Князь Єремія Вишневецький

Громада сто­яла й не во­рух­ну­лась, не­на­че десь в церкві. Стру­ни ро­ко­та­ли, не­на­че пла­ка­ли. І ті сльози си­па­лись пер­ла­ми на приг­ноб­лені душі, кра­па­ли не­на­че на самісіньке сер­це. Сум об­няв дібро­ву. По­жовк­ле лис­тя не­на­че ще більше по­жовк­ло й з го­ря об­си­па­лось і не­чуй­но сіда­ло на зем­лю, на го­ло­ви гро­ма­ди, на ста­ро­го Шкан­ди­бу. Дібро­ва ніби пла­ка­ла, пла­кав дех­то з гро­ма­дян. Пла­кав го­лос в Мак­си­ма. Тільки синє криш­та­ле­ве не­бо ве­се­ло лисніло, та сміялось сон­це на ве­се­ло­му небі, не­на­че во­но од­но спо­конвіку не заз­на­ло жод­но­го го­ря та мук.

Максим дог­ра­вав ду­му і нап­рикінці заспівав, як в не­давні тодішні ча­си гетьман Пет­ро Са­гай­дач­ний виз­во­лив не­вольників з кримської не­волі, як втікав мо­рем од та­тар. І вер­ну­лись не­вольни­ки на во­лю, вер­ну­лись в край хре­ще­ний, в край ве­се­лий. Не­са­мохіть ру­ки дуж­че вда­ри­ли по стру­нах. Не­са­мохіть го­лос підняв­ся вго­ру, крик­нув радісно: «Сла­ва ко­зацька не вмре, не по­ля­же!» І той ве­се­лий ду­жий го­лос сам не­на­че вир­вавсь з не­волі, крик­нув на ра­до­щах. Ду­жий вольний гук не­на­че роз­бур­кав мерт­ву дібро­ву. Дібро­ва крик­ну­ла, лу­на по балці обізва­лась тричі десь за Су­лою в го­рах. Стре­пе­нувсь ста­рий коб­зар. Стре­пе­ну­лась уся гро­ма­да, як один чо­ловік, не­на­че стре­пе­нувсь вранці світом сте­по­вий орел і мах­нув ду­жи­ми кри­ла­ми. Од­не сер­це ста­ло і в діда Мак­си­ма, і в гро­ма­ди.

- Не по­ля­же на­ша сла­ва! Не по­ля­же! - за­гу­ла гро­ма­да.

- Ніколи не по­ля­же, до­ки світа-сон­ця! До­бу­де­мо волі й долі! Ря­туй­мо рідний край! - за­го­монів ста­рий Мак­сим.

Посідавши в ку­щах, лю­де по­дос­та­ва­ли харч з торбів, де­котрі по­ви­тя­гу­ва­ли з-за па­зух шмат­ки хліба і, по­по­луд­нав­ши, роз­си­па­лись на усі бо­ки, розлізлись по ку­щах, не­на­че ко­маш­ня, розійшли­ся ти­хо, не­на­че їх пог­ли­ну­ла гу­ща­ви­на дібро­ви.

- Бувай здо­ро­ва, сум­на дібро­во! - ска­зав ста­рий за­по­ро­жець.

- Прощай, дібро­во, і ти, рідний краю! - ска­зав Кри­воніс.

І во­ни обид­ва зник­ли в гу­ща­вині. В діброві зос­та­лись самі пе­че­ри…

До Єремії по­ча­ли доліта­ти якісь не­ясні, але страшні слу­хи.

В по­ло­вині фев­ра­ля 1648 ро­ку до йо­го дійшла чут­ка, що «який­сь» ко­зак Хмельницький, зібрав­ши ку­пу за­по­розьких гультяїв, роз­бив в сте­пах ко­зацький скар­бо­вий кор­сунський полк, що стеріг гра­ни­цю од та­тарсько­го на­па­ду, а потім став зак­ли­ка­ти до своєї ку­пи на­род і за­би­ра­ти йо­го до сво­го війська. Єремія стри­во­жив­ся. Звістка бу­ла не­без­печ­на. Це бу­ло тоді, як Бог­дан Хмельницький втік з си­ном Ти­мо­шем на За­по­рож­жя й вже на­мо­вив Січ вста­ти на Польщу. За­по­рожці пос­лу­ха­ли йо­го, вис­ту­пи­ли з Січі і натк­ну­лись на реєстро­вий кор­сунський ко­зацький полк. Цей ко­ролівський скар­бо­вий полк пер­ший прис­тав до Хмельницько­го.

Звістка так стри­во­жи­ла Єремію, що він дру­го­го та­ки дня пос­лав сво­го шлях­ти­ча Маш­ке­ви­ча в Бо­гус­лав до польсько­го гетьма­на По­тоцько­го розвіда­ти про ту спра­ву. По­тоцький пев­но й сам доб­ре нічо­го не знав і од­пи­сав Єремії, що то був нез­нач­ний ви­па­док в сте­пах, де по­би­лись з жовніра­ми за­по­розькі гудьтяї та усякі за­во­ло­ки та прой­дисвіти.

Перед Ве­ли­код­нем Єремія з Гри­зельдою та з си­ном Ми­хай­лом пе­реїхав у Луб­ни, щоб там свят­ку­ва­ти Ве­лик­день. Це вже бу­ло в місяці квітні. Ко­ли це до Лу­бен знов дійшла чут­ка, що десь за Дніпром Хмельницький, заб­рав­ши до спілки та­тарську ор­ду і наб­рав­ши си­лу узб­роєних гультяїв та втікачів хлопів, зби­рається на­пас­ти на польське військо. Єремія знов пос­лав Маш­ке­ви­ча до Дніпра на розвідки про ті слу­хи. Не­за­ба­ром Маш­ке­вич вер­нув­ся в Луб­ни і по­дав звістку, що Хмельницький став вспіл з кримською ор­дою, пе­ре­ма­нив до се­бе реєстрові ко­зацькі пол­ки, роз­бив польське військо при Жов­тих Во­дах за Чи­ги­ри­ном і вбив при­вод­ця то­го війська мо­ло­до­го Сте­па­на По­тоцько­го, си­на гетьма­на Ми­ко­лая По­тоцько­го.

Звістка бу­ла страш­на. Єремія пос­теріг, що ко­зацт­во не вби­те на смерть, що во­но знов ожи­ває й на­би­рається си­ли. Він сто­яв в своїй кімнаті кінець сто­ла, ди­вив­ся у вікно й не ба­чив ні вікна, ні синього вес­ня­но­го не­ба, ні сад­ка, ні зе­ле­но­го свіжо­го лис­ту на де­ре­вах. У ву­хах задз­веніло, за­шуміло, аж па­мо­ро­ки за­би­ло. Єремія пос­те­ре­гав своїм ве­ли­ким ро­зу­мом, що нас­тає якась страш­на го­ди­на. Не­на­че ко­сою підтя­ло Єремії но­ги, і він не­са­мохіть впав на ши­ро­ке й ви­со­ке крісло, не­на­че йо­му ку­ля влу­чи­ла в самісіньке сер­це, вхо­пив­ся до­ло­нею за ви­со­ке чо­ло, за­ки­нув го­ло­ву і зас­тог­нав.

Єремія доб­ре тя­мив, як ко­за­ки й хло­пи стра­шен­но не­на­ви­дять польських панів та єзуїтів. Він у думці змірив си­лу ко­зацької не­на­вис­ності до панів мірою своєї не­на­вис­ності до ко­заків та хлопів. І ця страш­на міра зля­ка­ла йо­го й в од­ну мить за­па­мо­ро­чи­ла йо­му па­мо­ро­ки. Він сидів блідий, аж жов­тий, за­ки­нув­ши го­ло­ву на крісло, і не­на­че по­чу­вав, ніби хтось встро­мив йо­му но­жа в самісіньке сер­це й по­ма­леньку по­вер­тає йо­го, за­га­няє все глиб­ше та глиб­ше в гру­ди, ріже гру­ди наскрізь.

Гризельда заг­ля­ну­ла в кімна­ту, де сидів Єремія, і ос­товпіла, а потім опам'ята­лась і страш­но крик­ну­ла: їй зда­лось, що Єремія по­ми­рає.

- Що з то­бою вчи­ни­лось? Ти став страш­ний, як смерть. Які звістки привіз Маш­ке­вич? Щось скоїлось страш­не! - ска­за­ла Гри­зельда й до­торк­ну­лась ру­кою до Єреміїно­го пле­ча.

- Недобрі звістки, не­добрі! Який­сь Хмельницький підняв ко­заків, став вспіл з ор­дою, наб­рав хлопів і роз­бив польське військо при Жов­тих Во­дах, ще й убив мо­ло­до­го По­тоцько­го, - обізвав­ся буцім крізь сон Єремія.

- Єзус-Марія! - крик­ну­ла Гри­зельда. - А ми ж тут жи­ве­мо на од­шибі од Польщі, в цих ди­ких сте­пах! Бо­ро­ни бо­же, як піднімуться хло­пи та міща­ни та ще й нес­подіва­но нас­ко­чать з сте­пу ко­за­ки.

- Треба тобі з си­ном виїжджа­ти звідсіль за­раз, та­ки за­раз. Тут і справді не­без­печ­но тобі зос­та­ва­тись. Я з військом вис­туп­лю за Дніпро до по­мочі польно­му гетьма­нові Ми­ко­лаєві По­тоцько­му, - ска­зав Єремія й схо­пив­ся з місця.

- Покажу ж я се­бе отим Хмельницьким, що за­во­дять ко­лот­не­чу! Не­хай на­чу­ва­ються те­пер! Од­гик­неться їм і Пав­люк, і Ку­мей­ки, і Та­рас Тря­си­ло, і Лу­комль, і Ста­ри­ця. Мо­ре крові прол­лю, а та­ки на своєму пос­тав­лю. За­топ­лю Ук­раїну кров'ю, зруй­ную, за­па­лю по­же­жею, а та­ки до сво­го дійду. Ко­роль ста­рий та не­ду­жий, ще й на біду при­хильний до ко­заків. Я візьму в ру­ки стер­но й пра­пор і за­дав­лю оту га­ди­ну, і вий­ду з бит­ви побідни­ком, ще й з сла­вою й чес­тю! - кри­чав Єремія, ни­ка­ючи та кру­тя­чись по світлиці, як пер­ше вражіння пе­ре­ля­ку вже ми­ну­ло і свідомість та при­род­же­на зав­зятість вер­ну­лись в йо­го за­ка­то­ва­ну ду­шу.

- А тим ча­сом ти вкла­дай­ся в до­ро­гу і за­би­рай своїх вірних двірських, по­ки ще хло­пи спокійні. Тікай на Чернігів, в Мінщи­ну, в на­шу маєтність Бра­гин. Ту­ди на Полісся не зай­дуть жадні ко­за­ки. А там пе­ре­си­диш, пе­ре­бу­деш ли­ху го­ди­ну і виїжджай на Во­линь до Виш­нев­ця. А я оце ки­нусь в бит­ву. І даю тобі зарік, мій бо­же ве­ли­кий, що вб'ю оту га­ди­ну! зни­щу, спа­лю, пош­ма­тую, роз­ти­каю го­ло­ви ши­бе­ників на па­лях, на тич­ках по­над шля­ха­ми од Лу­бен до Вар­ша­ви, до самісінької Вар­ша­ви! Чуєш? Даю тобі зарік, мій бо­же! - кри­чав не­са­мо­ви­то Єремія й бігав по світлиці, не­на­че опе­че­ний звір.

- Заспокойся, мій ми­лий кня­зю! Вга­муй­ся, мій дру­же! Не муч се­бе! Ще ж ні сіло, ні впа­ло, а ти тільки на­да­рем­но се­бе три­во­жиш та мор­дуєш. Бо­же мій! який ти став страш­ний, не­на­че тільки що вбив рідно­го батька! - бла­га­ла Гри­зельда.

- Я бу­ду тричі прок­ля­тий, як не за­дав­лю Ук­раїни! Не­ма краю моєму гніву! Не­ма си­ли знес­ти му­ки сер­ця! Ме­не от­тут тис­не ко­ло сер­ця, не­на­че га­ди­на ссе. Усе, усе ладні оті гицлі, оті ши­бе­ни­ки ви­дер­ти в ме­не з рук, і землі, і ліси, і зо­ло­то й срібло, і мої блис­кучі заміри, і сла­ву й честь, усе, усе, чим ма­ри­ла моя ду­ша од мо­ло­дих ди­тя­чих літ. Ой мрії мої, мрії зо­лоті! Нев­же вас оце вітром роз­не­се по цих безк­рай­ніх сте­пах, а мої во­ро­ги ще й насміються, наг­лу­зу­ють з ме­не?

Користолюбна й сла­во­люб­на Єреміїна ду­ша му­чи­лась, не­на­че він кипів в ок­ропі в здо­ро­во­му по­лум'ї. Гри­зельді ста­ло не­ви­мов­не жаль Єремії, і во­на по­ча­ла ти­хо пла­ка­ти.

- Оттут в ме­не бо­лить! От­тут в ме­не усе пе­ре­вер­тається! - кри­чав нер­во­во Єремія і бив се­бе ку­ла­ком по пер­сах так навіже­но, аж су­хор­ляві пер­са гу­ли. - Нев­же, мій бо­же, піде мар­но моя пра­ця, мої зо­лоті надії? Нев­же про­па­де моя Лу­бен­щи­на! Нев­же во­на вже й про­па­ла навіки? І я оце ба­чу тільки при­ви­ди оцього па­ла­цу, як йо­го од­лиск у дзер­калі, і тільки оце твоя, Гри­зельдо, тінь пе­ре­до мною…

- І не про­па­ла ще Лу­бен­щи­на, і не про­па­де. Сха­ме­нись, мій го­лу­бе! Сядь та зас­по­кой­сь. Ти ще сам собі смерть за­подієш. Бо­же мій ми­лос­ти­вий! Го­ре мені, Єреміє, че­рез твою пал­ку нес­покійну вда­чу. Ти му­чиш се­бе, му­чиш і ме­не.

Ввечері при­бу­ли ста­рос­ти з При­лук та з Лох­виці і при­нес­ли кня­зеві но­ву неп­риємну звістку, що по лісах, по дібро­вах зби­ра­ються якісь гультяї, не то ко­за­ки, не то се­ля­ни, зби­ра­ються ціли­ми юр­ба­ми та ку­па­ми, якусь ра­ду ра­дять поміж со­бою, а хло­пи од­ни­ку­ють од пан­щи­ни, десь хо­дять, десь для­ються, про­пус­ка­ють пан­щанні та згінні дні, не йдуть на шар­вар­ки, не хо­тять вже пос­лу­ха­ти.

- Ми боїмось, що хло­пи от-от не­за­ба­ром піднімуться. Вже во­ни пе­ре­чу­ли че­рез якихсь во­ло­цюг, що ко­за­ки нак­ли­ка­ли та­тар і буцімби­то роз­би­ли польське військо на Жов­тих Во­дах, - го­во­ри­ли ста­рос­ти.

Єремія на­че по­чув, що в Лу­бен­щині вже тхне зга­ря­ти­ною, і звелів лаш­ту­ва­ти ка­ре­ти та підво­ди, щоб ви­ря­ди­ти Гри­зельду в до­ро­гу.

- Тікай, Гри­зельдо, швидчій в Бра­гин, а я за­бе­ру шість ти­сяч війська й по­ве­ду до Пе­ре­яс­ла­ва, пе­ре­ве­зусь че­рез Дніпро й ста­ну до по­мочі По­тоцько­му, - ска­зав Єремія, - я га­даю, що скоїться в Лу­бен­щині ли­хо. Я вже дав­но примітив, що в Луб­нах і кру­гом Лу­бен веш­та­ються якісь старці, якісь ду­же заздрінні тор­бот­ру­си каліки.

В па­лаці забіга­ли, за­веш­та­лись слу­ги, ук­ла­да­ючи на во­зи уся­ке князівське доб­ро. Гри­зельдині двірські ба­би й пан­ни ка­то­лич­ки хо­ди­ли смутні та жур­ливі, як неп­ри­ка­яні; де­котрі пла­ка­ли і вти­ра­ли ру­ка­ва­ми сльози. За­во­ру­ши­лись і домініка­ни в своєму мо­нас­тирі й по­ча­ли ла­го­ди­тись в до­ро­гу; за­во­ру­ши­лось усе, що бу­ло ка­то­лицьке в Лу­бен­щині. Че­рез кільки день Гри­зельда виїха­ла з ма­лим си­ном та з п'ятнад­цятьма вірни­ми слу­га­ми ка­то­ли­ка­ми шля­хом на Чернігів та Лю­беч. За нею ру­ши­ли ченці домініка­ни, ру­ши­ли й усі ка­то­ли­ки, які наїха­ли в Лу­бен­щи­ну. Єремія одп­ра­вив сто­ро­жу з Гри­зельди­ним поїздом, виб­рав­ши най­певніших жовнірів по­ляків з сво­го двірсько­го війська. Розп­ро­щав­шись з Єремією, Гри­зельда по­са­ди­ла в ка­ре­ту си­на й виїха­ла з дво­ру, навіть не зап­ла­кав­ши: їй не жаль бу­ло за Луб­на­ми, де во­на не встиг­ла на­ло­ви­ти ба­га­то схиз­ма­тицьких душ і пе­ре­вер­ну­ти їх на по­ляків.

Як Гри­зельда виїзди­ла з Лу­бен з своїм поїздом, лу­бенці зібра­лись на­тов­пом на ули­цях і тільки собі по­таєнці осміха­лись.

- Оттепер Гри­зельда ви­вез­ла з Лу­бен і свою віру, і свою мо­ву, і своїх ченців. Не­ба­га­то ж на­ло­ви­ла во­на риб­ки в Сулі: не вис­та­чить на харч навіть на до­ро­гу до Лю­бе­ча, - сміялись міща­ни та ко­за­ки поміж со­бою.

Єремія пос­лав Маш­ке­ви­ча в Бо­гус­лав до По­тоцько­го з лис­том і пи­тав­ся, ку­ди йо­му прос­ту­ва­ти і вес­ти свої шість ти­сяч війська на підмо­гу по­ля­кам. Не діждав­шись Маш­ке­ви­ча, Єремія повів сам військо до Пе­ре­яс­ла­ва, щоб не зад­ля­тись та не за­га­яти ча­су. Він приміг би - летів за Дніпро. Вже він довів військо до Яго­ти­на і за­но­чу­вав там, але дру­го­го дня сю­ди прис­ка­кав на коні йо­го давній то­ва­риш по бит­вах та по­хо­дах По­ля­ковський і по­дав звістку, що за­по­розький гетьман Бог­дан Хмельницький п'ятнад­ця­то­го дня міся­ця мая роз­бив польське військо ко­ло Кор­су­на й заб­рав у по­лон обох польних гетьманів: Ми­ко­лая По­тоцько­го та Ка­ли­новсько­го, заб­рав усей польський обоз з усім доб­ром, а По­тоцько­го та­та­ри по­ве­ли в Крим в не­во­лю. Звістка бу­ла страш­на. Єремія ос­товпів: він знов по­чу­тив, як хо­лод розійшов­ся по йо­го тілі, а во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось. Він за­раз ру­шив з військом до Пе­ре­яс­ла­ва, щоб пе­ре­вез­тись че­рез Дніпро та ста­ти до по­мочі по­ля­кам, і розіслав своїх дра­гунів в Чер­ка­си, До­монтів, Стай­ки, Трах­те­мирів та Іржищів, щоб во­ни заб­ра­ли там по­ро­ни і стяг­ли їх в Пе­ре­яс­лав. Але ко­за­ки вже заз­да­легідь по­по­ра­лись і звеліли по­то­пи­ти усі по­ро­ни, щоб Єремії не бу­ло на чо­му пе­ре­вез­ти своє військо. З Пе­ре­яс­ла­ва при­нес­ли звістку, що Кри­воніс вже підняв пе­ре­яс­лавців, що ко­за­ки й міща­ни вже підня­лись на обо­ро­ну Ук­раїни. Єремії вже не мож­на бу­ло йти на Пе­ре­яс­лав і пе­ре­хо­пи­тись з військом за Дніпро. По­ра­див­шись з своїми пол­ков­ни­ка­ми, Єремія пос­та­но­вив йти за Дніпро іншим без­печ­ним од ко­заків шля­хом далі ік півночі проз Чернігів на Лю­беч до Бра­ги­на. Військо по­вер­ну­ло на цей шлях і дійшло до Бе­ре­зані. Тут наз­дог­на­ли йо­го шість ко­заків, пос­ланців од Бог­да­на з лис­том. Бог­дан пи­сав до Єремії об­лес­ли­вий лист, щоб він не пок­ла­дав собі в оби­ду і в гнів то­го, що ко­за­ки роз­би­ли польських гетьманів, бо то­му бу­ла при­чи­на. Єремія про­чи­тав лист, спах­нув, роз'ярив­ся й за­раз звелів пос­ти­на­ти го­ло­ви пос­лан­цям.

Тепер Єремія пе­ресвідчив­ся, що йо­му не мож­на вдер­жа­тись в Луб­нах. Підніма­ла­ся страш­на завірю­ха, і він вже доб­ре знав, що не встоїть про­ти тієї завірю­хи в да­ле­ко­му од Польщі краї, се­ред во­ро­жо­го на­ро­ду, як тільки на­род підніметься ввесь до ос­таннього чо­ловіка.

- Треба ви­би­ра­тись з Лу­бен зовсім, тре­ба ви­вез­ти з Лу­бен хап­ком, що мож­на ви­вез­ти. Я га­дав, що спра­ва вий­де інак­ше. Тре­ба ха­па­тись, по­ки тут по­же­жа не спах­ну­ла; опізни­мось - за­ги­не­мо тут в сте­пах, - ска­зав Єремія до своїх пол­ков­ників і звелів вер­та­тись до Лу­бен.

Похапцем вер­нув­ся Єремія до Лу­бен. Військо всту­пи­ло в місто над­вечір. В Луб­нах бу­ло ти­хо, не­на­че в йо­му лю­де при­таїлись, навіть не ди­ха­ли. Єремія в'їхав у свій двір, увійшов у свій па­лац. В дворі бу­ло по­рожньо. Па­лац став ніби пуст­кою. Кільки слуг веш­та­лись по дворі; по по­рожніх кімна­тах ди­бав ста­рий дво­рецький з клю­ча­ми в ру­ках. В по­ко­ях бу­ло по­рожньо. Перські ки­ли­ми, ок­са­ми­тові завіси не ве­се­ли­ли очей. По­кої сто­яли, не­на­че обідрані во­ро­га­ми; Єремія ог­ля­нув сум­ни­ми очи­ма ту пуст­ку, пішов на­го­ру, об­ди­вив­ся розкішну за­лу. З зводів, з стін не­на­че по­зи­ра­ли на кня­зя аму­ри та са­ти­ри і не­на­че сміялись пов­ни­ми ро­же­ви­ми ус­та­ми з йо­го смут­ку. Єремія од­чи­нив двері й вий­шов на бал­кон. Май сто­яв у всій красі. Са­док, дібро­ва приб­ра­лись в розкішні майські зе­лені убо­ри, не­на­че мо­ло­да до вінця. Со­ло­вей­ки співа­ли, аж за­ли­ва­лись, зо­зулі ку­ва­ли в діброві, пташ­ки ще­бе­та­ли. Дібро­ва аж гу­ла од співу, од ще­бе­тан­ня. В квітни­ках цвіли квітки. Уся країна цвіла, як рай.

Єремія дов­го сто­яв, ог­ля­да­ючи своє доб­ро, свій рай, і не чув, як співа­ли со­ло­вей­ки, як ще­бе­та­ли ластівки. Не­бо ніби сміялось, сад­ки й дібро­ва ніби пісні співа­ли, а в Єремії в го­лові сну­ва­лись дум­ки сумні та чорні, як чор­ний дим над по­же­жею.

«І все це піде мар­но! І все це моє доб­ро зме­те з землі якась си­ла. Встає інша си­ла, не та, на кот­ру я пок­ла­дав надію. Нев­же та си­ла по­топ­че оці квіти, зніве­чить оце усе моє доб­ро? Нев­же во­на зне­се усю мою пра­цю, як морська бурх­ли­ва хви­ля, зне­се, поніве­чить і зни­щить, і сліду й приз­на­ку од мо­го доб­ра не зос­та­неться? Нев­же ж я по­ми­лив­ся?»

І Єремія по­чу­вав десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці, що усе це ста­неться, що йо­го гад­ки мо­жуть справ­ди­тись, що над йо­го го­ло­вою вже на­вис­ла якась страш­на хви­ля, шу­бовс­не й в од­ну мить заллє й за­то­пить і йо­го, і усе йо­го доб­ро, і усю йо­го пра­цю, і йо­го давні мрії й надії.

Єремія зітхнув важ­ко, ки­нув ос­танній раз оком на сад­ки, на дібро­ви, вер­нув­ся до сво­го по­коїку і дав при­каз слу­гам як­мо­га швид­ше ук­ла­да­ти йо­го по­жит­ки, скла­да­ти на во­зи на­ме­ти, ха­па­ти по­хап­цем зброю, коні та вся­ке ру­хо­ме доб­ро. Над­ворі сто­яли ху­ри. Слу­ги веш­та­лись, по­хап­цем ви­но­си­ли й ук­ла­да­ли на ху­ри уся­ке ціно­витіше доб­ро, не­на­че хап­ком ви­но­си­лись з по­жежі.

Вже смерк­лось. В па­лаці ста­ло ти­хо й сум­но, не­на­че в до­мо­вині. Дво­рецький приніс кня­зеві ве­че­рю. Князь сидів сум­ний, як осіння хма­ра, і їжа йо­му не йшла на дум­ку. Ду­же пізньою до­бою по­гас­ло світло в Єреміїних по­ко­ях. Єремія дов­го не спав. Важ­ка ту­га най­шла на йо­го, а дум­ки літа­ли десь да­ле­ко; то слідку­ва­ли за Гри­зельди­ним поїздом, то шу­га­ли над Кор­сунськи­ми го­ра­ми та ске­ля­ми, над Рос­сю, де Кру­тою Бал­кою тек­ла польська кров до са­мої Росі, кров, про­ли­та побідни­ка­ми, йо­го за­ка­то­ва­ни­ми во­ро­га­ми. Аж опівночі Єремія задрімав три­вож­ним по­чут­ким сном втом­ле­но­го жур­бою чо­ловіка. І йо­му усе зда­ва­лось, що він не спить і все чує, і все знає. От він ніби ба­чить, що в йо­го спо­чи­вальню хтось од­чи­няє двері ти­хо, хтось без­го­лос­но вхо­дить і стає ко­ло по­ро­га. Єремія ки­нув очи­ма на двері і ба­чить, що ко­ло по­ро­га сто­ять два чо­ловіки й один па­ру­бок, кот­рим він не­дав­но звелів пос­ти­на­ти в Луб­нах на май­дані го­ло­ви. Він ба­чить, що в їх го­ло­ви од­ру­бані, але дер­жаться на в'язах і по­хи­ли­лись на праві плечі. З страш­них ран дзюр­чить кров і стікає по білих со­роч­ках до­до­лу. Чо­ловіки сто­ять на своїй крові, не­на­че на чер­во­них прос­те­ле­них хуст­ках. Го­ло­ви мертві, ви­ди бліді, але очі розп­лю­щені, страшні й люті. Єремія нітрош­ки не зля­кав­ся: він ба­чив страшніші стра­хо­ви­ща і сам вчи­няв їх. Але він те­пе­реч­ки по­чу­вав, що йо­му ста­ло ніяко­во, не­на­че ті за­хожі лю­де ро­би­ли йо­му до­пит на суді, пос­хи­ляв­ши набік сли­ве пос­ти­наті го­ло­ви. От один з мерців роз­ту­ляє ро­та. Блис­ну­ли мертві зу­би, язик за­во­ру­шив­ся й по­чав якось без­го­лос­но белько­та­ти.

- Ти кат! Навіщо ти згу­бив нас із світа? Хто тобі дав пра­во над на­шим жи­вот­тям, над на­шою во­лею? Ми не бу­де­мо далі ро­би­ти тобі пан­щи­ни, не бу­де­мо більше да­ва­ти тобі на­шої си­ли, на­шо­го здо­ров'я, щоб ти гар­бав собі в скрині зо­ло­то й срібло, пив до­рогі ви­на, ста­вив ви­сокі па­ла­ци. Ти зро­бив собі рай на землі, а нас жив­цем за­ки­нув у пек­ло ще за на­шої жив­ності. Не пос­лу­ха­ти­ме­мо тобі, не ро­би­ти­ме­мо пан­щи­ни на вас, панів!

- Не ро­би­ти­ме­те пан­щи­ни? Ви, хло­пи, смієте так го­во­ри­ти мені в вічі! - крик­нув Єремія і схо­пив­ся з ліжка.

Три тіні зник­ли, не­на­че пішли під зем­лю. Єремія од­чи­нив двері у світли­цю й ог­ля­нув­ся навк­ру­ги. Че­рез усі двері в світли­цю виг­ля­да­ли страшні го­ло­ви за­мор­до­ва­них ним лю­дей та ко­заків. Світ ти­хо лив­ся десь ніби з стелі, не­на­че се­ред стелі зійшов яс­ний місяць. Стіни мріли, не­на­че в чор­но­му ту­мані. А страшні ма­ри та при­ви­ди все виг­ля­да­ли з две­рей, мертві, жовті, з розп­лю­ще­ни­ми страш­ни­ми очи­ма, з ши­ро­ки­ми ра­на­ми на ши­ях, з роз­ру­ба­ни­ми го­ло­ва­ми, з по­об­ти­на­ти­ми ру­ка­ми, котрі теліпа­лись ко­ло пле­чей. Тіні за­во­ру­ши­лись і по­ча­ли ви­хо­ди­ти з усіх две­рей. Во­ни усе наб­ли­жа­лись до Єремії, обс­ту­па­ли йо­го навк­ру­ги. От їх вже ста­ло пов­но. Во­ни підніма­ють по­ру­бані, по­калічені ру­ки вго­ру. Ру­ки теліпа­ються на повітрі й сва­ряться на Єремію.

- Не бу­де­мо ро­би­ти на те­бе! Підніме­мось усі! За­ду­ши­мо те­бе на смерть, роз­не­се­мо твоє доб­ро до ос­танньої крих­ти, пот­ро­щи­мо твій па­лац на цур­пал­ки, і ка­ме­ня на ка­мені не зос­та­неться! - не­на­че го­моніли тіні, не ру­ха­ючи ус­та­ми.

Єремія охо­лов. Він хотів про­тов­пи­тись че­рез той страш­ний кри­ва­вий на­товп, але си­ли в йо­му не ста­ло. От він не­на­че якимсь ди­вом про­тис­ся до две­рей і тікає вго­ру по схо­дах. Він од­чи­няє двері в за­лу. В залі яс­но, не­на­че увесь пла­фон світиться і ллє місяч­не проміння. Се­ред за­ли стоїть срібна до­мо­ви­на на дов­го­му підніжку з срібни­ми та зо­ло­ти­ми ко­лон­ка­ми, з срібни­ми східця­ми. Гля­нув він - в до­мо­вині ле­жить йо­го мерт­ва ма­ти Раїна Виш­не­вецька в біло­му вбранні, жов­та, як віск, тільки чорні тонкі бро­ви ви­раз­но чорніють на мар­му­ро­во­му чолі. Кру­гом до­мо­ви­ни сто­ять ви­сокі срібні ліхтарі з зе­ле­ни­ми свічка­ми. Ма­ти ти­хо підво­диться з до­мо­ви­ни, стає на схо­дах і одс­ло­няє свої мертві сту­манілі чорні очі.

- Я те­бе зак­ли­на­ла, щоб ти не ос­ту­пав­ся од Ук­раїни, од своєї мо­ви й віри, а ти ме­не не пос­лу­хав і став во­ро­гом рідно­го краю. Проклін мій впа­де на те­бе й на твій рід не­за­ба­ром, бо ти став пе­ре­верт­нем і ка­том для Ук­раїни. Ти про­лив ба­га­то рідної крові.

- І ще прол­лю ріки крові, - ти­хо про­мо­вив Єремія.

- І ще проллєш? Ще тобі ма­ло! Будь же ти тричі прок­ля­тий, на віки вічні! - про­мо­ви­ла якось без­го­лос­но Раіна і підве­ла ру­ку.

Несподівано, не­на­че з по­мос­ту, ви­су­ну­лись залізні палі, а на па­лях стриміли ко­за­ки й хло­пи. По стінах за­гой­да­лись вішальни­ки, ніби на ши­бе­ни­цях. Не­на­че в од­ну мить виріс ліс ши­бе­ниць та паль, а на їх висіли му­че­ни­ки Ук­раїни. Вищірені зу­би, страш­но прос­тяг­нуті кук­си без пальців, роз­ту­лені ро­ти, страшні му­ки, що не­на­че за­хо­ло­ли на ви­ду в пе­редс­мер­тельні ча­си, все це бу­ло та­ке страш­не, що Єремія не ви­дер­жав і став тіка­ти. Але тіка­ти бу­ло ніку­ди. Єремія ба­чить, що уся за­ла, усей па­лац спов­нив­ся тіня­ми. Усі во­ни нас­ту­па­ли на йо­го. Він по­чу­вав в душі, що на йо­го нас­ту­пає якась си­ла, над­на­ту­ральна, не­пе­ре­мож­на, дуж­ча за йо­го, без кінця дуж­ча, що од неї не мож­на ні обо­ро­ни­тись, ні схо­ва­тись. Він лап­нув ру­кою за піхву і хотів ви­тяг­ти шаб­лю, але в йо­го в ру­ках опи­ни­ло­ся тільки са­ме дер­жал­но без шаблі. Дер­жал­но ви­па­ло з рук і розвіялось ди­мом.

- Руйнуй ка­та! ду­ши йо­го! - вчу­ло­ся Єремії, і він буцім ба­чить, як тіні ки­ну­лись руй­ну­ва­ти йо­го пиш­ний па­лац, роз­но­си­ли камінь за ка­ме­нем, цег­ли­ну за цег­ли­ною, не­на­че птаст­во вис­ми­ку­ва­ло ко­лос­ки з ко­пи і роз­но­си­ло їх по ни­вах та ме­жах. От уже не ста­ло покрівлі на па­лаці; баш­ти ще­за­ють, не­на­че ту­ма­ном роз­хо­дяться; в стінах світяться про­бої та щіли­ни. Єремія вже ба­чить крізь стіни биті шля­хи, об­ти­кані па­ля­ми та ши­бе­ни­ця­ми, а на їх ви­сять му­че­ни­ки, ко­за­ки та пан­щанні се­ля­ни. Ба­чить він, що й ті зніма­ються, на­че птиці, з паль та ши­бе­ниць і за­га­лом ле­тять до па­ла­цу, не­на­че здо­рові ор­ли шу­га­ють че­рез ви­зубні башт, та усі ки­да­ються до йо­го. Очі мертві, страшні, зу­би вищірені. Во­ни впи­ва­ються в йо­го ру­ки й плечі зу­ба­ми й по­чи­на­ють ви­си­са­ти з йо­го кров, не­на­че упирі. Він по­чу­вав, що вже ги­не. В йо­го вже не стає ду­ху ди­ха­ти.

І Єремія зас­тог­нав, за­охав, не­на­че йо­го хто ду­шив на смерть, і про­ки­нув­ся ввесь в по­ту і з хо­ло­дом у серці. Над­ворі вже роз­вид­ню­ва­лось. У вікно лисніло ро­же­ве май­ське не­бо, як ро­же­ва про­зо­ра тах­ля. На стіні грав ро­же­вий од­лиск. Со­ло­вей­ки співа­ли, птаст­во ще­бе­та­ло аж кри­ча­ло. Са­док був спов­не­ний пта­ши­ним ще­бе­тан­ням ввесь зго­ри до­ни­зу, до ос­танньої гілоч­ки на де­ре­вах. Єремія опам'ятав­ся зовсім і прий­шов до свідо­мості. Він по­чав приміча­ти чер­во­ну­ваті пля­ми на стіні, примітив ро­жеві шиб­ки у вікні, по­чув спів со­ло­вей­ків.

«Яка страш­на нісенітни­ця верз­лась мені! А па­лац ще цілий. Ніхто й гад­ки не мав йо­го плюнд­ру­ва­ти. Он стіни, он сте­ля, он на стінах ви­сять до­рогі шаблі, руш­ниці, ножі. Пху на те­бе, са­та­но! А що, як сон мій справ­диться? А що, як хло­пи збун­ту­ються от­ту­теч­ки, як я ви­ве­ду своє військо за Дніпро, а мо­же ще й пе­редніше, ще до мо­го виїзду?»

І Єремія зітхнув важ­ко, спо­тан­ня схо­пив­ся з по­душ­ки і сів на ліжку, йо­му бу­ло важ­ко. Він по­чу­вав, що на йо­го гру­дях ле­жа­ла ніби якась ва­га.

«Треба тіка­ти і тіка­ти мерщій, за­раз», - по­ду­мав Єремія і по­чу­тив, що в йо­го сер­це не­на­че хто зда­вив ру­кою: він зап­ла­кав. Ця звірку­ва­та жорс­то­ка лю­ди­на бу­ла здат­на пла­ка­ти.

«Треба ук­ла­да­тись, тре­ба ха­па­тись, щоб ви­хо­пи­тись з краю, бо я тут не встою і з військом. Здається, я звелів заб­ра­ти по­хап­цем усе потрібніше й ціно­витіше; і сріблом об­ко­ва­ну збрую, і до­рогі шаблі, і по­ви­ши­вані зо­ло­том та об­ни­зані пер­ла­ми сідла, і срібний по­суд… Але щось я не­на­че за­був­ся взя­ти, щось най­миліше. Щось я не­на­че тут ки­даю най­любіше, і ніяк мені нев­тям­ки, що я ки­даю, ніяк не при­га­даю, що та­ке…»

Думки йо­го плу­та­лись між срібни­ми гнуз­деч­ка­ми та сідла­ми, об­си­па­ни­ми пер­ла­ми, між шаб­ля­ми та кіньми. Він схо­пив­ся з ліжка, став про­ти вікна і знов за­ду­мав­ся, і не міг при­га­да­ти, про що він за­був­ся. Він од­су­нув за­сув, од­щип­нув защіпку ко­ло вікна й од­чи­нив йо­го. Са­док та квітник не­на­че дих­ну­ли па­хо­ща­ми в кімна­ту. У вікно не­на­че впурх­ну­ла са­ма вес­на з ро­же­ви­ми крильця­ми, з па­хо­ща­ми фіялок та тро­янд, ве­се­ла, співу­ча, з піснею та ще­бе­тан­ням. Єремія про­чу­мав­ся, опам'ятавсь, про­тер очі й примітив, що під ку­ща­ми буз­ку та тро­янд стоїть якась пиш­на мо­ло­да жіно­ча пос­тать, в бла­кит­но­му літни­ку, в чер­во­них че­ре­вич­ках, як май­ська тро­ян­да. Він при­ди­вив­ся й крик­нув:

- Тодозя! Он що я за­був­ся взя­ти! То ти? Ти не ма­ра? - крик­нув ней­мовірний Єремія, не­на­че не йняв віри своїм очам.

Після важ­кої ночі, після страш­них снів Єремії зда­ло­ся, що і те­пер ще про­тя­гується який­сь сон, але вже інший, пиш­ний, радісний, се­ред май­ської кра­си сад­ка, се­ред ро­же­во­го квіту. Йо­му при­вид­жу­ва­лось, що йо­го ру­кою якась по­тай­на си­ла од­чи­ни­ла вікно в рай, пов­ний квіток, пов­ний май­ських па­хощів, об­ли­тий вранішнею ро­сою, а під тро­ян­да­ми сто­яв ян­гол, пос­ла­ний од бо­га, щоб за­га­си­ти слід страш­но­го сну нічної до­би.

- Хто ти та­ка? Чи ти То­до­зя, чи то мо­же То­до­зи­на тінь сно­ви­гає от­тут в сад­ку? - про­мо­вив Єремія у вікно, не­на­че сам до се­бе, не йму­чи віри своїм очам.

- Це я! То­до­зя, - ти­хо обізва­лась во­на з-під кущів.

- А ко­ли ти То­до­зя, то не тікай хоч те­пер від ме­не! прис­ту­пи до вікна. Не бійсь ме­не! - ска­зав Єремія.

- Я те­бе й не бо­юсь, і прис­туп­лю до те­бе.

І То­до­зя покірли­во, як овеч­ка, прис­ту­пи­ла до вікна й гля­ну­ла Єремії прос­то в вічі.

Єремія по­чу­тив, що на йо­го сер­це, як на су­ху зем­лю, не­на­че впа­ла ро­са, а ду­шу не­на­че обвіяло яки­мись рай­ськи­ми па­хо­ща­ми, в сто раз приємніши­ми й со­лод­ши­ми за тро­ян­ди та фіялки. Йо­го зму­че­на, стри­во­же­на, чор­на од не­на­вис­ності ду­ша не­на­че од­ра­зу по­ясніша­ла, поз­до­ров­ша­ла, не­на­че він тільки що ле­жав не­ду­жий і в од­ну мить оду­жав, наб­рав­ся си­ли й здо­ров'я. Сер­це зраділо й заг­ра­ло. Вже дав­но Єремія не заз­на­вав та­кої ра­дості, та­ко­го спо­кою, який те­пер зли­нув на йо­го нес­подіва­но, не­на­че з ро­же­во­го не­ба, з цвіту тро­янд та з по­ди­ху вес­ни.

- Не тікай хоч те­пер від ме­не! Ти вли­ла в мою ду­шу спокій, - ска­зав Єремія і прос­тяг ру­ки че­рез вікно, вхо­пив То­до­зю за що­ки і дов­го ди­вив­ся в її темні, але ясні очі, не­на­че пив з тих очей щас­тя і спокій.

- Я й дум­ки не маю тіка­ти од те­бе, ко­ли я са­ма сю­ди прий­шла. Я пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що ти, кня­зю, по­вер­нув­ся до Лу­бен, що ти не сьогодні-завт­ра вис­ту­пиш звідсіль і виїдеш мо­же і навіки. Як тільки свіну­ло, я прий­шла сю­ди, блу­ка­ла кру­гом па­ла­цу, ни­ка­ла по сад­ку, щоб гля­ну­ти на те­бе вос­таннє на моєму віку, - ска­за­ла То­до­зя.

- Чого ж вос­таннє? А мо­же не вос­таннє?

- Ой в ос­танній раз я те­бе оце ба­чу. Вже ти не вер­неш­ся сю­ди в Лу­бен­щи­ну, - ска­за­ла То­до­зя й важ­ко зітхну­ла.

Єремія вхо­пив То­до­зю за го­ло­ву, при­хи­лив її до своїх персів і га­ря­че поцілу­вав. Він по­чу­вав, що То­до­зя мо­же й прав­ду ка­же.

- Заходиться на Ук­раїні ве­ли­ка ко­лот­не­ча. Ду­ша моя пе­ред­по­чу­ває, що ти сю­ди більше не вер­неш­ся. Я прий­шла розп­ро­ща­тись з то­бою на віки вічні, - ска­за­ла То­до­зя і рап­том зап­ла­ка­ла.

- Чого ж тобі про­ща­тись! Я те­бе візьму з со­бою, їдь слідком за мною. Де бу­ду я, там бу­деш і ти. Я не хо­чу про­ща­тись з то­бою.

- Ой го­лу­бе мій си­зий! Не піду я за то­бою. Ти ме­не лю­биш, ко­ли схо­чеш, ко­ли за­ма­неться твоєму сер­цю ко­хан­ня. Я для те­бе, як об­ла­ма­на ка­ли­на, роз­ки­да­на по стежці. Ко­ли твоя лас­ка, ти наг­неш­ся, піднімеш пу­чок і ми­лу­ва­ти­меш­ся; ко­ли твоя не­лас­ка, то по­топ­чеш зо­ло­ти­ми підківка­ми чер­во­ну ка­ли­ну. Не поїду я за то­бою слідком. По­кинь ме­не ту­теч­ки і за­будь ме­не навіки.

- Я не бу­ду тобі го­во­ри­ти, що те­пер по­чу­ває моя ду­ша. Не для те­бе мені оповіда­ти, що те­пер криється в моєму серці. Але ка­жу тобі, що ти од­на не­на­че ллєш ліки в мою ду­шу. З твоїх очей не­на­че ли­не спокій на моє сер­це, ли­не радість в мою ду­шу. Ти од­на моя втіха, ко­ли ме­не ніщо не мо­же втіши­ти. А ти хо­чеш, щоб я те­бе тут по­ки­нув!

- Я для те­бе втіха тільки тоді, як ти на дов­гий час за­бу­деш, що навіть жи­вотію на світі, а потім десь вгля­диш ме­не, і знов про­ки­неться твоє бурх­ли­ве сер­це і за­па­литься вог­нем. А я ж те­бе те­пе­реч­ки люб­лю, і день і ніч не пе­рес­таю лю­би­ти. І сподіва­юсь - не діжду­ся то­го дня, тієї го­ди­ни, ко­ли ти, як те осіннє сон­це, вий­деш з чор­них хмар і блис­неш на ме­не лас­кою. А ко­ли такі го­ди­ни трап­ля­ються в те­бе? Ні, не поїду я з то­бою. Я хо­чу те­бе за­бу­ти. Я тоді бу­ду знов щас­ли­ва, ко­ли і са­мий слід тво­го ви­ду зник­не з моєї пам'яті.

- Тодозю! їдь зо мною! Я те­бе зба­га­чу, я те­бе озо­ло­чу. Дам тобі се­ло, за­пи­шу йо­го на те­бе й на твоїх на­щадків. Чи то ж в ме­не ма­ло сіл, ма­ло землі?

- Я й се­ла тво­го не візьму. Що б про ме­не ска­за­ли лю­де та ко­за­ки, як­би я взя­ла од те­бе се­ло? Ска­за­ли б, що я про­да­ла свою кра­су, про­да­ла рідний край і ку­пи­ла собі за ті гроші се­ло. Та й се­ла ти не спро­мо­жеш­ся по­да­ру­ва­ти, бо швид­ко й сам не ма­ти­меш сіл, - про­хо­пи­лась То­до­зя й за­мовк­ла.

Єремію не­на­че кольну­ло но­жем в сер­це. Прос­та лю­ди­на не­на­че підка­за­ла йо­му ту гад­ку, що десь гли­бо­ко вже не раз во­ру­ши­лась в йо­го го­лові. То­до­зя торк­ну­ла­ся об бо­лю­чу Єреміїну ви­раз­ку. Він на­су­пив чорні бро­ви і спах­нув.

- Звідкіль ти знаєш, що я й сам швид­ко не ма­ти­му сіл?

Тодозя спус­ти­ла очі до­до­лу і про­мо­ви­ла:

- Це твоє ли­хо пе­ред­по­чу­ває моя ду­ша. Ду­ша мені це ка­же.

- Скажи мені усю прав­ду. Чуєш, То­до­зю? Усю прав­ду, як пе­ред бо­гом: чи не ду­ма­ють ту­теч­ки підня­тись мої пан­щанні хло­пи і прис­та­ти до ко­заків, до яко­гось гультяя Бог­да­на Хмельницько­го?

- Нічого я про це не знаю. Та мені ніхто цього б і не ска­зав. Я не ко­зак, і не піду ж я з спи­сом та руш­ни­цею до війська. І не пи­тай, яс­но­вельмож­ний, про це, бо я нічо­го не знаю.

Єремія ско­са зир­кав на То­до­зю й дов­го кру­тив дов­го­го ву­са. Йо­му хотілось ви­пи­та­ти і вивіри­ти прав­ди в То­дозі.

- Ти ме­не не лю­биш, то й не ка­жеш. Як­би ме­не лю­би­ла, усю б прав­ду мені ска­за­ла, - про­мо­вив хит­ро Єремія.

- І люб­лю те­бе те­пе­реч­ки, мій го­лу­бе си­зий, як свою ду­шу, і прий­шла до те­бе, щоб гля­ну­ти на те­бе вос­таннє, а цього не ска­жу, бо нічогісінько не знаю. Та хоч би я й зна­ла, то про це тобі не ска­за­ла б, - ти­хо про­мо­ви­ла То­до­зя, див­ля­чись до­до­лу, на кінчи­ки чер­во­них че­ре­виків.

- А все-та­ки я те­бе тут не по­ки­ну, си­лою те­бе візьму й ви­ве­зу звідсіль, бо ти для ме­не, не­на­че до­ро­га шаб­ля. Без шаблі та без те­бе я не обійду­ся.

- Силою, кня­зю, не візьмеш ме­не. Про це й не го­во­ри, бо й сам доб­ре то­му відо­мий. Я тільки дум­ка­ми літа­ти­му за то­бою по твоїх слідоч­ках. Ото моє усе щас­тя те­пе­реч­ки. Та­ка вже до­ля без­та­лан­них ко­за­чок.

- Вчора при­був сю­ди з Сенчі пан Суф­щинський з жінкою та з дітьми. Па­нок бо­яз­кий, а йо­го жінка ще по­лох­ливіша: бо­яться обоє тут зос­та­ва­тись. Він виїде слідком за мною та за військом, їдь з ни­ми до Бра­ги­на. Дам тобі я на до­ро­гу і на про­жит­тя уся­ко­го доб­ра. Я по­вер­ну­ся ту­ди до кня­гині, як поб'ю ко­заків, по­вер­ну­ся й до те­бе.

- І вже, кня­зю! Чо­го мені, си­ро­тині, за­би­ва­тись в да­ле­кий чу­жий край? Бит­ви підуть за бит­ва­ми. Ти ки­неш­ся в бит­ву, і мо­же й твоя го­ло­ва ско­титься до­до­лу. Про­щай, кня­зю! Про­щай, сер­це, вос­таннє! Я те­бе вже більше не по­ба­чу.

Тодозин го­лос зат­ремтів. Сльози по­ли­лись з очей. То­до­зя впа­ла го­ло­вою на Єреміїне пле­че й за­ри­да­ла. Сльози ли­лись річкою й ду­ши­ли То­до­зю, не­на­че за­ли­ва­ли її пер­са роз­топ­ле­ним залізом. Князь об­няв її за го­ло­ву і схи­лив свою го­ло­ву.

- Вже я вип­ла­ка­ла усі сльози. Вже заіржа­ли коні в ста­нях. Лю­де не­за­ба­ром повс­та­ють. Бо­юсь, щоб ме­не ча­сом хто не вглядів тут в сад­ку. Зир­не сон­це на зем­лю з-за дібро­ви, і лю­де вгля­дять ме­не от­тут, і про­па­де навіки моя доб­ра сла­ва. Про­щай навіки! - ска­за­ла То­до­зя й в од­ну мить од­хи­ли­ла го­ло­ву, про­жо­гом ки­ну­лась в квітник і побігла стеж­кою з сад­ка. Тільки по­ру­шені кущі тро­ян­ди та буз­ку за­гой­да­лись, затріпа­лись, і з їх по­си­па­лась гус­та ро­са на півонію та тюльпа­ни. То­до­зя зник­ла, і слід її щез. Єремія сто­яв і тільки по­зи­рав за нею слідком, до­ки во­на не­на­че по­то­ну­ла в зе­ле­них ку­щах та пиш­них квітках.

Не встиг­ла То­до­зя прибігти до­до­му, як за дво­ром зас­ту­котів візок, і в То­до­зи­ну ха­ту увійшов уп­ра­ви­тель Суф­щинський з своєю жінкою Ма­ри­сею. Єремія пос­лав їх вмо­ви­ти То­до­зю й ви­вез­ти її з со­бою в Бра­гин. Він сподівав­ся, що Ма­ри­ся, як жінка, кра­ще за йо­го зуміє підійти з хит­ро­ща­ми та лес­то­ща­ми, підлас­ти­тись до То­дозі й по-жіноцьки на­мо­ви­ти її виїха­ти до Бра­ги­на, а потім на Во­линь до Виш­нев­ця. То­до­зя вгляділа панків і од­ра­зу пос­те­рег­ла, чо­го во­ни приїха­ли та­кої ранньої до­би. Тітка Мав­ра за­хо­ди­лась го­ту­ва­ти сніда­нок. То­до­зя поп­ро­си­ла па­на Суф­щинсько­го і йо­го жінку сіда­ти.

- От і нам до­ве­лось по­ки­да­ти Лу­бен­щи­ну, - по­чав го­во­ри­ти ку­ценький та круг­ленький Суф­щинський, - не­без­печ­но нам ту­теч­ки зос­та­ва­тись. Хло­пи збун­ту­ються, як тільки князь виїде й ви­ве­де військо. Не бу­де ко­му нас обо­ро­ня­ти. Во­ни за­по­губ­лять нас.

- От і шко­да, що виїжджа­ють мої давні знай­омі. Мені бу­де жаль за ва­ми, - ска­за­ла То­до­зя.

- Їдьмо вкупі з на­ми, То­до­зю, то й не до­ве­деться тобі жал­ку­ва­ти за на­ми, - по­ча­ла Ма­ри­ся. - Князь на­да­рує тобі се­ла. Бу­деш жи­ти, як у бо­га за двер­ми.

Тодозя до­га­да­лась, що Суф­щинська знає все про неї, що Єремія її ко­хає.

- Ми, То­до­зю, знаємо усе про те­бе, - по­чав Суф­щинський. - Сер­ця не по­таїш од лю­дей, як не хо­вай­ся з ним! їдь з на­ми до Бра­ги­на. Князь дає на до­ро­гу гроші, дає й на твоє про­жит­тя, за­пи­ше тобі се­ло, не до жи­вот­тя, а навіки тобі й твоїм на­щад­кам.

- Не хо­чу я ні се­ла, ні гро­шей і не поїду з ва­ми ні за які гроші, - смут­но обізва­лась То­до­зя і од­ра­зу зап­ла­ка­ла.

- Та їдь бо, То­до­зю! Ото дур­на! - ска­за­ла тітка Мав­ра. - Як­би мені князь да­вав се­ло, я б за­гар­ба­ла йо­го обо­ма ру­ка­ми. Бу­деш панією на усю гу­бу, бу­деш жи­ти в добрі, одя­га­тись в ок­са­ми­тові кун­туші та шов­кові намітки.

- Їдь - і не ду­май, і не гай­ся, і не зма­гай­ся. На те­бе впа­ло не­на­че з не­ба та­ке щас­тя, впав та­кий та­лан, про який тобі не сни­лось і не при­вид­жу­ва­лось, - по­ча­ла пані Ма­ри­ся. - Що з то­го, що князь ка­то­лик і став по­ля­ком? «Ляхів гудьмо, а з ля­ха­ми будьмо», ка­жуть в при­казці. І я ж ко­лись бу­ла шлях­тян­ка бла­го­чес­ти­вої віри, а як вий­шла за сво­го Ка­зиміра, то й прис­та­ла на ка­то­лицьку віру та й жи­ву ж якось на світі за своїм чо­ловіком. Так зро­би й ти.

Марися бу­ла пра­вос­лав­на сіряч­ко­ва шлях­тян­ка ро­дом з Во­лині. Вий­шов­ши заміж за по­ля­ка, пан­ка Суф­щинсько­го, во­на по­ча­ла хо­ди­ти з своїм Ка­зиміром до костьолу, як овеч­ка за ба­ра­ном, і не­за­ба­ром з Ма­русі ста­ла Ма­ри­сею. Во­на ду­ма­ла, що й То­до­зя з ве­ли­кою охо­тою піде слідком за нею і вчи­нить так са­мо.

- Ні, я цього не зроб­лю. Я не здат­на та­ке вчи­ни­ти. Не хо­чу я ні царст­ва, ні панст­ва! Не хо­чу я, щоб мені хто до­ко­ряв, що я по­ши­лась в пе­ре­вертні за ба­гаті князівські по­да­рун­ки, - ска­за­ла То­до­зя.

- Та їдь, дур­на! Бу­деш їзди­ти в ко­лясі на бас­ких ко­нях, не їсти­меш пе­че­ної кар­топлі, як у се­бе вдо­ма. Та й ме­не зго­дом пе­рек­ли­чеш до се­бе. І мені мо­же ко­лись спра­виш шов­ко­ву плах­ту, та мо­же й ме­не пос­ва­тає який­сь во­линський пру­ди­ус. Бог по­си­лає тобі та­кий та­лан, а ти ще й ко­ми­зиш­ся й кир­пу де­реш.

- Їдь, сер­це То­до­зю, бо й те­бе не ми­не ли­хо. Ска­жу тобі усю щи­ру прав­ду: про твою лю­бов вже зна­ють в Луб­нах ко­за­ки, зна­ють і хло­пи. Те­бе вже усі ту­теч­ки звуть ляхівкою та драж­нять ка­то­лич­кою, хоч ти й не ка­то­лич­ка. Бо­ро­ни бо­же не­щас­тя, те­бе вб'ють от­тут твої ж сусіди, як ки­нуться на ляхів-панів. Ми оце тікаємо од наг­лої смерті. Тікай і ти, сер­це, та ще й швид­ко! - ска­за­ла пані Ма­ри­ся.

Тодозя втер­ла сльози і вваж­ли­ве слу­ха­ла.

- Тікай, То­до­зю, - обізвав­ся пан Суф­щинський. - За­ги­неш от­тут вкупі з шлях­тою ні за ца­по­ву ду­шу. На те­бе не по­див­ляться, що ти ко­зач­ка. Кня­зя не­на­ви­дять ук­раїнці вже дав­но. На те­бе впа­ла йо­го лас­ка - і ти без­пе­реч­но за­ги­неш тільки за те, що він те­бе лю­бив. Тікай з на­ми. Пе­ре­бу­деш ли­ху ко­лот­не­чу - знов вер­неш­ся до гос­по­ди. А те­пер те­бе не по­ми­лу­ють і не по­жаліють.

Полохлива тітка Мав­ра витріща­ла очі од пе­ре­ля­ку на То­до­зю. То­до­зя прис­лу­ха­лась.

- Ти, То­до­зю, і втям­ку не маєш, що тут в Луб­нах мо­же скоїтись. Тікай­мо заз­да­легідь! На­що тобі на­да­рем­но, з доб­ро­го ди­ва нак­ла­да­ти го­ло­вою? - ска­зав пан Ка­зимір.

Тодозя за­ла­ма­ла ру­ки і зас­тог­на­ла. Сльози її од­ра­зу ви­сох­ли.

- Боже мій ми­лий! Чим я прогніви­ла те­бе, що ти нас­лав на ме­не та­ке не­щас­тя? Нев­же ме­не драж­нять ляхівкою та ка­то­лич­кою? Це ви ма­буть тільки підби­ваєте ме­не вдвох, щоб я їха­ла слідком за кня­зем. Це ви ме­не спо­ку­шаєте, - го­во­ри­ла То­до­зя.

- І не підби­ваємо те­бе й не ду­ри­мо. Те­бе усі в Луб­нах і по­за Луб­на­ми так драж­нять. Те­бе жде на­да­рем­на смерть, і смерть лю­та. Вже й те­пер те­бе заздріва­ють, звуть князівською хвірткою, бо ти хо­ди­ла в па­лац до кня­гині Гри­зельди. Тікай за­раз, бо не сьогодні-завт­ра за­ги­неш от­тут в своїй гос­поді, та ще й мо­же вкупі з тіткою. І твою ха­ту спа­лять.

- Оце ли­хо! Ще й мені прий­деться нак­лас­ти го­ло­вою за князівські прим­хи. Тікай собі, То­до­зю, звідсіль! Пе­ре­будь на Во­лині який­сь там час, а потім, як вти­хо­ми­риться ко­лот­не­ча, вер­неш­ся до гос­по­ди, - ска­за­ла тітка.

- І брат те­бе, То­до­зю, не обо­ро­нить, бо то, бач, си­ла! І зме­те ця си­ла те­бе, як вітер по­ро­ши­ну, - ска­зав сум­ним го­ло­сом пан Ка­зимір. - За­раз одя­гай­ся, лаш­туй­ся, ук­ла­дай­ся, а ми візьме­мо прудкіші та баскіші коні та за­вер­не­мо за то­бою та й навтіка­ча слідком за військом! Не­ма тобі чо­го ду­ма­ти та га­да­ти. Га­ятись те­пер не­без­печ­но. Військо опівдні вис­ту­пає, їдь і не спе­ре­чай­ся! - ска­зав пан Ка­зимір, встав­ши з ос­ло­ну.

Пан і пані Ма­ри­ся вий­шли. То­до­зя не­на­че за­мер­ла на ос­лоні. Тітка мовч­ки по­ра­лась ко­ло печі. Страш­на гад­ка па­на Ка­зиміра не­на­че підстре­ли­ла двох ве­се­лих та жар­тов­ли­вих ко­за­чок.

- Цей не­чес­ти­вий князь ку­ди йде, то ли­хо ве­де за со­бою на Ук­раїні, - про­мо­ви­ла тітка Мав­ра зго­дом, ви­со­ву­ючи гор­щик з печі. - Де сту­пить йо­го зак­ля­та но­га, там не­на­че бур­хає з землі дже­ре­ло крові та сліз. Впа­ло йо­го око на те­бе, і ти то­неш в сльозах, ще й мо­же не­за­ба­ром по­то­неш в крові. Годі тобі сльози ли­ти. Вста­вай та ла­годься в до­ро­гу, ук­ла­дай своє доб­ро в скри­ню, бо не­за­ба­ром пан Ка­зимір заїде за то­бою.

Тодозя вста­ла й зас­тог­на­ла, зняв­ши ру­ки до об­разів. Їй бу­ло жаль ки­да­ти свою ха­ту, свою зе­ле­ну ле­ва­ду. Шко­да бу­ло й тітки.

- Не плач, То­до­зю! Ти ж і справді не навіки од'їжджаєш на чу­жи­ну. Ми­не який­сь час, ли­хо за­тих­не, то ти й знов вер­неш­ся до гос­по­ди, - го­во­ри­ла тітка.

- Ой, чує моє сер­це, що я вже більше не по­ба­чу ні те­бе, тітко, ні своєї ха­ти, ні своєї оселі. А я ж тут зрос­ла, тут я діву­ва­ла, тут я пісень співа­ла і щас­тя з ми­лим заз­на­ла, й тут з'єдна­ли моє вінчан­ня, тут ме­не на по­сад за­ве­ли і гільце мені зви­ли. Ой бо­же мій ми­лий, бо­же мій єди­ний! Завіщо ти ка­раєш ме­не, без­щас­ну?

І То­до­зя впа­ла на ослін, пок­ла­ла го­ло­ву на стіл і знов за­ли­лась слізьми. Во­на пла­ка­ла, аж по­би­ва­лась, тільки мо­ло­де тіло двигтіло та го­ло­ва, схи­ле­на на стіл, не­на­че дри­жа­ла.

Тітка ба­чи­ла, що са­ма То­до­зя не здат­на ні за що ду­ма­ти, за­хо­ди­лась ук­ла­да­ти То­до­зи­ну оде­жу в скри­ню та го­ту­ва­ти харч на до­ро­гу. То­до­зя підве­ла очі, гля­ну­ла на скри­ню і ще гірше за­ри­да­ла.

- Оттаких світи­лок та сва­шок вдру­ге діжда­лись ми! Бо­дай та­ких світи­лок ніхто не діждав, хто жи­ве на світі. Не бо­яри та друж­ко ви­не­суть твою скри­ню з батько­вої ха­ти, ви­ве­зуть з батько­во­го подвір'ячка, - го­во­ри­ла тітка й тільки жа­лю зав­да­ва­ла бідній То­дозі.

А тим ча­сом Єремія ха­пав­ся ви­би­ра­тись з до­му, не­на­че йо­го хтось ви­га­няв з йо­го влас­но­го дво­ру. Слу­ги веш­та­лись, ви­но­си­ли, ха­па­ли, не­на­че з по­жежі, що бу­ло не­за­ва­ле­не, що мож­на бу­ло швид­ше вхо­пи­ти і вбга­ти у во­зи, не­на­че князь втікав од та­тарської ор­ди, кот­ра над­хо­ди­ла вже до Лу­бен, буцім бу­ла вже десь за ца­ри­ною й бу­ла лад­на що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни ввірва­тись в осе­лю. Пол­ков­ни­ки зібра­ли військо на май­дані.

Погоничі вже ви­во­ди­ли коні, зап­ря­га­ли в ка­ре­ту. Єремія по­обідав по­хап­цем, пок­ли­кав тих слуг, кот­рих ки­дав у па­лаці, й до­ру­чив їм ключі. Він оки­нув очи­ма кімна­ти. Пішов на­го­ру, пе­рей­шов усю за­лу в ос­танній раз, ог­ля­нув сто­ли, ог­ля­нув, чи не за­був­ся чо­го потрібно­го та ціно­ви­то­го на сто­лах або в шух­ля­дах, і ос­танній раз ки­нув оком по залі. З зо­ло­тих рам на стінах ди­ви­лись на йо­го давні пред­ки, князі Виш­не­вецькі, пог­ля­дав ве­се­ли­ми чор­ни­ми очи­ма ко­зацький гетьман Бай­да Виш­не­вецький з гус­тою чуп­ри­ною на підго­леній го­лові, з са­гай­да­ком в правій руці й не­на­че сміявся з Єремії, з йо­го хап­ли­во­го виїзду, схо­жо­го на вте­ки, пог­ля­дав су­во­ри­ми очи­ма йо­го батько Ми­хай­ло, йо­го дід, дядько Юрій, й усі во­ни не­на­че про­во­ди­ли Єремію сер­ди­ти­ми очи­ма за те, що цей навісний на­ща­док ки­дав їх на бо­жу во­лю, мо­же й на ганьбу, ос­ту­пив­шись лег­ко­дум­но навіки од сво­го слав­но­го ро­ду і йо­го вчинків.

Військо вже зібра­лось на май­дані. Пол­ков­ни­ки гар­цю­ва­ли на ко­нях по­пе­ред війська. Єремія ско­чив на ко­ня й вибіг з дво­ру, щоб ог­ля­ну­ти пол­ки. Гля­нув він очи­ма й зди­ву­вав­ся: війська ста­ло вдвоє мен­ше.

- Чого це вий­шло на май­дан так ма­ло жовнірів? - гук­нув Єремія до пол­ков­ників.

- Усі жовніри схиз­ма­ти­ки оце повтіка­ли. Ті «лай­да­ки» вже од­ни­ку­ва­ли од пол­ка й по­ча­ли пот­ро­ху втіка­ти ще тоді, як ми вер­та­лись на­зад од Пе­ре­яс­ла­ва. Те­пер військо ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю, од­ра­зу вдвоє по­мен­ша­ло. Зос­та­лось тільки три ти­сячі жовнірів ка­то­ликів та й годі! - обізвав­ся один пол­ков­ник.

В Єремії тьохну­ло в серці. Він до­га­дав­ся, що втікачі до­ко­неш­не поп­рис­та­ють до пан­щан­них се­лян і піднімуть повс­тан­ня. Під йо­го но­га­ми не­на­че роз­та­ва­ла та ла­ма­лась крих­ка кри­га се­ред ши­ро­кої без­бе­реж­ної річки, і він доб­ре знав, що от-от не­за­ба­ром кри­га пок­ри­шиться на крихкі ни­точ­ки, і він за­ва­литься й шу­бовс­не в бе­зод­ню.

«Треба ха­па­тись, щоб ви­хо­пи­тись заз­да­легідь», - по­ду­мав Єремія й дав за­гад військові вис­ту­па­ти.

Він ско­чив з ко­ня й вско­чив в ка­ре­ту так швид­ко, не­на­че втікав од яко­гось во­ро­га, не­на­че йо­го чиїсь ру­ки ха­па­ли за по­ли. Ще раз оки­нув він очи­ма свій пиш­ний па­лац. Йо­го зду­ши­ло ко­ло сер­ця й він зап­ла­кав. Сльози рап­том по­ли­лись з очей, не­на­че за­би­ло ви­пад­ком роз­ко­па­не дже­ре­ло.

- Тодозю! одя­гай­ся в до­ро­гу, бо вже військо ви­хо­дить, - ска­за­ла тітка, заг­ля­нув­ши у вікно, - он­деч­ки вже й пан Ка­зимір за ворітьми спи­нив коні.

Марися вбігла в ха­ту. По­го­нич, пан Ка­зимір та тітка ви­нес­ли То­до­зині по­жит­ки і поск­ла­да­ли на прос­тий віз.

Тодозя вий­шла на двір і за сльоза­ми світа не ба­чи­ла. Її по­са­ди­ли на віз тро­хи не си­лою. Тітка пе­рех­рес­ти­ла й поп­ро­ща­лась.

Слідком за військом ру­ши­ли Ка­зимірові два во­зи, а ра­зом з ни­ми виїха­ли всі ка­то­ли­ки та по­ля­ки з лу­бенських князівських маєтностів, котрі бо­ялись на­род­ної помс­ти. На май­дан, на улиці по­вибіга­ли міща­ни та се­ля­ни і осміха­лись мовч­ки.

- Хвалить бо­га, ру­ши­ла Єреміїна Польща з на­шо­го краю. Гри­зельда ви­вез­ла з Лу­бен усю свою Польщу й свою польську мо­ву, - го­моніли міща­ни.

- А он­деч­ки виїжджає й дру­га Єреміїна кня­ги­ня, - го­моніли мо­ло­диці, вглядівши То­до­зю на возі. - Од­на кня­ги­ня Виш­не­вецька виїха­ла вчо­ра, а сьогодні виїжджає дру­га.

Єремія їхав в ка­реті й пог­ля­дав на лю­дей. В очах у всіх блис­ка­ла не­на­че ве­се­ла май­ська блис­кав­ка, такі всі бу­ли раді. Єремія по­вер­нув на Чернігівський шлях. В од­но­му місці, пе­реїжджа­ючи не­ве­лич­ку річку вбрід, він уг­лядів, що з ліска ви­си­па­лись якісь не то ко­за­ки, не то се­ля­ни і бу­ли на­по­го­тові на­пас­ти на поїзд. По­пе­ред усіх вис­ту­пив з-за кущів здо­ро­вецький біля­вий ве­ле­тень з пат­ла­тою чуп­ри­ною, з ши­ро­чез­ни­ми пле­чи­ма. Він замірив­ся на Єремію ку­ла­ком, пос­ва­ривсь і став націля­тись руш­ни­цею на князівську ка­ре­ту. Єремія вглядів йо­го й впізнав то­го здо­ро­вецько­го стар­ця, що ко­лись він ба­чив в Луб­нах на окопі. По­го­нич свис­нув, крик­нув. Добрі од­но­разні коні шарп­ну­ли і по­летіли. Кулі зас­вистіли і зас­ту­котіли об вільхи. Поїзд утік і зник за вер­ба­ми в лузі.

«Встають «лай­да­ки»! Ко­ли б швид­ше ви­хо­пи­тись з цієї по­жежі!» - по­ду­мав Єремія.

Єремія з військом по­вер­нув до Києва, щоб пе­ре­вез­ти че­рез Дніпро свій полк в Київщи­ну.

Коло Києва вже бу­ло не­без­печ­но Виш­не­вецько­му пе­ре­во­зи­тись че­рез Дніпро. Він повів своє військо далі, пе­ревізся в Лю­бечі й при­був до Жи­то­ми­ра. Са­ме тоді в Жи­то­мир з'їжджа­лись шлях­тичі на сей­мик. При­був і київський воєво­да маг­нат Тиш­ке­вич, з ук­раїнсько­го пра­вос­лав­но­го ро­ду, але вже зусім спо­ля­че­ний. Йо­го батько став одс­туп­ни­ком і пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру, а син став зав­зя­тим щи­рим ка­то­ли­ком. І він, як і Виш­не­вецький, хотів по­ка­за­ти, що він як ук­раїнський маг­нат, спо­ля­че­ний і по­ка­то­ли­че­ний, по­ви­нен ста­ти зраз­цем для ук­раїнських го­ро­дян та хлопів. І в йо­го бу­ла в го­лові дум­ка, що усі ук­раїнці по­винні пе­ре­ро­би­тись по йо­го впо­добі та пос­та­ва­ти ка­то­ли­ка­ми й по­ля­ка­ми.

Ставши київським воєво­дою, Тиш­ке­вич по­чав за­во­ди­ти в своєму воєводстві ка­то­лицьку віру та унію, за­во­див в Києві польські шко­ли, за­ми­кав і за­пе­ча­ту­вав пра­вос­лавні церк­ви, си­лу­вав лю­дей до унії, си­лою за­га­няв се­лян в костьоли, по­нас­тав­ляв ка­то­лицьких мо­нас­тирів в своїх маєтнос­тях в Бер­ди­чеві та в Махнівці, на­са­див там бер­нар­динів, домініканів, кар­мелітів, не­на­че яко­го доб­ра. Йо­му зда­ва­лось, що він ро­бить тим якесь ве­ли­ке доб­ро для Ук­раїни, не­се якесь світло культу­ри, зміня­ючи пра­вос­лав­них ченців на ка­то­лицьких, римських.

Два ви­сокі зразці для Ук­раїни стріли­ся в Жи­то­мирі. Тиш­ке­вич був уже літній чо­ловік, підтоп­та­ний, глад­кий, ви­пе­ще­ний в роз­ко­шах та в збит­ках маг­нат, які вже тоді бу­ли усі польські па­ни. В око­лиці Жи­то­ми­ра бу­ло ще спокійно, але вже звідусіль до­хо­ди­ла чут­ка про страшні ко­зацькі за­го­ни. Бог­да­но­ве військо вже побідно йшло після Кор­сунської бит­ви од Білої Церк­ви на Гон­ча­ри­ху і пря­му­ва­ло на Во­линь.

- Рятуй нас, кня­зю! Ти прий­шов сю­ди в го­то­вим військом са­ме в доб­рий час, - ска­зав Тиш­ке­вич до Єремії. - Од армії Хмельницько­го, не­на­че од са­та­ня­чо­го ог­ни­ща, вже кру­гом по­си­па­лись іскри по всіх усю­дах. За­го­ни вже зруй­ну­ва­ли в моїх маєтнос­тях де­які ка­то­лицькі мо­нас­тирі, пов­би­ва­ли моїх кар­мелітиків та бер­нар­дин­чиків. Бий на смерть отих лу­ка­вих повс­танців, отих ко­заків та пан­щан­них хлопів, що по­ки­ну­ли ро­би­ти пан­щи­ну та поп­рис­та­ва­ли до за­гонів яко­гось гультяя Кри­во­но­са, яко­гось роз­би­ша­ки По­лов'яна. Йде чут­ка, що ті розбійницькі за­го­ни та­ки зу­мис­не і з ли­хим заміром прос­ту­ють на твої во­линські та подільські маєтності і на мої.

- Це мо­же бу­ти, - обізвав­ся по­ну­ро Єремія, - во­ни нас обох най­гірше не­на­ви­дять че­рез те, що ми ос­ту­пи­лись од схиз­ми; але ми по­ка­же­мо їм се­бе, по­ка­же­мо й до­ка­же­мо, що ми зразці для їх, а не во­ни зад­ля нас. Ми пше­ни­ця, а во­ни бур'ян на Ук­раїні, кот­рий тре­ба до­ко­неш­не ви­по­ло­ти з корінням.

- Це прав­да, кня­зю: ми бо­жа пше­ни­ця, а пше­ни­ця по­вин­на виг­лу­ши­ти бур'ян і ви­ко­ре­ни­ти йо­го; але що я не діяв, не йдуть «лай­да­ки» слідком за на­ми: вже й церк­ви за­пе­ча­ту­вав, і по­си­лав при­го­ничів, щоб ки­ями за­га­ня­ли хлопів у костьоли, на­пус­тив на їх свя­тих отців єзуїтів. А во­ни не йдуть та й годі! Бид­ло! То­ва­ря­ки, та ще й дурні! Ка­жуть, що ті роз­би­шацькі за­го­ни вже руй­ну­ють шля­хетські до­ми, оселі, ви­па­лю­ють стіжки хліба, оже­ре­ди сіна, ви­ти­на­ють в пень дрібну ка­то­лицьку шлях­ту, скрізь ви­па­лю­ють і вирізу­ють жидів. Ох, Єзус-Марія! що це скоїлось в нас на Ук­раїні? - про­мо­вив Тиш­ке­вич і розс­та­вив ще шир­ше свої товсті но­ги, не­на­че од­чи­нив навстіж во­ро­та, й ви­ря­чив свої ви­ряч­ку­ваті зди­во­вані очі на Єремію.

Єремія з оги­дою од­вер­нув очі набік од товс­то­го без­бо­ро­до­го Тиш­ке­ви­че­во­го ли­ця, схо­жо­го на ли­це ста­рої товс­тулі. В то­му лиці ви­яв­ля­лось лінивст­во, пе­щеність, бай­дужність яко­гось глад­ко­го чен­ця після си­тої тра­пе­зи та цілої пляш­ки доб­ро­го ви­на. Сиві ріденькі кіски пас­ма­ми теліпа­лись кру­гом ли­сої го­ло­ви, не­на­че поп­рик­ле­ювані ка­рю­ком лляні па­чо­си. Тиш­ке­вич зда­вав­ся для Єремії ста­рою ви­пе­ще­ною ба­бою зітхальни­цею, що си­дить на м'якеньких по­душ­ках, нічо­го не ро­бить, тільки охає та зітхає та бідкається, а ча­сом чо­гось ще й сльози ллє, без жод­ної при­чи­ни.

- То тре­ба зби­ра­ти військо, зби­ра­ти гроші на бойні при­па­си та ру­ша­ти на тих бестій, та по­то­пи­ти їх в їх та­ки крові! - крик­нув Єремія. - Що ж ми ви­си­ди­мо, як бу­де­мо сидіти та стог­на­ти?

- Моя гад­ка та­ка, що тре­ба б зби­ра­ти військо, тре­ба. Про це не­ма чо­го й ка­за­ти. Мої бер­нар­дин­чи­ки та домінікан­чи­ки нічо­го тут не вдіють і не до­по­мо­жуть. Ой, най­свєнтна мат­ко! зми­луй­ся над на­ми! - про­мо­вив Тиш­ке­вич і зітхнув пов­ни­ми, ніби жіноцьки­ми пер­са­ми, а пер­си підня­ли ок­са­ми­то­вий бла­кит­ний кун­туш під са­ме глад­ке підборіддя на три зво­ди.

У двір при­ко­ти­ли дві ви­сокі ста­росвітські ка­ре­ти. Не­за­ба­ром в світли­цю Тиш­ке­ви­ча увійшли во­линські па­ни Ко­рецький та Осінський, ви­сокі, ог­рядні, ву­саті та чу­баті, обид­ва бу­ли в до­ро­гих квітчас­тих кун­ту­шах, не­на­че пов­би­ра­лись на якесь свя­то або на бал.

- От і доб­ре, що ви завіта­ли, са­ме в доб­рий час! - за­пи­щав баб'ячим го­лос­ком Тиш­ке­вич. - От те­пе­реч­ки князь Виш­не­вецький дасть нам по­ра­ду.

- Яку по­ра­ду?- спи­та­ли нові гості.

- Як обо­ро­ня­ти Во­линь од во­рогів - ко­заків та хлопських за­гонів. Ой, про­па­де­мо ту­та, як руді миші! За­па­губ­лять во­ни нас! - крик­нув Тиш­ке­вич. - Пос­тав­мо кня­зя Єремію на чолі на­шо­го війська, зби­рай­мо військо, зби­рай­мо гроші на бой­не діло, на бойні при­па­си.

- У Вар­шаві сейм вже й без нас пос­та­рав­ся; вже нас­та­но­вив за при­вод­ця війська кня­зя Домініка Зас­лавсько­го, - гор­до обізвав­ся князь Ко­рецький.

Єремія ско­чив з місця й не обізвав­ся, а не­на­че зашк­вар­чав, на­че вишк­вар­ка на ско­во­роді.

- Наші польні гетьма­ни взяті в по­лон під Кор­су­нем. Хмельницький од­дав їх та­та­рам, їх по­ве­ли в Крим. В нас те­пер не­ма гетьманів. Те­пер кож­ний пан ха­пай­ся за меч і лу­пи ко­заків! Лу­пи, що є си­ли! Те­пер ми усі гетьма­ни! От що!

- Усі, та не всі! - обізвав­ся Осінський. - Князь Домінік має пра­во вес­ти вас на ко­заків, бо та­кий за­гад да­но йо­му в Вар­шаві.

- А по­ки князь Зас­лавський на­ду­мається при­во­лок­ти сю­ди ко­рон­не військо, то ко­зацькі та хлопські за­го­ни повс­танців пок­ри­шать на лок­ши­ну і вас усіх, і ка­то­лицьку шлях­ту, зруй­ну­ють ваші оселі в пень, заг­ра­бу­ють ва­ше доб­ро, ваші та­бу­ни, от що! Про ме­не робіть, як знаєте, а я маю своє військо й за­раз та­ки ста­ну обо­ро­ня­ти свої маєтності, не жду­чи при­ка­зу од яко­гось кня­зя з Вар­ша­ви, - ре­пе­ту­вав Єремія, ни­ка­ючи по світлиці од кут­ка до кут­ка.

- Грошей на ко­рон­не ко­ролівське військо ми не да­мо, - го­во­рив Ко­рецький. - Навіщо нам і справді підси­лю­ва­ти ко­ро­ля? Хіба зад­ля то­го, щоб він дер­жав нас в своїх ру­ках та ви­хав і вих­рив на­ми на всі бо­ки, вхо­пив­ши за чу­би? Хва­лить бо­га, що в ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва геть-то вже ма­ло ко­рон­но­го війська. Нам, па­нам, тре­ба збільшу­ва­ти своє двірське військо. Тоді ко­роль нас бо­яти­меться й не бу­де вер­хо­во­ди­ти над на­ми. Тоді ми, усі па­ни, й гад­ки не ма­ти­ме­мо ні про що! Бу­де­мо ко­ро­ля­ми в Польщі й на Ук­раїні, і в Литві. Ми не згод­жуємось пла­ти­ти по­вин­ності на ко­рон­не військо. Най­кра­ще нам бу­де, як нічо­го не пла­ти­ти­ме­мо в скарб ко­ро­леві.

- Я й сам маю своє чи­ма­ле двірське військо й втру но­са ко­ро­леві при на­годі, ко­ли бу­де тре­ба, але те­пе­реч­ки, ко­ли наші оселі от-от за­па­ла­ють, ко­ли на­ша шлях­та от-от ви­ля­же в пень, тре­ба нак­лас­ти по­даті на усей повіт: і на панів, і на хлопів для обо­ро­ни краю. Хто має тям­ку в го­лові, той прис­та­не на це. А як ні, то нам не­ма про що й ба­лач­ку то­чи­ти, - крик­нув Єремія й вхо­пив в ру­ки шап­ку.

- Оце гос­по­ди! Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась! - бідкав­ся Тиш­ке­вич, по­вер­та­ючи свій си­тий вид то до Єремії, то до Ко­рецько­го. - Та пот­ри­вай­те же, кня­зю! Хоч вип'ємо по пу­га­реві вен­герсько­го! Ку­ди ж ви оце ха­паєтесь? Ой, який же оце, гос­по­ди, ви спішний! Ой, мої кар­мелітчи­ки, мої домінікан­чи­ки! Хто вас бу­де бо­ро­ни­ти від на­пасті?

- Треба бо­ро­ни­ти, а не зітха­ти та стог­на­ти та чуп­ри­на­ми кру­ти­ти. До зброї! До ме­ча, па­но­ве! Бу­вай­те здо­рові! - гук­нув Єремія, гурк­нув две­ри­ма й ви­летів із світлиці.

- Тю-тю, навіже­ний! - про­мо­вив Ко­рецький навз­догінці Єремії.

- Скажений! Пар­ка па­рить, швен­дяє, аж по­па­ру не знай­де, чо­гось тов­четься, ще й об­ра­жає шлях­ту до­ко­ра­ми, - до­дав Осінськин, роз­куд­лу­ючи свою пе­ле­ха­ту чуп­ри­ну на підго­леній го­лові.

- Вип'ємо хоч по чарці, щоб розігна­ти сум. Не хо­че­те поєдна­тись з кня­зем. Не од­но­ду­ми, бач, ви з кня­зем на біду нам усім.

До Тиш­ке­ви­ча по­ча­ли при­бу­ва­ти гості, що з'їха­лись на сей­мик. За чар­кою вен­герсько­го усі по­ве­селіша­ли. Тиш­ке­вич пішов з па­на­ми на сей­мик. При­був ту­ди і князь Єремія. Він та­ки вго­во­рив сей­мо­виків нак­лас­ти по­дат­ки на повіт для обо­ро­ни панських осель та маєтностів од повс­танців. Па­ни зго­ди­лись, але нічо­го не да­ли, нічо­го не пла­ти­ли. Єремія му­сив ви­да­ти з своєї ки­шені кільки ти­сяч зло­тих, бо над йо­го маєтнос­тя­ми вже вис­нув меч за­гонців. Він знав, що страш­на хма­ра нас­ту­пає до­ко­неш­не на йо­го го­ло­ву. Ко­за­ки й ук­раїнські хло­пи не­на­виділи більше за усіх панів кня­зя Єремію та Тиш­ке­ви­ча за їх одс­туп­ницт­во, за Тиш­ке­ви­че­ве по­ту­ран­ня єзуїтам та ксьондзам, за роз­пов­сюд­жен­ня унії й ка­то­лицт­ва. Ці два славні зразці для Ук­раїни най­більше од усіх панів не при­па­ли до впо­до­би ко­за­кам і усім ук­раїнцям.

Тим ча­сом чут­ки про ко­зацькі й хлопські за­го­ни, про їх лю­ту­ван­ня над па­на­ми до­хо­ди­ли звідусіль до Жи­то­ми­ра. Од Бог­да­но­вої армії, не­на­че од осе­ред­ка, побігли па­рост­ки на усі бо­ки по усій Ук­раїні й Білій Русі. За­го­ни Вов­гу­ри та Вов­чу­ри в Лу­бен­щині не­за­ба­ром зруй­ну­ва­ли Єреміїн пиш­ний па­лац, не по­ки­нув­ши ка­ме­ня на ка­мені. Єреміїні пан­щанні хло­пи в Луб­нах прис­та­ли до за­гонів, пішли в повс­тан­ня й роз­нес­ли по цег­лині і Єреміїн па­лац, і ка­то­лицький мо­нас­тир, і військові ка­зар­ми.

Усе ста­ло руїною в од­ну мить. Па­ни й ка­то­ли­ки шлях­тичі, котрі не встиг­ли повтіка­ти з Чернігівщи­ни та Лу­бен­щи­ни, усі нак­ла­ли го­ло­ва­ми. Повс­танці по­па­ли­ли па­ла­ци й оселі польських маг­натів і зни­щи­ли до ос­тан­ку усе їх доб­ро. Пан­щи­ни ніхто й гад­ки не мав ро­би­ти. За Дніпром, де ще не так дав­но ска­же­ний гетьман Ми­ко­лай По­тоцький та Самійло Лащ вкупі з Виш­не­вецьким обс­тав­ля­ли шля­хи ши­бе­ни­ця­ми та залізни­ми па­ля­ми, стром­ля­ли на ті палі ко­заків та хлопів, вже нас­та­ла во­ля. Пан­щи­на про­па­ла й сліду не по­ки­ну­ла. На­род дав здачі навісно­му По­тоцько­му. То був послідок навісно­го лю­ту­ван­ня По­тоцько­го, Ла­ща, Виш­не­вецько­го та інших, польських панів і ук­раїнських панів-пе­ре­вертнів.

Чутка про ту руїну польських панів та ук­раїнських одс­туп­ників дійшла й до кня­зя Єремії. Йо­го лу­бенські безк­раї маєтності бу­ли втра­чені. Він по­чав хап­ком на­би­ра­ти на Во­лині охо­чих хо­дач­ко­вих шлях­тичів ка­то­ликів до війська, бо до Жи­то­ми­ра йо­му до­ве­лось при­вес­ти всього тільки три ти­сячі війська.

«Загони ки­нуться те­пер на мої во­линські та подільські маєтності. Про­па­де мій Виш­не­вець! Тре­ба ха­па­тись до обо­ро­ни, - ду­мав Єремія, - хма­ра на­со­вується з-за Дніпра прос­то на мою во­линську батьківщи­ну та дідиз­ну».

Єремія пе­ред­по­чу­вав, що нас­ту­пає хма­ра страш­на, що з неї лив­цем поллється наг­лий туч­ний дощ і за­то­пить за­ли­вою усі йо­го без­межні во­линські маєтності, зни­щить, як повіддя, до га­луз­ки усе йо­го незлічен­не доб­ро, що бу­ло на Во­лині. До йо­го вже до­хо­ди­ла чут­ка сли­ве щод­ня, що який­сь Кри­воніс, при­во­дець повс­тан­ня, підняв се­лян, зібрав загін і ве­де йо­го на Во­линь у Виш­не­веч­чи­ну. Зібрав­ши військо, Єремія хап­ком повів йо­го, щоб за­хис­ти­ти свої во­линські се­ла та містеч­ка.

По до­розі до Виш­нев­ця ле­жа­ло містеч­ко Пог­ре­би­ще. В Пог­ре­бищі вже по­чи­нав­ся повс­танський рух. До містеч­ка збіга­лись се­ля­ни з близьких сіл, по­ки­нув­ши ро­би­ти пан­щи­ну, та змов­ля­лись між со­бою, щоб іти за­го­ном на панів. Свя­ще­ни­ки на­мов­ля­ли їх і да­ва­ли їм ряд. Ніхто не сподівав­ся на­па­ду од по­ляків. Ко­ли це нес­подіва­не на­летів Виш­не­вецький з військом. Усе Пог­ре­би­ще по­па­лось йо­му в ру­ки.

- От те­пер я вам по­ка­жу, як бун­ту­ва­тись! Хто в вас ту­теч­ки за при­водців? Це без­пе­реч­но оті схиз­ма­тицькі по­пи підби­ли вас до бун­ту. При­ведіть сю­ди тих схиз­ма­тиків! - крик­нув Єремія до своїх дра­гунів.

Трьох свя­ще­ників при­во­лок­ли на май­дан. Во­ни бу­ли убогі та нуж­денні, в по­лот­ня­них ря­сах, пок­ра­ше­них со­ком з бу­зи­но­вих ягід.

- Ми нічо­го не знаємо, нічо­го й не ба­чи­ли, яс­но­вельмож­ний кня­зю: то не на­ша про­ви­на, - вип­рав­ду­ва­лись свя­ще­ни­ки.

- Ви нічо­го не ба­чи­ли? Ко­ли не ба­чи­ли, то я та­ке вчи­ню, що ви і справді вже більше й не ба­чи­ти­ме­те нічо­го. Да­вай сю­ди сверд­ла! - гук­нув князь до жовнірів.

Принесли три сверд­ла. Жовніри по­ва­ли­ли на зем­лю свя­ще­ників і насіли їм на ру­ки й на но­ги. Три жовніри вста­ви­ли їм сверд­ла в очі.

- Викручуйте їм очі та гли­бо­кої до са­мо­го дна!- кри­чав Єремія.

Свердла зак­ру­ти­лись в ду­жих ру­ках. Очі по­лус­ка­лись. Кістки хру­ща­ли під сверд­ла­ми. Му­че­ни­ки зак­ри­ча­ли страш­но, про­ни­зу­ва­тим пе­редс­мер­тельним го­ло­сом. Во­да й кров бриз­ка­ла з очей і об­ли­ва­ла зем­лю. На­род на май­дані мовч­ки мо­лив­ся й хрес­тив­ся. Без­та­ланні ки­да­лись по землі в кор­чах і по­би­ва­лись пе­ред смер­тю в му­ках.

- Пропали привідці! Те­пер беріться за хлопів. Ха­пай вин­но­го й не­вин­но­го! Чорт їх роз­бе­ре! Не­хай вже са­та­на на тім світі роз­би­рає, хто з їх вин­ний, а хто не­вин­ний.

Хапай два де­сят­ки пе­редніх! - крик­нув Єремія до своїх жовнірів.

Жовніри вхо­пи­ли кільки де­сятків чо­ловіків, що сто­яли по­пе­ре­ду, і при­ве­ли пе­ред кня­зеві очі.

- Поставте ши­бе­ниці та залізні кілки! При­несіть з ку­зень ко­вад­ла та со­ки­ри! - кри­чав Єремія.

І Єремія, ха­па­ючись в похід, звелів в од­ну мить повіша­ти лю­дей ряд­ка­ми на ши­бе­ни­цях; де­кот­рих поміж їх по­наст­ром­лю­ва­ли на залізні палі. З де­ся­ток голів по­ко­ти­лось з при­не­се­но­го ко­вад­ла під со­ки­рою ка­та.

Єремія з військом вис­ту­пив з Пог­ре­би­ща в свою маєтність і од­ра­зу опи­нив­ся в по­лум'ї повс­тан­ня. Чут­ка звідусіль до­хо­ди­ла до Єремії, що увесь край збун­ту­вав­ся. Йшли страшні слу­хи про яко­гось Кри­во­но­са та йо­го загін, що ру­бав у пень панів, ка­то­ликів та жидів. Виш­не­веч­чи­на вже підня­лась. І сум, і ту­га, й лютість об­гор­ну­ли Єреміїну ду­шу. Він те­пер на свої очі ба­чив, що по­ми­лив­ся, що не ту­ди поп­рос­ту­вав, ку­ди йо­го нап­рав­ля­ли довгі по­коління слав­них предків. Він ніби на свої очі по­ба­чив, що зап­лу­тавсь і ду­же зап­лу­тавсь в шар­па­нині та в зам'ятні.

Князь Єремія прий­шов з військом до своєї маєтності Не­ми­ро­ва на Поділлі. Він пос­лав сво­го двірсько­го шлях­ти­ча Ба­ра­новсько­го, щоб він зібрав у Не­ми­рові по­жив­ку та харчі для сво­го війська, а сам став поб­ли­зу од Не­ми­ро­ва в Обод­но­му.

Барановський наб­ли­зив­ся до Не­ми­ро­ва й по­ба­чив, що во­ро­та в місто за­чи­нені й замк­нуті. Якісь гультяї й п'янич­ки вис­ко­чи­ли на вал і за­гу­ка­ли з-за час­то­ко­лу: «Йдіть собі геть! Тут вже не­ма й ду­ху лядсько­го! Не знаємо ми тво­го па­на! є в нас дру­гий пан, Бог­дан Хмельницький».

З та­кою од­повіддю Ба­ра­новський вер­нув­ся до кня­зя Єремії. Виш­не­вецький аж скипів од лю­тості, роз'ярив­ся, бігав ко­ло сво­го на­ме­ту, на­че навіже­ний, ма­хав ру­ка­ми, кри­чав, як ска­же­ний.

- Мої піддані, мої не­вольни­ки сміють мені так го­во­ри­ти! Замк­ну­ли во­ро­та пе­ред моїм пос­лан­цем і не да­ють харчі! Дра­гу­ни, на коні! Ру­шай за­раз на Не­мирів! Я ж їм по­ка­жу па­на Бог­да­на! Бо­ком вилізуть їм ко­за­ки!

Єремія з дра­гу­на­ми в од­ну мить опи­нив­ся ко­ло Не­ми­ро­ва. В місті ко­заків бу­ло ма­ло. Міща­ни не сподіва­лись та­ко­го швид­ко­го на­па­ду. Виш­не­вецький підсту­пив до міста нес­подіва­но. Дра­гу­ни полізли на ва­ли, ва­ля­ли де­рев'яні стіни, ви­ри­ва­ли час­токіл. В Не­ми­рові самі свя­ще­ни­ки вда­ри­ли в дзво­ни на ґвалт. Міща­ни й ко­за­ки вис­ту­пи­ли на обо­ро­ну, би­лись на од­чай, але не всто­яли про­ти на­тис­ку Єреміїно­го війська. Ба­га­то міщан по­ляг­ло в битві, а реш­та по­ки­да­ла зброю й по­хо­ва­лась по льохах, пог­ре­бах та по го­ри­щах.

Князь Єремія всту­пив з військом у Не­мирів. Пе­ре­ля­кані без­не­винні міща­ни по­ви­хо­ди­ли з своїх хат і пішли до Єремії, щоб вип­рав­да­ти се­бе й усіх міщан.

- Ми ні в чо­му не­по­винні, - го­во­ри­ли во­ни, низько кла­ня­ючись кня­зеві, - ту­теч­ки по­нас­хо­ди­лось ба­га­то ли­ходіїв - ко­заків. То во­ни ста­ли тобі зрад­ни­ка­ми, то во­ни да­ли та­ку од­повідь Ба­ра­новсько­му. А ми ні в чо­му не­по­винні, нічо­го не знаємо й не відаємо. По­ми­луй нас, яс­но­вельмож­ний кня­же! Ми ладні й за­раз да­ти тобі, що ска­же твоя ми­лость.

- Приведіть мені вин­них! При­ведіть мені при­водців! - кри­чав Виш­не­вецький.

Другого дня Єремія звелів зігна­ти на май­дан усе місто, усіх міщан та се­лян. На­род стов­пив­ся на­тов­пом кру­гом май­да­ну, не­на­че на яр­мар­ку. З ни­зеньких хат виг­ля­да­ли у вікна пе­ре­ля­кані жи­ди, жидівки та міщан­ки. Тим ча­сом дра­гу­ни за­ко­пу­ва­ли в зем­лю ряд­ка­ми залізні палі, лаш­ту­ва­ли ши­бе­ниці. По дру­гий бік май­да­ну вко­пу­ва­ли в зем­лю хрес­ти, ста­ви­ли еша­фо­ти, розс­тав­ля­ли підстав­ки з ко­ло­док, на кот­рих пи­лять дош­ки. Се­ред май­да­ну жовніри нак­ла­ли здо­ро­ву ку­пу хми­зу, за­па­ли­ли ба­гат­тя й пос­та­ви­ли здо­рові ка­за­ни, заб­раті в вин­ни­цях та в бро­вар­нях, щоб гріти ок­ро­пи. Ба­гат­тя за­па­ла­ло, ок­ро­пи зак­ле­котіли. Дим підняв­ся вго­ру й зак­рив хма­ра­ми яс­не літнє сон­це. Усей май­дан не­на­че був обс­тав­ле­ний гімнас­тич­ни­ми при­чан­да­ла­ми, щоб роз­по­чи­на­ти ту гімнас­ти­ку, кот­рою так лю­би­ли в ті ча­си на­да­ря­ти Ук­раїну польські маг­на­ти, усякі По­тоцькі, Лащі, Ко­нец­польські.

- Викажіть мені на вин­них! Ви­дай­те при­водців! - гу­кав лю­тий Єремія, гар­цю­ючи ко­нем кру­гом май­да­ну.

Нещасливі за­ля­кані міща­ни по­ча­ли ви­ка­зу­ва­ти на де­кот­рих про­вин­ників. Єремія од­лу­чив їх і потім звелів ви­вес­ти на се­ре­ди­ну май­да­ну. Не­щас­ливі стов­пи­лись ко­ло ба­гат­тя, бліді, страшні, не­на­че мертві. Ко­ли це нес­подіва­но з то­го стов­пи­ща сміли­во вис­ту­пив один ста­рий діду­ган, здо­ро­вий та пле­чис­тий. На йо­го підго­леній го­лові круж­ком стриміла біла чуп­ри­на, не­на­че се­ред го­ло­ви на са­мо­му тім'ї ви­рос­ла здо­ро­вецька біла пе­че­ри­ця. Ста­рий жу­пан розх­рис­тав­ся на гру­дях, а з па­зу­хи ви­пи­на­лись су­хо­ребрі гру­ди, не­на­че боч­ка, на­би­та об­ру­ча­ми, виг­ля­да­ло си­ве куд­ла­те во­лос­ся, не­на­че дід нап­хав за па­зу­ху ку­де­лю вов­ни.

- Князю! Ти не ка­туй на­да­рем­но без­не­вин­них лю­дей. Ка­туй ме­не од­но­го. Я всьому да­вав привід. Я підбив і на­мо­вив міщан на повс­тан­ня. То я за­чи­нив міські во­ро­та під самісіньким но­сом тво­го пос­лан­ця. Ко­ли хоч, ка­туй, муч ме­не од­но­го і не гу­би без­не­вин­них лю­дей.

- Ти хто та­кий? Як те­бе на прізви­ще? Звідкіль ти? - крик­нув Єремія.

- Не пи­тай, бо ста­рий бу­деш. Я ро­див­ся в Не­пи­тай­лівці, а хрес­тив­ся в Не­ка­зай­лівці. Я в лісі уро­див­ся, а в сте­пу ох­рес­тив­ся.

Старий діду­ган звав­ся Мех­тодь Кандзьоба. То був ста­рий за­по­ро­жець. Ро­дом він був з Не­ми­ро­ва. Як туч­на бу­ря, про­май­нув йо­го вік в Січі в бит­вах на морі й на су­хо­долі. Бив­ся він і з та­та­ра­ми, і з тур­ка­ми, і з по­ля­ка­ми. Пош­ра­мо­ва­ний, по­ру­ба­ний, ста­рий Кандзьоба до­жи­вав віку в Не­ми­рові і ждав кінця сво­го жи­вот­тя, по­пи­ва­ючи горілку. За­чув­ши про бит­ву під Кор­су­нем, за­чув­ши про за­го­ни Кри­во­но­са та По­лов'яна, Кандзьоба на­мо­вив і підняв не­мирівців на польських панів та ук­раїнських маг­натів пе­ре­вертнів.

- Хто ти та­кий, пи­таю в те­бе. Ти мій пан­щан­ний? Еге, так?

- Ні, кня­зю! Од цього ме­не бог по­ми­лу­вав. Я пан­щи­ну люб­лю, ска­за­ти по правді, як со­ба­ка ци­бу­лю.

- Ти мій, пан­щан­ний? Го­во­ри, ста­ра со­ба­ко.

- І хвос­та в ме­не не­ма. Ко­ли хоч, кня­зю, то й по­ди­вись: і од хвос­та ме­не бог ми­лу­вав, і од пан­щи­ни, - го­во­рив Кандзьоба, жар­тов­ли­вий на вда­чу.

Дід знав, що смерть йо­го за пле­чи­ма, і ду­мав своєю смер­тю спас­ти від смерті міщан. Виш­не­вецько­го він не­на­видів, а польську пан­щи­ну лю­бив, як со­ба­ка ци­бу­лю або як кіт та­ба­ку.

- Не дро­чись, кня­зю, і не ка­туй дурнісіньке лю­дей. Про ме­не, по­ло­ви­ну ме­не зва­ри в ка­зані, по­ло­ви­ну ме­не, про ме­не, хоч повісь, хоч наст­ро­ми на па­лю, або ро­би з ме­не, що хоч, бо я у всьому да­вав привід міща­нам. Це моя про­ви­на, - го­во­рив сміли­во дід Кандзьоба.

- І те­бе зва­рю в ка­зані, й тих лай­даків повішаю, по­руб­лю на шмат­ки. Ти хотів підби­ти міщан, щоб во­ни прис­та­ва­ли до Хмельницько­го? - пи­тав Єремія.

- Аякже! Ав­жеж хотів. Де вже пак не хотіти! Од цього по­жив­ку я аж об­ли­зу­юсь. Про ме­не, й зва­ри ме­не в ка­зані. Смач­на юш­ка бу­де. І сам наїси­ся, і твої жовніри насьорба­ються, як го­лодні со­ба­ки, ще й пош­ли у Вар­ша­ву польським па­нам на бен­ке­ти, бо та стра­ва бу­де доб­ра, смач­на, смачніша од ди­чи­ни. Це бу­де стра­ва, яку вжи­ва­ють гладкі пе­си­го­ловці. Про це не­ма що й ка­за­ти, - го­во­рив дід Кандзьоба.

- Мовчи, ста­ра со­ба­ко! Заціп свою ста­ру вер­шу! - крик­нув лю­тий Єремія й, на­хи­лив­шись з сідла, ляс­нув по щоці Кандзьобу.

- Овва! Оце га­разд! - ска­зав Кандзьоба, хи­мер­но вхо­пив­ся ру­кою за що­ку, - ма­ленька руч­ка, а та­ки нівро­ку дош­кульна та за­маш­ненька, ма­буть тим, що двічі хрес­ти­лась, двічі на дві віри при­ся­га­лась.

- Розпиліть оцю ста­ру со­ба­ку пил­кою по­по­ло­вині! - крик­нув князь до жовнірів.

- Певно, кня­зю, хо­чеш по­ди­ви­тись, які тельбу­хи в за­по­рож­ця Мех­то­дя Кандзьоби. Оце при­че­па! Ото ку­медія! їй-бо­гу, чуд­на оказія! - обізвав­ся за­по­ро­жець і по­чу­хав собі по­ти­ли­цю. - Бив­ся в Кри­му з та­тар­вою, бив­ся в Ца­рег­раді з тур­ком, доніс свої тельбу­хи цілісінькі з Ца­рег­ра­да аж до Не­ми­ро­ва, а тут тобі на та­ку приш­ту! Свій та­ки зем­ляк ка­же: по­да­вай сю­ди свої тельбу­хи, ко­ли тур­ки не ви­со­та­ли! Оце так оказія! Оце так ха­ле­па, ма­тері йо­го ковінька!

- Оце ще не­дав­неч­ко ці князі бу­ли на­ши­ми обо­рон­ця­ми, а те­пе­реч­ки во­ни ладні киш­ки з нас со­та­ти. Ди­во та й годі! Хи­мерні ста­ли наші ук­раїнські па­ни! По­да­вай їм до­ко­неш­не за­по­розькі тельбу­хи, бо в їх, бач, інший смак, ніж в ка­ба­ня­чих. Мо­же, кня­зю, зве­лиш і ков­ба­си на­чи­ня­ти з ме­не? Ото насмішив ме­не на ста­рості літ!

І ста­рий за­по­ро­жець, і гад­ки й дум­ки не ма­ючи про свою не­ми­ну­чу смерть, за­ре­го­тав­ся щи­рим ре­го­том, аж од­ляс­ки по май­дані пішли.

- Ото як дійде чут­ка в Січ, що князь Ярем­ка в He­ми­рові на­чи­няв ков­ба­си з діда Кандзьоби! Там то бу­де ре­го­ту! - крик­нув дід і знов за­ре­го­тав­ся, аж го­ло­ву за­ки­нув на­зад. Біла чуп­ри­на тряс­ла­ся, як на вітрі, а здо­рові білі зу­би, усі цілісінькі, блис­ка­ли на сонці, не­на­че й во­ни ве­се­ло ре­го­та­лись.

- Роздягайте та в'яжіть ста­ро­го со­ба­ку до бан­тин! - крик­нув не­са­мо­ви­то Єремія, і йо­го гор­ло аж за­си­ча­ло: так здо­ро­во зду­ши­ла йо­го злість. Єремію не­на­че вхо­пив об­ценька­ми за гор­ло отой здо­ро­вий ста­рий ре­го­тун і зду­шив що бу­ло си­ли в здо­ро­вих ку­ла­чи­щах. Дід знав, де в кня­зя бо­ля­че, і ка­рав кня­зя сло­ва­ми гірше, ніж князь дош­ку­ляв ко­за­кам му­ка­ми. Єремії в той час бу­ло ще бо­лячіше, ніж ко­за­кам.

Жовніри пок­ла­ли на стов­пах дві бан­ти­ни, здер­ли з діда убо­ге уб­ран­ня. Шмат­ки со­роч­ки впа­ли на зем­лю. Діда прив'яза­ли за но­ги до двох бан­тин і повіси­ли го­ло­вою униз. Си­ва чуп­ри­на звіси­лась тро­хи не до землі. Дід гой­дав­ся, не­на­че на гой­далці.

- От ку­медія! Спо­до­бив­ся я та­ки честі од кня­зя на ста­рості літ. Сам князь Виш­не­вецький гой­дає ме­не на вічний сон. Ко­ли­ши вже, ко­ли­ши! З те­бе, ба­чу, доб­ра нянька! - го­во­рив дід.

Жовніри вхо­пи­ли за обид­ва кінці здо­ро­вої пил­ки і по­ча­ли роз­пи­лю­ва­ти діда по­по­ло­вині.

- Підставляйте ж, вражі си­ни, зо­ло­тий по­лу­ми­сок та піднесіть ва­шо­му кня­зеві мою кров на сніда­нок, а ви, со­ба­ки, ви­лижіть по­лу­ми­сок після сво­го па­на… ви підчих­вос­ти гетьма­на Ми­ко­ли По­тоцько­го, кня­зя Виш­не­вецько­го… ви…

Дід за­мовк навіки. Од­на по­ло­ви­на діда теліпа­лась на одній бан­тині без го­ло­ви, дру­га по­ло­ви­на гой­да­лась з го­ло­вою на другій бан­тині. Усі лю­де, що сто­яли кру­гом на май­дані, зня­ли шап­ки і пе­рех­рес­ти­лись.

Коли це нес­подіва­но з однієї ку­пи міщан вис­ко­чив дру­гий ста­рий за­по­ро­жець, не­на­че заєць, плиг­нув до Єремії, хи­мер­но підска­ку­ючи, і спи­нив­ся ко­ло са­мо­го Єреміїно­го ко­ня. Чи­ясь дур­на ку­ля смальну­ла діда по жиж­ках під са­мим коліном і підче­са­ла йо­му жиж­ки так, що дід од то­го ча­су вже не хо­див, а стри­бав по-за­ячі. Жовніри засміялись. Ви­со­ка си­ва чуп­ри­на на тім'ї позліплю­ва­лась в кіски і не­на­че ки­ва­ла пальця­ми. Єремія витріщив очі.

- Ти хто? Чо­го тобі тре­ба? - крик­нув Єремія з ко­ня на діда.

- Я й таїтись не бу­ду. Я за­по­ро­жець Пархім; по кни­гах ме­не пи­шуть За­па­ли-ха­тою і драж­нять ме­не Ска­чи-стри­бай­ло.

- Ти чо­го опи­нив­ся тут в Не­ми­рові? - спи­тав князь.

- Щоб підня­ти не­мирівців про­ти Польщі та про­ти те­бе й про­ти та­ких, як ти, кня­зю. Це я з Кандзьобою при­ди­бав сю­ди, на­мо­вив міщан замк­ну­ти во­ро­та та не да­ва­ти твоїм жовнірам ні по­жив­ку, ні харчі. Ка­рай ме­не од­но­го, але не бе­ри гріха на ду­шу: не муч без­вин­но отих дурнів, що ме­не пос­лу­ха­ли. От­тут, під цією чуп­ри­ною, уся не­мирівська про­ви­на, - ска­зав дід і лап­нув ру­кою за свою стрімку чуп­ри­ну.

Чуприна присіла на го­лові, але зго­дом знов ста­ла гоп­ки і за­ки­ва­ла, не­на­че пальця­ми, як тільки дід прий­няв свою су­хор­ля­ву ру­ку й во­рух­нувсь, туп­цю­ючи од не­терп­ляч­ки.

- Князю Яре­мо! Не лий і не пий хрис­ти­янської крові на­да­рем­но, бо ще й сам вп'єшся на смерть та й сам да­си вічно­го хро­па­ка. Ка­рай ме­не од­но­го й не зо­би­жай міщан. На тобі мої печінки, ко­ли вже ти та­кий ла­сий до людських печінок, а міщан виз­воль і з не­волі, і од смерті.

- Деріть з но­го шку­ру жив­цем! - крик­нув Єремія на жовнірів. - В'яжіть ста­ру со­ба­ку до стов­па й лупіть з йо­го шку­ру; оббілуй­те усього, як ба­ра­на!

Жовніри ки­ну­лись до Пар­хо­ма і в од­ну мить здер­ли з йо­го оде­жу. Дран­тя по­си­па­лось з діда, як пір'я з півня. Су­хо­реб­ро­го Пар­хо­ма прив'яза­ли до стов­па. Жовніри по­чер­ка­ли Пар­хо­мові спи­ну сму­га­ми од са­мої шиї. Спи­на ста­ла схо­жа на смуг­нас­тий си­тець. Не­за­ба­ром об­дерті сму­ги шку­ри позвішу­ва­лись з спи­ни, не­на­че чер­воні стрічки.

- Ото як гар­но приб­рав Ярем­ка мою спи­ну! Обвішав мою спи­ну чер­во­ни­ми стрічка­ми, не­на­че мо­ло­ду до вінця. Вбе­ри, Ярем­ко, от­так са­мо й свою кня­ги­ню! - кри­чав дід Пархім, по­вер­нув­ши го­ло­ву до кня­зя.

- Лупіть йо­го кру­гом! Щоб по­чу­вав, як йо­го му­чать! - кри­чав Єремія з ко­ня.

Жовніри баб­ля­лись в Пар­хо­мовій крові, на­че різни­ки в різни­цях.

Дід не кри­чав, навіть не стог­нав.

- Гей ви, підчих­вос­ти Ярем­чині! Мерщій до­би­рай­тесь до печінок, бо князь їсти хо­че! По­не­си, Ярем­ко, ще й своїй кня­гині, щоб на­пек­ла собі пи­рогів, бо й во­на пев­но вже ви­го­ло­да­лась! - кри­чав дід під но­жа­ми і тим кри­ком та жар­та­ми, оче­ви­дяч­ки, при­го­лом­шу­вав свої му­ки.

- Зачепіть йо­го га­ком за реб­ро та по­чепіть на стовпі на са­мо­му вер­шеч­ку на снідан­ня во­ро­нам! - крик­нув князь.

- Чи ти ба! Ото наст­ра­хав! Я про це ди­во дав­но знав; ще як ме­не прий­ма­ли в Січ, то взя­ли з ме­не обітни­цю: а чи хо­чеш, Пар­хо­ме, щоб те­бе за віру й за Ук­раїну спа­ли­ли, вто­пи­ли, за­мор­ду­ва­ли, га­ком за реб­ро по­че­пи­ли… А він…

Дід не до­го­во­рив: залізний гак вп'явся йо­му в реб­ра, мов п'явка.

Дід опи­нив­ся на вер­шеч­ку стов­па й теліпав­ся, не­на­че спе­че­ний чер­во­ний рак.

Знов вся гро­ма­да, як один чо­ловік, зня­ли шап­ки. Усі пе­рех­рес­ти­лись за вічний покій Пар­хо­мо­вої душі.

В той час польські жовніри приг­на­ли на май­дан трьох свя­ще­ників. В усіх ру­ки бу­ли позв'язу­вані на­ли­га­ча­ми по­зад спи­ни і скру­чені цур­ка­ми. З по­каліче­них рук дзюр­ча­ла кров. На­ли­гачі поп­ро­ти­на­ли ру­ки до кісток.

- Ви навіщо дзво­ни­ли в дзво­ни на гвалт? - крик­нув Єремія.

- Щоб скли­ка­ти міщан і підня­ти повс­тан­ня про­ти тво­го війська, - обізвав­ся один свя­ще­ник.

- Виведіть їх се­ред май­да­ну! Не­хай одп­рав­лять схиз­ма­тицьку па­на­хи­ду за не­чес­тиві бунт­ливі міщанські душі. Да­вай сверд­ла! - крик­нув Єремія.

Безталанних свя­ще­ників ви­ве­ли се­ред май­да­ну й по­во­лок­ли на ви­со­кий поміст на підніжках. Зва­лив­ши з ніг, жовніри вик­ру­ти­ли їм очі сверд­ла­ми, а потім од­тя­ли їм со­ки­ра­ми ру­ки й но­ги і мерт­вих пос­ки­да­ли з по­мос­ту до­до­лу. Єремія звелів по­од­ти­на­ти їм го­ло­ви, по­наст­ром­лю­ва­ти на ви­сокі кілки і пос­та­ви­ти на око­пах ко­ло ца­ри­ни.

- Тепер за­ко­чуй­те ру­ка­ви та хва­тай­те по де­сят­ку отих гультяїв та бун­тарів, - крик­нув Єремія.

Жовніри од­лу­чи­ли од стов­пи­ща де­сять чо­ловіка. Єремія звелів розп'яти їх на де­ся­ти стов­пах. Не­щас­ли­вим міща­нам підня­ли ру­ки вго­ру, поп­ри­би­ва­ли кілка­ми та цвяш­ка­ми до­лоні до ко­ло­док і по­за­ко­пу­ва­ли ко­лод­ки в зем­лю ряд­ком. Чо­ловіки зак­ри­ча­ли й зас­тог­на­ли.

Князь звелів прив'яза­ти дру­гий де­ся­ток міщан до стовпів і лу­пи­ти з їх жив­цем шку­ру сму­га­ми. Жовніри по­за­ко­чу­ва­ли ру­ка­ви й по­ча­ли чер­ка­ти но­жа­ми по спи­нах та од­ди­ра­ти шку­ру сму­га­ми. Му­че­ни­ки за Ук­раїну кри­ча­ли та стог­на­ли. Се­ред на­тов­пу по­чу­лись кри­ки й плач. Бо­язкі жид­ки вей­ка­ли од стра­ху, виг­ля­да­ючи з вікна. Жидівки й мо­ло­диці мліли й па­да­ли на зем­лю.

- Мучте їх! Ріжте! Ка­туй­те! щоб во­ни по­чу­ва­ли, як їх му­чать, - кри­чав Єремія і все кру­тив­ся ко­нем поміж ряд­ка­ми стовпів, де кор­чи­лись в му­ках без­та­ланні не­мирівці.

Кров дзюр­ча­ла, стіка­ла патьока­ми на зем­лю. На землі чер­воніли цілі ка­люжі людської крові. Жовніри баб­ля­лись в крові, не­на­че різни­ки, навк­ру­ги об­ля­пані кров'ю, за­ма­зані й за­баг­нені чер­во­ни­ми бриз­ка­ми. Єремія зну­щавсь над не­мирівця­ми і оче­ви­дяч­ки ми­лу­вав­ся тією кар­ти­ною, зга­ня­ючи злість. Очі горіли й світи­лись яко­юсь ди­кою ве­селістю, радісною помс­тою, не­на­че він ба­вив­ся на пиш­но­му бен­кеті, се­ред ве­се­лих гос­тей за куб­ком вен­герсько­го ви­на в ру­ках. Якась са­та­ня­ча радість бриз­ка­ла бриз­ка­ми з йо­го здо­ро­вих чор­них очей, як він ог­ля­дав ряд­ки пок­ри­вав­ле­них, поріза­них своїх жертв, во­див очи­ма по об­дер­тих спи­нах, по кри­ва­вих сму­гах, що висіли струж­ка­ми та стьожка­ми і до­ся­га­ли до землі.

- Так вам і тре­ба, бун­та­рям, схиз­ма­ти­кам! Ото слу­хай­те ме­не й панів. Це вам за те, що не ко­ри­лись мені! Муч­те їх гірше! Ха­пай­те й штри­кай­те й тніть но­жа­ми глиб­ше! - кри­чав не­са­мо­ви­то Єремія і все кру­тив­ся ко­нем то на­зад, то на­пе­ред.

Кінь прих­кав, ста­вав гоп­ки, од­вер­тав­ся од стовпів, од кри­ва­вих тіл, не­на­че стра­хав­ся то­го страш­но­го ви­до­ви­ща. Єремія лед­ве здер­жу­вав бас­ко­го ко­ня за по­во­ди. Вітер гой­дав чер­воні струж­ки та пок­ри­вав­лені сму­ги шку­ри на жи­вих лю­дях. За­баг­нені кров'ю ру­ки в жовнірів лисніли на сонці. Кінь, оче­ви­дяч­ки, ха­ра­пу­див­ся од та­кої страш­ної кар­ти­ни, а князь Єремія з ди­ки­ми очи­ма не ля­кав­ся, а ще гірше злос­ту­вав на міщан.

Облуплених міщан по­ки­ну­ли, поп­рив'язу­ва­них до стовпів, щоб во­ни ко­на­ли в му­ках. Князь Єремія гук­нув на жовнірів, щоб во­ни вхо­пи­ли ще один де­ся­ток міщан. Од­них по­наст­ром­лю­ва­ли на залізні палі, дру­гих повіша­ли на ши­бе­ни­цях. Кільки чо­ловіків роз­пи­ля­ли пил­ка­ми, по­роз­ру­бу­ва­ли со­ки­ра­ми по­по­ло­вині. Се­ред май­да­ну вже доб­ре роз­горілось ба­гат­тя. Ка­за­ни з во­дою за­кипіли і окріп вже вби­вав­ся в ключі.

- Тепер ведіть до ка­занів най­пер­ших при­водців. Роз­дя­гай­те їх, позв'язуй­те їм но­ги та по­ли­вай­те ок­ро­пом! Не­хай зна­ють, як бун­ту­ватнсь про­ти Польщі, про­ти кня­зя Виш­не­вецько­го, - кри­чав Єремія.

Нещасливих міщан по­роз­дя­га­ли, пов'яза­ли їм ру­ки, за­би­ли но­ги в ди­би. Жовніри заб­ра­ли довгі чер­па­ки і по­ча­ли чер­па­ти з ка­занів окріп та по­ли­ва­ти їх звер­ху кип'ятком. Підняв­ся страш­ний крик по­пе­че­них, що про­ни­кав до сер­ця тих лю­дей та жидів, котрі ди­ви­лись на ту страш­ну смерть. Без­та­ланні му­че­ни­ки кор­чи­лись, по­би­ва­лись, а жовніри чер­па­ли окріп і все по­ли­ва­ли їх звер­ху по всьому тілі од ніг до го­ло­ви. Усі гля­дачі, міща­ни й жи­ди зак­ри­ча­ли й зас­тог­на­ли, не­на­че й їх са­мих хто по­ли­вав ок­ро­пом. Де­котрі про­би­лись поміж ря­да­ми жовнірів і ки­ну­лись нав­те­ки. Жовніри ха­па­ли їх, би­ли й штур­ха­ли спи­са­ми і гна­ли на се­ре­ди­ну май­да­ну. Ба­гацько жидів впа­ло на зем­лю в кор­чах. А князь Єремія не­на­че ска­зивсь, га­няв ко­нем та все кри­чав:

- Поливайте їх частіше! Не шко­дуй­те ок­ро­пу! Муч­те їх гірше, щоб по­чу­ва­ли, як їх ка­ту­ють.

Сонце звер­ну­ло з півдня й шква­ри­ло не­ми­ло­серд­но. Од здо­ро­во­го ба­гат­тя лив­ся жар по усьому май­дані. Усей май­дан був за­ли­тий кров'ю. Зем­ля чер­воніла, не­на­че після ве­ли­ко­го бой­ови­ща або ко­ло здо­ро­вих різниць. Свіжа кров сто­яла ка­лю­жа­ми і па­ру­ва­ла на га­ря­чо­му сонці. Увесь май­дан не­на­че стог­нав і кри­чав в страш­них му­ках, не­на­че стог­на­ла са­ма зем­ля, про­ми­ну­та кров'ю та му­ка­ми. Гус­тий дим од ба­гат­тя ви­со­ко гнав­ся в синє не­бо. Май­дан став схо­жий на страш­ний жер­тов­ник вавілонських богів. Зда­ва­лось, ніби Єремія вер­нув­ся в ті давні вар­варські ча­си і при­но­сив страшні жерт­ви Ва­алові та Мо­ло­хові: то бу­ли й справді жерт­ви - польським па­нам. Вже самі ка­ти по­то­ми­лись, вже со­ки­ри і пил­ки по­щер­би­лись та по­ви­зуб­лю­ва­лись. Жовніри ку­па­лись в своєму поті та га­рячій людській крові. Май­дан став пек­лом. Вто­мив­ся й сам пер­ший кат князь Єремія і пішов од­по­чи­ва­ти.

Другого дня вранці він нак­ли­кав міщан ї про­мо­вив до їх:

- Бачили му­ки ва­ших схиз­ма­тиків при­водців, що підби­ва­ли вас вста­ти на Польщу та на ме­не? От­так я вчи­ню й вам усім, як ви прис­та­не­те до Хмельницько­го або до Кри­во­но­са. Те­пер я вам да­рую про­ви­ну і про­щаю. Ви­дай­те моїм дра­гу­нам харчі. Ідіть до­до­му і за­ка­зуй­те й де­ся­то­му прис­та­ва­ти до но­ваків.

Міщани пок­ло­ни­лись кня­зеві, але не по­дя­ку­ва­ли йо­му за лас­ку. Кож­ний з їх ниш­ком прок­ли­нав кня­зя Єремію і тільки й мав на думці як­най­швид­ше прис­та­ти до ко­заків на згу­бу Єремії й усім польським па­нам. Кож­ний тільки й мав на думці помс­ти­тись.

Виїхав Єремія з міста, заб­рав­ши провіант. Він по­ки­нув у Не­ми­рові дві сотні своїх дра­гунів, щоб во­ни сте­рег­ли місто од ко­заків.

Тільки що Єремія вис­ту­пив з міста, міща­ни ки­ну­лись на май­дан. Одні впізна­ва­ли між му­че­ни­ка­ми своїх батьків, другі шу­ка­ли своїх синів та братів. Мо­ло­диці й дівча­та го­ло­си­ли. Не од­на ма­ти при­па­да­ла до ніг розп'ято­го си­на, не од­на дівчи­на про­ли­ва­ла сльози, при­па­да­ючи до ніг по­сад­же­но­го на па­лю ми­ло­го. Зап­ла­кав, за­го­ло­сив усей май­дан, не­на­че він став кла­до­ви­щем, де ра­зом хо­ва­ли де­сят­ки й сотні мерців.

Чоловіки здійма­ли за­му­че­них з хрестів, з ши­бе­ниць, з залізних паль і зно­си­ли на кла­до­ви­ще. Не бу­ло ко­му одп­рав­ля­ти по­хо­рон. Єремія про­май­нув над Не­ми­ро­вом, не­на­че страш­на чор­на по­шесть, і, не­на­че чу­ма, повійнув смер­тю над без­щас­ним містом, по­ки­нув­ши за со­бою сльози та го­лосіння та ка­люжі людської крові.

Поховавши й оп­ла­кав­ши му­че­ників, не­мирівці за­раз пос­ла­ли по­таєнці од жовнірів своїх пос­ланців до Брац­ла­ва, де сто­яли ко­за­ки, і зак­ли­ка­ли їх до Не­ми­ро­ва. Ко­за­ки й не­дов­го га­ялись і прий­шли не­за­ба­ром. Міща­ни од­чи­ни­ли їм во­ро­та і вкупі з ко­за­ка­ми ки­ну­лись на польських дра­гунів. Дра­гу­ни би­лись на од­чай і усі по­ляг­ли го­ло­ва­ми. Спас­ся якось тільки один дра­гун, вис­ко­чив з Не­ми­ро­ва й дав звістку кня­зеві Єремії. Єремія тоді вже був на­по­го­тові вис­ту­пи­ти з військом на Кри­во­но­со­ву ва­та­гу.

- Ну те­пер не­хай на­чу­ва­ються не­мирівці! - крик­нув Єремія. - Я по­ка­раю їх так, що й світ ще не заз­нав і не ба­чив та­кої ка­ри!

Він вис­ту­пив з військом на Не­мирів. Але на цей раз не­мирівцям по­щас­ти­ло, і во­ни спас­лись: Єремії не до­ве­лось дійти да Не­ми­ро­ва.

На до­розі в Не­мирів встрів Єремію київський воєво­да Тиш­кевич. Він летів пиш­ною ка­ре­тою й на­си­лу наз­дог­нав Єремію.

- Рятуй ме­не й се­бе, кня­зю! - про­мо­вив Тиш­ке­вич, виг­ля­да­ючи з вікна ка­ре­ти. - Кри­воніс вже руй­нує твої маєтності, а це вже на­пав і на мої. Йо­го загін вже не­да­ле­ко од Бер­ди­че­ва й вже на­пав на мою Махнівську маєтність. Вже ко­за­ки зруй­ну­ва­ли в Махнівці кар­мелітський мо­нас­тир, пов­би­ва­ли моїх кар­мелітиків, вже ки­да­ються на мій Махнівський за­мок. Твер­ди­ня ста­ра й не­го­дя­ща, не ви­дер­жить ди­ко­го ко­зацько­го на­па­ду. Ой, бо­же наш ми­лос­ти­вий! Хто же нас бу­де ря­ту­ва­ти, як не ти, кня­зю! Я собі сид­жу в Бер­ди­чеві та мо­люсь бо­гу, а тут до ме­не дійшла от­та­ка звістка. Бар­ха­ни в Махнівці старі. Мо­же ті роз­би­ша­ки вже й взя­ли твер­ди­ню. А там же близько мої то­ки, мої клуні. Хліб тільки що во­зильни­ки за­вез­ли в то­ки, бо тільки що ми­ну­ла во­зо­ви­ця. Ой, ря­туй нас, бо­жа матір, і ти, кня­зю! Ви­ря­туй ме­не! за­ря­туй ме­не в біді!

Старий Тиш­ке­вич розк­ва­сив товсті гу­би й тро­хи не пла­кав. Єремія дав при­каз дра­гу­нам по­вер­ну­ти на Бер­дичівський шлях. За військом їха­ла Тиш­ке­ви­че­ва ка­ре­та. Не­да­ле­ко од Махнівки до Єре­ми прибігло ціле стов­пи­ще польської шлях­ти з Во­лині. Кри­во­но­сові ко­за­ки вже по­па­ли­ли їх до­ми й то­ки. Па­ни й пан­ки повтіка­ли з своїх сіл та осель в містеч­ко По­лон­не й звідтіль при­бу­ли про­си­ти за­по­мо­ги в Єремії. Навіть гор­дий князь Ко­рецький та пан Осінський прибігли до Єре­ми й про­си­ли йо­го ста­ти їм до по­мочі.

- Прости нас, кня­зю, що ми те­бе зне­ва­жа­ли і те­бе не пос­лу­ха­ли: прий­ми нас під свою ру­ку. Страш­на й мсти­ва си­ла йде на те­бе й на нас. Вже По­лов'ян прис­тав з своїм за­то­ном до Кри­во­но­са й руй­нує наші оселі, - так бла­га­ли па­ни Єремію.

Єремія став зі своїми дра­гу­на­ми на по­пас не­да­леч­ко од Махнівки під дібро­вою, Тиш­кевич виліз з ка­ре­ти і сів долі на розс­те­ле­но­му ки­лим­ку. Єремія сів прос­то на землі під ду­бом і звелів по­да­ти по­лу­день. Дра­гу­ни розв'яза­ли мішки й по­вий­ма­ли з мішків вже зусім черст­вий хліб та шмат­ки са­ла. Єремія ви­тяг з ки­шені скла­де­но­го но­жа, пок­ра­яв хліба й са­ло. Го­лодні збіжалі дрібні па­ни упліта­ли черст­вий хліб, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Ста­рий Тиш­ке­вич взяв скиб­ку черст­во­го хліба, але черст­вий хліб не йшов йо­му в пельку. Він пок­лав хліб на тра­ву і важ­ко зітхнув. Не до та­ких пот­рав звик цей ви­пе­ще­ний в роз­ко­шах ук­раїнський спо­ля­че­ний бо­го­бо­ящий маг­нат.

- От до чо­го дійшло­ся вже! Шлях­та му­сить хар­чу­ва­тись му­жицьким по­жив­ком: черст­вим хлібом та са­лом, - про­мо­вив Тиш­ке­вич. - Ой що то далі бу­де? Що то далі бу­де!

- Якби польська й ук­раїнська шлях­та не ки­да­ла й не цу­ра­лась чор­но­го хліба, то мо­же б і цього ли­ха не бу­ло, яке оце скоїлось, - обізвав­ся Єремія, уми­на­ючи скиб­ку хліба з са­лом, - а те­пер «їжте, очі! ба­чи­ли, що ку­пу­ва­ли!»

- Ой бу­де ли­хо, бу­де ли­хо! Щось страш­не за­чи­нається на Ук­раїні: моїх кар­мелітиків оті лай­да­ки пов­би­ва­ли, єзуїтів повіша­ли за но­ги на во­ро­тях, мо­нас­тир спа­ли­ли. А мої пан­щанні хло­пи все втіка­ють один по од­но­му та прис­та­ють до яко­гось Кри­во­но­са, до прой­дисвіта Бог­да­на Хмельницько­го, до яко­гось По­лов'яна. Тільки й чую од мо­го уп­ра­ви­те­ля: Грицько не прий­шов на пан­щи­ну на во­зо­ви­цю, во­зильників не­ма, кладільник Пет­ро зник з Махнівки, по­да­вальни­ки десь про­па­ли, не­на­че крізь зем­лю пішли. Най­святіша бо­жа ма­ти! зми­луй­ся над на­ми! Че­рез си­лу, ве­ли­ку си­лу звез­ли хліб з по­ля в Махнівці.

- Наріканням та мо­лит­ва­ми нічо­го не вдієш, па­не воєво­до! Ха­пай­ся за шаб­лю та обо­ро­няй­ся! Он де на­ша си­ла! Я в цьому вже дав­но пе­ресвідчив­ся; бий хлопів та ко­заків! вішай, ру­бай, ка­туй! На­га­няй стра­ху, то й бу­деш па­ну­ва­ти і доб­ра на­жи­ва­ти, а як ні, то бу­деш черст­вий хліб шма­ка­ти та за­пи­ва­ти свя­тою во­дою, - обізвав­ся Єремія на­би­тим пов­ним ро­том.

Вже над­ворі ве­чоріло. Дра­гу­ни по­пас­ли копі й од­по­чи­ли. Єремія схо­пив­ся з ки­ли­ма, схо­вав у ки­ше­ню но­жа, звелів зав'яза­ти в мішки харч і крик­нув на жовнірів. Жовніри ско­чи­ли на ко­ней. Все це ро­би­лось по­хап­цем, швид­ко, жва­во. Єремія повів військо прос­то на Махнівку. Тиш­ке­вич тікав од бит­ви з ко­за­ка­ми і по­ка­тав шля­хом до Бер­ди­че­ва. Па­ни побігли до По­лон­но­го, щоб за­хо­ва­тись і знай­ти за­хист в не­ве­личкій, але все-та­ки без­печній твер­дині й там жда­ти по­мочі од Виш­не­вецько­го. Єремія при­був до Махнівки над­вечір. Сон­це сто­яло низько над Махнівкою. На не­ви­со­ко­му горбі куріли рідким ди­мом руїни кар­мелітсько­го мо­нас­ти­ря. Чорні стіни мурів вис­ту­па­ли з ди­му, не­на­че ве­ле­тенські го­ло­веш­ки. Ко­ло мо­нас­ти­ря на синьому небі яс­но виз­на­чу­ва­лись ви­сокі око­пи твер­дині з де­рев'яни­ми бар­ка­на­ми, час­то­ко­лом та не­ви­со­ки­ми баш­та­ми. Кри­воніс з своїм за­го­ном сто­яв не­да­леч­ко за лісом і звідтіль пос­лав част­ку своїх ко­заків, щоб во­ни зруй­ну­ва­ли Тиш­ке­вичів за­мок і спа­ли­ли йо­го то­ки. Тиш­ке­ви­че­ве надвірне військо замк­ну­лось в твер­дині й од са­мо­го ран­ку цілий день обо­ро­ня­ло­ся з-за валів та бар­канів од на­па­ду ко­заків. Тиш­ке­ви­че­ве військо вже ізне­мог­лось, по­то­ми­лось. Жовніри бу­ли аж тлінні, лед­ве сто­яли на но­гах, на­си­лу во­лоділи ру­ка­ми. Ко­за­ки лізцем лізли на ва­ли, руй­ну­ва­ли бар­ка­ни, ви­ри­ва­ли час­токіл.

Єремія по­ба­чив ва­ли, об­ти­кані ніби по­щерб­ле­ни­ми бар­ка­на­ми та час­то­ко­лом. Во­ро­та в двір вже бу­ли ви­ла­мані. Жовніри вже бу­ли на­по­го­тові зда­тись. Піші ко­за­ки по­ви­ла­зи­ли на ва­ли, спи­на­лись на бар­ка­ни і тро­щи­ли їх, не­на­че хво­рост та хмиз.

Єремія ки­нув­ся з своїми дра­гу­на­ми зза­ду на ко­заків. При­во­дець Тиш­ке­ви­че­вих жовнірів, ко­мен­дант Лев примітив Єреміїне військо й вис­ту­пив з твер­дині в роз­ла­мані во­ро­та. Ко­зацька піхо­та побігла з валів і ки­ну­лась на Єреміїних дра­гунів. Затріща­ли руш­ниці, за­гур­ка­ли гаківниці. Ко­за­ки ки­ну­лись на дра­гунів і по­ча­ли би­тись ру­кош­ма. Во­ни од­би­ва­лись на обид­ва бо­ки, і ба­га­то ко­заків по­ляг­ло на ва­лах та по ро­вах. Єремія літав ко­нем і нап­рав­ляв дра­гунів то на край війська, то на се­ре­ди­ну, щоб заг­на­ти ко­заків в твер­ди­ню й ви­лу­щи­ти їх усіх до од­но­го чо­ловіка.

Битва кипіла, на­че окріп в ка­зані на здо­ро­во­му жа­ру. Вже сон­це впа­ло за ліс, вже над­ворі по­ча­ло су­теніти.

- Наша побіда! На­па­дай густіше! Не роз­ри­вай рядків! Женіть їх під ва­ли! - кри­чав Єремія й сам спо­тан­ня ки­нув­ся в бит­ву, ма­хав шаб­лею і стяв не од­ну буй­ну ко­зацьку го­ло­ву з буй­них пле­чей.

Коли це нес­подіва­но по­зад Єремії не­на­че зас­ту­гоніла зем­ля, за­ше­лестіли кущі, ніби на вітрі. З кущів ви­си­пав­ся Кри­во­носів загін в чор­них сви­тах на во­ро­них ко­нях. Єремія вглядів, що з ліса не­на­че ви­ко­ти­лась чор­на хма­ра й ніби по­ко­ти­лась до­лом прос­то на йо­го дра­гунів. Піші ко­за­ки, стис­нуті з обох боків, за­раз уг­ляділи Кри­во­но­со­ве кінне військо й підбадьори­лись. Єреміїні дра­гу­ни за­ме­ту­ши­лись, за­ко­ли­ва­лись: на їх вих­ром летів з лісу кінний Кри­во­носів загін.

Єремія в од­ну мить по­вер­нув ко­ня на­зад: прос­то на нього летів бас­кий чор­ний кінь, а на коні стримів су­хор­ля­вий ко­зак. Чор­на шап­ка з чер­во­ним вер­хом ніби нас­тов­бур­чи­лась вго­ру. Чер­во­ний дов­гий верх мет­ляв­ся на шапці, кру­тив­ся, зви­вав­ся, як га­дю­ка, на всі бо­ки, не­на­че жи­вий. Чер­воні по­ли жу­па­на підня­ли­ся од швид­ко­го ру­ху, не­на­че кри­ла, і ніби летіли слідком по обид­ва бо­ки ко­ня. Чер­во­ний світ од за­хо­ду об­лив і ко­ня й верхівця. Кінь прих­кав і вищіряв зу­би. Чорні очі в Кри­во­но­са горіли од злості й помс­ти, не­на­че в лю­то­го вов­ка.

- Здоров був, кня­зю Ярем­ко! Здо­ров був, ка­те Ук­раїни! - крик­нув не­са­мо­ви­то Кри­воніс і летів прос­то на Єремію, підняв­ши кри­ву шаб­лю вго­ру.

Єремія вглядів і ди­ко­го ко­ня з вищіре­ни­ми зу­ба­ми, і верхівця а блис­ку­чи­ми очи­ма. Він примітив на дов­го­му су­хор­ля­во­му лиці дов­гий тон­кий яст­ру­би­ний ніс. Ніс стримів тро­хи набік. Єремія впізнав то­го си­во­го стар­ця, кот­ро­го він ба­чив у Луб­нах і… до­га­дав­ся, хто ска­кав прос­то на йо­го ко­нем. Не­по­лох­ли­вий зро­ду, Єремія по­чу­тив, пер­ший раз на віку, що він од­ра­зу охо­лов, що йо­го усе тіло зде­ре­веніло в ніби за­мерз­ло. Він на од­ну мить втра­тив па­мо­ро­ки. Пе­ред ним не­на­че десь з землі ви­рос­ла та страш­на на­род­на й ко­зацька си­ла, кот­ру він не­на­видів більше за все на світі. І ця страш­на си­ла ніби уся зо­се­ре­ди­лась в цьому страш­но­му верхівцеві, втіли­лась в цьому лю­то­му ко­за­кові й нес­подіва­но ніби ви­рос­ла з землі й ки­ну­лась на йо­го в сутінку ве­чо­ра, при чер­во­но­му кров'яно­му од­лис­кові вечірнього не­ба.

Єремії зда­лось, що сам са­та­на вис­ко­чив з пек­ла і ки­нув­ся на йо­го. Щоб би­тись з та­кою си­лою, не ста­ло хис­ту, си­ли і сна­ги навіть у кня­зя Єремії. В од­ну мить Єремія опам'ятав­ся, і са­ма йо­го ру­ка по­вер­ну­ла ко­ня на­зад. Ніби чийсь ти­хий го­лос за­ше­потів у нього над самісіньким ву­хом: тікай, що є си­ли, що є ду­ху! Смерть твоя літає над то­бою, смерть страш­на, не­ми­ну­ча! Од­на мить, один по­дих - і те­бе не ста­не, і ти мерт­вий впа­деш з ко­ня до­до­лу, і твій лю­тий во­рог за­ре­го­четься, як са­та­на, тобі в вічі й по­топ­че те­бе ко­пи­та­ми сво­го ди­ко­го ко­ня.

І кня­зя Єремію по­ки­ну­ла мужність. Він по­вер­нув на­зад ко­ня якось ме­ханічно, не­са­мохіть і рап­том ки­нув­ся навтіка­ча. До­ро­гий кінь не­на­че й сам по­чу­вав, що на кня­зя на­по­ля­гає щось страш­не, не­пе­ре­мож­не, не­по­бор­не. Кінь звив­ся ор­лом і по­летів попід лісом. В Єремії за­хо­пи­ло дух од швид­ко­го ру­ху. Кри­воніс свис­нув, гак­нув, крик­нув ди­ким го­ло­сом і вих­ром пог­нав­ся слідком за кня­зем. Два верхівці летіли, не­на­че два ор­ли в сте­пу: один не вте­че, дру­гий не до­же­не. Єремія чув, як свистіло повітря од ши­ро­ко­го Кри­во­но­со­во­го жу­па­на, од йо­го ко­ня, чув, що Кри­во­носів кінь вже чер­кається мор­дою об йо­го ко­ня. Кри­воніс знов крик­нув, свис­нув. Свис­ну­ла шаб­ля по­зад Єремії, не­на­че хто свис­нув ба­то­гом ко­ло са­мо­го ву­ха, свис­ну­ла шаб­ля й стук­ну­ла об щось твер­де.

«Чи ме­не по­ра­нив, чи ко­ня?» - не­на­че блис­кав­ка про­май­ну­ло в Єремії в го­лові. І Єремія з усієї си­ли вда­ряв ост­ро­га­ми ко­ня під бо­ки. Кінь став гол­ки і вітром по­летів шля­хом на Махнівку. Кри­воніс по­чав одс­та­ва­ти. Тоді він ки­нув спи­сом навз­догінці за Єремією. Спис свис­нув і про­летів над ко­ня­чою го­ло­вою, не­на­че зви­лась га­дю­ка в впа­ла на зем­лю. Єремія вско­чив в ца­ри­ну і пос­ка­кав по­за жидівськи­ми ха­та­ми. Кри­воніс ще раз крик­нув, але не кри­ком побіди. По­чув­ся в го­лосі жаль, по­чу­лись сльоза до­са­ди в то­му ди­ко­му за­по­розько­му гу­кові…

Прудкий Єреміїн кінь ка­тав ву­ли­цею, як ска­же­ний, не­на­че сха­ра­пуд­же­ний вов­ка­ми. Виш­не­вецько­му все зда­ва­лось, ніби Кри­воніс го­ниться за ним. Але сам кінь не­на­че пос­теріг, що страш­на не­без­печ­на хви­ля вже ми­ну­ла, і він пос­ка­кав тихіше.

Єремія озир­нув­ся на­зад: Кри­во­но­са не бу­ло вид­ко нігде. Тільки тоді Єремія зітхнув гли­бо­ко усіма грудьми і впер­ше пе­ревів дух. Він оки­нув очи­ма місце і по­чав кміти­ти. Свідомість вер­ну­лась до йо­го. Він прикмітив ви­со­кий жу­ра­вель ко­ло кри­ниці, прикмітив, що якась мо­ло­ди­ця тяг­ла во­ду жу­рав­лем, по­чув, як скрипів жу­ра­вель, не­на­че не­ма­за­на вісь, і зусім опам'ятав­ся. Він вдру­ге зітхнув гли­бо­ко усіма грудьми, не­на­че не ди­хав цілу го­ди­ну, і повів до­ло­нею по ви­со­ко­му чолі. З чо­ла лив­ся хо­лод­ний піт, не­па­че в пе­редс­мерт­ну хви­лю, й стікав патьока­ми по що­ках. Який­сь чо­ловік віз сно­пи з по­ля. Га­ря­чий засліпле­ний кінь тро­хи не натк­нув­ся на ско­ку на во­за. Кінь сха­ра­пу­див­ся од чор­но­го ви­со­ко­го во­за з сно­па­ми і ки­нув­ся убік. Тільки тоді Єремія за­дер­жав ко­ня. Кінь од­са­пу­вав­ся, вкри­тий по­том та піною. Єремія зас­по­коївся і ще раз озир­нув­ся навк­ру­ги. Над­ворі по­ча­ло смер­ка­тись.

Хати не­на­че по­то­ну­ли в чор­ну­ва­ту тем­ря­ву, і тільки ди­марі на покрівлях лисніли чер­во­ним од­лис­ком. В Махнівці сто­яла мерт­ва ти­ша. Єремія тільки те­пер прикмітив, що йо­го не­на­че якась не­ба­че­на си­ла пе­ре­ки­ну­ла в од­ну мить з по­ля бит­ви, з гар­ми­де­ру, з шу­му та бряз­ко­ту ша­бель та людських криків в цей ти­хий дріма­ючий за­ку­ток.

Він по­вер­нув ко­ня на­зад і по­чав прис­лу­ха­тись. За Махнівкою по­чув­ся стукіт та гус­те лу­потіння кінських ко­питів: оче­ви­дяч­ки звідтіль наб­ли­жа­лось кінне військо, не­на­че за ним гна­лись, а во­но втіка­ло, скільки в йо­го бу­ло си­ли.

«Чи свої, чи чужі? Чи Кри­во­но­сові ко­за­ки, чи мої дра­гу­ни? Хто ко­го по­бив? Чи моя побіда, чи то­го са­та­ни? - май­ну­ла дум­ка а Єре­ми. - Чи тіка­ти мені, чи по­вер­та­ти ко­ня на­зустріч?»

І в од­ну мить на улиці, на при­гор­ку з'яви­лись верхівці, во­ни ска­ка­ли в без­ладді, не­на­че го­рох си­пав­ся з мішка й ко­тив­ся в при­гор­ка. Цікавість вдер­жа­ла кня­зя на од­но­му місці. І він по­ба­чив, щo про­ти чер­во­но­го за­хо­ду за­лисніли шли­ки на го­ло­вах в йо­го дра­гунів, за­ма­нячіли блис­кучі крильця на шли­ках, не­на­че ріжки. Крильця густіша­ли та густіша­ли і все не­на­че ли­ли­ся з при­гор­ка на ши­ро­ку ули­цю, не­на­че ви­си­па­ли на ули­цю зайці з підня­ти­ми ву­ха­ми. Коні ка­та­ли, мов ска­жені.

«Втікають мої дра­гу­ни! Са­та­на взяв верх! Про­па­ла бит­ва!»

І ще не дійшла йо­го дум­ка до кінця, як дра­гу­ни на­тов­пом нас­ко­чи­ли на йо­го ко­ня. І сам кінь не­на­че до­га­дав­ся, ку­ди те­пер по­вер­та­ти й прос­ту­ва­ти, і шуг­нув за втіка­ча­ми, не­на­че жи­ва хви­ля вхо­пи­ла ко­ня й верхівця й по­нес­ла за со­бою. Єремія й нез­чув­ся, як і сам втікав укупі з своїми дра­гу­на­ми би­тим шля­хом на Бер­дичів.

На од­ну мить він по­чу­тив в душі, що йо­му ста­ло со­ром пе­ред своїми ж та­ки дра­гу­на­ми, пе­ред са­мим со­бою. Він не насмілив­ся підвес­ти очі, гля­ну­ти на своє роз­би­те військо, крик­ну­ти який за­гад, спи­ни­ти втікачів або нап­ра­ви­ти їх на­зад. Але йо­го лю­та ду­ша бу­ла нез­дат­на со­ро­ми­тись насп­равж­ки! Во­на за­раз за­кипіла злістю й помс­тою.

«Якийсь хлоп, який­сь нікчем­ний Кри­воніс роз­пу­див моє військо, не­на­че вовк ота­ру дур­них ове­чок! Який­сь Кри­воніс роз­бив кня­зя Виш­не­вецько­го! Не по­да­рую я йо­му цього по віки вічні, хоч би і мені са­мо­му до­ве­лось нак­лас­ти го­ло­вою», - ду­мав князь і ог­ля­нув­ся на­зад. До нього долітав да­ле­кий от­гук га­му, га­ла­су та різких криків, не­на­че десь да­ле­ко за містом сто­яв здо­ро­вий яр­ма­рок. Не­за­ба­ром блис­нув огонь по­жежі то в од­но­му, то в дру­го­му місці. Кри­во­но­сові ко­за­ки з хло­па­ми вже по­ви­ла­зи­ли на ва­ли, на­тас­ка­ли хво­рос­ту, хми­зу та со­ло­ми і підпа­ли­ли де­рев'яні баш­ти та бар­ка­ни. По­же­жа мит­тю спах­ну­ла й освіти­ла тем­ний чор­ний ліс. Ко­за­ки ввірва­лись у двір і ки­ну­лись на дру­гий мен­ший вал та час­то­ко­ли. Твер­ди­ню швид­ко узя­ли і постріля­ли усе надвірне Тиш­ке­ви­че­ве військо. Ко­мен­дант Лев був уби­тий. Не­за­ба­ром по­же­жа об­ня­ла усю твер­ди­ню й освіти­ла Єремії шлях на Бер­дичів до па­на Тиш­ке­ви­ча. Єремія вже зовсім про­хо­лов, спи­нив дра­гунів, по­вер­нув на­зад, прис­ка­кав у Махнівку, дав за­гад одс­ту­па­ти всім дра­гу­нам, котрі стов­пи­лись на­тов­пом в місті й не зна­ли, що діяти. Єремія повів своє військо шля­хом на Бер­дичів. Не­да­леч­ко за твер­ди­нею знов спах­ну­ло по­лум'я, рап­том роз­горілось і за­па­ла­ло тро­хи не під хма­ри: то ко­за­ки підпа­ли­ли здо­рові Тиш­ке­ви­чеві то­ки з стіжка­ми та клуні, ку­ди тільки що поз­во­зи­ли безліч кіп уся­ко­го хліба з по­ля. Страш­на по­же­жа роз­ли­ла світ на да­ле­ке по­ле, на да­лекі ліси і дов­го світи­ла кня­зеві по шля­ху на Бер­дичів.

Виїхавши з Лу­бен до Бра­ги­на, Гри­зельда не­дов­го про­бу­ва­ла в Бра­гині. Од­по­чив­ши тро­хи з усією своєю двірською че­ляд­дю, во­на ру­ши­ла на Во­линь і осе­ли­лась у Виш­невці. Вкупі з нею пе­реїхав до Виш­нев­ця й пан Суф­щинський з своєю жінкою та з То­до­зею. У Виш­нев­цi бу­ло ста­ро­давнє жит­ло князів Ко­ри­бут-Виш­не­вецьких. Ста­рий па­лац Виш­не­вецьких сто­яв у кінці міста на од­шибі, на не­ви­со­ко­му при­гор­ку під віковічним ду­бо­вим лісом. Па­лац був му­ро­ва­ний, але не­ве­ли­кий, низький та дов­гий, з ви­со­кою гост­рою покрівлею. На од­но­му кінці па­ла­цу при­ту­ли­лась ви­со­ка круг­ла баш­та, не­на­че ви­со­ка діжка або кадівб з круг­ли­ми вікон­ця­ми навк­ру­ги, звідкіль виг­ля­да­ли на двір та на бо­ло­тя­ну течію гаківниці та не­ве­личкі гар­ма­ти. По один бік па­ла­цу тяг­ли­ся дов­ги­ми ряд­ка­ми ку­рені для надвірнього війська, біліли дом­ки для двірської шлях­ти, для че­ля­динців. Кру­гом усієї оселі бу­ли на­си­пані ви­сокі ва­ли. На ва­лах стримів час­токіл, чорніли бар­ка­ни. Ви­сокі ва­ли до­хо­ди­ли за па­ла­цом до зе­ле­них по­ло­гих лук, де протіка­ла течія, де лисніли пле­са во­ди та мо­чарі, вкриті зе­ле­ною осо­кою, та­тарським зіллям, ро­го­зою та ви­со­ки­ми оче­ре­та­ми. Ста­рий па­лац був за­ра­зом і твер­ди­нею про­ти та­тарських на­падів. Давні ук­раїнські князі Виш­не­вецькі ма­буть і в го­лові собі не пок­ла­да­ли, що їх на­щад­ки ко­лись ста­нуть самі незгірши­ми за та­тар для рідно­го краю, вчи­ня­ти­муть на­пад на свій та­ки на­род і му­си­ти­муть обо­ро­ня­тись од своїх підда­них, кот­рих во­ни самі ко­лись обо­ро­ня­ли і од та­тар, і од по­ляків, і од польських єзуїтів.

Гризельда осе­ли­лась в па­лаці з своїм дво­ром, роз­та­шу­ва­лась по тісних не­ви­со­ких кімна­тах з своїм доб­ром, з двірськи­ми пан­на­ми та ба­ба­ми. Тісно й не­догідно бу­ло для неї у Виш­невці після прос­тор­но­го но­во­го лу­бенсько­го розкішно­го па­ла­цу. Во­на не зна­ла, де про­бу­вав Єремія, які при­го­ди з ним тра­пи­лись. Про Єремію ча­сом до­хо­ди­ла до неї не­яс­на чут­ка, не­ясні слу­хи, що він пе­реїжджав з од­но­го міста в дру­ге, з однієї маєтності до дру­гої. Але де він був, що він діяв, Гри­зельда на­пев­но нічо­го не зна­ла й не віда­ла.

В місяці червні прой­шла чут­ка про страш­но­го Кри­во­но­са, про По­лов'яна, про їх за­го­ни, котрі наліта­ли на панські па­ла­ци, на панські маєтності, на ка­то­лицькі мо­нас­тирі. Гри­зельда ду­ма­ла, що во­на про­жи­ва­ти­ме у Виш­невці, як у бо­га за двер­ми, ти­хо та спокійно, на да­лекій да­ле­чині од Бог­да­но­во­го війська, од ко­зацьких битв та ко­зацьких за­гонів, але чут­ки про Кри­во­но­сові за­го­ни на­ве­ли на Гри­зельду за­ду­му й нес­покій.

Пан Суф­щинський осе­лив­ся в од­но­му не­ве­лич­ко­му ни­зенько­му дом­кові, не­да­леч­ко од па­ла­цу, де сто­яла пе­кар­ня та жи­ли двірські че­ля­динці шлях­тичі. В то­му са­мо­му дом­кові жи­ла й То­до­зя в одній опрічній кімнатці че­рез сіни. Гри­зельда ду­ма­ла, що То­до­зя вже прис­та­не до ка­то­лицької віри, ко­ли во­на втек­ла з Лу­бен вкупі з Суф­щинськи­ми та з її дво­ром, і ста­ла ду­же при­хильна до неї. Про лю­бов сво­го Єремії до То­дозі во­на не зна­ла на­пев­но і тільки пос­те­ре­га­ла, що То­до­зя тро­хи при­па­ла кня­зеві до впо­до­би своїми жар­та­ми та ве­се­лою вда­чею, а мо­же й кра­сою. То­до­зя спо­до­ба­лась че­рез ці світлі прик­ме­ти своєї вдачі й самій Гри­зельді, по­до­ба­лась во­на че­рез це усім, хто її знав. Гри­зельда навіть не заздріва­ла, щоб То­до­зя ко­ха­ла кня­зя, а по­важ­ний су­во­рий князь ко­хав То­до­зю: це їй і в дум­ку не при­хо­ди­ло.

Раннім ран­ком То­до­зя сиділа край ма­ленько­го віко­неч­ка й ши­ла со­роч­ки для Гри­зельди та її двірських паннів. В од­чи­не­не вікон­це че­рез залізні ґрат­ки бу­ло вид­ко з при­гор­ка розкішний ста­рий са­док на­низ од ста­ро­го па­ла­цу, а за сад­ком в бе­ре­жині сла­ли­ся зе­лені лу­ки, бли­ща­ли пле­са мо­чарів, зе­леніла осо­ка та ви­сокі оче­ре­ти, скільки ся­га­ло око. То­до­зя пок­ла­ла на коліна шит­во і за­ду­ма­лась, вто­пив­ши за­ду­мані очі в зе­ле­ну рівну да­лечінь, де над пле­са­ми ви­ли­ся згра­ями дикі кач­ки, де ве­се­ло лисніла во­да на ве­се­ло­му яс­но­му сойці. Ра­нок був по­го­жий, ве­се­лий. Над­ворі сто­яла го­ди­на.

«І гар­но тут, і ве­се­ла тут місци­на, і є що їсти й пи­ти, і па­ни до ме­не добрі, а мені не ве­се­ло, - ду­ма­ла То­до­зя, див­ля­чись в од­чи­не­не вікон­це, - і ку­ди це за­нес­ла ме­не моя ли­ха до­ля? І яка це си­ла не­на­че бу­рею вхо­пи­ла ме­не і, як те пе­ре­ко­ти­по­ле, вир­ва­ла з корінням, за­нес­ла ме­не з рідно­го краю ку­дись да­ле­ко, в невідо­мий край, між чужі лю­де? І що те­пер зо мною бу­де? І який мій кінець? Про кня­зя ні чут­ки, ні вістки. І йо­го не­се ку­дись якась си­ла й но­сить і вих­рить ним, не­на­че іграш­кою. Чи вер­неться він жи­вий до­до­му? А ко­ли вер­неться, чи бу­де він ме­не ко­ха­ти, як ко­хав ко­лись в Луб­нах, своїм ве­ред­ли­вим сер­цем? Що мені діяти, що по­ча­ти? Сид­жу я ту­теч­ки, на­че в не­волі в та­тарсько­му по­лоні, і не знаю, не вга­даю, який то­му бу­де кінець…»

Тодозя важ­ко зітхну­ла й нез­чу­лась, як сльози зак­ра­па­ли з очей і впа­ли на шит­во. Її бра­ла нудьга. Во­на при­мог­ла б - летіла до­до­му в Луб­ни в свій ти­хий за­ку­ток, в свою ле­ва­ду, на зе­лені лу­ги по­над Су­лою.

«І там те­пер руїна, і тут бу­де руїна. Скрізь нес­покій, скрізь не­без­печ­но», - ду­ма­ла То­до­зя, пос­те­ре­га­ючи своїм ро­зу­мом, що на Ук­раїні роз­по­чи­нається щось не­без­печ­не й страш­не, ба­га­то страшніше за усякі та­тарські на­па­ди та панські заїзди та ко­лот­нечі.

Рипнули двері. У кімна­ту увійшла пані Суф­щинська, ще зас­па­на й неп­риб­ра­на.

- Сьогодні у Виш­невці стає яр­ма­рок. Побіжи, сер­це То­до­зю, на яр­ма­рок та по­ку­пи де­що на обід, бо мені ніко­ли, - ска­за­ла Суф­щинська й по­да­ла То­дозі ко­шик і гроші.

Задумана То­до­зя аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась і ог­ля­ну­лась по­зад се­бе.

В Суф­щинської очі бу­ли не­на­че пе­ре­ля­кані.

- Чого це ти не­на­че тро­хи пе­ре­ля­ка­на? - спи­та­ла в неї То­до­зя.

- Страшна чут­ка до нас до­хо­дить, - ска­за­ла ти­хо, ніби ниш­ком пані, - ка­жуть, ніби Кри­во­но­сові ко­за­ки вже набігли на якісь кня­зеві се­ла й руй­ну­ють та па­лять князівське доб­ро. А ми ж тут про­бу­ваємо в кня­зевій маєтності. Ой бо­же наш ми­ло­серд­ний! Що то бу­де? що то бу­де далі?

Страх пе­ред не­без­печністю пе­ре­дав­ся з очей пані Суф­щинської на То­до­зині очі, не­на­че по­шес­на хво­ро­ба. В То­дозі очі од­ра­зу ста­ли ніби ка­ла­мутні, од­ра­зу побільша­ли з пе­ре­ля­ку од та­кої звістки.

- Не ля­кай­ся, То­до­зю! Бу­де те, що бог дасть: ти вже й так змарніла на ви­ду: усе жу­риш­ся, все смут­куєш та пла­чеш. Підеш на місто, пи­тай в лю­дей про кня­зя, про Кри­во­но­са та йо­го за­го­ни та й нам пе­ре­да­си якусь звістку.

Тодозя вий­шла з кімна­ти. Вар­тові про­пус­ти­ли її, од­чи­нив­ши бра­му. Во­на пішла на яр­ма­рок. Яр­ма­рок був літній, нетісний, не­ве­ли­кий. Возів та лю­дей бу­ло об­маль. Пе­ре­хо­дя­чи поміж ряд­ка­ми возів, То­до­зя гля­ну­ла на один віз. На возі сидів чор­ня­вий чо­ловік, вже літній, а ко­ло во­за сто­яв дру­гий, тро­хи мо­лод­ший, і їв ди­ню, шма­ту­ючи її ру­ка­ми. Жовті патьоки тек­ли по йо­го підборідді, по за­ма­за­них пи­лом ру­ках, ди­ня­че насіння поп­ри­ли­па­ло до куд­ла­тих дов­ге­лецьких вусів. То­до­зя при­ди­ви­лась до їх, і їй зда­лось, що во­на вже десь ко­лись ба­чи­ла тих чо­ловіків, та не зна­ла де: чи там та­ки на Во­лині, чи за Дніпром, в Лу­бен­щині? На возі ле­жав мішок огірків та з де­ся­ток по­га­неньких диньок і про­да­ва­ти не гурт бу­ло що. То­до­зя прой­шла ще один ря­док возів, і знов ки­ну­лись їй в вічі два чор­няві дов­гоб­разі чо­ловіки в ста­реньких свит­ках з маз­ни­ця­ми в ру­ках. І во­ни бу­ли То­дові по зна­ку: во­на при­га­ду­ва­ла, де їх ба­чи­ла, і ніяк не мог­ла при­га­да­ти. Чо­ловіки при­див­ля­лись до неї пильно, не­на­че впізна­ва­ли її.

«І де я ба­чи­ла цих чо­ловіків? Чи в Луб­нах, чи в Пе­ре­яс­лаві, чи в Сенчі? Десь ба­чи­ла за Дніпром, та не при­га­даю де. Не­на­че в Сенчі… Ні, не­на­че в Пе­ре­яс­лаві. І чо­го це во­ни за­би­лись на яр­ма­рок в та­ку да­лечінь, аж на Во­линь, та ще й з мішком огірків та пас­куд­них диньок - вибірків? А ці лю­де не­ту­тешні, не­на­че лу­бенські або пе­ре­яс­лавські. Ото ди­во!»

Тодозя пря­му­ва­ла далі поміж во­за­ми, поміж ку­па­ми горшків та гле­чиків. За горш­ка­ми сто­яли ря­доч­ком старці. Во­на гля­ну­ла на старців і між ни­ми приміти­ла об­лич­чя, котрі не­на­че бу­ли їй по зна­ку. Ко­ли це нес­подіва­но один ста­рець, що сто­яв скраю, смик­нув її за ру­кав. Во­на ог­ля­ну­лась і тро­хи не крик­ну­ла з ди­ва: то був Кри­воніс.