й чув їхні розмови, він так призвичаївся до звуку їхніх голосів і ознайомився з мовою їхніх тіл, що йому вже майже здавалося, ніби він розуміє, про що вони говорять.

— Я не знаю.

— А ти можеш сказати по-їхньому: «Привіт, приємно познайомитися»?

— Ні, вибач, не можу.

— Тартальйоне весь час намагався нас навчити цій фразі...

Туска пирхнув.

— Це він так думав, що ця фраза означає саме це. Він просто повторював те, що ці хлопці сказали йому, коли вони зустрілися, хіба ні? Дідько, та це ж могло бути: «Ходи-но сюди, чуваче, давненько ми вже не ласували італійцем!»

— Боже мій, Туско! — промовила Бернз. — Та покинь ти вже нарешті свої людожерські жарти. Ці істоти цілком безпечні.

Туска перехилився через стіл, уп’явши погляд у Пітера.

— До речі, я пригадав, що ти, Пітере, не відповів на моє запитання. Ну, на те, яке я поставив, перш ніж Френк Синатра так неввічливо перервав нас.

— Е-е... нагадай мені, будь ласка...

— Звідки ти знаєш, що ці хлопці «хороші»? Я маю на увазі, що вони роблять такого хорошого?

Пітер якусь мить порозмірковував над цим. Цівки поту лоскотали йому зашийок.

— Я так гадаю скоріше тому, що вони не роблять нічого поганого.

— Справді? У чому ж тоді полягає твоя роль?

— Моя роль?

— Атож. Священик же має бути посередником між людьми і Богом, так? Чи Христом, Ісусом, байдуже. Тому що люди чинять гріхи і потребують прощення, еге ж? Тож... які гріхи чинять ці хлопці?

— Ніяких, наскільки мені відомо.

— Тож... не зрозумій мене хибно, Пітере, але... що ти тоді там робиш?

Пітер знову витер спітніле чоло.

— У християнстві йдеться не лише про прощення. У християнстві йдеться про те, як прожити повноцінне й щасливе життя. Річ у тому, що багато хто не розуміє: бути християнином — це величезний кайф. Це глибоке задоволення. Це коли щоранку ти прокидаєшся сповнений радісного захоплення перед кожною хвилиною, що чекає на тебе попереду.

— Ага, — незворушно промовив Туска. — Ця вся радість аж пре з Міста Потвор.

Бернз, непокоячись, щоб чоловіки не розпочали серйозну суперечку, торкнулася Пітерового ліктя, вказавши на його тарілку.

— Твій коржик холоне.

Пітер поглянув на згорнутий трубочкою млинець. Той засох і скидався на гумову жувальну кістку для собак.

— Мабуть, доведеться залишити його недоїденим, — сказав Пітер.

Підвівшись, він усвідомив, що йому страшенно хочеться спати і що він помилився, гадаючи, ніби спроможний спілкуватися з людьми. Пітер силоміць намагався стояти рівно, а не хитатися як п’яний.

— Мабуть, мені треба трохи полежати, — промовив він. — Даруйте мені.

— Декомпресійна хвороба, — сказав Туска, підморгнувши.

— Відпочинь як слід, — порадила Бернз і, вже коли Пітер волочив ноги до виходу, гукнула йому: — І не думай навіть відчужуватися від нас!

Повернувшись до свого номера, Пітер повалився на ліжко, проспав близько півгодини і прокинувся від того, що його нудило. Він виблював в унітаз неперетравлений млинець, попив трохи води й відчув себе краще.

Шкода, що він не прихопив із собою хоча б одну стеблину : щоб у роті було свіжо, досить її пожувати, можна навіть не пити води. У поселенні Пітер, попри спеку, призвичаївся пити зовсім мало, менше ніж літр на день, мабуть. Усе випите понад того просто видавалося надміром: немов у маленьку пляшечку намагалися залити відро води. Тіло не настільки велике, щоб умістити все це, і організм змушений шукати спосіб, як позбутися надлишку.

Дишдаша була ще волога, хоча висихала швидко. Прагнучи якомога швидше одягнути її знову, Пітер зняв із себе все, окрім трусів. Потім, за кілька хвилин, зняв і їх, позаяк вони його дратували.

Пітере, чому ти мені не пишеш?

Я знаю, ти, мабуть, дуже зайнятий, але в нас тут усе складно, і мені важко впоратися без твоєї підтримки. Я просто не звикла жити цілісінькими днями без спілкування з тобою. Я не заперечую: вагітність, либонь, зробила мене надто вразливою, мені б не хотілося видатися набридливою, збудженою гормонами особою, але, з іншого боку, твоє мовчання мене вбиває.

Пітер відчув, як кров прибула йому в обличчя, як спалахнули вершечки його вух. Він підводить свою дружину, він підводить її! Він обіцяв, що писатиме щодня. Він був зайнятий і збитий з пантелику, і Беа це розуміла, але... він порушив свою обіцянку і далі її порушує, знову й знову. І ось тепер, втомлена тими стражданнями, яких він їй завдав, Беа навпрямець каже йому про це.

Якби вона обмежилася лише цим першим абзацом — коротким повідомленням на п’ять рядків — може, він і надіслав би негайну відповідь, теж на п’ять рядків. Миттєву заспокійливу відповідь. Але її лист був довшим. Значно довшим.

Я не ходжу на роботу , — писала дружина далі. — Моя права рука в перев’язці, а виконувати свої обов’язки однією рукою я не можу, не кажучи вже про питання гігієни. Рана несерйозна, але потрібен час, доки вона загоїться. Це все через мою дурість. Як ти знаєш, вікно у ванній розбито, і Ґрем Стоун пообіцяв прийти його полагодити, але дні минали, а він усе не з’являвся, тож я зателефонувала йому. Ґрем дуже збентежився — він поїхав. До Бірмінгема. «Як несподівано!» — сказала я. Виявилося, що минулого тижня якісь покидьки вдерлися в дім його матері, пограбували все, а її саму лишили ледь живу. Тож Ґрем переїхав до своєї матері, щоб доглянути її й полагодити будинок, каже він. Що ж, тоді я зателефонувала до фірми, яка лагодить вікна, але там мене попередили, що через усі ці нещодавні буревії і сплеск вандалізму вони мають страшенно багато замовлень, тож чекати, можливо, доведеться довго. У ванній жахливий безлад, скрізь бруд, митися там холодно, і я миюся в раковині на кухні, а протяг грюкає дверима по всьому будинку. До того ж це небезпечно, будь-хто може влізти всередину. Тому я вирішила замінити розбиту шибку шматком пластмаси, закріпивши його скотчем. Я ще не встигла зрозуміти, що сталося, як порізала руку. Крові було море, наклали аж п’ять швів. Сьогодні вранці я милася лівою рукою в раковині на кухні, а вітер завивав у домі, вцілілі вікна деренчали і постійно гримали двері до вбиральні. Мушу визнати, я трохи поплакала. Але потім я нагадала собі про всі ті нестерпні страждання й нещастя, яких люди зазнають по всьому світу.

Ти не знаєш, але виверження вулкана знищило одне з найгустонаселеніших міст у Гватемалі. Я навіть не намагатимуся правильно написати його назву, звучить схоже на ім’я якогось ацтекського божества. Хай там як, а вулкан, що зветься Санта-Марія, впав у нестяму і почав вивергати попіл і лаву на сотні миль довкола. Людей попередили за добу, але це тільки збільшило паніку. Тьма-тьмуща машин застрягла на дорогах у заторах, усі намагалися врятуватися, прихопивши зі собою якомога більше майна. Везли на багажниках зверху чи не півбудинку, поначіпляли велосипеди, дитячі ліжечка і ще бозна-який непотріб. Машини, намагаючись скоротити шлях, їхали просто крізь крамниці, їхали дахами інших машин; люди, що потрапили в пастку у своїх автівках, розбивали вітрове скло, щоб вилізти, бо не могли відчинити дверцята; військові хотіли зруйнувати кілька будівель, щоб розширити проходи і проїзди, але довкола було забагато людей, які могли постраждати. Літакам ніде було сісти чи злетіти, усе місто й околиці просто перетворилися на одну велетенську спільну могилу. Люди, яким залишалося жити кілька секунд, знімали на телефони лаву й відсилали відео своїм родичам у інших містах. І лише подумай собі: НЕ ПРОВОДЯТЬ ЖОДНИХ РЯТУВАЛЬНИХ РОБІТ. Ти можеш собі це уявити? Там нікого і ніщо рятувати. Міста практично немає, зараз це просто частина вулкана, геологічний об’єкт. Усі ті люди мали стільки причин жити, і що від них зосталося? Кілька молекул у гірській породі...

Хмара попелу колосальна, через неї літаки не літають не тільки над Центральною Америкою, а всім світом. Польоти щойно-щойно відновили після вибуху бомби в аеропорту Лахора, і ось літаки всі знову на землі. Авіакомпанія, якою ти летів до США, збанкрутувала. Коли я про це почула, мені стало так сумно, так нестерпно, що всередині наче щось обірвалося. Я пригадала, як стояла в Гітроу, проводила поглядом літаки, що злинали в небо, гадаючи, який із них твій, і сподівалася на твоє якнайшвидше повернення. Банкрутство авіакомпанії здається символічним. Наче знак, що ти не повернешся.

Усе довкола руйнується, скрізь. Установи, що функціонували, здається, цілу вічність, лускають наче мильні бульбашки. Так, я знаю, це почалося давно, але останнім часом усе різко прискорилося. І цього разу вже йдеться не лише про невдах, які страждають, тимчасом як верхівка живе собі, як і раніше. По верхівці вдарило так само потужно. І мова йде не тільки про банкрутство. Минулого тижня вбили кількох найбагатших людей Америки, їх витягли з будинків і забили до смерті. Ніхто не знає точно, чому, але це сталося в Сіеттлі, коли у всьому місті чотири дні не було електрики. Усі системи життєдіяльності міста зупинилися. Не працювало нічого: ні платіжні картки, ні банкомати, ні касові апарати, ні електронні замки, ні телебачення, ні світлофори, ні заправки (я й не знала, що бензоколонкам для роботи необхідна електрика, але, виявляється, потрібна). Ще не минуло двох діб, як усе місто охопило мародерство, а потім люди почали вбивати один одного.

Тут, у Великобританії, ситуація теж нестабільна. Відтоді як ти поїхав, усе швидко почало гіршати. Іноді мені видається, наче це через твій від’їзд усе валиться й руйнується!

Там було ще багато чого. А в попередніх листах навіть більше. Перелік усього, що вийшло з ладу в їхньому будинку. Скарги на безглузді складнощі у спілкуванні з комунальними підприємствами. Раптова відсутність у продажу свіжих яєць. Бунти в Мадагаскарі. Джошуа пісяє в ліжко; двоспальна ковдра не вміщається у пралку; місцева пральня закрилася. Суботній ранковий вертеп скасовано. Воєнний стан у Мені. (У Мені в США чи Мені, острові біля Великобританії? Пітер не міг пригадати, чи Беа уточнювала це, але йому не хотілося перечитувати всі ті довжелезні листи, щоб дізнатися.) Міра та її чоловік переїхали до Ірану, не віддавши триста фунтів, які жінка позичала в Беа. Через стрибок напруги лопнули всі лампочки в будинку. «Експерти з харчування», найняті урядом, виправдовують різке підвищення цін на незбиране молоко. Розбиті вікна і напис «Продається» на ресторані індійської кухні навпроти. Ранкова нудота Беа і ліки, яких вона вживає, щоб її вгамувати. Звільнення відомого британського міністра, який в інтерв’ю газеті сказав, що Великобританії настала «повна дупа». Непогамована жадоба Беа до ірисових чизкейків і близькості зі своїм чоловіком. Новини про спільних знайомих, чиїх облич Пітер уже не міг пригадати.

Але крізь усе це прозирав біль від нерозуміння, чому він їй не пише.

Сьогодні вранці я так за тебе хвилювалася — була певна, що ти помер. Я порахувала час, коли ти мав повернутися, і, щойно він настав, перевіряла пошту що дві хвилини. Але там... нічого. Мені почало ввижатися, як ти помираєш від невідомої хвороби, з’ївши щось отруйне, або як тебе вбивають люди, яким ти проповідуєш. Багато місіонерів скінчили так своє життя, хіба ж ні? Я не могла уявити собі якоїсь іншої причини, через яку ти так довго тримав би мене в невіданні. Урешті я не витримала й написала цьому аміківцю, Апексу Ґрейнджеру, і майже відразу отримала відповідь. Він пише, що з тобою все гаразд, що в тебе борода. Ти можеш собі уявити, як я почувалася, благаючи чужу мені людину бодай натякнути, як там мій чоловік? Я багато чого проковтнула у своєму житті, але цей шматок ледве не застряг мені в горлі. Ти впевнений, що не сердишся на мене, десь глибоко в душі, за те, що я завагітніла? Я мала сказати тобі, що припинила вживати протизаплідні пігулки, знаю. Пробач мені, будь ласочка. Я зробила це, бо кохаю тебе і боюся, що ти загинеш, а мені від тебе нічого не залишиться. Це не було себелюбство, ти мусиш мені повірити. Я багато молилася, намагаючись зрозуміти, чи мною, бува, не керує простий інстинкт до розмноження. Але я не побачила цього у своєму серці. Усе, що я побачила, — це любов до тебе і до нашої дитини, яка понесе часточку тебе в майбутнє. Так, я порушила нашу домовленість почекати, і це було неправильно, але пригадай собі: ми також домовлялися, що ти ніколи більше не питимеш, а потім ти втік із Селфордського дому п’ятидесятників і пішов у запій, а мені відтак довелося збирати тебе по частинах. Я розумію, чому ти тоді зірвався, ми все обговорили, і це вже в минулому, і я неймовірно пишаюся тобою, але річ у тому, що ти мені врочисто пообіцяв і не дотримав свого слова, і життя на цьому не спинилося, і так і має бути. І, хоча мені страшенно не хотілося б, щоб це виглядало так, ніби я шукаю виправдання своєму вчинку у твоїй помилці, але мушу зазначити, що ти нажлуктився в Селфорді не заради кохання, тоді як я завагітніла саме заради нього.

Але дарма! Досить уже про це! Мені вже болить рука набирати, а тобі вже, мабуть, болить голова читати. Пробач. Мені треба заспокоїтися. Унизу стукає молотком майстер — лагодить вікно у ванній. Я вже було втратила надію; мені соромно в цьому зізнатися, але я навіть перестала молитися про це. Зрештою, мені ж сказали, що черга розтягнулася на тижні. Аж ось сьогодні рано-вранці з’явився хлопчина, який повідомив, що начальник сказав йому переглянути свій розклад і спершу зайти до нас. Бог не забуває нічого!

Дорогий мій Пітере, напиши, будь ласка! Не обов’язково докладно про все розписувати. Я тішитимуся кільком рядкам. Навіть одним рядком. Просто напиши «привіт».

Твоя любляча дружина

Беа

Пітера палила спрага. Він підвівся, пішов до холодильника, сьорбнув води, а потім якусь хвилину постояв, притиснувши гаряче чоло до холодного металевого корпусу.

Сів на краєчку ліжка. Під ногами лежали сторінки з Біблії, з розділу, який він перефразовував для своєї пастви. Євангеліє від Луки, розділ третій. Іван Хреститель повідомляє, що скоро прийде хтось, кому він не гідний «розв’язати ремінця від Його взуття». Труднощі виникли зі словом «ремінець». На «пасок» чи на «шнурівку» не заміниш: їх оазянам вимовити буде не легше. Пітер подумував про «мотузок», але була ще одна проблема: оазянське взуття не мало ні шнурівок, ні зав’язок, і довелося б пояснювати зміст усієї думки, що могло забрати більше зусиль, ніж воно того вартувало з погляду богослов’я. Якби ж то він міг придумати рівнозначний вислів, щоб замінити «взуття»: «не гідний (зробити Йому щось...)». Без сумніву, бавитися з метафорами й порівняннями Ісуса було неприйнятно, але ж це був Іван, простий смертний, не святіший за інших проповідників, і його висловлювання не були недоторканнішими, ніж Пітерові. Чи все-таки були? Оазяни чітко дали зрозуміти, що воліли б мати Святе Письмо в якомога дослівнішому варіанті, а Пітерова недоладна спроба «манну небесну» перетлумачити як «білоквіт» призвела до невдоволеного гомону...

«ЯКОГО БІСА ТИ РОБИШ?»

Пітер здригнувся. Голос — низький, чоловічий — прогуркотів просто над його вухом. Він обернувся. У кімнаті більше нікого не було. А Бог, звісно, лайливих слів не вживає.

Дорога Беа, — написав Пітер. — Вибач мені за мовчання. Я був зайнятий, це правда, але не писав тобі не тому. Справжню причину тяжко пояснити, але це не через те, ніби я на тебе серджуся, і АЖ НІЯК не через те, ніби я тебе не кохаю.

Моя місія виявилася зовсім інакшою, ніж я собі уявляв. Там, де я очікував найбільших труднощів, усе пішло як по маслу, але я не можу впоратися з тим, де ніколи не сподівався на жодні проблеми. Я гадав, що мені доведеться важко боротися за душі оазян і що тижні, може, навіть місяці знадобляться на те, щоб навести бодай слабкі, радше тимчасові мости між цими вкрай чужими нам розумами й серцями та Божою любов’ю, що чекає їх на тому березі. Але справжнім випробуванням на межі моїх сил стало те провалля, що утворилося між тобою і мною. Я маю на увазі не емоційне провалля: мої почуття до тебе не змінилися анітрохи. Я кажу про ту перешкоду, яка виникла між нами через ці обставини. Звісно, ми опинилися страшенно далеко одне від одного. І це теж зовсім не допомагає. Але основна складність, з якою мені тут довелося зіткнутися, полягає в тім, що досі наші з тобою стосунки були повністю засновані на тому, що ми завжди були разом. Ми роками спостерігали одне й те саме і повсякчас діяли спільно, щодня, щохвилини, ба навіть щосекунди обговорювали все, що відбувалося. Аж раптом наші шляхи розійшлися. І твій шлях збочив у жахливому й дивному напрямку.

Усі ці катастрофи, що випали на долю світу — цунамі, землетруси, фінансові крахи тощо, — здаються такими далекими тут! Я не відчуваю, що це відбувається насправді. Мені соромно це визнавати, тому що для людей, які страждають через оті катаклізми, вони ще й які справжні, але мені страшенно важко осягнути все це. І дуже швидко мене охоплює такий стан, коли я думаю: «Якщо Беа напише мені ще про бодай одну катастрофу, мій мозок перестане працювати». Звісно, я нажаханий цією нечулістю, але що більше я намагаюся її подолати, то гірше стає.

Ще одна складність полягає в тому, що, як виявилося, я майже не можу говорити про оазян із тими, хто їх не знає. Не тільки з тобою, з аміківцями також. Моє спілкування з новими братами й сестрами у Христі, схоже, відбувається на іншому рівні: я немовби розумію їхню мову, хоча насправді це не так. Намагатися згодом описати це — неначе силкуватися пояснити, який на вигляд запах або ж як смакує звук.

Але я мушу спробувати.

Основне. Церкву побудовано. Ми постійно в ній молимося. Я пристосував псалми так, щоб оазянам легше було їх співати, і навчив їх цих версій. (Будова їхньої ротоглотки зовсім не така, як у нас; вони мають горло, а ось щодо язика я не певен.) Я читаю оазянам із Біблії, яку вони вперто називають Книгою дивних нових речей. Їх очевидно більше цікавить Новий Заповіт, аніж Старий. Захопливі пригодницькі історії зі Старого Заповіту, такі як про Даниїла у лев’ячій ямі, про Самсона і Далілу, Давида і Голіафа тощо, їх анітрохи не чіпляють. Вони ставлять питання, намагаючись усвідомити почуте, але навіть з їхньої реакції зрозуміло, що вони не можуть похопити. Ісус та спасіння, яке він приніс, — ось що тішить їхні душі. Мрія кожного євангеліста.

Це лагідні, добрі, скромні та працьовиті люди. Жити поміж них — то справжнє щастя. Вони звуть себе Обожнювач Ісуса Номер Один, Обожнювач Ісуса Номер Два і так далі. Обожнювач Ісуса Номер Один був першим, хто ввірував, ще коли Курцберґ тільки-но починав проповідувати. Шкода, що я не можу показати тобі фото, бо ж я неспроможний описати оазян. На відміну від нас, вони не так сильно відрізняюся між собою поведінкою. Приміром, я не скажу, що хтось із них екстраверт, а хтось інтроверт, хтось добрий на вдачу, а хтось лихий, хтось урівноважений, а хтось навіжений тощо. Усі вони доволі стримані, і відмінності між ними дуже тонкі. Треба бути справжнім майстром слова, щоб зуміти передати ці нюанси на письмі, а мені, як я виявив до свого сорому, цього хисту неабияк бракує. Оазяни й на вигляд дуже подібні один до одного. Чистий, без домішок, генофонд. Доки я не потрапив сюди, мені ніколи це не спадало на думку, але, коли нам потрібно було розрізнити двох людей, у пригоді ставало міжрасове схрещування і всі ті міграційні процеси, що відбувалися, відколи існує людство. Як наслідок, ми отримали таке розмаїття зовнішностей — ледве не карикатурне. Кажучи «ми», я, звісно, маю на увазі багатокультурний Захід. Якби ми були китайськими селянами і хтось попросив би нас описати когось іншого, ми б не казали: «У неї пряме чорне волосся, темно-карі очі, а на зріст вона близько п’яти футів трьох дюймів тощо». Нам довелося б відшукувати тонші нюанси. Тимчасом як на Заході таке різноманіття людей, що ми можемо сказати: «Він шість футів два дюйми заввишки, має світле кучеряве волосся й блідо-голубі очі», — і цим миттю виділимо людину з натовпу. Беа, я тут верзу казна-що, але суть у тому, що Обожнювачі Ісуса здалися б тобі однаковими в усьому, окрім, хіба що, кольору їхнього одягу. «По їхніх плодах ви пізнаєте їх!»[47] — ось яка моя думка. У наступному листі я розповім тобі про те, як прикрасили церкву деякі Обожнювачі Ісуса.

Пітер зупинився; усвідомив, що Беа може цілком справедливо засумніватися в тому, що він дотримає свого слова. Він напружив мозок.

Ось, наприклад , — написав Пітер далі, — Обожнювачка Ісуса Номер П’ять нарешті принесла свою картину, щоб повісити її на стелю разом із іншими малюнками. (0, як шкода, що ти не можеш їх побачити!) На її малюнку зображено Саломію і двох Марій біля Гробу Господнього та воскреслого Ісуса, що з’являється перед ними. Ісус розпростер свої руки, і здається, ніби він створений зі світла. Картина засліплює, я не знаю, як Номер П’ять лише барвником і шматком полотна досягла цього, але сяйво б’є по очах, наче фари машини вночі. Коли молишся чи співаєш, зводиш погляд догори і бачиш, як у темряві виблискує ця схожа на хрест постать. Така ось Обожнювачка Ісуса Номер П’ять. Дуже здібна панянка (а може, й пан, я досі не впевнений на сто відсотків).

Що ще тобі розповісти? Я не знаю, що писати, і це просто незбагненно, адже стільки всього важливого і прекрасного трапилося під час цієї місії, і кожної години, яку я проводжу в товаристві цих людей, переконуюся в Божій ласці. Якби ти була поруч, я переконаний, ми не один раз перезирнулися б із думкою: «Так! Сам Господь витає тут!»

Пітер зупинився і потягнувся. Він був увесь вкритий потом, від масних брів до кінчиків пальців. Голі сідниці чвакали на кріслі, оббитому штучною шкірою. Може, й не варто було вимикати кондиціонер і допускати до такої задухи. Пітер підвівся й підійшов до вікна. Ще одна дощова круговерть, наче перекотиполе, наближалася до бази. За п’ять хвилин дощ уже забарабанить по вікнах. Пітер так чекав цього! Хоча насолоджуватися дощем із цього боку скляної перепони було дещо сумно. Він мав бути там, надворі.

Утомлений, він упав на ліжко. Дишдаша висіла між ним і вікном, вимальовуючись на тлі яскравого сонячного світла. Пітер прикрив очі долонями, затуливши боковий зір так, що тепер бачив дишдашу без сліпучого блиску по боках. Одежина змінила свій колір із темно-сірого на білий. Зорова омана. Суб’єктивність реальності.

Пітерові пригадалася весільна сукня його дружини. Беа наполягла на тому, щоб вінчатися в білому, ще й нареченого змусила вдягнути білий костюм. Дивне рішення для пари, яка зазвичай уникала показності й офіціозу. Крім того, на вечірці мало бути спиртне. Пітер тоді запитав, чи ж не краще, якщо вони просто заскочать до бюро реєстрації актів цивільного стану у своєму звичному вбранні. «Аж ніяк», — відповіла Беа. Взяти шлюб у бюро реєстрації означало поступитися перед соромом за своє минуле. Однаково що сказати: чоловік, який лазив по загиджених лайном міських вбиральнях, не має права вдягнути білосніжний костюм, а жінка з такою, як у Беа, сімейною історією нехай і думати забуде про те, щоб стати під вінець у церкві вбраною в біле. Ісус помер на хресті саме для того, щоб змити таку ганьбу. Подібно як у Книзі Захарії ангел знімає зі священика брудний одяг: «Я зняв з тебе провину твою, і зодягну тебе в шати коштовні»[48]. Життя з чистого аркуша. І годі було відзначити початок життя з чистого аркуша сміливіше, ніж це зробили Пітер і Беа своїм весіллям.

Наприкінці святкування чимало гостей впилися, однак Пітер не взяв до рота ані краплі. І всі читали свої промови із заздалегідь підготовлених записів, а він не написав жодного слова, але, коли час настав, Господь дав йому натхнення, і Пітер розповів про своє кохання до Беатріс у таких вишуканих і плавних висловах, що дехто з гостей плакав.

Потім молодята повернулися додому і Беатріс кинулася на ліжко, так і не знявши своєї білої сукні. Пітер подумав, що вона відпочиває, а перевдягнеться потім, але миттю зрозумів, що вона запрошує його приєднатися. «Ми можемо забруднити сукню, — сказав він, — а вона ж така дорога!» — «Тим паче, — відказала Беа, — не варто ховати її до скрині з нафталіном, одягнувши тільки раз. Це справді дуже гарна сукня. І дуже приємна на дотик», — і кохана спрямувала руку Піта.

Згодом Беа вдягала цю сукню разів, мабуть, двадцять чи тридцять. Завжди тільки вдома, усе без показної ритуальності чи натяків уголос про її символічне значення: просто неначе сьогодні ввечері їй заманулося вдягнути білу сукню більше, ніж зелену; розшитий ліф замість джемпера з клинцюватим вирізом. Пітер, одначе, свого весільного костюма більше ніколи не надягав.

Нарешті дощ ударив у вікно. Пітер лежав на ліжку, тимчасом як сім’я засихало в нього на животі. Потім він підвівся, знову прийняв душ і повернувся до «пострілу». На екрані мерехтів курсор, досі блимаючи під словом «тут».

18 «Мені треба поговорити з тобою», — сказала вона

Для Пітера новина про смерть доктора Метью Еверетта нічого не означала. Із цим чоловіком він ніколи не зустрічався. До лікарів Пітер звертався якомога рідше, і, доки не знадобилося пройти обов’язкові обстеження, що засвідчили його придатність за здоров’ям до відрядження на Оазу, він упродовж багатьох років не переступав порога жодних клінік. Один лікар колись намагався його налякати, розповідаючи, буцімто, якщо Пітер не кине пити, то помре через три місяці. Він пиячив після того ще не один рік. Інший лікар, що мав якісь зв’язки з поліцією, оголосив його психопатом і хотів запроторити до божевільні. Потім ще був ординатор із лікарні Беа, який завдав їй чимало клопоту, коли жінка «проявила непрофесійну прихильність до пацієнта з історією алкогольної й наркотичної залежності та маніпулятивної поведінки».

Ні, Пітер ніколи не ладнав із лікарями. Навіть тоді, коли вже став християнином. Медики, довідуючись про твою віру, реагують не так, як більшість людей, — вони не виявляють ні здивування, ні войовничого презирства і не сперечаються про те, «чому Господь дозволяє всі ці страждання». Натомість вираз їхніх облич стає порожнім, розмова переходить на усілякі дрібниці, і ти відчуваєш, як вони подумки роблять запис у такій собі історії твоєї хвороби: «ірраціональні релігійні вірування» відразу під «запаленням повік» і «вугровою висипкою».

«Тобі треба сходити до доктора Еверетта», — не раз казали йому деякі аміківці відтоді, як Пітер потрапив сюди. Вони мали на увазі, що треба перевірити, чи організм відновився після «стрибка», або підлікувати сонячні опіки. Пітер ввічливо підтакував, утім і далі не йшов до лікаря. А тепер доктор Еверетт помер.

Нещастя трапилося як грім серед ясного неба, скоротивши медичний персонал АМІК із шести до п’яти чоловік: два парамедики, медсестра, яку звали Флорес, хірург на прізвище Остін і Ґрейнджер.

— Дуже погано, що це сталося, — сказала Ґрейнджер, коли вони зустрілися біля дверей її аптеки. — Дуже погано.

Сьогодні жінка не надягла своєї хустини, і її щойно помите волосся було гладеньким і блискучим від води. Це загострило риси її обличчя і підкреслило шрам на чолі. Пітер уявив собі, як молодша Александра Ґрейнджер, п’яна-п’янезна, падає вперед, налітає головою на металевий кран і розсікає чоло — кров у раковині, кров на підлозі, багато крові, яку доведеться відтирати шваброю, коли Ґрейнджер уже винесуть звідти. «Ти була там, — подумав Пітер. — І я там теж був». Беатріс, хоч як би він її не кохав, там ніколи не була.

— Ви товаришували? — запитав Пітер.

— Він був непоганим. — Насуплені брови й заклопотаний голос Ґрейнджер мали свідчити, що її особисті стосунки з Евереттом аж ніяк не стосувалися того, якою неприємною подією є його смерть.

Не промовивши більше ні слова, жінка провела Пітера переходом, що вів до медичного центру.

Заклад виявився несподівано великим, зважаючи на ту кількість людей, яка його обслуговувала. Центр розмішувався на двох поверхах і мав багато приміщень, декотрі з яких були ще тільки наполовину обставлені й тільки чекали на решту обладнання. Два з трьох столів в операційній були ще досі упаковані в поліетиленову обгортку. Одне з приміщень, куди Пітер зазирнув, проходячи повз, було величезне, пофарбоване у веселий жовтий колір і сповнене сліпучого сонячного світла, що линуло крізь еркерні вікна. У приміщенні нічого не було, крім кількох стосів коробок з акуратним написом «

ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ

Морг здавався таким самим, як і решта центру: рідко відвідуваним, занадто просторим, хоча сьогодні у ньому, либонь, було більше людей, ніж будь-коли: із приходом Ґрейнджер тут зібралося троє з тих п’яти медичних працівників, що залишилися. Жінка ввічливо відрекомендувала Пітера — міцні рукостискання, кивки головою — докторові Остіну й медсестрі Флорес.

— Приємно познайомитися, — сказала подібна до шимпанзе Флорес голосом, з якого анітрохи не було схоже, що їй приємно, після чого всілася назад у крісло, склавши руки на своїй неохайній уніформі.

Пітерові стало цікаво, якої вона національності. Зросту в ній було чотири фути десять дюймів щонайбільше, а голова схожа на якийсь зморхлий фрукт. Хай який генетичний код спричинився до її створення, до створення Пітера спричинився зовсім інший. Медсестра видавалася майже такою самою чужинкою, як оазяни.

— Я англієць, — звернувся Пітер до Флорес, не зважаючи на те, як безтактно це прозвучало. — А ви звідки?

Жінка завагалася.

— Із Сальвадору.

— Це бува не в Гватемалі?

— Ні, але ми... можна сказати, сусіди.

— Я чув про виверження вулкана у Гватемалі.

Коли Пітер спробував пригадати якісь подробиці з листа Беа, щоб підтримати розмову зі Флорес, мозок його почав перегріватися. Але медсестра підняла зморщену руку й промовила:

— Облиште.

— Страшно просто подумати... — почав Пітер.

— Та ні, справді: облиште, — урвала його жінка, і на цьому все скінчилося.

У морзі на кілька секунд запанувала тиша, окрім якогось розміреного стогону, який очевидно видавала не людина. Доктор Остін сказав, що цей звук надходив від холодильних камер через те, що їх тільки нещодавно ввімкнули.

— Просто безглуздо тримати холодильники ввімкненими, коли в них роками нікого немає, — пояснив чоловік. — Тим паче, доки ми не впорядкуємо належним чином споживання енергії.

Судячи з вимови, Остін був австралійцем, може, новозеландцем — атлетичний, кремезний чоловік із зовнішністю кінозірки, якщо не зважати на непривабливий шрам, що глибокою борозною перетинав його підборіддя. Наскільки Пітер пригадував, на похороні Северина Остіна і Флорес не було.

— Ви молодці, що так довго протрималися, — сказав Пітер.

— Тобто?

— Ну, без потреби вмикати холодильники. До сьогодні.

Остін знизав плечима.

— У майбутньому, коли людей стане більше, морг точно нам знадобиться. У майбутньому в нас, напевно, будуть убивства, отруєння та інша всяка всячина, що починає траплятися, коли кількість населення перетинає певну межу. Ми лише починаємо. Чи то пак починали.

Холодильні камери стугоніли далі.

— Хай там як... — зітхнув Остін і відчинив камеру, де перебував труп померлого, ніби Пітер нарешті попросив показати йому доктора Еверетта і не годилося змушувати його чекати.

Лікар смикнув за ручки, і пластикова шухляда виїхала, показавши до пупка оголене тіло. Голова Метью Еверетта лежала на чистесенькій подушці, а плечі — на підкладках у формі банана. Це був чоловік середнього віку, показний на вигляд, із сивиною у волоссі та сталою вертикальною зморшкою, що збрижила йому брови й запалі щоки. Очі його були майже заплющені, а рот — широко роззявлений. Язик був у білій на морозі, а на блідій шкірі мерехтіли крихітні крижинки. Якщо не зважати на все це, Еверетт виглядав цілком добре.

— Звісно, за минулі роки у нас помирали, — визнав Остін. — Не багато, значно менше за середній показник для групи людей такого розміру, але... смерті траплялися. Люди хворіють на діабет, мають проблеми зі серцем... їхні вроджені патології врешті-решт проявляються... Але Метт був здоровий як кінь.

— Мій кінь здох, — сказала Ґрейнджер.

— Перепрошую? — не зрозумів Остін.

— У мене в дитинстві був кінь, — пояснила Ґрейнджер. — Чудовий кінь. А потім він здох.

Сказати тут було нічого, тож Остін засунув шухляду назад і замкнув засуви. Уже вкотре Пітера приголомшила простота технології: жодних тобі електронних замків, які відмикаються магнітними карточками або до яких треба набирати код на клавіатурі, лише велика шухляда з двома ручками. Раптом він усвідомив, що така проста конструкція — це не наслідок потреби обходитися тим, що було напохваті, і не дивовижна невідповідність між незліченним багатством АМІК та його потягом до застарілого непотребу. Ні, ці холодильні камери були новими. І не просто новими, а зробленими на спеціальне замовлення. Якийсь наполегливий проектувальник переплатив, щоб отримати практичність дев’ятнадцятого століття, і підкупив виробника, щоб той повикидав усі комп’ютерні сенсори, всі мікросхеми з програмами, всі миготливі лампочки та всякі інші розумні застосунки, які мали б сучасні холодильні камери для морга.

Доктор Остін у раковині помив руки милом із терпким запахом, витер їх звичайним чистим рушником, дістав із пакета жувальну гумку, зняв із неї обгортку й кинув жуйку до рота. Потім простягнув пакет Пітерові — щедрий жест, адже жуйки сюди привозили зі Землі.

— Ні, дякую, — відмовився Пітер.

— Бог його знає, чому я це жую, — задумливо мовив Остін. — Поживність нульова. Десятисекундне впорскування цукру, і слинні залози повідомляють шлунку, що їжа вже на своєму шляху — а це не так. Цілковито згаяний час. До того ж ця жуйка тут така дорожезна. Але в мене до неї залежність.

— Вам треба спробувати , — сказав Пітер, пригадуючи, як приємно тримати рослину пальцями, як солодкий сік виплескується на язик, коли зуби розкушують тверду шкірку і дістаються до смачного м’якуша, що залишає свіжий післясмак, який не зникає навіть через півгодини. — Вам би ніколи не схотілося знову жуйки.

— Перепрошую, як ви сказали?

— .

Остін поблажливо кивнув. Мабуть, подумки додав до історії хвороби пастора «дефекти мовлення».

Запала тиша, чи то пак те, що можна було назвати тишею в аміківському морзі. Пітер подумав, що холодильники зараз стугоніли тихіше, але, можливо, він уже просто звик.

— У доктора Еверетта була родина? — запитав він.

— Не можу сказати, — відповів Остін. — Він нічого про неї не розповідав.

— У нього була донька, — сказала Ґрейнджер тихо, немовби сама до себе.

— Я цього не знав, — мовив Остін.

— Вони не спілкувалися, — повідомила жінка.

— Буває, — сказав Остін.

Пітер не міг зрозуміти — оскільки бесіда аж ніяк не була надто жвавою, — чому ніхто не простягне йому досьє на Еверетта й не скаже, коли похорон.

— Отже, — промовив він, — я так розумію, що мені вести похоронну церемонію?

Остін закліпав. Ця думка заскочила його зненацька.

— Е-е... напевно, — сказав доктор. — Але не найближчим часом. Ми поки що потримаємо його в мінусі. Інакше кажучи, замороженим. Доки не прибуде наступний патологоанатом. — Лікар перебіг очима по шухлядах у стіні морга, потім поглянув у вікно. — Нас дуже турбує питання, чи в цьому середовищі немає нічого такого, що могло б спричинити хвороби в людей. Турбувало від самого початку. Ми дихаємо повітрям, яким ніколи раніше не дихали, харчуємося їжею, що зовсім нова для нашої травної системи. Досі все свідчило на користь того, що з цим проблем не мало б виникнути. Але сказати напевне можна буде, тільки коли мине час. Багато часу. І те, що без жодної на те причини померла цілком здорова людина, може виявитися дуже поганою новиною.

Пітера стало морозити. Він надягнув на себе дишдашу, просторий светр, спортивні штани і тенісні туфлі — більше одягу чоловік тепер не міг витерпіти, навіть перебуваючи на аміківській базі, — утім, у холодному морзі й цього було замало. Пітерові хотілося розчахнути вікно й запустити всередину вировиння теплого повітря.

— А ви робили... е-е... — слово вискочило йому з пам’яті; несамохіть Пітер розітнув повітря уявним скальпелем.

— Автопсію? — Остін скрушно похитав головою. — Метт єдиний мав потрібні в цій сфері знання. Ось чому нам необхідно чекати. Тобто автопсію і я міг би провести, якщо вона не складна. Мені би вдалося визначити причину смерті Северина, вона була очевидною. Але коли в тебе немає ніяких зачіпок, краще залишити цю справу експертові. А нашим експертом був Метт.

Близько хвилини всі мовчали. Остін, схоже, поринув у задуму. Ґрейнджер утупилася поглядом у свої туфлі, якими раз по раз неспокійно постукувала. Флорес, яка після вітання навіть не писнула, дивилася у вікно. Може, вона від горя втратила дар мови.

— Що ж... — мовив Пітер. — Я чимось можу вам допомогти?

— Наразі мені нічого не спадає на думку, — відказав Остін. — Узагалі, ми хотіли спитати, чим ми можемо вам допомогти.

— Мені?

— Ну, певна річ, не з вашими... е-е... проповідями, — усміхнувся лікар. — У медичному аспекті.

Пітерова рука злетіла до брови, торкнувшись пальцями шкіри, що лущилася.

— Наступного разу, обіцяю, я буду обережніший, — сказав він. — Ґрейнджер дала мені чудовий крем для засмаги.

— Не для засмаги, а проти, — роздратовано виправила його Ґрейнджер. — Сонцезахисний фактор п’ятдесят.

— Я, власне, мав на увазі тубільців, — промовив Остін. — Оазян, як ви їх називаєте. Ми постачаємо їм прості лікарські засоби практично від нашого першого дня тут. Це, схоже, єдине, що їм від нас потрібно, — лікар усміхнувся, згадавши про Пітерову місію. — Ну, майже єдине. Але знаєте, ніхто з-поміж них ніколи не звертався до нас по допомогу. Жоден! Тобто жодного з них ніколи не було обстежено належним чином. А нам би дуже хотілося знати, що з ними коїться.

— Тобто що коїться? — перепитав Пітер.

— Від чого вони хворіють, — пояснив Остін. — Від чого помирають.

У Пітера перед очима з’явився яскравий образ його різнобарвної пастви, що співала псалми, хитаючись пліч-о-пліч.

— Ті, з якими я спілкуюся, видаються мені цілком здоровими, — відказав Пітер.

— А ви не знаєте, які ліки вони вживають? — наполягав Остін.

Таке запитання роздратувало Пітера, але він спробував приховати це.

— Я не знаю, чи вони вживають їх узагалі. В одного з Обожнювачів Ісуса — в одного з моєї пастви — нещодавно помер близький родич. У іншого був брат — чи, може, сестра — який, схоже, постійно страждав від болю. Гадаю, таким оазянам і дають знеболювальні.

— Мабуть, так і є.

Голос Остіна був безпристрасний, навіть трохи зневажливий. У ньому не вчувалося ані крихти сарказму. Але вже вкотре Пітер відчув недоброзичливе ставлення до свого товаришування з оазянами. Його глибока близькість з Обожнювачами Ісуса ґрунтувалася на тисячі вирішених проблем, розплутаних непорозумінь, розказаних одне одному історій. Однак аміківцям здавалося, що його стосунки із жителями Міста Потвор не зрушили з мертвої точки. Дивак-християнин не міг продемонструвати жодних результатів своєї праці, які б оцінила практична людина. Такі люди, як Остін, мають список питань, на які, вони гадають, перш ніж вживати слово «прогрес», треба відповісти.

Але ж саме це безвірникам і вдавалося завжди найкраще, чи не так? Ставити неправильні запитання і шукати прогрес не там, де треба.

— Я розумію вашу цікавість, — промовив Пітер. — Але річ просто в тім, що оазяни, котрих я бачу щодня, не хворіють. А ті, що хворіють, не ходять до церкви.

— А ви хіба не ходите... гм... — Остін зробив рукою невиразний рух, що мав, либонь, означати ходіння з проповідями від дверей до дверей.

— Ходив би, — відказав Пітер. — Тобто я кажу проте, що щойно я сюди потрапив, то гадав, що мені доведеться ходити домівками, шукати шляхи, як налагодити контакт. Але оазяни самі приходять до мене. Останнього разу їх було вже сто шість. Це досить велика паства для одного незмінного пастора, і вона далі зростає. Я віддаю їм усю свою можливу увагу, всі свої сили, і якби в мене було більше часу, я багато чого б іще зробив, перш ніж навіть подумати про те, щоб іти стукати у двері до тих, які не приходять до мене. Хоч у них і дверей немає...

— Гаразд, — промовив Остін. — Якби вам усе ж таки трапився хворий, який погодився би прийти до нас і дозволити, так би мовити, оглянути його... Чи її...

— Чи що вони там таке, — додала Флорес.

— Я зроблю все, що зможу, — сказав Пітер. — Але річ у тім, що я нічого не тямлю в медицині. Я не впевнений, чи зміг би розпізнати якісь специфічні хвороби... в котрогось із нас, не кажучи вже про оазян. Я маю на увазі, що не зможу розгледіти ознаки й симптоми захворювання.

— Авжеж, звісно, ви не зможете, — зітхнув Остін.

Мавп’яче обличчя медсестри Флорес зненацька осяяв спалах інтелекту, і вона заговорила знову:

— Отже, ті, з якими ви зараз маєте справу, можуть бути хворими, а ви про це не знаєте. Вони можуть бути хворими всі до одного.

— Я так не думаю, — відказав Пітер. — Я вибудував із ними дуже довірливі стосунки. Вони розповідають мені все, що в них на думці. До того ж я працюю разом із ними, я бачу, як вони рухаються. Вони повільні й обережні, але це для них нормально. Гадаю, я зміг би зрозуміти, якби щось пішло зовсім не так.

Флорес кивнула. Схоже, Пітер її не переконав.

— Моя дружина — медсестра, — промовив він. — Як шкода, що її немає поруч!

Остін звів брови:

— У вас є дружина?

— Так, — відповів Пітер. — Її звати Беатріс.

Назвавши ім’я своєї коханої, він наче зробив відчайдушну спробу надати їй особистих рис, яких вона ніколи не матиме в очах цих людей, що не знайомі з нею.

— А ви... — Остін завагався. — Ви підтримуєте зв’язок?

Пітер на мить замислився; йому пригадалася розмова з Тускою:

«У твоєму житті є хтось особливий?» — «Ні, не схоже на те».

— Підтримуємо.

Доктор зацікавлено скинув голову.

— До нас сюди нечасто потрапляє хтось, кого... ну, знаєте... вдома чекає близька людина. Я маю на увазі близька людина, з якою...

— З якою підтримується зв’язок.

— Ага.

— Беа дуже хотіла б теж опинитися тут, — промовив Пітер.

Уперше за тривалий час у його пам’яті зринув яскравий і цілісний спогад про Беатріс, що сиділа біля нього в аміківському кабінеті, досі у своєму медсестринському халаті, скривившись від занадто міцного чаю, який їй запропонували. За якусь частку секунди вона змінила вираз свого обличчя так, ніби чай всього-на-всього надто гарячий, і з усмішкою обернулася до аміківських екзаменаторів.

— Це багато чого змінило би, — мовив далі Пітер. — Для мене і для всього проекту. Але АМІК не погодився.

— Ну, вона, мабуть, провалила тести на придатність, — зі співчутливим виглядом відказав Остін.

— Їй ніхто не давав ніяких тестів. Кілька разів розмовляли з нами обома, а потім дали зрозуміти, що решта співбесід будуть тільки для мене.

— Повірте мені, — сказав Остін. — Ваша дружина провалила тест на вразливість до модельованих умов довкілля. На тих співбесідах була Елла Рейнман? Маленька худорлява жіночка з дуже коротко підстриженим сивим волоссям?

— Так, була.

— Вона проводить цей тест. І всі її питання стосувалися вразливості до умов нашого середовища. Вашу дружину швиденько проаналізували й відсіяли, повірте мені. Дивовижно, що вас не відбракували. Напевно, ви відповідали зовсім інакше.

Пітер відчув, як червоніє. Зненацька йому стало вже цілком тепло у своєму одязі.

— Я і Беа, ми все робимо разом. Усе. Ми як одна команда.

— Мені прикро це чути, — сказав Остін. — Я маю на увазі, мені шкода, що ваша дружина не змогла полетіти з вами.

Він підвівся. Флорес і Ґрейнджер встали також. Час було залишати морг.

Опісля йти було нікуди, окрім як до свого номера, а він наганяв на Пітера депресію. Узагалі, за своєю природою Пітер не був людиною депресивною. Саморуйнівною — так, бувало. Але ніколи похмурою. Щось у його кімнаті на аміківській базі було таке, що висмоктувало його енергію і змушувало почуватися наче ув’язненим у клітці. Може, це просто була клаустрофобія, хоча Пітер ніколи раніше не страждав від неї, а одного разу навіть влаштувався на сон у сміттєвому контейнері, ще й із кришкою, яка щільно закрилася над ним, — і був радий такому прихистку. Пітер досі пригадував те відчуття подиву, коли посеред ночі купа сміття, на якій він спав, почала нагріватися й огортати теплом його напівзамерзле тіло. Така малоймовірна, несподівана великодушність від неістоти неначе дала Пітерові змогу наперед зазнати того блаженства, яке він згодом відчуватиме в лоні Христа.

Але цей номер на аміківській базі таких відчуттів не викликав. Кімната, хоча й була простора й чиста, здавалася Пітерові гнітючою і позбавленою смаку — навіть коли жалюзі було відтулено і сонячне сяйво, відбиваючись від стін і меблів, сліпило очі. І як це тільки можливо, щоб приміщення було сонячним і гнітючим водночас?

Температуру Пітер також не міг відрегулювати як слід. Він вимкнув кондиціонер, від якого буквально дрижаки брали, але відтоді весь час було спекотно. У самій лише спеці Оази, без лагідних повітряних течій, що врівноважували б її, нічого приємного не було. Господь напевне знав, що робить, коли створював цей світ, так само як знав, що чинить, коли створював усі інші. Клімат планети був винятково розумною і досконалою системою, що сама себе регулювала. Опиратися їй було безглуздо. Не раз Пітер стояв у своєму номері біля вікна, притиснувши долоні до нього, і уявляв, як натискає сильно на скло, як воно розлітається на скалки і хвиля ласкавого теплого повітря рине крізь отвір.

За допомогою жалюзі Пітер міг на кілька годин штучно створювати в кімнаті темряву — такої змоги в поселенні, де сонце світило над ним понад сімдесят годин поспіль, у нього не було. Здавалося б, на базі йому мало спатися краще, але ж ні — йому спалося гірше! Коли Пітер прокидався, йому, наче з похмілля, боліла голова, і годину чи й більше він був не в гуморі. Відкидаючи нудьгу, брався тлумачити Святе Письмо й виготовляти книжечки для оазян, але невдовзі виявив, що тут сил йому вистачає не настільки довго, як у поселенні. Якщо там Пітерові вдавалося долати перевтому, виходячи за межі своїх можливостей, і працювати вісімнадцять, дев’ятнадцять, навіть двадцять годин поспіль, то тут, у своїй кімнаті на аміківській базі, Пітер ладен був полишати все після дванадцяти чи тринадцяти годин. Але й заснути легко не вдавалося. Він лежав на своєму жорсткому пружинному матраці, уп’явшись очима в порожню сіру стелю над ним, рахував пощербини і щоразу, уже поринаючи в сон, вихоплювався з непритомності, спантеличений спалахом думки: чому стеля порожня, куди ж поділися прекрасні картини?

Аміківська база потрібна була Пітерові лише для одного — читати листи від Беа. Навіть якщо він не відповідав на них так часто, як належало, однаково хотів їх отримувати. Що ж до його такої недбалості, почасти річ була в тому гнітючому стані, що находив на нього в цьому номері. Йому очевидно треба було писати коханій просто з місця своєї роботи, звідти, де все відбувалося. Як часто, після якоїсь важливої події, пов’язаної з оазянами, Пітер шкодував, що не може надіслати дружині коротенького повідомлення, доки думки в його голові ще свіжі! Десятки разів! Може, й сотні! Поза тим, чоловік підозрював, що АМІК навмисно влаштував усе так, щоб Пітер мав змогу спілкуватися з Беа тільки тут, на базі. Але ж навіщо? Мусить же бути спосіб установити в поселенні оазян якийсь електрогенератор, обладнати таку собі релейну станцію! Заради бога! Ці люди будують дощові центрифуги — вони завиграшки мають упоратися з таким простим завданням. Треба буде обговорити це питання з Ґрейнджер. Вона ж повторює весь час, що її завдання — допомагати Пітерові. Ось нехай і допоможе.

Якби він міг спілкуватися з Беа у поселенні, то вбив би відразу двох зайців. У селищі розум його був ясний, і Пітер розслаблявся. До того ж буде й практична користь — він зможе раціональніше використовувати власний час. У його роботі через певні проміжки наставала мить, коли Пітер мав визнати, що день закінчився (незалежно від того, як яскраво світило сонце). Тоді він змушений був сідати в ліжко, що стояло за кафедрою, і обмірковував свої останні успіхи, готуючись до сну. Іноді, коли мозок його відмовлявся вимикатися, тіло було знесиленим, а з-поміж оазян довкола не було нікого, Пітер сидів так, байдикуючи, годинами. Він міг би в цей час писати Беа. Якби «постріл» встановили в церкві, біля його ліжка, Пітер мав би змогу писати коханій щодня — тобто кожні двадцять чотири години, ба навіть частіше. Їхнє спілкування було би більше схоже на бесіду, а не на... не на те, у що воно загрожувало перетворитися.

Дорогий Пітере!

Яке неймовірне полегшення, яка радість нарешті отримати твого листа! Мені так сильно тебе бракує! Тепер навіть іще більше, коли я розумію, яке це неймовірно рідкісне — і яке неймовірно ПОТРІБНЕ — щастя: мати змогу спілкуватися бодай із однією людиною в цьому житті, яку ти любиш і якій довіряєш. Звісно, ми обговорюємо всяку всячину з колегами на роботі, допомагаємо людям, що потрапили у скруту, розмовляємо з незнайомцями, продавцями і «друзями», яких знаємо все життя, але які нам зовсім не близькі. Усе це добре, але іноді мене охоплює відчуття, ніби мені бракує половини душі.

Будь ласка, не переймайся дуже тим, що МАЄШ писати, просто ПИШИ. Не мовчи ні про що! Щоразу, як ти вирішуєш оминути якусь подію, вона лишається невидимою, і я не бачу тебе. Кожна найменша дрібниця, про яку ти пишеш, — наче дорогоцінний промінчик, що вихоплює твій образ із темряви.

Усе звучить так захопливо, так хвилююче! І так загадково. Чи ж оазяни справді такі добросерді, як ти їх описуєш? Невже в них немає геть нічого лихого? Я би припустила, що вони прагнуть справити на тебе хороше враження, але хто його знає, що випливе, коли вони розслабляться і «скажуть все напрямки»[49]. Я впевнена, ти побачиш, що вони — як і кожна істота — мають більше особистих рис і дивацтв, ніж здається. Навіть коти з одного виводка, подібні як дві краплини води, виявляють найрізноманітніші химери, коли пізнаєш їх краще.

До речі, про котів... Джошуа стає ДУЖЕ нервовим. Він неабияк перелякався тоді, коли у ванній було розбите скло і по всьому будинку від протягу грюкали двері. Тепер він сіпається від кожного незнайомого звуку і взяв собі за звичку спати під ліжком. Я чую, як він сопе там, шарудить і вовтузиться поміж капцями, якимись паперами, зіпсованими будильниками і бозна-чим, що там іще є. Я намагалася діставати його звідти, але Джошуа просто забивався подалі під ліжко. Він здригається, коли їсть, і озирається після кожного ковтка. Я посадила його собі на коліна, коли взялася писати тобі цього листа, а тепер мені терміново треба до вбиральні по-маленькому, але якщо я зжену кота з колін, він заховається кудись і зникне на весь вечір. Учора я присіла в кухні, щоб переглянути незрозумілого листа від газової компанії, і Джошуа застрибнув мені на коліна. Я сиділа не рухаючись і нічого не роблячи цілу вічність, мені аж ноги задубіли. А потім повз наш будинок проїхала швидка із ввімкненою сиреною, і кіт зіскочив. Може, сходити з ним до котячого психіатра? Просто зараз він мурчить. Шкода, що ти його не можеш почути. Прикро, що ВІН не може почути ТЕБЕ, і зрозуміти, що ти поїхав не назавжди.

Ще кілька слів щодо твого листа... Я намагатимуся не писати так багато про той жах, що коїться тепер в усьому світі. Я розумію, що в тебе голова зараз зайнята зовсім іншим і тобі важко усвідомлювати всі подробиці цих подій і все, що вони означають. Лише сподіваюся, ти розумієш, що мені це все усвідомлювати також нелегко. Мене ці катастрофи так само вражають і приголомшують. І лякають.

Але сьогодні хороший день. Моя рука не болить і потроху гоїться. Наступного тижня я вже сподіваюся вийти на роботу. Будинок майже просох, у ванній порядок. Прийшов лист від страхової, яка, якщо я правильно зрозуміла їхню химерну мову, обіцяє відшкодувати збитки. Мушу визнати, це величезна несподіванка — хвала за неї Господу! У жовтій пресі цими днями щосили шельмують страхові компанії, які відмовляються виплачувати відшкодування: аж рябіє від статей зі світлинами про порядних дебелих представників робітничого класу, які все своє життя платили внески, а тепер, коли їхні будинки сплюндрували хулігани абощо, їх жорстоко обдурено. ЕПІДЕМІЯ ЗРАДИ — кричить «Дейлі експрес». Вони, мабуть, іще ніколи не використовували таких розумних слів у своїх заголовках! І до чого котиться світ? (Вибач, я обіцяла полегше на цю тему, еге ж?)

Ти ж знаєш, зазвичай я не читаю жовтих газет, але «Дейлі експрес» пообіцяла кожному своєму читачеві безплатний батончик «Баунті», а я так давно його не куштувала. Шоколад (чи то пак його відсутність) тепер має у моєму житті величезне значення, і я стала справжнім знавцем, де дістати собі лагоминку. Батончики з печивом, такі як «Твікс» і «Кіт Кет», роздобути відносно легко, також продається багато підроблених «Снікерсів» в упакованні з арабським письмом на ньому. Але в «Баунті» є щось таке всередині — цей майже камфорний післясмак, який так ніжно лоскоче пазухи носа, — що жодні інші ласощі не можуть його замінити. Принаймні, коли ти вагітна. Утім, виявилося, що ця пропозиція «кожному читачеві» — просто шахрайство. Замість батончика тобі дають талон, який можна обміняти тільки в певних крамницях, яких ніде тут поблизу немає.

Але, якщо не зважати на «Баунті», ситуацією з харчами на сьогодні я цілком задоволена. Я щойно обжерлася яєчнею з консервованими грибами й беконом. Яйця та бекон я купила у вуличній ятці — на паркованні біля колишнього «Теско» обладнали такий собі базарчик, де торгують фермери. На яйцях немає маркування, чи дати, чи будь-яких позначок, вони всі різного розміру, з пір’ям, що поприлипало до них, і курячим послідом. Однак вони свіжі й смачні, і я дуже сумніваюся, що ці фермери мають дозвіл ось так продавати їх на вулиці. А бекон було загорнуто в папір і нарізано товстими шматками — його нарізав сам фермер, власноруч! Знову ж таки, мабуть, проти правил. Торгівля на базарчику йде жваво і без жодної реклами. Фермери постійно докладають товари з фургонів на свої прилавки, і люди розкуповують майже все. Нехай їм щастить у цій справі, кажу я. Може, загибель великих корпорацій і не буде такою катастрофічною, як кажуть усі довкола. Либонь, просто звичайні люди торгуватимуть продуктами на місцях — як МАЛИ б робити це завжди. Я й раніше гадала, що купувати бекон, який везуть аж із Данії, — просто божевілля.

Напевно, мені взагалі не варто їсти бекон. Біллі прочитав мені лекцію про м’ясоїдство, коли ми йшли на виставку котів. Він вегетаріанець. Рейчел теж була, але потім «вийшла зі зав’язки». Це сам Біллі так сказав. Він часто свариться зі сестрою — може, це одна з причин, чому хлопець такий пригнічений. Шейла каже, що він живе на печених бобах, грінках і бананах, тому що не дуже полюбляє овочі. Отакий справжній англійський вегетаріанець! Але він має рацію щодо страждань тварин, яких розводять на фермах.

Усе так заплутано, правда? Тварини страждають, але ж Ісус їв м’ясо і не цурався рибалок. Останнім часом мені страшенно хочеться риби — мабуть, бракує вітаміну D, — і я зовсім не відчуваю себе винною, коли розмащую по грінці кілька сардинок, хоча й бачу, як їхні маленькі оченята дивляться на мене. Ними харчується наша дитина — ось як я пояснюю це собі.

Ти мало розповідаєш про аміківців. Їм ти теж проповідуєш чи зосередився тільки на оазянах? Пам’ятай, що байдужі й незацікавлені такі самі цінні для Бога, як і ті, хто вже віддав свої серця Христові. Напевно, в аміківській спільноті мали б виникати серйозні проблеми, адже вони працюють так далеко від дому, в умовах, либонь, доволі складних. Серед них чимало алкоголіків? Наркоманів? Вони багато грають в азартні ігри? А сексуальні домагання трапляються? Гадаю, усе це там має бути.

Я телефонувала Ребеці стосовно повернення на роботу, і, поміж іншим, вона розповіла, що зараз працює здебільшого у відділенні травматології й що кількість травм, отриманих через насильство у стані алкогольного сп’яніння, невимовно зросла. Вибач, не знаю, чи можна це зараховувати до всіх тих нещасть, що випали на долю нашого світу, — а я ж обіцяла тобі про них не згадувати. Не думаю, що це можна порівняти зі землетрусами чи з крахом велетенських корпорацій. Але це дуже помітно на вулицях нашого містечка, коли я вранці виходжу на прогулянку. Раніше блювотиння не було на КОЖНОМУ кроці, це вже точно. Шкода, що на все це доводиться дивитися дітям і старим людям. Я цілком серйозно вже роздумувала взяти відро і швабру й помити самій усю околицю. Учора я вже навіть наповнила відро мильною водою, але коли спробувала піднести його, то зрозуміла, що це погана ідея. Тож я обмежилася тим, що витерла блювотиння біля нашого порога. «Кожен має нести свій тягар, перш ніж братися за тягарі інших», — так, здається, або схоже сказано в «Посланні до галатів». Ти, певна річ, процитував би цей вірш дослівно.

Пітер сидів перед «пострілом», розминаючи пальці. Він знову ввімкнув кондиціонер, і в кімнаті було прохолодно. Одягнутий у дишдашу, шкарпетки і светр, він почувався доволі комфортно, хоча й трохи кумедно. Перед цим Пітер помолився. Бог підтвердив йому, що зараз нічого нагальнішого чи важливішого за спілкування з дружиною немає. Із його місією все гаразд; могло би бути ще краще, якби Пітер присвячував їй кожну хвилину свого часу, але Господь не очікує від нього надлюдської самовідданості. У іншому місці, далеко звідси, колись Усевишній поєднав чоловіка з жінкою, і чоловік дозволив собі занедбати дружину. Настав час спокутувати власну провину.

Дорога Беа ,— писав Пітер. — Я писав замало й запізно. Пробач мені. Я дуже сильно кохаю тебе. Я так хотів би, щоб ти була поруч! Сьогодні я дізнався, що Елла Рейнман — та схожа на суриката сухоребра жіночка, що сиділа на аміківських співбесідах, — це якийсь нібито психолог. Вона, виявляється, оцінювала тебе і забракувала. Ця новина страшенно мене засмутила. Я почувався таким ображеним за тебе! Хто вона така, щоб судити про твою придатність до такої місії, як ця, із кількох уривків розмови? Вона й бачила тебе лише двічі або тричі, коли ти приходила відразу з роботи, із головою, забитою думками про пацієнтів. Тобі навіть ніколи було відійти від усього цього. У мене ця Рейнман досі перед очима: ця її чудернацька голова, що висовується з кашемірового гольфа. І оцінює тебе.

Сідає сонце. Нарешті. Це чудовий час, і він триває тут багато годин поспіль.

Я спробую краще змалювати тобі, що тут відбувається. Не втямлю, чому так тяжко дається мені описувати все на папері. Ми ніколи досі й не стикалися з цим моїм ґанджем, бо ж кожен день свого життя проводили разом. І через це тепер «Послання апостолів» набувають для мене зовсім іншого значення. Павло, Яків, Петро та Іван не дуже багато розповідають про умови свого життя, правда ж? Науковцям доводиться вишукувати поміж рядків бодай найменший натяк на місце, де апостоли могли тоді жити. Якби Павло хоча б кількома словами описав свою в’язницю...

До речі, про в’язниці: мій номер наганяє на мене...

Пітер зупинився, а тоді стер незавершене речення. Було б неправильно скаржитися на свої житлові негаразди Беа, якій нещодавно довелося зазнати стількох клопотів.

До речі, про апостола Павла

Вірш, на який ти посилаєшся, дослівно звучить трохи інакше, і я не впевнений, що в «Посланні до галатів», 6:5, ідеться саме про те, що «кожен має нести свій тягар, перш ніж братися за тягарі інших». Цей розділ складний до розуміння, і в кожному його вірші головна думка змінюється, але я гадаю, що загалом Павло тут каже про те, що, переконуючи інших не грішити, не варто забувати, що всі ми грішники. Не найзрозуміліше з усього того, що він написав (до того ж це було написано рукою, а не продиктовано, як деякі інші послання), і мушу визнати, що, коли б мені довелося перефразовувати цей уривок для оазян, упоратися з ним було б ой як нелегко. На щастя, в Біблії чимало доступніших уривків, які, я переконаний, будуть барвистими і змістовними для моїх нових братів у Христі.

Пітер знову зупинився. Образи. Беа потрібні образи. Де ж їх узяти, ці образи?

Я сиджу зараз за «пострілом» у своїй дишдаші, оливково-зеленому светрі та шкарпетках і маю вигляд, мабуть, повного ідіота. Моє волосся відростає все довше й довше. Я думав було підрізати його ножицями чи навіть познайомитися з аміківським перукарем, але потім вирішив лишити все так, як є, доки не повернуся до тебе. Краще за тебе ніхто мене не підстриже. А ще це наче символ того, що ми робимо одне для одного. Я не хочу втрачати ці наші маленькі традиції.

Пітер подумав іще трохи.

«Я дуже втішений, що твоя рука гоїться. Вона потрібна тобі, і не тільки для роботи! Я так хотів би знову відчути її притиснутою до низу моєї спини. Твоя рука тепла і завжди така суха. Я не маю на увазі, ніби це погано. Я просто кажу, що вона ніколи не буває вогкою і липкою на дотик, вона завжди м’яка й суха, як рукавичка зі щонайніжнішої шкіри, неймовірно дорога рукавичка без жодного шва. Отакої — як жахливо це звучить! Із такими метафорами про кохання поет із мене вийшов би нікудишній, еге ж?

Мені прикро чути про Джошуа. Бідолаха так жахливо почувається. Щоб подати нам надію, я можу сказати єдине: коти — це тварини звичок, а звички не обов’язково залишаються назавжди. Пригадуєш, як Джошуа тривалий час нападав на твої робочі туфлі й гриз їх, а потім зненацька його перемкнуло на щось інше? А ще пам’ятаєш, коли в нас був старий бідолашний Тайтус, ми думали, що вже доведеться нести його назад до притулку для тварин, тому що всю ніч він вив і ми були на ранок цілковито знесилені? А одного дня він просто припинив це робити. Тож не втрачатимемо надії щодо Джошуа. Розбите вікно та вітер, який гуляв по хаті, певно, налякали його, але тепер, коли в будинку знову тепло й затишно, я певен, він заспокоїться. Гадаю, правильно, що ти не витягуєш тваринку силою з-під ліжка. Він вилізе сам, коли буде готовий. І не думаю, що є потреба в тому, щоб ти сиділа напружена, коли він лежить у тебе на колінах, і боялася поворухнутися, аби тільки він не зіскочив. Він відчує, що ти стривожена, і це лише посилить його неспокій. Моя порада така: погладь його, коли він застрибне тобі на коліна. Отримуй задоволення від його присутності. А коли ти схочеш до вбиральні чи до іншої кімнати, узяти щось, скажи Джошуа ніжно, що тобі треба встати, а потім візьми його й опусти на підлогу, швиденько, але не різко. Погладь по голові раз чи два, а потім іди. Привчай його розуміти, що ці перерви тимчасові й нічого страшного в них немає.

Мої пасторські обов’язки на аміківській базі, мушу визнати, доволі обмежені. Як ти знаєш, я проводив одну похоронну церемонію, а після неї мав добру розмову з людьми, які зосталися. Особливо я розговорився з однією жінкою на прізвище Манілі, яка сказала, що відчула присутність Бога, і, схоже, була не проти поглибити це відчуття. Але відтоді я бачив її тільки раз, у коридорі, коли вона виходила з їдальні й привіталася до мене тоном, що означав: „Рада тебе бачити, але не займай мене, я дуже поспішаю!“ Тут усі зайняті. Вони не носяться як скажені, просто роблять те, що мають тут робити. Вони не настільки стримані, як оазяни, але нервів тут значно менше, ніж можна було очікувати.

Загалом, мушу сказати, що всі аміківці — навдивовижу порядні й неконфліктні люди. Сваряться вони вкрай рідко. Лише підсміхуються одне над одним, і, буває, трапляються незначні суперечки, яких важко уникнути, коли купа зовсім різних людей намагається зжитися разом. Наскільки я знаю — я це щойно зрозумів, пишучи тобі, — тут немає жодних правоохоронних сил. І дивно те, що це зовсім не видається дивним, якщо ти розумієш, про що я. Усе своє життя на вулицях, чи на роботі, чи у школі я завжди миттєво відчував, як СИЛЬНО люди підсвідомо ображаються на інших людей. Здається, всім ось-ось увірветься терпець, незабаром вони втратять спокій. Ти відчуваєш, що ця злість може перерости в насилля. Тож ідея правоохоронних сил видається цілком логічною і потрібного. Але в суспільстві, де всі дорослі і просто виконують призначені їм завдання, кому потрібна ватага хлопців у формі, що без діла намотують кола? Це видається безглуздям.

Звісно, частина заслуг належить „сухому закону“. Теоретично алкоголь тут можна придбати — він коштує просто неймовірні гроші, чималий шмат від тижневої платні аміківця, — але його ніхто не купує. Іноді ці люди жартують, буцімто збираються його купувати, глузують один з одного про випивку, подібно до того як люди кепкують про секс із тими людьми, з якими ніколи насправді його не матимуть. Коли доходить до діла, виявляється, що алкоголь нікому тут, схоже, і не потрібен. Деякі чоловіки також згадували про наркотики. Але я зрозумів, що це все лише чоловічі хвастощі або, може, визнання того, що колись давно вони справді вживали наркотики. Я наркотики за милю занюхаю (у переносному розумінні), і я ладен закластися, що тут немає жодних. Не те щоб усі аміківці були схибленими на здоровому способі життя — тут доволі строкате зборисько людських екземплярів: хтось на межі ожиріння, хтось приземкуватий, а декілька мають такий вигляд, наче раніше себе зовсім не шкодували. Однак тепер для них це вже все в минулому. (Як, дасть бог, усе буде в минулому і для нашого Джошуа!)

Про що ти ще питала? А, так, — азартні ігри. Цього я тут також не помітив. Я багатьох розпитував про те, чим вони займаються. „Працюємо“, — відповідали мені. А коли я уточнював: „А у вільний від праці час що ви робите?“ — вони називали мені безневинні види діяльності: читають книги стосовно їхньої галузі, гортають старі журнали, ходять до тренажерної зали, плавають, грають у карти (не на гроші), перуть одяг, в’яжуть вигадливі наволочки, сидять у кафе-їдальні, де спілкуються зі своїми колегами про роботу. Я чув тут просто дивовижні розмови. Чорний як ніч нігерієць і світлявий швед із блідим обличчям сиділи пліч-о-пліч, пили каву й цілу годину безперервно обмінювалися думками про термодинаміку. Із того, що вони говорили, я розумів приблизно три слова з десяти. (Переважно „і“, „якщо“, „отже“!) Наприкінці розмови швед сказав: „Отже, моїй ідеї нічого не світить, так?“ — а інший тільки стенув плечима й широко всміхнувся. Ось такі тут розваги щоп’ятниці ввечері! (Звісно, я використовую „щоп’ятниці“ лише як образний вислів. Я геть утратив лік дням тижня.)

О, ще один приклад того, що вони роблять на дозвіллі. Купка людей збирається, щоб поспівати разом — вони це називають Клуб акапельного співу. Співають легеньких, відомих, давніх пісень. („Ніякого Френка Синатри, — запевнила жінка, що заохочувала мене приєднатися до них, — і нічого сумного чи тяжкого“.) Я не бачив жодних свідчень того, що хтось із них пише оповідання, чи малює, чи різьбить. Це пересічні люди, анітрохи не наближені до мистецтва. Тобто я не маю на увазі, що вони пересічні за інтелектом, тому що всі вони очевидно висококваліфіковані й розумні люди. Я про те, що їх цікавлять лише практичні питання.

Що ж до сексуальних домагань...»

У двері постукали. Пітер зберіг те, що написав, як чернетку, і пішов відчинити. За дверима стояла Ґрейнджер. Її очі були червоні й спухлі від плачу, і кумедного вигляду Пітера, що стояв перед нею у своїй хламиді, светрі й шкарпетках, було не досить, щоб змусити її усміхнутися. Ґрейнджер виглядала як людина, якій украй потрібно, щоб її хтось обійняв.

— Мені треба поговорити з тобою, — сказала вона.

19 І він вивчить її будь-якою ціною

Ґрейнджер, либонь, не могла зрозуміти, що це таке купою лежить на Пітеровому ліжку. Принаймні їй очевидно не вдавалося втямити, якого біса ці речі там роблять.

— Я підкажу, — промовив Пітер, усміхнувшись. — Це мотки шерстяних ниток.

Ґрейнджер не відповіла, навіть не гмикнула — просто стояла нерухомо, утупившись поглядом у ліжко. У Пітеровому номері гостю сісти можна було тільки на один із двох стільців або на ліжко. Один стілець стояв перед «пострілом», на екрані якого було видно Пітерове особисте листування з дружиною, на іншому стільці лежав великий стос паперів, а на ліжко було накидано різнокольорових мотків шерстяної пряжі. Пурпурової, жовтої, білої, світло-блакитної, багряної, сірої, лимонної тощо. У кожен моток було встромлено велику голку, за якою тягнулася волохата нитка.

— Я зшиваю книжечки, — пояснив Пітер, махнувши рукою на стос паперів.

Він узяв одну з уже готових, розгорнув у себе на грудях і показав шерстяну нитку, що скріплювала посередині складені вдвоє аркуші.

Ґрейнджер здивовано закліпала очима.

— Це можна було би зробити степлером, — сказала жінка.

— Я пробував, — відповів Пітер. — Виявилося, що оазяни бояться вколотися скріпками. «Голка-голка ховається від пальця», — кажуть вони.

— А клеєм?

— Клей швидко розповзається від вологи.

Ґрейнджер далі дивилася на ліжко. Мабуть, дивувалася, навіщо для цього так багато пряжі, та ще й різнокольорової.

— Так кожен Обожнювач Ісуса матиме особистий примірник Святого Письма, — пояснив Пітер. — Нитки різного кольору роблять кожну книжечку унікальною. Ну, і ще моє... е-е... безладне шитво.

Ґрейнджер запустила пальці у волосся, показуючи цим рухом, що для неї це все дуже дивно.

Пітер кинув брошурку на ліжко до мотків ниток і поквапився прибрати зі стільця стос біблійних роздруківок. Потім жестом запросив жінку сісти. Вона сіла. Поставивши лікті на коліна і зціпивши руки, гостя втупилася в підлогу. Мовчанка тривала близько півхвилини, що за цих умов здалося досить тривалим часом. Нарешті Ґрейнджер заговорила — приглушеним рівним тоном, неначе розмірковувала вголос.

— Шкода, що Остін показав тобі той труп. Я не думала, що він це зробить.

— Я бачив трупи й раніше, — м’яко відповів Пітер.

— Це жахливо: перед твоїми очима лежить неначе жива людина, а насправді ж то людини немає.

— Людина ніколи не зникає остаточно, — промовив Пітер. — Але так, це сумно.

Ґрейнджер піднесла руку до рота і з раптовим шаленством, наче кішка, взялася гризти ніготь свого мізинця. Потім так само раптово спинилася.

— Де ти дістав усі ці нитки?

— Мені їх дав один аміківець.

— Спрінгер?

— Еге ж, він.

— Голубець іще той!

— Але ж тут із цим немає проблем, хіба ні?

Ґрейнджер зітхнула, і голова її тяжко похилилася на груди.

— Тут ні з чим немає проблем. Хіба ти цього досі не помітив?

Пітер дав жінці ще півхвилини, але Ґрейнджер неначе зачарована дивилася на килим. Груди її підіймалися й опускалися. Вона була одягнута в білу бавовняну блузку з рукавами, занадто короткими, щоб приховати шрами на передпліччях. Із кожним вдихом її груди надимали тонку тканину блузки.

— Ти плакала, — сказав Пітер.

— Ні, не плакала.

— Ти плакала.

Ґрейнджер підвела голову і глянула йому у вічі.

— Гаразд, плакала, — мовила жінка.

— Чому ти страждаєш?

Вона вдавано посміхнулася:

— Це ти мені скажи, лікарю.

Пітер опустився на коліна біля її ніг, влаштувавшись якомога зручніше.

— Ґрейнджер, я не вмію бавитися в ці котики-мишки. Ти прийшла до мене, щоб поговорити. Я слухаю тебе. Тобі болить серце. Розкажи мені чому.

— Мабуть, це те, що зветься... сімейні проблеми.

Ґрейнджер терла пучками пальців одна об одну, і Пітер зрозумів, що колись вона курила, і зараз їй хочеться заспокоїти себе цигаркою. А ще він подумав, як дивно, що більше ніхто з аміківців не проявляв таких дрібних звичок у своїй поведінці, попри високу ймовірність того, що деякі з них багато курили у своєму попередньому житті.

— Мені всі тільки й повторюють, що тут ні в кого немає сім’ї, про яку хотілося б згадувати, — мовив Пітер. — Туска називає це «Іноземний легіон». Але так, я не забув. Я щодня молюся за Марлі Ґрейнджера. Як він?

Жінка пирхнула, і через те, що вона нещодавно плакала, трохи шмарклів бризнуло їй на губи. Роздратовано щось буркнувши, вона витерла рукавом обличчя.

— А Бог хіба тобі не каже?

— Не каже мені що?

— Чи з тими людьми, за яких ти молишся, усе гаразд?

— Бог... не наймався до мене на роботу, — відказав Пітер. — Він не зобов’язаний звітувати мені, як просуваються справи. До того ж Йому добре відомо, що я, власне, зовсім не знаю твого батька. Будьмо відверті: доки ти не розповіси мені про нього більше, Марлі Ґрейнджер для мене — тільки ім’я.

— Ти маєш на увазі, що Богові потрібно більше інформації, перш ніж він зможе...

— Ні-ні, я кажу про те, що Всевишньому не потрібно, щоб я розповідав Йому, хто такий Марлі Ґрейнджер. Господь знає і розуміє твого батька до... до найменшої молекули на його віях. Мета моєї молитви не в тому, щоб Бог звернув увагу на твого батька. Я молюся, щоб висловити... — Пітер завагався, підшукуючи влучне слово, хоча схожі розмови йому вже траплялися не раз. Кожен випадок, однак, здавався особливим. — Я молюся, щоб донести Богові свою любов до іншої людини. Це моя можливість урочисто висловити власне занепокоєння долею небайдужих мені людей.

— Ти ж тільки-но сказав, що мій батько для тебе лише ім’я.

— Я маю на увазі тебе. Мені не байдуже, що буде з тобою.

Ґрейнджер сиділа немов заклякнувши, зціпивши зуби й не кліпаючи очима. Сльози набрякли, замерехтіли і впали. На якусь мить здалося, що вона ось-ось зовсім розридається, але жінка опанувала себе — і роздратувалася. Пітер збагнув, що дратівливість була її захисним механізмом: ця колючість оберігала її м’яке черевце, наче голки дикобраза.

— Якщо молитва — тільки спосіб висловити занепокоєння, — промовила жінка, — який тоді в ній сенс? Так само політики висловлюють своє «занепокоєння» війнами, порушенням прав людини та іншими неподобствами, за якими вони просто спостерігають збоку і нічого не роблять. Це просто порожні слова, неспроможні нічогісінько змінити бодай на дещицю.

Пітер похитав головою. Здавалося, минуло багато років, відколи з ним сперечалися ось так. Під час його пасторування вдома таке з ним траплялося чи не щодня.

— Я розумію, що ти відчуваєш, — сказав він. — Але Бог не політик. І не поліціянт. Він творець Всесвіту. Неймовірно могутня сила, у трильйони разів більша за Сонячну систему. І звісно, коли в нашому житті щось іде негаразд, природно сердитися і прагнути перекласти на когось відповідальність зате, що трапилося. На когось іншого. Але звинувачувати Бога... Це те саме, що звинувачувати закони фізики в тому, що вони дозволяють страждання, або звинувачувати силу тяжіння за те, що відбуваються війни.

— Я ніколи не казала, ніби когось звинувачую, — відповіла Ґрейнджер. — І ти перекручуєш. Я не ставатиму навколішки перед законами фізики і не молитимуся їм, бо закони фізики не можуть мене почути. А ось Бог якраз мав би зарадити у хвилину скрути.

— Із твоїх слів може здатися, наче Бог...

— Мені тільки хотілося б, — урвала його Ґрейнджер, — щоб цьому твоєму пречудовому й дивовижному Богові хоча б інколи не було на все начхати.

У жінки вирвався здушений болісний схлип, Ґрейнджер не витримала й голосно розридалася. Пітер, що досі стояв навколішки, подався вперед і обійняв її рукою за спину, що здригалася від плачу. Їм обом незручно було в такій позі, але жінка нахилилася вперед і притиснулася головою йому до плеча. Її волосся лоскотало Пітерові щоку, збуджуючи й бентежачи своєю м’якою близькістю та незнайомим запахом. Туга за дружиною хвилею наринула на нього.

— Я не казав, що Йому байдуже, — прошепотів Пітер. — Він турбується про всіх нас, дуже сильно. Так сильно, що навіть став одним із нас. Втілився в людину. Ти можеш собі це уявити? Творець усього, будівничий галактик народився людською дитиною у простій сім’ї в невеличкому містечку на Близькому Сході.

Ще схлипуючи, жінка розсміялася Пітерові в плече, засякавши, напевно, светр.

— Ти ж насправді не віриш у це.

— Присягаюся, вірю.

Ґрейнджер знову розреготалася.

— Але ж ти й ненормальний!

— Я впевнений, що не більш ненормальний, ніж усі решта тут.

Якусь мить обидва не рухалися й не розмовляли. Очистившись від гніву, Ґрейнджер розслабилася. Пітерові приємно було відчувати поряд її тепле тіло, приємніше, ніж він очікував, коли потягнувся до неї, щоб обійняти. Відтоді як іще на зорельоті Бі-Джи та Северин витягали Пітера з ліжка-колиски, ніхто більше не торкався до його тіла, окрім як для того, щоб потиснути руку. Оазяни не були схильними до обіймів навіть між собою. Іноді вони поплескували один одного по плечу, але не більше, а губ, щоб цілуватися, у них не було. Давно — дуже давно — Пітер не торкався так до свого ближнього.

Але в такій незручній позі у нього почала боліти спина: напруженими були ті м’язи, які він рідко застосовував. Якщо не розімкнути обіймів найближчим часом, Пітер міг утратити рівновагу, і його рука, яка зараз підтримувала Ґрейнджер за талію, могла під натиском ваги його тіла зненацька потягнути жінку за собою.

— Розкажи мені про свого батька, — попросив він.

Ґрейнджер сіла прямо на своєму стільці, дозволивши Пітерові, як він і сподівався, відсторонитися від неї так, щоб це не здалося навмисним. Позирнувши на жінку, Пітер відзначив, що плач не додав їй вроди, навпаки: обличчя вкрилося плямами, набрякло і втратило жіночність, і вона знала про це. Пітер ввічливо відвів погляд убік, доки Ґрейнджер витирала очі рукавом, пригладжувала рукою волосся й намагалася загалом привести себе до ладу.

— Я не знаю багато про батька, — сказала жінка. — Я не бачила його відтоді, як мама померла. Це сталося двадцять п’ять років тому. Мені було п’ятнадцять.

Пітер порахував. Нагода була не дуже вдала для компліменту, але Ґрейнджер виглядала значно молодшою від сорока років. Навіть після плачу.

— Але ж ти знаєш, що він хворіє? — підказав Пітер. — Ти ж казала мені, що він скоро помре.

— Я так думаю. Він уже геть старий. Мені мало би бути байдуже. Він своє пожив, — і знову її пальці взялися вертіти уявну пачку цигарок. — Але він мій батько.

— Якщо ви не спілкувалися такий тривалий час, хіба не може бути, що він уже помер? Або, навпаки, живе собі десь на пенсії, насолоджуючись здоровою і щасливою старістю?

— Ні.

— Ні?

— Ні. — Вона недовірливо зиркнула на Пітера, але потім пом’якшала, неначе вирішивши дати йому другий шанс. — У тебе ніколи не буває відчуттів, які ти не можеш пояснити?

— Відчуттів, які я не можу пояснити?

— Коли ти щось відчуваєш, щось, що відбувається саме цієї миті. І ти переконаний у цьому. Ти жодним чином не можеш цього знати, але ти просто знаєш. А потім, трохи пізніше, виявляється... що ти мав цілковиту рацію. Тобі хтось розповідає — може, хтось, хто бачив це на власні очі, — що все відбувалося насправді, саме тоді, коли ти про це думав, і саме так, як ти це собі уявляв. Неначе твій мозок прийняв точний радіосигнал.

Пітер витримав погляд жінки, опираючись мимовільному бажанню кивнути. На її запитання, схоже, не було ніякої іншої прийнятної відповіді, окрім як погодитися, а потім узятися правити один одному байки про незбагненні передчуття, які виявилися правдивими. Але річ була в тому, що Пітера ніколи особливо не цікавили такі психічні феномени, і вони з Беа часто помічали, що саме ті люди, яких найбільше вабило надприродне, зазвичай були найменше спроможними розгледіти очевидні причини того, чому їхнє власне життя в повному безладі. Звісно, Пітер не міг заявити таке Ґрейнджер. Він саме збирався сказати щось дипломатичне про те, як віра може бути таким передбаченням, яке не залежить від рідкісних збігів обставин, коли жінка знову заговорила:

— Хай там як, а кілька місяців тому в мене виникло таке відчуття про мого батька. Я побачила його в коридорі лікарні на ліжку з коліщатками. Безліч лікарів котили його, дуже швидко, і начебто всі кричали: «Дорогу! Дорогу!» Я бачила все це так яскраво, наче сама бігла за ліжком разом із ними. Тато був притомний, але геть збитий з пантелику. До руки було під’єднано крапельницю, але він нишпорив нею в кишені своїх штанів, шукаючи гаманець. «Я заплачу! Я заплачу!» — повторював батько. Він знав, що його справи кепські, і боявся, що йому відмовлять у лікуванні. Його обличчя... воно було не схоже нате, яке я запам’ятала, батька було важко впізнати, він скидався на старого волоцюгу, якого підібрали на вулиці. Але я знала, що це мій тато.

— А після цього були в тебе ще якісь... передчуття?

Ґрейнджер заплющила очі, втомлена чи то від спогадів про своє ясновидіння, чи то від своєї відвертості з Пітером.

— Я думаю, він перебувається так-сяк, — голос її звучав невпевнено.

— Що ж, — промовив Пітер, — я молюся за нього.

— Навіть попри те, що будівничому галактик однаково?

— Ґрейнджер, — почав він, але зненацька роздратувався через формальність звертання на прізвище. — Можна я буду називати тебе Алекс? Чи Александрою, якщо це твоє повне ім’я?

Жінка заціпеніла, наче Пітер сунув руку їй між ноги.

— Звідки...

— Ти писала моїй дружині, пригадуєш?

Вона порозмірковувала над цим якусь хвилю.

— Краще Ґрейнджер, — відповіла жінка, але тон її не був холодним. Побачивши, що Пітер розгубився, вона пояснила: — Із прізвищами тут простіше. Мабуть, це нагадує, що ми всі тут на роботі, якої в нас чимало.

Пітер відчув, що їхню зустріч закінчено. Хай по що Ґрейнджер приходила до нього, вона або отримала це, або ні. Шкода тільки, що в нього не було змоги пояснити їй детальніше, що таке молитва. Що молитва нічого не має до прохань, які або виконуються, або відхиляються. Її суть полягає в тому, щоб свою енергію — незначну наодинці — доєднати до значно потужнішої сили, яка зветься Божою любов’ю. Власне, молитва — це підтвердження того, що ти є частиною Бога, проявом його Духу, тимчасово поміщеного в тіло. Це диво, за своєю суттю схоже на людське втілення Христа.

— Ти говориш як відповідальний працівник, — промовив Пітер. — Але, Ґрейнджер, скажи мені ось що: як ти гадаєш, у чому полягає моя робота?

Він думав, що розмову, можливо, ще вдасться розвернути в бік віри.

— Ощасливити оазян, — відказала Ґрейнджер, — щоб вони допомагали нам облаштовуватися тут. Або принаймні не заважали.

— І все?

Вона знизала плечима.

— Зробити приємне Спрінґеру, зацікавившись його неабиякою колекцією в’язаних наволочок.

— Він чудовий хлопчина, — заперечив Пітер. — Такий приязний.

Ґрейнджер підвелася, щоб іти.

— Авжеж, приязний, авжеж. Дуже-дуже-дуже приязний. Ми всі тут приязні, хіба ж ні? Лагідні, мов котенята, як каже Туска. — Вона замовкла, щоб справити більше враження, а потім виразним, спокійно-зневажливим голосом, що пройняв Пітерову душу холодом, промовила: — Обісрані котенята. З відрізаними яйцями.

Кілька хвилин по тому, лишившись на самоті, Пітер, трохи спантеличений, узявся дописувати листа Беа.

Що ж до сексуальних домагань, тут цього, схоже, також немає.

Якийсь час Пітер сидів і дивився на екран, намагаючись вирішити, що писати далі. Він, певна річ, співчував Ґрейнджер і прагнув їй допомогти, але мусив визнати, що боротьба з її неспокійною натурою цілковито його виснажила. Дивно, тому що під час свого пасторування вдома він щодня стикався з неспокійними натурами, і це ніколи його не втомлювало — навпаки, Пітера бадьорила думка про те, що його розмова з людиною, душа якої ховалася за агресивною обороною, може призвести до різких змін. І це могло трапитися будь-коли. Неможливо передбачити ту мить, коли людина врешті побачить, що відкидає власного Творця, опирається самій Любові. Багато років ці люди наосліп, затинаючись, продиралися крізь своє життя у громіздкому панцирі, який мав їх захищати, аж одного дня усвідомлювали, як незручно їм у цих тісних і непотрібних латах, скидали їх і впускали в себе Ісуса. Заради таких миттєвостей витерпіти можна що завгодно.

Я щойно провів трохи часу з Ґрейнджер , — написав Пітер, вирішивши, що належить поділитися враженнями з Беа, доки вони ще свіжі. — Але це не чоловік, як ти гадала, а жінка. Утім вона не дозволяє мені називати її на ім’я. Тут усі звертаються один до одного на прізвище. Навіть ті, що товаришують між собою.

Хай там як, а Ґрейнджер, поза всяким сумнівом, найвразливіша людина серед усіх, із ким я познайомився на аміківській базі. Однієї миті вона в чудовому гуморі, а наступної, неначе ти натиснув не на ту кнопку, її настрій раптом змінюється, не встигнеш і оком змигнути. Вона стає не те щоб злою, просто дратівливою або замкнутою. Але сьогодні вона відкрилася більше, ніж будь-коли. Ця жінка приховує якісь глибокі, незагоєні рани, і, щоб зрозуміти, звідки вони, треба буде багато часу, я в цьому впевнений. Узагалі дивно, як її відібрали для цього проекту. Мабуть, на співбесідах вона видалася врівноваженішою і спокійнішою. А може, вона справді БУЛА тоді більш врівноваженою і спокійною, ніж тепер. У нашому житті трапляються миті, коли ми, попри всі негаразди, здаємося собі нездоланними, а буває, що, тільки-но прокинувшись, ми вже почуваємося слабкими і стривоженими, хоча все йде добре. Навіть найнепохитніший християнин не захищений від незбагненної втрати рівноваги. Хай там як, а Ґрейнджер, схоже, сумує здебільшого через складні стосунки зі своїм батьком, якого вона не бачила двадцять п’ять років. Я певен, ти б її зрозуміла! Власне кажучи, я переконаний, що краще за тебе ніхто з нею не поспілкувався б на цю тему. Якби тільки ти була тут!

До речі, я дізнався справжню причину, чому ти НЕ тут. Кілька годин тому я познайомився...

Доки Пітер нишпорив у пам’яті, намагаючись відшукати там ім’я доктора Остіна, він пригадав, що вже писав про це на початку листа, перш ніж Ґрейнджер його перервала. Він стер зайві слова, відчуваючи з кожною секундою дедалі більшу втому.

Буду прощатися з тобою і відсилати цього листа. Він лишався недописаним увесь час, доки тут була Ґрейнджер, і мені соромно, що я змусив тебе так довго чекати на відповідь. Ти маєш рацію, коли докоряєш мені за зайву вимогливість до себе. Від сьогодні буду виправлятися! (Жартую.) Більше таких затримок із відповідями не буде. Надсилаю цього листа тобі, а сам сідаю писати наступного.

Кохаю

Пітер

Дотримуючи свого слова, він натиснув «Надіслати», відкрив іншого листа Беа і перечитав його. Цього разу Пітер відкинув думку про те, що мусить ретельно відповідати на кожне її запитання. Дружині це було не потрібно. Їй необхідні лише дві прості речі: переконатися, що коханий прочитав її листа, й отримати яку-небудь відповідь. Його очі зупинилися на тому місці, де Беа описувала свою рану на руці, що вже майже загоїлася: «Блідо-рожева, і пов’язка трохи натерла, але загалом усе виглядає добре!» Пітер негайно ж узявся писати відповідь.

Дорога Беа!

Який я радий чути, що твоя рука так добре гоїться! Коли дізнався, що ти поранилася, я був нажаханий, і ця новина для мене — справжнє полегшення. Будь ласка, не поспішай повертатися до роботи. Тобі потрібно повністю одужати самій, щоб піклуватися за іншими. До того ж лікарня кишить всякими паразитами, як ти сама знаєш — і я маю на увазі не тільки...

Пітер подумав хвилину-другу, намагаючись пригадати ще одне забуте ім’я, але видобути його з надр пам’яті виявилося неможливо, попри те що цю людину вони з Беа згадували щодня останні роки два.

...твого колегу-параноїка з кучерявим волоссям. Хоча мені тут усе добре вдається, я сумую за тобою. Якби тільки ти була поруч! Так шкода, що тебе відсіяли. Я, звісно, послуговуюся своїми егоїстичними мотивами, але не тільки. Проекту загалом твоя присутність пішла б на користь. Хай які там були критерії в АМІК, але вони припустилися великої помилки. Саме когось такого, як ти, тут і бракує. Оточення тут... як би це пояснити? Переважна (поважна?) більшість чоловіків. Тобто жінок довкола достатньо, але вони не змінюють загального настрою, esprit de corps[50], якщо хочеш. Такі взаємостосунки, як тут, зазвичай асоціюються з військовими силами чи, може, з великим будівельним проектом (яким усе це і є, сподіваюся). Жінки не розхитують човен, не намагаються ожіночити це місце, вони просто пристосовують свою натуру до цих умов.

Можливо, це несправедливе узагальнення. Зрештою, жінки зовсім не зобов’язані відповідати тому уявленню про жіночність, що засіло в моїй голові. Але навіть так, я мушу зауважити, що це не те середовище, в якому я почуваюся затишно, і я не припиняю думати, що тут було би значно краще, якби додати до загального розмаїття кількох жінок, подібних до тебе.

Утім я аж ніяк не стверджую, що є багато жінок, схожих на тебе! Звісно, ти — єдина у світі!

Що ж до тендерного питання в оазян, то тут усе непросто. Я досі не розібрався з їхніми статями — вони не розуміють моїх питань про це, а я не розумію їхніх відповідей! Із того, що я бачив, статевих органів у них там, де можна очікувати, немає. У них народжуються діти — нечасто, як на мене, але це трапляється, тож дехто з моїх Обожнювачок Ісуса — матері. Я б не сказав, що в їхній поведінці можна простежити якісь особливі материнські риси. Оазяни ВСІ — по-своєму — дуже пов’язані між собою і дбають одне про одного. Я прихилився до них усією душею. Мені здається, ти також полюбила б їх, якби ця пригода випала й тобі.

Ще треба сказати про оазян, що вони дуже добрі. Надзвичайно турботливі. Спочатку цього не помічаєш, але потім усе стає очевидним. Під час нашого останнього зібрання в церкві трапився такий випадок: ми всі співали, коли раптом одна з картин упала зі стелі (її було не досить надійно прикріплено — це тяжко зробити без цвяхів, гвинтів чи якихось інших гострих предметів). Картина упала просто на руку Обожнювачці Ісуса Номер П’ять. Ми всі дуже перелякалися. На щастя, панно було не надто важке, і з Номером П’ять усе гаразд — переломів немає, тільки синець. Але те, як довкола неї зібралися всі решта, було просто неймовірно. Вони всі по черзі обіймали її і гладили з неабиякою ніжністю. Я ще ніколи не бачив такого вияву загальної любові й турботи до одного з членів громади. Номер П’ять зніяковіла й засоромилася — а зазвичай вона доволі говірка! Вона моя улюблениця.

Пітер зупинився знову. Так вихваляти іншу особу жіночої статі — хоч людини, хоч не людини — було не надто тактовно, коли власна дружина почувалася невпевнено. У нього з Беа завжди були такі стосунки, коли кожен із них міг спокійно висловити захоплення іншою людиною, не важливо, якої статі, адже обоє були впевнені в міцності й непорушності своїх взаємин. Утім... Пітер, видаливши «Вона моя улюблениця», написав:

Із нею мені найприємніше спілкуватися.

Усе одно щось тут було негаразд.

Але, звісно, ніщо з цього не є для мене таким важливим, як наші з тобою рідкісні й дорогоцінні стосунки , — написав він. — Нещодавно мені так виразно згадалося наше весілля! І твоя весільна сукня, і те, як ти вдягала її згодом.

Будь ласка, пиши мені ще. Я знаю, що ти написала вже багато листів, а я не надто старанно відповідав на них, але це не означає, що я не ціную спілкування з тобою. Я страшенно скучив за тобою. І мені прикро, що тобі здалося, ніби певні теми для мене неприйнятні. Кохана, пиши про що тобі хочеться. Я твій чоловік. Ми маємо жити одне для одного.

Кохаю

Пітер

Слова ці, хоча й щирі, здавалися трохи неприродними. Тобто без підготовки Пітер сказав би все те саме, якби Беа лежала в його обіймах, притиснувши голівку до його плеча, але... писати ці слова на екрані комп’ютера й надсилати їх у космос — то було зовсім інше. Змінювалися відтінок та інтонація почуттів, подібно до того як ксерокопія зі світлини втрачає теплоту й важливі дрібниці оригіналу. Його кохання до дружини перетворювалося на карикатуру, і Пітерові бракувало хисту, щоб змалювати його як слід, яскраво й виразно.

Він відкрив третього листа Беа, маючи намір одразу настрочити відповідь на нього, але вже читаючи: «Дорогий Пітере», — і уявляючи, як надрукує: «Дорога Беа», — Пітер занепокоївся, щоб Беатріс було не подумала, ніби він намагається вислужитися перед нею. Ще більше його розхвилювало те, що це справді могло бути так. Він переглянув листа дружини, доволі довгого. У другому абзаці промайнуло щось про пошту, яка надійшла нещодавно, зокрема про якийсь лист від міської ради, у якому Пітера повідомляли, що йому належить перереєструватися у списку виборців. Заповнити якусь анкету, тому що «ваше місцезнаходження змінилося». Звідки вони довідалися? Беа не знала, чи це була просто звична передвиборча підготовка у дещо настирливішій формі, чи справжня погроза, що могла спричинити негативні наслідки. Але що він мав робити? І яка різниця? Невже Беа гадає, що його так тривожить втрата права голосу на наступних виборах? Що Пітер непокоїться через те, що у владу пролізе черговий брехливий і безликий бюрократ? Навіщо вона розповідає йому це все?

«

Кохана, пиши про що тобі хочеться

Окрім того, із чим я не хочу мати справи

Пітер рвучко підвівся зі стільця, опустився навколішки, стулив долоні й почав молитися:

— Господи, будь ласка, допоможи мені. Я втомився й заплутався, і випроби, які випали мені, поза моїми силами на цю мить. Укріпи мене, Господи, дай зрозуміти чітко свою мету і... допоможи зберегти самовладання. Моя прекрасна Беа самотня й заклопотана: дай і їй сили, вкажи їй мету. Дякую Тобі, Господи, за те, що її рука гоїться. Дякую Тобі також за те, що Ти явив себе Обожнювачці Ісуса Номер Чотирнадцять в її годину скрути. Я сподіваюся, тепер із нею все буде гаразд. Я молюся за Обожнювача Ісуса Номер Тридцять Сім, брат якого досі цурається його за віру в Тебе. Дай йому втіху. Я молюся, щоб у належний час його брат також прийшов до нас. Будь ласка, Господи, загостри мій розум, коли я буду наступного разу спілкуватися з Обожнювачем Ісуса Номер Вісім. Він чогось хоче від мене, але занадто сором’язливий, щоб сказати це, а я надто нетямущий, щоб зрозуміти. Я молюся за Шейлу, Рейчел та Біллі Фреймів — найпаче за Біллі, який далі страждає через розлучення батьків. Я молюся за Рея Шервуда, бо його хвороба Паркінсона прогресує.

Він завагався. Може, Рей уже помер. Пітер давно нічого не чув про нього. Багато років він згадував Рея та його хворобу у своїх молитвах тільки тому, що йому здавалося бездушним припиняти це робити лише через те, що вони давно не бачилися. До того ж Пітерові було небайдуже. У його пам’яті досі чітко поставало Реєве обличчя, усміхнене, однак пройняте страхом перед похмурим майбутнім, куди він прямував разом зі своїм зрадливим тілом.

— Я молюся за Чарлі Ґрейнджера, — далі промовляв Пітер. — Я молюся за те, щоб одного дня він побачив свою доньку. Я молюся за Ґрейнджер. Я відчуваю, що вона в небезпеці, що гіркота затруює їй душу. Молюся і за Туску: життя, сповнене розчарувань, наділило його грубою шкірою. Пом’якши його, Господи, коли буде на те воля Твоя. Я молюся за Манілі. Молюся за те, щоб той спалах, коли на мить вона відчула потребу в Тобі, виявився чимось більшим за скороминущий порив. Будь ласка, нехай він розів’ється у глибокий пошук Христа. Я молюся за Коретту, яка дала ймення цьому місцю і мала великі надії на те, що нічого поганого з нею не трапиться, що все піде на краще. Нехай її життя стане кращим, Господи!

У животі загурчало. Але Пітер знав, що Господь іще не отримав від нього всієї тієї оголеної щирості, яку має отримувати. Якщо він покине молитву на цьому місці, вона буде якоюсь наче завченою, навіть трохи поверховою.

— Я молюся за людей на Мальдівах, у Північній Кореї і... е-е... Гватемалі. Вони не існують для мене як особистості, і мені дуже соромно через це. Але вони існують для Тебе. Пробач мені, Господи, убогість та себелюбство мого розуму. Амінь.

Однаково незадоволений, Пітер потягнувся за Біблією і розгорнув її навмання, лишаючи Богові вирішувати, яка сторінка має потрапити на очі. Він робив так тисячі разів, розшарпавши, мабуть, корінці кількох Біблій. Цього разу Всевишній обрав сторінку тисяча двісті шістдесят сьому, і перші слова, які Пітер прочитав, були: «Виконуй працю благовісника, сповняй свою службу»[51]. Це було напучування апостола Павла, яке він написав Тимофію в шістдесят восьмому році нашої ери, але також це була порада, яку Бог давав Пітерові просто зараз. Сповняти свою службу? Хіба він не сповняє? Хіба він не робить усього можливого? Очевидно ні, інакше Бог не скерував би його погляд на цей рядок. Але що ще Пітер має робити? У пошуках підказки він переглянув решту сторінки. Перед очима промайнули слова «навчено», «навчився», «навчання». Пітер поглянув на сторінку тисяча двісті шістдесят шосту. Ще один рядок упав йому в очі: «Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди»[52]. Навчати правди? Навчати Біблії? Але ж він уже присвятив цьому не одну годину. Може... Бог каже йому навчитися чогось самому?

Він підійшов до вікна й поглянув крізь скло. Сонце зійшло, але стояло ще досить низько на небі, засліплюючи Пітера сяйвом. Він приклав долоню до чола дашком і побачив надворі, на голому асфальті, зорову оману: полчища людських тіл, що просувалися вперед із дальнього крила бази. Пітер кліпнув, щоб мана зникла. Але вона зосталася.

За кілька хвилин він уже був надворі, доганяючи натовп аміківців. Здавалося, всі мешканці бази полишили її й усім гуртом прямували в бік дикого поля, де закінчувалося асфальтобетонне покриття. Спершу Пітер подумав, що це, мабуть, пожежна тривога, або що сталася якась аварія і будівлю наповнив отруйний газ. Але всі здавалися спокійними, у доброму гуморі. Дехто досі тримав у руках чашки з кавою. Чорношкірий чоловік усміхнувся до Пітера й кивнув йому; це був той аміківець, що поділився з ним мафіном першого дня Пітера на базі, але чийого імені (чи то Руд, чи то Руні) він не міг до пуття пригадати. Дві жінки, з якими він не був знайомий, також помахали йому. Натовпом ширився жвавий гомін. Це було схоже на чергу на концерт чи до парку розваг.

Пітер порівнявся з найближчою до нього людиною, яку він знав на ім’я. Нею виявилася Гейз, та педантична інженерка, що виголошувала промову на офіційному відкритті Центрифужно-енергетичної станції. Після того Пітер декілька разів спілкувався з нею і згодом навіть почав отримувати задоволення від того, якою занудою вона була. Її занудність була такою чудесною, що переходила вже в таке собі дивацтво, а те, що вона сама цього не усвідомлювала, було кумедно і трохи навіть зворушливо. Пітер помітив, що інші аміківці ставилися до неї так само. Коли жінка починала бубоніти, в очах у тих, хто її слухав, спалахував веселий вогник.

— Що ми всі тут робимо? — запитав її Пітер.

— Я не знаю, що ви тут робите, — відказала жінка. — Я можу тільки сказати, що ми тут робимо.

Почуті від когось іншого, ці слова могли б видатися грубими або насмішкуватими. Але Гейз просто висловлювала щирий намір залишатися в межах того, про що вона могла говорити впевнено.

— Нехай так, — погодився Пітер. — То що ви тут робите?

— Нам зателефонували з Матері, — відповіла Гейз.

— Справді? — Йому знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, що йдеться про Великий Нацицьник. Ніхто, крім Гейз, не називав його Мати, але інженерка вперто повторювала цю назву за першої-ліпшої нагоди, сподіваючись, що вона таки прищепиться.

— Нам сказали, що сюди прямують тварини. Ціла хмара. Чи, може, ми не розчули? Можливо, мало бути «отара»? — Гейз насупилася через таку невизначеність. — Хай там як, велика кількість тварин.

— Тварин? А що це за тварини?

— Тутешні, — відповіла Гейз, знову не виходячи за межі своїх знань.

— Я гадав, тут немає тварин!

Гейз помилково сприйняла Пітерове захоплення за недовіру.

— Я певна, що свідченням наших колег, які працюють на Матері, можна цілком довіряти, — промовила жінка. — Я не вірю, що вони вирішили так нас розіграти. Ми обговорювали такі розіграші на зібраннях і дійшли висновку, що вони контрпродуктивні й потенційно небезпечні.

Пітер кивнув, перевівши увагу на місцевість попереду. Видно було погано, не тільки через яскраве сонячне сяйво, а й через густий туман, що вирував при землі, розіславшись на сотні метрів, наче хмара примарного перекотиполя. Зір його викидав коники: здавалося, попереду, виринаючи з туману, рухаються якісь темні, нечіткі об’єкти, але за мить виявилося, що це острівці рослинності, яка скромно чіплялася корінням за грунт.

Юрмисько людей зійшло з асфальту і ступило на м’яку землю. Пітер оглянув передні ряди аміківців і зауважив, хто йшов першим. То був Станко, хлопчина з їдальні. Його довготелеса постать рухалася напрочуд зграбно; довгі руки метлялися вільно й невимушено. Зненацька Пітер збагнув, як дивно, зважаючи на обставини, що у Станка в руках немає ніякої зброї. Власне... ні в кого не було. Власне... власне кажучи, а хіба Пітер узагалі бачив пістолет, відтоді як опинився на Оазі? Невже ця громада справді живе без зброї? Невже таке може бути? Якщо це так, то це просто дивовижно... Але, з іншого боку, чи ж розумно так легковажити безпекою? Хіба не траплялося тут випадків, коли вийти без рушниці в руках було би повним божевіллям? Хто дозволив цю всезагальну вилазку людей, озброєних лише цікавістю? Чи не йдуть вони всі бува на зустріч смерті, приречені бути затоптаними або роздертими на шматки лютими звірами?

Відповідь не забарилася. Вітерець відігнав туман, перед очима постала широка смуга чистого поля, і зненацька проступила хмара, чи то отара, якихось істот, що наближалися, — штук вісімдесят-сто. Хтось із аміківців гучно видихнув, дехто загукав, хтось тихо щось забубонів — кожен відповідно до своєї вдачі. А потім залунав неминучий сміх. Тварини були завбільшки з курей. Ба навіть із курчат.

— Ну ви тільки-но подивіться на це! — протягнув, сяючи усмішкою, Станко.

Істоти здавалися напівптахами, напівссавцями. Оперення вони не мали, голий покрив їхнього тіла був рожевий і шкірястий, поцяткований сірим. Голови, схожі на качині, похитувалися влад із їхнім перехнябистим кроком. По боках звисали кволі рудиментарні крила, що трохи смикалися від руху, але загалом мляво теліпалися, наче вивернуті зі штанів кишені. Їхні тушки, округлі, наче горщики, були напрочуд тлустими, а хода — поважною і кумедною.

— Не ві-і-і-і-ірю своїм очам! — почувся голос Бі-Джи.

Пітер очима відшукав його в натовпі, але між ними було з десяток людей, і розштовхувати їх було б неввічливо.

Наче за спільною мовчазною згодою, усі спинилися, щоб не наполохати тварин. А зграя все наближалася перехильцем, очевидно не переймаючись чужопланетними глядьками. Їхні товсті тушки не сповільнювали кроку і просувалися вперед покволом, але неухильно. Здалеку було незрозуміло, скільки кінцівок під їхніми черевцями, дві чи чотири. Коли тварини підбігли ближче, виявилося, що в них чотири коротеньких ноги, м’язистих і дужих, зовсім не подібних на пташині. Лапи, схожі на ласти, були вкриті пухом, значно темнішим, ніж решта тіла, і через це здавалося, ніби тваринки взуті в черевики.

— Ой, які ж вони няшні! — вигукнув хтось.

— Та не те слово! — відгукнувся хтось інший.

Зблизька голови тварин були вже не так подібні до качиних, їхні дзьоби були м’ясистіші й трохи обвисали, як собачі морди. Крихітні, близько посаджені, порожні оченята справляли враження крайньої тупості. Тварини не озиралися по боках, не дивилися одне на одного — їхній погляд було спрямовано тільки вперед. І на своєму шляху, куди б він не вів, вони мусили проминути аміківську базу. Тварини не видавали ніяких звуків, окрім приглушеного розміреного чалап-чалап-чалап.

— І як ми назвемо цих тварючок? — запитав хтось.

— Куроверти!

— Каченяшки!

— А як щодо «товстюхів»?

— Сіренята!

— Ксеноссавці!

— Млявики!

— Обід!

Знявся шквал реготу, але хтось одразу ж загорлав:

— Навіть і не думай про це, Пауелле!

— Може, хоча б одненького спробуємо? — запропонував Пауелл.

— А що як вони мають високорозвинений інтелект?

— Не сміши мене.

— А може, тубільці вважають їх священними.

— А хто взагалі сказав, що вони їстівні? — почувся жіночий голос. — Може, вони отруйні, як бозна-що.

— Вони прямують до Міста Потвор, — указав рукою Станко. — Якщо їх можна їсти, зрештою, вони будуть у нас. Ну, тобто нам їх дадуть. І все буде кошерно.

— Що ти маєш на увазі — «кошерно»?

— Я не... я кажу, що тоді в цьому не буде нічого непорядного. Просто частина звичної угоди.

— Які ж ви всі огидні! — зауважив іще один жіночий голос. — Як ви тільки можете думати про те, щоб з’їсти цих малюків? Хіба ж вони не гарнюні?

— Гарнюні? Ці овочі? Поглянь їм в очі. У них у мозку три звивини, не більше.

— Може, вони кусаються?

Отак вони й стояли, жартували й раділи як діти, доки чудернацька процесія посувалася повз них.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

То був Бі-Джи. У веселому гуморі, хоч і мав потребу скористатися серветкою: судячи з вершкових «вус», що облямовували його верхню губу, цей вихід на прогулянку очевидно заскочив Бі-Джи під час того, як він їв чи пив щось біле й пінисте.

— У мене все гаразд, Бі-Джи, — відказав Пітер. — Трохи втомлений. А в тебе як справи?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Ну ти скажи, хіба ці чуваки не прикольні? — Він указав на зграю тварин, що посувалася повз них, погойдуючи гладкими задками і не порушуючи строю.

— Неймовірне видовище, — погодився Пітер. — Я радий, що не пропустив його. Мені ніхто нічого не сказав.

— Передавали по гучномовцю, братухо. Голосно й чітко.

— У моїй кімнаті нічого не передавали.

— Ет, вони, напевно, вимкнули його у твоєму номері, старий. Із поваги до тебе. Тобі ж треба зосередитися на всіляких своїх духовних справах. Воно тобі треба, щоб хтось по п’ятдесят разів на день гудів над вухом: «Такий-то й такий-то, зайдіть, будь ласка, в кімнату номер двадцять п’ять!», або «Прохання всьому персоналу з’явитися на вантажний пост!», або «Перукар приймає одну годину в кімнаті номер дев’ять!», або «Агов, усі! Піднімайте свої дупи і хутко до виходу зі Східного крила, тому що до нас суне ватага кумедних маленьких чортенят!»?

Пітер усміхнувся, однак новина про те, що його відімкнули від системи загального оповіщення, стурбувала. Він і без того був відгороджений від життя мешканців бази.

— Що ж, — зітхнув він, — я б дуже засмутився, якби прогавив таке.

— Але ж ти не проґавив, братухо, — засяяв усмішкою Бі-Джи. — Ти не прогавив. — Він моргнув бровами, вказуючи вгору. — Тобі, напевно, звідти маякнули, еге ж?

— Може, й звідти.

Зненацька Пітера охопила втома; на плечах важким тягарем повисли просяклий потом одяг і невгамовне відчуття власної неповноцінності. У голові знову спливли загадкові вказівки Бога про потребу вчитися і сповняти свою службу.

Бі-Джи перейшов до справи: через це, власне, він і пробивався крізь натовп своїх колег до Пітера.

— То як би їх назвав ти?

— Кого — їх?

— Наших прикольних дружків, — відказав Бі-Джи і махнув рукою в бік полчища, яке відходило.

Пітер замислився на мить.

— Оазяни мусять мати якусь назву для них.

— Нам від того користі катма, братухо.

Бі-Джи скривився, висолопив язика і почав белькотати, як ідіот. Уже за секунду, з незворушністю професійного комедіанта, він набув поважного вигляду.

— Відтоді як зник Тартальйоне, — сказав він, — зрозуміти, що мурмочуть ці чуваки, не може ніхто. Ти чув стару байку про кенгуру, Пітере?

— Ні, Бі-Джи, не чув. Розкажи мені стару байку про кенгуру.

Зграя тварин уже повністю проминула їх, поступово просуваючись далі до своєї мети. Дехто з аміківців іще вдивлявся в поріділі ряди тварин, але більшість уже починала потроху повертатися на базу. Бі-Джи обхопив Пітера рукою за плечі, немовби пропонуючи іти разом.

— Колись давним-давно, — розпочав він, — жив собі один чувак, мандрівник, якого звали капітан Кук. Він шукав в океані нові-новісінькі землі, висаджувався на них і відхапував їх у чорношкірих пациків, які там жили. Ну, отож поплив він аж до Австралії. Ти знаєш, де це?

Пітер кивнув.

— Тут багато хто дупля не ріже в географії, — мовив Бі-Джи. — Особливо якщо не був у тому місці, про яке запитують. Ну, але менше з тим. Отож, капітан Кук висаджується в Австралії й бачить цих дивови-и-ижних тварин. Здорові такі, волохаті тварюки з торбою на пузі, стрибають собі довкола на двох величезних кролячих ногах, і все таке. От Кук і запитує чорношкірих пациків: «Чуваки, а як ви називаєте цих тварюк?» А пацики йому й відповідають: «Кенгуру».

Пітер гмикнув, відчуваючи, що зараз буде кумедна розв’язка.

— Через багато років якийсь тіпок вивчив мову чорношкірих пациків, і знаєш, що виявилося? «Кенгуру» означає: «Ми не січем по-твоєму, братухо!»

Бі-Джи зайшовся реготом, усе його дебеле тіло аж здригалося від нападу веселощів, доки він супроводжував пастора назад у лоно цивілізації. Пітер теж сміявся, і, тимчасом як його губи розтягувалися у правильну форму, а з горла видобувалися відповідні звуки, він зрозумів, чого Господь хоче від нього. Пітер повинен вивчити оазянську мову. І він вивчить її за всяку ціну.

20 Якщо вона це зробить, усе буде гаразд

І вони розпочали. Щільно притиснувшись, Пітер і Беа більше не бачили одне одного. Вуста їхні злилися, очі було міцно стулено, а тіла могли бути будь-чиїми тілами від створення світу.

Минуло кілька хвилин, і Пітер зовсім прокинувся. Беа була за мільярди миль від нього, а він волікся до пральної машини, тримаючи в руках зіжмакані брудні простирадла. За вікном стояв той самий сонячний пополудень, який був і тоді, коли Пітер лягав спати. Кімната, як і раніше, купалася в золотому сяйві, і здавалося, наче сам час запікся на сонці, тоді як десь далеко-далеко звідси дні й ночі його дружини мерехтіли непобачені, змінюючи одне одного.

Пітер запхав простирадла в металевий барабан пралки. Напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?» трохи мучив його совість, але він досі не пригадував, щоб його сперма тхнула так сильно, і він боявся, що якби спробував відіпрати це все руками, то їдкий запах рознісся би по всій кімнаті, і, зайшовши до Пітера, його відчув би будь-хто. Наприклад, Ґрейнджер.

Пітер зачерпнув із пластикової посудини трохи мильної стружки й засипав у пралку. Стружка була м’якою, воскуватою, наче її натерли з бруска того мила, яке виготовляли ще на стародавніх миловарнях. Цей мийний засіб очевидно не був хімічного походження. Може, то був білоквіт в одному з міріадів його проявів? Пітер нахилився до посудини й принюхався, але сморід його тіла перебивав усі інші запахи. Він затріснув дверцята пральної машини і ввімкнув її.

Дивно, але протягом свого перебування серед оазян Пітер ніколи не мастурбував і нічного сім’явилиття в нього теж не траплялося. Неначе Пітерове сексуальне єство поринало у сплячку. Він залишався чоловіком, і чоловіче причандалля звисало в нього між ногами, але воно просто було там, не відіграючи жодної ролі, як мочка вуха. Лише коли Пітер повертався на аміківську базу, його сексуальність прокидалася. Так само, тільки на базі, він відчував увесь тягар самотності.

Він стояв голий біля «пострілу». Екран був холодний і темний, хоча Пітер не міг пригадати, чи вимикав прилад. Мабуть, коли він спав, той вимкнувся сам, щоб заощадити енергію. Пітер сподівався, що, перш ніж утома зморила його, він таки надіслав Беа, що він там їй писав. Усе було наче в тумані. І його слова, і її. Пітер невиразно пригадував щось про килими у вітальні, які треба було викинути. Чи, може, це було про фіранки? І щось про пацюків. Так, про пацюків: Беа пішла викинути пакет зі сміттям до вже переповненого бака (сміттєвози почали їздити нерегулярно) і перелякалася до смерті, коли звідти вистрибнув щур, ледь їй не на обличчя.

«

Пацюк, мабуть, налякався не менше за тебе

Зачинившись у душовій кабінці, він намилився і почав відмиватися, тимчасом як поряд відпиралася його білизна. Гаряча як окріп вода несла сім’я з Пітеровим ДНК і тихо булькотіла у зливних трубах.

Чистий і витертий насухо, Пітер сів за «постріл» і потягнувся перевірити, чи немає нових листів від Беа, коли помітив, як по плечу стікає краплина крові. Він мив голову і, коли шкріб її, здер із вуха засохлу кірку. Опіки добре гоїлися, але вуха мали багато кровоносних судинок, і потрібно було бути обережним, щоб не завадити клітинам епідермісу робити свою справу. Пітер озирнувся, шукаючи гігієнічні серветки, а потім пригадав, що АМІК ними свій персонал не забезпечує. У нього десь був і лейкопластир, але на плече впала ще одна краплина, і йому не хотілося переривати всю валізу. Натомість Пітер узяв труси й натягнув їх на голову так, щоб тканина прилягла до закривавленого вуха.

«Господи! Аби тільки зараз несподівано не зайшла Ґрейнджер...»

Пітер знову всівся за «постріл». Завантажилося нове повідомлення. Він відкрив його, очікуючи побачити на екрані слово «дорогий».

Пітере![53]

Я страшенно сердита на тебе! Ти мій чоловік і я лбюлю тебе, але ти образив мене і розлютив.

За весь час нашої розлуки ти ЖОДНИМ СЛОВОМ не здгадав про нашу дитину! Ти хочеш провчити мене чи тобі просто байдуже? Я кілька разів натякала тоюі, нагадувала, що вагітна, але не тиснула надто сильно, тому що тільки тобі вирішувати: ти зі мною чи ні.

Щоразу, як ми з тобою обговорювали, мати дітей чи ні, ти завжди казав ні — «ще не час». Ти постійно запевняв мене, що колись будеш ЩАСЛИВИЙ стати батьком і що це тільки питання часу. Що ж, пробач, якщо я вибрала неправильний час, але я боялася, що ти не повернешся, а ти — єдиний чоловік, від кого я хочу мати дітй. Так, я знаю, я здаюся розгубленою, але, по-моєму, ти розгубився ще більше. Я тепер бачу, що всі ці роки ти уинкав уникав уникав батьківства. Усі знають: це непростий крок, він багато кого лякає, але ми ступаємо  втемряву, і людство завдяки цьому існує далі. Одначе твої місії завжди білш нагальні, чи не так? Стільки викликів перед тобою! Що не день — нові вилкики. Виклики, які насправді зовсім і не складні. Тому що ми можемо щосили намагатися допомогти незнайомцям, але, врешті-решт, вони самі відповідають за свою долю, хіба не так? Якщо ми не можемо їм допомогти, це прикро, але ми просто ідемо далі й допомагаємо комусь іношму. Але з дитиною все не так. Коли ця дитина твоя. Доля власної дитини важить для тебе більше за будь-що. Ти не можеш ДОЗВОЛИТИ собі зазанати невдачі, хоча, може, так і станеться, і саме це й лякає. Але знаєш що? Мільйони років люди були настільки лдурні, чи настільки сміливі, що все одно зважувалися спробувати. Я відчуваю, як усе це тисне на мене тепер, коли я ношу під серцем нашу дитину.

А тобі, очевидно, байдуже.

Пітере, вибач, якщо здається, ніби я не пеерймаюся труднощами, з якими ти, без сумніву, зіктнувся під час своєї місії. Але ж ти мені нічого й не розповів про ці трудноші. Тож я можу тільки уявляти. Чи то пак, правильніше, НЕ можу уявляти. Із тих шматків, які ти кинув мені, я бачу тільки, що в тебе там весела пригода. До тебе ставляться краще, ніж до будь-якого християнського місіонера за всю історію євангельського проповідництва. Інших кидали до в’язниць, на них плювали, їм погрожували ножами й рушницями, їх підвймали на списи, побивали камінням, зарубували насмерть мачете, розпинали донизу головою. Щонайменше їх приймали хололно, й усі їхні зусилля були марними. Наскільки я бачу, тебе зустріли, наче якого героя. АМІК відвозить тебе до оазян і забирає назад, коли ти хочеш відпочити. Твоя паства вже вся обожнює Ісуса, ставиться до тебе як до великої цяці і хоче тільки, щоб їх навчали Біблії. Ти собі наглядаєш за будівництвом, засмагаєш на сонечку, а час від часу хтось приносить тобі картину, щоб почепити її на стелю. Ти там що, зводиш собі Сікстинську капеллу? І ось остання новина від тебе: щойно ти спостерігав за парадом маленбких милих звіряток.

Пітере, я знаю, тобі не хочеться цього чути, але я В СКРУТНОМУ СТАНОВИЩІ. Усе руйнується просто на очах. Дещо я розповідала тобі, багато чого — ні. Будь-який інший чоловік, почувши прро таке, вже мчався б додому, або принаймні хоча б словом прохопився про своє повернення.

Я пишу це о пЄятій ранку після безсонної ночі, і від перевтоми я вже леве не марю, і, маюуть, пожалкую про цей лист завтра, коли нарешті трохи посплю. Але ранвше ти завжди підтримував мене, а зараз ти кривдиш мене, і я вже не знаю, куди мені подітися. Ти ВЗАГАЛІ ДУМАЄШ, що я відчуваю, коли ти пишеш мені, що Ґрейнджер, особа, з якою в тебе там, схоже, найтісніші стосунки, — жінка, і що ти «провів із нею трохи часу», що вона дуже «вразлива», але ти з радістю повідомляєш мені, що «сьогодні вона відкрилася більше, ніж будь-коли»? Я впевнена, це буде чудове досчгнення для вас обох, коли вона дозволить тобі називати її на ім’я і ти нарешті зрозумієш, звідки її «глибокі незагоєні рани» (може, так станеться, що цього щасливого дня та інша жінка, яку ти наставляєш, Манилка, чияк її там, буде готова «поглибити це відчуття») — але, Пітере! — невже тобі не спадало на думку, що я теж можу бути крихту «вразливою»!

Я знаю, ти мене любтш, і я впенвена, що ти не робиш нічго поганого з Ґрейнджер, але хіба ти не можеш реетльніше добирати слів, коли пишеш про своїз нею стосунки? Ти присвячуєш стілбки часу й сил, підшукуючи правильні слова, щоб переінакшити Біблію для Обожнювачів Ісуса, але коли йдеться про спілкування зі мною, твоя надчултивість до дрібниць полишає тебе.

Це добре, що в тебе такі якраві спргади про наше весілля, але краще б ти згадав про жінку, яку покинув клілька місяців тому, і подумав про те, що їй потрібно зараз.

У сльозах

Беа

Було ще одне повідомлення, надіслане лише через дві хвилини після першого. Пітер відкрив його, сподіваючись, що Беа візьме назад чи пом’якшить свої слова, які завдали йому такого удару: не зовсім вибачиться, а скоріше відступить, переоцінить написане, може, визнає, що писала напідпитку. Натомість вона навіть не звернулася до нього на ім’я.

Що ж до пацюка, БУДЬ ЛАСКА, не треба вдавати, ніби він був так само наялканий, як я. Він НЕ БУВ. Я впевнена, що його пацюче життя просто пречудове і він у захваті від того, що наша вулчка захлинається у власному смітті. Я вже просто не знаю, що робити. Багато сусідів виовзять своє сміття до інших районів міста й викидають там, де, вони гадають, їх нвхто не спіймає. Я не здмвуюся, якщо виявиться, що вся цчя нечисть, розкидана по вулицях, береться від таких ось самовивозів. Поліція, схоже, неспроможна це припинити. Поліція, схоже, неспроможна припинити бодай щось. Вони просто їздять довкола усвоїх патрульних машинах і базікають по раціях. Яка з того користь? За що ми їм платимо? Вони просто спостерігають, як ми йдемо на дно.

Пралка заклекотіла, випускаючи брудну воду, щоб заправитися чистою. Густа біла піна налипала зсередини на скляне віконце дверцят. Забагато мила. Його помилка.

Пітер підвівся зі стільця і заходився безцільно блукати кімнатою. Серце несамовито калатало у грудях, а шлунок здавався тяжким, наче набитий глиною. Біля ліжка лежав стос готових книжечок із біблійними текстами, їхні корінці було акуратно зшито кольоровими нитками. Пітер не одну годину пропрацював над ними у блаженному стані, не чекаючи ніякого лиха.

Дорога Беа , — написав він. — Твій лист надзвичайно засмутив мене, і мені дуже прикро, що я так тебе скривдив. Я сподіваюся, заради тебе — заради нас обох, — що надмір твоїх страждань, коли ти писала до мене, частково пояснюється тим станом, у якому ти перебувала тієї миті. Усі ці хибодруки (що дуже на тебе не схоже) змушують мене замислитися, чи ти бува не була напідпитку. Я не хочу сказати цим, що твоє горе несправжнє, лише сподіваюся, що ти не постійно відчуваєш такі сильні образу і злість.

Але звісно, винен тут я, це моя помилка. Я не можу пояснити чи знайти виправдання тому, як повівся з тобою. На думку спадає єдине: у цій подорожі — коли ми вперше розлучилися більше як на кілька днів — виявилася моя жахлива вада. Я не маю на увазі, ніби почав погано до тебе ставитися (хоча тобі очевидно здається саме так), я кажу лише про те, що не можу дати собі ради з тим, як працює мій мозок. Виявилося, що я практично неспроможний зосередитися на тому, що не перебуває в найближчому колі моєї уваги. Ми завжди йшли по життю разом, і, мабуть, наша єдність приховувала цю мою хибу. Коли ти вперше зустріла мене, я отруював свій організм усілякою гидотою, яка тільки-но потрапляла мені до рук, а коли привів себе до ладу, то безтурботно припустив, що ні алкоголь, ні наркотики не завдали моєму організмові жодної непоправної шкоди, але тепер я змушений думати, що, може, й завдали. А може, я завжди був такий. Може, саме тому я й пустився берега. Не знаю.

Як мені переконати тебе щодо свого ставлення до нашої дитини? Це правда, що раніше мене хвилювала думка, чи зможу я бути хорошим батьком. Правда й те, що відповідальність лякає. Але це неправда, що я ніколи не планував чи не хотів мати дітей із тобою. Я хочу, і дуже сильно. Коли я повернуся додому, ти вже будеш на пізніх місяцях вагітності, і, я сподіваюся, ти погодишся на якийсь час полишити роботу. Тобі не можна буде підіймати нічого важкого і хвилюватися через усі ці лікарняні справи, коли всередині тебе ростиме дитина. Як ти ставишся до того, щоб піти у відпустку для вагітних, щойно я повернуся? Ми змогли б розслабитися й підготувати все як належить.

Ще одне, про що ніхто з нас досі не згадував, — це гроші. Ми не думали про них, коли нагодилася ця робота — нас обох захопила лише можливість такої місії. Але, з іншого боку, мені заплатять чималу суму — більше, ніж кожен із нас отримував будь-коли. Раніше, розрахувавшись зі своїми витратами на проживання, ми надлишок своїх коштів віддавали на Божі справи. Ми профінансували чимало добрих справ. Але наша дитина — це теж добра справа, і я певен, що Господь зрозуміє, якщо ми відкладемо інші проекти на потім. Ось що я пропоную: використаймо гроші, які принесе моя місія, щоб переїхати до нового будинку. Зважаючи на те, що ти мені розповідаєш, лишатися в місті стає дуже неприємно, навіть небезпечно. Тож переберімося до замістя, в сільську місцевість. Там розвиватися нашій дитині буде краще. А щодо церкви: коли я повернуся, вони вже перебудуться без мене півроку, і я певен, що Джефф залюбки погодиться пасторувати й далі, а якщо ні, знайдеться хтось інший, хто пристане на це. Церкви не повинні надто сильно залежати від душпастиря.

Я пишу, і все мені стає зрозумілим. Спершу я гадав, що тобі варто йти у відпустку, але тепер, що більше над цим думаю, то більше переконуюсь: краще тобі звільнитися взагалі. Мабуть, давно вже слід було це зробити. За всі ці роки керівництво завдало тобі стільки страждань, і нічого не змінюються на краще. Ти можеш боротися з ними до останнього подиху, а вони все одно правитимуть своєї. Ну що ж, нехай. А ми присвятимо себе батьківству й розпочнемо новий етап нашого життя.

Кохаю всім серцем

Пітер

— Привіт! — сказала Манілі. — Що з вашим вухом?

— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Рана вже затягнулася. Жінка підсіла до Пітера, коли той сидів у їдальні, сьорбав чай і намагався переконати себе замовити щось поїсти. Вітаючись, він усміхнувся, хоча знав, що стражденний вираз нікуди не подінеться з його обличчя. Манілі, на відміну від нього, мала бадьорий і розслаблений вигляд. Вона зробила зачіску, яка їй дуже личила. Можливо, навіть пофарбувалася, тому що раніше, наскільки Пітер пригадував, вона мала мишасте волосся, а тепер воно стало медового кольору. Але ж, з іншого боку, у світлі, яким було залито їдальню, усе мало якийсь медовий відтінок. Пітерів чай відсвічував яскраво-помаранчевим, наче добре зварене пиво.

— Я трохи вас уникала, — промовила Манілі. — Вибачте.

— Я гадав, що ви зайняті, — тактовно відказав Пітер.

Невже вона вибрала саме цей день, щоб прийняти Ісуса у своє серце? Пітер сьогодні не був до цього готовим.

Манілі сьорбнула крізь соломинку полуничного коктейлю зі соєвого молока, а потім загрузла у великій порції картопляного пюре з несправжньою сосискою.

— Вам личить ця зачіска, — сказав Пітер.

— Дякую, — відповіла жінка. — А ви чому не їсте?

— Я... мені наразі не хочеться.

Манілі кивнула з розумінням, наче поруч із нею сидів чоловік, що страждав від похмілля. Кілька чималих шматків сосиски зникли в її роті, і вона запила їх ще одним сьорбком сої.

— Я розмірковувала про нашу розмову після Северинового похорону.

«Ось і воно, — подумав Пітер. — Господи, будь ласка, даруй мені Свою милість!»

— Що ж, я завжди тут, до ваших послуг.

Манілі підсміхнулася.

— Тільки не тоді, коли в Місті Потвор підсмажуєте собі вуха.

— Із вухами не сталося нічого страшного, — сказав Пітер. — Мені просто треба бути трохи обережнішим.

Знову серйозна, Манілі подивилася йому просто в вічі:

— Слухайте-но, вибачте мені за те, що я тоді сказала.

— Вибачити?

— Мені здається, я дарма вас збаламутила.

— Збаламутила?

— Ми зі Северином були трохи близькі. Не в романтичному плані, але ми... ми вирішили разом багато проблем, на всіляких проектах. І коли він помер, для мене це був сильний удар. Я дуже розхвилювалася. Ваша промова на похороні була чудова, і ви майже переконали мене в... ну знаєте... в усьому цьому про Бога та Ісуса. Але це не моє. Я обміркувала все ще раз. Це просто не моє. Вибачте.

— Немає потреби вибачатися. Це наче просити вибачення в сили тяжіння чи у світла. Бог просто тут, визнаємо ми його чи ні.

Манілі похитала головою і вкинула до рота ще кілька шматків сосиски.

— Я вже було подумала на секунду, що ви порівнюєте себе із силою тяжіння чи світлом.

Пітер поморщився.

— Інколи я висловлююся не дуже ясно. Я просто... У мене зараз... — усвідомлення, що Беа гнівається на нього, неначе якась інфекція, нуртувало в його організмі. Пітерові здавалося, що від цього почуття він знепритомніє. — У мене бувають труднощі, як і в усіх.

— Сподіваюся, все владнається, — сказала Манілі. — Ви добрий чоловік.

— Зараз я не почуваюся надто добре.

Жінка благословила Пітера сестринською усмішкою.

— Егей, вам скоро поліпшає! Це все через сприйняття. А може, навіть радше через хімічні процеси. Настрій хороший, настрій поганий — це кругообіг. Одного ранку ви прокинетеся й поглянете на все зовсім по-інакшому. Повірте мені.

— Дякую за підтримку, — відказав Пітер. — Але коли мусиш вирішувати проблему, яку треба вирішити, не годиться... ти не можеш бути пасивним. У нас є обов’язки. І ми повинні намагатися все якось виправити.

Манілі досьорбала свою сою і відставила чашку.

— У вас удома щось трапилося, так?

— Удома? — Пітер проковтнув клубок, що підступив йому до горла.

— Коли я хвилююся через те, на що не можу ніяк вплинути, — сказала Манілі, — я часто згадую один давній вірш. Йому вже чи не тисяча років. Там зазначено таке: «Дай мені спокій прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити одне від іншого».

— Це написав чоловік на ім’я Рейнгольд Нібур[54], — промовив Пітер. — Тільки в нього починалося з «Господи, дай....»

— Що ж, може бути, але допомагає і так. — Погляд жінки був спокійний і немовби наскрізь пронизував Пітера з його прискіпливістю. — Не переймайтеся надто тим, що відбувається вдома, Пітере. Ваш дім тепер тут.

— Я незабаром повертаюся назад, — заперечив він.

Манілі стенула плечима.

— Ну, як скажете.

Наступні кілька годин Пітер провів надворі, блукаючи довкола бази. Він уже навіть думав, чи не піти пішки до поселення оазян. Скільки, цікаво, часу це забере йому? Не один тиждень, мабуть. То була божевільна ідея, просто божевільна. Він мусить бути тут, щоб прочитати наступного листа від Беа. Зараз вона спить. Вона спатиме ще багато годин. Вони мали б спати разом. Їм не можна бути порізно. Просто лежати, притулившись одне до одного, — це означало для стосунків значно більше за будь-які слова. Тепле ліжко, кубельце тілесної близькості. Слова можна неправильно зрозуміти, тоді як любовне товариство породжує довіру.

Пітер повернувся до свого номера. Там він працював над власними переказами Біблії й нудив світом. Йому дошкуляли то голод, що наринав хвилями, то напади млості. Минуло ще кілька годин. Зрештою, після того як Пітер щонайменше разів сто перевіряв «постріл», сто перший раз визволив його від страждань:

Дорогий Пітере!

Ніколи писати багато, бо поспішаю на похорон, але я досі до нестями люта на тебе. Спеціально перевіряю написання, щоб ти не звинуватив мене в пияцтві. Власне, я ще цілком не отямилася від твоєї пропозиції стати — на, маєш! — безробітною сільською домогосподаркою!

Вибач, я знаю, що сарказм тут мало допоможе.

Я напишу, коли повернуся з похорону. Хоча, може, й доведеться спершу побути з Шейлою. У неї зараз справжнє пекло.

Люблю тебе, навіть такого безумця.

Беа

Пітер миттю відписав:

Дорога Беа!

Я піднісся всією душею, почувши (тобто прочитавши), що ти таки любиш мене. Цілісінький день я нічого не міг робити — так сумував через наш нелад. Ти для мене значно важливіша за цю місію.

Хоч ти прямо й не написала цього, із твого листа очевидно, що Біллі Фрейм наклав на себе руки попри те, що ми всі так турбувалися за нього, і попри твої нещодавні спроби підтримати його. Я досі бачу його маленьким хлопчиком, що сяє від гордощів перед картиною, яку він та інші діти зробили для нас. Нещасна Шейла, який жах! Я можу лише уявити, як тобі тяжко через це все. Те, що ти вжила слово «пекло», щоб позначити не вічну розлуку з Богом, а щось інше, вже багато про що говорить.

Мені прикро, що моя пропозиція переїхати за місто здалася тобі задумкою перетворити тебе на безробітну сільську домогосподарку. Я впевнений, що там буде робота, може, навіть робота медсестрою, і (може) не така жахлива, як у тебе зараз. Я теж не збираюся цілими днями рубати дрова чи вирощувати овочі (хоча тут я полюбив роботу в полі й отримую від неї задоволення). Там цілком може бути церква, що потребує пастора. Але, хай які б там можливості для працевлаштування були (чи не були), нам варто лишити це у волі Божій.

Мені страшенно шкода, що я так нерозважливо написав тобі про Ґрейнджер і Манілі. Так, вони жінки, але моя роль у їхньому житті винятково пастирська — точніше, була б такою, якби вони готові були впустити у свою душу Божу ласку, а вони обоє, схоже, не готові. Манілі щойно цілком недвозначно повідомила мені, що її це не цікавить.

Слова — це моя професія, але я не завжди застосовую їх мудро, і не завжди слова — це найкращий спосіб донести свою думку. Шкода, що я не маю змоги просто обійняти тебе і заспокоїти. Я підводив тебе й раніше, і значно гірше, ніж цього разу, але ми пройшли через це разом, тому що кохаємо одне одного. Кохання ґрунтується на спілкуванні, але також на чомусь такому, що майже неможливо описати, — на відчутті правильності, коли ми разом, відчутті, яке ми усвідомлюємо тільки тоді, коли перебуваємо з іншими людьми, неправильними для нас. Я так скучаю за тобою, кохана!

Надсилаю тобі всю мою любов.

Пітер

— Те, що ти хочеш, буде непросто влаштувати, — невдовзі по тому сказала Пітеру Ґрейнджер.

— Але можливо?

Наївність запитання роздратувала жінку.

— Можливо все, якщо докласти достатньо зусиль і ресурсів.

— Мені б не хотілося, щоб АМІК пішов по світу через мене, — мовив Пітер, — але для мене це дуже важливо.

— Чому б просто не повертатися на базу частіше? Тобі піде на користь.

— Це не вихід. Оазяни живуть у своєму ритмі, і я повинен бути серед них, брати участь в їхніх буденних справах. Я не можу заїжджати до них і втікати весь час. Але якби в мене був там «постріл»...

— ...то ми б тебе на базі вже й не побачили.

— Будь ласка. Моїй дружині потрібна підтримка. Я скучаю за нею. І, можливо, те, що вам доведеться поставити там, аби «постріл» працював, знадобиться в подальшому для чогось іншого. Воно вже просто буде там на місці.

Ґрейнджер примружила очі. Пітер запізніло усвідомив, що не запитав, як у неї справи, не пожартував про щось, перш ніж вивалити на неї своє прохання.

— Я подивлюся, що можна зробити, — сказала жінка.

Дорогий Пітере , — прочитав він, коли знову сів за «постріл». — Краще б ти запропонував повернутися додому замість того, щоб нагадувати мені, скільки грошей ми отримаємо, якщо ти залишишся. Так, я знаю, як неймовірно багато зусиль і коштів АМІК витратив, щоб найняти тебе. Якби ти запропонував покинути Оазу негайно, я, напевно, вмовляла б тебе цього не робити. Але мені було би приємно знати, що тобі не байдуже і ти розглядаєш таку можливість, утім ти чітко дав зрозуміти, що про це не думаєш. Очевидно на всі сто, що ти твердо вирішив добути там до кінця. Я розумію, така нагода випадає раз у житті.

Твоє настирливе спонукання перебратися за місто збурило мої почуття, тому що цілком природно для будь-кого в моєму становищі прагнути чимдуж утекти від усіх невдач і почати заново в ідилічних умовах. Але потім втрутився здоровий глузд, і я знову розсердилася на тебе. Ти хоч уявляєш, як зараз виглядає замістя? Ти газети взагалі читаєш коли-небудь? (Риторичне запитання — я знаю, що ця прикра звичка є тільки в мене.) Замістя — це пустище закинутих заводів, збанкрутованих ферм, пристанище для безробітного бозна-відколи люду, потворних супермаркетів і комісійних крамниць. (Слухай, цікаво, може, в тих супермаркетах ще лишився запас якихось шоколадних ласощів. Оце була б заохота...) АМІК заплатить тобі чималу суму грошей, але ж не мільярди, а нам, щоб улаштуватися на новому місці, потрібні саме мільярди. У сільській місцевості ще лишилися мальовничі безпечні куточки для середнього класу, де, я впевнена, нашій дитині буде значно краще зростати, ніж тут, у місті, але ціни там просто захмарні. А якщо наше дитя опиниться в якійсь Богом забутій глушині, де половина населення алкоголіки або наркомани, а в школах — лише невдахи й малолітні злочинці, то хіба ж так буде краще? Ти кажеш: лишімо все в Божій волі, але хто буде насамперед вирішувати, чи переїжджати? Ти.

У будь-якому разі, хай як би мене не засмучувало те, що відбувається в лікарні, у мене досі залишаються там зобов’язання, і мені здається, я досі можу там чимось допомогти. До того ж я боюся, що коли покину цю роботу, то не зможу знайти ніякої іншої, адже економіка падає, а рівень безробіття летить угору.

До речі, про лікарню. За кілька днів мені вже повертатися до роботи, і — на, маєш! — мені приходить лист від Ґудмена[55]. Я вже вкотре мушу повторити, що ще ніхто ніколи за весь час існування людства не мав такого невідповідного його натурі прізвища і що це просто злочин, коли така людина розпоряджається бюджетом лікарні. Хай там як, а цей лист — фактично погроза. Він згадує про найяскравіші випадки, коли я виступала на захист прав пацієнтів, і натякає, що «за теперішніх обставин» наша лікарня не може собі дозволити витрачати «непропорційну кількість» коштів і зусиль персоналу на «клієнтів, результати нашого догляду за якими мають найменшу ймовірність виявитися успішними». Інакше кажучи: нам не варто марнувати свій час на всіх психічно хворих, бунтівливих, надто старих, надто понищених раком та інших недужих у тяжкому стані, які навряд чи коли потиснуть лікареві руку й скажуть: «Те, се, дякую вам, лікарю, за все». Натомість Ґудмен хоче більше «заячих губ», більше здоровил із переломами, дітей з опіками другого ступеня, молодявих жінок, яким потрібно вирізати пухлини, тощо. І він хоче, щоб я пообіцяла не заважати. Натякає, що, якщо я не поводитимуся як слід, він може «переглянути рішення» про дозвіл мені взагалі повернутися на роботу!

Пітере, я рада, що звеселила твою душу, написавши, що кохаю тебе, але ти поводишся як маленький хлопчик, якому здається, ніби всьому світові кінець, коли мама сердиться на нього, та тільки-но вона сказала, що любить його, як усе вже знову гаразд. Звісно, я люблю тебе: ми вибудували наші стосунки з років відданості й близькості, і це невіддільна частка наших розумів і сердець. Дрібка негараздів не може стерти наше кохання. Але це також не означає, що наше кохання може виправити ці негаразди. Виходить так, що в моєму житті просто зараз відбуваються жахливі, гнітючі події, яким я мушу давати раду сама почасти тому, що тебе немає поруч, а частково й тому, що ти не можеш чи не хочеш мене морально підтримати. Я читала те, що ти написав про наркозалежність, пошкодження мозку тощо, і, можливо, ти й маєш рацію — в такому разі це матиме наслідки для наших стосунків, наслідки, які мене зовсім не тішать, — а може, це просто зручне виправдання для тебе, еге ж? Ти б і хотів виявити зацікавлення в тому, що коїться в моєму житті — чи, як на те вже пішло, то й у всьому світі — але не можеш, бо твій мозок пошкоджено. Тому все гаразд.

Мені шкода, що слова мої такі гіркі. Просто я дуже, дуже сильно пригнічена. Нумо обоє винуватити свій організм: ти — пошкоджений мозок, а я — надлишок гормонів! Відтоді як завагітніла, я почуваюся значно вразливішою. Хоча, звісно, довкола вистачає жахливих подій, ніяк не пов’язаних із моїми гормонами.

Ось так я й підійшла до похорону, з якого щойно повернулася. Твій «очевидний» висновок, що Біллі наклав на себе руки, виявився неправильним, хоча зрозуміло, чому ти так вирішив. Я подумала те саме, коли мені зателефонувала Шейла. Але насправді все гірше. Самогубство вчинила Рейчел. Дитина, з якою, здавалося, все гаразд. Не було жодних прикмет, що вказували б на таке, або, якщо й були, то Шейла їх прогледіла. Може, вона була надто стурбована депресією Біллі, щоб щось помітити. Звісно, тепер вона страждає і картає себе, намагаючись пригадати кожну дрібницю, яку сказала чи зробила Рейчел. Але, наскільки я можу сказати, її донька поводилася цілком нормально як на дівчину-підлітка: ходила до школи, сварилася з братом, слухала низькосортну поп-музику, переймалася зачіскою, сідала на дієту і відразу ж кидала її, сьогодні заявляла, що вона вегетаріанка, а завтра жадібно поїдала смажене курча. Звісно, тепер Шейла вважає це все ознаками психічного розладу, але, зважаючи на те, якими складними на вдачу можуть бути дванадцятирічні дівчата, я гадаю, що вона занадто сувора до себе. Що насправді було в Рейчел у голові, нам уже ніколи не дізнатися. Відомо тільки те, що одного ранку вона пішла на автомобільне звалище неподалік їхнього дому, пролізла крізь діру в дротяному паркані (місце було зовсім закинуте) і заховалася в купі автомобільних шин. Дівчина проковтнула цілу пригорщу пігулок — материного снодійного, знеболювального — звичайних ліків, що є в кожній домівці. Рейчел ковтнула їх дуже багато, запила ароматизованим молоком, згорнулася серед тих шин і померла. Її знайшли лише четвертого дня. Записки вона не залишила.

Біллі тримається мужньо, як мені здається. Підтримує як може свою матір.

Я могла би ще написати про події в Пакистані, але це величезна тема, та й, однаково, я дуже сумніваюся, що тобі зараз захочеться про це читати.

Джошуа забився під стіл, бо думає, що я хочу його вдарити ногою. Нехай би вже залазив у свій кошик, згортався там клубком і спав. Я хочу сказати, будьмо відверті, котам не так уже й погано живеться. Натомість він постійно десь ховається. І більше не спить зі мною в ліжку. Якщо раніше його присутність хоч трохи мене заспокоювала, то тепер у мене немає й цього.

Мені треба відпочити. Сьогодні був тяжкий день. Я ще напишу завтра. А ти напишеш?

Кохаю

Беа

Пітер проблювався, потім почав молитися. У голові проясніло, шлунок заспокоївся, якось химерно занімівши, гарячка — він тільки зараз зрозумів, що його лихоманило, — минулася. Бог не покинув його. Те, з чим Беа довелося зіткнутися, вони вже не раз долали в минулому. Попри обставини, однаковим було відчуття того, що життя стало нестерпно складним, перетворилося на заплутану сітку невирішуваних проблем, кожна з яких вимагала вирішити всі решта, щоб рухатися далі. Для неспокійних душ природно було сприймати це як об’єктивну реальність, як тяжкий погляд на похмуру дійсність, яка показала себе, щойно спали рожеві окуляри. Але все це було спотвореним уявленням, трагічним нерозумінням. Божевіллям нетлі, що б’ється об лампочку, коли відчинене вікно поряд. Цим вікном є Бог.

Тривога його дружини була щирою, і те, що сталося, було жахливо, але це не відбувалося поза межами Божої всемогутності. Коли вони жили разом, Пітерові й Беа довелося зазнати і утисків поліції, і фінансового краху, і виселення, і цькування з боку батька Беатріс, і протидії місцевих чиновників, що наче змовилися проти них, і підступних судових позовів, і чимраз зухвалішого нищення хуліганами їхнього майна, і погроз від бандитів із ножами, і крадіжки їхньої машини (двічі), і жахливого пограбування, після якого в них не залишилося нічого, крім книжок і розпатраного ліжка. Щоразу вони покладалися на Божу ласку. Щоразу Він розплутував колючий дріт неприємностей твердою невидимою рукою. Поліція несподівано вибачилася, невідомий жертводавець врятував їх від банкрутства, домовласник перемінив гнів на милість, батько Беа помер, адвокат-християнин допоміг їм і розібрався з чиновниками, судові позови, які їм загрожували, розвіялися самі собою, хуліганів Пітер сам зловив за руку, і закінчилося тим, що вони долучилися до його пастви, бандитів ув’язнили за згвалтування, одну вкрадену машину знайшли непошкодженою, замість другої їхній співвірянин купив їм нову, а коли їх обчистили грабіжники, церковна громада проявила таку доброту і щедрість, що їхня віра в людей злетіла до нечуваних висот.

Дорога Беа , — написав Пітер. — Будь ласка, не кажи «Богом забутий». Я розумію, що ти засмучена і маєш на це причини, але треба стримуватися від лихослів’я, шануючи те, що Господь насправді нікого ніколи не забуває. Мені здається, що у своєму горі ти не покладаєшся на нього так довірливо, як мала би. Пригадай усі ті численні випадки, коли ми, здавалося, були в безвиході, але Він вирятовував нас. Звернися і зараз до Нього. Він не залишить тебе у скруті. Адже сказано в Посланні до филип’ян: «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою».

Вибач мені, що не запропонував повернутися додому. Насправді я думав про це, і думка ця мене сильно спокушала, але, замість озвучити її тобі, я вирішив обміркувати все, перш ніж писати. Окрім усього іншого, я не хотів давати хибної надії, адже АМІК міг би мені відмовити. Сюди, як я розумію, прямує зореліт, який (окрім усього іншого) має доставити нового лікаря навзамін тому, який помер.

Я не настільки рішуче, як тобі здається, вирішив залишитися тут. Хоча ця місія — справді надзвичайна можливість, але Боже слово має власну інерцію і власну часову шкалу поширення. Я впевнений, що оазяни досягнуть дивовижних результатів і без мене, послуговуючись тим, що я вже їм дав. Насправді ж мені однаково доведеться їх покинути за кілька місяців, а роботи ще зостанеться чимало. Життя християнина — це подорож, а не завершений проект. Я віддаю цим людям усього себе, але, коли мені потрібно буде піти від них, я піду, і тоді всі мої думки будуть спрямовані на наше з тобою життя на Землі.

Прошу, спробуй відновити свій зв’язок із Божою любов’ю та захистом, якими Він наділяв нас раніше і які чекають на тебе зараз, щоб уберегти від негараздів. Молися Йому. Тобі не доведеться чекати довго, щоб побачити Його втручання. Якщо ж за декілька днів тебе далі бентежитиме смуток, я зроблю все, що зможу, щоб повернутися додому, до тебе, навіть якщо доведеться втратити якусь частку платні. Хай що б сталося, я переконаний, що до мене тут поставляться по правді. Це великодушні люди, і наміри їх щонайкращі. Я підсвідомо відчуваю, що вони добрі.

Що ж до замістя, так, я визнаю свою необізнаність. Але ж ми християни, і — знову ж таки, з Божою поміччю — матимемо силу вплинути на ті етичні норми, що панують там. Я не кажу, що все буде легко, але в нас і в місті були великі труднощі, а зараз у тебе там просто жахливі часи, то ж чи може бути ще гірше? Тут я більшість часу проводжу просто неба, і в цьому є щось заспокійливе. Я так хотів би прогулятися з тобою на свіжому повітрі під яскравим сонечком! Ти уяви лишень, як зрадіє Джошуа!

Коли ти читатимеш цього листа, у тебе буде ранок. Я сподіваюся, сон твій був солодкий і спокійний.

Кохаю

Пітер

Закінчивши писати листа, він був увесь липкий від поту. І голодний як вовк. Пітер помився під душем, одягнув чисті штани й футболку, а потім пішов до їдальні й замовив собі там картопляне пюре й сосиску.

Повернувшись до номера, він знову взявся до роботи над біблійними зшитками. Декілька Обожнювачів Ісуса просили його роз’яснити притчу про Доброго Пастиря, наймита й овець. Пітер делікатно порадив їм облишити цей епізод, тому що в ньому йшлося про овець і вовків, істот, яких оазяни ніколи не бачили, і, до того ж, там було повно шиплячих і свистячих звуків. Але оазяни наполягали, немовби стурбовані тим, що їхні природні обмеження не дадуть змоги зрозуміти щось украй важливе. Отож, Пітер мізкував над притчею. Вівцю можна замінити на білоквіт. Бог буде Добрим Фермером, який дбає, щоб рослини доглядали як слід і збирали урожай вчасно. Наймита можна замінити... а на кого ж замінити наймита? Оазяни не знали грошей і не розуміли різниці між покликанням і роботою за наймом. І що робити із закінченням притчі, в якому Пастир жертвує своє життя за вівцю? Фермер не може пожертвувати життя за свій урожай. Притчу неможливо було перетлумачити. Утім оазяни без неї не лишаться. Пітерові доведеться розповісти їм про овець, вовків, пастирів і наймитів. Безглузде завдання, але воно могло виявитися того вартим, якщо завдяки цьому віряни зрозуміють поняття Божого ягняти.

Пітер спробував намалювати вівцю на аркуші паперу. Він не вмів добре малювати. Тілом тварина, яку він нашкрябав, ще була трохи схожа на вівцю, утім голову мала якусь котячу. Пітер силкувався пригадати, як виглядає вівця живцем або бодай на світлині. Та, окрім невиразного образу, круглого і вкритого вовною, він не міг видобути з пам’яті жодних подробиць про вуха, морду, очі тощо. Чи видно у вівці нижню щелепу? Може, пошукати в аміківській бібліотеці, раптом щось та й трапиться? Щоправда, у багатьох книжках було повиривано сторінки, але Пітер гадав, що малюнки з вівцею мали б залишити.

Мимоволі, за звичкою, він перевірив, чи на «постріл» не прийшло нових повідомлень. Миттю завантажився лист від Беа. Дружина таки не лягла спати.

Будь ласка, Пітере, БУДЬ ЛАСКА, ПРИПИНИ ТОРОЧИТИ ПРО ЩАСЛИВЕ ЖИТТЯ ЗА МІСТОМ! Мені від цього тільки гірше. Ти просто, схоже, не усвідомлюєш, як швидко і як жахливо все змінилося. І як БАГАТО всього змінилося. Ринок житла ОБВАЛИВСЯ. Йому КАПУТ, як і майже вьсому[56] іншому в цій країні. Ну хіба важко це допетрати? Хіба це не очевидно з усього того, що я тобі писала? Ти справді гадаєш, що якась приємна молодоа пара прйиде дивитися на наш буюинок із чековою книжкою в руках? Усі ці приємні молоді пари по всій Великобританії заціпеніли від ЖАХУ. Усі забилися по совїх кутках і сидять тихенько, без надії сподіавючись, що все налагодиться. Я сама сиджу тмхенько і сподіваюся, що нарешті приїде якась здоровенна вантажівка і забере смердючі купи сміття перед нашим будинком.

Що ж до слів «Богом забутий», я певна, що Бог мені пробачить. Питання в тому, чи пробачиш ти.

Такого шаленого удару Пітер не очікував. Наступні кілька хвилин у його голові вирували образа, обурення, сором і страх. Вона помилилася, вона не так його зрозуміла, вона помилилася, вона не так його зрозуміла, вона у скруті, він не може допомогти, вона у скруті, він не може допомогти, вона глуха до його запевнень у любові та підтримці, вона пише тоном, якого він ніколи не чув від неї. Це так вагітність вплинула на неї? Чи вона вже довгі роки плекала це почуття образи й зневіри? У голові зринали уривки речень, обриси доводів на свій захист і начерки аналізу її слів. Пітер міркував, як показати дружині, що поводячись так, вона не допомагає нікому, як натякнути про вплив гормонів і вагітності на її психіку, не розізливши Беа ще більше.

Однак що довше він розмірковував, то меншим ставало бажання сперечатися, і зрештою лишилася тільки любов. Зараз не мало значення, що Беа неправильно його зрозуміла. Вона була приголомшеною, вона страждала, вона потребувала допомоги. Не важливо, хто має рацію, а хто ні. Важливо додати їй сил. Пітер мусить забути про свій сум через те, що кохана так віддалилася від нього. Значно гірше те, що вона, схоже, віддалилася від Бога. Потік страждань, які їй довелося терпіти в незвичній самотності, послабив її віру. Розум і серце Беа зачинилися, наче міцно стулений кулачок дитини, якій боляче. Красномовні доводи були даремними, а за цих обставин ще й жорстокими. Але хіба Пітер уже не пам’ятає, як, бувши на самому дні, він видобувся з прірви завдяки одному-єдиному віршу з Біблії. Бог не витрачає слів намарне.

Беа, я кохаю тебе. Благаю, молися. Страшні речі відбуваються довкола тебе, я знаю. Але молися, благаю тебе, і Бог допоможе. Дев’яносто перший псалом: «Той скаже до Господа: Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на нього!»

Ну ось, листа надіслано. Пітер склав руки і помолився, щоб помолилася Беа. Якщо вона це зробить, усе буде гаразд.