Князь Єремія Вишневецький

В першій по­ло­вині XVII віку князь Ми­хай­ло Виш­не­вецький був один з най­ба­гатіших маг­натів на всю Ук­раїну й Польщу. Він мав ве­ликі маєтності на Во­лині, на По­долі, в Га­ли­чині й на Білій Русі. Це бу­ла йо­го батьківщи­на й дідиз­на. Польський ко­роль зат­вер­див за ним і за йо­го ро­дом ще й усю Лу­бен­щи­ну: усі землі на річці Сулі з міста­ми Хо­ро­лом, Ром­на­ми, При­лу­ка­ми, усі землі до са­мої тодішньої мос­ковської гра­ниці, кот­ри­ми з давніх-да­вен об­ла­ду­ва­ли канівські міща­ни.

Князь Ми­хай­ло жив не­дов­го. Йо­го жінка Раїна, з ро­ду мол­давських гос­по­дарів Мо­гил, зос­та­лась удо­вою з не­долітком си­ном Єремією. Во­на до­во­ди­лась сест­рою київсько­му мит­ро­по­ли­тові слав­но­му Пет­рові Мо­гилі. Ми­хай­лів брат, князь Кос­тян­тин Виш­не­вецький, став за опіку­на удові та не­бо­жеві Єремії.

Княгиня Раїна про­жи­ва­ла з си­ном у во­линських маєтнос­тях у Виш­невці, де був па­лац покійно­го кня­зя Ми­хай­ла. Але Єремія підрос­тав. Нас­тав час да­ва­ти в на­уку мо­ло­до­го кня­зя. Раїна пе­реїха­ла до Києва й осе­ли­лась в своєму па­лаці на Ста­ро­му Києві. Во­на прис­та­ви­ла до си­на од­но­го сту­ден­та Києво-Мо­ги­лянської ко­легії за вчи­те­ля. Сам пре­фект ко­легії, ста­рий чер­нець, приїздив в па­лац, щоб наг­ля­да­ти за вчен­ням мо­ло­до­го кня­жа­ти і сам ви­яс­няв Єремії по­чат­ки пра­вос­лав­ної віри.

Єремія Виш­не­вецький ра­но зос­тавсь си­ро­тою.

Після смерті ма­тері Раїни йо­го взяв до се­бе йо­го опікун, дядько, брат вдру­гих Єреміїно­го батька Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го. Князь Кос­тян­тин вже дав­но пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру й спольщивсь. Але він не насміливсь на­вер­та­ти до ка­то­лицької віри сво­го мо­ло­до­го не­бо­жа Єремію й че­рез те зап­ро­сив сту­дентів київської ко­легії вчи­ти Єремію на­укам в своєму па­лаці. Як Єремія вже підріс, князь Кос­тян­тин звелів лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу і сам одвіз сво­го не­бо­жа в Львів, щоб да­ти йо­го в єзуїтську ко­легію, ма­ючи пев­ну надію, що Єремія вий­де з ко­легії од єзуїтів ка­то­ли­ком.

Раннім ран­ком во­ни виїха­ли з дво­ру князівсько­го па­ла­цу в Києві у важ­ко­му здо­ро­во­му рид­вані. А за ни­ми по­тяг­лись ху­ри, на­ван­та­жені вся­ким доб­ром, та по­воз­ки, на кот­рих їха­ли служ­ни­ки кня­зя Єремії та шлях­тич пра­вос­лав­ної віри пан Ко­ноплінський як дог­ля­дач кня­жа­ти Єремії.

Баскі та прудкі коні князівсько­го поїзду бігли, на­че заіграш­ки. День був по­го­жий. Над­ворі сто­яла спе­ка й су­ша. Ку­ря­ва вкри­ла на па­лець на­ван­та­жені ху­ри, по­нак­ри­вані шку­ра­ми. І князь Кос­тян­тин, і Єремія, й слу­ги при­па­ли пи­лом і зчорніли на ви­ду. Се­ред ши­ро­ко­го прос­то­ру по­ля Єремії ста­ло лег­ше на душі. Жаль йо­му бу­ло за матір'ю, але те­пе­реч­ки в до­розі ніхто не нав­чав йо­го, ніхто не до­ку­чав йо­му. Князь Кос­тян­тин за­го­во­рю­вав до Єремії, але мо­ло­дий хло­пець, обізвав­шись до йо­го од­ним сло­вом і то з не­охо­тою, знов мов­чав. За­мовк і ста­рий князь, втом­ле­ний ду­хо­тою та труською до­ро­гою, і по­чав дріма­ти. Тільки по­го­ничі вря­ди-го­ди ньока­ли, по­га­ня­ючи вкриті по­том та по­ро­хом коні.

Надворі по­ча­ло смер­ка­ти. Князь Кос­тян­тин звелів по­го­ни­чам ста­ти на ночівку під ста­рим ду­бо­вим гаєм. Ви­пас попід гаєм був доб­рий, і течія бу­ла не­да­леч­ко. По­го­ничі по­розп­ря­га­ли коні, по­пу­та­ли й пус­ти­ли на па­шу. Два шлях­тичі нап­ну­ли під ду­ба­ми кня­жий на­мет. Слу­ги розікла­ли ба­гат­тя, пос­та­ви­ли та­ган, по­че­пи­ли ка­за­нок і по­ча­ли ва­ри­ти куліш на ве­че­рю. Ста­рий князь ліг на траві, підмос­тив­ши під го­ло­ву згор­ну­тий жу­пан, і до­жи­давсь ве­чері.

Вже смер­ком слу­ги і па­ни посіда­ли вкупі кру­гом ка­зан­ка й по­ча­ли ве­че­ря­ти. Дво­рецький вий­няв з во­за два срібні по­лу­мис­ки, на­си­пав у їх ку­ле­шу і пос­та­вив долі пе­ред кня­зя­ми. Після ве­чері слу­ги вста­ли й по­дя­ку­ва­ли ста­ро­му кня­зеві й ку­ха­рям за ве­че­рю. Князь Кос­тян­тин з Єремією пішли в на­мет. Мо­ло­до­му Єремії чо­мусь бу­ло ніяко­во сидіти в на­меті вкупі з ста­рим дядьком. Він по­чу­вав, що ста­рий князь, не­на­че якась ва­га, ду­шить йо­го, не дає волі ні йо­му, ні йо­го дум­кам.

Князь Кос­тян­тин, втом­ле­ний од спе­ки, не­за­ба­ром ліг долі на прос­те­ле­но­му ки­лимі, підмос­тив­ши під го­ло­ву жу­пан, і швид­ко зас­нув міцним сном. Мо­ло­до­го Єремію не брав сон. Йо­му зда­ва­лось, ніби ста­рий, по­важ­ний і тро­хи су­во­рий дядько й сон­ний об­важ­нює йо­го ду­шу, од­би­рає в йо­го во­лю. Він вий­шов з на­ме­ту й ліг на траві ко­ло ба­гат­тя, спер­шись ліктем об зем­лю. Ба­гат­тя жевріло й куріло. Си­зий ди­мок вив­ся клуб­ка­ми вго­ру й ку­рив­ся, не­на­че си­ню­ва­тим сер­пан­ком, зап­лу­ту­ючись в важ­ко­му гіллі та листі. Чер­во­ну­ва­тий світ об­ли­вав ви­со­ке вип­ну­те чо­ло мо­ло­до­го хлоп­ця. Слу­ги шлях­тичі один по дру­го­му поп­ри­хо­ди­ли до ба­гат­тя і посіда­ли по­руч з Єремією. Пішла ти­ха роз­мо­ва, не­на­че во­ни усі го­во­ри­ли ниш­ком, щоб не стри­во­жи­ти пиш­ної кра­си чер­во­но­го не­ба на за­ході та ста­ро­го лісу, щоб не збу­ди­ти ста­ро­го кня­зя.

Гордий і не­лас­ка­вий з стар­ши­ми й ви­щи­ми за се­бе, Єремія був привітний до че­ляді. Він навіть бра­тав­ся й єднав­ся з че­ля­дин­ця­ми шлях­ти­ча­ми, але в то­му са­мо­му бра­танні бу­ло зна­ти якесь по­тай­не глу­зу­ван­ня, прик­ри­те жар­та­ми та смішка­ми.

- От те­пе­реч­ки до­ве­деться нам, кня­зю, жи­ти у Львові, - ска­зав ста­рий дво­рецький Ко­ноплінський, прос­тя­га­ючи но­ги на траві, - слу­жив я при кня­гині у Виш­невці, слу­жив у Києві, а от до­ве­ло­ся ще пос­лу­жи­ти і в Львові.

- То й слу­жи­ти­меш. Ад­же ж старі коні слу­жать до самісінької смерті, по­ки й не поз­ди­ха­ють, та якось і слу­жать, - ска­зав Єремія.

- Тягнуть, аж жи­ли в них ви­тя­гу­ються та лу­щать, а во­ни все-та­ки тяг­нуть, - ска­зав один че­ля­ди­нець шлях­тич. - Бу­деш і ти, ста­рий, тяг­ти, до­ки не лус­неш.

- О, я ще не швид­ко лус­ну! - обізвав­ся дво­рецький. - В мо­ло­до­го кня­жа­ти Єремії ро­бо­та бу­де не­важ­ка.

- Будеш, ста­рий, ви­ле­жу­ва­тись в моєму житлі та люльку смок­та­ти. Яка пак там в ме­не бу­де тобі ро­бо­та? - ска­зав Єремія.

- Отак бу­ду по­тя­гу­ва­тись на пе­рині, як те­пер, - до­дав дво­рецький і при тих сло­вах прос­тяг но­ги на всю дов­жи­ну, за­ки­нув ру­ки під го­ло­ву і так по­тяг­ся, що за­сид­жені за день кістки за­лус­ка­ли й зах­ру­ща­ли в йо­го ста­ро­му тілі, не­на­че ло­ма­ки.

- А я прий­ду з шко­ли та те­бе звер­ху на­гаєм по че­реві, щоб не ду­же ви­ле­жу­вав­ся, - ска­зав Єремія.

- В покійни­ка ва­шо­го батька, кня­зя Ми­хай­ла, не­хай бу­де йо­му зем­ля пе­ром, бу­ла мені служ­ба ду­же важ­ка. Князь справ­ляв бучні бен­ке­ти. Приїжджа­ла си­ла гос­тей з Ук­раїни й з Польщі й з Лит­ви. От­тоді був скрут в виш­не­вецько­му па­лаці! Кру­тив­ся ко­лись пан Ко­ноплінський, на­че му­ха в ок­ропі. А те­пер, як зас­лаб­ла кня­ги­ня… Ет, ми­ну­ло на­ше - ска­зав дво­рецький і важ­ко зітхнув.

Довго ба­ла­кав мо­ло­дий Єремія з дво­рецьким. Не­бо за лісом лед­ве чер­воніло. Сму­га чор­но­го лісу пе­ре­ти­на­ла чер­во­ний фон не­ба, не­на­че чорні скелі. Коні пас­лись, со­ва­ли мор­да­ми по траві, вря­ди-го­ди пирх­ка­ли. Ніч густіша­ла й чорніша­ла. По­том­лені че­ля­динці по­ча­ли ку­ня­ти.

Єремія підмос­тив під го­ло­ви жу­пан і прос­тяг­ся на землі. Слу­ги пос­ну­ли. Дво­рецький хріп і прис­вис­ту­вав но­сом. Од­но­го Єремію не брав сон. Він ле­жав горілиць і вто­пив очі в тем­но-синій на­мет не­ба, не­на­че вит­ка­ний з чор­но-синього шов­ку і об­си­па­ний брильянта­ми. Не кра­са не­ба, не ясні зорі ма­ни­ли йо­го; йо­го ма­нив ши­ро­кий простір не­бес­но­го на­ме­ту. Якісь не­ви­разні ба­жан­ня й по­ри­ван­ня за­во­ру­ши­лись в душі мо­ло­до­го кня­зя.

І йо­го ду­ми по­летіли да­ле­ко, по­ви­ли­ся пти­цею по­над яки­мись безмірни­ми сте­па­ми, по­над мо­ря­ми, летіли за ті мо­ря, все далі та далі, в який­сь інший пиш­ний край, де гу­ляв ста­рий князь - ко­зак Бай­да Виш­не­вецький…

І мо­ло­до­му кня­зеві те­пер зда­ва­лось, що він, виїхав­ши з батьківсько­го до­му, ніби од­ча­лив од бе­ре­га і пус­тив­ся на те синє прос­тор­не без­меж­не мо­ре шу­ка­ти щас­тя-долі й ве­ли­кої сла­ви, та­кої сла­ви, щоб во­на затіни­ла сла­ву усіх князів, гетьманів і ко­ролів, засліпи­ла увесь світ… щоб про йо­го ймен­ня та про йо­го сла­ву прой­шла чут­ка од краю до, краю й за­лу­на­ла пісня­ми. Як во­на за­лу­на­ла пісня­ми про славні ко­зацькі вчин­ки слав­но­го ли­ца­ря Яре­ми Бай­ди-Виш­не­вецько­го.

Молодий князь пірнув у свої палкі мрії, не­на­че в бе­зод­ню мо­ря: і вже не чорні ду­би мріли пе­ред йо­го очи­ма на чер­во­нястім небі - чорніли в йо­го уяві хвилі Чор­но­го мо­ря, мріли ске­листі бе­ре­ги да­ле­ко­го краю, ми­готіли по хви­лях чай­ки. От йо­го військо схо­дить на бе­рег. На бе­резі на ске­лях ніби дрімає в тем­ряві ве­ли­чез­не во­ро­же місто. Він ве­де військо на місто, роз­ва­лює ви­сокі стіни. По­чав­ся гвалт в місті, по­ча­лась кри­ва­ва за­пек­ла бит­ва. Він роз­би­ває во­ро­же військо і всту­пає на май­дан побідни­ком. Місто зай­мається од­ра­зу. По­же­жа схоп­люється на чо­ти­ри бо­ки. Чер­во­ний, не­на­че кров, од­лиск грає й ми­го­че на спи­сах, на шаб­лях, на шли­ках. Кров аж дзюр­чить по­то­ка­ми по ули­цях. Гар­ма­ти гур­ка­ють, і пісня побідників зли­вається з гур­ко­том гар­мат. Військо йо­го ве­ли­чає; йо­го слав­лять і самі во­ро­ги, ви­но­сять йо­му ключі од міської бра­ми на зо­лотій тарілці. Про йо­го слав­ну бит­ву скла­да­ють пісні. І ті пісні пішли лу­ною по Ук­раїні, по да­ле­ких чу­жих кра­ях.

Молодий князь нез­чув­ся, як зас­нув у тих пал­ких мріях, не­на­че од­ра­зу про­ва­ливсь і пішов крізь зем­лю або пірнув в бе­зод­ню Чор­но­го мо­ря.

Маєтності покійно­го кня­зя Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го бу­ли гус­то роз­ки­дані по Во­лині. Най­більшою маєтністю кня­зя Ми­хай­ла був Виш­не­вець, од кот­ро­го й пішло наз­ви­ще князів Виш­не­вецьких. Од­по­чив­ши в ста­ро­давньому тісно­му та низько­му виш­не­вецько­му па­лаці кільки день, князь Кос­тян­тин ру­шив далі в до­ро­гу на Га­ли­чи­ну, і че­рез кільки день пе­ред очи­ма мо­ло­до­го Єремії не­на­че роз­гор­ну­лась не­ши­ро­ка до­ли­на між чи­ма­ли­ми кру­ти­ми го­ра­ми, а в до­лині, не­на­че на дні зе­ле­ної по­су­ди­ни, він по­ба­чив ста­ро­давній Львів. Тісну­ва­та до­ли­на бу­ла не­на­че в без­ладді за­ки­да­на чи­ма­ли­ми панськи­ми па­ла­ца­ми, жидівськи­ми не­ви­со­ки­ми ха­та­ми та крам­ни­ця­ми. Ви­сокі гострі чорні покрівлі зда­ле­ки бу­ли схожі то на чорні ве­ле­тенські кро­то­ви­ни, то на ви­си­пані ку­пи по­ру­ше­ної землі. А з то­го без­лад­дя ви­ти­ка­лись ста­ро­давні церк­ви, ма­нячіли не­ви­сокі дзвіниці. Край міста під спа­дис­тою го­рою не­на­че вгніздив­ся ка­то­лицький мо­нас­тир се­ред ста­ро­го здо­ро­во­го сад­ка, ши­ро­кий та здо­ро­вий, не­на­че в місто спус­ти­лась якась ве­ле­тенська пти­ця, зви­ла собі під го­рою гнізди­ще і вгнізди­лась в то­му чор­но­му кост­ру­ба­то­му гнізді, се­ред розкішно­го зе­ле­но­го сад­ка. На при­гор­ку сто­яв со­бор свя­то­го Юра, па­ну­ючи над усім містом, і не­на­че ог­ля­дав з го­ри своїми ряс­ни­ми ба­ня­ми та вікна­ми те без­лад­дя не­на­че на­ки­да­них та стовп­ле­них домів, тих чор­них дахів, схо­жих на гор­би чор­ної землі. Зда­ва­лось, ніби там не­дав­но тряс­ла­ся зем­ля й на­ки­да­ла з сво­го нут­ра ті чорні за­дим­лені ку­пи си­рої землі.

Важкий рид­ван Виш­не­вецьких спус­тив­ся воз­во­зом у місто, і князь Кос­тян­тин звелів по­го­ни­чеві заїха­ти в жидівський заїзд, який був най­кра­щий в місті. На­ван­та­жені ху­ри в'їха­ли в прос­тор­ний двір. Слу­ги пов­но­си­ли в кімна­ти скрині. І не­за­ба­ром князь Кос­тян­тин з мо­ло­дим Єремією, уб­рані в до­рогі шов­кові кун­туші та жу­па­ни, пішли до єзуїтської ко­легії, кот­ра сто­яла вни­зу під го­рою се­ред зе­ле­но­го розкішно­го сад­ка, му­ро­ва­на й не об­щи­ка­ту­ре­на, вкри­та чер­во­ну­ва­тою че­ре­пи­цею, й та­ка здо­ро­ва та дов­га, що в неї мож­на бу­ло змісти­ти по­ло­ви­ну львівських по­жильців. Дов­га ко­легія на два етажі з дво­ма ви­со­ки­ми фліге­ля­ми, при­чеп­ле­ни­ми, не­на­че двоє крил, не­на­че роз­пус­ти­ла й прос­тяг­ла в дов­жи­ну свої міцні кри­ла, сіла се­ред зе­ле­ної ма­си де­ре­ва й вче­пи­лась кігтя­ми в грунт міцно, твер­до, ніби на віки вічні, за­па­ну­вав­ши над усім містом. Єзуїти ста­ви­ли свої ма­сивні ко­легії не­на­че на віки вічні, не­на­че сподіва­лись, що ніяка си­ла, навіть самі пе­кельні бра­ми не спро­мо­жуться роз­ва­ля­ти їх до віку - до су­ду.

Князь Кос­тян­тин та Єремія прис­ту­пи­ли до ви­со­кої бра­ми, при­чеп­ле­ної до стовпів-ворітниць. Два му­ро­вані білі шпи­часті стов­пи, що слу­жи­ли ворітни­ця­ми, криті звер­ху че­ре­пи­цею, сто­яли не­на­че два сто­рожі по обид­ва бо­ки бра­ми. В обох стов­пах в гли­бо­ченьких за­па­ди­нах сто­яли де­рев'яні по­до­би ма­тері бо­жої та єзуїта Ігнатія Лой­оли. Ста­туї бу­ли по­мальовані гру­би­ми різки­ми фар­ба­ми. Пе­ред по­до­ба­ми висіли не­ве­личкі че­реп'яні лам­па­ди. Бра­ма бу­ла за­чи­не­на й замк­ну­та. Ви­сокі зчорнілі му­ро­вані стіни з ви­зуб­ня­ми звер­ху кру­гом сад­ка бу­ли схожі на стіни твер­дині й на­во­ди­ли сум. Уся та єзуїтська осе­ля бу­ла схо­жа на сум­ну зчорнілу се­редньовіко­ву твер­ди­ню з міцною, об­ко­ва­ною залізом бра­мою. Ко­зацькі повс­тан­ня Ко­синсько­го, Ло­бо­ди та На­ли­вай­ка вже тоді да­ли­ся взна­ки Польщі: вже на львівсько­му ба­зарі ско­ти­ла­ся до­до­лу стя­та го­ло­ва ко­зацько­го ота­ма­на На­ли­вай­ка, кот­рий підняв ко­зацьке повс­тан­ня про­ти Польщі. Єзуїти ста­ли обе­режні.

Князь Кос­тян­тин пос­ту­кав у бра­му дер­жал­ном шаблі. З ма­ленько­го віко­неч­ка в брамі виг­ля­ну­ло двоє сірих витрішку­ва­тих очей і по­чув­ся чийсь го­лос. Во­ро­тар спи­тав у при­був­ших, хто во­ни такі й чо­го їм тре­ба. Не­за­ба­ром важ­ка бра­ма заск­рипіла й тро­хи од­хи­ли­лась, не­на­че чо­гось сте­рег­ла­ся. Князь Кос­тян­тин та Єремія на­си­лу про­тис­лись в од­хи­ле­ну бра­му, їх стрів пос­луш­ник у чорній су­тані й у ши­ро­ко­му чор­но­му брилі й повів їх че­рез са­док до ко­легії. Товсті ду­бові двері в ко­легії бу­ли замк­нуті. Князь Кос­тян­тин і тут на­си­лу дос­ту­кав­ся. Двері од­чи­ни­лись і пе­ред ним у две­рях знов з'яви­лась якась чор­на пос­тать з об­го­ле­ним ви­дом і зас­ту­пи­ла до­ро­гу. Князь Кос­тян­тин про­сив за­повісти­ти за се­бе рек­то­рові. Чор­ний служ­ник повів кня­зя Кос­тян­ти­на в ко­легію.

Довгі й темні та сумні ко­ри­до­ри, звер­ху зак­руг­лені, ви­ли­ся по обид­ва бо­ки, не­на­че чорні київські пе­че­ри. З од­но­го бо­ку, десь да­ле­ко-да­ле­ко в ку­точ­ку вгорі, бли­ма­ло не­ве­лич­ке круг­ле вікон­це, ніби прок­ру­че­не сверд­лом-ло­пат­нем у товстій стіні. Там в кінці ко­ри­до­ра при стіні сто­яв при­ту­ле­ний до стіни здо­ро­вий хрест, не­на­че на кла­до­вищі, а на хресті висіла ви­роб­ле­на з де­ре­ва по­до­ба Хрис­та, прос­тяг­нув­ша ру­ки ви­со­ко вго­ру на пе­рех­рес­тя й схи­лив­ша го­ло­ву з важ­ким чор­ним тер­но­вим вінцем. По­до­ба Хрис­та бу­ла по­мальова­на різки­ми фар­ба­ми. З од­но­го бо­ку ніби ли­ла­ся га­ря­ча кров і стіка­ла по тілі чер­во­ни­ми патьока­ми, ще й пок­ра­па­ла хрест до са­мо­го ни­зу. На ру­ках, на но­гах, на чолі тієї по­до­би чер­воніли страшні ви­раз­ки, чер­воніли за­пе­чені краплі крові. Цей пок­ри­вав­ле­ний вид розп'ято­го Хрис­та був вис­тав­ле­ний на ефек­то­ва­ний по­каз, щоб вра­жа­ти і без то­го враз­ливі та прий­нят­ливі мо­лоді душі сту­дентів ко­легії.

Молодий Єремія впив­ся очи­ма в ті страшні кри­ваві ви­раз­ки, у пок­ри­вав­ле­ну ши­ро­ку ви­раз­ку в бо­ку і не міг од­вес­ти очей од тих ран, од тієї за­пе­че­ної крові, кот­ра не­на­че аж дзюр­ком дзюр­ча­ла, все не пе­рес­та­ва­ла ли­тись з тіла.

Чорний служ­ник довів їх до то­го хрес­та і на ході впав на од­не коліно. Ко­ри­дор заг­нув­ся гост­рим зак­ру­том і знов по­вив­ся да­ле­ко-да­ле­ко, тем­ний, сум­ний, не­на­че в ка­та­ком­бах. А в да­ле­ко­му кінці знов за­ма­нячів та­кий са­мий здо­ро­вий хрест при стіні, за­чер­воніли ра­ни, за­лисніла кров. В тих дов­гих без кінця ко­ри­до­рах бу­ло ти­хо, мерт­во, віяло хо­ло­дом, не­на­че десь гли­бо­ко під зем­лею. Єремії зда­ло­ся, що він іде десь під зем­лею, якимсь підзем­ним кла­до­ви­щем.

Аж на са­мо­му кінці тих дов­гих без міри сіней служ­ник од­чи­нив одні двері. З две­рей по­лив­ся яс­ний світ і блис­нув у темні сіни, не­на­че вир­вав­ся на во­лю. Служ­ник не­на­че ви­пус­тив на во­лю десь замк­ну­тий день і впус­тив йо­го в ту тем­ря­ву ночі. Князь Кос­тян­тин з Єремією всту­пи­ли в прос­тор­ну ви­со­ку білу світли­цю, з дов­ги­ми узьки­ми вікна­ми в розкішний са­док, обс­тав­ле­ну дов­ги­ми чор­ни­ми ос­ло­на­ми з спин­ка­ми. Ос­ло­ни бу­ли зас­те­лені тем­но-зе­ле­ни­ми ки­лим­ка­ми.

Незабаром у кут­ку ви­сокі двері не­на­че самі од­чи­ни­лись не­чут­но, без най­мен­шо­го скри­пу, без най­мен­шо­го ше­лес­ту. В світли­цю нес­подіва­но всту­пив рек­тор - єзуїт па­тер Вінцентій, всту­пив крадько­ма, ти­хо, без най­мен­шо­го ше­лес­ту. М'які че­ре­ви­ки не сту­котіли, не чов­га­ли, навіть не ше­лестіли, не­на­че во­ни бу­ли на ок­са­ми­то­вих підош­вах. Отець рек­тор вий­шов десь з за­кут­ка так нес­подіва­но, не­на­че з му­ро­ва­ної стіни ви­ник­ла ма­ра.

Ректор па­тер Вінцентій був уже прис­тар­ку­ва­тий, си­вий, але пов­ний на ви­ду, здо­ро­вий, пле­чис­тий та тілис­тий чо­ловік. Об­го­ле­ний вид лиснів, не­на­че об­ма­за­ний оли­вою. Сірі круглі очі світи­лись ти­хо, але чо­ловічки в очах виг­ля­да­ли ро­зум­но, гост­ро й не­на­че про­ни­зу­ва­ли лю­ди­ну наскрізь. Чер­во­на су­та­на на йо­му не­на­че ви­нес­ла з со­бою ще більше світа. Князь Кос­тян­тин ук­ло­нив­ся йо­му, наз­вав се­бе й сво­го не­бо­жа. Рек­тор вип­рос­тав­ся на ввесь свій зріст, і йо­го очі ніби заг­ра­ли, як у то­го влов­чо­го, кот­рий нат­ра­пив на ду­же знач­ну й ціно­ви­ту здо­бич. Він од­чи­нив навстіж двері й поп­ро­сив гос­тей до дру­гої світлиці ти­хим привітним го­ло­сом.

Світлиця па­те­ра Вінцентія бу­ла ду­же здо­ро­ва й світла. Попід стіна­ми сто­яли ша­фи, зас­тав­лені здо­ро­ви­ми ста­ри­ми кни­га­ми та фоліанта­ми; на стінах висіли довгі по­лиці, зак­ла­дені ма­нуск­рип­та­ми та су­во­ями пер­га­ме­ну. Се­ред світлиці сто­яв дов­гий стіл, зас­те­ле­ний чор­ним сук­ном, а на столі сто­яв ви­со­кий хрест з чор­но­го де­ре­ва, на кот­ро­му біліла по­до­ба розп'ято­го Хрис­та. Кру­гом сто­ла бу­ли пос­тав­лені не­по­мальовані то­чені стільці з ви­со­ки­ми, гру­бо по­вирізу­ва­ни­ми спин­ка­ми. В світлиці тхну­ло пер­га­ме­ном та ста­ри­ми кни­га­ми й па­пе­ра­ми. Розкішні квітчасті перські та ту­рецькі ки­ли­ми бу­ли розс­те­лені кру­гом сто­ла й по ста­ро­давніх ка­на­пах з ви­со­ки­ми спин­ка­ми. Од­ра­зу бу­ло знать, що ця ко­легія бу­ла зас­но­ва­на для дітей панських та маг­натських. Один ку­ток був зас­тав­ле­ний давніми тем­ни­ми об­ра­за­ми в зо­ло­тих ша­тах.

Патер Вінцентій ще раз ук­ло­нив­ся кня­зеві Кос­тян­ти­нові, і потім обид­ва во­ни поцілу­ва­ли один од­но­го в пле­че.

- Молодий князь Єремія надісь син по­мер­шо­го яс­но­вельмож­но­го кня­зя Ми­хай­ла Виш­не­вецько­го та кня­гині Раїни? - спи­тав па­тер Вінцентій.

- Еге, пре­ве­леб­ний от­че! - обізвав­ся князь Кос­тян­тин. - Єремія син мо­го бра­та вдру­гих і унук слав­но­го ко­зацько­го гетьма­на Яре­ми Бай­ди-Виш­не­вецько­го.

- Славний па­рос­ток слав­но­го де­ре­ва! Па­рос­ток до­му Ге­ди­ми­но­во­го та Ягел­ло­но­во­го, - ска­зав па­тер Вінцентій до мо­ло­до­го Єремії, оки­нув­ши гост­ри­ми очи­ма Єремію од ніг до го­ло­ви.

І па­тер Вінцентій об­няв мо­ло­до­го Єремію і щільно й га­ря­че й з при­тис­ком цмок­нув йо­го в обидві що­ки і в чо­ло.

Єремії не спо­до­ба­лись ті поцілун­ки. Він не лю­бив пес­тощів ще гірше, ніж уся­ко­го на­путіння та до­корів. Як па­тер роз­няв свої гладкі та га­рячі ру­ки, Єремія од­вер­нув го­ло­ву набік, не­на­че бо­яв­ся, щоб ті про­тивні ру­ки не лап­ну­ли йо­го й не об­хо­пи­ли йо­го пле­чей вдру­ге.

Ректор поп­ро­сив кня­зя Кос­тян­ти­на сісти ко­ло сто­ла й сам сів; потім, по­ка­зав­ши ру­кою на стілець, що сто­яв од­далік ко­ло ка­на­пи за сто­лом, звелів Єремії там сісти.

- Славний рід ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю Кос­тян­ти­не, на всю Ук­раїну й Польщу! Давні пред­ки ва­шої яс­но­вельмож­ності бу­ли кня­зя­ми ли­товськи­ми, - ска­зав па­тер.

- І руськи­ми, - до­дав князь Кос­тян­тин з при­тис­ком, бо він ще га­разд не спо­ля­чивсь.

- Яко опікун кня­жа­ти Єремії про­си­мо ва­шу пре­ве­лебність прий­ня­ти Єремію до ко­легії отців єзуїтів. Йо­го вчи­ли сту­ден­ти й навіть про­фе­со­ри на­шої Київської ко­легії, і я сподіва­юсь, що він ма­ти­ме спро­можність далі вчи­тись у вашій ко­легії, бо ла­ти­ну знає вже доб­ре.

- Вірю, вірю, і ми з ве­ли­кою охо­тою прий­ме­мо мо­ло­до­го кня­зя в на­шу ко­легію, - ска­зав рек­тор, і йо­го пог­ляд, швид­кий, як блис­кав­ка, впав на Єремію й не­на­че про­ни­зав йо­го наскрізь.

Патер зир­кав на кня­жа жадібни­ми очи­ма, не­на­че кіт на клітку, де тріпа­ла крильця­ми пташ­ка.

- Ми, яс­но­вельмож­ний кня­зю, з до­ро­гою ду­шею прий­ме­мо до своєї ко­легії цей слав­ний па­рос­ток слав­но­го ро­ду, кот­рий так ба­га­то прис­лу­жив­ся нашій до­рогій вітчизні. Я ду­же ра­дий, ду­же ра­дий! Ми не вва­жаємо на віру на­ших ви­хо­ванців і прий­маємо до се­бе уся­ко­вих, якої б віри во­ни не бу­ли. Про це нам бай­ду­же!

- Хоч я сам те­пер ка­то­лик, але кня­ги­ня, ма­ти кня­жа­ти, ба­жа­ла по­ми­ра­ючи, щоб цей на­ща­док слав­них предків зос­тав­ся в бла­го­чес­тивій вірі, - обізвав­ся твер­дим го­ло­сом князь Кос­тян­тин.

- Борони бо­же, щоб ми ко­го си­лу­ва­ли прис­та­ва­ти до свя­то­го римсько­го костьолу або си­лу­ва­ли од­вер­та­тись од сво­го на­ро­ду. В нас тільки на­уки і на­уки. Ми вчи­мо, а не си­луємо. Ми про­ли­ваємо тільки світ на­уки і більше нічо­го. А вже з на­шої ко­легії ніхто не ви­хо­дить тем­ним не­уком.

- Я відо­мий то­му і зад­ля то­го ми з удо­вою кня­ги­нею пос­та­но­ви­ли од­да­ти мо­ло­де кня­жа до ва­шої ко­легії, - ска­зав князь Кос­тян­тин.

- Але я пе­редніше му­шу кня­зю ска­за­ти, що в нас є свої пос­та­но­ви. От прик­ла­дом: сту­ден­ти не ма­ють пра­ва навіть хо­ди­ти й гу­ля­ти по сад­ку по дві душі вкупі, во­ни по­винні хо­ди­ти або по од­но­му, або втрьох, - ска­зав па­тер. - Мо­ло­до­му кня­жаті до­ве­деться ко­ри­тись і слу­ха­тись і нас, і своїх мен­торів.

Патер примітив, що за кож­ним йо­го сло­вом в Єремії на­суп­лю­ються густі бро­ви, а очі ста­ють сер­диті та роз­го­рю­ються, як у вов­че­ня­ти, і він за­мовк.

«Насуплене та якесь вов­ку­ва­те і ніби звірку­ва­те кня­жа привіз до нас оцей князь, але ж безлічні маєтності князів Виш­не­вецьких… Це кня­жа - не ду­же по­хи­ле де­ре­во… але ж си­ла гро­шей… Ой ко­ли б за­лу­чи­ти оце звіря до сво­го та­бо­ру, щоб во­но ча­сом потім не на­ро­би­ло нам кло­по­ту. Бо­ро­ни бо­же, як во­но ча­сом піде слідком за Криш­то­фом Ко­синським та На­ли­вай­ком!»

Патер своїм досвідним оком про­чи­тав в очах і на ви­ду кня­жа­ти за­пеклість та зав­зят­тя, й сумні ду­ми ви­ник­ли і за­во­ру­ши­лись у йо­го ста­речій го­лові.

Несподівано в кут­ку світлиці од­чи­ни­лись двері ти­хо, без шу­му, і з две­рей ніби ви­су­ну­лась чер­во­на пос­тать єзуїта-про­фе­со­ра, глад­ко­го й си­во­го. В той час з при­хо­жої так са­мо од­чи­ни­лись двері, не­на­че самі, і звідтіль вий­шов мо­ло­дий єзуїт, нез­ви­чай­но гар­ний, увесь в чер­во­но­му, з ви­со­ким білим чо­лом, з бла­кит­ни­ми яс­ни­ми очи­ма, з осміхом ян­го­ла на ро­же­вих ус­тах, гар­ний, як хе­ру­вим. Єремія не­са­мохіть за­ди­вив­ся на йо­го. Мо­ло­дий єзуїт прос­ту­вав до сто­ла ти­хо, по­ма­леньку, не­на­че ли­нув на кри­лах. Але в той час ко­ло тієї ша­фи, де сидів Єремія, не­на­че про­ва­ли­лась стіна, і звідтіль од­ра­зу ви­су­нув­ся, не­на­че вис­ко­чив ста­рий єзуїт, су­хор­ля­вий, ху­дий, як скіпка, ли­сий, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з гост­рим ор­ли­ним но­сом. Єремії зда­ло­ся, що десь в стіні од­чи­ни­ли склеп з-під землі й звідтіль, з од­чи­не­ної до­мо­ви­ни встав мрець в чер­воній мантії. Сміли­вий хло­пець, не­бо­яз­кий на вда­чу, аж жах­нув­ся і по­дав­ся на­зад.

Усі ті про­фе­со­ри вий­шли буцімто ви­пад­ком в світли­цю й поп­ря­му­ва­ли до сто­ла ти­хою рівною сту­пою, не­на­че чер­во­нясті ляльки су­ну­лись чиєюсь за­хо­ва­ною по­тай­ною ру­кою. Не­за­ба­ром в якихсь су­точ­ках за однією ша­фою знов не­на­че про­ва­ли­лась стіна, і з чор­ної про­ва­ли­ни вис­ту­пив, як тінь, чер­во­ний па­тер, з круг­лою, не­на­че гар­буз, го­ло­вою, ли­сий, чер­во­но­ви­дий та витрішко­окий.

Князь Кос­тян­тин оки­нув світли­цю зди­во­ва­ни­ми очи­ма. Єремія зо­рив очи­ма на всі бо­ки, не­на­че він ог­ля­дав якусь нес­подіва­ну сце­ну на те­ат­ральній вис­таві, де нес­подіва­но підніма­лись по за­кут­ках завіси і звідтіля ви­хо­ди­ли чер­воні тіні, не­на­че ма­ри. Один рек­тор спокійно ди­вив­ся на чер­во­них па­терів: він знав, що усі ті па­те­ри підслу­ху­ва­ли за по­тай­ни­ми две­ри­ма, котрі ве­ли в їх су­межні по­кої, і те­пе­реч­ки усі ті па­те­ри ви­пад­ком вий­шли ра­зом до світлиці, не­на­че змо­ви­лись. Во­ни чу­ли все і вже зна­ли, яка ви­со­ка осо­ба при­ве­ла до їх ко­легії мо­ло­до­го й ба­га­то­го кня­же­ви­ча, чу­ли й зна­ли, що роз­мо­ва вже скінчи­лась. Кож­но­го взя­ла цікавість по­ди­ви­тись на князів Виш­не­вецьких, а не­терп­ляч­ка са­ма підве­ла їх ру­ки і пок­ла­ла їх пуч­ки на клям­ки ко­ло по­тай­них две­рей з м'яки­ми, підкла­де­ни­ми сук­ном завіска­ми.

Єзуїти пок­ло­ни­лись ста­ро­му кня­зеві й посіда­ли ко­ло сто­ла. За­чер­воніли чер­воні су­та­ни під здо­ро­вим чор­ним хрес­том, за­лисніли голі че­ре­пи, заб­ли­ща­ли не­на­че об­ма­зані оли­вою об­го­лені що­ки. Ти­хий світ лив­ся в довгі вузькі вікна, затінені гус­ти­ми гру­ша­ми. Зда­ва­лось, ніби під чор­ним хрес­том зібра­лись не апос­то­ли Хрис­тові, а єру­са­лимські са­ду­кеї та підлес­ливі фа­ри­сеї з хит­ри­ми ли­си­чи­ми очи­ма.

- Шановні ко­ле­ги! Ходімо до кап­лиці й по­мо­ли­мось за мо­ло­до­го кня­же­ви­ча Єремію, щоб бог по­дав си­лу й тя­му й хист мо­ло­до­му кня­же­ви­чеві до на­ук, щоб дух свя­тий просвітив йо­го ро­зум світом до прий­нят­тя світла на­уки, на­пу­тив йо­го сер­це до доб­ра й прав­ди.

Всі рап­том підве­лись, на­че ма­ши­ни. Рек­тор пішов че­рез світли­цю й од­чи­нив двері в по­дов­жас­ту тем­ну кап­ли­цю. В да­ле­ко­му кінці кап­лиці сяв прес­тол, обс­тав­ле­ний срібни­ми та зо­ло­ти­ми свічни­ка­ми, ся­ла зо­ло­та звізда над да­ро­но­си­цею, не­на­че схо­ди­ла на вечірньому обрії яс­на та блис­ку­ча зо­ря. Рек­тор впав на коліна пе­ред прес­то­лом. Па­те­ри пос­та­ва­ли нав­колішки на східцях і поз­гор­та­ли ру­ки на пер­сах на мо­лит­ву. На тем­них хо­рах ви­со­ко під склепінням за­гув ор­ган ти­хо, не­на­че ниш­ком, не­на­че в гус­то­му бо­ру за­ше­лестів та жалібно за­гув вітер в гус­тих сос­нах. Па­те­ри дов­го мо­ли­лись ниш­ком; ти­хий гук все гув рівни­ми низьки­ми то­на­ми, не­на­че бла­гав не­бо вкупі з па­те­ра­ми. Ти­хий світ лив­ся че­рез зе­лені та жовті шиб­ки дов­гих та узьких го­тицьких вікон і роз­си­пав по чер­во­них су­та­нах фан­тас­тич­ний од­лиск ко­ло­рит­ни­ми сутінка­ми, пля­ма­ми та сму­га­ми. Але не про Єреміїн ро­зум, не про доб­ро й прав­ду бу­ла та мо­лит­ва під ти­хий жалібний гук ор­га­на. Та мо­лит­ва бу­ла схо­жа на бла­ган­ня злих духів, щоб князь Єремія став во­ро­гом сво­го рідно­го краю й про­лив ріки рідної крові. Не до бо­га до­ли­ну­ли ті палкі мо­лит­ви пал­ких фа­на­тиків: пішли во­ни до тем­них сил, котрі у пеклі аж стри­ба­ли го­па­ка, за­чув­ши ті неп­рав­диві мо­лит­ви з неп­рав­ди­вих уст на за­гин та крив­ду усій Ук­раїні.

Ректор схо­пивсь про­вор­но й жва­во, не­на­че підско­чив на ра­до­щах. Підско­чив і ли­сий че­реп про­фе­со­ра, не­на­че ре­зи­но­вий м'яч, аж за­лиснів синім цвітом од світа синьої шиб­ки у вікні; підско­чив і мо­ло­денький кра­сунь Станіслав, об­ли­тий ро­же­вим світом од ро­же­вої шиб­ки в го­тицько­му вікні. Ор­ган од­ра­зу ніби гук­нув, крик­нув, а потім заспівав ве­се­ло, уро­чис­то. І по­ли­лись йо­го ве­селі ме­лодії попід тем­ни­ми склепіння­ми. Са­ма тем­на кап­ли­ця не­на­че зраділа.

Князь Кос­тян­тин вий­шов з Єремією з ко­легії. За ни­ми слідком за­чи­ня­лись і за­ми­ка­лись усі двері на зам­ки та на за­со­ви. Тим ча­сом дво­рецький Ко­ноплінський на­пи­тав кільки ква­тир для мо­ло­до­го кня­зя. Князь Кос­тян­тин ог­лядів до­ми і зай­няв жит­ло для сво­го не­бо­жа в ок­рем­но­му домі од­но­го ба­га­тенько­го куп­ця, ро­дом ру­си­на. Дім був на ті ча­си один з більших і по­казніших у Львові. Дво­рецький обс­та­вив по­кої ба­га­тою обс­та­вою, яка ли­чи­ла й по­до­ба­ла на­щад­кові слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких.

Незабаром поз'їжджа­лись після ва­кацій сту­ден­ти ко­легії. Ба­га­то між ни­ми бу­ло синів ук­раїнських князів та панів. Де­котрі ще дер­жа­лись своєї віри й мо­ви, де­котрі вже по­пе­ре­хо­ди­ли на ка­то­лицьку віру. Мо­же з по­ло­ви­на знач­них ук­раїнських маг­натів та дідичів по­пе­ре­хо­ди­ла на ка­то­лицт­во і спо­ля­чи­лась. Ці пе­ре­вертні ста­ли во­ро­га­ми Ук­раїни і ук­раїнсько­го на­ро­ду. Фа­на­тик Сигізмунд III за­пов­зяв­ся зовсім зло­ми­ти пра­вос­лав­ну віру і на­вер­ну­ти на­род і ду­хо­венст­во до ка­то­лицт­ва, спольщи­ти Ук­раїну до­ос­тан­ку. До по­мочі йо­го замірам ста­ли єзуїти. Во­ни на­по­ляг­ли з усієї си­ли на ук­раїнське дво­рянст­во, ду­хо­венст­во й на на­род.

Як де­мо­ни спо­кус­ни­ки, нашіпту­ва­ли єзуїти ніби­то ви­пад­ком в роз­мові Єремії не­на­висність до йо­го віри, до йо­го мо­ви, і мо­ло­дий гор­дий кня­же­вич, як тільки вий­шов з ко­легії, за­раз прис­тав до ка­то­лицької віри, ки­нув ук­раїнську мо­ву і спо­ля­чив­ся.

Єзуїти зап­лес­ка­ли в до­лоні на ра­до­щах, що прид­ба­ли та­кий знач­ний до­бу­ток. Во­ни одп­ра­ви­ли по­ти­хеньку мо­ле­бень за те… що пе­ре­вер­ну­ли на во­ро­га Ук­раїні ук­раїнсько­го кня­зя слав­но­го й ба­га­то­го ро­ду.

- Тепер ти, кня­зю, на­вер­тай і своїх підда­них на Ук­раїні до своєї но­вої віри, до но­вої вітчиз­ни, до польської мо­ви. Ти те­пер зра­зець для дрібних ук­раїнських панів, для тем­но­го хлопст­ва й міщанст­ва на Ук­раїні, а не во­но для те­бе. Ви, ук­раїнські па­ни, що пе­рей­шли на ка­то­лицьку віру й на­шу мо­ву, те­пе­реч­ки дбай­те й пек­люй­тесь, щоб на­вер­ну­ти на свій зра­зець усю тем­ну ук­раїнську ма­су. Ведіть за со­бою слідком тих тем­них то­ва­ряк, «те бид­ло», пе­ре­роб­люй­те їх навіть си­лою, а во­ни, як сліпці, по­винні йти слідком за ва­ми, за своїми про­во­ди­ря­ми. А ко­ли во­ни не підуть, кня­же, за то­бою, маєш в ру­ках меч. Ору­дуй ме­чем во ім'я Хрис­то­ве!

Так на­пу­тив рек­тор ко­легії Єремію на про­щанні, як той ви­хо­див з ко­легії, по­вер­нув­ши хрис­ти­янст­во нав­па­ки та на­ви­воріт. Замість єднан­ня та бра­терст­ва між дво­ма на­ро­да­ми, єзуїти в ко­легіях посіяли пе­кельну не­на­висність та во­ро­гу­ван­ня. Ріки людської крові по­ли­лись і… все-та­ки не за­ли­ли то­го пек­ла…

Але мо­ло­дий Єремія по­чу­вав у душі, що не місіонерст­во ма­ни­ло йо­го до Польщі. Не той бог змал­ку за­па­ну­вав в йо­го душі. Він змал­ку вже лю­бив війну, лю­бив бит­ви, лю­бив сла­ву, йо­го мо­ло­да чес­то­люб­на ду­ша по­ри­ва­лась до чо­гось ве­ли­ко­го та слав­но­го, до ве­ли­ких слав­них подій на полі бит­ви. Кри­ки побіди й сла­ва бу­ли най­со­лодші для йо­го.

Вийшовши з єзуїтської шко­ли, мо­ло­дий Єремія за­раз ви­ря­див­ся за гра­ни­цю, щоб там нав­чи­тись військовій справі. Він дов­го про­бу­вав в Гол­ландії, блу­кав по Рейні і скрізь, пе­редніше за все, при­див­ляв­ся до військо­вої спра­ви. Зга­са­юче в Європі ли­царст­во ма­ни­ло йо­го, не­на­че пиш­ний квіт.

Пробувши кільки років за гра­ни­цею, на­ди­вив­шись на усякі ди­ва в Європі, без міри ви­щої в усьому і за Польщу і за Ук­раїну, Єремія вер­нув­ся 1632 ро­ку до­до­му.

Переїжджаючи че­рез свої маєтності на Во­лині, Єремія тільки те­пер, дой­шов­ши до пов­но­го зрос­ту, впер­ше зап­римітив, яка в йо­го си­ла землі, борів, сте­пу, сіл та пан­щан­них лю­дей. Він впер­ше по­чу­тив свою си­лу і на Ук­раїні, й у самій Польщі. В Києві він всту­пив у свій ще батьківський па­лац і, гля­нув­ши кру­гом се­бе, по­чер­вонів од со­ро­му. Па­лац зда­вав­ся йо­му те­пе­реч­ки тісний, нікчем­ний, не вар­тий давнього князівсько­го ро­ду Виш­не­вецьких. Йо­го взя­ла до­са­да й злість на своїх предків, не­на­че пред­ки бу­ли винні в то­му, що не по­ва­жа­ли сво­го слав­но­го ро­ду і не збу­ду­ва­ли па­ла­цу, вар­то­го слав­но­го давнього ро­ду князів Виш­не­вецьких.

«Для сла­ви на­шо­го ве­ли­ко­го ро­ду мені не по­до­бає жи­ти в та­ких пе­че­рях та ще й віта­ти в їх слав­них маг­натів з Польщі й Ук­раїни. Ме­не підіймуть на сміх. Не в та­ких зам­ках жи­ли славні ли­царі на Рейні, не в та­ких ко­ну­рах жи­ли і їх славні діди та прадіди, в яких жи­ли мої», - по­ду­мав Єремія, хо­дя­чи по тісненьких по­ко­ях, з ву­зеньки­ми вікон­ця­ми, з тем­ни­ми за­кут­ка­ми, зас­тав­ле­ни­ми ряд­ка­ми давніх тем­них об­разів.

Скинувши з се­бе опіку кня­зя Кос­тян­ти­на, Єремія впер­ше поїхав за Дніпро ог­ля­да­ти свої лу­бенські маєтності. Ті маєтності бу­ли ще більші за во­линські, їм не­на­че й краю не бу­ло в без­меж­них сте­пах. Ще йо­го батько, князь Ми­хай­ло, вик­ли­кав з Київщи­ни та Полісся лю­дей на оса­ди, за­во­див че­рез осад­чих се­ла та ху­то­ри по­над Су­лою, Удаєм, Ворск­лою. Дикі по­ля не­на­че ожи­ва­ли; се­ла й ху­то­ри рос­ли; збільшу­ва­лись міста: Луб­ни, Ром­ни, При­лу­ки, Хо­рол. В безк­раїх сте­пах за­во­ру­ши­лись оса­ди, за­во­ру­ши­лось жит­тя. Єремія привіз з со­бою шлях­тичів ка­то­ликів Яна Бе­ся­довсько­го та сво­го слу­гу Криш­то­фа Сіно­жацько­го, чернігівсько­го хо­рун­жо­го, нас­та­но­вив їх ста­рос­та­ми та осад­чи­ми й звелів їм пра­ви­ти маєтнос­тя­ми і за­се­ля­ти оса­да­ми по­рожні сте­пи. Осадчі вик­ли­ка­ли лю­дей з Київщи­ни та По­до­лу, з Полісся, з Мінщи­ни і зак­ла­да­ли нові оса­ди. Луб­ни, давніший Олек­сандрівськ, став вже містом. Єремія виб­рав пиш­не місце на го­рах, не­да­леч­ко од Лу­бен, над са­мою річкою Су­лою і пос­та­но­вив збу­ду­ва­ти там па­лац, щоб на­завсіди осе­ли­тись в йо­му. Вольні сте­пи ма­ни­ли йо­го, не­на­че яки­мись ча­ра­ми.

«Оттут мені жи­ти на цих го­рах, се­ред вольно­го сте­пу. На Во­лині в моїх маєтнос­тях бу­де мені тісно се­ред тих Сан­гушків, Зас­лавських, Ост­рожських, Зба­ражських й інших маг­натів. Тут не­має маг­натів. Сю­ди не зай­де й власть ко­ро­ля. Ту­теч­ки моє царст­во й панст­во. В цих вольних кра­ях бу­де чи­ни­тись моя од­на во­ля. Я бу­ду в цих сте­пах ніби уділо­вим кня­зем, який був князь Кос­тян­тин Ост­рожський. Тут за Дніпром я бу­ду ко­ро­лем в моїх безк­рай­ніх маєтнос­тях. Ніхто мені не ста­не на до­розі. Тут я пос­тав­лю па­лац, кра­щий, як у ко­ро­ля, за­ве­ду си­лу війська, піду в сте­пи на та­тар, до­бу­ду сла­ви, мо­же візьму та­тарські сте­пи, за­во­юю са­мий Крим… А тоді при­бу­ду до Вар­ша­ви, при­ве­ду своє військо, роз­пу­щу свої пра­по­ри на вар­шавських ули­цях, засліплю очі маг­на­там своєю си­лою, своєю сла­вою, ста­ну пер­шим на усю Польщу, на усю Ук­раїну. От тоді знов за­сяє давній рід князів Виш­не­вецьких, а потім… мо­же ме­не жде й ко­ролівська ко­ро­на… В Польщі це мож­ли­ва річ…»

Єремія ог­ля­дав ви­сокі круті го­ри по­над Су­лою, і йо­го дум­ки ли­ну­ли все ви­ще та ви­ще, за ті го­ри, все далі та далі, за ті сте­пи, ся­га­ли да­ле­ко-да­ле­ко, до пиш­но­го Кри­му, до Чор­но­го мо­ря, летіли за мо­ре й міри не зна­ли. Од­на ве­ли­ка подія, од­на ви­со­ка мрія підійма­лась над дру­гою й не­на­че на­ма­га­лась діста­ти до са­мо­го не­ба й тільки там спи­ни­тись, де вже не бу­ло й кінця, й прос­то­ру, де гас­ли най­сміливіші мрії в бе­зодні без­меж­ності.

Єремія зійшов з ґанку не­ве­лич­ко­го дом­ка, в кот­ро­му ча­сом про­бу­вав йо­го батько, навіду­ючись в Луб­ни, ско­чив на ко­ня й по­летів че­рез греб­лю на Сулі, ви­летів воз­во­зом на го­ри і побіг ко­нем по го­рах, по гор­бах та до­ли­нах, вкри­тих пиш­ни­ми ста­ри­ми ліса­ми. Він за­ду­мав виб­ра­ти собі місце на тих го­рах для сво­го па­ла­цу.

День був га­ря­чий, со­няч­ний. Сто­яла су­ша й спе­ка. Повітря ми­га­ло ма­ре­вом, на­че дри­жа­че жи­ве срібло. Єремія об'їхав ви­сокі го­ри по­над Су­лою, ог­лядів до­ли­ни і спи­нив ко­ня на одній ви­сокій горі. Кра­са місця вра­зи­ла мо­ло­до­го кня­зя. Ви­со­ка го­ра не­на­че спа­да­ла на­низ, роз­си­па­ючись дрібни­ми гор­ба­ми, не­на­че ус­те­ля­ла се­бе схо­да­ми до са­мої річки. І гор­би й за­па­ди­ни, пог­нуті й по­ла­мані в най­ве­ред­ливіші звив­ки, бу­ли вкриті віковічним лісом, не­на­че за­ку­тані в пишні зе­лені ша­ти. Су­ла ви­ла­ся на­ни­зу срібною стрічкою по зе­ле­них лу­гах, по сіно­жа­тях, по гус­тих оче­ре­тах. З-за лісів на зак­руті Су­ли виг­ля­да­ли вер­хи Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. А по дру­гий бік на горі роз­ки­ну­лись Луб­ни. За Су­лою сла­ли­ся ска­тер­тю зе­лені сте­пи, скільки ся­га­ло око, без кінця, без краю, не­на­че зе­ле­не мо­ре. Сте­пи зе­леніли, а далі сизіли й зли­ва­ли­ся з синім не­бом в про­зорій імлі. Імла лисніла, мріла кру­гом не­бок­ру­га, не­на­че фан­тас­тич­на мрія, і ма­ни­ла в да­лечінь, в да­лекі невідомі краї.

«Тут мені жи­ти! На цьому пункті збу­дую собі па­лац ли­царський, па­лац ко­ролівський, най­кра­щий і най­більший за всі маг­натські па­ла­ци на усю Польщу й Ук­раїну. Це мій Рейн! Це бе­ре­ги мо­го Рей­ну! В цих сте­пах я уділо­вий по­туж­ний князь і маг­нат і ко­роль. Ту­теч­ки, дійсно ту­теч­ки на ши­ро­ко­му роз­долі не до­сяг­не до ме­не нічия во­ля, нічия си­ла, навіть ко­ролівська».

Єремія Виш­не­вецький вер­нув­ся до Лу­бен, заб­рав ста­ростів, заб­рав своїх шлях­тичів військо­вих і за­раз дав за­гад об­ко­пу­ва­ти око­па­ми здо­ро­ве місце на горі для па­ла­ца і за­га­дав са­ди­ти на горі навк­ру­ги са­ди та гаї.

Неначе вітром роз­нес­ла­ся по Лу­бен­щині й усій Ліво­бе­режній Ук­раїні чут­ка про те, що князь Єремія вер­нувсь з заг­ра­ниці ка­то­ли­ком і вже спольщив­ся. Ду­хо­венст­во й ченці в мо­нас­ти­рях в Лу­бен­щині стри­во­жи­лись. На­род спо­ло­хав­ся. В Київщині, на Во­лині, в Га­ли­чині й на Білій Русі са­ме тоді лю­ту­ва­ли ксьондзи та єзуїти; си­лу­ва­ли всіх до унії й до ка­то­лицт­ва, одніма­ли си­лою церк­ви і по­вер­та­ли їх на костьоли; па­ни од­да­ва­ли свої маєтності з пан­щан­ни­ми людьми і з церк­ва­ми в по­сесію жи­дам. Плач і кри­ки на­ро­ду до­хо­ди­ли і на Задніпрян­щи­ну. І за Дніпром усі стри­во­жи­лись, що князь Єремія осе­ляється над Су­лою; усі ду­ма­ли, що він на­ве­де ксьондзів та єзуїтів, за­ве­де польське військо й си­лу­ва­ти­ме до унії й ка­то­лицт­ва.

Ченці в мо­нас­ти­рях змо­ви­лись і з пе­ре­ля­ку не­за­ба­ром повтіка­ли з мо­нас­тирів за мос­ковську гра­ни­цю в Курський край. Слав­ний Пет­ро Мо­ги­ла з ве­ли­ко­го гніву та жа­лю й не пи­сав до сво­го не­бо­жа: він знав йо­го зав­зя­ту вда­чу.

Київський мит­ро­по­лит Ісаія Ко­пинський на­пи­сав до кня­зя Єремії пос­лан­ня, до­ко­ряв йо­му за зра­ду Ук­раїні й вірі, на­га­ду­вав йо­му, що слав­ний рід князів Виш­не­вецьких в Чернігові дер­жав­ся пра­вос­лав­ної віри і сто­яв на обо­роні рідно­го краю, своєї віри й на­род­ності. Але гор­дий Єремія не вва­жив на йо­го пос­лан­ня. Не такі дум­ки, не такі мрії за­ро­ди­ли­ся й зміцніли в гор­до­му кня­жаті. Інші стеж­ки до іншої сла­ви вже виз­на­чив він собі в своїй гордій та зав­зятій душі.

Єремія звелів зігна­ти на ро­бо­ту си­лу пан­щан­но­го на­ро­ду на шар­ва­рок.

На го­рах за­во­ру­ши­лись лю­де, не­на­че ко­маш­ня. Ко­па­ли око­пи, на­си­па­ли здо­рові ва­ли, во­зи­ли цег­лу, ста­ви­ли час­то­ко­ли.

Незабаром після то­го Єремія розіслав по Ук­раїні й по Во­лині своїх комісарів зак­ли­ка­ти хо­дач­ко­вих шлях­тичів до се­бе на військо­ву служ­бу. В йо­го бу­ла дум­ка за­вес­ти двірське військо та­ке здо­ро­ве, яко­го не мав ні один маг­нат у Польщі й на Ук­раїні. Ста­рос­ти знов зігна­ли на­род на шар­ва­рок. Єремія зак­ла­дав ко­ло сво­го па­ла­цу не­на­че свою Січ. Він за­га­дав ко­па­ти зем­лян­ки, ста­ви­ти довгі ку­рені для не­жо­на­тих військо­вих. Око­пи й ва­ли да­ле­ко виг­на­лись в степ. Ко­ло ку­ренів ви­ко­па­ли довгі ями, пос­та­ви­ли му­ро­вані ка­биці, за­му­ру­ва­ли в ка­би­цях здо­рові ка­за­ни, щоб ва­ри­ти стра­ву, пос­та­ви­ли дов­ге­лецькі стані для ко­ней. Єремія за всім дог­ля­дав сам, усьому да­вав ряд. Уся йо­го ду­ша ле­жа­ла до тих військо­вих окопів, до тих ку­ренів, де ма­ло про­бу­ва­ти йо­го князівське військо.

І не­за­ба­ром по­тяг­ли­ся до Лу­бен хо­дач­кові шлях­тичі, усякі прой­дисвіти та во­ло­цю­ги, що про­бу­ва­ли на лас­ка­во­му хлібі при тодішніх маг­натських дво­рах. Одні тяг­ли­ся пішки но сте­пах, інші їха­ли на шка­пах, не­на­че Дон-Кіхо­ти, обірвані, за­куд­лані й не­уми­вані по цілих тиж­нях, але з ди­ким зав­зят­тям в очах, з гор­ди­ми очи­ма. Єремія прий­мав їх до се­бе на служ­бу з до­ро­гою ду­шею. Жо­на­тих сірач­ко­вих шлях­тичів він осе­ляв в Луб­нах, уся­ких не­жо­на­тих прой­дисвітів та приб­луд осе­ляв в ку­ре­нях та в зем­лян­ках. Усім да­вав він чу­дові сте­пові коні, військо­ву зброю й вби­рав у до­рогі ша­ти, не­на­че своїх дітей, не шко­ду­ючи гро­шей.

Заіржали коні в сте­пу. За­куріли ди­мом ка­биці, за­веш­та­лись лю­де. Щод­ня ку­харі різа­ли во­ли та вівці на про­хар­чу­ван­ня цієї ди­кої, але гор­до­ви­тої шля­хетської ор­ди. На­вез­ли з Лу­бен бо­чок горілки та медів. Єремія сам по­ряд­ку­вав, сам час­ту­вав військо­вих, сам сідав з цією ор­дою за обід над­ворі прос­то не­ба, на землі. В цьому та­борі ніби бу­ла йо­го уся ду­ша. До неї ли­ну­ло йо­го сер­це. На ши­ро­ко­му май­дані Єремія сам вчив своє но­ве військо, по­ка­зу­вав, як би­тись на шаб­лях та на спи­сах, гар­цю­ва­ти на ко­нях, вчив стріля­ти й пот­рап­ля­ти та влу­ча­ти в ціль: скрізь на го­рах роз­ля­гавсь шум, крик та га­лас. Іржа­ли коні, кри­ча­ли військові за чар­ка­ми, за куб­ка­ми, за зма­ган­ня­ми та бійкою, тріща­ли руш­ниці. Зда­ва­лось, ніби з да­ле­ко­го Схо­ду най­шла якась но­ва ор­да, ота­бо­ри­лась в сте­пу над го­ра­ми на який­сь час і бу­ла на­по­го­тові ру­ши­ти з місця на якісь го­ро­ди, і щось руй­ну­ва­ти, і ко­гось во­юва­ти.

Єремія прий­мав до се­бе на військо­ву служ­бу в ко­за­ки не тільки ка­то­ликів, але й ук­раїнців і уніятів, навіть пра­вос­лав­них шлях­тичів і ко­заків. Він ніби за­во­див но­ву Січ, але не для обо­ро­ни Ук­раїни, а для своєї сла­ви, для сво­го чес­то­любст­ва.

Для сво­го двірсько­го війська, для своїх слуг - дво­рян ка­то­ликів та уся­кої польської че­ляді Єремія за­раз звелів збу­ду­ва­ти в Луб­нах ка­то­лицький костьол. Не­за­ба­ром наїха­ли у Луб­ни з Вар­ша­ви ка­то­лицькі ченці. З костьолу швид­ко став бер­нар­динський ка­то­лицький мо­нас­тир. Єремія од­пи­сав на той мо­нас­тир землі та сіно­жаті. Пе­ре­го­дя Єремія пос­та­вив костьол і в При­лу­ках. Але він осівся в Лу­бен­щині не зад­ля то­го, щоб бу­ду­ва­ти ка­то­лицькі мо­нас­тирі та роз­пов­сюд­жу­ва­ти ка­то­лицьку віру.

В той час прой­шла чут­ка, що бу­де війна з Моск­вою. Маєтності Єреміїні до­хо­ди­ли до са­мої мос­ковської гра­ниці. Єремія ха­пав­ся на­би­ра­ти у військо жовнірів. В йо­му заг­ра­ла кров. Він був ра­дий війні.

«От те­пер нас­тав час по­ка­за­ти мені се­бе! - ду­мав Єремія. - Піду на Моск­ву, по­ве­ду своє військо, розіб'ю мос­калів, на­бе­ру побідних лаврів. І швид­ко про ме­не за­го­во­рять у Вар­шаві. Про мою сла­ву піде чут­ка по всій Польщі, а мо­же й далі».

Воєвода мос­ковський Бу­турлін всту­пив з військом в Пол­тав­щи­ну і зруй­ну­вав Мир­го­род. За­го­ни мос­ковсько­го війська вис­ту­пи­ли на Чернігів. Єремія вис­лав ти­ся­чу сво­го війська на мос­калів з па­ном Дло­товським, але військо бу­ло по­би­те мос­ка­ля­ми. В місяці лю­то­му 1634 ро­ку Лу­ка Жол­кевський привів з-за Дніпра військо з по­ляків, лит­винів, німців та ук­раїнських ко­заків під при­во­дом пол­ков­ни­ка Яко­ва Ост­ря­ни­на й пішов в Мос­ков­щи­ну на міста Сівськ, Курськ та Рильськ.

Єремія ха­пав­ся, щоб за­хис­ти­ти й обо­ро­ня­ти свої го­ро­ди й се­ла. Він за­раз прис­тав з своїм військом до Жол­кевсько­го, ки­нув­ся за мос­ковську гра­ни­цю, по­чав там па­ли­ти мос­ковські се­ла і ви­па­лив їх так ба­га­то, що ко­за­ки йо­го прод­раж­ни­ли палієм. Військо Єреміїне й Жол­кевсько­го об­ло­жи­ло Пу­тивль, але не мог­ло йо­го взя­ти, потім пішло на Сівськ, об­ло­жи­ло йо­го, по­шар­па­ло й по­па­ли­ло, але не взя­ло. Са­ме тоді прой­шла чут­ка, що на Лу­бен­щи­ну йдуть та­та­ри. Єремія на той час за­був­ся й про свої лав­ри й по­вер­нувсь з своїм військом у Лу­бен­щи­ну, щоб од­би­ва­тись од та­тар. Йо­го за­го­ни виг­на­ли та­тар, але швид­ко потім Моск­ва пос­та­но­ви­ла з Польщею По­лядівський мир і Єремії не вда­лось до­бу­ти собі сла­ви в Мос­ков­щині в бит­вах з мос­ковським військом. Він тільки по­ка­зав жорс­токість та дикість своєї вдачі, бо руй­ну­вав і па­лив, не­на­че та­тарська або дав­ня мон­гольська ор­да. За­те ж че­рез кільки років кня­зеві Єремії до­ве­лось до­бу­ва­ти собі сла­ви в рідно­му краї в бит­вах з ко­за­ка­ми, котрі вста­ли на Польщу. І він до­був собі сла­ви на ганьбу слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких.

Завзятий фа­на­тик, польський ко­роль Сигізмунд III пос­та­но­вив, си­лою за­вес­ти по всій Ук­раїні унію. Єзуїти роз­си­па­лись по Ук­раїні й си­лу­ва­ли ду­хо­венст­во й на­род до унії. Значніші пра­вос­лавні па­ни прис­та­ва­ли до ка­то­лицької віри й спо­ля­чу­ва­лись. Ко­роль щед­ро роз­дар­ку­вав­ся, по­роз­да­вав ве­ликі маєтності на Ук­раїні знач­ним польським маг­на­там. По­ля­ки за­ве­ли на Ук­раїні пан­щи­ну, ха­па­ли землі вже й за Дніпром у Пол­тав­щині та Чернігівщині, де тільки мож­на бу­ло за­хо­пи­ти, за­гар­бу­ва­ли навіть землі вольних ко­заків і ко­зацької стар­ши­ни. На­род ро­бив на панів пан­щи­ну і стог­нав у не­волі. Де­ся­ту част­ку з хліба, з пасік і з усього сво­го доб­ра се­ля­ни од­да­ва­ли своїм па­нам. Па­ни од­да­ва­ли свої маєтності жи­дам в по­сесію вкупі з церк­ва­ми. Жи­ди дер­жа­ли в се­бе ключі од цер­ков. На­род пла­тив їм за подзвінне, за хрес­ти­ни, за вінчан­ня. Діти зос­та­ва­лись нех­ре­щені, мо­лоді жи­ли невінчані. Польськe військо сто­яло по се­лах на станціях і об­ди­ра­ло се­лян, об­ди­ра­ло на­род, як хотіло. Па­ни бра­ли, окрім по­датів, ще три ра­зи на рік од­сип­не з кож­ної ха­ти: пе­ред різдвом, пе­ред Ве­ли­код­нем та пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми по кільки чет­вертів пше­ниці та жи­та, по кільки пар кап­лунів, ка­чок та гу­сей. Їхав дідич ку­дись на про­щу, до яко­го мо­нас­ти­ря, на­род пла­тив йо­му за мандрівку; ви­да­вав дідич доч­ку заміж, пан­щанні лю­де знов пла­ти­ли на при­да­не дочці. На­род стог­нав у ярмі, а йо­го ще й до то­го си­лу­ва­ли прис­та­ва­ти на унію. Ко­за­ки зас­ту­пи­лись і за на­род, і за свою віру, і за свої вольності, бо ко­роль та па­ни за­ду­ма­ли вже знес­ти усю ко­зач­чи­ну. І ко­за­ки підня­лись як один чо­ловік.

Ще до приїзду Єремії в Луб­ни гетьман Жмай­ло підняв­ся з ко­за­ка­ми на Польщу 1625 ро­ку, щоб обо­ро­ня­ти на­род і віру. Че­рез два ро­ки після Жмай­ла за­по­розький ота­ман Та­рас привів на Ук­раїну за­по­рожців і знов підняв ко­заків на Польщу. Він засів з ко­за­ка­ми в Пе­ре­яс­лаві, і польний гетьман Ко­нец­польськии не мав си­ли ви­би­ти йо­го з Пе­ре­яс­ла­ва й му­сив по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми. Повс­тан­ня за­тих­ло, але во­но тільки при­таїлось.

1637 ро­ку ко­за­ки знов підня­ли­ся на по­ляків. Їх підняв гетьман ко­зацький Пав­люк Гуд­зан. Єремія Виш­не­вецький по­чу­вав ли­хо і за­раз виїхав на Во­линь у свої маєтності: він ба­чив, що в йо­го у Луб­нах ма­ла си­ла, що в йо­го ма­ло війська, а час нас­та­вав не­без­печ­ний. Там на Во­лині він по­чав на­би­ра­ти на вер­бу­нок дрібних шлях­тичів у своє двірське військо.

В той час, як Єремія виїхав з Лу­бен і на­би­рав військо, до Пав­лю­ка прис­та­ли і задніпрянські ко­за­ки, прис­та­ла й Лу­бен­щи­на. 17 жовт­ня 1637 ро­ку Пав­люк при­був до Лу­бен і ви­дав звідтіль свій універ­сал, зак­ли­ка­ючи усіх ко­заків і се­лян до повс­тан­ня про­ти Польщі. Се­ля­нам він звелів ви­га­ня­ти ка­то­ликів панів з маєтностів. Польські й спо­ля­чені ук­раїнські па­ни по­ча­ли втіка­ти з своїх па­лаців. Тоді польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький повів польське військо на ко­заків. Під Ку­мей­ка­ми По­тоцький по­бив ко­зацьке військо. 1637 ро­ку, на зимнього Ми­ко­ли, ко­за­ки му­си­ли по­ко­ри­тись Польщі. Пав­лю­кові й стар­шині пос­ти­на­ли го­ло­ви у Вар­шаві. Од ко­заків од­ня­ли пра­во нас­та­нов­ля­ти собі гетьма­на. Над ни­ми пос­та­ви­ли за стар­шо­го по­ля­ка коміса­ра.

Але повс­тан­ня за Дніпром не вга­му­ва­лось. Мо­ло­дий Ки­зим, син пол­ков­ни­ка Ки­зи­ма, підняв Лу­бен­щи­ну. Він на­пав на Луб­ни, звелів виріза­ти усіх ка­то­ликів, усю че­лядь Виш­не­вецько­го, зруй­ну­вав бер­нар­динський мо­нас­тир, пов­би­вав польських ченців і по­ру­бав їх на шмат­ки і ви­ви­нув со­ба­кам. Двірська че­лядь Виш­не­вецько­го замк­ну­лась в ста­ро­му зам­ку, кот­рий пос­та­вив ще Єреміїн батько князь Ми­хай­ло й пе­ревіз ту­ди со­рок три гаківниці з Виш­нев­ця.

- Паліть гніздо одс­туп­ни­ка! Бий­те йо­го че­ля­динців не­довірків! - кри­чав Ки­зим на своїх ко­заків. - Не жалійте зрад­ни­ка, бо він ось не­ба­вом на­ве­де своїх жовнірів і бу­де різа­ти нас. Руй­нуй­те зрад­ни­ка Ук­раїни, по­га­но­го не­до­ляш­ка кня­зя!

Кизимові ко­за­ки підпа­ли­ли ка­то­лицький мо­нас­тир, ки­ну­лись на за­мок, виріза­ли усіх че­ля­динців ка­то­ликів, за­па­ли­ли ку­рені, в кот­рих жи­ло двірське військо Виш­не­вецько­го.

- Оце тобі, кня­зю, за твоє одс­туп­ницт­во! - кри­чав пал­кий Ки­зим.

Польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький пе­ревів польське військо за Дніпро й звелів ха­па­ти ко­заків та се­лян, що хо­ди­ли у повс­тан­ня. Він обс­та­вив шлях од Києва до Ніжи­на залізни­ми па­ля­ми і по­са­див на їх заб­ра­них ко­заків. Він зу­мис­не проїхав тим шля­хом, щоб по­ди­ви­тись на му­ки тих не­щас­них му­че­ників Ук­раїни. По­ля­ки впійма­ли й мо­ло­до­го Ки­зи­ма і за­би­ли в кай­да­ни. Але ко­зацька спра­ва ще не за­ги­ну­ла. В Січі виб­ра­ли за ота­ма­на Ост­ря­ни­цю. Він, не га­ючись, за­раз ру­шив у Лу­бен­щи­ну з за­по­рож­ця­ми. Ко­за­ки й се­ля­не за­раз поздійма­ли по­таєнці з паль по­ка­ра­них ко­заків і повтіка­ли до Ост­ря­ниці. Ост­ря­ни­ця дійшов з військом до Голт­ви під Хо­ро­лом. Ми­ко­лай По­тоцький виїхав тоді в Пруссію й пос­та­вив над військом за гетьма­на сво­го не­бо­жа Станісла­ва По­тоцько­го. Цей По­точ­чен­ко ки­нув­ся сміли­во на ко­зацький стан. Але ко­за­ки пок­ла­ли в пень дві ро­ти по­ляків і роз­би­ли сім ко­ро­гов жовнірів. Ост­ря­ни­ця ру­шив далі й став ста­ном за Луб­на­ми над Су­лою.

Саме тоді в місяці маї Єремія привів на­вер­бо­ва­не на Во­лині військо. Він при­був у Луб­ни і по­ба­чив тільки руїни кляш­то­ра та ста­ро­го батьківсько­го зам­ка. Єремія роз­лю­ту­вав­ся й ру­шив 27 мая до ста­ну По­точ­чен­ка.

Остряниця ру­шив з ко­за­ка­ми далі од Лу­бен. По­ля­ки пог­на­лись за ним і дог­на­ли йо­го під Жов­ни­ном, Єреміїною сло­бо­дою. Ост­ря­ни­ця сам ки­нув­ся в Су­лу, пе­реп­лив і втік в Мос­ковське царст­во. Але ко­за­ки ота­бо­ри­лись в кру­жок і замк­ну­ли в то­му круж­ку три польські ко­рог­ви. Виш­не­вецький вда­рив на табір раз, але ко­за­ки йо­го од­би­ли, вда­рив він уд­ру­ге й втретє, а ко­за­ки все йо­го од­би­ва­ли.

Але на­решті він та­ки прор­вав табір і замк­нуті польські ко­рог­ви якось та­ки та вис­ко­чи­ли з та­бо­ру. Це був єди­ний сміли­вий вчи­нок Єреміїн в битві.

Замість Ост­ря­ниці ко­за­ки виб­ра­ли собі за гетьма­на Дмит­ра То­ма­ше­ви­ча-Гу­ню. Єремія Виш­не­вецький з По­тоцьким вда­ри­ли на ко­зацький табір. Ко­за­ки по­да­лись до Дніпра, ста­ли та­бо­ром над річкою Ста­ри­цею, де во­на впа­дає в Дніпро, і об­ко­па­лись ва­лом. В іюні, 22 дня при­був з-за Дніпра з свіжим польським військом польний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький.

Довго обо­ро­ня­лись ко­за­ки за око­па­ми. Ба­га­то по­ляг­ло й по­ляків од ко­зацьких куль. Але польсько­го війська бу­ло більше. В ко­заків не ста­ло харчі. По­чав­ся го­лод. І ко­за­ки му­си­ли йти на мир. Гу­ня не по­ко­рив­ся й втік в Мос­ковське царст­во з вольни­ми не реєстро­ви­ми ко­за­ка­ми. Ко­за­ки му­си­ли прий­ня­ти важкі для се­бе умо­ви­ни од По­тоцько­го: во­ни втра­ти­ли пра­во од то­го ча­су ви­би­ра­ти собі гетьма­на й пол­ков­ників. По­ля­ки нас­та­но­ви­ли над ни­ми за стар­шо­го шлях­ти­ча Пет­ра Ко­ма­ровсько­го, пол­ков­ни­ка­ми в усіх ко­зацьких пол­ках ста­ли шлях­тичі по­ля­ки. Од ко­заків од­ня­ли їх давні пра­ва, ще й за­бо­ро­ни­ли се­ля­нам при­пи­су­ва­тись в ко­за­ки.

Знов за­па­ну­ва­ли єзуїти на Ук­раїні. Ті па­ни, що повтіка­ли з Ук­раїни, знов по­вер­та­лись в свої маєтності. На­род му­сив пла­ти­ти па­нам важкі по­даті й ро­би­ти пан­щи­ну. Ко­зацька си­ла при­тих­ла. Єремія вер­нув­ся з не­до­бит­ка­ми сво­го війська до Лу­бен. По се­лах, по містах скрізь стриміли ши­бе­ниці та залізні палі. По­ля­ки ло­ви­ли ко­заків та се­лян, котрі прис­та­ва­ли до ко­заків, віша­ли на ши­бе­ни­цях та на­ти­ка­ли на залізні палі. За Дніпром скрізь тя­ну­ло тру­пом та кров'ю му­че­ників, про­ли­тою за рідний край. Єремію тішив той дух трупів та крові, не­на­че він на­би­рав­ся од йо­го здо­ров'я та си­ли.

Молодий князь при­був у Луб­ни. З п'яти ти­сяч йо­го двірсько­го війська по­вер­ну­лось до Лу­бен кільки со­тен. Бер­нар­динський мо­нас­тир чорнів, не­на­че обс­ма­ле­на го­ло­веш­ка. Ста­рий за­мок йо­го батька Ми­хай­ла сто­яв пуст­кою. Гаківниці, при­ве­зені йо­го батьком і пос­тав­лені в зам­ку, щез­ли. Ку­рені для двірсько­го війська бу­ли спа­лені. Єремія ог­ля­нув руїни і за­си­чав од злості. Од то­го ча­су він став лю­тим во­ро­гом ко­заків і сво­го на­ро­ду.

До Єремії прис­ту­пив йо­го лу­бенський ста­рос­та шлях­тич Ко­ля­да.

- Що бу­де­мо чи­ни­ти, яс­но­вельмож­ний кня­зю! - ска­зав ста­рос­та, ук­ло­нив­шись ни­зенько кня­зеві.

- Невже ще яка біда тра­пи­лась? Бу­де вже з нас однієї біди! - крик­нув Єремія і по­ка­зав пальцем на руїни кляш­то­ра та ку­ренів.

- Це ще не все ли­хо! - обізвав­ся Ко­ля­да. - По­ля­ки віша­ють ко­заків та хлопів схиз­ма­тиків по твоїх се­лах, а хло­пи втіка­ють в Мос­ков­щи­ну до Пу­тив­ля. Вже їх втікло ма­буть ти­ся­ча, ко­ли не більше. Ми осад­жуємо сло­бо­ди, а сло­бо­ди по­рожніють, пус­ту­ють. Вже повтіка­ли в Пу­тивль і ченці з Гус­тинсько­го мо­нас­ти­ря з своїм ігу­ме­ном. Нас­то­ро­чи­лись до втеків і ченці з Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Що маємо чи­ни­ти в та­ко­му ви­пад­кові?

- Вернути хлопів з Пу­тив­ля! - крик­нув Єремія.

- Вернути б, як­би то во­ни вер­ну­лись, яс­но­вельмож­ний, але во­ни доб­рохіть не вер­нуться, - ска­зав Ко­ля­да.

- Гм, гм, - за­ми­кав Єремія, - по­га­на спра­ва: не бу­де ко­му пан­щи­ни ро­би­ти.

Єремія по­ба­чив, що тре­ба зміни­ти спосіб діяння, щоб ча­сом йо­го сло­бо­ди не спус­то­ши­лись зовсім вкрай, до реш­ти. Він за­бо­ро­нив віша­ти лю­дей і пок­ли­кав до се­бе ігу­ме­на Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Са­ме тоді ки­яни об­ра­ли архіманд­ри­та Пет­ра Мо­ги­лу за мит­ро­по­ли­та. Єремії ніяко­во бу­ло пе­ред своїм дядьком на­вер­та­ти мо­нас­тирі та на­род на унію та на ка­то­лицьку віру.

- Нехай яс­но­вельмож­ний князь втішиться, - ска­зав Ко­ля­да, - з Києва маю звістку, що пол­ков­ни­ка Ки­зи­ма і йо­го си­на, кот­рий зруй­ну­вав кляш­тор та вирізав князівських че­ля­динців ка­то­ликів, гетьман По­тоцький звелів наст­ро­ми­ти на залізні палі на горі Кисілівці пе­ред зам­ком. Їх наст­ро­ми­ли при са­мо­му гетьма­нові.

Єремія за­ре­го­тав­ся злим ре­го­том, а потім за­ду­мав­ся.

- Ну те­пер ко­за­ки вже не ма­ють си­ли, щоб бун­ту­ва­тись. Ми од­ру­ба­ли гідрі усі го­ло­ви. Те­пер спокійненько осе­люсь в Луб­нах. Ко­зацт­во за­ги­ну­ло навіки. Бу­ду пи­са­ти до Пу­тивльсько­го воєво­ди, щоб вер­нув моїх підда­них з Мос­ков­щи­ни, - ска­зав Єремія, - а тим ча­сом тре­ба по­нов­ля­ти те, що зруй­ну­ва­ли ко­за­ки.

І Єремія за­ду­мав зовсім осе­ли­тись в Луб­нах, щоб вти­хо­ми­ри­ти край і за­се­ли­ти по­рожні землі по­над Су­лою. Він знов оповістив че­рез своїх ста­рост по Ук­раїні, щоб лю­де йшли в Лу­бен­щи­ну на сло­бо­ди. З Київщи­ни, з Во­лині, з Білої Русі лю­де втіка­ли од панів, од ксьондзів і осе­ля­лись на пус­тих зем­лях по­над Су­лою та Хо­ро­лом.

Єремія на не­дов­гий час осе­лив­ся в одній простій хаті. А тим ча­сом вик­ли­кані з Виш­нев­ця май­ст­ри по­но­ви­ли ка­то­лицький мо­нас­тир, збу­ду­ва­ли за­мок, пос­та­ви­ли ку­рені для двірсько­го війська. Ста­рос­ти мо­ло­до­го кня­зя вер­бу­ва­ли у військо гу­ля­чих убо­гих шлях­тичів, вер­бу­ва­ли за­хо­жих німців та ук­раїнців пе­ре­вертнів, що поп­рис­та­ва­ли до унії та ка­то­лицької віри, а зго­дом на­би­ра­ли й ко­заків. Знов за­во­ру­ши­лись лю­де на ви­со­ких го­рах. За­па­ла­ло ба­гат­тя. Заіржа­ли коні. За­куріли ря­ди печів, де го­ту­ва­ли обіди для війська.

- Оттам на ви­сокій горі пос­тав­лю собі здо­ро­вий па­лац, вар­тий слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких! - ска­зав Єремія до своїх ста­ростів. - Пос­тав­лю міцний ли­царський за­мок-твер­ди­ню на страх ко­за­кам, хло­пам і та­та­рам. Я по­ка­жу, що князі Виш­не­вецькі міцніші за міцний камінь, не тільки за ко­заків та хлопів.

Князь вик­ли­кав майстрів з Вар­ша­ви і з-за гра­ниці.

Незабаром наїха­ли май­ст­ри. Єремія сип­нув батьківськи­ми та дідівськи­ми червінця­ми, не­на­че по­ло­вою, - і на­ди­во здо­ро­вий та ви­со­кий па­лац виріс за од­не літо на го­рах, не­на­че якимсь ди­вом. Не­за­ба­ром май­ст­ри по­но­ви­ли й ка­то­лицький мо­нас­тир. Знов наїха­ли з Польщі нові па­те­ри. Пра­вос­лавні ченці по мо­нас­ти­рях знов стри­во­жи­лись, вглядівши здо­ро­вецький па­лац, схо­жий на твер­ди­ню, й до­га­дав­шись, що князь Єремія має гад­ку осе­ли­тись в йо­му, а не у Виш­невці на Во­лині. Во­ни зля­ка­лись та­ко­го страш­но­го сусіди, не­без­печ­но­го для їх мо­нас­ти­ря й для бла­го­чес­ти­вої віри. Во­ни бо­ялись, що те­пер Єремія, за­во­дя­чи ка­то­лицький мо­нас­тир, по­однімає од мо­нас­тирів землі, на­да­ро­вані пред­ка­ми мо­ло­до­го кня­зя, пра­вос­лав­ни­ми кня­зя­ми Виш­не­вецьки­ми. Бо­ялись ченці, щоб Єремія вкупі з па­те­ра­ми не за­хо­див­ся на­вер­та­ти їх і усей на­род до унії.

Ігумен Гус­тинсько­го мо­нас­ти­ря поїхав до Єремії про­си­ти, щоб князь зат­вер­див уд­ру­ге своїм за­пи­сом землі за мо­нас­ти­ря­ми.

- А мені бай­ду­же про вас! Живіть собі там до моєї лас­ки! - ска­зав двоз­нач­ни­ми сло­ва­ми князь.

«Ласка кож­но­го па­на ви­сить на во­ло­синці, а як увірветься, тоді геть з маєтності к чор­ту»! - пи­сав гус­тинський ігу­мен до ігу­ме­на Мгарсько­го мо­нас­ти­ря.

Ігумени Гус­тинсько­го та Ла­динсько­го мо­нас­тирів вже тоді бу­ли повтіка­ли з чен­ця­ми в Мос­ковське царст­во в Пу­тивль, ще й пе­рек­ли­ка­ли до се­бе ченців Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. За ни­ми утіка­ли й се­ля­ни з слобід.

Єремія по­ба­чив, що діло ви­хо­дить по­га­но, пок­ли­кав до се­бе мгарсько­го ігу­ме­на і зас­по­коїв йо­го. Мгарський ігу­мен за­раз та­ки на­пи­сав лис­ти в Пу­тивль до втікачів-ченців, ще й кеп­ку­вав з їх, що во­ни пе­ре­ля­ка­лись якоїсь унії.

- Чого ви так зля­ка­лись тієї унії? Хіба во­на з ро­га­ми, чи з ци­ба­ти­ми но­га­ми, чи з ву­са­ми, чи з здо­ро­вою бо­ро­дою. Невідо­мо, чи во­на пішки хо­дить, чи їздить.

«Ет! Кло­по­ту мені з яки­мись чен­ця­ми! Мені тре­ба вгнізди­тись тут в Лу­бен­щині, осістись ту­теч­ки на­завсіди, за­люд­ни­ти по­рожні сте­пи, роз­вес­ти гос­по­дарст­во й прид­ба­ти гро­шей, си­лу гро­шей! Це моя си­ла! З цих степів поллється в мої скрині зо­ло­то річкою. Тоді я за­ве­ду військо, як уділо­вий князь, за­ве­ду двад­цять, трид­цять ти­сяч війська й ста­ну най­дуж­чий і най­ви­щий за усіх маг­натів, бу­ду вер­хо­во­ди­ти шлях­тою, маг­на­та­ми й ко­ро­лем. Польща підхо­жа до моєї впо­до­би, до моїх замірів, до моїх планів. Ме­не ніхто не ски­не з місця, як ко­за­ки ски­да­ють своїх гетьманів. Ук­раїна з гетьманст­вом, з ко­за­ка­ми мені не при­па­дає до впо­до­би. Якась там нікчем­на, гид­ка чор­но­та, якісь сіро­ма­хи бу­дуть на­до мною вер­хо­во­ди­ти. Не ба­жається мені ста­ти ко­зацьким гетьма­ном, яким був мій дід Бай­да Виш­не­вецький. На ко­зацьких ра­дах який­сь там Грицько, який­сь Пав­люк крик­не тобі в вічі: «Кла­ди бу­ла­ву!» Який­сь Кру­тихвіст, який­сь За­де­ри­мор­да ски­не те­бе з гетьманст­ва й ви­де­ре з твоїх рук бу­ла­ву. Плю­ну­ти мені на такі ра­ди! Не варті во­ни кня­жої сли­ни! Я сам візьму свою бу­ла­ву і ні пе­ред ким не пок­ла­ду її. Моя гетьманська бу­ла­ва - то землі безмірні, безліч гро­шей, військо. Он де моя си­ла! А з цим я до­бу­ду й сла­ви, а мо­же й ко­ро­ни… Це ба­га­то вартніше за якусь гетьманську бу­ла­ву. Ко­зацькі по­ряд­ки, ко­зацький му­жицький ук­лад про­тивні мені! Я їх не­на­вид­жу. Польща - це рай зад­ля панів: там, тільки там у Польщі моє царст­во, моє й панст­во… Ко­заків, їх гетьманів, усю Ук­раїну тре­ба зни­щи­ти і вби­ти на смерть… Але тре­ба зад­ля цього маєтностів си­лу! гро­шей си­лу! війська си­лу! Я по­ви­го­ню з Лу­бен­щи­ни усіх, навіть польських панків та панів, по­ви­ди­раю в їх землі си­лою, збе­ру військо, ста­ну міцно на Дніпрі, потім піду далі, ста­ну в Вар­шаві, ви­ки­ну свій стяг, стяг князів Виш­не­вецьких, Ольгер­до­вичів! І тоді не­хай по­тя­гається зо мною маг­натст­во! Не­хай по­вой­дується зо мною сам ко­роль!.. Але зад­ля цього тре­ба порідни­тись з польськи­ми маг­на­та­ми… Тре­ба виб­ра­ти собі жінку з ро­ду, варт­но­го князів Виш­не­вецьких».

І князь Єремія, по­ки­нув­ши усю гос­по­дарську і військо­ву спра­ву в Лу­бен­щині на ру­ки вірно­го ста­рос­ти Яку­ба Ко­ля­ди, по­летів до Вар­ша­ви. Йо­го пал­ка не­терп­ля­ча вда­ча нес­ла йо­го, на­че на кри­лах, до приз­на­че­ної ви­со­кої ме­ти, до ви­со­кої ролі.

«Тепер ко­за­ки по­биті, - ду­мав Єремія, їду­чи до Вар­ша­ви. - Їх си­ла впа­ла й не підніметься. Край зас­по­коївся. Скрізь без­печ­но. Хло­пи бу­дуть пос­лу­ха­ти і ро­би­ти пан­щи­ну. Час мені ста­ва­ти до сво­го діла. Час мені йти вго­ру, підніма­ти­ся ви­со­ко, як тілько мо­га! Час мені всту­пи­ти в ко­ролівський двір, заб­ра­ти од ко­ро­ля якусь знач­ну по­са­ду, сісти на яко­мусь ста­ростві, або ста­ти воєво­дою, втис­ну­тись між маг­натів і… підгор­ну­ти їх усіх під се­бе та й вер­хо­во­ди­ти над ни­ми і в Польщі, і в Литві, і на Ук­раїні. Час мій нас­тає. Моя ду­ша, моє сер­це по­чу­ває це доб­ре. Сла­ва й честь жде ме­не й, ко­ли не діждеться, то са­ма завітає в гості до па­ла­цу князів Виш­не­вецьких, до кня­зя Єремії. Я по­бив ко­заків: вже блис­ну­ло проміння моєї сла­ви і до­сяг­ло до Вар­ша­ви, до дво­ру. Вже чут­ка про Ста­ри­цю й Пу­тивль до­ли­ну­ла ту­ди!»

І в палкій Єреміїній го­лові ма­нячіли ве­ликі бит­ви, славні йо­го вчин­ки в бит­вах, йо­му при­вид­жу­ва­лось, що він вже вчи­нив якісь славні події і йо­го жде уся Вар­ша­ва, ви­сип­ле йо­му на­зустріч, заг­лу­шить йо­го ву­ха радісни­ми кри­ка­ми; що йо­го сподіва­ються усі маг­на­ти й сам ко­роль, привіта­ють йо­го в ко­ролівсько­му па­лаці, гук­нуть «vi­vat» на сеймі йо­му на­зустріч, засліплені й за­чу­до­вані йо­го слав­ни­ми вчин­ка­ми, а пан­ни й панії в білих кун­ту­шах та сук­нях стрінуть йо­го з вінка­ми в ру­ках, об­сип­лять йо­му стеж­ку квітка­ми і заспіва­ють гімни в йо­го сла­ву.

В кінці серп­ня 1637 ро­ку у Вар­шаві жда­ли приїзду мо­ло­дої ко­ро­ле­ви Цецілії Ре­на­ти, сест­ри австрійсько­го ціса­ря Фер­ди­нан­да III. Вже на 37 році сво­го жит­тя Вла­дис­лав IV за­ду­мав оже­ни­тись з доч­кою покійни­ка Фер­ди­нан­да II, австрійсько­го ціса­ря, й сест­рою йо­го си­на, мо­ло­до­го ціса­ря Фер­ди­нан­да III. Він пос­лав до Відня своїх пос­ланців. На чолі пос­лан­ницт­ва поїхав мен­ший ко­ролів брат Ян Ка­зимір. Цісар з ве­ли­кою охо­тою зго­див­ся ви­да­ти свою сест­ру за ко­ро­ля. Міся­ця серп­ня, 9 дня 1637 ро­ку, Фер­ди­нанд III поб­ла­гос­ло­вив Цецілію Ре­на­ту на вінчан­ня з ко­ро­лем Вла­дис­ла­вом, і її за­раз, по тодішньому зви­чаю, повінча­ли з ко­ро­ле­вим бра­том Яном Ка­зиміром, кот­рий зас­ту­пав на той час місце бра­та. Цецілія Ре­на­та че­рез три дні виїха­ла до Польщі з польськи­ми пос­лан­ця­ми. Тірольська ерц­гер­цо­ги­ня Клавдія, вже літня лю­ди­на, поїха­ла про­во­ди­ти мо­ло­ду ко­ро­ле­ву до са­мої Вар­ша­ви.

З ве­ли­кою пишністю встріли ко­ро­ле­ву польські маг­на­ти та біску­пи на польській гра­ниці в розкішно­му на­меті й про­во­ди­ли її в Краків і далі до Вар­ша­ви. Поїзд став на од­по­чи­нок за 18 верс­тов од Вар­ша­ви в містеч­ку Ілжах. Ко­роль Вла­дис­лав виїхав в Ілжи на­зустріч Цецілії, привітав­ся до неї й вер­нувсь до Вар­ша­ви. Поїзд ру­шив далі й знов став на од­по­чи­нок в Уяз­довсько­му па­лаці ко­ло са­мої Вар­ша­ви. Тут ко­ро­ле­ву одвіда­ли ко­ролів брат Карл, що був біску­пом Вроц­лавським, та ко­ро­ле­ва сест­ра Ган­на Конс­танція. На­зустріч ко­ро­леві виїха­ла з Вар­ша­ви ве­ли­ка си­ла польських панів та паній, виїха­ли й чу­жо­земські пос­ланці. Ко­ро­ле­ва в'їха­ла у Вар­ша­ву з ве­ли­кою це­ре­монією. За її по­зо­ло­че­ною ка­ре­тою їха­ли ка­ре­ти маг­натів, такі ж самі ба­гаті та пишні, як і ко­ролівські, об­ко­вані сріблом, об­биті шов­ком та ок­са­ми­том. Поїзд був здо­ро­вий і над­то пиш­ний. Мо­ло­да ко­ро­ле­ва та ерц­гер­цо­ги­ня Клавдія зди­ву­ва­лись роз­коші та збит­кам польської шлях­ти. Брат Цецілії Фер­ди­нанд дав за нею при­да­но­го всього 100.000 гульденів. Цього при­да­но­го не ста­ло б на ка­ре­ти, коні та ок­са­ми­ти для тих польських маг­натів, що про­во­ди­ли мо­ло­ду німецьку ко­ролівну до Вар­ша­ви.

Кругом ка­ре­ти ко­ро­ле­ви гар­цю­ва­ли вер­хи на чу­до­вих ко­нях мо­лоді си­ни польських маг­натів. Сідла на ко­нях та чеп­ра­ки бу­ли об­литі зо­ло­том, об­си­пані пер­ла­ми. До­рогі ок­са­ми­тові ясні кун­туші, об­ля­мо­вані зо­ло­том, пе­ра на шап­ках, об­си­пані брильянта­ми, срібні й навіть зо­лоті підко­ви та ост­ро­ги на за­каб­лу­ках, кінська збруя, об­ли­та сріблом, - уся ця розкіш за­чу­до­ва­ла мо­ло­ду німецьку ко­ролівну. Розкіш зда­ва­лась незмірна і ней­мовірна навіть ба­га­тим чу­жо­зем­цям і заг­ра­нич­ним пос­лан­цям. В ка­ре­тах сиділи жінки тa доч­ки польських маг­натів, уб­рані в шов­кові та ок­са­ми­тові уб­ран­ня. На ввесь поїзд не­на­че впав з не­ба зо­ло­тий та срібний дощ і роз­си­пав­ся й роз­лив­ся по ок­са­ми­тах, по шов­ках та до­рогій парчі, роз­си­пав­ся й пе­ремішав­ся в од­ну ко­ло­рит­ну блис­ку­чу ма­су чер­во­них, жов­тих та зе­ле­них кун­тушів, і блис­ку­чих по­зо­ло­че­них ка­рет, і до­ро­гих бас­ких ко­ней уся­кої масті, з сідла­ми, об­си­па­ни­ми пер­ла­ми, ви­ши­ти­ми зо­ло­том.

На чу­до­во­му во­ро­но­му коні ко­ло са­мої ко­ролівської ка­ре­ти гар­цю­вав мо­ло­дий князь Єремія Виш­не­вецький. Кру­гом ка­ре­ти їха­ли вер­хи на бас­ких ко­нях си­ни значніших маг­натів та князів, але ні в од­но­го з їх не бу­ло та­ко­го чу­до­во­го бас­ко­го ко­ня, та­кої ба­га­тої збруї на коні, та­ко­го ба­га­то­го уб­ран­ня. Єремія тор­кав під бо­ки сво­го га­ря­чо­го ко­ня зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми. Кінь ста­вав гоп­ки, як ска­же­ний, за­вер­тав го­ло­ву на­зад і ма­яв на вітрі блис­ку­чою чор­ною гри­вою, не­на­че й йо­го збу­рю­ва­ла пишність ко­ролівсько­го поїзду.

Позад ко­ро­ле­ви ти­хо по­со­ву­ва­лись ряд­ки ка­рет з жінка­ми та доч­ка­ми значніших польських панів. В одній ка­реті сиділа мо­ло­да Гри­зельда, стар­ша доч­ка ко­рон­но­го канц­ле­ра Фо­ми За­мой­сько­го. Во­на оки­ну­ла очи­ма блис­ку­чий кор­теж з мо­ло­дих маг­натів, котрі роєм ви­лись кру­гом ка­ре­ти Цецілії Ре­на­ти, і приміти­ла Єремію. Во­на йо­го ба­чи­ла впер­ше: князь Єремія не­дав­но при­був до Вар­ша­ви, ста­вив­ся в па­лаці пе­ред ко­ро­лем, і як він був з ро­ду слав­них князів Виш­не­вецьких, то ко­роль лас­ка­во прий­няв йо­го до сво­го дво­ру.

«Яка пиш­на фігу­ра на коні! - по­ду­ма­ла Гри­зельда. - Яке уб­ран­ня, скільки зо­ло­та й перлів роз­си­па­но на йо­го кун­туші, на сідлі, на усій зброї! І хто та­кий цей мо­ло­дий ли­цар? І де він взяв­ся у Вар­шаві? Це, пев­но, який­сь чу­жо­зе­мець з Франції або з Ри­му, з ко­ролівських двірських. Тре­ба бу­де спи­та­ти, хто він та­кий, як при­бу­де­мо до дво­ру».

Єремія лед­ве вдер­жу­вав страш­но­го ко­ня за по­во­ди. Кінь гар­цю­вав, як навіже­ний, ста­вав диб­ки, кру­тив­ся, як пти­ця в клітці, на усі бо­ки. По­ли чер­во­но­го шов­ко­во­го кун­ту­ша, чер­воні ок­са­ми­тові ру­ка­ви, за­су­кані до пле­чей, мет­ля­лись од вітру. Єремія сер­див­ся на не­покірли­во­го ко­ня. В йо­го очі зай­ня­ли­ся й блис­ка­ли гнівом.

«Пишна фігу­ра! Ой ко­ли б мені по­ди­ви­тись на йо­го очі», - ду­ма­ла Гри­зельда, виг­ля­да­ючи у вікно ка­ре­ти на Єремію. От кінь крут­нув­ся убік, май­ну­ли чорні ку­чері, блис­ну­ли чорні очі, ні! ніби карі… - «Який в йо­го сміли­вий пог­ляд! Це, пев­но, італіянець або який­сь вен­гер з Се­миг­радії», - по­ду­ма­ла Гри­зельда й вже не зво­ди­ла очей з чор­ня­во­го Єремії до са­мо­го ко­ролівсько­го па­ла­цу.

Довгий блис­ку­чий поїзд ти­хою хо­дою по­со­ву­вав­ся до ко­ролівсько­го двірця по вузьких ву­ли­цях. Ряд­ки ни­зеньких домків, кри­тих че­ре­пи­цею та дра­ни­ця­ми, а по­де­ку­ди й со­ло­мою, ма­ли без міри ве­ли­ку суп­ро­ти­лежність з розкішним блис­ком поїзду. Зда­ва­лось, ніби якимсь чу­дом та­ке по­зо­ло­че­не й по­цяцько­ва­не пер­ла­ми ди­во блис­ну­ло се­ред смітни­ка або десь се­ред се­ла, або на місці, вкри­то­му пи­лом та сміттям. Міщан та жидів на ву­ли­цях стов­пи­лась ве­ли­ка си­ла! Во­ни сто­яли дво­ма дов­ги­ми ря­да­ми впо­довж узеньких улиць і тільки витріща­ли очі на поїзд. По­зо­ло­чені ка­ре­ти, до­рогі коні, шаблі в зо­ло­тих піхвах, до­ро­га уп­ряж, об­ко­ва­на сріблом, ка­ре­ти та екіпажі, об­биті все­ре­дині шов­ком, зо­ло­то, срібло й пер­ли на маг­на­тах - усе те ся­ло, об­ли­те яс­ним світом сон­ця. Чер­воні, жовті, зе­лені й сині кун­туші, об­ля­мо­вані зо­ло­том, не­на­че ди­во­вижні квітки ма­нячіли пе­ред зди­во­ва­ни­ми міща­на­ми. Во­ни ще зро­ду ніко­ли не ба­чи­ли та­кої роз­коші се­ред польських ста­рих маг­натів за пе­редніших часів! Жид­ки з жа­до­бою в очах по­зи­ра­ли на зо­ло­то й пер­ли на лю­дях та ко­нях і тільки цма­ка­ли з ди­ва гу­ба­ми.

Розкіш вже за­па­ну­ва­ла в ті ча­си в Польщі. Шлях­та вже втра­ти­ла дав­ню ли­царську вда­чу і дав­ню прос­то­ту і ста­ла зовсім нес­тат­ко­ви­тою. Дав­ня зав­зятість та стат­ко­витість, давні прості зви­чаї вже тоді ви­па­ха­лись в неї до реш­ти. Вже за­па­ну­ва­ла розкіш у всьому. Шлях­та жи­ла так розкішно, що навіть чу­жо­земці ди­ву­ва­лись. Ця розкіш в уб­ранні, в їжі й на­по­ях на­во­ди­ла сму­ток на ста­росвітських панів - ли­царів, котрі ще не­дав­но їзди­ли на прос­тих дра­бин­час­тих во­зах і одя­га­лись в кун­туші з прос­то­го сук­на. Старі шлях­тичі, пог­ля­да­ючи на той блис­ку­чий поїзд, тільки хи­та­ли го­ло­ва­ми.

- І де во­ни по­на­би­ра­ли стільки срібла, зо­ло­та, перлів та ок­са­митів? - го­моніли міща­ни, див­ля­чись на те ди­во.

- Обдерли своїх хлопів, бо за­ве­ли страш­ну пан­щи­ну, гра­бу­ють і бе­руть в хлопів все, що тільки схо­тять. Це все ба­гатст­во - то пра­ця хлопів, - об­зи­ва­лись де­які старі міща­ни.

Король Вла­дис­лав V сто­яв на две­рях па­ла­цу й до­жи­дав ко­ро­ле­ви. Ко­ло йо­го сто­яли на­тов­пом старі маг­на­ти та шлях­тичі в ба­га­тих убо­рах. Хоч Вла­дис­ла­вові бу­ло тоді вже трид­цять сім років, але він був ще мо­ло­дий на взір та гар­ний з ли­ця, біля­вий та яс­но­окий. Дов­ге ру­ся­ве во­лос­ся спа­да­ло ку­че­ря­ми на плечі. Бо­ро­да бу­ла ко­рот­ка по тодішній шведській моді. Довгі прямі ву­си на­да­ва­ли муж­ності делікатній спанілій фігурі ко­ро­ля - ро­дом шве­да.

Королівська ка­ре­та ста­ла ко­ло две­рей. Му­зи­ки вда­ри­ли на привітан­ня мо­лодій ко­ро­леві ве­се­ло­го мар­шу.

Король Вла­дис­лав взяв під ру­ку мо­ло­ду ко­ро­ле­ву, повів до чи­ма­лої трон­ної за­ли, вивів по схо­дах до тро­ну, по­са­див її на троні. Двірські да­ми ста­ли по один бік тро­ну, маг­на­ти ста­ли по дру­гий бік. Де­котрі се­на­то­ри про­мо­ви­ли поз­до­ровні про­мо­ви ла­тинською мо­вою. Біскуп Ява­ринський од­повідав їм за ко­ро­ле­ву, хоч са­ма ко­ро­ле­ва й ро­зуміла ла­тинську мо­ву і вміла навіть нею го­во­ри­ти. Мо­лоді си­ни маг­натів стов­пи­лись на­тов­пом ко­ло по­ро­га. Єремія Виш­не­вецький, як по­то­мок давніх ли­товських князів, став по­пе­ред усіх і гор­дим оком зо­рив по світлиці на мо­ло­дих двірських дам. Не­на­ро­ком йо­го гострі очі впа­ли на Гри­зельду За­мой­ську. Во­на бу­ла най­по­казніша між усіма да­ма­ми, ви­со­ка, пос­тав­на, пле­чис­та та рівна ста­ном, як то­по­ля. В бла­китній сукні, в пиш­но­му виш­не­во­му кун­туші, з зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми, в зо­лотій діадемі на тем­но-ру­сих розкішних ко­сах, Гри­зельда За­мой­ська бу­ла ве­лич­на на взір, не­на­че якась ца­ри­ця. Єремії зда­ва­лось, що не Цецілія ко­ро­ле­ва в тих пиш­них па­ла­тах, а Гри­зельда, що Гри­зельді по­до­ба­ло б вий­ти по схо­дах і сісти на троні на місці не­ве­лич­кої су­хор­ля­вої німкені Цецілії. Гри­зельда підве­ла ясні очі й гор­до­ви­то пог­ля­да­ла на блис­ку­чий на­товп синів ба­га­тих маг­натів, її гор­до­виті очі не­на­че про­мов­ля­ли до їх: не­ма між ва­ми ні од­но­го та­ко­го, кот­рий при­пав би мені до впо­до­би, не­ма між ва­ми ні од­но­го мені до па­ри; усі ви не варті мо­го лас­ка­во­го сло­ва, мо­го лас­ка­во­го осміху, ви не для ме­не…

Після ко­рот­ких про­мов ко­роль по­чав знай­оми­ти мо­ло­ду ко­ро­ле­ву з маг­на­та­ми та чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми. Дов­гий ряд блис­ку­чих кун­тушів за­во­ру­шив­ся. Маг­на­ти один по дру­го­му ви­хо­ди­ли по схо­дах, цілу­ва­ли ко­ро­ле­ву в ру­ку, став­ши, давнім ли­царським зви­чаєм, на од­не коліно. Пе­ред Гри­зельди­ни­ми очи­ма дов­гим ря­дом за­ма­нячіли то сиві, то чор­но­во­лосі чу­би на підго­ле­них го­ло­вах, товсті чер­воні ли­ця з дов­ги­ми си­ви­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, котрі на­хи­ля­лись до Цеціліної ру­ки. За маг­на­та­ми вис­ту­пи­ли мо­лоді си­ни маг­натів, і на чолі їх гор­до вис­ту­пав Єремія.

- Князь Єремія Виш­не­вецький з слав­но­го ро­ду Ольгер­да ли­товсько­го кня­зя, - про­мо­вив ко­роль до ко­ро­ле­ви.

Гризельда по­чу­ла ті сло­ва й пильно при­ди­ви­лась до мо­ло­до­го кня­зя. Єремія сто­яв пе­ред тро­ном, пиш­но уб­ра­ний, в чер­во­но­му ок­са­ми­то­во­му кун­туші, в чер­во­них сап'янцях, ви­ши­тих зо­ло­том, з зо­ло­ти­ми підківка­ми. При бо­ку висіла шаб­ля в піхві з зо­ло­тим дер­жал­ном, об­си­па­ним до­ро­ги­ми камінця­ми. Ви­со­кий, рівний ста­ном, бадьорис­тий, чор­ня­вий, аж смуг­ля­вий, він од­ра­зу вра­зив Гри­зельду і своїм ста­ном, і грізни­ми чор­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, і пиш­ни­ми чор­ни­ми ку­че­ря­ми.

«Це той са­мий, що гар­цю­вав на чу­до­во­му коні в поїзді. Він не чу­жо­зе­мець… Яка пиш­на фігу­ра! Які дивні чорні очі, не­на­че в то­го во­ло­ха! Який гост­рий, грізний пог­ляд! Скільки в йо­му ог­ню! Який блиск!» - по­ду­ма­ла Гри­зельда і в гор­дої маг­нат­ки десь узяв­ся лас­ка­вий пог­ляд в гор­до­ви­тих очах; а ле­генький осміх сам злетів з її пов­них ма­ли­но­вих уст, не­на­че лис­то­чок спав з пиш­ної тро­ян­ди, зірва­ний ле­ге­сеньким вітром, за­ма­нячів у повітрі й в од­ну мить схо­вав­ся десь в зе­ле­но­му листі.

Єремія по­волі сту­пив на схо­ди тро­ну, став на од­не коліно, на­хи­лив ку­че­ря­ву го­ло­ву й поцілу­вав ко­ро­ле­ву в ру­ку. Зо­ло­та шаб­ля черк­ну­лась об поміст і ле­генько заб­ряж­ча­ла. Єремія підвівся, вирівняв­ся на ввесь зріст, підвів гор­до го­ло­ву і ос­ту­пив­ся. Він по­вер­нув го­ло­ву, повів очи­ма, гля­нув на Гри­зельду, і в йо­го здо­ро­вих очах блис­ну­ли іскри, чорні бро­ви не­на­че зве­ло до­ку­пи і між бро­ва­ми май­нув змор­шок, цуп­кий, твер­дий і гост­рий. В лиці ви­яви­лась мужність, сміливість.

Гризельда впійма­ла той мужній гост­рий пог­ляд і їй при­пав до впо­до­би та­кий пог­ляд, при­па­ли до сер­ця такі очі, чорні, блис­кучі, гострі, як ніж, ріжучі, як гост­ра ко­зацька шаб­ля. Щось од­ра­зу за­во­ру­ши­лось в її серці, гост­ре, різке, але приємне, не­на­че в га­ря­чу літню спе­ку звідкільсь пах­ну­ло гост­рим хо­лод­ним вітром в самісіньке її ли­це й різну­ло і ра­зом з тим при­хо­ло­ди­ло йо­го се­ред важ­кої ду­хо­ти важ­ко­го га­ря­чо­го дня.

Єремія одійшов од тро­ну й став се­ред блис­ку­чо­го та лис­ню­чо­го на­тов­пу, гор­до по­зи­ра­ючи на це­ре­монію. Гри­зельда не зво­ди­ла з йо­го очей.

«Чи ян­гол з не­ба оце з'явив­ся мені се­ред цього пиш­но­го на­тов­пу князів та маг­натів, чи де­мон з пек­ла прий­няв ли­царський пиш­ний, чу­до­вий вид і вмішав­ся се­ред мо­ло­дих маг­натів, щоб од­ра­зу і так нес­подіва­но стри­во­жи­ти мою ду­шу? А ду­ша моя стри­во­же­на. Сер­це од­ра­зу за­во­ру­ши­лось. Не мо­жу од­вес­ти очей од йо­го грізно­го, тро­хи навіть страш­но­го ви­ду. Яка кра­са в тих чор­них ку­че­рях та смуг­ля­вих рум'янцях! Які різкі та гострі очі! Це де­мон, але де­мон з не­ба, з од­лис­ком якоїсь нез­ви­чай­ної кра­си. І ніби не ду­же гар­ний з ли­ця, і який чу­до­вий з очей, з брів, з чо­ла! Я люб­лю та­ку де­монську кра­су, тільки та­ку. Чимсь га­ря­чим, пал­ким па­хо­тить од неї», - по­ду­ма­ла Гри­зельда.

І во­на вже не ди­ви­лась ні на це­ре­монію, ні на ко­ро­ле­ву, не ба­чи­ла, як во­ру­ши­лись маг­на­ти, як ма­нячіли їх підго­лені товсті го­ло­ви. Усе ра­зом не­на­че зник­ло десь спе­ред її очей. Усе не­на­че вкри­лось ту­ма­ном пе­ред очи­ма мо­ло­дої гор­до­ви­тої пан­ни: і трон, і ко­роль, і ко­ро­ле­ва на троні. Не­на­че зник десь усей блис­ку­чий на­товп. Гри­зельда по­чу­ва­ла, ніби во­на стоїть са­ма, а про­ти неї стоїть тільки один він, а кру­гом йо­го по­рожній простір без лю­дей, без світа, без повітря, без ше­лес­ту двірської во­рушні.

Королева вста­ла з тро­ну. Ко­роль пок­ло­нив­ся до світло­го збо­ру і звелів зби­ра­тись в двірській кап­лиці, де він мав бра­ти шлюб з Цецілією. Гри­зельда тільки тоді опам'ята­лась, не­на­че про­ки­ну­лась од приємно­го, пиш­но­го сну, пов­но­го чарівних мрій.

Натовп по­волі ви­хо­див до дру­гої світлиці, пок­ло­нив­шись ко­ро­лю й ко­ро­леві. Двірські да­ми пе­реміша­лись з ка­ва­ле­ра­ми. Пішла роз­мо­ва, несміли­ва, ти­ха, здерж­на. Двері кап­лиці од­чи­ни­ли. Світи­ли свічки на прес­толі. Біскуп одя­гав­ся в свої цер­ковні уб­ран­ня. Маг­на­ти здо­ров­ка­лись, роз­мов­ля­ли сти­ха; панії й пан­ни ше­потіли, роз­мов­ля­ли по­шеп­том тро­хи не на ву­хо од­на одній. Ко­рон­ний канц­лер Фо­ма За­мой­ський, вже ста­рий, з си­вою чуп­ри­ною се­ред го­ло­ви, але ще здо­ро­вий та кре­мез­ний, ти­хо роз­мов­ляв з Єремією Виш­не­вецьким. Уг­лядівши свою доч­ку Гри­зельду се­ред паннів, він узяв Виш­не­вецько­го за ру­ку, підвів до Гри­зельди і про­мо­вив:

- Моя лю­ба Гри­зельдо! Не­дав­но на на­шо­му вар­шавсько­му не­бок­рузі зійшов но­вий мо­ло­дий місяць: приїхав до ко­ролівсько­го дво­ру князь Єремія Виш­не­вецький, слав­но­го русько­го ро­ду, але віри ка­то­лицької. Най­ясніший наш отець, ко­роль по­лю­бив йо­го; по­лю­бив йо­го й я, - про­мо­вив За­мой­ський.

- Князь Виш­не­вецький! - аж крик­ну­ла Гри­зельда. - Чут­ка про твою, кня­зю, сла­ву дав­но до­хо­ди­ла до нас, але мені до­ве­лось оце по­ба­чи­ти те­бе впер­ше; я їзди­ла за гра­ни­цю, бу­ла оце при дворі най­яснішо­го австрійсько­го ціса­ря й про­во­ди­ла мо­ло­ду ко­ро­ле­ву до Вар­ша­ви. Не ди­во, що мені не до­ве­лось те­бе й досі ба­чи­ти.

- Я не так дав­но при­був до Вар­ша­ви, лас­ка­ва пан­но За­мой­ська, щоб ста­ви­ти­ся пе­ред очи­ма на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля. Ко­роль привітав ме­не ду­же щи­ро й лас­ка­во. Ще лас­кавіше привітав ме­не твій слав­ний па­но­тець, за що йо­му од ме­не сер­деч­на по­дя­ка, - ска­зав Єремія й пок­ло­нив­ся За­мой­сько­му.

Єремія сто­яв про­ти вікна. Яс­ний світ лив­ся на йо­го вид, си­павсь на до­ро­ге уб­ран­ня. Він сто­яв не­на­че се­ред сяєва. Гри­зельда по­чу­ва­ла йо­го си­лу й зав­зятість так, як по­чу­ва­ють ли­цем га­ря­чий промінь сон­ця. Во­на бу­ла лад­на мерщій од­вес­ти очі од йо­го, так вра­жа­ла її та си­ла. Але не­за­ба­ром після роз­мо­ви та привітан­ня Єреміїні гострі очі ста­ли лас­кавіші. І Гри­зельда ми­лу­ва­лась тим лас­ка­вим пог­ля­дом, який ча­сом ви­хоп­люється в най­гостріших жорс­то­ких очах в рідкі го­ди­ни, ко­ли ча­сом ви­пад­ком і в твер­до­му черст­во­му серці май­не промінь лас­ки й ко­хан­ня.

- До нас до­хо­ди­ла чут­ка про твої славні вчин­ки в бит­вах з ко­за­ка­ми за Дніпром під Луб­на­ми та над річкою Ста­ри­цею, - обізва­лась Гри­зельда.

- Князь Єремія бу­вав в бит­вах і з мос­ко­ви­та­ми вкупі з слав­ним Лу­кою Жол­кевським, ви­па­лив і зни­щив си­лу мос­ковських сіл, - ска­зав ста­рий За­мой­ський.

- Мені ду­же, ду­же приємно ба­чи­ти мо­ло­до­го кня­зя, що вже всла­вив­ся в бит­вах в та­ких мо­ло­дих літах, - ска­за­ла Гри­зельда. - Ка­жуть, що ко­за­ки би­лись на од­чай з на­ши­ми пол­ка­ми, але ти, кня­зю, все-та­ки пе­реміг їх си­лу.

- Я ла­ден сто­яти з ме­чем щод­ня, що­го­ди­ни для обо­ро­ни на­шої до­ро­гої вітчиз­ни Польщі, для обо­ро­ни на­шої ка­то­лицької віри, - го­во­рив Єремія, по­хо­пив­шись ви­яви­ти свою ревність до Польщі та ка­то­лицт­ва.

Він знав, що на йо­го вва­жа­ють при дворі як на не­офіта й не­давнього пе­ре­верт­ня, і бо­яв­ся, щоб За­мой­ський та йо­го доч­ка не по­ду­ма­ли ча­сом, що він зос­тав­ся ук­раїнцем і за­таїв в душі спо­чу­ван­ня до ко­заків та при­хильність до рідно­го краю.

- Ми ду­же раді цьому, - обізвав­ся ста­рий За­мой­ський, - ук­раїнські князі та маг­на­ти по­винні ста­ва­ти вспіл з на­шою шлях­тою, якої б віри во­ни не бу­ли: чи бла­го­чес­ти­вої, чи ка­то­лицької, чи кальвінської та со­циніянської. Най­ліпше бу­ло б, як­би ук­раїнські дво­ря­ни та маг­на­ти вкупі з ли­товськи­ми ста­ли однієї віри з на­ми.

- І я та­кої дум­ки, - ска­зав Виш­не­вецький, - я зад­ля то­го й став ка­то­ли­ком.

- І по­ля­ком?.. - несміли­во обізва­лась Гри­зельда.

Єремія за­мовк: йо­му бу­ло бай­ду­же, чи він ук­раїнець, чи по­ляк: віра бу­ла зад­ля йо­го од­на фор­мальність, без кот­рої йо­му не мож­на бу­ло до­сяг­ти до виз­на­че­ної для се­бе ви­со­кої ме­ти. Він оки­нув очи­ма Гри­зельду і пильно при­ди­вив­ся на неї. Во­на бу­ла на вро­ду не по­га­на, але й гар­ною не мож­на бу­ло її наз­ва­ти. Пан­на За­мой­ська бу­ла ру­ся­ва. Розкішні зап­ле­тені ко­си двічі об­ви­ва­ли її чи­ма­лу го­ло­ву. На го­лові бли­ща­ла не­ви­со­ка діаде­ма, об­си­па­на брильянта­ми. Тем­но-сірі чи­малі очі бу­ли хо­лодні й тверді, як сталь. В ши­ро­ку­ва­то­му лиці, у ви­со­ко­му чолі ви­яв­ля­лась чо­ловіча енергія й зав­зятість. В ста­ле­вих очах світив­ся чо­ловічий ро­зум. Уся її ви­со­ка пле­чис­та пос­тать на­га­ду­ва­ла пос­тать ама­зон­ки або ста­тую пиш­ної Юно­ни.

Єремія оки­нув очи­ма увесь збір пиш­них паній та па­ня­нок. Між ни­ми ба­га­то бу­ло па­ня­нок, гар­них, біля­вих, делікат­них, з ян­гольською кра­сою. Але Єремії чо­мусь не при­па­да­ла до впо­до­би делікат­на па­нянська кра­са. Гри­зельда сто­яла се­ред то­го світло­го пиш­но­го збо­ру, не­на­че ко­ро­ле­ва над усіма ти­ми гар­неньки­ми, ле­геньки­ми пан­ноч­ка­ми, не­на­че во­ни усі на­ле­жа­ли до її дво­ру, сно­ви­га­ли кру­гом неї, за­побіга­ючи її лас­ки.

«Оттакої мені жінки тре­ба! Тільки та­ка, як Гри­зельда, зас­лу­го­вує ста­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою. В її вроді є щось царське, не­на­че во­на і вро­ди­лась, і хрес­ти­лась ко­ро­ле­вою, і на вда­чу вда­ла­ся в ко­ро­ле­ву. Во­на, од­на во­на ту­теч­ки вар­та ме­не, ме­не, кня­зя Виш­не­вецько­го. Усі ці па­нян­ки якісь дрібненькі, мізер­ненькі, ле­генькі, гар­ненькі, не­на­че пташ­ки в сад­ку; і ще­бе­чуть во­ни, мов пташ­ки, і сло­ва, і мо­ва в їх пта­ши­на. А в Гри­зельди­них очах ви­яв­ляється щось ли­царське, ви­ще», - ду­мав Єремія, пе­ре­би­ра­ючи очи­ма па­ня­нок.

- Моя ко­ха­на Гри­зельдо! тре­ба нам зай­ня­ти місце в кап­лиці заз­да­легідь, бо на­товп ве­ли­кий, от-от швид­ко вий­де ко­роль з ко­ро­ле­вою, - про­мо­вив ста­рий За­мой­ський. - А ти, кня­зю, не за­бу­вай ме­не, ста­ро­го, при­бу­вай до ме­не в гості. Оце не­дав­неч­ко моя доч­ка при­бу­ла до моєї гос­по­ди. Моя ха­та по­ве­селіша­ла.

- Дуже, ду­же дя­кую яс­но­вельмож­но­му па­нові канц­ле­рові за лас­ку, - обізвав­ся Виш­не­вецький на про­щанні.

Гризельда пішла по­ва­гом слідком за батьком до кап­лиці. Во­на йшла гор­да та пиш­на, поміж ря­да­ми дрібненьких пан­но­чок, не­на­че біла ле­бе­ди­ця поп­лив­ла. Єремія не­са­мохіть за­ди­вивсь на її пиш­ний стан, на кре­мез­ну пос­тать.

«Треба й справді частіше навіду­ва­тись до ста­ро­го За­мой­сько­го та при­див­ля­тись до пан­ни Гри­зельди. Ні гар­на, ні по­га­на, але яка ве­личність в її пос­таті! Які ро­зумні в неї очі! І го­во­рить по­ва­гом! роз­суд­ли­во й помірко­ва­но, не ле­пе­че, як інші пан­ноч­ки ле­пе­чуть, якось по-пта­ши­но­му».

В той час, як Єремія сто­яв і ба­ла­кав з ста­рим За­мой­ським та йо­го доч­кою, бла­китні очі Домініка Зас­лавсько­го слідку­ва­ли за кож­ним йо­го ру­хом. Тільки що За­мой­ський з Гри­зельдою вий­шов з по­коїв, Домінік Зас­лавський ки­нув­ся до Єремії, розвів ру­ки, щоб йо­го об­ня­ти, і крик­нув радісно:

- Чи впізнаєш ме­не, давній ко­ле­го?

- Ні, не впізнаю, - обізвав­ся зне­хо­тя Єремія, хоч і го­во­рив неп­рав­ду.

Він наг­лядів се­ред на­тов­пу Домініка Зас­лавсько­го і впізнав йо­го. Але до йо­го вже дійшла чут­ка, що Зас­лавський вча­щає до гос­по­ди ста­ро­го За­мой­сько­го й уви­вається ко­ло Гри­зельди. Го­ди­ну пе­редніше він приз­нав­ся б до сво­го давнього то­ва­ри­ша в єзуїтській ко­легії у Львові, але те­пе­реч­ки, як він уг­лядів Гри­зельду і зга­дав, що Домінік Зас­лавський дав­но топ­че стеж­ку до Гри­зельди, він став чо­гось йо­му неп­риємний. Єремія сто­яв гор­до підняв­ши го­ло­ву, хо­лод­ний, бай­дуж­ний, не­на­че неп­рис­туп­на стрімка ске­ля… і гор­до по­зи­рав на Домініка.

- Невже я так пос­тарівся, що ме­не й впізна­ти не мож­на? - спи­тав Зас­лавський за­чу­до­ва­но.

- Не впізнаю, - гор­до обізвав­ся Виш­не­вецький і на­су­пив густі чорні бро­ви так, що во­ни зійшли­ся до­ку­пи на пе­реніссі.

На пал­ко­го ве­се­ло­го Домініка не­на­че од­ра­зу хто ви­лив відро хо­лод­ної во­ди: він опус­тив ру­ки. Очі з ве­се­лих ста­ли такі зди­во­вані, не­на­че він га­дав по­ба­чи­ти світло­го ян­го­ла, а замість йо­го ви­су­ну­лась з-під землі ро­га­та мор­да са­мо­го са­та­ни.

- А ми ж у Львові ко­лись жи­ли вкупі в од­но­му домі й вчи­лись укупі в ко­легії. Нев­же я так змінив­ся?

Єремія при­див­ляв­ся до Зас­лавсько­го, не­на­чеб­то й справді впізна­вав йо­го. Пе­ред ним сто­яв ви­со­кий на зріст, але то­ненький ста­ном Зас­лавський, біля­вий, аж білий, з білим, як у пан­ни, ли­цем та то­неньки­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми.

- Я Домінік Зас­лавський, твій давній ко­ле­га в єзуїтській ко­легії. Пев­но ж я ду­же змінив­ся те­пе­реч­ки, ко­ли мої давні ко­ле­ги ме­не не впізна­ють. Чо­лом тобі, кня­зю! - ска­зав Зас­лавський і по­дав Єремії ру­ку.

Єремія взяв йо­го за ру­ку, але й сло­ва не про­мо­вив. Вид йо­го був гор­дий. Чорні бро­ви, що й без то­го зрос­лись вкупі, ста­ли на­суп­лені й не­на­че го­во­ри­ли: од­кас­нись од ме­не, хлоп­че; ти не вар­тий то­го, щоб князь Виш­не­вецький чо­лом­кав­ся з то­бою й навіть го­во­рив до те­бе.

Веселий Зас­лавський на ра­до­щах, що встрівся з давнім ко­ле­гою слав­но­го ро­ду, го­во­рив до Єремії над­то го­лос­но. На їх обох звер­ну­ли ува­гу, їх обс­ту­пи­ли мо­лоді си­ни маг­натів. Старі батьки нас­то­ро­чи­ли ву­ха.

- Невже ти, Єреміє, за­був­ся, як ми веш­та­лись по львівських ули­цях, як слідку­ва­ли за львівськи­ми кра­су­ня­ми. Чи пам'ятаєш пан­ну Зволінську? - го­во­рив ве­се­лий Зас­лавський.

- Я та­кої нісенітниці не пам'ятаю. Але те­бе оце та­ки при­га­дав. Це прав­да, що ми рік чи що вчи­лись вкупі з то­бою у Львові. Це я при­га­дую, - зне­хо­тя обізвав­ся Єремія.

Заславський при­ку­сив язи­ка й по­чер­вонів: він примітив, що гор­дий Виш­не­вецький якось на­че нех­тує ним.

- Коли ти та­кий гор­дий, що не хо­чеш ме­не зна­ти, то бог з то­бою. А мені приємно, що я з то­бою встрівся й те­бе тут по­ба­чив, - ска­зав Зас­лавський.

- Я не гор­дий і я… так са­мо ра­дий, що впізнав те­пер те­бе, сво­го давнього ко­ле­гу. Але ти ду­же змінив­ся, не­на­че не той став: ти виріс, і ду­же виріс, і якось ви­люднів, не то що змужнів… - зне­хо­тя за­го­во­рив Єремія, але тон йо­го мо­ви був гор­до­ви­тий, не­охо­чий, тро­хи не­лас­ка­вий.

- Князь Єремія гор­до­ви­тий, - за­ше­потіли кру­гом маг­на­ти та їх мо­лоді си­ни, - не хо­че приз­на­ва­тись до своїх давніх то­ва­ришів; пев­но гор­дує ни­ми, бо ба­га­тир на всю Польщу і з слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких. Мо­же й з на­ми не схо­че зна­тись, бо ду­же ба­га­тий. В йо­го сіл та міст на Во­лині й не злічи­ти, ще й до то­го йо­го батько Ми­хай­ло за­гар­бав собі за Дніпром усю Лу­бен­щи­ну.

- Ти, Єреміє, слав­но­го ро­ду і незлічен­но ба­га­тий. Тут, при дворі на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля, тобі ви­па­де слав­на роль, - ска­зав одк­ри­то мо­ло­дий Зас­лавський. - Дав­но тре­ба бу­ло б тобі приїха­ти до Вар­ша­ви і ста­ти вхо­жим до дво­ру.

- Я дов­го їздив за гра­ни­цею, щоб вив­чи­тись військо­вої на­уки, а потім обо­ро­няв свої лу­бенські маєтності од мос­ковсько­го та ко­зацько­го на­па­ду, - обізвав­ся Єремія.

- Ми чу­ли про твої бит­ви з мос­ко­ви­та­ми та ко­за­ка­ми. Сла­ва про твої військові вчин­ки дійшла й до нас аж у Вар­ша­ву. Я за­ви­дую тобі, кня­зю, за­ви­дую твоїй славі, - обізвав­ся ве­се­лий князь Зас­лавський.

- Настане твій час, то й ти здо­бу­деш лав­ри на полі бит­ви. А мій час вже нас­тав зад­ля ме­не. Ба­га­то пок­лав я во­рогів на полі бит­ви; ба­га­то по­ко­ти­лось їх голів для обо­ро­ни на­шої до­ро­гої Польщі й на­ших шля­хетських прав та привілеїв, - ска­зав гор­до Виш­не­вецький і оки­нув гор­ди­ми гост­ри­ми очи­ма си­во­усів і бе­зусів маг­натів, - не знаю, чи трап­ля­лось ко­му і з на­ших ста­рих шлях­тичів по­ва­ли­ти на зем­лю стільки во­рогів Польщі, скільки я їх по­ва­лив.

Старим си­во­усим маг­на­там та­ка річ мо­ло­до­го кня­зя не при­па­ла до впо­до­би. Во­ни по­на­ди­ма­лись і мовч­ки кру­ти­ли сиві ву­са. Зас­лавський спус­тив очі до­до­лу. Він був чванько­ви­тий. І йо­го бра­ла заздрість до сла­ви Виш­не­вецько­го.

- Гордий цей мо­ло­дий Виш­не­вецький. Він має на думці затк­ну­ти за по­яс та ки­ну­ти під ла­ву нас, ста­рих, - ше­потіли між со­бою старі маг­на­ти. - І мос­ко­витів він не по­бив, і ко­за­ка­ми під Луб­на­ми ма­ло наш­ко­див, а вже кир­пу де­ре вго­ру, за­ди­рає но­са пе­ред на­ми ста­ри­ми.

- Не за­бу­вай же ме­не, давній то­ва­ри­шу, і не ми­най у Вар­шаві моєї гос­по­ди, - ска­зав Домінік Зас­лавський до Єремії на про­щанні.

- Добре, - обізвав­ся Єремія. - Про­шу одвіда­ти й ме­не у Вар­шаві й у Виш­невці.

Домінік Зас­лавський вий­шов з світлиці за­ду­ма­ний. Йо­му вже дав­ненько спо­до­ба­лась Гри­зельда За­мой­ська. Він час­тенько навіду­вав­ся до ста­ро­го За­мой­сько­го в гості. Гри­зельда бу­ла лас­ка­ва до йо­го. Але те­пер, після то­го, як во­на поз­най­оми­лась і роз­мов­ля­ла з Єремією, він примітив якусь три­во­гу в її хо­лод­них очах, примітив нес­подіва­ний рум'янець на що­ках. Він пос­теріг, що з Гри­зельдою щось тра­пи­лось, що во­на якось ніби тро­хи зміни­лась.

«Не та­ка во­на бу­ває, як роз­мов­ляє зо мною. Во­на завсіди спокійна, рівна, роз­суд­ли­ва, помірко­ва­на й помірна в роз­мові. Ніко­ли я не зап­римітив, щоб во­на до ко­го осміхну­лась, щоб ко­ли по­чер­воніла. А як за­го­во­ри­ла з Виш­не­вецьким, десь для йо­го взяв­ся осміх, десь узя­лись рум'янці; очі заб­ли­ща­ли й по­ве­селіша­ли…» - ду­мав Зас­лавський, по­ма­леньку йду­чи до кап­лиці че­рез ря­док по­коїв ко­ролівсько­го па­ла­цу.

Незабаром ко­роль з ко­ро­ле­вою увійшли в кап­ли­цю й ста­ли пе­ред прес­то­лом. При­мас Польщі біскуп Ян Вен­жик знов вдру­ге повінчав осо­бо­во Вла­дис­ла­ва з Цецілією. Оповісти­ли, що ко­роль бу­де ко­ро­ну­ва­ти Цецілію дру­го­го дня в со­борі свя­то­го Яна.

Гризельда вер­ну­лась з батьком до­до­му, увійшла в по­кої й сіла край вікна в не­ве­личкій своїй кімнатці. Вікно ви­хо­ди­ло в ста­рий са­док, са­док слав­ся на­низ по не­ви­со­ко­му горбі й до­хо­див до бе­ре­га Вісли. Гри­зельда не роз­дя­га­лась, сіла на стільці й за­ду­ма­лась. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі. Бе­рег Вісли вже то­нув у тіні, а за річкою сон­це яс­но освічу­ва­ло густі бо­ри, зе­лені лу­ки. Вісла лисніла, не­на­че бу­ла скля­на. Над­ворі бу­ло ти­хо-ти­хо. І в па­лаці й над­ворі не чуть бу­ло ні най­мен­шо­го гу­ку та шу­му. Після пиш­них двірських це­ре­моній, після шу­му та га­ла­су на ули­цях ко­ло ко­ролівсько­го па­ла­цу Гри­зельді зда­ло­ся, що якась си­ла пе­ре­нес­ла її в да­ле­кий ти­хий край, в ти­хе се­ло, в якусь мерт­ву пу­щу. Дум­ки її ти­хо за­во­ру­ши­лись. Ру­ки ле­жа­ли на колінах, не­на­че мертві. Гри­зельда й го­ло­ву по­хи­ли­ла.

В по­ко­ях бу­ло ти­хо, мерт­во, а Гри­зельда не мог­ла зас­по­коїти своєї стри­во­же­ної душі. Пе­ред її очи­ма все не­на­че во­ру­ши­лись якісь лю­де, який­сь блис­ку­чий на­товп, ма­нячіли кольорові кун­туші та дамські пишні сукні, лисніло зо­ло­то, ми­га­ли очі, чорні бро­ви. Все те во­ру­ши­лось, як зграя го­лубів в ти­хо­му синьому небі, без шу­му, без га­му, не­на­че на­товп мрій. І се­ред то­го на­тов­пу пов­сяк­час ви­ни­кав смуг­ля­вий Єремія, не­на­че пов­ний місяць ви­ни­кав з чор­них хмар. Він не­на­че й те­пер сто­яв тут пе­ред нею в тісно­му по­кої й ди­вив­ся на неї гост­ри­ми пал­ки­ми очи­ма. Йо­го го­лос, міцний та різкий, не­на­че й те­пер лу­нав в її душі. Во­на не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою йо­го міцну пос­тать, пиш­ний убір, густі чорні ку­чері, чорні рівні ви­сокі бро­ви, що ніби зрос­лись до­ку­пи. Гри­зельда ду­ма­ла про йо­го й не­на­че за­мер­ла на місці.

Двері рип­ну­ли. В кімнат­ку увійшла її нянька, ста­ра Ган­на, про­вор­на й сміли­ва ба­ба. Гри­зельда, при­був­ши з батьком з За­мос­тя до Вар­ша­ви, взя­ла з со­бою й Ган­ну з кілько­ма дівча­та­ми гор­ниш­ни­ми та швач­ка­ми.

- Панно Гри­зельдо! - про­мо­ви­ла Ган­на. Гри­зельда аж ки­ну­лась не­на­че спро­сон­ня.

- Оце, як ти ме­не зля­ка­ла, - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

- Чого це ти, пан­но, си­диш і не роз­дя­гаєшся? Мо­же ждеш до се­бе гос­тей? - ска­за­ла ба­ба.

- Ні, Ган­но! Не жду я цього ве­чо­ра ніко­го до се­бе. Та ко­ли б хто й одвідав ме­не вве­чері, то я не вий­ду до світлиці: я ду­же вто­ми­лась сьогодні. Пок­лич гор­ниш­них. Я хо­чу роз­дя­га­тись і піду в са­док.

- Щось там та бу­ло в ко­ролівсько­му дворі, що ти вер­ну­лась та­ка стур­бо­ва­на та за­ду­ма­на, як ніко­ли та­кою не вер­та­лась до­до­му. Пев­но, ба­чи­ла кня­зя Домініка, - ска­за­ла Ган­на з ле­геньким на­тя­кан­ням.

- Дай мені покій з тим Домініком. Я вто­ми­лась, аж тлінна ста­ла, - зне­хо­тя обізва­лась Гри­зельда.

Дві мо­лоді дівчи­ни, при­ве­зені з За­мос­тя, по­мог­ли Гри­зельді роз­дяг­ти­ся, поздійма­ли з неї зо­лоті прик­ра­си. Гри­зельда на­ки­ну­ла на се­бе ле­генький літник-кун­туш і вий­шла в са­док.

Вже сон­це схо­ва­лось за ліси, вже й тінь впа­ла на Віслу, на завіслянські бо­ри, а си­за імла вкри­ла бе­ре­ги, не­на­че наміткою, а Гри­зельда все хо­ди­ла по сад­ку і не приміти­ла, як смерк­лось над­ворі, як вог­кий ту­ман обк­ро­пив її ру­сяві важкі ко­си на го­лові срібни­ми кра­пелька­ми.

Вже пізно вер­ну­лась во­на в по­кої, не сіла за стіл ве­че­ря­ти й пішла в свою кімнат­ку, хо­ва­ючись од лю­дей з своїми ду­ма­ми, з своїми со­лод­ки­ми по­тай­ни­ми мріями.

«Вразив ме­не цей чор­ня­вий князь в самісіньке сер­це. Ба­га­то ба­чи­ла я слав­них мо­ло­дих біля­вих та ру­ся­вих німецьких князів у Відні в цісарсько­му па­лаці, ба­га­то їх май­ну­ло пе­ред моїми очи­ма й у Вар­шаві, але ні один не при­пав мені до впо­до­би так, як цей пал­кий та смуг­ля­вий Єремія», - ду­ма­ла мо­ло­да Гри­зельда.

І во­на до півночі не за­чи­ня­ла вікна, за­би­то­го залізни­ми ґрат­ка­ми. До півночі ди­ви­лась во­на на чор­не не­бо, засіяне зо­ло­ти­ми зо­ря­ми.

Вранці ра­ненько Гри­зельда про­мо­ви­ла до Ган­ни:

- Принеси мені най­кращі убо­ри, знай­ди най­до­рожчі діаман­ти. Сьогодні бу­де ко­ро­нація ко­ро­ле­ви. Хо­чу вбра­тись, як ко­ро­ле­ва.

Горнишні поп­ри­но­си­ли най­до­рожчі убо­ри, приб­ра­ли Гри­зельду, мов ко­ро­ле­ву до вінця. Гри­зельда з батьком поїха­ла до со­бо­ру, де після служ­би бо­жої ко­ро­ле­ва вінча­лась ко­ро­ною. Маг­натів зібра­лась си­ла. При ко­ро­нації був папський нунцій Філо­нарді, був цісарський по­сол граф Магні, фран­цузький - де-Ро­зе, бран­ден­бурзький граф Бран­ден­бург й інші чу­жо­земські пос­ланці. Гри­зельда вгляділа Єремію Виш­не­вецько­го. Він ук­ло­нив­ся, прис­ту­пив до неї й привітав­ся так лас­ка­во й щи­ро, не­на­че знав її з давніх-да­вен. Гри­зельді ще більше при­пав він до впо­до­би.

«Чи не са­мо не­бо приз­на­чи­ло мені до па­ри цього смуг­ля­во­го чор­но­око­го ко­за­ка?» - ду­ма­ла Гри­зельда, вло­вив­ши лас­ка­вий пог­ляд гост­рих очей мо­ло­до­го кня­зя.

- Прибувай до мо­го батька в гості, там ми по­го­во­ри­мо, бо тут на це­ре­монії не встиг­неш і сло­ва про­мо­ви­ти.

- Завтра до­ко­неш­не при­бу­ду до те­бе зран­ку, - про­мо­вив ти­хо Єремія й ос­ту­пив­ся.

Другого дня ра­ненько Гри­зельда, си­дя­чи в своїй кімнатці, ска­за­ла до своєї давньої няньки ба­би Ган­ни:

- Перенеси, Ган­но, мою ро­бо­ту в ту кімнат­ку, що ви­хо­дить вікна­ми в двір. Там ми ся­де­мо сьогодні за ро­бо­ту.

- А чом же не ту­теч­ки? Бу­ло гар­но тут, а те­пер ста­ло гар­но там. Ой ве­ред­ливі ж оті мо­лоді пан­ни! - обізва­лась ве­се­ла ба­ба.

- Не жар­туй та за­раз пе­ре­нось ту­ди й свій гребінь та пря­жу і моє шит­во. Ме­не в цьому по­коїчкові чо­гось нудьга бе­ре. Там вид­ко в двір, по дворі веш­та­ються лю­де: там мені бу­де ве­селіше сидіти за ро­бо­тою, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Оце! Як кор­жа так кор­жа! Не­хай бу­де й корж, - ска­за­ла Ган­на й заб­ра­ла ро­бочі при­чан­да­ли.

- Кинь, Ган­но, свої за­мос­тянські жар­ти та ро­би те, що я тобі ка­жу.

- Та доб­ре ж, доб­ре!

І Ган­на з дівча­та­ми по­пе­ре­но­си­ла в ту кімнат­ку усі ро­бочі Гри­зельдині при­чан­да­ли.

Гризельда сіла ви­ши­ва­ти зо­ло­том та сріблом шов­ко­вий бла­кит­ний кун­туш. Дві дівчи­ни, прив­чені до шит­тя, сіли ко­ло по­ро­га й ви­ши­ва­ли сріблом бе­реж­ки до кун­ту­ша. Ба­ба Ган­на сіла за кужіль пряс­ти лля­ну ку­де­лю: во­на да­ла обітни­цю нап­ряс­ти своїми ру­ка­ми на покрівець для прес­то­ла в костьол. І ба­ба Ган­на, і дівча­та з За­мос­тя вже поп­рис­та­ва­ли на ка­то­лицьку віру ще в За­мості. Пан­на Гри­зельда та ксьондзи прик­ла­ли до цієї спра­ви своєї праці. Усей двір За­мой­сько­го в За­мості, уся че­лядь, наб­ра­та по ук­раїнських се­лах в Холм­щині, бу­ла по­вер­ну­та на ка­то­лицт­во.

Вже сон­це ви­со­ченько підби­ло­ся вго­ру. Гри­зельда ви­ши­ва­ла зне­хо­тя й все пог­ля­да­ла у вікно на прос­тор­ний двір, се­ред кот­ро­го зе­леніло здо­ро­ве кру­жа­ло, за­сад­же­не по­се­ре­дині ку­ща­ми буз­ку та тро­янд. Бра­ма сто­яла од­чи­не­на навстіж. Чо­ти­ри гран­часті му­ро­вані стов­пи бра­ми біліли на сонці. За­мой­ський ждав до се­бе на одвіди­ни гос­тей, приїжджих з-за гра­ниці. В бра­му вліта­ли коні, зап­ря­жені впрос­тяж; кру­гом дер­но­во­го кру­жа­ла ко­ти­лись лис­нючі ка­ре­ти маг­натів і ста­ва­ли пе­ред ґанком, обс­тав­ле­ним важ­ки­ми біли­ми ко­ло­на­ми. Приїжджа­ли з одвіди­на­ми до ко­рон­но­го канц­ле­ра й заг­ра­ничні гості з Відня, що наїха­ли з мо­ло­дою ко­ро­ле­вою. Ка­ре­ти приїжджа­ли й не­за­ба­ром од'їжджа­ли. Гри­зельда не зво­ди­ла очей з тих гос­тей, що ви­хо­ди­ли з ка­рет. Во­на не­на­че сподіва­лась, що от-от не­за­ба­ром вско­чить у двір мо­ло­дий Єремія, щоб одвіда­ти і ста­ро­го її батька, й її.

- От те­пер я, пан­но Гри­зельдо, до­га­ду­юсь, чо­го ти пе­рей­шла з ро­бо­тою в цей по­коїчок з своєї кімна­ти, - обізва­лась ба­ба Ган­на.

- Не з твоєю ста­рою тя­мою в сивій го­лові до­га­да­тись. Та й до­га­ду­ва­тись не­ма чо­го: сіла я ту­теч­ки, щоб по­ди­ви­тись на приїжджих гос­тей, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Авжеж! Підду­ри ко­го дурнішо­го. А в Ган­ни, хва­лить бо­га, та­ки є тям­ки в сивій го­лові.

- Нема там ніякісінької тя­ми: бу­ла ко­лись, та вже дав­но ви­летіла з си­вої го­ло­ви, - по­жар­ту­ва­ла Гри­зельда.

Молоді дівча­та осміхну­лись ко­ло по­ро­га й зир­ну­ли од­на на од­ну.

- От-от не­за­ба­ром при­ли­не який­сь орел і шуг­не кри­ла­ми по дворі, - ска­за­ла ба­ба Ган­на.

- Який же це орел? Про ко­го ти вер­зеш? - спи­та­ла Гри­зельда.

- Про ко­го ж, як не про кня­зя Домініка, - ска­за­ли ба­ба.

- Князь Домінік не підхо­жий до ор­ла, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Ой підхо­жий! Ще й який підхо­жий, - обізва­лась з кут­ка гор­ниш­на Ма­ру­ся.

- Брешете ви обидві. Він схо­жий на си­зо­го го­лу­ба, а не на ор­ла, - обізва­лась Гри­зельда.

- А хіба ж ти, Гри­зельдо, не лю­биш го­лубів? - спи­та­ла сміли­ва ба­ба-нянька.

- Не при­па­ли чо­мусь мені до впо­до­би отакі сизі го­лу­би. Я люб­лю орлів. Ото так пти­ця. І шу­гає ви­со­ко аж під хма­ри, і прос­то очи­ма ди­виться на сон­це, і па­дає на­низ швид­ко, мов ку­ля, й не ви­пус­тить з своїх па­зурів ди­чи­ни: орел то ли­цар між птаст­вом, - ска­за­ла Гри­зельда й зир­ну­ла в вікно.

У відчи­нені во­ро­та влетів бас­кий кінь, ніби шуг­нув кру­гом кру­жа­ла, на­че ви­хор, і спи­нивсь пе­ред ґанком, не­на­че уко­па­ний.

На коні сидів князь Домінік, струн­кий та рівний ста­ном, як оче­ре­ти­на, і та­кий тон­кий, як оче­ре­ти­на. Бла­кит­ний кун­туш ма­яв на вітрі. Бла­кит­на шап­ка синіла на ру­ся­вих ку­че­рях. Він був білий з ли­ця й ру­ся­вий. Ву­си бу­ли ясні, ру­сяві, не­на­че лляні.

Домінік ско­чив мит­тю з ко­ня до­до­лу. Гри­зельді зда­лось, що він пе­ре­ло­миться над­воє, не­на­че оче­ре­ти­на, на швид­ко­му ско­ку з ко­ня.

- От і орел при­летів у твій двір, - обізва­лась ба­ба Ган­на. - Ой гар­ний же, гар­ний, як місяць пов­ний!

- Та то не князь Домінік! Це, пев­но, якась пан­на одяг­ла­ся в ли­царські ша­ти й приїха­ла до нас в гості. Це, на­пев­но, якась німке­ня з Відня, що при­бу­ла вкупі з ко­ро­ле­вою, - жар­ту­ва­ла й собі Гри­зельда.

- Ой гар­ний, як го­луб си­зий! - крик­ну­ли й собі дівча­та й повс­та­ва­ли з місця та заг­ля­да­ли в не­ве­лич­ке вікно.

Князь Домінік увійшов у не­ве­личкі сінці, обт­ру­сив гус­тий по­рох з до­ро­го­го шов­ко­во­го уб­ран­ня й влетів у світли­цю. Світли­ця бу­ла не­ве­лич­ка, ста­ро­дав­ня, узько­ва­та й дов­га, з трьома узьки­ми вікон­ця­ми в са­док. Вікна бу­ли пе­реп­ле­тені залізни­ми ґрат­ка­ми. З од­чи­не­них вікон повіва­ло хо­лод­ком. На ґрат­ках вікон вче­пи­ли­ся ніжка­ми дві ластівки і ще­бе­та­ли на усю світли­цю. На ста­ро­модній ши­рокій ка­напі, об­битій жов­тим сап'яном, сидів ста­рий си­вий ог­ряд­ний канц­лер За­мой­ський. По­руч з ним сиділи два чу­жо­земські пос­ланці - австрійський граф Магді та бран­ден­бургський граф Бран­ден­бург, у ши­ро­ких білих комірах з обор­ка­ми, і ба­ла­ка­ли з За­мой­ським.

- Вітаю яс­но­вельмож­но­го канц­ле­ра! Доб­ри­день яс­но­вельмож­но­му! - про­мо­вив ве­се­лий Домінік і ни­зенько вкло­нив­ся За­мой­сько­му та гос­тям.

Замойський рап­том підвівся з ка­на­пи і швид­кою хо­дою пішов на­зустріч Домінікові, дрібо­тя­чи ку­ценьки­ми ма­леньки­ми ніжка­ми. Він ра­до привітав­ся з кня­зем, бо знав, що князь Домінік за­ли­цяється до йо­го стар­шої доч­ки і хо­че її сва­та­ти. Про це вже пішла по­го­лос­ка по Вар­шаві. Домінік був з знач­но­го й слав­но­го ро­ду князів Ост­рожських і тільки по своїй маєтності Зас­ла­вові звав­ся Зас­лавським. Він був і знач­ний маг­нат, і ба­га­тий, хоч і не та­кий ба­га­тий, як князь Єремія. Ста­рий За­мой­ський з до­ро­гою ду­шею був ла­ден прий­ня­ти йо­го собі за зя­тя.

- Візьме те­бе нудьга, мо­ло­дий кня­зю, од на­шої ста­ре­чої роз­мо­ви. Я тобі знай­ду мо­лод­ше й приємніше то­ва­рист­во, ніж на­ше, - ска­зав За­мой­ський.

Він пішов по кімна­тах, ни­кав скрізь по за­кут­ках ста­ро­го па­ла­цу, шу­кав Гри­зельди, але нігде її не знай­шов.

- Не там, ва­ша яс­но­вельможність, шу­каєте мо­ло­дих па­ня­нок. Там їх не знай­де­те, бо во­ни си­дять у то­му по­коїчкові, що од дво­ру. Там я вглядів, як во­ни виг­ля­да­ли у вікно в двір, - ска­зав Домінік.

- Ого! мо­лоді по­чу­ва­ють но­сом, де хо­ва­ються пан­ни, - ска­зав За­мой­ський і засміявся, кру­тя­чи сво­го дов­го­го си­во­го ву­са. - Ко­лись і я по­чу­вав зда­ле­ки, де про­бу­ва­ють пан­ни, а те­пер вже цього не пот­рап­лю зро­би­ти.

Старий За­мой­ський так швид­ко по­чим­чи­ку­вав че­рез світли­цю до то­го по­коїчку, кот­рий був од дво­ру, що на ньому аж жовті сап'янці з ха­ля­ва­ми за­рипіли й за­ше­лестіли. Не­за­ба­ром він вий­шов до світлиці й вивів за ру­ку Гри­зельду. Во­на всту­пи­ла до світлиці по­важ­но, але з не­охо­тою, ніби опи­на­лась по­зад батька.

- Вітаю од щи­ро­го сер­ця пан­ну Гри­зельду! - про­мо­вив князь Домінік і пок­ло­нив­ся ни­зенько Гри­зельді.

- Доброго здо­ров'я кня­зеві! - ти­хо про­мо­ви­ла Гри­зельда й лед­ве схи­ли­ла свою важ­ку од ру­сих кіс го­ло­ву. Во­на оки­ну­ла очи­ма Домініка. Ско­чив­ши з ко­ня й ха­па­ючись, він роз­чер­вонівсь. Делікат­ний рум'янець вис­ту­пив на білих що­ках.

«Панна, зовсім пан­на! Він аж над­то вже білий та делікат­ний. Ко­ли б він був смуг­лявіший, то був би кра­ший, і мо­же б я йо­го впо­до­ба­ла, - по­ду­ма­ла Гри­зельда, при­га­ду­ючи смуг­ля­во­го й рум'яно­го Виш­не­вецько­го, - не люб­лю я ду­же білих та біля­вих па­ничів».

- Йдіть же та тим ча­сом по­гу­ляй­те в сад­ку, до­ки ми скінчи­мо свою ста­ре­чу роз­мо­ву й по­ра­ду з чу­жо­земськи­ми пос­лан­ця­ми, а потім про­шу кня­зя Домініка на ранній сніда­нок, бо я чо­гось вже го­лод­ний.

Князь Домінік од­чи­нив двері в са­док і ос­ту­пивсь. Гри­зельда з не­охо­тою вий­шла на те­ра­су, не­на­че бо­ялась пе­рес­ту­пи­ти ви­со­кий поріг. Пішли во­ни попліч по ста­ро­му сад­ку і, хо­дя­чи по стеж­ках, дов­генько роз­мов­ля­ли про вчо­рашній приїзд ко­ро­ле­ви Цецілії Ре­на­ти та про де­яких знай­омих.

- Між усіма двірськи­ми пан­на­ми при ко­ро­леві пан­на Гри­зельда За­мой­ська бу­ла най­по­казніша, - про­мо­вив Зас­лавський. - Пан­на Гри­зельда бу­ла там ніби прав­ди­ва ко­ро­ле­ва се­ред то­го яс­но­вельмож­но­го на­тов­пу, се­ред блис­ку­чих пиш­них паній. Ніби місяць між зо­ря­ми! Пан­на Гри­зельда бу­ла й най­кра­ща за всіх.

- О, ви­ба­чай­те, кня­зю Домініку! не за всіх. Яка з ме­не кра­су­ня? Там бу­ло ба­га­то кра­щих за ме­не, - обізва­лась Гри­зельда.

- Може бу­ли й кращі за вас, пан­но Гри­зельдо, але ви од­на най­більше мені спо­до­ба­лись. Я не люб­лю отих дрібненьких та мізер­неньких паннів, що роєм ви­ли­ся кру­гом най­яснішої на­шої ко­ро­ле­ви. Вас, тільки вас од­ну я щи­ро люб­лю й лю­би­ти­му довіку.

І пе­редніше Гри­зельді князь Домінік не ду­же по­до­бав­ся. Після вчо­рашніх це­ре­моній, як во­на уг­ляділа Виш­не­вецько­го, Домінік став їй навіть неп­риємний. Во­на гля­ну­ла на йо­го дов­гоб­ра­зий вид, на делікатні па­нянські рум'янці на що­ках, і він став те­пер для неї навіть тро­хи про­тив­ний. Во­на дов­генько мов­ча­ла, а потім ска­за­ла:

- Князю! я сво­го сер­ця досі ще й са­ма не знаю доб­ре. По­го­во­ри­мо про це ко­лись зго­дом, іншим ча­сом. А те­пер да­вай, кня­зю, роз­мов­ля­ти про щось інше. Ди­вись, як пиш­но сьогодні в на­шо­му сад­ку, як пиш­но розцвіли­ся квітки.

І Гри­зельда на­хи­ли­лась, зірва­ла дві гвоз­дич­ки і зак­ла­ла їх за свою ко­су.

- Коли ж той інший час нас­та­не? Я те­бе так люб­лю, що не діжду­ся то­го іншо­го ча­су. Як ти не зо­хо­тиш­ся ста­ти кня­ги­нею Зас­лавською, то князь Зас­лавський і не бу­де шу­ка­ти іншої.

- Ой бу­де шу­ка­ти і знай­де! Не зарікай­сь од цього, кня­зю. Людське сер­це змінне, як оте синє не­бо. Сьогодні во­но синє й яс­не, а завт­ра вкриється хма­ра­ми.

- Ти, пан­но Гри­зельдо, та­ке синє не­бо зад­ля ме­не, кот­ре ніко­ли не вкриється хма­ра­ми. До віку - до су­ду во­но бу­де ясніти для моїх очей, для моєї душі.

Заславському Гри­зельда ду­же при­па­ла до впо­до­би не за свою кра­су, кот­рої во­на не ма­ла. Він по­лю­бив її за пиш­ну пос­тать, за по­важні, ніби в ко­ро­но­ва­ної осо­би, ма­не­ри та за ро­зум. Зас­лавський лю­бив і по­ва­жав ро­зум­них паннів. А Гри­зельда бу­ла навіть письмен­на, вміла чи­та­ти й пи­са­ти, про­чи­та­ла де­які кни­ги, що зад­ля то­го ча­су бу­ло не­ма­лим ділом. Во­на по­бу­ва­ла за гра­ни­цею, по­бу­ва­ла при дворі австрійсько­го ціса­ря, ба­чи­ла ба­га­то уся­ких лю­дей, бу­ла досвідна. Зна­ла двірський ети­кет і двірські зви­чаї ліпше, ніж інші доч­ки маг­натів. Князь Зас­лавський знав це доб­ре. Це пос­теріг і князь Виш­не­вецький.

- Ласкава пан­но Гри­зельдо! Чи доз­во­лиш мені про­си­ти твоєї ру­ки в тво­го ша­нов­но­го яс­но­вельмож­но­го па­нот­ця? - спи­тав зго­дом у неї Зас­лавський.

- Навіщо ти, кня­зю, так ха­паєшся? Ти ще мо­ло­дий і я не та­ка вже ста­ра, щоб тобі ха­па­тись з цією спра­вою. Ме­не ще ніхто й не сва­тав, за ме­не й не б'ються мо­лоді двірські ли­царі, навіть не зма­га­ються. Підож­де­мо - по­ба­чи­мо, - сміли­во обізва­лась Гри­зельда.