Князь Єремія Вишневецький

Татари доб­ре зна­ли, що ко­за­ки по­биті й розігнані по се­лах, що реєстро­вих ко­заків зос­та­лось ду­же ма­ло, зна­ли, що вже не бу­ло ко­му сте­рег­ти гра­ниці од степів. Че­рез рік після то­го, як Виш­не­вецький пе­реб­рав­ся в своє завсідне жит­ло в Луб­ни, 1640 ро­ку зи­мою нес­подіва­но ве­ли­ка си­ла та­тар на­па­ла на Ук­раїну й на Мос­ковське царст­во. Та­та­ри ки­ну­лись на По­рос­ся, на Кор­сун, влетіли в Лу­бен­щи­ну, забігли в Мос­ковське царст­во, заб­ра­ли сто ти­сяч лю­дей, заб­ра­ли си­лу то­ва­ру та ко­ней і пог­на­ли в Крим. Ба­га­то Єреміїних сіл по­па­ли­ли й сплюнд­ру­ва­ли та­та­ри.

Впала ко­зацька си­ла, не ста­ло й обо­ро­ни і для ук­раїнської гра­ниці, і для са­мої Польщі.

Але Єремії Виш­не­вецько­му не в думці бу­ли та­та­ри. Він ха­пав землі, ха­пав маєтності, де тільки мож­на бу­ло ха­па­ти. Зби­рав гроші й за­во­див ве­ли­ку си­лу двірсько­го війська, щоб ста­ти най­ви­ще за всіх маг­натів і вер­хо­во­ди­ти над па­на­ми на всю Польщу, Лит­ву й Ук­раїну.

В той час і інші польські маг­на­ти за­хоп­лю­ва­ли собі землі в пол­тавських вольних сте­пах, а потім вип­ро­шу­ва­ли, а ча­сом і ви­ма­га­ли в ко­ро­ля привілей­ні гра­мо­ти на ті маєтності. Во­ни вва­жа­ли на ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва тільки як на ко­ро­ля, потрібно­го для їх зад­ля то­го, щоб він роз­да­вав їм ста­рост­ва та зат­верд­жу­вав за ни­ми вольні землі своїми гра­мо­та­ми.

Єремія за­хо­пив Хо­рольщи­ну, кот­ру вже дав­но ко­ролі по­да­ру­ва­ли Станісла­вові Жол­кевсько­му, і вже там ха­зяй­ну­вав. Нес­подіва­но ста­рос­ти за­повісти­ли Єремії, що Олек­сан­дер Ко­нец­польський вже осе­лив­ся в Га­дячі, вже гос­по­да­рює на всіх га­дяцьких зем­лях. Єремія стри­во­жив­ся.

Вишневецький під при­во­дом своїх ста­ростів пос­лав до Га­дя­ча своє військо. Військо нес­подіва­но на­па­ло на Га­дяч і об­гор­ну­ло йо­го навк­ру­ги, не­на­че во­ро­же місто. Не­ве­ли­кий па­лац, стайні, за­го­ро­ди, надвірні ха­ти за­па­ла­ли за­ра­зом і згоріли в од­ну го­ди­ну. Лу­бенські ста­рос­ти зігна­ли з се­ла хлопів з плу­га­ми, звеліли ви­ора­ти увесь двір, усю осе­лю, де сто­яло за­бу­ду­ван­ня Ко­нец­польсько­го, й засіяли жи­том. Єремія за­раз по­са­див своїх ста­ростів на гос­по­дарст­во в Хо­ролі та в Га­дячі.

Вигнавши од­но­го сусіда з По­сул­ля, Єремія за­раз на­пав­ся на дру­го­го. Ко­роль од­дав Ром­ни своєму при­яте­леві Ада­мові Ка­за­новсько­му. Але Виш­не­вецький вва­жав на Ром­ни як на По­сул­ля, на­ле­жа­че до йо­го маєтностів. В той час в Луб­нах пішла чут­ка, що Ка­за­новський по­мер. Не вва­жа­ючи на во­лю ко­ролівську, Єремія за­раз пос­лав вчи­ни­ти заїзд на Ром­ни. Заїзд вчи­нив в Ром­нах те са­ме, що в Га­дячі.

Магнати у Вар­шаві підня­ли ґвалт, що Єремія свавільно ха­пає та прис­воює собі чужі маєтності. Ка­за­новський за­раз роз­по­чав по­зов на Єремію.

За сва­вольні вчин­ки ко­роль за­су­див Єремію «на баніцію», себ­то на виг­нан­ня з Польщі.

- Ну, не за­подіє мені ко­роль ли­ха! - крик­нув Виш­не­вецький до Гри­зельди. - Хто насмілиться виг­на­ти кня­зя Виш­не­вецько­го з Польщі та з Ук­раїни? Ще не ро­див­ся на світ той, хто мав би си­лу виг­на­ти за гра­ни­цю кня­зя Виш­не­вецько­го. Я ма­буть швид­ше вип­ру са­мо­го ко­ро­ля з Польщі вкупі з йо­го улюб­ле­ни­ком Ка­за­новським.

Саме в той час зби­ра­ли­ся сей­ми­ки, щоб ви­би­ра­ти пос­ланців до вар­шавсько­го сей­му. Виш­не­вецький приїхав до Луцька на сей­мик, справ­ляв для дрібної шлях­ти бен­ке­ти, поїв та підку­по­ву­вав панків і ви­ду­рив у шлях­тичів та­кий на­каз для своїх пос­ланців у Вар­ша­ву, що сей­мик дає пра­во своїм пос­лан­цям всто­юва­ти за пра­во Виш­не­вецько­го на Ром­ни. Сей­мик виб­рав са­мо­го ж та­ки Виш­не­вецько­го за пос­лан­ця од во­линської шлях­ти у вар­шавський сейм. Не вва­жа­ючи на те, що Єремія був вже за­суд­же­ний на виг­нан­ня, він при­був до Вар­ша­ви як сей­мо­вий по­сол, не­на­че зад­ля то­го, щоб насміятись з ко­ро­ля. Ко­роль доб­ре знав, що Єремія бу­де сто­яти про­ти йо­го на сеймі й «зірве сейм», як тільки ко­роль не вер­не йо­му Ромнів. І справді, ко­роль зняв з Єремії баніцію й вер­нув йо­му Ром­ни, тільки при­су­див Єремії зап­ла­ти­ти Ка­за­новсько­му сто ти­сяч зло­тих.

Забравши Ром­ни, Єремія ду­мав вдер­жа­ти й Га­дяч і по­топ­та­ти своїми маг­натськи­ми но­га­ми уся­кий за­кон, уся­ке пра­во. Маг­на­ти в ті ча­си дійшли до та­кої си­ли, так заб­ра­ли в ру­ки ко­ро­ля, що ко­роль, дав­ши гра­мо­ту на скар­бові маєтності од­но­му па­нові, ча­сом му­сив од­би­ра­ти ту гра­мо­ту в йо­го й да­ва­ти маєтності дру­го­му, дуж­чо­му й ба­гатішо­му маг­на­тові.

Конецпольський по­дав по­зов у суд на Виш­не­вецько­го, так са­мо як і Ка­за­новський. Вар­шавський сейм пок­ли­кав Виш­не­вецько­го на суд, але Виш­не­вецький за­повістив, що він нез­ду­жає й з тієї при­чи­ни не мо­же при­бу­ти на сейм. Че­рез рік знов зібрав­ся сейм, знов пок­ли­ка­ли Єремію на суд. Ко­нец­польський ви­ма­гав у Єремії, щоб він при­сяг­нув, що був і справді тоді сла­бий.

- Покажу ж я і сей­мові, й шваг­рові, який я сла­бий, - ска­зав Єремія і, при­був­ши на Во­линь, зібрав чо­ти­ри ти­сячі сво­го війська й поїхав до Вар­ша­ви.

Тільки що па­ни засіли в сеймі, Єремія обс­ту­пив з військом сей­мо­ву «ізбу» і, роз­лю­то­ва­ний, крик­нув до сей­мо­виків: «Як не при­су­ди­те мені Га­дя­ча й Хо­ро­ла, то я дам­ся вам взна­ки: я по­ру­баю на шмат­ки і Ко­нец­польсько­го, і усіх панів, що всто­юва­ти­муть за йо­го, й са­мо­го ко­ро­ля».

Єремія крик­нув ці сло­ва, мах­нув кри­вою шаб­лею, пос­ва­рив­ся на сей­мо­вих пос­ланців і вис­ко­чив з сей­ма, як навіже­ний. Па­ни за­го­моніли. Ко­роль спо­ло­хав­ся. Усі зна­ли, що Єремії не­ма впи­ну, не­ма за­ко­ну, не­ма пра­ва, ко­ли він роз­лю­тується: усі бу­ли доб­ре відомі то­му, що навісний Єремія мо­же вчи­ни­ти здо­ро­ву зам'ятню та зби­ти бу­чу зо зла й зо­па­лу че­рез свої палкі й нез­держ­ливі но­ро­ви. Ко­роль і се­на­то­ри уб­ла­га­ли Ко­нец­польсько­го хоч не ви­ма­га­ти в Єремії при­ся­ги, до­ки він вий­де з військом з Вар­ша­ви. Єремії обіця­ли пе­рег­лядіти по­зов Ко­нец­польсько­го на ок­рем­но­му суді. Але зго­дом суд все-та­ки дав та­кий при­суд, щоб Єремія вер­нув Ко­нец­польсько­му і Га­дяч, і навіть Хо­рол, як на­ле­жа­чий з давніх-да­вен до скар­бо­вих ко­ролівських зе­мель, а не до По­сул­ля князів Виш­не­вецьких.

Од то­го ча­су па­ни й ко­роль зне­на­виділи Виш­не­вецько­го за йо­го гор­до­витість і на­хабність. Ко­роль по­чав заздріва­ти Єремію, чи не має він ча­сом на думці од­би­ти йо­го рід од польської ко­ро­ни і йо­го са­мо­го ски­ну­ти з прес­то­лу.

Гордий з па­на­ми та маг­на­та­ми, Єремія не гор­ду­вав з ти­ми пан­ка­ми, що бу­ли менші за йо­го і ко­ри­лись йо­му. З ти­ми пан­ка­ми, що йо­му ко­ри­лись, за­побіга­ли йо­го лас­ки, кла­ня­лись йо­му, Єремія ста­вив се­бе за­панібра­та. Єремія час­то їздив до своїх уп­ра­ви­телів на хрес­ти­ни, навіть дер­жав до хрес­та їх дітей, їздив на по­хо­рон од­но­го сво­го уп­ра­ви­те­ля Зак­ревсько­го, з своїми жовніра­ми об­хо­див­ся прос­то, був ду­же лас­ка­вий до їх. Маг­на­ти не­на­виділи йо­го, а дрібна шлях­та й військо лю­би­ли йо­го.

Раз в кінці літа Єремія й Гри­зельда, пе­ре­бу­ва­ючи в Лох­виці, поїха­ли в Сен­чу до од­но­го сво­го уп­ра­ви­те­ля Суф­щинсько­го на хрес­ти­ни. Суф­щинський про­сив кня­зя Єремію в ку­ми. Гри­зельда поїха­ла з Єремією з нудьги, щоб роз­ва­жи­ти се­бе. Поп­риїжджа­ли на хрес­ти­ни де­які Єреміїні уп­ра­ви­телі й дрібні шлях­тичі, і ка­то­ли­ки, і пра­вос­лавні. Гості сто­яли ко­ло по­ро­га й щу­ли­лись пе­ред та­ким знач­ним ку­мом, не­на­че поп­ри­ли­па­ли до стіни та до две­рей.

Єремія та Гри­зельда сиділи на ста­росвітській ви­сокій ка­напі, зак­ритій зли­ня­лим не­до­ро­гим ки­ли­мом. З дру­гої кімна­ти вий­шла по­роділля, бліда та схуд­ла після ро­ди­ва, і привіта­ла ви­со­ких гос­тей. Во­на бу­ла пра­вос­лав­ної віри, але чо­ловік її був по­ляк і ка­то­лик. Він звелів ох­рес­ти­ти ди­ти­ну на ка­то­лицьку віру. Привітав­шись до ви­со­ко­го ку­ма, гос­по­ди­ня сіла на стільці. Тоді Єремія сам поп­ро­сив шлях­тичів сіда­ти. Гості посіда­ли ря­доч­ка­ми на дов­гих прос­тих ос­ло­нах. З две­рей виг­ля­ну­ло кілька жіно­чих голів, щоб по­ди­ви­тись на кня­зя й кня­ги­ню. Уп­ра­ви­те­ле­ва осе­ля бу­ла дав­ня, за­ве­де­на ще за Єреміїно­го батька Ми­хай­ла. Ста­ра ха­та вже осіла, увійшла в зем­лю й пе­рех­ня­би­лась на один бік. В ма­ле­сенькі віко­неч­ка заг­ля­дав ста­рий та гус­тий, як ліс, са­док. Сво­ло­ки в ни­зеньких кімнат­ках не­на­че по­на­ви­са­ли над го­ло­ва­ми гос­тей. Ця ста­ра осе­ля чо­гось на­га­да­ла Єремії ста­рий батьківський па­лац в Києві та в Виш­невці. Пе­ред йо­го очи­ма ви­ник­ла, ніби з ту­ма­ну, схуд­ла та бліда пос­тать йо­го ма­тері Раїни в київсько­му па­лаці, тоді як во­на ви­ряд­жа­ла йо­го в да­ле­ку до­ро­гу. Але ці згад­ки мо­ло­дих літ тільки на од­ну мить май­ну­ли й згас­ли, як у ту­мані. Черст­ве кня­зе­ве сер­це не по­тепліша­ло од тих ди­тя­чих зга­док.

Незабаром з Лу­бен приїхав ста­рий ксьондз чер­нець, біля­вий, ли­сий та сіро­окий. Ку­ми ста­ли пе­ред сто­лом. Ви­нес­ли ди­ти­ну і ста­рий ксьондз пе­рех­рес­тив її, взяв на ру­ки і по­дав Єремії. Шлях­тичі ста­ли по­зад кумів. Ксьондз роз­по­чав хрес­ти­ти ди­ти­ну. В од­чи­не­них две­рях стов­пи­лись жінки й старі ба­би сусіди, зап­ро­шені Суф­щинською на хрес­ти­ни. Між ни­ми бу­ли й жінки при­був­ших на хрес­ти­ни шлях­тичів, бу­ли й ко­зач­ки. По­зад їх з-за пле­чей ви­зи­ра­ли най­мич­ки та уся­ка че­лядь.

Єремія ско­са пог­ля­нув на той жіно­чий на­товп в две­рях. На са­мо­му по­розі сто­яла вже не­мо­ло­да жінка в намітці, в шов­ковій юбці й в плахті, а по­зад неї се­ред уся­ких наміток та хус­ток виг­ля­да­ла мо­ло­да ко­зач­ка нез­ви­чай­ної кра­си. Та кра­су­ня бу­ла мо­ло­денька удо­ва То­до­зя Світай­лівна, а по­пе­ред неї сто­яла її тітка Мав­ра. Жінки ду­же пильно ог­ля­да­ли Гри­зельду, зир­ка­ли очи­ма на Єремію, роз­див­ля­лись на гос­тей з ве­ли­кою цікавістю. Очі з две­рей зо­ри­ли та біга­ли по світлиці, по гос­тях, приміча­ли усякі дріб'язки, розг­ля­да­ли, які в кня­зя очі, які в кня­гині бро­ви, як во­на бу­ла уб­ра­на, які в ко­го ву­са, чи довгі, чи ко­роткі. Все це во­ни приміча­ли і не­на­че за­пи­су­ва­ли в довгі за­пи­си, щоб потім чи­та­ти з їх ці но­вин­ки своїм ку­мам та сусідам тиж­день, місяць, а то й рік.

Єремія зир­нув ор­ли­ни­ми гост­ри­ми очи­ма на той жіно­чий на­товп. І йо­го очі якось не­са­мохіть впа­ли на То­до­зю Світай­лівну, впа­ли й спи­ни­лись. Він примітив ли­це біле, не­на­че ви­то­че­не з сло­но­вої кості різцем яко­гось ве­ли­ко­го май­ст­ра, а на круг­ло­му чолі ви­сокі бро­ви, а під бро­ва­ми такі пишні карі ясні очі, яких Єремія ще нігде не ба­чив на своєму віку. Пов­ненькі ус­та бу­ли вип­нуті й об­ве­дені так ви­раз­но, так гар­но, не­на­че во­ни бу­ли на­мальовані. На шиї чер­воніли раз­ки доб­ро­го на­мис­та та бли­ща­ли зо­лоті ду­качі. Чор­ний гор­сет не­на­че влип в тон­кий стан і спа­дав на яс­ну шов­ко­ву квітчас­ту плах­ту. На біло­му чолі лиснів пру­жок од пар­че­во­го очіпка, що ви­су­нув­ся з-під білої ни­зенької намітки.

Єремія ви­ря­чив очі на То­до­зю, не­на­че вглядів якесь ди­во. То­до­зя по­чу­ти­ла, що йо­го чорні гострі очі не­на­че різну­ли її по душі: різну­ли якось неп­риємно, ніби пог­ляд хи­жо­го не­доб­ро­го чо­ловіка. Во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву за ши­рокі плечі та за намітку своєї тітки Мав­ри, бо не ви­дер­жа­ла то­го гост­ро­го блис­ку­чо­го пог­ля­ду.

«Господи, які в йо­го гарні, аж чорні, але й страшні очі, - по­ду­ма­ла То­до­зя. - Цей князь не ди­виться, а буцім те­бе ріже очи­ма, як но­жем».

Але цікавій То­дозі знов за­ма­ну­лось гля­ну­ти на ті очі, що ріжуть, мов но­жем. Во­на не втерпіла, ви­су­ну­ла го­ло­ву з-за тітчи­них пле­чей і знов зир­ну­ла на смуг­ля­вий Єреміїн вид. Єремія став по­важ­ний. Він спус­тив віка з дов­ги­ми чор­ни­ми віями і не­на­че ду­му ду­мав. Але не­за­ба­ром віка в од­ну мить розп­лю­щи­лись, підня­ли­ся вго­ру, й знов на То­до­зи­не ли­це впа­ли пе­кучі га­рячі очі. Во­на не ви­дер­жа­ла то­го пог­ля­ду і знов од­хи­ли­ла го­ло­ву за тітчи­ну намітку.

«Та й кра­су­ня ж ото стоїть в две­рях! Які в неї пишні очі, не­на­че аж ла­щаться до сер­ця, аж гла­дять по душі шов­ком. Пев­но якась ко­зач­ка. Аж тре­ба бу­де довіда­тись, хто во­на та­ка. Яка кра­са! Які ус­та, не­на­че ка­ли­на в зе­ле­но­му листі! Яке лич­ко делікат­не, не­на­че в якоїсь ко­ролівни. Це якась пер­ли­на, що ви­пад­ком за­ко­ти­лась в ці пущі, в це бес­кет­тя».

І Єремія по­чу­вав, що не мо­же од­вес­ти очей од тієї пер­ли­ни, не­на­че пе­ред йо­го очи­ма з'яви­лось якесь не­ви­да­не й не­чу­ва­не ди­во, не­на­че з раю при­ли­нув хе­ру­вим з не­ту­тешньою кра­сою.

А в кімна­тах бу­ло ти­хо-ти­хо. Усі сто­яли не­по­руш­не, не­на­че по­до­би лю­дей, ви­роб­лені з ка­ме­ня. Один ксьондз ти­хо бу­бонів мо­лит­ви, вря­ди-го­ди во­ру­шивсь і на­во­див на всіх ще більший спокій, ще більшу не­по­рушність та ніби ска­менілість своїм рівним го­ло­сом. Єремія не зво­див очей в пиш­но­го лич­ка гар­ної ко­зач­ки. В йо­му за­па­ли­лось сер­це од­ра­зу, не­на­че яки­мись ча­ра­ми. Те­пер тільки він пос­теріг, що й досі ще не лю­бив щи­рим ко­хан­ням ніко­го, навіть Гри­зельди. В йо­го дужій залізній вроді не­на­че спах­ну­ло од­ра­зу по­лум'я, як це бу­ває в ду­же пал­ких, але міцних і жорс­то­ких на сер­це лю­дей.

Тодозя вже огов­та­лась з гост­рим по­зи­ром Єреміїних очей і ог­ля­да­ла йо­го з цікавістю мо­ло­дої удо­ви, ог­ля­да­ла йо­го не­ви­со­ку, су­хор­ля­ву, але ши­ро­коп­ле­чу пос­тать, йо­го дов­гоб­ра­зий вид з вип­ну­тим, круг­лим ви­со­ким чо­лом, об­ля­мо­ва­ним навк­ру­ги стрімки­ми чор­ни­ми, буцім тро­хи посіче­ни­ми ку­че­ря­ми.

«Диво та й годі! Чи князь гар­ний, чи чуд­ний на ви­ду, чи він страш­ний, цього я ніяк не вга­даю; аж тре­ба бу­де в тітки Мав­ри спи­та­ти», - ду­ма­ла То­до­зя, при­див­ля­ючись до кня­зя.

А тим ча­сом Єремія зир­нув на Гри­зельду, що сто­яла ко­ло самісіньких две­рей в кімна­ту, зир­нув на То­до­зю, кот­ра ніби щу­ли­лась по­зад неї ко­ло одвірка. І Гри­зельда зда­лась йо­му не­гар­ною, навіть прос­тою на об­лич­чя, з гру­би­ми бро­ва­ми, навіть ос­тар­ку­ва­тою.

Ксьондз скінчив мо­лит­ви. Єремія од­дав ди­ти­ну кумі, пок­лав­ши на ди­ти­ну «на по­ви­вач» жме­ню червінців. Усі гості в світлиці за­во­ру­ши­лись, не­на­че нес­подіва­но ожи­ли кам'яні по­до­би лю­дей і за­во­ру­ши­лись. Гри­зельда поп­ро­си­ла несміли­вих шлях­тя­нок та ко­за­чок сіда­ти. Жінки посіда­ли ря­доч­ком на ос­лоні і стис­ну­ли се­бе, не­на­че в тісної ба­би гра­ли. Єремія та ксьондз сіли на ка­напі. Гри­зельда по­ча­ла ба­ла­ка­ти з де­кот­ри­ми жінка­ми. Шлях­тян­ки на ве­ли­ку си­лу лед­ве насмілю­ва­лись об­зи­ва­тись сло­вом до кня­гині на її усякі за­пи­тан­ня.

- А ти чия, мо­ло­да мо­ло­ди­це? Чи шлях­тян­ка, чи го­ро­дян­ка з Лу­бен? - спи­тав Єремія в То­дозі.

- А чия ж я? Світай­ло­ва! - сміли­во обізва­лась го­во­рю­ча То­до­зя.

- А хто ж то Світай­ло? Я щось не чув в Луб­нах ні про яко­го Світай­ла, - ска­зав Єремія.

- Не чув, кня­зю, бо мо­го Світай­ла вже й на світі не­ма; то й не ди­во, що ти про нього не чув.

- А де ж він дівся? - спи­та­ла Гри­зельда, осміха­ючись, що То­до­зя од­мов­ля­ла кня­зеві й над­то вже сміли­во, і ніби тро­хи жар­тов­ли­во.

- Мій Світай­ло поліг в битві, - ска­за­ла То­до­зя. - Він ко­за­ку­вав.

- То ти ко­зач­ка? - спи­тав Єремія. - Мо­же то я і вбив тво­го Світай­ла десь під Лу­ком­лем або над Ста­ри­цею, ко­ли він був там з Ост­ря­ни­цею або з Гу­нею?

- Ні, яс­но­вельмож­ний кня­зю, не кня­жа ру­ка йо­го вби­ла: він був реєстро­вий ко­зак, йо­го вби­ли та­та­ри тоді, як набігли на По­сул­ля та По­рос­ся, а я зос­та­лась удо­вою й жи­ву при бра­тові та при тітці в Луб­нах, - ска­за­ла То­до­зя.

- То ти лу­бенська? - спи­тав Єремія.

- Ми жи­ве­мо в Луб­нах; маємо там ле­ва­ду й ха­ту, - обізва­лась Мав­ра.

- Щось ви мені нев­тям­ки, хоч я знаю ба­га­то лю­дей в Луб­нах, - ска­зав Єремія.

- Бо ми ма­ленькі людці, то тим вашій ми­лості, кня­зю, і не да­ли­ся втям­ки, - ска­за­ла То­до­зя й засміялась.

Її верх­ня гу­ба, тро­шеч­ки більша за спідню, підня­ла­ся вго­ру, і з-під неї блис­ну­ли чу­дові дрібні білі зуб­ки. На пов­них що­ках миг­ну­ли ямоч­ки і знов схо­ва­лись.

«Ну та й пиш­на ж ця мо­ло­да удо­ва! гар­на, як го­во­рить, гар­на, як мов­чить, а ще кра­ща, як засміється!» - по­ду­мав Єремія й по­чу­вав, що йо­го обіймає який­сь огонь, при­ли­ває до сер­ця й за­па­лює ду­шу, за­па­лює рап­то­во, як су­ху со­ло­му влітку у ве­ли­ку спе­ку за­па­лює по­же­жа. Йо­му од­ра­зу за­ма­ну­лось об­ня­ти той тон­кий стан і цілу­ва­ти пов­ненькі чер­воні ус­та, цілу­ва­ти без міри, без кінця чорні ви­сокі бро­ви і пишні карі очі. Єремія по­чер­вонів. Йо­го чорні очі зай­ня­ли­ся й блис­ну­ли, як у хи­жо­го вов­ка в той час, як він ки­дається на яг­ни­цю.

Увійшов гос­по­дар, а за ним всту­пи­ли най­мич­ки і по­ча­ли ста­ви­ти сто­ли та зас­те­ля­ти їх ска­тер­тя­ми для обіду. Жінки підве­ли­ся з ос­ло­на ра­зом в од­ну мить і вий­шли в кімна­ту, не­на­че їм хтось ско­ман­ду­вав ви­хо­ди­ти.

- Куди ж це ви йде­те? Сідай­те з на­ми обіда­ти, бо мені самій без жіноцт­ва бу­де й ніяко­во, і нудьга ме­не бра­ти­ме за сто­лом, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Сядемо з ва­шою ми­лос­тю, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, і роз­ва­жа­ти­ме­мо, як гос­по­ди­ня ска­же, а як не зве­лить гос­по­ди­ня, то ми обіда­ти­ме­мо будлі-де, хоч і в сад­ку під яб­лу­ня­ми прос­то не­ба на землі, - обізва­лась з-за две­рей ве­се­ла То­до­зя.

- Отже ж ти, То­до­зю, на­ве­ла ме­не на дум­ку, що те­пер в сад­ку кра­ще обіда­ти, ніж в хаті. В світлиці ста­ло над­то вже душ­но. Зве­ли, пані гос­по­ди­не, по­ви­но­си­ти сто­ли в са­док. От­там ся­де­мо за сто­ли в затінку в хо­ло­доч­ку під ста­ри­ми яб­лу­ня­ми, - про­мо­ви­ла Гри­зельда до гос­по­дині.

- Коли кня­ги­ня цього ба­жає, то й справді ходім обіда­ти в са­док, - ска­зав Єремія.

В ни­зенькій світлиці ста­ло душ­но. Товс­тий ксьондз все вти­рав піт на лобі ру­ка­вом су­та­ни. Гладкі шлях­тичі та ста­рос­ти по­чер­воніли і аж соп­ли од ду­хо­ти. За­чув­ши за­гад од Гри­зельди, во­ни повс­та­ва­ли з ла­вок, в од­ну мить по­ви­но­си­ли сто­ли в са­док за ха­ту на причілок і пос­та­ви­ли під ста­ри­ми віковічни­ми яб­лу­ня­ми. Над­ворі бу­ло не так душ­но, як у світлиці, ле­генький вітрець повівав, не­на­че по­ди­ху­вав од за­хо­ду і ше­лестів лис­том. Гос­по­дар поп­ро­сив сіда­ти кня­зя й кня­ги­ню за сто­ли. Гри­зельда по­са­ди­ла по­руч з со­бою Мав­ру, а про­ти се­бе її не­бо­гу То­до­зю. Дрібні шлях­тичі посіда­ли на­суп­ро­ти кня­зя й кня­гині. Єремія ба­ла­кав з своїми уп­ра­ви­те­ля­ми та ста­рос­та­ми про гос­по­дарст­во, про нові оса­ди то над Су­лою, то над Удаєм. Шлях­тичі спо­чат­ку ве­ли роз­мо­ву несміли­во, але потім зго­дом, ви­пив­ши по чарці - по другій, наб­ра­лись сміли­вості, ста­ли ба­ла­ка­ти го­лос­но й по­во­ди­лись з кня­зем за­панібра­та. Кож­ний шлях­тич в душі та в думці вва­жав на се­бе, як на рівню кня­зеві.

- Як же ти, Мав­ро, гос­по­да­рюєш з своєю не­бо­гою, ко­ли у вас обох чо­ловіків не­ма? - спи­та­ла в тітки Гри­зельда.

- Є в нас гос­по­дар, мій брат Па­нас, хоч цей гос­по­дар ще мо­ло­дий і не­жо­на­тий, - ска­за­ла То­до­зя.

- Та й цього гос­по­да­ря не­ма те­пер вдо­ма: десь поїхав за Дніпро, - обізва­лась Мав­ра.

- Ми вдвох з тіткою спра­ви­мось та­ки за од­но­го чо­ловіка: тітка ко­ло ху­до­би, а я ко­ло ко­ней; тітка діжу місить, а я обід го­тую. Тітка ко­ро­ви доїть, а я же­ну коні до во­ди, ча­сом тітка ко­ло ро­бо­ти, а я ви­вер­нусь бо­ком та ле­жу. Склас­ти до­ку­пи дві жінки, то з їх і вий­де або один, або півто­ра по­га­неньких чо­ловіка. От­так якось і жи­ве­мо на світі, - ска­за­ла То­до­зя.

- Чи дос­та­чає ж вам ле­ва­да хліба? - спи­тав Єремія.

- А чом же! Хва­лить бо­га, є що їсти. Нам з тіткою не­ба­га­то й тре­ба, ми їмо пот­рош­ку: тітка за обідом з'їсть гор­щик ва­ре­ної ба­ра­болі, а я вкла­ду в ко­пи макітер­ку ва­ре­ників, то нам і не ба­га­то тре­ба, та так якось удо­ви і пе­ре­би­ва­ються, - ска­за­ла То­до­зя й за­ре­го­та­лась.

- Та то То­до­зя ви­га­дує ви­гад­ки, бо ве­се­ла на вда­чу. Так вже їй бог дав: а в нас, хва­лить бо­га, є й корівки, є до­волі й мо­ло­ка й си­ра. І хліб в нас довільний, бо в нас дер­жа­ва дав­ня: та, що над Су­лою ле­ва­да, то та­ки на­ша батьківщи­на й дідиз­на. Ми з давнього ко­зацько­го ро­ду, - ска­за­ла Мав­ра.

Єремія на­су­пив бро­ви і по­чав кру­ти­ти дов­го­го чор­но­го ву­са. Згад­ка про ко­заків, про їх дідиз­ну, оче­ви­дяч­ки, бу­ла йо­му неп­риємна. Він по­чав заздріва­ти, що жінка й не­бо­га ве­ликі при­хильниці ко­заків.

- А ти ж, То­до­зю, ду­же пла­ка­ла, як та­та­ри вби­ли тво­го чо­ловіка? - спи­тав Єремія.

- Поплакала та й за­бу­ла. Не вік же вічний мені сльози ли­ти, бо сльоза­ми не вер­неш ніко­го з то­го світу. Ко­лись пла­ка­ла, а те­пер вже й од смішків не цу­ра­юся, бо я зро­ду ве­се­ла на вда­чу.

- Погано зро­би­ла, що й тоді пла­ка­ла: за ко­за­ка­ми не­варт пла­ка­ти, бо во­ни спро­ти­ви­лись та пішли на су­пе­реч­ку з шлях­ти­ча­ми, - обізвав­ся один ву­са­тий па­нок.

- Чи спро­ти­ви­лись, чи ні, це вже до нас, бабів, не сто­сується, бо ба­би на сей­ми не їздять і на війну не хо­дять, - ска­за­ла То­до­зя.

- А ти б поїха­ла на сейм? - спи­тав Єремія й засміявся.

- Атож! як­би тільки ме­не пус­ти­ли ту­ди, то й пішки пішла б, не те що поїха­ла б, та тільки го­ренько, що нас ту­ди не про­сять, - ска­за­ла То­до­зя.

Шляхтичі пи­ли й го­моніли. Во­ни й за­бу­лись, що за сто­лом си­дять князь та кня­ги­ня. Вітер ше­лестів лис­том, гой­дав гіллям, але шум та гомін пе­ре­ма­гав і заг­лу­шу­вав той ше­лест лис­ту. В кінці обіду ба­ба-по­ви­ту­ха ви­нес­ла на одній тарілці жбан ва­ре­ну­хи, а на другій - ку­пу пучків з чер­во­ної ка­ли­ни та з ва­сильків. Во­на на­ли­ла два куб­ки ва­ре­ну­хи і по­да­ла по­пе­ред усього кня­зеві та кня­гині, пок­лав­ши на тарілку два найбільші пуч­ки ка­ли­ни та квіток. Єремія й Гри­зельда ки­ну­ли на тарілку по зо­ло­то­му та­ля­рові й взя­ли куб­ки. Ба­ба пок­ло­ни­лась їм у по­яс і об­нес­ла усіх гос­тей куб­ка­ми ва­ре­ну­хи та по­да­ва­ла пуч­ки ка­ли­ни. Гості ки­да­ли бабі на тарілку хто по зло­то­му, хто по п'ята­ку, хто й по ша­гу.

Довго сиділи гості за сто­ла­ми. Оче­ви­дяч­ки, їм не хотілось вста­ва­ти з-за столів, де над го­ло­ва­ми шуміли яб­луні, а вітер повівав про­хо­ло­дою. Вже над­ворі су­теніло, вже й че­ре­да прибігла з по­ля, а гості все сиділи, ба­ла­ка­ли та по­пи­ва­ли ва­ре­ну­ху, заїда­ючи обід маківни­ка­ми, яб­лу­ка­ми та гру­ша­ми.

- Чи ти пак, То­до­зю, вмієш ки­ли­ми тка­ти? - спи­та­лась в То­дозі Гри­зельда.

- Атож! Ще б пак не вміла, - ска­за­ла То­до­зя.

- В ме­не по­коївки че­ляд­ниці роз­по­ча­ли тка­ти здо­ро­вий ки­лим, та ми йо­му ніяк ла­ду не да­мо. Ко­зач­ки до цього діла здатні, ще й ду­же здатні. Мо­же б ти прий­шла до ме­не та до­по­мог­ла мені хоч по­ра­дою в цій делікатній ро­боті, - ска­за­ла Гри­зельда.

- А чом же! То й прий­ду й до­по­мо­жу не тільки по­ра­дою, а й ру­ка­ми, ко­ли я там потрібна. А мо­же бу­ду так потрібна, як п'яте ко­ле­со в возі. Там вже, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, самі по­ба­чи­те, - ска­за­ла То­до­зя.

Сонце сто­яло на за­ході, бу­ло вже на­по­го­тові впас­ти десь у сте­пах і схо­ва­тись в зе­леній траві. Шлях­тичі все пи­ли і го­лос­но ба­ла­ка­ли. Гри­зельда вста­ла з-за сто­ла й по­дя­ку­ва­ла гос­по­дині за обід. Слідком за нею вста­ли й жінки. Гри­зельда пішла по сад­ку на про­гу­лян­ня, а за нею пішло усе жіноцт­во. Єремія не зво­див очей з То­дозі. Во­на не­на­че при­ча­ру­ва­ла йо­го яки­мись ча­ра­ми, йо­го по­зир слідку­вав за нею, до­ки ма­нячіла че­рез рідке гілля її чер­во­на за­пас­ка та квітчас­та плах­та, до­ки біліла крізь зе­ле­ний лист її тон­ка намітка.

«Це якась чарівни­ця. Чимсь во­на ме­не ча­рує, ко­ли я не мо­жу од­вес­ти од неї очей, - по­ду­мав Єремія, - і го­лос у неї див­ний, дзвінкий, як стру­на, і очі пишні, аж го­ло­ва од їх мо­ро­читься. Це та­ка кра­са, якої мені ніко­ли на віку не до­во­ди­лось ба­чи­ти».

І Єремія по­чу­вав, що якась си­ла тяг­ла йо­го слідком за То­до­зею, тяг­ла йо­го, як він ди­вив­ся че­рез рідке гілля на її ви­со­ченьку рівну пос­тать, як ло­вив очи­ма ми­га­ючі чер­во­нясті та білі хвильки світа од її убо­ру. Він лед­ве всидів на ос­лоні, лед­ве вдер­жав­ся, щоб не побігти слідком за То­до­зею, не засісти в гу­ща­вині й не ки­ну­тись на неї, як ки­дається вовк на яг­ни­цю, але він знав, що з нею гу­ляє Гри­зельда.

- Ну та й гар­на ж оця То­до­зя, враг її ма­тері! - не втерпів і якось не­са­мохіть про­хо­пив­ся Єремія.

- Це якесь ди­во, а не мо­ло­ди­ця, - обізвав­ся пан Суф­щинський.

- Гарна, як пи­сан­ка, дідько б її взяв, - про­мо­вив Єремія.

- Схочете, кня­зю, то во­на бу­де ва­ша, - ска­зав один уп­ра­ви­тель, - тільки дай­те нам за­гад, то ми вчи­ни­мо кня­жу во­лю, і То­до­зя бу­де ва­ша.

- Цур їй! Не зачіпай­те її, - ска­зав Єремія, не ду­же охо­чий до жіноцт­ва по своїй вдачі.

Але це так тільки го­во­ри­лось. Єремія по­чу­вав, що То­до­зя ста­ла зад­ля йо­го потрібна, як повітря, без кот­ро­го не мож­на ні ди­ха­ти, ні жи­вотіти.

«Вона бу­де моя, по­вин­на бу­ти моєю, хоч би мені до­ве­лось змес­ти з землі й її ха­ту, і її осе­лю, і тітку Мав­ру, і бра­та, хоч би до­ве­лось кров'ю за­ли­ти її ле­ва­ду», - ду­мав Єремія, стис­ка­ючи ку­ла­ки од ог­ню, що на­ли­вав йо­го сер­це.

Сонце впа­ло десь в сте­пу, не­на­че зо­ло­та пти­ця пірну­ла в зе­ле­ну тра­ву. Гус­та тінь ляг­ла під яб­лу­ня­ми. А гості усе сиділи та пи­ли. Гос­по­ди­ня звеліла при­нес­ти на сто­ли світло і по­да­ва­ти ве­че­рю. Гри­зельда, на­гу­ляв­шись з жінка­ми, знов вер­ну­лась з ни­ми до сто­лу. То­до­зя сіла про­ти Єремії. Во­на приміти­ла, що в кня­зя очі го­рять і бли­щать, не­на­че дві жа­ри­ни, приміти­ла, що ті очі впи­лись п'явка­ми в її очі. Во­на вга­да­ла, що не ви­но та ва­ре­ну­ха за­па­ли­ли ті очі, бо князь не пив ви­на. Во­на вга­да­ла, що то її кра­са за­па­ли­ла ті страшні й гарні чорні очі, за­па­ли­ла не­без­печ­ним для неї ог­нем. Мо­лодій удові ста­ло чо­гось так страш­но, не­на­че ко­ло неї десь не­да­леч­ке, десь в гу­ща­вині яб­лунь за­во­ру­ши­лась не­чис­та си­ла, вти­ри­ла в неї свої страшні баньки й нас­то­ро­чи­лась або згу­би­ти її з світу, або за­подіяти якесь ве­ли­ке ли­хо.

«Ой ля­кає ме­не цей князь своїми чор­ни­ми очи­ма, ля­кає ме­не страш­ним пог­ля­дом, не­на­че хо­че ки­ну­тись на ме­не, як ки­дав­ся в бит­вах на ко­заків. І навіщо бу­ло мені їха­ти на ці хрес­ти­ни? Ой не доб­ро віщу­ють йо­го страшні й пишні очі!»

Тодозя по­чу­ва­ла якусь три­во­гу в душі, яку пев­но по­чу­ва­ють сер­ни, ко­ли уг­ля­дять руш­ни­цю влов­чо­го, націле­ну на їх сер­це.

Господиня звеліла по­да­ва­ти на сто­ли ве­че­рю. Не вва­жа­ючи на те, що обід був ба­га­тий і трив­ний, гості з жа­до­бою ки­ну­лись на пе­че­ню з ди­кої ко­зи, на­че вов­ки, аж кісточ­ки хру­ща­ли. Со­ба­ки збігли­ся з усієї еко­номії і, посідав­ши не­да­леч­ке од сто­ла, ди­ви­лись на гос­тей жадібни­ми очи­ма та ло­ви­ли зу­ба­ми кістки, що гості шпур­ля­ли на їх гурт. Після ве­чері знов при­нес­ли горілки та жба­ни ме­ду й ва­ре­ну­хи. Гості пи­ли, до­ки зовсім не по­пи­лись усі, окрім од­но­го кня­зя Виш­не­вецько­го. Він встав з-за сто­ла тве­резісінький.

Надворі схо­пив­ся вітер. Яб­луні за­гой­да­ли гілка­ми, не­на­че затріпотіли й за­ма­ха­ли ру­ка­ми. На стіл по­си­па­лись яб­лу­ка і влу­ча­ли гос­тей то по го­лові, то по ру­ках. Од­не яб­лу­ко пот­ра­пи­ло в жбан з ме­дом, і бриз­ки роз­си­па­лись по ска­терті.

- Час би вже й на од­по­чи­нок. Ніч тем­на, ще й вітер схо­пив­ся. Ми, пані Суф­щинська, пе­ре­но­чуємо в те­бе, - ска­за­ла Гри­зельда.

- То й пе­ре­но­чуй­те і справді. До При­лу­ки до­ро­га по­га­на й не­без­печ­на. Я вашій яс­но­вельмож­ності, кня­ги­не, пос­те­лю постіль в світлиці, - ска­за­ла Суф­щинська.

- А я при­ля­жу та пе­редрімаю не­дов­гу ніченьку от­ту­теч­ки на тап­чані, - про­мо­вив Єремія, встав­ши з-за сто­ла й по­дя­ку­вав­ши за хліб за сіль гос­по­да­реві та гос­по­дині.

Шляхтичі, п'яні, як осіння ніч, на­си­лу доп­лен­та­лись до повітки і по­па­да­ли хто на сіно, хто на со­ло­му, а хто прос­то долі. Жіноцт­во по­ля­га­ло по­ко­том долі в кімнаті гос­по­дині.

Єремія ліг на тап­чані, але дов­го не міг зас­ну­ти. Пе­ред йо­го очи­ма ма­нячіла чу­до­ва рівна То­до­зи­на пос­тать, не­на­че яке ди­во, кот­ре од­га­ня­ло сон од йо­го очей. Він зап­лю­щив очі й все-та­ки не­на­че ба­чив пишні ви­разні чер­воні ус­та. Ті ус­та ніби осміха­лись, роз­ту­лю­ва­лись, а з-під пов­ної верхньої гу­би бли­ща­ли рівні білі зуб­ки і драж­ни­ли йо­го, і сміялись з йо­го, що він, яс­но­вельмож­ний князь, му­сить за­див­ля­тись на ті ус­та.

Єремія по­вер­нувсь на дру­гий бік, розп­лю­щив очі, а пе­ред ним, не­на­че се­ред тем­ної гор­ниці, знов блис­ну­ли такі пишні палкі очі, про які тільки в каз­ках роз­ка­зу­ють, а за очи­ма знов миг­ну­ли білі-білі зуб­ки, не­на­че пер­ли, а там далі, десь ко­ло дру­го­го зас­то­рон­ка не­на­че ста­ла пе­ред йо­го очи­ма уся пос­тать гар­ної ко­зач­ки в чер­во­но­му на­мисті. Он бли­щать на шиї зо­лоті ду­качі, он­деч­ки чер­воніє кар­та­та плах­та, он стоїть во­на са­ма й ди­виться на йо­го, і дра­тує йо­го своїми оча­ми, своїм посміхом.

Єремія підвівся й сів на ки­лимі, йо­му рап­том схотілось об­ня­ти той тон­кий стан, при­гор­ну­ти до сер­ця ту ча­ру­ючу пос­тать.

Кохання не­на­че од­ра­зу за­па­ли­ло усе йо­го су­хор­ля­ве тіло. Го­ло­ва ста­ла га­ря­ча. Сер­це ки­да­лось, не­на­че пташ­ка тріпа­ла крильця­ми в клітці. Він був ла­ден бігти до ха­ти, зас­ту­ка­ти у вікон­це, вик­ли­ка­ти То­до­зю до се­бе. Але в світлиці опо­чи­ва­ла Гри­зельда…

Єремія знов упав на ліжко й за­ку­тав­ся ук­ри­ва­лом з го­ло­вою, щоб схо­ва­тись од то­го чарівно­го ви­ду, а те пиш­не ди­во знов не да­ва­ло йо­му спа­ти, од­го­ни­ло дрімо­ту од очей. Єремія сил­ку­вавсь ду­ма­ти про свої по­хо­ди, про свої бит­ви з ко­за­ка­ми, уяв­ляв собі, як він ввірвав­ся в ко­зацький табір, як кри­шив ко­заків шаб­лею, як ли­ла­ся аж дзюр­ча­ла людська кров. Він сподівав­ся, що ті улюб­лені згад­ки, ті улюб­лені кар­ти­ни битв вга­му­ють га­ря­че сер­це, за­туп­лять пиш­ний То­до­зин вид. Але в йо­го дум­ках се­ред то­го кри­ку і сто­го­ну, се­ред блис­ку­чих кри­вих ща­бель знов ви­ни­кав пиш­ний об­раз з чер­во­ни­ми ка­ли­но­ви­ми ус­та­ми, з пал­ки­ми чор­ни­ми очи­ма, а над очи­ма чорніли чорні ви­сокі, ніби ок­са­ми­тові бро­ви.

- Боже мій! Що це зо мною ста­ло­ся? Нев­же й ті об­ра­зи людсько­го бой­ови­ща, ті про­литі мною ка­люжі людської крові не зал­лють тієї пиш­ної жіно­чої кра­си! Це ча­ри! Це пев­но якась чарівни­ця, що при­ча­ру­ва­ла моє сер­це чимсь не­пе­ре­мож­ним, чимсь страш­ним. Не маю си­ли, не маю змо­ги вга­му­ва­ти своє сер­це.

Єремія по­чав сер­ди­тись на ті нас­тир­ливі мрії, а ма­ри лізли в го­ло­ву си­ломіць, не­на­че дужі во­ро­ги йшли на прис­туп, ври­ва­лись в твер­ди­ню, лізли на ва­ли, ла­ма­ли час­токіл і бе­зу­пин­но нас­ту­па­ли, все далі та далі, не ос­ту­па­ючись на­зад ні на один ступінь. Єремія ля­гав горілиць, пе­ре­ки­дав­ся то на один бік, то на дру­гий, йо­му ста­ло душ­но, не­на­че він ле­жав в ду­же на­топ­леній хаті. Він розк­ривсь, ско­тив но­га­ми ук­ри­ва­ло, зап­лю­щив очі. А пиш­на ма­на все ма­нячіла пе­ред йо­го очи­ма й на од­ну хви­ли­ну не да­ва­ла йо­му спо­кою.

«Це якась не­чис­та си­ла на­ва­жи­лась му­чи­ти мою ду­шу, на­мог­ла­ся ніве­чи­ти моє сер­це цілу ніченьку. Це на­пав­ся на ме­не який­сь во­рог, і би­ти­ся з ним не маю си­ли, і не­ма чим по­би­ти йо­го й обо­ро­ни­тись».

Вже в глу­пу ніч сон­но­та най­шла на Єреміїні очі. Але то не був сон міцний та здо­ро­вий, що зміцнює тіло й підсвіжує ду­шу. Єремія дрімав дрімо­тою важ­ко­го досвіта і як тільки по­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись, він схо­пив­ся й вий­шов з гор­ниці. Він був доб­рий гос­по­дар. Йо­му спа­ло на дум­ку піти та ог­лядіти фольварк: по­ди­ви­тись на та­бу­ни ко­ней, на то­вар у за­го­ро­дах, на ота­ри овець в ко­ша­рах.

Надворі тільки що по­чи­на­ло роз­вид­ню­ва­тись. Уся осе­ля сто­яла, ніби за­мер­ша. Усе спа­ло в оселі. Ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го гу­ку, ні ше­лес­ту. Навіть со­ба­ки дріма­ли, поск­ру­чу­ва­лись на со­ломі, ніби ка­лачі, і ле­жа­ли, не­на­че мертві. Єремія одійшов за тік і заг­ля­нув в здо­ро­ву за­го­ро­ду. Во­ли ле­жа­ли суспіль, не­на­че роз­ки­дані здо­рові каміню­ки, і ре­миґали, ніби спро­сон­ня. Здо­ро­вий та­бун ко­ней пас­ся за за­го­ро­дою. Коні вгляділи чо­ловіка й нас­то­ро­чи­ли ву­ха. Єремія за­ди­вив­ся на та­бун сте­по­вих здо­ро­вих ко­ней, але зго­дом по­чу­тив, що й коні не цікав­лять йо­го. В йо­го з дум­ки не схо­див чу­до­вий То­до­зин вид.

«Що це зо мною ста­ло­ся? Що це зо мною діється? Тнуть моє сер­це оті очі, не­на­че стріли, не­на­че обс­ту­пи­ли ме­не кру­гом та­та­ри й сип­лють стріла­ми на ме­не, і не да­ють мені спо­кою. Пху на твої пишні очі, на твої чорні бро­ви, лу­ка­ва мо­ло­ди­це!»

А очі усе драж­ни­ли йо­го, усе ми­готіли пе­ред ним, не­на­че зорі тем­ної ночі. Єремія по­чав сер­ди­тись та ла­ятись.

«Коли б швид­ше вста­ва­ли жінки. Хоч би по­ди­вив­ся на ті прок­ляті очі, на ті ка­торжні бро­ви; мо­же б мені по­лег­ша­ло на серці», - по­ду­мав Єремія, вер­та­ючись проз са­док.

Єремія ду­же стри­во­жив і То­до­зю за сто­лом своїми чор­ни­ми очи­ма. Во­на вга­да­ла, що князь не­дур­но так пильно при­див­лявсь на неї й не зво­див з неї очей цілісінький вечір. То­до­зю ля­ка­ли ті страшні очі й три­во­жи­ли. Во­на ляг­ла спа­ти, а сон її не брав. В хаті бу­ло душ­но. Важ­ке й га­ря­че повітря ду­ши­ло її, не­на­че ру­ка­ми за шию. А князів гост­рий пог­ляд усе ма­нячів у неї в очах і не да­вав їй зас­ну­ти. Во­на тричі пе­рех­рес­ти­лась і по­ча­ла ниш­ком мо­ли­тись бо­гу, але й мо­лит­ва не йшла їй на дум­ку. Страшні очі не­на­че зо­ри­ли десь по кімнаті й все ди­ви­лись на неї, ніби жа­ли­ли її, не­на­че сер­диті бджо­ли, і все од­га­ня­ли сон од її очей.

«Це якась чор­тя­ча спо­ку­са на­во­дить на ме­не ма­ну; це не князь, а пев­но сам са­та­на, ко­ли він так три­во­жить мою ду­шу», - ду­ма­ла То­до­зя й схо­пи­ла­ся з місця.

Важкий дух в хаті за­би­вав дух, да­вив її в гру­дях так, що й ди­ха­ти бу­ло важ­ко. То­до­зя на­ки­ну­ла на плечі жу­пан, вий­шла в са­док.

Тричі пе­рех­рес­тив­шись на схід сон­ця, То­до­зя по­ча­ла про­мов­ля­ти мо­лит­ви. Але во­на швид­ко за­ува­жи­ла, що про­мов­ляє мо­лит­ви тільки ус­та­ми, що мо­лит­ва не до­хо­дить до сер­ця. Якась ніби си­ла не пус­ка­ла мо­лит­ви в ду­шу, зас­ту­па­ла їй стеж­ку до сер­ця. І стри­во­же­не сер­це не мог­ло зас­по­коїтись.

- І ізба­ви нас од лу­ка­во­го. Яко твоє єсть царст­во й си­ла… - до­мо­лю­ва­лась То­до­зя, але їй знов за­ва­жа­ли до­мо­лить гострі палкі Єреміїні очі, не­на­че во­ни ви­зи­ра­ли десь з-поміж гілля яб­луні, знов ніби ви­гулькнув Єреміїн смуг­ля­вий вид з-поміж лис­тя й за­па­мо­ро­чив їй тя­му. Їй на дум­ку не­са­мохіть спа­дав мужній, бадьорис­тий князів вид, йо­го жвавість в ру­хах, рівна су­хор­ля­ва й муж­ня пос­тать. І во­на по­чу­ва­ла, що ті гострі чорні очі чо­мусь ніби при­па­ли їй до впо­до­би.

«Боже мій ми­лий! Що це зо мною ста­лось? Чо­му мо­лит­ва не йде мені на дум­ку? Мо­же це не­чис­та си­ла спо­ку­шає ме­не. Щось не­чис­те, на­хаб­не бу­ло в кня­зе­вих гост­рих очах… Оце на­ха­ба! Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась от ту­теч­ки!» - вертілась в То­дозі дум­ка, міша­ючись з сло­ва­ми свя­тих мо­ли­тов.

Никаючи по дворі, йду­чи ко­ло сад­ка, Єремія вглядів про­ти біло­го причілку якусь тем­ну пос­тать і сти­ха спи­тав: - Хто то там стоїть? Чо­го тобі тут тре­ба? То­до­зя мов­ча­ла. Во­на не впізна­ла кня­зя.

- Хто то та­кий? Чи то ви, гос­по­ди­не? - спи­тав князь вдру­ге.

- Ні, це я, - ти­хо обізва­лась То­до­зя.

- Хто ж ти та­ка? Як те­бе на ймен­ня? - спи­тав Єремія й по­чав наб­ли­жа­тись по­ма­леньку до То­дозі.

Тодозя впізна­ла кня­зя, жах­ну­лась і ніби охо­ло­ла. Єремія, оче­ви­дяч­ки, заціка­вив­ся дізна­тись, хто то стов­би­че під ха­тою. Він прис­ту­пив до То­дозі й впізнав її.

- Це ти, Світай­ли­хо? - спи­тав князь сти­ха.

- Та я ж! - че­рез си­лу обізва­лась То­до­зя.

- Чого це ти так ра­но вста­ла? - спи­тав князь.

- Бо я звик­ла… ду­же ра­но вста­ва­ти. В по­ко­ях та­ка ду­хо­та, що й сон в ме­не одібра­ла, - ниш­ком го­во­ри­ла То­до­зя, не­на­че во­на ше­потіла на ву­хо кня­зеві.

- Ця ду­хо­та й од ме­не одібра­ла сон. І я цю ніч спав - як не спав. Але не од­на ду­хо­та не да­ва­ла мені спа­ти. Твої очі, сот­ни­чи­хо, одібра­ли од ме­не сон. Я злий оце на твої очі.

- Мої очі ніко­му ніко­ли не шко­ди­ли й ніко­му не пош­ко­дять, яс­но­вельмож­ний кня­зю! Ви пев­но жар­туєте або й глу­зуєте з ме­не, - го­во­ри­ла То­до­зя, а тим ча­сом по­чу­ва­ла, що в неї зат­ру­си­лись ру­ки й но­ги, не­на­че во­на сподіва­лась чо­гось ду­же не­без­печ­но­го од кня­зя. Во­на зля­ка­лась кня­зя й якось несвідо­мо ос­ту­пи­лась од причілка за яб­лу­ню. Єремія пішов слідком за нею.

- Не ос­ту­пай­сь од ме­не. Не бійся ме­не. Я ж тобі не за­подію ли­ха, - ти­хо ска­зав Єремія.

Тодозя підве­ла очі й лип­ну­ла ни­ми на Єремію. На сході вже лисніло не­бо. Про­ти схо­ду за­лисніли Єреміїні очі. То­до­зя вло­ви­ла той страш­ний блиск і ще більше за­ме­ту­ши­лась. В неї блис­кав­кою май­ну­ла дум­ка тіка­ти, але при­род­же­на гор­до­витість і по­чу­ван­ня своєї ша­но­би вдер­жа­ло її на місці. Во­на на­ва­жи­лась сто­яти і слу­ха­ти кня­зя, що він ка­за­ти­ме їй.

- Не бійся ме­не й не тікай од ме­не. Маю щось тобі ска­за­ти. Твої пишні очі одібра­ли в ме­не сон цієї ночі. В твоїх очах пев­но є якась си­ла, якісь ча­ри. Ніхто ме­не не ча­ру­вав так очи­ма на моєму віку, як ти ме­не вчо­ра при­ча­ру­ва­ла, - ти­хо ше­потів князь.

Тодозя приміти­ла, що йо­го ти­хий го­лос зат­ру­сивсь на ос­танніх сло­вах.

- Я, кня­зю, не чарівни­ця й, хва­лить бо­га, ніко­му не наш­ко­ди­ла будлі-яки­ми ча­ра­ми, - ще тих­ше обізва­лась То­до­зя.

- Ні! ти чарівни­ця! Жодні жіноцькі очі ніко­ли ще не ма­ли на­до мною та­кої си­ли, як твої. А хіба ж я ма­ло ба­чив тих пиш­них очей на своєму віку! Ти вчо­ра ки­ну­ла не­на­че іскру на ме­не, як на сухі лляні па­чо­си. І од­ра­зу в ме­не спах­ну­ло по­лум'я.

- То, кня­зю, пев­но ви та­кий на вда­чу. Це не ча­ри мої. Я ту­теч­ки ні в чо­му не вин­на, - ска­за­ла То­до­зя.

Тодозя своєю жіно­чою вро­дою та по­чу­ван­ням вга­да­ла, що в кня­зя бу­ла й справді вда­ча нез­ви­чай­но пал­ка, нер­во­ва, навіть пси­хо­па­тич­на, не здат­на до помірку­ван­ня, до людської міри як в мар­ну­ванні гро­шей ра­ди пи­хи пе­ред польськи­ми ви­пе­ще­ни­ми маг­на­та­ми, так і в жорс­то­кості й… у ко­ханні. Хо­лод­на, рівна помірко­ваність не бу­ла влас­ти­ва йо­го палкій, нер­вовій вдачі. Йо­го вда­ча бу­ла га­ря­ча, як при­сок, пал­ка, як по­рох, і ча­сом спа­ху­ва­ла, як по­рох.

- Ой то ча­ри, ча­ри твої, сот­ни­чи­хо! Я вчо­ра чо­мусь не міг од­вес­ти очей од твоїх чер­во­них уст, од твоїх ви­со­ких брів. Не си­ла моя, не во­ля моя - те­бе не ко­ха­ти, - ти­хе­сенько про­мо­вив Єремія.

Обережна То­до­зя зир­ну­ла на дві вікні причілка. Ма­ленькі віко­неч­ка чорніли на білій стіні, не­на­че зас­ло­нені чор­ним ок­са­ми­том. Ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го ше­лес­ту. Все в по­ко­ях і в оселі спа­ло, не­на­че ви­мер­ло.

Єремія нес­подіва­но вхо­пив То­до­зю за ру­ки й стис­нув своїми га­ря­чи­ми су­хор­ля­ви­ми пальця­ми, не­на­че залізни­ми да­вильця­ми. То­до­зя лед­ве ви­терпіла й тро­хи не крик­ну­ла.

- Князю, го­лу­боньку си­зий! Та про ме­не ж піде опо­ро­ка в Луб­нах поміж ко­за­ка­ми. Не вводьте на­да­рем­но ме­не, удо­ву, в сла­ву! - по­ча­ла бла­га­ти кня­зя То­до­зя, по­чу­ва­ючи, що огонь в ру­ках кня­зя, пал йо­го ко­хан­ня ніби по­шес­тю пішов в її сер­це. Лас­каві сло­ва бла­ган­ня ще більше розд­ра­ту­ва­ли кня­зя, не­на­че підки­ну­ли вог­ню.

- От ба­чиш! Ти ме­не наз­ва­ла го­лу­боньком та ле­бе­доньком. Ти ме­не ко­хаєш? Еге? Прав­да, ко­хаєш, та не хо­чеш ска­за­ти? - ше­потів якось навіже­но Єремія й все не пус­кав її рук та наб­ли­жавсь своїм ви­дом до її ви­да.

Тодозя по­чу­ва­ла га­ря­чий дух од йо­го ви­да й од­хи­ли­лась. Але Єремія вхо­пив її за плечі й по­чав навіже­но цілу­ва­ти в ус­та, в чо­ло, в бро­ви, а потім при­гор­нув до се­бе й ніби зомлів, по­хи­лив­ши го­ло­ву на її пле­че.

Цей на­хаб­ний вчи­нок Єреміїн збу­рив То­до­зю і об­ра­зив її; То­до­зя рап­том вис­мик­ну­ла свої ру­ки, вип­ру­ча­лась і ще далі ос­ту­пи­лась за яб­лу­ню, не­на­че за­ку­та­лась в гус­те зе­ле­не гілля. Єремія наз­дог­нав її й знов вхо­пив за ру­ку.

- Кохай ме­не до жи­вот­тя, до са­мої смерті! Ме­не і ніко­го більше, - вже не за­ше­потів, а не­на­че за­шипів князь, як жар, поп­рис­ка­ний ок­ро­пом.

- Не мо­жу! не бу­ду! Пустіть ме­не, кня­зю. Не вводьте ме­не в сла­ву, - ще тихіше ска­за­ла То­до­зя. - Не зну­щай­тесь на­до мною, си­ро­тою. Я не да­лась вам, ви­со­ко-вельмож­ним, на смішки, на по­та­лу, не дам­ся на зну­щан­ня. І я тям­лю, що то є честь та ша­но­ба.

Тодозя вип­ру­ча­лась і ти­хою хо­дою, гор­до­ви­то підняв­ши го­ло­ву, пішла поміж яб­лу­ня­ми, пря­му­ючи до до­му. Їй чо­мусь зда­ва­лось, що то не князь Єремія, а який­сь на­пас­ник та­та­рин зас­ту­кав її на причілку в сад­ку і вже ла­ден на­ки­ну­ти на її шию ар­кан, щоб заб­ра­ти її з со­бою й од­вес­ти в Крим в не­во­лю. Во­на по­чу­ти­ла, що в неї вже за­би­ває дух і па­мо­ро­ки, що її тя­ма ту­маніє, го­ло­ва за­мо­ро­чується, і во­на от-от впа­де на зем­лю. Єремія роз­лю­ту­вавсь, наз­дог­нав її. Во­на по­чу­ти­ла, що її за плечі знов вхо­пи­ли ніби залізні ру­ки.

- Ти, сот­ни­чи­хо, бу­деш моєю. Ніку­ди не вте­чеш од ме­не! Ніде не схо­ваєшся од ме­не! Ко­ли я тобі не упо­доб­ний і ти не зго­диш­ся бу­ти моєю, то я по­ру­баю твоє пиш­не тіло, пош­ма­тую на дрібні час­точ­ки, - вже не ше­потів, а не­на­че шипів князь. - Я п'яний од те­бе, як од хме­лю, як од міцно­го ви­на. Я п'яний од твоїх чарів, од твоїх пиш­них очей, - го­во­рив, визвірив­шись на неї, князь.

Тодозя озир­ну­лась на Єремію, гля­ну­ла на йо­го пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма й од­ра­зу охо­ло­ла й по­по­лотніла. Він по­са­танів і сто­яв блідий, аж жов­тий, не­на­че мрець встав з до­мо­ви­ни, ши­ро­ко ви­ря­чив очі й ди­вивсь на неї. Очі бли­ща­ли, не­на­че спах­ну­ли ог­нем. То­дозі зда­лось, ніби сам са­та­на ви­ник десь ніби з-під землі і на­па­дом на­пав­ся на неї.

Єремія пе­ре­пи­нив То­до­зю, знов об­хо­пив її плечі знес­тям­ки так міцно, не­на­че хтось стис­нув їй плечі об­ценька­ми. Во­на тільки по­чу­ва­ла, що довгі су­хор­ляві пальці ніби вп'ялись в її плечі, а га­рячі, як жар, ус­та все цілу­ва­ли її, не­на­че пек­ли, в що­ки, в ус­та, в брівки та в чо­ло.

- Гляди ж мені, сот­ни­чи­хо, щоб про моє ко­хан­ня та же­ни­хан­ня ні сном - ні ду­хом не доз­навсь че­рез те­бе ніхто в Луб­нах, ніхто в усьому світі. Не­бо ба­чить, са­док ба­чить, але ж во­ни ні до ко­го не про­мов­ля­ють і ніко­му не ска­жуть. Од ме­не не вте­чеш ніку­ди. Я знай­ду те­бе й на твоїй ле­ваді над Су­лою, знай­ду те­бе в сте­пах і в пу­щах та нет­рах, де б ти не схо­ва­лась, бо я те­бе ко­хаю без тя­ми, без міри. Од ме­не ніде не схо­вається той, ко­го я люб­лю або не­на­вид­жу. Пам'ятай про це й ніко­ли не за­бу­вай­сь про це і вдень і вночі. Пам'ятай - і бу­вай здо­ро­ва, ко­зач­ко чор­ноб­ро­ва!

І князь швид­кою хо­дою май­нув між яб­лу­ня­ми і зник з її очей в гу­ща­вині.

Тодозя сто­яла на траві під гус­тою гілляс­тою яб­лу­нею й ніяк не мог­ла опам'ята­тись. Во­на ди­ви­лась без­тям­ни­ми очи­ма на са­док, на зе­ле­не гілля яб­лунь і не ба­чи­ла ні сад­ка, ні зе­ле­но­го гілля. Над­ворі вже доб­ре роз­вид­ни­лось. На селі співа­ли півні, рев­ли ко­ро­ви. Десь у дворі не­да­ле­ко за сад­ком скрипів жу­ра­вель: хтось ви­тя­гав во­ду з кри­ниці. Се­ло про­ки­да­лось і ніби за­го­моніло сти­ха. Але То­до­зя нічо­го не чу­ла, нічо­го не ба­чи­ла. Їй зда­ва­лось, що над­ворі схо­пи­лась страш­на бу­ря, зак­ру­тив­ся в сад­ку ви­хор. Їй зда­ва­лось, що бу­ря гой­да­ла на небі густі хма­ри, гой­да­ла де­ре­во, зда­ва­лось, що вда­рив нес­подіва­но страш­ний грім і роз­бив її, не­на­че де­ре­во, її дум­ки десь роз­си­па­лись, як посіяна на ріллі пше­ни­ця, і во­на не мог­ла поз­би­ра­ти своїх ду­мок, звес­ти їх до­ку­пи і опам'ята­тись.

А не­бо все ясніша­ло та за­ли­ва­лось світом. Тро­хи зго­дом То­до­зя підве­ла очі вго­ру і приміти­ла, що на небі й хмар не­ма. Не­бо синіло й лисніло. Сон­це ви­ко­ти­лось і освіти­ло са­док. То­до­зя по­ча­ла приміча­ти яб­луні, квітки, по­чу­ла пта­ши­не ще­бе­тан­ня. Во­на вста­ла і, ко­ли­ва­ючись, як п'яна, ти­хою хо­дою поп­лен­та­лась че­рез сад. Йду­чи стеж­кою, во­на ніби по­ма­леньку зби­ра­ла роз­ки­дані дум­ки, не­на­че зби­ра­ла роз­ки­дані по сад­ку квітки і скла­да­ла їх до­ку­пи.

«Збезчестив ме­не князь, ки­нув­ся на ме­не, на­че хи­жий звір», - ду­ма­ла То­до­зя й по­чу­ти­ла, що гнів на кня­зя при­ли­ває до її сер­ця, при­бу­ває, не­на­че во­да вес­ною в Сулі.

Вона гля­ну­ла на свої ру­ки. На ру­ках синіли сму­ги, де вхо­пив­ся Єремія своїми ніби залізни­ми пальця­ми.

«А все то тітка вин­на. Це во­на на­мог­ла­ся їха­ти на хрес­ти­ни, їдьмо та й їдьмо в Сен­чу! За­ма­ну­лось пак по­ба­чи­ти кня­ги­ню, по­ди­ви­тись, яке на ній до­ро­ге уб­ран­ня, і який кун­туш, і з якої ма­терії, які на ній пер­ли та до­рогі діаман­ти. Ма­буть тітці при­пав до впо­до­би ву­са­тий та ло­ба­тий Єремія. А на мені все ли­хо око­ши­лось. От тобі й наб­ра­ла­ся со­ро­му на ввесь свій вік! Що то для тих польських та й цих на­ших спольще­них панів жіно­ча честь? А він же не мов­ча­ти­ме, ще й поч­ва­ниться пе­ред своїми при­яте­ля­ми ду­ка­ми, дар­ма що за­бо­ро­нив мені го­во­ри­ти про йо­го огид­ли­вий вчи­нок. Те­пер же ме­не ос­лав­лять, осу­дять усі добрі лю­де».

Тодозя увійшла в кімна­ту. В по­ко­ях вже усі повс­та­ва­ли, пов­ми­ва­лись і при­че­пу­ри­лись.

- Де це ти, То­до­зю, спа­ла? - спи­та­ла в неї тітка. - Ти ляг­ла спа­ти в кімнаті, а йдеш звідкільсь з дво­ру.

- Мені бу­ло душ­но в хаті, а я вий­шла вночі з по­коїв та й пе­ре­но­чу­ва­ла на возі на траві, - ска­за­ла То­до­зя, вми­ва­ючись.

Господиня вста­ла ду­же ра­но й на­го­ту­ва­ла вже снідан­ня.

Князь чо­гось ніби ха­пав­ся з од'їздом. Зійшли­ся зас­пані та пох­мурі на похміллі гості й посіда­ли за сто­ла­ми сніда­ти. По­го­ничі лаш­ту­ва­ли в до­ро­гу по­воз­ки, вже зап­ря­га­ли коні в князівську ка­ре­ту. Єремія сидів за сто­лом по­руч з Гри­зельдою й все ско­са пог­ля­дав на двері в кімна­ту: йо­му ба­жа­лось ще раз по­ба­чи­ти То­до­зю. Але жіноцт­во не вий­шло сніда­ти до панів, бо сіло за снідан­ня в ок­ромній кімнаті.

Гості не­дов­го сніда­ли, а більше пох­ме­ля­лись, ли­га­ючи та дуд­ля­чи здо­ро­ви­ми чар­ка­ми горілку та заїда­ючи со­ло­ни­ми огірка­ми. Єремія хап­ком встав і по­чав про­ща­тись з гос­по­да­рем та гос­по­ди­нею. Гри­зельда пішла в кімна­ту, щоб поп­ро­ща­тись з жіноцт­вом.

- Гляди ж, То­до­зю, не од­мов­ляй­ся, як я пок­ли­чу те­бе в па­лац на ро­бо­ту. Ми роз­по­ча­ли ви­роб­лю­ва­ти чу­дер­нацький ки­лим і ніяк не да­мо ра­ди цій ро­боті; чо­мусь ви­роб­ка не вдається нам та й не вдається; а ти мо­же й за­ря­туєш нас і ста­неш нам до по­мочі, бо ко­зач­ки з давніх-да­вен ду­же здатні до цього ре­мест­ва, - ска­за­ла Гри­зельда до То­дозі на про­щанні.

- Добре, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, доб­ре! Прий­ду та до­по­мо­жу тобі, хоч і з ме­не пев­но бу­де ко­ристі, як з торішнього снігу, або як й ца­па - мо­ло­ка, - обізва­лась То­до­зя жар­та­ми.

На розс­та­ванні уп­ра­ви­тель Суф­щинський ска­зав до кня­зя про­мо­ву, не­на­че на сей­мо­во­му зборі; він дя­ку­вав кня­зеві за честь, дя­ку­вав, що князь і кня­ги­ня не по­гор­ду­ва­ли хлібом-сіллю сво­го вірно­го слу­ги і спо­до­би­ли йо­го гос­по­ду й гос­по­дарів своїми одвіди­на­ми. Пан­ки на розс­та­ванні ук­ло­ни­лись кня­зеві та кня­гині. Єремія оки­нув очи­ма Гри­зельду, кот­ра сто­яла ко­ло две­рей і за­ба­ла­ка­лась з жіноцт­вом. Кня­ги­ня сто­яла ко­ло по­ро­га ви­со­ка на зріст та пос­тав­на, рівна ста­ном, в дов­го­му бла­кит­но­му шов­ко­во­му літни­ку.

«Гризельда по­важ­на, як ко­ро­ле­ва, і ще й те­пе­реч­ки мені приємна, але не та­ке по­чу­ван­ня оце нес­подіва­но роз­во­ру­ши­ла в моєму серці пал­ка То­до­зи­на кра­са!.. Гри­зельди­на хо­лод­на по­важ­на кра­са, її ро­зум, її по­важність, помірко­ваність та роз­суд­ливість і досі вчи­ня­ють на мою ду­шу щось приємне, але тільки приємне. Гри­зельда й досі для ме­не тільки «да­ма сер­ця» та й годі. Але То­до­зя! це щось зовсім інше, но­ве зад­ля ме­не. Щось гост­ре, пал­ке, пе­ку­че й ра­зом з тим нез­ви­чай­но со­лод­ке та при­над­не ллється од неї й спов­нює моє сер­це вщерть, і па­лить ме­не якимсь див­ним ог­нем…» - ду­мав Єремія, сіда­ючи в ка­ре­ту.

Панки вий­шли надвір, жіноцт­во стов­пи­лось в сінях і несміли­во ви­зи­ра­ло че­рез двері на пиш­ну князівську ка­ре­ту. Єремія оки­нув очи­ма жіноцькі го­ло­ви, що по­ви­ти­ка­лись з две­рей, і між ни­ми вглядів То­до­зю. Їх очі, не­на­че од спо­чу­ван­ня, стріли­ся, і То­до­зя рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву за одвірок. Але Єремія по­чу­тив, що йо­го сер­це ста­ло спокійніше. Він не­на­че тільки що зірвав з ве­ли­кою труд­но­тою пиш­ну квітку, що рос­ла десь ви­со­ко на не­без­печ­них ске­лях, на­ми­лу­вав­ся нею дос­хо­чу, ви­пив з неї па­хощі і - потім ки­нув її на стеж­ку, як зів'ялу й не­потрібну.

Коні летіли би­тим шля­хом прос­то до Лу­бен, а князь ог­ля­дав безк­раї сте­пи, роз­мов­ляв з Гри­зельдою про гос­по­дарст­во і навіть не ду­мав про То­до­зю. Йо­го сер­це спа­лах­ну­ло рап­том, як це бу­ває в лю­дей ду­же міцних, мужніх та пал­ких, рап­том і одійшло. Сте­по­вий вітер не­на­че розвіяв по сте­пу ча­ри пиш­них очей, пиш­ної кра­си.

Прибувши в Луб­ни, Єремія ки­нув­ся до гос­по­дарст­ва, по­чав хо­ди­ти в ка­зар­ми, мушт­ру­ва­ти своє військо. Ро­бо­чий та во­руш­кий зро­ду, він не лю­бив бай­ди­ку­ва­ти та по­хо­деньки справ­ля­ти, як справ­ля­ли їх тодішні польські па­ни-дідичі. Єремія не міг всидіти на місці без яко­гось діла. В то­му кло­поті він швид­ко зовсім за­був­ся про То­до­зю. Ча­сом вря­ди-го­ди її пиш­ний вид нес­подіва­но ви­ни­кав в йо­го пам'яті, але Єремія тільки осміхав­ся з тієї своєї нес­подіва­ної ду­рості, і ми­лий вид зни­кав в йо­го серці, не­на­че розвіяний вітром.

Незабаром після то­го Гри­зельда з робітни­ця­ми за­хо­ди­лась ви­роб­лю­ва­ти роз­по­ча­тий здо­ро­вий ки­лим. Дівча­та, не­зу­гарні до тієї ро­бо­ти, по­нап­лу­ту­ва­ли уся­кої нісенітниці у взірцях, Гри­зельда зга­да­ла про То­до­зю і пок­ли­ка­ла її й кількох ко­за­чок, котрі бу­ли зу­гарні ви­роб­ля­ти ки­ли­ми. Це про­мислівство бу­ло тоді ши­ро­ко роз­пов­сюд­же­не на Задніпрянській Ук­раїні. Ки­ли­ми на Ук­раїні за­ку­по­ву­ва­ли тоді навіть в Моск­ву і до дво­ру мос­ковських царів.

Тодозя зга­да­ла про кня­зя Єремію, і їй ста­ло страш­но йти до па­ла­цу. Во­на й досі не за­бу­ла про нес­подіва­ний Єреміїн на­пад на неї в сад­ку в Сенчі. Вер­нув­шись з Сенчі з гос­тей, То­до­зя й сло­вом не про­хо­пи­лась пе­ред тіткою Мав­рою про чу­дер­нацький ви­па­док з кня­зем Єремією. Во­на хотіла за­бу­ти про Єремію, од­га­ня­ла од се­бе дум­ки про йо­го. Але ті дум­ки усе вер­та­лись до неї, чи во­на ро­би­ла ро­бо­ту, чи од­по­чи­ва­ла. Усе вста­вав пе­ред нею по­важ­ний, аж су­во­рий смуг­ля­вий вид кня­зя, а в душі десь гли­бо­ко, гли­бо­ко не­на­че ми­готіли йо­го здо­рові блис­кучі чорні очі. Во­на, приїхав­ши з хрес­тин до­до­му, ще дов­го не­на­че по­чу­ва­ла на своїх ру­ках сліди йо­го ду­жих рук, по­чу­ва­ла на що­ках сліди йо­го га­ря­чих уст, га­ря­чий дух од йо­го ди­хан­ня. Страх ми­нув, але той пал га­ря­чо­го ко­хан­ня ще дов­го не­на­че обвівав її вид, обвівав усе тіло. Во­на не­на­че за­ме­та­лась яко­юсь хо­ро­бою од Єремії, і та хо­ро­ба дов­го не да­ва­ла їй спо­кою, на­па­дом на­па­да­ла, не­на­че про­пас­ни­ця.

- Чи йти мені до па­ла­цу, чи не йти? - спи­та­ла То­до­зя не­на­че ви­пад­ком в тітки Мав­ри.

- Атож! Ав­жеж іди! Кня­ги­ня бу­де на те­бе гніва­тись, а во­на лю­ди­на ду­же доб­ра й роз­суд­ли­ва, ще й до то­го не­гор­да. Як во­на лю­бенько роз­мов­ля­ла зо мною і з то­бою на хрес­ти­нах! Йди, не­бо­го, та по­мо­жи в ро­боті, бо там в па­лаці ма­буть зовсім та­ки не­зу­гарні до цього діла, - ска­за­ла тітка.

- Чогось я бо­юся ото­го па­ла­цу, не­на­че в йо­му вгнізди­лась якась не­чис­та си­ла. Ще там на­вер­нуть ме­не на ка­то­лицьку віру та на польщиз­ну, як на­вер­ну­ли вже чи­ма­ло двірських па­ня­нок.

- То ти не на­вер­тай­ся й не слу­хай, що бу­де тобі те­ре­ве­ни­ти кня­ги­ня. Не­хай собі го­во­рить, а ти її не слу­хай, - ска­за­ла Мав­ра.

Але То­до­зю не­на­че якась си­ла тяг­ла до па­ла­цу, їй чо­гось ду­же за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти кня­зя, вло­ви­ти га­ря­чий по­зир чор­них очей, хоч раз знов по­ба­чи­ти йо­го зблизька.

«Чудне моє сер­це! і бо­юсь кня­зя, і бо­юсь навіть стріну­тись з ним, і ба­жаю по­ба­чи­ти йо­го. Щось чуд­не діється оце зо мною», - по­ду­ма­ла То­до­зя і, приб­рав­шись гар­ненько та при­че­пу­рив­шись, пішла до па­ла­цу.

Гризельда сиділа в прос­торній світлиці з своїми по­коївка­ми з ро­бо­тою ко­ло ки­ли­ма. Уся її світли­ця бу­ла схо­жа на робітню, де за ро­бо­тою сиділи двірські пан­ни та ба­би. Ко­ло стіни сто­яли здо­рові п'яльці з нап­ну­тою ос­но­вою для ки­ли­ма. В кут­ку од­на ба­ба мо­та­ла на ве­тушці мо­то­вил­ник з білої вов­ни. Другі пан­ни роз­мо­ту­ва­ли клуб­ки вов­ня­них ни­ток і чер­во­них, і зе­ле­них, і ро­же­вих. Зо три пан­ни сиділи ко­ло п'ялець і за­ти­ка­ли ки­лим взор­ця­ми. Част­ка вит­ка­но­го ки­ли­ма ясніла про­ти вікон чу­дер­нацьки­ми квітка­ми та муд­ри­ми перськи­ми ку­че­ря­ви­ми взор­ця­ми. В дру­го­му по­кої кру­ти­лась снівни­ця. Ве­туш­ка скрипіла, кач­ки на ве­туш­ках ма­нячіли, аж ми­га­ли в очах. Гри­зельда сиділа ко­ло вікна і роз­мо­ту­ва­ла пас­ма по­фар­бо­ва­ної вов­ни. В світлиці бу­ло чу­ти шум, якесь ле­геньке ша­рудіння, ти­хий гомін од роз­мо­ви, здерж­ли­вої, несмілої. Од­на Гри­зельда го­моніла го­лос­но на усю кімна­ту.

Тодозя й дві пок­ли­кані ко­зач­ки увійшли в світли­цю й поз­до­ров­ка­лись. В узенькі та ви­сокі го­тицькі вікна з круг­ли­ми ма­леньки­ми ши­боч­ка­ми, вправ­ле­ни­ми в олив'яні, ніби пе­реп­ле­тені ра­ми, світи­ло сон­це. Жов­то-га­рячі проміння не­на­че висіли на повітрі че­рез усю кімна­ту, об­важнілі од гус­то­го вов­ня­но­го по­ро­ху. То­до­зя зо­ри­ла очи­ма по робітні й на­си­лу знай­шла очи­ма Гри­зельду на стільці ко­ло вікна. Во­на поцілу­ва­ла її в ру­ку.

- От і доб­ре, що ти, сер­це То­до­зю, оце прий­шла до ме­не на оден­ки! - ска­за­ла лас­ка­во Гри­зельда. - Чо­гось у нас ро­бо­та йде для­во, як мок­ре го­рить: мої ки­лим­ниці, здається, та­ки не ду­же зручні та здатні до цього діла. Ста­вай, То­до­зю, та по­ма­гай тка­ти, а ви сідай­те за гре­бені та доп­ря­дай­те півмітка, - ска­за­ла Гри­зельда до двох не­мо­ло­дих ко­за­чок, що сто­яли ко­ло по­ро­га.

- Хотіла б я, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, до­по­мог­ти, але знаю доб­ре, що й з ме­не бу­де тобі не­ве­ли­ка поміч. Як­би співа­ти, або тан­цю­ва­ти, або їсти, то я б та­ки доб­ре до­по­мог­ла! Не­ма де прав­ди діти, а до ро­бо­ти я не ду­же то здат­на та зу­гар­на та­ки зро­ду, - жар­ту­ва­ла То­до­зя.

- Жартуй, жар­туй собі на здо­ров'я, а до ро­бо­ти ста­вай: ось тобі клуб­ки вов­ня­них ни­ток уся­ко­го кольору. До­би­рай, як знаєш, - ска­за­ла Гри­зельда.

Тодозя ста­ла ко­ло п'яльців і по­ча­ла за­ти­ка­ти ос­но­ву. В про­вор­ної досвідної ко­зач­ки діло пішло га­разд. В гор­ни­цях бу­ло ти­хо, тільки бу­ло чу­ти, як за стіною рипіла снівни­ця, не­на­че скре­го­та­ла со­ро­ка, та ти­хо гу­ла ве­туш­ка в жва­вих Ган­ни­них ру­ках. Де­котрі по­коївки пря­ли, інші мо­та­ли з по­чинків пря­жу на мо­то­вил­ни­ки.

- Чом це в вас ні співа­ють, ні ба­ла­ка­ють? Мені аж чуд­но, бо я з своєю тіткою го­во­рю з ран­ку до ве­чо­ра та й не на­го­во­ри­мось вдвох за ввесь день, - ска­за­ла сміли­во То­до­зя до Гри­зельди.

- Хіба вже ти роз­ва­жиш нас своїми ве­се­ли­ми пісня­ми та роз­мо­вою, бо ти зро­ду ве­се­ла на вда­чу. І моя ба­ба Ган­на ко­лись бу­ла ве­се­ла, а те­пер все або хни­кає, або лається. Це я пок­ли­ка­ла те­бе і зад­ля то­го, щоб ти і по­мог­ла нам, і тро­хи роз­ве­се­ли­ла мою сум­ну робітню, - ска­за­ла Гри­зельда, котрій і справді при­па­ла до впо­до­би ве­се­ла То­до­зя.

- Які вже там з ме­не ве­се­лощі? Од моїх ве­се­лощів мо­ло­ко кис­не в гле­чи­ках, - про­мо­ви­ла То­до­зя. - Мої ве­се­лощі такі смачні, як кис­лиці. Он ба­ба Ган­на вже й скри­ви­лась од їх, як се­ре­да на п'ятни­цю.

Баба Ган­на об­ра­зи­лась і на­ду­ла гу­би. Усі засміялись.

Саме в той час князь Єремія вер­нув­ся з муштрів і пе­ре­хо­див че­рез світлиці. Він зир­нув че­рез од­чи­нені двері в кімна­ту і йо­го очі впа­ли на То­до­зю. То­до­зя вгляділа кня­зя й лед­ве не зомліла. В неї за­би­ло дух, ру­ки з нит­ка­ми зад­ри­жа­ли. Во­на й зля­ка­лась, і чо­гось зраділа. Гост­рий по­зир чор­них Єреміїних очей прой­няв її наскрізь, не­на­че меч. Вип­ну­те Єреміїне чо­ло за­лисніло в сутінку світлиці, освіче­не од­лис­ком сон­ця. Довгі чорні ву­си за­ми­готіли. Єремія спи­нив­ся на ході й ніби при­див­ляв­ся на То­до­зю. Він впізнав її. Не­на­че якась си­ла по­тяг­ла йо­го до од­чи­не­них две­рей.

Тодозя сто­яла най­ближ­че до две­рей і ввічли­во та зви­чай­ненько пок­ло­ни­лась кня­зеві.

- О! ве­се­ла ко­зач­ка в те­бе, кня­ги­не, на ро­боті. Впізнаю, впізнаю. Ба­чив те­бе в Сенчі.

- Либонь бу­де тижнів зо три, як ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, ба­чи­ли ме­не в Сенчі, як я з тіткою бу­ла там на хрес­ти­нах, - ска­за­ла То­до­зя.

- Еге! Ли­бонь бу­де тижнів зо три, - го­во­рив князь, сто­ячи в две­рях, а йо­го хижі очі так і зо­ри­ли на То­до­зю, не­на­че він хотів її прог­ли­ну­ти або й вби­ти. Не радість, не осміх ви­яв­ля­лись в йо­го блис­ку­чих очах, а більш не­на­че злість і гнів. Він злос­ту­вав, що То­до­зя знов стри­во­жи­ла йо­го ду­шу, на­вер­нув­шись йо­му на очі.

- В То­дозі ру­ки звичні до цієї ро­бо­ти; во­на спра­виться за двох ко­ло ки­ли­ма. Он, глянь, кня­зю, скільки вже во­на нат­ка­ла! - ска­за­ла Гри­зельда.

- Чи нат­ка­ла, чи, мо­же, й наз­бав­ля­ла, цього я вже не вга­даю, - обізва­лась То­до­зя.

Її три­вожність од­ра­зу вга­му­ва­лась. Во­на ско­са зир­ну­ла на Єремію і впізна­ла в йо­го очах ту хижість ко­хан­ня, кот­ра її не­дав­неч­ко так страш­но на­ля­ка­ла в сад­ку в Сенчі. І ті хижі зо­ряні та палкі очі чо­гось те­пер при­па­ли їй до впо­до­би. Ті очі тяг­ли її, не­на­че бе­зод­ня, і во­на по­чу­ва­ла, що в неї не стає си­ли пе­ре­мог­ти своє сер­це. А Єремія все сто­яв на по­розі й ніби ог­ля­дав ки­лим, але він ди­вив­ся не на чу­дер­нацькі квітки, що ніби роз­пу­ку­ва­лись під То­до­зи­ни­ми ру­ка­ми, а на пиш­не То­до­зи­не лич­ко.

В кімнаті ста­ло ти­хо. Усі мов­ча­ли. Тільки ве­ре­те­на жур­ча­ли та десь за стіною скре­го­та­ла снівни­ця. Князь ос­ту­пивсь од две­рей якось не­хо­тя, але йо­му не хотілось йти до своєї кімна­ти. Якась си­ла не­на­че ру­ка­ми дер­жа­ла йо­го на місці. Він по­чав хо­ди­ти по світлиці, ни­кав од кут­ка до кут­ка, як вовк, за­чи­не­ний в клітці, і все по­зи­рав че­рез од­чи­нені двері на То­до­зин вид, на її тон­кий стан в тісно­му чор­но­му гор­сеті, на од­лиск чер­во­но­го на­мис­та на делікат­них що­ках. Єремію бра­ла і лю­бов, і злість.

«І приніс же дідько оту кра­су­ню в мій па­лац! Я вже був за­був­ся про неї, а во­на знов розд­ра­ту­ва­ла ме­не своїми очи­ма. Оце ж то ті стріли купідо­нові, про котрі то­ро­чать ла­тинські по­ети! Бо­дай не­чис­тий узяв оті купідо­нові стріли! Од­жеж до­ве­деться знов вчи­ни­ти заїзд на ле­ва­ду й ха­ту цієї кра­суні!» - по­ду­мав Єремія і пішов до своєї кімна­ти.

Але ті прок­ляті купідо­нові стріли і тут не да­ва­ли йо­му спо­кою і ще гірше на­до­ку­ча­ли се­ред тиші й спо­кою прос­тор­но­го па­ла­цу. Єремія тієї ночі спав, як не спав.

Другого дня То­до­зя з сусіда­ми знов прий­шла в па­лац на ро­бо­ту. Єремія хо­див, як неп­ри­ка­яний, і навіть за­був про своє військо. Він не втерпів, знов зир­нув че­рез од­чи­нені двері, щоб по­ди­ви­тись на То­до­зю, і по­чав хо­ди­ти по світлиці. Йо­го бра­ла до­са­да й не­терп­ляч­ка. Щоб вга­му­ва­ти своє сер­це, Єремія звелів осідла­ти ко­ня, ско­чив на йо­го й по­летів у степ ог­ля­да­ти своє доб­ро, а потім блу­кав по діброві без діла, без ду­мок в го­лові, блу­кав, як блу­ка­ють хижі звірі, шу­ка­ючи по­жив­ку. А пишні очі все ніби ви­зи­ра­ли то з зе­ле­но­го гілля, то з зе­ле­но­го лис­ту, то лисніли в блис­ку­чих ро­син­ках на квітках і не да­ва­ли йо­му спо­кою. Він виїхав на край кру­тої го­ри, гля­нув на За­сул­ля й знай­шов очи­ма То­до­зи­ну ле­ва­ду в вер­бах. Біла хат­ка ма­нячіла між вер­ба­ми, не­на­че біла овеч­ка пас­ла­ся на зе­леній ле­ваді.

«Доберусь я та­ки до твоєї ле­ва­ди, лу­ка­ва кра­су­не! Хоч би до­ве­лось вби­ти те­бе, але я та­ки натішусь ще раз то­бою, натішусь твоєю кра­сою», - по­ду­мав Єремія, по­вер­та­ючи ко­ня до­до­му.

Другого дня бу­ла неділя. То­до­зя прий­шла з церк­ви, по­обіда­ла з тіткою, сіла край вікон­ця й за­ду­ма­лась. Во­на зга­да­ла про па­лац, про кня­ги­ню Гри­зельду, про ро­бо­ту в Гри­зельдиній кімнаті, і їй за­ма­ну­лось по­бу­ва­ти в па­лаці. Во­на шко­ду­ва­ла, що тоді бу­ла неділя, що не тре­ба бу­ло йти до кня­гині на ро­бо­ту. І нес­подіва­но став пе­ред нею князь Єремія, не­на­че во­на по­ба­чи­ла йо­го своїми очи­ма на по­розі Гри­зельди­ної робітні. Во­на не­на­че вгляділа йо­го чорні ку­чері, палкі очі і при­га­да­ла йо­го га­рячі ус­та на своїх ус­тах. Не­на­че якась невідо­ма си­ла по­тяг­ла її до па­ла­цу. Їй за­ма­ну­лось по­ба­чи­ти Єремію, по­ди­ви­тись на йо­го хоч не­на­ро­ком че­рез од­чи­нені двері.

«Невже це я по­чи­наю лю­би­ти то­го страш­но­го кня­зя, то­го Єремію, що вби­вав та ніве­чив ко­заків, про­ли­вав ріка­ми ук­раїнську кров? Нев­же це моє сер­це за­ра­зи­лось од йо­го га­ря­чих уст, од пал­ко­го ко­хан­ня?» - ду­ма­ла То­до­зя, пог­ля­да­ючи у вікон­це на ви­сокі го­ри, де за лісом ма­нячіли баш­ти кня­жо­го зам­ка.

Тодозя оки­ну­ла очи­ма свою не­ве­лич­ку ха­ти­ну. Тітка Мав­ра ляг­ла од­по­чи­ва­ти на по­лу і дріма­ла. В ха­тині бу­ло ти­хо. На ста­рих об­ра­зах святі не­на­че ди­ви­лись на То­до­зю усі ра­зом з до­ко­ром в очах, не­на­че зна­ли про її грішні по­тай­ні ду­ми. А вид князів не зни­кав з То­до­зи­них ду­мок, не­на­че нав­рат­ли­вий при­чеп­ли­вий чо­ловік, То­до­зю бра­ла нудьга, її тяг­ло до па­ла­цу, не­на­че дівчи­ну на му­зи­ки або на ули­цю. Са­ма дум­ка про князів па­лац не­на­че ве­се­ли­ла її.

«Піду хоч на про­гу­лян­ня до сусід, мо­же за­бу­дусь про па­лац, мо­же ве­се­ла роз­мо­ва про­же­не з моїх ду­мок оту са­та­ну. Або… піду в дібро­ву по опеньки, наз­би­раю опеньків на ве­че­рю», - по­ду­ма­ла То­до­зя. Во­на заст­ро­ми­ла за по­яс пісто­лет, не так од хи­жо­го звіра в діброві, як од Єреміїних жовнірів. Між тією на­во­лоч­чю бу­ло чи­ма­ло уся­ких ли­ходіїв і злодіїв, і ду­шо­губів, і роз­би­шак. То­до­зя, вхо­пив­ши в ру­ки ко­шик, побігла на го­ру в дібро­ву.

Не дов­го блу­ка­ла То­до­зя по діброві й наб­ра­ла опеньків пов­ний ко­шик вщерть. Во­на вер­та­лась до­до­му узькою, лед­ве про­тер­тою стеж­кою. Ду­ми в неї все сну­ва­лись про па­лац, про Гри­зельду. Во­на йшла пох­ню­пив­шись. Ко­ли нес­подіва­но про­ти неї за­лу­потіли кінські ко­пи­ти. То­до­зя підве­ла го­ло­ву, зблідла й охо­ло­ла: на коні сидів Єремія в виш­не­во­му кун­туші, в жов­тих чо­бо­тах. Кінь летів, як стріла. Єремія ка­тав че­рез дібро­ву, скільки бу­ло в ко­неві си­ли, аж жовті чо­бо­ти тільки ми­готіли. Вглядівши То­до­зю, Єремія рап­том спи­нив ко­ня. Кінь вглядів То­до­зю, сха­ра­пу­див­ся, захріп і став гоп­ки. То­до­зя одс­ко­чи­ла набік в ліщи­ну.

- Це ти, ко­зач­ко, сха­ра­пу­ди­ла мо­го ко­ня? - крик­нув Єремія. - А ти оце зби­раєш опеньки в моєму лісі, ме­не не пи­та­ючись? Га? Те­пер да­вай мені «одсип­но­го» з тво­го ко­ши­ка.

І Єремія в од­ну мить ско­чив з сідла й прив'язав ко­ня до мо­ло­денько­го гра­ба, а сам прис­ту­пив до То­дозі. То­до­зя од та­кої нес­подіван­ки впус­ти­ла ко­шик на зем­лю. Опеньки роз­си­па­лись по траві.

«Чи би­ти­ме, чи стріля­ти­ме, чи цілу­ва­ти­ме оцей страш­ний князь?» - май­ну­ла в То­дозі дум­ка.

- Чи ти пак не за­бу­лась про са­док в Сенчі, про той прок­ля­тий ра­нок, про ту пе­кельну ніч, що ти мені не да­ва­ла спа­ти? - про­мо­вив Єремія.

- Хотіла б за­бу­ти, та ніяк не мо­жу за­бу­ти, - несміли­во обізва­лась То­до­зя.

- Чого ти так зблідла? Навіщо ти заст­ро­ми­ла за по­яс оту руш­нич­ку? Чи ти ме­не боїшся, чи так ме­не не­на­ви­диш? - спи­тав князь.

- І бо­юся те­бе, і…

Тодозя за­пик­ну­лась і не про­мо­ви­ла далі й сло­ва.

- Оддай мені оту руш­нич­ку, або кинь її от­ту­ди в кущі! Навіщо ти но­сиш при собі оту зброю?

- На хи­жо­го звіра й на ли­хо­го чо­ловіка, - од­ка­за­ла То­до­зя.

Вона по­чу­ва­ла, що тро­хи вти­хо­ми­ри­лась, що сер­це знов по­ча­ло ки­да­тись в гру­дях рівніше й тихіше.

- Кинь оту зброю до­до­лу! Во­на мо­ло­диці не ли­чить, - ска­зав князь вже сер­ди­то.

Єремія не зно­сив су­пе­реч­ності, і в душі йо­го вже за­кипіло. То­до­зя приміти­ла, що ніздрі йо­го гост­ро­го тон­ко­го но­са злег­ка іздри­гу­ва­лись, а очі од­ра­зу заб­лис­ка­ли.

- Киньте, яс­но­вельмож­ний, свою шаб­лю в кущі, тоді й я ки­ну свою руш­нич­ку, тоді, кня­зю, лад­на по­ба­ла­ка­ти з ва­ми.

- Ти навіже­на. Я й гад­ки не маю те­бе ру­ба­ти шаб­лею, - ска­зав Єремія і, ви­хо­пив­ши шаб­лю з піхви, швир­го­нув її в кущі.

Тодозя ви­хо­пи­ла руш­нич­ку з-за по­яса й собі ки­ну­ла її до­до­лу. Єремія прис­ту­пив до То­дозі й взяв її за ру­ку.

- Чого ти жа­хаєшся? Нев­же я та­кий страш­ний? - ска­зав Єремія.

- Мабуть, кня­зю, страш­ний, ко­ли про вас пішла та­ка по­го­лос­ка, ко­ли так лю­де го­мо­нять.

- А ти не ду­же йми віри лю­дям. Я страш­ний тільки для во­рогів.

- А мо­же, кня­зю, й для ме­не ви во­рог, ко­ли князь за­гу­бив мою честь і мо­же знов має на думці не­доб­рий замір, - ти­хо обізва­лась То­до­зя.

Князь мов­чав і ди­вив­ся на неї, не­на­че їв її вид гост­ри­ми очи­ма. То­до­зя по­чу­ва­ла, що ті очі ча­ру­ють її, не­на­че га­дючі очі ча­ру­ють пташ­ку. Але во­на пос­те­рег­ла, що втра­чає свою си­лу й во­лю од зо­ру тих гост­рих очей. В діброві бу­ло ти­хо, тільки десь в ку­щах бе­зу­пин­но свистіла омел­га, не­на­че заіграш­ки пе­ре­би­ра­ла ме­лодії на гучній сопілці. То­до­зя не зво­ди­ла очей з смуг­ля­во­го кня­зя, не­на­че при­див­ля­лась до йо­го й уваж­ли­во слідку­ва­ла за кож­ним ру­хом лю­то­го во­ро­га, сподіва­ючись на­па­ду щох­ви­ли­ни.

- Чого ти мов­чиш та тільки пог­ля­даєш з-під ло­ба на ме­не? - спи­тав Єремія.

- Доти сто­яти­му й мов­ча­ти­му, до­ки й яс­но­вельмож­ний сто­яти­ме. Нам не­ма про що ба­ла­ка­ти: ми не рівня, - ти­хо обізва­лась То­до­зя. - Про­щай­те, кня­зю! Час мені до­до­му!

Не встиг­ла То­до­зя про­мо­ви­ти ці сло­ва, і Єремія ки­нув­ся на неї, як вовк на яг­ни­цю, вхо­пив за стан, при­гор­нув до се­бе і по­чав цілу­ва­ти в ус­та, в що­ки, в очі. То­до­зя не спро­ти­ви­лась і не справ­до­ву­ва­лась, але ні од­ним ру­хом не од­повіда­ла на га­ря­че ко­хан­ня.

- Чи ти ме­не не лю­биш, чи мо­же зне­на­виділа ме­не ще в Сенчі? - спи­тав князь.

- Ви князь, а я бе­зо­бо­рон­на, безп­ри­хильна удо­ва. Кня­зю! що вий­де з на­шо­го ко­хан­ня? Ви, князі, про це й гад­ки не маєте. Ви яс­но­вельмож­ний князь, а я прос­та ко­зач­ка. Ви жо­на­тий і не бу­де­те ж ме­не сва­та­ти. Вам іграш­ки, а мені нес­ла­ва, а мені без­чес­тя. Кня­зеві про це бай­ду­же, а мені не бай­ду­же, як лю­де поч­нуть ме­не су­ди­ти та нес­ла­ви­ти.

- Вийде тільки те, що й вий­шло; я те­бе люб­лю і хо­чу натіши­тись твоєю кра­сою дос­хо­чу. Як тільки ти бу­деш справ­до­ву­ва­тись, бу­деш мені су­пе­ре­чи­ти, я те­бе по­ру­баю отією шаб­лею, що я за­ки­нув в гу­ща­ви­ну, чи тут, чи деінде. Я знаю, що й ти вже ме­не лю­биш, хоч не приз­наєшся мені; мо­же ти тільки в ме­не прав­ди вивіряєш.

- І прав­ди в кня­зя не вивіряю, бо ба­чу, що ви ме­не лю­би­те. Але я по­чу­ваю й доб­ре то­му відо­ма, що яс­но­вельмож­ний приніс мені в оцю дібро­ву од­не не­щас­тя, од­ну му­ку, бо за ва­ми, кня­зю, слідком тільки те­чуть кри­ваві річки та пли­не мо­рем по­же­жа. Я кня­зя люб­лю і ля­ка­юсь, і са­ма не вга­даю чо­го.

- Не ля­кай­ся ме­не! Бу­деш ме­не лю­би­ти, бу­деш до ме­не хо­ди­ти, я те­бе об­сип­лю зо­ло­том та пер­ла­ми. Не бу­деш до ме­не хо­ди­ти та ме­не лю­би­ти, я пош­ма­тую те­бе, щоб твоя кра­са ніко­му не діста­лась по віки вічні, до віку - до су­ду. Чуєш, То­до­зю, чи тобі не по­зак­ла­да­ло ву­ха? Чуєш? Ні од ко­го, ні од чо­го не­ма й не бу­де мені впи­ну на світі!

- Ба не скрізь ва­шої яс­но­вельмож­ності во­ля во­лить. Є й яс­но­вельмож­но­му впин, і не кня­зе­ва си­ла й во­ля про­ти йо­го ста­ти. Яс­но­вельмож­ний му­сить вво­ли­ти чи­юсь не­пе­ре­мож­ну во­лю! - ска­за­ла То­до­зя.

- Який же це і од ко­го мо­же бу­ти для ме­не та­кий впин? - крик­нув Єремія, і йо­го очі од­ра­зу за­па­ли­лись. Він вже спах­нув гнівом.

- Смерть, - ска­за­ла ти­хо То­до­зя і по­ка­за­ла пальцем на по­ки­ну­тий пісто­лет, що ва­ляв­ся долі на траві.

- Твоя чи моя? - спи­тав Єремія, при­ку­сив­ши гу­би й на­су­пив­ши бро­ви так, що во­ни зійшлись до­ку­пи.

- Передніше за все пев­но моя, а потім мо­же й ва­ша, кня­зю, і навіть князівська ру­ка не встиг­не ме­не пош­ма­ту­ва­ти і по­шат­ку­ва­ти, бо ко­ли вже на те пішло­ся, я мо­жу й са­ма собі за­подіяти смерть в од­ну мить.

Тодозя сміли­во ди­ви­лась на кня­зя, на­виг­ля­да­ла і оком не змиг­ну­ла. Єремія вло­вив в тих очах ко­зацьку зав­зятість, незгіршу за свою.

- То ти, ба­чу, не біла го­луб­ка? Ти на­ту­рис­та й оп­риш­ку­ва­та, й упер­та, як усей ваш ко­зацький рід, ще й кус­ли­ва, як му­хи в спасівку. А я вва­жав на те­бе, як на го­луб­ку.

- Я не біла го­луб­ка. Я, ко­ли хоч, ста­ну вов­чи­цею, і тоді кня­зеві бу­де труд­но й не­без­печ­но навіть справ­до­ву­ва­тись та вой­ду­ва­тись зо мною.

- Бачу, що ти ко­зацько­го за­пек­ло­го код­ла, але я те­бе ко­хаю, як ніко­го не ко­хав ніко­ли пе­редніше, чи бу­деш ти го­луб­кою, чи вов­чи­цею. Я, ска­за­ти по правді, го­лу­бок не люб­лю; я пе­редв­ва­жаю го­луб­кам гар­них вов­чиць. Та­кий вже я на вда­чу зро­ду! - ска­зав Єремія і при­гор­нув до своїх міцних персів То­до­зю.

Тодозя і са­ма нез­чу­лась, як об­ня­ла Єремію і міцно та щільно при­гор­ну­лась до йо­го.

Недалечке од то­го місця, де во­ни сто­яли, ва­ля­лась ста­ра ли­па, зла­ма­на й по­ва­ле­на бу­рею, вже спо­рох­нявіла й трух­ля­ва, по­то­че­на шаш­ля­ми. Ко­ло­да не­на­че пірну­ла в па­по­роть, вже по­де­ку­ди по­жовк­лу, не­на­че поб­риз­ка­ну зо­ло­том. Єремія повів То­до­зю до тієї ко­ло­ди.

- Може, кня­зю, маєте на думці оце пок­лас­ти мою го­ло­ву до цієї ко­ло­ди та й стя­ти по плечі? - спи­та­ла То­до­зя.

- І дум­ки та­кої не мав! Ся­де­мо та по­ба­ла­каємо тро­хи, бо ти ме­не вто­ми­ла своєю кра­сою та су­пе­реч­ка­ми. Я знов не­на­че стаю п'яний од твоїх брів, од твоїх очей. Ти ніби на­поїла ме­не яко­юсь от­ру­тою.

Єремія сів на ко­ло­ду і по­тяг до се­бе за ру­ку То­до­зю. Струх­лявіла та спо­рох­нявіла ко­ло­да за­ва­ли­лась під ним. З осе­ред­ка спах­ну­ла по­рох­ня, не­на­че дим. З-під ко­ло­ди шми­го­ну­ло дві пе­ре­ля­кані ящірки і по­ши­лись в па­по­роть, а за ни­ми вип­ла­зу­ва­ла га­дю­ка й собі по­ши­лась слідком за ни­ми поміж лис­том. То­до­зя одс­ко­чи­ла набік од ко­ло­ди і крик­ну­ла, як не­са­мо­ви­та.

- Не ля­кай­ся! я за­чав­лю за­каб­лу­ком і га­дю­ку, й ящірок, і уся­ку га­ди­ну. Сідай зо мною по­руч от­тут на товс­то­му стов­бурі на краєчку. Тут ми не за­ва­ли­мось.

- Поганий знак, кня­зю, оці ящірки та га­дю­ки! Не­доб­рий знак зад­ля на­шо­го грішно­го ко­хан­ня. По­га­на прик­ме­та: во­на віщує ли­хо!

Єремія по­са­див ко­ло се­бе То­до­зю й об­няв її за стан.

- А бач, ти по­лох­ливіша за ме­не! - ска­зав Єремія й осміхнув­ся. - От я не зля­кавсь га­дюк.

З-під чор­них куд­ла­тих вусів блис­ну­ли міцні білі рівні, не­на­че підрізані, зу­би. То­до­зя впер­ше по­ба­чи­ла йо­го осміх, і той ве­се­лий радісний знак ко­хан­ня си­ломіць по­тяг її всю ду­шу до смуг­ля­во­го й зав­зя­то­го Єремії.

Довго во­ни сиділи та ми­лу­ва­лись в діброві. Ко­ня бра­ла не­терп­ляч­ка. Він пирх­кав, бив ко­пи­та­ми зем­лю, не­на­че на­тя­кав кня­зеві, що він за­над­то вже за­га­яв­ся в діброві. А Єремія все ми­лу­вав­ся То­до­зею, не­на­че грав­ся цяцькою, не ви­пус­кав її з рук.

- Час, кня­зю, до­до­му. Вже за­то­го й вечір бу­де. Моя тітка ляг­ла по обіді од­по­чи­ва­ти і пев­но вже дав­но про­ки­ну­лась та шу­кає ме­не по всіх усю­дах.

- Гляди ж мені, ко­зач­ко! Як тільки я з'явлю­ся в па­лаці на две­рях в кімнаті, де ти май­ст­руєш ко­ло ки­ли­ма, то це бу­де знак, що я при­бу­ду вве­чері до те­бе. Тоді вип­ро­вад­жуй свою тітку з ха­ти, як знаєш, бо як тільки твоя тітка ста­не мені на до­розі, на пе­реш­коді, то моя шаб­ля не жар­ту­ва­ти­ме з нею. Чуєш? Ко­ли в те­бе є тя­ма в го­лові, то ти це втя­миш. Як свис­ну я ко­ло дво­ру, ко­ло ха­ти, то ви­ходь до ме­не за­раз і не гай­ся дов­го. Я і кня­жо­го, але й ко­зацько­го ро­ду і люб­лю ко­ха­тись, як ко­зак і по-ко­зацьки. Я князь і прос­так-ко­зак. Та­кий вже я зро­ду на вда­чу.

- Чую, кня­зю. Але ліпше бу­ло б, як­би князь не топ­тав до ме­не стеж­ки. Лю­де довіда­ються, осу­дять ме­не. Тре­ба мені хо­ва­тись з своїм ко­хан­ням од людсько­го ока, од людсько­го осу­ду.

- Прощай, кра­со! - про­мо­вив князь і, ско­чив­ши на ко­ня, свис­нув і зник в діброві мит­тю, не­на­че ви­хор у сте­пу.

Тодозя дов­го сто­яла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і про опеньки за­бу­ла. Ду­ми сну­ва­лись в її го­лові, на­че хма­ри пе­ред бу­рею на небі.

«Це не лю­бов моя, це ли­хо моє! Це який­сь во­рог, і во­рог лю­тий, при­че­пив­ся до моє! душі, вп'явся п'явкою в моє сер­це і ссе моє без­жур­не жит­тя, хма­ра­ми хма­рить мою ве­се­лу ду­шу. І пісні й жар­ти вже не йдуть мені на ду­шу. Усе ба­чу пе­ред со­бою йо­го од­но­го, навіть уві сні уяв­ляється мені йо­го смуг­ля­вий вид, при­вид­жу­ються йо­го чорні очі, не­на­че він одібрав у ме­не па­мо­ро­ки, одібрав сер­це й ду­шу; це при­че­пи­лась до ме­не якась при­че­па, якесь не­щас­тя», - ду­ма­ла То­до­зя, пох­ню­пив­ши го­ло­ву. Дов­го во­на сто­яла під ду­бом і за­бу­лась і за се­бе, і за тітку. В діброві вже по­ча­ло су­теніти. То­до­зя ки­ну­ла не­на­ро­ком очи­ма по діброві й тільки тоді зап­риміти­ла свій ко­шик на траві, приміти­ла роз­ки­дані опеньки. Во­на опам'ята­лась, поз­би­ра­ла опеньки в ко­шик і вер­ну­лась до­до­му смут­на та за­ду­ма­на.

Другого дня вранці во­на побігла на ро­бо­ту до па­ла­цу, ста­ла ко­ло ро­бо­ти і не зво­ди­ла очей з од­чи­не­них две­рей… Єремія вер­нув­ся до­до­му на обід зак­ло­по­та­ний та зму­че­ний на мушт­рах, прой­шов че­рез світли­цю й навіть не обер­нув­ся, не гля­нув у двері на То­до­зю. Він ви­пад­ком натішив­ся її кра­сою, і в йо­го нес­покійній кло­пот­ливій го­лові вже й зник її пиш­ний вид. Цілий тиж­день хо­ди­ла То­до­зя на ро­бо­ту, і тільки раз-ра­зом Єремія зир­нув ско­са на неї че­рез двері. Аж у су­бо­ту якось на од­ну хви­ли­ну заг­ля­нув він у кімна­ту і пильно по­ди­вив­ся на То­до­зю. Во­на й са­ма не зна­ла, як зро­зуміти той ніби ви­пад­ко­вий нед­бай­ли­вий по­зир, але во­на сподіва­лась, що князь не­за­ба­ром прий­де до неї. То­до­зя вже пос­те­рег­ла ве­ред­ли­ве князівське сер­це, що тішиться жіно­чою кра­сою заіграш­ки, на льоту і нез­дат­не по­ко­ха­ти щи­ро, навіки.

Вернувшись до­до­му смер­ком, То­до­зя за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти ве­че­рю. Задз­во­ни­ли на ве­чер­ню. Тітка Мав­ра за­вертіла го­ло­ву наміткою й пішла до церк­ви. Над­ворі вже зовсім смерк­ло. В печі па­ла­ло по­лум'я й ми­готіло по білих стінах. Ка­га­нець лед­ве бли­мав на ко­мині. Нес­подіва­но над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки і ки­ну­лись за двір.

«Хтось чу­жий йде в двір. Це не тітка: на тітку со­ба­ки б не ки­ну­лись, як ска­жені», - по­ду­ма­ла То­до­зя, мовч­ки сто­ячи ко­ло печі й прис­лу­ха­ючись.

А со­ба­ки аж ви­ли, не­на­че ко­гось за по­ли ха­па­ли. Нес­подіва­но рип­ну­ли сінешні двері. То­до­зя од­чи­ни­ла двері в сіни. Двері не­на­че побігли самі й од­чи­ни­лись навстіж. Світ од печі по­лив­ся ши­ро­кою хви­лею в темні сіни. То­до­зя приміти­ла, що ко­ло сінешнього по­ро­га стоїть хтось смуг­ля­вий і блис­кає на неї очи­ма. Дов­гоб­ра­зий вид, тон­кий гост­рий ніс, довгі чорні ву­си лед­ве мріли, а гострі очі світи­лись під ялом­ком, не­на­че в вов­ка.

Тодозя не од­ра­зу впізна­ла Єремію, хоч до­га­ду­ва­лась, що то сто­яв він. Але в той час їй чо­гось зда­лось, що то до неї при­летів пе­ре­лес­ник, увійшла не­чис­та си­ла. Во­на тро­хи не зомліла.

«Чи князь, чи… дух свя­тий при хаті… не­чис­та си­ла», - по­ду­ма­ла То­до­зя й пе­рех­рес­ти­лась, їй чо­гось зда­ва­лось, що з тієї ма­ри по­сип­ляться іскри, піде клуб­ка­ми дим по сінях, з очей за­па­шить по­лум'я.

Князь рап­том пе­рес­ту­пив поріг і не­на­че вско­чив у ха­ту.

- Не хрес­тись, бо це я: ме­не не про­же­неш хрес­том та своїми схиз­ма­тицьки­ми мо­лит­ва­ми. Я уг­лядів тітку Мав­ру на улиці, ба­чив, як во­на пішла до церк­ви, і зай­шов до те­бе. До­ки тітка дос­тоїть до кінця в за­ут­рені, я натішусь то­бою. От­тут по­си­ди­мо - по­го­во­ри­мо вдвох!

- Оджеж ви, кня­зю, не­помірко­ва­на лю­ди­на. Тітка мо­же вер­ну­тись із церк­ви щох­ви­ли­ни. Що тоді бу­де? Як мені ди­ви­тись їй в вічі? Та во­на ж ле­пет­ли­ва і са­ма ж та­ки роз­не­се по сусідах не­доб­ру сла­ву про ме­не. Піде по­го­лос­ка по Луб­нах. Бо­юсь своєї слизько­язи­кої тітки!

- А чорт її ма­тері! Не­хай ле­пе­че язи­ком, ко­ли дов­гий язик має. А мені що до то­го?

- Князеві мо­же й нічо­го, але я по­го­во­ру бо­юсь. Підуть не­добрі сли­хи про ме­не по Луб­нах. Я удо­ва, і сла­ва про ме­не між людьми доб­ра.

- Коли я спо­до­бив те­бе своєї лас­ки, то сла­ва твоя ста­не ще ліпша. Од цього нічо­го не втра­тиш, а ба­га­то де­чо­го прид­баєш, - ска­зав Єремія.

Він сів кінець сто­ла, вхо­пив за ру­ку То­до­зю й по­са­див по­руч з со­бою. Во­на й нез­чу­лась, як йо­го га­рячі ус­та впи­ли­ся в що­ку.

- Слухай, То­до­зю! ти не­ба­га­та. Ха­ти­на твоя вбо­га. Моїх скарбів і не злічи­ти. В ме­не є ба­га­то па­лаців, ба­га­то в ме­не по всіх усю­дах здо­ро­вих хат. Я дам тобі й тітці чи­ма­лий дім чи в Луб­нах, чи в При­лу­ках, а ти ста­вай з тіткою на служ­бу за ки­лим­ниць у Гри­зельди. Бу­де­те май­ст­ру­ва­ти, бу­де­те тка­ти для мо­го дво­ру ки­ли­ми, а я вря­ди-го­ди бу­ду заїжджа­ти до те­бе, ко­ли моя ду­ша за­ба­жає те­бе. А ко­ли не хо­чеш, дам тобі зо­ло­та й срібла, і збу­дуй от­тут на ле­ваді но­вий здо­ро­вий дім. Тільки лю­би ме­не і більш ніко­го. Як тільки я довіда­юсь про зра­ду, я те­бе за­ду­шу, - ска­зав князь і при тих сло­вах об­хо­пив її за стан і справді тро­хи не за­ду­шив.

- Не хо­чу, кня­зю, я ва­шо­го срібла й зо­ло­та. Мо­го ко­хан­ня не ку­пиш зо­ло­том, бо я йо­го не про­даю. Я ва­шу яс­но­вельможність щи­ро по­ко­ха­ла, і з ме­не цього до­волі. Я й са­ма не відо­ма то­му, як я вас по­ко­ха­ла.

- То й доб­ре зро­би­ла, що по­ко­ха­ла!

- Та й лю­би­те якось чуд­но, не по-ко­зацько­му! Лю­би­те, ко­ли спах­не в вас ніби якесь по­лум'я в серці, а потім рап­том хо­ло­не­те й не ди­ви­тесь на ме­не. В кня­зя сер­це ніби при­сок. Сип­не сер­це ніби прис­ком та й згас­не. Але що з то­го вий­де? Що бу­де зо мною, бідною? А як та блис­кав­ка розіб'є моє сер­це, розіб'є моє жит­тя, зніве­чить ме­не на смерть? Яс­но­вельмож­но­му про це бай­ду­же, а мені не од­на­ко­во, що з то­го вий­де, - ска­за­ла То­до­зя й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Все це дур­ни­ця! Ти вер­зеш нісенітни­цю. Інша ма­ла б за честь, за ве­ли­ку сла­ву мою лю­бов, а ти по­ка­зуєш якісь ве­ре­ди: що бу­де… що вий­де з то­го… Пе­ре­ходь мені за­раз в той дім за па­ла­цом, де ко­лись жив мій еко­ном, і ста­вай з тіткою до ро­бо­ти ко­ло ки­лимів. Чи чуєш? Ви бу­де­те на службі в кня­гині. Так усі й зна­ти­муть.

- Ой не пе­рей­ду я ту­ди ніза­що в світі, та ще з тіткою. Тітка, здається, не з таківських, щоб в цьому мені спри­яти. Про це не­ма чо­го й го­во­ри­ти.

- Як не­ма чо­го го­во­ри­ти? - ска­зав Єремія й вже спах­нув. - Як не­ма чо­го ба­ла­ка­ти, ко­ли та­ка моя во­ля? За­раз мені пе­ре­би­рай­ся з цієї ха­лу­пи! - крик­нув Єремія й схо­пив­ся з ла­ви.

- Не кричіть, кня­зю, бо я кня­зеві не пан­щан­на лю­ди­на, навіть не най­мич­ка. Я - вольна ко­зач­ка, - про­мо­ви­ла сти­ха То­до­зя.

- Яка там вольна ко­зач­ка! Схо­чу, за­раз зве­лю зруй­ну­ва­ти оцю твою хат­ку, за­бе­ру твою ле­ва­ду, твою осе­лю, за­орю й засію греч­кою, і слід її за­ме­ту, як по­ме­лом. Пе­ре­би­рай­ся за­раз!

- Ні, не пе­ре­бе­русь. І не го­воріть мені, кня­же, про це! Хо­че­те ме­не лю­би­ти, любіть ме­не й ходіть до ме­не, бо я кня­зя вже й са­ма не знаю, ко­ли й як по­лю­би­ла. А оповісти­ти се­бе все­люд­но ва­шою по­лю­бов­ни­цею я не хо­чу. Вбий­те ме­не от­ту­теч­ки на місці, а я з своєї ха­ти не піду!

- Не дра­туй ме­не, навіже­на, бо я й сам знавіснів од ко­хан­ня!

В То­дозі очі за­па­ли­лись, аж ста­ли злі. Во­на підня­ла го­лос і сміли­во ди­ви­лась кня­зеві в вічі. Єремія сто­яв се­ред ха­ти лю­тий, як са­та­на. Тонкі ніздрі тру­си­лись.

Але нес­подіва­но за­гав­ка­ли со­ба­ки і ки­ну­лись за двір. Єремія при­тих, нас­то­ро­чив ву­ха і став прис­лу­ха­тись.

- Тітка Мав­ра вер­тається з церк­ви, - про­мо­вив Єремія.

- Ні, це не тітка. На тітку со­ба­ки не гав­ка­ти­муть і не ки­да­ти­муться. Це йде хтось чу­жий. Тікай­те, кня­зю! Бо­га ра­ди, тікай­те! Зми­ло­сердьтесь на­до мною, над моїм бідним сер­цем! Тікай­те че­рез задвіркові двері в сінях на задвірок, - го­во­ри­ла То­до­зя, а в неї аж дух за­би­ва­ло.

Вона в той час сподіва­лась бра­та й до­га­ду­ва­лась, що то брат вер­тається до­до­му, та ще й не сам. А со­ба­ки аж ска­ву­ча­ли та все наб­ли­жа­лись до ха­ти, не­на­че ве­ли ко­гось за по­ли. Єремія ви­хо­пив шаб­лю і вис­ко­чив у сіни. То­до­зя посвіти­ла йо­му з по­ро­га. Він нав­по­мац­ки дійшов до задвірко­вих две­рей, од­чи­нив і вис­ко­чив у са­док, а далі май­нув че­рез ле­ва­ду.

Незабаром сінешні двері рип­ну­ли. В ха­ту увійшов То­до­зин брат Суп­рун, а за ним ввійшли два старці.

Супрун поз­до­ров­кавсь з сест­рою, і старці ска­за­ли «доб­ри­вечір» і посіда­ли на лаві.

- А де ж це тітка? - спи­тав Суп­рун в сест­ри.

- Пішла до церк­ви та досі пев­но в церкві, бо ще не вий­шли з за­ут­рені, - обізва­лась То­до­зя й ско­са пог­ля­да­ла на старців.

Старці з ли­ця бу­ли зовсім не старі. Один був ви­со­кий на зріст, дов­гоб­ра­зий, су­хор­ля­вий та про­вор­ний. В дов­ге су­хор­ля­ве ли­це був ніби затк­ну­тий гост­рий, гор­ба­тий та тон­кий ніс. Чорні, як те­рен, блис­кучі очі ми­готіли, аж біга­ли, не­на­че жи­ве срібло. Густі чорні бро­ви по­на­ви­са­ли над самісінькі очі, а з-під їх гострі очі зо­ри­ли по хаті без­пе­рес­тан­ку, заг­ля­да­ли на піч, зо­ри­ли попід по­лом, не­на­че заг­ля­да­ли в най­мен­шу зас­ка­лу­би­ну. Гост­рий по­зир йо­го очей чо­гось на­га­дав То­дозі жорс­токі, гострі Єреміїні очі. Чор­не во­лос­ся ви­ло­ся ку­че­ря­ми і бу­ло ніби при­си­па­не снігом. Тон­кий та гост­рий ніс зігнув­ся набік. Че­рез цей кри­вий ніс йо­го прод­раж­ни­ли Кри­во­но­сом. Зва­ли йо­го Мак­си­мом. Дру­гий ста­рець був Ли­сен­ко, кот­ро­го пе­ре­го­дя ко­за­ки прод­раж­ни­ли Вов­гу­рою за йо­го жорс­токі но­ро­ви, за йо­го ка­ту­ван­ня ка­то­ликів, по­ляків та жидів в той час, як по­ча­ло­ся на Ук­раїні повс­тан­ня Хмельницько­го. Ли­сен­ко був вже літній, але здо­ро­вий та пле­чис­тий чо­ловік. За­ма­зані чорні ку­ла­ки ле­жа­ли на колінах, не­на­че дві довбні. Товс­та зчорніла шия бу­ла ніби ви­те­са­на з ду­би­ни. Здо­ро­ва круг­ла го­ло­ва не­на­че ле­жа­ла на шиї, як макітра, пос­тав­ле­на на стовп­чи­ку. Обид­ва во­ни бу­ли з ли­ця ніби ще й не старі лю­де, але во­лос­ся в обох ніби при­па­ло си­ви­ною. На обох теліпа­лось на пле­чах якесь ста­ре дран­тя, а старі тор­би бу­ли по­чеп­лені на мо­туз­ках че­рез плечі.

Тодозя ог­ля­ну­ла швид­ким оком тих старців і те­пер тільки приміти­ла піч, припічок, приміти­ла горш­ки в печі. Те­пер тільки во­на вгляділа, що окріп кле­котів ко­ло ог­ню, аж у ключі вби­вав­ся, й вже дав­но збігав. Патьоки вже тек­ли по припічку аж до­до­лу. То­до­зя ки­ну­лась вга­мо­ву­ва­ти окріп і за­хо­ди­лась міси­ти тісто на га­луш­ки.

- Готуй, сест­ро, ве­че­рю в більшо­му горш­ку, бо маємо гос­тей в нашій хаті, - ска­зав Суп­рун. - Наші гості на сей час старці, а не ко­за­ки, але про це бо­ро­ни те­бе, бо­же, ко­му й сло­веч­ком заїкну­тись. Тоді нас Ярем­ка впіймає й пос­ти­нає нам го­ло­ви. Роз­дя­гай­тесь, па­но­ве мо­лодці, та сідай­те на по­куті за сто­лом. Ви мої любі гості, - ска­зав Суп­рун до старців.

Кривоніс та Ли­сен­ко поздійма­ли ла­тані драні сви­ти, поз­гор­ту­ва­ли їх і пок­ла­ли під ла­вою вкупі з тор­ба­ми. На обох бу­ли чисті но­венькі жу­па­ни. Во­ни обт­ру­си­ли чуп­ри­ни та ву­са, і з їх по­си­па­лось бо­рош­но. За стіл сіли не старці, а два здо­рові ко­за­ки, котрі не­на­че од­ра­зу по­мо­лод­ша­ли на де­сять років.

- От те­пе­реч­ки ми й по­мо­лод­ша­ли, й пок­ра­ща­ли, - ве­се­ло ска­зав Кри­воніс, розг­лад­жу­ючи ку­че­ря­ву чуп­ри­ну, що стриміла се­ред підго­ле­ної го­ло­ви, не­на­че пу­чок чор­ноб­ривців.

- Може й пок­ра­ща­ли. Ще як уг­ля­дить Ярем­чи­на Гри­зельда, то, бо­ро­ни бо­же, й за­ко­хається, - обізвав­ся Ли­сен­ко, витріпу­ючи свою чуп­ри­ну, кот­ра бу­ла схо­жа на якесь пе­ле­ха­те куб­ло або гніздо се­ред го­ло­ви, не­на­че ле­ле­ка, по­ми­лив­шись, по­мос­тив гніздо, замість клуні, на самісінькій Ли­сен­ковій го­лові.

- Невелике щас­тя, хоч би й за­ко­ха­лась. Там та­ка гар­на, не­на­че на її морді хто три дні сма­жив вишк­вар­ки, та й за­був ви­ша­ру­ва­ти мор­ду піском, - ска­зав Кри­воніс.

- Не ду­же ли­шень да­вай во­лю язи­кові, бо як по­чує Ярем­ка, то й за це пос­ма­жить нас на вишк­вар­ки, - обізвав­ся Ли­сен­ко.

- А на го­лові не­на­че ку­де­ля, хоч бе­ри ве­ре­те­но та й пря­ди кня­ги­ню на по­чин­ки, - жар­ту­вав далі Кри­воніс. - І де Ярем­ка вид­рав та­ку ку­де­лю собі на втіху?

- Смажив вже він ко­заків на вишк­вар­ки і, пев­но, має на думці пос­ма­жи­ти усю Ук­раїну на ско­во­роді, - обізвав­ся Суп­рун.

- А бо­дай він не діждав! ні він, ні йо­го діти! - ти­хо про­мо­вив Кри­воніс.

Тодозя, замісив­ши тісто, вий­шла в сіни і пішла в хиж­ку за дрібною потрібкою для ве­чері. Двері з сіней в ха­ту зос­та­лись неп­ри­чи­нені. Гості за­го­во­ри­ли тихіше: оче­ви­дяч­ки, во­ни таїлись од То­дозі.

- Ну та й змос­тив же собі гніздо Ярем­ка отам на горі! і па­лац, і твер­ди­ня - все укупі! Труд­но бу­де ко­за­кам ви­киш­ка­ти ото­го шуліку з гнізда, - за­го­монів сти­ха Вов­гу­ра-Ли­сен­ко.

- Як за­хо­ди­мось доб­ре, то й ви­киш­каємо; роз­не­се­мо оту Ярем­чи­ну ха­ла­бу­ду по цег­лині і слід за­оре­мо та й засіємо кро­пи­вою та ко­люч­ка­ми, як він розніс осе­лю Ко­нец­польсько­го й за­орав плу­га­ми, - про­мо­вив ще тихіше Кри­воніс.

- Щоб і пам'ять йо­го щез­ла на віки вічні на Ук­раїні, щоб і на­щад­ки йо­го не знай­шли й сліду Ярем­чи­но­го жит­ла, - ска­зав Суп­рун.

- А вже я ко­лись та­ки та за­по­па­ду ото­го бу­зувіра, Ярем­ку, в свої ла­пи! Од­гик­неться йо­му тоді уся ко­зацька кров, що він пив під Луб­на­ми та над Ста­ри­цею, од­гик­нуться йо­му сльози пан­щан­них лю­дей. Ко­лись та­ки приш­пи­лю йо­го спи­сом до стіни, як га­ди­ну. Вмру, а та­ки пом­щу­ся над ним! Згуб­лю з світа ото­го ка­тю­гу пе­ре­верт­ня, одс­туп­ни­ка, - го­монів Кри­воніс.

Тодозя сто­яла в сінях, од­хи­лив­ши двері в хиж­ку, і все чис­то чу­ла, що го­во­ри­ли бра­тові гості. В неї ру­ка не­на­че зак­ляк­ла на клямці. Во­на й за­бу­лась, чо­го йшла в хиж­ку, чо­го їй тре­ба бу­ло взя­ти в хижці.

«Ой, це не прості гості зай­шли до Суп­ру­на на ночівку. Щось є в їх на думці, щось страш­не, не­без­печ­не для кня­зя. Не з доб­ри­ми для кня­зя дум­ка­ми во­ни завіта­ли в Луб­ни».

- Його вар­то б наст­ро­ми­ти на залізну па­лю на самісінько­му вер­шеч­ку баш­ти пре­муд­ро­го па­ла­цу. Звідтіля бу­де да­ле­ко вид­но: аж до Лу­ком­ля й Ста­риці, - обізвав­ся Вов­гу­ра.

- Отам гай­во­рон­ня обг­риз­ло б та об­цо­ко­та­ло б йо­го до кісток жив­цем, - ска­зав Кри­воніс, - але й цих мук зад­ля йо­го ще ма­ло. Не ви­ку­пить він ни­ми про­ли­тої ук­раїнської крові.

«Це во­ни хо­тять згу­би­ти з світа кня­зя, - миг­ну­ла в То­дозі дум­ка, - це во­ни ма­буть зад­ля то­го й приб­лу­ка­ли до Лу­бен». І То­дозі чо­гось ста­ло жал­ко Єремії. В неї од­ра­зу зда­ви­ло ко­ло сер­ця і в душі по­хо­ло­ло. Во­на вже ніби ба­чи­ла очи­ма, як Єремію ви­тя­гу­ють на баш­ту і наст­ром­лю­ють на залізну па­лю, як кру­гом йо­го гра­ють гай­во­ро­ни та ор­ли і клю­ють йо­го жи­ве тіло, а кров дзюр­чить і ллється патьока­ми по башті, по стінах. То­до­зя лед­ве всто­яла на но­гах. В неї об­важніло усе тіло, за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва, і во­на по­чу­ва­ла в той час, що лю­бить Єремію ду­же, більше ніж свою ду­шу, ніж бра­та, що йо­го смерть вра­зить її ду­шу, вра­зить смер­тельни­ми му­ка­ми.

Довго сто­яла То­до­зя й прис­лу­ха­лась, про що го­моніли в хаті ко­за­ки. Але не­за­ба­ром во­ни по­ча­ли ре­го­та­тись та жар­ту­ва­ти, зга­ду­ва­ли знай­омих в Пе­ре­яс­лаві, за­го­во­ри­ли про яко­гось глад­ко­го смішно­го па­на. То­до­зя вти­хо­ми­ри­лась, наб­ра­ла солі в гор­ще­чок, вхо­пи­ла чет­вер­ти­ну са­ла й вер­ну­лась у ха­ту. Во­на по­ра­лась, рва­ла корж і ки­да­ла га­луш­ки в юш­ку, не­на­че во­ло­да­ла чу­жи­ми, а не своїми ру­ка­ми, а в неї з дум­ки не ви­хо­див князь Яре­ма, кот­ро­го гості тро­хи не зас­та­ли в хаті.

Незабаром прий­шла з церк­ви тітка Мав­ра. Во­на поз­до­ров­ка­лась з гістьми, ог­ля­ну­ла їх швид­ким оком і, не роз­пи­ту­ючи, хто бу­ли гості й чо­го во­ни зай­шли до Лу­бен, пішла в кімна­ту, роз­дяг­ла­ся і не ви­хо­ди­ла до світлиці; во­на до­га­ду­ва­лась, які то прий­шли гості, бо вже не раз ба­чи­ла та­ких гос­тей на своєму віку в Луб­нах пе­ред повс­тан­ням Ост­ря­ниці та Гуні. То­до­зя пос­та­ви­ла на стіл ве­че­рю і са­ма сіла на ос­лоні край сто­ла. Вий­шла й тітка до ве­чері. Го­лодні ко­за­ки, ви­пив­ши по здо­ровій чарці горілки, на­ки­ну­лись на ве­че­рю, на­че вов­ки-сіро­манці, упліта­ли стра­ву на усі зас­та­ви, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, й схла­ма­ли в од­ну мить здо­ро­вецьку мис­ку га­лу­шок.

Усі їли мовч­ки, тілько й чу­ти бу­ло в хаті сьорбан­ня та гуч­не плям­кан­ня го­лод­них гос­тей, котрі мо­же вже тиж­день не їли га­ря­чої стра­ви.

Гості, по­ве­че­ряв­ши всмак, не дов­го сиділи: по­дя­ку­ва­ли Суп­ру­нові та ко­зач­кам за хліб за сіль, заб­ра­ли свої драні сви­ти і пішли вкупі з Суп­ру­ном в клу­ню спа­ти. Тітка Мав­ра швид­ко зах­роп­ла в кімнаті. А То­до­зя, по­мив­ши лож­ки, сіла на лаві край вікон­ця й дов­го сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Лам­пад­ка лед­ве бли­ма­ла в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми, ки­да­ючи зе­лен­ку­ва­тий од­лиск на ви­ши­вані руш­ни­ки за об­ра­за­ми, на за­ду­ма­не То­до­зи­не чо­ло.

«Щось бу­де, щось тра­питься в Луб­нах ду­же страш­не: не дур­но ж Суп­рун навів якихсь заздрінних гос­тей із страш­ни­ми гост­ри­ми очи­ма, та­ки­ми са­ми­ми, як і в Єремії. Це не спрос­та! Не дур­но ж Суп­рун так дов­го десь во­ло­чивсь, десь блу­кав в Київщині, в Ка­неві, в Чер­ка­сах».

Тим ча­сом Суп­рун, Кри­воніс та Вов­гу­ра, пірнув­ши в сіно на зас­то­рон­ку в клуні, дов­го не спа­ли і все ба­ла­ка­ли та ра­ду ра­ди­ли. Суп­рун хо­див на розвіди­ни в Чер­ка­си, в Чи­ги­рин вкупі з Кри­во­но­сом та Вов­гу­рою. Во­ни вже зна­ли, що з вес­ни поч­неться ко­зацьке повс­тан­ня на Ук­раїні, зна­ли, що за­по­рожці піднімуться на Польщу, і, вер­нув­шись до­до­му на Задніпрян­щи­ну, пос­та­но­ви­ли підмов­ля­ти по­таєнці ко­заків, се­лян та міщан, ску­пи­ти підмов­ле­них повс­танців в за­го­ни і потім, як тільки роз­го­риться війна з польськи­ми па­на­ми, прис­та­ва­ти до ко­зацько­го війська та ви­га­ня­ти польських та спольще­них своїх панів і плюнд­ру­ва­ти їх маєтності та оселі.

В Єремії бу­ло вже шість ти­сяч війська в Луб­нах, але між ни­ми по­ло­ви­на бу­ла з пра­вос­лав­них шлях­тичів та ко­заків. Вов­гу­ра та Суп­рун за­ду­ма­ли пе­ре­ма­ни­ти їх до своїх за­гонів.

Кривоніс та Суп­рун при­ве­ли з со­бою де­сятків зо два ко­заків, котрі по­пе­ре­би­ра­лись за старців, і розісла­ли вже їх по Лу­бен­щині та Чернігівщині.

Незабаром після то­го, од­но­го дня князь Єремія при­ка­тав на коні в ка­зар­ми. Військові са­ме посіда­ли за обід за довгі сто­ли під ка­зар­ма­ми й упліта­ли ціло­го пе­че­но­го во­ла, поріза­но­го на здо­рові шмат­ки, роз­ки­дані по не­зас­те­ле­них сто­лах. Єремія оки­нув оком сто­ли і вглядів між військо­ви­ми яко­гось стар­ця в драній сви­тині, з си­вою чуп­ри­ною та дов­ге­лецьки­ми си­зи­ми ву­са­ми.

- А це хто та­кий обідає з ва­ми? - крик­нув Єремія з ко­ня.

Старець вхо­пив де­рев'янку, підста­вив під зве­де­ну на­зад но­гу, вхо­пив в дру­гу ру­ку ми­ли­цю і підста­вив її під пах­ву, потім підвівся че­рез си­лу на но­ги і, низько ук­ло­нив­шись Єремії, про­мо­вив:

- Я ста­рець бо­жий, яс­но­вельмож­ний кня­зю! про­шу ми­лос­тині, Хрис­та ра­ди. По­дай, яс­но­вельмож­ний, ми­лос­тин­ку, з своєї яс­но­вельмож­ної лас­ки, ра­ди спа­се­ння своєї душі, за упо­кой твоїх яс­но­вельмож­них ро­ди­телів…

- Тобі, стар­че бо­жий, тут не місце. Чо­го ти вліз сю­ди між моїх військо­вих? Навіщо ви по­са­ди­ли йо­го за стіл? - крик­нув Єремія до військо­вих.

Військові мов­ча­ли. Князь оки­нув оком стар­ця, і йо­го вра­зи­ли блис­кучі страшні чорні очі та нез­ви­чай­но дов­гий тон­кий та кри­вий ніс з гор­би­ком, з та­ким гост­рим кінцем, не­на­че в яст­ру­ба. Ста­рець при­див­ляв­ся до кня­зя й не­на­че їв йо­го очи­ма. В очах ви­яв­ля­лась та­ка страш­на не­на­висність та злість, що в Єремії лед­ве ста­ло ду­ху ви­дер­жа­ти той лю­тий пог­ляд.

- Де то ти, во­ло­цю­го, скалічив но­гу? Чи не над Ста­ри­цею ча­сом? Га? - спи­тав князь.

- Либонь над Ста­ри­цею, а мо­же і деінде, нев­тям­ки мені, яс­но­вельмож­ний! - ска­зав ста­рець і низько пок­ло­нив­ся.

- Може то моя шаб­ля те­бе черк­ну­ла по нозі?

- Може й так, яс­но­вельмож­ний, спа­сибі тобі й бо­гові, - обізвав­ся Кри­воніс та все кла­няв­ся.

- Ото не лізь в ко­за­ки! Не вста­вай на панів! От і дістав цяцьку. Те­пер не підеш більше на польських панів і де­ся­то­му за­ка­зу­ва­ти­меш, - ска­зав князь.

- Не піду, спа­сибі тобі, і де­ся­то­му за­ка­зу­ва­ти­му і мо­ли­ти­мусь за яс­но­вельмож­них польських панів і за ва­шу яс­но­вельможність, кня­зю, що ме­не, дур­ня, нав­чи­ли та на­пу­ти­ли. По­дай­те, яс­но­вельмож­ний кня­зю, що ва­ша лас­ка, бідно­му каліці за спа­се­ння своєї душі, за рай пресвітлий… - тяг далі Кри­воніс ста­ре­чим дри­жа­чим го­ло­сом, ще й при­шам­ку­вав, зовсім буцім ста­рий дід.

- Гляди ж мені, шельмо, щоб більше й твоя но­га не бу­ла тут, в ка­зар­мах, а то я те­бе зацькую со­ба­ка­ми. Геть з дво­ру! Ви­пустіть на йо­го влов­чих со­бак, ста­рих хортів! - крик­нув Єремія.

Кривоніс на­тяг на чуп­ри­ну яло­мок без вер­ха, підби­тий вітром, в кот­ро­му бу­ла дірка на дірці, і пош­кан­ди­бав так шви­денько з дво­ру, що тільки скор­че­на но­га на ми­лиці, за­ку­та­на в ганчірки, мелька­ла зза­ду.

Єремія виїхав з дво­ру і на окопі знов уг­лядів здо­ро­вецько­го стар­ця. Ста­рець сидів на окопі, не­на­че стриміла ко­пи­ця сіна. Вглядівши кня­зя на коні, ста­рець підмос­тив під скар­лю­че­ну но­гу де­рев'янку, підвівся, ски­нув щось схо­же на шап­ку і вкло­нив­ся до землі Єремії. Один по­рожній ру­кав дран­ки теліпав­ся на повітрі. Си­ва куд­ла­та чуп­ри­на стриміла на підго­леній го­лові, не­на­че кущ вер­бо­ло­зу. То був Вов­гу­ра. Він схо­вав ліву ру­ку під со­роч­ку і зу­мис­не мет­ляв по­рожнім дра­ним ру­ка­вом. Князь, зди­во­ва­ний страш­ною здо­ро­вецькою пос­тат­тю стар­ця, на од­ну мить спи­нив ко­ня.

«Ну та й здо­ро­ви­ло яке! Ото як­би собі на­гар­ба­ти та­ких ве­летнів у військо!» - по­ду­мав Єремія.

- Де ти, «лай­дак», за­гу­бив ру­ку? - гук­нув князь.

- Над річкою Ста­ри­цею, яс­но­вельмож­ний па­не! По­дай­те ми­лос­тин­ку убо­го­му каліці за спа­се­ння своєї душі, за вічний спокій своїх ро­ди­телів…

Але князь вже не слу­хав стар­ця й по­ка­тав ко­нем в місто.

Проїжджаючи ко­ло церк­ви, він знов уг­лядів двох старців-калік. Во­ни сиділи на схо­дах ко­ло бра­ми і грілись на сонці. Ко­ло воріт ка­то­лицько­го мо­нас­ти­ря князь знов на­ди­бав стар­ця з по­каліче­ною но­гою.

- Ще й досі не пе­ре­дох­ла та каліч, що я по­калічив під Лу­ком­лем та над Ста­ри­цею, - го­во­рив Єремія до Гри­зельди, вер­нув­шись в па­лац на обід. - Сьогодні ба­чив аж п'ятьох старців-калік з ко­заків. Один, бестія, та­кий здо­ро­вецький, як віл, а но­гу во­ло­чить, не­на­че при­би­тий со­ба­ка, ще й один по­рожній ру­кав мет­ляється на вітрі. Не­хай хо­дять по се­лах та на­га­ня­ють стра­ху та жа­ху на лю­дей, щоб не за­бу­ва­лись про панську ка­ру.

- Та й я ба­чи­ла двох страш­них старців, як їзди­ла до костьолу. Шку­тильга­ли на ми­ли­цях че­рез греб­лю.

В той час в світли­цю всту­пи­ли князівські ста­рос­ти в маєтнос­тях.

- А що ви мені ска­же­те? - спи­тав Єремія.

- Те ска­же­мо, яс­но­вельмож­ний кня­зю, що між хло­па­ми щось коїться, та не відаємо, що та­ке. Хло­пи вже не так пос­лу­ха­ють, а ті лю­де в оса­дах, що вже їм ми­ну­ли стро­ки вільго­ти, чо­мусь не хо­тять да­ва­ти по­датів, несп­рав­но да­ють оч­ко­ве, од­сип­не, по­дом­не.

- О ли­хо їх ма­тері, ко­ли так! То заб­ра­ти од їх си­лою де­ся­ту част­ку то­ва­ру, овець, бджіл та уся­кої пашні. Беріть си­лою! Гра­буй­те бестій!

- Добре, яс­но­вельмож­ний кня­зю. А ще вчо­ра зігна­ли ми лю­дей на шар­ва­рок, підга­чу­ва­ли греб­лю на Сулі. Ба­га­то лю­дей не поп­ри­хо­ди­ло, а з тих, що поп­ри­хо­ди­ли, п'яте­ро збун­ту­ва­лось. По­ки­да­ли ро­бо­ту, по­ча­ли нас кляс­ти в батька - в матір, по­би­ли при­го­ничів і да­ли дра­ла в ліс.

- А то що за на­ха­би! Ха­пай­те їх та за­ки­дай­те в тюр­ми, за­би­вай­те в кай­да­ни, а потім лупіть ба­то­га­ми, скільки мо­га! Я виб'ю з їх дур­них голів той вільний дух.

- Пригоничі та­ки впійма­ли двох здо­ро­вих, вже дійшлих па­рубків і од­но­го гос­по­да­ря й скру­ти­ли їм ру­ки цур­ка­ми, - ска­зав уп­ра­ви­тель.

- Постинати їм го­ло­ви за­раз, на страх усім хло­пам! Клич­те ка­та й ведіть їх на май­дан до схиз­ма­тицької церк­ви. Я сам ту­ди за­раз при­бу­ду. Зга­няй­те хлопів на май­дан! Пошліть кли­кунів! - кри­чав князь.

Через го­ди­ну князь прибіг на коні. Пригінчі при­ве­ли трьох се­лян з скру­че­ни­ми на­зад ру­ка­ми. Військові шлях­тичі при­ко­ти­ли до цвин­та­ря пе­ред са­му цер­ков­ну бра­му ко­лод­ку. Уп­ра­ви­телі зга­ня­ли на­род, пос­ла­ли кли­кунів по ули­цях, самі їзди­ли, вик­ли­ка­ли, але ні од­на жи­ва ду­ша не вий­шла на май­дан. Тільки з церк­ви вий­шов свя­ще­ник і бла­гав кня­зя, щоб дав дозвіл вис­повіда­ти та зап­ри­час­ти­ти лю­дей, за­суд­же­них на смерть. Князь прог­нав свя­ще­ни­ка.

- Не мішай­ся, по­пе, не в свої ли­ка! Ти і втям­ку не маєш про мої спра­ви! Іди собі до церк­ви та там і ха­ра­мар­кай мо­лит­ви, хоч роз­пе­ре­жись. Тут тобі не місце! - крик­нув князь до свя­ще­ни­ка.

Прийшов і кат з со­ки­рою, най­ня­тий та­та­рин, кот­ро­го Виш­не­вецький дер­жав при своєму дворі на хар­чах. Трьом чо­ловікам зв'яза­ли ру­ки й но­ги, пок­ла­ли го­ло­ва­ми на ко­лод­ку, і кат в од­ну мить пос­ти­нав їм го­ло­ви. Жовніри по­заст­ром­лю­ва­ли го­ло­ви на палі й пов­ко­пу­ва­ли палі на трьох ца­ри­нах над трьома би­ти­ми лу­бенськи­ми шля­ха­ми на страх хло­пам. Єремія звелів ки­ну­ти три тру­пи на май­дані, їх не­за­ба­ром опа­ли со­ба­ки та вкри­ли во­ро­ни і об­цо­ко­та­ли до кісток ще до ве­чо­ра. Ба­га­то сліз про­ли­ло­ся в Луб­нах на тих чу­дер­нацьких ди­ких по­хо­ро­нах. Ми­нув який час, а пан­щанні лю­де все по­ма­леньку тіка­ли і десь зни­ка­ли, не­на­че їх зем­ля пог­ли­на­ла. Самі Єреміїні військові, між кот­ри­ми ціла по­ло­ви­на бу­ли ко­за­ки й пра­вос­лавні, по­ча­ли зби­ра­тись вночі до­ку­пи і про щось ше­потіли поміж со­бою.

Кривоніс та Ли­сен­ко-Вов­гу­ра з своїми де­сятьма то­ва­ри­ша­ми, що по­пе­ре­одя­га­лись за старців та калік, осе­ли­лись в той час у здо­ровій діброві над са­мою Су­лою, в го­рах, в страш­но­му бес­кетті. Там по­над бе­ре­га­ми стриміли пок­ру­чені ла­мані го­ри з гли­бо­ки­ми кру­ти­ми яра­ми та за­па­ди­на­ми. Яри бу­ли такі узькі та гли­бокі, не­на­че пе­че­ри. Густі ліси вкри­ва­ли го­ри й яри, не­на­че гус­те ру­но, в кот­ро­му навіть бу­ло труд­но пролізти лю­дині, а ко­нем не мож­на бу­ло проп­ха­тись ніза­що в світі. Тільки звірі ви­ли в тих пу­щах та нет­рах, та хлю­па­лись боб­ри та вид­ри в тихій річаній воді по­над бе­ре­га­ми. В ті пущі не за­хо­ди­ла ніко­ли ні од­на жи­ва ду­ша.

Лисенко-Вовгура й Кри­воніс ви­ко­па­ли собі там пе­че­ри в гли­бо­ко­му яру, а їх то­ва­риші по­ви­ко­пу­ва­ли собі пе­че­ри в інших узеньких та дов­гих ярах поб­ли­зу од їх. Усі во­ни по­одя­га­лись в старі зас­мальцьовані чер­нечі кап­та­ни та чорні пос­луш­ницькі ша­поч­ки. Усі во­ни уда­ва­ли з се­бе ченців, що по­ви­хо­ди­ли з мо­нас­ти­ря у ліс спа­са­тись в ски­тах в са­мо­тині.

Була неділя. Сон­це підби­лось ви­со­ченько вго­ру. Кри­воніс та Ли­сен­ко по­ра­лись ко­ло пе­чер. Ли­сен­ко приніс відро во­ди з ко­пан­ки. Кри­воніс за­то­пив на припічку, ви­ко­па­но­му в ку­точ­ку пе­че­ри. Над цією піччю був встав­ле­ний бов­дур, вип­ле­те­ний з ло­зи і об­ма­за­ний гли­ною. Дим йшов у вивід і зап­лу­ту­вав­ся си­ви­ми клуб­ка­ми в густій ліщині та брус­лині. В пе­чері по один бік під стіною ле­жа­ла ку­па су­хо­го жов­то­го лис­ту; то бу­ла Кри­во­но­со­ва постіль. В го­ло­вах замість по­душ­ки ле­жа­ло зв'яза­не дран­тя, дра­на сви­та та шап­ка. На гли­няній стіні лиснів не­ве­лич­кий об­ра­зок. На припічку сто­яв гор­щик та мис­ка. Кри­воніс роз­па­лив дро­ва, на­ки­дав в огонь кар­топлі, а в мис­ку нак­лав чор­них житніх су­харів і на­мо­чив їх у воді.

- От спе­четься кар­топ­ля, то й обід наш бу­де го­то­вий, - ска­зав Кри­воніс до Ли­сен­ка, - вже й наші то­ва­риші за­во­ру­ши­лись і пев­но го­ту­ють обід: он я ба­чу ди­мок над яр­ком, не­на­че який доб­рий ко­зар­лю­га смок­че люльку під ку­щем, а он­деч­ки й дру­гий ди­мок в'ється над Су­лою.

- Треба б мерщій по­поїсти, бо опівдні пев­но збе­руться наші на ра­ду, - обізвав­ся сли­ве ниш­ком Ли­сен­ко, не­на­че бо­яв­ся, щоб йо­го роз­мо­ви й кущі не по­чу­ли.

- А я вже ту­теч­ки підмо­вив на повс­тан­ня чи­ма­ло лю­дей: мо­жу налічи­ти сот­ня­гу або й більше, - ска­зав Кри­воніс.

- Та й я вже на­мо­вив ма­буть більше сотні й звелів, щоб кож­ний підмов­ляв до своєї ку­пи п'ять чо­ловіка, - ска­зав Вов­гу­ра.

- А я та­ки встиг по­ха­зяй­ну­ва­ти і в Ярем­чи­них ку­ре­нях! чи­ма­ло на­вер­нув до своєї спра­ви йо­го жовнірів. Не­хай те­пер на­чу­вається Ярем­ка ли­ха од своїх та­ки жовніриків, - ска­зав Кри­воніс. - А це я не­дав­но блу­кав попід При­лу­ка­ми: і там вже наші при­хильни­ки по­хо­ва­лись по дібро­вах та жи­вуть в пе­че­рах; тоб­то, бач, спа­са­ються в ски­тах.

Опівдні над Су­лою по­ча­ли ви­ла­зи­ти з кущів лю­де. То там, то там з го­ри в яр спус­кавсь і ви­ла­зив з кущів па­ру­бок або чо­ловік і наб­ли­жавсь до пе­че­ри; а в лузі над Су­лою знов ви­ри­на­ли з гус­тих ліз чо­ловіки й пря­му­ва­ли до пе­че­ри. Лю­де не­на­че ви­си­па­лись з гу­ща­ви­ни, як з дра­но­го лан­ту­ха зер­но, не­на­че ви­рос­та­ли з землі. Поп­ри­хо­ди­ли й інші Кри­во­но­сові то­ва­риші з близьких ба­лок у чер­не­чих кап­та­нах. Не­за­ба­ром в узько­му яр­ку стов­пи­ло­ся со­тень зо дві здо­ро­вецьких чо­ловіків та дідів. Бу­ли між ни­ми й ве­летні та си­лачі, ви­сокі, пле­чисті, здо­рові. Усі во­ни ску­пи­лись ко­ло пе­че­ри. Де­котрі ви­тя­га­ли з-за па­зу­хи хліб, де­котрі вий­ма­ли з ки­шені пляш­ки з горілкою, шмат­ки са­ла й од­да­ва­ли на харч Кри­во­но­сові та Вов­гурі. Лю­де го­моніли ти­хо, по­шеп­ки, не­на­че во­ни бу­ли не в діброві, а сто­яли десь у церкві або зібра­лись на по­хо­рон і стов­пи­лись у хаті, де ле­жав на лаві мрець.

- От нас вже зібра­лось чи­ма­ло. Час вже роз­по­чи­на­ти Чор­ну Ра­ду, - за­го­монів ти­хо Кри­воніс.

Усі лю­де стов­пи­лись, ста­ли в кру­жок і пос­ки­да­ли шап­ки. Кри­воніс став се­ред круж­ка. Усі за­мовк­ли. Тільки бу­ло чу­ти, як десь в ку­щах цвірінька­ла пташ­ка, та десь да­ле­ко в лузі над Су­лою скре­го­та­ли со­ро­ки або ках­ка­ли на ни­зині дикі кач­ки. Вже бу­ла пізня осінь. Лист в діброві по­жовк і си­пав­ся до­до­лу. Ли­пи й клен­ки ще бу­ли вкриті жов­тим зо­ло­тис­тим лис­том. В діброві пах­ло по­жовк­лим лис­том, не­на­че мо­ло­дим роз­ли­тим ви­ном. Сон­це си­па­ло зо­ло­том і на го­ри, не­на­че вшиті гус­ти­ми, жов­ти­ми ліса­ми, ніби ха­ти но­ви­ми ку­ли­ка­ми. Усі го­ри й яри не­на­че пашіли зо­ло­тис­тим ог­нем, од­би­ва­ли блис­ком жов­то­го лис­ту та зо­ло­то­го проміння яс­но­го сон­ця.

- Вже час роз­по­чи­на­ти, - ти­хо за­го­моніли лю­де. - Хто опізнив­ся на Ра­ду, тим ми пе­ре­ка­же­мо, що пос­та­но­ви­ли на Раді.

- Люде добрі! мо­же ви не усі то­му відомі, зад­ля чо­го я скли­кав вас на Чор­ну Ра­ду, то я му­шу вам те­пер усім вдру­ге оповісти­ти. Нас­та­не вес­на, і Ук­раїна підніметься на Польщу. Вста­не За­по­розька Січ, вста­нуть ко­за­ки. Од са­мо­го повс­тан­ня Пав­лю­ка, Гуні та Ост­ря­ниці та й до сього ча­су ко­за­кам не вільно ви­би­ра­ти й нас­та­нов­ля­ти собі гетьманів. Над ко­за­ка­ми нас­та­но­ви­ли за гетьма­на польсько­го шлях­ти­ча та польських пол­ков­ників, а ці вельможні стар­ши­ни зну­ща­ються над ко­за­ка­ми. Ко­за­ки те­пер топ­лять їм гру­би, по­га­ня­ють їм коні, дог­ля­да­ють їх хортів. Та й цих скар­бо­вих реєстро­вих ко­заків дер­жать ма­ло. Впа­де ко­зацт­во - впа­де на­ша си­ла, впа­де й за­ги­не на­ша Ук­раїна. Польща за­бо­ро­ни­ла ши­ри­ти ко­зацт­во на Ук­раїні. Обо­ро­ня­ти гра­ни­цю од та­тар­ви не­ма ко­му. Вже двічі ври­ва­лись та­та­ри на бе­зо­бо­рон­ну Ук­раїну, більше трид­ця­ти ти­сяч на­шо­го на­ро­ду пог­на­ли в Крим і про­да­ли на яр­мар­ках в Ца­рег­рад та в Єги­пет. Хіба ви не чу­ли, не ба­чи­ли, як по­га­ний Ко­нец­польський об­ти­кав тич­ка­ми з ко­зацьки­ми го­ло­ва­ми око­пи на Ко­да­ку, на страх та ганьбу ко­за­кам?

- Де вже пак не чу­ли! Чу­ли, чу­ли! - ти­хо за­гув на­род.

- Козацтво ги­не. Ук­раїна ги­не. Усі наші ук­раїнські значні па­ни пос­та­ва­ли пе­ре­верт­ня­ми і на­ши­ми во­ро­га­ми, як от і цей ваш князь Яре­ма Виш­не­вецький. Нев­же ви хо­че­те, щоб вас усіх по­сад­жа­ли на залізні палі та по­об­ти­ка­ли шля­хи усякі По­тоцькі, Лащі, Ко­нец­польські та Ка­ли­новські? До­ки ми терпіти­ме­мо!

- Не мож­на дов­ше стерпіти! Не мож­на! Па­ни ріжуть нас, як ху­до­бу на м'ясо, як ове­чок! - за­гу­ла гро­ма­да. - Не стер­пи­мо далі! Час вста­ва­ти та помс­ти­тись! Час обо­ро­ня­тись!

- Вже нас­тав той час! Вес­ною вста­не За­по­рож­жя, але ко­заків те­пер ма­ло. Самі во­ни нічо­го не вдіють. Піднімай­те усей на­род, усей гурт. На­род по­ви­нен ста­ти до по­мочі ко­за­кам. Тре­ба зби­ра­ти «за­го­ни». За­го­ни з се­лян ста­нуть до по­мочі за­по­рож­цям. За­го­на­ми по­вин­на вкри­тись уся Ук­раїна й Полісся.

- Намовляйте до повс­тан­ню ста­ро­го й ма­ло­го! Зби­вай­те­ся в ку­пи, в гур­ти, в за­го­ни і шу­кай­те собі ва­тажків. Вста­вай­те і ря­туй­те рідний край!

Кривоніс не­са­мохіть підняв го­лос і не­на­че за­шипів. Помс­та ду­ши­ла йо­го в гру­дях, не­на­че га­ди­на ви­лась ко­ло сер­ця. Чорні здо­рові очі заб­ли­ща­ли, не­на­че сип­ну­ли ог­нем. Він став страш­ний.

- Чи доб­ре втя­ми­ли мої сло­ва? - ска­зав Кри­воніс і вис­ту­пив з кру­га.

Ще гро­ма­да сто­яла не­по­руш­не, не­на­че при­го­лом­ше­на гро­мом, як нес­подіва­но з чор­ної пе­че­ри вий­шов ста­рий коб­зар за­по­ро­жець, си­вий, аж білий, з здо­ро­вою чуп­ри­ною на го­лові, з дов­ги­ми си­ви­ми уса­ми. Ще в бит­вах з по­ля­ка­ми за часів Пав­лю­ка він за­па­лю­вав зав­зят­тя, заг­ра­вав до обо­ро­ни рідно­го краю своїми стру­на­ми, своїми ду­ма­ми. І од то­го ча­су, як бу­ли по­биті ко­за­ки, й на­род знов опи­нив­ся в не­волі в панів, йо­го коб­за не вга­му­ва­лась; пе­ре­но­си­ла не­вольницькі ду­ми од міста до міста, з яр­мар­ку на яр­ма­рок, роз­бур­ку­ва­ла при­го­лом­ше­ний на­род, бу­ди­ла не­на­че од сну і ко­зацт­во, й гро­ма­ди.

Максим Шкан­ди­ба прич­ва­лав слідком за Кри­во­но­сом і в пущі та нет­ри кня­зе­вої дібро­ви.

Старий пос­тав­ний та ду­жий коб­зар ви­ри­нув з-під землі, не­на­че при­вид­дя, пішов ти­хою хо­дою на при­го­рок і сів на ста­ро­му пеньку. Йо­го су­хор­ляві пальці вда­ри­ли по стру­нах. За­ро­ко­та­ли стру­ни, не­на­че сте­пові ор­ли сти­ха за­бур­ко­та­ли. Ду­жий го­лос, зу­мис­не здер­жа­ний, не­на­че за­гув ниш­ком не­вольницьку ду­му. Гро­ма­да поздійма­ла шап­ки, не­на­че ста­ва­ла на мо­лит­ву, і ніби за­мер­ла на місці.

Тихий при­дав­ле­ний го­лос по­лив­ся, не­на­че десь поб­ли­зу ти­хий потік шумів по камінні. Шкан­ди­ба співав, як по­невіря­лись ко­за­ки на морі, на ту­рецькій ка­торзі, як залізні лан­цю­ги пе­ре­ти­на­ли ко­зацьке тіло до кісток, як гнуч­ка та­вол­га впи­ва­лась п'явка­ми в плечі, як дзюр­ча­ла ко­зацька кров по біло­му тілу, по ко­зацько­му… як ко­за­ки пла­ка­ли й по­би­ва­лись в не­волі, зга­ду­ючи рідний край, мир хре­ще­ний. А ка­ти зну­ща­лись, ще й па­ще­ку­ва­ли.