Вони обоє йшли по­руч і зай­шли в да­ле­кий за­ку­ток сад­ка, що тяг­ся по­за дво­ром па­ла­цу. Гри­зельда зу­мис­не зай­шла ту­ди, щоб заг­ля­ну­ти в подвір'я. Не­на­че якась си­ла при­ма­ню­ва­ла її очі до од­чи­не­ної бра­ми. Во­на сподіва­лась, що от-от не­за­ба­ром шуг­не у двір на коні князь Виш­не­вецький.

Не встиг­ла Гри­зельда й по­ду­ма­ти про це, як у бра­му і справді влетів на пиш­но­му чор­но­му коні князь Виш­не­вецький, шуг­нув ор­лом кру­гом дво­ра, хап­ком зир­нув очи­ма в са­док, вглядів там Гри­зельду й на льоту здійняв чер­во­ну шап­ку з пе­ром, об­си­па­ним діаман­та­ми, і підняв її ви­со­ко над го­ло­вою. Гри­зельда пок­ло­ни­лась йо­му по­хап­цем і спах­ну­ла на ви­ду. Єремія так швид­ко май­нув кру­гом дво­ру і схо­вавсь за ко­ло­на­ми ґанку, не­на­че блис­кав­ка май­ну­ла на небі й впа­ла од­ра­зу в хма­ри і зник­ла. Гри­зельда тільки й прикміти­ла йо­го блис­кучі грізні очі та якесь сяєво од ок­са­ми­то­во­го кун­ту­ша, од сідла, об­си­па­но­го зо­ло­том та пер­ла­ми. Во­на по­вер­ну­лась і шви­денько пішла до па­ла­цу, не­на­че ха­па­лась, прос­ту­ючи до те­ра­си. Зас­лавський лед­ве поспішав за нею.

- Яка ти спішна сьогодні, Гри­зельдо! По­гу­ляй­мо ще в сад­ку, до­ки не од'їде отой Виш­не­вецький, - про­мо­вив Зас­лавський, - не маю ба­жан­ня стріну­тись з ним. Вчо­ра я приз­нав­ся до йо­го в ко­ролівсько­му па­лаці, як до давнього сво­го ко­ле­ги, а він чи не впізнав ме­не й справді, чи тільки вда­вав так, бо не хотів впізна­ти. На­ду­та, гор­до­ви­та й неп­риємна лю­ди­на.

- Але мені ніяко­во не привіта­тись з ним в на­шо­му па­лаці, він же ме­не вглядів у сад­ку, знає, що я вдо­ма, по­ду­має, що я зу­мис­не хо­ва­юсь.

І Гри­зельда по схо­дах вий­шла на те­ра­су й од­чи­ни­ла двері в світли­цю. З дру­го­го кінця світлиці в од­чи­нені двері всту­пив Виш­не­вецький. Гри­зельда оки­ну­ла йо­го очи­ма і знов по­чу­ти­ла в серці вчо­рашнє приємне вражіння. Чимсь пал­ким, га­ря­чим знов пах­ну­ло на неї од йо­го очей і навіть од йо­го пиш­но­го уб­ран­ня. Той огонь не­на­че об­па­лив її, впік сер­це.

«І що за си­ла криється в цьому мо­ло­до­му кня­зеві? І з ли­ця не­на­че й не ду­же гар­ний, і смуг­ля­вий, а од йо­го не­на­че па­шить ог­нем, щось не­на­че поїдом їсть моє сер­це од то­го ча­су, як я йо­го впер­ше по­ба­чи­ла», - по­ду­ма­ла Гри­зельда, ог­ля­да­ючи Єремію. Єремія привітав­ся до ста­ро­го За­мой­сько­го, по­чо­лом­кав­ся з чу­жо­зем­ця­ми, прис­ту­пив до Гри­зельди і поцілу­вав її в ру­ку. Гри­зельда по­чу­ти­ла на руці га­рячі, як огонь, ус­та. Той поцілу­нок не­на­че впік її в ру­ку. Привітав­шись до Гри­зельди, Виш­не­вецький ки­нув очи­ма на двері. На по­розі сто­яв Зас­лавський і сер­ди­то пог­ля­дав на Єремію. Єремія зне­хо­тя й якось неп­ривітно привітав­ся до сво­го то­ва­ри­ша й за­раз одійшов од йо­го, навіть сло­ва не про­мо­вив­ши, не­на­че йо­го й у світлиці не бу­ло.

- От я й ра­дий, що ти, кня­зю, одвідав ме­не, - обізвав­ся ста­рий За­мой­ський, - у ме­не в па­лаці князь Домінік, пев­но, за­ну­див світом без мо­ло­дої ком­панії, а ти са­ме в доб­рий час оце на поріг! Вам обом бу­де ве­селіше в ме­не. Ви ж, здається, то­ва­риші по школі; ра­зом вчи­лись у на­ших ша­нов­них па­терів єзуїтів.

- Вчились ра­зом, хоч я й тро­хи стар­ший за кня­зя Єремію, - ска­зав князь Домінік.

Єремії ці сло­ва оче­ви­дяч­ки не спо­до­ба­лись: він на­су­пив бро­ви. Зас­лавський це примітив і по­хо­пив­ся поп­ра­ви­ти свої сло­ва.

- Я на літа стар­ший, але князь Єремія стар­ший став за ме­не на полі битв, бо вже га­разд всла­вив­ся в бит­вах, чо­го я ще не спо­до­бив­ся на своє не­щас­тя.

- Прийде час, то й спо­до­биш­ся, кня­зю Зас­лавський: кож­но­му нас­та­не свій час, - обізвав­ся Єремія якось по­ну­ро й ніби сер­ди­то.

- Але ти, кня­зю Виш­не­вецький, вже й дістав вінок побіди, бо не­дур­но ж те­бе прод­раж­ни­ли в Мос­ков­щині й на Ук­раїні палієм, - ска­зав За­мой­ський.

Вишневецький пок­ру­тив сво­го чор­но­го дов­го­го ву­са й спідло­ба ог­ля­дав пан­ну Гри­зельду. Во­на сто­яла се­ред світлиці рівна, по­важ­на та струн­ка, не­на­че ста­туя побіди.

- Шкода, що в нашій Речі Пос­по­литій не­ма зви­чаю, щоб жен­щи­ни во­ди­ли військо на во­рогів, - ска­за­ла Гри­зельда.

- А ти б по­ве­ла військо на во­рогів Польщі, як­би тобі до­ве­ло­ся обо­ро­ня­ти Польщу? - спи­тав За­мой­ський.

- Атож! Сіла б на ко­ня та й мах­ну­ла б ру­кою до війська: ле­ти, військо, в бит­ву, а я пер­ша по­пе­ред війська! - ска­за­ла Гри­зельда й прос­тяг­ла свою дов­гу ру­ку на всю дов­жи­ну з ми­га­ми та­ки­ми сміли­ви­ми та при­ка­зу­ючи­ми, не­на­чеб­то во­на й справді бу­ла на­по­го­тові летіти в бит­ву.

«Королева! Прав­ди­ва ли­цар­ша! Во­на од­на вар­та бу­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою», - по­ду­мав Єремія. І во­на в той час ще більше спо­до­ба­лась своєю сміливістю й ли­царськи­ми ру­ха­ми.

Єремія ба­га­то ба­чив паннів, ба­га­то гар­них, навіть кра­сунь пе­рег­лядів він на своєму віку, але жод­на з них не при­па­ла йо­му до впо­до­би. Він вже бо­явсь, що в йо­го сер­це хо­лод­не, ніко­го не мо­же лю­би­ти прав­ди­вим ко­хан­ням. Те­пер він по­чу­вав, що в йо­го серці й справді за­во­ру­ши­лось щось схо­же на ко­хан­ня. Але то бу­ла тільки при­хильність та сим­патія до ге­роїчної пан­ни, що бу­ла схо­жа ви­дом на ге­роїню, бо Єремія щи­ро ко­хав­ся тільки в ге­роїчних, ли­царських спра­вах. Та­ка бу­ла йо­го род­же­на вда­ча.

«Треба сва­та­ти Гри­зельду, бо цей князь Домінік оче­ви­дяч­ки вхо­пить її пе­ред самісіньким моїм но­сом, - по­ду­мав Єремія. - Ме­не піднімуть двірські на сміх. А мені ліпше смерть у битві, ніж смішки двірських».

- Вибачай, пан­но Гри­зельдо, що я од­бив те­бе од роз­мо­ви з кня­зем Домініком. Ти з ним хо­ди­ла по сад­ку й роз­мов­ля­ла, а я неп­ро­ха­ний замішав­ся між вас, - про­мо­вив Єремія.

- А що мені до кня­зя Домініка? Го­во­ри­ти­му, з ким схо­чу. Я на це не ду­же то зва­жаю.

- Як то - що тобі до кня­зя Домініка? Він твій давній знай­омий і та­кий приємний на вда­чу… Я чув, що пан­ни так і лип­нуть до йо­го.

- Може й лип­нуть якісь пан­ни, але про се­бе цього не мо­жу ска­за­ти. Я ні до ко­го не лип­ну, бо теж маю свій го­нор і пок­ла­даю в то­му свою ша­ну, - сміли­во обізва­лась Гри­зельда.

- Але ж князь Домінік та­кий зав­зя­тий та сміли­вий. Скільки в йо­го бу­ло поєдинків з шлях­ти­ча­ми! Він віщує з се­бе слав­но­го ли­ца­ря зав­зят­ця.

- Може й віщує, але не­хай же пе­редніше справ­диться те віщу­ван­ня. А поєдин­ки ще не є до­каз сміли­вості. Кож­ний шлях­тич пев­но прошт­рик­нув на своєму віку ко­гось шаб­лею на поєдин­ках, як бу­сел своїм гост­рим но­сом штри­кає жа­би. Це ще не ди­во. От ти, кня­зю, то вже ви­явив свою зав­зятість у бит­вах. Про це я доб­ре знаю. Я ціную шлях­ти­ча по бит­вах та по ге­роїчних вчин­ках. Та­ка вже я на вда­чу зро­ду. Та­кою я пев­но ро­ди­лась й ох­рес­ти­лась.

- І я, ска­за­ти по правді, тільки й ціную та люб­лю тих паннів, що люб­лять усе ге­роїчне, люб­лять ли­царську сла­ву. Не люб­лю я тих паннів, тих шва­чок та си­дух, шо тільки си­дять в кімна­тах та за­люб­лю­ються в шитві, та гол­кою тільки шпор­та­ють, ко­ха­ються в кун­ту­шах, та в жу­па­нах, та в уся­ких убо­рах.

- Ну, кня­зю! в цьому ви­ба­чай нам, бо ко­ли те­пе­реч­ки і наші шлях­тичі начіплю­ють на се­бе до­рогі, тро­хи не па­нянські шов­кові та ок­са­ми­тові убо­ри, то нам, пан­нам, вже не го­диться зос­та­ва­тись по­за­ду, - ска­за­ла Гри­зельда з жар­том, але по­важ­но.

- Часи прос­то­ти й прос­тих зви­чаїв те­пе­реч­ки ми­ну­ли для шлях­ти. Ми­ну­ли ті ча­си, ко­ли наші шлях­тичі їзди­ли на дра­бин­час­тих во­зах, спа­ли над­ворі, на сіні, прос­то не­ба на землі, їли хліб свя­тий з сіллю. Це по­га­ний знак. З цим впа­дає й дав­ня ли­царська зав­зятість. Це мені не до впо­до­би, хоч і я сам му­шу вис­тав­ля­тись на по­каз, бо ме­не те­пе­реч­ки засміяли б на смерть, як­би я одяг­ся в жу­пан з му­жицько­го сук­на та спав у полі, підмос­тив­ши сідло під го­ло­ву, як ро­бив мій дід впер­вих, ко­зацький гетьман Бай­да Виш­не­вецький, та як роб­лять ук­раїнські ко­за­ки й досі.

- Інші ча­си - інші лю­де, - обізва­лась, зітхнув­ши, Гри­зельда.

Заславський ско­са пог­ля­дав, як Єремія сто­яв се­ред світлиці й роз­мов­ляв з Гри­зельдою. Він примітив по очах, що Гри­зельда ста­ла якась жвавіша, про­ворніша, що на її що­ках заг­ра­ли рум'янці. Він стри­во­жив­ся, щоб ча­сом Виш­не­вецький не од­бив од йо­го Гри­зельди.

Тим ча­сом у світли­цю вско­чив двірський слу­га, уб­ра­ний в ба­га­тий до­ро­гий жу­пан, об­ши­тий по­зу­мен­та­ми, і про­мо­вив до За­мой­сько­го:

- Ясновельможний па­не канц­ле­ру! двірська шлях­та й військо­ва стар­ши­на тво­го війська про­сить по­да­ва­ти обід, бо вже усі здо­ро­во ви­го­ло­да­лись. Військо на задвірках тро­хи вже не бун­тується, що ку­харі опізни­лись з обідом.

- Накривать сто­ли за­раз! Я ку­ха­рям ут­ру но­са! - крик­нув до слуг За­мой­ський. - Скажіть двірським шлях­ти­чам, що обід бу­де за­раз.

В од­ну мить з кімнат по­си­па­лись слу­ги, не­на­че ку­ри з сіда­ла, і ки­ну­лись нак­ри­ва­ти сто­ли. Для гос­по­да­ря й гос­тей нак­ри­ли дов­гий стіл у світлиці, для стар­ших двірських шлях­тичів та військо­вих пос­та­ви­ли ря­ди столів на те­расі й на задвірку. Сто­ли вкри­лись срібною по­су­дою, тарілка­ми, срібни­ми пляш­ка­ми та пу­га­ря­ми, не­на­че на їх ви­пав срібний сніг. Безліч срібно­го по­су­ду бу­ла вди­во­ви­жу навіть цісар­цям. З те­ра­си зат­ру­би­ли в ріг, з військо­вих ка­зарм, з домків по­си­па­лась двірська че­лядь, не­на­че ко­маш­ня. За­мой­ська, вже ста­ренька, але ще здо­ро­ва й кре­мез­на лю­ди­на, вий­шла з світлиці до обіду й привіта­лась з гістьми. За­мой­ський поп­ро­сив гос­тей сіда­ти за стіл. Він по­са­див Єремію по­руч з со­бою. Князь Домінік сів між За­мой­ською та Гри­зельдою. Стар­ша шлях­та, то бу­ла на службі при дворі За­мой­сько­го, сіла за сто­ли на те­расі; менші шлях­тичі й військові стар­ши­ни посіда­ли за сто­ли на задвірку в хо­лод­ку. Прості двірські шлях­тичі пи­ша­лись ба­га­ти­ми убо­ра­ми, кун­ту­ша­ми, об­ля­мо­ва­ни­ми зо­ло­том, шов­ко­ви­ми жу­па­на­ми. На ба­гатьох шлях­ти­чах бряж­ча­ли срібні й зо­лоті ґудзи­ки та лан­цюж­ки. Розкіш і при­любність до до­ро­гих уборів пішла вже, як по­шесть, і між дрібну шлях­ту. Всі гроші, усей за­робіток во­ни бга­ли в до­ро­ге уб­ран­ня. Чу­жо­земці тільки пог­ля­да­ли ско­са че­рез од­чи­нені двері на чу­ба­ту дрібну шлях­ту, так розкішно приб­ра­ну, не­на­че в якесь свя­то, що її труд­но бу­ло одрізни­ти од ви­со­кої шлях­ти.

Кухарі по­да­ва­ли прис­луж­ни­кам од­ну пот­ра­ву за дру­гою. Кравчі на­ли­ва­ли ви­ном пляш­ки та бутлі. Ви­на бу­ли не­де­шеві, більше за­морські. Шлях­тичі пи­ли, скільки хотіли. Обід тяг­ся цілі го­ди­ни: цілий віл пішов на усякі пот­ра­ви для двірської че­ляді й двірсько­го війська За­мой­сько­го. По­ро­ся­та та гу­си по­ляг­ли де­сят­ка­ми під но­жа­ми ку­харів. На­го­до­вані й на­поєні з лас­ки й ки­шені ба­га­то­го канц­ле­ра, двірські шлях­тичі й військові го­моніли, га­ла­су­ва­ли, бряж­ча­ли шаб­ля­ми в бу­день, не­на­че на яко­мусь бен­кеті.

- Чи це в вас, яс­но­вельмож­ний канц­ле­ру, сьогодні який­сь фамільний праз­ник, чи іме­ни­ни, що ти даєш та­кий бен­кет? - спи­тав у За­мой­сько­го один австріяк-німець.

- Ні, па­не! Це в нас те­пе­реч­ки по­ве­лись такі обіди пов­сяк­день. Це наш бу­ден­ний що­ден­ний обід, бо в нас кож­ний знач­ний пан та маг­нат дер­жить при своєму дворі сот­ню або й дві дрібної шлях­ти на службі, так… для по­ша­ни… дер­жить і своє військо. Тре­ба ж їх усіх і на­го­ду­ва­ти, і на­поїти, то бач… щоб на сей­ми­ках во­ни по­да­ва­ли свій го­лос за сво­го мен­то­ра, - ска­зав За­мой­ський.

- Ми, бач­те, обс­тав­ляємо наші дво­ри по-ко­ролівськи, бо ми в Польщі прав­диві ко­ролі, - го­во­рив гор­дий Виш­не­вецький, - в нас кож­ний шлях­тич, кож­ний пан має сли­ве ко­ролівські пра­ва. Ми не пла­ти­мо в дер­жав­ний скарб нічо­го; те­пер навіть ми ски­ну­ли з своїх маєтків пла­ту за землі, - «ла­но­ве», по два ша­ги з ла­ну. А пра­ва наші ве­ликі, яких не має жад­на шлях­та в вас за гра­ни­цею. Цим ми мо­же­мо і хва­ли­тись, і гор­ди­тись пе­ред ва­ми: ми маємо пра­во сти­на­ти го­ло­ви й ка­ра­ти смер­тю на­ших хлопів, маємо пра­во бу­ду­ва­ти го­ро­ди та твер­дині на своїх зем­лях, маємо пра­во їх руй­ну­ва­ти, не пи­та­ючись в ко­ро­ля. Кож­ний маг­нат дер­жить своє військо, скільки спро­мо­жеться на свій кошт йо­го дер­жа­ти, мо­же з своїм військом, не пи­та­ючись в ко­ро­ля, вчи­ня­ти на­па­ди на сусідні дер­жа­ви і во­юва­тись з ни­ми. Ми маємо пра­во їзди­ти за гра­ни­цю, не пи­та­ючись в ко­ро­ля, дер­жа­тись віри, якої схо­че­мо. Ми прав­диві дер­жавці й ко­ролі в Польщі. Хіба ж не хо­ди­ли во­юва­ти з своїм військом Мниш­ки та Виш­не­вецькі в Мос­ковське царст­во? Хіба ж не во­юва­ли По­тоцькі та Ко­рецькі з Мол­дав­щи­ною? Пан Лісовський гу­ляв дос­хо­чу з своїм вільним військом по Мос­ков­щині, ще й повів ту­ди ук­раїнських ко­заків.

Князь Домінік, си­дя­чи по­руч з Гри­зельдою, ба­ла­кав до неї, але во­на йо­го й не слу­ха­ла. Во­на не зво­ди­ла очей з Виш­не­вецько­го й ми­лу­ва­лась йо­го сміли­ви­ми ру­ха­ми, за­па­лом та гост­ри­ми очи­ма. Озир­нув­шись че­рез пле­че на Домініка, во­на зблизька ки­ну­ла очи­ма на йо­го ру­сяві ву­са, на то­ненькі ро­жеві ус­та, схожі на лис­точ­ки тро­ян­ди. І князь Домінік став їй навіть про­тив­ний, навіть гид­кий: їй не при­па­да­ли до впо­до­би делікатні та ру­сяві па­ничі. Во­на по­чу­ва­ла, що од кня­зя Домініка лад­на хоч і за­раз од­кас­ну­тись.

«Треба ска­за­ти та­тові й мамі, що я за кня­зя Зас­лавсько­го зро­ду-звіку не піду. Не­хай він і не їздить до ме­не, й не топ­че дур­нич­ки на­шо­го дво­ру», - по­ду­ма­ла Гри­зельда, ско­са пог­ля­да­ючи на кня­зя Домініка.

В сад­ку й на те­расі був ще більший гар­ми­дер. Дрібна шлях­та, що бу­ла на якійсь ніби­то службі в За­мой­сько­го, підня­ла ґвалт. Пан­ки по­ча­ли ве­ре­ду­ва­ти та ко­вер­зу­ва­ти, що ма­ло ви­на. По­чув­ся крик. За­мой­ський встав з-за сто­лу і вий­шов у са­док, їм ви­ко­ти­ли ба­ри­ло горілки.

Вже сон­це звер­ну­ло з півдня, а гості За­мой­сько­го все сиділи за сто­ла­ми, доїда­ли обід, спо­рож­ня­ли жба­ни з ви­на­ми. Гос­по­дар встав з-за сто­лу й пішов од­по­чи­ва­ти. Вста­ла й Гри­зельда й заміша­лась між гус­тим гур­том шлях­тичів. Домінік лед­ве дер­жав­ся на но­гах і ко­ли­вав­ся на ході. Один князь Єремія був зовсім тве­ре­зий, бо не пив ні горілки, ні ви­на. Він прис­ту­пив до Гри­зельди. Во­ни вий­шли у сад, по­ми­ну­ли сто­ли, де пи­ла та шуміла шлях­та, й ти­хою хо­дою пішли по сад­ку до бе­ре­га Вісли.

- Один ти, кня­зю Виш­не­вецький, тве­ре­зий, - ска­за­ла Гри­зельда.

- На не­щас­тя, один я. Твоя прав­да, Гри­зельдо. Усі п'ють та бен­ке­ту­ють нап­ро­па­ле. Ко­ли б ча­сом во­ни не про­пи­ли та не про­гу­ля­ли Польщі. Розкіш між па­на­ми пішла ней­мовірна. Самі оті чу­жо­земці нам ди­ву­ються. Це по­га­ний знак.

Гризельда за­мовк­ла і зас­му­ти­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла.

- Не по­та­юсь від те­бе, що моя роль важ­ка й не­без­печ­на. Я ду­маю осе­ли­тись аж за Дніпром в Луб­нах. Там бу­де моє царст­во й панст­во. Там моїм маєтнос­тям і кінця не­має. І в тих пу­щах я вже оце за­вод­жу се­ла й го­ро­ди, за­ве­ду си­лу війська й ста­ну по­дуж­ним кня­зем, і для обо­ро­ни гра­ниць од на­па­ду чу­жо­земців, і для своєї ролі в Польщі, ролі, вар­тої честі давніх уділо­вих князів Русі.

- Як мені твої мрії та дум­ки при­па­ли до впо­до­би! Як там чу­до­во, в тих да­ле­ких ди­ких кра­ях! Ти ста­неш ли­ца­рем у невідо­мих кра­ях, всла­виш­ся в бит­вах. Я б са­ма, був­ши то­бою, так би вчи­ни­ла, - ска­за­ла Гри­зельда, й її ясні очі заб­лис­ка­ли сміливістю й чо­ловічою зав­зятістю.

Вишневецький гля­нув на неї й вга­дав те по­чу­ван­ня зав­зя­тості та міцності, яке май­ну­ло в яс­них Гри­зельди­них очах.

- Я люб­лю усе но­ве, усе нез­ви­чай­не. Люб­лю навіть слу­ха­ти про нез­ви­чай­ні дивні при­го­ди на війні, в бит­вах. Ча­сом здається мені, що я са­ма лад­на б йти в світи та шу­ка­ти та­ких нез­ви­чай­них при­год, шу­ка­ти сла­ви десь да­ле­ко в чу­жих кра­ях.

- Це в тобі про­мов­ляє той ли­царський дух, що жив і пот­ро­ху жи­ве й досі в польській шляхті. Це мені ду­же по­до­бається, бо я прикмічаю, що той дух вже по­чи­нає зга­са­ти в шляхті се­ред роз­кошів жит­тя.

- Але хто зо мною піде в ті дикі сте­пи? Хто зва­житься ста­ти моєю вірною дру­жи­ною й жи­ти зо мною в тих ди­ких пу­щах та нет­рах? - про­мо­вив Єремія зго­дом і важ­ко зітхнув.

Гризельда гля­ну­ла на йо­го ско­са й сподіва­лась, що він от-от ска­же, що виб­рав дійсно її за под­руж­жя, бо во­на зго­диться йти з ним і в пущі і в нет­ри, у край ко­зацький, не­без­печ­ний. Але Єремія мов­чав і ду­мав.

«Я лад­на йти з то­бою в ті пущі та нет­ри. Пішла б з то­бою й не жал­ку­ва­ла б», - ду­ма­ла Гри­зельда мовч­ки, і ті сло­ва вертілись в неї на думці й не ви­хо­ди­ли з го­ло­ви дов­го-дов­го.

А Єремія йшов мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і ду­му ду­мав. У йо­го мрійній уяві за­во­ру­ши­лись дав­но ви­ко­хані мрії па­ну­ван­ня в да­ле­ких маєтнос­тях на пра­вах уділо­во­го не­за­леж­но­го кня­зя.

- Гризельдо! - аж крик­нув Єремія, нес­подіва­но підняв­ши го­ло­ву, - ти од­на вар­та сла­ви давнього ро­ду Виш­не­вецьких. В те­бе чо­ловічий ро­зум, і не ви­ди­ха­лась дав­ня ли­царська зав­зятість. Ти од­на вар­та бу­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою.

Його сло­ва, ви­мов­лені з гордістю на очах, навіть тро­хи сер­ди­то, вра­зи­ли Гри­зельду.

«Його сло­ва схожі на за­гад… Пев­но ду­же прив­чив­ся за­га­ду­ва­ти війську в бит­вах. Очі в йо­го ста­ли аж дикі. Але як ці дикі очі при­па­ли мені до сер­ця!»

- Ти, кня­зю, не про­сиш, а не­на­че мені даєш за­гад… Як те­бе втя­ми­ти, я й са­ма га­разд то­му невідо­ма, - гор­до про­мо­ви­ла Гри­зельда.

- Я хо­чу до те­бе ста­ростів сла­ти. Чи підеш ти за ме­не?

- Шли, кня­зю, ста­ростів! Не­хай во­ни пе­редніше до­го­во­рять з моїм па­нот­цем. А я вже аж потім ска­жу своє сло­во, - ска­за­ла Гри­зельда.

Єремія тро­хи на­су­пив густі рівні бро­ви.

- Певно жда­ти­меш пе­редніше ста­ростів од кня­зя Зас­лавсько­го, а потім… - обізвав­ся пе­ре­го­дя Єремія й не до­ка­зав.

- Я, кня­зю, не жду ста­ростів ні од ко­го. Про кня­зя Зас­лавсько­го не­хай не бу­де мо­ви між на­ми, - ска­за­ла так са­мо гор­до­ви­то Гри­зельда і на­су­пи­ла й свої ру­сяві бро­ви.

Чи лю­би­ла во­на йо­го, чи ні, про це князь Єремія навіть не спи­тав у неї. Гор­дий своїм слав­ним ро­дом та своїми незлічни­ми маєтнос­тя­ми, він був пев­ний, що ні од­на па­нян­ка в Польщі й на Ук­раїні не од­кас­ну­лась би од йо­го, як­би він її сва­тав. Але він наг­ля­дав за нею, пог­ля­да­ючи ско­са, й примітив, що він їй спо­до­бав­ся.

Гризельда по­вер­ну­ла стеж­кою до па­ла­цу. Єремія мовч­ки йшов за нею. Обоє мов­ча­ли. Вже во­ни до­хо­ди­ли до па­ла­цу, вже не­да­леч­ке сто­яли сто­ли ко­ло па­ла­цу, де бен­ке­ту­ва­ли двірські шлях­тичі.

- Так я, Гри­зельдо, приш­лю до те­бе ста­ростів, і ста­ростів ве­ли­ких, вар­тих тво­го й мо­го ро­ду. Во­ни по­ба­ла­ка­ють з па­ном канц­ле­ром, а потім ти ска­жеш мені про свою дум­ку, - ска­зав князь Єремія, ви­хо­дя­чи по схо­дах на ши­ро­ку низьку те­ра­су.

- Добре, кня­зю! При­си­лай ста­ростів, а вже потім я ска­жу тобі про свою дум­ку, - обізва­лась гор­до Гри­зельда й всту­пи­ла в па­лац неш­вид­кою, але гор­дою хо­дою.

«Горда та пиш­на оця доч­ка слав­но­го За­мой­сько­го! Але ця гор­до­витість мені по­до­бається. Не люб­лю я тих смир­них паннів яг­ни­чок», - по­ду­мав Єремія, всту­па­ючи в світли­цю.

В по­ко­ях був гар­ми­дер, шум та га­лас. І За­мой­ський, і німецькі пос­ланці, і усякі ви­пад­ком зай­шовші гості пи­ли та го­лос­но ба­ла­ка­ли, аж од­ляс­ки йшли по залі.

Князь Зас­лавський ба­чив, як Гри­зельда вий­шла в са­док з Виш­не­вецьким на про­гу­лян­ня, й стри­во­жив­ся. Він пус­тив­ся на хит­рощі, на ос­танній спосіб за­лу­чи­ти собі пан­ну Гри­зельду і од­би­ти її в Єремії. Йо­му прий­шла дум­ка на­мо­ви­ти і за­го­ди­ти ба­бу Ган­ну та Гри­зельди­них шва­чок-дівчат, щоб во­ни раз у раз хва­ли­ли йо­го пе­ред Гри­зельдою, од­мов­ля­ли її йти заміж за Виш­не­вецько­го та на­мов­ля­ли вий­ти заміж за йо­го.

Заславський вий­шов із світлиці неп­римітно й заг­ля­нув че­рез двері в кімнат­ку, де пря­ла ба­ба Ган­на, де сиділи за шит­тям дівча­та. Він по­таєнці, ти­хою хо­дою увійшов у кімнат­ку, ніби крадько­ма.

- Бабо Ган­но! чи час­то пак їздить до па­на За­мой­сько­го князь Єремія? - спи­тав він.

- Навідувавсь ча­сом… нігде прав­ди діти, - ска­за­ла ба­ба.

- А чи не ду­має він ча­сом сва­та­ти пан­ни Гри­зельди? Ска­жи по щирій правді.

- А бог йо­го свя­тий знає, - обізва­лась ба­ба.

- От що, ба­бо, і ви, пан­ни: я дам вам гос­тин­ця, а ви, си­дя­чи от­ту­теч­ки з пан­ною Гри­зельдою, вих­ва­ляй­те ме­не та ганьте кня­зя Єремію. Чуєте?

І князь Зас­лавський розш­морг­нув свій га­ма­нець і по­дав бабі Ганні жме­ню та­лярів, а дівча­там дав по кільки та­лярів, ще й по парі зо­ло­тих се­ре­жок. Во­ни поцілу­ва­ли кня­зя в ру­ку. Дівча­та аж по­чер­воніли од ра­дощів, а ба­ба аж об­ли­зу­ва­лась.

- І спа­сибі вашій яс­но­вельмож­ності, кня­зю, і прос­ти-бі вам! Вже ми хва­ли­ти­ме­мо яс­но­вельмож­но­го кня­зя пе­ред пан­ною Гри­зельдою як­мо­га, бо ва­ша яс­но­вельможність та­ки то­го вар­та, нігде прав­ди діти. Бу­де­мо за те­бе повік бо­га мо­ли­ти, - ска­за­ла ба­ба.

- Як тільки я оже­ню­ся з пан­ною За­мой­ською, тоді, ба­бо, і ти ста­неш справдішньою панією. Дам тобі зем­лю, одяг­ну в ок­са­ми­то­вий кун­туш. Бу­деш тільки по­ход­жа­ти та по­си­деньки й по­хо­деньки панські справ­ля­ти, - ска­зав князь Домінік.

- І спра­ви­те мені шов­ко­ву намітку? - аж крик­ну­ла ба­ба Ган­на.

- Справлю й шов­ко­ву намітку. А ви, дівча­та, хоч ко­лись морк­ву по­ло­ли та кар­топ­лю підса­пу­ва­ли, по­ви­хо­ди­те заміж за моїх двірських шлях­тичів і ста­не­те шлях­тян­ка­ми. Чи чуєте? - ска­зав князь Домінік і вис­ко­чив з кімна­ти.

Князь Виш­не­вецький увійшов у світли­цю за­ду­ма­ний, на­суп­ле­ний, один однісінький тве­ре­зий чо­ловік се­ред канц­ле­ро­вих гос­тей, котрі усі бу­ли зусім п'яні або бу­ли напідпит­ку.

«Ні! за­раз не ска­жу канц­ле­рові, що хо­чу сва­та­ти Гри­зельду. Поп­ро­шу за сва­та са­мо­го ко­ро­ля. Не­хай сам ко­роль ска­же. Це бу­де кра­ще. Для ста­ро­го маг­на­та ко­ро­ле­ве сло­во бу­де вартніше, ніж моє».


V

Вишневецький щод­ня навіду­вав­ся в ко­ролівський дво­рець, щоб виб­ра­ти доб­рий час, дос­ту­пи­тись до ко­ро­ля та зап­ро­си­ти йо­го в ста­рос­ти. Але ко­ро­леві не бу­ло ча­су: щод­ня йшли ко­ро­наційні бен­ке­ти, щод­ня ко­ро­ля одвіду­ва­ли чу­жо­земські пос­ланці. Виш­не­вецько­го бра­ла до­са­да. Він заїжджав у гості до За­мой­сько­го й все ба­чив, що князь Зас­лавський виїжджає з дво­ру канц­ле­ра на своєму чу­до­во­му коні. Виш­не­вецький з до­са­ди вже й не здо­ров­кав­ся з ним. Зас­лавський так са­мо по­ми­нав йо­го ко­нем і навіть не здіймав пе­ред ним шап­ки. Во­ни од­ра­зу зне­на­виділи один од­но­го. А Гри­зельда все сиділа край вікон­ця за ро­бо­тою та все виг­ля­да­ла кня­зя Єремію.

Баба Ган­на та дівча­та все вих­ва­ля­ли пе­ред Гри­зельдою кня­зя Зас­лавсько­го та гу­ди­ли Єремію.

- Невже ти, пан­но Гри­зельдо, та­ки оце справді ду­маєш іти заміж за кня­зя Виш­не­вецько­го? - пи­та­ла ба­ба Ган­на в Гри­зельди.

- А чо­му ж пак мені за йо­го й не вий­ти? - од­ка­зу­ва­ла Гри­зельда.

- Та він же не­гар­ний! - аж крик­ну­ли обидві дівчи­ни.

- Кому не­гар­ний, а ко­му й гар­ний, - обізва­лась зне­хо­тя Гри­зельда.

- Князь Зас­лавський білий, як пан, а Виш­не­вецький чор­ний, як ци­ган, - ска­за­ла ба­ба Ган­на, - я б за йо­го зро­ду-звіку не пішла заміж, як­би він ме­не сва­тав.

- Якби ж пак те­бе сва­тав. Але він те­бе не сва­тає й не сва­та­ти­ме, - ска­за­ла Гри­зельда.

- І що в йо­му за кра­са? очі страшні, смуг­ля­вий на ви­ду, на­че хлоп, та чор­ний, не­на­че три дні висів у ди­му в ко­мині, - кеп­ку­ва­ла ба­ба Ган­на.

- Ото дав­ся тобі взна­ки князь Єремія! Чор­ний та чор­ний! Хоч він чор­ний, та за­те ж я ду­же біла: то він ме­не й не по­чор­нить, а сам од ме­не мо­же й побілішає, - ка­за­ла Гри­зельда.

- Князь Зас­лавський білий, як пан­на, та ру­ся­вий, та яс­ний, як пов­ний місяць. А князь Виш­не­вецький не­на­че три дні в бо­лоті ка­чав­ся, - го­во­ри­ли дівча­та, підніма­ючи на сміх Виш­не­вецько­го.

- Хоч би й в бо­лоті ка­чав­ся, то все-та­ки він гар­ний, бо мужній і сміли­вий, не те, що князь Домінік, кот­рий ски­нувсь тро­хи на ба­бу Ган­ну.

- Та князь Єремія не по­ляк і не­дав­но був схиз­ма­ти­ком. Ще й те­бе пе­ре­вер­не на свою віру.

- Та й князі Зас­лавські й Зба­ражські й усякі інші не­дав­но бу­ли схиз­ма­ти­ка­ми і ук­раїнця­ми. І ти ж, ба­бо, тро­хи не по­зав­чо­ра пе­рей­шла з схиз­ми на ка­то­лицьку віру. Я пев­на, що Виш­не­вецький став вже щи­рим ка­то­ли­ком і по­ля­ком. А ко­ли в йо­му й не­ма щи­рості, то я пе­ре­вер­ну йо­го на щи­ро­го по­ля­ка, - го­во­ри­ла Гри­зельда.

Тим ча­сом Виш­не­вецький, поїхав­ши до дво­ру, зас­тав ко­ро­ля са­мо­го. Ко­роль тільки що розп­ро­щав­ся з папським нунцієм і прий­няв Виш­не­вецько­го.

- Що ска­жеш нам доб­ро­го, кня­зю Виш­не­вецький? - спи­тав у Єремії ко­роль.

- Приїхав про­си­ти най­яснішо­го ко­ро­ля за сва­та. Ду­маю сва­та­ти стар­шу доч­ку За­мой­сько­го Гри­зельду, - ска­зав князь Єремія.

- Гризельду? Доб­ре, доб­ре! За­раз поїду з то­бою. Я сам не­дав­но оже­нив­ся й ла­ден пе­рес­ва­та­ти й по­же­ни­ти усіх шлях­тичів, усей світ.

Король встав і поцілу­вав кня­зя Єремію в обидві що­ки.

- Їдьмо! за­раз їдьмо! щоб ти ча­сом не за­га­яв­ся, щоб та пташ­ка ча­сом не ви­ли­ну­ла з гніздеч­ка до на­шо­го приїзду, - ска­зав ко­роль і за­раз ру­шив з па­ла­цу вкупі з кня­зем Єремією.

Тим ча­сом ба­ба Ган­на, си­дя­чи з Гри­зельдою за ро­бо­тою, усе на­мов­ля­ла її ви­хо­ди­ти заміж за кня­зя Зас­лавсько­го, усе чіпля­лась, аж нас­ти­ра­лась, аж про­си­ла та ка­ню­чи­ла, на­че ди­ти­на гос­тин­ця.

- Як ти, пан­но Гри­зельдо, не підеш заміж за кня­зя Зас­лавсько­го, то я з го­ря та до­са­ди повішусь в сад­ку на груші, - го­во­ри­ла ба­ба Ган­на, бо пе­ред нею так і ма­нячіли ла­ви, лу­ги, сіно­жаті та шов­ко­ва намітка.

- Як яс­но­вельмож­на пан­на Гри­зельда піде заміж за кня­зя Виш­не­вецько­го, то й ми піде­мо до Вісли та й по­то­пи­мось з го­ря, - го­во­ри­ли дівча­та.

- Про ме­не й топіться й вішай­тесь, а я за кня­зя Зас­лавсько­го зро­ду-звіку не піду: він не па­нич, а пев­но пан­на, що пе­реб­ра­лась за па­ни­ча. Йди, Ган­но, ліпше ти за йо­го, ко­ли він тобі так на­вис на очі, - ска­за­ла Гри­зельда.

- А ти ду­маєш, я б не пішла, як­би він ме­не сва­тав? їй-бо­гу пішла б! Бу­ла б кня­ги­нею, по­ход­жа­ла б по зо­ло­тих по­ко­ях у Зас­лавлі та но­си­ла шов­кові намітки та ок­са­ми­тові кун­туші.

- І вже! годі тобі ду­ма­ти про шов­кові намітки. А я за кня­зя Зас­лавсько­го та­ки не піду, він і білий, як пан­на, й гар­ний, але все не­на­че зас­па­ний. А князь Виш­не­вецький про­вор­ний, жва­вий, го­во­рю­чий, ще й до то­го чор­ня­вий. Я люб­лю чор­ня­вих та смуг­ля­вих, а не тих ко­ноп­ля­них па­ничів.

- Та він же ро­дом з ко­заків, з тих страш­них ко­заків, що повс­та­ли на Польщу та ви­га­ня­ли польських панів з Ук­раїни; він для ме­не страш­ний, їй-бо­гу я йо­го бо­юся! Щe й те­бе, Гри­зельдо, або заріже, або вто­пить там десь в Дніпрі, - ска­за­ла ба­ба Ган­на, важ­ко зітхнув­ши. - Ой, Єзус-Марія! спа­си те­бе од на­пасті!

- Ти вже ста­ра, а ще й досі дур­на: Виш­не­вецькі ро­ду кня­жо­го, а не ко­зацько­го, їх зем­лям, се­лам, містам та гро­шам і ліку не­ма, - ска­за­ла Гри­зельда.

Вона гля­ну­ла у вікно: в од­чи­не­ну бра­му в до­рогій ка­реті в'їжджав ко­роль, а ко­ло ка­ре­ти ба­су­вав кінь кня­зя Єремії. Єремія уг­лядів у вікно Гри­зельду, в од­ну мить на ско­ку зняв шап­ку з піра­ми, об­си­па­ни­ми брильянта­ми, і пок­ло­нив­ся.

В па­лаці За­мой­сько­го схо­пи­лась біга­ни­на. Ста­рий За­мой­ський хап­ком вий­шов на­зустріч ко­ро­леві на ґанок і привітав йо­го на по­розі.

- А що, мій до­ро­гий та ко­ха­ний па­не канц­ле­ру! - ска­зав ко­роль, сівши на ка­напі в світлиці. - Я оце приїхав до те­бе з ве­ли­кою спра­вою: приїхав за сва­та. Князь Єремія хо­че сва­та­ти твою доч­ку Гри­зельду, а я оце взяв­ся бу­ти за сва­та: як бу­де діло? А мо­же да­си нам гар­бу­за? Чи ні?

- Рід і сла­ва князів Виш­не­вецьких - це най­до­рож­чий клей­нод польської ко­ро­ни. Я, кня­зю, нез­ви­чай­но ра­дий прий­ня­ти те­бе за зя­тя, і ліпшо­го зя­тя для Гри­зельди не­має на усю Польщу, Лит­ву й Ук­раїну, - ска­зав За­мой­ський і по­дав кня­зеві Єремії ру­ку, ще й тричі поцілу­вав йо­го.

- От я й ра­дий, що не до­ве­лось мені їха­ти од те­бе, ко­ха­ний до­ро­гий па­не канц­ле­ру, з нічим та ще й з по­чер­воніли­ми що­ка­ми од со­ро­му. А де ж твоя доч­ка Гри­зельда?

Замойський пок­ли­кав Гри­зельду. Во­на увійшла спокійна й по­важ­на й привіта­лась до ви­со­ких гос­тей.

- Приїхав я до те­бе, Гри­зельдо, за сва­та. Сва­тає те­бе князь Єремія. Чи підеш ти за йо­го заміж, чи, мо­же, маєш на думці ко­го іншо­го? Яко­го іншо­го кня­зя? Га? - спи­тав у неї ко­роль.

- Не маю на думці ніко­го іншо­го, окрім кня­зя Виш­не­вецько­го. Я піду за йо­го, - ска­за­ла Гри­зельда сміли­во й спокійно.

Замойський за­раз звелів по­да­ти куб­ки вен­герсько­го ви­на. По­на­ли­ва­ли срібні пу­гарі. Ко­роль ви­пив по­пе­ред усього за мо­ло­ду кня­ги­ню та за мо­ло­до­го же­ни­ха. Потім ви­пи­ли за здо­ров'я ви­со­ко­го сва­та. Ко­роль, блідий на ви­ду й не­на­че зас­па­ний та втом­ле­ний, роз­ба­ла­кавсь з ста­рим За­мой­ським.

Єремія сів по­руч з Гри­зельдою й по­чав го­во­ри­ти з нею.

- Гризельдо, моя ко­ха­на! Я ду­маю осе­ли­тись на­завсіди за Дніпром у Луб­нах. Там заг­ра­ничні май­ст­ри вже пев­но збу­ду­ва­ли пиш­ний па­лац, вар­тий ро­ду Виш­не­вецьких. Чи не по­боїшся ти, Гри­зельдо, їха­ти в той да­ле­кий край, да­ле­кий од Вар­ша­ви, од ко­ролівсько­го дво­ру, ще й до то­го ди­кий? Не ля­кає те­бе пус­ти­ня, нудьга в пу­щах? Не боїшся?

- Ні, не бо­юсь, нітрішеч­ки, бо я з то­бою вкупі й не заз­наю навіть нудьги, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Край той по­рожній, ди­кий, ма­ло за­люд­не­ний. По сте­пах завсіди ни­ка­ють та ниш­по­рять та­та­ри. Кож­но­го ча­су тре­ба там сподіва­тись на­па­ду ди­кої та­тар­ви. Ко­за­ки те­пе­реч­ки нам не страшні, бо вже по­биті на­ми. Їх те­пе­реч­ки взя­ли в ру­ки і при­бор­ка­ли так, що вже їм не літа­ти у вирій, і не спро­мо­жуться вже во­ни бун­ту­ва­тись про­ти і Польщі. Во­ни по­биті й вбиті тро­хи не на смерть. Але та­та­ри - це на­род вольний і ди­кий. Кож­но­го ча­су во­ни ладні на­пас­ти на мої се­ла, на мій па­лац.

- Я не зля­ка­юсь нічо­го, ко­ли ти бу­деш зо мною. А в не­без­печні ча­си я сміли­во ста­ну по­руч з то­бою до обо­ро­ни. Я зро­ду не стра­хо­по­лох: ме­не, кня­же Єреміє, і не ля­кай, не зля­каєш ні нудьгою, ні та­та­ра­ми, ні ко­за­ка­ми, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Коли так, то я не по­ми­лив­ся в тобі. Ти бу­деш мені вірною й варт­ною дру­жи­ною, - ска­зав Єремія й поцілу­вав Гри­зельду в ру­ку.

- Коли ж, ко­ха­ний па­не канц­ле­ру, ду­маєш справ­ля­ти за­ру­чи­ни? Тре­ба мені, як сва­тові, це зна­ти, бо й ко­ро­ле­ва ціка­ва про це зна­ти і спи­тає в ме­не, оце та­ки за­раз, - ска­зав ко­роль.

- Хоч завт­ра! - аж крик­нув і схо­пив­ся з місця ста­рий За­мой­ський. - Та­ки завт­ра! Чи так, ко­ха­ний кня­зю Виш­не­вецький? Чи мо­же в те­бе інша дум­ка? Не­хай бу­де на­ше праз­ни­ку­ван­ня про­тя­гом двірських праз­ників на­шо­го най­яснішо­го ко­ро­ля і от­ця.

- Моя дум­ка та­ка ж са­ма! Завт­ра! Навіщо нам одк­ла­да­ти спра­ву на­далі? - ска­зав Єремія.

- Прошу ж на за­ру­чи­ни до сво­го до­му най­яснішо­го ко­ро­ля й ввесь двір, ко­ли я маю та­ку лас­ку в най­яснішо­го на­шо­го доб­родія й от­ця. Сам я поїду про­си­ти най­яснішу ко­ро­ле­ву і чу­жо­земських пос­ланців, - ска­зав на ра­до­щах ста­рий За­мой­ський.

- От і доб­ре! От і доб­ре! Усе йде га­разд і з поспіхом. От і доб­ре! - ска­зав ко­роль на про­щанні.

Тільки що ко­роль виїхав за во­ро­та, тільки що за йо­го ка­ре­тою вис­ко­чив на коні князь Єремія, до дво­ру За­мой­сько­го летів на коні князь Зас­лавський і тро­хи не натк­нув­ся на Єреміїно­го ко­ня.

- Опізнився, кня­зю Зас­лавський! По­вер­тай ко­ня на­зад до­до­му! - крик­нув гор­до­ви­то до Зас­лавсько­го Єремія із злим осміхом на ус­тах.

Заславський спи­нив ко­ня, ви­хо­пив шаб­лю й пос­ва­рив­ся нею навз­догінці за Виш­не­вецьким. Виш­не­вецький ог­ля­нув­ся й собі ви­хо­пив шаб­лю з піхви і пос­ва­рив­ся на Зас­лавсько­го. Князь Зас­лавський, вглядівши ко­ро­ля в ка­реті, до­га­давсь про все. З-за бар­ка­на са­ду виг­ля­ну­ла на ули­цю ба­ба Ган­на з зап­ла­ка­ни­ми очи­ма й з яко­гось од­чаю тільки мах­ну­ла ру­кою.

- Повертай, кня­зю, ко­ня на­зад, бо вже ж тобі не топ­та­ти стеж­ки до пан­ни Гри­зельди: оце тільки що князь Єремія пос­ва­тав її, а завт­ра бу­дуть за­ру­чи­ни. Сам ко­роль та ко­ро­ле­ва при­бу­дуть на за­ру­чи­ни. Про­па­ли ла­ни й сіно­жаті! про­па­ла й шов­ко­ва намітка, - го­во­ри­ла ба­ба Ган­на пла­чу­чи.

Другого дня За­мой­ський справ­ляв пишні за­ру­чи­ни своєї доч­ки. Гри­зельда приїха­ла з батьком та з под­ру­га­ми на служ­бу бо­жу в со­бор свя­то­го Яна. Приїхав і князь Єремія ра­зом з ко­ро­лем та ко­ро­ле­вою. За­мой­ський зап­ро­сив до се­бе на за­ру­чи­ни ко­ро­ля й ко­ро­ле­ву, й чу­жо­земських пос­ланців, і усіх знач­них панів ко­рон­них та ли­товських, що поз'їзди­лись до Вар­ша­ви на весілля ко­ро­ля та ко­ро­націю ко­ро­ле­ви. Після за­ру­чин вда­ри­ли з гар­мат в честь кня­зя Єремії, не­на­че яко­го уділо­во­го кня­зя. Двірська шлях­та па­ли­ла без пе­рес­тан­ку з руш­ниць. Зас­та­ви­ли сто­ла­ми світли­цю й по­ло­ви­ну сад­ка. Ви­ко­ти­ли з льохів боч­ки горілки та вен­герсько­го. Цілих шість день тяг­ли­ся праз­ни­ки в домі ста­ро­го канц­ле­ра; шість день пи­ли та гу­ля­ли усі польські та ли­товські па­ни на за­ру­чи­нах пан­ни Гри­зельди. У дворі пе­ред па­ла­цом па­ни роз­по­ча­ли за­бав­ку турніра­ми та поєдин­ка­ми. Двірські шлях­тичі си­лачі поп­ро­си­ли гос­по­да­ря, щоб він доз­во­лив їм би­тись на поєдин­ках пе­ред очи­ма ви­со­ких маг­натів. За­мой­ський дав дозвіл. Усі ви­сокі гості ви­си­па­ли на ґанок, пос­та­ва­ли на схо­дах. Панії та па­нян­ки ди­ви­лись в од­чи­нені вікна. Двірські шлях­тичі би­лись на шаб­лях та на спи­сах. Потім вис­ту­пи­ли здо­ро­вецькі си­лачі й роз­по­ча­ли би­тись нав­ку­лач­ки та бо­ро­тись. Уся че­лядь За­мой­сько­го позбіга­лась ди­ви­тись на ті іграш­ки. Му­ро­вані стіни кру­гом дво­ру та шта­хе­ти бу­ли не­на­че об­ни­зані людськи­ми го­ло­ва­ми. Де­які че­ля­динці по­ви­ла­зи­ли на де­ре­ва. Жи­ди позбіга­лись і ди­ви­лись з-за дво­ру, стов­пив­шись у брамі, по­ви­ла­зи­ли на покрівлі хат, на бар­ка­ни, ди­ви­лись у вікна, виг­ля­да­ючи з своїх ха­луп, як миші з бо­рош­на, не­на­че по­ка­зу­ва­ли че­рез вікна свої довгі пей­си.

Битва двірських шлях­тичів підбадьори­ла й панів. Вис­ту­пи­ли й мо­лодші маг­на­ти з шаб­ля­ми і по­ча­ли ба­ви­тись на турніри. Сам князь Єремія не втерпів: ви­хо­пив шаб­лю з піхви і вис­ту­пив на се­ре­ди­ну дво­ра.

- Я вик­ли­каю кня­зя Зас­лавсько­го на іграш­ку в поєди­нок! - крик­нув він на все подвір'я.

Усі ог­ля­ну­лись кру­гом і жда­ли, що от-от вий­де князь Зас­лавський. Але йо­го не бу­ло на за­ру­чи­нах. Канц­лер За­мой­ський зап­ро­шу­вав йо­го в гості, але він не приїхав.

- Чом же не ви­хо­дить на турнір князь Зас­лавський? От те­пер поміряємось, хто з нас дуж­чий, хто з нас зручніший! - крик­нув Єремія, ози­ра­ючись навк­ру­ги, і засміявсь, за­ре­го­тавсь на все подвір'я.

Усі засміялись і ог­ля­да­лись на всі бо­ки. Усім хотілось по­ди­ви­тись на та­кий ціка­вий поєди­нок. Але князь Зас­лавський не з'явивсь.

- Коли князь Зас­лавський стра­хо­по­лох та по­лох­ли­вий зро­ду, то не­хай ви­хо­дить хто інший, - крик­нув Єремія…

Знайшлись значні шлях­тичі, охочі до бит­ви. Ба­га­то їх по­ду­жав Єремія, ору­ду­ючи нез­ви­чай­но зруч­но то шаб­лею, то спи­сом. Вже Єремія вто­мив­ся й знемігся і, підняв­ши вго­ру шаб­лю, гор­до­ви­то крик­нув:

- Ще не ро­див­ся в Польщі той шлях­тич, що пе­ре­мо­же й по­ду­жає ме­не на шаб­лях та на спи­сах.

- Ну та й гор­дий же цей мо­ло­дий князь, - го­моніли па­ни сти­ха.

Усім па­нам ду­же не спо­до­ба­лась та­ка гор­до­ви­та вих­ват­ка Виш­не­вецько­го. Па­ни кру­ти­ли ву­си, ско­са по­зи­ра­ючи на Єремію. А князь Єремія все сто­яв, підняв­ши шаб­лю вго­ру й ждав.

- Чом же ніхто не ви­хо­дить вой­ду­ва­тись зо мною? Нев­же ніхто не насмілиться вис­ту­пи­ти про­ти ме­не?

Пани об­ра­зи­ли­ся і мов­ча­ли, тільки ву­си кру­ти­ли.

Єремія одійшов на ґанок і став попліч з Гри­зельдою. Знов вий­шли дрібні шлях­тичі та си­лачі й по­ча­ли бо­ро­тись та би­тись нав­ку­лач­ки. Де­котрі борці по­роз­би­ва­ли суп­ро­тив­ни­кам ку­ла­ка­ми но­си, що­ки й гу­би, аж маз­ка по­тек­ла по їх кун­ту­шах. Вже ба­га­то бу­ло роз­би­тих щік та роз'юше­них носів. На де­яких шлях­ти­чах борці пор­ва­ли кун­туші. Одірвані й пош­ма­то­вані по­ли й ру­ка­ви во­ло­чи­лись по землі в пи­лу та в піску. А сірач­кові шлях­тичі все вис­ту­па­ли та вис­ту­па­ли і за­бав­ля­ли ви­со­ких паній та па­ня­нок, для кот­рих ця бійка, це гру­бе гульби­ще бу­ло, оче­ви­дяч­ки, ду­же й ду­же приємне. На бой­овищі ва­ля­лись одірвані ру­ка­ва кун­тушів та по­ли жу­панів, ва­ля­лись по­яси та шап­ки в по­росі. Пан­ки вти­ра­ли по­ла­ми роз'юшені ви­ди та но­си, по­за­ма­зу­ва­ли кров'ю кун­туші та жу­па­ни; де­кот­рим шлях­ти­чам до­ве­лось по­па­да­ти й по­ка­ча­тись по піску. Зда­ва­лось, ніби прості му­жи­ки одяг­лись в до­рогі убо­ри, в срібло та зо­ло­то й по­ча­ли би­тись нав­ку­лач­ки та бо­ро­тись по своєму сільсько­му зви­чаю, ка­ча­ючи один од­но­го по піску.

Шість день гу­ля­ли та пи­ли па­ни на за­ру­чи­нах пан­ни Гри­зельди і вже сьомо­го дня по­то­ми­лись і по­ча­ли роз'їзди­тись з Вар­ша­ви по своїх маєтнос­тях та по своїх па­ла­цах. Князь Зас­лавський пе­ре­чув че­рез при­ятелів, як глу­зу­вав з йо­го Виш­не­вецький на ігрищі. Од то­го ча­су во­ни зне­на­виділи один од­но­го й ста­ли зак­ля­ти­ми во­ро­га­ми. Усі при­ятелі Зас­лавсько­го так са­мо не по­лю­би­ли гор­до­го кня­зя Виш­не­вецько­го. Во­ни по­ча­ли об­го­во­рю­ва­ти кня­зя Єремію пе­ред ко­ро­лем та ко­ро­ле­вою Цецілією Ре­на­тою.

Замойський та Виш­не­вецький пос­та­но­ви­ли справ­ля­ти весілля зи­мою у Львові. В місяці де­кабрі пер­шо­го дня 1638 ро­ку Виш­не­вецький грав своє весілля з та­кою пиш­но­тою та розкішшю, з якою не справ­ля­ли своїх весіллів і польські ко­ролі. В йо­го бу­ла дум­ка за­ло­ми­ти й затьми­ти своїм ба­гатст­вом усіх маг­натів і навіть са­мих ко­ролів. Виш­не­вецький зап­ро­сив до се­бе на весілля усіх своїх ро­дичів, усіх знач­них маг­натів з Польщі й Ук­раїни. Про­сив він на весілля й ко­ро­ля та ко­ро­ле­ву, але ко­роль не зго­див­ся. Виш­не­вецький, пал­кий на вда­чу та гор­дий, вже об­ра­зив ба­гатьох панів, розд­ра­ту­вав кня­зя Зас­лавсько­го та йо­го при­хильників. Єремію по­ча­ли об­го­во­рю­ва­ти та гу­ди­ти пе­ред ко­ро­лем. Ко­роль не лю­бив польських маг­натів за їх пи­ху, сва­во­лю та не­покірливість. Він більше лю­бив чу­жо­земців, гор­нув­ся до їх, ви­со­ко підняв вго­ру Ка­за­новських, що бу­ли ро­дом з італійців, по­хо­дя­чи з ро­ду Ка­за­но­ви, при­яте­лю­вав з ни­ми, на­да­ру­вав їх ве­ли­ки­ми маєтнос­тя­ми. Єремія був най­ба­гатіший за всіх маг­натів, гор­дий та ви­со­ко­дум­ний. Вла­дис­лав IV бо­яв­ся, щоб ча­сом князь Виш­не­вецький не по­чав вер­хо­во­ди­ти в Польщі гірше за усіх маг­натів. Він пос­лав на весілля двох своїх зас­туп­ників: Гри­горія Кнапсько­го та ка­но­ни­ка Матвія Лю­бинсько­го. Єремія до­га­ду­вав­ся, що маг­на­ти об­го­во­ри­ли йо­го пе­ред ко­ро­лем, і ду­же об­ра­зив­ся ко­ролівською не­лас­кою.

Князь Єремія виїхав до Льво­ва в кінці но­яб­ря. Де­сять ти­сяч йо­го двірсько­го війська про­во­ди­ло йо­го поїзд до Льво­ва. Тим ча­сом до Льво­ва з'їха­лись князі, ро­дичі Виш­не­вецько­го, зап­ро­хані на весілля маг­на­ти та шлях­тичі. Двад­цять дев'ято­го но­яб­ря Єремія з ро­ди­ча­ми кня­зя­ми, з маг­на­та­ми та си­лою панів виїхав з Льво­ва на­зустріч Гри­зельді до Груд­ка. Звідтіль пиш­ний поїзд ру­шив до Льво­ва. За містом стріли поїзд му­зи­ки. Вда­ри­ли з гар­мат. Військо йшло по­пе­ре­ду. Гри­зельда з матір'ю та мен­шою сест­рою Вар­ва­рою сиділи в зо­лотій пишній ка­реті. Ря­дом з ка­ре­тою їхав на ту­рецько­му коні князь Єремія. Уся зброя на коні бу­ла об­ни­за­на й об­си­па­на пер­ла­ми, брильянта­ми та об­ко­ва­на зо­ло­том та сріблом. До­ро­гий кун­туш на Єремії лиснів од зо­ло­та. Пе­ра на шапці бу­ли всі об­си­пані брильянта­ми. Зо­лоті підко­ви й ост­ро­ги ся­ли на чер­во­них сап'янцях. Князь Єремія по своїй при­род­женій вдачі не лю­бив роз­коші, не лю­бив пиш­но­ти, але на своєму весіллі по­ка­зав усе своє незлічен­не ба­гатст­во, щоб підійти під смак поп­со­ва­ним маг­на­там і за­ло­ми­ти, засліпи­ти й за­би­ти їх своїм ба­гатст­вом.

За ка­ре­тою мо­ло­дої тяг­ся дов­гий поїзд маг­натів у до­ро­гих ка­ре­тах: їхав За­мой­ський з жінка­ми Чар­то­рий­ських, далі їха­ли Чар­то­рий­ські, князі Зба­ражські, Во­ро­нецькі, Ко­рецькі, князі Ост­рожські, ро­дичі Гри­зельди­ної ма­тері, кот­ра бу­ла доч­ка кня­зя Олек­санд­ра Ост­рожсько­го, во­линсько­го воєво­ди.

Для весілля Виш­не­вецький най­няв у Львові най­більший дім на рин­ку про­ти ка­фед­рально­го со­бо­ру. Поїзд ру­шив до то­го до­му. На львівській горі все па­ли­ли з гар­мат. Мо­ло­ду та її рідню стріли на по­розі ро­дичі Виш­не­вецько­го й по­ве­ли їх в ба­га­то приб­рані прос­торні світлиці.

Другого дня, пер­шо­го чис­ла міся­ця де­каб­ря в де­сятій го­дині вранці знов вда­ри­ли з гар­мат, і князь Єремія при­був за мо­ло­дою в зо­лотій ка­реті. В ка­ре­ту бу­ло зап­ря­же­но шес­те­ро білих, як сніг, ко­ней. Єремію про­во­ди­ли шість ро­дичів князів з своїми жінка­ми та дітьми. Гетьман Ко­нец­польський сидів у одній ка­реті з Єремією: він був в йо­го за ста­рос­ту. За друж­ка був Ми­ко­ла По­тоцький, той са­мий, що не­дав­но баб­ляв­ся в ко­зацькій крові, об­ти­кав залізні палі ко­за­ка­ми по всьому шля­ху од Ніжи­на до Києва. Єремія повіз мо­ло­ду до костьолу. На по­розі костьолу стріли мо­ло­дих Гри­зельдині батько й ма­ти і поб­ла­гос­ло­ви­ли їх до вінця. Заг­рав ор­ган, і мо­лоді всту­пи­ли в костьол. Їх пос­та­ви­ли на по­душ­ках, де во­ни прос­то­яли цілу служ­бу бо­жу. Служ­бу слу­жив архібіскуп львівський Гро­хольський. Після одп­ра­ви мо­ло­дих по­са­ди­ли на кня­жих кріслах, і во­ни слу­ха­ли про­повідь про суп­ру­жеські обов'язки. Про­повідь го­во­рив біскуп краківський. Після вінчан­ня князь Єремія дав клятьбу в лю­бові та вірі. Він за­був на той час і про клятьбу пе­ред не­ду­жою матір'ю й пе­ред Пет­ром Мо­ги­лою, за­був, що він став одс­туп­ни­ком і зрад­ни­ком Ук­раїни. Ні од­на дум­ка, ні од­на згад­ка про ди­тячі літа, про матір, про дав­ню свою віру не за­во­ру­ши­ла йо­го за­ка­то­ва­но­го сер­ця.

Усей костьол спов­ни­ли гості кня­зя Єремії та Гри­зельди. Усе то бу­ли князі та маг­на­ти: князівна Ост­рожська, доч­ка воєво­ди во­линсько­го, її брат князь Ост­рожський, князі Зба­ражські, всі во­ни бу­ли уну­ки пра­вос­лав­но­го кня­зя Кос­тян­ти­на Ост­рожсько­го, вже по­ка­то­ли­чені й спо­ля­чені; бу­ли й польські гетьма­ни Станіслав Ко­нец­польський, Лу­ка Жол­кевський та Ми­ко­ла По­тоцький, котрі ще так не­дав­неч­ко про­ли­ли ріки ук­раїнської крові вкупі з но­вим одс­туп­ни­ком кня­зем Виш­не­вецьким; бу­ли Ко­рецькі, Во­ро­нецькі, Олек­сан­дер Ко­нец­польський, Мар­тин Ка­ли­новський, Криш­тоф Радзівілл; бу­ли замісни­ки ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва пос­ланці вен­герсько­го ко­ро­ля Юрія Ра­кочія; бу­ло ба­га­то й Виш­не­вецьких, ще пра­вос­лав­них, нес­по­ля­че­них…

Гості ру­ши­ли з костьолу. Ор­ган за­гув. Ор­ганіст заспівав «Ve­ni Cre­ator», і гості вий­шли під той спів з костьолу. За та­ку прис­лу­гу співа­ка ор­ганіста Виш­не­вецький по­да­ру­вав йо­му здо­ро­ве се­ло.

Молоді пішли пішки на про­щу в костьоли домініканів, бер­нар­динів та кар­мелітів. За ни­ми ру­ши­ли усі гості. На горі раз у раз па­ли­ли з гар­мат. Мо­лоді мо­ли­лись по костьолах і за­пи­су­ва­ли ве­ликі вклад­ки на ка­то­лицькі мо­нас­тирі. Аж над­ве­чо­ри мо­лоді та гості вер­ну­лись до­до­му. На по­розі до­ма знов стріли їх батько та ма­ти і об­си­па­ли пше­ни­цею та червінця­ми. Гри­зельда вра­зи­ла усіх пиш­ни­ми уб­ран­ня­ми, зо­ло­ти­ми прик­ра­са­ми та брильянта­ми, хоч са­ма су­ди­ла знач­них паній за нез­ви­чай­ну розкіш в уб­ран­нях та за навіже­ну розт­рат­ливість.

Цілих два тижні гра­ли Єреміїне весілля у Львові. Князь Єремія вит­ра­тив на своє весілля двісті п'ятде­сят ти­сяч зло­тих, не ліча­чи вкла­док у ка­то­лицькі мо­нас­тирі та по­да­рун­ка ор­ганістові. Ксьондзи го­во­ри­ли про­повіді в костьолах про шлюб кня­зя Виш­не­вецько­го, го­во­ри­ли навіть вже як ми­нув рік після то­го нез­ви­чай­но­го пиш­но­го шлю­бу, пишнішо­го й ба­гатішо­го за шлюб ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва, в кот­ро­го ча­сом не ста­ва­ло гро­шей на обід і для своїх двірських і для са­мо­го се­бе. Ба­гаті то­го­часні польські маг­на­ти зовсім затк­ну­ли за по­яс своїх ко­ролів. Ко­ролі ста­ли ніби їх по­пи­ха­ча­ми та оруд­ни­ка­ми їх сва­волі.

Молоді заїха­ли на ма­лий час в За­мос­тя до ста­ро­го За­мой­сько­го, а потім поїха­ли на Во­линь у Виш­невсць, що був осе­ред­ком незлічних маєтностів Виш­не­вецько­го на Во­лині. Там во­ни про­бу­ли зи­му і вже літом пос­та­но­ви­ли пе­реб­ра­тись на завсідне жит­тя в Луб­ни, в но­вий па­лац кня­зя Єремії.

Настало літо. З Лу­бен да­ли зна­ти Виш­не­вецько­му, що но­вий па­лац вже зовсім го­то­вий. Князь Єремія по­чав лаш­ту­ва­ти підво­ди в до­ро­гу. На­бен­те­жи­ли си­лу возів уся­ким князівським доб­ром, скар­ба­ми та пар­ча­ми. Гри­зельда за­ду­ма­ла по­но­ви­ти й збільши­ти в Луб­нах ка­то­лицький мо­нас­тир і заб­ра­ла з Виш­нев­ця де­сять ченців та двох па­терів єзуїтів. Во­на взя­ла на се­бе місію роз­пов­сюд­ни­ти за Дніпром ка­то­лицьку віру та унію. Па­те­ри одп­ра­ви­ли мо­лебінь в костьолі. Після ранніх обідів здо­ро­вий маг­натський поїзд ру­шив у до­ро­гу.

Попереду ви­ко­ти­ла з дво­ру зо­ло­та ка­ре­та, в котрій їха­ла Гри­зельда та князь Єремія. За нею по­тяг­ли­ся рид­ва­ни з домініка­на­ми та єзуїта­ми, во­зи з слу­га­ми та че­ля­дин­ця­ми. Ку­харі на­ван­та­жи­ли ху­ри хар­ча­ми та ку­хо­варським по­су­дом. В ку­чах на во­зах кир­ка­ли го­до­вані кап­лу­ни та ку­ри, ґеґота­ли гу­си, ках­ка­ли кач­ки. На од­но­му здо­ро­во­му возі вез­ли згор­нуті до­рогі на­ме­ти та ки­ли­ми. За во­за­ми ру­ши­ла сот­ня двірських че­ля­динців шлях­тичів з жінка­ми й дітьми. Для без­печ­ності в до­розі од на­па­ду хлопів або й та­тар за поїздом їха­ло на ко­нях з півто­ри ти­сячі двірсько­го Єреміїно­го війська, узб­роєно­го, не­на­че на бит­ву. За військом йшли вал­ка­ми ху­ри з хар­ча­ми для ве­ли­кої си­ли че­ляді й війська. Поїзд кня­зя Виш­не­вецько­го був схо­жий на якусь сте­по­ву ор­ду, що по­со­ву­ва­лась у безмірні й без­межні сте­пи, шу­ка­ючи собі но­вих зе­мель та здо­бут­ку.

Поїзд пе­ре­вез­ли че­рез Дніпро і він ру­шив в безк­рай­ні лу­бенські сте­пи.

Через кільки день аж пе­ред ве­чо­ром Гри­зельда по­ба­чи­ла, що се­ред сте­пу десь да­ле­ко-да­ле­ко за­сизіла якась здо­ро­ва ку­па, не­на­че нез­ви­чай­но здо­ро­ва мо­ги­ла, на­си­па­на на сте­пу яки­мись ве­лет­ня­ми. З си­зо­го ту­ма­ну виз­на­чи­лись чо­ти­ри баш­ти, не­на­че чо­ти­ри стов­пи, а між ни­ми то чорніла, то сизіла гост­ро­вер­ха ви­со­ка покрівля.

- Ото вид­ко наш па­лац, ген-ген, да­ле­ко в сте­пах! Чи ба­чиш? - ска­зав Виш­не­вецький до Гри­зельди.

- Щось ду­же здо­ро­ве ти збу­ду­вав в цих сте­пах; цей па­лац не­на­че який­сь ли­царський за­мок десь у Німеч­чині, над Ду­наєм, - обізва­лась Гри­зельда.

Перед ве­чо­ром за­ма­нячіли в сте­пу Луб­ни, вир­ну­ли з ту­ма­ну стіни твер­дині та вер­хи домінікансько­го, за­но­во од­бу­до­ва­но­го мо­нас­ти­ря. На не­бок­рузі вис­ту­пи­ли си­зою сму­гою го­ри по­над Су­лою, а над тією сму­гою піднімав­ся но­вий, нап­ро­чуд здо­ро­вий па­лац Виш­не­вецько­го, не­на­че стриміла го­ра над го­ра­ми.

Поїзд наб­ли­жав­ся до Лу­бен. За ца­ри­ною йо­го стріло три ти­сячі двірсько­го лу­бенсько­го війська. Військо ви­па­ли­ло з руш­ниць. На твер­дині вда­ри­ли з гар­мат. На­ро­ду зібра­лось си­ла. В церк­вах і в кляш­торі задз­во­ни­ли в дзво­ни. Виш­не­вецький всту­пав у свою дідиз­ну як са­мостійний во­ло­дар, як ко­роль Лу­бен­щи­ни. Ко­ло зам­ку зібра­лась уся двірська че­лядь, усі осадчі й ста­рос­ти лу­бенських маєтностів. На ши­ро­ко­му бал­коні на дру­го­му етажі па­ла­цу сто­яв ор­кестр і наг­ра­вав якусь дрібну та гуч­ну ме­лодію. Виш­не­вецький увів Гри­зельду у па­лац, як ко­ро­ле­ву.

Палац і справді був вар­тий слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких. Він був схо­жий на ли­царські німецькі зам­ки, але був да­ле­ко прос­торніший. Зни­зу на дру­гий етаж по обид­ва бо­ки ши­ро­ко­го бал­ко­на на ко­ло­нах бу­ли по­роб­лені нек­руті по­логі ши­рокі схо­ди. По тих схо­дах мож­на бу­ло вий­ти з сад­ка прос­то на дру­гий етаж. В Польщі маг­на­ти для ефек­ту ча­сом виїзди­ли ко­нем по та­ких схо­дах на бал­кон і тим ля­ка­ли паній та па­ня­нок. На дру­го­му етажі бу­ла здо­ро­ва за­ла че­рез усей па­лац з узеньки­ми та дов­ги­ми го­тицьки­ми вікна­ми. Зак­руг­ле­не склепіння, схо­же на зігну­тий лис­ток па­пе­ру, бу­ло все штуч­но обліпле­не ви­ног­рад­ним лис­том та ке­тя­га­ми ви­ног­ра­ду. З то­го лис­тя ви­зи­ра­ли го­лов­ки амурів з одут­лу­ва­ти­ми що­ка­ми. В де­кот­рих амурів в ро­тах стриміли дуд­ки та сопілки. Пов­но­персі Ве­не­ри не­на­че бу­ли за­ку­тані в ви­ног­радні па­рост­ки та в лис­тя. Усі ті ба­рельєфи бу­ли нез­ви­чай­но гру­бої ро­бо­ти, не­на­че ви­ру­бані до­ло­том та об­те­сані со­ки­рою, ще й по­мальовані тем­ни­ми зе­ле­ни­ми, синіми та чер­во­ни­ми фар­ба­ми. По обид­ва бо­ки за­ли сто­яли здо­рові ста­туї на по­дов­жас­тих ви­со­ких п'єдес­та­лах з біло­го та ро­же­во­го мар­му­ру. Ті ста­туї Єремія поп­ри­во­зив з Італії. Попід стіна­ми сто­яли ряд­ка­ми ду­бові стільці з ви­со­ки­ми спин­ка­ми, виріза­ни­ми в чу­дер­нацькі взорці. Стільці бу­ли об­биті чер­во­ним сап'яном. Вни­зу в па­лаці бу­ли цілі ряд­ки тісну­ва­тих по­коїв.

Високі стільці та ка­на­пи бу­ли об­тяг­нуті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з зо­ло­ти­ми гер­ба­ми князів Виш­не­вецьких. Скрізь бу­ли розс­те­лені перські ки­ли­ми. Над вікна­ми висіли шов­кові завіси. На баш­тах в не­ве­личкі круглі вікон­ця виг­ля­да­ли не­ве­личкі гар­ма­ти гаківниці.

Вишневецький обвів Гри­зельду по усіх по­ко­ях, по­ка­зав їй здо­ро­ву за­лу.

- От у цій залі не стає тільки ко­ролівсько­го тро­ну, - ска­за­ла Гри­зельда, - твій па­лац кра­щий, ба­гатіший і більший за ко­ро­леві па­ла­ци у Вар­шаві та в Кра­кові.

- Може ко­лись тут і справді ста­не й ко­ролівський трон, а ти ся­деш на йо­му, як ко­ро­ле­ва. Але кра­ще бу­ло б, як­би ти сіла на трон та­ки у Вар­шаві, - ска­зав гор­до­ви­то Виш­не­вецький. - Мій па­лац вар­тий ко­ро­ля! За­ло­мив я ко­ролів Вазів і са­мо­го ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва. А хіба ж я тут в Лу­бен­щині й справді не ко­роль?

- Твоя прав­да, - обізва­лась Гри­зельда, - сю­ди не до­сяг­не й ко­ролівська ру­ка: так да­ле­ко твої Луб­ни од ко­ро­ля.

Вишневецький вивів Гри­зельду на здо­ро­вий бал­кон, по дру­гий бік па­ла­цу, що ви­хо­див у са­док по го­рах. Гри­зельда гля­ну­ла на­низ, на го­ри, на Су­лу, на лу­ки та сіно­жаті за Су­лою і аж крик­ну­ла з то­го ди­ва.

- Ой яка кра­са! Яка пиш­но­та! Який звідсіль пиш­ний виг­ляд на ті го­ри та ліси! Ти, сер­це, завіз ме­не не­на­че в якесь за­ча­ро­ва­не царст­во, - ска­за­ла Гри­зельда.

Вигляд на бе­ре­ги Су­ли, на го­ри і справді був пиш­ний. Па­лац сто­яв над кру­ти­ми го­ра­ми. Од са­мо­го па­ла­цу го­ри не­на­че спа­да­ли на­низ до Су­ли не­ве­лич­ки­ми по­ла­ма­ни­ми кру­ти­ми гор­ба­ми, не­на­че східця­ми. Зда­ва­лось, ніби хтось зу­мис­не по­на­си­пав здо­рові схо­ди од па­ла­цу до са­мо­го бе­ре­га й нед­бай­ли­вою ру­кою об­ку­тав їх зе­ле­ним ок­са­ми­том з ста­рих дібров. Зе­ле­не ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня поб­га­лось, по­за­па­да­ло в узькі гли­бокі яри, підня­ло­ся на гор­би, вкри­ло їх кру­гом, бга­ючись сот­ня­ми ве­ред­ли­вих, нез­ви­чай­но гар­них скла­до­чок, фалдів, за­па­дин. З од­но­го гор­ба на дру­гий ви­ли­ся ши­рокі доріжки, об­си­пані жорст­вою та по­си­пані жов­тим піском. За Су­лою по­ла­мані го­ри, суспіль вкриті ста­рим лісом, то за­па­да­ли, то вис­ту­па­ли кру­ча­ми над самісіньку Су­лу. В од­но­му яру ви­со­ченько над бе­ре­гом, де бу­ла кри­ни­чо­ви­на, біліла не­дав­но за­га­че­на греб­ля, бли­щав ста­во­чок, не­на­че дзер­ка­ло, ки­ну­те у яр се­ред розкішної дібро­ви. Че­рез му­ро­ва­ну греб­лю ти­хо ли­ла­ся во­да, булькотіла й шуміла по східцях і вли­ва­лась в Су­лу. А там далі го­ри розс­ту­па­лись, і по­над бе­ре­га­ми зе­леніли розкішні лу­ки та сіно­жаті, не­на­че за­ки­дані ку­па­ми та бу­ке­та­ми вер­бо­ло­зу та вільхи. За ліса­ми лисніли та бли­ща­ли бані та хрес­ти Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. Кру­гом па­ла­цу бу­ли по­сад­жені кущі буз­ку, тро­янд та уся­ко­го де­ре­ва, роз­ки­дані квітни­ки. На те­ра­сах на­ни­зу ма­нячіли усякі гульби­ща, то хат­ки, вшиті че­ре­пи­цею, то ма­ленькі гар­ненькі кап­лич­ки з по­зо­ло­че­ни­ми хрес­та­ми.

Вишневецький оки­нув оком усю ту пиш­ну око­ли­цю, а потім і не ди­вив­ся на неї. Йо­му бу­ло бай­ду­же до тієї пиш­ної кра­си. Не він, а чу­жо­земські май­ст­ри та са­дов­ни­ки пек­лю­ва­лись цим ди­вом, ви­роб­лю­ючи та за­во­дя­чи те ди­во по своїй впо­добі. Єремія за­во­див те див­не ди­во тільки зад­ля то­го, щоб підійти під смак ви­пе­ще­них польських маг­натів. Він в душі навіть нех­ту­вав ти­ми панськи­ми цяцька­ми. Інші дум­ки, інші заміри во­ру­ши­лись тоді в йо­го го­лові: він пог­ля­дав на довгі ряд­ки ка­зарм для сво­го війська й мірку­вав, скільки ще тре­ба їх на­бу­ду­ва­ти, щоб збільши­ти і без то­го вже здо­ро­ве своє двірське військо; пог­ля­дав на ши­ро­кий двір, де сто­яли бу­дин­ки та усякі за­бу­ду­ван­ня для двірської че­ляді, для двірської шлях­ти, і мірку­вав, чи зміститься во­на уся в тих но­вих за­бу­ду­ван­нях.

- А чом же оце не вий­шли привіта­ти нас схиз­ма­тицькі ченці та по­пи? - спи­та­ла Гри­зельда.

- Мабуть злос­ту­ють за те, що я пе­рей­шов на ка­то­лицьку віру. А мо­же й мій дядько Пет­ро Мо­ги­ла, те­пе­реч­ки вже мит­ро­по­лит, дав їм та­кий на­каз. Але про це мені бай­ду­же, - ска­зав Виш­не­вецький.

І він по­ки­нув Гри­зельду в па­лаці з двірськи­ми пан­на­ми та ба­ба­ми, а сам ско­чив на ко­ня й пос­ка­кав шви­денько до ка­зарм, щоб розмісти­ти своє во­линське військо, на­го­ду­ва­ти й на­поїти йо­го.

Надворі, в ка­зар­мах з при­був­ши­ми че­ля­дин­ця­ми по­чу­лась польська мо­ва, пе­ре­ве­зе­на з Во­лині та з Польщі в Луб­ни. Зда­ва­лось, ніби част­ка Польщі пе­реб­ра­лась в Лу­бен­щи­ну й там осе­ли­лась. Між військо­ви­ми шлях­ти­ча­ми сли­ве по­ло­ви­на бу­ла з пра­вос­лав­ної ук­раїнської хо­дач­ко­вої шлях­ти. Але усі во­ни слідком за своїм при­вод­цем кня­зем швид­ко зміни­ли свою ук­раїнську мо­ву на польську.

Вишневецький, став­ши пе­ре­верт­нем, по­чав за­во­ди­ти в Луб­нах Польщу.

- Я князь і во­ло­дар, - го­во­рив Єремія до Гри­зельди, вер­нув­шись до па­ла­цу й сто­ячи на бал­коні. - На Ук­раїні й ту­теч­ки в Лу­бен­щині уся ук­раїнська шлях­та, че­лядь і хло­пи по­винні бра­ти з ме­не зра­зець, а не я з їх. Нам тре­ба пе­рет­во­ри­ти Ук­раїну на Польщу. Не нам, кня­зям, йти сліпцем слідком за тим бид­лом, а їм слід пе­ре­роб­лю­ва­тись на наш лад, от ми й за­хо­ди­мось пе­рет­во­рю­ва­ти та пе­ре­роб­лю­ва­ти їх, а ти, Гри­зельдо, ста­неш мені до по­мочі з твоїми ба­ба­ми та пан­на­ми.

- О, я го­то­ва ста­ти тобі до по­мочі пов­сяк­час! - ска­за­ла Гри­зельда.

- Треба вби­ти на смерть оте, що ви­ни­кає в ко­зач­чині, оті їх ра­ди, оті давні віча, той дур­ний хлопський давній са­мо­ряд. Ми, па­ни, по­винні бу­ти для їх і са­мо­ря­дом і уся­кою уп­ра­вою, як вже ста­ло­ся в Польщі. Ми, маг­на­ти, по­винні взя­ти до своїх рук увесь са­мо­ряд на Ук­раїні і не ви­пус­ка­ти йо­го до за­ги­ну, - ска­зав зго­дом Виш­не­вецький з та­ким за­па­лом, що аж крик­нув і тим тро­хи зля­кав Гри­зельду своїми страш­ни­ми чор­ни­ми очи­ма.

Щось роз­би­шацьке, хи­же блис­ну­ло в йо­го очах і не­на­че про­ни­за­ло Гри­зельди­не сер­це. Се­ред тієї пущі, на чу­жині, в здо­ро­во­му без міри чу­жо­му па­лаці, да­ле­ко од Польщі, од ро­ди­ни Гри­зельда впер­ше по­чу­ти­ла якусь три­во­гу в душі, впер­ше пос­те­рег­ла, яке міцне й навіть ніби жорс­то­ке сер­це за­хо­ва­не в пер­сах кня­зя Єремії.

- Ми вб'ємо на смерть отих ко­заків з їх хлопськи­ми ра­да­ми, ми зни­щи­мо їх дот­ла. Отам при­хо­ва­лась на­ша згу­ба, при­хис­тивсь наш во­рог, що заг­ро­жує нам не­без­печністю. А отих хлопів та ук­раїнських хо­дач­ко­вих дво­рян ми скру­ти­мо в три по­ги­белі й пе­рет­во­ри­мо їх вро­ду, їх віру й мо­ву на польський лад. От тоді бу­де усе га­разд на Ук­раїні! - крик­нув уже не­са­мо­ви­то Виш­не­вецький на ввесь сад, аж лу­на пішла з бал­ко­на по­над го­ра­ми, не­на­че він ба­чив пе­ред со­бою уяв­ки і ла­яв в вічі й тих ук­раїнських дво­рян, і хлопів. Гри­зельда зля­ка­лась, не вва­жа­ючи на своє мужнє сер­це. Очі в Єремії бли­ща­ли, смуг­ляві що­ки по­чер­воніли. Вид аж пашів гнівом. Єремія став та­кий страш­ний, не­на­че сто­яв ви­дом до своїх во­рогів і на­ла­го­див­ся би­тись з ни­ми.

- Чого ж ти гніваєшся та кри­чиш на­да­рем­но? Тут же пе­ред то­бою стою я, а не твої люті за­ка­то­вані во­ро­ги, - ти­хо обізва­лась Гри­зельда.

І Виш­не­вецький од­ра­зу стя­мив­ся й опам'ятав­ся. Міцний, твер­дий Гри­зельдин го­лос, нез­ля­ка­ний, сміли­вий пог­ляд очей зра­зу по­вер­нув йо­го до стям­ку й свідо­мості.

- Вибачай мені, моя до­ро­га Гри­зельдо, що я розк­ри­чав­ся. Але ж ду­ша моя не­на­ви­дить отих ко­заків, отих їх гетьманів. Не­ма міри моєму сер­цю, моєї злості про­ти їх.

Гризельда впер­ше по­ба­чи­ла Єремію розд­ра­то­ва­но­го, сер­ди­то­го й впер­ше пос­те­рег­ла йо­го пал­ку зав­зя­ту вда­чу. Во­на вий­шла на бал­кон. Спер­шись ліктя­ми на залізні шта­хе­ти бал­ко­на, во­на вту­пи­ла очі в пиш­ну око­ли­цю й за­ду­ма­лась.

«Яке ж то бу­де моє жит­тя от­тут, в цих пу­щах, з та­ким га­ря­чим пал­ким чо­ловіком! Він ме­не не­на­че й лю­бить, але ж чо­мусь не ви­яв­ляє в ко­ханні та­ко­го га­ря­чо­го по­чу­ван­ня, як у гніві. Лю­бов йо­го якась хо­лод­на, як залізо. Не­ма па­лу в йо­го твер­до­му серці, а є тільки по­ва­жан­ня та ніби спо­чу­ван­ня…»

- Чого ти, Гри­зельдо, так за­ду­ма­лась? - спи­тав у неї сти­ха Єремія. - Мо­же на те­бе на­хо­дить сум в цих пу­щах та нет­рах? Мо­же тобі не до впо­до­би, що я те­бе завіз у ці сте­пи, де па­суться дикі коні та ни­ка­ють дикі та­та­ри?

- Ні, мій до­ро­гий Єреміє! Я ми­лу­юсь оти­ми го­ра­ми, бо я зрос­ла на рівних рівни­нах та ни­зині. Он ди­вись, між го­ра­ми, вкри­ти­ми лісом, ви­со­вується над са­мою Су­лою ви­со­ка ли­са го­ра. По ній рідко роз­ки­дані старі ду­би, не­на­че вий­шли з лісу на во­лю, щоб на­гу­ля­тись та на­ди­ви­тись на Су­лу. Мені здається, що взим­ку, ко­ли та го­ра побіліє од снігу, во­на бу­де нез­ви­чай­но гар­на се­ред чор­них лісів. От­тоді поїде­мо на ту го­ру сан­ка­ми на вло­ви…

- О, тут і в тих дібро­вах повнісінько уся­кої ди­чи­ни. Бу­де­мо їзди­ти на вло­ви і на та­тар, і на вовків та серн, - ска­зав Єремія вже зовсім спокійним го­ло­сом.

«Він пал­кий, але й одхідли­вий, як усі палкі лю­де», - по­ду­ма­ла Гри­зельда й зас­по­коїлась.

- Ти, Гри­зельдо, не ду­май, що ми оце заїха­ли аж на край світа, ку­ди й во­рон не за­не­се кості твоїх знай­омих. Я нак­ли­чу до се­бе гос­тей з Вар­ша­ви, нак­ли­чу маг­натів і бу­ду в цьому па­лаці справ­ля­ти такі бен­ке­ти, яких і ко­роль Вла­дис­лав не справ­ляє у Вар­шаві. Вір мені, що тут нудьги не заз­наєш. Бу­деш пи­ша­тись на бен­ке­тах, тан­цю­ва­ти, їзди­ти на вло­ви. Тут же за Дніпром, не­да­ле­ко од на­ших сіл, є маєтності на­ших маг­натів: Ко­нец­польсько­го, Ка­ли­новсько­го, ко­ро­ле­во­го ко­хан­ця Ка­за­новсько­го.

- Сказати по правді, я не з таківських, що при­па­да­ють усею ду­шею до бен­кетів і танців. Я люб­лю більше вло­ви, - ска­за­ла Гри­зельда. - Люб­лю хо­ди­ти до костьолу, а то й сидіти в по­ко­ях з своїми ба­ба­ми та двірськи­ми па­нян­ка­ми ко­ло жіно­чої ро­бо­ти. Я бо­го­бо­яща лю­ди­на: люб­лю мо­ли­тись бо­гу і в се­бе вдо­ма.

- Ото й доб­ре! Наші бо­ги - Марс та Бел­ло­на, ваші жіноцькі бо­ги по­винні бу­ти до­мові Пе­на­ти, - ска­зав Єремія й об­няв за стан Гри­зельду.


VI

Тим ча­сом при­бувші ка­то­лицькі ченці-домініка­ни та два па­те­ри єзуїти роз­та­шо­ву­ва­лись в кляш­торі. Хло­пи з ве­ли­кою оги­дою чис­ти­ли та при­би­ра­ли їх прос­торні по­кої. Пат­ра­ли ку­ри та по­ро­ся­та на обід. Між се­ля­на­ми та міща­на­ми пішла чут­ка, що вже наїха­ли ка­то­лицькі па­те­ри і бу­дуть зап­ро­вад­жу­ва­ти в Лу­бен­щині та в Чернігівщині унію. Не­дав­но осад­жені по се­лах та ху­то­рах се­ля­ни стри­во­жи­лись і по­ча­ли ду­ма­ти, чи не до­ве­деться їм знов зніма­тись з осад і тіка­ти за гра­ни­цю в Мос­ков­щи­ну.

Через тиж­день до Виш­не­вецько­го всту­пи­ли єзуїти: ста­рий па­тер Вінцентій та йо­го мо­лод­ший то­ва­риш Гав­денцій. Їх од­ря­ди­ли вар­шавські єзуїти в Луб­ни, щоб наг­ля­да­ти за Єремією, наст­рен­чу­ва­ти йо­го до ка­то­лицької про­па­ган­ди і про все по­да­ва­ти звістки у Вар­ша­ву. Єремія привітав їх привітно, але по­ба­ла­кав з ни­ми хо­лод­но й за­бо­ро­нив їм за­ход­жу­ва­тись ко­ло ка­то­лицької про­па­ган­ди в Лу­бен­щині. Він бо­явсь, щоб єзуїти не по­роз­га­ня­ли ча­сом лю­дей з осель.

- Князь, пев­но, прис­тав до на­шої свя­тої віри не з щи­рим сер­цем, - про­мо­вив сум­но па­тер Вінцентій.

- Він став ка­то­ли­ком, щоб про­топ­та­ти стеж­ку до дво­ру, - ска­зав Гав­денцій ще смутніше.

- Треба піти на по­ра­ду до кня­гині Гри­зельди. Поп­ро­си­мо, не­хай во­на наст­рен­чить йо­го. Мо­же він пос­лу­хає її як жінки, - ска­зав па­тер Гав­денцій.

І во­ни пішли до Гри­зельди.

Гризельда вий­шла до па­терів. Во­ни роз­ка­за­ли їй усю роз­мо­ву з кня­зем і про­си­ли зас­ту­пи­тись за їх і вмо­ви­ти кня­зя, щоб він за­раз роз­по­чав за­во­ди­ти унію та ка­то­лицт­во в Лу­бен­щині.

Гризельда вис­лу­ха­ла усе лас­ка­во, тро­хи роз­сер­ди­лась на кня­зя й про­мо­ви­ла:

- Йдіть до кляш­то­ра, а я за­раз піду та по­ба­ла­каю з кня­зем.

Єремія хо­див по здо­ровій па­ра­довій залі, сер­ди­тий, розд­ра­то­ва­ний. Гри­зельда всту­пи­ла до за­ли.

- Чого це ти, кня­зю, та­кий не­ве­се­лий, аж не­на­че сер­ди­тий? - спи­та­ла во­на сти­ха.

- Роздратували ме­не па­те­ри єзуїти. На­ма­га­ються, щоб я за­раз по­ви­го­нив ченців з мо­нас­тирів та зап­ро­вад­жу­вав по містах та по се­лах унію отут в Лу­бен­щині.

- То й пос­лу­хай їх. Чом же не ста­ти за­раз до та­ко­го свя­то­го діла? - спи­та­ла Гри­зельда.

- А тим, що я са­ме оце за­вод­жу оса­ди в цих сте­пах, а па­те­ри по­роз­га­ня­ють їх. Мої лю­де повтіка­ють у Мос­ков­щи­ну. От тобі й ма­ти­меш гар­ну спра­ву.

- Вони ста­нуть до діла так зруч­но, що не по­роз­га­ня­ють ні ченців, ні хлопів.

- Говори до го­ри! Ста­нуть зруч­но! Знаємо, як во­ни ста­ють зруч­но до діла! Во­ни так бе­руться за діло, аж діло тріщить та лу­щить, як ста­рий, розх­ля­ба­ний та роз­тор­са­ний віз. Во­ни по­ла­ма­ють мені во­за. Ще не час бра­тись за це діло.

- Як не час? За це діло бра­тись час пов­сяк­час­но. Це ж на­ше ве­ли­ке діло, це на­ша місія, як ка­жуть святі па­те­ри.

- Нехай во­ни підуть під три чор­ти, або й далі! Це гар­на місія? Я за­вод­жу в се­бе оса­ди, а во­ни роз­га­ня­ти­муть! - крик­нув Єремія на всю за­лу.

Гризельда вже пос­те­рег­ла пал­ку Єреміїну вда­чу. Во­на й са­ма вже по­чу­ва­ла, що гнів підсту­пає до її сер­ця. Але ро­зум­на й здерж­ли­ва зро­ду, во­на здер­жа­ла своє сер­це й ти­хо про­мо­ви­ла, пок­лав­ши обидві ру­ки на йо­го плечі.

- Єреміє! Не сердься, мій ко­ха­ний, і пос­лу­хай, що я бу­ду ка­за­ти: як ти не пус­тиш сю­ди в Лу­бен­щи­ну па­терів єзуїтів, як одк­ла­да­ти­меш на­далі свя­те діло про­па­ган­ди, що ска­жуть у Вар­шаві біску­пи, па­ни, маг­на­ти? Що ска­же се­нат, ко­роль?

- Нехай ка­жуть, що хо­тять! - крик­нув Єремія й по­вер­нув­ся од Гри­зельди так швид­ко, не­на­че вир­вавсь з її рук. - Там то мені кло­по­ту про біскупів, маг­натів та ко­ро­ля! Я тут і біскуп, і се­нат, і ко­роль! Я ту­теч­ки ні під чиїм за­га­дом! Що схо­чу, те й зроб­лю. Моє діло ха­па­ти землі, маєтності, дба­ти про гроші та військо. Он це моя си­ла й сла­ва! З військом я ста­ну по­дуж­ний, міцно­си­лий, по­дужніший за всіх маг­натів, за са­мо­го ко­ро­ля! З військом я зруй­ную Крим, за­во­юю Во­ло­щи­ну, ста­ну ко­ро­лем в Мол­дав­щині, ски­ну з тро­ну польсько­го ко­ро­ля, зроб­лю, що схо­чу. З військом я зме­лю усіх маг­натів на бо­рош­но!

Єремія став лю­тий. Йо­го тонкі ніздрі дри­жа­ли. На вип­ну­то­му ви­со­ко­му чолі по­наб­ря­ка­ли жи­ли й ніби стриміли, не­на­че сині поп­ру­ги. Од­на­че Гри­зельда не зля­ка­лась йо­го.

- Єреміє! мій ко­ха­ний! опам'ятай­ся! сха­ме­нись! Пус­ти па­терів в Лу­бен­щи­ну!

- Одчепись! І не го­во­ри, і не мо­роч ме­не! Я не люб­лю слу­ха­ти су­пе­реч­ки ні од ко­го, навіть од те­бе. Не мішай­ся не в своє діло! Гля­ди отам сво­го бабсько­го діла. Йди до ба­би Ган­ни, до своїх паннів, сідай та пря­ди чи ший, чи по­ри, чи гап­туй шов­ком. Ото твоє діло. Домініка­ни не­хай собі си­дять в кляш­торі. Во­ни не такі ревні та кус­ливі. Не­хай си­дять і схиз­ма­ти­ки ченці в мо­нас­ти­рях до моєї лас­ки. А єзуїтів я сю­ди не пу­щу! Ні за що в світі не пу­щу!

Єремія ре­пе­ту­вав, кри­чав не своїм го­ло­сом. Го­лос йо­го дійшов до най­ви­щих нот. Він бігав по світлиці, тро­хи не ліз на стіни, ча­сом кру­тив­ся на од­но­му місці. Очі бли­ща­ли й кру­ти­лись у віках.

Гризельда те­пер пе­ресвідчи­лась, що нічо­го не вдіє, що не з її хис­том ус­ми­ри­ти Єремію, зло­ми­ти йо­го во­лю. Во­на мах­ну­ла ру­кою, важ­ко зітхну­ла й вий­шла з за­ли. Па­те­ри єзуїти мусіли за­раз виїха­ти з Лу­бен. Тим ча­сом, тро­хи зас­по­коївшись, Єремія звелів осідла­ти ко­ня й поїхав до ка­зарм мушт­ру­ва­ти своє військо. Після муштрів він про­хо­лов, вер­нув­ся в па­лац не­озвіре­ний і сів за обід.

- Оце я зга­дав про тих єзуїтів, про їх прис­та­ван­ня до ме­не з про­па­ган­дою. Ти, Гри­зельдо, дурнісінько сер­диш­ся на ме­не. Мені не ви­па­дає на­пус­ка­ти сю­ди єзуїтів та бен­те­жи­ти хлопів та ченців. А ко­ли хоч, то ста­вай до цього діла ти са­ма: зап­ро­вад­жуй польську мо­ву в дворі, на­вер­тай двірських бабів та шлях­тя­нок на ка­то­лицьку віру, зап­ро­шуй собі до по­мочі домініканів, але робіть діло ти­хо, без­го­лос­но, по­ма­леньку, по­ти­хеньку, без га­ла­су, щоб не спо­ло­ха­ти лю­дей. Ти прис­таєш на це?

- Де вже не прис­та­ти на це! Я дав­но на це прис­та­ла сер­цем, бо то діло свя­те. Мені ще у Вар­шаві па­те­ри єзуїти да­ли та­ке на­пут­ницт­во, - ска­за­ла Гри­зельда вже зовсім спокійним го­ло­сом.

- От і ма­ти­меш діло й роз­ва­гу в цих пу­щах. А тим ча­сом над­хо­дить день моїх іме­нин. Я зап­ро­сив з Вар­ша­ви ба­га­то ви­со­ких гос­тей, щоб по­ка­за­ти їм свій па­лац, своє оце жит­ло. Час би вже го­ту­ва­тись до то­го праз­ни­ку­ван­ня, - ска­зав Єремія.

- І справді вже час, - ска­за­ла Гри­зельда. - До іме­нин зос­та­лось кільки тижнів.

- Треба при­вез­ти з Ніжи­на му­зи­ки. Тре­ба все на­ла­го­ди­ти на ве­ликі вло­ви. Шлях­та лю­бить вло­ви, а тут дібро­ви дивні! Ди­чи­ни си­ла! На­ля­каємо тро­хи схиз­ма­тицьких ченців по мо­нас­ти­рях ро­га­ми, тру­ба­ми та муш­ке­та­ми.

- Чи бо­чок з ви­ном й досі не прис­та­ви­ли на підво­дах з Києва? - обізва­лась Гри­зельда.

- Ні. А до нас же наїдуть такі, що їм тільки нас­та­чай ви­на. Приїде до­ко­неш­не ста­рий п'яни­ця гетьман Ми­ко­лай По­тоцький, а гетьман Ко­нец­польський, пев­но, при­ве­зе роз­би­ша­ку і зав­зя­то­го п'яню­гу Самійла Ла­ща, сво­го люб­чи­ка. На цього од­но­го тре­ба пос­та­чи­ти ба­рил зо двоє, - ска­зав Єремія.

«А тим ча­сом тре­ба б вструг­ну­ти якусь фа­цецію для польських маг­натів, тре­ба ви­га­да­ти щось нез­ви­чай­не й втішне, щоб за­ба­ви­ти та втіши­ти панів. Во­ни люб­лять вра­жа­ти своїх гос­тей яко­юсь нес­подіван­кою, чимсь нез­ви­чай­ним, фан­тас­тич­ним, та ще щоб во­но нез­ви­чай­но до­ро­го кош­ту­ва­ло і ви­ма­га­ло ве­ли­ких сил, ве­ли­кої праці, і бу­ло по­каз­не, навіть чу­дер­нацьке, навіть страш­не, яке от, приміром, ви­га­ду­вав Не­рон, за­си­па­ючи квітка­ми до стелі гос­тей з го­ло­вою за бен­ке­том за сто­ла­ми». Дов­го ду­мав князь Єремія, хо­дя­чи по залі. Він вий­шов на бал­кон і ки­нув бай­дуж­ни­ми очи­ма на го­ри. Йо­му впа­ла в очі Ли­са безліса го­ра. Він при­га­дав, що ко­лись Гри­зельда го­во­ри­ла йо­му, яка гар­на бу­де та го­ра взим­ку се­ред чор­них лісів, ко­ли її вкриє білий сніг.

- О! Це ж бу­де нез­ви­чай­на панська фа­цеція! Швид­ко бу­де спасівка. Зроб­лю я в спасівку зи­му: об­сип­лю усю Ли­су го­ру сіллю, по­сип­лю до неї й шлях сіллю й по­ве­зу маг­натів на сан­ках на Ли­су го­ру у спасівку. На сан­ках у спасівку на вло­ви! Це ж бу­де ди­во, вар­те кня­зя Виш­не­вецько­го. Маг­на­ти по­витріща­ють очі з то­го ди­ва.

«Але це все тре­ба ро­би­ти по­тай од Гри­зельди, щоб і її вра­зи­ти нес­подіва­ним ди­вом», - по­ду­мав Єремія. І він за­раз ско­чив на ко­ня, побіг до сво­го уп­ра­ви­те­ля, вик­ли­кав йо­го з ха­ти і на са­моті ниш­ком звелів йо­му розісла­ти слуг на усі чу­мацькі шля­хи, пе­рей­ма­ти чу­маків з ма­жа­ми солі, за­ку­по­ву­ва­ти в їх сіль і зси­па­ти її в здо­рові ко­мо­ри та повітки десь да­ле­ченько од па­ла­цу в місті, на­чеб­то зад­ля війська.

Настала спасівка. Наб­ли­жав­ся день Єреміїних іме­нин.

Військові розвідчи­ки, вис­лані Єремією в сте­пи виг­ля­да­ти гос­тей, при­вез­ли звістки, що гості вже їдуть. Єремія звелів підня­ти на баш­тах фла­ги. Му­зи­ки ста­ли на здо­ро­во­му бал­коні, що вис­ту­пав на подвір'я, й жда­ли. На баш­тах звер­шеч­ку сиділи виг­ля­дачі й виг­ля­да­ли гос­тей. Во­ни по­да­ва­ли звістку з баш­ти, ма­ха­ючи фла­га­ми і крик­нув­ши, що в сте­пу підня­ла­ся ку­ря­ва, що на шля­ху з'яви­лась ка­ре­та яко­гось гос­тя. Тільки яка ка­ре­та в'їжджа­ла в двір, му­зи­ки за­раз гра­ли ве­се­ло­го мар­ша, і маг­нат ви­хо­див з ка­ре­ти під му­зи­ку мар­шу. На ґанку сто­яв Єремія по­руч із Гри­зельдою й віта­ли своїх ви­со­ких гос­тей.

От у першій ка­реті при­був гетьман Ми­ко­лай По­тоцький, отілий та си­вий з вип­ну­ти­ми сіри­ми ка­ла­мут­ни­ми очи­ма. Білий та спанілий на ви­ду, але ду­же бро­ва­тий та ока­тий, з гру­бим об­во­дом ли­ця, з товс­ти­ми на­суп­ле­ни­ми ру­ди­ми бро­ва­ми, з товс­ти­ми си­ню­ва­ти­ми гу­ба­ми, По­тоцький був схо­жий зда­ле­ки на здо­ро­во­го спаніло­го хло­па, приб­ра­но­го в до­ро­гий кун­туш та в жовті сап'янці. Тільки товсті та довгі здо­рові ву­си, що вкри­ва­ли тінню об­го­ле­не брус­на­те підборіддя, та гор­да пос­та­ва над­да­ва­ли йо­му вид маг­на­та. По зак­ри­вав­ле­них чер­во­них очах бу­ло знать, що він і в до­розі був на похміллі. Шап­ка з чер­во­ним ок­са­ми­то­вим верш­ком, пе­ро на шапці, об­си­па­не брильянта­ми, до­ро­га кри­ва шаб­ля над­да­ва­ли йо­го пос­тавній фігурі сміли­вий ли­царський вид. В чер­во­ну­ва­тих сірих очах ми­га­ли іскор­ки і ви­яв­ля­ли йо­го люті но­ро­ви та жорс­токість.

- Вітаю вельмож­но­го кня­зя в йо­го гос­поді й поз­до­ров­ляю з іме­ни­на­ми! - крик­нув Ми­ко­лай По­тоцький, про­вор­но вис­ка­ку­ючи з ка­ре­ти.

- Спасибі, я ду­же вдяч­ний, яс­но­вельмож­ний гетьма­не, за лас­кавість до ме­не й до мо­го до­му! - ска­зав Єремія, по­да­ючи ру­ку По­тоцько­му, кот­рий пря­му­вав до йо­го, по­важ­но ви­хо­дя­чи до две­рей по ши­ро­ких східцях. По­тоцький тричі поцілу­вав­ся навх­рест з Єремією.

- Ну та па­лац же в яс­но­вельмож­но­го кня­зя! Ні один маг­нат в Польщі та в Литві не має та­ко­го па­ла­цу. За­ло­мив кня­жий па­лац і ко­ролівські па­ла­ци, - ска­зав По­тоцький.

З ка­ре­ти вис­ко­чив небіж ста­ро­го По­тоцько­го Сте­фан По­тоцький, той са­мий, що до­би­вав ко­заків в Лу­бен­щині після виїзду дядька в Пруссію. Це був мо­ло­дий пов­но­ви­дий хло­пець, жва­вий та верт­кий, пиш­но уб­ра­ний в кольоро­ве уб­ран­ня.

- Просимо ж до по­коїв та вип'ємо по куб­кові ви­на після важ­кої та дов­гої до­ро­ги до моєї гос­по­ди, - про­сив гос­по­дар По­тоцько­го.

Потоцькі привіта­лись з Гри­зельдою, поцілу­ва­ли її в ру­ку і пішли в ниж­чий етаж. В по­ко­ях сто­яли сто­ли ряд­ка­ми, по­нак­ри­вані й приб­раті. Сто­ли аж зах­ряс­ли під до­ро­ги­ми срібни­ми куб­ка­ми, тарілка­ми, по­лу­мис­ка­ми та ва­за­ми. На­пит­ки й наїдки сто­яли три дні на­по­го­тові для гос­тей, котрі з'їжджа­лись потім цілих три дні.

- Ну, хва­лить бо­га, що в кня­зя є ви­но! - гук­нув По­тоцький, зир­нув­ши на сто­ли, зас­тав­лені бут­ля­ми з горілкою та ви­на­ми. - Я знав, що Ба­хус не твій бог, і бо­яв­ся, щоб ти ча­сом не за­був­ся про ви­на, бо Ба­хус мій улюб­ле­ний бо­жок, ска­за­ти по щирій правді.

Єремія на­лив през­до­ро­вий срібний ку­бок вен­герсько­го ви­на й по­дав По­тоцько­му. Ста­рий ви­хи­лив на­хильці увесь ку­бок, в кот­рий вла­зи­ло більше як півпляш­ки ви­на. Він гек­нув, як му­жик, що пе­ре­ру­бав ко­лод­ку со­ки­рою, втер ок­са­ми­то­вим ру­ка­вом за­мо­чені ву­са, схожі на дві жменьки ко­но­пель, і ки­нув­ся на хо­лод­не м'ясо, на ков­ба­си, не­на­че вовк на яг­ня. Щось жи­во­тин­не, вов­че бу­ло в йо­го хи­жо­му ви­ду, в хи­жих очах, в са­мо­му апе­титі, як він ки­нув­ся упліта­ти ба­ра­ни­ну та ди­чи­ну.

- Ну, кня­зю! до­бу­ли ми сла­ви в Лу­бен­щині, взя­ли ми пе­ре­ва­гу над Гу­нею, над Ост­ря­ни­цею. А те­пер во­ни про­па­ли без сліду, і ми на їх зем­лях, об­ли­тих їх та­ки кров'ю, п'ємо вен­герське та бен­ке­туємо. Віват, кня­же! Не­хай па­ну­ють маг­на­ти та яс­на шлях­та!

- Віват Польщі! Не­хай ги­нуть ко­за­ки та хло­пи! - крик­нув Єремія різким го­ло­сом, не­на­че во­рон кряк­нув за вікном.

Знов зат­ру­би­ли виг­ля­дачі на баш­тах. Му­зи­ки вда­ри­ли мар­шу. Єремія пос­та­вив свій ку­бок, в кот­рий він тільки вмо­чив гу­би, і побіг на ґанок. За ним вий­шла і Гри­зельда. У двір в'їжджа­ла ціла вал­ка ка­рет: то при­бу­ла Гри­зельди­на рідня з Во­лині: князі Ост­рожські за Зба­ражські. З ни­ми приїха­ла й її мен­ша сест­ра Вар­ва­ра За­мой­ська, а слідком за ни­ми при­ко­ти­ла ка­ре­та мо­ло­до­го Олек­санд­ра Ко­нец­польсько­го, гетьмансько­го си­на. Він вже дав­но за­ли­цяв­ся до мо­ло­дої За­мой­ської й приг­нав­ся за нею че­рез сте­пи аж до Лу­бен.

Гризельда ра­до привіта­ла сест­ру й по­ве­ла її в свої по­кої. Кня­жа­та Ост­рожські посіда­ли за сто­ли. Але знов нес­подіва­но вда­рив ор­кестр на бал­коні, а на баш­тах зат­ру­би­ли в тру­би. Єремія вибіг на ґанок. До ґанку наб­ли­жа­лась ка­ре­та, зап­ря­же­на впрос­тяж. З ка­ре­ти вий­шов Адам Ка­за­новський, ко­ролів улюб­ле­нок. Ко­роль на­да­ру­вав йо­му маєтності в Чернігівщині, але він ще до­бу­вав­ся за­хо­пи­ти землі й у Лу­бен­щині. Ка­за­новський з ро­ду італіянця Ка­за­но­ви, був ще не ста­рий на літа, чор­ня­вий та гар­ний, з чи­ма­лою чор­ною бо­ро­дою та з ви­со­ки­ми чор­ни­ми, ніби на­мальова­ни­ми бро­ва­ми. Він ски­нув шап­ку і привітав­ся до Єремії. Уб­ра­ний в чор­ний жу­пан та в виш­не­вий кун­туш, з чор­ним во­лос­сям, за­че­са­ним на­зад на тім'я без проділля, Адам Ка­за­новський був схо­жий на київсько­го архіманд­ри­та або на про­то­по­па. Делікатні ма­не­ри, ти­хий лас­ка­вий го­лос ви­яв­ля­ли в йо­му спаніло­го чу­жо­зем­ця, лю­ди­ну просвітнішу й делікатнішу за польських панів.

Казановський лас­ка­во поз­до­ро­вив Єремію з но­вим жит­лом та з іме­ни­на­ми. Єремія привітав­ся до йо­го тро­хи на­ду­то й не­охо­че: в їх обох вже дав­но був не­до­мисл за Ром­ни. Ко­роль Вла­дис­лав по­да­ру­вав Ром­ни Ка­за­новсько­му, а Єремія вва­жав на ро­менську маєтність як на свою батьківщи­ну й дідиз­ну, якось тро­хи не­яс­но зат­верд­же­ну ко­ро­лем вку­то з Лу­бен­щи­ною за ро­дом Виш­не­вецьких. Єремія не­лас­ка­ва привітав­ся до Ка­за­новсько­го. Ка­за­новський це примітив.

- Приїхав до ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю, поз­до­ро­ви­ти яс­но­вельможність ва­шу з іме­ни­на­ми і привіта­ти як сво­го сусіда: хо­чу жи­ти з ва­шою яс­но­вельможністю в згоді, як сусід, - ска­зав Ка­за­новський.

- Коли ва­ша ми­лость приїха­ли до ме­не, то будьте моїм ша­нов­ним гос­тем. Я не маю на думці зма­га­тись з па­ном. Вступіть до моєї гос­по­ди і їжте мою хліб-сіль, - прип­ро­шу­вав Єремія.

- Спасибі, кня­зю, за привітність, - ска­зав Ка­за­новський і ти­хою плав­кою хо­дою всту­пив у світлиці й пок­ло­нив­ся гос­тям та­ким пок­ло­ном, як архієреї кла­ня­ються в церкві до па­рафіян.

- Ну, кня­зю Яре­мо! поп­ра­цю­ва­ли ми в твоїй Лу­бен­щині ко­ло ко­заків, а от те­пер од­по­чи­ваємо в твоєму па­лаці. Чи ти, кня­зю, знаєш, що на цьому са­мо­му місці, де те­пер стоїть твій па­лац, я по­са­див на палі два де­сят­ки ко­заків, - гу­нув чванько­ви­то По­тоцький. - Їй же бо­гу по­са­див! Отам в то­му кут­ку па­ла­цу кор­чи­лось на па­лях три ко­за­ки, а там ко­ло тво­го по­ро­га стриміло п'ять паль з бид­лом; та й тут, де сто­ять твої сто­ли те­сові, сто­яв ря­док паль і висіли протк­нуті наскрізь аж до шиї здо­рові ко­зар­лю­ги! Ій-бо­гу прав­ду го­во­рю! - чва­нив­ся По­тоцький.

Йому ма­ло хто йняв віри. Не йняв йо­му віри і сам Єремія, але підхо­дя­чи під чванько­витість гетьма­на, він ска­зав:

- Де ли­лась кров отих ду­шо­губів, отих на­ших во­рогів, там те­пер ллється на­ше ви­но. Віват польно­му гетьма­нові По­тоцько­му!

- Віват, віват! - крик­ну­ли гості ра­зом.

- Віват і кня­зеві Єремії, що до­поміг мені за­ду­ши­ти ту хлопську де­ся­ти­го­ло­ву гідру! - крик­нув По­тоцький.

Тим ча­сом слу­ги по­ча­ли по­да­ва­ти на сто­ли обід. Тільки що гості посіда­ли за сто­ли, знов на баш­тах зат­ру­би­ли в тру­би, знов заг­ра­ли му­зи­ки. Гості виг­ля­ну­ли у вікна. З ка­ре­ти ви­ла­зив ста­рий гетьман Ко­нец­польський, а за ним слідком лізло в дверці якесь здо­ро­ве опу­да­ло та одо­ро­ба­ло, ви­су­нув­ши підго­ле­ну го­ло­ву, не­на­че макітру, на котрій теліпав­ся чуб, не­на­че затк­ну­тий в макітру.

- Самійло Лащ! Самійло Лащ з гетьма­ном Ко­нец­польським! - за­го­моніли гості.

- І при­нес­ла та­ки ли­ха го­ди­на ото­го Ла­ща, ото­го неп­ро­сип­лен­но­го п'яню­гу, - за­ше­потів Єремія до Гри­зельди, - ой не­на­вид­жу отих п'янюг! І та­ра­ба­нить же з со­бою гетьман ото­го сво­го підчих­вос­та.

Єремія аж по­ти­ли­цю чу­хав, але му­сив йти на­зустріч но­вим гос­тям і про­си­ти їх до обіду.

Незабаром увійшов у по­кої Ко­нец­польський, вже літній чо­ловік, але ще кре­мез­ний і жва­вий дід, а за ним всур­га­нив­ся Лащ, не­на­че вітряк зняв­ся в сте­пу й увійшов у по­кої. Здо­ро­вий, пле­чис­тий, куд­ла­тий та пе­ле­ха­тий, з роз­куй­овд­же­ною чуп­ри­ною на підго­леній го­лові, з дов­ги­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, Лащ був схо­жий не на чо­ловіка, а на ста­ро­го ду­ба се­ред сте­пу, роз­би­то­го гро­мом, з об­ла­ма­ни­ми гілка­ми, кру­гом об­ти­ка­но­го товс­ти­ми суч­ка­ми. Зда­ва­лось, ніби та­кий обс­ма­ле­ний кор­ча­ку­ва­тий дуб, навіщось приб­ра­тий в кун­туш та жу­пан, вте­ле­пав­ся в Єреміїні світлиці. Уб­ран­ня на Ла­щеві бу­ло по­тер­те, зас­мальцьова­не, по­за­ма­зу­ва­не, не­на­че Лащ три дні й три ночі ва­ляв­ся в шин­ку, а чет­вер­то­го дня, нев­ми­тий, не­за­че­са­ний і за­мур­за­ний, прос­то ввірвав­ся в по­кої кня­зя Єремії. Куд­латі товсті бро­ви нас­тов­бур­чи­лись. Ви­ряч­ку­ваті сірі, за­литі кров'ю очі не­на­че по­ви­ла­зи­ли з ло­ба на­верх, як у жа­би. Поп­ру­ги під очи­ма, товсті куд­латі ву­си над­да­ва­ли йо­му звіря­чий виг­ляд. Зда­ва­лось, ніби між жи­ви­ми людьми з'явив­ся се­ред дня або упир з товс­ти­ми кри­ва­ви­ми гу­би­ща­ми, або міфічний гультяй і роз­би­ша­ка пан Твар­довський.

- Ну і при­нес­ла та­ки ли­ха го­ди­на оцього п'яню­гу Ла­ща, - за­ше­потів Єремія до Гри­зельди. - Не­на­вид­жу ота­ких п'яниць.

- Поздоровляю ва­шу яс­но­вельможність пе­редніше за все з тим днем, що сьогодні, з іме­ни­на­ми і з но­вим па­ла­цом! - гук­нув Лащ до Єремії.

- Спасибі, спа­сибі! - обізвав­ся якось зне­хо­тя Єремія.

- Хоч на моїй по­ти­лиці ле­жить те­пер двісті дев'ятнад­ця­та баніція з Польщі, але я пе­редніше за­ду­мав по­бу­ва­ти в яс­но­вельмож­но­го кня­зя, ви­пи­ти доб­рий пу­гар ви­на, а потім вже хоч і у виг­нан­ня! Піду вже потім з гос­тей та прос­то ку­дись в світи, - го­во­рив Лащ.

- Завіщо ж на па­на Ла­ща спа­ла ота двісті дев'ятнад­ця­та се­натська баніція? Я тим ча­сом чув тільки про двісті вісімнад­цять, - спи­тав Єремія.

- Нізавіщо. Аж лю­дям со­ром роз­ка­зу­ва­ти: йшов я оце з військом че­рез се­ло Лю­бо­мирсько­го. Прий­шли в се­ло вночі. Сту­каємо в па­лац Лю­бо­мирсько­го - нас не пус­ка­ють. Сту­каю я в двері до од­но­го му­жи­ка - не од­чи­няє. Я ви­ла­мав двері, ус­ко­чив у ха­ту та зоз­ла вирізав усю сім'ю, по­ви­ки­дав надвір, а сам вгніздив­ся в хаті та й пе­ре­но­чу­вав. Лю­бо­мирський здурів та бух на ме­не по­зов у се­нат за те, що я вирізав йо­го робітників, йо­го бид­ло. От тобі й баніція го­то­ва! Ве­ли­ка ця­ця - хлопська сім'я. Швид­ко бу­дуть да­ва­ти шлях­ти­чам баніцію й за те, що во­ни вирізу­ють хлопські ку­ри та по­ро­ся­та. Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся Лащ і блис­нув здо­ро­ви­ми біли­ми зу­ба­ми. Гри­зельді й Вар­варі зда­ло­ся, що за­ре­го­тав­ся віл або кінь, ви­пад­ком влізши в світли­цю.

- Ну! ти, па­не, та­ки по­га­но ро­биш, що ви­ти­наєш у панів робітницький люд. І я не по­дя­ку­вав би тобі, як­би ти оце вирізав у ме­не в дворі півсотні волів, ко­ней або хлопів, - ска­зав з до­са­дою прак­тич­ний князь.

- От тобі й на! А знаєте, яс­но­вельмож­ний, що ва­ша ми­лость по­винні бу­ти мені вдяч­ним, ко­ли от­тут стоїть оцей пиш­ний па­лац! - ска­зав Лащ. - Я на цій самій горі по­са­див на палі аж три де­сят­ки ко­заків! їй же бо­гу, по­са­див. От­там у то­му кут­ку од Су­ли натк­нув на палі п'ять, а тут, де те­пе­реч­ки оцей поріг, при­па­де з де­сять паль з наст­ром­ле­ни­ми ко­за­ка­ми, - ска­зав чванько­ви­то Лащ.

Потоцький зир­нув на нього згор­да ка­ла­мут­ни­ми очи­ма й про­мо­вив: - Ти, па­не, за­гар­буєш собі цю честь од ко­гось іншо­го…

- Ні не гар­баю! А хто вирізав ук­раїнські се­ла ко­ло Ли­сян­ки, як бу­ло повс­тан­ня Пав­лю­ка? Самійло Лащ. А хто вирізав у пень се­ла ко­ло Ста­риці? Самійло Лащ. Чи прав­ду я ка­жу? Га?

- Усе Лащ та Лащ, а дру­гим нічо­го не при­па­дає, - гор­до­ви­то обізвав­ся Єремія. - Усе Лащ на всю Польщу й Ук­раїну. За ці славні вчин­ки не­хай пан вип'є оцей ку­бок вен­герсько­го, - ска­зав Єремія й ви­лив у Лащів ку­бок цілу пляш­ку ви­на.

Лащ до­пав­ся до куб­ка й дуд­лив ви­но, не­на­че віл во­ду. Довгі ву­са влізли в ку­бок і пла­ва­ли по вині, не­на­че кач­ки на став­ку. Лащ ви­пив ку­бок до дна й стук­нув ним об стіл. З мок­рих вусів тек­ли патьоки по гру­дях, по кун­туші. Він взяв край по­ли кун­ту­ша й втер ву­си.

- Вигинули наші во­ро­ги до но­ги! а ми на їх кістках те­пер мед-пи­во по­пи­ваємо! Не­хай жи­ве князь ЄреміяІ Не­хай жи­ве слав­ний Лащ! - гук­нув сам на свою сла­ву Лащ.

- Ну ти вже й геть-то роз­ла­щив­ся, - обізвав­ся гетьман Ко­нец­польський. - Як­би не зас­ту­пи­лись за те­бе По­тоцький та я, то те­бе б і справді дав­но ви­пер­ли з Польщі й Ук­раїни; вже б дав­но й дух твій не смердів ту­теч­ки.

- От і ви­пер­ли б! Так то й ви­пер­ти Самійла Ла­ща, ко­ли він де доб­ре вче­питься па­зу­ря­ми. Ще не швид­ко Лащ піде в Мол­дав­щи­ну. А ко­ли вже піде, то за­воює її та й ся­де на прес­толі гос­по­дарів. От що! - ска­зав чванько­ви­то Лащ.

- А яс­но­вельмож­ний пан гос­по­дар оце по­га­но ро­бить, що не п'є з на­ми по куб­кові, - обізвав­ся з-за сто­ла гетьман По­тоцький. - Би­ти ко­заків, різа­ти ук­раїнських хлопів та пи­ти ви­но - це най­більша на­ша спра­ва, це на­ше щас­тя.

- Бити ко­заків я ла­ден, а пи­ти не­ла­ден, - ска­зав тве­ре­зий Єремія.

- Погано, яс­но­вельмож­ний кня­зю, по­га­но! Од­но по­вин­но бу­ти до­ко­неш­не при дру­го­му, - заг­римів Лащ вже п'яним хрип­ким го­ло­сом. - Шаб­ля й ви­но - ото діло шля­хетське.

- Шабля, ви­но та ще й жіноцт­во! - до­дав гетьман По­тоцький, кот­рий ду­же лю­бив і ви­но і гар­них па­ня­нок.

Довго ще гості сиділи за сто­ла­ми, усе обіда­ли та пи­ли. Гри­зельда, Вар­ва­ра й інші кня­гині та шлях­тян­ки нітрош­ки не це­ре­мо­ни­лись, що во­ни гос­тю­ють, не­на­че в шин­ку, се­ред гру­бої й п'яної шлях­ти: во­ни звик­ли до цього. Гультяй­ст­во й п'янство бу­ли зви­чай­ним з'яви­щем в Польщі. Делікатніші й ідейні на вда­чу панії то­го ча­су хо­ва­лись в мо­нас­ти­рях і од­да­ва­ли се­бе на служ­бу бо­гові.

Другого дня ще над'їжджа­ли гості з Польщі та Лит­ви. Цілий день бу­ло чу­ти, як на баш­тах тру­би­ли в тру­би виг­ля­дачі, як на бал­коні гра­ли му­зи­ки на­зустріч маг­на­там та па­нам. При­бу­ли князі Во­ро­нецькі, Зба­ражські, приїхав Лю­бо­мирський та інші. Цілий день слу­ги нас­та­ча­ли наїдків та на­питків. Пот­рав не прий­ма­ли з столів. Аж третього дня в здо­ровій залі на­горі па­ни роз­по­ча­ли танці. Гри­зельда й Вар­ва­ра За­мой­ська вий­шли до за­ли, приб­рані в шов­кові сукні та в чер­воні че­ре­вич­ки з зо­ло­ти­ми підківка­ми. Інші кня­гині та шлях­тян­ки бу­ли вбрані в ста­росвітські польські кун­туші. Ок­са­мит, шовк, зо­ло­то й срібло й брильянти засліплю­ва­ли очі. В той час па­ни й пані тра­ти­ли ска­жені гроші на до­рогі убо­ри. На шлях­ти­чах бряж­ча­ли важкі зо­лоті лан­цю­ги на ши­ях. Князь Єремія уб­рав­ся в до­ро­гий кун­туш. Комір і бе­ре­ги обох піл на пер­сах бу­ли об­си­пані брильянта­ми та пер­ла­ми. Чер­воні сап'янці з зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми бу­ли об­шиті на колінах зо­ло­том та об­ни­зані пер­ла­ми.

- Грайте му­зи­ки ма­зу­ра! - зак­ри­чав Єремія. - По­тан­цюємо на крові ко­заків та хлопів.

- Гуляй, ду­ше! Схиз­ма­ти­ки по­биті й не вста­нуть більше! Вдар­мо підківка­ми кра­ков'яка на тім місці, де кор­чи­лись на па­лях ко­за­ки! - кри­чав навіже­ний По­тоцький і, вхо­пив­ши за ру­ку Гри­зельду, пішов по залі ви­би­ва­ти кра­ков'яка.

- Гуляй, шлях­та, на ко­зацьких кістках! - гук­нув Лащ і собі пішов у та­нець, але він був та­кий п'яний, що за­то­чу­вав­ся й тро­хи не зва­лив­ся до­до­лу.

Музики гра­ли. Па­ничі, па­ни й панії тан­цю­ва­ли ма­зу­ра, аж поміст двигтів під важ­ки­ми но­га­ми. Зо­лоті підко­ви ми­готіли блис­кав­кою. Пер­ли й брильянти на уб­ранні бли­ща­ли й лисніли, не­на­че ро­са на сонці. Вар­ва­ра За­мой­ська бу­ла най­кра­ща за усіх па­ня­нок. Во­на вда­ла­ся в князів Ост­рожських, бо її ма­ти бу­ла Ост­рожська. Чорні тонкі бро­ви бу­ли ніби на­мальовані на ма­то­во­му біло­му чолі. Дов­гоб­ра­зий вид, карі ясні очі, тон­кий ніс, повні ро­жеві ус­та ду­же на­га­ду­ва­ли ук­раїнську вро­ду князів Ост­рожських. Гетьман По­тоцький за­раз примітив її кра­су і прис­тав до неї реп'яхом. Він усе про­сив її тан­цю­ва­ти з ним ма­зу­ра й вже тро­хи об­рид мо­лодій панні. Во­на ба­жа­ла тан­цю­ва­ти з мо­ло­дим Олек­санд­ром Ко­нец­польським, а ста­рий гетьман не­на­че зу­мис­не не ви­пус­кав її з своїх здо­ро­вецьких ру­чищ.

- Ох, пан­но За­мой­ська! - зітхав ста­рий По­тоцький. - Тан­цю­вав би з то­бою з ве­чо­ра до ран­ку, а з ран­ку до ве­чо­ра. Ти най­кра­ща за усіх паннів на усю Польщу й Ук­раїну.

- Ба не бу­де яс­но­вельмож­ний гетьман тан­цю­ва­ти зо мною з ве­чо­ра до ран­ку, бо в вас ніг не ста­не: яс­но­вельмож­ний вже підтоп­тав­ся, - ска­за­ла Вар­ва­ра й за­ре­го­та­лась.

- В ме­не в но­гах і си­ла десь бе­реться, як тільки, князівно, піду з то­бою у та­нець. Так би тан­цю­вав, тан­цю­вав з то­бою до кінця мо­го віку.

- Так дов­го! От тоді б і в ме­не но­ги за­боліли, - ска­за­ла пан­на Вар­ва­ра й блис­ну­ла дрібни­ми зуб­ка­ми. - Але я більше не тан­цю­ва­ти­му з яс­но­вельмож­ним. Он мій же­них Ко­нец­польський вже ско­са пог­ля­дає на нас: пев­но вже сер­диться.

- А що? йо­го вже тряс­ця тря­се, що ти, пан­но Вар­ва­ро, зо мною так дов­го тан­цюєш? Не­хай тря­се, а ми ходім у са­док та по­ба­ла­каємо лю­бенько на са­моті. Он по­ди­вись на сте­лю, які гарні виліплені ве­не­ри та діяни, а ти кра­ща вде­ся­те­ро за тих бо­гинь. Ходім у са­док! - го­во­рив По­тоцький.

- Не хо­чу! не піду! Не хо­ди, не лю­би, не за­ли­цяй­ся! Не люб­лю, не піду! Не спо­до­бав­ся! - ти­хо заспіва­ла про­вор­на пан­на на са­ме ву­хо п'яно­му По­тоцько­му й втікла од йо­го, побігла до Ко­нец­польсько­го й сіла з ним ря­доч­ком.

П'яний По­тоцький пос­ва­рив­ся на неї пальцем і за­то­чив­ся. Він натк­нувсь на п'яно­го Ла­ща й тро­хи не зва­лив йо­го з ніг. Лащ ви­ря­чив баньки і нічо­го вже не ро­зумів і не ба­чив. Він доч­ва­лав до бал­ко­на, зва­лив­ся з ніг і впав у ку­точ­ку бал­ко­на та й захріп, пок­лав­ши свою важ­ку го­ло­ву на товс­ту лишт­ву бал­ко­на вни­зу шта­хетів. Йо­му зда­ло­ся, що він спить у сте­пу, підмос­тив­ши під го­ло­ву сідло.

Тим ча­сом князь Єремія оповістив, щоб гості йшла спа­ти, бо завт­ра світом усі поїдуть на вло­ви в дібро­ву до Ли­сої го­ри. - На вло­ви! На вло­ви! - гук­ну­ли па­ни. - О, тут бу­дуть пишні вло­ви. Ліси старі, густі, лу­ки бо­ло­тяні, оче­ре­ти густі! - гу­ка­ла шлях­та.

- Завтра, світом, як тільки по­чуєте, що зат­руб­лять в тру­би, схва­чуй­тесь з пос­телів і не гай­тесь! - ска­зав Єремія до гос­тей.

Гості пішли спа­ти, а Єремія пок­ли­кав своїх ста­рост:

Сіножацького, Ко­ля­ду та інших і звелів їм наб­ра­ти се­лян з во­за­ми, ви­вез­ти усю скла­де­ну в ко­мо­рах сіль і об­си­па­ти сіллю усю Ли­су го­ру з вер­ху до ни­зу, ще й по­си­па­ти шлях че­рез ліс до са­мої Ли­сої го­ри. Ста­рос­ти осміхну­лись і мит­тю ки­ну­лись вчи­ня­ти во­лю кня­зя.

В той час як шлях­та спа­ла та хроп­ла, тро­хи не усі Луб­ни за­во­ру­ши­лись: на­би­ра­ли сіль на во­зи, ви­во­зи­ли на Ли­су го­ру, по­си­па­ли по ній товс­ти­ми ша­ра­ми сіль, ще й за­мос­ти­ли дрібка­ми солі усей шлях од воріт па­ла­цу че­рез ліс до самісінької Ли­сої го­ри.

Єремія про­ки­нув­ся ще вдосвіта. Він не пив нічо­го, був зве­чо­ра зовсім тве­ре­зий і не зас­пав вловів. Як доб­рий і ду­же кло­пот­ли­вий гос­по­дар, він пов­сяк­день вста­вав ра­но, ра­зом з слу­га­ми. Єремія звелів тру­ба­чам тру­би­ти на вло­ви, а сам пішов бу­ди­ти Гри­зельду, Вар­ва­ру та інших паній.

- Вставайте швид­ше! - гук­нув у двері Єремія до паній. - Нес­подіва­но ста­лось ве­ли­ке ди­во: на Ли­сих го­рах ви­пав сніг. Ми поїде­мо на вло­ви на сан­ках у спасівку.

- Невже сніг! Це ди­во та й годі! - об­зи­ва­лись панії за две­ри­ма.

- Вночі нес­подіва­но зах­ма­ри­ло не­бо, вда­рив мо­роз, а к світу ви­пав сніг та град. Я звелів лаш­ту­ва­ти сан­ки, - обізвав­ся з-за две­рей Єремія, - град та сніг чи­ма­лий.

- Що це ти го­во­риш? Мо­же то та­кий сон тобі прис­нив­ся? - гу­ка­ла Гри­зельда з своєї опо­чи­вальні.

- Який там сон! От ус­тань та по­ди­вись на го­ри з бал­ко­на, - го­во­рив Єремія.

Чутка про той спасівча­ний сніг розійшла­ся по усіх по­ко­ях, де ва­ля­лись п'яні па­ни на ту­рецьких со­фах і долі. Усі в од­ну мить повс­ка­ку­ва­ли з пос­телів і хап­ком по­на­тя­га­ли на се­бе уб­ран­ня.

- Сніг у спасівку! Це якесь бо­же ди­во, або мо­же бо­жий по­пуст! Ще цього ніко­ли не бу­ло за на­шої пам'яті! Чи на доб­ро во­но, чи на якесь ли­холіття? - го­моніла шлях­тичі, вибіга­ючи з по­коїв і про­ти­ра­ючи зас­пані очі.

- Сніг з гра­дом по­по­ло­вині ви­пав та ще й чи­ма­лий. От­те­пе­реч­ки поїде­мо на вло­ви на сан­ках! Мені по­да­ли звістку лісо­ви­ки, що в лісі доб­ра сан­на до­ро­га. Вже слу­ги зап­ря­га­ють коні в сан­ки, - го­во­рив го­лос­но Єремія.

У дворі підняв­ся шум та гам. Слу­ги ла­го­ди­лись в до­ро­гу, зап­ря­га­ли коні. Со­ба­ки на на­ли­га­чах гав­ка­ли, стри­ба­ли і ме­ту­ши­лись в ру­ках доїжджа­чих. Єремія пок­ли­кав. усіх гос­тей на верхній етаж до за­ли. Він од­чи­нив двері на бал­кон, узяв Гри­зельду за ру­ку й вивів її на са­мий краєчок бал­ко­на. За ни­ми ру­ши­ли на­тов­пом па­ни й панії, нев­миті, роз­куд­лані й не­по­зачісу­вані. Сон­но­та ще не сплив­ла з їх очей. Усі позіха­ли на всі зас­та­ви.

Надворі вже доб­ре роз­виднілось. На сході за ліса­ми, за го­ра­ми чер­воніло сму­гою ро­же­ве не­бо. Ле­ге­сенький спасівча­ний ту­ма­нець опо­ви­вав го­ри й ліси не­на­че тон­ким сер­пан­ком. Су­ла, ши­рокі пле­са та мо­чарі на ни­зині па­ру­ва­ли, не­на­че літеп­ло в хо­лод­ку. По до­лині по­над во­дою сто­яв ту­ман гус­ти­ми пас­ма­ми, по­де­ку­ди вже розірва­ни­ми, не­на­че над річкою пла­ва­ли в повітрі шмат­ки про­зо­рої тонісінької намітки.

- Чи пам'ятаєш, моя ко­ха­на Гри­зельдо, як ми пер­ший раз вий­шли на цей бал­кон, а ти тоді ска­за­ла, який ту­теч­ки бу­де чу­до­вий виг­ляд зи­мою, ко­ли оті лисі го­ри та гор­би по­над Су­лою вкриє сніг? От те­пер і ста­ло­ся чу­до: сніг не ждав зи­ми і для те­бе вкрив го­ри за­ча­су, ще в спасівку! - го­во­рив Єремія до Гри­зельди і по­ка­зав ру­кою на Ли­су го­ру, що ви­со­ву­ва­лась з дібро­ви над самісіньку Су­лу.

Гризельда гля­ну­ла і плес­ну­ла в до­лоні.

- І справді уся го­ра біла! Ото ди­во! І справді ви­пав сніг чи град! - аж крик­ну­ла з то­го ди­ва Гри­зельда.

- Уся го­ра біла! і справді біла! Це там ви­пав або сніг, або ве­ли­кий град, - за­го­моніли па­ни й панії.

- Це бог по­си­лає чу­до… на ли­хо ко­за­кам, на доб­ро нам, - про­мо­вив Ко­нец­польський.

- От те­пер бу­де­мо по­лю­ва­ти по снігу! По снігу в спасівку! Га! - гук­нув Єремія. - Для нас сам бог ус­те­лив го­ри та шля­хи снігом у спасівку для вловів.

- Сам бог нас тішить, - про­мо­ви­ли де­котрі на­дуті й лег­ко­духі па­ни: во­ни й справді з сон­них очей пой­ня­ли віри, що са­мо не­бо пок­люється про панські шля­хетські втіхи та за­бав­ки.

Надворі все видніша­ло, все пот­ро­ху більше роз­вид­ню­ва­лось.

На сході не­на­че якась ве­ле­тенська си­ла од­чи­ня­ла вікно в небі. Вікно все шир­ша­ло та шир­ша­ло. Світ по­лив­ся на го­ри й на до­ли­ну по­над Су­лою. Да­лекі при­гор­ки й ліси ніби то­ну­ли в ту­мані, не­на­че за­литі мо­ло­ком; ближчі го­ри вже ви­ри­на­ли з ту­ма­ну і не­на­че бу­ли зас­тав­лені то­не­сеньким ма­то­во-білим склом, як бу­ває в сте­пах в час ма­ре­ва. Близькі го­ри й ліси сто­яли, ніби по коліна в ту­мані, що ним па­ру­ва­ла Су­ла, не­на­че підтоп­лені зни­зу во­дою в повіддя. А між ни­ми біліла ли­са го­ла го­ра, не­на­че білий ве­ле­тенський віл ви­су­нув­ся з чор­них гір та лісів до са­мої річки, на­хи­лив товс­ту шию над Су­лою і ніби смок­тав во­ду. Го­ра бу­ла біла, ніби вкри­та снігом та гра­дом, а на горі чорніло кільки дубів та ку­щиків, ніби за­не­се­них снігом навк­ру­ги. Звер­ху го­ра лисніла ро­же­вим од­лис­ком, та­ким делікат­ним, як рум'янець на що­ках мо­ло­денької пан­ни.

- Диво див­не! Го­ра дійсно вкри­та снігом! - ше­потіла шлях­та, а де­котрі панії за­ше­потіли мо­лит­ву і хрес­ти­лись, зди­во­вані тією нез­ви­чай­ною про­явою у спасівку.

- Господи Іісу­се! Це не на доб­ро! - обізва­лась од­на не­мо­ло­да кня­ги­ня. - Це або на го­лод, або на чу­му. Це не на доб­ро! Це на який­сь по­пуст бо­жий.

- Це на чу­му в Ук­раїні, а на здо­ров'я Польщі, - ска­зав По­тоцький. - Ця з'яви­на в на­турі пев­но який­сь знак бо­жий, знак з не­ба про­ти чо­гось.

Пани й панії сто­яли й ди­ву­ва­лись. Тим ча­сом сон­це виг­ля­ну­ло з-за дібро­ви, не­на­че ви­су­ну­ло зо­ло­те чо­ло з пуч­ком зо­ло­тих ку­черів навк­ру­ги. Потім од­ра­зу проміння, ніби стріли, шуг­ну­ли, роз­тяг­ли­ся й впи­ли­ся в бла­кит­не не­бо. А за ти­ми зо­ло­ти­ми стріла­ми ви­ко­ти­лось пиш­не сон­це й по­ма­леньку підніма­лось над дібро­вою, не­на­че ог­няс­та каз­ко­ва пти­ця роз­пус­ти­ла зо­лоті кри­ла й підніма­лась сти­ха, по­ма­леньку. Го­ра за­лисніла звер­ху чу­до­вим, різким білим блис­ком, і на бо­ки впа­ли делікатні білі сутінки, не­на­че на по­лах біло­го шов­ко­во­го уб­ран­ня.

Сонце по­ко­ти­лось вго­ру, підніма­лось все ви­ще та ви­ще, і го­ра заб­ли­ща­ла, за­лисніла й за­ми­готіла усіма кольора­ми яс­ної ве­сел­ки, не­на­че во­на бу­ла об­си­па­на би­тим криш­та­лем, в кот­ро­му гра­ли й ми­готіли проміння сон­ця. Зда­ва­лось, ніби з не­ба впа­ла ве­сел­ка, по­ла­ма­лась, под­ро­би­лась і пок­ри­ши­лась, і об­си­па­ла ти­ми пиш­ни­ми кольоро­ви­ми ок­руш­ка­ми усю го­ру з вер­ху до ни­зу. Тім'я го­ри біліло, не­на­че сніг, аж різа­ло в вічі. Усей поділ го­ри сяв оран­же­ви­ми, жов­ти­ми та яс­но-зе­ле­ни­ми ог­ня­ми, не­на­че чи­ясь ру­ка опо­ви­ла го­ру пиш­ни­ми пар­че­ви­ми то­роч­ка­ми та по­зу­мен­та­ми. По усій горі суспіль ми­готіли брильянтові пуч­ки біло­го світа, пе­ре­ли­ва­ючись то зе­ле­ни­ми, то жов­ти­ми делікат­ни­ми од­лис­ка­ми.

А тим ча­сом сан­ки го­тові: час їха­ти на вло­ви, бо при­пе­че сон­це, то й сніг роз­та­не. А ну­мо, в до­ро­гу! Ру­шай­мо!

Усі ру­ши­ли з па­ла­цу і вий­шли за двір. Не­да­леч­ке од дво­ру по­чи­нав­ся ліс. В лісі уся до­ро­га біліла, не­на­че дійсно бу­ла вкри­та снігом та гра­дом. За дво­ром на би­то­му шля­ху сто­яв ря­док са­нок. Па­ни й панії повс­ка­ку­ва­ли в сан­ки. Коні лед­ве тяг­ли сан­ки по землі, по­ки до­вез­ли до лісу. Па­ни й панії спох­ва­ту навіть не при­ди­ви­лись до то­го снігу. По­лоз­ки за­пи­ща­ли, підрізи за­ви­ща­ли. Сіль хру­ща­ла, не­на­че кри­ча­ла. Аж тоді па­ни, про­чу­мав­шись, по­ча­ли до­див­ля­тись до до­ро­ги.

- Це не сніг і не лід! Це щось інше! - го­моніли панії.

- Та це по­тов­че­но скло чи… сіль… - за­го­во­рив Ко­нец­польський до Єремії. - Що во­но за про­ява!

- Що во­но за про­ява! Ніби сіль! Кня­зю Єреміє! та це ж об­си­па­но шлях сіллю, чи селітрою, чи що! - гу­кав до Єремії з са­нок По­тоцький.

А коні летіли, як навіжені, й не­за­ба­ром вис­ко­чи­ли з лісу на ли­су білу го­ру. Єремія ско­чив з са­нок. Па­ни й панії повс­ка­ку­ва­ли й собі, по­на­хи­ля­лись і по­ла­па­ли ру­ка­ми той див­ний сніг; кри­жин­ки бу­ли теплі. Лащ лиз­нув язи­ком і крик­нув:

- Ясновельможні па­но­ве! Та це ж ома­на! Це ма­на! Це не град і не сніг, а справдішня со­ло­на сіль! Князь нас підду­рив! Навів на нас ма­ну!

- Ага-га! це князівська фа­цеційка! Це жарт яс­но­вельмож­но­го кня­зя Єремії! - за­гу­кав По­тоцький.

- А що! доб­ре підду­рив вас? - обізвав­ся Єремія. - То, бач­те, моїй ко­ханій Гри­зельді, як ще тільки ми сю­ди при­бу­ли, за­ма­ну­лось по­ба­чи­ти ці гарні го­ри взим­ку під снігом. От я й об­си­пав їх своїм князівським снігом у спасівку, не до­жи­да­ючись, по­ки бог пот­ру­сить їх своїм справдішнім снігом. Прав­да, що мій сніг вий­шов со­ло­ний, але все-та­ки Гри­зельда заз­да­легідь вже влітку на­ми­лу­ва­лась зда­ле­ки зи­мо­вим виг­ля­дом на ці лисі го­ри.

- Зимовим виг­ля­дом у спасівку! От це так фа­цеція, вар­та князів Виш­не­вецьких, - ска­зав чор­ня­вий Во­ро­нецький.

- Про це ди­во за­го­во­рить уся Польща й Ук­раїна і Лит­ва, - ска­зав По­тоцький. - Навіть славні По­тоцькі не вміли ви­га­да­ти фа­цеції, вдатнішої й кра­щої за цю.

- А я ще й хрес­ти­лась і бо­гу мо­ли­лась, не­на­че сподіва­ючись якоїсь по­шесті або на­пасті! Оце га­разд! - ска­за­ла ре­го­чу­чись пан­на Вар­ва­ра.

- Молилась од солі і до солі! І це доб­ра фа­цеційка! Сміх та й годі! - ска­зав Лащ і за­ре­го­тав­ся на усю свою здо­ро­ву пельку.

Усі па­ни й панії ре­го­та­лись так, аж лу­на за­лу­на­ла по го­рах та дібро­вах.

- Коли тут зи­ма в спасівку, то ми посідаємо на снігу та й поснідаємо от­тут під ду­бом. Гей, слу­ги! на­пи­най­те на­ме­ти! - гук­нув Єремія до най­митів шлях­тичів.

- Але хоч ми те­пе­реч­ки стоїмо й на снігу, то все-та­ки не­хай на­пи­на­ють на­ме­ти в хо­лод­ку, бо на цьому снігу ми ніза­що в світі не змерз­не­мо: не бу­де хо­лод­но, - обізва­лась Гри­зельда.

Слуги по­на­пи­на­ли пишні па­ра­дові князівські білі на­ме­ти, об­ля­мо­вані на бильцях та бе­реж­ках зо­ло­тою пар­чею та чер­во­ни­ми шов­ко­ви­ми сму­га­ми. На землі, вкритій сіллю, розісла­ли ки­ли­ми. З са­нок поз­но­си­ли на­пої та наїдки. Слу­ги по­на­ли­ва­ли в куб­ки вен­герсько­го. Па­ни ви­пи­ли по куб­кові й крик­ну­ли: - Віват яс­но­вельмож­но­му кня­зеві Єремії! віват князівській фа­цеції!

І дикі го­ри і кущі та нет­ри обізва­лись з усіх боків троїстою лу­ною: віват, віват, віват!

- А чи знає ва­ша ми­лость, кня­зю Єреміє, що на цій самій Лисій горі я наст­ро­мив на палі два де­сят­ки ко­заків, он­деч­ки там на са­мо­му краєчку кручі! - крик­нув гетьман По­тоцький.

- А чи знає ва­ша ми­лость, кня­зю, що на цьому са­мо­му місці, де ми си­ди­мо, я наст­ро­мив на палі три де­сят­ки ко­заків і два де­сят­ки їх дітей! Мо­же, не йме­те віри? їй же бо­гу, ка­жу прав­ду! їх кров отут під на­ми при­си­па­на сіллю! - крик­нув чванько­ви­тий Лащ.

Усі зна­ли про Ла­ще­ву чванько­витість, од­на­че усі бу­ли такі ймовірні, що пой­ня­ли йо­му віри.

- А ми пот­ру­си­ли сіллю це місце, по­ли­те кров'ю схиз­ма­тиків і те­пер по­ли­ваємо йо­го вен­герським. Не­хай жи­ве ви­со­ка вольна шлях­та! Не­хай ги­не Ук­раїна з ко­за­ка­ми! - крик­нув князь Єремія.

- Нехай зги­не Ук­раїна! Не­хай жи­ве вольна шлях­та! Не­хай Ук­раїна зги­не! зги­не! зги­не! - крик­ну­ли па­ни, і знов го­ри й нет­ри не­на­че тричі обізва­лись: зги­не, зги­не, зги­не!

Тим ча­сом в да­лечіні, за Мгарським мо­нас­ти­рем у діброві по­чув­ся гук труб. Тру­би гу­ли то в од­но­му місці, то в дру­го­му, не­на­че пе­ре­гу­ку­ва­лись, не­на­че блу­ка­ючі по лісі пас­ту­хи. Ще вдосвіта Єреміїні ста­рос­ти виг­на­ли на вло­ви, на об­ла­ву усіх пан­щан­них му­жиків з се­ла. Об­ла­ва наб­ли­жа­лась і гна­ла до Ли­сої го­ри звіра. Тру­би тру­би­ли в діброві без­пе­рес­тан­ку. Гук ста­вав ви­разніший і все наб­ли­жав­ся до на­метів, не­на­че кли­кав панів у дібро­ву. Па­ни вис­ка­ку­ва­ли з на­метів, ха­па­ли руш­ниці, на­ки­да­ли їх на плечі, при­чеп­лю­ва­ли до по­ясів ножі та шаблі, не­на­че го­ту­ва­лись на бит­ву з во­ро­га­ми.

- Час, па­но­ве, в дібро­ву! Ру­шай­мо! Звір набігає! - крик­нув Єремія.

Пани по­хап­цем ки­ну­лись в дібро­ву, ста­ли дов­гим ряд­ком і ру­ши­ли в гу­ща­ви­ну. Панії ви­си­па­ли з на­метів.

- Ой ли­шеч­ко! а що як сю­ди набіжать вов­ки та ка­ба­ни?- крик­ну­ла спо­ло­ха­на пан­на Вар­ва­ра.

- То ми їх бу­де­мо стріля­ти, - про­мо­ви­ла Гри­зельда й вхо­пи­ла в ру­ки руш­ни­цю, на­би­ту на­боєм. - Беріть про вся­кий ви­па­док руш­ниці в ру­ки і ста­вай­те ко­ло на­метів, - крик­ну­ла во­на до паній та паннів.

Декотрі панії заб­ра­ли руш­ниці в ру­ки, де­котрі, бо­язкіші, по­хо­ва­лись в на­ме­ти і з цікавістю виг­ля­да­ли звідтіль.

Незабаром в лісі по­чу­ло­ся стрілян­ня, не­на­че де­ре­во ла­ма­лось і па­да­ло од бурі. Ліс затріщав, за­лу­щав, за­гув. Тру­би гу­ли та рев­ли, не­на­че во­ли на ре­вищі, за­чув­ши то­ва­ря­чу кров чи сирість. Над дібро­вою звідусіль ви­ло­ся та шу­га­ло спо­ло­ха­не лісо­ве птаст­во. А руш­ниці бах­ка­ли та тріща­ли то в одній місцині, то в другій. Дібро­ви не­на­че ста­ли живі; столітні ду­би ніби зак­ри­ча­ли й за­оха­ли чи од болісті, чи з ди­ва. Не­за­ба­ром на Ли­су го­ру по­вис­ка­ку­ва­ли з гу­ща­ви­ни зайці й стріла­ми за­ми­готіли по білій горі. Десь з гу­ща­ви­ни про­дер­лась сер­на й ніби по­ко­ти­лась вздовж го­ри. Гри­зельда націли­лась в неї, стрельну­ла й влу­чи­ла в неї. Сер­на підско­чи­ла ви­со­ко вго­ру, заб­ри­ка­ла но­га­ми на повітрі й бер­киц­ну­ла на зем­лю. За сер­ною вип­лиг­ну­ли дві ли­сиці, а за ни­ми ніби слідком гнав­ся вовк. Панії стріля­ли нав­ман­ня, не націлю­ючись, і не пот­рап­ля­ли в ди­чи­ну. Зго­дом че­рез ліщи­ну про­дер­ся ди­кий ка­бан і, засліпле­ний пе­ре­ля­ком, пря­му­вав прос­то на на­ме­ти.

Панії ойк­ну­ли й крик­ну­ли. Гри­зельда ви­па­ли­ла на ка­ба­на, але не влу­чи­ла в йо­го. Ку­ля за­че­пи­ла за ікла, зас­вистіла і по­ко­ти­лась, чер­ка­ючись об дрібки солі. Пан­ни вис­ко­чи­ли з на­метів і, вглядівши, що ка­бан жи­вий, знов по­хо­ва­лись.

- Стріляйте йо­му в бік! - крик­ну­ла Гри­зельда. Панії вист­ре­ли­ли. Ка­бан пе­ре­ля­кав­ся й по­вер­нув у ліс. Слідком за ним за­чер­воніли чер­воні смуж­ки й патьоки по біло­му грунті. Ка­бан схо­вав­ся в гу­ща­вині, але за­раз впав і зад­риґав но­га­ми.

Згодом трубні гу­ки за­мовк­ли. Бах­кан­ня з руш­ниць за­тих­ло. Дібро­ва при­тих­ла, не­на­че втом­ле­на ле­пет­ли­ва та го­во­рю­ча мо­ло­ди­ця. На гальови­ну з лісу ви­си­па­лись па­ни та вловчі. Во­ни во­лок­ли в ру­ках зайців, ли­сиць, вовків. За ни­ми слідком з'яви­лись ста­рос­ти та хло­пи й нес­ли на дрюч­ках пост­ре­ляні сер­ни та дикі ка­ба­ни. Безліч на­би­тої ди­чи­ни зди­ву­ва­ла панів. Після усіх при­ди­бав мо­ло­дий Ко­нец­польський, він ніс в ру­ках два мо­лоді боб­ри. Сівши на засідки у вер­бо­лозі та в осоці над Су­лою, він підстеріг у бе­резі два боб­ри й заст­ре­лив їх. В ті ча­си ще не зник­ла в річках в Чернігівщині та в Пол­тав­щині ця до­ро­га жи­во­ти­на.

- Оце один для до­ро­гої пан­ни Вар­ва­ри, а дру­гий для кня­гині Гри­зельди, - ска­зав мо­ло­дий Ко­нец­польський і по­дав од­но­го боб­ра своїй мо­лодій, а дру­го­го Гри­зельді.

Лащ та По­тоцький почіпля­ли за задні позв'язу­вані лап­ки зайці та ли­сиці та вов­ки на гілках кру­гом на­метів. Ди­чи­на гой­да­лась, не­на­че повіша­на на ши­бе­ни­цях.

- Ото навіша­ли ди­чи­ни! не­на­че ко­заків на ши­бе­ни­цях! - кри­чав Лащ. - Чис­то ніби ко­за­ки теліпа­ються на ши­бе­ни­цях та на гіллі.

Чоловіки, вий­шов­ши з дібро­ви, з об­ла­ви, та ста­рос­ти сто­яли ла­ва­ми од­далік, поздіймав­ши шап­ки, і ди­ви­лись на той дур­ницький бен­кет сва­вольної гу­ля­чої шлях­ти.

- Чи ти ба! чис­то не­на­че відьми та упирі злетілись на ко­цю­бах на Ли­су го­ру. По­на­пи­ва­лись людської крові, а оце те­пер пи­ти­муть звіря­чу кров. А солі скільки зба­ви­ли! Ото збит­ки! Ото збит­ки! Збит­ку­ються на Ук­раїні гірше за та­тар, ще й зну­ща­ються над на­ми! - ше­потіли ти­хенько пан­щанні лю­де.

- А ви, хло­пи, за те, що гна­ли доб­ре звіра на об­лаві, за­беріть собі оцю сіль. Та зби­рай­те до дрібоч­ки, бо як ча­сом ли­не лив­цем туч­ний дощ, то щез­не уся ри­ба в Сулі, зник­нуть і мої боб­рові ло­ви, - крик­нув Єремія до се­лян.

- Спасибі за лас­ку, яс­но­вельмож­ний кня­зю! - го­во­ри­ли се­ля­ни й пок­ло­ни­лись своєму діди­чеві в по­яс.

- Ну, те­пер хоч би й до гос­по­ди! - про­мо­ви­ла Гри­зельда.

Дичину скла­ли на во­зи, на розс­те­лені зе­лені гілки, прик­ра­си­ли во­зи, по­на­ти­ка­ли за по­луд­раб­ки зе­ле­но­го гілля й по­вез­ли ди­чи­ну по­пе­ре­ду. За ти­ми во­за­ми ру­ши­ли на сан­ках п'яні па­ни. Один князь Єремія був тве­ре­зий і, си­дя­чи в сан­ках, ду­му ду­мав. Він був бай­дужнісінький до тієї до­ро­гої фа­цеції, яку він струг­нув для панів, навіть ни­щеч­ком сміявся, що вчи­нив ту ве­ли­ко­панську дурість.

«Вчинив я оцю шля­хетську дурість, зба­вив ба­га­то солі. Хло­пи змар­ну­ва­ли ба­гацько ча­су на­да­рем­но… але… але за ме­не за­го­мо­нить уся Польща, Лит­ва й Ук­раїна. Ймен­ня кня­зя Єремії Виш­не­вецько­го об­ле­тить Польщу, заг­ля­не в усі за­кут­ки, і про ме­не ста­не сла­ва скрізь між гор­дою шлях­тою», - ду­мав Єремія, і гордість і чванько­витість засвіти­лись в йо­го чор­них блис­ку­чих очах.

Ще тиж­день гу­ля­ли та пи­ли па­ни в Єреміїно­му па­лаці. Тиж­день гу­ло в па­лаці, не­на­че в здо­ро­во­му ули­ку бджо­ли, до­ки па­ни не по­то­ми­лись од гульні і пос­те­рег­ли, що тре­ба ж і честь зна­ти. Тоді ще не бу­ло при­каз­ки, що гість на пер­ший день - зо­ло­то, на дру­гий день - срібло, а на третій - мідь та й к чор­ту їдь. До міді в їх дійшло, у ве­ли­ких тодішніх панів, аж че­рез де­ся­ток днів.


VII

Гризельда швид­ко звик­ла до но­во­го краю. По­важ­на та ро­зум­на, во­на не лю­би­ла за­ба­вок, не лю­би­ла ве­се­ло­го шум­ли­во­го то­ва­рист­ва, хоч бу­ла ще й мо­ло­да. Єремія їздив по своїх да­ле­ких маєтнос­тях, наг­ля­дав за но­ви­ми оса­да­ми, дбав про гос­по­дарст­во, а ввесь свій вільний час од­да­вав своєму уко­ха­но­му військові. Ча­сом цілі дні й тижні Єремія не по­ка­зу­вав очей в своїй гос­поді, їздя­чи по своїх маєтнос­тях. Гри­зельда бу­ла доб­ра гос­по­ди­ня: во­на наг­ля­да­ла за до­мо­вим гос­по­дарст­вом, об­са­ди­ла свої по­кої робітни­ця­ми, швач­ка­ми, пря­ха­ми та тка­ля­ми. Се­ред своїх по­коївок та шва­чок во­на не заз­на­ва­ла нудьги.

А тим ча­сом Гри­зельда пам'ята­ла про місію, яку зав­да­ли їй єзуїти, од'їжджа­ючи з Лу­бен. Не зга­ду­ючи й сло­вом за про­па­ган­ду ка­то­лицької віри пе­ред Єремією, во­на по­таєнці од йо­го за­хо­ди­лась вкупі з домініка­на­ми роз­пов­сюд­жу­ва­ти ка­то­лицьку віру в Луб­нах.

Побивши ко­заків, об­го­ро­див­ши та за­хис­тив­ши се­бе од Моск­ви та Швеції, польська шлях­та за ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва IV ки­ну­лась на розкіш. Не один Виш­не­вецький справ­ляв бен­ке­ти в Луб­нах та тішив маг­натів, об­си­па­ючи сіллю го­ри та шля­хи та справ­ля­ючи поїзди в спасівку на сан­ках. Шлях­та на­че за­бу­лась про бит­ви та військові спра­ви. Гульня без міри, ви­но, танці, гультяй­ст­во, за­ли­цян­ня, пьянство, роз­си­пан­ня гро­шей - ста­ло не­на­че по­важ­ним ділом для усієї шлях­ти, од най­ба­гатішо­го маг­на­та до най­дрібнішо­го діди­ча. Про ко­заків і та­тар шлях­та не­на­че й за­бу­лась.

Загрузка...