Князь Єремія Вишневецький

- А бо­дай не­чис­тий був за­ли­гав тобі язи­ка! - ви­ла­яв­ся Тиш­ке­вич та зак­рек­тав з до­са­ди, лізу­чи в ка­ре­ту.

Пани сіли в ка­ре­ти і, пох­ню­пив­ши го­ло­ви, поїха­ли до Гли­нян. Навіть коні од ве­ли­кої спе­ки не бігли, а йшли підтюп­цем. не­на­че зна­ли, що ве­зуть сум­них панів.

Тим ча­сом Адам Кисіль, виїхав­ши з коміса­ра­ми на Ук­раїну ще два­над­ця­то­го серп­ня, блу­кав по уся­ких містах поміж ко­зацьки­ми за­го­на­ми тро­хи не цілий місяць і не доб­рав­ся ні до Бог­да­но­во­го та­бо­ру, ні до Києва. За­го­ни зу­мис­не не пус­ка­ли Кисіля і чи­ни­ли йо­му в до­розі усякі при­ти­чи­ни, щоб не до­пус­ти­ти йо­го до Бог­да­на. Коміса­ри втя­ми­ли, що їх тільки мо­ро­чать, і вер­ну­лись до польсько­го та­бо­ру з по­рожніми ру­ка­ми. Па­ни пос­те­рег­ли, що во­ни по­ши­лись в дурні, що Бог­дан і гад­ки не має ми­ри­тись і тільки дляється з умо­ва­ми, бо сподівається щод­ня та­тар.

Приводці зня­ли табір і ру­ши­ли на Во­линь на­зустріч Хмельницько­му.

Польський табір йшов усіма шля­ха­ми до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва, не­на­че Ба­тиєва ор­да на Київ. За та­бо­ром тяг­ло­ся більше як сто ти­сяч возів з ва­гою, на­ван­та­же­них уся­ким доб­ром, уся­ки­ми скар­ба­ми. По­тяг­ли­ся вал­ка­ми до­рогі ка­ре­ти, зап­ря­жені впрос­тяж до­ро­ги­ми кіньми. За обо­зом че­ля­динці гна­ли цілу че­ре­ду то­ва­ру, овець та ба­ранів на заріз для пансько­го сто­лу. Армія спи­ни­лась ко­ло Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва й ота­бо­ри­лась над річкою Пи­ляв­кою не­да­ле­ко од міста. Ста­рий Кос­тян­тинів вже був в ру­ках ко­зацько­го за­го­ну. Але п'ять ти­сяч ко­заків вис­ту­пи­ли з міста й пе­рей­шли до Бог­да­но­во­го та­бо­ру. Князь Домінік ба­чив зруй­но­вані й по­па­лені костьоли, ба­чив по­жа­ри­ща, але прос­тив міщан, котрі впус­ти­ли в місто ко­заків, і за­бо­ро­нив ка­ра­ти їх, щоб не розд­ра­ту­ва­ти ук­раїнсько­го на­ро­ду й при­хи­ли­ти йо­го до се­бе.

Польський табір роз­та­шу­вав­ся над річкою по­над бе­ре­га­ми та по не­ви­со­ких гор­бах, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком. Зда­ва­лось, ніби над Пи­ляв­кою нес­подіва­но ви­рос­ло в од­ну мить ціле здо­ро­ве якесь чуд­не місто. Ни­зи­на й гор­би не­на­че бу­ли за­ки­дані ху­ра­ми, біли­ми та квітчас­ти­ми на­ме­та­ми. Скрізь во­ру­ши­лись жовніри в квітчас­тих кун­ту­шах, веш­та­лись че­ля­динці. Ко­ло на­метів скрізь куріло ба­гат­тя: ку­харі го­ту­ва­ли па­нам обіди. Коні іржа­ли. За та­бо­ром попід лісом пас­ли­ся цілі че­ре­ди то­ва­ру, сви­ней та овець, не­на­че в якоїсь ко­чо­вої ор­ди. Па­ни з нудьги бен­ке­ту­ва­ли в своїх пиш­них на­ме­тах. Шум, гам, га­лас та кри­ки п'яних, біга­ни­на та веш­тан­ня че­ля­динців, кінське іржан­ня при­га­ду­ва­ли Ба­тиєву ор­ду під Києвом, що за Дніпром ота­бо­ри­лись з своїми во­за­ми, гар­ба­ми, верб­лю­да­ми, з ста­да­ми ко­ней, з че­ре­да­ми то­ва­ру, жінка­ми й дітьми. Зда­ва­лось, ніби який­сь цілий на­род ру­шив з місця, пе­ре­ко­чу­вав з за­хо­ду на во­линський ши­ро­кий простір і ота­бо­рив­ся обо­зом над річкою Пи­ляв­кою. Так він роз­ки­нув­ся і ши­ро­ко, і да­ле­ко!

В та­борі кня­зя Домініка наб­ра­лось жовнірів трид­цять шість ти­сяч. Але з слу­га­ми й че­ля­дин­ця­ми, здат­ни­ми до війни, війська бу­ло втроє більше. Над Пи­ляв­кою сто­яло більше ніж сто ти­сяч польсько­го війська.

Заславський став з своїм та­бо­ром тро­хи не по­руч з та­бо­ром кня­зя Єремії. Але князь Єремія і не ду­мав, і не га­дав, щоб Домініків табір пог­ли­нув йо­го військо вкупі з ним са­мим. Князь Єремія був «упер­тий, як ру­син», як ка­же при­каз­ка, бо й справді він був ру­син.

Вже де­які па­ни за­го­моніли й по­ча­ли ремст­ву­ва­ти на кня­зя Домініка, що він не ми­рить з Єремією. Старі жовніри вва­жа­ли на кня­зя Єремію як на пер­шо­го ли­ца­ря в Польщі, хва­ли­ли йо­го за прості но­ро­ви, за лас­кавість до прос­тих жовнірів, за панібратст­во й єднан­ня з ни­ми. Де­які старі шлях­тичі жовніри ще з Гли­нян по­пе­ре­хоп­лю­ва­лись по­таєнці до Єреміїно­го та­бо­ру. Сам Тиш­ке­вич всто­ював за Єремію і, не по­го­див­шись з кня­зем Домініком, пе­рей­шов з своїм пол­ком до Єреміїно­го та­бо­ру, а слідком за ним пе­рей­шов і мо­лод­ший Ка­ли­новський та Ко­нец­польський, кот­рий дер­жав Гри­зельди­ну сест­ру Вар­ва­ру.

Тим ча­сом Бог­дан, пе­ре­чув­ши, що польське військо вже ота­бо­ри­лось над Пи­ляв­кою, по­су­нув і свій табір ближ­че до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва й став обо­зом ко­ло се­ла Пи­ля­ви в од­но­му по­ки­ну­то­му пи­ля­вецько­му зам­ку. До йо­го та­бо­ру схо­ди­лись роз­ки­дані по Ук­раїні й Білій Русі ко­зацькі за­го­ни. Прий­шов з за­го­ном слав­ний Кри­воніс з-під Кам'янця, Ко­лод­ка з Мінщи­ни од Слуцька, і Ли­сен­ко з своїми вов­гурівця­ми, і Гай­чу­ра з сте­по­ви­ка­ми з-по­над бе­регів Росі та Собі, й Не­ба­ба та Го­ло­вацький з Білої Русі од Мо­ги­ле­ва, і Ган­жа з подністря­на­ми; при­був і Но­сач з га­лицьки­ми втіка­ча­ми од панів, і Ти­ша з Польщі з-під Вар­ша­ви, і Не­чай, і Мо­ро­зен­ко: все то ймен­ня, що ста­ли славні в на­род­них ук­раїнських піснях. Од бе­регів Са­ма­ри йшли до Бог­да­на ди­ку­ваті лу­гарі та сте­по­ви­ки, зліта­лись вольні си­ни вольно­го Таш­ли­ка, не­на­че вольні сте­пові ор­ли. За­го­ни йшли з усієї Ук­раїни до Пи­ляв­ки проз са­мий польський табір, не­на­че сте­пові ор­ли зліта­лись до­ку­пи. Все то бу­ли се­ля­ни, що по­ча­ли ко­за­ку­ва­ти, повтікав­ши од польських дідичів-панів, все то бу­ли втікачі, що шу­ка­ли волі, спа­са­ли своє жи­вот­тя й свою во­лю в лісах та нет­рах та в роз­ло­гих лу­гах та сте­пах. Йшли во­ни з мішка­ми та з тор­ба­ми, на пле­чах нес­ли свою харч. Кру­гом Бог­да­но­во­го та­бо­ру не­на­че звідусіль на­со­ву­ва­лись чорні хма­ри, їх пог­ли­нав Бог­данів табір. І хма­ра все збільшу­ва­лась, все рос­ла і зас­ла­ла не­на­че півне­бок­ру­га на схід сон­ця од Пи­ляв­ки.

Тиміш Хмільницький вже йшов з та­та­ра­ми. Бог­дан до­жи­дав йо­го що­го­ди­ни, бо та­та­ри вже пе­рей­шли че­рез Дніпро й наб­ли­жа­лись до Пи­ля­вець. Один польський жовнір прис­ка­кав у Єреміїн табір і приніс Єремії звістку, що вже за­го­ни з усієї Ук­раїни зби­ра­ються в Бог­данів табір, що та­та­ри вже наб­ли­жа­ються. Єремія по­са­танів і так роз'ярив­ся од та­кої неп­риємної для йо­го звістки, що став ніби не­са­мо­ви­тий, ви­хо­пив шаб­лю з піхов і по­ру­бав жовніра на смерть.

- Татари вже йдуть до Хмельницькою! Ор­да нас­ту­пає! - крик­нув Єремія до Тиш­ке­ви­ча. - Ор­да спо­ло­хає на­ше військо. Про­па­де на­ша спра­ва! В шлях­ти впа­де дух, військо втра­тить мужність, жовніри роз­ле­тяться з по­ля бит­ви, на­че спо­ло­хані ку­ри з сіда­ла, їдь, па­не, за­раз до кня­зя Домініка! Я ла­ден йти з ним на мир і при­лу­чи­ти свій табір до­ку­пи. Але під йо­го нікчем­ну ру­ку я ніко­ли не підхи­лю своєї го­ло­ви, їдь, па­не, і ми­ри нас, бо за­ги­не Польща й усі ми.

Гладкого, си­то­го Тиш­ке­ви­ча підса­ди­ли попід пах­ви на ко­ня, не­на­че ки­ну­ли на сідло здо­ро­вий здір з са­лом, прик­ри­тий ок­са­ми­то­вим кун­ту­шем. Тиш­ке­вич аж зас­тог­нав і зак­рек­тав і по­ко­тив в табір до кня­зя Домініка.

Усі па­ни прис­та­ли до кня­зя Домініка, щоб він по­ми­рив­ся з Виш­не­вецьким як­мо­га швид­ше. Зас­лавський зго­див­ся. Єремія та Зас­лавський з'їха­лись в уро­чищі Чол­ганський Камінь, поєдна­лись, ніби по­ми­ри­лись і по­да­ли в знак зго­ди один од­но­му ру­ку. Во­ни пос­та­но­ви­ли би­тись з ко­за­ка­ми од­но­раз­но й од­но­час­но. Зас­лавський зап­ро­сив Єремію приїжджа­ти до йо­го та­бо­ру на військові ра­ди.

Ні князь Домінік, ні Єремія ще не зна­ли, що по­ча­ти, що діяти. Ко­ли це нес­подіва­но Зас­лавсько­му при­вез­ли лист од Хмельницько­го. Бог­дан пи­сав, що ко­за­ки зовсім не ма­ють охо­ти про­ли­ва­ти бра­терську кров в битві, ладні й за­раз йти на мир, і про­сив кня­зя Домініка улад­на­ти зма­ган­ня та ко­лот­не­чу між ко­за­ка­ми та по­ля­ка­ми, да­ючи обіцян­ку за усіх ко­заків прис­та­ти до при­су­ду кня­зя Домініка й ско­ри­тись йо­го при­су­дові.

Князь Домінік скли­кав знач­них панів на військо­ву ра­ду. Зап­ро­си­ли й кня­зя Єремію та Тиш­ке­ви­ча.

В той час при­був до та­бо­ру й Адам Кисіль з своїми ко­рог­ва­ми, наб­ра­ни­ми з пра­вос­лав­них ук­раїнських панів дідичів. В ті ча­си ще не всі ук­раїнські па­ни по­ка­то­ли­чи­лись та спольщи­лись. В Кисіля бу­ла дум­ка по­ми­ри­ти шлях­ту з ко­за­ка­ми.

Рада роз­по­ча­ла­ся в Домініко­во­му на­меті. Домінік пос­лав на зап­ро­си­ни до кня­зя Єремії верхівця, а тим ча­сом звелів по­за­хо­ву­ва­ти в на­меті срібло й зо­ло­то і сам вбрав­ся в ста­рий кун­туш, щоб князь Єремія че­рез свою во­яцьку прос­ту вда­чу ча­сом не спро­ти­вив­ся й не втік з на­ме­ту, як опе­че­ний. В на­меті не ста­ло вид­ко ні срібла, ні до­ро­гих перських ки­лимів. Навіть пу­хові по­душ­ки та шов­кові мат­ра­ци прик­ри­ли повс­тя­ни­ми ки­ли­ма­ми. На­мет ба­га­то поп­ростішав і був як­раз до впо­до­би кня­зеві Єремії.

Пани зійшли­ся на ра­ду. Увійшов Кисіль. Прис­ка­кав на чу­до­во­му коні і князь Єремія. Пер­ший з про­мо­вою вис­ту­пив Адам Кисіль. Він го­во­рив дов­го і ра­див по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми.

Багато панів зго­ди­лось на зго­ду й мир з ко­за­ка­ми. І ко­ли б їх дум­ка здійсни­лась, мо­же б Польща не впа­ла так швид­ко і ще сто­яла б дов­го й дов­го.

Та не та­кої дум­ки був князь Єремія. Він підвівся з стільця, злий, збу­ре­ний. Дум­ка Кисіля та кня­зя Домініка по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми збу­ри­ла йо­го й роз­лю­ту­ва­ла. Він го­во­рив і за­ди­ху­вав­ся, не­на­че йо­му хто зду­шив гру­ди, і в йо­го не ста­ва­ло ду­ху го­во­ри­ти. Про­мо­ва йо­го ли­лась, як важ­ке роз­топ­ле­не залізо, не роб­ле­на, не книж­на, а рва­на, жва­ва й урив­час­та.

- Я б зго­див­ся з ва­ми, як­би в ко­зацької на­во­лочі бу­ло стільки сумління, скільки та­лан­ту крас­но­мов­ності в тих, що го­во­ри­ли пе­редніше за ме­не. Нев­же оті бун­тарі вдо­во­ляться на­шою кров'ю, на­шим ли­хом! Та це ж справдішня мрія, а не ро­зум­не мірку­ван­ня! Будьте певні, що роз­по­ча­та спра­ва скінчиться тільки по­ги­бел­лю од­но­го з во­рогів. Що це та­ке? Нам да­ють ра­ду во­юва­тись без бит­ви? А як самі во­ро­ги на­па­дуть на нас?.. Хло­пи нас тис­нуть, а ми му­си­мо терпіти, згор­нув­ши ру­ки, та ма­за­ти­ме­мо папір, а тим ча­сом по ук­раїнській землі ли­ти­меться шля­хетська кров. Ду­ша в ме­не ки­пить од без­чес­ної гад­ки! Че­рез якісь по­гані ук­раїнські ха­лу­пи хо­тять од­да­ти на руїну осе­ре­док дер­жа­ви! Я не­зу­гар­ний крас­но го­во­ри­ти та те­пер і час не та­кий. Те­пер мож­на виг­ра­ти дійсним ділом, а не гост­рим сло­вом… Тре­ба за­раз та­ки вда­ри­ти на ко­заків, до­ки ор­да не прий­шла. Не дав­ши бит­ви, і не ду­май­те про мир! - так скінчив свою про­мо­ву Єремія. До йо­го прис­та­ли па­ни з са­мої Польщі. Самійло Лащ і схожі з ним кри­ку­ни і усі польські не­на­вис­ни­ки ук­раїнсько­го плем'я, ук­раїнської віри й мо­ви.

Чи тя­мив князь Єремія, що він тоді вирік при­суд на смерть Польщі й при­суд на ве­ли­ку руїну Ук­раїні?

Цілих два тижні стя­гу­вав­ся князь Домінік, для­лись і по­мир­ливі па­ни, йо­го побічни­ки. Єремія ре­пе­ту­вав, що вже нас­тав са­ме доб­рий час вда­ри­ти на ко­заків. За ним по­тяг­ли ру­ку й інші па­ни, не­на­вис­ни­ки ко­заків та хлопів. Князь Домінік в кінець усього дав за­гад роз­по­чи­на­ти бит­ву. Пол­ки й ко­рог­ви зня­лись з обо­за і ру­ши­ли ближ­че до річки Пи­ляв­ки.

Богданів обоз сто­яв да­ле­ченько за Пи­ляв­кою се­ред бо­ло­та та мо­чарів в ста­ро­му пи­ля­вецько­му зам­ку. Мо­лоді ко­за­ки аж рва­лись в бит­ву. Старі їх здер­жу­ва­ли.

- Чого ви рве­тесь, на­че га­рячі рвучкі коні? - го­моніли старі ко­за­ки. - Мо­же й нам до­ве­деться нак­лас­ти го­ло­ва­ми і втіши­ти панів. На все во­ля бо­жа. Он­деч­ки панів нас­ту­пає ве­ли­ка незлічен­на си­ла! Ко­ли в ко­го ду­же сверб­лять ру­ки, то усім бу­де об що їх по­чу­ха­ти.

Щоб наг­ля­да­ти та кміти­ти над польським та­бо­ром, Бог­дан по­са­див на засідки сто­ро­жу скрізь по­над бе­ре­га­ми Пи­ляв­ки в вер­бо­лозі та в оче­ре­тах. Тільки що польські пол­ки раннім ран­ком ру­ши­ли ближ­че до річки, сто­ро­жа при­летіла в ко­зацький табір і крик­ну­ла:

- Гей, гей, брат­тя мо­лодці! по­ля­ки вис­ту­па­ють з та­бо­ру! вже наб­ли­жа­ються до річки!

Затрубили в тру­би, за­би­ли в буб­ни по всьому та­борі. Три­во­га пішла по ціло­му та­борі од краю до краю. Оса­ули кри­ча­ли по та­борі:

- Хапайтесь! поспішай­те! Зве­селіть па­на гетьма­на Хмельницько­го!

Табір за­во­ру­шив­ся, за­ко­ли­вав­ся, на­че бір на вітрі. Сто п'ятде­сят ти­сяч війська ру­ши­ло над річку Пи­ляв­ку. Опівдні по­ля­ки вгляділи, що з-за горбів та з пе­ре­ярків по­над ни­зи­на­ми не­на­че ви­су­ну­лась чор­на хма­ра, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком. Хма­ра рос­ла, роз­ки­да­лась і вздовж і впо­пе­рек, не­на­че по­ляг­ла на при­гор­ках і зай­ня­ла сли­ве по­ло­ви­ну не­бок­ру­га. Чорні жу­па­ни та сви­ти, чорні шап­ки, кінські го­ло­ви на­че вкри­ли гор­би, су­гор­би й до­ли­ни й пе­ре­яр­ки. При­гор­ки й до­ли­ни во­ру­ши­лись, не­на­че живі. Не вид­ко бу­ло ні возів, ні на­метів. Скрізь од­на суцільна й щільна чор­на жи­ва во­руш­ка ма­са! Тут зібра­лись ко­за­ки та хло­пи з усієї Ук­раїни, як в польський стан зійшла­ся шлях­та з усієї Польщі. По один бік річки сто­яла шля­хетська Польща, по дру­гий бік - за­дав­ле­на на­род­на й ко­зацька Ук­раїна, лад­на би­тись на смерть з своїм во­ро­гом.

Нігде не бу­ло чу­ти ні кри­ку, ні шу­му. Ко­за­ки й се­ля­ни вгляділи за річкою пиш­ний польський панський табір і з ди­ва ви­ря­чи­ли очі й розг­ля­да­ли йо­го, не­на­че який­сь пиш­ний квітник, яко­го ніко­му на віку не до­во­ди­лось ба­чи­ти, про який ніко­му навіть і в сні не сни­лось.

От з-за од­но­го при­гор­ка ви­су­ну­лось за­по­розьке військо в чер­во­них, як жар, жу­па­нах, в чор­них шап­ках з ви­со­ки­ми чер­во­ни­ми вер­ха­ми, зігну­ти­ми набік. За­чер­воніли за­по­розькі жу­па­ни та кун­туші, за­ма­нячіли ог­нясті вер­хи ша­пок. На чор­но­му фоні вис­ту­пи­ла дов­га чер­во­на сму­га. Зда­ва­лось, ніби десь в хмарі промк­нув­ся чер­во­ний промінь сон­ця і ніби об­лив кри­ва­вою сму­гою чор­ну хма­ру са­ме по­се­ре­дині. На дру­го­му при­гор­ку підняв­ся білий Бог­данів на­мет, а за на­ме­том з'явив­ся Бог­дан на коні в за­по­розько­му чер­во­но­му кун­туші. Біле здо­ро­ве пе­ро за­ма­нячіло на чер­воній шапці. Кру­гом Бог­да­на вис­ту­пи­ли пол­ков­ни­ки на та­тарських ко­нях, вис­ту­пи­ли давні реєстрові ко­за­ки в чер­во­них шап­ках. Підня­лось здо­ро­ве гетьманське зна­ме­но, чер­во­не, лис­ню­че, з зо­ло­тим хрес­том звер­ху. Підня­лись вго­ру усі чер­воні зна­ме­на, і зо­лоті ко­рог­ви, і чер­воні зна­ме­на ма­яли на вітрі, не­на­че над хма­ра­ми ви­ли­ся чер­воні та зо­лоті птиці. Підня­лись пар­чеві ко­рог­ви. За­лисніли ри­зи на свя­ще­ни­ках, що пра­ви­ли мо­лебінь. А з од­но­го й з дру­го­го бо­ку на при­гор­ках скрізь лисніли зо­лоті ко­рог­ви, чер­воніли пол­кові зна­ме­на. Свя­ще­ни­ки слу­жи­ли мо­лебні й вго­во­рю­ва­ли ко­заків би­тись з во­ро­га­ми до за­ги­ну. Усе військо, усі пол­ки поздійма­ли шап­ки і хрес­ти­лись. Усе військо за­во­ру­ши­лось, не­на­че ти­хий вітер в маї про­летів над вер­ши­ною лісу й за­во­ру­шив і за­ше­лестів вер­шеч­ка­ми де­ре­ва, за­шумів в листі. Ко­за­ки й хло­пи за­ше­потіли мо­лит­ву. І скільки га­ря­чих слів мо­лит­ви про во­лю, скільки га­ря­чо­го зітхан­ня про сво­бо­ду по­нес­ло­ся в той час до бо­га! Не­бо ста­ло пов­не ни­ми, як розкішний луг па­хо­ща­ми квіток пе­ред ко­со­ви­цею в га­ря­чий літній вечір. Бог­дан літав поміж пол­ка­ми на коні, ста­вив ко­заків в ря­ди і вго­во­рю­вав не бо­ятись по­ляків і до за­ги­ну всто­юва­ти за Ук­раїну, за віру. За ним слідком ска­ка­ли на ко­нях пол­ков­ни­ки та ук­раїнські па­ни, що пішли в ко­за­ки.

- Насунуло чор­не пек­ло! - го­моніли польські па­ни за Пи­ляв­кою, ог­ля­да­ючи незлічен­ну си­лу Бог­да­но­во­го війська. - Чорні чор­ти по­ки­ну­ли пек­ло й злетілись до чер­во­но­го са­та­ни, сво­го гетьма­на. Ось ми зав­да­мо вам жа­ру, яко­го ви і в пеклі не куш­ту­ва­ли.

По один бік Пи­ляв­ки чорніло та чер­воніло пек­ло. За­те по дру­гий бік річки не­на­че цвів рай. Польські пол­ки вис­ту­па­ли з та­бо­ру одні за дру­ги­ми на лу­ча­ну ни­зи­ну. Вис­ту­пи­ли гу­са­ри й ула­ни на ко­нях, вис­ту­пи­ли й піші пол­ки, усі пиш­но уб­рані в ясні кун­туші, не­на­че па­ни приб­ра­лись не на бит­ву, а на який­сь ба­га­тий бен­кет. Гу­са­ри чер­воніли, не­на­че гряд­ка півонії та польово­го ма­ку, при­си­па­на зо­ло­тою су­хозліткою. Уланські пол­ки мріли, не­на­че клум­би розкішних ро­же­вих тро­янд, са­ме в цвіту. Піші пол­ки то жовтіли, то чер­воніли, не­на­че клум­би якихсь тропічних жов­то-га­ря­чих, синіх та ро­же­вих квіток. Уся ни­зи­на, усі лу­ки ста­ли схожі на який­сь ко­ролівський пиш­ний парк з нез­ви­чай­но гар­ни­ми квітни­ка­ми, пов­ни­ми див­них квіток. А на ті квіти не­на­че якимсь ди­вом впав зо­ло­тий та брильянто­вий дощ і об­си­пав квітки і зо­ло­том, і сріблом, і пер­ла­ми, і діаман­та­ми. Скрізь блиск, зо­ло­то та срібло на па­нах і на ко­нях. На вечірньому сонці усе те лисніло, бли­ща­ло, ми­готіло, пе­ре­ли­ва­лось ти­ся­ча­ми блис­ку­чих сутінків, не­на­че якась каз­ко­ва зо­ло­та й срібна ро­са впа­ла на ди­вог­лядні чу­дер­нацькі квітни­ки, ви­ко­хані ба­гатст­вом та розкішшю, по­рослі на гряд­ках, виг­ноєних му­жицьким по­том та кров'ю.

- Ото рай! Ото пиш­ний панський рай! Ой вше­ле­па­ються в те­бе че­рез ти­ни та пе­ре­тин­ки наші ко­за­ки і на­пе­ле­ха­ють рай­ських яб­лу­чок повні при­по­ли й па­зу­хи, - сміявся Кри­воніс, ог­ля­да­ючи ті приб­рані панські пол­ки, - ото на­са­ди­ла Польща на Ук­раїні квіток! А які на­ме­ти! Ото ця­ця! Пев­но, до­ро­генько кош­ту­ють оті квітки для Ук­раїни! Наш табір чорніє, не­на­че по­ле після спа­шу. Ви­би­ли йо­го й ви­то­ло­чи­ли па­ни, але оце ж по­па­дуться й самі во­ни в зай­ма­ну до нас. За­же­не­мо їх на ви­пас в Крим до та­тар, щоб не бри­ка­лись. Ви, ко­за­ки, не бійтесь отих цяцьок. Та там не самі па­ни! Там доб­ра мет­ка польських паннів та паній, що вбра­лись в ли­царські ок­са­ми­тові ша­ти. Там такі білі та рум'яні лич­ка, не­на­че ви­роб­лені з са­ха­ру. Во­ни од­ра­зу по­чадіють од по­ро­хо­во­го ди­му та й по­хо­ва­ються по зо­ло­тих ка­ре­тах.

- Не бійтесь, ко­за­ки, отих цяцьок! Вдар­те сміли­во. Між ни­ми ба­га­то пе­реб­ра­них жидів, - жар­ту­вав Бог­дан. - Не ля­кай­тесь отих цяцьок. Над ти­ми цяцька­ми вер­хо­во­дять та пра­ву­ють не ли­царі: один пе­ри­на, дру­гий ди­ти­на, а тре­тя ла­ти­на, та ще й ста­ра, як сторічна ба­ба: їй тільки ка­хи­ка­ти в запічку та дітей ко­ли­ха­ти, а не би­тись з ко­за­ка­ми.

Маленька річка Пи­ляв­ка тек­ла по ши­рокій роз­логій до­лині і розділя­ла обид­ва во­рожі та­бо­ри. По­над бе­ре­га­ми по обид­ва бо­ки річки тяг­ла­ся ни­зи­на, по­де­ку­ди вкри­та баг­ня­ни­ми пле­са­ми, мо­ча­ра­ми та ка­лю­жа­ми. Са­ме про­ти се­ре­ди­ни та­борів на Пи­лявці бу­ла греб­ля. Вже смер­ком Бог­дан ви­ря­див за греб­лю ко­заків і звелів розміси­ти бо­ло­тя­ний грунт кінськи­ми ко­пи­та­ми, по­ви­би­ва­ти ба­каї, по­ко­па­ти ши­рокі ко­пан­ки та ро­ви і по­на­си­па­ти ва­ли.

- Та роз­би­вай­те грунт доб­ре! Місіть гли­ну та баг­но м'якенько, щоб бу­ло м'якенько сту­па­ти панським сап'янцям, - ска­зав Бог­дан і слідком за ни­ми вис­лав Кри­во­но­са на засідки з по­ти­лиці польсько­го війська.

Обачний Кри­воніс прош­миг­нув по­таєнці з пол­ком поміж дво­ма польськи­ми та­бо­ра­ми й засів в до­лин­ках та ярах між гор­ба­ми, збо­ку ве­ли­ко­го Домініко­во­го та­бо­ру, щоб вда­ри­ти на панів нав­пе­рей­ми, як­би їм до­ве­лось втіка­ти, ос­ту­пив­шись од бе­ре­га Пи­ляв­ки.

Раннім ран­ком двад­ця­то­го сен­тяб­ря, в по­неділок ви­со­ко підня­ло­ся зна­ме­но над на­ме­том кня­зя Домініка: то був знак нас­ту­па­ти на ко­заків. Зат­ру­би­ли в тру­би, заг­риміли в буб­ни. На при­гор­ку вда­ри­ли му­зи­ки. Польські пол­ки ки­ну­лись до річки трьома ла­ва­ми в трьох місцях. Пан Осінський пе­рес­ко­чив з своїм пол­ком че­рез греб­лю й вда­рив на полк слав­но­го Іва­на Чор­но­ти. Самійло Лащ та князь Ко­рецький пе­рей­шли че­рез Пи­ляв­ку вбрід ви­ще греблі. Пан Ми­хай­ло Йор­дан пе­ре­хо­пивсь з пол­ком че­рез річку ниж­че греблі. Чор­но­та не ви­дер­жав на­тис­ку і ос­ту­пив­ся од греблі за ло­зи, вільши­ну та вер­боліз. Бит­ва роз­по­ча­лась, по тодішньому зви­чаю, гер­ця­ми. З польських полків вис­ка­ку­ва­ли жовніри, піші й кінні, й вик­ли­ка­ли ко­заків на герці. Ко­за­ки, по­засідав­ши й по­хо­вав­шись в ку­щах, нес­подіва­но вис­ту­па­ли про­ти їх. На всю лінію війська впо­довж бе­регів по­ча­ли­ся герці. Там вис­ка­ку­вав з ря­ду шлях­тич, а про­ти йо­го з вер­бо­ло­зу вип­ли­гу­вав ко­зак. Чорні жу­па­ни збіга­лись з чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми кун­ту­ша­ми, ки­да­лись один на од­но­го, як два бадьористі розд­ра­то­вані півні. Шаблі дзвеніли, бли­ща­ли на сонці, аж скре­го­та­ли, не­на­че в їх бу­ли зу­би, і ча­сом ла­ма­лись. І нес­подіва­но вмить па­дав до­до­лу або ко­зак, або ок­са­ми­то­вий кун­туш. Де-не-де з кущів вис­ка­ку­вав чер­во­ний за­по­ро­жець на коні й ма­хав кри­вою шаб­лею по­над своєю чер­во­но­вер­хою шап­кою. Про­ти йо­го вис­ка­ку­вав шлях­тич на коні. Коні прих­ка­ли, не­на­че й во­ни бра­ли спіл в герці, ста­ва­ли гоп­ки, би­ли один од­но­го ко­пи­та­ми, ку­са­лись за ву­ха. А над кінськи­ми го­ло­ва­ми ми­готіли дві нап­руд­жені ру­ки, два стис­нуті здо­ро­вецькі ку­ла­ки. Цупкі пальці од нап­ру­ги не­на­че одуб­ли й зак­ляк­ли на дер­жалні ша­бель. Дві шаблі лисніли, не­на­че дві спле­тені навх­рест скал­ки блис­кав­ки, ніби два ска­жені вов­ки ку­са­лись, аж кла­ца­ли та скре­го­та­ли зу­ба­ми. І па­дав з ко­ня або кун­туш, або жу­пан в чор­не баг­но. І кінь топ­тав ко­пи­та­ми в баг­но до­ро­гий ок­са­мит.

Одні дру­гих вик­ли­ка­ли ущип­ли­ви­ми сло­ва­ми і пе­ре­ки­да­лись лай­кою навіть яс­но­вельможні шлях­тичі, не­на­че дві во­рожі улиці, дві юр­би сього­час­них па­рубків з двох во­ро­жих кутків на селі.

Чорнота по­дав­ся далі з пол­ком, не всто­яв про­ти гус­тих куль з шля­хетських руш­ниць. По­зад па­на Осінсько­го за­раз ру­ши­ли жовніри че­рез по­рож­ню греб­лю. Шлях­та зраділа.

- Бийте ра­зом! до­бу­вай­те пи­ля­вецький Бог­данів ку­рят­ник! - кри­ча­ли шлях­тичі, біжу­чи че­рез греб­лю. - Ось ми пе­рет­ре­мо вас на та­ба­ку! Ось не­за­ба­ром чор­ти ню­ха­ти­муть з вас та­ба­ку в пеклі та чха­ти­муть на усе пек­ло. Ва­шим гетьма­ном сам са­та­на наб'є завт­ра свої чорні во­ло­хаті ніздрі!

З пе­редніх рядків польських полків шлях­тичі раз у раз вик­ли­ка­ли ко­заків на герці, драж­ни­ли їх ущип­ли­ви­ми сло­ва­ми та прик­ла­да­ли усякі по­гані прізви­ща.

- Гей ви, сви­но­па­си! Чи вам же би­тись з на­ми! Ось ми за­раз за­бе­ре­мо вас, як ку­рей на сідалі, з ва­ши­ми тор­ба­ми та клун­ка­ми з хлібом та ци­бу­лею. За­бе­ре­мо в вас ці старцівські ваші рид­ва­ни. Про­пащі ви з ва­ши­ми рид­ва­на­ми! - гу­ка­ли шлях­тичі, вис­ту­па­ючи на герці.

- Гей ви, хло­пи, го­лод­ранці, безш­таньки, тор­бот­ру­си! - крик­нув Самійло Лащ, вис­ко­чив­ши на­пе­ред на коні. - Гай­да на пан­щи­ну! Гай­да до сви­ней! Вам, ко­за­кам, тільки свині за­га­ня­ти в хліви та че­ре­ду пас­ти, а не з на­ми, мосьци­ви­ми па­на­ми, во­юва­ти. Ви наші слу­ги, наші че­ля­динці, наші най­ми­ти, а не ли­царі.

- Он я ба­чу і сво­го ко­ню­ха Стецька, і сво­го ку­ха­ря Пхай­ла! - крик­нув один шлях­тич з ря­ду. - То це ж во­ни повтіка­ли до ко­заків ще з Гли­нян! Гей ви, най­ми­ти! Он там в та­борі сто­ять мої срібні по­лу­мис­ки не­миті, лож­ки та ножі не­терті! Гай­да до ро­бо­ти! Гай­да ви­но­си­ти по­миї та сміття! Ану, до по­мий­ниці!

- Які ви в дідька па­ни! - кри­чав Ган­жа на коні. - Які ви те­пер ли­царі! Он­деч­ки на вас дівчачі спідниці та на­мис­та на ши­ях! Пов­би­ра­лись, не­на­че дівки на му­зи­ки. Вам тільки б з ста­ри­ми ба­ба­ми вов­ну пряс­ти, а не во­юва­тись з на­ми. Ось по­же­не наш гетьман вас усіх в Крим. Бу­де­те ви там па­тин­ки та­та­рам здійма­ти, та­тар в п'яти цілу­ва­ти, а та­тар­кам па­тин­ки язи­ка­ми чис­ти­ти. Ку­ди вже вам би­тись з ко­за­ка­ми! Скуб­ти б вам тільки вов­ну з та­тар­ка­ми та пір'я дер­ти та­тар­кам на пе­ри­ни та та­тарських дітей в ко­лис­ках ко­ли­ха­ти! От які ви те­пер ли­царі! Ви вже зусім зам'яки­ни­лись і пе­ре­ве­лись на іцько­ву суч­ку.

- Ви пас­ту­хи, греч­косії, че­ред­ни­ки, по­го­ничі, хло­пи, хар­циз­ни­ки, та­тарські най­ми­ти, та­тарські по­пи­хачі! - кри­чав чванько Лащ з ко­ня.

- А ви всі па­ни ку­роїди, па­ни кач­коїди, гу­соїди, ко­зоїди, сви­ноїди! Ще й до то­го жа­боїди! ще й до то­го па­ни дерії й лю­доїди! Ви мо­ло­диці, ви ба­би, а не ли­царі! - кри­чав Ган­жа й ви­хав шаб­лею над го­ло­вою.

З вер­бо­ло­зу вис­ко­чив за­по­ро­жець на коні й крик­нув:

- Ось ми швид­ко пов'яже­мо вам білі руч­ки си­ри­цею та й по­же­не­мо в Крим. Ось дивіться, якої чу­до­вої си­риці на­го­ту­ва­ли вам ко­за­ки.

І ко­зак зняв з сідла пу­чок си­риці й за­ма­хав ним по­над го­ло­вою.

- Та й гар­на ж ки­ти­ця! Хоч на панську шап­ку чіпляй! По­куш­туєте й ви ту­рецької та­вол­ги на га­ле­рах. Там-то смач­на, як вен­герське ви­но! - крик­нув Ган­жа.

- Понастромлюємо ми вас на залізні палі, як наст­ром­лю­вав ко­заків ваш дур­ний По­тоцький, та обс­та­ви­мо шля­хи од Києва аж у Крим. Ото бу­дуть гарні віхи з вас на зи­му!

- Та не­варт на їх збав­ля­ти й паль! Ось ми пос­та­ви­мо оті чер­воні опу­да­ла по своїх го­ро­дах ля­ка­ти го­робці та во­ро­ни, - крик­нув один ко­зак з хлопів. - Ось з вас зос­та­неться швид­ко са­ма мер­ва та пе­реїди! са­ма не­потріб та по­терть. Ви при­ходьки на Ук­раїні, приб­лу­ди, а ми тут па­ни.

Один шлях­тич, розд­ра­то­ва­ний лай­кою, не втерпів і вис­ко­чив на коні та й крик­нув до Ганжі:

- Ти лай­дак! ти мій «льокай»! На, здіймай мені чо­бо­ти! Оце твоя ро­бо­та! Тобі сам бог приз­на­чив мені чо­бо­ти здійма­ти, а ме­не бог приз­на­чив, щоб тобі в по­ти­ли­цю по­ти­лиш­ни­ки та в бо­ки та в спи­ну сту­са­ни да­ва­ти.

- То й здійму! Ду­маєш не зде­ру з те­бе сап'янців! - крик­нув Ган­жа й ки­нувсь, як опе­че­ний, на шлях­ти­ча.

Коні ста­ли диб­ки і не­на­че об­ня­лись за шиї цуп­ки­ми но­га­ми та ко­пи­та­ми, вче­пи­лись один од­но­му в мор­ди зу­ба­ми. Шаблі задз­веніли, заск­ре­го­та­ли, не­на­че зу­ба­ми. І шлях­тич швид­ко од­ра­зу впав до­до­лу і зад­риґав чер­во­ви­ми сап'янця­ми. Ган­жа крик­нув на сво­го джу­ру, джу­ра зняв сап'янці. До Ганжі прис­ко­чив ще один шлях­тич. Знов злетілись до­ку­пи два коні, як два ор­ли, ладні ви­дер­ти ла­зу­ря­ми один од­но­му очі. І знов по­ко­тив­ся шлях­тич з ко­ня й прос­тяг­ся в бо­лоті. Прис­ко­чи­ло ще кільки шлях­тичів, і во­ни впа­ли. Ко­ли це нес­подіва­но з кущів вис­ко­чив на коні ко­зак, ро­дом во­лох, давній Ган­жин во­рог. Він вда­рив Ган­жу з по­ти­лиці спи­сом в спи­ну. І впав слав­ний Ган­жа од зрад­ницької ру­ки, і поліг на траві ряд­ком з ок­са­ми­то­ви­ми кун­ту­ша­ми та чер­во­ни­ми сап'янця­ми.

Герці роз­ви­ну­лись од краю ко­зацько­го ста­ну до краю. Од краю до краю лисніла ла­ва, не­на­че дов­га стрічка, вит­ка­на з чор­них та чер­во­них ни­ток, об­ни­за­на зо­ло­ти­ми блискітка­ми. Шаблі лисніли, кун­туші во­ру­ши­лись і мет­ля­лись, і ко­за­ки й па­ни на ко­нях би­лись, то нас­ка­ку­ва­ли одні на дру­гих, то одс­ка­ку­ва­ли, не­на­че чер­воні та жов­то­га­рячі птиці шу­га­ли низько по­над зем­лею й потім па­да­ли нес­подіва­но на зе­лені лу­ки, щоб вже більше не здійма­тись і не літа­ти.

До са­мо­го смер­ку би­лись ко­за­ки та па­ни на гер­цях. І тільки чор­на ніч роз­ве­ла во­рогів на обид­ва бо­ки. Польські пол­ки ос­ту­пи­лись за річку. Ко­за­ки вер­ну­лись до сво­го ста­ну.

Князь Єремія вис­лав і своїх жовнірів би­тись а ко­за­ка­ми, що сто­яли на са­мо­му кінці ко­зацько­го та­бо­ру за Пи­ляв­кою. Цілий день гар­цю­ва­ли йо­го жовніри, пе­рей­шов­ши річку вбрід, сти­ка­лись з ко­за­ка­ми, би­лись в гус­тих спо­тич­ках з ни­ми на гер­цях. Ба­га­то впа­ло Єреміїних хо­роб­рих жовнірів, ба­га­то впа­ло й ко­заків. Але князь Єремія не ки­нув­ся усім військом в бит­ву; він бо­яв­ся, що не йо­го си­ла, і пев­но до­жи­дав­ся, по­ки князь Домінік не ру­шить усього сво­го війська на Бог­данів табір.

Другого дня польське військо знов по­ли­лось трьома ла­ва­ми і пе­рей­шло Пи­ляв­ку. Ко­за­ки рап­том га­ря­че ки­ну­лись в бит­ву. Дов­го вой­ду­ва­лись ко­за­ки із жовніра­ми, тис­ну­ли їх до річки, би­лись зав­зя­то й та­ки од­тис­ну­ли їх до са­мо­го бе­ре­га. Пан Йор­дан му­сив усе зад­ку­ва­ти й по­да­ва­тись на­зад, а далі й тіка­ти на­зад че­рез брід. Ко­за­ки за­хо­пи­ли брід і об­ко­па­ли бе­ре­ги шан­ця­ми. Ще сон­це сто­яло ви­со­ко на небі, як Бог­дан дав при­каз по­ки­ну­ти бит­ву. Ко­за­ки за­раз ос­ту­пи­лись: во­ни, оче­ви­дяч­ки, зу­мис­не од­ни­ку­ва­ли од бит­ви.

- Що це за знак? - го­во­ри­ли по­ля­ки. - Ма­буть наші во­ро­ги щось не­доб­ре за­ду­ма­ли про­ти нас, що ніби зу­мис­не од­ни­ку­ють од бит­ви.

Поляки ос­ту­пи­лись до сво­го та­бо­ру. В ко­зацько­му та­борі ста­ло ти­хо. Польські при­водці ди­ву­ва­лись, не вга­ду­ючи, з якої при­чи­ни ко­за­ки од­хи­ля­ються та од­ни­ку­ють од бит­ви.

Настав вечір тем­ний та чор­ний: вже ля­го­ма ви­пав туч­ний дощ. В польсько­му та­борі ста­ло ти­хо. Князь Домінік роз­дяг­ся, ліг в пу­хо­ву постіль у своєму на­меті і вже по­чав дріма­ти. Ко­ли це вже в пізні об­ля­ги в ко­зацько­му та­борі підняв­ся страш­ний гам та га­лас: за­сур­ми­ли в сур­ми, зат­ру­би­ли в тру­би, за­гур­котіли в буб­ни. Вда­ри­ли в руш­ниць та гар­мат. Ти­сячі го­лосів крик­ну­ли: «Алла! Ал­ла!»

- Що це та­ке? - крик­нув князь Домінік і схо­пив­ся в пос­телі. - Чо­го це та­кий ґвалт підня­ли ко­за­ки?

Поли на­ме­ту одс­ло­ни­лись. В на­мет убіг Ост­ро­рог в ла­тинською книж­кою в ру­ках. Слідком за ним вско­чив Ко­нец­польський, зас­па­ний, в од­но­му кун­туші, надіто­му на­опаш­ки.

- Що це за знак? - пи­та­ли во­ни в кня­зя Домініка, по­витріщав­ши з ди­ва ка­ла­мутні од сон­ності очі.

- І сам я то­му невідо­мий, - го­во­рив сон­ний Домінік, кліпа­ючи та лу­па­ючи очи­ма та про­ти­ра­ючи їх, не­на­че він за­по­ро­шив їх чимсь.

А гар­ма­ти рев­ли за річкою, руш­ниці лус­ка­ли, не­на­че си­па­ли го­ро­хом. Тру­би рев­ли, як не­са­мо­виті. Кри­ки міцніша­ли, все дуж­ча­ли та дуж­ча­ли. До на­ме­ту позбіга­лись значні па­ни пол­ков­ни­ки, ду­же стри­во­жені та збен­те­жені, не­на­че во­ли на ре­вищі.

- Може це хло­пи за­ду­ма­ли втіка­ти, зля­кав­шись на­ших списів? Не­дур­но ж во­ни так за­рані по­ки­ну­ли бит­ву, - го­во­рив князь Домінік.

- Ні! це ма­буть оте пек­ло збун­ту­ва­лось про­ти сво­го са­та­ни: пев­но ко­за­ки ски­ну­ли з гетьманст­ва Хмельницько­го та оце ви­би­ра­ють собі но­во­го нас­то­яте­ля на гетьма­на або й но­во­го гетьма­на, - про­мо­вив Ко­нец­польський.

- Ой ні! Ой ні! Чи не прий­шли ча­сом оце вве­чері та­та­ри на підмо­гу ко­за­кам? - ска­за­ли наз­до­гад де­котрі па­ни.

Але в ко­зацько­му та­борі од­ра­зу ста­ло ти­хо. Гам та га­лас ущух од­ра­зу. Па­ни розійшли­ся по на­ме­тах з тяж­ким не­до­мис­лом. Князь Домінік пірнув в по­душ­ки, але не міг зас­ну­ти. Сумні дум­ки во­ру­ши­лись в йо­го го­лові й про­га­ня­ли сон. Домінік був злий і на та­тар, і на ко­заків, і на панів за те, що стур­бу­ва­ли йо­го на­да­рем­но.

«Взяла б йо­го ли­ха го­ди­на! Чорт на­пав Єремію та панів! І чом би то бу­ло не по­ми­ри­тись з ко­за­ка­ми? А те­пер ка­чай­ся в яко­мусь на­меті під до­щем та сльотою. І вис­па­тись тобі не да­дуть га­разд! Та ще мо­же та­та­ри і в Крим по­же­нуть, як пог­на­ли ста­рих гетьманів. Ли­хий би взяв вас усіх з та­та­ра­ми вкупі!»

Не спа­ли й інші па­ни тієї ночі. Навіть пан Ост­ро­рог по­ки­нув Овідія, бо не міг чи­та­ти, і так са­мо не спав тієї ночі.

Не спав тієї ночі і князь Єремія: жовніри з Тиш­ке­ви­че­вої ко­рог­ви десь упійма­ли яко­гось по­па й світом при­ве­ли йо­го в польський табір до кня­зя Домініка. То був ко­зацький шпи­гун, уб­ра­ний в ря­су і пос­ла­ний Бог­да­ном в польський табір. По­пові скру­ти­ли ру­ки на­зад, за­че­пи­ли ру­ки на­ли­га­чем і по­тяг­ли на бан­ти­ну, щоб че­рез му­ки вивіри­ти й до­пи­та­тись в йо­го прав­ди.

- Не муч­те ме­не! я вам роз­ка­жу усю щи­ру прав­ду! - кри­чав ко­зак в попівській рясі. - Хмельницький так пе­ре­ля­кав­ся ва­шої си­ли, що оце вже хотів тіка­ти. Але вчо­ра ля­го­ма при­був до йо­го Ка­раб­ча-Мур­за й привів на підмо­гу ко­за­кам со­рок ти­сяч та­тар. Швид­ко прий­де й сам хан Кримський.

На панів най­шов страх. Кож­ний з їх пам'ятав Кор­сунську бит­ву, кож­ний знав, що та­та­ри пог­на­ли в Крим обох гетьманів і півшос­та ти­сяч по­ляків.

Другого дня, в се­ре­ду, тільки що підня­лось сон­це, Бог­дан ру­шив свої пол­ки до Пи­ляв­ки, а спе­ре­ду вис­та­вив та­тар. Тиміш привів всього чо­ти­ри ти­сячі та­тар. Щоб на­ля­ка­ти панів, Бог­дан звелів одяг­ти в та­тарську оде­жу ще кільки ти­сяч ко­заків. Та­та­ри ки­ну­лись до річки і крик­ну­ли: «Алла! Ал­ла!»

Усі жовніри, усі па­ни ки­ну­лись до зброї, вхо­пи­лись за шаблі та руш­ниці. На їх на­пав страх та жах. Во­ни збіга­лись і хап­ком ста­ва­ли в ря­ди, ку­ди хто пот­рап­ляв. Ніхто не слу­хав ні ко­ман­ди, ні за­га­ду. Пол­ки по­хап­цем ру­ши­ли на та­тар та ко­заків. Вже та­та­ри й полк Чор­но­ти пе­рес­ко­чи­ли че­рез греб­лю і ки­ну­лись на пе­редні польські пол­ки. По­ля­ки би­лись зав­зя­ту­ще. Але Чор­но­та зу­мис­не буцім не всто­яв і по­дав­ся од на­тис­ку жовнірів на­зад, за греб­лю, пе­рей­шов греб­лю і ос­ту­пив­ся да­ле­ченько за річку. За ним слідком ос­ту­пи­лись і та­та­ри. Пал­кий пан Вітовський пог­нав­ся слідком за ни­ми з своїм пол­ком че­рез греб­лю, за ним слідком побігла шлях­та Мінсько­го пол­ку. За нею Ос­солінський та Ко­рецький ско­чи­ли че­рез греб­лю з Во­линським пол­ком. А Чор­но­та ос­ту­пав­ся з своїм пол­ком все далі та далі на ши­ро­ку ни­зи­ну, не­на­че тікав од панів з пе­ре­ля­ку. Але він за­ма­ню­вав по­ляків хит­ро­ща­ми, щоб во­ни ввігна­лись в ко­зацький табір. Польські па­ни ду­ма­ли, що ко­за­ки втіка­ють, і гна­лись за ни­ми, що бу­ло си­ли.

На ни­зині сто­яв лег­кий ту­ман. Па­ни зо­па­лу гна­лись, до­ки в ту­мані не натк­ну­лись на армію са­мо­го Хмельницько­го. Ко­ли це нес­подіва­но з ту­ма­ну во­ни по­чу­ли го­лос Хмельницько­го: «За віру, мо­лодці, за віру!»

Тим ча­сом нові польські ко­рог­ви все набіга­ли че­рез греб­лю на мок­ру ни­зи­ну, спов­пи­лись на греблі і ли­лись річкою на ши­ро­кий плис­ко­ва­тий простір. Зна­ме­на ма­нячіли і не­на­че летіли на­пе­ред над го­ло­ва­ми, не­на­че гна­лись за ни­ми, як чер­воні птиці роз­чепірив­ши кри­ла. Вже ни­зи­на вкри­лась польським військом, не­на­че чер­во­ним ма­ком. Шаблі, підняті вго­ру, бли­ща­ли й ми­готіли.

З ту­ма­ну з однієї до­ли­ни в од­ну мить не­на­че з во­ди вир­ну­ло Бог­да­но­ве військо, крик­ну­ло, грюк­ну­ло ра­зом, на­че в один го­лос. Лу­на пішла по­над бе­ре­га­ми. Ко­за­ки ки­ну­лись би­тись ру­кош­ма. За­лисніли ко­зацькі шаблі, заб­ли­ща­ли гострі спи­си. Ко­за­ки вда­ри­ли на польські пол­ки за­ра­зом. І поліг в од­ну мить увесь полк Сен­до­мирський, поліг і Во­линський до ос­таннього чо­ловіка. Впа­ло два пол­ки, не­на­че тра­ва в лузі під гост­ри­ми ко­са­ми. По­ляг­ли до­рогі кун­туші, не­на­че пиш­ний квітник, ско­ше­ний на­род­ною ко­сою. Мо­чарі вкри­лись не­на­че чер­во­ни­ми маківка­ми. Ок­са­ми­тові кун­туші за­баг­ни­лись гря­зю­кою.

- Гей, мо­лодці! до­би­вай­те до ос­тан­ку яс­но­вельмож­них! Не­ма для їх жа­лю! - крик­нув Бог­дан.

Козаки ру­ши­ли по тру­пах до греблі, де стов­пи­лись па­ни. Па­ни од на­тис­ку по­си­па­лись з греблі в во­ду, їх по­нес­ла й по­то­пи­ла Пи­ляв­ка. Ок­са­ми­тові чер­воні та жовті кун­туші вкри­ли пруд­ку річку, не­на­че квітчас­те ве­ле­тенське ла­тат­тя га­ря­чо­го краю. Ба­га­то по­ляг­ло знач­них панів і на мо­ча­рах. Ба­га­то їх і по­то­пи­лось. Впав у во­ду і пан Вітовський, шу­бовс­нув і пан Ос­солінський, канц­лерів небіж. Обид­ва якимсь ди­вом не по­то­пи­лись і вилізли на бе­рег.

А ко­за­ки вже пе­рес­ко­чи­ли че­рез греб­лю і вріза­лись в польські пол­ки, би­ли, ко­ло­ли, різа­ли й топ­та­ли. «Тоді па­ни ора­ли зем­лю спи­са­ми і ус­те­ля­ли бо­ло­та пра­по­ра­ми, не чва­ни­лись, що роз­же­нуть чор­но­ту та го­ло­ту на­гай­ка­ми», - ка­же тодішній літо­пи­сець Са­мо­ви­дець, що сам ба­чив на свої очі панську по­ги­бель.

Вітовський та Ос­солінський якось вилізли з во­ди, сіли на коні й по­ко­ти­ли до кня­зя Домініка з страш­ною звісткою. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, а ко­зацькі шаблі все бли­ща­ли. Ба­га­то по­ляг­ло ко­заків, а ще більше впа­ло до­до­лу шля­хетських голів на зем­лю. На по­ляків на­пав жах і страх. Хто не впав до­до­лу, ки­нувсь навтіка­ча, скільки бу­ло си­ли. Вже ко­за­кам не бу­ло з ким і би­тись. Свіжі польські пол­ки вже не ви­хо­ди­ли в по­ле на бит­ву од стра­ху.

Потомились ко­зацькі ру­ки. По­щер­би­лись шаблі об шля­хетські шиї. Ко­за­ки по­вер­ну­ли на­зад до греблі. Уся ни­зи­на сли­ве суспіль бу­ла вкри­та шля­хетським тру­пом. На греблі й за греб­лею тру­пи ле­жа­ли по­ко­том. Суспіль вкри­ли зем­лю шля­хетські ок­са­ми­тові та шов­кові кун­туші. Зліта­лись гай­во­ро­ни, за­чув­ши кри­ва­вий по­жи­вок. Ба­га­то сліз про­ли­лось по всій Ук­раїні та Польщі після то­го страш­но­го дня.

- А ба! чва­ни­лись па­ни, що роз­же­нуть на­гай­ка­ми і по­одніма­ють в нас наші рид­ва­ни, цеб­то клун­ки та тор­би з су­ха­ря­ми. А те­пе­реч­ки мосьциві па­ни ус­те­ли­ли нам шлях до волі своїми саєта­ми, пар­чею та ок­са­ми­та­ми. Ка­жи гоц, аж як пе­рес­ко­чиш! - сміялись ко­за­ки, вер­та­ючись до та­бо­ру.

І по­топ­та­ли ко­за­ки до­рогі шля­хетські саєти та ок­са­ми­ти чобітьми, по­топ­та­ли хло­пи пос­то­ла­ми та бо­си­ми по­ре­па­ни­ми но­га­ми.

Дуже вже зав­зя­то ру­ба­ли ко­зацькі та хлопські со­ки­ри та ко­лу­ни, гріючи заш­по­ри в пальцях, що по­за­хо­ди­ли віка­ми в ко­зацькі ру­ки од польських мо­розів.

І поліг пиш­ний цвіт польської шлях­ти! поліг не за сла­ву, доб­ро й во­лю, не за ви­со­ку ідею, а за зло й кай­да­ни, й не­во­лю і те пек­ло для Ук­раїни, в кот­ро­му во­ни й на­далі ба­жа­ли сма­жи­ти та шква­ри­ти на­род на Ук­раїні.

А скільки поміж мосьци­ви­ми па­на­ми по­ляг­ло й ук­раїнських пе­ре­вертнів, що нак­ла­ли го­ло­ва­ми за пиш­ний шля­хетський рай, до кот­ро­го во­ни так спо­чу­ва­ли, і за­во­ди­ли пек­ло для своєї ко­лишньої Ук­раїни! Скільки їх за­па­гу­би­ло там своє жи­вот­тя, і честь, і ша­ну, і слав­не імен­ня своїх предків, що за­хи­ща­ли й бо­ро­ни­ли Ук­раїну од уся­ких на­пас­ників! Мар­но за­ги­ну­ла й си­ла, й міць Ук­раїни!

Як Вітовський та Ос­солінський виг­реб­лись з бист­ри­ни і при­нес­ли страш­ну звістку на да­ле­кий кінець та­бо­ру, до кня­зя Домініка, па­ни тро­хи не зомліли од стра­ху та жа­ху.

Князь Домінік тільки що всмак по­по­луд­ну­вав з знач­ни­ми па­на­ми і ще сидів за сто­лом. Стіл був зас­тав­ле­ний срібним по­су­дом, срібни­ми блю­да­ми, тарілка­ми та мис­ка­ми з уся­ки­ми наїдка­ми. Не­по­до­пи­ва­те ви­но бли­ща­ло в зо­ло­тих та срібних куб­ках та пу­га­рях.

Вітовський та Ос­солінський вско­чи­ли в на­мет мокрі, як хлющ, аж оде­жа на їх хлю­ща­ла, по­да­ли страш­ну звістку і побігли далі, щоб оповісти­ти дру­гих при­водців війська. Князь Домінік схо­пив­ся з місця, не­са­мохіть ви­хо­пив шаб­лю з піхви і підняв її вго­ру, не­на­че для обо­ро­ни. Йо­му чо­гось зда­ло­ся, що ко­за­ки і та­та­ри вже не­да­леч­ко, от-от не­за­ба­ром вско­чать в йо­го обоз, в йо­го на­мет. Він зблід, не­на­че зде­ре­венів і зак­ляк на місці з підня­тою вго­ру шаб­лею. Пе­ред ним май­ну­ли дикі та­та­ри, страшні ко­за­ки з шаб­ля­ми, пе­ред йо­го очи­ма ніби заб­ли­ща­ли криві шаблі, блис­нув пу­чок си­риці: йо­му вже зда­ва­лось, що йо­го ніби в'яжуть си­ри­цею, скру­чу­ють на­зад ру­ки. Князь Домінік сто­яв і не во­ру­шив­ся. Вій нічо­го не примічав, нічо­го не ба­чив, нічо­го не чув. Страш­на прий­деш­ня до­ля не­на­че при­го­лом­ши­ла йо­му па­мо­ро­ки.

Поли на­ме­ту одс­ло­ни­лись. В на­мет вско­чив жва­вий Ко­нец­польський, білий, як крей­да, за ним всту­пив Ост­ро­рог з ка­ла­мут­ни­ми, ніби згас­ли­ми очи­ма, а по­зад їх стов­пи­лись на­тов­пом усі значні па­ни, пе­ре­ля­кані, неп­ри­томні.

Князь Домінік швид­ко опам'ятав­ся, по­ба­чив­ши, що то бу­ли не та­та­ри і ко­за­ки, а йо­го ко­ле­ги, і за­во­ру­шив­ся.

- Що нам те­пер чи­ни­ти? Що по­ча­ти? - крик­ну­ли па­ни до Домініка.

- Оступатись! тіка­ти! - про­мо­вив ніби крізь сон князь Домінік.

- Треба зібра­ти військо­ву ра­ду і пе­редніше ще по­ра­ди­тись, - ти­хо обізвав­ся Ост­ро­рог.

- Треба зібра­ти військо­ву ра­ду і по­ра­ди­тись, - ме­ханічно про­мо­вив князь Домінік за Ост­ро­ро­гом.

Усі три при­водці, усі най­значніші па­ни звеліли ко­ню­шим сідла­ти коні, ско­чи­ли на коні й по­ка­та­ли на ра­ду да­ле­ко за обоз, в чис­те по­ле. Їм усе зда­ва­лось, що ко­за­ки й та­та­ри от-от не­за­ба­ром набіжать на їх обоз, вже слідку­ють за ни­ми навз­догінці.

- Що те­пер, «мосьці па­но­ве», нам чи­ни­ти? - спи­тав князь Домінік в панів на раді.

- Треба до­кон­че тіка­ти, бо це не­пе­ре­лив­ки! - крик­нув дех­то з панів.

- Треба тіка­ти як­мо­га швид­ше! - ра­яли усі па­ни і пос­та­но­ви­ли пе­ре­да­ти вер­хо­венст­во й при­вод­ницт­во над військом кня­зеві Єремії, а самі аж тряс­ли­ся та все пог­ля­да­ли на обоз, чи не шуг­ну­ли вже ту­ди ко­за­ки й та­та­ри. Усім па­нам не ба­жа­лось їха­ти до Кри­му на одвіди­ни гетьма­на По­тоцько­го та Ка­ли­новсько­го.

Рада скінчи­лась. Па­ни пос­ка­ка­ли в свій обоз і за­раз пос­ла­ли верхівця в Єреміїн табір з лис­том, у кот­ро­му до­ру­ча­ли Єремії при­вод­ницт­во над усім військом вза­галі. Усі при­водці й най­значніші па­ни за­раз ки­ну­лись втіка­ти, дав­ши за­гад ви­ря­ди­ти упе­ред рид­ва­ни з по­жит­ка­ми. Че­ля­динці зап­ряг­ли коні в ка­ре­ти. Па­ни ме­ту­ши­лись, біга­ли з пе­ре­ля­ку по на­ме­тах, сно­ви­га­ли, не­на­че ко­за­ки вже й справді на­па­да­ли на са­мий обоз. Князь Домінік з пе­ре­ля­ку не­на­че ос­товпів, сто­яв в на­меті й не­на­че нічо­го не ба­чив. Срібний по­суд ва­ляв­ся на столі, а князь не примічав йо­го; не приміча­ли йо­го й слу­ги і по­ки­да­ли на столі срібні тарілки, ва­зи, жба­ни, не­на­че то бу­ли ло­па­ти або но­чо­ви та ко­ри­та, не варті то­го, щоб їх за­би­ра­ти. Домінік вхо­пив в ру­ки скриньку з червінця­ми, вий­шов з на­ме­ту й ждав, до­ки по­да­дуть йо­му ка­ре­ту. Не­по­си­дя­щий Ко­нец­польський вско­чив в свій на­мет і з пе­ре­ля­ку не знав, що ха­па­ти, не­на­че йо­го на­мет навк­ру­ги вже об­ня­ла по­же­жа. Хап­кий, верт­кий, в'юнкий та спішний на вда­чу, він і в зви­чай­ний час все чо­гось ніби ку­дись ха­пав­ся, ку­дись поспішав, вертівся, ме­ту­шив­ся: і їв швид­ко, і пив ніби на­хильці, і го­во­рив, то за­пи­ку­вавсь, ніби нит­ки рвав. Те­пер в цей страш­ний час Ко­нец­польський ме­ту­шив­ся по на­меті, кру­тив­ся, як му­ха в ок­ропі, не знав, що ха­па­ти, що ки­да­ти, брав од­не й ки­дав на стіл, брав дру­ге й ки­дав до­до­лу. В йо­го ру­ки тру­си­лись, не­на­че в про­пас­ниці. Він вхо­пив кап­шук з червінця­ми і навіщось ки­нув на стіл. Червінці бряз­ну­ли і роз­ко­ти­лись та роз­си­па­лись по столі, по неп­риб­ра­то­му срібно­му по­су­дові. Дри­жа­чи­ми ру­ка­ми він ха­пав роз­си­пані червінці й хо­вав їх в ки­шені. Йо­му в ру­ки влізла зо­ло­та сільнич­ка з сіллю: він уб­гав в ки­ше­ню й сільнич­ку, потім вхо­пив за­ра­зом з червінця­ми срібну чар­ку і за­су­нув її в дру­гу ки­ше­ню, а далі на­ла­пав ок­раєць па­ля­ниці, й па­ля­ни­ця опи­ни­лась в ки­шені. По­вер­нув­шись на­зад, він ки­нув оком на до­ро­гий кинд­жал з зо­ло­тим дер­жал­ном, вхо­пив йо­го й за­су­нув ту­ди ж та­ки, в ки­ше­ню. Кинд­жал штрик­нув гост­рим кінчи­ком в но­гу. Ко­нец­польський крик­нув, ви­хо­пив кин­жал з ки­шені, пож­бу­рив йо­го до­до­лу, а сам вис­ко­чив надвір, по­ки­нув­ши на столі кап­шук з червінця­ми.

За по­ро­гом він натк­нув­ся на Ост­ро­ро­га. Ост­ро­рог, вхо­пив­ши в своєму на­меті тільки обе­ре­мок ла­тинських кни­жок, вис­ко­чив з на­ме­ту й сто­яв не­по­руш­но, жду­чи ка­ре­ти.

Конюхи по­да­ли ка­ре­ти. При­водні повс­ка­ку­ва­ли в ка­ре­ти без тя­ми, без жод­ної свідо­мості в го­ло­вах і ки­ну­лись нав­те­ки до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва. Князь Зас­лавський тікав по­пе­ред усіх. За ним ру­ши­ли навтіка­ча усі значні па­ни. Лащ не діждав­ся й ка­ре­ти. На­ки­нув­ши на плечі на­опаш­ки кун­туш на­ви­воріт і за­був­ши надіти шап­ку, він вско­чив на ко­ня й шуг­нув ко­нем, не­на­че пти­ця: він тя­мив, що ко­за­ки, впіймав­ши йо­го, од­ра­зу розш­ма­ту­ва­ли б або й справді ге­па­ли б ним об палі.

Втікаючи самі пе­ред ве­чо­ром з обо­за, при­водці не по­да­ли навіть до військо­во­го та­бо­ру за­га­ду ос­ту­па­тись.

В тон са­ме час князь Єремія сидів ко­ло сво­го на­ме­ту й за­ду­мав­ся, див­ля­чись на про­тив­ний ви­со­ченький бе­рег Пи­ляв­ки, де во­ру­шив­ся ко­зацький не­ве­лич­кий обоз. Єремія ви­ряд­жу­вав своїх жовнірів на герці з ко­за­ка­ми, але не ру­шив усього сво­го війська в бит­ву. Він пев­но ждав, який бу­де кінець ба­талії.

«Теперечки в цей час я й сам не вга­даю, ко­го я більше не­на­вид­жу: чи ко­заків, чи маг­натів, - во­ру­ши­лась дум­ка в Єреміїній го­лові. - Бу­ло б доб­ре, як­би па­ни по­би­ли ко­заків. Але бу­ло б ще кра­ще, як­би й ко­за­ки да­ли про­чу­хан­ки отим нікчем­ним Домінікам, Ко­нец­польським, Ко­рецьким. Ос­солінським. Не­хай би зна­ли, як нех­ту­ва­ти мною. По­ми­ну­ли ме­не! Вир­ва­ли з моїх рук честь, сла­ву побідни­ка! Вир­ва­ли з моїх рук мо­же ски­петр і ко­ро­ну! Але до­ве­деться їм і пок­ло­ни­тись мені!»

Коли це вже смер­ком прис­ка­кав верхівець і по­дав Єремії лис­та од Домініка. Єремія про­чи­тав лист і рап­том підвівся на но­ги, не­на­че йо­го хто шпи­го­нув під бік. Він по­чу­вав, що зрадів, зрадів так, що в йо­го за­хо­пи­ло дух, а сер­це ска­же­но заг­ра­ло, не­на­че скрип­ка на весіллі.

- А що? А що? Отак вам і тре­ба! Як три­во­га, то й до бо­га! От те­пер я ста­ну вам за бо­га!

Єремія тро­хи не крик­нув на ра­до­щах, звелів пос­лан­цеві підож­да­ти в обозі, а сам ско­чив в на­мет і не знав, що діяти, бігав, ме­ту­шивсь, ни­кав по на­меті й місця собі не зна­хо­див.

Але та нер­во­ва радість так швид­ко згас­ла, як і при­ли­ла. Єремія впав на ліжко й вхо­пивсь за вис­ки. Нес­подіва­но на­ляг­ла на сер­це ту­га, не­на­че з-за лісу за­ра­зом на­су­ну­ла чор­на хма­ра.

«Козаки взя­ли пе­ре­ва­гу! прой­дисвіти, хар­ци­зи, «льо-три», прой­дисвіти, хло­пи по­би­ли шлях­ту! Бо­же мій ми­лий, бо­же ве­ли­кий! Що ж те­пер ста­неться з Польщею, з Ук­раїною? Нев­же про­па­ли навіки усі мої маєтності, моя до­ро­га Лу­бен­щи­на, мій квіт, мій перл до­ро­гий та ко­ха­ний! Нев­же про­па­ла й Виш­не­веч­чи­на? Нев­же про­па­де й пан­щи­на, і хло­пи бу­дуть вольні? Шлях­ту по­топ­та­ли в бо­ло­то, в баг­но!! І хто по­топ­тав? Мої за­ка­то­вані во­ро­ги, ко­за­ки та мої пан­щан­ни­ки хло­пи. Який со­ром! В польсько­му війську без­лад­дя та безг­луз­дя. Що то бу­де, що то вий­де?»

І Єремія ду­же за­ду­мав­ся, що то бу­де, що далі з то­го вий­де. Сил­ку­ва­лась, вга­ду­ва­ла це йо­го здо­ро­ва тя­ма в го­лові, і… не мог­ла вга­да­ти.

Він впав пе­ред об­ра­зом і по­чав про­мов­ля­ти мо­лит­ву, щоб бог дав си­лу шляхті й не­во­лю Ук­раїні, щоб не гу­бив шлях­ти до кінця, щоб не по­пус­тив волі ко­за­кам, щоб вер­нув па­нам пан­щи­ну. Грішна бу­ла та мо­лит­ва! То бу­ла мо­лит­ва убійни­ка, злодія й ве­ли­ко­го прос­туп­ця, кот­рий баб­ляв­ся в прос­тупст­вах, убійницт­вах та в ук­раїнській крові за усе своє жи­вот­тя. Не дійшла во­на до не­ба!

Чорні хма­ри зас­ту­пи­ли їй не­бо: і розвіяв її буй­ний вітер ра­зом з хма­ра­ми в не­беснім прос­торі.

Не спав князь Єремія цілу ніченьку. Чорні ду­ми об­ляг­ли хма­ра­ми гор­де чо­ло.

«Що там ста­неться в обозі цієї ночі? Що мені діяти з своїм та­бо­ром? Ко­ли б швид­ше зна­ти! Ко­ли б швид­ше світа­ло! Зму­чи­лась моя ду­ша до краю. Не­ма мені по­лег­кості. Не­ма вже си­ли терпіти далі. І чо­му це сон­це так за­ба­ри­лось? Цій ночі не­на­че й кінця не бу­де!» - ду­мав Єремія, сто­ячи в своєму на­меті.

Він схо­пив­ся з місця, вис­ко­чив з на­ме­ту й ог­ля­дав­ся кру­гом на всі бо­ки, чи не зак­ра­да­ються ча­сом звідкільсь ко­за­ки, чи не йде ча­сом з-за го­ри страш­ний Кри­воніс з та­та­ра­ми. І знов він вер­нув­ся в на­мет з важ­ки­ми ду­ма­ми в го­лові, з му­ка­ми в серці.

А світ не світав. Ра­нок не нас­та­вав. Дов­га осіння ніч тяг­ла­ся ти­хо, не­на­че ли­ха до­ля та не­щас­тя. Знов якась важ­ка ту­га та сумні ду­ми на­су­ва­лись од­на за од­ною, не­на­че кат за ка­том вхо­ди­ли в на­мет і ка­ту­ва­ли йо­го ду­шу. І Єремії в нес­тямі, не­на­че у важкій дрімоті, зда­ва­лось, що він не в на­меті, а десь в Не­ми­рові на май­дані. Кру­гом йо­го страшні ко­за­ки й міща­ни з ди­ки­ми мсти­ви­ми очи­ма кру­тяться, в'ються, не­на­че гай­во­рон­ня грає. І в йо­го ву­хах задз­веніло, потім за­шуміло і знов задз­веніло. Він підвів го­ло­ву і по­чав прис­лу­ха­тись.

Єремія знес­тям­ки вис­ко­чив з на­ме­ту. Але над­ворі бу­ло ти­хо. як в усі. Нігде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го ше­лес­ту. Єремія втя­мив, що йо­му той крик по­чув­ся й знов вер­нув­ся в на­мет. І знов за­во­ру­ши­лись в го­лові страшні кар­ти­ни.

«Господи! Ко­ли ж бу­де кінець цій ночі? Нев­же во­на тяг­ти­меться до віку - до су­ду? Нев­же це по­чи­на­ються мої вічні му­ки? - мо­лив­ся Єремія. - Як мені важ­ко, ду­ша в ме­не бо­лить, сер­це ниє. Гос­по­ди! Зми­ло­сердься на­до мною! В ме­не ніби камінь наліг на сер­це й ду­шить ме­не, ду­шить, от-от за­ду­шить ме­не на смерть».

Князь Єремія сів на своє твер­де повс­тя­не ліжко, спер­ся ліктя­ми об коліна й по­хи­лив га­ря­чу го­ло­ву. Го­ло­ва впа­ла, як мерт­ва, на до­лоні. Що­ки аж пек­ли в до­лоні. Знов задз­веніло у ву­хах, а потім за­шуміло й за­гу­ло, не­на­че на мли­но­вих ло­то­ках. Знов за­во­ру­ши­лись важкі ду­ми і ни­за­лись од­на до од­ної, не­на­че на­мис­ти­ни дов­го­го без кінця раз­ка.

«Чи я в на­меті, чи в сте­пу? Ні, не в на­меті. Це ди­кий степ, вкри­тий чор­ною ніччю. Ме­не ве­зуть та­та­ри в Крим, взя­ли в по­лон. Чи це мій на­мет, чи та­тарська тюр­ма?»

І Єремія знов втра­тив од ве­ли­кої ту­ги па­мо­ро­ки. Йо­му уяв­ля­лось, що він вже в та­тарській не­волі, си­дить у тюрмі. Тюр­ма ма­ле­сенька. Од­ним од­не ма­леньке вікон­це, проріза­не в стіні, і бли­має, ніби ма­леньке оч­ко під са­мою сте­лею про­ти тем­но-синього не­ба. В тюрмі по­ночі, лед­ве мріють чорні за­баг­нені му­ро­вані стіни.

В тюрмі по­гас ос­танній світ. Вже смерк­лось. І в тюрмі ста­ло тем­но й чор­но. Єремію не­на­че вже об­ня­ла смерть. Ще за жиз­ності смерть жив­цем в до­мо­вині, за­ко­паній гли­бо­ко в мо­гилі.

Несподівано у вікон­це блис­ну­ла зо­ря з ви­со­ко­го не­ба, зай­ня­лась і за­ми­га­ла яс­ним різким світом. Зо­ря збільшу­ва­лась, ми­га­ла пе­ред самісіньки­ми очи­ма, ясніша­ла і все більша­ла. Гост­ре проміння різа­ло очі без­пе­рес­тан­ку, не­на­че ко­ло­ло ввічі гост­рим промінням. Єремія не ви­дер­жав і по­вер­нув го­ло­ву до дру­гої стіни. І віко­неч­ко по­вер­ну­лось ту­ди ж, а зо­ря все ми­готіла й різа­ла очі упер­то й нав­рат­ли­во. Ку­ди не по­вер­тав він очі, по­вер­та­лось і вікон­це, і знов ди­ви­лась на йо­го гост­ра яс­на зо­ря й різа­ла йо­му очі.

Єремія підвів очі й вту­пив їх у вікон­це. Вже не зірка там ми­га­ла: в вікон­це ди­ви­лись чиїсь пишні чорні очі. Він впізнав ті очі. То бу­ли То­до­зині ясні очі. В од­ну мить у віконці над очи­ма за­лисніло біле То­до­зи­не чо­ло, чер­воніли ро­жеві ус­та. З'явив­ся увесь її вид, яс­но освіче­ний, на­че жи­вий, але не­за­ба­ром на го­лові за­чорніла чер­не­ча чор­на ви­со­ка шап­ка.

«Алла! Ал­ла!» - знов по­чув Єремія крик за товс­ти­ми стіна­ми тюр­ми так ви­раз­но, що йо­му зда­лось, ніби в та­тарсько­му місті на май­дані крик­ну­ли та­та­ри, вер­та­ючись з Пи­лявців.

Єремія ско­чив з місця. Над­ворі вже свіну­ло. Вже роз­вид­ню­ва­лось. Десь да­ле­ко бу­ло чуть га­лас та крик. Єремія вис­ко­чив з на­ме­ту. Табір за­во­ру­шив­ся й за­гув. Прибіг до Єремії Тиш­ке­вич, за ним Ко­нец­польський. Прибігли й інші па­ни.

- Усе про­па­ло! Усе за­ги­ну­ло! Домініків табір тікає! - крик­ну­ли па­ни до Єремії. - Один жовнір прибіг оце звідтіль і по­дав страш­ну звістку. Кня­зю Єреміє, що нам те­пер чи­ни­ти? Що діяти? По­радь нас! Ти од­на на­ша по­ра­да, на­ша надія!

- Треба довіда­тись пе­редніше, що там дійсно скоїлось, - про­мо­вив Єремія.

А там і справді скоїлось ве­ли­ке ли­хо. Вже ля­го­ма по усьому польсько­му та­борі прой­шла чут­ка, що усі три при­водці й усі значні па­ни крадько­ма повтіка­ли з та­бо­ру. В глу­пу ніч усе військо й собі ру­ши­ло нав­те­ки, на­че пе­ре­ля­ка­на ота­ра овець, або че­ре­да без че­ред­ни­ка. За­во­ру­шив­ся табір, не­на­че два де­сят­ки здо­ро­вих ук­раїнських яр­марків, котрі нес­подіва­но за­ра­зом нас­то­ро­чи­лись тіка­ти од та­тар. В та­борі підняв­ся крик та га­лас. В рид­ва­ни, у во­зи зап­ря­га­ли коні. Жовніри ха­па­лись, ме­ту­ши­лись по та­борі. Більше сотні ти­сяч возів ру­ши­ли з місця й по­су­ну­лись ма­сою не по би­тих шля­хах, а по­ля­ми, су­гор­ба­ми та пе­ре­яр­ка­ми. І лю­де й во­зи зби­лись в од­ну ку­пу. По­вер­ну­тись бу­ло ніку­ди. Коні нас­ка­ку­ва­ли на во­зи, бри­ка­ли, спи­ха­ли ко­пи­та­ми з возів уся­ку ван­та­гу. Ніхто й гад­ки не мав ха­па­ти й спа­са­ти своє доб­ро й усякі свої по­жит­ки з на­метів. Усей табір не­на­че об­ня­ла в од­ну мить по­же­жа. Лю­де й коні вис­ка­ку­ва­ли з та­бо­ру, не­на­че з по­жежі.

Вранці вдосвіта ко­зацьке військо вис­ту­пи­ло за річку че­рез греб­лю, щоб до­ко­на­ти табір. Але би­тись бу­ло ні з ким. Табір був по­рожній. Між на­ме­та­ми ни­ка­ли й гав­ка­ли со­ба­ки, ви­тас­ку­ючи з на­метів шмат­ки м'яса та кістки, що по­зос­та­ва­лись од панської ве­чері на сто­лах.

- В по­го­ню, мо­лодці, за па­на­ми! Навз­догінці за во­ро­га­ми! - ско­ман­ду­вав Бог­дан.

Козаки ки­ну­лись і швид­ко наз­дог­на­ли польське військо. Військо за­ме­ту­ши­лось і зміша­лось. Шлях­та дійшла до та­ко­го без­лад­дя, що по­ки­да­ла рид­ва­ни й во­зи, шаблі та руш­ниці й тіка­ла світ за очі. Кож­ний кри­чав «стійте!», а сам, як ка­же літо­пи­сець, «аби ко­ня до­пав­ся, летів без ог­ля­ду, аби не зос­тав­ся».

День був яс­ний. Над­ворі пек­ло сон­це. Шлях­тичі скуп­чи­лись, стов­пи­лись, па­да­ли до­до­лу од пе­ре­ля­ку, од ду­хо­ти й на­тов­пу в тісних стов­пи­щах. Тіка­ючи, во­ни спи­ня­лись на полі, щоб втер­ти піт з чо­ла, од­са­па­ти й звес­ти дух і прик­лас­ти хус­точ­ку до сер­ця. Тоді ко­за­ки ха­па­ли їх, в'яза­ли си­ри­цею й бра­ли в по­лон. А там далі з до­ли­ни вис­ко­чив з ко­за­ка­ми Кри­воніс, що кмітив за ру­хом війська, і вда­рив нав­пе­рей­ми. З війська, з ціло­го та­бо­ру ко­за­ки зро­би­ли ка­шу та кисіль. По­ки­ну­ли шлях­тичі й своїх по­ра­не­них і сла­бих, по­ки­ну­ли усе своє доб­ро і тільки спа­са­ли свої жи­во­ти.

Хмельницький не дов­го гнав­ся за ни­ми і по­вер­нув військо на­зад до польсько­го та­бо­ру. Побідни­ки заб­ра­ли ввесь польський табір з усім доб­ром. Скрізь на полі і в на­ме­тах ва­ля­лись зна­ме­на, до­рогі гнуз­деч­ки, щи­ти, срібний по­суд, шаблі, со­бо­лячі шу­би, бла­ватні сук­на, перські шалі, ки­ли­ми, срібні вми­вальни­ки, срібні ва­зи й по­лу­мис­ки, ва­рен­ня, усякі ла­сощі та кон­фе­ти. Ва­ля­лись на по­лях ван­ни, в кот­рих мо­же ще на­пе­ре­додні ку­па­лись па­ни. На неп­риб­ра­них сто­лах ва­ля­лись срібні тарілки, по­лу­мис­ки, срібні жба­ни, навіть шмат­ки м'яса та скиб­ки й ок­рай­ці па­ля­ниць, ва­ля­лись усякі ла­сощі, сто­яли ви­на й горілка.

Голодна чор­но­та та го­ло­та ки­ну­лась на збит­ки їжі й уся­ко­го по­жив­ку, на пот­ра­ви, на ви­на й швид­ко спо­жи­ла й по­хо­ва­ла їх в свої по­рожні шлун­кові рид­ва­ни, а потім ки­ну­лась ха­па­ти по­губ­лені срібні тарілки, жба­ни, ва­зи, зби­ра­ла по по­лях по­губ­лені до­рогі шаблі, руш­ниці, спи­си, шу­би, саєти. Кон­фе­ти в на­ме­тах ва­ля­лись долі й на землі ку­па­ми. Уся­ко­го доб­ра в на­ме­тах бу­ло так ба­га­то, що ко­за­ки й му­жи­ки не зна­ли, що ха­па­ти, що ки­да­ти. Бог­дан заздрівав панів, чи не зу­мис­не во­ни по­роз­ки­да­ли срібло й зо­ло­то та усякі ла­сощі, щоб спо­ку­си­ти го­лод­не­чу й чор­но­ту і вдер­жа­ти її в та­борі од по­го­ну, до­ки во­ни встиг­нуть повтіка­ти?

Добра зос­та­лось ко­за­кам так ба­га­то, що во­ни про­да­ва­ли ба­зар­ни­кам ок­са­ми­тові шу­би або срібні куб­ки за півквар­ти горілки.

Чотири дні бен­ке­ту­ва­ли ко­за­ки в польсько­му обозі. Горілки, пи­ва, уся­ких медів та вин бу­ло так ба­га­то, що їх ста­ло б на цілий місяць для цілої армії.

По засвідчен­ню то­го­час­них літо­писців, побідни­кам діста­лось сто двад­цять ти­сяч возів з кіньми, з уся­кою до­ро­гою ван­та­гою, вісімде­сят гар­мат і, ціну­ючи скар­би на гроші, на де­сять мільйонів срібла, зо­ло­та та уся­ко­го ціно­ви­то­го скар­бу.

- Добре, доб­ре па­ни виб­ра­лись на весілля й бен­кет на сла­ву вчи­ни­ли, тільки кош­ту ба­гацько по­ло­жи­ли: сто ти­сяч скар­бу проц­винд­ри­ли і си­ри­цю здо­ро­жи­ли, - ка­за­ли тоді ко­за­ки після побіди.

Вранці Виш­не­вецький пос­лав вісто­ви­ка довіда­тись, що та­ке скоїлось в Домініко­во­му обозі. Верхівець дізнавсь про все ли­хо і приніс страш­ну звістку, що усе польське військо втек­ло, а ввесь обоз за­хо­пи­ли й заг­ра­бу­ва­ли ко­за­ки. Єремія здійняв ру­ки до бо­га й крик­нув:

- Боже мій! нев­же це та­ка твоя во­ля, щоб по­ка­ра­ти на­шу от­чи­ну че­рез цей нікчем­ний на­род? Гос­по­ди! по­вер­ни на йо­го свої пе­ру­ни, але ска­рай і тих, що ста­ли­ся при­чи­ною та­ко­го со­ро­му!

Тишкевич впав нав­колішки і про­мо­вив крізь сльози:

- Господи ми­лос­ти­вий! завіщо ти нас­лав на нас та­ке го­ре?

- Завіщо ти, гос­по­ди, нас­лав на нас та­ке го­ре? Чим ми согріши­ли пе­ред то­бою? - крик­ну­ли й інші значні пе­ре­вертні, пох­ню­пив­ши го­ло­ви.

Польським па­нам та ук­раїнським пе­ре­верт­ням і на дум­ку не спа­да­ло, скільки во­ни нагріши­ли про­ти Ук­раїни. Усі сто­яли мовч­ки, не­на­че при­биті гро­мом. Усі пе­ре­вертні по­чу­ва­ли своє ве­ли­ке го­ре, що во­ни вже втра­ти­ли усі «ру­хомі й ле­жачі доб­ра» та маєтності на Ук­раїні, мо­же й навіки, втра­ти­ли на­род­ний грунт під но­га­ми, зос­та­лись ні з чим і за­вис­ли на Ук­раїні, не­на­че в по­рожньому прос­торі, як блу­ка­ючі ме­те­ори між не­бом та зем­лею… і з по­рожніми ки­ше­ня­ми. Те­пер во­ни пос­те­рег­ли, що во­ни не зразці для усієї Ук­раїни, а сліпі про­во­дирі, за кот­ри­ми Ук­раїна не пішла слідком і зрек­лась їх, як своїх во­рогів з їх на­щад­ка­ми й сім'янем.

Князь Єремія ки­нув­ся з усіма своїми пол­ка­ми нав­пе­рей­ми польським втіка­чам, ба­га­то дог­нав їх, вмов­ляв вер­ну­тись і би­тись з ко­за­ка­ми. Але він нічо­го не вдіяв. Ко­за­ки гна­лись за шлях­тою до Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва.

Під шлях­ти­ча­ми од на­тов­пу про­ва­лив­ся міст на Случі. І ба­га­то панів шу­бовс­ну­ло шке­ре­берть у во­ду й по­то­ну­ло в Случі. Хто виліз з во­ди, тікав далі. Ко­за­ки нес­подіва­но на­летіли на са­мо­го Єремію. Дов­го він од­би­вав­ся, але не мав си­ли да­ти їм од­тиск. Ко­за­ки тис­ли звідусіль Єреміїне військо. Єремія, помірку­вав­ши, що мо­же по­пас­тись в по­лон та в не­во­лю до та­тар, здійняв усей свій табір з місця, ру­шив далі й втік слідком за втіка­ча­ми.

Необачна безг­луз­да шлях­та тіка­ла так пруд­ко, що добігла до Льво­ва за три дні, тоді як пе­редніше в без­печні ча­си інший польський пан плу­га­нив­ся б ту­ди сли­ве з півро­ку, як ка­за­ли всмішки тодішні польські літо­писці. Де­котрі польські пол­ков­ни­ки та жовніри засіли в Львові, щоб чи­га­ти на ко­заків та обо­ро­ня­ти місто од ко­зацько­го на­па­ду, а де­котрі тіка­ли далі в Польщу. Князь Домінік дав дра­ла аж в свою польську маєтність, в місто Ржешів, і од­по­чи­вав там в своєму па­лаці.

Князь Виш­не­вецький прибіг до Льво­ва й вже зас­тав там Ост­ро­ро­га з не­до­бит­ка­ми війська. Го­ро­дя­ни про­си­ли Єремію взя­ти спіл в обо­роні міста, про­си­ли йо­го прий­ня­ти при­вод­ницт­во над усім військом. Але Єремія доб­ре тя­мив, що ко­за­ки от-от не­за­ба­ром набіжать і на­па­дуть на місто, що він не встоїть з своїми не­до­бит­ка­ми і не спро­мо­жеться за­хис­ти­ти місто. Він за­раз поїхав у Вар­ша­ву, де йшло об­ран­ня но­во­го ко­ро­ля, не до­був­ши собі ніякісінької сла­ви в битві з ко­за­ка­ми.

А йо­го зав­зя­тий за­пек­лий во­рог Бог­дан підсту­пив до Льво­ва, роз­бив за­мок на горі й взяв з міста ве­ли­кий ви­куп. Звідтіль він ру­шив на За­мос­тя, розіслав по­пе­ред се­бе за­го­ни до Луцька, Звя­ге­ля, Брес­та ви­ко­ре­ня­ти шлях­ту і руй­ну­ва­ти маєтності. Один загін за­хо­пив Самійла Ла­ща в йо­го селі, ку­ди він втік. Ко­за­ки вби­ли йо­го й зруй­ну­ва­ли йо­го па­лац до реш­ти.

Богдан дійшов до За­мос­тя. Ко­за­ки й се­ля­ни ви­ма­га­ли й кри­ча­ли, щоб він вів їх за Віслу на са­му Вар­ша­ву. Але Іван Ви­говськний і інші пра­вос­лавні па­ни, що слу­жи­ли в Бог­да­но­во­му війську, роз­ра­яли йти на Польщу. Як па­ни, во­ни тро­хи спо­чу­ва­ли до польських панів, до Польщі. Бог­дан по­вер­нув своє військо на Ук­раїну, а сам поїхав до Києва після Ор­дані 1649 ро­ку. Він в'їхав у Київ з ве­ли­кою пишністю, проїхав че­рез Зо­лоті во­ро­та до свя­тої Софії. Пе­ред бра­мою йо­го встрів з про­цесією мит­ро­по­лит Сільвес­тер Ко­сов з усім ду­хо­венст­вом, з си­лою го­ро­дян як побідни­ка й виз­во­ле­ни­ка Ук­раїни з польсько­го яр­ма. Сту­ден­ти Київської ко­легії про­мов­ля­ли пе­ред ним пох­вальні ук­раїнські й ла­тинські вірші.

Минула зи­ма. У Вар­шаві па­ни ви­би­ра­ли ко­ро­ля. Ко­за­ки пос­ла­ли од се­бе пос­ланців і про­си­ли виб­ра­ти за ко­ро­ля мен­шо­го Вла­дис­ла­во­во­го бра­та Яна Ка­зиміра. Князь Єремія і йо­го побічни­ки по­да­ли го­лос про­ти ко­ро­ле­ви­ча. На сеймі обібра­ли та­ки за ко­ро­ля то­го, ко­го ба­жа­ли ко­за­ки, але ми­ру та зла­го­ди все-та­ки не бу­ло між ко­за­ка­ми та Польщею. І польські па­ни, й ко­за­ки ла­го­ди­лись до но­вої війни. Влітку Ян Ка­зимір ви­ря­див про­ти Бог­да­на но­ве військо до Зба­ра­жа. І Єремію знов не обібра­ли за при­вод­ця війська.

Ян Ка­зимір не лю­бив гор­до­ви­то­го Єремії ще пе­редніше. Він знав, що Єремія мав сто­сун­ки з трансільванським кня­зем Ра­кочієм, не­без­печні для са­мо­го йо­го. Єремію заздріва­ли в зраді Польщі, заздріва­ли, що він ро­бить підступ під ко­ро­ля, пря­мує до тро­ну, що він ла­ден сісти й на трон. Двірські маг­на­ти не­на­виділи Єремію. Ко­роль не йняв йо­му віри і виб­рав за при­водців війська Ост­ро­ро­га, ста­ро­го Фірлея та Ландс­ко­ронсько­го.

Нове польське військо ста­ло ста­ном ко­ло Зба­ра­жа. А Єремія знов став з своїм військом ок­ре­мо побіч нього, як і під Ста­рим Кос­тян­ти­но­вим. Але ста­рий по­важ­ний Фірлей сам поїхав про­ха­ти Єремію при­лу­чи­ти своє військо до­ку­пи, про­сив навіть взя­ти ко­ман­ду ра­ди доб­ра для Польщі. Єремія зап­ла­кав і зго­див­ся при­лу­чи­ти свій табір до­ку­пи.

Серед літа са­ме в спе­ку ко­за­ки й та­та­ри хма­ра­ми об­ляг­ли навк­ру­ги польське військо. По­ля­ки об­ко­па­ли свій табір ва­ла­ми. Ко­за­ки на­си­па­ли ва­ли навк­ру­ги ще вищі й пос­та­ви­ли та­меч­ки гар­ма­ти, і па­ли­ли з гар­мат в табір, влу­ча­ючи в жовнірів та в коні без по­мил­ки й про­ма­ху. В такій об­лозі ко­за­ки дер­жа­ли панів сім неділь. В та­борі по­ча­ла­ся по­шесть, по­чав­ся го­лод. Поїли усю харч, яка бу­ла, а вий­ти з та­бо­ру бу­ло не­мож­на. Па­ни по­ча­ли їсти ко­ня­ти­ну, пи­ли гни­лу во­ду з боліт. Пішла по­шесть по па­нах, по­чав­ся упа­док на коні. Па­ни вже хотіли зда­тись. Один нез­дат­ли­вий Єремія за­тяв­ся й всто­яв до кінця: вмов­ляв панів терпіти го­лод і підки­дав підроб­лені лис­ти, що буцімто вже ко­роль ве­де військо на поміч, що військо вже не­да­леч­ко. Єремія раз вчи­нив вис­кок з ла­ге­ря, од­бив один ко­зацький полк. Але це нічо­го не по­мог­ло. Єремія по­пав­ся, як кіт у мішок, як вовк в яму.

Тим ча­сом Бог­дан пішов з військом нав­пе­рей­ми ко­ро­леві, роз­бив йо­го військо під Збо­ро­вим, ви­ру­бав у пень кільки польських полків і ввігнав­ся в осе­ре­док та­бо­ру, об­гор­нув ко­за­ка­ми на­ме­ти ко­ро­ля, але не схотів гна­ти йо­го в по­лон. Ко­роль му­сив пос­та­но­ви­ти мир з ко­за­ка­ми, відо­мий Збо­ровський, і дав їм ве­ликі привілеї. Ко­за­ки ви­пус­ти­ли панів з окопів, ви­пус­ти­ли й кня­зя Єремію. За сім неділь в окопі пе­ре­мер­ло од го­ло­ду сім ти­сяч панів, а слуг їх то й без ліку. З шес­ти­де­ся­ти ти­сяч ко­ней зос­та­лось тільки три ти­сячі. Змарнілих, вис­на­же­них од го­ло­ду панів ви­во­ди­ли з окопів попід ру­ки. Зму­че­ний го­ло­дом, вий­шов звідтіль і князь Єремія, не­на­че тінь давнього гор­до­го кня­зя Виш­не­вецько­го.

Зате ж, як Єремія вер­нув­ся до Вар­ша­ви, йо­го встріла Вар­ша­ва з тріумфом не по зас­лузі: вий­шли йо­му на­зустріч міща­ни ціли­ми стов­пи­ща­ми аж за містом вкупі з ду­хо­венст­вом та прос­ти­ми жовніра­ми. Єремію встріли, як стріча­ють побідників ко­ролів. Стов­пи­ще плес­ка­ло в до­лоні й кри­ча­ло: «От він, обо­ро­нець на­шої віри, один єди­ний за­хист на­шої волі!». Але ні один маг­нат, ні один знач­ний пан не привітав йо­го на зустрічі. Го­ро­дя­ни привіта­ли йо­го тільки за те, що він не втра­тив муж­ності й зав­зят­тя в борні з ко­за­ка­ми і ко­ли тікав од ко­заків, то при­най­мні тікав не пер­шим, а ос­таннім. Шлях­та й ве­ликі па­ни тоді так впа­ли, так розм'яки­ни­лись од роз­коші че­рез пан­щи­ну й не­во­лю хлопів, що між ни­ми князь Єремія був ге­рой, бо ще вдер­жав прості ук­раїнські давні но­ро­ви. Польща обо­ро­ня­лась ук­раїнською го­ло­вою й зав­зят­тям прос­то­го на вда­чу ук­раїнсько­го кня­зя, зав­зят­тям давніх ук­раїнських ко­заків. Чи та­ких же тріумфів, чи та­кої ж сла­ви сподіва­лись палкі мрії кня­зя Виш­не­вецько­го? Не та­ких тріумфів сподівав­ся Єремія, в'їжджа­ючи у Вар­ша­ву. Не для та­ких міщанських тріумфів він за­був про­хан­ня й бла­ган­ня ма­тері, зра­див Ук­раїну, став пе­ре­верт­нем, одс­ту­пив од своєї віри й мо­ви. Не то­го він сподівав­ся.

1652 ро­ку, як Хмельницький ста­вив з по­ля­ка­ми Біло­церківський мир, князь Єремія був в польсько­му війську. Тоді бу­ла хо­ле­ра. Князь Єремія на­пив­ся вве­чері ме­ду, зас­лаб, а вночі й по­мер ще не в ста­рих літах. Пішли щирі прокльони на той світ слідком за йо­го ду­шею од усього ук­раїнсько­го на­ро­ду.

Після Біло­церківсько­го ми­ру Хмельницький му­сив да­ти ко­ро­леві зго­ду пус­ти­ти виз­нач­них польських та ук­раїнських пе­ре­вертнів панів в їх ук­раїнські маєтності. Але він не вер­нув маєтностів усім польським маг­на­там, котрі си­лою по­за­хоп­лю­ва­ли в свої ру­ки незлічен­ну си­лу землі, і по­вер­нув їх на ко­зацькі скар­бові. Не вер­нув він і Лу­бен­щи­ни та Виш­не­веч­чи­ни Гри­зельді та її си­нові Ми­хай­лові, про­па­ло усе над­бан­ня кня­зя Єремії! Гри­зельда про­жи­ва­ла з си­ном в своїй не­ве­личкій маєтності, що зос­та­лась в Га­ли­чині.

Зате ж син Єремії Ми­хай­ло був виб­ра­ний за ко­ро­ля. Нез­дуж­ний на ро­зум, слаб­кий на здо­ров'я, він швид­ко й по­мер. З ним по­гас і рід князів Виш­не­вецьких, ко­лись слав­ний на Ук­раїні.

1897 ро­ку, 4 но­яб­ря. Київ.