Князь Єремія Вишневецький

- Стань по­руч зо мною й ніби по­да­вай мені ми­лос­ти­ну: розв'язуй хус­точ­ку з грішми та зад­ляй­ся тут, бо маю тобі щось ка­за­ти, - про­ше­потів Кри­воніс, увесь обвіша­ний тор­ба­ми, увесь в дранті, в лат­ках, за­горілий, за­мур­за­ний, при­па­лий ку­ря­вою.

В То­дозі зат­ру­си­лись но­ги. Во­на по­ча­ла дос­та­ва­ти хус­ти­ну та по­ма­леньку вив'язу­ва­ти з уз­ла гроші.

- Тодозю! Виг­ля­дай ко­заків щод­ня, що­го­ди­ни. Як тільки ми всту­пи­мо в Виш­не­вець - од­чи­няй по­таєнці нам во­ро­та в за­мок і впус­ти нас. Ми оце ог­ля­даємо Виш­не­вець, твер­ди­ню та за­мок. Ми при­бу­де­мо сю­ди в глу­пу ніч, а не вдень; вночі завітаємо в гості до Ярем­ки, на­шо­го лю­то­го во­ро­га. Як тільки по­ба­чиш вночі, що я за­па­лю не­ве­лич­ке ба­гат­тя он там під лісом - будь на­по­го­тові, біжи до бра­ми, а як по­чуєш, що я вист­ре­лю з руш­ниці отам під зам­ко­вою бра­мою, то за­раз од­сунь за­сув і од­чи­ни нам бра­му. Як не од­чи­ниш, то ми все-та­ки візьме­мо за­мок, і твоя го­ло­ва ско­титься до­до­лу вкупі з Гри­зельди­ною го­ло­вою. Пам'ятай, що ти ук­раїнка й ко­зач­ка, хоч те­бе й лю­бить навісний Ярем­ка. Не за­бу­деш? Га! Че­рез два тижні жди нас і не ля­гай спа­ти до півночі та все по­зи­рай вваж­ли­ве на той при­го­рок під лісом, де блис­не ба­гат­тя. Та ча­сом не зрадь нас. Те­пер тікай та дер­жи язик за зу­ба­ми. По­дай­те ми­лос­тин­ку Хрис­та ра­ди, за вічний спокій своїх ро­ди­телів, за царст­во не­бес­не, за рай преквітний для по­мер­ших ро­ди­телів…

Тодозя сто­яла ні жи­ва ні мерт­ва й на­си­лу опам'ята­лась. Во­на ос­ту­пи­лась, заміша­лась в яр­мар­ко­вий на­товп і на­си­лу при­га­да­ла, що їй тре­ба ку­пу­ва­ти на місті. Че­рез го­ди­ну з пов­ним ко­ши­ком в ру­ках во­на вер­ну­лась до­до­му та­ка бліда, аж тлінна, що пані Суф­шинська зир­ну­ла на неї до­пит­ли­ви­ми очи­ма й крик­ну­ла:

- Єзус-Марія! Що це з то­бою, То­до­зю? Ти ста­ла та­ка, не­на­че з хрес­та зня­та? Чо­го ти так зблідла? Чо­го це в те­бе очі аж ніби по­за­па­да­ли?

- Чогось нез­ду­жаю. Пішла на місто, не снідав­ши, та тро­хи не зомліла се­ред міста, - на­си­лу обізва­лась То­до­зя і, як сто­яла, так і опус­ти­лась на ла­ву, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Пані Суф­щинська пішла до пе­карні го­ту­ва­ти обід, а То­до­зя сіла край вікон­ця, взя­ла шит­во в ру­ки і за­ду­ма­лась. Ро­бо­та не йшла їй на дум­ку. В неї не­на­че отерп­ли ру­ки, отерп­ла й го­ло­ва.

«Що мені те­пер ро­би­ти, що по­ча­ти? Роз­ка­за­ти про цей ви­па­док на місті Гри­зельді не­мож­на: я зрад­жу Кри­во­но­са й вчи­ню не­доб­рий вчи­нок про­ти рідно­го краю. Та чи прий­де ще сю­ди Кри­воніс з своїм за­го­ном? Чи вдасться йо­му дос­ко­чи­ти з ко­за­ка­ми до Виш­нев­ця? Я тільки на­да­рем­но на­ля­ка­ла б кня­ги­ню. А як ча­сом прий­дуть сю­ди ко­за­ки? Як блис­не огонь під лісом? Нев­же мені до­ве­деться впус­ти­ти в за­мок ко­заків на Гри­зельди­ну згу­бу! Во­ни ж її вб'ють, не по­ми­лу­ють? А Гри­зельда все бу­ла до ме­не доб­ра: мені шко­да її. А князь Єремія? Нев­же я зрад­жу то­го, кот­ро­го ко­хаю, як свою ду­шу? Бо­же мій ми­лий, бо­же єди­ний! За що ти пос­лав на ме­не та­ку ка­ру? Що мені діяти, що вчи­ни­ти?»

В той час прибігла од­на двірська пан­на й пок­ли­ка­ла То­до­зю до Гри­зельди. Гри­зельда ма­ла да­ти їй якусь ро­бо­ту. То­до­зя лед­ве змог­ла вста­ти з місця й зап­ла­ка­на пішла в па­лац. Увійшла во­на в не­ве­лич­ку кімнат­ку. Гри­зельда сиділа ко­ло вікна. Ко­ло неї грав­ся долі на ки­лимі ма­ленький син Ми­хай­ло. Во­на гля­ну­ла на То­до­зю й зди­ву­ва­лась.

- Ой Єзус-Марія! Чо­го це, То­до­зю, в те­бе зап­ла­кані очі? Мо­же тобі в ме­не яка не­до­го­да? Мо­же те­бе ту­теч­ки хто крив­дить, зо­би­жає або на­па­дається на те­бе? Ти все худ­неш та мізернієш, аж ди­ви­тись на те­бе жал­ко; зусім за­ниділа в нас! - ска­за­ла Гри­зельда.

- Ні, сер­це кня­ги­не! Мені в те­бе у всьому до­го­да, і ніхто ме­не не крив­дить і не зо­би­жає, але ме­не бе­ре нудьга за Луб­на­ми. При­мог­ла б - летіла до­до­му, щоб хоч по­ди­ви­тись на свою осе­лю, по­ба­чи­тись з своїми людьми, - ска­за­ла То­до­зя й зап­ла­ка­ла.

- Не плач, сер­це То­до­зю! Не вби­вай­ся! Дасть бог - вер­не­мось до Лу­бен, як вти­хо­ми­риться ко­зацька ко­лот­не­ча на Ук­раїні, та знов бу­де­мо щас­ливі. Ти ду­маєш, мені ве­се­ло оту­теч­ки жи­ти, ко­ли я й са­ма не відаю, де по­вер­тається князь, чи жи­вий він, чи мо­же вже вби­тий. Ли­хий час нас­тав на Ук­раїні, - ска­за­ла Гри­зельда.

В ти­хих кімнат­ках, схо­жих на чер­нечі келії, бу­ло ду­же душ­но. Гри­зельда звеліла своїм гор­ниш­ним заб­ра­ти по­лот­но та ви­нес­ти у са­док. Во­на й са­ма вий­шла в са­док і сіла ко­ло сто­лу в хо­лод­ку під ста­ри­ми гус­ти­ми яб­лу­ня­ми.

Панни з То­до­зею розс­те­ли­ли сувій по­лот­на й по­ча­ли кра­яти на плат­тя Гри­зельді та кня­зеві. Над­ворі бу­ла спе­ка. Під гус­тим гіллям ду­хо­та сто­яла, не­на­че в здо­ро­во на­топ­леній хаті, і ро­би­ла мля­ви­ми та для­ви­ми навіть про­ворні, мо­лоді ру­ки па­ня­нок. Ро­бо­та йшла мля­во й для­во. Усі мов­ча­ли, не­на­че ду­же втом­лені на ро­боті лю­де. Са­ма Гри­зельда сиділа край сто­лу не­ве­се­ла. Навіть ма­лий Ми­хай­лик не пус­ту­вав і сидів на траві мовч­ки.

- Колись в Луб­нах ти, То­до­зю, бу­ла ве­се­ла та жар­тов­ли­ва. Все бу­ло жар­туєш та співаєш і ме­не жар­та­ми зве­се­ляєш. А те­пер і ти та­ка ста­ла, як квітка в'яла, - обізва­лась Гри­зельда.

- Ой кня­ги­не моя до­ро­га! Не знаєш ти мо­го сер­ця, йо­го го­ря. Я те­пер безп­ри­хильна си­ро­та і не маю нігде сво­го прис­та­но­ви­ща. Я на чужій чу­жині, й не­ма при мені ні ро­ди­ни, ні вірної дру­жи­ни.

Несподівано за бра­мою хтось зат­ру­бив у тру­бу. Го­лос­ний гук розлігся по сад­ку в душ­но­му повітрі, не­на­че хтось тру­бив ко­ло са­мо­го сто­ла за яб­лу­ня­ми. Усі схо­пи­лись з місця й сто­яли не­по­во­руш­но. У всіх очі ста­ли пе­ре­ля­кані, не­на­че над їх го­ло­ва­ми чи­ясь ру­ка за­мах­ну­лась шаб­лею.

- Хто ж це тру­бить? Чи во­рог, чи не­во­рог? - ти­хо спи­та­ла Гри­зельда не­на­че са­ма в се­бе.

Усі мов­ча­ли, не­на­че ос­товпіли. То­до­зя сто­яла ні жи­ва, ні мерт­ва. Тру­ба за­гу­ча­ла вдру­ге ще дуж­че і роз­си­па­лись співучі гу­ки по сад­ку од краю до краю. Хтось зас­ту­котів у бра­му шаб­лею, не­на­че за­цю­кав со­ки­рою.

- Ой ко­за­ки! Це Кри­во­носів загін! Ой ма­ти бо­жа! спа­си нас і зас­ту­пи! - ти­хо про­мо­ви­ла ба­ба й по­ча­ла хрес­ти­тись та ти­хо про­мов­ля­ти мо­лит­ву.

Гризельда пер­ша опам'ята­лась і чо­гось зир­ну­ла на То­до­зю. То­дозі зда­ло­ся, що Гри­зельда пос­терігає її по­тай­ні дум­ки, знає навіть, що во­на ба­чи­лась з Кри­во­но­сом та з ко­за­ка­ми вранці на місті, на­пев­но вже знає, що її на­мов­ля­ли на зра­ду. Во­на опус­ти­ла віки на очі й по­хи­ли­ла го­ло­ву, мов вин­на лю­ди­на.

Не встиг­ла Грнзельда сту­пи­ти кільки сту­пенів до па­ла­цу, як прибіг вісто­вець шлях­тич і крик­нув:

- Ясновельможна кня­ги­не! при­був яс­но­вельмож­ний князь з куп­кою своїх жовнірів і вже в'їжджає в бра­му.

Усі пе­рех­рес­ти­лись. У всіх очі од­ра­зу по­ве­селіша­ли. Усі не­на­че пож­вавіша­ли й за­во­ру­ши­лись. По­чу­лись за­дер­жані зітхан­ня. То­до­зя сто­яла бліда, на­че мрець.

«Як привітає ме­не те­пер князь? Що він мені ска­же?» - ду­ма­ла То­до­зя й по­чу­ва­ла, що в неї сер­це не­на­че за­ми­рає, пе­рес­тає ки­да­тись, от-от спи­ниться. В неї за­па­мо­ро­чи­лась го­ло­ва. Во­на опус­ти­лась на лав­ку, на­че не­жи­ва. Ру­ки й но­ги на­че по­хо­ло­ли. В сад­ку ста­ло чу­ти брязкіт ша­бель та стукіт кінських ко­питів: жовніри вско­чи­ли в бра­му про­жо­гом.

- Може це ко­за­ки гна­лись за кня­зем, а він утік у Виш­не­вець та хо­вається в зам­ку, - обізва­лась од­на пан­на. - Ой ма­ти бо­жа! спа­си нас і по­ми­луй! Що то бу­де, що то бу­де?

Гризельда поп­рос­ту­ва­ла до па­ла­цу. Але не встиг­ла во­на сту­пи­ти кільки сту­пенів, в сад­ку на стежці нес­подіва­но з'явив­ся князь Єремія, при­па­лий пи­лом, аж чор­ний, не­на­че він вис­ко­чив з по­жежі. Він став ще худіший, не­на­че йо­го тіло вкрай вис­на­жи­лось од по­ходів та битв. Ус­та бу­ли смаглі, на­че сухі. Тільки здо­рові очі ста­ли ще більші й бли­ща­ли, не­на­че у сла­бої лю­ди­ни, кот­ра сла­бує на гру­ди су­хо­та­ми.

Гризельда ки­ну­лась до йо­го на­зустріч, вхо­пи­ла йо­ги ру­ка­ми за плечі й при­па­ла ли­цем до персів. Білі ру­ки пірну­ли в по­рох, кот­рим при­па­ли кня­зеві плечі, тро­хи не на па­лець.

- Ти жи­вий і здо­ро­вий! - крик­ну­ла Гри­зельда.

- Як ба­чиш, моя до­ро­га, жи­вий і здо­ро­вий. Але при­був до те­бе на час - на го­ди­ну, щоб по­ба­чи­тись з то­бою та ог­лядіти за­мок.

- А я ж про те­бе не ма­ла ні чут­ки, ні звістки. Не зна­ла, де ти по­вер­таєшся, де ти про­бу­ваєш; не зна­ла, чи ти жи­вий, чи мо­же вже те­бе й на світі не­ма! - го­во­ри­ла Гри­зельда.

- Не дам­ся я жив­цем в ру­ки ко­за­кам і швид­ше во­ни нак­ла­дуть своїми го­ло­ва­ми, ніж я по­ля­жу в битві. Усі пан­ни й ба­би ки­ну­лись до кня­зя цілу­ва­ти йо­го ру­ки. По­зад усіх прис­ту­пи­ла до кня­зя і То­до­зя й поцілу­ва­ла йо­го чор­ну су­хор­ля­ву ру­ку.

- О! і ти, Світай­ли­хо, тут! Доб­ре зро­би­ла, що виїха­ла з Лу­бен. Пев­но ти вже прис­та­ла до по­ляків, пе­рей­шла й на ка­то­лицьку віру.

- Ні, кня­зю, ще не прис­та­ла та й не…

- Ну, ну! годі тобі! Ко­ли при­бу­ла сю­ди, то ти вже на­ша. Але чо­го ти ста­ла та­ка бліда, за­ниділа та мізер­на? Чо­го ти та­ка за­худ­же­на, не­на­че спос­ти­лась, або що? Де ділись твої рум'янці? - спи­тав князь.

- Зостались в Луб­нах. Там я їх по­гу­би­ла і вже ма­буть не най­ду їх до са­мої смерті, - ти­хо про­мо­ви­ла То­до­зя.

Князь при­ди­вив­ся до неї пильно й вту­пив гострі очі в її вид. То­до­зя, бліда, стри­во­же­на й зап­ла­ка­на, сто­яла пе­ред ним, не­на­че тінь давньої ве­се­лої рум'яної То­дозі. Во­на пізна­ла по йо­го очах, що в серці в йо­го не спах­нув анітрішеч­ки той огонь, що за­гу­бив її ве­се­лий вік в Луб­нах.

Єремія взяв Гри­зельду під ру­ку й повів до па­ла­цу. Пан­ни й двірські слу­ги пішли слідком за ни­ми. Йду­чи стеж­кою, Єремія оповідав Гри­зельді, як йо­го піддані в Не­ми­рові збун­ту­ва­лись про­ти йо­го, не пус­ти­ли йо­го пос­лан­ця в місто, як він страш­но по­ка­рав не­мирівців, роз­пи­лю­вав, роз­ру­бу­вав по­по­ло­вині, зди­рав з жи­вих шку­ру, сад­жав на залізні палі, об­ли­вав ок­ро­пом. То­до­зя все те чу­ла й ніби за­мер­ла, слу­ха­ючи оповідан­ня про страш­ну ка­ру над не­мирівця­ми. На неї впер­ше на­пав страх, най­шло ка­ят­тя, що во­на по­ко­ха­ла та­ко­го страш­но­го чо­ловіка, по­ко­ха­ла страш­но­го ка­тю­гу Ук­раїни: їй ста­ло ду­же жаль тих без­щас­них не­мирівців, тих ста­рих за­по­рожців, за­мор­до­ва­них кня­зем в Не­ми­рові.

«Кого ж це я по­ко­ха­ла? Для ко­го ж це я по­ки­ну­ла рідний край, по­ки­ну­ла ро­ди­ну, рідну осе­лю? Я по­ко­ха­ла страш­но­го во­ро­га моїх братів, мо­го рідно­го краю. Про­лив він ба­га­то на­шої без­вин­ної крові. Ви­то­чить він усю кров з рідної Ук­раїни, щоб за­па­гу­би­ти її навіки, щоб да­ти змо­гу й си­лу по­ля­кам за­па­ну­ва­ти на Ук­раїні», - ду­ма­ла То­до­зя, йду­чи слідком за кня­зем до па­ла­цу.

З кня­зем Єремією при­бу­ли й Ко­рецький та Осінський; при­бу­ло ще кільки панів сусідів, котрі довіда­лись, що Єремія за­вер­нув до Виш­нев­ця. Усі во­ни про­си­ли по­ра­ди в Єремії. Дрібні шлях­тичі поп­рис­та­ва­ли до йо­го війська, ста­ва­ли під йо­го ру­ку, шоб обо­ро­ня­тись од ко­зацьких за­гонів.

Завештались ку­харі, роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти розкішний обід для панів. Дра­гу­ни спов­ни­ли за­мок, тов­пи­лись з кіньми на дво­рах. Ти­хий па­лац в од­ну мить став ніби військо­вою твер­ди­нею, го­то­вою до обо­ро­ни од ко­зацько­го на­па­ду. Не­за­ба­ром па­ни сіли за ба­га­тий обід, роз­по­ча­ли бен­кет. Вже аж смер­ком гості роз'їха­лись до­до­му. Єремія пішов ог­ля­да­ти око­пи, час­то­ко­ли та бар­ка­ни кру­гом па­ла­цу. Пе­редніше йо­му і в дум­ку не при­хо­ди­ло, щоб ко­за­ки дійшли до Виш­нев­ця й вчи­ни­ли на йо­го на­пад. Він вва­жав на Виш­не­вець, як най­без­печніше жит­ло для Гри­зельди й си­на. Те­пер Єремія ба­чив, що і в Виш­невці не бу­де без­печ­но їм жи­ти. По­же­жа повс­тан­ня йшла, не­на­че по­шес­на хво­ро­ба, усе далі на захід до гра­ниці са­мої Польщі.

Тодозя сиділа на призьбі під своєю ха­ти­ною й прис­лу­ха­лась до гар­ми­де­ру й га­му, який підняв­ся в зам­ку після приїзду кня­зя. Вже сон­це зай­шло за ліси. Вже над­ворі су­теніло. То­до­зя ба­чи­ла, як виїха­ли з дво­ру гості, як за ни­ми за­чи­ни­ли бра­му. Во­на сподіва­лась, що князь зай­де до неї, по­го­во­рить з нею, і все ди­ви­лась на са­док, ог­ля­да­ла стеж­ки попід ста­ри­ми гру­ша­ми, але нігде не вид­ко бу­ло й жи­вої душі.

«Забув про ме­не! За­бу­де ме­не навіки. І навіщо я по­ки­ну­ла рідний край? Навіщо я пос­лу­ха­ла пані Суф­щинської?» - ду­ма­ла То­до­зя і, встав­ши з призьби, ти­хою хо­дою пішла на край сад­ка, де зви­ва­лись га­дю­кою ви­сокі ва­ли, а на ва­лах стриміли час­то­ко­ли та бар­ка­ни. Нес­подіва­но во­на там вгляділа кня­зя Єремію. Вже смер­ком князь пішов ог­ля­да­ти око­пи та баш­ти, не йму­чи віри своєму ко­мен­дан­тові та жовнірам. Князь уг­лядів То­до­зю. Во­на ки­ну­лась йо­му на­зустріч. Чорні гострі Єреміїні очі не­на­че ча­ра­ми ча­ру­ва­ли її.

Тодозя прибігла до Єремії, вхо­пи­ла за ру­ку і по­ча­ла цілу­ва­ти. Сльози дрібним до­щем кра­па­ли з її очей і па­да­ли на кня­зе­ву су­хор­ля­ву ру­ку. Єремія сто­яв не­по­руш­но й тільки пог­ля­дав на То­до­зю гост­ри­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма: він не ки­нув­ся до неї, не об­няв її ди­ко й га­ря­че, як бу­ло ко­лись пе­редніше. То­до­зя зап­рикміти­ла ту кня­зе­ву бай­дужність і ще гірше зап­ла­ка­ла.

- Чого ти, ко­зач­ко, пла­чеш? В Луб­нах все тіка­ла од ме­не, чо­гось сер­ди­лась на ме­не, бу­ла якась оп­риш­ку­ва­та та сер­ди­та, а те­пер слідком хо­диш за мною, чо­гось пла­чеш, - ти­хо про­мо­вив Єремія.

- Тим пла­чу, що те­бе, кня­зю, люб­лю. Тим пла­чу, що ти, кня­зю, при­ча­ру­вав ме­не своїми очи­ма. Ти пев­но ме­не при­ча­ру­вав якимсь зіллям, яки­мись ча­ра­ми. І доб­ре знаю, що не по­вин­на те­бе лю­би­ти, і все-та­ки люб­лю. Я не хотіла те­бе лю­би­ти, дов­го од­ни­ку­ва­ла од твоїх очей, од твоєї лю­бові. А те­пе­реч­ки я те­бе люб­лю і тільки то­бою жи­вотію й ди­шу.

- Тепер не такі ча­си, щоб ко­ха­тись та ми­лу­ва­тись, - ти­хо обізвав­ся князь і вир­вав свою ру­ку з То­до­зи­них рук. - Те­пер мої ру­ки по­винні обніма­ти шаб­лю, як ми­лу ко­хан­ку, і ли­ти кров, а не обніма­ти те­бе, бо я по­ви­нен обо­ро­ня­ти Польщу од хар­цизів та ле­дарів ко­заків.

Тодозя сто­яла пе­ред кня­зем, пох­ню­пив­шись, згор­нув­ши ру­ки й по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­на бу­ла бліда, зап­ла­ка­на. Її кра­са не­на­че одцвіла за той не­дов­гий час. Єремія ог­лядів її гост­рим оком в од­ну мить. Йо­го сер­це не за­во­ру­ши­лось. То­до­зя вга­да­ла, що її кра­са втра­ти­ла си­лу, втра­ти­ла ча­ри, кот­ри­ми во­на ко­лись без міри, без краю так ча­ру­ва­ла кня­зя.

- Чого ти оце так змарніла? Ко­лись цвіла, як пов­на тро­ян­да, а те­пер та­ка ста­ла, як ро­жа в'яла, як шо­лу­ди­ва квітка. Мо­же тобі в чо­му не­до­го­да?

- У всьому мені до­го­да, тільки ме­не якась жур­ба в'ялить, сум бе­ре ме­не. Я вда­лась в ту­гу.

І То­до­зя зап­ла­ка­ла, при­пав­ши ви­дом до кня­зе­вої ру­ки.

- Я в цьому па­лаці за­чевріла, за­ниділа без твоїх очей. Я жи­ву, але ніби вже й не сутнію на світі, - ска­за­ла То­до­зя.

- Тепер в нас війна. Ми сподіваємось на­па­ду од на­ших су­пос­татів бун­тарів щод­ня, що­го­ди­ни. Не­ма ча­су те­пер мені! ні ча­су, ні вольної го­ди­ни. Про­бу­вай тут у Виш­невці в дворі й жди ліпших часів; жди ме­не! - ска­зав князь.

Тодозя ки­ну­лась до кня­зя, вхо­пи­ла йо­го за ру­ку і при­па­ла га­ря­чи­ми ус­та­ми до кня­зе­вої ру­ки. Во­на за­ри­да­ла й зах­ли­па­ла.

- Ти, кня­зю, вже не лю­биш ме­не. На­що ж я по­ки­ну­ла рідний край і пішла в світи блу­ка­ти, ти­ня­тись та по­невіря­тись між чу­жи­ми людьми? Чи дов­го ж мені до­ве­деться ти­ня­тись по чужій чу­жині? Те­пер вже й свої не прий­муть ме­не до се­бе, не пус­тять ме­не в ха­ту; а ко­ли й пус­тять, то не привіта­ють ме­не лас­ка­вим сло­вом. Я од­на те­пер на світі, як би­ли­на в полі. Як­би б я оце вер­ну­лась до­до­му, ко­за­ки вби­ли б ме­не, як твою побічни­цю. Лю­би ме­не, кня­зю, не од­пи­хай ме­не од се­бе, бо я тільки й жи­ву й ди­шу своїм ко­хан­ням.

- Йди собі, Світай­ли­хо, до­до­му! Про ме­не, вер­тай­ся собі до­до­му в Луб­ни, про ме­не, жи­ви тут і виг­ля­дай ме­не, сподівай­ся ме­не. Не лю­бов те­пер мені в думці. Ти ба­чиш, що я те­пе­реч­ки ог­ля­даю ва­ли та бар­ха­ни, щоб ваші ко­за­ки ча­сом не вско­чи­ли сю­ди не­на­ро­ком та не спа­ли­ли мо­го па­ла­цу. Одійди! Я за­га­яв­ся че­рез те­бе. Не­ма мені те­пер ча­су!

Князь по­ти­хеньку одіпхнув То­до­зю од се­бе й по­хап­цем пішов на ва­ли, ог­ля­да­ючи бар­ка­ни та час­токіл. То­до­зя ос­ту­пи­лась од кня­зя й по­чу­ва­ла, що в неї не стає си­ли ру­ши­ти з місця: во­на од жа­лю та го­ря не­на­че при­рос­ла до землі.

Бідна То­до­зя не пос­те­ре­га­ла, що князь Єремія для сла­ви в бит­вах, для са­мо­любст­ва й чес­то­любст­ва був ла­ден по­топ­та­ти і кра­су діво­чу, і при­нес­ти в жерт­ву хоч би й сво­го си­на, як Ав­ра­ам не пош­ко­ду­вав сво­го си­на на жерт­ву лю­би­мо­му бо­гові.

Вже чор­на ніч за­ку­та­ла й ва­ли й са­ди не­на­че в чор­ний ту­ман, вже й зорі ви­си­па­лись на небі, а То­до­зя усе сто­яла на од­но­му місці, не­на­че втра­ти­ла ро­зум. Князь вер­нув­ся до па­ла­цу. До йо­го при­бу­ли близькі па­ни на по­ра­ду, довідав­шись, що він при­був до Виш­нев­ця. В по­ко­ях у па­лаці сто­яла ду­хо­та. Єремія сидів з гістьми ко­ло ґанку в сад­ку. На сто­лах сто­яло світло. При­ко­тив в ка­реті й Тиш­ке­вич, при­був і Се­нявський, а з ни­ми при­бу­ло ще кільки во­линських панів. Усе то бу­ли па­ни не польської крові, усе то бу­ли пе­ре­вертні, що ста­ли во­ро­га­ми Ук­раїни і ста­ви­ли се­бе за зразці для ко­заків та на­ро­ду.

Кухарі го­ту­ва­ли ба­га­ту ве­че­рю. Слу­ги нак­ри­ва­ли сто­ли, ви­но­си­ли стільці, об­биті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з зо­ло­ти­ми гер­ба­ми, ви­но­си­ли до­рогі ви­на. В сад­ку по­чав­ся бен­кет, гам та гар­ми­дер. Неп­ро­хані на Ук­раїні зразці не так ра­ди­лись, як зма­га­лись та га­ла­су­ва­ли. Товс­тий Тиш­ке­вич все зітхав тро­хи не на ввесь са­док. Гри­зельда хо­ди­ла кру­гом столів і да­ва­ла лад на бен­кеті.

Тодозя приміти­ла між ста­ри­ми стов­бу­ра­ми де­ре­ва яс­ну пля­му, не­на­че од по­жежі, по­чу­ла гам та го­лос­ну роз­мо­ву і опам'ята­лась. Во­на наб­ли­зи­лась до па­ла­цу, ста­ла під гру­шею й вгляділа Єремію се­ред на­тов­пу панів. Йо­го ви­со­ке не­за­горіле чо­ло біліло в чор­них ку­че­рях, очі бли­ща­ли. То­до­зя по­чу­ва­ла, що лю­бить йо­го й те­пер, але во­на зна­ла, що вже втра­ти­ла мо­же й навіки йо­го лю­бов.

«Ой кня­зю, кня­зю! тільки че­рез твої очі мені не важ­ка бу­ла не­во­ля в твоїх па­ла­цах на чу­жині. Тільки дум­кою про те­бе я роз­ва­жа­ла се­бе в горі, тіши­ла свою ду­шу, на­че до­ро­гим скар­бом. А те­пер усе про­па­ло, усе ми­ну­ло. Те­пер став мені про­тив­ний і твій па­лац, і твої густі са­ди. Заїсть, заг­ри­зе ме­не нудьга на чу­жині в твоїх пиш­них са­дах», - ду­ма­ла То­до­зя, див­ля­чись на кня­зя, на розкішний панський бен­кет.

Гості бен­ке­ту­ва­ли та ра­ди­лись до півночі. В од­чи­не­ну бра­му вско­чи­ло на ко­нях ще з де­сять шлях­тичів. Шлях­тичі поз­ла­зи­ли з ко­ней і про­жо­гом ки­ну­лись до па­ла­цу. При­палі пи­лом, бліді, аж страшні, во­ни ки­ну­лись прос­то до кня­зя й по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти страш­ну но­ви­ну.

- Рятуй нас, кня­зю! Ста­ла­ся страш­на подія! - го­во­рив один пан, лед­ве зво­дя­чи дух. - Кри­воніс з своїм за­го­ном на­пав на По­лон­не. Схиз­ма­ти­ки, ук­раїнські міща­ни од­чи­ни­ли йо­му бра­му. Загін вско­чив у містеч­ко й за­па­лив йо­го звідусіль навк­ру­ги. Всеньке місто згоріло до ос­танньої ха­ти. Всіх жидів, усіх ка­то­ликів-українців та по­ляків ви­ру­ба­ли в пень, або по­па­ли­ли й по­ду­ши­ли в ди­му по­жежі. Кри­во­но­сові ко­за­ки об­гор­ну­ли місто й не ви­пус­ти­ли жи­вим ні од­но­го жи­да, ні од­но­го ка­то­ли­ка; усіх ви­ру­ба­ли в пень або жив­цем пов­ки­да­ли в огонь. Ру­ба­ли навіть тих ук­раїнських міщан, що вби­ра­лись в польську оде­жу, зачісу­ва­ли чуп­ри­ну по-польські й за­ки­да­ли в роз­мові по-польські. Оце нас де­ся­те­ро якось ви­хо­пи­лось з міста і ми спас­лись не­на­че якимсь чу­дом. Вис­ту­пай же, яс­но­вельмож­ний кня­зю, на Кри­во­но­са, не гай­тесь і не дляй­тесь з військом, бо за­ги­не­мо тут усі, за­ги­не­те й ви з усім дво­ром. Не дляй­тесь, яс­но­вельмож­ний кня­зю! Ря­туй­те шлях­ту! Кри­воніс нах­ва­ляв­ся, га­ла­су­вав й кри­чав, що кня­зеві та­ка зда­ча за не­мирівців.

Звістка бу­ла страш­на. Єремія й па­ни те­пер пе­ресвідчи­лись, що ко­за­ки ма­ють замір не тільки зруй­ну­ва­ти панські оселі, але ви­ко­ре­ни­ти їх на Ук­раїні з корінням, щоб і на насіння та на розплід не зос­та­лось.

- Загинуло, ма­буть, тро­хи не де­сять ти­сяч ка­то­ликів, по­ляків та жидів, - го­во­ри­ли втікачі, лед­ве од­са­пу­ючись. - І звідкіль шу­га­ють сю­ди ті пта­хи, ми ніяким ро­бом не дізнаємось про це. Ніяк не наз­наємо гніздищ в пу­щах та нет­рах, звідкіль шу­га­ють ті сичі та пу­гачі на на­ше без­го­лов'я.

Пани сиділи, ніби при­биті. Збігла­ся двірська че­лядь, позбіга­лись двірські пан­ни та че­ля­динці. Усі сто­яли кру­гом столів, бліді та страшні, не­на­че живі мерці. Не­на­че ма­ра сто­яла й То­до­зя під гру­шею: во­на зна­ла, що й во­на не зос­та­неться жи­ва, як тільки ко­за­ки візьмуть виш­не­вецький па­лац і зруй­ну­ють Єреміїну осе­лю.

Єремііні гості сиділи за сто­лом, не­на­че одубілі. Чар­ки й пу­гарі сто­яли не­до­питі. Ніхто й не до­тор­ку­вав­ся до смач­них пот­рав. Слу­ги поп­рий­ма­ли наїдки й на­пої з сто­лу. Над па­на­ми не­на­че повіяла смерть кри­ла­ми, повіяла над розкішним са­дом, над са­мим ба­га­тим па­ла­цом. Усі по­чу­ва­ли, що ці роз­коші вкупі з ни­ми не­за­ба­ром мо­жуть обер­ну­тись в ку­пу го­ло­ве­шок, ґалаґанів, попілу й по­ро­ху. Сам лю­тий Єремія збіднив­ся, скор­чив­ся й за­жу­рив­ся. Один втікач прибіг і сповістив, що Кри­воніс пос­лав один загін на Звя­гель, а сам ду­має йти на Ста­рий Кос­тян­тинів, на Єреміїні маєтності. Єремія пос­та­но­вив за­раз та­ки вес­ти своє військо й збіжа­лих шлях­тичів на Ста­рий Кос­тян­тинів про­ти Кри­во­но­са. Пізно по­гас­ло світло в Єреміїно­му па­лаці; ду­же ра­но повс­та­ва­ли в па­лаці, і Єремія вис­ту­пив у похід.

Смутно ста­ло в виш­не­вецько­му па­лаці. Страшні звістки до­хо­ди­ли до Гри­зельди сли­ве щод­ня. Кри­во­но­сові за­го­ни бра­ли панські зам­ки, руй­ну­ва­ли па­ла­ци, взя­ли Ко­рець, взя­ли Ме­жиріч, виріза­ли там усіх жидів та по­ляків, за­во­юва­ли Ме­жибіж, маєтність Се­нявсько­го, але не зруй­ну­ва­ли зам­ка й не за­че­пи­ли панів, бо Се­нявський мав лас­ку в ко­заків: він не за­во­див ні унії, ні ка­то­лицької віри й ніко­ли не зо­би­жав ко­заків. Дійшла й радісна для Гри­зельди чут­ка, що Єремія ко­ло Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва од­бив­ся од Кри­во­но­са, а ко­ло Рос­со­ло­вець на річці Случі Єремія од­тис­нув Кри­во­но­са й од­бив у йо­го чо­ти­ри гар­ма­ти. Але пер­шо­го серп­ня знов дійшла до Гри­зельди страш­на звістка: Кри­воніс за­во­ював Бар на По­долі, взяв у по­лон гетьма­но­во­го си­на Андрія По­тоцько­го. Пра­вос­лавні міща­ни в Барі од­чи­ни­ли ко­за­кам во­ро­та в твер­ди­ню, і ко­за­ки опа­ну­ва­ли за­мок, спа­ли­ли місто й ви­тя­ли в пень п'ятнад­цять ти­сяч жидів та по­ляків. Гри­зельда ба­чи­ла, що по­ля­кам не сподіва­тись по­лег­кості, бо Кри­во­но­сові за­го­ни розбіглись по всій Во­лині й По­долі.

Раз Гри­зельда сиділа в сад­ку ко­ло па­ла­цу з своїми пан­на­ми. Дві пан­ни прибігли до неї з кри­ком.

- Ясновельможна пані! Щось оце страш­не на­ля­ка­ло нас в сад­ку. Ми зай­шли в гу­ща­ви­ну тру­си­ти груші. Ко­ли ди­ви­мось, аж у бур'яні щось ле­жить дов­ге та пе­ле­ха­те, та чор­не, не­на­че ведмідь. Ми зля­ка­лись, зак­ри­ча­ли, за­ой­ка­ли, а во­но по­ши­лось далі в бур'ян, не­на­че здо­ро­вецька га­дю­ка, або не­на­че по­лоз. Та та­ке здо­ро­ве! Та­ке зав­товш­ки, як лю­ди­на.

- Де тут взяв­ся ведмідь? Що ви вер­зе­те нісенітни­цю! Які там по­ло­зи в на­шо­му сад­ку? По­ло­зи пла­зу­ють в сте­пах. Мо­же то вам так уяви­лось? - ска­за­ла Гри­зельда.

- Ой, яс­но­вельмож­на, не уяви­лось. Ми ба­чи­ли уяв­ки, на свої очі, як во­но по­ши­лось в бур'ян, не­на­че га­дю­ка, - ска­за­ла пан­на, - і те­пер я зро­ду-звіку не піду в са­док.

- А при­несіть ли­шень мені руш­ни­цю. Я піду са­ма та ог­ля­ну са­док. Що це ви вер­зе­те? Які там по­ло­зи? - ска­за­ла Гри­зельда.

Гризельда взя­ла руш­ни­цю й пок­ли­ка­ла з со­бою паннів. Але ні од­на пан­на не насміли­лась йти з нею. Пан­ни сто­яли ко­ло па­ла­цу й бу­ли на­по­го­тові по­хо­ва­тись в по­кої. Тільки То­до­зя та дві ба­би зо­хо­ти­лись піти за Гри­зельдою. Во­ни прий­шли в гу­ща­ви­ну сад­ка, аж у бе­рег, де рос­ли густі бур'яни, не­да­леч­ко од бо­ло­та. Гри­зельда зай­шла під старі груші, в густі кущі бу­зи­ни, ни­ка­ла між ку­ща­ми, роз­гор­та­ла бур'яни. Ко­ли це й справді пе­ред її очи­ма за­во­ру­ши­лись бур'яни. Во­на уг­ляділа, що в гу­ща­ви­ну з чор­но­би­ля та бу­зи­ни по­ши­лось щось тем­не й дов­ге, не то звір, не то товс­та га­дю­ка. Але во­на приміти­ла, що май­ну­ли в чор­но­билі дві босі но­ги і по­су­ну­лись в тра­ву. Гри­зельда вист­ре­ли­ла в бур'ян нав­ман­ня. Бур'яни сто­яли ти­хо й не ко­ли­ва­лись. Ніде не бу­ло чу­ти навіть най­мен­шо­го ше­лес­ту. Тільки пе­ре­го­дя щось ніби бовт­ну­ло в бо­лоті, не­на­че ски­ну­лась ри­ба в плесі або плиг­ну­ла у во­ду жа­ба.

Баби пе­ре­ля­ка­лись на смерть і тільки хрес­ти­лись та ниш­ком ше­потіли мо­лит­ву. Гри­зельда знов на­би­ла на­боєм руш­ни­цю й ки­ну­лась до бе­ре­га. На бо­лоті, на мо­ча­рах бу­ло ти­хо. Гус­та осо­ка, ро­го­зи та круглі кущі оче­ре­ту та сит­ни­ку сто­яли у воді не­по­руш­не, і тільки в од­но­му місці ко­ло осо­ки во­да в плесі роз­хо­ди­лась лед­ве примітни­ми кру­жа­ла­ми та бриж­жа­ми. Гри­зельда пальну­ла вдру­ге з руш­ниці в оче­рет. Синій ди­мок звив­ся вго­ру і роз­летівся в повітрі. Во­да в плесі й оче­реті сто­яла ти­хо. Ніде не бу­ло чуть ні най­мен­шо­го ше­лес­ту.

- Либонь тут про­яви­лась якась страш­на га­дю­ка, - ска­за­ла ба­ба Ган­на. - Пев­но страш­ний по­лоз заліз сю­ди з степів. Я на свої очі ба­чи­ла, як во­но пла­зу­ва­ло в бу­ряні, що то га­ди­на, бо приміти­ла, як у неї кру­тив­ся хвіст і не­на­че зви­вав­ся кільця­ми. Та й товс­та ж га­дю­ка! Бий її си­ла бо­жа! Та­ка сли­ве зав­товш­ки, як лю­ди­на.

- Ой, то не по­лоз! - обізва­лась дру­га ба­ба. - Я уяв­ки на свої очі ба­чи­ла че­рез ло­пух, як во­но об­пи­ра­лось об зем­лю пе­редніми ла­па­ми, не­на­че ящірка, і дриґало чи но­га­ми, чи хвос­том. Мо­же це про­яви­лась в бо­лоті якась здо­ро­вецька ящірка, бо во­на по­ши­лась в бур'ян дос­то­ту так, на­че ящірка.

- Яка там га­дю­ка! - про­мо­ви­ла Гри­зельда. - Я на свої очі ба­чи­ла, що в тієї га­дю­ки дві людські но­ги з п'ята­ми. Це вна­див­ся в наш са­док який­сь ко­зак за­го­нець. Ко­за­ки вміють пла­зу­ва­ти на че­реві по-га­дючій. Це пев­но Кри­воніс ниш­по­рить у сад­ку та по­таєнці ог­ля­дає, ку­дою б мож­на крадько­ма най­без­печніше прой­ти в за­мок.

- Ой ма­ти бо­жа! по­ми­луй і зас­ту­пи нас! - крик­ну­ли ба­би в один го­лос.

- То це ко­за­ки вже до­бу­ва­ються до зам­ка? Це во­ни ма­ють на думці спа­ли­ти за­мок і за­па­гу­би­ти нас? - крик­ну­ла ба­ба Ган­на.

- Певно ма­ють який­сь ли­хий замір, бо во­ни не­на­ви­дять кня­зя Єремію і хо­тять йо­го за­па­гу­би­ти… - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

- Ой бо­же наш ми­лос­ти­вий! Що ж ми бу­дем ро­би­ти от­ту­теч­ки, ко­ли кня­зя не­ма вдо­ма? Ми самі нічо­го не вдіємо! - крик­ну­ла ба­ба Ган­на.

- А що ж бу­де­мо діяти? Бу­де­мо самі обо­ро­ня­тись од тих хар­циз­ників: кру­гом зам­ка за­хист без­печ­ний; маємо в зам­ку до­волі жовнірів; є в нас чи­ма­ло гаківниць, гар­мат та куль. За­хист кру­гом доб­рий, міцний. Бу­де­мо обо­ро­ня­тись, - го­во­ри­ла Гри­зельда, - а тим ча­сом мо­же над'їде й князь з військом. Не по­ки­не ж він вас на згу­бу та по­ги­бель.

Баби пла­ка­ли і вти­ра­ли сльози, вер­та­ючись до па­ла­цу. Гри­зельда пох­ню­пи­лась і за­ду­ма­лась. То­до­зя йшла мовч­ки і свою ду­му ду­ма­ла. Во­на заг­ляділа в бур'яні чор­но­во­ло­су стов­бу­ва­ту го­ло­ву і впізна­ла по го­лові чо­ловіка, що во­на ба­чи­ла на торж­ку на возі…

«Вже ко­за­ки пев­но до­би­ра­ються оце до зам­ка. Що мені діяти, що по­ча­ти? Нев­же мені до­ве­деться од­чи­ни­ти їм бра­му й од­да­ти на смерть та на по­та­лу і Гри­зельду, і її си­на, і усіх двірських па­ня­нок? Нев­же че­рез ме­не оцей па­лац, оця пиш­на са­ди­ба, оця уся пиш­но­та, оце усе доб­ро ста­не руїною, піде внівець? Нев­же че­рез ме­не по­же­жа заллється людською кров'ю?»

Смутна бу­ла Гри­зельда, вер­та­ючись до па­ла­цу; смутні бу­ли й ба­би та пан­ни, але ще смутніша за їх вер­та­лась до па­ла­цу без­щас­на То­до­зя.

«Нізащо в світі не од­чи­ню я бра­ми в за­мок! Ніза­що в світі не впу­щу я сю­ди ко­заків! Князь лю­тий во­рог моєї віри, моєї мо­ви, лю­тий во­рог Ук­раїни, але я йо­го ко­ха­ла і те­пер ко­хаю» - ду­ма­ла мовч­ки То­до­зя, ско­са пог­ля­да­ючи на пе­ре­ля­ка­них па­ня­нок, на зблідлу й сум­ну Гри­зельду.

Гризельда звеліла пок­ли­ка­ти ко­мен­дан­та й роз­ка­за­ла йо­му, що в са­док ку­до­юсь пролізли ко­за­ки і пев­но кмітять за всім, що во­на ба­чи­ла од­но­го в гу­ща­вині на свої очі. Ко­мен­дант по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся.

- Козаки плас­ту­ни мог­ли влізти в са­док тільки че­рез бо­ло­то та мо­чарі. Тре­ба ог­лядіти бе­рег, - ска­зав ко­мен­дант.

Гризельда й ко­мен­дант пішли в бе­рег. Сто­яла літня су­ша. Бо­ло­то й мо­чарі та­ки доб­ре ви­сох­ли. Ко­ло бе­ре­га мо­чарі сли­ве зсяк­ли. Чор­ний мул ко­ло валів і по­де­ку­ди бе­ре­гом за­гус, за­ту­жавів. За­ту­жавіле баг­но по­ре­па­лось од спе­ки, од сон­ця, й по­де­ку­ди мок­ре баг­но па­ру­ва­ло під га­ря­чим промінням. Гри­зельда ди­ви­лась, чи не зос­та­лось де на мулі слідів од людських ніг. Але слідів нігде не бу­ло знать. Тільки в од­но­му місці на мулі бу­ла приз­на­ка ніби од ка­ба­ня­чих ра­ко­тиць.

- Чи не дикі ка­ба­ни оце бро­ди­ли от­тут в бе­резі й по сад­ку? Он­деч­ки вид­но не­на­че смуж­ки, ніби там по­хо­ди­ли дикі ка­ба­ни, - ска­зав ко­мен­дант.

- Ой то не од ра­ко­тиць зна­ки! То хтось зу­мис­не по­ко­пир­сав ло­ма­кою, щоб на­пус­ти­ти на нас ома­ну, - ска­за­ла Гри­зельда, при­див­ля­ючись до слідів. - Я на свої очі ба­чи­ла в бур'яні дві но­ги.

- В кожнім разі тре­ба тут у бе­резі пос­та­ви­ти вар­ту на ніч і ви­ко­ти­ти в са­док зо дві гар­ма­ти. Ми, яс­но­вельмож­на кня­ги­не, не­без­печні, а обо­ро­на зам­ку на­ле­житься до нас і більш ні до ко­го! - ска­зав ко­мен­дант.

Наближався вечір. Жовніри при­ко­ти­ли на бе­рег дві гар­ма­ти і ста­ли на всю ніч на вар­ту. І Гри­зельда, і усі двірські пан­ни хо­ди­ли, як неп­ри­ка­яні. Ні в ко­го й дум­ки не бу­ло сісти за ро­бо­ту. Ніко­му на дум­ку й їжа не йшла. Вве­чері усі двірські пан­ни з Го­изельдою пішли до кап­лиці на ве­чер­ню й ду­ма­ли од­говітись дру­го­го дня, не­на­че пе­ред смер­тю. То­до­зя не пішла з ни­ми до костьолу. Гри­зельда по­ча­ла заздріва­ти, чи не має ча­сом То­до­зя яких сто­ячків з ко­за­ка­ми.

Настала ніч ти­ха, зо­ря­на та душ­на. То­до­зя й усе жіноцт­во, яке бу­ло в зам­ку, поз­би­ра­лось в па­лац до Гри­зельди. Усі двірські пан­ни й жінки стов­пи­лись в тісних низьких по­ко­ях. В їх бу­ла дум­ка по­хо­ва­тись в му­ро­ва­но­му па­лаці од ко­зацько­го на­па­ду і там обо­ро­ня­тись. Вікон­ця й двері в па­лаці бу­ли ста­ро­давні, узенькі, стіни бу­ли пре­товсті, не­на­че в твер­дині. Гри­зельда звеліла по­на­би­ва­ти на­бо­ями руш­ниці, шо висіли по стінах в Єреміїних по­ко­ях, і бу­ти на­по­го­тові. Усім двірським во­на звеліла пос­та­ва­ти на вар­ту ко­ло две­рей з на­би­ти­ми руш­ни­ця­ми в ру­ках.

Настала глу­па ніч. На селі проспіва­ли другі півні. В по­ко­ях світи­лось світло. Ніхто й не ду­мав ля­га­ти спа­ти. Всі двірські пан­ни, усі жінки сиділи мовч­ки, не­на­че сподіва­лись страш­но­го су­ду. То­до­зя не­на­че зде­ре­веніла, си­дя­чи край вікна, за­ко­ва­но­го залізни­ми ґрат­ка­ми.

«І яка си­ла за­нес­ла ме­не в цей да­ле­кий край, в цей князівський па­лац, між чужі во­рожі лю­де? І чо­го я ту­теч­ки опи­ни­лась між чу­жи­ми людьми, що самі ж на­коїли ли­ха на Ук­раїні і те­пер аж тру­сяться од стра­ху, бо сподіва­ються помс­ти, не­на­че бо­жо­го су­ду? І са­ма я без­вин­но жду не­ми­ну­чої смерті тільки за те, що я впа­ла кня­зеві в очі, при­па­ла йо­му до впо­до­би. Му­си­ла поєдна­тись не­са­мохіть з во­ро­га­ми. Бо­же мій ми­лий, бо­же єди­ний! За шо ж мені по­си­лаєш та­ку ка­ру?» - ду­ма­ла То­до­зя, а сльоза за сльозою ли­ли­ся з її при­гас­лих очей і кра­па­ли на схудлі шо­ки, на схудлі ру­ки.

Вже й північ ми­ну­ла. В сад­ку сто­яла ти­ша. Ко­ли це нес­подіва­но блис­ну­ла страш­на блис­кав­ка і в од­ну мить освіти­ла са­док, на­че сон­це. Вікон­ця з чор­ни­ми залізни­ми ґрат­ка­ми виз­на­чи­лись ра­зом в од­ну мить. Усі в по­ко­ях крик­ну­ли ра­зом, як од­на лю­ди­на. Усім зда­ло­ся, що ко­за­ки вже в твер­дині і з їх гар­мат блис­нув огонь. На небі за­гур­котів грім. В од­ну мить схо­пив­ся страш­ний вітер і зас­вистів в сад­ку, за­гур­котів на башті па­ла­цу. Наг­лий дощ по­лив лив­цем, як з відра. Вітер усе дуж­чав і гой­дав де­ре­ва та рів в сад­ку, аж де­ре­во тріща­ло, свистів на ди­ма­рях, на башті, не­на­че на­ма­гав­ся роз­ва­ля­ти па­лац, ски­ну­ти баш­ту.

- Рятуй нас, бо­же! - крик­ну­ла ба­ба Ган­на. - Це ж ко­за­ки ввірва­лись в за­мок.

- Дурна ба­бо! сха­ме­нись! Хіба ж ти не ба­чиш, що блис­кає блис­кав­ка! Хіба ж тобі по­зак­ла­да­ло ву­ха, що не чуєш, як ре­ве та стог­не бу­ря. Са­ма по­лох­ли­ва, як вівця, ще й дру­гих ля­каєш, - обізва­лась Гри­зельда.

А блис­кав­ка все ми­готіла то чер­во­на, то жов­та, то зе­ле­на й освічу­ва­ла по­кої страш­ним блис­ком. Грім гур­котів без­пе­рес­тан­ку. Зас­ту­котів по че­ре­пичній покрівлі град, задз­венів у шиб­ки. Бу­ря лю­ту­ва­ла, не­на­че вир­ва­лась з пек­ла на во­лю. Вда­рив та­кий страш­ний грім, шо в па­лаці задз­веніли усі шиб­ки у вікнах. Че­ре­пи­ця з баш­ти по­си­па­лась на покрівлю й зас­ту­котіла, не­на­че хтось об­си­пав покрівлю здо­ро­ви­ми ку­ля­ми з гар­мат.

- Наступають, вже нас­ту­па­ють! Про­пащі ми на віки вічні! - зак­ри­ча­ла од­на ба­ба в кут­ку.

- Цить, навіже­на, не ля­кай паннів: хіба не чуєш? то че­ре­пи­ця пев­но па­дає на покрівлю па­ла­цу, - обізва­лась сміли­ва Гри­зельда.

Коли це нес­подіва­но в бе­резі вда­ри­ли з гар­ма­ти. Товсті стіни па­ла­цу зад­ри­жа­ли. Усі в один го­лос крик­ну­ли, впа­ли нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми і зня­ли ру­ки до бо­га.

- Рятуй нас, ма­ти бо­жа, ма­ти хрис­то­ва! - крик­ну­ли усі пан­ни й жінки. - Ря­туй нас, ца­ри­це не­бес­на!

Гризельда не­са­мохіть і собі впа­ла пе­ред об­ра­за­ми нав­колішки, вхо­пи­ла в ру­ки си­на, при­гор­ну­ла до персів і крик­ну­ла: - Ря­туй нас, ца­ри­це не­бес­на, од наг­лої смерті!

Тодозя од­ним од­на сиділа край вікна не­по­руш­не, бай­дуж­на, не­на­че мерт­ва. Во­на й не мо­ли­лась і не про­си­ла по­мочі з не­ба.

«Все для ме­не ми­ну­ло, все зник­ло, все про­па­ло. Зник­ла лю­бов кня­зе­ва, вже за­мер­ло для ме­не йо­го сер­це. А вже ж мені і до­до­му не вер­та­тись. І більше щас­тя не заз­на­ти. Бай­ду­же мені про все. І світ мені не­ми­лий, і смерть мені не страш­на. До во­рогів я не прис­та­ла й не прис­та­ну; а свої на­пев­но вже од­цу­ра­лись од ме­не. І світ мені став не­ми­лий, і лю­де не­милі. Я ніби зай­ва сут­но­та між усіма сут­но­та­ми на світі, чи жи­ти, чи вмер­ти, мені про все бай­ду­же. Те­пер я си­ро­та й од­ним од­на, й безп­ри­тульна й безп­ри­хильна на всьому ши­ро­ко­му світі! Мій мо­ло­дий вік мар­но про­пав, про­пав до віку - до су­ду, про­па­ло моє щас­тя!»

А страш­на блис­кав­ка ми­готіла раз у раз без­пе­рес­тан­ку. То зе­ле­ний, то жов­тий світ лив­ся че­рез вікна, че­рез залізні ґрат­ки і про­ми­ку­вав у всі за­кут­ки світлиць, об­ли­вав га­ря­чим світом кожнісіньке об­лич­чя, кожнісіньке чо­ло та страшні пе­ре­ля­кані очі. То­до­зя підве­ла очі й ог­ля­ну­ла низькі, ба­га­то приб­рані світлиці. Ті ни­зенькі світлиці, звод­часті гран­часті стелі, здо­рові об­ра­зи в зо­ло­тих ша­тах, лам­па­ди пе­ред об­ра­за­ми, мальовані склепіння та стіни - все те на­га­ду­ва­ло цер­ковці під зем­лею в київських пе­че­рах або в римських ка­та­ком­бах в давні хрис­ти­янські ча­си. Пан­ни й панії з блідим об­лич­чям, з пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма бу­ли схожі на жи­вих мерців. Зда­ва­лось, ніби ціле підзем­не гро­бо­ви­ще якимсь ди­вом ожи­ло, вста­ло з до­мо­вин, на­тов­пом стов­пи­лось в ста­ро­давніх князівських по­ко­ях на якусь по­таємну мо­лит­ву.

В сад­ку знов за­рев­ла гар­ма­та. Знов усей на­товп крик­нув в один го­лос. Гри­зельді зда­лось, що ко­зацький загін вже вло­мив­ся в за­мок, що вже в сад­ку іде бит­ва. Во­на підве­лась на но­ги, ки­ну­лась до две­рей і крик­ну­ла на дво­рецьких, що сто­яли на варті ко­ло две­рей.

- Зачиняйте й за­ми­кай­те усі двері! по­за­со­вуй­те залізни­ми за­су­ва­ми та завіртка­ми!

В дво­рецьких тру­си­лись ру­ки. Во­ни ніяк не мог­ли на­ла­па­ти за­сувів. Ко­ли це рап­том нес­подіва­но од­чи­ни­лись двері. В по­кої вбіг один жовнір, мок­рий, як хлющ, нап­ну­тий повс­тя­ним ки­ли­мом. Во­да дзюр­ча­ла з йо­го уб­ран­ня, з ки­ли­ма й стіка­ла патьока­ми на поміст. Гри­зельді зда­лось, що ко­за­ки вбіга­ють в па­лац, що блис­не шаб­ля й зітне їй го­ло­ву. Во­на ніби по­чу­ти­ла гост­ре ле­зо на своїй шиї, крик­ну­ла не­са­мо­ви­то й тро­хи не впа­ла навз­нак. За нею ра­зом крик­ну­ли усі пан­ни страш­ним го­ло­сом, як пе­ред наг­лою смер­тю.

- Ясновельможна кня­ги­не! Ко­мен­дант прис­лав сповісти­ти те­бе, щоб ти не ля­ка­лась на­да­рем­но: ніяко­го ко­зацько­го на­па­ду ще не­ма, хоч ми жде­мо Кри­во­но­со­во­го ва­го­ну що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни.

- Навіщо ж ви стріляєте з гар­мат? Що там та­ке скоїлось? - спи­та­ла Гри­зельда.

- Як тільки блис­ну­ла впер­ше блис­кав­ка, ми вгляділи в бо­лоті в осоці дві лю­ди­ни. Пев­но то ко­зацькі шпи­гу­ни плас­ту­ни ниш­по­ри­ли в бо­лоті та до­би­ра­лись до па­ла­цу. Ма­буть, в їх був замір по­ко­рис­ту­ва­тись тем­ною ніччю, наг­лим до­щем та бу­рею. Але миг­ну­ла нес­подіва­но блис­кав­ка, і во­ни, як ви­ник­ли з во­ди, так і не встиг­ли присісти в осо­ку. Ми і вда­ри­ли на їх з гар­мат.

- А ви ж на­пев­но відомі то­му, що їх не нап­ла­зу­ва­ла в са­док ціла мет­ка? - спи­та­ла Гри­зельда вже твер­дим сміливішим го­ло­сом, бо во­на од­ра­зу опам'ята­лась.

- Ми самі цьому невідомі, яс­но­вельмож­на! оце шат­не­мось та ки­не­мось по сад­ку, по гу­ща­вині й бу­де­мо об­шу­ку­ва­ти і са­док, і усе подвір'я, - ска­зав жовнір, ук­ло­нив­шись, і вмить зкик над­ворі.

Гризельда вер­ну­лась у світлиці й по­да­ла усім радісну звістку. Усі пан­ни й панії, об­важнілі од стра­ху, в од­ну мить вста­ли. У всіх мертві очі ста­ли живі й по­ясніша­ли.

- Слава тобі, ца­ри­це не­бес­на! - зак­ри­ча­ли по­пе­ре­ля­ку­вані пан­ни. - Сла­ва тобі. Хрис­те, си­ну бо­жий!

Тим ча­сом зго­дом бу­ря впа­ла, не­на­че, на­лю­ту­вав­шись в твер­дині, втек­ла в сте­пи. Не­бо ви­яс­ни­лось. В вікон­ця заг­ля­ну­ло вранішнє не­бо. По­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись. Усе жіноцт­во за­во­ру­ши­лось; усі зітха­ли, не­на­че ски­да­ли з се­бе страш­ну ва­гу, що да­ви­ла їм ду­шу, об­важ­ню­ва­ла тіло тієї страш­ної ночі.

Зателенькав дзво­ник в кап­лиці, і йо­го ве­се­лий гук ще більше підбадьорив приг­ноб­лені й зму­чені душі. Той гук не­на­че вер­тав до жиз­ності жи­вих мерців і зве­се­ляв надією.

Придибав ста­рий па­тер єзуїт і пок­ли­кав усіх двірських на мо­лит­ву. Усі на­си­лу поч­ва­ла­ли до кап­лиці. По­кої спо­рож­ни­лись і не­на­че знов за­мер­ли. В па­лаці зос­та­лась од­ним од­на То­до­зя. Во­на сиділа край вікна, не­на­че чи­ясь мерт­ва тінь, що не по­хо­пи­лась зник­ну­ти і схо­ва­тись в до­мо­ви­ну з ран­ко­вим світом на небі.

В світли­цях бу­ло ти­хо-ти­хо, не­на­че в гус­то­му лісі се­ред глу­хої ночі. Лам­пад­ки бли­ща­ли по за­кут­ках. Ти­хий світ од не­ба лед­ве про­ми­ку­вав­ся в ма­ленькі вікон­ця й ти­хо лив­ся по світли­цях, попід мальова­ни­ми зво­да­ми. Зо­лоті ша­ти на об­ра­зах лисніли. То­дозі зда­ва­лось, що во­на десь в яко­мусь мо­нас­тирі, що во­на зос­та­лась в якійсь церкві після ве­черні і про­бу­ла в тій церкві цілу ніч до са­мо­го світа, а пе­ред її очи­ма тієї страш­ної ночі ніби вста­ва­ли з до­мо­ви­ни мерці, зби­ра­лись на мо­лит­ву, пла­ка­ли, по­би­ва­лись од ту­ги і десь зник­ли нес­подіва­но, не­на­че якимсь чу­дом, не­на­че їх пог­ли­ну­ла зем­ля.

«І ме­не пог­ли­не тут ли­хо… І чом ме­не не пог­ли­ну­ла смерть цієї страш­ної ночі? І навіщо мені жи­вотіти на світі? Навіщо мені жи­вот­тя, ко­ли ме­не не тішить ні зем­ля, ні не­бо, ні яс­не сон­це?»

Тодозя по­хи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась.

А в по­ко­ях все сто­яла мерт­ва ти­ша і на­во­ди­ла ду­ми на приг­ноб­ле­ну без­та­лан­ну ду­шу. Тісні ни­зенькі по­кої зда­ва­лись келіями в мо­нас­тирі. Ти­хий світ, мерт­ва ти­ша зас­по­ко­юва­ла зму­че­ну То­до­зи­ну ду­шу.

«От та­кий спокій, та­ку ти­шу, як те­пе­реньки тут в по­ко­ях, я знай­ду тільки в мо­нас­тирі, - ду­ма­ла То­до­зя, - там тільки за­гоїться моє зму­че­не сер­це, зас­по­коїться моя приг­ноб­ле­на зму­че­на ду­ша. На Ук­раїні скрізь ллється ріка­ми кров, скрізь лю­ту­ють ко­за­ки й по­ля­ки, скрізь руїна та по­же­жа, скрізь нес­покій. А моє роз­би­те сер­це ба­жає спо­кою. Тільки в мо­нас­тирі я знай­ду те, чо­го щи­ро ба­жає те­пер моя ду­ша».

Сонце ви­ко­ти­лось з-за лісу й блис­ну­ло у вікно че­рез залізні ґрат­ки. То­до­зя не­на­че ожи­ла, не­на­че на неї хтось бриз­нув цілю­щою во­дою. Во­на хотіла вста­ти з стільця й за­во­ру­ши­лась. Чер­во­ний цуп­кий сап'ян на спинці стільця за­рипів, стілець заск­рипів. То­до­зя не­на­че зля­ка­лась то­го ти­хо­го скри­пу, аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась, не­на­че її хтось збу­див у важ­ко­му сні. Во­на знов ніби за­мер­ла й охо­ло­ла на стільці, бо­ялась навіть по­во­рух­ну­тись. Най­мен­ший ше­лест роз­ля­гав­ся по усіх мерт­вих по­ко­ях, не­на­че в скле­пах під зем­лею. І три­во­жив То­до­зю. Во­на сиділа в ти­хо­му спо­рожніло­му па­лаці, не­на­че та за­ча­ро­ва­на царівна дріма­ла в мерт­воті в зам­ку, про кот­ру роз­ка­зу­ють в каз­ках.

Несподівано од­чи­ни­лись двері. Увійшла Гри­зельда з си­ном, а за нею всту­пи­ли в по­кої пан­ки та ба­би. То­до­зя зовсім опам'ята­лась. Страшні бліді об­лич­чя, пе­ре­ля­кані очі, опалі що­ки за­ма­нячіли пе­ред її очи­ма, не­на­че тільки тіні тих паннів та паній, що на­пе­ре­додні пе­ред ве­чо­ром ще бу­ли свіжі й цвіли, як квітки в квітни­ку. Ба­ба Ган­на зусім по­сивіла, ста­ла аж біла за од­ну ніч. В Гри­зельди що­ки зблідли й опа­ли, очі ста­ли здо­рові, а в розкішній косі заб­ли­ща­ла ніби срібни­ми нит­ка­ми си­ви­на. Пан­ни й жінки обсіли по­кої і зітха­ли й стог­на­ли не­на­че од страш­ної зне­мо­ги, не­на­че во­ни нез­ду­жа­ли рік і тільки що впер­ше вий­шли з ла­за­ре­ту.

- Який сьогодні день? Я за­бу­ла, який сьогодні день? - спи­та­ла Гри­зельда та­ким глу­хим та за­дав­ле­ним го­ло­сом, не­на­че він ви­хо­див з мо­ги­ли.

- І я не при­га­даю, який сьогодні день, - обізва­лась ба­ба Ган­на та­ким не­ду­жим го­ло­сом, не­на­че во­на рік ле­жа­ла не­ду­жа.

- Ой бо­же мій! сьогодні ж су­бо­та! - крик­ну­ла То­до­зя і швид­ко підве­лась з стільця.

Вона од­ра­зу при­га­да­ла, що са­ме то­го дня ми­ну­ло вже два тижні, як во­на ба­чи­ла на місті Кри­во­но­са, що то­го дня вве­чері ко­за­ки зроб­лять на­пад на за­мок. Во­на при­га­да­ла, що Кри­воніс звелів їй од­чи­ни­ти бра­му в зам­ку, що ко­за­ки по­да­дуть їй знак, за­па­лив­ши ба­гат­тя під лісом на при­гор­ку.

- Княгине! моя до­ро­га, моя ко­ха­на кня­ги­не! виїжджай­те з зам­ка сьогодні, виїжджай­те та­ки до­ко­неш­не за­раз! - крик­ну­ла То­до­зя й ки­ну­лась до Гри­зельди, вхо­пи­ла її за ру­ки, не­на­че хотіла обо­ро­ни­ти од якоїсь на­пасті, зас­те­рег­ти од наг­лої смерті.

- Чого ж до­ко­неш­не сьогодні? Чо­му ж за­раз? - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

- Серце моє, го­луб­ко моя кня­ги­не! виїжджай­те та­ки за­раз! Чує моя ду­ша щось не­доб­ре і зас­те­ре­гає, - го­во­ри­ла якимсь різким го­ло­сом То­до­зя.

- Ти, Світай­ли­хо, ли­бонь щось знаєш та тільки не хо­чеш нам ка­за­ти? Еге так? - спи­та­ла в неї Гри­зельда. - Ти не ка­то­лич­ка, не хотіла йти з на­ми до костьолу говіти та бла­га­ти бо­га. Я те­бе заздріваю: мо­же ти нас зра­диш, мо­же ти нас і зра­ди­ла?

- Ні, яс­но­вельмож­на! Не заздрівай ме­не в зраді. Я те­бе не зрад­жу. Ти для ме­не бу­ла доб­ра. Але ду­ша моя по­чу­ває ве­ли­ке ли­хо. Їдьмо усі! Тікай­мо сьогодні ще до ве­чо­ра, - го­во­ри­ла То­до­зя й за­ли­лась слізьми.

- Тодозя ка­же прав­ду, ніби про­ро­кує ли­хо. Ми вте­че­мо в Зба­раж і зап­ре­мось в твер­дині. Ту­ди ко­за­кам дзус! Там їм да­дуть по­ля­ки доб­рої про­чу­хан­ки. Зби­рай­тесь в до­ро­гу!

Гризельда вста­ла, а за нею слідком за­во­ру­ши­лись усі.

Панни й жіноцт­во по­хап­цем ки­ну­лись зби­ра­ти свої ма­нат­ки, уся­ке своє доб­ро та шуп­лат­тя, та вкла­да­тись.

- Тепер вдень ви­хоп­лю­ва­тись з зам­ка не­без­печ­но. Тре­ба пе­реж­да­ти до ве­чо­ра. Виїде­мо смер­ком, щоб ча­сом нас в до­розі не вгляділи та не пе­рестріли ко­зацькі за­го­ни.

- Ой ли­ха на­ша го­ди­нонька! І з Лу­бен ви­би­ра­лись хап­ком, не­на­че кра­ли своє доб­ро, і те­пер до­ве­ло­ся хап­ком тіка­ти. І в Луб­нах спох­ва­ту я за­бу­ла вбга­ти в скри­ню два кун­туші, та ще й новісінькі, і тут пев­но чо­гось за­бу­деш, ко­ли виїжджаєш на­че тікаєш навтіка­ча, - бідка­лась ба­ба Ган­на, зшу­ку­ючи по по­ко­ях своє доб­ро та уся­ке своє шуп­лат­тя.

До ве­чо­ра во­зи вже бу­ли злаш­то­вані й на­ван­та­жені уся­ким доб­ром. Ха­па­ли і по­хап­цем вкла­да­ли на ху­ри, що бу­ло ціно­витіше. Гри­зельда й усі двірські пан­ни й жіноцт­во пос­те­ре­га­ли, що во­ни навіки по­ки­да­ють і цей давній па­лац князів Виш­не­вецьких, як навіки по­ки­ну­ли лу­бенський, вже зруй­но­ва­ний па­лац. То­до­зя й собі ла­го­ди­лась в до­ро­гу, поз­би­ра­ла своє доб­ро, наб­ра­ла клу­нок су­харів…

- Навіщо ти, То­до­зю, бе­реш су­харі в до­ро­гу, ко­ли ми наб­ра­ли пе­че­но­го й ва­ре­но­го цілу ху­ру? - спи­та­ла в То­дозі пані Суф­щинська.

- Бо я не поїду з ва­ми. Годі мені ти­ня­тись по світах та манд­ру­ва­ти за ва­ми по ва­ших слідах. Я йду до Києва: а в Києві піду в мо­нас­тир в чер­ниці. Те­пер там моє місце, і нігде більше, - про­мо­ви­ла То­до­зя. - Та­ка вже до­ля мені су­ди­лась.

- Прощайте, кня­ги­не! Бу­ду за вас в мо­нас­тирі повік мо­ли­тись бо­гу та бла­га­ти в йо­го лас­ки для вас, бо ви для ме­не бу­ли добрі, - го­во­ри­ла То­до­зя на про­щанні, сто­ячи з клун­ком на пле­чах, з па­ли­цею в ру­ках.

Вже над­ворі смер­ка­ло. Тем­ря­ва за­ку­ту­ва­ла сутінка­ми пиш­ний ста­рий са­док, ста­рий па­лац, баш­ти й бар­ха­ни. Вже ху­ри бу­ли на­по­го­тові ру­ши­ти з дво­ру. Але Гри­зельда жда­ла, до­ки над­ворі зовсім смерк­не. Ко­ли це нес­подіва­но набігли в за­мок шлях­тичі й шлях­тян­ки з близьких сіл і на во­зах і вер­ха­ми.

- Рятуйте нас і схо­вай­те нас в зам­ку, бо вже який­сь загін нас­ту­пає на Виш­не­вець. Ми лед­ве повтіка­ли й спас­лись од смерті, - го­во­ри­ли втікачі до жовнірів.

- Княгине! тікай­те звідсіль! Тікай­те за­раз, до­ки маєте час і змо­гу втек­ти, - крик­ну­ла То­до­зя до Гри­зельди. - Тікай­те, бо за­ги­не­те усі, за­ги­ну й я! Во­на вгляділа на при­гор­ку під лісом, як ба­гат­тя блис­ну­ло раз і по­гас­ло, потім блис­ну­ло вдру­ге й знов по­гас­ло на хви­ли­ну. Але не­за­ба­ром ба­гат­тя спах­ну­ло й підня­ло чер­воні язи­ки ви­со­ко вго­ру. Дим забілів на яс­но­му небі й підняв­ся вго­ру клуб­ка­ми. То­до­зя зна­ла, чиї ру­ки підкла­да­ли підпал в ба­гат­тя, зна­ла во­на і для чо­го роз­па­лю­ва­ли те ба­гат­тя.

- Одчиняйте бра­му! Тікай­те мерщій звідсіль! - кри­ча­ла То­до­зя, біга­ючи по дворі, по по­ко­ях в па­лаці, мов не­са­мо­ви­та.

Гризельда й усе жіноцт­во сто­яли, не­на­че мертві. Во­ни й самі не зна­ли га­разд, чи тіка­ти, чи замк­ну­тись в твер­дині. То­до­зя побігла й звеліла од­чи­ни­ти бра­му. Во­на взя­ла попід ру­ки Гри­зельду й по­са­ди­ла в ка­ре­ту, а потім по­да­ла їй ма­ло­го си­на Ми­хай­ла, вхо­пив­ши йо­го обіруч попід пах­ви.

- Тікайте і нігде не спи­няй­тесь! Тікай­те, що є си­ли! Про­щай­те, кня­ги­не, на віки вічні! По­ба­чусь з ва­ми хіба на тім світі.

А ба­гат­тя під лісом все роз­го­рю­ва­лось і підніма­ло вго­ру довгі чер­воні язи­ки, не­на­че ли­за­ло віковічні ду­би по зе­ле­но­му гіллі, по чор­них стов­бу­рах. То­до­зя пог­ля­ну­ла на те ба­гат­тя, на той страш­ний знак помс­ти й смерті. В неї сер­це за­ми­ра­ло.

Усі двірські пан­ни, усе жіноцт­во, що бу­ло в зам­ку, усі хап­ком сіли на во­зи. Гри­зельда пла­ка­ла. Пла­ка­ли й усі пан­ни. Во­ни пос­те­ре­га­ли, що по­ки­да­ють за­мок навіки. Во­ни ру­ши­ли з дво­ру.

- Ой бо­же мій! знов за­би­ла мені па­мо­ро­ки оця біга­ни­на та оці вте­ки, - крик­ну­ла ба­ба Ган­на з во­за. - Я ж зви­ну­ла свої нові кун­туші та шов­ко­вий но­вий жу­пан, пок­ла­ла долі в ку­точ­ку та спох­ва­ту за­бу­ла уб­га­ти їх у скри­ню. Приїду в Зба­раж в зас­мальцьова­но­му жу­пані. Оце яка на­пасть! Оце яка ха­ле­па! Оце на­ха­ба ко­зацька!

Але бра­ма заск­рипіла й од­чи­ни­лась.

Це вже бу­ло ля­го­ма вночі. Во­зи ру­ши­ли з місця й їх не­на­че вих­ром підхо­пи­ло й по­нес­ло по до­розі на Зба­раж.

Тодозя ти­хою хо­дою пря­му­ва­ла шля­хом до Києва. Не встиг­ла во­на вий­ти за Виш­не­вець, як ко­ло зам­ка хтось гурк­нув з руш­ниці. То­до­зя до­га­да­лась, до чо­го сто­су­вав­ся той вистріл, і пе­рех­рес­ти­лась: во­на на­пев­но зна­ла, що загін по­чи­нає на­пад, вже прис­ту­пає до зам­ка.

Тодозя йшла би­тим шля­хом попід лісом і все ог­ля­да­лась на по­ки­ну­тий па­лац та на за­мок. Ба­гат­тя під лісом по­гас­ло, тільки чер­во­ною пля­мою жевріла куп­ка жа­ру. Але за­те зго­дом в зам­ку спах­ну­ло здо­ро­ве по­лум'я. Загінщи­ки підко­ти­ли під бра­му кільки возів со­ло­ми і підпа­ли­ли їх. По­лум'я спах­ну­ло і швид­ко зай­ня­ла­ся бра­ма, зай­ня­ла­ся й де­рев'яна баш­та над бра­мою. Вда­ри­ли з руш­ниць гус­то та час­то, не­на­че об залізну покрівлю зас­ту­котів здо­ро­вий град. За­рев­ли гар­ма­ти. Ко­за­ки полізли на ва­ли, розт­ро­щи­ли бар­ка­ни, роз­ки­да­ли ру­кош­ма час­токіл і за­па­ли­ли ста­рий па­лац князів Виш­не­вецьких. Усі жовніри, усі втікачі по­ля­ки по­ляг­ли в зам­ку го­ло­вою до од­но­го чо­ловіка.

Вже да­ле­ко зай­шла То­до­зя в ліс. В лісі бу­ло по­ночі, на­че в льоху. Ко­ли це се­ред ліса не­на­че хтось освітив вер­хи ста­рих дубів та віковічних грабів, не­на­че сон­це, схо­дя­чи з-за го­ри, ки­ну­ло проміння на вер­шеч­ки де­ре­ва. Вер­хи за­чер­воніли, не­на­че об­литі кров'ю. Світ все прибільшу­вавсь та дуж­чав, не­на­че чи­ясь ру­ка розк­ла­да­ла десь близько ба­гат­тя. Блис­ну­ли нарізні ду­би на га­ля­вині, що сто­яли опрічні од лісу. Ти­хий чер­во­ний світ по­лив­ся по гальовині. Не­бо над Виш­нев­цем за­чер­воніло. В лісі тхну­ло зга­ря­ти­ною. То­до­зя зля­ка­лась то­го кров'яно­го світу на де­реві: ліс став чер­во­ний, не­на­че пек­ло; зга­ря­ти­на та сма­ля­ти­на за­би­ва­ла дух. То­до­зя йшла і го­лос­но про­мов­ля­ла мо­лит­ви. Тільки що во­на вий­шла з лісу на чис­те по­ле, як од­ра­зу вгляділа страш­ну по­же­жу, схо­жу на пек­ло: ко­за­ки підпа­ли­ли Єреміїн тік. Безліч дов­гих оже­редів та стіжків но­во­го, тільки що вве­зе­но­го хліба за­па­ла­ли за­ра­зом.

Вранці од давнього зам­ка, од па­ла­цу давніх слав­них князів Виш­не­вецьких не зос­та­лось і приз­на­ки.

Вночі в літні об­ля­ги приїха­ла Гри­зельда до Зба­ра­жа. В Зба­раж збіглись з сіл та місте­чок польські шлях­тичі, жи­ди та по­ка­то­ли­чені ук­раїнські шлях­тичі, спа­са­ючи своє жит­тя од за­гонів Кри­во­но­са та По­лов'яна. В місті бу­ло так ба­га­то лю­дей, не­на­че во­ни з'їжджа­лись на яр­ма­рок. Де­які польські дідичі поп­ри­во­зи­ли цілі ху­ри з скар­ба­ми і хо­ва­ли їх в зба­ражській твер­дині. Скрізь був гар­ми­дер, скрізь бу­ла біга­ни­на. Для Гри­зельди і її дво­ру з ве­ли­кою труд­но­тою знай­шли квар­ти­ру в не­ве­личкій ха­тині в од­но­го міща­ни­на. Кімнат­ки бу­ли тісні, ни­зенькі. Вікон­ця бу­ли схожі на дірки, поп­рорізу­вані в стінах. І сіни, і кімна­ти бу­ли зас­тав­лені скри­ня­ми, скринька­ми та уся­ки­ми па­кун­ка­ми з князівським доб­ром. По стінах на кілках бу­ли по­розвішу­вані до­рогі кун­туші та сукні. По сто­лах, по стільцях ва­ля­лись не зви­нуті, не схо­вані усякі удя­ган­ки та уб­ран­ня. Все те при­па­ло по­ро­хом на па­лець. В ма­ленькій пе­карні ку­хар го­ту­вав обід для кня­гині. Для че­ляді го­ту­ва­ли обід се­ред сад­ка, розк­лав­ши ба­гат­тя на про­га­лині. Втікачі по­ля­ки поп­ри­мо­щу­ва­лись по сад­ках, до повітках. Жи­ди та шлях­тичі ме­ту­ши­лись, сно­ви­га­ли по тісних ули­цях. Зда­ва­лось, що увесь Зба­раж не­на­че зби­рав­ся ку­дись тіка­ти або ждав на­па­ду во­рогів. Місто й улиці ста­ли схожі на який­сь чуд­ний обоз, ніби на ча­со­ву стійку для од­по­чин­ку яко­гось давнього на­ро­ду, що при­ко­чу­вав звідкільсь, ніби з да­ле­ких азійських степів, прис­тав на од­по­чи­нок і от-от не­за­ба­ром ла­ден ру­ши­ти з місця й од­ко­чу­ва­ти ку­дись далі в інші краї.

В той час Єремія Виш­не­вецький сто­яв з своїм військом ко­ло Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва. До йо­го дійшла звістка, що за­гон­щи­ки вже зруй­ну­ва­ли Виш­не­вець, спа­ли­ли йо­го осе­лю й то­ки, що Гри­зельда втек­ла в Зба­раж. Він поїхав до Зба­ра­жа, щоб одвіда­ти Гри­зельду та сво­го си­на Ми­хай­ла.

Вже в об­ля­ги при­був Єремія до Зба­ра­жа. Гри­зельда ще не спа­ла. Над­ворі бу­ла стра­шен­на ду­хо­та. В тісних кімнат­ках ди­ха­ти бу­ло важ­ко. Ба­ба Ган­на пос­те­ли­ла постіль ма­ло­му Ми­хай­лові на скрині, а са­ма ляг­ла долі. Інші двірські пан­ни по­ля­га­ли спа­ти по­ко­том то в хаті на долівці, то в сінях. Гри­зельда сиділа на скрині край од­чи­не­но­го вікон­ця. Її не брав сон. Во­на сиділа, по­хи­лив­ши свою гор­ду го­ло­ву, спер­ту на до­ло­ню, і за­ду­ма­лась. В розкішних ру­ся­вих ко­сах вже бли­ща­ли сиві во­ло­си­ни, не­на­че срібні нит­ки. За ті страшні дні во­на змізерніла, змарніла, пос­таріла; ли­це осу­ну­лось, і очі не­на­че при­гас­ли.

Гризельда вста­ла, поп­ра­ви­ла по­душ­ку під го­ло­вою си­на, знов при­мос­ти­лась на скрині і важ­ко зітхну­ла. Во­на оки­ну­ла оком убогі тісні кімнат­ки з ма­леньки­ми віко­неч­ка­ми, з узеньки­ми две­ри­ма, і їй нес­подіва­но спав на дум­ку розкішний па­лац в Луб­нах, прос­торні по­кої та за­ли, ус­те­лені до­ро­ги­ми перськи­ми ки­ли­ма­ми, ви­сокі стелі, ви­мальовані й обліплені ара­бес­ка­ми. І дві сльози по­ко­ти­лись по змарнілих що­ках і впа­ли на до­ло­ню.

Вона зга­да­ла, що той па­лац, мов пиш­ний сон, був та й за­гув, не­на­че йо­го вітром роз­нес­ло, як роз­но­сить вес­ня­ний ту­ман га­ря­чо­го май­сько­го ран­ку. Май­нув пе­ред нею і вбо­гий поліський Бра­гин, се­ред мо­чарів та борів, май­ну­ла і страш­на ос­тан­ня ніч в виш­не­вецько­му па­лаці. І їй зда­ло­ся, що во­на па­дає все ниж­че та глиб­ше в якусь бе­зод­ню, що та бе­зод­ня, на­че якась не­пе­ре­мож­на си­ла. все тяг­не її на­низ, вси­сає її з жит­тям, з усіма маєтка­ми, і пог­ли­не її й кня­зя Єремію, і її си­на Ми­хай­ла.

«Де то те­пер по­вер­тається князь Єремія? Чи жи­вий він, чи мо­же йо­го вже й на світі не­ма?»

Рипнули узенькі двері, а потім заск­рипіли й зах­рипіли, не­на­че не­ма­за­на вісь. В кімна­ту нес­подіва­но всту­пив князь Єремія, при­па­лий пи­лом. Гри­зельда крик­ну­ла й схо­пи­лась з місця. Князь Єремія здав­ся для неї ма­рою, що з'яви­лась пе­ред її очи­ма нес­подіва­но; їй зда­ло­ся що власні її дум­ки обтіли­лись і з'яви­лись в за­па­леній та зчорнілій Єреміїній пос­таті.

- Не ля­кай­ся, Гри­зельдо! це я опізнив­ся в до­розі. Оце я при­був, щоб те­бе одвіда­ти в горі та в без­та­ланні, - ска­зав князь по­шеп­ки, ниш­ком, здер­жу­ючи свій крик­ли­вий го­лос.

Гризельда зап­ла­ка­ла й ки­ну­лась обніма­ти Єремію. Во­на при­па­ла го­ло­вою до йо­го су­хор­ля­во­го пле­ча й не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти та хли­па­ти.

- Не плач, ко­ха­на Гри­зельдо! Сльоза­ми нічо­го не вдіємо, не за­ра­ди­мо ли­ху, не за­ря­туємо се­бе. Сядь та роз­ка­жи мені про виш­не­вецькі при­го­ди, про своє про­бу­ван­ня в Зба­ражі.

- Нема чо­го й оповіда­ти. Он по­ди­вись навк­ру­ги! Сам ба­чиш, як ми бідуємо тут в Зба­ражі, - про­мо­ви­ла Гри­зельда, хли­па­ючи. - Хіба це князівське жит­тя? Це жи­вотіння вбо­гих се­люків-хлопів. Он до чо­го ми дійшли!

- Боже мій! ти по­ча­ла сивіти! ти пос­таріла! Ста­ла якась ніби ос­тар­ку­ва­та на ви­ду! - крик­нув Єремія.

- Ізстаріла ме­не ли­ха го­ди­на. Ізстаріла во­на й те­бе, мій ко­ха­ний. І ти вже сивієш, а ти ж ще та­кий мо­ло­дий! - про­мо­ви­ла Гри­зельда. І во­на роз­ка­за­ла, яку страш­ну ос­тан­ню ніч во­на пе­ре­бу­ла у Виш­невці, роз­ка­за­ла, як ба­чи­ла на свої очі по­же­жу в твер­дині, як ко­за­ки зруй­ну­ва­ли й підпа­ли­ли твер­ди­ню, спа­ли­ли па­лац і то­ки, і всі за­бу­ду­ван­ня в оселі.

- Посивію, за­нидію, а не здам­ся ли­ху. Я нез­дат­ли­вий зро­ду. Будь же й ти муж­ня до краю і не впа­дай сер­цем. Пе­ре­бу­де­мо ли­ху го­ди­ну, і знов для нас яс­но засвітить сон­це.

Гризельда тільки ру­кою мах­ну­ла й знов сіла край вікон­ця і по­хи­ли­ла го­ло­ву.

- На польську шлях­ту не­на­че впав по­пуст бо­жий. Про­па­ла навіки для нас Лу­бен­щи­на, про­па­ла й Виш­не­веч­чи­на. - обізва­лась зго­дом Гри­зельда, - про­пав і па­лац в Луб­нах, а од давнього па­ла­цу слав­них князів Виш­не­вецьких зос­та­лись тільки попіл та руїни. Усе сли­ве твоє доб­ро, усі сли­ве твої маєтності вже ми втра­ти­ли мо­же й навіки. Ми зу­божіємо й не ма­ти­ме­мо швид­ко нігде жад­но­го при­тул­ку.

- Цього я ніко­ли не по­пу­щу, до­ки жи­ти­му на світі.

- Зоставатись тобі в Зба­ражі дов­го не мож­на, - про­мо­вив Єремія зго­дом, - ко­зацькі за­го­ни вкри­ли всю Ук­раїну, дійшли вже на Білій Русі до Мо­ги­ле­ва й Боб­руй­ська. Їдь звідсіль за­раз, їдь в Га­ли­чи­ну до Льво­ва або й далі. Не дляй­ся й не гай­ся й завт­ра або після­завт­ра, доб­ре од­по­чив­ши, ру­шай в Га­ли­чи­ну до Пе­ре­миш­ля.

Єремія розп­ро­щав­ся з Гри­зельдою, поцілу­вав сон­но­го си­на й виїхав з дво­ру до війська.

Єремія за­рані приїхав до сво­го та­бо­ру. Йо­го військо сто­яло не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва над баг­нис­тою річеч­кою Пи­ляв­кою. Війська в йо­го бу­ло два­над­цять ти­сяч. Вже сон­це ви­со­ко підби­лось вго­ру, як Єремія при­був в табір. Усей табір не­на­че ви­мер. Скрізь бу­ло ти­хо.

ЄремІя спи­нив ко­ня ко­ло сво­го на­ме­ту. Од­на по­ла на­ме­ту за­во­ру­ши­лась, її одс­ло­ни­ла чи­ясь біла ви­пе­ще­на ру­ка. Із шат­ра вий­шов шлях­тич Дзеньковський. Він тільки що при­був з Вар­ша­ви. Йо­го прис­ла­ли Єреміїні побічни­ки, вар­шавські па­ни з не­доб­ри­ми звістка­ми.

- Неприємну звістку приніс я з Вар­ша­ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, для ва­шої яс­но­вельмож­ності! - про­мо­вив Дзеньковський.

Єремія навіть не привітав­ся га­разд з пос­лан­цем, ско­чив з ко­ня, увійшов в на­мет і сів на ни­зенько­му прос­то­му де­рев'яно­му дзиґли­кові.

- Кажи, па­не, які там звістки з Вар­ша­ви, - ска­зав Єремія й на­су­пив свої чорні густі бро­ви.

Голос йо­го впав од­ра­зу. Він про­мо­вив ці сло­ва, не­на­че про­шепів.

- Варшавський сейм вже пос­та­но­вив зібра­ти й вис­та­ви­ти про­ти Хмельницько­го трид­цять шість ти­сяч війська. Наші польні гетьма­ни в по­лоні. Че­рез те сейм не доз­во­лив нас­та­нов­ля­ти но­вих гетьманів над військом, а нас­та­но­вив тільки при­водців. За при­водців обібра­ли кня­зя Домініка Зас­лавсько­го, мо­ло­до­го Ко­нец­польсько­го та ста­ро­го Ми­ко­лая Ост­ро­ро­га. Вас, кня­зю, най­ліпшо­го, най­здатнішо­го вой­ов­ни­ка, по­ми­ну­ли, - ска­зав пос­ла­нець ти­хим та сум­ним го­ло­сом.

- Коли те­пер ме­не по­ми­ну­ли, то ко­ли б потім не жал­ку­ва­ли, - обізвав­ся ще тихіше Єремія.

Його не­на­че хто ру­ка­ми зду­шив за гор­ло і не да­вав ди­ха­ти.

- Прихильники яс­но­вельмож­но­го кня­зя нічо­го не вдіяли на сеймі, хоч і всто­юва­ли за вас. Ко­рон­ний канц­лер Ос­солінський гірше за всіх вис­ту­пав на сеймі про­ти вас, він го­во­рив, що при­вод­ницт­во над військом тре­ба до­ру­чи­ти чо­ловікові роз­суд­ли­во­му й помірко­ва­но­му, а не такій палкій го­лові, як у яс­но­вельмож­но­го кня­зя.

- Оссолінський мій давній во­рог, я цьому доб­ре відо­мий, - обізвав­ся князь не­на­че десь за стіною. - Він давній при­хильник до ко­заків, який був і ко­роль Вла­дис­лав.

- Сейм роз­бив­ся на дві по­ло­ви­ни. Одні па­ни ба­жа­ють війни з ко­за­ка­ми, на­ва­жи­лись звес­ти їх на ніщо й по­би­ти до ос­тан­ку; другі ма­ють на думці ми­ри­тись з ко­за­ка­ми і вер­ну­ти їм їх давні пра­ва й привілеї. Надвірній ко­рон­ний мар­шал Ка­за­новськнй навіть зас­ту­пив­ся за ко­заків: го­во­рив, що по­ля­кам не го­диться наріка­ти на ко­заків за те, що во­ни поєдна­лись з та­тар­вою, бо мож­на, мов­ляв, обер­ну­тись за єднан­ням до са­мо­го пек­ла, щоб поз­ба­ви­тись та­кої не­волі, на­ха­би та приг­ноб­лен­ня, яке до­ве­лось терпіти ко­за­кам од польських панів.

Єремія ско­чив з дзиґли­ка й забігав по на­меті.

- Знаю я цього підлизьку­ва­то­го па­на, пе­ре­верт­ня з во­лохів! От­жеж знай­шов­ся й та­кий, що ла­ден ще й спо­бо­лю­ва­ти отим хар­циз­ги­кам! Ото ди­во! Це знак ве­ли­ко­го за­не­па­ду польської шлях­ти, - ска­зав Єремія.

- Тим ча­сом у Вар­шаві тільки й мо­ви, що про ва­шу ми­лость, кня­зю; усі сподіва­лись, що сейм до­ру­чить вам вер­хо­венст­во й при­вод­ницт­во над армією. Військо ба­жає, щоб ви, яс­но­вельмож­ний кня­зю, а не хто інший вів йо­го в бит­ву. Го­ро­дя­ни й жовніри сто­ять за вас, спо­чу­ва­ють вам, та сейм став про­ти вас, кня­зю, - го­во­рив далі пан Дзеньковський.

Єремія став не­по­руш­но і вти­рив очі в Дзеньковсько­го. Дзеньковський був ще мо­ло­дий пан, ви­пе­ще­ний, ви­го­до­ва­ний, з біли­ми пов­ни­ми що­ка­ми, з розкішни­ми ру­ся­ви­ми ву­са­ми. Дівочі рум'янці гра­ли на пов­них що­ках, ус­та чер­воніли під ву­са­ми, як ка­ли­на. Єремія слу­хав шлях­ти­ча й не­са­мохіть приг­ля­дав­ся до пов­но­ви­до­го круг­ло­го ли­ця шлях­ти­ча. Єремії чо­гось став про­тив­ний той ви­пе­ще­ний свіжий па­нянський вид шлях­ти­ча, ста­ли про­тивні стримкі пухкі ру­сяві ву­са, став гид­кий са­мий то­ненький го­лос, що по­да­вав йо­му неп­риємні звістки з Вар­ша­ви.

- Декотрі па­ни про­мов­ля­ли в сеймі про­мо­ви за ва­шу осо­бу, кня­зю, але більшість ста­ла осо­бо­во про­ти вас. Ваші га­рячі при­хильни­ки, кня­зю, оце прис­ла­ли ме­не до вас за по­ра­дою й про­си­ли яс­но­вельмож­но­го в ча­си не­без­печ­ності взя­ти вер­хо­венст­во й при­вод­ницт­во над армією й нас­ту­па­ти на Хмельницько­го, - го­во­рив далі шлях­тич.

Єремія слу­хав не­на­че крізь сон і не зво­див очей з па­на Дзеньковсько­го. Розкішно уб­ра­ний шлях­тич сто­яв про­ти світа поміж од­ки­ну­тих по­лот­нищ на­ме­ту. До­ро­гий чер­во­ний кун­туш, об­ля­мо­ва­ний зо­ло­ти­ми по­зу­мен­та­ми аж сяв на шлях­ти­чеві й си­пав яс­ний од­лиск в темні за­кут­ки на­ме­ту. Єремія в прос­то­му чор­но­му кун­туші з не­до­ро­го­го сук­на сто­яв попліч з Дзеньковським і зда­вав­ся прос­тим жовніром врівні з шлях­ти­чем, а шлях­тич сто­яв в зо­лоті та сяєві, мов князь, і все го­во­рив про Ос­солінсько­го, про Ка­за­новсько­го й інших кня­зе­вих суп­ро­тив­ників. Єремія при­див­ляв­ся до пос­лан­ця з неп­риємни­ми звістка­ми, і йо­му став про­тив­ний і той чер­во­ний кун­туш, і зо­лоті по­зу­мен­ти, і бла­кит­ний жу­пан. Єремія слу­хав і зне­на­видів і са­мо­го шлях­ти­ча, зне­на­видів са­мий го­лос, що зда­вав­ся йо­му сей­мо­вим од­го­мо­ном го­лосів йо­го зак­ля­тих во­рогів. Злість рос­ла, при­бу­ва­ла в серці, як во­да в річці в туч­ний дощ. Єремія лед­ве вдер­жу­вав ру­ку. Йо­му хотілось ви­хо­пи­ти шаб­лю з піхви і стя­ти са­му го­ло­ву, і од­тя­ти язик, що вис­лов­лю­вав такі неп­риємні звістки з Вар­ша­ви.

- Йди, па­не Дзеньковськнй, до моїх пол­ков­ників. Во­ни да­дуть тобі на­мет для од­по­чин­ку, на­по­ять те­бе й на­го­ду­ють. По­дя­куй од ме­не у Вар­шаві па­нам, моїм щи­рим при­хильцям, котрі всто­юва­ли за ме­не, - ска­зав Єремія так ти­хо, ніби ше­по­том, що шлях­тич лед­ве дос­лу­хав­ся до тих слів.

Єремія став блідий, потім став жов­тий, не­на­че мрець. Очі од­ра­зу при­гас­ли, гу­би зблідли й ніби прис­маг­ли, попід очи­ма не­на­че хто попідво­див си­ни­лом, а що­ки не­на­че хто по­ма­лю­вав жов­ти­лом. Йо­го вид став схо­жий на пи­сан­ку-кра­шан­ку. Дзеньковський гля­нув на кня­зя й крик­нув:

- Ясновельможний! не журіться так ду­же! не вда­вай­тесь в ту­гу! Дасть бог, спра­ва піде інак­шим спо­со­бом!

Єремія мовч­ки тільки ткнув ру­кою, по­ка­зу­ючи на вихід з на­ме­ту.

Шляхтич мит­тю на­че вип­лиг­нув з на­ме­ту. Єремія од­ки­нув завісу в дру­гу по­ло­ви­ну на­ме­ту, увійшов ту­ди і впав на постіль, не­на­че підко­ше­на тра­ва па­дає на зем­лю під ко­сою. Йо­му зда­ло­ся, що в яс­но­му небі десь узя­лась хма­ра, блис­ну­ла блис­кав­ка, і в йо­го нес­подіва­но вда­рив грім, за­бив йо­му па­мо­ро­ки тро­хи не на смерть, і йо­го опо­ви­ла якась неп­росвітна тем­ря­ва й ту­ман.

Вже сон­це звер­ну­ло на вечірній пруг. В на­меті бу­ло ти­хо. Один жовнір, стійчик ко­ло кня­жо­го на­ме­ту, насмілив­ся всту­пи­ти в на­мет і спи­тав, чи не бу­де князь їсти або пи­ти. Єремія не звелів по­да­ва­ти обіда, тільки звелів при­нес­ти свіжої кри­нич­ної во­ди. Цілий день в Єремії й ри­соч­ки не бу­ло в роті.

Настав вечір. Стійчик по­за­па­лю­вав в на­меті вос­кові свічки. Єремія сидів на стільці за­ду­ма­ний, зас­му­че­ний. Усі йо­го палкі чес­то­любні надії не­на­че од­ра­зу розвіяв вітер. Він пос­те­ре­гав, що з йо­го рук вис­лиз­нув ве­ли­кий та знач­ний мо­мент, кот­рий міг би од­ра­зу підня­ти йо­го пре­ви­со­ко вго­ру, ви­ще за усіх маг­натів: підня­ти на ко­ролівський трон.

«Моя сла­ва, як сла­ва ве­ли­ко­го побідни­ка, розійшлась би по всіх усю­дах; на усю Польщу, на ввесь світ, як проміння сон­ця. Я б за­ло­мив, засліпив усю Польщу, усіх маг­натів. Ме­не б встріла уся Вар­ша­ва з чес­тю та по­ша­ною, з та­ким тріумфом, з яким ко­лись стрічав Рим слав­них побідників. До тро­ну мені бу­ло б не­да­ле­ко. Тоді б я вер­нув мої втра­чені «ру­хомі й ле­жачі доб­ра», мої си­ленні маєтності. А те­пер мої стеж­ки до сла­ви за­ки­да­ло камінням. І хто за­ки­дав? Нікчемні, нічо­го не вартні лю­де, що не варті ша­га, не варті навіть моєї підош­ви!»

В Єреміїно­му серці спах­нув гнів на своїх во­рогів. Єремія схо­пив­ся з місця й за­веш­тавсь по на­меті, не­на­че йо­му хто вса­див ку­лю в самісіньке сер­це.

«Хто ж мої суп­ро­тив­ни­ки? Хто хо­че вир­ва­ти з моїх рук сла­ву побіди? Домінік Зас­лавський, нез­дат­ний до війни, відо­мий ла­сун, розкішний, ви­пе­ще­ний унук князів Ост­рожських, що завсіди лю­би­ли розкіш і бу­ли такі ла­су­ни, як і Домінік. Йо­му б тільки ка­ча­тись на пе­ри­нах та бен­ке­ту­ва­ти. Ко­нец­польський? Це не­по­си­дю­щий не­доліток, тро­хи не ди­ти­на. Вче­ний Ост­ро­рог тільки знає свою ла­ти­ну, за­ко­ха­ний в кни­гах. За­па­губ­лять во­ни Польщу. Ко­за­ки візьмуть над ни­ми пе­ре­ва­гу. І тоді я навіки втра­чу і Лу­бен­щи­ну, і усі мої во­линські маєтності. І я тоді зу­божію зусім. Тоді впа­де в Польщі й на Ук­раїні слав­не імен­ня князів Виш­не­вецьких. Ме­не й мо­го си­на ждуть злидні».

Єремія по­чу­вав, ніби в йо­го сер­це хтось уст­ро­мив ніж та й не вий­має. Сер­це бо­лить, ра­на ят­риться. А хтось не­на­че по­вер­тає ніж по­ма­леньку на усі бо­ки і три­юдить ра­ну, заст­ром­лює ніж ще глиб­ше й все му­чить, ка­тує йо­го ду­шу.

- Болить моє сер­це, бо­лить моя ду­ша! Важ­ко мені ди­ха­ти! Са­ма смерть бу­ла б мені лег­ша, ніж ці пе­кельні му­ки, - про­ше­потів Єремія і вхо­пив­ся до­ло­нею за сер­це. Єремія вий­шов з на­ме­ту. В та­борі бу­ло ти­хо й мерт­во. Ніч бу­ла тем­на. Усе спа­ло, все од­по­чи­ва­ло. Густі зорі на небі ми­готіли, ве­се­ло бли­ща­ли, не­на­че очі, на­литі ко­хан­ням. Брильянто­вий ве­се­лий світ од зірок лив­ся, пе­ре­ли­вавсь, си­пав­ся в темній бла­киті. Зорі ніби тіши­лись своїм світом в нічній тиші. Теп­ла розкішна ніч вкри­ва­ла зем­лю й роз­ли­ва­ла спокій на усе, що жи­вотіло й ди­ха­ло на землі.

Єремія пішов над річку. Про­хо­ло­да повіяла на йо­го з вог­кої ни­зи­ни, про­хо­ло­ди­ла йо­го га­ря­чий вид, за­пе­чені смажні ус­та. А за­пек­ле сер­це усе ни­ло та боліло, не­на­че роз'ятре­на ра­на. То злість, то не­на­висність, то по­чу­ван­ня ве­ли­кої обіди, ве­ли­кої втра­ти при­ли­ва­ли до сер­ця, не­на­че морські хвилі до бе­ре­га.

«Ненавидять ме­не маг­на­ти, зас­ту­па­ють мені стеж­ку, зас­ту­па­ють світ до сла­ви. Не­на­вид­жу їх. Я ла­ден і за­раз по­ки­ну­ти Польщу та виїха­ти в який чу­жий край. Ме­не скрізь прий­муть з чес­тю. Але мені тре­ба пдмсти­тись над ко­за­ка­ми. Тільки че­рез це я не по­ки­ну Польщі. Ну пот­ри­вай­те ж те­пер, мої во­ро­ги! Прий­де час, і ви самі ме­не про­си­ти­ме­те, бу­де­те мені ко­ри­тись та кла­ня­тись, щоб я взяв при­вод­ницт­во над армією. А це пев­но бу­де! а це пев­но ста­неться не­одмінно, тра­питься не­за­ба­ром. Наг­лу­зу­юсь тоді й я з вас, при­ни­жу вас до землі, нас­туп­лю на ва­шу шию, при­чав­лю вас і по вас, нікчем­них, та­ки підне­сусь вго­ру до сла­ви, до по­ша­ни, вий­ду ви­со­ко-ви­со­ко і тоді глу­зу­ва­ти­му з вас. Увірвавсь мій тер­пець! Але я знаю, що я один спа­су Польщу».

Єремія вер­нув­ся до на­ме­ту, як вже не­бо на сході ясніло. За­во­ру­ши­лись в та­борі жовніри і по­де­ку­ди за­ма­нячіли, ви­хо­дя­чи з на­метів. Коні заіржа­ли. Табір про­ки­дав­ся. Од­но­го Єремію не брав сон до біло­го дня.

Вранці пол­ков­ни­ки поп­ри­хо­ди­ли до Єремії. Прий­шов і шлях­тич Дзеньковський. Во­ни гля­ну­ли на Єремію й не впізна­ли кня­зя: він став та­кий змарнілий, за­ниділий, та­кий страш­ний, не­на­че ті не­мирівські му­че­ни­ки пе­ред смер­тю, що бу­ли розп'яті на хрес­тах та на стов­пах.

- У кож­ної лю­ди­ни своє щас­тя й інші му­ки. Кож­ний му­читься по-своєму, - про­мо­вив Дзеньковський до пол­ков­ників, вер­та­ючись од кня­зя. - Чи це ж не мрець, що встав уночі з до­мо­ви­ни і вий­шов до нас в на­меті? Ма­буть ве­ликі му­ки він пе­ре­терпів цієї ночі!

Сливе че­рез місяць після Кор­сунської бит­ви з по­ля­ка­ми, 20 лип­ня 1648 ро­ку по­мер ко­роль Вла­дис­лав IV. Хмельницький довідав­ся про смерть ко­ро­ля в Бо­гус­лаві тоді, як він ішов з військом з Кор­су­на на Білу Церк­ву. Між ко­за­ка­ми прой­шла чут­ка, що па­ни от­руїли ко­ро­ля за те, що він був при­хильний до ко­заків. Те­пер ко­ро­ля не ста­ло. В Польщі усім пра­вив сейм, усьому да­ва­ли ряд па­ни.

Дійшовши до Білої Церк­ви, Хмельницький став та­бо­ром і за­раз пос­лав до Вар­ша­ви своїх комісарів з лис­том до ко­ро­ля, не­на­чеб­то він не знав, що ко­ро­ля вже не­ма на світі. Бог­дан про­сив в ко­ро­ля ви­ба­чи­ти йо­му, що він підняв повс­тан­ня, бо му­сив зро­би­ти це че­рез панські здирст­ва, і жалівся на польських панів, що во­ни приг­ноб­лю­ють ко­заків, по­одніма­ли в їх землі, лу­ги, сіно­жаті, став­ки, мли­ни, ви­га­ня­ють з своїх маєтностів ко­зацьких удов та сиріт, не пус­ка­ють ко­заків на Дніпро ло­ви­ти ри­бу. Окрім то­го, він жалівся, що па­ни та ксьондзи си­лою за­во­дять на Ук­раїні унію, бе­руть ве­ликі по­даті, навіть з ко­зацьких удов, бе­руть оп­лать з кож­ної ха­ти, з пасік, з то­ва­ру, з мли­ва, а реєстро­вим ко­за­кам вже не пла­тять за служ­бу з скар­бу п'ять років. В кінці сво­го лис­та Бог­дан про­сив збільши­ти ко­зацьке військо ще на шість ти­сяч, вер­ну­ти їм давнє пра­во ви­би­ра­ти са­мим гетьма­на й пол­ков­ників, по­од­да­ва­ти церк­ви, одібрані в унію. Для пе­ре­го­ворів він про­сив прис­ла­ти комісарів з Вар­ша­ви.

Прочитавши на сеймі Бог­данів лист, па­ни пос­та­но­ви­ли не прий­ма­ти Бог­да­но­во­го про­хан­ня і, не га­ючись, йти на йо­го з військом. А тим ча­сом Бог­дан розіслав з Білої Церк­ви лис­ти по всій Ук­раїні, щоб хло­пи йшли в ко­за­ки і при­бу­ва­ли до йо­го та­бо­ру, а сам зняв­ся й ру­шив далі на Во­линь. Ко­зацький табір дійшов до річки Случі. Хмельницький став та­бо­ром не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва.

- От те­пер «знай, ля­ше, що по Случ на­ше!» - го­во­ри­ли ко­за­ки, ота­бо­рив­шись над Случ­чю.

Тим ча­сом ко­зацькі пос­ланці вер­ну­лись з Вар­ша­ви й при­нес­ли звістку, що сейм дав при­каз не­за­гай­но зби­ра­ти польське військо й приз­на­чив над ним трьох при­водців:

Домініка Зас­лавсько­го, мо­ло­до­го Ко­нец­польсько­го та ста­ро­го Ми­ко­лая Ост­ро­ро­га.

- Перина, ди­ти­на й ла­ти­на! оце наші суп­ро­тив­ни­ки те­пе­реч­ки! З ци­ми не­ба­га­то бу­де нам кло­по­ту та тя­га­ни­ни! - сміявся Бог­дан, прик­ла­да­ючи прізви­ща но­вим при­вод­цям польсько­го війська.

Тим ча­сом сейм ви­дав за­гад па­нам зби­ра­тись на війну. Кож­ний ба­га­тий пай зби­рав військо з дрібних шлях­тичів і вис­тав­ляв йо­го на війну на свій кошт. Кож­ний шлях­тич в повітах, що хотів іти на війну, був по­ви­нен вис­ту­па­ти на збірче місце своїм кош­том. З та­ких шлях­тичів скла­да­лись «ко­рог­ви». Кож­на «ко­рог­ва» зва­лась по повітові. З кількох ко­рогвів скла­дав­ся полк. Пол­ки зва­лись на ймен­ня по своїх воєво­дах. Уся армія уяв­ля­ла з се­бе ніби ма­леньку Польщу. Збірним місцем для війська приз­на­чи­ли Гли­ня­ни за трид­цять верс­тов од Льво­ва.

Збір війська по­чав­ся ще се­ред літа. По­тяг­ли­ся до Гли­нян па­ни з усієї Польщі. Польські то­го­часні па­ни, вкрай ви­пе­щені та без міри спанілі в роз­коші, не мог­ли знес­ти не­до­го­ди військо­во­го та­бо­ро­во­го жит­тя й їха­ли на війну, не­на­че на який­сь бен­кет, в до­ро­гих ка­ре­тах з ве­ли­кою си­лою уся­ких служ­ників, слідком за ни­ми йшли вал­ки хур, на­ван­та­же­них уся­ким незлічен­ним доб­ром. На ху­рах вез­ли ме­ди, ви­на, горілку, ва­рен­ня, кон­фе­ти, ок­са­ми­то­ве та шов­ко­ве праз­ни­ко­ве уб­ран­ня, со­бо­лячі шу­би, до­рогі ок­са­ми­тові ма­терії на кун­туші, теплі ук­ри­ва­ла, по­душ­ки, пе­ри­ни й м'які мат­ра­ци, ки­ли­ми і вез­ли безліч фар­фо­ро­во­го та срібно­го по­су­ду: срібні тарілки, ва­зи, по­лу­мис­ки, куб­ки, пу­гарі. Ба­гаті маг­на­ти вез­ли навіть срібні та­зи й уми­вальни­ки і зо­лоті куб­ки та чар­ки до­ро­го­го ви­ро­бу. Ба­гатіші па­ни по­за­би­ра­ли з со­бою навіть ван­ни для ку­пан­ня. За кож­ним па­ном їха­ло стов­пи­ще слуг та ку­харів. Ку­харі вез­ли усякі свої ку­харські при­чан­да­ли. Польський літо­пи­сець пи­ше, що в тодішньому та­борі пев­не бу­ло більше срібла, ніж оли­ва в ку­лях. Ба­гаті па­ни не­на­че ма­ли на думці вис­тав­ля­тись та чва­ни­тись в та­борі один пе­ред од­ним своїм ба­гатст­вом, зо­ло­том та сріблом, та брильянта­ми, як вис­тав­ля­лись в своїх пиш­них па­ла­цах на бен­ке­тах.

Військовий табір роз­ки­нув­ся по ши­рокій до­лині ко­ло Гли­нян. Па­ни по­на­пи­на­ли здо­рові на­ме­ти з по­лот­на та повсті, об­лицьовані чер­во­ни­ми та жов­ти­ми шов­ко­ви­ми сму­га­ми та бе­реж­ка­ми. Кру­гом на­метів розс­та­ви­ли во­зи. Уся до­ли­на бу­ла зас­тав­ле­на во­за­ми та кіньми. Возів наб­ра­ло­ся більше, ніж сто ти­сяч. Між во­за­ми ма­нячіли гу­са­ри в пиш­них убо­рах, піхо­та, коні в до­рогій збруї. За ху­ра­ми бу­ло не вид­ко й гар­мат. Усей табір був схо­жий на през­до­ро­вий яр­ма­рок на сте­повій Ук­раїні, за­ки­да­ний ху­ра­ми та во­за­ми, на кот­ро­му не знать, чи більше возів, чи більше лю­дей. Уся до­ли­на ніби гу­ла, кле­котіла, не­на­че здо­ро­вий яр­ма­рок.

Розкішний на­мет кня­зя Домініка сто­яв на при­гор­ку. На йо­го білих реб­рах чер­воніли сму­ги з до­ро­го­го сук­на. Звер­ху на­ме­ту бли­ща­ла по­зо­ло­че­на кня­жа ко­ро­на. Кру­гом на­ме­ту чорніли ряд­ка­ми гар­ма­ти. Зас­лавський розс­та­вив військо з сво­го воєводст­ва по се­лах ко­ло Льво­ва і вер­нувсь до та­бо­ру. Як він при­був до та­бо­ру, йо­го стріли па­ни й військо з гу­ком гар­мат та радісни­ми кри­ка­ми. Гу­са­ри й кінне військо вис­ту­пи­ло на при­гор­ку йо­му на­зустріч.

Військо зди­ву­ва­ло й засліпи­ло са­мо­го Зас­лавсько­го нез­ви­чай­но розкішни­ми убо­ра­ми. Гу­са­ри чва­ни­лись один пе­ред од­ним до­ро­ги­ми бас­ки­ми кіньми та кінською збруєю: лу­ки на сідлах бу­ли усе срібні, чап­ра­ки по­ви­ши­вані шов­ком та зо­ло­том, стре­ме­на по­зо­ло­чені, шаблі й дер­жал­на по­цяцько­вані зо­ло­том. На гу­са­рах бу­ли кун­туші ок­са­ми­тові, підбиті шов­ком й об­ля­мо­вані до­ро­ги­ми со­бо­ля­ми. На ши­ях бли­ща­ли зо­лоті важкі лан­цюж­ки. З ви­со­ких ша­пок, надітих на­ба­кир або навс­ко­си спа­да­ли ки­тиці, об­си­пані брильянта­ми. Чер­воні й жовті сап'янці бли­ща­ли срібни­ми й зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми й підківка­ми. За по­яса­ми стриміли до­рогі кин­жа­ли з срібни­ми по­зо­ло­че­ни­ми дер­жал­на­ми. Піше військо бу­ло так са­мо уб­ра­не в ба­гаті квітчасті кун­туші. Простіші жовніри з сірач­ко­вої шлях­ти не одс­та­ва­ли од панів і підби­ра­лись під їх впо­до­бу в пиш­но­му уб­ранні. За ви­да­ну впе­ред за три місяці з скар­бу пла­ту во­ни посп­рав­ля­ли собі су­конні кун­туші, на­чеп­ля­ли на го­ло­ви квітчасті су­конні шап­ки з чер­во­ни­ми вер­ха­ми та ки­ти­ця­ми. Збит­ки в уб­ранні бу­ли ней­мовірні. Па­ни, зро­ду чванько­виті на вда­чу, вис­тав­ля­лись своїми до­ро­ги­ми убо­ра­ми один пе­ред од­ним, не­на­че на бен­кеті пе­ред па­нян­ка­ми.

Пани з'їха­лись не­на­че не на війну, а на бен­кет. Во­ни й справді да­ва­ли в та­борі бучні бен­ке­ти і сил­ку­ва­лись по­ка­за­ти свою щедрість та пи­ху, не­на­че в своїх па­ла­цах. На бен­ке­тах гра­ли му­зи­ки. Ку­харі розк­ла­да­ли ба­гат­тя й го­ту­ва­ли усякі панські пот­ра­ви. По усьому та­борі йшли бен­ке­ти, скрізь гра­ли му­зи­ки, не­на­че скрізь справ­ля­ли весілля. Ви­но, ме­ди роз­ли­ва­лись річка­ми. В ба­га­тих прос­то­рих шат­рах ста­ви­ли сто­ли. Сто­ли зас­тав­ля­ли срібним по­су­дом; ку­харі по­да­ва­ли до­рогі пот­ра­ви. По тодішньому пансько­му зви­чаю ста­ви­ли на сто­ли ви­роб­лені з са­ха­ру де­ре­ва, тро­ян­ди, ко­зи, ле­ви, олені й уся­кові чу­дер­нацькі фігу­ри.

Як гля­неш на усе військо, пи­ше тодішній польський літо­пи­сець, то тобі здається, що па­ни з'їха­лись не на війну, а на весілля. А тодішні ук­раїнські літо­писні за­пи­са­ли, цю польські па­ни з'їха­лись не­на­че на яр­ма­рок, по­на­во­зи­ли срібла, зо­ло­та та до­ро­го­го уб­ран­ня пев­но для то­го, щоб заміня­ти їх на ко­зацькі ряд­на та повс­тяні по­по­ни.

Приїхавши з Льво­ва до обо­зу, князь Домінік Зас­лавський за­раз дав розкішний бен­кет па­нам, при­вод­цям кож­но­го воєводсько­го пол­ку. Ку­харі розікла­ли за на­ме­том ба­гат­тя і го­ту­ва­ли обід. Па­ни при­бу­ва­ли до кня­жо­го на­ме­ту вер­хи на бас­ких ко­нях в блис­кучій збруї. Обидві по­ли дов­го­го кня­жо­го на­ме­ту бу­ли од­ки­нуті ви­со­ко на на­мет. Чер­во­на пібійка на по­лах ляг­ла на білий на­мет, не­на­че до­ро­га завіса над две­ри­ма з двох чер­во­них по­лот­нищ. На­мет сто­яв, не­на­че од­чи­не­ний навстіж. Долівка в на­меті бу­ла зас­те­ле­на до­ро­ги­ми ту­рецьки­ми ки­ли­ма­ми. Кру­гом в се­ре­дині на­ме­ту до­ни­зу висіли квітчас­тою сму­гою перські ки­ли­ми і об­ви­ва­ли на­мет, не­на­че до­рогі по­цяцько­вані ра­ми. По­се­ре­дині сто­яв дов­гий стіл, нак­ри­тий білою ска­тер­тю, зас­тав­ле­ний срібни­ми тарілка­ми та по­лу­мис­ка­ми, здо­ро­ви­ми срібни­ми жба­на­ми та ва­за­ми. Жба­ни і ва­зи бу­ли вщерть вінців по­на­ли­вані вен­герським ви­ном, ме­да­ми та горілкою. Кру­гом сто­ла по­над кра­ями, не­на­че ра­зок зо­ло­то­го на­мис­та, бли­ща­ли про­ти сон­ця зо­лоті чар­ки, ча­роч­ки, пу­гарі та куб­ки. Од кня­жо­го сто­ла в са­мо­му на­меті да­ле­ко тяг­ся дов­гий ря­док столів, пос­тав­ле­них над­ворі й прик­ри­тих звер­ху по­лот­ня­ним навісом на стовп­чи­ках, щоб за­хи­ща­ти од га­ря­чо­го літнього сон­ця сто­ли й ви­со­ких гос­тей.

Шляхтичі з'їзди­лись і стов­пи­лись в пе­редній прос­торній по­ло­вині дов­го­го на­ме­ту. Слу­ги од­ки­ну­ли по­ли в дру­гу по­ло­ви­ну на­ме­ту, не­на­че од­чи­ни­ли двері. З-під підня­тих піл за­лисніла ба­га­та князівська постіль, пос­те­ле­на на товс­тих мат­ра­цах, з пу­хо­ви­ми по­душ­ка­ми, з пе­ри­на­ми, з шов­ко­вим м'яким ук­ри­ва­лом, з до­ро­ги­ми сто­ли­ка­ми та дзер­ка­ла­ми на сто­лах. Та част­ка на­ме­ту бу­ла схо­жа на дамський бу­ду­ар, не­на­че якась ви­пе­ще­на в роз­коші пані роз­та­шу­ва­лась в на­меті се­ред військо­во­го та­бо­ру. Нез­ви­чай­но ба­га­тий роз­пе­ще­ний князь Зас­лавський так лю­бив розкіш, що не міг од­вик­ну­ти од розкішної догідної обс­та­ви навіть у військо­во­му та­борі.

Князь Домінік вий­шов до гос­тей уб­ра­ний, як до вінця, в розкішно­му ок­са­ми­то­во­му кун­туші, в ви­сокій шапці, з чер­во­ним шов­ко­вим верш­ком, то зігнув­ся над ву­хом. На верш­кові те­ле­па­лась ки­ти­ця, об­си­па­на брильянта­ми. Над чо­лом стриміло біле пе­ро в брильянтах, не­на­че при­па­ле крап­ля­ми про­зо­рої ро­си. Збо­ку теліпа­лась шаб­ля в зо­лотій піхві. За по­ясом стримів кин­жал з зо­ло­тим дер­жал­ном, по­цяцько­ва­ний взо­ра­ми з ізум­рудів та рубінів. Князь вис­ту­пав з две­рей ввесь в зо­лоті, ок­са­миті та брильянтах, не­на­че Савська ца­ри­ця вис­ту­пи­ла на двірський бен­кет в Со­ло­мо­на. Кру­гом йо­го аж ся­ло сяєво, аж ки­да­ло промінням на по­цяцько­вані перські ки­ли­ми, де тільки він по­вер­тав­ся. Білий, пов­но­ви­дий, тілис­тий, вже тро­хи отілий, з делікат­ни­ми рум'янця­ми на що­ках, з рум'яни­ми, як ма­ли­на, пов­ни­ми ус­та­ми, з ру­ся­ви­ми дов­ги­ми ву­са­ми, ви­ко­ха­ний, ви­пе­ще­ний, князь і справді був схо­жий більше на тілис­ту панію або на ба­га­ту пов­но­ви­ду мо­ло­ди­цю в перській хустці на го­лові та в на­мисті з ду­ка­ча­ми.

Слідком за кня­зем Домініком вий­шов мо­ло­дий Ко­нец­польський, ще зовсім мо­ло­дий маг­нат, ви­со­ченький, тон­кий ста­ном, біля­вий та та­кий жва­вий, не­по­си­дя­щий та во­руш­кий, що про йо­го ка­за­ли, ніби він ніко­ли не міг дов­го всидіти на од­но­му місці і все бігав, хо­див або їздив без уся­кої пот­ре­би, ни­кав скрізь по Польщі, по панських па­ла­цах або по лісах на вло­вах. За Ко­нец­польським вис­ту­пав з по­ва­гом третій при­во­дець армії вче­ний Ост­ро­рог, вже літній, навіть прис­тар­ку­ва­тий, си­ву­ва­тий, з дов­ги­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, блідий і замлілий, ніби аж тлінний, в простій не­до­рогій одежі. Він лю­бив за­сид­жу­ва­тись над на­ука­ми і пек­лю­вавсь на­уцт­вом так пильно, що аж за­нидів і змізернів на ви­ду.

Приїхав на коні Домініків шу­рин Ко­нец­польський, що дер­жав Гри­зельди­ну сест­ру, прис­ка­кав князь Зба­ражський, так са­мо пе­ре­вер­тень з слав­но­го ук­раїнсько­го ро­ду князів Ост­рожських. Панів наз­би­ра­лось пов­ний на­мет. Ко­ли це десь за су­гор­ба­ми заг­ра­ли му­зи­ки. І на до­лині з'явив­ся полк київсько­го воєво­ди Тиш­ке­ви­ча. По­пе­ред пол­ка ма­нячіло здо­ро­ве зна­ме­но. За пол­ком в блис­кучій ка­реті їхав Тиш­ке­вич. За ним тяг­ла­ся дов­га вал­ка з сотні возів з уся­ки­ми по­жит­ка­ми ви­пе­ще­но­го ста­ро­го маг­на­та. Князь Зас­лавський за­раз пос­лав до йо­го верхівця з зап­ро­си­на­ми на бен­кет. Не­за­ба­ром ка­ре­та при­ка­та­ла до на­ме­ту. Два жовніри ви­са­ди­ли попід ру­ки з ка­ре­ти ог­ряд­но­го Тиш­ке­ви­ча. Він був уб­ра­ний в но­ве ба­га­те уб­ран­ня, не­на­че зібрав­ся на бен­кет до са­мо­го ко­ро­ля в двір. Усі три при­водці вис­ту­пи­ли з на­ме­ту до йо­го на­зустріч і по­ве­ли йо­го попід ру­ки в на­мет, не­на­че ста­ро­го глад­ко­го біску­па. Прис­ка­кав на коні й Самійло Лащ в но­во­му уб­ранні, здо­ро­вий, на­че ка­довб. І замішав­ся в блис­ку­чий на­товп в на­меті. Для йо­го ве­ле­тенської пос­таті на­мет був і низький і тісний. Лащ по­вер­тав­ся в на­меті, не­на­че си­тий товс­тий ведмідь в кучі.

Згодом наз­би­ра­лось панів так ба­га­то, шо во­ни не вміща­лись в на­меті й по­ви­хо­ди­ли в по­лот­няні навіси над сто­ла­ми. Слу­ги по­вий­ма­ли з возів стільці та дзиґли­ки, об­биті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з ви­дав­ле­ни­ми зо­ло­ти­ми гер­ба­ми та князівськи­ми ко­ро­на­ми Зас­лавсько­го. Гос­по­дар поп­ро­сив гос­тей пи­ти по чарці, за­ку­шу­ва­ти та сіда­ти за довгі сто­ли. Гості пи­ли, ба­ла­ка­ли, кри­ча­ли та ре­го­та­лись, про війну й мо­ви не бу­ло в їх.

- Шкода, що оце не­ма з на­ми слав­но­го гетьма­на По­тоцько­го, - про­мо­вив князь Домінік, - десь по­невіряється в по­лоні в Кри­му. От би хто зро­бив по­ша­ну моїм ви­нам та горілці! - ска­зав князь Домінік.

- Зробимо й ми без йо­го вам, кня­зю, цю по­ша­ну, - обізвав­ся Лащ, - за це не журіться! А все-та­ки шко­да, що мені не­ма па­ри за сто­лом з ви­на­ми та ме­да­ми. Од­жеж ніхто ме­не з вас, па­но­ве, не пе­реп'є! Один гетьман По­тоцький був мені під масть.

- Не жу­ри­ся, па­не Ла­щу! Ми од те­бе не одс­та­не­мо, - го­во­ри­ли де­котрі па­ни, ви­пи­ва­ючи по чарці й заїда­ючи хо­лод­ною за­ячи­ною.

Князь Домінік зап­ро­сив гос­тей сіда­ти за сто­ли. При­водці Тиш­ке­вич, Ко­нец­польський, князь Зба­ражський та інші князі сіли за сто­лом в на­меті. Інші мо­лодші па­ни посіда­ли за довгі сто­ли під навіса­ми. Підня­ли над на­ме­том Домініко­ве чер­во­не здо­ро­ве зна­ме­но. На при­гор­ку вда­ри­ли з гар­мат. Заг­ра­ли му­зи­ки. Гості всілись. По­чав­ся бен­кет та­кий розкішний, по­ча­лись такі збит­ки в на­по­ях, не­на­че па­ни бен­ке­ту­ва­ли не у військо­во­му та­борі, а в па­лаці кня­зя Зас­лавсько­го. Стов­пи­ще слуг та ку­харів за­веш­та­лось, забіга­ло. Па­нам по­да­ва­ли смачні й тривні пот­ра­ви. Па­ни го­моніли, ре­го­та­лись. Пот­ра­ва йшла за пот­ра­вою без кінця. Жба­ни й ва­зи з ви­на­ми та ме­да­ми спо­рож­ня­ли так швид­ко, що слу­ги лед­ве всти­га­ли на­ли­ва­ти їх з бо­чок, на­си­лу уви­ва­лись.

Над усіма на­ме­та­ми воєвод та полків попідніма­ли зна­ме­на та ко­рог­ви. Ба­гат­тя на су­горбі па­ла­ло. Колії різа­ли й білу­ва­ли ко­ро­ви, ба­ра­ни та пти­цю на ве­че­рю. Дим од ба­гат­тя підіймав­ся під синє га­ря­че не­бо ви­ще од дібро­ви. Па­ни кри­ча­ли й га­ла­су­ва­ли. В га­ря­чо­му повітрі роз­но­си­лись гострі па­хощі од пе­чені, пер­цю, інбіру, тхну­ло зга­ря­ти­ною од ба­гат­тя. Зда­ва­лось, ніби то давні царі давньої Ел­ла­ди з'їха­лись на Олімпійські ігри­ща, при­но­си­ли після ве­се­ло­го ігри­ща жерт­ву бо­гам, а потім сіли за жертівний бен­кет в праз­ни­ко­во­му уб­ранні вкупі з жер­ця­ми в пур­пу­ро­вих та шов­ко­вих уб­ран­нях, в зо­ло­тих вінцях та об­ру­чах на го­ло­вах.

- А що ви, па­но­ве, чу­ва­ли про табір Хмельницько­го? - спи­тав князь Домінік.

- Розташувавсь він та­бо­ром на Во­лині. Він оце не­дав­неч­ко розіслав лис­ти по всіх містах та се­лах, щоб охочі хло­пи прис­та­ва­ли до йо­го та­бо­ру та йшли в ко­за­ки, - про­мо­вив Лащ, - і вже оце звідусіль по­тяг­ли­ся ці сільські ли­царі хто на су­хо­реб­рих шка­пах, хто пішки з тор­ба­ми на пле­чах та в дра­них сви­тах. Хмельницький прий­має в ко­за­ки усю ту на­во­лоч і вчить їх мушт­рам. Ото, яс­но­вельможні па­но­ве, ма­ти­ме­мо суп­ро­тив­ників на про­ди­во! З та­ки­ми ли­ца­ря­ми й нам, па­но­ве, ще не до­во­ди­лось би­тись, од­ко­ли сутніє Польша.

- Доведеться та­ки по­пас­ку­ди­ти наші ли­царські шаблі та за­баг­ни­ти наші до­рогі кун­туші в бо­лоті, - обізвав­ся князь Зба­ражський. - Це нес­ла­ва для на­ших до­ро­гих ша­бель.

- Ото летіти­ме те дран­тя під на­ши­ми шаб­ля­ми, як ку­ря­че пір'я з ку­рей! Бу­де преціка­ва, пресмішна бит­ва. Ото бу­ду ре­го­та­тись, як ре­го­тавсь під Смілою тоді, ко­ли вирізав од­не се­ло. Ті дурні хло­пи під Смілою не тільки не обо­ро­ня­лись, але ще й ста­ва­ли на коліна та прос­тя­га­ли ру­ки до нас. А я як штурх­ну яку мо­ло­ди­цю спи­сом в гру­ди, то во­на так і геп­не навз­нак та й зад­риґає но­га­ми! Чис­то на­че заріза­на кур­ка! Ой бу­дуть дри­га­ти но­га­ми Бог­да­нові ли­царі під шля­хетськи­ми шаб­ля­ми! - го­во­рив Лащ і ре­го­тавсь.

- Чи ви чу­ли, па­но­ве, що Хмельницький оце на тім тижні оже­нив­ся з яко­юсь кра­су­нею Оле­ною Чаплінською, жінкою яко­гось шлях­ти­ча Чаплінсько­го, вби­то­го ко­за­ка­ми? - ска­зав один шлях­тич. - Ка­жуть й весілля оце не­дав­неч­ко справ­ляв в та­борі.

- Невже! - крик­нув жва­вий Ко­нец­польський. - Ото як­би оце за­раз бу­ла бит­ва! Ми б узя­ли в по­лон Бог­да­на з мо­ло­дою, з усім весіллям, з сват­ка­ми й світил­ка­ми. Вий­шов би пресмішний тріумф у Вар­шаві з світил­ка­ми та друж­ка­ми. Ми б за­га­да­ли їм на тріумфі ули­цею співа­ти весільних пісень.

Пани за­ре­го­та­лись, аж сто­ли зад­вигтіли. Вен­герські ви­на та міцні ме­ди підки­да­ли ве­се­лості в роз­па­лені спе­кою та ви­на­ми го­ло­ви.

Тим ча­сом нап­рикінці бен­ке­ту ку­харі пос­та­ви­ли па столі здо­ро­ву яли­ну, ви­роб­ле­ну з са­ха­ру. Під яли­ною біг лев з пе­ле­ха­тою го­ло­вою й наз­до­га­няв зай­ця. На го­лові в зай­ця стриміла ко­зацька шап­ка з чер­во­ним дов­гим вер­хом. Муд­рий ку­хар пот­ра­пив в тон ве­се­лої шлях­ти. Вглядівши та­ку ку­мед­ну емб­ле­му, па­ни за­ре­го­та­лись й за­га­ла­су­ва­ли.

- Віват! віват шляхті! Муд­ро зроб­ле­но! Віват кня­зеві Зас­лавсько­му, - за­га­ла­су­ва­ла шлях­та яки­мись ска­же­ни­ми го­ло­са­ми.

- Згине Бог­дан з ко­за­ка­ми! Не­хай жи­ве шлях­та! - крик­ну­ли па­ни. - Не­хай зги­нуть ко­за­ки й хло­пи!

- Не по­мо­жуть Бог­да­нові об­шар­пані хло­пи та усякі за­го­ни! - крик­нув Лащ і схо­пив­ся з місця.

Скотарна фа­цеція збу­ри­ла й роз­во­ру­ши­ла лег­ко­дум­них та го­но­ро­ви­тих панів до краю. Чванько­витість та нах­вал­ки прор­ва­лись на­верх, не­на­че патьоки з ки­пу­чо­го вул­ка­на.

- Ось ка­ра на бун­тарів! - крик­нув князь Домінік, ви­тяг свою до­ро­гу шаб­лю, підняв її вго­ру і по­ка­зав па­пам, але так, що шаб­ля схи­ли­лась за пле­че, а князь по­ка­зав па­нам пиш­не зо­ло­те дер­жал­но, по­цяцько­ва­не брильянта­ми. Він по­ка­зав те дер­жал­но, не­на­че ба­га­та пані ча­сом ви­со­вує з-під по­до­ла сукні й по­ка­зує до­ро­гий че­ре­ви­чок, ви­ши­тий зо­ло­том: дивіться, мов­ляв, які в ме­не гарні гап­то­вані че­ре­вич­ки.

- Ось де на­ша побіда! - крик­нув жва­вий Ко­нец­польський. І він і собі вис­мик­нув шаб­лю з піхви, підняв уго­ру і по­ка­зав па­нам зо­ло­те де­ожал­но, ще кра­ще й до­рож­че. На кінчи­ку дер­жал­на на­че горів здо­ро­вий чер­во­ний рубін і ніби ка­зав: дивіться! в кня­зя Домініка гар­не дер­жал­но, а в мо­го гос­по­да­ря ще кра­ще й до­рож­че, і заг­ра­нич­ної ро­бо­ти.

Самійло Лащ схо­пив­ся, як не­са­мо­ви­тий, і підняв уго­ру през­до­рові ку­ла­ки. Це вже бу­ла фа­цеція.

- Дивіться, па­но­ве! Оце на один цілий ко­зацький загін, а це на дру­гий! Од­но­го мо­го ку­ла­ка вис­та­чить на цілий ко­зацький загін.

І Лащ по­ка­зав па­пам пе­редніше один ку­лак, та­кий завбільшки, як довб­ня, а потім по­ка­зав дру­гий.

Пани за­ре­го­та­лись і крик­ну­ли: - Лащ Гер­ку­лес! Віват Ла­ще­вим ку­ла­кам!

- Маємо добрі шаблі, маємо й добрі ку­ла­ки. Бо­же з ви­со­ко­го не­ба! не по­ма­гай ні нам, ні ко­за­кам, а тільки ди­вись з ви­со­кості не­ба, як ми бу­де­мо лу­пи­ти оту на­во­лоч, - про­мо­вив Лащ і підвів очі вго­ру, здійма­ючи обид­ва ку­ла­ки тро­хи не до са­мо­го по­лот­ня­но­го навіса.

- Правда! Прав­да твоя, па­не Ла­щу! - крик­ну­ли вже зовсім напідпит­ку ви­сокі па­ни.

Тишкевич сидів, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Він пив ма­ло. Склав­ши ру­ки на товс­то­му жи­воті, він по­чав кру­ти­ти здо­ро­вим пальцем однієї ру­ки кру­гом пальця дру­гої ру­ки, не­на­че мо­тав нит­ки. Потім, підвівши сонні очі вго­ру, про­мо­вив:

- Усе то га­разд, усе то га­разд. Муж­ності в нас си­ла. Маємо ба­га­то мужів, слав­них ро­зу­мом, вченістю, ба­га­тих на за­со­би й дос­тат­ки й на відва­гу. Але між на­ми не­ма те­пер од­но­го. Од­цу­рав­ся він од нас, зо­би­же­ний сей­мом. Ви, пев­но, втя­ми­ли, про ко­го в ме­не мо­ва.

- Про кня­зя Єремію Виш­не­вецько­го, - ска­зав Ко­нец­польський.

- Ви вга­да­ли. В ме­не мо­ва про йо­го. Князь Єремія - це ок­ра­са Польщі й Ук­раїни. Він стоїть з своїм військом ок­ро­ми од на­шо­го та­бо­ру, хоч я пев­ний в то­му, що він ста­не про­ти ко­заків од­но­раз­но й од­но­час­но з на­шим військом. Але нарізно би­тись, це ви­хо­дить - змен­шу­ва­ти на­шу си­лу. Тре­ба б йо­го якось вмо­ви­ти, щоб він прис­тав до на­шо­го та­бо­ру, бо ми вже тро­хи якось ніби зам'яки­ни­лись, ска­за­ти по щирій правді.

- Треба! Тре­ба! не­ма що й ка­за­ти! - крик­ну­ли па­ни за­ра­зом.

- Але як до йо­го прис­ту­пи­ти? він мені во­рог. Він гор­дий, цу­рається на­ших маг­натів, бун­дюч­ний та не­помірко­ва­ний! - обізвав­ся князь Домінік.

- Я поїду до йо­го про­ха­ти, щоб він по­ми­рив­ся з на­ми та прис­тав до на­шо­го та­бо­ру під ва­шу ру­ку, - ска­зав Тиш­ке­вич.

- І я поїду з па­ном, - ска­зав князь Домінік, - ко­ли йдеться про на­шу вітчиз­ну, то й я ла­ден.

- І я поїду з ва­ми! Князь Єремія при­хильний до ме­не. Тільки шко­да, що горілки не вжи­ває. За чар­кою ми б з ним пе­ре­ба­ла­ка­ли, й справі був би кінець, - ска­зав Лащ. - Як­би він оце ви­пив вкупі з на­ми, то й по­ми­рив­ся б, і по­добрішав до нас. От­тут в пляшці, па­но­ве, і прав­да, і щирість, і одк­ритість душі. І при­ятельство, - ска­зав Лащ і з ти­ми сло­ва­ми встав, вхо­пив в ру­ку здо­ро­ву пляш­ку горілки і ви­со­ко підійняв її вго­ру над своєю го­ло­вою,

- In vi­no est ve­ri­tas! - обізвав­ся Ост­ро­рог. - Про це зна­ли ще давні ла­тинці. Твоя прав­да, па­не Самійле. - In vi­no est ve­ri­tas! В пляшці й друж­ба, і лю­бов, і па­нянські рум'янці, і пал ко­хан­ня мо­лодців, і поцілун­ки, і сміх, і палкі мрії, і ве­се­лощі жит­тя, і сміливість побідників, і ви­со­ка по­езія; от­тут, па­но­ве, в пляшці й Анак­ре­он, і Ка­тул, і Овідій, і Го­рацій. Ту­теч­ки во­ни си­дять усі з своїми по­ема­ми, тут, на дні пляш­ки, і ідилії, і оди, і са­ти­ри й по­еми. Ви­но та горілка зап­рав­лені ни­ми, не­на­че пер­цем та інбіром. Тут в пляшці й ко­ролі, й царі побідни­ки, і Це­зар, і Олек­сан­дер Ма­ке­донський, і Не­ро­ни та Калігу­ли си­дять от­тут на самісінько­му дні, як жа­би в бо­лоті.

- В пляш­ку по­са­див пре­муд­рий Со­ло­мон усіх чортів та чор­тиць і за­ко­пав їх у вавілонсько­му полі Деїрі. Навіть чор­ти не ви­дер­жа­ли спра­ви: пе­ред пляш­кою за­ла­су­ва­лись на бен­кеті в пре­муд­ро­го Со­ло­мо­на, пев­но, по­пи­лись та й по­па­лись в Со­ло­мо­но­ву пляш­ку, як ра­ки в вер­шу. Че­рез пляш­ку сам са­та­на зос­та­вав­ся тоді без пе­кельно­го війська й без жінок цілі віки. Та що й ка­за­ти; пляш­ка - це си­ла, це щас­тя й мир. Неп­рав­ду ска­зав апос­тол, щоб не на­пи­ва­тись ви­ном, бо в вині роз­пусність.

- Пане Ла­щу! Го­во­ри та й міру знай! Це єресь! Це схиз­ма! - крик­нув по­бож­ний Тиш­ке­вич.

- Не єресь, не схиз­ма, а свя­та прав­да! Ко­ли чор­ти не ви­дер­жа­ли спра­ви пе­ред пляш­кою, то й залізний князь Єремія не всто­яв би, як­би ви­пив з на­ми доб­рий жбан ви­на. Це не єресь! Це свя­та прав­да!

- Єресь! єресь! He­re­sia mag­na! В баніцію йо­го знов! В баніцію па­на Ла­ща! - крик­ну­ли вжар­ти па­ни.

- Нехай і в баніцію! Це мені не пер­шин­ка! Це вже впа­де на Ла­ща, здається, двісті вісімде­сят восьма баніція з Польщі. Але я не по­ко­ря­юсь ва­шо­му при­су­дові й зос­та­нусь от­тут за сто­лом, зос­та­нусь до­ма, в моїй ве­селій шля­хетській вітчизні з ве­се­лою шлях­тою. І поїду до кня­зя Єремії про­си­ти йо­го до зго­ди з на­ми з оцим бут­лем в ру­ках.

- Пане Ла­щу! Але пам'ятай, що Хмельницький по­са­див в пляш­ку гетьма­на Ми­ко­лая По­тоцько­го, а та­та­ри по­вез­ли йо­го в пляшці в Крим, - обізвав­ся князь Домінік.

- А ми і пи­ти­ме­мо, і ко­заків би­ти­ме­мо! - крик­нув Лащ.

- Правда твоя, Ла­щу! свя­та прав­да! і пи­ти­ме­мо, і ко­заків би­ти­ме­мо! vi­vat! - крик­ну­ли па­ни, аж лу­на пішла до­ли­ною.

- Але пе­редніше нам тре­ба поїха­ти до не­уб­ла­ган­но­го кня­зя Єреміі та впро­ха­ти йо­го й уб­ла­га­ти, щоб він прис­тав до нас з своїм військом, - про­мо­вив Тиш­ке­вич.

- Поїдемо, поїде­мо й обер­не­мо цього залізно­го кня­зя на вос­ко­во­го, - крик­нув Лащ.

Одначе не швид­ко до­ве­лось па­нам їха­ти в обоз кня­зя Єремії: Тиш­ке­вич дру­го­го дня зап­ро­сив усіх панів на бен­кет до сво­го на­ме­ту. Бен­ке­ту­ва­ли в Тиш­ке­ви­ча, а потім в Ко­нец­польсько­го, а далі в По­тоцько­го. Бен­ке­ти тяг­ли­ся тиж­ня­ми, не­на­че ве­ли­кодні свят­ки. Дрібні жовніри й собі, на зра­зець ве­ли­ких панів, справ­ля­ли гу­лян­ки та ви­пи­вач­ки й не­за­ба­ром ви­шах­ру­ва­ли усю свою зап­ла­ту, ви­да­ну з скар­бу впе­ред за три місяці. Жовнірам не ста­ло за що хар­чу­ва­тись. Во­ни ки­ну­лись по се­лах шу­ка­ти по­жив­ку, гра­бу­ва­ти в се­лян во­ли, ко­ро­ви, вівці, ку­ри та гу­си. Львівський архієпіскоп пи­сав тоді до од­но­го сво­го при­яте­ля па­на, що жовніри спус­то­ши­ли навіть ко­ролівські й шля­хетські се­ла, що се­ля­ни тро­хи не мруть од го­ло­ду, втіка­ють з сіл і йдуть світ-за-очі. Се­ля­ни в той час го­во­ри­ли: «це гарні наші обо­ронці, як во­ни се­бе звуть! во­ни зруй­ну­ва­ли на­ше доб­ро гірше, ніж ко­за­ки, кот­рих звуть своїми во­ро­га­ми».

Пани не ха­па­лись їха­ти в Єреміїн обоз, та й ха­па­тись не бу­ло чо­го. Бог­дан че­рез своїх пос­ланців ще на сеймі про­сив в своєму листі панів, щоб во­ни прис­ла­ли комісарів го­во­ри­ти з ним, вмо­ви­тись і пос­та­но­ви­ти мир. Про за­ми­рен­ня він пи­сав лист і до Ада­ма Кисіля. Бог­дан ждав та­тар і хотів про­тяг­ти час як мож­на дов­ше. Сейм зго­див­ся пос­ла­ти польських комісарів. Слідком за пос­лан­цем Вольським поїха­ли на Ук­раїну за комісарів Кисіль, Сельський, Дуб­ровський та Обу­хо­вич, як вид­но з прізвищ, па­ни ук­раїнці й пра­вос­лавні. Во­ни приїха­ли на Во­линь і пот­ра­пи­ли в са­ме по­лум'я повс­тан­ня. В Ост­розі за­гонці їх не пус­ти­ли далі. Пе­ред очи­ма са­мо­го Кисіля во­ни зруй­ну­ва­ли се­ло Гу­щу, Ки­се­ле­ву ре­зи­денцію, і спа­ли­ли йо­го доб­ро. Кисіль хотів доб­ра­тись до Києва й там роз­по­ча­ти з ко­за­ка­ми пе­ре­го­во­ри, але йо­го скрізь спи­ня­ли й не пус­ка­ли йти далі за­гонці. Кисіль пи­сав з до­ро­ги лис­ти до Бог­да­на, до київсько­го мит­ро­по­ли­та Сільвест­ра Ко­со­ва, щоб йо­му да­ли провідців для обо­ро­ни від повс­танців. Але Бог­дан зу­мис­не не об­зи­вав­ся до йо­го лис­та­ми. Він зу­мис­не тяг діло, бо сподівав­ся з Кри­му підмо­ги од та­тар, а сам усе по­со­ву­вав свій обоз далі на Во­линь, ближ­че до Польщі. Кисіль з своїми пос­лан­ця­ми блу­кав по Ук­раїні, пе­реїжджа­ючи з міста до міста, сли­ве до кінця літа. А шля­хетський табір усе ждав не діждав­ся Кисіля з од­повіддю од Бог­да­на й з нудьги пив та гу­ляв нап­ро­па­ли!

Тишкевич усе на­ма­гав­ся, щоб поїха­ти до кня­зя Єремії, поєдна­тись з ним та при­лу­чи­ти йо­го до сво­го та­бо­ру. Князь Домінік зго­див­ся по­ми­ри­тись з Єремією й поїхав до Виш­не­вецько­го. Поїхав з ним і Ко­нец­польський та Ост­ро­рог, поїхав і Тиш­ке­вич, і мо­ло­дий Ко­нец­польський, що був жо­на­тий з Гри­зельди­ною сест­рою. З ни­ми вкупі поїха­ли ще де­які значніші па­ни. До пос­ланців прис­тав, як шевська смо­ла, і Самійло Лащ, щоб во­ни і йо­го взя­ли з со­бою.

- Без Ла­ща ви нічо­го не вдієте з кня­зем Єремією, - го­во­рив Лащ до маг­натів, - візьміть ме­не з со­бою, і я вам при­ве­ду до на­шо­го та­бо­ру кня­зя Єремію, як смир­ну яг­ни­цю на мо­туз­ку.

Поїхав і Лащ з пос­лан­ця­ми. Усі па­ни поїха­ли до Єремії в до­ро­гих блис­ку­чих ка­ре­тах, не­на­че в гості на бен­кет. Поїха­ли си­ни ук­раїнських пе­ре­вертнів до ук­раїнсько­го пе­ре­верт­ня з слав­но­го давнього ро­ду вкупі з польськи­ми маг­на­та­ми на по­ра­ду, як за­па­гу­би­ти і зни­щи­ти свою Ук­раїну.

Другого дня са­ме в ранні обіди блис­ку­чий поїзд уг­лядів Єреміїн табір над річеч­кою Пи­ляв­кою не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва. Табір роз­ки­нув­ся під ста­рою дібро­вою на ши­рокій до­лині аж до са­мої Пи­ляв­ки і мав та­кий прос­тий виг­ляд, що па­ни звеліли спи­ни­ти коні й за­го­моніли.

- Ой ку­ди ж це ми заїха­ли! - гук­нув з ка­ре­ти князь Зас­лавський. - Ма­буть ми оце чи не по­ми­ли­лись і не пот­ра­пи­ли до Єреміїно­го обо­зу. Чи пак не до ко­зацько­го за­го­ну оце ми приб­лу­ди­лись?

- Може й справді хло­пи зу­мис­не оце по­ка­за­ли нам шлях не до кня­зя Єремії, а до та­бо­ру яко­гось хар­циз­ни­ка Кри­во­но­са або Вов­гу­ри, - обізвав­ся Ко­нец­польський, виг­ля­да­ючи в вікно ка­ре­ти.

Єреміїн табір і справді бур зусім не схо­жий на ба­га­тий шля­хетський табір в Гли­ня­нах, а більше ски­нув­ся на Кри­во­носів табір. Усе в та­борі бу­ло прос­то, навіть убо­го. На до­лині ма­нячіли прості за­ку­рені пи­лом на­ме­ти. По­де­ку­ди стриміли навіть со­лом'яні ку­рені та кат­ра­ги, не­на­че в пасіці. На жовнірах жу­па­ни бу­ли з прос­то­го чор­но­го та виш­не­во­го сук­на. Пишні ка­ре­ти виїха­ли в табір між на­ме­ти та ку­рені. Кру­гом на­метів за­ма­нячіли жовніри, в не­до­ро­гих жу­па­нах, не­на­че се­ля­ни в свит­ках на яр­мар­ку. Блис­кучі ка­ре­ти вріза­лись в табір, не­на­че який­сь пиш­ний ко­ролівський поїзд вше­ле­пав­ся з ди­ва в гу­ща­ви­ну сільсько­го сте­по­во­го ук­раїнсько­го яр­мар­ку. Ка­ре­ти ста­ли се­ред гу­ща­ви­ни на­метів. Маг­на­ти повс­та­ва­ли й пішки поп­рос­ту­ва­ли до Єреміїно­го на­ме­ту. Са­ме тоді Єремія сидів за на­ме­том на дошці й обідав вкупі з своїми пол­ков­ни­ка­ми. Мис­ки з кулішем па­ру­ва­ли, пос­тав­лені впо­довж ряд­ком на дошці, а кру­гом та­ки на дош­ках сиділа стар­ши­на. Єремія зда­ле­ки вглядів блис­ку­чий поїзд і пок­лав лож­ку на дош­ку, навіть не зас­те­ле­ну ска­тер­кою. Він стри­во­жив­ся так, що не міг більше їсти.

«Що це за ди­во? Що це за пе­рез­ва? Це при­водці армії чо­гось їдуть до ме­не. Я вга­дую й чо­го! Оце во­ни пев­но їдуть про­си­ти ме­не, щоб я прис­тав до­ку­пи, до їх армії й бив­ся з ко­за­ка­ми під вер­хо­венст­вом кня­зя Зас­лавсько­го. Не бу­де цього, до­ки світа-сон­ця! Не діждуть во­ни цього! Я й тільки я по­ви­нен пра­ву­ва­ти в битві. Оці цяцьки, оці ляльки нез­датні до військо­вої спра­ви».

Магнати наб­ли­зи­лись до на­ме­ту. Єремія підвівся й пішов до їх на­зустріч.

«А мо­же сейм оце пе­ре­ду­мав і мені до­ру­чив при­вод­ницт­во над військом?» - май­ну­ла дум­ка в Єремії, і він по­чу­тив, що в йо­го од­ра­зу не­на­че за­мер­ло сер­це й пе­рес­та­ло ки­да­тись, йо­му на­че не ста­ва­ло ду­ху ди­ха­ти.

Єремія вис­ту­пив на­зустріч па­нам, не­на­че вовк, зас­ту­ка­ний влов­чи­ми десь в за­кут­ку; він на­су­пив густі чорні бро­ви. А з-під брів блис­ка­ли сер­диті очі. Па­нам зда­ва­лось, що він от-от вищірить зу­би І клац­не на їх зу­ба­ми, на­че вовк, і ки­неться на їх, пор­ве й по­ку­сає і про­же­не їх із сво­го та­бо­ру.

На Єремії був жу­пан з прос­то­го виш­не­во­го сук­на, ду­же підхо­жий під му­жицьку сви­ту, та жовті старі, вже зчорнілі й за­ма­зані сап'янці. Пе­ред пиш­ни­ми маг­на­та­ми сто­яв ніби прос­тий за­по­ро­жець або ко­зак з Бог­да­но­вої армії. Па­ни поздійма­ли шап­ки і привіта­лись до кня­зя Єремії. Єремія якось зне­хо­тя зняв шап­ку, вкло­нив­ся їм і поп­ро­сив всту­пи­ти в свій на­мет з прос­то­го по­лот­на та повсті, ус­те­ле­ний прос­ти­ми повс­тя­ни­ми ки­ли­ма­ми. Єремія поп­ро­сив гос­тей сіда­ти на ли­по­вих не­по­мальова­них дзиґли­ках.

- Я при­був оце до вас, ви­со­ко­ша­нов­ний лю­бий то­ва­ри­шу, з пос­лан­ця­ми од усеі на­шої шлях­ти з на­шо­го та­бо­ру про­си­ти в те­бе зго­ди з на­ми, - по­чав князь Домінік. - Я сам ла­ден про­си­ти вас і приїхав, щоб по­ми­ри­тись з то­бою. За­будьмо давні свар­ки та зма­ган­ня. На­ша от­чиз­на Польща те­пер в не­без­печ­ності од ко­заків. В Бог­да­на військо здо­ро­ве. До йо­го нас­хо­ди­лось вже мо­же більше, як сто ти­сяч на­ро­ду. Бог­дан жде ще й та­тар на підмо­гу. По­ми­ри­мось і по­дай­мо один дру­го­му поміч на цей не­без­печ­ний час. Зго­да чи нез­го­да з на­ми те­пе­реч­ки за­ле­житься од те­бе, кня­зю.

- Як ми­ри­тись, то й ми­ри­тись. Чо­му ж пак і не по­ми­ри­тись, - мурк­нув князь Єремія й навіть не гля­нув кня­зеві Домінікові у вічі, а ди­вив­ся че­рез одс­ло­нені по­ли на­ме­ту ку­дись в да­лечінь.

- В Бог­да­на армія здо­ро­ва, а в нас те­пе­реч­ки два та­бо­ри, опрічні один од­но­го, - по­чав Ост­ро­рог, - кож­не царст­во, що розділюється, му­сить за­ги­ну­ти і за­на­пас­тись. Не одрізнюй­тесь од нас, кня­зю, а прис­таньте до на­шо­го та­бо­ру і ми вкупі пе­ре­мо­же­мо во­рогів.

- Як то мені прис­та­ти до вас? Прис­та­ти під ва­ше вер­хо­венст­во, чи що? - спи­тав, не­на­че одрізав Єремія і з ти­ми сло­ва­ми підняв ви­со­ко чо­ло і ки­нув гост­ри­ми очи­ма на Ост­ро­ро­га.

- Ми, кня­зю, не винні, що бу­ла та­ка во­ля й при­суд ви­со­ко­го сей­му. Ми не маємо пра­ва зріктись йо­го при­су­ду, й за­га­ду, - про­мо­вив князь Домінік, - але ми про­си­мо, кня­зю, твоєї лас­ки - прис­та­ти до на­шо­го та­бо­ру і злу­чи­тись з на­ми до­ку­пи, як рівний з рівни­ми.

Усі за­мовк­ли. Мов­чав і князь Єремія. В на­меті ста­ло ти­хо. Усім бу­ло ніяко­во од тієї мов­чан­ки.

Лащ мов­чить, ще й позіхає на похмілля.

«Вилупив на кня­зя баньки, не­на­че йо­го зро­ду не ба­чив, та й мов­чить», - по­ду­мав жва­вий Ко­нец­польський і ти­хенько штовх­нув Ла­ща ліктем під бік.

«Коли б хоч брех­ли­вий Лащ мерщій за­ки­дав свій мо­ту­зок на кня­зеві ро­ги, - по­ду­мав Зас­лавський, - а то хоч за­раз ви­ходь з на­ме­ту та й да­вай дро­па­ка до­до­му».

- Вашої ми­лості, кня­зю, сла­ва відо­ма по всій Польщі. Вас люб­лять жовніри, бо ви сміли­вий і прос­тий і при­па­даєте їм до впо­до­би, - по­чав Лащ. - Ви­пий­мо, кня­зю, при цій на­годі по жба­нові доб­ро­го вен­герсько­го та й зійде­мось з та­бо­ра­ми до­ку­пи. Що тут дов­го ба­ла­ка­ти! Ко­ли б швид­ше за­пи­са­ти мо­го­рич по згоді, або що.

- Випити мож­на. Чо­му пак і не ви­пи­ти, - обізвав­ся Єремія й ляс­нув в до­лоні.

В на­мет увійшов служ­ник. Єремія звелів йо­му по­да­ти ви­но й за­кус­ку. Жовнір приніс ви­но в здо­ро­во­му олив'яно­му жба­нові, а потім по­дав срібні не­до­рогі куб­ки і пос­та­вив на столі за­кус­ку на олив'яннх тарілках. Ті олив'яні тарілки при­га­ду­ва­ли сто­ли в мо­нас­тирських тра­пе­зах або на Зо­по­розькій Січі.

- В час війни, в час по­ходів я за­бо­ро­няю п'янство в своєму та­борі і сам їм прос­ту стра­ву, їм куліш з са­лом, щоб да­ва­ти зра­зець жовнірам. Війна це ве­ли­кий піст, а не мас­ни­ця. В за­по­рожців ка­ра­ють смер­тю п'яниць в час по­ходів. Ото прав­диві ли­царські но­ро­ви. Нам тре­ба бра­ти цей їх зви­чай собі за зра­зець, - ска­зав Єремія.

- Ой, ой, ой! Кня­зю Єреміє! Як­би в на­шо­му та­борі завівся цей за­по­розький зви­чай, то прий­шлось би пос­ти­на­ти го­ло­ви усім жовнірам, усім па­нам, і мені пер­шо­му. Пи­ти й ко­заків би­ти: от на­ша втіха! - ска­зав Лащ і за­ре­го­тав­ся так, що йо­го товсті гу­би роз­тяг­ли­ся тро­хи не до вух, а рот став здо­ро­вий, не­на­че вер­ша.

- По одній чарці ви­пи­ти мож­на й у по­ході: це не шко­дить і ніко­му не за­ва­дить, - ска­зав Єремія. Він по­час­ту­вав гос­тей. Гості ви­пи­ли по куб­кові ви­на й ста­ли тро­хи сміливіші й го­во­рючіші. Для зви­чаю і князь Єремія при­гу­бив чар­ку і став при­хильніше пог­ля­да­ти на пиш­но уб­ра­них гос­тей. Роз­мо­ва пішла вольніша. Самійло Лащ, ви­хи­лив­ши пу­гарів зо три смач­но­го ви­на, роз­ба­ла­кав­ся й справді до­по­ма­гав своїм верт­ким язи­ком вес­ти роз­мо­ву, що рва­лась щох­ви­ли­ни, ніби гни­ла рвач­ка нит­ка.

- Вже як хо­че­те, ва­ша ми­лость, а без вас, кня­зю, ми не роз­поч­не­мо бит­ви з ко­за­ка­ми. Ва­ша ру­ка, ваш ро­зум, ва­ша сміли­ва вда­ча потрібні нам те­пер, як ман­на не­бес­на бу­ла потрібна ізраїльтя­нам в пус­тині, - роз­по­чав роз­мо­ву Тиш­кевич.

Князь Єремія трохії по­добрішав. Тиш­ке­вич не­на­че пог­ла­див йо­го за шерс­тю.

- Тільки шко­да, кня­зю, що горілки не п'єш. Як­би ти пив так, як оце ми дуд­ли­мо, ти б дав­но прис­тав до зго­ди з на­ми, - бовк­нув Лащ, став­ши од­ра­зу за­панібра­та з кня­зем. - In vi­no еst pax. Це свя­та прав­да: ви­пий, кня­зю, до нас оцей цілий жбан та не бор­сай­ся й не бри­кай­ся.

Киязь Єремія спах­нув і ки­нув сер­ди­ти­ми очи­ма на Ла­ща.

- Ваші жовніри, кня­зю, вже ви­мушт­ро­вані в бит­вах з за­го­на­ми, вже приз­ви­чаєні до борні з ко­за­ка­ми, а наші ще й по­ро­ху не ню­ха­ли. В тобі си­ла, кня­зю, а не в нас. Ти пер­ший ли­цар на всю Польщу. Твої жовніри не вби­ра­ються в до­рогі ша­ти, не звик­ли до ла­сих пот­рав, - го­во­рив князь Зас­лавський.

- Твій табір, кня­зю, та­ким прос­тим здав­ся нам, що князь Домінік аж пе­ре­ля­кав­ся: ду­мав, що наші провідці, хло­пи, зап­ро­ва­ди­ли йо­го в який­сь загін Кри­во­но­са або Вов­гу­ри. На взір твій обоз - чис­тий хлопський загін: жовніри в прос­тих жу­па­нах чи в сви­тах, но­чу­ють в со­лом'яних ку­ре­нях, їдять куліш з са­лом. Зовсім не по-шля­хетсько­му! - ви­па­лив, як з руш­ниці, дур­ний Лащ.

Єремія схо­пив­ся з дзиґли­ка, на­че опе­че­ний, і не­на­че зашк­вар­чав, як вишк­вар­ка на ско­во­роді.

- На ко­заків-гай­да­мак і я гай­да­ма­ка. Гай­да­ма­ка князь не рівня кня­зям гетьма­нам польсько­го війська.

Єремія од­ки­нув по­лот­ни­ще завіси до дру­гої по­ло­ви­ни на­ме­ту, вско­чив ту­ди, спус­тив завісу й схо­вав­ся там.

Усі па­ни вста­ли і витріщи­ли очі. Лащ ки­нув лож­ку в куліш і ви­ря­чив з ди­ва очі на завісу. Завіса ще хи­ли­та­лась, але за завісою не чу­ти бу­ло навіть ду­ху.

Магнати пос­то­яли, по­ди­ви­лись один на од­но­го і мовч­ки вий­шли з на­ме­ту.

- Ну та й те­леп­нув же ти, Ла­щу, не­на­че обу­хом по го­лові! - ска­зав князь Домінік.

- Ото «до сто дзяб­лув!» Вже був і за­ли­гав за ро­ги кня­зя, та не довів до Глинсько­го та­бо­ру. Не вдер­жав на­ли­га­ча. бо князь геть-то вже на­ту­рис­тий та брик­ли­вий. Хіба сам чорт за­ли­гає кня­зя Єремію за ро­ги. Як­би він пив горілку! От­тоді я по­са­див би йо­го в пляш­ку та й повіз в наш табір до Гли­нян, як Со­ло­мон чортів на вавілонське по­ле. Але цей князь хитріший за са­мих чортів. Тре­ба пре­муд­ро­го Со­ло­мо­на, щоб йо­го за­ли­гав та при­волік до на­шо­го та­бо­ру в Гли­ня­ни, - про­мо­вив Лащ.