Книга дивних нових речей

21 «Бога немає», — писала вона

— Cш — сказав він.

— — виправила вона його.

— Cш, — знову сказав він.

— , — знову виправила вона.

— промовив він.

Довкола Пітера зчинився шум, наче зграйка птахів замахала крилами. Але це були не птахи. Це так плескали йому десятки рук у рукавичках. Оазяни — вже не оазяни для Пітера, а — показували цим, що він досягнув чималих успіхів у вивченні їхньої мови.

День був пречудовий, просто пречудовий. Повітря було не таким вогким, як завжди, а може, Пітер нарешті призвичаївся до вологи. Його тіло здавалося вільним і невагомим, майже єдиним цілим із довкіллям, а Пітерова шкіра наче злилася з небом, що оточувало його. (Дивно, що Пітера завжди спонукали гадати, начебто небо починається десь високо над ним, тоді як мовою слово для неба — — означало, що воно починається просто від землі.)

Пітер сидів разом із біля церкви, що вже стало їхньою звичкою, коли вони збиралися з якихось приводів, що безпосередньо не стосувалися віри. Церква була для співу, для проповідей (хоча Пітер і не вважав свої бесіди з Біблію проповідями) і для споглядання картин, які його друзі присвятили славі Божій. Надворі ж вони могли бесідувати про все решта. Надворі вони могли навчати Пітера.

Сьогодні їх було тридцять. Не тому, що Обожнювачів Ісуса так поменшало, а тому, що тільки деякі з них відчували в собі впевненість давати вказівки своєму пасторові. Декого з його улюбленців тут не було, зате Пітер вибудовував близькі стосунки з іншими , які досі були загадкою для нього. Взяти, наприклад, Обожнювача Ісуса Номер Шістдесят Три. Здебільшого неймовірно сором’язливий і незграбний, він виявив неабиякий хист до вирішення лінгвістичних задач. Номер Шістдесят Три міг тривалий час мовчати, а коли всі решта застрягали на якомусь слові, зненацька видати саме те, що вони й шукали. Натомість Обожнювач Ісуса Номер Один — перший навернений до Христа, а отже, й особа, що мала певне становище серед вірян, — відхилив Пітерову пропозицію взяти участь у його навчанні. Відхилив? Правильніше сказати «навіть чути про це не схотів». Номер Один опирався всім діям пастора, що могли послабити дивність Книги дивних нових речей.

— Забудь про Книгу на мить... — сказав було Пітер, але Номера Один ці слова так вразили, що він уперше за весь час перервав чоловіка.

— Не можна забувати про Книгу. Ніколи, ніколи. Книга дає опору, надію і порятунок.

Це були Пітерові слова, він сам їх підбирав, щоб було легко їх вимовляти. Але що частіше він чув від цих людей слова на кшталт «порятунок», то більше замислювався над тим, що вони насправді означають для .

— Я не мав на увазі... я не хотів сказати... — заплутався Пітер, а тоді промовив: — Я просто хочу краще пізнати вас.

— Ти знає доить, — відказав Номер Один. — Ми — ті, хто потребує білье знання, білье Іуових лів. Іуові лова — благо. Наі лова — не благо.

І годі було переконати його в чомусь інакшому.

Отож, ось так вони й зібралися, громада у громаді, задля діяльності дещо суперечливого характеру, від чого важливість їхнього зібрання, безперечно, здавалася тільки більшою. Вони розмістилися на клаптику землі, який огортала тінь, коли вони тільки-но сідали, але зараз затінку вже не було. Як довго вони тут сиділи? Пітер не знав. Достатньо довго для того, щоб сонце посунулося небом на чималу відстань. Сонце, як дізнався Пітер, називалося . У Пітеровому номері на аміківській базі, в одній із шухляд, лежала роздруківка, приготована якимось добромисним дослідником, який намалював графік сходу й заходу сонця в сімдесятидвогодинному денному циклі. Небо обмежувалося координатною сіткою з АМІК у її центрі; години дня було позначено незрозумілими довгими числами, а в сонця не було назви. Як символічно.

А тепер ось Пітер сидів разом зі своїми побратимами під цим самим сонцем, а день був щонайлагідніший і щонайпрекрасніший. Пітер уявив собі, як це виглядає згори — не з великої висоти, а ніби з вежі, з якої рятувальники спостерігають на пляжі. Засмаглий, довготелесий і худорлявий блондин у білому одязі сидить навпочіпки на коричневій землі, оточений невеличкими постатями в балахонах усіх кольорів веселки. Постаті злегка нахилилися вперед, уважно слухаючи, час від часу передаючи фляжку з водою. Найпростіше причастя.

Пітер не почувався так відтоді, як його, шестилітнього, батьки взяли зі собою в дюни Сноудонії. Те літо було найщасливішим часом у його житті, і він насолоджувався не тільки теплою погодою, а й примиренням своїх батьків, усіма тими обіймами, голубленням і ніжними словами. Навіть сама назва «Сноудонія» здавалася казковою, наче це був не національний парк в Уельсі, а якесь зачароване королівство. Пітер годинами сидів у дюнах, вбираючи в себе тепло і духовне єднання батьків, дослухаючись до їхнього лагідного беззмістовного щебету і до плескоту хвиль, поглядаючи на море з-під свого великого солом’яного бриля. Нещастя — це випробування, яке треба пройти, і Пітер його пройшов, тож відтепер усе буде гаразд. Так він гадав, доки батьки його не розлучилися.

Вимовляти оазянські слова було справжньою мукою, зате вони легко запам’ятовувалися.

Пітер здогадувався, що в їхній мові було лише кілька тисяч слів — значно менше, ніж чверть мільйона у власній. Граматика була логічна і зрозуміла. Жодних винятків, жодних пасток. Не було ні відмінків, ні множини чи однини, ні родів, лише три часи: минулий, теперішній і майбутній. Хоча називати їх часами було перебільшенням — сприймали речі інакше. Вони позначали предмет залежно від того, чи він зник, чи він є тут або ж чи він має з’явитися.

— Чому ви покинули перше поселення? — одного разу запитав Пітер. — Те місце, де ви жили, коли з’явився АМІК. Ви покинули його. Щось пішло не так між вами й аміківцями?

— Зараз ми тут, — відповіли оазяни. — Тут добре.

— А там було погано?

— Не було погано. Зараз ми тут.

— Мабуть, дуже важко будувати все заново, з нічого.

— Будувати не проблема. Трохи щоденної праці. Трохи роботи один день, трохи роботи наступний день, день за днем, і роботу зроблено.

Пітер спробував було підійти з іншого боку:

— А якби АМІК ніколи не з’явився, ви б і далі жили в першому поселенні?

— Тут добре.

Чи уникали відповіді? Пітер сумнівався. У їхній мові, схоже, не було умовного способу. Не було жодних «якби».

«Багато кімнат у домі Мого Батька», — ішлося в одному з перероблених ним уривків Біблії. Пітер ретельно повибирав із тексту складні для вимови слова, такі як «осель» і «місце», а що ж до продовження «а коли б то не так, то сказав би Я вам», то він пропустив це, перейшовши відразу до «йду приготувати кімнату для вас». Як виявилося, це було навіть мудрішим рішенням, ніж Пітер гадав свого часу, адже не зрозуміли б, що хотів сказати Ісус цим своїм запевненням «коли б то не так». Одна з найвідвертіших і найпрямолінійніших реплік у всій Біблії виявилася для оазян незбагненним безглуздям.

І все-таки, попри труднощі з англійською, було вирішено, що Пітер і надалі говоритиме про Бога та Ісуса власною мовою. Його паства відмовлялася сприймати слово Боже інакше. Книгу дивних нових речей неможливо було перекласти, вони це знали. У чужоземних фразах таїлася незвідана сила.

Але, окрім Бога та Ісуса, ще було багато всього, і Пітер хотів розділити з цими людьми їхнє повсякденне життя. Лише за кілька днів після того, як він почав учити їхню мову, Пітер почув, як розмовляли два Обожнювачі Ісуса, і страшенно зрадів, коли йому вдалося з-поміж нерозбірливого шемрання вихопити щось про дитину, яка відмовляється снідати, або, може, не відмовляється, а просто робить щось пов’язане зі сніданком, що не подобається дорослим. Це була незначна дрібниця, і те, що Пітер її зрозумів, ні на що не вплинуло, але для нього самого все змінилося. Від тієї миті свого невеличкого розуміння він уже не почувався таким прибульцем, як раніше.

«Сніданок» був « », дослівно «перша їжа після сну». Дуже багато оазянських слів складалися з кількох інших. Або, можливо, це були словосполучення, важко сказати, не розрізняли слова і словосполучення. Чи було складно їх зрозуміти через це? І так, і ні. Пітерові здавалося, що в них були слова для всього, але для кожного предмета чи явища тільки одне. Поетам було б тут нелегко. До того ж, одне й те саме слово могло означати і діяльність, і саме поняття, і місце, як, наприклад, : так називали і поля, на яких вирощували білоквіт, і білоквіт загалом, і сам процес збирання його врожаю. Займенників не було. Доводилося просто повторювати іменник. Повторювати доводилося багато чого.

— ? — одного дня запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер Двадцять Вісім, гордий з того, що зміг сказати по-оазянськи: «Твоя дитина?»

Невеличка особа, очевидно іще не доросла, тинялася без діла біля церкви, чекаючи, доки Номер Двадцять Вісім закінчить молитися й піде додому.

— , — підтвердила оазянка.

Спостерігаючи за дитиною, Пітер зажурився, що серед його пастви немає малечі. Обожнювачі Ісуса всі були дорослими.

— Чому ти не береш його зі собою? — запитав Пітер. — Йому тут будуть раді.

Десять, двадцять, тридцять секунд минуло, доки вони стояли й дивилися на дитину, яка й собі розглядала їх. Подмух вітерцю скинув каптурик із голови хлопчика, і той підійняв догори крихітні рученята, щоб поправити його.

— Він не має любові до Іуа, — мовила Номер Двадцять Вісім.

— Це не обов’язково, — відповів Пітер. — Він може просто сидіти з тобою, слухати, як ми співаємо. Або спати.

Минуло ще трохи часу. Хлоп’я дивилося на свої черевички, переступаючи з ноги на ногу.

— Він не має любові до Ісуса, — повторила Номер Двадцять Вісім.

— Можливо, матиме у майбутньому.

— Можливо, — сказала оазянка. — Я подіваюя.

І вона вийшла з церкви у мерехтливу спеку. Не промовивши ні слова, мати і син пішли разом. Вони не трималися за руки, але, зрештою, взагалі рідко торкалися одне одного.

Наскільки оазянку засмучувала відсутність у її сина бажання долучитися до християнської спільноти? Як син ставився до віри своєї матері — зневажливо чи терпимо? Пітер не знав. А спитавши Обожнювачку Номер Двадцять Вісім, навряд чи що-небудь прояснив би. Ще від початку він помітив, що не схильні заглиблюватися в роздуми над самими собою, і це значною мірою вплинуло на їхню мову: в них не було слів на позначення почуттів, опису яких земляни приділяли безліч сил. Такі речі, як дружні посиденьки двох давніх подруг, на яких вони розмірковують, чи було то «справжнє кохання», чи, може, тільки пристрасть, закоханість, захоплення, звичка, розлад організму тощо, тут не були можливими. Пітер навіть не був певен, чи в їхній мові був термін для позначення гніву: «» могло означати просто розчарування або ж безпристрасне визнання того, що справи пішли не так, як планувалося. Що ж до «», слова, яким тут позначали віру... значення його аж ніяк не було точним. Віра, надія, мета, намір, прагнення, план, бажання, майбутнє, дорога попереду... схоже, не бачили різниці між цими речами.

Вивчаючи мову своїх нових друзів, Пітер дедалі краще розумів, як влаштовані їхні душі, майже цілком жили теперішнім, зосереджуючись на завданнях, які мали перед своїми очима. Іншого слова для «вчора», окрім як «вора», у них не було. Це не свідчило про те, що мали погану пам’ять; вони просто використовували її інакше. Якщо тарілка падала й розбивалася, наступного дня вони пам’ятали, що тарілку розбито, але замість прокручувати в голові те, як вона розбивалася, вони думатимуть про те, що треба виготовити нову. Пригадати якусь минулу подію і час, коли вона сталася, їм забирало багато зусиль, і робили вони це лише з поваги до Пітера, хоча, певно, не вбачали в цьому сенсу. Чому має бути важливо, скільки саме днів, тижнів, місяців чи років тому помер хтось із рідні? Людина або жила серед них, або була вже в землі.

— Ти сумуєш за братом? — запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер П’ять.

— Брат тут.

— Я маю на увазі того, що помер. Того, котрий... у землі.

Оазянка мовчки й непорушно дивилася на Пітера. Якби він міг розпізнати очі на її обличчі, то побачив би в них, напевно, нерозуміння.

— Тобі не болить, що він у землі?

— Йому не болить у землі, — відказала Номер П’ять. — Доки він не пішов у землю, йому боліло. Дуже, дуже сильно боліло.

— А тобі? Тобі болить? Я кажу не про тіло, але про душу. Тобі не боляче, коли думаєш про те, що він мертвий?

Оазянка ледь-ледь здригнулася.

— Боляе, — подумавши з півхвилини, погодилася вона. — Боляе.

Видобувши з неї це визнання, Пітер відчув немовби провину впереміш із радістю перемоги. Він знав, що зазнають глибоких почуттів, зокрема і горя; Пітер відчував це. Вони не були винятково практичними істотами. Вони не могли бути такими, інакше б не мали такої сильної потреби у Христі.

— Тобі коли-небудь хотілося померти, Номере П’ять?

Пітер уже знав її справжнє ім’я і навіть міг сяк-так вимовити його, але Номер П’ять дала зрозуміти, що воліє, аби до неї зверталися на її християнське ймення.

— Мені хотілося, — додав Пітер, сподіваючись відвертістю поглибити їхні стосунки. — Коли у мене в житті були тяжкі часи. Інколи біль такий нестерпний, що нам здається, краще взагалі не жити.

Номер П’ять довго мовчала.

— Крае жити, — нарешті промовила вона, пильно дивлячись на свою руку в рукавичці, наче в ній було заховану якусь велику таємницю. — Бути мертвим — не добре. Бути живим — добре.

Хоча Пітер і опановував потроху оазянську мову, однак до розуміння податків цивілізації він не наблизився ні на крок. ніколи не згадували про минуле свого народу і, здається, навіть не уявляли стародавньої історії: ні власної, ні чиєїсь. Наприклад, вони або не могли збагнути, або ж вважали незначним те, що Ісус ходив по землі кілька тисяч років тому: їм було однаково, наче це все сталося минулого тижня.

У цьому аспекті вони, без сумніву, були зразковими християнами.

— Розкажіть мені про Курцберга, — просив їх Пітер.

— Курберг піов.

— Дехто з аміківців каже жахливі речі. Я думаю, вони жартують, але я не впевнений. Вони кажуть, буцімто ви вбили його.

— Убили?

— Зробили його мертвим. Як римляни зробили мертвим Ісуса.

— Іу не мертвий. Іу живий.

— Ну так, але його було вбито. Римляни били його і прицвяхували на хресті, де він помер.

— Бог є диво. Іу білье не мертвий.

— Авжеж, — погоджувався Пітер. — Бог є диво. Ісус більше не мертвий. Але що ж сталося з Курцберґом? Він також живий?

— Курберг живий. — Делікатна рука в рукавичці обвела порожню місцевість довкола. — Ходить. Ходить, ходить, ходить.

Інший голос сказав:

— Він покинув на у потребі.

Ще інший голос додав:

— Не покидай на.

— Колись мені врешті доведеться повернутися додому, — мовив Пітер; — Ви маєте це розуміти.

— Дім тут.

— На мене чекає моя дружина, — сказав він.

— Твоя дружина Беа.

— Так, — підтвердив Пітер.

— Твоя дружина Беа — одна. На — багато.

— Ви наче Джона Стюарта Мілля[57] начиталися.

У відповідь на це лише дратівливо пересмикнули плечима, нічого не зрозумівши. Пітер мав би хоч трохи подумати, перш ніж розтуляти рота. не розуміли ні жартів, ні іронії. І навіщо було це казати?

Напевно, він сказав це для Беа, неначе вона була тут і могла його чути.

Свята правда: якби Беа не покращало, Пітер не повернувся б до . Він відклав би поїздку, зоставшись на базі. Розчарування, яке відчула б його паства, було би для нього менш важливим, ніж страждання жінки, яку він кохав. Але, на його величезне полегшення, дружина дослухалася до його благань і помолилася.

І, певна річ, Бог виявив себе.

Мушу визнати, я лягала спати налякана, розлючена і самотня

Я гадала, що прокинуся як звичайно, ледь стримуючи паніку, затуливши обличчя руками від усіх неприємних несподіванок, які наготував мені новий день. Але зранку все довкола здавалося інакшим.

Так, саме це може зробити Господь. Беа завжди це знала, але забула, і тепер ось вона знає знову.

Я, може, згадувала (але здається, що ні) , —ішлося далі в її листі, писаному вранці після молитви, — що вже протягом кількох тижнів у трубах опалення булькотіло, стукало й грюкало вдень і вночі. Але раптом усе затихло. Я вирішила, що бойлер, мабуть, нарешті пустився духу, але ні — з ним усе було гаразд. Усе працювало як по маслу. Наче Бог просто приклав до бойлера палець і наказав: «Ну ж бо, поводься як слід». Джошуа, здається, трохи заспокоївся, треться об ноги, як раніше. Я заварила собі чай і усвідомила, що мене сьогодні вранці не нудило. Потім у двері постукали. Я подумала, що це листоноша, аж тут згадала, що пошту розносять пообіді, якщо її взагалі ще розносять. Але переді мною стояло четверо кремезних молодиків років двадцяти — двадцяти п’яти. На якусь мить я перелякалася, що вони мене зґвалтують і пограбують. Останнім часом таких випадків чимало. Але що ти думаєш? Вони приїхали прибрати купи смердючого сміття! У них був джип із причепленим трейлером. Судячи з вимови, хлопці, мабуть, зі Східної Європи. Вони об’їжджають усі околиці, збираючи сміття.

— Система полетіла до дідька! — широко вишкірившись, сказав один із них. — Тепер ми нова система!

Я запитала, скільки вони хочуть за свою роботу. Очікувала, що вони заправлять фунтів двісті абощо.

— Дайте нам двадцять фунтів.

— І пляшку чогось смачненького.

Я сказала їм, що не зберігаю вдома нічого спиртного.

— Ну, тоді... давайте тридцять фунтів.

— І не забувайте, що на світі є такі чудові сильні хлопці, як ми!

Хлопці прибрали сміття рівно за дві хвилини. Вони хизувалися: кидали тяжкі мішки у трейлер однією рукою, стрибали через сміттєві баки, всяке таке. Було страшенно холодно, я тремтіла в теплій куртці, а ці хлопці мали на собі тільки спортивні светри, тонку тканину яких напинали м’язи.

— Ми прийшли вас урятувати, еге ж?

— Щоднини ви сиділи й думали, коли нарешті хтось прийде. І ось... ми прийшли.

— Не довіряйте уряду, вони брешуть. Вони кажуть: ви хочете, щоб прибрали сміття, але це заскладно. Брехня! Це не складно! П’ять хвилин роботи! Кілька хороших міцних хлопців! Готово!

Хлопчина аж сяяв усмішкою, пітнів і, схоже, зовсім не мерзнув.

Я дала їм п’ятдесят фунтів однією купюрою. Вони повернули мені двадцятку решти й поїхали геть із усім сміттям, помахавши мені на прощання. Уперше за багато тижнів наша вулиця стала цивілізовано виглядати й пахнути.

Мені хотілося комусь розповісти про те, що тільки-но сталося, тож я зателефонувала Клер. Я вже давно нікому не телефонувала — майже не користувалася телефоном. Через усю цю жахливу тріскотню на лінії ти ледве чуєш свого співрозмовника. Але цього разу лінія була чистісінька. Знову ж таки, я подумала, що телефон відімкнено, але він працював як слід. Клер не здивувалася новині; вона вже чула про цих хлопців. Вони розбагатіють на цьому, сказала жінка, адже за день об’їжджають щонайменше будинків сорок і з кожного беруть по двадцять фунтів. Кумедно: те обслуговування, яке колись коштувало кілька пенсів (що входили в податок), тепер раптом здається цілком дешевим за ціну, в сотню разів вищу.

Але слухай, далі ще краще. Клер сказала, що ще відучора, коли вона лягала спати, мій чіткий образ так і стояв у неї перед очима, «немовби хтось надіслав його телепатично», як вона висловилася. Клер і Кіт перебираються до Шотландії (вони продали свій будинок за третину того, що колись за нього заплатили, але щасливі, що їм узагалі вдалося його продати) до значно меншого і задрипанішого дому (так вона сказала), тому що там у них принаймні є друзі, які можуть допомогти. Хай там як, а коли вони спаковували своє добро, Клер вирішила, що половина всього того одягу, який назбирався за багато років, їй уже не потрібна. Тож замість залишити це все у скриньці для благодійної допомоги — тепер це робити просто безглуздо, адже люди кидають туди сміття, — вона принесла три повні велетенські мішки до мене. «Бери собі що хочеш, Бі-Бі, а решта нехай іде на церкву», — сказала вона. Коли поглянула, що в мішках, я ледве не закричала. Клер, якщо пам’ятаєш (мабуть, не пам’ятаєш) має такі самі розміри, як і я, і мені завжди подобався її смак до одягу. Я не заздрісна людина, але в тих мішках були речі, які я прагнула мати відтоді, як побачила їх на Клер. Що ж, одна з цих речей тепер на мені! Бузковий кашеміровий светрик, такий м’якенький, що я раз по раз торкаюся його — пересвідчитися, що він справжній. Він коштує, мабуть, разів у десять дорожче за все, що я будь-коли носила, окрім хіба що весільної сукні. Іще там були модні лосини, прикрашені неймовірно гарною вишивкою — просто витвір мистецтва. Якби ти був тут, я влаштувала б тобі невеличкий показ мод. Ти хоч пам’ятаєш, як я виглядаю? Ні, не треба відповідати.

Завтра я повертаюся на роботу. Ребекка повідомила, що Ґудмен пішов у відпустку! Ну скажи, хіба ж це не чудова новина? А рука моя зовсім загоїлася. Раніше трохи ще поколював нерв, але тепер уже все минулося.

Сьогодні я пішла до супермаркету, де на полицях було значно більше продуктів, ніж раніше. Я сказала про це менеджерові, і він дуже мило мені всміхнувся. «Раді старатися!» — відповів працівник, і я зненацька усвідомила, яке жахіття він пережив. Хоча це лише якийсь нещасний супермаркет, але це його дитина. До речі, про дитину. Я вже згадувала, що мене більше НЕ НУДИТЬ ЗРАНКУ? Лише постійно хочеться чогось смачненького. Але в супермаркеті я роздобула вгадай що? Ну гаразд — я роздобула шоколадний десерт! Напевно, це трохи дріб’язково стверджувати, що, коли ти дуже-дуже хочеш шоколаду, Бог посилає його тобі. Хоча, може, і справді посилає.

Шоколад і кашемірові светрики. Речі, які видавалися Пітерові, що спостерігав під безкраїм небом Оази, як поступово посувається від східного небокраю до західного, чимось дивним і незрозумілим. І, певна річ, коли він читав листа Беа, йому пригадався уривок із Євангелія від Матвія — розділ шостий, вірш двадцять п’ятий. Але Беа останнім часом стала образливою, і їй могло б не сподобатися, якби він нагадав їй про Ісусову осторогу не надто перейматися їжею та одягом. Головне, що вона почувалася бадьорою і сповненою душевних сил. Їй загрожувала небезпека відпасти від Бога, але тепер Беа знову була під Його захистом. «Дякую Тобі, дякую Тобі, дякую Тобі, Господи!» — молився Пітер і вірив, що дружина робить те саме.

Пітерові пообіцяли невдовзі, може, навіть до його наступної поїздки до Сі-2, встановити просто біля церкви передавач для «пострілу». А отже, це востаннє Пітер не має змоги ділитися з коханою своїми щоденними враженнями з поселення. Щойно «постріл» працюватиме тут, зв’язок між ними більше не зникне.

Згадка в листі про Клер і Кіта трохи збентежила Пітера. Він не міг пригадати навіть, чи взагалі коли-небудь зустрічався з ними. Чи належали вони до його церковної громади? Чи Беа познайомилася з ними деінде? Може, в лікарні? Вона писала так, наче пояснювати, хто вони такі, не було потреби. Клер очевидно мала будову тіла майже таку саму, як Беа. Пітер силкувався згадати свою дружину поруч із жінкою, подібною до неї. У бузковому кашеміровому светрику. Не пригадалося нічого.

Обожнювачка Ісуса Номер Дев’ять тихо підійшла до нього, обережно несучи в руках невеличкий горщик із солодощами з білоквіту. Вона нахилила горщик до нього, мовляв пригощайся. Пітер узяв одну цукерку. Вона була смачна, але вимочена в густій поливі, після якої на пальцях лишилися темно-коричневі плями. Рукавички Номера Дев’ять теж замастилися: доведеться їх прати, коли вона повернеться додому. До того ж балахон її був у землі. Чимало сьогодні трохи забруднилися, адже перед уроками мови вони копали яму для передавача.

«І сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них»[58], — подумав Пітер.

Коли їхнє «причастя» закінчилося і порозходилися по домівках, Пітер пішов до церкви і трохи поспав. Як довго? Хтозна. Він утратив відчуття часу, не міг сказати, чи формально зараз був день, чи ніч, чи «22:00 плюс», чи яке там ще безглузде позначення придумали аміківці, щоб він ним користувався. Але Пітер уже призвичаївся до ритму життя і, коли прокинувся, відчув, що це мав би бути ранній-ранній ранок, і так воно, мабуть, і було.

Сонячний промінь освітлював нижню частину його тіла, окреслюючи різкі обриси тазу й западину нижче грудної клітки. Пітер був самі кості й сухожилля, наче який танцівник або в’язень концтабору. Тіло, туго обтягнуте шкірою, пульсувало в ритмі серцебиття. Утім чоловік не відчував голоду. Лише спрагу. Світло мерехтіло на його животі. Чому воно мерехтить? Мабуть, наближається дощ. Пітер вирішив не відкорковувати пляшки, що лежала біля його подушки, а зачекати натомість, доки не розчиняться небесні розтвори.

Він вийшов надвір і стояв, спостерігаючи, а волосся його маяло перед натиском стихії, що насувалася. Пітер бачив, що злива буде неабияка. Чотири велетенські водяні маси, складені в широчезну пірамідальну конструкцію, ішли на нього покотом, ледь-ледь не зливаючись в одне ціле. Три водоверті оберталися повільно і статечно, четверта ж вирувала, наче шалений ураган. Краще міцно триматися за щось. Пітер притулився до стіни.

Коли ринула злива, це було весело і водночас страшно. Вітер пронісся повз нього, увірвавшись до церкви, і Пітер почув, як усередині зі стукотом і дзенькотом щось перевертається. Наступний порив ледве не зніс його з ніг. Але дощ був прохолодний, чистий і рясний. Пітер роззявив рот і просто пив. Йому здавалося, наче він плаває, пірнає і виринає — завжди виринає на поверхню, — не поворухнувши жодним м’язом.

Коли все скінчилося, Пітер був ошелешений, він закляк і ледве стояв на ногах. Побіжно оглянувши церкву, істотної шкоди він не виявив. Вітер жбурнув на підлогу картину Обожнювачки Ісуса Номер Сімнадцять, яку та принесла нещодавно, і Пітерові навіть було досі ніколи прикріпити її до стелі. Краї полотна пошарпалися, але малюнок не було зіпсовано. Експресіоністський натюрморт, що зображує квітку, спершу подумав Пітер, але ні: те, що здалося йому пелюстками, було колом убраних у балахони постатей, що відсахнулися, зачудовані, а те, що він узяв за тичинку, виявилося людиною, що здіймалася із землі, — Лазарем.

Пітер поставив картину назад за кафедру, щоб за нагоди почепити її на стелю. Струмені дощу лишили по собі приємне відчуття насичення, і цілком природно, що Пітерові захотілося спершу хоча б трохи прилягти й насолодитися тим, як пощипує шкіра. Одначе він знав, що на нього чекає робота. Робота не в ім’я Боже, а проста фізична праця. Поля білоквіту промочило як слід, і за кілька годин багато рослин набубнявіють і дозріють, а інші можуть узагалі попадати в грязюку й зігнити. Саме час збирати врожай.

— Боже, благолови нау зустрі, оте Пітере.

Він помахав рукою, але не марнував часу, щоб привітатися з кожним, кого знав. Багато , які прийшли збирати врожай, не були Обожнювачами Ісуса і ще цілком не прийняли Пітера до свого гурту. Тому розмови належало тактовно відкласти на потім. Він опустився навколішки, і за кілька секунд його руки по лікті вкрилися багном.

Плантація перетворилася на суцільне болото, неначе свиноферма. Ґрунт затримував тут вологу краще, ніж у відкритому полі, до того ж, скрізь валялися зігнилі рештки білоквіту, що лишилися з минулого разу. Тонесенький, ледь помітний туман, почав здійматися від землі, заважаючи зору. Але це було не важливо. Рослина просто перед тобою — ось і все, що потрібно бачити.

Працювати в полі Пітерові подобалося. Він наче повертався у дні своєї юності, коли збирав полуниці, щоб добути за них трохи грошенят, лише тепер то була чесна праця, і він працював не тому, що пустився навтіки від своїх друзяк-наркоманів, яких обікрав. Крім того, це й не була бездумна, одноманітна робота, тому що ти мусив визначати, яку рослину залишити, яку частково обірвати, з якої вичавити сік, а яку вирвати всю.

збирали врожай спокійно і неквапливо, ретельно обмірковуючи свої дії, не як примушені до праці кріпаки, а як городники на своїй землі. Як завжди, на руках вони мали рукавички. Коли ті геть забруднювалися, спинялися на якийсь час, щоб витерти рукавички від грязюки або щоб просто поправити їх. Інколи сідали й кілька хвилин відпочивали. Коли назбирувався повний кошик, його несли на край поля, де вже лежали розстелені з півдесятка сіток. На ці сітки викладали різні частини білоквіту, кожну відповідно до свого призначення. Пітер не відразу дотямив, що куди класти, але тепер уже розібрався, як він вважав. Пітер уже не завдавав клопоту , він став їхнім побратимом у роботі. І працював він більше й швидше, ніж будь-хто з них.

Минула година чи дві, і попри те, що між пружними, стійкими рослинами ще, либонь, зоставалося чимало тих, які вже ось-ось мали загинути, збирачі — зважаючи на свої обмежені сили — перейшли до наступного етапу. Ця частина роботи подобалася Пітерові найбільше, тому що вимагала двох якостей, котрими не були наділені повного мірою: сили й витривалості. цілком давали собі раду з перенесенням зібраного врожаю до поселення, адже що важчою була сітка, то повільніше її можна було нести, або частіше перепочивати, або виділяти на неї більше людей. Але була робота, що не допускала жодних послаблень, — виробництво м’яса. Особливо полюбляли, здебільшого м’ясоїдні аміківці, хитромудрі замінники біфштексів, баранини, бекону, телятини, однак виготовити їх було нелегко. Для цього потрібно було докласти неабияких зусиль — хоч і не вбивати живу тварину, але невтомно товкти білоквіт, який був на межі загибелі. Відбирали тільки найстигліші, найнабрякліші рослини. Коли по водянистому м’якуші молотили камінням, то судини рослини руйнувалися і м’ясисте місиво починало видавати характерний запах. Із кожним ударом маса ставала пружнішою й одноріднішою, аж доки зовсім не тверднула й не перетворювалася на цупкі шматки, які нарізали й присмачували, після чого від м’яса ані на вигляд, ані на смак їх було не відрізнити. били обережно, один чи два удари, й зупинялися. Пітер же працював, як молотарка.

Пітер та так захопилися роботою, що не помітили наближення зграї, доки не стало надто пізно.

Один із щось вигукнув, і Пітер його частково зрозумів, тому що почув те наріжне слово, яке означало «чужий — прибулий — несподіваний — дивний», і було у Книзі дивних нових речей. Усміхнувшись, задоволений іще одним доказом своїх успіхів у вивченні оазянської мови, він поглянув, куди показував оазянин. Здалеку схожа на приземну рожево-сіру млу, поле обсіла хмара тих птахоподібних істот, яких Пітер уже бачив біля аміківської бази.

Першим його поривом було загорлати від утіхи й погукати своїх друзів насолодитися видовищем. Але виглядали очевидно стурбованими — і не дарма. Істоти беззвучно залізли в зарості білоквіту, і за кілька секунд величезний обшир поля вкрився їхніми тремтливими тушками. Пітер побіг полем, щоб глянути зблизька, але він знав, він уже знав. Ці милі тварючки, ці «куроверти», «каченяшки», «сіренята» чи бозна-як їх там ще назвуть, були ненажерливими шкідниками, і сюди вони причалапали, щоб знищити весь урожай.

Безмозкі, немов личинки, вони накинулися на соковитий білоквіт, не розбираючи, де старі рослини, де молоді, де тверді бутони, а де зм’якле листя, де квітка, а де стебло. Вони жвакали й чавкали так, що на їхніх головах, укритих сірим пухом, ходили м’язи. Їхні кулясті тушки трусилися, розбухали й ніяк не могли вдовольнитися.

Підкорюючись пориву, Пітер нахилився, схопив найближчу до себе тварючку й відірвав від бенкету. Нараз його передпліччя пронизало електричним струмом. Або ж принаймні так йому здалося, коли розлючена істота вивернулася й гризонула його за руку. Він віджбурнув її геть, і бризки крові дугою полетіли за нею. Пітер намагався бити тварюк ногами, але він був узутий тільки в сандалії, і болючий укус за литку змусив його відступити. Їх було забагато, і край. Якби він мав якийсь кийок, чи пістолет... чи кулемет, чи бісовий вогнемет! Сплеск адреналіну поєднав його з тим молодшим, лютішим Пітером, іще не християнином, Пітером, який здатен був гамселити по чиємусь носу, доки той не перетворювався на квашу, який спроможний був розтрощити вітрове скло автомобіля і який здатен був, розлютувавшись, судомним рухом змахнути з каміна цілий ряд крихких витребеньок. Утім зараз він не був здатен ні на що, і весь його адреналін був марний, тому Пітерові залишалося тільки відійти і спостерігати за тим, як ця сарана пожирає плоди праці близьких йому людей.

Ті з , що не були Обожнювачами Ісуса, замість просто стояти й дивитися, взялися до справи. Було зрозуміло, що їхнє поле з урожаєм приречене, тож вони поквапилися до купи вже зібраного білоквіту, закинули кінці сітки на плечі й, підійнявши вантаж, понесли його геть. Вони знали, що ненажери неухильно просуватимуться від одного кінця поля до іншого, доки не з’їдять усе, тож іще був час віднести те, що, так би мовити, було вже в кишені. Обожнювачі занепокоєно гойдалися вперед-назад, розриваючись між потребою рятувати врожай і тривогою за Пітера. Він підійшов до них, маючи намір допомогти з ношею, але вони зіщулилися й загойдалися ще сильніше. Дивний, тривожний звук виходив із їхніх голів, звук, якого Пітер раніше не чув. Інтуїція підказала йому, що це вони так плачуть.

Із його руки, простягненої до Обожнювачів Ісуса, скрапувала на землю кров. Укус не був дріб’язковим: на руці було піддерто шмат шкіри. Нога теж мала жахливий вигляд.

— Ти помре, ти помре! — заголосила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять.

— Чому помру? Ці тварини отруйні?

— Ти помре, ти помре!

— Ти помре, ти помре!

— Ти помре, ти помре!

Ще кілька Обожнювачів приєдналося до лементу. Їхній плач, голосний і безладний, настільки неподібний до їхньої спокійної манери висловлюватися, ніколи нікого не перебиваючи, збентежив і занепокоїв Пітера.

— Отрута? — голосно і виразно запитав він, вказуючи на зграю шкідників. Якби тільки-но він знав, як по-оазянськи буде «отрута». — Погані ліки?

Але, замість відповісти, Обожнювачі Ісуса поспішно розбіглися. Лише Номер П’ять вагалася. Вона взагалі поводилася якось дивно під час усього збору врожаю: працювала ледь-ледь, переважно просто спостерігала, і тільки іноді однією рукою — лівою — робила щось легке. Зараз вона підійшла до Пітера, хитаючись, наче сп’яніла чи напівпритомна, поклала свої руки — одну в брудній рукавичці, другу в чистій — йому на стегна й міцно притиснулася обличчям до його паху. Вона не мала на меті нічого сексуального; Пітер сумнівався, що Номер П’ять взагалі знала, де в нього статеві органи чи як вони виглядають. «Це так вона прощається», — подумав він. Після цього Номер П’ять поквапилася за рештою.

Кілька хвилин Пітер стояв сам-один у полі білоквіту, поранені рука й нога пекли і свербіли, а у вухах стояло огидне скреготіння зубів, з яким сотні ненаситних пащек пожирали слизуватий м’якуш, який іще декілька хвилин тому був тим, що мало перетворитися б на хліб, баранину, тофу, равіолі, ибулю, гриби, арахіове мало, околад, уп, ардини, корию і ще на багато-багато всіляких харчів.

Коли Пітер дошкутильгав до церкви, то побачив припаркований біля неї пікап і аміківця на прізвище Конвей, що посьорбував із пляшки водичку по п’ятдесят доларів. Це був присадкуватий лисань у бездоганно чистій спецівці лимонного кольору та начищених до блиску чорних черевиках. Його вигляд дивовижно контрастував із виглядом Пітера, брудного й закривавленого.

— Із вами все гаразд? — запитав Конвей і відразу ж розсміявся над безглуздістю свого питання.

— Мене покусали, — відказав Пітер.

— Хто?

— Гм... Я не знаю, як їх зрештою назвали. Млявики? Куроверти? Чи як там?

Конвей провів рукою по волоссю, якого не мав. Він був інженер-електрик, а не лікар. Він показав рукою на щойно встановлену позаду церкви конструкцію, яка скидалася на пральну машину з крихітною Ейфелевою вежею нагорі.

— Це релейна станція для вашого «пострілу», — пояснив чоловік.

За нормальних умов Пітер зараз би мав розсипатися рясними висловами подяки й захоплення, і було помітно, що Конвею хотілося отримати свою заслужену похвалу.

— Мабуть, мені треба на базу, підлікувати оце, — промовив Пітер, піднімаючи свою закривавлену руку.

— Мабуть, треба, — погодився Конвей.

За ті кілька годин, протягом яких вони їхали до бази, кровотеча спинилася, однак шкіра довкола рани стала темно-синьою. Невже відмирає? Може, просто синець? Щелепи тварюки вгризлися йому в тіло, наче перфоратор. У Пітера було досить часу в дорозі, щоб оглянути рану на руці й зауважити, що кістки не видно, а отже, поранення, мабуть, можна вважати неглибоким. Він приклав відірваний шмат шкіри назад на місце, але, схоже, без швів таки не обійдеться.

— У нас новий лікар, — повідомив Конвей. — Нещодавно прибув.

— Справді? — перепитав Пітер.

Покалічена нога починала німіти.

— Хороший хлопчина. І знавець свого діла.

Про це можна було б і не згадувати: усі, кого відбирав АМІК, були хорошими хлопцями і майстрами своєї справи.

— Приємно це чути.

— То що, — запропонував Конвей, — ходімо до нього? Негайно. Але Пітер відмовився йти відразу до лазарету, наполігши на тому, що йому спершу треба заскочити до свого номера. Конвей не надто радо це сприйняв.

— Лікареві байдуже, як ви одягнуті, — наполягав він. — Вони вас продезінфікують своїми якимись там засобами.

— Я знаю, — сказав Пітер, — але мені треба перевірити, чи немає листів від дружини.

Конвей здивовано закліпав.

— А це не може зачекати? — запитав він.

— Ні, не може, — відказав Пітер.

— Гаразд, — промовив Конвей і злегка крутнув кермо.

На відміну від Пітера, якому всі бетонні будівлі здавалися однаковими, Конвей точно знав, куди їхати.

Щойно Пітер зайшов усередину аміківської бази, його почало лихоманити. Зуби цокотіли, коли Конвей вів його до номера.

— Ви ж не перекинетеся зараз, га?

— Ні, зі мною все гаразд.

У будівлі було наче в крижаній печері: вакуум із домішкою прохолодного, стерильного кисню без жодних інших природних складових, завдяки яким повітря стає повітрям. Пітеровим легеням було боляче дихати. Світло здавалося тьмяним і мертвотним, наче в якому бункері. Але ж Пітер завжди почувався так, коли повертався з поселення, хіба ні? Йому постійно потрібен був якийсь час, щоб акліматизуватися.

Коли вони нарешті дісталися до його кімнати, Конвей уже неабияк непокоївся.

— Я зачекаю тут, одразу за дверима, — промовив він. — Постарайтеся там якомога швидше. Мені бракувало ще тільки мертвого пастора на руках.

— Я постараюся, — відказав Пітер і зачинив двері, лишивши Конвея чекати зовні.

Судини в голові від лихоманки чи від якої іншої недуги понадималися, а зуби досі цокотіли так сильно, що Пітерові заболіли щоки і щелепи. Запаморочення і сонливість накочувалися хвилями, прагнучи повалити його з ніг.

Вмикаючи «постріл», Пітер замислився, а чи не втрачає він дорогоцінні секунди, які можуть коштувати йому життя. Але він у цьому сумнівався. Якщо укус отруйний, в аміківській лікарні навряд чи буде сироватка. Отрута зробить те, що має зробити, і це станеться однаково, хоч у палаті з купкою схилених над ним схвильованих облич, хоч у його кімнаті, де Пітер матиме спокій самотності. Можливо, йому залишилося жити лічені години. Може, він стане першим завданням для нового патологоанатома — труп, наповнений чужопланетною отрутою.

Якщо так, то Пітер хотів, доки не знепритомнів, прочитати ще бодай раз, що Беа кохає його і що з нею все гаразд. «Постріл» загорівся життям, і внизу екрана заблимав маленький зелений вогник, який сповіщав про те, що невидимі сіті закинуто, щоб виловити у Всесвіті слова його дружини.

Коли нарешті з’явилося повідомлення від неї, воно було коротке.

«

Бога немає

22 Самотня поруч із тобою

— Теслею, — промовив голос, що линув десь над ним.

— Ем-м? — промимрив Пітер.

— Коли я був маленьким, усі гадали, що я стану теслею. У мене був хист до цього. А потім... усе це ошуканство, знаєте.

— Яке ошуканство?

— Цей образ, який створюють довкола медицини, образ чогось дуже мудрованого. Лікар-чарівник, хірург «золоті руки». Казна-що. Щоб полагодити людське тіло, не треба дуже багато майстерності. Знаєте, що нам потрібно вміти? Я вам скажу... Те саме, що роблять теслі, сантехніки, кравчині.

Підтверджуючи свої слова, доктор Адкінс устромив у шкіру Пітерові голку, щоб тонкою чорною ниткою накласти ще один стібок. Він уже майже закінчив.

Шов на вигляд вийшов дуже елегантний — схожий на ластівку в польоті. Пітер нічого не відчував. Його щедро накачали знеболювальним, до того ж укололи подвійну дозу місцевої анестезії, і це все вкупі з виснаженням зробило недужого зовсім нечутливим до болю.

— Як гадаєте, укус був отруйний? — запитав хворий.

Операційна, здавалося, наче злегка то розширювалася, то стискалася в ритмі його пульсу.

— У вашій крові немає нічого, що на це вказувало б, — відповів Адкінс, затягуючи останній вузол.

— А як щодо того... е-е... я забув його ім’я. Лікаря, замість якого ви тут... е-е... того, що помер...

— Еверетта?

— Так, Еверетта. Ви визначили, що його вбило?

— Ага, — Адкінс кинув голку на тацю з хірургічними нитками, яку миттю прибрала медсестра Флорес. — Смерть.

Пітер поклав свою прикрашену шитвом руку на білу лляну серветку, що вкривала йому груди. Тепер йому хотілося спати.

— Але що її спричинило?

Доктор Адкінс зібгав губи.

— Гострий серцево-судинний розлад. Нічого надзвичайного. Його дід, схоже, помер від того самого. Таке трапляється. Ти можеш харчуватися здоровою їжею, тримати себе у формі, вживати вітаміни... Але іноді ти просто помираєш. Коли настає твій час. — Лікар звів одну брову. — Ви, мабуть, назвали б це зустріччю з Богом.

Пітер зігнув-розігнув пальці, ще раз оцінив своє татуювання зі стібків.

— Я вже було подумав, що настав мій час.

Адкінс гмикнув.

— Ви ще поживете, помолитеся. А коли повернетеся і знову перестрінете тих маленьких паскуд, ось вам моя порада. — Він стиснув у руках буцімто ключку і щосили розмахнувся. — Навчіться гри в гольф.

Пітер був надто очманілий від ліків, щоб іти самотужки, тож хтось викотив його з операційної на візочку. Дві бліді руки з’явилися з-позад нього, вкрили йому ноги бавовняною ковдрою, підіткнули її під стегна і поклали йому на коліна прозорий пластиковий пакет із його сандаліями.

— Дякую вам, хай ким би ви не були! — сказав Пітер.

— На здоров’я, я впевнена, тобі воно знадобиться! — відказала Ґрейнджер.

— Ой, вибач! — промовив чоловік. — Я не бачив тебе в операційній.

Жінка котила його, прямо й рівномірно, залитим сонячним світлом коридором до великих двійчатих дверей.

— Я сиділа в чекальні. Не люблю дивитися на кров.

Пітер підвів руку, показуючи чисту білу пов’язку.

— Уже все зашили.

Він зрозумів, що на Ґрейнджер це не справило враження ще до того, як вона відповіла. Її руки, що стискали бильця візка, були напружені — напруженіші, ніж мали бути.

— Коли ти там, ти зовсім не дбаєш про себе, — сказала вона. — Заради бога! Та ти сама шкура й кістки. І так, я знаю, що згадала Боже ім’я намарне. Але ти тільки поглянь на себе!

Пітер подивився на свої зап’ястки, які завжди були кістляві, як йому здавалося. Ну гаразд, може, не настільки кістляві. У товстій перев’язці рука якимось чином видавалася ще змарнілішою. Чи дуже сердитою була Ґрейнджер? Чи лише трохи роздратованою? Чи вона таки неабияк розлютилася? Від медичного центру до його номера йти було кілька хвилин, а в руках когось, хто був злий на тебе, ці хвилини могли здатися вічністю. Пітера, причмеленого знеболювальними і шокованого повідомленням від Беа — яке знову й знову нудотною хвилею накочувалося на його свідомість, — раптом охопило відчуття, яке йому часто описували інші чоловіки, котрим він допомагав пастирськими настановами, глибоке безнадійне переконання: хай що б вони не робили, хай якими б добрими не були їхні наміри, вони були приречені завжди гірко розчаровувати жінок.

— Слухай-но, мені цього разу вдалося не підсмажити собі вуха, — сказав Пітер. — Ти мала б похвалити мене за це.

— Ось тільки не треба мене повчати.

Ґрейнджер проштовхнула його крізь двійчаті двері й різко звернула праворуч.

— Курцберґ був такий самий, — зауважила вона. — І Тартальйоне. Вони також наприкінці виглядали як скелети.

Пітер зітхнув.

— Наприкінці всі ми виглядаємо як скелети.

Ґрейнджер роздратовано форкнула. Вона ще не закінчила йому вичитувати.

— Що там негаразд у тому Місті Потвор? Це ти сам винен чи вони? Вони не годують тебе, так? Чи вони просто не їдять і квит?

— Вони дуже щедрі, — заперечив Пітер. — Вони ніколи... я ніколи не відчував голоду. Просто вони самі їдять небагато. Я думаю, більшість із того, що вони вирощують і... е-е... виробляють... більшість цього відкладається для аміківців.

— Он воно як! Чудово! Отже, ми їх визискуємо? — Ґрейнджер знову завернула його за ріг. — А я тобі ось що скажу: ми тут зі шкури пнемося, щоб зробити все правильно. Зі шкури пнемося. Надто багато залежить від цього, щоб обісратися тут, наче довбані імперіалісти.

Шкода, подумав Пітер, що ця розмова не відбулася значно раніше або що вони не відклали її на потім — будь-коли, тільки не зараз.

— Е-е... а що від цього залежить? — запитав він, силкуючись сидіти рівно у візку.

— Заради бога! Хіба ж це не очевидно? Невже ти таке дитя природи?

«Я просто працюю в ім’я Боже, а всі гострі запитання ставить моя дружина», — хотів сказати Пітер. Усе так і було. Саме Беа завжди потрібно було знати, «чому» і «навіщо», саме вона зазирала під спід того, що їй казали, і відмовлялася грати за правилами, за якими грали всі. Саме вона читала те, що було написано малесеньким шрифтом у контрактах, саме вона пояснювала Пітерові, чому на перший погляд прекрасна нагода може виявитися сповненою пасток, саме вона могла розпізнати шахрайство навіть у християнському вбранні. Ґрейнджер мала рацію: Пітер був дитям природи.

Хоча він таким не народився, це вже напевне. Він сам зробив себе таким, силою волі. Є багато способів стати християнином, але для Пітера працював тільки один: позбутися своєї здатності до цинізму, вимкнути її, як вимикають світло. Хоча ні, це було неправильне порівняння... він... він скоріше ввімкнув світло довіри. Після стількох років, упродовж яких Пітер ошукував і використовував усіх, хто йому траплявся, крав, брехав і чинив інше зло, він перетворив себе в невинного. Бог стер із нього все до чистого аркуша. Людина, яка через слово сипала матюччям, тепер не казала навіть «чорт». Інакше не можна було. Ти або запійний п’яниця, або не береш до рота ані краплини. Те ж саме і з цинізмом. Беа могла собі його дозволити — в міру. Пітер не міг.

І знову ці слова дружини: «

Бога немає

Одного разу Беатріс також котила його у візку, в лікарні, коли вони вперше зустрілися. Достоту так, як зараз везла його Ґрейнджер. Він тоді зламав обидві ноги, коли вистрибнув із вікна товарного складу, і кілька днів пролежав із підвішеними ногами в палаті, якою опікувалася Беа. А потім одного дня, пообіді, вона звільнила його від пут, посадовила в лікарняний візок і повезла на рентген.

«А ти б не могла мене катнути на вулицю на дві хвилинки, щоб я покурив?» — спитав тоді він. «Тобі не треба нікотину, красунчику, — відказала вона, а голос її разом із приємним запахом линув десь позаду над Пітером. — Тобі треба змінити своє життя».

— Ну ось ми й приїхали, — промовила Ґрейнджер. — Ось і твій дім не вдома.

Вона підкотила його до дверей із табличкою, на якій було написано:

П. ЛІ, ПАСТОР

Коли Ґрейнджер допомагала Пітерові зіп’ястися на ноги, повз них проходив один із аміківських електриків, Спрінгер.

— Із поверненням, пасторе! Якщо вам треба буде ще ниток, ви знаєте, де мене шукати! — гукнув він і неквапливо пішов далі коридором.

Губи Ґрейнджер були близько до Пітерового вуха, і той почув її шепіт:

— Боже, як я ненавиджу це місце! І всіх, хто тут працює. «Тільки, будь ласка, не треба ненавидіти мене», — подумав Пітер, відчинив двері, і вони обоє ввійшли досередини.

Номер зустрів їх важким і трохи затхлим повітрям, адже два тижні кондиціонер ніхто не вмикав. Потривожені їхнім приходом порошинки знялися з місця й затанцювали в сонячному промінні. Двері зачинилися самі.

Ґрейнджер, яка підтримувала Пітера за спину однією рукою на випадок, якби він втратив рівновагу, обхопила його ще й другою. Збентежений, Пітер не відразу усвідомив, що вона його обіймає. І не тільки: вона обіймала його інакше, ніж тоді, раніше. У цих обіймах були пристрасть і жіноча потреба.

— Мені не байдуже, що з тобою станеться, — промовила вона, притулившись чолом до його плеча. — Не помирай.

Пітер незграбно погладив її по голові.

— Я й не збираюся.

— Ти помреш! Ти помреш, і я втрачу тебе! Ти поводитимешся чимраз дивніше й відстороненіше, а потім одного дня просто зникнеш.

Тепер жінка плакала.

— Я не зникну. Обіцяю.

— Ти брешеш, — тихо схлипнула вона, стискаючи його в обіймах ще міцніше. — Ти брешеш мені, сучий ти сину...

Ґрейнджер розімкнула обійми. На її білому одязі залишилися плями бруду з оазянського городу.

— Я більше не повезу тебе до цих потвор, — промовила жінка. — Нехай хтось інший возить.

— Шкода, — відказав Пітер. — Твоя воля.

Але Ґрейнджер уже вийшла.

Від Беа листів більше не було. Пітер раз по раз змушував хитросплетіння мудрованих технологій нишпорити в космосі, вишукуючи її думки, але все надаремне. Лише той самий крик відчаю далі палав на екрані, лише ті самі жахливі два слова підвисли в сірій порожнечі без жодних доповнень і пояснень. Не було ні його імені, ні її. Єдине оголене речення.

Пітер сів за «постріл» і помолився, благаючи Бога дати йому сили. Він знав: якщо не відповість уже, і якомога коротше, то може завалитися обличчям у клавіатуру й знепритомніти просто тут. Його неслухняні пальці вже приготувалися набирати слова з чотирнадцятого псалма: «Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!» Але тоді Бог увійшов у серце до Пітера й остеріг його, адже писати таке було б нерозважливо. Хай що трапилося з Беа, докори — це не те, що їй зараз потрібно.

Може, сталася ще якась природна катастрофа, якесь жахливе лихо в чужій країні, яке переповнило дружину безсилим співчуттям, і вона страждає від цього? Або лихо сталося ближче до їхнього дому, у Британії? Катаклізм, який позбавив тисячі людей домівок, майна, геть усього?

На порятунок знову прийшов псалом: «Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча збоку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!»[59]

Але що як... що як до Беа вже дійшло? Що як вона постраждала від землетрусу чи від повені? Що як просто цієї миті вона сидить серед руїн їхнього будинку, приголомшена й безпорадна? Але ні, ні, подумай логічно, дім мусить бути цілий, інакше Беа не змогла б написати листа. Аміківці встановили їм «постріл» у робочому кабінеті нагорі й під’єднали його до процесора завбільшки з картотечну шафу.

Повідомлення від дружини доводило, що вона в безпеці. Якщо не зважати на те, що людина, яка відпала від Бога, не може бути в цілковитій безпеці.

Дігідроморфін, хлоропрокаїн і виснаження дедалі сильніше й наполегливіше хилили його до сну, і Пітер запанікував. Він мусив написати, але не міг. Він повинен був щось сказати, порушити мовчанку, але одне неправильне слово — і він собі цього ніколи не пробачить.

Урешті-решт Пітер полишив намір цитувати Біблію чи будь-що радити. Він був її чоловіком, вона була його дружиною: зараз він міг бути певен лише в цьому.

Беа, я не знаю, що наштовхнуло тебе до цієї думки, але я кохаю тебе і хочу допомогти, якщо зможу. Будь ласка, розкажи мені, що сталося, і, прошу тебе, пробач, якщо я мав би сам про це вже знати. Я щойно з операційної. Кілька швів, нічого серйозного. Мене покусали, коли я був у поселенні. Я напишу потім детальніше. Зараз я вирублюся ненадовго, але, будь ласка, Беа, я хвилююся за тебе, я кохаю тебе, і, хоч, я знаю, це здасться тобі безглуздям, але я з тобою, справді.

Надіславши це, Пітер завалився в ліжко.

Трохи пізніше мовчки зайшла Ґрейнджер і лягла біля нього. Жінка поклала голову йому на голі груди, і плече її опинилося в такій позиції, що Пітер не міг його не обійняти. І він обійняв. Вона присунулася впритул до нього, і Пітер відчув тепло її тіла. Її маленькі пальці пройшлися по животі, долоня ковзнула в западину під ребрами. А тоді вона стиснула рукою його член, уже напружений. Перш ніж він вимовив слово, Беа була разом з ними, і очі її заспокоїли Пітера, запевнили, що все гаразд. Ґрейнджер задерла сорочку. Її бліді груди були поцятковані ластовинням. Пітер цілував їх, а Беа тим часом роздягалася. Потім вона приєдналася до них, і Ґрейнджер потримала Пітерів член, доки Беа опускалася на нього. Пітер вибухнув, ледве опинившись усередині.

Прокинувшись, він одразу відчув сморід зради. Пітер учинив перелюб у своєму серці, і навіть гірше — він втягнув у свої зрадливі фантазії дружину, зробивши її спільницею. Вони з Беа завжди були вірними одне одному; Пітер ніколи не користався зі слабкості тих жінок, яким був духовним наставником. Він був однолюб, і єдиною його любов’ю була дружина. Хіба ж ні?

Пітер іще трохи полежав, затуляючи очі від сонця здорового рукою. У скронях пульсував біль, наче з похмілля. Язик і губи пересохли. З пораненою рукою було все гаразд — ну, якщо не зважати, що вона заніміла, — утім нога горіла вогнем. Пітер не мав жодної гадки, скільки він проспав: п’ятнадцять хвилин чи п’ятнадцять годин. Сон не зникав із пам’яті, спокушаючи примарою любові, своїм зачарованим маревом, у якому і біль, і горе, і відчуженість було згладжено пристрасним бажанням.

Спрага змусила Пітера підвестися з ліжка. Він жадібно пив просто з крана, гучно, наче пес, аж доки в животі не захлюпотіло. Лікар сказав, що митися можна, і нічого страшного, якщо на рани потраплять мило й вода, але заборонив розчухувати шви, якщо ті свербітимуть; коли їхню роботу буде зроблено, вони зникнуть самі собою. Пітер розв’язав пов’язку й розмотав свою заштопану руку. На м’яких білих бавовняних бинтах крові зовсім не було, рани теж видавалися чистими. Пітер помився, витерся насухо рушником і акуратно знову замотав рани бинтами. Потім одягнув джинси й вицвілу помаранчеву футболку з написом «

БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ БАЗІЛЬДОНА

На столі біля холодильника він помітив щось незнайоме. Пластикова пляшечка з ліками й записка: «

ЗА ПОТРЕБИ ПРИЙМАТИ ЩО 4 ГОД. ПО 2 ТАБЛ. Ґ

Чи заходила Ґрейнджер до номера, коли Пітер спав? Чи вона принесла це зі собою ще тоді, коли прикотила його сюди з операційної? Пітер не пригадував, щоб вона робила щось у кімнаті, окрім як обіймала його. А може, вона залишила ліки ще раніше, коли він був у доктора Адкінса? Завбачливо занесла їх сюди?

Пітер узяв пляшечку, прочитав уміст. Пігулки були сильні, без рецепта в англійських аптеках таких було не дістати. Але біль, що дошкуляв йому, не був тілесний.

Пітер перевірив, чи немає листа від Беа. Листа не було.

Коли Пітер зайшов до кафе-їдальні, там розмовляв привид Бінга Кросбі. Голосові зв’язки, що раніше містилися в людській глотці й були вже давно з’їдені хробаками на цвинтарі Святого хреста в Лос-Анджелесі, колись видали набір звуків, який було записано на магнітну стрічку 1945 року, і тепер ці звуки, відцифровані й старанно оновлені, передавали з динаміків у їдальні. Де-не-де, у м’яких кріслах чи за столиками, сиділо близько десяти аміківців, які не звернули уваги на прихід Пітера: хтось був заглиблений у розмову, хтось просто зосередився на їжі. Безтілесний голос Джуді Ґарленд — тонші зв’язки, що тремтіли схвильованіше, — долучився до голосу Кросбі, і вони завели імпровізовану суперечку щодо примірювання капелюшків, яка мала на меті продемонструвати прірву між чоловіками і жінками. Станко за барною стійкою увімкнув блендер, і древні голоси заглушив гуркіт, із яким кришився лід з ароматом кави.

— Що сьогодні смачного, Станко? — запитав Пітер, коли надійшла його черга.

— Млинці.

Бінґ Кросбі, перервавши тріскотню Ґарленд, почав співати: «Коли ми йдемо і я хочу тебе обійняти, невже не можна трохи-трохи-трохи-трохи помовчати...»

— А щось несолодке?

Станко підійняв накривку з металевої діжки, й одразу ж запахло чимось смачним.

— Бефстроганов.

— Давай. І один чай.

«Аристотель, математик, хтось пише, хтось малює, — виводив Кросбі. — Хтось класик, хтось комік. Кохана, кого це хвилює?»

Станко простягнув Пітерові пластикову тарілку з їжею насиченого кольору, яка парувала, пластикову чашечку з гарячою водою, паперовий пакетик сухих вершків і пакетик чаю із зображенням крихітного Букінгемського палацу на етикетці.

— Дякую, — сказав Пітер.

— На здоров’я, друже.

— На вигляд дуже смачно.

— Смачнішого бефстроганова ніде не знайдеш, — незворушно заявив Станко.

Це він так уїдливо глузував? Чи казав щиро? Зараз Пітер сумнівався у своїй здатності судити про це.

Він попрямував до вільного столика — такий лишився тільки один — і сів за нього зі своєю їжею. Доки Бінґ Кросбі вдавав, що дратує Джуді Ґарленд балаканиною про гольф, Пітер узявся їсти м’ясо, котре, як він знав, було білоквітом, розтовченим каменем, а потім висушеним і засмаженим. Соус був несмачний — надто солодкий, аж нудкий. Шматочки стебел молодого білоквіту було пофарбовано яскраво-помаранчевим кольором, щоб вони здавалися морквою, а знебарвлене пошатковане листя напівдозрілих рослин мало заміняти цибулю. Як на Пітера, краще б аміківці покинули все це фальшоване їдло і споживали просто білоквіт, як . Стільки хороших, корисних рецептів лишаються незастосованими тут.

«Коли музика ніжно грає, — наспівувала Джуді Ґарленд, — і я хочу з тобою танцювати, хіба не можна просто-просто-просто-просто помовчати...»

— Можна біля вас? — справжній живий жіночий голос устряв у суперечку з давнопомерлим.

Він звів очі. То була Гейз. Він кивнув головою, мовляв, можна. Пітер побоювався, що вона запитає, як у нього справи, і він не зможе стриматися, щоб не розповісти про все. Але щойно Гейз усілася, стало зрозуміло, що її цікавила тільки поверхня стола, на яку вона поклала товсту книжку. Жуючи, Пітер поглянув на сторінки і побачив клітинки судоку, какуро, хіторі, філоміно та інших математичних крутиголовок, акуратно заповнених олівцем. Жінка схилилася над книжкою і, тримаючи двома пальцями гумку, заходилася ретельно витирати позначки.

«Як же чудово притулитися губами до твоїх губ», — поєдналися Бінґ і Джуді в цілковитій гармонії.

За п’ять хвилин тарілка Пітера була вже порожньою, а крижана кава Гейз стояла неторкнута й забута. Інженерка схилилася над книжкою, поглинута своєю справою. Її рот трохи розтулився, а опущені донизу очі було облямовано ніжними пухнастими віями. Пітер був вражений тим, що жінка виявилася значно вродливішою й чуйнішою, ніж здавалася йому раніше. Його зненацька глибоко зворушила і схвилювала її альтруїстична праця.

— Ви така турботлива, — почув він власний голос.

— Прошу?

— Думаєте про інших.

Не зрозумівши, жінка втупилася очима в Пітера.

— Ви стираєте позначки олівцем, — пояснив він, уже шкодуючи, що завів про це мову. — Отже, після вас ці загадки може розгадувати ще хтось.

Гейз насупила чоло.

— Я стираю не для інших. Я збираюся сама розгадувати ці загадки ще раз, — сказала вона й повернулася до своєї роботи.

Пітер відкинувся на спинку стільця і почав пити свій чай. Спокійна зосередженість Гейз більше не видавалася йому привабливою. Натомість у ній з’явилося щось моторошне. Ну гаразд, сам він ніколи не був прихильником крутиголовок, тому не міг зрозуміти навіть самого бажання замальовувати щось там у цих квадратиках, хоч і визнавав, що для когось іншого це може бути цікавим випробуванням для мозку. Але розгадувати одну й ту саму загадку знову й знову...

Вибух реготу в іншому кутку їдальні анітрохи не потурбував зосереджену Гейз. Веселилися Туска, Манілі й той хлопчина, що привіз Пітера від оазян — як це його звати? — а, Конвей. Схоже, вони розважалися примітивним чаклунством — грою в наперстки з трьома чашками і заклепкою. «Як ти це робиш? Як ти це робиш?» — раз по раз на втіху Тусці повторював Конвей. Деінде інші аміківці, зручно вмостившись у кріслах, гортали «Рибальство на мушку», «Класичні мультфільми», «Воґ» та «Інженер-хімік». Пітер пригадав розповідь Туски про Іноземний легіон: «Краще, якщо твоя команда складається з особистостей, які зможуть витримати те, що їх назавжди забуто й покинуто. Які не збожеволіють». Напевно, Гейз була яскравим прикладом такої людини, що не збожеволіє. Що виконує свою роботу, не завдає нікому жодних клопотів, окрім хіба що кількох видертих сторінок із лесбійського порножурналу, а коли повертається до себе в номер, то може перебути там цілі години, дні й навіть місяці, розгадуючи математичні загадки, стираючи відповіді й розгадуючи заново.

«...про легендарну скромність Кросбі, який міг настільки довершений витвір мистецтва охарактеризувати як „легенький“ і „дріб’язковий“, — із інтонацією розповідав ведучий. — Зараз ми почуємо ще одну версію, яка ніколи офіційно не випускалася. Ви зауважите, як Бінґ затинається на слові „рента“, помітите й інші свідчення невдалої репетиції. Однак воно того варте, тому що Ґарленд стоїть трохи ближче до мікрофона, і можна уявити, що вона десь поряд із нами в кімнаті...»

— Вибачте, що потурбую вас знову, — промовив Пітер.

— Жодних проблем, — відказала Гейз і витерла ще одну цифру, перш ніж підвела погляд.

— Я хотів спитати про ці музичні передачі. Вони старі?

Гейз закліпала, а тоді наставила вуха, щоб прислухатися.

— Дуже старі, — сказала вона. — Ці співаки, я гадаю, вже повмирали.

— Ні, я маю на увазі оці шоу, з розповідями, поясненнями і всім решта, — їх робить хтось із АМІК чи їх давно вже було записано?

Гейз окинула оком їдальню.

— Роузен робить їх, — відказала жінка. — Зараз його тут немає. Він топограф і кресляр. Ви, може, бачили його креслення Центрифужно-енергетичної станції, які висять у залі проектування. Неймовірно точна робота. Я бува досі зупиняюся й милуюся ними, — вона стенула плечима. — Я не звертаю уваги на цю його музику.. Вона для мене просто фоновий шум. Радію, що він її так любить. Кожен повинен щось любити, я думаю, — але голос її звучав невпевнено.

Новий спалах болі пройняв Пітера: він знову згадав про листа від Беа.

— Мати, — промовив він, намагаючись опанувати себе.

— Прошу?

— Назва, яку ви запропонували для Центрифужно-аналітичної станції.

— Енергетичної, — з усмішкою виправила його Гейз. Потім згорнула книжку з крутиголовками й поклала гумку в кишеню. — Ніхто не називає її Мати. Я знаю. Усі й далі кличуть її Великий Нацицьник. Або ж ВН, — вона притулила книгу до грудей, збираючись іти. — Засмучуватися нема сенсу. Як казала моя мама, не слід сушити собі голову всякими дрібницями.

«Лихом не переймайся, на Бога здавайся». Девіз Беа. Власне кажучи, їхній спільний девіз.

— Ви сумуєте за матір’ю?

Гейз, замислившись, притиснула книжку міцніше.

— Мабуть. Вона давно померла. Вона пишалася б, що мене вибрали для цієї місії, я певна. Але в мене й на той час, коли вона померла, уже була хороша робота. Дармоїдкою я не була.

— А я колись був дармоїдом, — сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. — Алкоголіком. І наркоманом.

Пітер знав, що Гейз була не найкращою особою для таких відвертостей, але не міг стриматися. Він запізно зрозумів, що був не в тому стані, щоб зараз сидіти тут, із цими людьми. Він мав би лежати непритомний або бути разом із .

— Це не злочин, — мовила Гейз своїм невиразним монотонним голосом. — Я нікого не засуджую.

— Я й злочини вчиняв, — сказав Пітер. — Дрібні.

— Дехто має пройти через це, перш ніж стати на пряму дорогу. Це не означає, що вони погані люди.

— Мій батько був страшенно розчарований у мені, — правив своєї Пітер. — Він так і помер, зломлений і пригнічений.

Гейз кивнула головою.

— Буває. Коли ви трохи попрацюєте тут, то дізнаєтеся, що багато аміківців мають по-справжньому сумні історії на душі. А декотрі не мають. Жодна історія не схожа на іншу. Але це не важливо. Ми всі йдемо до однієї мети.

— І до якої?

Інженерка здійняла кулак у тріумфальному жесті, якщо тільки можна було назвати «тріумфальним» жест кулачком, який був так мляво стиснутий, приязно здійнятий і такий малопомітний серед веселої метушні, що панувала в їдальні.

— Працювати заради майбутнього.

Дорогий Пітере , — нарешті писала йому Беа, коли минула, здавалося б, вічність, яку він провів у молитві й тривозі. — Вибач, що не відповідала так довго. Мені не хочеться говорити про те, що сталося, але я все ж мушу тобі пояснити. Дякую, що написав мені. Хоч це нічого не змінює і я не думаю, що ти розумієш моє становище, але я це справді ціную.

Багато всього трапилося. Нашу громаду спіткала невдача, м’яко кажучи. Джефф зник із церковними грошима. Він злигався зі скарбівничею, і вони накивали п’ятами разом; ніхто не знає, де вони зараз. Вимели всі рахунки дочиста. Забрали навіть скриньки для пожертв. Пам’ятаєш, як ми молилися, щоб Бог настановив нас вибрати пастора замість тебе? Ну, ось і настановив. Розумій це як хочеш.

Стосовно того, що робити далі, думки розділилися. Частина вірян хотіла б уладнати негаразди і спробувати врятувати громаду. Інші ж уважають, що треба будувати нову громаду з чистого аркуша. Мені навіть запропонували стати пастором! Саме вчасно.

За два дні до цього краху я повернулася на роботу. Я гадала, що, доки Ґудмена немає, працювати буде суцільна втіха. Але лікарню наче підмінили. Почати б із того, що скрізь брудно. Брудні стіни, підлога, загиджені вбиральні. Прибиральниць немає й не буде. Я взяла швабру й заходилася мити один із санвузлів, але Мойра накинулася на мене як собака. Мовляв, ми медсестри і тут не для того, щоб драїти підлогу. «А стафілокок? А відкриті рани?» — запитала я. Вона тільки пильно подивилася, так, що я не витримала й відвела очі. І, мабуть, вона має рацію: роботи в нас і без того по саму зав’язку. У відділенні травматології справжній шарварок. Люди бігають повсюди без жодного контролю, кричать, сперечаються із санітарами, вдираються до палат зі своїми хворими батьками чи дітьми, перш ніж ми встигаємо їх розподілити.

Пацієнти тепер усі бідні. Жодного освіченого представника середнього класу. Мойра каже, що всі, в кого є бодай трохи грошей, у наших державних лікарнях більше не лікуються. Багатії переїхали до Франції чи Катару, а пересічні люди шукають собі затишні платні клініки без попереднього запису (таких тепер з’явилося дуже багато — довкола них навіть створюються цілі нові громади). А нашому шпиталю залишаються самі покидьки. Так їх назвала Мойра, але, сказати щиро, вони і є покидьками. Дурні, невиховані, горласті, бридкі й дуже-дуже налякані. Тут уже не до милосердя — ти ледве стримуєшся, коли п’яний мугиряка, весь синій від татуювань, горлопанить тобі просто в обличчя, ще й штрикає у плече своїм прокуреним нігтем. Це просто нескінченний коловорот червоних очей, прищів, розбитих носів, відшмаганих пик, ошпарених немовлят, невдалих самогубств. Так, знаю, я раніше скаржилася, що Ґудмен хотів би, щоб ми лікувати тільки легкі випадки, але ж є різниця між тим, щоб забезпечити всім верствам населення доступ до медичних послуг, і тим, щоб віддати лікарню на поталу неосвіченому бидлу.

Я поспішаю, уже пів на сьому, час на роботу. А я ще навіть не розповіла тобі про те, що остаточно мене зламало, але мені самій тяжко про це згадувати, а писати так довго, і я не думала, що напишу тобі настільки багато про все решта. Я гадала, що відразу перейду до головного, але тобі буде дуже боляче, а я так хотіла б ніколи не завдавати тобі цього болю. Зараз я мушу бігти.

Кохаю

Беа

Пітер відповів миттю:

Дорога Беа!

Я страшенно хвилююся за тебе, але чути твій «голос» — для мене величезне полегшення. Це правда, що всі ми, буває, не розуміємо один одного — лише Бог розуміє все, — але це не означає, що, засмучені й розчаровані через це, ми маємо припинити спроби порозумітися. Моя праця серед оазян знову й знову це підтверджує.

Звісно, страшенно прикро чути таке про Джеффа та нашу громаду, але наша церква — це не Джефф, і не скарбівнича, і не якась конкретна будівля. Це нещастя насправді може виявитися прихованим благословенням. Якщо ми винні комусь гроші — заплатимо, а якщо навіть не зможемо, то це тільки гроші. Значно важливіше те, що відбувається в людських душах і серцях. Те, що наші віряни хочуть будувати громаду заново, дуже підбадьорює. Зазвичай люди бояться змін, тож це дивовижний приклад відваги й позитивного мислення. Чому б нам не почати збиратися простим товариством у когось удома? Будемо як перші християни. Зручне приміщення — це розкіш, справжні ж цінності — це любов і молитва. І це просто чудово, що тобі запропонували бути пастором. Не сердься, але я думаю, що ти прекрасно впоралася б.

У змінах у лікарні, про які ти розповідаєш, немає нічого дивного, зважаючи на те, як зросла напруга в суспільстві, але вони лише підтверджують мою думку, що зараз, можливо, не час тобі працювати. Адже ти носиш під серцем наше дитя. Я сподіваюся, що носиш — у тебе ж не сталося викидня, адже ж ні? Чи не це так похитнуло твою віру в Бога? Я тривожуся до нестями. Будь ласка, розкажи мені.

Хай що б це було, воно затягнуло тебе в духовну прірву. «Неосвічене бидло», яке юрмиться у твоїй лікарні, — це все цінні душі. Богові однаково, чи в когось із нас прищі, чи погані зуби, чи немає освіти. Пригадай, будь ласка, що, коли ти вперше зустріла мене, я був алкоголіком, який лише даремно псував повітря. Дармоїдом. Якби ти поставилася до мене зі зневагою, на яку я тоді заслуговував, я ніколи не врятувався б. Я ставав би дедалі гіршим і зрештою перетворився на ще один «доказ» того, що такі, як я, не мають спасіння. І хтозна, може, котрась із тих жінок, яких ти бачиш у палаті, зазнали сімейних травм, подібних до тих, що їх зазнала ти. Тому, прошу тебе, хоч як це важко, не втрачай здатності співчувати. У твоїй лікарні Бог спроможний творити дива. Ти сама кажеш, що ці люди налякані. Глибоко в душі вони знають, що вкрай потребують чогось такого, чого медицина дати їм не може.

Напиши мені, щойно матимеш змогу.

Кохаю тебе

Пітер

нарешті стало до схилку, заллявши край неба золотавою карамеллю. Попереду неквапливий захід із його ледь не стомливою красою, а потім довга-предовга ніч. Пітер укинув напівзігнилі рештки оазянської їжі собі в рюкзак і вийшов із будівлі.

Він пройшов близько милі, сподіваючись, що аміківська база зникне з очей або ж, радше, що він сам зникне з очей будь-кого, хто міг помітити його відхід. Але місцевість була пласка і гола, і будівлі ніяк не зникали з поля зору, а через якийсь вибрик перспективи ще й видавалися ближчими, ніж були насправді. Розмірковуючи логічно, Пітер розумів: дуже малоймовірно, що за ним хтось стежить, але мимоволі почувався наче під постійним наглядом. Він простував далі.

Обраний ним напрямок вів на захід, у дике поле, тобто не до поселення оазян і не до Великого Нацицьника. Пітер уявляв собі, що, коли йтиме довго-довго, то врешті-решт дійде до гір, струмків або принаймні до якихось кам’янистих пагорків чи багнистих мочарів, які дадуть йому знати, що він прийшов куди-інде. Але тундра не закінчувалася. Рівна коричнева місцевість, де-не-де пожвавлена острівцями білоквіту, що світився у призахідному промінні.

Коли ж Пітер обертався, чудернацька бетонна примара аміківської бази невідступно бовваніла позаду. Утомившись, він сів на землю і чекав, доки зайде за обрій.

Як довго він чекав, Пітер не міг сказати. Може, години дві. А може, й шість. Його свідомість відділилася від тіла і злинула над ним, кудись у . Він забув, навіщо прийшов сюди. Мабуть, вирішив, що не зможе провести ніч у чотирьох стінах свого номера, і натомість захотів поспати просто неба. Рюкзак слугуватиме йому подушкою.

Коли вже майже стемніло, Пітер відчув, що він більше не один. Він примружився, видивляючись у темряву, і розгледів тьмяні обриси якоїсь невеличкої істоти метрів за п’ять від нього. Це був один із тих птахоподібних шкідників, які знищили врожай білоквіту й покусали Пітера. Лише один, без усієї своєї рідні. Він, погойдуючись, обережно дибуляв довкола Пітера широкими колами, киваючи головою. За якийсь час Пітер збагнув, що звір не киває головою, а нюшить: він зачув своїм рилом запах їжі.

Пітерові пригадалася та мить, коли з його руки бризнула кров, згадався нудотний біль в укушеній нозі. Його зсудомило від люті, що пробудила Пітера від тужливого оціпеніння. У нього промайнула думка: вбити цю капосну тварюку, розтоптати її, розчавити її маленький зубатий череп своїм підбором, не через бажання помститися, а захищаючись — принаймні так він себе переконував. Але ж ні. Істота мала жалюгідний і кумедний вигляд, вона нерішуче кружляла в темряві довкола, вразлива через свою самотність. І їжа, запах якої вона почула, була не Пітеровою плоттю.

Повільно і без різких рухів Пітер дістав із рюкзака гостинець. Тварина завмерла на місці. Він поклав пластиковий пакет на землю й відсунувся назад. Тварина підійшла й прогризла пакет, із якого потягнуло солодкавим смородом. Потім глитнула все, разом із пластиком. Цікаво, подумав Пітер, а що як через це тварина помре лютішою смертю, ніж якби він потоптав її? Може, саме це індуси й називають кармою.

Після того як тварина наїлася й пішла геть, Пітер сидів і дивився на далекі вогні бази, його «дім не вдома», як сказала Ґрейнджер. Він дивився, доки вогники не розпливлися перед його очима, і тоді уявив собі, як сонце сходить над Англією, як Беа поспішає через лікарняне парковання на зупинку. Ось Беа сідає в автобус, знаходить собі місце поміж різнорідного і розмаїтого люду: шоколадно-коричневого, жовтого, бежевого, блідо-рожевого. Вона іде в автобусі по дорозі, заповненій машинами, виходить на зупинці перед крамничкою, де по дев’яносто дев’ять пенсів продається всіляке господарське начиння, дешеві іграшки та інші дрібнички. Біля пральні завертає за ріг і йде півтори сотні метрів до двоквартирного будинку без фіранок на вікнах, які виходять на вулицю. Ось вона підіймається сходами, застеленими пошарпаним килимком темно-бордового кольору, і заходить до кімнати, де стоїть пристрій, на якому Беа, коли буде готова, надрукує «Дорогий Пітере».

Він звівся на ноги і рушив назад на базу.

Дорогий Пітере!

Ні, у мене не було викидня, і, будь такий ласкавий, не читай мені нотацій про співчуття. Ти просто не розумієш, наскільки все стало нестерпним. Тут ідеться про масштаб проблеми і наявні сили, які треба затратити для її вирішення. Якщо комусь вибухом відриває ногу, його терміново везуть в операційну, лікують те, що лишилося від ноги, підбирають протез, допомагають з фізичною реабілітацією, щось радять і все таке інше, і за рік ця людина може вже чи не марафон бігти. Коли ж вибухом відриває всі руки, ноги, статеві органи, вивертає кишки, сечовий міхур, печінку й нирки, УСЕ ЗОВСІМ ІНАКШЕ. Щоб упоратися з поганим, нам потрібна якась певна частина хорошого. І не важливо, чи це людське тіло, чи християнське старання, чи життя загалом, ми не можемо рухатися далі, коли в нас забрано майже все необхідне.

Не буду розповідати тобі про всі ті інші події, які знесилили мене до краю за останній тиждень чи два. Це історії про те, що зараз коїться у світі, які на тебе тільки наганяють нудьгу. Нові війни в Африці, постійні вбивства жінок і дітей, масовий голод у сільських районах Китаю, жорсткий розгін мітингувальників у Німеччині, скандал у Європейському центробанку, скасування соціальної допомоги, зокрема й мені, і багато ще всякого такого. Для тебе все це несправжнє. Я розумію, ти годуєш спраглих оазян Біблією.

Хай там як, тобі досить знати лише те, що минулого тижня через багато всіляких причин я була дуже знервована, і, як завжди то буває, коли я знервована, Джошуа передався мій настрій. Він ховався під меблями, гасав із кімнати в кімнату, нявчав, плутався під ногами, але не давав узяти себе на руки чи погладити. Мені лише цього бракувало, і я роздратувалася до нестями. Я намагалася просто не звертати на нього уваги, забутися за якимись хатніми справами.

Я прасувала свій лікарняний халат. Прасувальна дошка стояла під незручним кутом, і проводу не вистачало, а я була занадто втомлена й заклопотана думками, щоб поставити її як слід, і прасувала так. Якоїсь миті я поставила праску на сам край, і вона впала. Я інстинктивно відстрибнула назад, моя нога тяжко наступила на щось, хруснуло так, аж мені кепсько стало, і Джошуа заверещав, їй-богу, він заверещав. А тоді втік.

Я знайшла його під ліжком, він тремтів і тяжко дихав. Його очі були широчезні від болю й жаху. Я зламала йому задню лапу. Я бачила це. В очах тваринки не було ні краплини довіри, він смикнувся, коли я заговорила. Я була ворогом. Я надягнула садові рукавиці, щоб він не подряпав чи не покусав мене, схопила його за хвіст і витягла звідти. Інакше було ніяк. Я віднесла його на кухню, поклала на стіл і наділа на нього повід. Джошуа ніби заспокоївся. Я гадала, що від шоку, а може, й від болю він нічого не зможе зробити, окрім як сидіти й тяжко дихати, тож узяла телефон, щоб зателефонувати ветеринарові. Вікно на кухні, як завжди, було відчинене. Джошуа кулею вискочив у нього.

Я шукала не одну годину. Обходила все довкола знову й знову, аж доки не стемніло, хоч в око стрель, а я так знемоглася, що вже й кроку не могла ступити. Тоді я пішла на роботу (у нічну зміну). Там було пекло. Не кажи нічого, там було справжнє пекло. О четвертій ранку на мені було дві лікарняні сорочки, тому що мій халат був увесь у лайні. Божевільний товстун жбурляв лайно зі свого ліжка, розмащував по бильцях і ревів на всю лікарню. Санітари вже пішли з роботи, залишалися тільки я, маленька Ойяма і ця новенька дівчина — мила, але її вічно немає поруч, коли треба. Мати цього лайнокида заперлася на ніч до кімнати для відвідувачів, і ніхто не міг її звідти витурити. Вона засіла там із чималим запасом пепсі та якимись недоїдками (і це зветься лікарнею?) і час від часу вистромлювала свого носа, щоб пересвідчитися, чи ми добре піклуємося про її хлопчика. «Ти сука! — горланила вона до мене. — Ти жорстока сука! Я викличу поліцію! Ти не справжня медсестра! Де справжні?» Так тривало, здавалося, цілу вічність.

Уранці я так і пішла додому у двох лікарняних сорочках, накинувши кофту поверх них. Люди, мабуть, думали, що я втекла з божевільні. Я вийшла з автобуса на дві зупинки раніше, щоб пройти через парк: ну ж бо, побачу Джошуа там. Шансів на це було мало, і я не дуже сподівалася його знайти. Утім, знайшла.

Кіт висів, прив’язаний за хвіст мотузкою, перекинутою через гілку дерева. Двоє дітисьок років дванадцяти смикали за мотузку, а Джошуа вертівся на ній і підстрибував. Очі мені заслало червоною млою. Я не знаю, що сталося далі, що я зробила з тими дітьми, у моїй пам’яті порожньо. Знаю тільки, що не вбила їх, бо, коли отямилася, їх там не було. На щиколотках пальців, під нігтями в мене була кров. Як шкода, що я не вбила їх! Авжеж, авжеж, я знаю: нужденні дітки, зіпсуті середовищем, їх треба вибачити, приголубити тощо. Чому б не взяти їх до нашої програми соціального захисту, еге ж? ЦІ СУЧІ ВИЛУПКИ ЗНУЩАЛИСЯ З НАШОГО ДЖОШУА!

Я взяла його на руки. Він іще дихав, хоч і ледь-ледь. Хвіст при основі було обідрано, одне око вибито, але він був іще живий і, думаю, впізнав мене. За десять хвилин я вже була у ветеринара. Там іще було зачинено, але я, напевно, гатила ногами у двері й кричала, бо мені відчинили. Ветеринар узяв у мене Джошуа і зробив йому укол.

— Ну ось і все, — сказав чоловік. — Хочете забрати його зі собою чи залишити тут?

— Тобто забрати зі собою? — перепитала я. — Ви що, не збираєтеся нічим йому допомогти?

— Я щойно допоміг, — відказав ветеринар.

Згодом він пояснив мені, що не думав, ніби я схочу витрачатися на лікування кота.

— Ніхто зараз цим не переймається, — сказав чоловік. — Я сиджу тут п’ять, шість годин без роботи, а потім нарешті хтось приносить хворого улюбленця і просить його приспати. Нічого більше тепер ніхто робити не хоче.

Він поклав Джошуа у пластиковий пакет і віддав мені.

— Грошей я з вас не братиму, — промовив він до мене.

Пітере, я кажу тобі це тільки раз. У цьому випадку немає нічого повчального, нічого напутливого. Це не ті недовідомі шляхи Господні. Це не той випадок, коли Господь знає ту найвищу мету, заради якої він допустив, що я наступила Джошуа на лапу і сталося все те, що сталося. Спасителю, у якого я вірила, було не байдуже, що я роблю і як поводжуся. Спаситель, у якого я вірила, чинив одне й не допускав іншого. Я дурила сама себе. Я самотня, налякана, а мій чоловік — місіонер, який ось-ось напише мені, що «безумний говорить у серці своїм: нема Бога». І якщо ти досі цього ще не написав, то лише тому, що намагаєшся бути тактовним, але в серці своєму ти переконаний, що це все сталося, бо віра моя похитнулася. Я знаю, що ти так думаєш, і почуваюся через це ще самотніше. Адже ти не повертаєшся до мене, правда ж? Тобі подобається там. Бо ти зараз на Божій планеті. Тож, навіть якщо ти повернешся, ми однаково не будемо разом. Бо у своєму серці ти зостався на Божій планеті, а я буду за трильйон миль від тебе, самотня поруч із тобою.