Код да Вінчі (Kod da Vіnchі)

Розділ 24

Сайлас, задерши голову, уважно розглядав чималенький єгипетський обеліск, що стояв у церкві Сен-Сюльпіс. Кожний м’яз у нього був напружений від радісного збудження. Він іще раз подивився довкола, аби пересвідчитися, що в церкві нікого немає. Тоді став навколішки біля підніжжя обеліска — не з благоговіння, а з потреби.

Наріжний камінь захований під лінією троянди.

Біля підніжжя обеліска в церкві Сен-Сюльпіс.

Так сказали всі четверо членів братства.

Стоячи навколішках, Сайлас обмацав кам’яні плити підлоги. Ні тріщинки, ні якогось знаку, який би свідчив, що плиту можна відсунути. Тоді він почав тихенько стукати по підлозі кісточками пальців. Стукав по кожній плиті, що прилягала до мідної лінії з одного чи з другого боку, просуваючись щораз ближче до обеліска. Нарешті одна з плит відлунила дивним звуком.

Тут, під підлогою, порожньо!

Сайлас усміхнувся. Його жертви казали правду.

Підвівся й роззирнувся в пошуках чогось, чим би можна було розбити плиту на підлозі.

Сестра Сандрін, що причаїлась на балконі, ледь не скрикнула, та вчасно опанувала себе. Справдилися її найгірші побоювання. Гість виявився не тим, за кого себе видавав. Таємничий монах з «Опус Деї» завітав до церкви Сен-Сюльпіс з іншою метою.

З таємною метою.

«Не тільки ти маєш таємниці», — подумала вона.

Сестра Сандрін Біейль була не лише хоронителькою церкви. Вона була ще й вартовою. І цієї ночі старовинні коліщатка знову закрутилися. Поява цього незнайомця біля підніжжя обеліска була сигналом від братства.

Мовчазним сигналом тривоги.

Розділ 25

Американське посольство в Парижі — це компактний комплекс на авеню Ґабріель, відразу за Єлисейськими полями. Ці три обгороджені акри землі вважаються територією Сполучених Штатів. А це означає, що на кожного, хто перебуває тут, поширюються ті самі закони й гарантії, що діють у Сполучених Штатах.

Нічна чергова посольства читала міжнародний випуск журналу «Тайм», коли задзвонив телефон.

— Посольство США, — відповіла вона.

— Доброго вечора. — Чоловік говорив англійською з французьким акцентом. — Мені потрібна допомога. — Тон був різкуватий і надто офіційний, хоч чоловік і намагався говорити ввічливо. — Мені сказали, що на вашу автоматизовану систему для мене прийшло повідомлення. Моє прізвище Ленґдон. Прикро, але я забув код доступу, ці три цифри. Буду вдячний, якщо ви мені допоможете.

Чергова розгубилась:

— Мені шкода, містере, але ваше повідомлення, мабуть, дуже давнє. Цієї системи немає вже два роки, від неї відмовилися, піклуючись про конфіденційність. До того ж коди доступу складалися з п’яти цифр. Хто вам сказав, що для вас є повідомлення?

— То ви не маєте автоматизованої системи прийому повідомлень?

— Ні, містере. Якби вам прийшло повідомлення, то його б просто записали від руки у відділі обслуговування. Як, ви сказали, ваше прізвище?

Але чоловік уже поклав слухавку.

Спантеличений Безу Фаш ходив туди-сюди набережною Сени. Він був певний, що бачив, як Ленґдон набрав якийсь місцевий номер, потім код із трьох цифр і слухав повідомлення. «Але якщо Ленґдон не дзвонив до посольства, то кому, чорт забирай, він дзвонив?»

І цієї миті, розглядаючи свій мобільник, Фаш збагнув, що всі відповіді у нього просто на долоні. «Адже Ленґдон дзвонив з мого телефона!»

Фаш зайшов у меню, вибрав набрані номери і знайшов той номер, на який телефонував Ленґдон.

Паризький номер і код доступу 454.

Фаш вибрав опцію «Дзвонити». За якусь мить почулися гудки.

Нарешті жіночий голос відповів.

«Bonjour, vous êtes bien chez Sophie Neveu, — повідомив автовідповідач. — Je suis absente pour le moment, mais…»

Фаш весь аж кипів від люті, коли набирав код доступу 4… 5… 4…