Книга дивних нових речей

23 Випити зі мною

Укуси все-таки виявилися отруйними. Пітер був певен цього. Рани під бинтами видавалися чистими, але отрута своє вже зробила. Розгалужена сітка вен і артерій під шкірою старанно розносила затруєну кров до всіх органів, насичувала трутизною його мозок. Це було тільки питання часу. Спершу він почне марити — і Пітер відчував, що марення вже насувалося, — а потім його організм вимкнеться: нирки, печінка, серце, кишки, легені — усі ті дивовижним чином взаємозалежні грудки м’яса, яким для своєї діяльності потрібне чисте від отрути паливо. А відтак його тіло вижене зі себе душу.

Сидячи досі за «пострілом», Пітер здійняв очі до стелі. Він так довго вдивлявся у слова Беа, що вони закарбувалися на його сітківці і тепер знову з’явилися перед очима, нечіткі, наче пліснява. Лампочка, що висіла над його головою, була з тих, що бережуть енергію, зроблена не колбою, а спіраллю, схожа на шматок радіоактивної кишки, що теліпається на дроті. Над нею тонка накривка стелі й даху, а над ними... що над ними? Де у цьому Всесвіті була Беа? Угорі, внизу, ліворуч від Пітера, праворуч? Якби він міг літати, якби він міг долати простір швидше за світло, що йому з того? Він не мав жодної гадки, куди летіти.

Він повинен померти не в цій кімнаті. Ні-ні, тільки не в цій вихолощеній комірці, вміщеній у вдавано величне сховище з бетону і скла. Будь-де, лише не тут. Він піде... піде звідси. До . Може, вони знають, як його вилікувати. Якимись народними засобами. Напевно, все ж не знають, зважаючи на те, як вони голосили, коли побачили, що Пітера покусано. Але він має померти серед них, не тут. І не можна зустрічатися з Ґрейнджер; будь-що треба уникати її. Вона марнуватиме ту дрібку часу, яка ще лишилася Пітерові, намагаючись не відпустити його з бази, затягти до лазарету, де він помре під безглуздим наглядом, і їм лишиться тільки запхнути його до холодильної камери в морзі.

«Скільки мені лишилося, Господи? — молився Пітер. — Лічені хвилини? Години? Дні?» Але не про все можна запитувати Бога. Із дечим, не відомим напевне, потрібно зустрічатися самому.

— Привіт, — сказав Пітер гладкій жінці з татуюванням змії, вартівниці, яка перепиняла йому шлях до втечі. — Здається, ви ніколи не казали мені свого імені. Але вас зовуть Крейг, правда ж? На табличці на ваших дверях написано «Б. Крейг». Приємно вас бачити знову.

Жінка поглянула на Пітера, як на прокаженого.

— Із вами все гаразд?

— Так, просто трохи... недоспав, — відповів він, пожираючи очима машини, припарковані за її спиною.

Їх було штук шість, зокрема і та, якою Ґрейнджер возила ліки. Пітер сподівався, що зараз вона міцно спить у своєму ліжку, пускає слинку на подушку, сховавши під укривало свої гарненькі пошрамовані руки. Пітер не хотів, щоб вона почувалася винною за те, що він збирався зробити. Краще перекласти цей тягар на Крейг, якій, як і всім решта тут, буде байдуже до його смерті.

— А що означає «Б.»? Яке це ім’я?

Жінка насупилася.

— Чим я можу вам допомогти?

— Я хотів би... е-е... взяти машину.

До його язика вже було підвішено цілий потік слів, готових зірватися, щоб відкинути вбік будь-які заперечення і побороти її нехіть. «Роби що я кажу. Роби що я кажу. Тобі відразу казали, що мені потрібна буде машина; тепер сталося те, про що тебе попереджали. Тож не створюй клопоту, не опирайся, просто скажи „так“».

— На годину-дві, не більше, — додав Пітер, відчуваючи, як піт обпікає чоло. — Будь ласочка.

— Звісно, без проблем. — Жінка махнула рукою в бік чорного авто-універсала, яке скидалося Пітерові на катафалк. — Як щодо цього? Курцберг на ньому весь час їздив.

Пітер похитнувся на ногах. Перемога приходила надто легко; щось тут було не так.

— Мені підходить.

Крейґ відчинила дверцята й пустила його всередину. У замку запалювання вже був ключ. Пітер очікував, що треба буде щось підписати, показати водійські права або принаймні докласти чималих психологічних зусиль. Можливо, Бог усував перешкоди для нього. А може, тут просто все так влаштовано.

— Якщо ви недоспали, — мовила Крейґ, — може, вам не варто сідати за кермо.

Пітер озирнувся через плече. Позаду лежала Курцберґова постіль — власне кажучи, невеличкий матрац із квітчастим покривалом і такою самою подушкою.

— Скоро я висплюся, — запевнив він Крейг.

Пітер їхав у дике поле, до... до Міста Потвор. Офіційна назва вилетіла з голови. Пітервіль. Новий Сіон. Оскалуза. Будь ласка, Господи, вибави Коретту від лиха. Вияви Себе на Мальдівах.

Пітерові здавалося, ніби його мозок роздимається, а очі вилазять із орбіт. Щоб вони не вилізли, він міцно замружився. Байдуже, що він робив це за кермом. Зіткнутися було ні з чим, не було й дороги, з якої можна збитися. Основне загалом дотримуватися правильного напрямку. А Пітер, власне, не був певен, що їде правильно. Ця машина мала таку саму навігаційну систему, як і та, якою їздила Ґрейнджер, але він навіть не уявляв, як нею користуватися, які кнопки тиснути. Беа розібралася б, якби їй дали...

Пітер натиснув на газ. Ну ж бо, крихітко, покажи, на що ти здатна! Час провадити спокійне життя і час рухатися на повній швидкості.

Але чи справді він рухався? У темряві важко було сказати. Світло фар вихоплювало тільки окрему смугу місцевості без жодних дороговказів. Може, Пітер гнався на шаленій швидкості, а може, загруз, і колеса марно збивали землю, нікуди не просуваючись. Але ні: він бачив купки білоквіту, що проносилися повз, наче світловідбивні смуги на австостраді. Він рухався вперед, рухався принаймні від бази — а ось чи наближався він до поселення , Пітер був не певен.

Коли б ця машина була живою істотою, собакою чи конем, вона безпомилково нюхом відшукала б свій шлях до місця, яке Курцберґ так часто навідував раніше. Як Джошуа, коли він...

Пітер аж здригнувся від неприємного людського крику, що пролунав у машині, зовсім поряд із ним. Голос був його. І крик також. Пітер вгатив кулаками по керму і почав битися потилицею об спинку сидіння. Краще б це була цегляна стіна.

Витерши очі, він поглянув крізь вітрове скло вперед. Віддалік у тундрі щось невиразно маячіло. Якась будівля. Пітер їхав лише кілька хвилин, тож це ще не могло бути поселення. Хіба тільки якщо час не згорнувся, коли він марив, і години їзди не здалися йому секундами або якщо він не заснув за кермом. Але ні. Попереду здіймалися дві велетенські кулясті споруди: Великий Нацицьник. Пітер їхав у неправильному напрямку.

— Господи боже! — знову почув він власний голос.

Пітер забувся й не встиг сказати «Господарю милий». Треба заспокоїтися. Господь пильнує.

Пітер натиснув якусь кнопку на екрані навігації. Той засвітився яскравіше, немов зрадів, що його торкнулися. Угорі екрана показалися слова «

ЦЕНТР. —ЕНЕРГ. СТ

Минуло ще кілька хвилин, і Пітер побачив перед собою оазянське поселення, упізнав його обриси й кольори. Це було неможливо, просто неможливо, він мав їхати до нього ще щонайменше годину, і все ж... невигадливі, одноманітні будівлі, пласкі дахи зовсім без шпилів, бурштиновий відсвіт... Коли він під’їхав ближче, фари його машини висвітлили ромбічні цеглини. Помилки бути не могло. Отрута, мабуть, порушила його відчуття часу.

Із цього боку Пітер до поселення ще ніколи не під’їжджав і тому ніяк не міг збагнути, де він. Ґрейнджер завжди прямувала до будинку зі зображеною білою зіркою і нерозбірливими залишками напису «ПРОСИМО», що пристали до стіни, наче пташиний послід. Але зараз Пітер був сам, без Ґрейнджер. Пусте: він зорієнтується за своєю церквою. Зведена осторонь від селища, вона постане серед голого степу, вималювана до життя променями його фар.

Пітер поїхав довкола поселення, шукаючи церкву. Він їхав і їхав. Дальнє світло фар вихоплювало тільки бліді острівці білоквіту. Урешті-решт він помітив на землі сліди від коліс, коліс його машини. Він проїхав по колу, а церкви не було. Вона зникла; її було знищено, і не лишилося навіть сліду, наче її ніколи й не було. Ці люди відкинули його, відцуралися під час одного з тих спалахів ворожнечі, яких так багато в історії місіонерства, — жорстоких розлучень, яких ніщо не віщує і які показують, що вся та близькість, котру, як тобі здавалося, ти вибудував, — лише ілюзія, церква, зведена на піску, зерно, вкинене в кам’янистий ґрунт.

Пітер зупинив машину й вимкнув двигун. Він піде пішки в поселення, розгублений і спантеличений, і спробує знайти когось знайомого. Він гукатиме Обожнювача Ісуса Номер... — ні, це безглуздо. Він гукатиме... «». Атож, він гукатиме «», він гукатиме «», він гукатиме всі імена , які тільки-но пригадає. І зрештою, хтось — Обожнювач Ісуса чи, швидше, Необожнювач — прийде, зацікавившись його криками.

Відчинивши дверцята й затинаючись, Пітер виліз із машини у вологу ніч. У поселенні не горіло жодного вогника, не було помітно ніяких ознак життя. Він рушив непевними ногами, похитнувся й ледве не вдарився плечем у стіну найближчого будинку. Він відновив рівновагу, узявшись рукою за гладенькі цеглини. Ті, як завжди, здавалися теплими й неначе живими. Живими не як тварина, а як дерево, немовби кожна цеглина була загуслим шматком деревного ґлею.

Пітер не пройшов і кількох метрів, коли його рука раптом провалилася в порожній простір. Дверний отвір. Без намистинової завіски, що дивно. Лише велика прямокутна діра у стіні. Усередині нічого не було видно, суцільна темрява. Пітер наважився зайти, знаючи, що у протилежному кінці кімнати будуть іще одні двері, які виведуть у переплетіння вуличок. Він боязко просувався крізь чорноту замкнутого простору, поволі пересуваючи ноги, маленькими кроками. Він чекав, що наштовхнеться обличчям на стіну, або його затримає рука в рукавичці, або ще якась перешкода стане на його шляху. Але він дійшов до протилежної стіни, ні з чим не зіткнувшись; кімната, схоже, була зовсім порожня. Пітер відшукав задні двері — знову ж таки, лише отвір без завіски — і вийшов у провулок між будинками.

Навіть удень усі оазянські провулки виглядали однаковісінько; Пітер ніколи не ходив ними без провідника. У пітьмі вони видавалися не вулицями, а тунелями, і він просувався вперед дуже повільно, випроставши руки, наче щойно осліплий. Може, і не мали очей, але в них було ще щось, завдяки чому вони могли впевнено пробиратися цим лабіринтом.

Пітер прочистив горло, маючи намір змусити себе вигукнути імена чужою мовою, котру, як гадав, він досить добре вивчив. Однак тепер він усвідомив, що знань його було замало. Натомість пригадався двадцять третій псалом, який він переробив, старанно повилучавши тяжкі приголосні. Пітер чимало поту пролляв над текстом, і тепер чомусь цей псалом зринув у його пам’яті.

— Бог — Той, Хто дбає про мене, — продекламував Пітер, пересуваючи ноги в темряві, — тому нужди не матиму.

Він говорив тим самим голосом, яким читав проповіді, — не різким, але досить гучним, — чітко вимовляючи кожне слово. Вологість у повітрі ковтала звуки, не даючи їм змоги віднестися далеко.

— На луках зелених прихилить мене, на тихую воду мене запровадить! Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Його по дорозі добра. Так робить Він, адже Він — Бог. Коли я піду хай би навіть долиною смертної темряви, то не матиму жаху, бо Ти при мені, Твоє жезло і кий-оберіг підтримають мене! Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти натер був оливою, мій келих то надмір пиття! Тільки добро й благодать будуть зі мною по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Божому багато днів!

— Еге-гей, незле компонуєш! — скрикнув незнайомий голос. — Геть незле!

Пітер крутнувся в темряві, ледве не втративши рівноваги. Попри те що слова були приязними, вони збурили в ньому інстинктивний страх — «бийся або тікай». Поява десь поряд, у пітьмі, чоловіка (адже голос був очевидно чоловічий), представника Пітерового виду, здавалася загрозою для життя, подібною до притуленого до скроні пістолета чи ножа під боком.

— Я зняв би перед тобою бісового капелюха, якби він у мене був! — знову почувся голос незнайомця. — А ти профі! Що тут іще сказати, просто клас! Так переробити «Господь мій пастир», щоб ніяким пастирем і близько не смерділо! Лише одна чи дві «с» і одна «ш» у всьому сраному уривку! — захоплення незнайомця, хоч і приправлене грубощами, було щирим. — Ти написав це для , еге ж? Таке собі: «Прийми в себе Ісуса, це не боляче». Наїдки, з яких вийнято всі кісточки, пожива у вигляді молочного коктейлю, слова, що сіються, як манна крупа. Браво!

Пітер вагався. Щось живе вийшло з мороку позаду нього. Наскільки він міг розібрати, це була людина, волохата й гола.

— Тартальйоне?

— Угадав! Давай руку, голубе! Come va?[60]

Пітерову руку схопила кістлява п’ятірня. Дуже кістлява. Хоч і сильні, але худющі пальці вп’ялися схожими на шпиці фалангами у м’якшу Пітерову долоню.

— Що ви тут робите? — запитав Пітер.

— Ну, як тобі сказати, — протягнув чоловік. — Просто б’ю байдики, точу баляндраси. Ґав ловлю. Походеньки справляю. А от що ти тут робиш?

— Я... я проповідник, — відказав Пітер, вивільняючи свою руку. — Пастор у ... Ми побудували церкву... Вона стояла тут...

Тартальйоне засміявся, а потім зайшовся надсадним кашлем.

— Мушу не погодитися, аміґо. Тут немає нікого, крім нас, останніх героїв. Ні палива, ні води, ні блекджеку, ні шлюх. Nada[61].

Слово, наче кажан, зірвалося у вологу ніч і зникло. Ураз Пітера осяяло. Це було ніяке не Сі-2: він потрапив до поселення, яке колись покинули. Тут не було нічого, крім повітря й цегляних стін. І голого безумця, що вислизнув із тенет людської цивілізації.

— Я заблукав, — кволим голосом пояснив Пітер. — Я хворий. Я... я, напевно, помираю від отрути.

— Та ну? — здивувався Тартальйоне. — Ну тоді ходімо бухнем.

Лінгвіст повів Пітера крізь темряву в іще більшу темряву, потім завів його крізь дверний отвір у будинок, де Пітеру довелося ставати навколішки, і сказав влаштовуватися якнайзручніше. На підлозі лежали подушки, великі й пухкі, їх, мабуть, було знято з канапи чи м’якого крісла. На дотик вони здавалися вкритими цвіллю, як гнила шкірка апельсина чи лимона. Коли Пітер сів на них, подушки зітхнули.

— Моя скромна оселя, — сказав Тартальйоне. — Aprds[62] мого відходу.

Пітер у відповідь пробурмотів щось вдячне, намагаючись дихати ротом, а не носом. В оазянських будинках зазвичай не пахло нічим, окрім хіба що їжі та мускатної дині, запах якої приносили струмені повітря, що постійно вливалися крізь вікна і плескотіли об стелі. Однак у цій кімнаті тхнуло людською неохайністю і спиртовим бродінням. Посередині стояла якась велика посудина, що спершу здалася Пітерові оазянським ліжком-ванною, але потім він зрозумів, що саме звідти відгонило закваскою. Може, колись це й було оазянське ліжко, але тепер воно слугувало місткістю для браги.

— Тут є світло? — запитав Пітер.

— А ти захопив із собою ліхтарик, падре?

— Ні.

— Отже, немає.

Пітерові очі ніяк не могли призвичаїтися до темряви. Він вирізняв білки — чи то пак жовтки — очей свого співрозмовника, щетину на його обличчі, примарне видиво змарнілого тіла й млявого члена. Цікаво, подумав Пітер, може, у Тартальйоне за всі місяці й роки, які він провів у цих руїнах, розвинулося нічне бачення, як у кота?

— Що сталося? Ти чимось вдавився? — запитав Тартальйоне.

Пітер обхопив себе руками, щоб стримати звук, який надходив із його грудей.

— Мій... мій кіт помер, — сказав він.

— Ти взяв із собою кота? — вразився лінгвіст. — АМІК тепер дозволяє привозити сюди домашніх тварин!

— Ні, він... це сталося вдома.

Тартальйоне поплескав Пітера по коліну.

— Ну-ну, не плач, бо не дадуть калач. І не кажи слова, що на «в» починається, на «а» закінчується. Це слово заборонено! Verbo-ten! Е finito! Distrutto! Non esiste![63]

Лінгвіст театральними рухами долонь заганяв слово «вдома» назад у його нірку щоразу, як воно виглядало звідти. Пітер раптом зненавидів його; так, він зненавидів цього бідолашного божевільного бовдура. Він міцно заплющив очі, потім розплющив і страшенно розчарувався, коли виявилося, що Тартальйоне досі тут, що темрява й сморід браги нікуди не поділися і що не з’явилося те місце, яке Пітерові ніколи не слід було кидати — його власний космос, власний дім, Беа. Він застогнав від горя.

— Я сумую за дружиною.

— Навіть не думай! Навіть не думай!

Тартальйоне вистрибнув, розмахуючи руками. Його босі ноги заходилися відбивати по підлозі скажений ритм, а сам він, танцюючи, дивно засичав: «Ш-ш-ш-ш!» Це зусилля призвело до тривалого нападу кашлю. Пітер уявив собі, як вихаркані клаптики легень кружляють у повітрі, наче весільне конфеті.

— Звісно, ти сумуєш за дружиною, — пробурмотів Тартальйоне, коли кашель трохи вгамувався. — Ти сумуєш за всім тим мотлохом. Можна цілу книжку написати про все, за чим ти сумуєш. Ти сумуєш за кульбабками, сумуєш за бананами, сумуєш за горами, за метеликами, потягами і трояндами, і... і... за довбаними, біс їх візьми, рекламками в поштовій скриньці, ти сумуєш за іржею на пожежному гідранті, за собачим лайном на тротуарі, за заходом сонця і за цим бовдуром, твоїм дядьком, із жовтими зубами й жахливим несмаком до одягу. Тобі хотілося б обійняти старого паскуду і сказати: «Дядечко, яка в тебе чудова сорочка, і лосьйон твій мені подобається. Покажи мені свою колекцію порцелянових жабок, і ми підемо прогуляємося нашою старою вуличкою, лише ти і я, — що скажеш?» Ти сумуєш за снігом. Ти сумуєш за морем, non importa[64], що воно брудне, ну ж бо: нафтові плями, кислота, гандони, розбиті пляшки — усім байдуже, море — це море, океан — це океан. Тобі сниться... тобі сниться щойно підстрижений газон, сниться запах трави, і ти присягаєшся, що віддаси десять штук баксів або одну нирку, аби лише хоч раз іще понюхати цю траву.

Щоб надати більшого значення своїм словам, Тартальйоне глибоко втягнув носом повітря, роблено, занадто енергійно, і з таким гучним звуком, що здалося, ніби голова його лусне.

— Усі аміківці... дуже хвилюються за вас, — обережно промовив Пітер. — Вас могли б відправити додому.

Тартальйоне пирхнув:

— Lungi da me, satana![65] Quitate de delante de mi![66] Ти що, не читав контракту з AMІК? Може, тобі перекласти з офіційщини? Залюбки! Дорогий висококваліфікований невдахо! Ми сподіваємося, вам сподобається на Оазі! На вечерю там смажена курка! Або щось дуже схоже на смажену курку. Тож облаштовуйтеся, днів не лічіть, думайте про майбутнє. Що п’ять років, а може й раніше, якщо доведете, що довбанулися на всю голову, у вас буде змога повернутися до тої засраної діри, з якої ви сюди потрапили. Але ми вам не радимо. Навіщо повертатися? Який у цьому сенс? Ваш дядько і його бісова колекція порцелянових жабок скоро стане історією. Усе незабаром стане історією. Історія стане історією.

Лінгвіст ходив туди-сюди перед Пітером, човгаючи ногами по брудній підлозі.

— Аміківці хвилюються за мене? Авжеж, б’юся об заклад, так воно і є. Той жирний китаєць, забув, як там його, я просто бачу, як він лежить уночі й не може заснути, все думає: «Як там Тартальйоне? З ним усе гаразд? Він щасливий? Йому вистачає вітамінів? Чи ж уже чути подзвін, чи ж море змило вже скалку материка, чи ж уже змалів я ік бісовій матері?»[67] Авжеж, я просто таки відчуваю їхню любов. Чия там сьогодні черга виявляти любов?

На секунди дві-три Пітер провалився в непам’ять. Шкіра, що напнулася на чолі, тиснула на череп. Він пригадав, як колись мав гарячку, щось на кшталт нетривалого грипу, і валявся безпомічний у ліжку, доки Беа була на роботі. Коли знеможений пекучою спрагою він прокинувся посеред дня в напівмаренні, то з подивом відчув у себе на потилиці чиюсь руку, що підіймала йому голову, і піднесену до губ склянку з крижаною водою. Пізніше, коли йому полегшало, Пітер дізнався, що Беа під час своєї обідньої перерви подолала весь шлях від лікарні до їхнього дому, а потім назад до лікарні, щоб напоїти його.

— Я б не помер, — запевняв її Пітер.

— Я знаю, — відказала дружина. — Але ж я люблю тебе.

Тартальйоне заговорив знову, уже філософським, ледь не вибачливим тоном:

— Утраченого не повернеш, мій друже. Нехай пропадає, а ми будемо жити заради mañana[68]. Неофіційне гасло АМІК, мудрі слова, настільки мудрі, що їх вартувало б викарбувати в кожного на чолі, — він замовк. — Дідько! Та тут не так уже й погано! Я маю на увазі це місце, де я зараз: casa mia[69]. Удень тут веселіше. Коли б я знав, що ти завітаєш на гостину, то підготувався б, помився, може, підстриг би свою довгу barba[70], — він зітхнув. — Колись у мене тут усе було. Tutte le comodità moderne[71]. Todo confort[72]. Ліхтарики, батарейки, бритва — поголити своє прекрасне личко, папір — підтерти собі сраку. І ручки теж були. Окуляри для корекції зору, мінус три з половиною. І світ був мені за мушлю[73].

— І що ж сталося?

— Волога, — сказав Тартальйоне. — Час. Зношування і спрацьовування. До того ж, як ти, мабуть, уже помітив, мені катастрофічно бракує помічників, які вдень і вночі працювали б, щоб забезпечити мене всім необхідним. Але!

Лінгвіст почав нишпорити по кімнаті, почувся стукіт чогось пластикового, а потім булькіт, наче щось занурилося у ванну, наповнену рідиною.

— Але! Перш ніж вони дали драла звідси, ці маленькі жінкуваті чоловічки в купальних халатах повідали мені одну зі своїх таємниць. Найважливішу, еге ж? Вважай алхімію. Вони навчили мене, як зі старих непотрібних рослин робити бухло.

Знову булькнуло, і Тартальйоне простягнув Пітерові кухля, відсьорбнув зі свого і далі поніс свою маячню:

— Знаєш, що мене найбільше бісить на аміківській базі? Одна-єдина штука, але ну просто нестерпна. Я тобі скажу: там не женуть горілки. І немає борделю.

— Це вже дві штуки.

Тартальйоне, вже заправившись паливом, не звернув на нього уваги.

— Я не геній, але я осягнув кілька істин. Я знаюся на іменниках і дієсловах, я тямлю в губних фрикативах і знаюся на людській природі. От скажи мені, що люди через п’ять хвилин після того, як потрапляють до якогось нового місця, відразу ж починають шукати? Ти не знаєш, про що вони думають? Я тобі скажу: вони розмірковують про те, як їм перепихнутися і де роздобути якогось дурману. Якщо це нормальні люди. І що ж робить наш велемудрий АМІК? Що ж він робить? Він нишпорить по всьому світу, щоб відкопати людей, яким це не потрібно. Колись давно, може, й було потрібно, але не зараз. Авжеж, вони можуть видати кілька жартів про кокс і луцьку — ти ж знайомий із Бі-Джи, еге ж?

— Так, я знайомий із Бі-Джи.

— Триста фунтів блефу. Цей хлопчина вбив у собі всі природні потреби і всі природні бажання, які тільки-но відомі людству. Усе, що йому потрібно — це робота і півгодинне качання біцепсів під великою жовтою парасолею. Усі решта: Мортелларо, Муні, Гейз, Северин — я вже позабував усі їхні бісові імена, але яка різниця, вони всі такі самі. Гадаєш, це я дивак? Гадаєш, це я божевільний? Та ти подивися на всіх тих зомбаків, чоловіче!

— Вони не зомбаки, — тихо відказав Пітер. — Вони хороші, порядні люди. І роблять усе, що можуть.

Тартальйоне сплюнув десь між ними бражкою із соку білоквіту.

— Усе, що можуть? Усе, що можуть? Припини за них уболівати, наче за футбольну команду, падре, і подивися добре, що там робиться. Життя буяє, еге ж? На яку оцінку з десяти? Два з половиною? Два? Хтось пропонував навчити тебе танцювати танго чи, може, хтось написав тобі любовного листа? А як справи в аміківському пологовому відділенні? Чути, як лопотять piccoli piedi[74]?

— Моя дружина вагітна, — почув Пітер свій голос. — Вони не дозволили їй прилетіти сюди.

— Звісно ні! Сюди набирають тільки зомбаків.

— Вони не...

— Cáscaras[75], порожні посудини, кожен із них порожній! — виголосив Тартальйоне із таким запалом, що аж перднув. — Увесь проект... nefasto[76]. Не можна створити квітуче суспільство, а тим паче нову цивілізацію, зібравши разом купку людей, із якими немає жодних довбаних проблем! Scuzi[77], даруй мені, але це неможливо. Якщо хочеш раю, його треба будувати на війні, на крові, на заздрощах і неприхованій жадобі. А будувати його мають себелюбці і психи. І вони мають хотіти цього так збіса сильно, щоб піти по головах. І вони мають бути харизматичними й привабливими, вони мають бути здатними умикнути дружину в тебе з-під носа, а потім загризти тебе за борг у десять баксів. АМІК гадає, що може зібрати команду мрії? Авжеж, але хіба що тільки у своїх мріях чи снах, тож краще їм прокинутися й принюхатися до мокрої піжами. АМІК гадає, що може просіяти тисячу кандидатів і знайти саме такого чоловіка чи саме таку жінку, які чудово ладнатимуть з усіма, виконуватимуть свою роботу, нікого не задовбуючи, які не впадатимуть ні в істерику, ні в депресію, які не зірвуться і не загублять увесь цей триклятий проект. АМІК шукає тих, хто почувається вдома усюди, навіть у такому великому ніде, як тут; тих, кому байдуже: вони не метушаться, не переймаються через дрібниці, вони завжди бадьорі: гей-гоп, гей-гоп, до роботи дружно всі взялись! Та й кому взагалі потрібен той дім, хіба не байдуже, що будинок, у якому ти виріс, згорів дотла, що твоє рідне місто під водою, що твоїх земляків убивають, як худобу, хіба не байдуже, що десяток покидьків гвалтує твою доньку, однаково ж усі колись помремо, правда ж?

Тартальйоне аж засапався. Його голосові зв’язки очевидно не були готові до такого навантаження.

— Ви справді гадаєте, що світ іде до загибелі? — запитав Пітер.

— Курва твоя мати, падре, та що ж ти за християнин такий? Хіба ж не в цьому, чорт забирай, усе твоє вчення? Хіба це не те, чого ви чекали не одну тисячу років?

Пітер відкинувся назад, і його знесилене тіло опустилося на гнилі подушки.

— Я так довго не живу.

— Отакої, що я чую? Образу? Я справді почув образу? Невже переді мною роздратований богомільник?

— Будь ласка... не називайте мене так.

— Ти один із тих прихильників «легкого» християнства, падре? Причастя для діабетиків? Догматів катма, провини небагато, Страшного суду ще менше, Другого пришестя зовсім немає, як і Армагеддону. Хіба що трішки розп’ятого єврея, — голос Тартальйоне скрапував презирством. — Марті Курцберґ — ось хто був людиною віри. Молитва перед їжею, «Твердиня наша — вічний Бог», ніякої тобі єресі на кшталт «Кришна теж був розумний», завжди в піджаку, випрасуваних брюках, начищених туфлях. А якщо взятися за нього як слід, він скаже тобі: «Ось вони: останні дні».

Пітер проковтнув великий клубок жовчі, який став йому посеред горла. Хоч і помирав сам, та він не вважав, що це останні дні світу. Бог не допустить, щоб планета, улюблена Ним, загинула так легко. Він же, врешті-решт, віддав Свого єдиного сина, щоб урятувати її.

— Я просто намагаюся... я намагаюся ставитися до людей так, як до них ставився б Ісус. Ось що для мене християнство.

— Що ж, це чудово, просто клас. Molto ammirevole![78]Я зняв би перед тобою капелюха, якби він у мене був. А тепер, богомільнику, сьорбни трохи, бухло — перший сорт.

Пітер кивнув і заплющив очі. Тартальйоне далі просторікував щось про АМІК, але почав захлинатися.

— Отож... чому ви хлопці всі тут... завдання АМІК... не в тому, щоб спробувати дістати... не в тому... кахи... щоб знайти нові джерела... кахи...

Тартальйоне вихаркав ще кілька шматочків легень у повітря.

— Усьому кінець, голубе! Кінець! У нас є машини, але немає гаражів, capisce[79]? У нас є кораблі, але немає пристані. У нас член стоїть, і з нього вже циркає, але жінка мертва. Дуже скоро всі жінки будуть мертвими. Землі вже нічим не зарадити. Усі родовища виродилися, усі копалини викопано, все їдло з’їдено. È finito![80]

— А тут, на Оазі? Що буде тут?

— Тут? Тебе що, не посвятили у «Веселі першопрохідці»? Ми маємо облаштувати тут затишний куточок, ясла, місце, звідки вся ця лабуда зможе розпочатися знову. Ти чув про Схоплення Церкви[81]? Ти віриш у Схоплення Церкви, богомільнику?

Пітер знову підніс келих до губ. Він щосили намагався лишатися притомним.

— Узагалі, не вірю, — зітхнув чоловік. — Мені здається, це поняття виникло через те, що Святе Письмо неправильно витлумачили...

— Ну ось, а тутешній проект, — заявив Тартальйоне з гордовитою зневагою, — це таке собі колективне Схоплення. Корпорація «Хап-хап». Відділ вознесіння. Ви стурбовані станом вашого світу? Ваше рідне місто щойно зрівняв із землею ураган? У школі, де вчаться ваші діти, повно гангстерів і торговців наркотою? Ваша мати щойно померла у власному merda[82], доки медсестри дерибанили між собою морфій? Нічим заправити машину, а крамниці стоять, наче занурені у дзен? Немає світла і зливний бачок не працює? Вам здається, що майбутнє — лайно? Агов, non dispera[83]! Вихід є. На вас чекає прекрасна Оаза. Ні тобі злочинів, ні божевілля, узагалі нічого поганого. Ви матимете новий-новісінький дім, дім на просторі[84], оленя чи антилопи не буде, але — слухайте-но! — думайте про переваги: тут ви не почуєте лихого слова, ніхто вас не зґвалтує і не розповідатиме свої спогади про Париж навесні, навіщо принюхуватися до цієї засохлої блювотини[85], правда ж? Порвіть усі зв’язки, зітріть усе з дошки, забудьте про Аушвіц і Аламо, і... і про довбаних єгиптян, заради бога, теж забудьте, кому вони потрібні, кого вони хвилюють, зосередьтеся на завтрашньому дні. Вперед і вгору. Прекрасна Оаза чекає на вас. Усе працює, все готово. Бракує тільки тебе.

— Але... для кого це? Хто сюди прилетить?

— Ось воно! — Тартальйоне, шаленіючи, так і сипав глузливими словами. — Питання на мільйон, еге ж? Хто сюди прилетить. Хто сюди прилетить... Muy interesante[86]! Ми ж не можемо запустити гадюк у наше кубелечко, адже ж ні? Усякі психи, нахлібники й саботажники нам тут не потрібні. Підходять тільки милі, врівноважені люди. Ось тільки — увага! — за проїзд треба заплатити. Я маю на увазі, час сіяти і час збирати врожай, правильно? АМІК не може вічно вкладати свої гроші, настав час отримувати прибутки. То хто ж полетить? Голота, яка працює продавцями і прибиральниками? Не думаю. АМІК візьме заможненьких засранців, але не сволоту якусь там, не примадонн — ні-ні, вони візьмуть хороших, сіль землі. Мультимільйонерів, які в автобусі поступаються місцем. Магнатів, які залюбки перуть руками свої футболки, тому що, ну, треба, треба ж економити електрику. Авжеж, я так і бачу це перед своїми очима. Підходьте, не соромтеся, замовляйте квитки в цей довбаний Хапоград.

Мозок вимикався, і Пітер почав поринати в забуття, але тут йому пригадалися чисті коридори аміківського медцентру, хірургічне обладнання, досі запаковане в поліетилен, кімната з жовтими стінами, заставлена коробками, підписаними «ПОЛОГОВЕ ВІДДІЛЕННЯ».

— Але ж коли... коли це все має статися?

— Будь-коли, хоч завтра! Ніколи! Біс його знає коли! — загорлав Тартальйоне. — Може, щойно вони побудують бейсбольний стадіон? Чи щойно навчаться робити фісташкове морозиво з обрізків нігтів? Чи щойно виростять нарцис? Чи щойно як Лос-Анджелес сповзе в Тихий океан? Хоч убий, не знаю. А ти хотів би тут жити?

Пітер уявив собі, як він сидить схрестивши ноги біля своєї церкви, Обожнювачі Ісуса зібралися довкола нього, усі тримають у руках зшиті для них книжечки-Біблії, розгорнуті на якій-небудь притчі. Полудню немає кінця-краю, всі сяють сонячним промінням, а Номер П’ять приносить їжу і частує нею нового члена їхньої громади — Беа, дружину отя Пітера, що сидить біля нього.

— Я... це залежить... — відказав Пітер. — Тут гарно.

У кімнаті запала мовчанка. Минув якийсь час, і Тартальйоне почав дихати дедалі голосніше й ритмічніше, аж доки Пітер не усвідомив, що той щось каже.

— Угуа. Угу. Угу, — повторював лінгвіст знову й знову, а тоді голосом, сповненим зневаги, додав: — Гарно. Авжеж.

Пітер був занадто втомлений, щоб сперечатися. Він знав, що тут немає ні тропічних лісів, ні гір, ні водоспадів, ні вишукано підстрижених парків, ні міських краєвидів, від яких забиває дух, ні готичних соборів, ні середньовічних замків, ні жирафів, ні снігових барсів, ні всіх інших тварин, назви яких він уже позабував, не було жодних туристичних місць, до яких, за його спостереженнями, такі ласі люди, жодних принад того земного життя, яким він, сказати по правді, ніколи й не жив. Велич Праги для Пітера була не більш ніж невиразним спогадом про листівку з її краєвидом, фламінго — лише кадрами з відео; він ніде не був, він нічого не бачив, Оаза стала першим місцем, до якого він дозволив собі прихилитися. Першим місцем, яке він полюбив.

— Так, — зітхнув Пітер. — Тут гарно.

— Та ти несповна розуму, падре! — вигукнув Тартальйоне. — Ти схибну-у-увся. Loco-loco-loco[87]. Тут так само гарно, як у могилі з хробаками. Повітря сповнене голосів, ти помітив це? У твоїх вухах черви, вони зариваються все глибше й глибше. Ти гадаєш, що це лише кисень і волога, але це щось більше, щось значно більше. Вимкни двигун своєї автівки, вимкни всі розмови, вимкни довбаного Бінґа Кросбі, і що тоді ти почуєш замість тиші? Голоси, старий, ти почуєш голоси. Вони ніколи не полишають тебе, вони рідкі, вони, наче рідка мова, просякають шурх-шурх-шурх у твої вушні канали, в горлянку, в дупу. Агов! Ти що, засинаєш? Навіть не думай помирати тут, аміґо, ніч довга, і мені потрібне товариство.

Ядучий запах самотності Тартальйоне розвіяв трохи туман у Пітеровій голові. Пітеру спало на думку запитати про те, про що він давно вже мав запитати. Беа про це подумала б відразу ж.

— А Курцберг тут?

— Що?

Питання заскочило лінгвіста зненацька і збило з курсу, яким він нісся на всіх парах, виголошуючи свою тираду.

— Курцберг. Він також тут живе? З тобою?

Запала тривала мовчанка.

— Ми з ним розійшлися, — нарешті озвався лінгвіст. — Не дійшли згоди з питань, так би мовити, філософського характеру.

Пітер не міг більше говорити, але видав звук, що мав означати нерозуміння.

— Все через — пояснив Тартальйоне. — Через цих моторошних, миршавих безцюцюрників, сраколизів і маленьких пастельних покидьків, — він голосно сьорбнув і ковтнув. — Курцберґ любив їх.

Минув іще якийсь час. Повітря лагідно шепотіло, невпинно розвідуючи межі кімнати, її пустоти, випробовуючи стелю, штурхаючись у кути між стінами, підмітаючи підлогу, обмірюючи тіла, розчісуючи волосся, облизуючи шкіру. Один чоловік дихав важко, з надсадою, другий узагалі ледве дихав. Схоже було, що лінгвіст сказав усе, що хотів сказати, і тепер загубився у власному розпачі, який стоїчно намагався витримувати.

— До того ж, — додав Тартальйоне останньої миті, перш ніж Пітер знепритомнів, — я не терплю людей, які відмовляються випити зі мною.

24 «Метод Ісуса»

Ніч повинна була тривати довше. Значно довше. Темрява мала тримати його в полоні ще сотні, а може, навіть тисячі років, доки Господь не воскресить мертвих і не підійме їх усіх із землі.

Саме це й збентежило Пітера, коли він розплющив очі. Він мав би бути під землею або ж лежати під якимось покривалом у темному домі в покинутому місті, ще не зотлілий, просто купа нерухомої матерії, яка вже не може відчувати або бачити. І світла не мало би бути. Тим паче такого сліпучо-білого, яскравішого, ніж із неба.

Це не було світло загробного життя, то було світло лікарняної палати. Авжеж, Пітер пригадав тепер. Він зламав обидві ноги, коли тікав від правоохоронців, його забрали до лікарні й накачали знеболювальним, щоб таємничі постаті в масках змогли зібрати докупи уламки його кісток. Тепер уже не побігаєш, доведеться прийняти те, що йому приготовано. Над Пітером пропливає обличчя жінки. Обличчя прекрасної жінки, яка схиляється над ним, наче над немовлям у колисці. На грудях у неї табличка з іменем «Беатріс». Вона медсестра. Пітер закохався в неї з першого ж погляду, немовби все своє життя тільки й чекав на цю жінку. Можливо, колись він навіть одружиться з нею, якщо вона скаже «так».

— Беа, — прокавкав Пітер.

— Спробуй іще раз, — відказала жінка.

Її обличчя заокруглилося, очі змінили колір, шия стала коротшою, а волосся виявилося підстриженим коротко, по-хлопчачому.

— Ґрейнджер, — сказав Пітер.

— Ось тепер угадав, — втомлено відповіла вона.

— Де я?

Світло різало очі. Пітер повернув голову набік, лігши щокою на блідо-зелену бавовняну наволочку.

— У лазареті, — відказала Ґрейнджер. — Тихше-тихше, не смикай цією рукою, там у тебе крапельниця.

Пітер послухався. Тоненька трубка гойдалася біля його щоки.

— Як я сюди потрапив?

— Я ж обіцяла, що завжди пильнуватиму тебе, — мовила Ґрейнджер, а потім, помовчавши, додала: — Чого не скажеш про Бога.

Пітер поклав руку з катетером на покривало й усміхнувся.

— А може, Бог діє через тебе.

— Справді? Що ж, такі думки можна вилікувати. Луразідон. Азенапін. Можу тобі виписати, тільки скажи.

Досі мружачись проти світла, Пітер обернув голову через плече, щоб подивитися, що крапає йому у вену. Рідина була прозора. Глюкоза чи фізрозчин, не кров.

— Отрута, — сказав Пітер. — Що сталося?

— Тебе не було отруєно, — відповіла Ґрейнджер із нотками роздратування в голосі. — У тебе просто сильне зневоднення організму, ось і все. Ти замало пив. І ледве не помер.

Пітер розсміявся, але сміх його перейшов у схлипування. Він поклав руку собі на груди, приблизно туди, де був чорнильний хрест, тепер уже зовсім не помітний. Тканина була липкою і холодною на дотик. Він виливав те бридке пійло, яким частував його Тартальйоне, на підборіддя й на груди, вдаючи, ніби п’є. Тут, у чистому кондиціонованому повітрі, від солодкавого смороду браги забивало дух.

— Ти привезла Тартальйоне? — запитав Пітер.

— Тартальйоне? — до голосу Ґрейнджер додалися приглушені вигуки здивування, що пролунали звідкілясь із другого кінця палати: Ґрейнджер і Пітер були не самі.

— Ти його не бачила? — запитав Пітер.

— А він там був?

— Так, він там був. Він там живе. У руїнах. Він не при своєму розумі. Напевно, його треба відіслати додому.

— Додому? Отакої! — Голос Ґрейнджер звучав гірко. — Хто б міг подумати!

Жінка зникла з Пітерового поля зору і зробила — він не побачив, що саме, — якийсь різкий або навіть несамовитий рух. Почувся дзенькіт.

— Із тобою все гаразд, Ґрейнджер? — почувся чоловічий голос, частково співчутливий, частково застережливий.

Лікар-новозеландець. Остін.

— Не чіпайте мене, — відказала Ґрейнджер. — Зі мною все гаразд. Усе просто пречудово.

Пітер раптом усвідомив, що сморід алкоголю, який він відчував, ішов не тільки від його одягу. У повітрі витав іще один різкий запах, запах спирту, який міг з’явитися від розірваного пакета хірургічних серветок, а міг і від кількох порцій віскі. Віскі, випитого Александрою Ґрейнджер.

— А може, Тартальйоне щасливий там, де він зараз, — почувся ще один голос, цього разу жіночий, — Флорес, медсестри.

Вона говорила спокійно, наче зверталася до дитини, яка побачила кота на дереві й наївно наполягає, щоб хтось заліз і врятував його.

— О, так, я впевнена, щасливий як слон, — із сарказмом відбрила Ґрейнджер так стрімко, що Пітер уже не сумнівався: вона напідпитку. — Щасливий як ніхто на світі. Егей, як вам це подобається — «як ніхто на світі»? Нічогенький дотеп, еге ж? Чи, може, не дотеп... Може, іронія? Ти як би це назвав, Пітере?

— Може, краще дамо пацієнтові трохи отямитися? — порадив Остін.

Ґрейнджер не звернула на нього уваги.

— Тартальйоне був щирим італійцем — хтось із вас знав про це? Я маю на увазі, справжнім. Він виріс в Онтаріо, але народився... я забула... він розповідав мені колись, як називається те місце...

— Напевно, це не дуже стосується того, що ми робимо тут зараз? — зауважив Остін.

Голос його, хоча й чоловічий, набув трохи плаксивих ноток. Він не звик мати справу з нерозважливими колегами.

— Звісно, звісно, — відказала Ґрейнджер. — Ми всі тут нізвідки, я забула, даруйте мені. Ми довбаний Іноземний легіон, як каже Туска. Та й, зрештою, хто ж захоче додому? Хто захоче додому, коли там усе так хріново, а тут усе так фантастично? Це ж треба бути божевільним, правда?

— Не треба, Ґрейнджер, — застерегла її Флорес.

— Заспокойся, — сказав Остін.

Ґрейнджер почала хлипати.

— Люди, та ви ж зовсім не люди. Ви не люди, трясця вашій матері!

— У цьому зовсім немає потреби, — сказала Флорес.

— Та що ти знаєш про потреби? — закричала Ґрейнджер, уже в істериці. — Забери від мене свої срані лапи!

— Ніхто тебе не чіпає, ніхто тебе не чіпає, — спробував заспокоїти її Остін.

Знову з гуркотом щось перекинулося — мабуть, металевий стояк для крапельниці.

— Де мій татко? — заскімлила Ґрейнджер, вивалюючись із палати. — Я хочу до татка.

Коли двері загримнулись, у палаті запала тиша. Пітер навіть не був упевнений, що Остін іще тут, але Флорес, здавалося, досі метушилася десь поряд, поза Пітеровим полем зору. Шия йому закостеніла, а в голові стугоніло від болю. Рідина неквапливо перетікала з пакета Пітерові у вену. Коли вона викрапала вся, пакет обвис і зморщився, як презерватив, і Пітер запитав, чи йому можна йти.

— Доктор Остін хотів щось обговорити з вами, — відказала Флорес, виймаючи катетер із його вени. — Він має ось-ось повернутися.

— Може, пізніше, — сказав Пітер. — Зараз мені дуже треба йти, справді.

— Краще буде, якщо ви залишитеся.

Пітер зігнув-розігнув пальці. З крихітного проколу, де щойно був катетер, витекло трохи яскраво-червоної крові.

— Можете заклеїти мені це лейкопластирем?

— Так, звісно, — відказала Флорес, порпаючись у шухляді. — Доктор Остін сказав, що ви маєте... е-е... неабияк зацікавитися. Він хоче побалакати про ще одного пацієнта.

— Про кого ж це?

Пітерові кортіло щонайшвидше забратися звідси; він миттю мусить написати Беа. Йому належало написати їй давним-давно, замість того щоб у мелодраматичному чаді їхати бозна-куди.

— Не можу сказати, — відповіла Флорес, насупивши своє мавпяче чоло. — Якби ви просто зачекали...

— Вибачте, — відказав Пітер. — Я повернуся, обіцяю.

Промовляючи це, він знав, що може не дотримати свого слова, але бажаного домігся: Флорес відступила, і Пітер вийшов із палати.

Не маючи жодних інших свідчень зазнаних ним страждань, окрім невеличкого шматочка вати, приклеєного до зап’ястка, Пітер ішов до свого номера, нетвердо тримаючись на ногах, однак таки живий. Багато аміківців, яких він перестрівав у коридорах, скоса поглядали на його жалюгідну постать. За кілька метрів до своєї кімнати Пітер зустрів Вернера.

— Привіт, — сказав той і, проходячи повз, підняв угору два товсті пальці.

Цей жест міг означати будь-що: може, Вернер був надто ледачий, щоб тиснути руку, можливо, недбалим рухом відтворював символ миру або несамохіть наслідував християнське благословення. Найпевніше ж, рух цей означав лише те, що Вернер був сповнений рішучості й надалі працювати над своїми інженерними, чи гідравлічними, чи якими там іще завданнями, не переймаючись диваками, які мали вкрай нещасний вигляд.

«Нехай і тебе поблагословить Господь, друзяко!» — захотілося гукнути Пітерові у спину китайцеві. Але це було б глузуванням. Такого допускати не можна, навіть думка про це гріховна й ганебна. Треба триматися за свою щирість. Це все, що лишилося Пітерові. У нього в душі не має бути жовчі, а на язиці — шпичок. Треба любити всіх без винятку, бажати всім добра, навіть такому скаженому псові, як Тартальйоне, навіть такому нікчемі, як Вернер: це був священний обов’язок Пітера як християнина і його єдиний порятунок як особистості. Відчиняючи двері свого номера, чоловік наставляв себе викинути із серця всю неприязнь до китайця. Вернер був бідолашним ягням, цінним в очах Божих, непривабливим занудою, який нічого з цим не міг удіяти, дивакуватим сиротою, який виріс таким собі пристосуванцем, здатним виживати за будь-яких умов. «Усі ми пристосуванці, спроможні вижити за будь-яких умов», — нагадав собі Пітер. Нам бракує критично важливого, та ми не зважаємо і наполегливо пробиваємося вперед, похапцем ховаючи свої рани, маскуючи власне невміння, блефом прикриваючи особисті слабкості. Ніхто — а тим паче пастор — не повинен забувати про цю істину. Хай що б він не зробив, як низько не впав, Пітер мусить повсякчас вірити, що всі чоловіки — його брати.

І всі жінки.

І всі .

Дорога Беа , — написав Пітер. — Хай що б я не написав, але те, що сталося з Джошуа, однаково лишиться жахливою несправедливістю. Це був такий чарівний, такий прекрасний кіт, і мені настільки боляче думати про те, що його більше немає, і про те, як він помер. Це жах, коли нам так жорстоко нагадують, що християни не мають імунітету проти зла, яке чинять лихі люди. Віра у Христа дає дивовижне благословення й провадить до усмішок долі, і ми з тобою неодноразово спостерігали це, але світ зостається небезпечним місцем, а ми зостаємося — тільки через те, що ми люди — вразливими до тих жахіть, які люди ж самі й спричиняють.

Я теж серджуся. Не на Бога, а на тих хворих виродків, які знущалися із Джошуа. Я мав би любити їх, та мені хочеться їх убити, хоч це й не поверне улюбленця. Мені потрібен час, щоб розібратися зі своїми внутрішніми почуттями, і, я впевнений, тобі він теж потрібний. Я не казатиму тобі пробачити цим дітям, тому що я сам не можу їм пробачити. Лише Ісус здатен був на такий вияв любові. Я скажу тільки, що також завдавав багатьом великого горя, і мені було пробачено. Одного разу я пограбував будинок, у спальні якого лежали коробки з ліками для хворих на рак, цілі стоси коробок. Я знав, що це ліки для хворих на рак, тому що порпався в них, шукаючи щось для себе. Я вкрав коробку морфію, а решту так і лишив розкиданими на підлозі. Згодом я часто думав, що мали відчувати ті люди, коли повернулися додому з лікарні чи де вони були того дня. Я кажу не про морфій — сподіваюся, вони змогли досить швидко його чимось замінити. Я маю на увазі те, що їм довелося зазнати пограбування на додаток до всього того, через що вони проходили, що грабіжник не виявив милосердя, не зглянувся на їхні й без того нестерпні обставини. Діти, що замордували Джошуа, те саме зробили з нами. Що ще я можу сказати? Я не Ісус.

Але я досі твій чоловік. Ми багато через що пройшли разом із тобою. Не лише як подружжя християн, а й як дві істоти, що довірилися одне одному. Коли думаю про цю прірву, що утворилася між нами, я не знаходжу собі місця від горя. Молю, прийми мою любов. У проповідях я інколи розповідав, що в тій лікарняній палаті, де ми вперше зустрілися, мене зачарувало сяйво Христове, яке йшло від тебе. Я вірив у це тоді, але зараз я не такий упевнений. Можливо, прагнучи прикрасити свою проповідь, я недооцінив тебе. Це було твоє світло, твій дивовижний сяючий дух, що перебував би в тобі, коли б ти навіть і не була християнкою, дух, завдяки якому ти лишатимешся особливою, навіть якщо й надалі відкидатимеш Бога. Я кохаю тебе і жадаю, незалежно від того, віриш ти в Бога чи ні. Мені бракує тебе. Не покидай мене.

Мені прикро, що через мої листи в тебе склалося враження, ніби мені не цікаво, що відбувається у світі — нашому світі, власне. Будь ласка, розповідай мені більше. Розповідай про все, що в тебе на думці, про все, що тебе хвилює. Тут узагалі немає аніякісіньких новин: ні газет, навіть старих, ні доступу до інформації про події, що відбуваються зараз, ні історичних книг, узагалі жодних книг, окрім збірок із крутиголовками та глянцевих журналів про хобі й роботу. І навіть ті цензуровані. Так-так, якийсь маленький аміківський цензор старанно передивляється всі журнали й видирає сторінки, які не схвалює!

Я нарешті зустрівся з Тартальйоне, лінгвістом, який пропав іще раніше. Він геть схиблений, але розказав мені правду про плани АМІК. Усупереч нашим із тобою підозрам, вони тут не заради загарбництва чи торгівлі. Вони гадають, що світ гине, і хочуть почати все заново на Оазі. Вони готують це місце. Для кого — я не знаю. Вочевидь не для таких, як ти.

Пітер зупинився, перечитав листа й хотів було видалити все після «

Не кидай мене

Вочевидь не для таких, як ти

Кохаю, Пітер

Як зазвичай, кілька хвилин його слова тремтіли на екрані, очікуючи, коли зможуть вільно летіти у простір. А потім, наче тавро, поставлене розпеченим залізом, поверх них бузково-синіми літерами з’явився короткий напис:

НЕ СХВАЛЕНО. ЗВЕРНІТЬСЯ ПО ДОПОМОГУ.

Він гримав у двері до номера Ґрейнджер і вигукував:

— Ґрейнджер! Ґрейнджер! Відчини, це я, Пітер!

Ніхто не відповідав.

Навіть не озирнувшись, щоб перевірити, чи його ніхто не бачить, Пітер відчинив двері й увалився всередину. Якщо Ґрейнджер спить, він витягне її з ліжка. Не силою, звісно. Але вона мусить йому допомогти.

Планування її номера було точнісінько таке, як і Пітерового, а умови — такі самі спартанські. Ґрейнджер у кімнаті не було. Ліжко більш-менш застелене. На білизняній мотузці, натягнутій під стелею, висіла біла хустка. Усередині душової кабінки мерехтіли грона водяних крапель. На столі стояла наполовину порожня пляшка з бурбоном, на білій етикетці червоними друкованими літерами було написано просто: «БУРБОН». Коштувала пляшка шістсот п’ятдесят доларів. Також на столі була світлина в рамці — чоловік середніх літ із грубуватими рисами обличчя у важкому зимовому вбранні з рушницею в руках. За ним під зловісним сірим небом виднілася вкрита снігом ферма родини Ґрейнджерів.

Через десять хвилин Пітер знайшов доньку Чарлі Ґрейнджера в аптеці, у чому, власне, не було нічого дивного, адже вона, зрештою, була аміківським фармацевтом. Жінка сиділа за прилавком, одягнута як звичайно, а її ще досі трохи вологе волосся було акуратно зачесане. Коли Пітер ввійшов, Ґрейнджер саме писала щось у старомодній теці-реєстраторі, незграбно затиснувши олівець своїми короткими пальцями. Над нею нависали полички, схожі на чарунки стільника, здебільшого порожні, хоча де-не-де і стояли невеличкі пластикові пляшечки та картонні коробочки. Ґрейнджер була спокійна, але повіки її були червоними від сліз.

— Слухай-но, та я, власне, жартувала про антипсихотичні препарати, — усміхнулася вона, коли Пітер підійшов ближче.

«Тільки не згадуй про те, що я казала в палаті», — благали її очі.

— Мені потрібна твоя допомога, — промовив він.

— Ти нікуди не їдеш, — відказала Ґрейнджер. — Принаймні, не зі мною.

Минула якась мить, перш ніж Пітер збагнув, про що вона: жінка відмовлялася везти його в машині кудись, де його здоров’ю може бути завдано шкоди.

— Я щойно намагався надіслати листа своїй дружині, — сказав Пітер, — і його заблокували. Я мушу його надіслати. Будь ласка, допоможи.

Ґрейнджер відклала олівець і загорнула теку.

— Не хвилюйся, Пітере, я можу це владнати, — промовила вона. — Напевно. Залежить від того, наскільки погано ти поводився.

Жінка підвелася, і знову Пітер зауважив, що вона невисока на зріст. Однак тієї миті йому здавалося, що він іще нижчий; він був маленьким хлопчиком, у якого вкрали щойно куплений йому велосипед, він був жалюгідним позориськом, що розвалився на забльованій канапі в селфордському домі п’ятидесятників, він був місіонером-незграбою, який дійшов краю, — і кожному з цих Пітерів лишалося єдине: здатися на ласку багатостраждальної жінки: матері, яка могла запевнити, що він для неї цінніший за будь-який дорогий подарунок, дружини, яка могла переконати, що все одно його любить, хоч він і порушив свою врочисту обіцянку, подруги, що могла витягнути його з цієї останньої халепи. Коли вже на те пішло, саме на ласку цих жінок, а не на Ісусову, здавався Пітер, і саме їм було вирішувати, чи він, урешті-решт, не зайшов надто далеко.

Коли вони вдвох опинилися в Пітеровому номері, там панував гармидер. Його рюкзак, брудний після всіх подорожей, лежав на підлозі посеред кімнати, а довкола нього валялися клубки шерсті, що попадали зі стільця. По столу між перекинутою пляшечкою та приписом Ґрейнджер, що й коли приймати за потреби, розкотилися пігулки. Це було дивно, адже Пітер не пригадував, що відкорковував пляшечку. На постіль було соромно дивитися: простирадла були такими перекрученими, наче Пітер боровся з кимось на ліжку.

Ґрейнджер, не звернувши уваги на безлад, сіла в крісло і взялася читати листа, якого Пітер написав Беа. Обличчя її не зраджувало жодних емоцій, хоча губи раз чи два затремтіли. Може, вона не дуже добре читала, і їй мимоволі хотілося вимовити слово вголос? Пітер стояв поруч і чекав.

— Мені потрібен твій дозвіл, щоб змінити це, — сказала Ґрейнджер, коли закінчила.

— Як змінити?

— Прибрати кілька... проблематичних тверджень. Щоб Спрінґер пропустив лист.

— Спрінґер?

Пітер гадав, що його лист блокує якась автоматична програма, що бездумно просіює його слова.

— Ти хочеш сказати, що Спрінґер читає всі мої листи?

— Це його робота, — відповіла Ґрейнджер. — Одна з його робіт. У нас тут у кожного, як ти вже помітив, чимало всіляких обов’язків. «Постріл» перевіряють декілька людей. Я цілком певна, що зараз це саме Спрінгер.

Пітер пильно поглянув на жінку. На її стомленому обличчі не було помітно ні сорому, ні відчуття провини, ні намагання виправдатися. Вона просто повідомляла Пітерові подробиці їхнього аміківського розподілу обов’язків.

— То ви по черзі читаєте мої особисті листи?

Лише зараз на обличчі Ґрейнджер проявилося усвідомлення того факту, що існують людські світи, у яких такий стан речей здається не зовсім нормальним.

— То й що? — зухвало відказала вона. — Хіба Бог не читає твої думки?

Пітер розтулив було рота, щоб заперечити, але не зміг вимовити й слова.

— Менше з тим, — вела далі жінка діловим тоном, — ти хочеш надіслати цього листа. Тож зробімо це, — Ґрейнджер прогорнула текст. — Те, як АМІК цензурує журнали, треба викинути, — сказала вона й застукотіла куцими пальцями по клавіатурі.

Літера за літерою слова «І навіть ті цензуровані» і ще шістнадцять після них зникли з екрана.

— Те саме і про кінець світу.

Знову застукотіли клавіші. Перевіряючи свої виправлення, Ґрейнджер глянула на текст, що мерехтів на моніторі. Іще кілька слів упали їй в око, і вона їх також видалила. Очі її були почервонілі, і здавалася вона не за роками сумною.

— Ніяких кінців світу, — пробурмотіла жінка з м’яким докором. — Угу.

Переконавшись, що потрібні правки внесено, Ґрейнджер натиснула кнопку «Надіслати». Текст тремтів на екрані, доки десь на базі ще одна пара втомлених очей пильно його перечитувала. А потім він зник.

— Ще п’ять штук баксів полетіли, — сказала Ґрейнджер, знизуючи плечима.

— Тобто?

— Кожне твоє послання «пострілом» коштує приблизно п’ять штук баксів, — відповіла вона. — Ну і, звісно, кожне послання твоєї дружини так само.

Ґрейнджер витерла обличчя руками, глибоко дихаючи, немовби намагалася ввібрати таку потрібну їй зараз енергію з власних долонь.

— Ще одна причина, чому аміківці не теревенять щодня з приятелями, які залишилися вдома.

Пітер спробував порахувати в думці. Він не мав хисту до лічби, але й так знав, що число виходило приголомшливе.

— Мені ніхто не сказав, — промовив він.

— Нам усім було наказано не казати тобі, — відповіла Ґрейнджер. — Для місіонера не шкодувати нічого.

— Але ж чому?

— Ти був страшенно потрібен AMІК, — відказала Ґрейнджер. — Ти був, так би мовити, нашим першим «віпом».

— Я ніколи не просив...

— А тобі й не треба було просити. Мої... інструкції полягали в тому, щоб забезпечувати тебе всім, чим забажаєш. У межах розумного. Тому що, розумієш, доки ти не прилетів, ситуація тут ставала дещо... напруженою.

— Яка ситуація? — Пітер не уявляв собі, що тут могло стати напруженим. Невже аміківці потрапили в духовну кризу?

— Поставки харчів на якийсь час було перервано. Наші маленькі друзі лишили нас без білоквіту, — Ґрейнджер гірко посміхнулася. — Вони здаються такими сумирними й покірливими, еге ж? Але коли схочуть, можуть бути дуже непоступливими. Ми пообіцяли їм підшукати заміну Курцбергові, але вони вирішили, що справа просувається занадто повільно. Уявляю собі, як Елла Рейнман перебирала тьму-тьмущу пасторів і священиків, випробовувала їх, зазирала всередину й відкидала. «Наступний! Який ваш улюблений фрукт? Як сильно ви сумуватимете за Філадельфією? Смажити каченят живцем — нормально чи не нормально? Скільки ще треба придуркуватих запитань, щоб вам урвався терпець і ви скрутили мені худорляву шию?» — Ґрейнджер вхопила руками за горлянку уявну співбесідницю. — А тим часом наші маленькі друзі у Місті Потвор не схотіли чекати. Вони натиснули на єдиний важіль, на який могли натиснути, щоб змусити АМІК поквапитися і знайти тебе.

Помітивши збентеження на Пітеровому обличчі, Ґрейнджер кивнула — мовляв, не варто витрачати сили на здивування, просто повір.

— І як погано все було? — запитав Пітер. — Я маю на увазі, ви голодували?

— Звісно ж, ні, — роздратовано відказала жінка. — Просто на який час їжа стала... дорогою. Такою дорогою, що краще тобі навіть не уявляти.

Пітер спробував уявити й виявив, що Ґрейнджер мала рацію.

— У цьому не було б такої страшної біди, — розповідала вона далі, — якби ми вміли щось вирощувати самі. Бог свідок — ми намагалися. Пшеницю. Жито. Кукурудзу. Коноплю. Кожне зерно, яке тільки відоме людству, побувало в цьому грунті. Але результати не вражали. Не варта справа заходу, так би мовити. Звісно, ми і білоквіт пробували вирощувати, але з таким самим успіхом. Там зійшов, там не зійшов. Як орхідеї розводити. Ми просто не можемо збагнути, як цим хлопцям вдається отримувати такий багатий урожай. Чим вони, в біса, його піддобрюють? Магічним пилком, напевно.

Ґрейнджер змовкла, досі сидячи перед монітором «пострілу». Коли вона говорила, голос у неї був понурий і кволий, наче про цю тему вже давно забуто, а приниження було таким жалюгідним і стомливим, що не хотілося згадувати знову.

Дивлячись на обличчя жінки, Пітер подумав: цікаво, а як давно вона була по-справжньому, сповна щасливою, скільки років минуло відтоді?

— Я хотів би подякувати тобі, — сказав він, — за допомогу. Я був у... скрутному становищі. Не знаю, що робив би, якби не ти.

Жінка не відривала очей від екрана.

— Мабуть, звернувся б по допомогу до когось іншого.

— Я маю на увазі не лише лист. Я кажу і про те, що ти знайшла мене й урятувала. Ти сама сказала, я міг померти.

Ґрейнджер зітхнула.

— Узагалі, померти не дуже-то й легко. Людський організм влаштовано так, щоб він не зупинявся. Але це правда, я хвилювалася за тебе, коли ти, недужий, поїхав бозна-куди.

— А як ти мене знайшла?

— Це, власне, було нескладно. На всіх наших машинах почеплено дзвіночки, якщо ти розумієш, про що я. Тяжче було затягнути тебе в машину, адже ти був непритомний. Довелося загорнути тебе в ковдру й волочити по землі. А я не надто сильна.

Перед очима в Пітера промайнула картина того, що Ґрейнджер зробила для нього, хоч він нічого й не пам’ятав про це. Пітерові було прикро, що він не пам’ятав.

— О, Ґрейнджер...

Жінка різко встала.

— Ти справді її кохаєш, так? — запитала вона. — Свою дружину.

— Так, я справді її кохаю.

Ґрейнджер кивнула.

— Я так і думала.

Пітер хотів було обійняти її, але завагався. Ґрейнджер відвернулася.

— Пиши їй скільки тобі заманеться, — сказала жінка. — Не переймайся витратами. АМІК може собі це дозволити. Та й узагалі, завдяки тобі в нас і далі є бекон. І курятина, і хліб, і заварний крем, і кориця, і ще багато-багато чого.

Пітер обійняв Ґрейнджер ззаду за плечі, невимовно прагнучи показати, що відчуває. Не обертаючись, жінка взяла його руки своїми й притиснула — не до грудей, а до того місця, де билося її серце.

— І запам’ятай, — промовила вона. — Не пиши про АМІК нічого поганого. Жодних звинувачень, ніяких кінців світу.

«Я повернуся», — пообіцяв Пітер Флорес, аби лише та відчепилася, аби випустила його з палати, але тепер, коли в нього з’явилася можливість подумати про це, він вирішив, що обіцянка є обіцянка і її треба виконувати. Ґрейнджер пішла, листа до Беа надіслано. Треба дізнатися, що там від нього хоче доктор Остін.

Ставши під душ, Пітер заходився шкребти свою запаршивілу голову. Вода, що крутилася виром біля його ніг і з булькотом входила до зливного отвору, була бурувата, як чай. Мабуть, за свої два візити до аміківського лазарету Пітер наніс у їхнє стерильне середовище більше мікробів, ніж їм траплялося за всі попередні роки. Дивно, що, перш ніж погоджуватися лікувати Пітера, вони не вкинули його для дезінфекції в якийсь чан завбільшки з ванну, в якій Тартальйоне зберігав свою бражку.

Помившись, Пітер ретельно витерся. Ранка від катетера вже затягнулася. Різноманітні подряпини, які він отримав ще раніше, уже вкрилися кіркою. Рана від укусу на руці гоїлася справно, на нозі трохи пекла і, здавалося, дещо набрякла, але якщо стане гірше, курс антибіотиків швидко все виправить. Він наново наклав пов’язки й одягнув джинси й футболку. Дишдаша його так просмерділася шмурдяком Тартальйоне, що Пітер думав було її викинути, але натомість таки запхав до пральної машини. Напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?» разом із дописаним «ВИ ПРОПОНУЄТЕ СВОЇ ПОСЛУГИ, ПАНІ?» був на місці. Пітер майже очікував, що його вже стер якийсь непроханий гість, якийсь інженер чи електрик із багатьма обов’язками, один із яких полягає в тому, щоб перевіряти щодня всі номери, чи немає там нічого, що ображало б аміківські ідеали. Його вже було нічим здивувати.

— Радий вас бачити, — промовив Остін, очевидно схвально оглядаючи Пітера, вбраного у звичайний одяг. — Вигляд у вас значно кращий.

— Я певен, що і пахну теж значно краще, — відказав Пітер. — Вибачте, що засмердів вам усю операційну.

— Що ж удієш, — усміхнувся лікар. — Алкоголь — це зло.

Здавалося, він ось-ось згадає про непрофесійну поведінку підпилої Ґрейнджер.

— Ви трохи тягнете ногу, — зауважив Остін, коли вони вийшли з дверей і попрямували до його кабінету. — Як ваші рани?

— Із ними все добре. Просто я відвик носити одяг — такий одяг, тобто.

Остін нещиро всміхнувся, певна річ, коригуючи свою професійну оцінку того, як Пітер почувається.

— Атож, мені й самому іноді хочеться прийти на роботу голяка, — пожартував він. — Але це бажання минає.

Пітер усміхнувся у відповідь. Пасторське чуття, подібне до того, що розповіло йому про безутішний смуток Номера Один, раптовим спалахом осяяло його знову: цей лікар, цей новозеландець із грубуватою чоловічою вродою, цей чоловік на ім’я Остін ніколи ні з ким не мав сексу.

— Я хочу вам подякувати, — промовив Остін, — за те, що ви не злегковажили нашою розмовою.

— Якою розмовою?

— Про здоров’я тубільців. Про те, щоб вони прийшли до нас на огляд і ми змогли б визначити, від чого вони помирають. Ви очевидно донесли до них звістку. — Остін знову усміхнувся через ненавмисний натяк на проповідництво, що прозвучав у цій фразі. — Урешті-решт один із них прийшов до нас.

Урешті-решт. Пітер подумав про відстань між аміківською базою і поселенням , про те, скільки часу треба було, щоб проїхати її на машині, і скільки часу треба, щоб пройти її пішки.

— Боже ж ти мій! — вразився він. — Це ж так далеко.

— Ні-ні, — заспокоїв його Остін. — Пам’ятаєте Конвея? Вашого доброго самаритянина. Він, схоже, лишився невдоволений сигналом від тієї штукенції, яку встановив у вашій церкві. Тож Конвей поїхав туди знову, і — треба ж такому статися! — знову повернувся разом із пасажиром. Із вашим... другом, наскільки я розумію.

— Другом?

Остін простягнув руку в напрямку коридору.

— Ходімо зі мною. Він у відділенні інтенсивної терапії.

Від цього словосполучення у Пітера наче щось обірвалося всередині. Він вийшов за Остіном із кабінету і пройшов коридором кілька кроків до дверей із написом «ВІТ».

У чистенькій палаті на дванадцять ліжок лежав тільки один хворий. Високі стояки для крапельниць, чиї алюмінієві ніжки досі було вкрито прозорими поліетиленовими обгортками, стояли, новенькі і блискучі, наче вартові, біля кожного порожнього ліжка. Єдиний пацієнт не був під’єднаний ні до крапельниці, ні до якогось іншого медичного обладнання. Він сидів прямо, спершись спиною на подушки, до поясу накритий чистим білим простирадлом. На його безлицій, безволосій, схожій на ядро волоського горіха голові не було каптура. На тлі величезного прямокутника матраца, розрахованого на здоровенні тіла американців, таких як Бі-Джи, маленька фігурка хворого здавалася жалюгідною. Замість балахона й рукавиць на ньому була тоненька бавовняна лікарняна сорочка блідого сіро-зеленого, наче перезріла броколі, кольору, який у Пітера асоціювався з Обожнювачем Ісуса Номер Двадцять Три, що, звісно ж, не означало, що перед ним був саме Номер Двадцять Три. Зі страшенним соромом, ледве не панікуючи, Пітер усвідомив, що не має жодної змоги дізнатися, хто це. Він бачив тільки, що права рука була наче у круглястій боксерській рукавичці з білої марлі. У лівій руці стискав пошарпаний пакетик для туалетних засобів — ні, це був не пакетик, то була книжечка з біблійними текстами, один із Пітерових зшитків. Папір стільки разів відволожувався і висихав, що текстурою почав скидатися на шкіру; обривки шерстяних ниток були жовтими й рожевими.

Побачивши Пітера, коли той увійшов до палати, схилив голову набік, неначе здивувавшись незвичному й дивному вбранню пастора.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере.

— Номер П’ять?

— Так.

Пітер обернувся до Остіна.

— Що з нею? Чому вона тут?

— Вона? — лікар закліпав. — Одну хвилинку.

Медик узяв планшет, до якого було прикріплено один-єдиний аркуш, і, поставивши на ньому карлючку, зазначив стать пацієнтки.

— Ну, як ви бачите з бандажа, — мовив він далі, підводячи Пітера до ліжка Номера П’ять, — у неї пошкоджено руку. Дуже серйозно пошкоджено, мушу сказати, — він вказав на марлеву рукавичку. — Можна? — звернувся уже до хворої.

— Так, — відказала вона. — Покажи.

Доки лікар розмотував пов’язку, Пітер пригадував той день, коли Номер П’ять пошкодила собі руку: картина падає зі стелі, синець на її руці, друзі- висловлюють їй палке співчуття. Іще Пітер пригадав, як обережно відтоді вона поводилася з цією рукою, немов пошкодження не давало про себе забути.

Біла рукавичка ставала дедалі меншою, аж доки Остін не зняв останній шар бинта. Палатою рознісся солодкуватий запах гнилої плоті. Рука Номера П’ять більше не була рукою. Її пальці злилися всі в один синювато-сірий кавалок гнилі. Немов бите яблуко-падалиця, що пролежало на землі не один тиждень.

— Боже мій! — видихнув Пітер.

— Ви говорите його... її мовою? — запитав Остін. — Тому що я не знаю, як отримати її згоду. Тобто, не те щоб тут були ще якісь варіанти, крім ампутації, але ж навіть пояснити, що таке загальна анестезія...

— О боже... Боже мій!

Номер П’ять не звертала уваги ні на розмову чоловіків, ні на гнилля на кінці своєї руки. Здоровою рукою вона розгорнула Біблію-книжечку, трьома пальцями вправно перегортаючи сторінки, доки не відшукала потрібної. Чистим голосом, не затинаючись на важких приголосних (завдяки своєму пасторові), вона прочитала:

— «На ложі недуги Бог укріпить його і ложе йому перемінить в недузі його».

А потім ще, з тієї самої сторінки, де були уривки з Псалмів і Євангелія від Луки, які Пітер вибирав, послуговуючись натхненням:

— «А як люди прознали, то помандрували за Ним. І Він їх прийняв, і розповідав їм про Бога, та тих уздоровляв, хто потребував уздоровлення».

Номер П’ять звела голову, щоб зосередити погляд на Пітерові. Опуклості на її обличчі, схожі на коліна ембріонів, мовби світилися.

— Я потребую уздоровлення, — промовила оазянка. — Або я помру.

А потім, після короткої паузи, додала, щоб ні в кого не лишилося жодних сумнівів:

— Я хоу жити, будь лака.

— Боже мій... Боже мій, — ніяк не міг заспокоїтися Пітер уже в кабінеті Остіна, за десять метрів по коридору від палати інтенсивної терапії.

Остін тим часом стояв, спершись на край робочого столу і незграбно склавши руки. Лікар із розумінням поставився до емоційності пастора, він і думки не мав казати Пітерові, що, отак лементуючи, стискаючи кулаки й збуджено тручи обличчя, той нічого не досягне. І все ж хвилини спливали, і лікарю дедалі більше кортіло обговорити, що робити далі.

— Про неї подбають щонайкраще, — запевнив медик Пітера. — У нас тут є все. Не хотілося б вихваляти себе самого, але я дуже непоганий хірург. А доктор Адкінс навіть кращий. Пригадайте, як уміло він зашив ваші рани. Якщо вам так буде спокійніше, ампутацію проводитиме він. Власне кажучи, саме так, я подбаю, щоб оперував саме він.

— Невже ви не розумієте, що це означає? — закричав Пітер. — Невже ви ні чорта не розумієте?

Лікар аж сторопів, почувши лайку від людини, яка, наскільки він розумів, була ревним християнським пастором.

— Я розумію, що ви засмучені, — обережно зауважив він. — Однак, я гадаю, не варто поспішати з песимістичними висновками.

Пітер прокліпав сльози, що заважали йому чітко бачити лікареве обличчя. В очі, як і раніше, відразу ж упав нерівний шрам на Остіновій щелепі, але тепер, замість подивуватися, звідки він у хірурга, Пітер зненацька збагнув усю істинну сутність шраму: це була не потворна вада, а диво. Усі шрами на будь-чиєму тілі, відколи існує людство, були не стражданням, а перемогою, перемогою над тлінням і занепадом, перемогою над смертю. Ні рани на Пітеровій руці й нозі (які досі ще гоїлися), ні струпи (які вже повідпадали) на його вухах, ні жодні щонайдрібніші подряпини, опіки, висипи чи синці, ні сила-силенна всіляких інших пошкоджень, яких він зазнав протягом усього свого життя, серед них і ноги, зламані за тиждень до того, як він зустрів Беа, і обдерті колінця, коли він іще хлопчиком падав із велосипеда, і подразнення шкіри, які, напевно, були в нього в дитячому віці, — ніщо не завадило Пітерові дожити до сьогодні. Вони з Остіном були побратимами в неймовірному щасті. Борозна на Остіновому підборідді, хоч колись і була, напевно, жахливою і кривавою раною, не перетворила цілу голову на грудку гнилі, а дивовижним чином обернулася на молоду рожеву шкіру.

«Ніщо вам не зашкодить», — сказано в Євангелії від Луки. «Коли будеш огонь переходити, не попечешся, і не буде палити тебе його полум’я!» — сказано в Ісаї. «Господь всі недуги твої вздоровляє», — ідеться у псалмах. Ось воно, ось воно, очевидне, як шрам на охайному лікаревому обличчі: постійне відтермінування смерті, яке оазяни називали «метод Ісуса».

25 Декому з нас повертатися до роботи

Надворі потемніло, хоча досі був день. Небо заволокли численні зловісні хмаровища, майже ідеально круглі, наче велетенські місяці пари. Пітер дивився на них крізь вікно своєї кімнати. Колись Номер Один запевняв його, що на Оазі не буває ураганів. Сьогодні, схоже, таки буде.

Наближаючись, здоровенні кулі вологи ставали дедалі знайомішими й погрозливішими. Це були коловерті дощу, лише дощу, і за своїм рухом нічим не відрізнялися від усіх тих коловертей, які Пітер неодноразово спостерігав раніше. Але в повітрі вони поводилися не так вільно й витончено, як зазвичай; натомість кожне велике скупчення водяних краплин немовби стримувалося ізсередини силою тяжіння, трималося купи, наче планета чи якесь газоподібне небесне тіло. Окрім того, кулі були такими щільними, що втратили частково свою прозорість і накинули гнітючу пелену на ще недавно яскравий ранок.

«

На нас насуваються дощові хмари

Пітер сів за «постріл» перевірити, чи не прийшов лист від Беа. Листа не було.

Правда була такою самою очевидною, як порожній темний екран, на якому колись мерехтіли слова: вона не бачила сенсу відповідати йому зараз. Або не могла відповісти: була надто зайнята, надто пригнічена, — або потрапила в біду. Може, написати їй знову, не чекати на відповідь, просто надсилати свої листи? Так, як це робила вона, щойно Пітер потрапив сюди: писала йому лист за листом, на які він не відповідав. Пітер шукав у голові слова, які б підживили в Беа надію, може, щось на кшталт: «Надія — одна з найпотужніших сил у Всесвіті. Імперії гинуть, цивілізації розпадаються на порох...» Але ні: риторика проповіді — це одне, похмура ж дійсність, у якій жила його дружина, — зовсім інше. Цивілізації не зникають легко і просто, імперії не заходять за обрій, як сонце, — вони гинуть у хаосі й жорстокості. Зазнають лиха реальні люди, їх б’ють, грабують, позбавляють усього. Життя реальних людей ідуть за вітром. Беа налякана й ображена, їй не потрібні його проповіді.

«

Беа. я[88] кохаю тебе

і дуже хвилююся за тебе

Варто було витрачати аміківських п’ять тисяч доларів на те, щоб відправити крізь космос ці дев’ять безсилих коротких слів? Пітер завагався лише на мить, а потім натиснув «Надіслати». Слова тремтіли на екрані дві, три, чотири хвилини, і він уже злякався, що десь у цій будівлі якийсь робітник, втомлений наприкінці своєї зміни, оцінює Пітерові почуття і забраковує його лист, адже ним прогрішив проти аміківських ідеалів, намагаючись нашкодити великій місії. Він сидів, уп’явшись очима в екран, а на чолі виступав піт. Він помітив хибодрук — крапку замість коми, але було запізно. Пітер сягнув рукою, щоб його виправити, але слова вже зникли.

«СХВАЛЕНО. НАДІСЛАНО», — підморгнувши, повідомив йому екран.

Хвала Господу за це.

Надворі прогримів грім.

Пітер молився.

У житті кожного християнина настає мить, коли йому чи їй треба точно знати, за яких умов Бог забажає зцілити хворого. Пітер зараз ступив на цей шлях. Донині йому, як і кожному члену його громади в Англії, сяк-так вистачало мішанини з віри, медицини та здорового глузду: не порушуй правил дорожнього руху, таблетки вживай згідно з інструкцією, ошпарену руку змочи холодною водою, видаляти кісту йди до хірурга, май на увазі, що діабетик-християнин потребує інсуліну так само, як і діабетик-атеїст, сприймай серцевий напад як попередження, пам’ятай, що всі люди помруть, але пам’ятай і те, що Бог милосердний і може вихопити твоє життя з пащеки смерті, якщо... якщо що? Якщо що?

За кілька сотень метрів від нього на металевому лікарняному ліжку лежала Номер П’ять, така маленька і така безпомічна в цьому величезному порожньому приміщенні, що називалося «палата інтенсивної терапії». Аміківські лікарі нічим не могли їй зарадити, не могли спинити гниття її тіла. Ампутувати руку — це наче відрізати від яблука зігнилу частину, це лише чистка плоду перед його смертю.

Але Бог... Бог може... що Бог може? Бог може зцілити рак, як це було неодноразово доведено. Пухлини, яких уже не можна було позбутися хірургічним втручанням, дивовижним чином зменшувалися лише силою молитви. Смертні вироки відкладалися на роки, і хоча Пітер не схвалював усіляких шарлатанів, які буцімто лікували вірою, та він бачив людей, які прокинулися після, здавалося б, смертельних ком, бачив, як виживали безнадійно недоношені немовлята, бачив навіть жінку, яка прозріла. Але чому Бог робить це для одних християн, а для інших — ні? Це важливе питання було надто простим для богословів, щоб вони переймалися ним на своїх синодах. Але яка ж на нього відповідь? Наскільки Господь змушений поважати закони біології, дозволяючи ламатися кісткам, крихким без кальцію, гинути від цирозу отруєній печінці, виливатися кров’ю пошкодженим артеріям? І якщо закони біології на Оазі стверджували, що не можуть вилікуватися, що немає навіть ніякого механізму загоєння ран, то чи був сенс звертатися до Бога по допомогу?

«Любий Боже, будь ласка, нехай Номер П’ять не помре».

Це була дуже дитяча молитва — так молитися могло п’ятирічне маля.

Але, може, така молитва і є найкращою?

За гуркотом грому в небі та шумом тривог у Пітеровій голові йому було нелегко почути стукіт у двері й зрозуміти, що це таке. Але зрештою він таки відчинив.

— Як ти почуваєшся? — запитала Ґрейнджер, одягнена для двору.

«Хріново, — ледве не відказав Пітер. — Дуже засмучений і хвилююся за мого друга».

— А фізично?

— Тобто — фізично?

— Поїдеш зі мною?

Голос жінки був рішучий і сповнений почуття власної гідності; вона вже цілком відновилася. Очі її були ясні, червоні обідки зникли; алкоголем від неї не пахло. Власне кажучи, вона була вродлива, вродливіша, ніж Пітерові здавалося раніше. Окрім звичної водійської хустини, вона мала на собі білу блузку з вільними рукавами, що ледь-ледь сягали ліктів, виставляючи напоказ сплетіння шрамів на її блідих передпліччях, немовби кажучи: «Приймайте мене такою, якою я є».

— Не можна залишати Тартальйоне там гнити, — промовила жінка. — Треба його забрати.

— Він не хоче повертатися назад, — відказав Пітер. — Він тут усіх глибоко зневажає.

— Він тільки так каже, — мовила Ґрейнджер, наїжачившись від нетерплячки. — Я його знаю. Ми з ним часто спілкувалися. Він по-справжньому цікава людина, дуже розумна й чарівлива. І товариська. Він там збожеволіє на самоті.

Перед Пітеровими очима постав образ голого страховидла — так на середньовічних картинах зображали проклятих.

— Він уже збожеволів.

Ґрейнджер зіщулила очі.

— Тобі не здається, що це... дуже категорична оцінка?

Пітер поглянув убік, надто знесилений, щоб сперечатися, доволі незграбно вдавши, що його увагу відвернула потреба забрати білизну з пральної машини.

— Хай там як, — мовила Ґрейнджер. — Тобі навіть не потрібно буде з ним говорити, говоритиму я. Тобі треба тільки виманити його з того місця, де він ховається. Просто повториш те, що зробив минуло разу.

— Ну, — Пітер почав пригадувати, — я брів, затинаючись, у непроглядному мороці, марив, переконаний, що помираю, і голосно декламував перероблений двадцять третій псалом. Якщо ти про це, то я не впевнений, що зможу... е-е... відтворити необхідні умови.

Ґрейнджер виклично взялася руками в боки.

— То ти що, не хочеш навіть спробувати?

Отож, вони вирушили. Не на джипі, яким Ґрейнджер возила ліки та їжу, а на схожому на катафалк універсалі, який брав Пітер, тому, на задньому сидінні якого лежала постіль. Якусь хвилю Ґрейнджер призвичаювалася до машини: принюхувалася до її нових запахів, освоювала її незнайомі прилади керування, совалася задом, умощуючись на незвичному сидінні. Вона була людиною звички. Усі аміківці були людьми звички, збагнув Пітер. Серед них не було відчайдушних шукачів пригод: Елла Рейнман подбала, щоб такі люди на Оазу не потрапили. Можливо, найбільшим авантюристом, якого вони допустили сюди, був Пітер. А може, Тартальйоне. Тому він і збожеволів.

— Я думаю, якщо машина буде та сама, більше шансів, що він покажеться, — пояснила Ґрейнджер. — Він, напевно, ще здалеку помітив, як ти їдеш.

— Було темно.

— Але ж машина світиться. Він міг побачити її за милю.

Пітер гадав, що навряд чи. Він радше був схильний думати, що Тартальйоне цієї миті спостерігав, як мерехтить у чані його бражка і як поволі вкриваються пліснявою його спогади.

— А якщо ми його не знайдемо?

— Ми його знайдемо, — відказала Ґрейнджер, зосереджуючи погляд на порожньому ландшафті.

— А якщо все ж ні?

Ґрейнджер усміхнулася.

— Треба вірити.

У небі загриміло.

Минуло кілька хвилин, і Пітер запитав:

— Можна я перевірю «постріл»?

Ґрейнджер взялася мацати рукою на приладовій панелі, не знаючи напевне, де в цій машині «постріл». Наче язик, висунулася шухлядка й запропонувала їм два відразливі предмети, які скидалися на здоровенних засохлих слизняків, але насправді виявилися запліснявілими сигарами. В іншій шухлядці знайшлося декілька аркушів поліграфічного паперу, що взялися плямами всіх кольорів веселки, зісохлися й стали крихкими, наче осіннє листя. Аміківці очевидно не часто користувалися або й зовсім не застосовували цього катафалка після зникнення Курцберга. Може, вони вважали, що машина приносить невдачу, а може, свідомо вирішили залишити все так, як є, на випадок, якщо одного дня пастор таки повернеться.

Нарешті пальці Ґрейнджер відшукали «постріл» і викотили Пітерові на коліна. Пітер увімкнув його: усе виглядало й поводилося так, як і мало б. Він перевірив, чи немає повідомлення від Беа. Не було нічого. Може, саме цей пристрій не було налаштовано, як інші. Можливо, обіцяний зв’язок був лише оманою. Пітер перевірив знову, міркуючи, що кілька секунд можуть стати вирішальними, якщо Беа вже надіслала листа і він просто ще не встиг прийти.

Нічого.

Що далі вони їхали, то темнішим ставало небо. Хоч і не таке чорне-пречорне, як сутана, воно однаково було зловісним. Знову прогримів грім.

— Я ще ніколи такого не бачив, — промовив Пітер.

Ґрейнджер мигцем глянула в бокове вікно.

— А я бачила, — відказала жінка й додала, відчувши Пітерову недовіру. — Я тут уже довго, довше за тебе. — Вона заплющила очі й глибоко зітхнула. — Занадто довго.

— А що відбувається?

— Тобто — що відбувається?

— Ну, коли небо стає таким темним?

Ґрейнджер зітхнула.

— Іде дощ. Просто йде дощ. А ти на що сподівався? Це місце — суцільне велике розчарування.

Пітер розтулив було рота. Він хотів захистити дивовижні красоти цієї планети чи, може, зауважити щось стосовно аміківського проекту, але що саме, ніхто так і не дізнався, бо цієї миті трійчата блискавка розколола небо, вікна спалахнули сліпучим сяйвом, а на машину немов опустився згори велетенський кулак.

Здригнувшись від удару, автомобіль прокотився ще трохи й завмер.

— Ма-а-а-атінко Божа! — скрикнула Ґрейнджер.

Вона була жива. Вони обоє були живі. А понад те, ще й міцно трималися за руки. Тваринний інстинкт. Знітившись, вони відпустили одне одного.

Вони були цілі й неушкоджені, навіть жодну волосинку на голові нікому не було обпалено. «Постріл», що лежав на колінах у Пітера, згас, і на його екрані відображалося тільки пасторове мертво-бліде обличчя. Усі слова й символи, що світилися на приладовій панелі, зникли.

Ґрейнджер спробувала ввімкнути запалювання і роздратовано виявила, що двигун оживати не хоче.

— Такого не мало статися, — сказала жінка. Її очі були трохи навіжені; можливо, вона ще не отямилася від шоку. — Усе мало би й далі працювати як слід.

Вона крутила й крутила ключ у замку запалювання, але марно. По вікнах зачеркали великі дощові краплини.

— Напевно, блискавка щось пошкодила, — сказав Пітер.

— Це неможливо, — заперечила Ґрейнджер. — Неможливо, і край.

— Ґрейнджер, це диво, що ми взагалі вижили.

Жінка не хотіла нічого чути.

— Машина — це найбезпечніше місце під час грози, — правила вона своєї. — Металева оболонка працює як клітка Фарадея, — помітивши нерозуміння на Пітеровому обличчі, вона додала: — Шкільний курс фізики.

— Я, мабуть, прогуляв школу того дня, — відказав Пітер, спостерігаючи, як жінка все перевіряла прилади, тицяла пальцем в екран і торкалася всіляких індикаторів, уже очевидно мертвих.

У салон почав просякати запах паленої електроніки. Злива стукотіла по вікнах, які швидко запітніли, і невдовзі Пітер і Ґрейнджер не бачили нічого, що відбулося назовні.

— Просто не можу повірити, — мовила Ґрейнджер. — Усі наші автомобілі розроблено так, щоб вони витримували важкі умови роботи. Вони такі, якими машини були колись, доки їх не почали напихати всілякою придуркуватою технікою, яка постійно ламається до біса!

Ґрейнджер скинула свою хустку. Її обличчя розчервонілося, а шия блищала від поту.

— Треба подумати, — тихо сказав Пітер, — що нам робити далі.

Жінка відкинула голову на спинку сидіння й утупилася в стелю.

Дощ відбивав по даху машини ритм військового маршу, немов солдати з давноминулого тисячоліття йшли в бій з барабанами через плече.

— Ми їхали лише кілька хвилин, — мовила Грейнджер. — Базу досі може бути видно.

Не маючи бажання виходити з авто й мокнути, жінка обернулася на сидінні й спробувала щось роздивитися в заднє вікно. Але, крім запітнілого скла та Курцбергової постелі, більше нічого не побачила. Ґрейнджер відчинила дверцята, запустивши всередину веселий рій вологого повітря, і вибралася під дощ. Близько півхвилини вона постояла біля машини, тимчасом як одяг її маяв і тріпотів на вітрі. Потім жінка знову сіла в машину й зачинила двері.

— Бази не видно, — сказала Ґрейнджер.

Її блузка намокла і стала прозорою. Пітер бачив обриси її ліфчика, кінчики сосків.

— І Сі-1 також. Ми, напевно, якраз посередині.

Вона розлючено вдарила по керму.

Дощ минув. Небо проясніло й кидало перлисте світло на їхні тіла. Струминки повітря пролазили Ґрейнджер під рукава, було видно, як вони підіймають просяклу водою тканину й рухаються далі, наче розбухлі вени. Пітерові під одяг вони теж проникали, проповзали під футболку, у холоші штанів, лоскотали заглибники під колінами. Особливо їм хотілося пробратися крізь щільну бавовняну тканину довкола його геніталій.

— Назад іти доведеться годину, — мовила Ґрейнджер. — Дві щонайбільше.

— А залишилися сліди від коліс?

Жінка знову вийшла перевірити.

— Так, — сказала Ґрейнджер, повернувшись. — Прямі й чіткі.

Востаннє крутнувши ключ у замку запалювання, мимохідь, навіть не дивлячись на нього, жінка наче сподівалася обдурити двигун і змусити його запрацювати проти власної волі.

— Схоже, Тартальйоне домовився з Богом, — сказала вона.

Вони ретельно зібралися в дорогу. Ґрейнджер наповнила торбу найнеобхіднішими харчами. Пітер знайшов старий зацвілий портфель Курцберга, дістав звідти Новий Заповіт, що стопився в суцільну цеглину, і поклав туди дві дволітрові пластикові пляшки води.

— Шкода, що в нього немає ременя через плече, — мовив Пітер, зважуючи портфель у руках. — Ці пляшки важкенькі.

— Стануть легшими, коли ми їх вип’ємо, — сказала Ґрейнджер.

— Доки ми дістанемося бази, ще двічі йтиме дощ, — ствердно сказав Пітер.

— І що нам із того?

— Можна просто закинути голову, роззявити рот, і так напитися, — відказав він. — Так це роблять — тубільці.

— Якщо ти не заперечуєш, — промовила Ґрейнджер, — я б воліла не робити це так, як тубільці.

Вийшовши з машини, обоє зауважили, як сильно її понівечило ударом блискавки. Тріщини павутиною розповзлися по ковпаках на спущених колесах. Машина припинила бути машиною і почала перетворюватися на щось інше.

Пітер і Ґрейнджер ішли по слідах коліс, що вели до аміківської бази. Жінка виявилася чудовим ходаком, її крок був коротшим, ніж у Пітера, але досить швидким, тож йому не довелося підлаштовуватися. За короткий час вони пройшли чималу відстань, і попри те, що місцевість була пласка, машина, що зосталася позаду, швидко зменшувалася вдалині, а згодом і взагалі зникла. Що далі вони йшли, то важче було орієнтуватися на розмитій дощем землі: сліди від машини плуталися із природними відмітинами. Із неба спала зловісна пелена, і сонце світило яскраво й невпинно. Ґрейнджер ковтнула з однієї із пляшок. Пітер вирішив іще зачекати. Йому більше хотілося їсти, ніж пити. Власне кажучи, голод відвертав його увагу від дороги.

Ґрунт виявився не найкращою поверхнею для пішої ходи, однак за першу годину вони мусили подолати щонайменше дві милі. За другу приблизно так само. Аміківська база вперто відмовлялася з’являтися на обрії. Із землі стерлися всі сліди їхньої поїздки. Звісно, вони безнадійно заблукали.

— Повернімося по своїх слідах до машини, — запропонував Пітер, — АМІК, можливо, відправить когось за нами. Урешті-решт.

— Ага, — відказала Ґрейнджер. — Урешті-решт. Коли ми вже будемо мертві.

Це слово, сказане так зненацька, збентежило їх обох. Хоча їхня помилка й була очевидною, належало дотримуватися правил оптимістичної поведінки.

— Ти ж приїхала за мною, — нагадав жінці Пітер.

Ґрейнджер розсміялася з його наївності.

— Це була моя ініціатива, АМІК до цього не причетний. Ці люди не візьмуться рятувати навіть рідну матір. Я серйозно. А чому, ти гадаєш, вони взагалі тут? Вони незворушні, у них наче викарбувано на чолі «ВСІЛЯКО БУВАЄ».

— Але ж вони помітять, що тебе немає?

— Атож, помітять. Хтось прийде в аптеку по засіб проти бородавок, а мене там не буде, і він подумає: «Ну, нема то й нема, кілька бородавок — це не страшно». А якщо я не з’явлюся, щоб перевірити якість їжі на завтра, — «Ну, це ж тільки формальність, ми ж однаково її будемо їсти. Може, згадаємо про це на наступному зібранні».

— Не можу повірити, що вони настільки байдужі, — промовив Пітер, але голос його прозвучав невпевнено.

— Я знаю цих людей, — сказала Ґрейнджер. — Я знаю, що вони таке. Коли зникли Курцберг і Тартальйоне, вони помітили це бозна-коли. І що ж вони зробили? Розіслали в усіх напрямках машини? Їздили вдень і вночі, доки не прочесали кожен дюйм у радіусі п’ятдесят миль? Забий, чуваче. Розслабся і почитай журнал. Покачай м’язи. Увесь довбаний світ летить у прірву, але все одно це ще не привід хвилюватися. Ти справді гадаєш, що вони запанікують, коли помітять, що нас немає?

— Хотілося б на це сподіватися, — відказав Пітер.

— Що ж, надія — це чудово, — зітхнула Ґрейнджер.

Вони йшли далі, уже помалу стомлюючись.

— Може, краще зупинитися? — запропонував Пітер.

— І що робити?

— Відпочити трохи.

Вони сіли на землю й трохи перепочили. Двоє загорнутих у бавовняну тканину ссавців із рожевою шкірою, загублені посеред темного океану землі. Де-не-де росли невеличкі острівці білоквіту, що парував на сонці. Пітер простягнув руку до найближчої купки, що росла біля його ноги, відірвав шматок і покуштував. Гидота. Як дивно, що та сама речовина, яка може бути такою смачною в найрізноманітнішій подобі, коли розумно оброблена, приготована й присмачена, така огидна в чистому вигляді.

— Смачно? — запитала Ґрейнджер.

— Не дуже, — визнав Пітер.

— Я зачекаю, доки ми не повернемося на базу, — безтурботно мовила жінка. — Сьогодні там чудове меню. Курка в соусі карі й морозиво.

Ґрейнджер усміхнулася, немовби прохаючи вибачення в Пітера за свою нещодавню втрату бойового духу.

Навіть не відпочивши як слід, вони рушили далі. Усе далі й далі. Ґрейнджер випила вже півпляшки, а Пітер напився просто з неба, коли, як він і пророкував, линула ще одна злива й намочила їх.

— Агов! — гукнула Ґрейнджер, коли Пітер незграбно стояв, розхитуючись, закинувши голову назад, виставивши кадик і роззявивши рота назустріч дощу. — Ти схожий на індика!

Пітер усміхнувся, адже слова Ґрейнджер були жартом, але коли він усвідомив, що не пам’ятає, який індик на вигляд, усмішка сповзла з його обличчя. Усе своє життя він знав, як виглядає ця істота, починаючи від того дня, коли батьки показали йому малюнок індика у книжці. У сховищі його мізків лежало готовими стільки уривків із Біблії — просто бери й цитуй. А тепер Пітер шукав там образ, який асоціювався б із «індиком», і не знаходив.

Його супутниця помітила. Помітила й не зраділа.

— Ти не пам’ятаєш, еге ж? — сказала Ґрейнджер, коли вони знову присіли перепочити. — Ти забув, який на вигляд індик?

Пітер визнав кивком голови, наче спійманий за руку малолітній пустун. Досі лише Беа вдавалося читати його думки.

— Зовсім випало з пам’яті, — сказав він.

— Ось що тут трапляється, — палко й серйозно відповіла Ґрейнджер. — Ось що робить із нами це місце. Воно — ніби величезна доза пропранололу, яка стирає все, що ми знали. Не піддавайся.

Пітера збентежив раптовий запал жінки.

— Я... я, напевно, просто... забудькуватий.

— Ось що тобі доведеться побачити, — промовила Ґрейнджер, обхопивши свої коліна, уп’явшись поглядом у порожню тундру перед ними. — Порожнечу. Повільно, підступно... тебе позбавляють усього. Слухай-но: хочеш знати, що аміківці обговорювали на останньому зібранні? Окрім усяких технічних питань і смороду на вантажному пості за восьмим крилом. Я тобі розповім: ми обговорювали, чи справді нам потрібні всі ці картини, що висять у коридорах. Вони ж лише пилюку на себе збирають, хіба ні? Стара світлина якогось міста на Землі, зроблена ще бозна-коли, та, де купка чоловіків обідають на залізній балці, вона класна, але ж ми бачили її вже мільйон разів, коли проходили повз, вона ж стара, та й узагалі, ті чоловіки, вони давно всі мертві, це ж наче дивитися весь час на купу мертвяків, тож із нас досить. Порожні стіни: чисто й просто — та й годі.

Ґрейнджер роздратовано запустила пальці у своє волосся, яке злиплося.

— Отож... Пітере... дозволь, я нагадаю тобі, як виглядає індик. Це птах. У нього із дзьоба звисає такий собі відросток шкіри, схожий на велику шмарклю, ну, або на... е-е... презерватив. Голова в нього червона, з невеличкими гулями, як шкіра в ящірки, і ця голова разом із хвилястою шиєю робить отак. — Своїми головою і шиєю вона показала незграбні рухи індика. — І ось цю голову з худорлявою, схожою на змію шиєю, прикріплено до жирної туші зі сірим пір’ям. — Ґрейнджер поглянула Пітерові в очі. — Нічого не пригадуєш?

— Так, ти... е-е... оживила ці спогади.

Заспокоївшись, Ґрейнджер дозволила собі розслабитися.

— Ось, ось що нам треба робити. Не давати нашим спогадам згинути.

Жінка вмостилася зручніше, простягнувшись на землі, наче засмагаючи, підклавши під голову торбу замість подушки. Яскраво-зелена комаха всілася їй на плече й заходилася вигинати задню частину свого тільця. Ґрейнджер, схоже, нічого не помітила. Пітер хотів було скинути комаху, але передумав.

Голос у голові казав йому: «Ти помреш тут, у цій пустині. Ти ніколи більше не побачиш Беатріс. Це плаский край, ці рідкі купки білоквіту, це незнайоме небо, ці комахи, що прагнуть відкласти яйця у твоє тіло, ця жінка, що лежить біля тебе, — усе це зміст твого життя в його останні дні й години». Голос був чіткий, без акценту чи якогось натяку на стать мовця — раніше Пітер чув його багато разів і завжди був переконаний, що це не його власний голос. Дитиною він гадав, що це голос його сумління, коли ж став християнином, то повірив, що це голос Бога. Хай чиїм цей голос не був, він завжди казав Пітерові саме те, що треба було сказати.

— Який твій найперший спогад? — запитала Ґрейнджер.

— Я не знаю, — подумавши, відказав Пітер. — Напевно, образ мами, яка пристьобує мене у спеціальному пластиковому сидінні для дітей у ресторані турецької їжі. Важко сказати, що справжній спогад, а що ти вже пізніше додумав сам, дивлячись на старі світлини і слухаючи сімейні історії.

— Ну от ще ти не починай! — вигукнула Ґрейнджер таким тоном, наче Пітер їй заявив, що кохання — це лише зустріч сперматозоїда з яйцеклітиною. — Це Туска всіх у цьому переконує. Не існує такого, як спогади про дитинство, каже він. Ми просто щодня бавимося з нейронами, перекидаємо їх туди-сюди довкола гіпокампа, створюємо собі казочки з дійовими особами, які звуться так само, як люди, з котрими ми колись жили. «Твій батько — це просто спалах молекулярної активності в лобовій частці головного мозку», — скаже він тобі, вишкірившись своєю самовдоволеною посмішечкою. Бовдур.

Ґрейнджер простягнула руку. Пітер не знав напевне, що вона хоче від нього. Потім передав їй пляшку з водою. Вона трохи відпила. Води залишалося вже небагато.

— Мій батько, — промовила жінка далі, — пахнув порохом. Ми жили на фермі, у штаті Іллінойс. Він постійно відстрілював кроликів. Вони для нього були наче блощиці, великі пухнасті блощиці. Я каталася на велосипеді, а повсюди лежали дохлі кролі. А потім він підхоплював мене на руки, і його сорочка пахла порохом.

— Дуже... різні емоції в цьому спогаді, — обережно зауважив Пітер.

— Зате це справжній спогад, ось що важливо. Ферма була справжня, кролі були справжні, і сорочка мого батька пахла не тютюном, не фарбою, не лосьйоном після гоління, а саме порохом. Я знаю, я була там.

Жінка говорила непокірливо, немовби хтось сумнівався, що вона справді була там, немовби серед аміківців існувала змова з метою перетворити її на міську дівчинку з Лос-Анджелеса, на доньку українця-стоматолога чи на китаянку з Німеччини. Ще дві комахи сіли на неї: одна на волосся і ще одна на груди. Ґрейнджер не звернула на них уваги.

— А що трапилося з твоєю фермою? — запитав Пітер із ввічливості, коли стало зрозуміло, що розмова зав’язла.

— Та облиш мене! — скрикнула Ґрейнджер, ляскаючи руками по своєму обличчю.

Пітер відсахнувся, уже готуючись безмірно вибачатися за свої слова, які її так розлютили, але жінка розсердилася не на нього. І навіть не на комах. Із вигуком огиди вона викинула блискітливу лусочку спочатку з одного ока, а потім і з іншого. Її контактні лінзи.

— Падлюче повітря, — промовила Ґрейнджер. — Лізло під мої лінзи, піднімало їхні краї. Мене аж тіпає від цього.

Вона закліпала. Одна відкинута гідрогелева пелюстка пристала до її черевика, інша лежала на землі.

— Дарма я це зробила: я погано бачу. Тобі ще, може, доведеться стати мені за поводиря. Про що це ми говорили?

Пітер насилу відшукав обірвану нитку розмови.

— Ти збиралася розповісти мені, що сталося з вашою фермою.

Ґрейнджер потерла очі та спробувала придивитися без лінз.

— Ми звелися на ніщо, — сказала жінка. — Продали ферму й переїхали до Декейтера. До того ми жили в Бетані, неподалік звідти. Оселилися в котеджі поблизу річки Санґамон. Ну, пішки не те щоб дуже близько, але на машині зовсім недалеко.

— Угу, — сказав Пітер.

Із болючим докором сумління він усвідомив, що йому анітрохи не цікаво. Ось тобі й усе його людинолюбство... Якщо він виживе, якщо повернеться до цивілізації, пастором йому вже не бути. Усі подробиці життя людей: місця, де вони проживали, імена родичів, назви річок, біля яких вони мешкали, буденні труднощі, з якими вони стикалися на роботі, домашні сварки, які їм доводилося переживати, — це все вже нічого не означало для Пітера.

— Нині Декейтер — доволі нудне містечко, — розповідала Ґрейнджер. — Але воно має надзвичайно цікаву історію. Колись його називали соєвою столицею світу. Ти чув про Авраама Лінкольна?

— Звісно. Це ж найвідоміший з-поміж усіх американських президентів.

Ґрейнджер вдячно зітхнула так, наче вони завдали разом удару по невігластву, наче вони двоє були єдиними освіченими людьми в колонії обивателів.

— Лінкольн жив у Декейтері на початку вісімнадцятого століття чи коли там. Працював адвокатом. А потім став президентом. Там є пам’ятник — Лінкольн поставив босу ногу на пеньок. Дівчинкою я сиділа на тому пеньку. Я тоді не думала, що це може бути неповагою чи ще там чим, я просто була втомлена.

— Угу, — відказав Пітер.

Комахи сідали вже й на нього. За тиждень абощо — а може, й за кілька днів — вони обоє перетворяться на засіяний город. Може, коли настане час їхнього останнього віддиху, їм варто обійняти одне одного?

— Мені дуже сподобалася твоя промова на похороні, — сказала Ґрейнджер.

— На якому похороні?

— Северина. Він у тебе вийшов таким справжнім. А мені він навіть ніколи не подобався.

Пітер силкувався пригадати, що ж він такого казав про Северина, намагався згадати його самого.

— Я не думав, що промова тебе вразила.

— Вона була прекрасною. — Кілька секунд Ґрейнджер поніжилася у спогадах про його співчутливі слова, а потім насупила чоло. — Занадто прекрасною для цих... мудил, це вже напевно. Потім у нас було зібрання, і всі погодилися, що ти перехопив через край, і якщо в майбутньому хтось із аміківців помре, то тебе краще не допускати до похорону.

Комахи знову намагалися всістися на жінку. Одна блискуча, нефритового кольору, вмостилася просто на чолі Ґрейнджер. Та була наче в забутті.

— Я захищала тебе, — сказала вона, дивлячись у небо.

— Дякую.

Спершись на лікоть, Пітер спостерігав за жінкою. З кожним віддихом її груди підіймалися й опускалися, просто два шматки жирової тканини, прикріплені до грудної клітки, два молочних мішки, призначених для того, щоб вигодовувати дітей, яких вона ніколи не матиме. І все ж для Пітера її груди були п’янкою принадою, естетичним чудом, а їхні розмірені рухи змушували його жадати Ґрейнджер. У ній усе було дивовижне: і м’який пушок за вушком, і симетричність її ключиць, і червоногарячі губи, і навіть зморщені шрами на руках. Вона не була його спорідненою душею: Пітер не мав щодо цього жодних ілюзій. Та близькість, яку він колись мав із Беа, з Ґрейнджер була неможливою. Вона швидко вирішить, що Пітер надто дивакуватий, а він — що Ґрейнджер надто неспокійна. Власне, як і в більшості чоловіків і жінок, які жили й кохалися, відколи світ стоїть, у них не було майже нічого спільного. Окрім того, що вони були чоловіком і жінкою, яких обставини звели разом і які, принаймні на цю мить, залишалися живими. Пітер підвів руку й затримав у повітрі, збираючись опустити й ніжно обхопити долонею груди Ґрейнджер.

— Розкажи мені про свою дружину.

Очі жінки були заплющені. Вона мала втомлений вигляд, була розімлілою на сонці й трохи сп’янілою від спогадів.

— Вона відвернулася від мене, — сказав Пітер, прибравши руку. — Ми віддалилися одне від одного.

Хоча він мав намір викласти лише факти, слова його були сварливими й боягузливими — банальна скарга типового невірного чоловіка. Міг би до такого й не опускатися.

— У дружини там удома коїться просто жах якийсь, усе летить у прірву, всілякі катастрофи, одна за одною, і вона... вона втратила віру в Бога. Нашого кота Джошуа вбили, замордували, і, мабуть, це й зламало її. Вона налякана й самотня. Я не давав їй тієї підтримки, якої вона потребувала.

Ґрейнджер перевернулася на бік, намагаючись влаштуватися зручніше. Одну руку вона поклала під голову, іншою затулила груди, не розплющуючи очей.

— Ти розповідаєш мені не про Беа, — сказала жінка. — Ти розповідаєш про те, що відбувається між вами. Розкажи мені про неї. Який у неї вигляд. Якого кольору її очі. Розкажи про її дитинство і про все решта.

Пітер ліг біля Ґрейнджер, поклавши руки під голову.

— Її звати Беатріс. Вона старша за мене на кілька років, їй тридцять шість. Свого віку вона не приховує. Беа... найбільш непоказна жінка, яку я будь-коли зустрічав. Я маю на увазі не її зовнішність. Вона вродлива і вдягається зі смаком. Але їй байдуже, що люди думають про неї. Вона впевнена в собі. Не зарозуміла, а просто... має самоповагу. Це дуже рідко трапляється. Неймовірно рідко. Більшість людей ходять ображені на весь світ, ну ти розумієш. І Беа мала би, з тим дитинством, яке в неї було. Її батько був просто навіжений тиран, часто ображав її. Кілька разів спалював усе, що вона мала. Геть усе. Не лише іграшки, книжки, якісь улюблені дрібнички — а саме все. Вона пригадувала, як ходила з матір’ю до «Теско», цілодобового супермаркету в промисловому парку. Друга ночі, Беа років дев’ять, вона в піжамі, боса, ноги їй посиніли, тому що надворі січень, іде сніг, і дитині треба пройти від машини до супермаркету. Мати завела її до відділу з одягом для дівчаток і купила їй спіднє, шкарпетки, футболки, черевички, штани — усе відразу. І таке траплялося не один раз.

— Нічого собі, — сказала Ґрейнджер, хоча здивування в її голосі не було чути.

Пітер здогадався, що вона порівняла негаразди, в яких довелося зростати Беа, із власними, й вирішила, що в Беа було ще не найгірше дитинство. Люди, якщо тільки вони не , завжди схильні порівнювати себе з іншими.

— Яка вона зовні? — запитала Ґрейнджер. — Опиши її.

— У неї темне волосся, — сказав Пітер. — Золотисто-каштанове.

Йому неймовірно важко було викликати в уяві образ її волосся; напевно, Пітер просто пригадав, як колись уже описував його колір в інших розмовах.

— Вона висока, майже така сама на зріст, як я. Карі очі, струнка.

Ці подробиці були загальні й не збуджували уяви; цьому опису відповідали мільйони жінок. Але що ж йому залишалося робити? Розповісти про родимку під її лівим соском? Описати точну форму її пупка?

— Беа в чудовій формі, вона медсестра. Ми познайомилися в лікарні, де вона працювала. Я зламав обидві ноги, коли вистрибував із вікна.

— Он як. Ти намагався вчинити самогубство?

— Ні, я намагався втекти від поліції. Я був тоді наркоманом, багато крав. Того дня мені не пощастило. Або ж якраз навпаки.

Ґрейнджер гмикнула, погоджуючись.

— І вона втратила через тебе роботу?

— Як ти дізналася?

Пітер ніколи не розповідав їй про це, він був цілком певен.

— Просто здогадалася. Медсестра сплутується з пацієнтом, до того ж наркоманом. І злочинцем. Не надто приємна картина. Ти сидів колись у в’язниці?

— Практично ні. Одного разу тижні два чекав на суд в ізоляторі тимчасового тримання, та й по всьому.

Лише зараз Пітер збагнув, як неймовірно поблажливо до нього ставилися.

— Усе сходиться, — дивним, філософським тоном зауважила Ґрейнджер.

— Що сходиться?

— Ти щасливчик, Пітере. Один із тих людей, яких життя обдаровує своєю ласкою.

Ці слова чомусь зачепили його. Йому схотілося розповісти Ґрейнджер, що й він страждав так само, як і всі решта.

— У мене декілька років не було власної домівки. Мене били не раз.

Пітер сподівався, що не скиглить, а говорить зі спокійною гідністю, але підозрював, що навряд чи.

— Це частина тієї пригоди, що називається життя, хіба ні? — запитала Ґрейнджер.

У її втомленому голосі не було сарказму, лише співчутливий смуток.

— Тобто?

Жінка зітхнула.

— Декотрим випадають у житті тяжкі випробування. Вони воюють на війнах. Потрапляють до в’язниць. Починають власну справу й закривають її через гангстерів. Закінчують тим, що вирушають до чужих країв торгувати своїм задом. Один довгий список невдач і принижень. Але по-справжньому їх це не зачіпає. Життя для них — це пригода. На кшталт «ну що там далі». А є інші люди, які просто намагаються жити спокійно, не вплутуватися ні в що, їм років десять чи, може, чотирнадцять, а потім одного ранку в п’ятницю о дев’ятій тридцять п’ять щось стається, щось цілком особисте для них, що розбиває їм серце. Назавжди.

Пітер лежав мовчки, вбираючи те, що сказала Ґрейнджер.

— Я відчував саме це, — промовив він нарешті, — коли Беа повідомила мені, що між нами все скінчено.

Знову пішов дощ. Сховатися вони не мали де, тож залишалося тільки лежати й мокнути. Ґрейнджер просто заплющила очі. Пітер спостерігав за тим, як її ліфчик знову вимальовується під блузкою, як груди набирають форми. Вона закачала рукави до плечей, виставивши давні шрами напоказ. Щоразу, коли був із Ґрейнджер, Пітер чекав на слушну нагоду спитати про них. Кращої, ніж зараз, уже не з’явиться. Він спробував сформулювати питання, але ніякі звичні «чому» й «коли» не хотіли рухатися від мозку до язика. Пітер усвідомив, що більше не хоче знати, звідки взялися ці шрами. Біль Ґрейнджер уже в минулому, і немає потреби туди повертатися. Тут, зараз, біля нього лежала жінка з ледь помітними рубцями на руках: якби ніжно погладив її шкіру, він відчув би їх. Ось і все.

Коли дощ минув і сонце знову зігріло їх, Ґрейнджер запитала:

— Ви вінчалися чи розписувалися?

— Вінчалися.

— Бучне було весілля?

— Не дуже. Ні моїх, ні її батьків чи родичів не було через різні причини. Кілька вірян із церкви Беа, яка зрештою стала й моєю.

Щиро кажучи, Пітер нічого особливого більше не пригадував про весілля, але він пам’ятав світло, що лилося крізь вікна, і те, як сірий осінній день несподівано перемінився під сонячним промінням.

— Було добре. Я думаю, всі залишилися задоволеними. Було море алкоголю, а я не пив, мені навіть не хотілося. А це для мене неабияке досягнення, тому що, ну, ти розумієш... я алкоголік.

— Я теж, — сказала Ґрейнджер.

— Це ніколи тебе не полишає, — додав Пітер.

Жінка всміхнулася.

— Як Бог, еге ж? Алкоголь навіть вірніший за Бога товариш.

Якийсь час вони лежали мовчки. Двоє маленьких комах однакового виду знайшли одне одного на животі у Ґрейнджер і почали паруватися.

— Б’юся об заклад, що Елла Рейнман потайки синячить, — сказала жінка.

— Що робить?

— Синячить. Тобто п’є. Я думала, ти знаєш це слово.

— Ніколи не пізно збагатити свій словниковий запас, — відказав Пітер.

— Вона гадає, що така збіса розумна, — бурчала Ґрейнджер. — Думає, що може заглянути тобі всередину і сказати, будеш ти пити знову чи ні. Що ж, із нами вона дала маху, еге ж?

Пітер змовчав. Це нічого б не дало, якби він розповів Ґрейнджер, що той алкоголь, яким Пітер смердів, коли вона витягнула його з лігвища Тартальйоне, був тільки пролитий на груди. Нехай собі думає, що вони зірвалися обоє. Нехай вважає, що Пітер порушив свою врочисту обіцянку, що він утратив останні краплини гідності. Так було милосердніше.

— Тоді, коли я розмовляла з нею, я була іншою людиною, — мовила Ґрейнджер. — Бозна-скільки років минуло відтоді. Люди змінюються.

— Так, люди змінюються.

Комахи закінчили свої справи й полетіли геть.

— Розкажи мені про весільну сукню твоєї дружини, — попросила Ґрейнджер.

— Вона була біла, — промовив Пітер. — Саме така, як кожен уявляє собі весільну сукню. Звичайна, без чогось особливого. Щоправда, вона мала величезне символічне значення. Її білість мала значення. У Беа було жахливе минуле, у сексуальному плані. Її... скажімо так: її сильно ображали. І вона не зламалася через це.

Ґрейнджер почухала руки. Шрами почали свербіти через те, що постійно намокали.

— Не треба про символізм. Розкажи більше про сукню.

Пітер полинув думкою назад, через усю галактику, до спальні свого будинку в Англії.

— У неї... у неї не було довгого шлейфа, — сказав він. — Це була звичайна сукня, в якій можна вільно рухатися. Плечика з буфами, не дуже пишні, просто елегантні. Рукава вузькі, із парчі, аж до зап’ястків. На... е-е... на животі теж парча, і на комірці, але на грудях тканина була гладенькою і шовковистою. Сукня сягала по кісточку й не торкалася підлоги.

Жінка кивала головою, схвально гмикаючи. Вона хотіла почути саме це.

— Ще одне, чим Беа вразила мене, — сказав Пітер, — те, що після весілля вона вдягала цю сукню ще багато разів. Удома. Лише для нас двох.

— Це так романтично.

У Ґрейнджер в очах бриніли сльози.

Нараз Пітер відчув себе нещасним. Спогад про гірке розчарування Беа, розчарування в ньому, Пітері, затьмарив ці спогади про їхню любов, якими він ділився з Ґрейнджер.

— Мабуть, Туска таки має рацію і це все лише казка, яку я розповідаю сам собі, — сказав Пітер. — Давня казка. Життя рухається вперед. Беа тепер інша людина. Знаєш, нещодавно я писав їй про цю сукню, про те, як вона мені подобалася в ній, а Беа... Беа відповіла, що я впадаю в сентиментальність, що думаю тільки про те, якою вона була раніше, а не про те, хто вона зараз.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це дурня, — сказала м’яко, навіть лагідно, жінка. — Повір мені, Пітере, її серце тьохкає, коли ти згадуєш про це. Якби вона подумала, що ти забув про ту сукню, це б її знищило. Усі ми час від часу впадаємо в сентиментальність, усі. У цьому триклятому світі знайдеться лише близько півсотні людей, які ніколи не впадають у сентиментальність. І всі вони працюють тут.

Обоє засміялися.

— Нам треба ще раз спробувати відшукати дорогу, — промовив Пітер.

— Гаразд, спробуймо, — відказала Ґрейнджер, підводячись із землі.

Рухи жінки вже не були такими жвавими, як раніше. Пітерові так само. Люди — форми життя, основа яких — сполуки вуглецю. Пітер і Ґрейнджер потребували палива, якого починало бракувати.

Минуло близько години, утім аміківська база досі не з’являлася. Але вони натрапили на іншу споруду, яка вже давно маячіла перед їхніми очима, і, прямуючи до неї, обговорювали, чи це бува не міраж. Одначе будівля виявилася цілком реальним каркасом намету. Металеві стояки були цілі й досі зберігали форму будиночка, такого, яким його намалювала б дитина. Зі стояків звисало парусинове дрантя.

Усередині намету не було нічого. Ні їжі, ні білизни, ні якогось знаряддя. Квадратний клаптик землі, порожнє полотно — простір для уяви.

За наметом, злегка похилившись, стояв укопаний у землю хрест. Дерев’яний, дуже скромних розмірів, заввишки приблизно до коліна. Звідки ж тут взялася деревина? Не з цього світу, це вже напевне. Її, мабуть, привезли сюди за мільярд миль від місця її походження, завантаживши до зорельота разом із ліками, технічними журналами, родзинками й людьми. Дві прості соснові дощечки, які не думали й не гадали, що колись їх буде скріплено саме так, два міцних шматка деревини, полакованої на подобу старого дуба. У хресті було два цвяхи: один скріплював дві дощечки, на іншому — грубо забитому й загнутому — висіло дві невеличкі металеві каблучки. Золоті каблучки. Курцберґова обручка й обручка його дружини, яку він втратив багато-багато років тому в іншій галактиці.

На горизонтальній поперечині хреста пастор вирізав було послання, а потім старанно випалив кожну літеру за допомогою запальнички або чогось подібного. Пітер гадав побачити якусь фразу латиною або ж мудрий вислів про віру, Ісуса чи загробне життя.

«Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ, ЩО МАВ І ЩО БАЧИВ У ЦЬОМУ ЖИТТІ», — таким був напис.

Кілька хвилин вони стояли й мовчки дивилися на хрест, тимчасом як драні рештки намету лопотіли на вітрі.

— Я повертаюся додому, — заявила Ґрейнджер, а в голосі її бриніли сльози. — Я хочу відшукати тата.

Пітер обійняв жінку за плечі. Настала та мить, коли він був покликаний сказати правильні слова — тільки правильні, і жодних інакших. Його завдання і як чоловіка, і як Божого посланця було однакове: примирити їх зі своєю долею. Не буде ніякого повернення додому; не буде ніякого возз’єднання з батьком; Пітер і Ґрейнджер заблукали і скоро загинуть. Блискавка вразила їх, а вони не зрозуміли знаку.

— Ґрейнджер... — почав Пітер.

У голові було порожньо, але він сподівався, що натхнення допоможе й позичить слів язику.

Однак перш ніж Пітер сказав ще щось, приглушене гуготіння, яке здавалося їм обом вітром, що хльоскотить обривками намету, раптом стало гучнішим, і повз них проїхав, а потім зупинився і здав назад оливково-зелений військовий джип.

Із вікна вистромилася коричнева голова з білими очима й білими зубами.

— Агов, хлопці й дівчата, ви тут уже закінчили? — загукав Бі-Джи, газуючи. — А то декому з нас час повертатися до роботи.

26 Він знав тільки, що дякувати треба

Усю дорогу назад Пітер чув — тільки чув, не бачив — схлипування, важке дихання й вибухи відчаю та люті. Слова іноді можна було розібрати, подекуди ні. Пітер сидів на передньому пасажирському сидінні, майже пліч-о-пліч із Бі-Джи, хоча проти гори шкіри і м’язів велетня його власні плечі були геть хирлявими. А позаду, не видна їм, Александра Ґрейнджер зазнавала пекельних мук.

Бі-Джи їхав мовчки. На його зазвичай добродушному обличчі застигла похмура маска, блискуча від поту, тимчасом як він зосереджував — чи вдавав, що зосереджував — усю свою увагу на дорозі попереду — на дорозі, яка й дорогою не була. І тільки очі зраджували його хвилювання.

— Нехай лише спробують зупинити мене, — казала Ґрейнджер. — Вони мене тут не втримають. Мені начхати, скільки це коштуватиме. Що вони мені зроблять? Засудять? Уб’ють? Я мушу повернутися додому. Вони можуть залишити собі мою платню. Чотири роки задарма. І будемо квити, хіба ні? Вони повинні мене відпустити. Мій батько ще живий. Я це відчуваю.

Бі-Джи глянув у дзеркало заднього огляду. Може, зі свого місця йому було видно більше, ніж Пітерові. Завіса з повітряних течій, що, опинившись у салоні, потрапили в пастку, спотворювала все, і Пітер бачив за нею тільки вузький прямокутник чорної оббивки, який нібито пульсував і тремтів.

— Чотири роки праці фармацевтом, — не вгавала Ґрейнджер. — Чотири роки я видавала ліки цим моторошним недоросткам. Скільки це все коштує, як ти гадаєш, Бі-Джи? Я заробила собі на квиток додому?

Чоловік скривився. Він не звик мати справу з кризами довіри.

— Охолонь, Ґрейнджер, ось така моя тобі порада, — промовив він розважливо. — Бабки не проблема. Я літав на Землю, і Северин літав кілька разів, та й інші хлопці теж робили собі перерви. Ніхто не виставляв нам захмарних рахунків. Треба тобі полетіти додому — полетиш. Не питання.

— Ти справді так думаєш?

Її голос боязко тремтів, голос дівчинки з ферми в Іллінойсі, якій було страшенно соромно витрачати мільйони доларів чужих грошей, щоб угамувати власний біль.

— Бабки ні хріна не означають, — сказав Бі-Джи. — Ми просто бавимося у гру: десять баксів із зарплати за шоколадку, п’ятдесят за пепсі і всяке таке. Це просто карточна гра щоп’ятниці ввечері, Ґрейнджер, це «монополія», «скриньки», ми наче діти, що грають на фантики. Наша зарплатня — це теж частина гри. Де ми витрачатимемо всю цю готівку? Ми звідси нікуди не повернемося.

— Але ж ти повертався додому, — мовила Ґрейнджер. — Нещодавно. Навіщо ти повертався?

Губи Бі-Джи зійшлися в жорстку риску. Він очевидно не мав бажання це обговорювати.

— Незавершені справи.

— Із родиною?

Бі-Джи заперечно похитав головою.

— Назвімо це... недопрацюванням. У моїй роботі потрібно мати голову, вільну від зайвих думок. Тож я зробив дещо і звільнив її. Повернувся на роботу новою людиною.

Після цих слів Ґрейнджер на кілька секунд замовкла. Потім знову схопилася:

— Так, але ж ось воно, ось у чому суть — ти повернувся, ти не покинув АМІК. А я хочу кинути, розумієш? Я полечу й більше ніколи не повернуся. Нізащо, ніколи.

Бі-Джи випнув підборіддя.

— Ніколи не кажи ніколи, Ґрейнджер. Ніколи не кажи ніколи. Це ж із Біблії, правда, Пітере?

— Я не впевнений, — промимрив Пітер.

Він чудово знав, що в Біблії нічого такого не було.

— Це має бути в найпершому ж розділі, — упевнено виголосив Бі-Джи. — Коли Бог радить Мойсееві та всій братві: «Чуваки! Ловіть момент! Усе у ваших руках!»

Пітер побачив, як права рука Бі-Джи відірвалася від керма, і кулак здійнявся вгору у тріумфальному жесті. Давним-давно, у своєму попередньому житті, Бі-Джи, безумовно, стояв серед своїх темношкірих побратимів із «Нації ісламу», і всі вони ось таким жестом здіймали кулаки вгору. Тепер їхні лозунги перемішалися в голові чоловіка з тисячами розвіяних вітром сторінок із Корану, Біблії, різноманітних підручників із самовдосконалення, журналів і телевізійних програм, утворивши родючий перегній, на якому його самоповага виросла здорового і міцною.

Біблія, що зберігалася в голові у Пітера, була чиста й незамутнена, жодне слово не переплуталося в ній із чимось іншим. І все ж уперше в житті йому стало соромно через це. Священна книга, з якої він проповідував велику частку свого життя, мала одну жорстоку ваду: вона не надто надавалася для того, щоб підбадьорити чи обдарувати надією нерелігійну людину. «Для Бога нема неможливої жадної речі», — виголошено в Євангелії від Луки, і це твердження, що Пітерові завжди здавалося найрадіснішим і найпідбадьорливішим запевненням з-поміж усіх можливих, тепер перевернулося навзнак, наче комаха, що конає, і почало звучати: «Без Бога нема можливої жадної речі». Яка з нього користь для Ґрейнджер? Яка з нього користь для Беа? Усе обернулося так, що їм, мабуть, доведеться давати собі раду без Спасителя, добувати собі харч і продиратися до того майбутнього, до якого вони могли дістатися самі. Біблія працювала так, що тільки-но ти попросиш про майбутнє без віри, Святе Письмо вмиває руки щодо тебе. «Наймарніша марнота, марнота усе!»[89]

— Ну і як там, удома, Бі-Джи? — запитала Ґрейнджер. — Ну ж бо, розкажи, що там відбувається?

— Зараз мій дім тут, — застережливо промовив до неї Бі-Джи, постукавши пальцями себе по грудях.

Може, він мав на увазі не Оазу, а називав домом власне тіло, хай де б воно не перебувало.

— Гаразд, гаразд, нехай, — мовила Ґрейнджер, ледве стримуючи своє роздратування. — Але ти розкажи мені все одно, чорт забирай! Стільки часу минуло відтоді, як я покинула Землю. Там, напевно, багато що змінилося. Не треба мене шкодувати, Бі-Джи, не треба заспокоювати, кажи все як є. Як там?

Бі-Джи завагався, виважуючи відповідь.

— Як завжди, — сказав він.

— Неправда! — ураз зчинила істерику Ґрейнджер. — Не бреши мені! Не треба до мене ставитися як до маленької дівчинки! Я знаю, що все летить до бісової матері!

«Чому не запитати мене?» — подумав Пітер. Ґрейнджер наче не помічала його існування.

— Усе вже давно летить до бісової матері, — спокійно зауважив Бі-Джи. Він і не намагався заперечувати: все було надто очевидно. — Планеті Земля настала, вибачайте на слові, повна дупа ще бо-о-о-озна-коли.

— Я не це мала на увазі, — схлипнула Ґрейнджер. — Я мала на увазі... як там твоя вуличка, на якій ти виріс, як твої рідні, твій будинок...

Бі-Джи примружився, дивлячись крізь вітрове скло на неозору порожнечу, а потім глянув на приладову панель, де світилися показники навігатора.

— Ґрейнджер, слухай-но, ось тобі ще одна давня мудра приказка від мене: «Додому немає вороття».

«Томас Вулф, приблизно тисяча дев’ятсот сороковий рік», — безпорадно подумав Пітер.

— Та невже? Ну що ж, побачимо, — войовниче, хоча водночас і налякано, заявила Ґрейнджер. — Ми це ще побачимо, трясця вашій матері!

Бі-Джи промовчав, очевидно розваживши, що Ґрейнджер надто розійшлася, щоб сперечатися з нею далі. Але мовчанка роздратувала жінку так само.

— Знаєш, хто ти? — Голос її був хрипкий, аж відразливий, наче в алкоголічки. — Ти просто маленький хлопчик. Маленький хлопчик, який утік із дому. Здоровило, який не може поглянути в обличчя дійсності. Усе, що ти можеш, — це тільки вдавати, що нічого не відбувається.

Бі-Джи заплющив і розплющив очі. Він не розлютився. Він просто не мав люті. У цьому була його біда, але водночас і ознака його гідності.

— Я дивлюся в обличчя тій дійсності, якій повинен дивитися, Ґрейнджер, — відказав Бі-Джи, не здіймаючи голосу. — Ти не знаєш, що я зробив і чого не зробив; ти не знаєш, звідки я і чому покинув ті місця; ти не знаєш, кому я робив боляче і хто робив боляче мені; ти не бачила моєї анкети, і я не збираюся тобі її показувати. Хочеш смажених подробиць про мого батечка? Він помер, коли йому було саме стільки років, скільки мені зараз. Судина в серці забилася — і прощавай, Біллі Ґрехем-старший. А про мене тобі треба знати тільки те, що, якщо я успадкував цю саму судину й відкину копита наступного тижня — що ж... нехай. — Бі-Джи перемкнув передачу і зменшив швидкість. Вони під’їжджали до бази. — А тим часом, Ґрейнджер, коли знову захочеш катнутися пустелею, можеш на мене розраховувати.

Після цих слів Ґрейнджер затихла. Колеса перескочили з грунту на асфальт, і здалося, ніби машина злетіла в повітря, наче літак. Бі-Джи припаркувався в затінку будівлі, просто перед входом, найближчим до номера Ґрейнджер, потім вийшов, оббіг автомобіль і відчинив для неї дверцята, як справжній джентльмен.

— Дякую, — сказала жінка.

Упродовж усієї поїздки вона поводилася так, наче й не помічала присутності Пітера. Чоловік, обернувшись на сидінні, встиг помітити, як вона втомлено й незграбно вибирається з машини. Бі-Джи запропонував свою руку, наче металевий поручень; Ґрейнджер вхопилася за неї і вийшла. Дверцята загримнулись, і далі, уже крізь запітніле скло, Пітер спостерігав за постатями двох аміківців у білому, що мерехтіли й розпливалися, наче образи на неякісному відео. Він гадав, що вони так і ввійдуть у будівлю, пліч-о-пліч, рука до руки, але щойно Ґрейнджер стала на ноги, вона відпустила руку Бі-Джи й пішла сама.

— Напевно, це через блискавку, — сказав Бі-Джи, повернувшись у машину. — Нічого доброго не чекай, коли тебе отак довбане. Треба дати їй час, нехай відійде.

Пітер кивнув. Він не був певен, що йому вдасться відійти самому.

Пітера, що стояв навколішки перед палатою інтенсивної терапії, знайшов доктор Адкінс. Хоча «знайшов», мабуть, трохи не те слово: лікар ледве не перечепився через нього. Нітрохи не спантеличившись, хірург поглянув донизу на Пітерове тіло, оцінюючи кілька секунд, чи якась його частина не потребує невідкладної медичної допомоги.

— Із вами все гаразд? — запитав він.

— Я намагаюся молитися, — відказав Пітер.

— А-а... ну гаразд, — промовив Адкінс, дивлячись поверх Пітерового плеча далі коридором, немовби кажучи: «А не міг би ти молитися десь там, де люди не зламають собі через тебе шию?»

— Я прийшов до Обожнювачки Ісуса Номер П’ять, — сказав Пітер, підводячись із підлоги. — Ви знаєте про неї?

— Звісно. Вона ж моя пацієнтка. — Лікар усміхнувся. — Так приємно нарешті мати справжнього пацієнта. Замість п’ятихвилинного «добрий день — дякую — до побачення» з кимось, у кого кон’юнктивіт чи хто вдарив собі молотком по пальцю.

Пильно придивляючись до обличчя лікаря, Пітер шукав на ньому ознаки співпереживання.

— Мені видається, що доктор Остін не зовсім усвідомив, що відбувається з Номером П’ять. Вважаю, що він гадає, ніби ви можете їй допомогти.

— Ми зробимо все, що зможемо, — ухильно відказав Адкінс.

— Вона помре, — мовив Пітер.

— Не будемо поки що про це.

Пітер чимдуж стиснув свої руки одна одною і виявив, що через його напружені спроби молитися на м’якому тілі між суглобами пальців з’явилися синці.

— Рани цих людей не гояться, ви розумієте? — промовив він. — Їх неможна вилікувати. Наші тіла... моє, ваше... ми живемо всередині дива. Забудьте про релігію, ми диво природи. Ми можемо вдарити палець молотком, продірявити собі шкіру, обпектися, поламати кості, розпухнути від гною, але мине трошки часу — і все загоїлося! Стало як новеньке! Неймовірно! Неможливо! Але це правда. Це дар, який нам надано. Але — оазяни — ніколи його не мали. У них є одна спроба... єдина спроба... тіло, з яким вони народилися. Вони як можуть турбуються про нього, але коли його пошкоджено, це... це все.

Доктор Адкінс кивнув. То був добрий чоловік і зовсім не дурний. Він поклав руку Пітерові на плече.

— Не треба поспішати. Ми будемо оцінювати стан цієї... пані поступово. Руку вона втратить. Це очевидно. Що буде далі... Ми докладемо всіх зусиль, щоб придумати, як їй допомогти.

Сльози пекли Пітерові очі. Йому так хотілося вірити.

— Слухайте, — промовив до нього Адкінс, — коли я накладав вам шви, то сказав, що фах лікаря — це фах теслі, сантехніка і кравчині. Так, я визнаю, у нашому випадку цього замало. Але ж тоді я забув згадати ще про професію хіміка. Ці люди брали від нас знеболювальні, кортизон, багато інших ліків. Вони не вживали б їх стільки років, якби не мали з того користі.

Пітер кивнув, чи то пак спробував кивнути — це було більше схоже на смикання лицевого нерва, дрож підборіддя. Цинізм, якого, здавалося, він позбувся назавжди, знову циркулював у його організмі. «Плацебо, це все лише ефект плацебо». Ковтнув пігулку і підбадьорився, тимчасом як клітини помирають усередині в тебе. Алілуя, я можу ходити на цих ногах, хоч вони вже зігнили наполовину, болю вже немає, ну майже немає, цілком можна терпіти, хвала Господу.

Адкінс поглянув на свою долоню, яку хвилину тому тримав на Пітеровому плечі, і якусь коротку мить розглядав її так, наче в ній лежала пляшечка з чародійним зіллям.

— Ця... ваша Номер П’ять: вона вкаже нам шлях. Досі ми не мали можливості дослідити когось із цих людей. Ми дізнаємося багато, і ми швидко навчимося. Хтозна, може, нам вдасться врятувати її. А якщо не вдасться врятувати її, то ми зможемо врятувати її дітей, — лікар замовк, а потім спитав: — У них же є діти, так?

Перед Пітеровими очима промайнули образи: жваве, наче телятко, новонароджене маля, натовп, що вітає його, обряд одягання, незвична краса маленького , що невміло танцює і змахує крихітними ручками в рукавичках, святкуючи перший день свого життя.

— Так, є.

— Ну ось, — мовив Адкінс.

Номер П’ять, прикута до ліжка у своїй залитій яскравим світлом палаті, виглядала такою самою маленькою і самотньою, як і минулого разу. Якби на сусідньому ліжку лежав якийсь аміківець зі зламаною ногою або кілька здорових сиділи поруч і розмовляли з нею її рідною мовою, все було б не так жахливо. Але жахливо для кого? Пітер знав, що прагне, щоб її духовні страждання не були такими гострими, не лише заради неї, а й заради себе самого. Упродовж свого пасторування він відвідав не одну лікарняну палату, але досі йому ще ніколи не доводилося дивитися в обличчя людині, у неминучій смерті якої він почувався винним.

— Боже благолови нау зутрі, оте Пітере, — сказала оазянка, коли Пітер ввійшов.

Відтоді як він бачив її востаннє, відбулася зміна: Номер П’ять надбала собі аміківський великий махровий рушник і зграбно обернула його довкола голови, злагодивши собі в такий спосіб заміну каптура. Цей головний убір, що скидався чи то на хіджаб, чи то на перуку, надав їй жіночнішого вигляду. Кінці рушника вона заправила під комір лікарняної сорочки і натягнула на себе ковдру аж до пахв. Ліва її рука була, як і раніше, оголеною; права щільно обмотана бинтами.

— Номере П’ять, мені так шкода, так шкода, — промовив Пітер ламким голосом.

— кодувати не муи, — заспокоїла його оазянка.

Просто безглуздя, скільки зусиль їй забрало вимовити це прощення. До гарячого ще й приском сипнули.

— Та картина, що впала на твою руку... — промовив Пітер, сідаючи на краєчок ліжка поруч із худорлявим горбиком її колін. — Якби я не попросив...

Вільною рукою Номер П’ять вчинила немислиму річ — Пітер ніколи й уявити собі не міг, щоб хтось із таке зробив. Вона приклала пальці до його губ, змусивши змовкнути. Уперше доторкнувся до Пітера голим тілом, без посередництва м’якої тканини рукавички. Кінчики її пальців були гладенькими й теплими і пахли фруктами.

— Падає тільки те, о має впати за велінням Божим.

Пітер обережно взяв її руку у свою.

— Я не мав би цього казати, — промовив він, — та серед усіх твоїх одноплемінців... ти мені найдорожча.

— Я знаю, — відказала оазянка, завагавшись ледве чи на змиг ока. — Але у Бога немає улюблеників. Богові уі дорогі однаково.

Її постійні згадки про Бога неначе списом прохромлювали Пітерові душу. Він мав зробити важке визнання, визнання про свою віру, визнання про свої подальші наміри.

— Номере П’ять... — почав він. — Я... я не хочу казати тобі неправду. Я...

Вона кивнула, повільно й промовисто, даючи зрозуміти, що закінчувати думку не треба.

— Ти відуває... недотау Бога. Ти відуває, о не може білье бути патором.

Оазянка повернулася набік і подивилася на двері, крізь які Пітер увійшов сюди, двері, які вели в зовнішній світ. Десь у тому світі було поселення, де вона вперше прийняла Ісуса у своє серце, поселення, яке зараз було порожнім і закинутим.

— Отеь Курберг теж е відував, — сказала Номер П’ять. — Отеь Курберг тав ердитим, говорив голоно, говорив: «Я білье не патор. Знайдіть обі іного патора».

Пітер проковтнув клубок, що став йому посеред горла. Біблійний зшиток лежав покручений біля його нікчемної дупи. У його номері валялося ще багато різнобарвних мотків шерстяних ниток, чекаючи свого часу.

— Ти... — сказала Номер П’ять і замовкла, підбираючи правильне слово. — Ти людина. Тільки людина. Бог — більий за тебе. Ти ні Боже лово, а потім Боже лово тало занадто тяжким, і тобі треба відпочити. — Вона поклала руку йому на коліно. — Я розумію.

— Моя дружина... — почав було Пітер.

— Я розумію, — повторила Номер П’ять. — Бог поєднав тебе разом із дружиною. Зараз ви роз’єднані.

Перед Пітеровими очима спалахом промайнули його весілля, сонячне світло, що ллється крізь вікна в церкву, весільний торт, ніж, сукня Беа. Сентиментальні спогади, безповоротно втрачені, так само як його з’їдений лусочницею скаутський однострій, викинутий у сміття, а потім відвезений кудись сміттярем. Замість цього Пітер змусив себе уявити свій дім таким, яким він був зараз, оточеним купами сміття й бруду, кімнати, занурені в темряву, і ледь помітні в цьому напівмороці обриси жінки, яку він не міг упізнати.

— Річ не тільки в тому, що ми на відстані одне від одного, — промовив він. — Беа в біді. Їй потрібна допомога.

Номер П’ять кивнула. Її забинтована рука кричала голосніше, ніж будь-які слова й докори, що більшої біди, ніж та, в яку потрапила вона сама, бути не може.

— Отже, — ствердно мовила оазянка, — ти повни лово Іуа. Євангеліє від Луки: ти покине дев’яното дев’ять у путині та й піде за тою одною, о загубилая.

Пітерове обличчя спаленіло: такою влучною виявилася притча. Номер П’ять, мабуть, почула її від Курцберґа.

— Я говорив із лікарями, — жалюгідно промовив Пітер. — Вони зроблять усе, що можуть, щоб допомогти тобі та... та іншим. Вони не зможуть урятувати тобі руку, але, можливо, їм вдасться врятувати тобі життя.

— Я рада, — промовила Номер П’ять. — Яко їм вдатья.

Пітер засовався на краю ліжка. Сидіти було незручно, ліва сідниця йому вже заніміла, почала боліти спина. Іще кілька хвилин він вийде з палати, і його тіло знову повернеться до звичного стану, відновиться нормальний кровообіг, заспокояться збуджені нервові закінчення, розслабляться перенапружені м’язи, тоді як Номер П’ять так і залишиться лежати тут і спостерігати, як гниє її плоть.

— Я можу щось для тебе зробити, просто зараз? — запитав Пітер.

Оазянка замислилася на кілька секунд.

— Запівай, — попросила вона. — Запівай тільки зі мною.

— Що заспівати?

— Піню, якою ми вітали отя Пітера, — відповіла вона. — Ти піде, я знаю. Але, я подіваюя, потім, одного прекраного дня, ти повернея. І коли ти повернея, ми знову запіваємо ю аму піню, — і без дальших слів вона почала: — «у-у-у-до-о-ова ла-а-а-ака...»

Пітер відразу ж підхопив. Голос його, хрипкий і приглушений під час розмови, у співі ввійшов у силу. Акустика в палаті інтенсивної терапії була навіть краща, ніж у Пітеровій церкві, де вологе середовище і скупчення людей поглинали звук. Тут, у цьому прохолодному приміщенні з бетонними стінами, серед порожніх ліжок, бездіяльного приладдя та металевих стояків для крапельниць, «Чудова ласка» лунала дзвінко й чисто.

— До ніг Ісуууса привела-а-а-а, — співав Пітер, — життя-я-я нове дала-а-а...

Хоча заради нього Номер П’ять і скорочувала своє довжелезне дихання, пісня тривала й тривала. Коли ж вона нарешті скінчилася, Пітер був геть знесилений.

— Дякую тобі, — промовила Номер П’ять. — А тепер іди. Я назавжди лиуя... твоїм братом.

Від Беа повідомлень не було.

Дружина більше не хоче нічого мати з Пітером. Вона махнула на нього рукою.

А може... може, вона вкоротила собі віку. Те, що коїться у світі, втрата Джошуа, втрата віри, тріщина в їхньому шлюбі — це були жахливі нещастя, і, либонь, вона не змогла їх знести. У підлітковому віці Беа була схильна до самогубства. Пітер ледве тоді її не втратив, іще навіть не знаючи про її існування.

Пітер сів за «постріл» і відкрив чисту сторінку для повідомлення. Треба вірити, що Беатріс досі жива, що вона досі може читати його листи. Порожній екран нависав над ним, здавався величезним, і всю цю порожнечу Пітер мав спробувати заповнити якимось змістом. Він подумав було процитувати чи переказати своїми словами уривок із п’ятого розділу Другого послання до коринтян про «дім нерукотворний», що чекає на нас, якщо наше земне помешкання зруйнується. Певна річ, це була цитата з Біблії, але, можливо, вона була доречною і в ситуації, не пов’язаній із релігією, подібно як Бі-Джи, постукавши себе пальцями по грудях, показав, що дім — це не цегла й вапно, дім може бути де завгодно.

Аж тут голос промовив до нього: «Не будь дурнем».

«

Я повертаюся додому

Пообіцявши повернутися, він усвідомлював, що не має жодної гадки, як це влаштувати. Він клацнув по іконці із зображенням зеленого скарабея, і «постріл» запропонував йому вбоге меню лише з трьома варіантами: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер». Жоден із них не здавався цілком правильним. Пітер клацнув по «Адміну» й написав:

Мені дуже прикро, та я мушу летіти додому. Якомога скоріше. Я не знаю, чи зможу ще колись повернутися сюди, але якщо так, то моя дружина має бути разом зі мною. Я в жодному разі не намагаюся вас шантажувати, а просто повідомляю, що інакше для мене неможливо. Будь ласка, напишіть, коли я зможу вирушити. Щиро Ваш Пітер Лі (пастор).

Він перечитав написане і видалив усе, починаючи від «

Я не знаю, чи

інакше для мене неможливо

Пітер підвівся, потягнувся. Рана на нозі нагадала про себе різким болем. Гоїлася вона добре, але шкіра довкола шва стягнулася. Шрам залишиться назавжди й інколи трохи поболюватиме. Навіть диво відновлення людського організму мало свою межу.

Пітерова дишдаша, що висіла на мотузці для білизни, уже висохла. Розпливчаста чорнильна пляма у формі хреста вже майже зовсім стерлася, вилинявши до ледь-ледь помітного бузкового кольору. Краї зносилися так сильно, що здавалося, ніби їх навмисно облямували кошлатими торочками. «Ти ж не думаєш, що вона занадто жіноча, адже ж ні?» — пригадав Пітер, як Беа запитала його, коли вони вперше вийняли дишдашу з упаковання. Він пригадав не лише слова, а й те, як звучав голос його дружини, пригадав вираз її очей і гру світла на її носі — він пригадав усе. А потім кохана сказала: «Під сподом можна ходити голим. Якщо схочеш». Беа була його дружиною. Пітер кохав її. І, беручи до уваги всі закони часу, простору й теорії відносності, десь у Всесвіті мусить бути місце, де це ще можливо.

— Уявіть собі, що ви заблукали посеред моря у крихітному надувному човнику, — запропонувала Пітерові Елла Рейнман під час однієї з тих безкінечних співбесід на одинадцятому поверсі шикарного готелю. — Далеко-далеко видніється корабель. Ви не знаєте, куди він пливе, до вас чи від вас. Якщо підведетеся і почнете махати руками, човник перекинеться. Але якщо ви так і сидітимете, ніхто вас не помітить і не врятує. Що ви робитимете?

— Сидітиму спокійно в човні.

— Ви впевнені? А що як корабель таки віддаляється від вас?

— Мені доведеться з цим змиритися.

— То ви просто будете сидіти і дивитися, як корабель відпливає?

— Я молитимуся Богові.

— А якщо Бог не відповість?

— Бог відповідає завжди.

Їх вразив Пітерів спокій. Його відмова вдатися до необдуманих, імпульсивних вчинків допомогла пройти відбір. Його спокій був спокоєм безхатька, спокоєм . Сам того не відаючи, він завжди був почесним представником чужопланетян серед людей.

Тепер Пітер, наче тварина у клітці, очманіло кидався по своїй кімнаті. Він мусив потрапити додому. Гайда, гайда, гайда! Голка у його вені, жінка каже: «Буде трохи пекти», — а потім чорнота. Так! Ну ж бо! Кожна хвилина затримки була для Пітера мукою. Міряючи кроками кімнату, він ледве не впав, спіткнувшись об скинутий черевик, схопив його і пожбурив геть. Ґрейнджер, мабуть, так само бігає по своєму номеру. Може, їм варто казитися вдвох, разом із пляшечкою бурбону? Як же йому хотілося випити!

Пітер перевірив «постріл». Нічого. Та й узагалі, хто має читати його повідомлення? Який-небудь вільний від основної роботи інженер чи кухарчук? Та що ж це в біса за організація така, коли немає нікого старшого, нікого, до чийого кабінету можна було б увалитися, нікого, кого можна було б узяти за барки! Пітер, тяжко дихаючи, ще якийсь час походив кімнатою. Підлога, стеля, вікно, ліжко, меблі — усе було неправильно, неправильно, неправильно. Він згадав, як Туска розводився про Іноземний легіон, про всіх тих слабаків, що збожеволіли, що дерлися на стіни й благали: «Хочу додо-ому!» Пітер досі відчував насмішку в словах Туски. Самовдоволений покидьок!

Через вісімнадцять хвилин на «постріл» прийшла відповідь від «Адміна».

Здоров. Перекинув твій запит аміківському керівництву. Зазвичай відповідь приходить за добу (навіть великим цяцям треба інколи спати), але я гадаю, що вони скажуть «так». Було б непогано з погляду дипломатії кинути кілька слів — мовляв, ти ще повернешся і закінчиш свою місію, але, слухай, не моя справа пояснювати тобі, як здобувати дружбу й прихильність впливових людей. За планом мій наступний політ мав бути не раніше ніж через місяць, але що за біда? Скористаюся нагодою і куплю собі нові кросівки, поїм морозива і стейків. Може, загляну в бордель! Жартую. Ти ж мене знаєш: я чесний, порядний колоніст. Будь напоготові, і я дам знати, коли час у дорогу. Оревуар, Туска.

Ледве дочитавши ці слова, Пітер схопився, перекинув стілець і вистрибнув на радощах у повітря, стиснувши кулаки, наче спортсмен, що здобув перемогу, попри всі невтішні прогнози. Він загорлав би «Алілуя!», якби не судома, що болем пройняла поранену ногу. Плачучи від болю, сміючись від полегшення, Пітер упав на підлогу, скрутившись у клубок, наче комаха, наче крадій, що зламав обидві ноги, наче чоловік, що тримав в обіймах не самого себе, а свою дружину.

«Дякую, — видихнув Пітер, — дякую...» Але кому він дякував? Він не знав. Знав тільки, що дякувати треба.

27 Лишайся там, де ти є

Його звали Пітер Лі, він був сином Джеймса Лі та Кейт Лі (дівоче прізвище Вулфолк), онуком Джорджа і Джун. Він народився в містечку Горнс-Міл у графстві Гартфордшир. Котів, яких він мав, звали так (від найпершого до останнього): Моккі, Сілкі, Клео, Сем, Тайтус і Джошуа. Коли Пітер повернеться додому, він знову візьме собі кота з притулку для тварин, якщо такі притулки ще існуватимуть на той час. Що ж до його дитини, вона або він матиме таке ім’я, яке захоче Беа. Або, якщо буде дівчинка, може, Пітер назве її Кейт. Вони обміркують це, коли настане час. Може, вони зачекають, доки дитина народиться, і подивляться на її вдачу. Особисті риси характеру проявляються в людини вже з першого дня життя.

Перед дзеркалом у своїй кімнаті, яка гнітила йому душу, Пітер стояв так рівно, як тільки-но міг, розглядаючи себе. Він бачив перед собою тридцятитрирічного англійця, дуже засмаглого, наче щойно з тривалої відпустки в Аліканте чи ще на якомусь середземноморському курорті. Але вигляд його не був здоровим. Підборіддя й ключиці турбували своїми різкими рисами, що загострилися через неналежне харчування. Для дишдаши Пітер був занадто худий, однак у західному вбранні він мав іще гірший вигляд. На обличчі було декілька невеликих шрамів — одні отримані ще під час його безпутного пияцького життя, інші свіжіші, окреслені тонкою кіркою. У його почервонілих очах зачаїлися страх і смуток. «Знаєш, що тебе приведе до ладу? — якось запитав Пітера один його кореш, такий самий безхатько, як і він, коли вони чекали під дощем, доки відчиниться нічліжка. — Дружина». Коли Пітер запитав його, звідки він це знає, чи не з власного, бува, досвіду, старий п’яничка лише засміявся й похитав сивою головою.

Тепер Пітер добре знав коридори аміківської бази, що колись здавалися йому заплутаним лабіринтом. Занадто добре. Так в’язень знає свою в’язницю. Плакати в рамках висіли на своїх місцях, уздовж Пітерового шляху через базу. Він ішов до стоянки, а засклені зображення позирали на нього невидющими очима: Рудольф Валентино, Клепальниця Роузі, песик у кошику з каченятами, гребці з картини Ренуара, що снідали, всміхаючись. Лорел і Гарді, що нерухомо завмерли, назавжди перервавши свої марні спроби побудувати хатину. А ще ті робітники-будівничі з тридцятих років двадцятого століття, що зависли над вулицями Нью-Йорка... вони залишаться там навічно, ніколи не закінчать свого обіду, ніколи не впадуть із балки, ніколи не постаріють.

Пітер відчинив останні двері, і назустріч йому війнуло запахом машинного мастила. Він хотів поїхати до Сі-2, попрощатися з , і це він хотів зробити сам, один, а не як привезений кимось пасажир. Пітер обвів очима стоянку, шукаючи чергового, сподіваючись, що це буде хтось, із ким він іще не знайомий, хто ще не знає про Пітера нічого, крім того, що він особливо важлива персона, місіонер, забаганки якого у межах розумного треба виконувати. Але озаддя схованої під капотом джипа людини, яка схилилася над двигуном, він упізнав. Чергувала знову Крейґ.

— Привіт, — промовив Пітер, уже знаючи, що ніяке красномовство йому тут не зарадить.

— Привіт, — відказала жінка, майже не звернувши на нього уваги, зайнята змащуванням двигуна.

Вони поговорили люб’язно і недовго. Навряд чи Пітер міг ображатися на Крейґ за відмову надати йому автомобіль, зважаючи на те, що сталося минулого разу. Колеги-аміківці, напевно, звинувачували її в тому, що дозволила пасторові — очевидно не при своєму розумі — поїхати в ніч на Курцберґовому катафалку, після чого Пітера довелося рятувати, а потім іще окремо тягнути машину на базу. Крейґ сяяла усмішкою, і вираз її обличчя нічим не відрізнявся від звичайного, але підтекст був зрозумілий: «Від тебе лише неприємності».

— За кілька годин поїдуть обмінювати ліки на їжу, — повідомила жінка, витираючи руки ганчіркою. — Чому б вам не поїхати з ними?

— Тому що це остання поїздка. Я хочу попрощатися з .

— Із ким попрощатися?

— З оазянами. З тубільцями.

«З потворами з Міста Потвор, жирна дурепо», — подумав Пітер.

Крейґ замислилася.

— І вам потрібен особистий автомобіль, щоб попрощатися?

Пітер розчаровано звісив голову.

— Якщо я приїду попідруч із аміківцями, може видатися, ніби я використовую їх... ну... як особисту охорону. Задля свого емоційного спокою, якщо ви розумієте, про що я.

Погляд Крейг, прямий, однак неуважний, підказав Пітерові, що ні, вона не розуміє.

— Може здатися, ніби я не хочу зустрітися з ними наодинці.

— Гаразд, — відказала Крейґ, ліниво чухаючи татуювання у формі змії.

Секунди спливали, і ставало зрозумілим, що її «гаразд» не означає: «У такому разі я видам вам машину», і не «Я розумію, чому це вас турбує»; воно означало: «Що ж, то й нехай».

— Крім того, — промовив Пітер, — я не впевнений, що Ґрейнджер захоче сьогодні їхати до поселення.

— А Ґрейнджер сьогодні й не поїде, — безтурботно відізвалася Крейґ і поглянула в роздрукований розклад. — Її не буде на роботі, — вона погортала сторінки, шукаючи ім’я Ґрейнджер, — в осяжному майбутньому, — зрештою підсумувала Крейг, знову зазирнувши у сьогоднішній розклад. — Поїдуть... Туска і Флорес.

Пітер поглянув поверх плеча жінки на всі ті змащені мастилом машини, якими він міг би поїхати звідси, якби тільки на заваді в нього не була Крейґ.

— Вам обирати, — посміхнулася жінка, і Пітер зрозумів, що іноді обирати ні з чого.

«Я бачу, як ти стоїш на березі величезного озера, — сказала йому Беа, коли Пітер востаннє тримав її у своїх обіймах. — Ніч, і на небі повно зірок».

А потім дружина розповіла йому, як їй уявилося, ніби Пітер проповідує великій кількості непомітних у темряві істот, які сидять у рибальських човниках, що гойдаються на озері. Напевно, вони обоє знали тоді, що це лише сон, що нічого такого насправді не трапиться.

Сьогодні був ще один звичайний оазяний день, сонячний і млявий; тубільці дрімали у своїх ліжках, або готували їжу для своїх чужопланетних гостей, або прали одяг, або були зі своїми дітьми, сподіваючись, що їхнє тіло залишиться неушкодженим до заходу сонця, коли вони знову загорнуться в кокон у своєму ліжку. Можливо, вони молилися.

Коротаючи час до години, на яку було призначено від’їзд, Пітер замислився, що взяти і чи брати щось узагалі до поселення. На столі, поряд із клубками шерстяних ниток, лежав стосик незакінчених книжечок. Пітер узяв найближчу, із переказом двадцять першого розділу «Об’явлення». Він скоротив кількість звуків «с» до чотирьох, «ч» до одного, й повилучав решту тяжких для оазян приголосних. Навряд чи можна було досягнути чогось кращого.

«І узрів я небо нове й нову землю, попередні бо небо та земля проминули. І почув я гримкий голос із неба, який кликав: Бог житиме з людьми! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними. І не буде вже смерти. Ані горя, ані крику, ані болю вже не буде! І мовив Той, Хто на троні: Гляди, нове все творю!»

Щоб уникнути пояснень, які могли б завести в нікуди, Пітер оминув Єрусалим, море, оселю, апостола Івана, наречену, чоловіка і ще дещо. Бог у його переробці більше не стирав сліз з очей — почасти тому, що ці слова були важкі на вимову, а частково й тому, що для Пітера досі, після всього цього часу, лишалося загадкою, чи є в очі й чи плачуть вони. Він пригадав, як довго мучився, намагаючись якось замінити слово «істина». Скільки праці — і навіщо? Єдині слова, які лишилися в нього для , — це «вибачте» і «прощавайте».

— Чудова днина, — мовив Туска, і так воно й було.

Немовби щоб відзначити пам’ятну подію, природа готувала для них виставу. Два велетенські стовпи ще не впалого дощу, один зі сходу, другий із заходу, плинули назустріч один одному і вже поєдналися верхівками, утворюючи в небі блискотливу арку. До неї було ще далеко, не одна миля, мабуть, але видавалося, ніби їм належить проїхати під колосальним порталом, створеним лише з краплинок води.

— Мушу визнати, — сказав Туска, — видовисько на дев’ять із десяти.

— Задні вікна зачинені, я сподіваюся? — запитала Флорес. — Не хотілося б, щоб усі ті ліки намокли.

— Зачинені, — відповів їй Пітер.

Туска і Флорес, що розмістилися на передніх сидіннях, ледве чи й словом обізвалися до нього відтоді, як вони виїхали з бази. Пітер почувався дитиною, яку запхали на заднє сидіння, взявши із собою тільки тому, що ні на кого було лишити вдома, і якій у цій подорожі зоставалося тільки сподіватися, що батьки не почнуть сваритися.

Туска не був прихильником герметичного середовища з кондиціонованим повітрям, яке так старанно намагалася підтримувати Ґрейнджер. Він тримав передні вікна відчиненими, і повітря вільно потрапляло до салону. До млявого перетікання повітря долучився ще й штучний вітерець, утворений швидким рухом машини.

— А де Ґрейнджер? — запитав Пітер.

— Відпочиває, — озвався Туска; Пітеру видно було тільки його плече й руку на кермі.

— П’яна й ні до чого не придатна, — промовила Флорес, повністю схована від Пітерових очей.

— Усі ці роки вона була дуже непоганим фармацевтом, — сказав Туска.

— Є й інші фармацевти, — зауважила Флорес.

— Ну що ж, подивимося, що нам принесе Санта-Клаус, еге ж? — сказав Туска, і Флорес замовкла.

Блискуча арка в небі не наблизилася до них, тож Пітер натомість поглянув у бокове вікно. Краєвид, який він уже встиг полюбити, як і раніше, вражав аскетичною красою, але сьогодні Пітер побачив його простоту інакшими очима, і побачене його стурбувало. Він уявив, як дівчина з ферми, така як Ґрейнджер, пильно розглядає цю спокійну й порожню місцевість, марно шукаючи якихось ознак тваринного чи рослинного життя, чи бодай якогось життя, котре нагадало б їй про місце, де минуло її дитинство.

— Ґрейнджер треба додому, — сказав Пітер.

Слова вилетіли з його рота швидше, ніж він зрозумів, що вимовив їх.

— Ага, — погодився Туска, — я теж так думаю.

— І бажано невдовзі, — додав Пітер і пригадав, уперше за багато років, що саме так, «Невдовзі», називалася біблійна брошурка, яку вони з Беа підготували давним-давно для прихильників Ісуса в індійському штаті Аруначал-Прадеш.

Перед внутрішнім зором Пітера промайнула картина: його руки поруч із руками Беа за кухонним столом. Його руки складають брошурку втроє, так, щоб заголовок «Невдовзі» опинився на лицевому боці; руки Беа кладуть брошурку в конверт, заклеюють його, пишуть адреси якихось індійців, що живуть у горах і мають імена, які годі вимовити.

Картонні коробки з брошурками «Невдовзі» щопівроку надсилали за кордон — безглузде марнотратство в добу електронної пошти, але ж не в усіх у цьому світі є комп’ютер, а, крім того, завжди відчуваєш щось особливе, коли тримаєш біблійні вірші у власній руці.

Як давно це було! Пітерова рука тягнеться через стіл, щоб передати брошурку під назвою «Незабаром» Беа.

— Її запит я теж переслав, — казав Туска. — Думаю, полетите назад разом, — він позіхнув. — Відразу дві втечі з нашого маленького раю, ще й одночасні! Ви знаєте щось, чого не знаю я? Хоча, якщо подумати, краще не розповідайте мені.

— Із Оазою все гаразд, — відказав Пітер, знову позираючи у вікно. — Мені шкода, що я всіх підвів.

— Хтось може це прийняти, хтось не може, — безтурботно промовив Туска. — УХВ не використовують удруге.

— Що-що?

— Ударно-хвилевий випромінювач.

Після цих слів, дивних і незбагненних для Пітера так само, як будь-які темні місця зі Святого Письма для його супутників, усі замовкли надовго. Ілюзія, що вони ось-ось проїдуть під величезною мерехтливою аркою, поступово зникала в міру того, як два водяні стовпи розходилися, набуваючи різних, несиметричних форм. Дощ застукотів по вітровому склу і по даху машини у своєму, як і раніше, дивовижному ритмі, визначеному законами природи поза людським розумінням. Потім злива минулася, і склоочисники якийсь час дратівливо скрипіли по сухому склу, доки Туска їх не вимкнув. Карамельні фасади будинків Міста Потвор були вже за кілька сотень метрів, і Пітер помітив крихітну постать, що стояла на призначеному місці.

— Коли ми приїдемо, — тонким зривистим голосом обізвався Пітер із заднього сидіння, — мені потрібно кілька хвилин побути наодинці з цією людиною.

— Добре, — погодився Туска, перемикаючи передачу на останній відрізок дороги. — Тільки без цьомок.

Обожнювач Ісуса Номер Один чекав перед будинком із намальованою білою зіркою. Помітивши Пітера, він здригнувся від здивування, але зумів опанувати себе за ті кілька секунд, що минули між об’явленням пастора і його виходом із машини.

— Ти живий, — промовив Номер Один.

— Сподіваюся, — відказав Пітер, одразу ж пошкодувавши про це: не сприймали несерйозності, і через цю двозначну відповідь Номеру Один буде тільки важче усвідомити Пітерове дивовижне зцілення від смертельних ран.

— Уі іні вважали тебе мертвим, — сказав Номер Один. — Тільки я вважав тебе живим. Тільки я мав віру.

Пітер намагався придумати належну відповідь на це. Ніжні обійми не підходили.

— Дякую тобі, — промовив він.

У дверних отворах будинків за намистиновими завісами помітно було темні постаті.

— — почувся голос.

Пітерові вистачило його знань оазянської мови, щоб зрозуміти, що це означає: «Завдання досі спить». Або ж: «Нумо до роботи!»

Номер Один пробудився від заціпеніння й прийняв свою роль офіційного представника. Він обернувся до джипа, збираючись привітати посланця АМІК, закутану в хустку жінку на ім’я Ґрейнджер, що відчувала відразу до нього й до всього його роду.

Із автівки вийшла медсестра Флорес. Коли вона підійшла до оазян, стало видно, що вони не суттєво відрізняються за зростом. Крім того, їхній одяг — медсестринський халат і балахони оазян — був майже однакового кольору.

Така неочікувана подібність очевидно збила Номера Один з пантелику. Він розглядав Флорес на кілька секунд довше, ніж дозволяла ввічливість, але медсестра не відвела погляду.

— Ти і я, — промовив Номер Один. — Ніколи доі.

Він простягнув руку й легенько торкнувся до зап’ястка медсестри кінчиками своїх пальців у рукавичці.

— Він каже: «Привіт, ми раніше не зустрічалися», — пояснив Пітер.

— Приємно познайомитися, — відповіла Флорес.

Хоча медсестра, може, й перебільшувала, але, на відміну від Ґрейнджер, вона, здається, зовсім не знітилася.

— Ти привезла ліки? — запитав Номер Один.

— Звісно, — відказала Флорес і пішла по них до багажника.

Декілька оазян ризикнули вийти зі своїх сховків, згодом іще кілька. Це було незвично: зі свого досвіду Пітер знав, що раніше більше ніж двоє-троє тубільців не виходили під час обміну.

Флорес повернулася, принісши у своїх жилавих руках коробку з ліками. Коробка здавалася більшою та повнішою, ніж минулого разу, можливо, через те, що Флорес була меншою за Ґрейнджер. Однак тримала її медсестра без надзусиль і зі спокійною впевненістю передала одному з оазян.

— Кому мені пояснювати? — запитала жінка.

— Я розумію білье за іних, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Отже, тобі, — промовила Флорес дружнім, але діловим тоном.

Коробка, як завжди, була заповнена мішаниною оригінальних і генеричних лікарських препаратів. Флорес діставала кожну пластикову пляшечку, кожен пакетик чи тюбик, підіймала їх, наче молоток на аукціоні, пояснювала їхнє призначення і клала назад на місце.

— Я не фармацевт, — сказала жінка. — Але однаково все написано на етикетках і в інструкціях. Ваше завдання — розповісти нам, які ліки допомагають, а які ні. Вибачте, що кажу це, але між нами досі було забагато таємниць. Нумо позбавлятися їх, спробуймо науковіший підхід. Як гадаєте, вам це до снаги?

Декілька секунд Номер Один мовчав, лише зосереджено розглядаючи особу, що стояла обличчя до обличчя з ним.

— Ми вдяні за ліки, — нарешті промовив оазянин.

— Це прекрасно, — рішуче заявила Флорес. — Але послухайте-но: ось пакетик суміцину. Це антибіотик. Він допомагає проти інфекції сечових шляхів або шлунка. Але якщо ви вже раніше вживали багато суміцину, він може не подіяти. Тоді вам краще взяти ось цей антибіотик, амоксицилін. Ось два пакетики. Амоксицилін — це генерик...

— Назва, з якої ві іні назви йдуть, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Правильно. Отож, амоксицилін помічний, якщо ви раніше його не вживали. Утім, якщо ваш організм до нього вже звик, то краще взяти ось цей фіолетовий, ауґментин. Він у своєму складі має додаткові речовини, які допомагають проти такого звикання, — Флорес поклала оґментін назад у коробку й пошкребла ніс мавпячим пальцем. — Слухайте-но, ми можемо так стояти тут цілісінький день, обговорюючи переваги й недоліки кожного-кожнісінького антибіотика, що лежить у цій коробці. Але що нам насправді потрібно, то це зіставити конкретні ліки з конкретними хворобами. Ось, наприклад, ти! Ти хворий?

— Дякувати Богові, ні, — відказав Номер Один.

— Ну, тоді приведіть до мене когось, хто хворий, і ми поговоримо.

Запала мовчанка.

— Ми вдяні за ліки, — сказав Номер Один. — Ми маємо їжу для ва. — Тон його був нейтральний, однак у голосі чулася впертість і навіть погроза.

— Чудово, дякую за їжу, ми візьмемося за неї через декілька хвилин, — непоступливо правила своєї Флорес. — Але спершу я хочу поговорити з кимось, хто вважає, що йому потрібні антибіотики. Як я вже сказала, я не фармацевт. І не лікар. Я просто хотіла би трохи краще пізнати вас.

Доки ці двоє стояли на своєму, дедалі більше оазян виходило зі своїх криївок. Пітер усвідомив, що вони були там і раніше, під час попередніх обмінів, але їм бракувало сміливості показатися. Що ж такого було у Флорес? Може, вона пахнула якось особливо? Пітер обернувся до Туски. Той підморгнув.

— Корися могутній Флорес, — сказав він насмішкувато. — А то начувайся.

Коли стало зрозуміло, що обмін затягнеться, Пітер перепросив і вирушив через тундрову місцевість до своєї церкви. Було доволі вітряно, і дишдаша ляскала його по гомілках, але вітерець був корисний тим, що зменшував вологість і створював враження припливу свіжого повітря. Пітерові ноги в сандаліях уже були слизькими від поту. Не зупиняючись, він поглянув на них і пригадав, як одного холодного й вогкого зимового ранку бігав у чоботах на товстій підошві по пухкому снігу в Ричмонд-парку, а батько, який нещодавно розлучився з матір’ю, стояв поруч і курив цигарку. Ледве з’явившись, образ зник.

Простуючи рівниною до храму, який він та його паства звели, Пітер час від часу озирався через плече, чи не йде за ним Номер Один. Але оазянин не йшов, а крихітні фігурки біля аміківської машини невдовзі стали розпливчастими й непомітними крізь повітряні течії, що накладалися одна на одну.

Діставшись до церкви, Пітер простягнув руки й розчахнув двері, гадаючи, що всередині нікого не буде. Ба ні. У храмі зібралося п’ять чи шість десятків душ у різнобарвному вбранні, що вже порозсідалися, немовби заздалегідь запрошені на визначену годину. Це була не вся громада, але чимала її частина — особливо коли зважити на те, що вони зібралися молитися самі, без пастора. Багато з них працювало в полі того дня, коли Пітер зазнав нападу, вони спостерігали, як зуби тварин шматували його тіло, бачили, як його було понівечено так сильно, що надії на порятунок не залишалося, навіть із «методом Ісуса». Можливо, вони зібралися, щоб пом’янути отя Пітера, аж ось і він сам, непроханим гостем.

Натовпом пронісся здивований шепіт. А тоді вибух спільного надпориву пішов хвилею у повітрі, заповнюючи простір, впираючись у стіни, ледве не підіймаючи стелю. Якби Пітер захотів, він міг би зробити з ними цієї миті будь-що, повести їх за собою будь-куди. Вони належали йому.

— Боже, благолови нау зутрі, оте Пітере, — загукали оазяни, спочатку поодинці, а потім усі разом.

Кожен голос додавав Пітерові трохи смутку в душу. Їхня віра злинула аж до небес, а він прийшов, щоб опустити їх додолу.

Двері з глухим стукотом зачинилися за його спиною, піштовхнуті вітром, що допоміг їхньому гладенькому, наче по маслу, ходу. Крізь вікна струменіло рясне світло, падаючи на вкриті каптурами голови Обожнювачів Ісуса, що палахкотіли, наче пломінчики свічок у церковному свічнику. Коли Пітер ішов поміж рядами оазян, над ним тяжким гнітом нависали сюрреалістично змонтовані на стелі картини. Яскраво-рожевий Ісус попідруч із блискучо-сірим Лазарем Обожнювача Номер Дванадцять, блакитно-жовта сцена Різдва Номера Чотирнадцять, намальована Номером Двадцять Марія Магдалина, що вивергає ектоплазмічних демонів, Фома Невіра Номера Шістдесят Три... і, звісно ж, воскреслий Ісус поруч із жінками — малюнок Номера П’ять, надійно й особливо ретельно закріплений на своєму місці після того випадку, коли картина скалічила художницю. Схожа на опудало постать у настегенній пов’язці, така відмінна від образу «доброї людини» у християнському звичаї, зненацька пройняла острахом. Спалах світла на місці Його голови та дірки у формі ока в Його долонях із розчепіреними, наче промені морської зірки, пальцями, колись здавалися Пітерові свідченням того, що зображення Господа не можна обмежувати іконографічними традиціями якоїсь однієї раси. Тепер же ці деталі вразили його як доказ неподоланної прірви.

Пітер зайняв своє місце за кафедрою. Він зауважив, що причепурили його ліжко, випрали, висушили і склали простирадла, почистили черевики, зшиті йому Номером П’ять, і поклали недбало кинутий Пітером олівець на подушку, де йому як священній реліквії зможуть поклонятися наступні покоління. Тепер, ущасливлені дивовижним Пітеровим поверненням, сиділи й пильно дивилися на пастора, тримаючи напоготові свої біблійні книжечки й чекаючи на знак до співу. Зазвичай вони починали з таких церковних гімнів, як «У саду» та «Славімо Бога». Пітер відкашлявся. Попри всі сумніви, чоловік вірив, що натхнення прийде звідки-небудь, як завжди приходило раніше.

— — промовив він. — сс. ц ерква c cc.

У декого з вірян затремтіли плечі — Пітер завжди вважав, що так вони сміються. Він сподівався, що вони таки сміялися над його незграбною вимовою, але, можливо, Пітер ніколи й не знав, що цей рух означає насправді.

— сс. ц cc Ісус с, — казав Пітер далі.

Він відчував, як здивувалася й збентежилася громада через цю його силувану дитячу мову, що була такою зайвою і непотрібною, адже вони хотіли чути лише святі слова Біблії короля Якова. Але Пітер прагнув звернутися до них бодай раз словами, які вони сповна зрозуміють. Він завинив так багато, і це було найменше, що він міг для них зробити: зберегти їм гідність, хай і на шкоду власній.

— сс Ісус ц .

Пітер завершив підрахунок вірян, який розпочав за своєю давньою звичкою: п’ятдесят дві особи. Він так ніколи вже й не дізнається, як багато ще душ ховаються в поселенні, не довідається, наскільки він був близько чи далеко від того, щоб навернути всіх до християнства. Чоловік знав лише, що впізнає усіх-усіх присутніх тут, і не тільки за кольором їхніх балахонів.

— сс ерква , — сказав він. — сс Книгу дивних нових речей.

Він дістав зі своєї сумки Біблію короля Якова, але замість узятися гортати сторінки з позолоченими краями, відшукуючи уривок для читання, Пітер вийшов з-поза кафедри й поніс книгу до Обожнювачів Ісуса, що сиділи в першому ряді. Зі щонайдбайливішою обережністю — не через повагу до книжки, а через побоювання нашкодити вразливій плоті, що була перед ним, — Пітер простягнув Біблію Обожнювачці Номер Сімнадцять, яка поклала книгу собі на коліна.

Пастор повернувся за кафедру.

— , — промовив він. — сс сс Бог. Бога сс .

Його паства схвильовано загомоніла. захитали головами, збуджено затрусили руками. Номер П’ятнадцять скрикнув.

— сс сс Богові сс, — наполегливо вів далі Пітер. — сс сс Обожнювачка Ісуса Номер П’ять... — голос йому зірвався, і він мусив схопитися за краї кафедри, щоб не тремтіти самому. — Обожнювачка Ісуса Номер П’ять л і ц . АМІК, — здригаючись, він із шумом набрав повні груди повітря. — ц ц еркву. Беа. ц сс...

І все. Далі Пітер нічого не міг сказати: він не знав по-оазянськи потрібного йому слова, найважливішого слова. Він схилив голову і зрештою знайшов порятунок у власній — чужопланетній — мові.

— ...даруйте мою провину.

Він зійшов із кафедри, узяв канарково-жовті черевики, по кожному в руку, і пішов на негнучких ногах поміж рядами до виходу. Перші кілька секунд, які здалися Пітерові хвилинами, було тихо, він ішов сам. А потім Обожнювачі Ісуса почали підводитися зі своїх місць і збиратися довкола нього. Вони ніжно торкалися його плечей, спини, живота, сідниць, стегон — усього, до чого могли дістати, і промовляли чистими, вільними голосами.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо, — казали всі вони по черзі, доки Пітер навпомацки не дістався дверей і не вийшов у сліпуче сяйво.

На шляху назад до поселення, із обвислою, порожньою торбою, що теліпалася на поясі, Пітер декілька разів озирався на свою церкву, що вимальовувалася на тлі яскравого неба. Ніхто, крім нього, не вийшов із неї. Віра — це те місце, яке люди не покидають, доки не настає вкрай нагальна потреба. прагнули йти за ним у Царство Небесне, але вони не хотіли супроводжувати його в долину сумніву. Пітер знав, що одного дня — може, вже зовсім скоро — у них буде новий пастор. взяли від нього те, що їм було потрібно, і їхній пошук спасіння триватиме, коли Пітера вже давно не буде з ними. Урешті-решт, їхні душі так палко мріяли про те, щоб затриматися довше в тілі, щоб більше побути при свідомості. Це природно: адже вони лише люди.

Біля аміківського джипа Пітер застав уже іншу картину. Номера Один ніде не було видно, ліки всі видали, а їжу саме вантажили в машину. Працювало більше , ніж зазвичай, ціла юрба. Туска і Флорес приймали всі ті діжки, торби й барильця, які їм приносили, але Пітер навіть здаля помітив, що підходили спершу до Флорес і тільки потім ішли до Туски, якщо в медсестри обидві руки були вже зайняті. Пітер нарешті збагнув чому: жінка їм сподобалася. Хто б міг подумати! Вона їм сподобалася.

— Давай-но мені, — мовив Туска, коли Флорес узялася за особливо великий лантух із тістом з білоквіту.

— Мені не важко, — відказала медсестра.

Її волосся злиплося від поту, підкреслюючи маленький череп, а на скронях напнулися блакитні жилки. Одяг вище від пояса був мокрий хоч викручуй. Вона пречудово проводила час.

Трохи пізніше, коли вони троє вже сиділи в машині й Туска від’їжджав від Сі-2, Флорес промовила:

— Ми їх розколемо, Джо.

— Тобто, розколемо? — перепитав Туска.

— Дізнаємося, як вони влаштовані, — пояснила Флорес.

— Та ну? — Туска, схоже, не надто зацікавився такою перспективою.

— Ага. А потім, дасть Бог, ми їх полагодимо.

Пітер здивувався, почувши такі слова від працівника АМІК. Але згодом у проміжку між передніми сидіннями з’явилося обличчя Флорес, немов голова гарґульї на стіні готичного собору. Вона знайшла очима пастора, покинутого на задньому сидінні, і промовила:

— Ви ж розумієте, що це лише образний вислів. Інакше кажучи, якщо пощастить. — Обличчя її зникло, але говорити вона не перестала. — Ви, напевно, не вірите, що є така штука як удача, еге ж?

Пітер відвернувся й поглянув у вікно. Вони їхали так швидко, що темна земля видавалася асфальтом, а бліді паростки білоквіту, що іноді проносилися повз, розпливалися в довгій лінії, скидаючись на білу дорожну розмітку на шосе. Якщо добре постаратися, можна було б побачити навіть дорожні знаки, що вказують на магістралі М25, скільки миль лишилося до Лондона. — Сподіваюся, є, — трохи запізно відповів він Флорес.

Пітер був цілком певен, що слово «удача» не трапляється ніде в Біблії, але це не означало, що її взагалі не існує. Ґрейнджер назвала його щасливчиком. І справді, у найкращий період свого життя, коли Беа була поруч, Пітер був щасливчиком.

Коли він дістався до свого номера, там на нього нарешті чекало повідомлення від Беа.

У повідомленні було зазначено:

Пітере, я кохаю тебе. Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є.

28 Амінь

— От що мені тут подобається, — сказала Моро, швидко простуючи біговою доріжкою, — це те, що кожного дня щось трішки змінюється, але водночас усе зостається тим самим.

Вона, Бі-Джи та Пітер тренувалися на спортивному майданчику під наметом. Це був черговий день на Оазі, наступна запланована перерва в роботі, кілька годин відпочинку й розваг, перш ніж знову повернутися до праці над великим проектом. Тент захищав їх від сонця, але цієї післяобідньої години воно світило так яскраво, що проміння проходило крізь парусинове накриття й надавало їхнім тілам жовтуватого відтінку.

Моро вже добряче нагріла чуприну. Її шаровари щокроку облипали стегна, а голий живіт блищав. Її метою були триста кроків, і зараз вона мала бути десь посередині. Не скидаючи темпу, жінка крутила руками за держаки бігової доріжки, наче це були ручки газу на мотоциклі.

— Спробуй не триматися руками, — порадив їй Бі-Джи, відпочиваючи між підходами у відтисканнях. — Краще прокачаєш стегна, гомілки та й узагалі всі м’язи на ногах.

— Я руки теж хочу тренувати, — відказала Моро. — Люди, які втрачають палець, часто занедбують руку, і та стає млявою. Я ж сказала собі: зі мною такого не станеться.

Пітер підіймав на блоці мішок із піском, чи то пак намагався підіймати. Його руки стали доволі сильними й жилавими від праці в полі, але, напевно, зараз він качав якісь інші м’язи, не ті, що зміцніли.

— Не надривай собі пупа, коли підіймаєш, — порадив Бі-Джи. Коли опускаєш, м’язи так само качаються. Опускай повільно. Так повільно, як тільки-но можеш.

— Однаково мішок, схоже, затяжкий для мене, — сказав Пітер. — Чим його наповнено? Точно не піском.

Він не міг собі уявити, щоб АМІК дав дозвіл на перевезення мішка з піском, коли за ті самі кошти можна доставити на Оазу мішок цукру чи людину.

— Землею, — відповів Бі-Джи, показуючи на порожній простір довкола майданчика.

Він зняв свою майку й викрутив її від поту. Біля його лівої пахви проступили дугою зморшкуваті шрами, псуючи гладеньку поверхню його грудного м’яза. Бі-Джи знову надягнув майку.

— Навряд чи можна відсипати звідти трохи землі, — сказав Пітер.

— Навряд чи, братухо, — відповів Бі-Джи.

Вираз його обличчя був серйозним, ані натяку на усмішку, але йому було весело. Людину досить легко читати, якщо ти знайомий із нею трохи довше. Усе полягає в інтонації, у стишенні голосу, у вогниках в очах, у багатьох ледве вловимих дрібничках, яким годі дати науковий опис, але на яких, якщо захочеш, можна побудувати дружбу на все життя.

Пітер знову спробував підтягнути мішок. Цього разу, ледь мішок підійнявся на висоту коліна, як Пітерові запекли біцепси.

— Твоя проблема частково в тому, — промовив Бі-Джи, підходячи до нього, — що тут потрібен збалансованіший підхід.

Він відчепив мішок від блока, майже без зусиль підійняв його до грудей, а потім обхопив однією рукою.

— Найважливіший м’яз — це твій мозок. Тобі треба спланувати, що ти хочеш робити, розігрітися. Знайти собі вправу, яка буде на межі твоїх сил, але не поза межею. Я раджу тобі просто поносити цей мішок.

— Тобто?

Бі-Джи підійшов упритул до Пітера й передав йому мішок, обережно, наче це було немовля, що заснуло.

— Просто притисни його до грудей, — сказав він. — Обхопи руками й ходи. З одного кінця в інший, так довго, як вистачить сил. А потім плавно опусти мішок на землю.

Пітер так і зробив. Бі-Джи спостерігав за ним. Моро також дивилася — вона вже пройшла свої триста кроків і тепер пила з пляшки блідо-зелену рідину, може, дощову воду, а може, предорогий солодкий газований напій, виготовлений транснаціональною компанією далеко-далеко звідси. Пітер із мішком сновигав повз них туди-сюди, туди-сюди. Носити йому вдавалося непогано, утім, коли він дійшов до своєї межі, опустити мішок плавно не вийшло.

— Треба буде ще потренуватися, — сказав Пітер, віддихуючись.

— Що ж, — зітхнув Бі-Джи, — можливості такої в тебе вже не буде, еге ж?

Уперше він згадав про майбутній Пітерів від’їзд.

— Чому ж ні, — відказав Пітер, сідаючи на низький дерев’яний поміст невідомого призначення. — Нічого не завадить мені так само носити мішок із піском, коли повернуся додому. Власне, може, доведеться поносити ще й не один мішок, якщо буде повінь. Там останнім часом почастішали повені.

— Їм треба краще продумати свої нікудишні системи водовідведення, — зауважив Бі-Джи.

Моро підвелася й причепурила свій одяг. Її перерва на вправи закінчилася, і час було повертатися до своїх обов’язків.

— Може, владнаєш усі свої справи й відразу повернешся сюди? — запитала жінка.

— Без дружини я не повернуся, — відказав Пітер.

— Ну, вона теж може прилетіти сюди.

— АМІК очевидно вирішив, що не може.

Моро знизала плечима, її зазвичай безпристрасне обличчя на мить пожвавилося, набувши викличного виразу:

— АМІК-шмамік. Хто такий АМІК? Ми — АМІК. Ми, ті, що тут. Напевно, вже час трохи послабити тести на придатність.

— Ага, вони непрості, — замислено погодився Бі-Джи; частково він пишався тим, що пройшов їх, а частково шкодував за всіма тими потенційними братами й сестрами, яким це не вдалося зробити. — Вушко від клятої голки. Це ж із Біблії, еге ж?

Пітер за звичкою наготувався вже компонувати якусь ухильну відповідь, але враз усвідомив, що йому не треба цього робити.

— Так, Бі-Джи, це з Біблії. Євангеліє від Матвія, розділ дев’ятнадцятий, вірш двадцять четвертий.

— Треба запам’ятати, — сказав Бі-Джи й широко вишкірився, показуючи цим, що нічого він не запам’ятає і прекрасно це знає.

— Чоловік і дружина, що працюють разом, — промовила Моро, ховаючи пляшку до своєї сумки. — Мені здається, це було б доволі романтично.

Жінка говорила сумно-мрійливим голосом, наче романтика — це якась екзотична дивовижа, яку можна було б спостерегти у зграї мавп або білих гусей, але аж ніяк не серед її знайомих.

Пітер заплющив очі. Останній лист Беа і Пітерова відповідь закарбувалися в його пам’яті так само чітко, як і будь-який уривок зі Святого Письма:

Пітере, я кохаю тебе

Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є. Там безпечніше, а я хочу, щоб ти був у безпеці.

Це останній лист, який я маю змогу тобі надіслати. Я більше не можу зоставатися в цьому будинку. Я житиму з іншими людьми, незнайомцями. Де саме, не знаю. Ми будемо весь час переїжджати. Я не можу тобі пояснити, просто повір мені, що так буде краще. Тепер тут усе по-інакшому. Усе може змінитися так швидко. Я вчинила безвідповідально, вирішивши привести дитину в цей зігнилий світ, але що ж мені тепер робити? Убити її? На це в мене просто не вистачить духу. Мабуть, однаково все закінчиться погано, і краще тобі всього цього не бачити. Якщо ти кохаєш мене, не змушуй дивитися на те, як ти страждатимеш.

Дивно. Увесь цей час, починаючи від першого дня нашої зустрічі, мене попереджали, який ти черствий і облудний ошуканець, що прихиляє людей до себе, а потім завжди використовує їх. Але я ж то знаю, що ти безневинний серцем як дитина. Цей світ тепер для тебе занадто жорстокий. Мені буде спокійніше думати, що ти в безпеці й маєш хоч якийсь шанс на щасливе життя.

Беатріс

Не вагаючись і не розмірковуючи ані миті, Пітер відписав лише:

У безпеці чи в небезпеці, у щасті чи в нещасті, моє місце поруч із тобою. Не полишай надії. Я тебе знайду

— Ти там бережи себе, домовились? — сказав Бі-Джи. — Ти вирушаєш до препаску-у-у-удного місця. Тримайся там. Не розслабляйся. Обіцяєш мені?

Пітер усміхнувся.

— Обіцяю.

Він потиснув руку цьому здорованеві, офіційно й без зайвих рухів, наче дипломат дипломату. Жодних обіймів, жодних поплескувань по спині.

Бі-Джи добре знав, як припасувати жест до відповідної нагоди. Він обернувся й пішов разом із Моро.

Пітер дивився, як їхні постаті зменшуються й зникають у нутрощах потворної аміківської бази. А потім він сів на гойдалку, узявся руками за ланцюги й трохи поплакав. Він не ридав, навіть не схлипував уголос, не було нічого такого, що могло б Номеру П’ять здатися дуже довгою піснею. Лише сльози на щоках, які повітря зібрало губами швидше, ніж вони впали на землю.

Урешті Пітер підійшов до мішка й опустився навколішки біля нього. Без надзусиль він підтягнув мішок до стегон. Потім, обхопивши його руками, підійняв собі до грудей. Пітерові здалося, що мішок важчий за Беа, хоча напевне сказати було складно. Підіймати людину чомусь було легше. Не мало би, тому що сила тяжіння діє однаково на все; від цього нікуди не подітися. Але Пітерові траплялося підіймати непритомні тіла, і він підіймав Беа — різниця була. А дитина... дитина буде ще легшою, набагато легшою.

Пітер стояв так навколішки, тримаючи мішок, доки коліна не заболіли й не втомилися руки. Коли він нарешті впустив мішок на землю, виявилося, що поруч стоїть Ґрейнджер і спостерігає за ним, як довго — Пітер і гадки не мав.

— Я гадав, ти на мене сердишся, — сказав він.

— І тому уникав мене? — запитала жінка.

— Я хотів дати тобі більше вільного простору, — відказав Пітер.

Вона засміялася.

— Чого-чого, а вільного простору мені тут вистачає.

Він оглянув Ґрейнджер, сподіваючись, що робить це не надто помітно. Вона була одягнена як завжди, виглядала тверезою й готового до роботи.

— Ти теж летиш додому, так?

— Так, — відказала жінка.

— Отже, полетимо разом.

Ці слова не справили на неї враження.

— Ми полетимо в одному й тому самому кораблі, але навіть не будемо цього усвідомлювати.

— Ми прокинемося разом, коли прилетимо, — сказав Пітер.

Ґрейнджер відвернулася. Їхні дороги розійдуться, і вони обоє це знали.

— А тобі... — почав було Пітер, а потім замовк на кілька секунд. — Ти зовсім не почуваєш провини через те, що покидаєш це місце?

Жінка знизала плечима.

— Вони знайдуть іншого фармацевта. І пастора іншого знайдуть. Незамінних людей немає.

— Так. І водночас кожен є незамінним.

Їхню увагу привернуло ревіння двигуна. Неподалік від них із бази виїхала машина й попрямувала до Великого Нацицьника. Це був чорний універсал, той, на якому завжди їздив Курцберґ. Механіки полагодили його, довівши тим самим, що, навіть коли тебе вдарило блискавкою і всі вважають мертвим, ти ще можеш відродитися до життя, якщо ти автомобіль. Не зовсім новенький, але врятований від звалища ласкою фахівців. Універсал було забито якимись трубами, які не вміщалися і стирчали з багажника, прив’язані мотузками. Постіль звідти, мабуть, прибрали. Очевидно тепер, коли аміківці знали напевне, що старий пастор мертвий, вони більше не відчували потреби тримати автомобіль тільки для священнослужителів, у тому стані, в якому він був за Курцберґа, а вирішили натомість надати його до загального користування. У господарстві все знадобиться. Та слухайте-бо, Курцберг навіть похорон улаштував сам собі, позбавивши аміківців зайвого головного болю. Оце так людина.

— Ти досі молишся за мого тата? — запитала Ґрейнджер.

— Зараз мені не дуже добре вдається молитися за будь-кого, — відказав Пітер, обережно знімаючи яскраво-зелену комаху зі свого рукава й пускаючи її в повітря. — Але скажи мені... як ти збираєшся його знайти?

— Щось придумаю, — відповіла жінка. — Нехай лише повернуся додому. Там я вже знатиму, що робити.

— А є в тебе рідні, які можуть допомогти?

— Можливо, — відказала Ґрейнджер так, що стало зрозуміло: вона очікує від них допомоги з такою самою ймовірністю, як від тибетської футбольної команди, чи стада говорючих бізонів, чи небесного воїнства ангелів.

— Ти ніколи не була заміжньою, — сказав Пітер.

— Звідки ти знаєш?

— Твоє прізвище досі Ґрейнджер.

— Багато жінок не змінюють прізвища після одруження, — відказала жінка. Нагода посперечатися з Пітером, схоже, трохи її збадьорила.

— Моя дружина змінила, — сказав Пітер. — Беатріс Лі. Беа Лі, — він ніяково усміхнувся. — Звучить кумедно, я знаю. Але вона ненавиділа свого батька.

Ґрейнджер похитала головою.

— Ти не можеш ненавидіти власного батька. Глибоко в душі не можеш. Ніхто не може. Він створив тебе.

— Облишмо це, — мовив Пітер. — А то ще перейдемо на релігію.

Катафалк Курцберґа був уже лише цяткою на обрії. Просто над ним висіло блискуче гроно дощу.

— Як ти назвеш свою дитину? — запитала Ґрейнджер.

— Не знаю, — відповів Пітер. — Це все... мені поки що тяжко це все усвідомити. Трохи лячно. Кажуть, це змінює тебе назавжди. Я не маю на увазі, що не хочу змінюватися, але... Ти бачиш, що коїться у світі, ти бачиш, куди все котиться. І наважитися наразити на таку небезпеку дитину, невинну дитину, беззахисну перед бозна... хтозна-чим... — Пітер затнувся й замовк.

Ґрейнджер мовби й не слухала його. Вона заскочила на бігову доріжку й завихляла стегнами, як танцюристка, ноги тримаючи нерухомо, щоб поглянути, чи доріжка рушить із місця. Потім гойднула тазом. Доріжка зрушилася, може, на кілька сантиметрів.

— Твоя дитина буде новачком у цьому світі, — сказала Ґрейнджер. — Вона не думатиме про все те, що ми втратили, про всі ті місця, що пішли димом, про всіх тих людей, що загинули. Усе це стане історією, як динозаври. Історією, яка трапилася за непам’ятних часів. Важитиме лише завтра. Лише сьогодні, — вона всміхнулася. — На кшталт, що там у нас сьогодні на сніданок.

Пітер засміявся.

— Ти вже зібрала речі? — запитав він.

— Авжеж. Я сюди не брала майже нічого. Назад повертатимуся так само.

— Я теж уже зібрався.

На збирання Пітерові знадобилося щонайбільше три хвилини. У його валізі не було майже нічого. Паспорт. Ключі від будинку, який, коли Пітер до нього дістанеться, уже може мати інакший замок. Декілька олівцевих недогризків. Яскраво-жовті черевики, зшиті для нього Номером П’ять, кожен стібок яких було зроблено неймовірно обережно, щоб не покалічити рук. Штани, які спадали з Пітера, кілька футболок, які висіли на ньому так, що здавалося, ніби він біженець, якого благодійники одягнули в чужі речі. Ще щось? Здається, більше нічого. Решту одягу, який він привіз із собою, було попсуто цвіллю або ж пущено на ганчірки під час спорудження церкви. Пітер знав, що, коли він повернеться додому, там буде холодно і він не зможе розгулювати в дишдаші, голий під сподом, але про це він думатиме згодом.

Найдивніше те, що в Пітеровому рюкзаку не було Біблії. Він тримав її біля себе від дня свого навернення, вона розраджувала, надихала й утішала його так багато років, він гортав її сторінки не одну тисячу разів. Пальці його, либонь, лишили на бавовняному папері стільки клітин, що з їхнього ДНК можна було виростити нового Пітера. «Перед тим як ти прийов, — сказала колись Обожнювачка Ісуса Номер Сімнадцять, — ми були одинокі й безпорадні. Тепер, пільно з тобою, ми ильні». Пітер сподівався, що його дорогоцінна Біблія короля Якова додасть сили їй та іншим Обожнювачам Ісуса. Їхня власна Книга дивних нових речей.

Однаково вся вона зберігалася у Пітера в голові. Усе важливе, все те, що може йому знадобитися. Він був цілком переконаний, що здатен хоч зараз переказати напам’ять усе Євангеліє від Матвія, усі його двадцять вісім розділів, окрім самого початку, там, де Єзекія породив Йоатама. Пітер пригадував, як Беа читала йому шостий розділ у спальні своєї крихітної квартири, коли вони вперше були разом, пригадував її голос, ніжний і палкий, коли вона казала про небесне святилище, де ніщо не може знищити коштовні речі: «Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!» Пітер подумав про останні слова цього Євангелія і про їхнє значення, яке вони можуть мати для двох людей, що кохають одне одного:

«Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь».