Код да Вінчі (Kod da Vіnchі)

Розділ 39

Хоч спартанська кімнатка в розкішному особняку на вулиці Лабрюйєра бачила немало страждань, Сайлас сумнівався, чи могли вони зрівнятися з тими нестерпними муками, що терзали зараз його біле тіло: «Мене обдурили. Все пропало».

Сайласа пошили в дурні. Побратими сказали неправду, воліючи вмерти, аніж відкрити священну таємницю. Сайласові забракло сил, щоб подзвонити Учителеві. Мало того, що він убив усіх чотирьох людей, які єдині знали, де заховано наріжний камінь, то він ще й убив монахиню просто в церкві Сен-Сюльпіс. Вона діяла проти Бога! Вона насміхалася з діяльності «Опус Деї»!

Це вбивство він скоїв імпульсивно, але смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Адже це єпископ Арінґароса попросив, щоб Сайласа впустили до церкви; що подумає абат, коли знайде монахиню мертвою? Сайлас, щоправда, поклав її назад до ліжка, але рана на голові свідчила сама за себе. Він спробував замаскувати діру на підлозі, але це йому не дуже вдалося. Вони зрозуміють, що тут хтось побував.

Сайлас розраховував, упоравшись із цим завданням, сховатися в «Опус Деї»: «Єпископ Арінґароса захистить мене». Він не уявляв більшого блаженства, ніж життя в медитаціях і молитвах під дахом штаб-квартири «Опус Деї» в Нью-Йорку. Він би більше ніколи не вистромив звідти носа. Усе, чого він потребував, було в стінах цього притулку. «Ніхто про мене навіть не згадає». Водночас Сайлас розумів, що такий видатний чоловік, як єпископ Арінґароса, на жаль, не може зникнути так само легко.

«Я поставив під загрозу єпископа». Він тупо дивився в підлогу і думав, чи не краще покінчити з собою. Зрештою, це ж Арінґароса передусім дав Сайласові життя… у тому маленькому будиночку в Іспанії. Там він навчав його, дав йому мету в житті.

— Друже, — казав йому Арінґароса, — ти народився альбіносом. Не дозволяй іншим ганьбити тебе за це. Невже ти не розумієш, Господь виділив тебе з-поміж інших, створивши альбіносом? Чи ти знаєш, що Ной теж був альбіносом?

— Ной, що побудував ковчег? — Сайлас ніколи про це не чув.

Арінґароса усміхався.

— Так, Ной, що побудував ковчег. Він був альбіносом. З такою ж білою, наче в ангела, шкірою. Вдумайся. Ной урятував усе життя на планеті. На тебе теж чекають великі справи, Сайласе. Господь недаремно визволив тебе з в’язниці. Ти маєш покликання. Господь потребує твоєї допомоги.

З часом Сайлас навчився сприймати себе по-новому: «Я чистий. Білий. Прекрасний. Як ангел».

Однак цієї миті, у цій кімнаті, в будинку, що належав «Опус Деї», йому нашіптував з далекого минулого розчарований голос батька:

— Ти невдаха. Привид.

Сайлас став навколішки на дерев’яну підлогу і почав молити Бога про прощення. Тоді скинув одіж і знову сягнув по бич.

Розділ 40

Мордуючись із передачами, Ленґдон сяк-так довів викрадене таксі до протилежного кінця Булонського лісу. Усе це було б доволі комічно, якби не голос диспетчера таксі, що постійно лунав із динаміка:

— Авто п’ять-шість-три. Де ви? Відгукніться!

Доїхавши до виходу з парку, Ленґдон проковтнув свою чоловічу гордість і натиснув на гальма.

— Веди краще ти.

Софі з полегшенням сіла за кермо. За кілька секунд авто вже рівно мчало алеєю де Лонґшам на захід, залишивши позаду «Сад земних утіх».

— У якій бік звідси вулиця Аксо? — запитав Ленґдон, помітивши, що спідометр показує поза сто кілометрів на годину.

— Таксист сказав, що це поряд із тенісним стадіоном Ролана Ґарро, — відповіла Софі, не відриваючи погляду від дороги. — Я знаю цей район.

Ленґдон знову витягнув важкий ключик із кишені, зважив на долоні. Він мав передчуття, що цей предмет надзвичайно важливий. Це, може, навіть ключ до його свободи.

Раніше, розповідаючи Софі про тамплієрів, Ленґдон збагнув, що, окрім емблеми, цей ключик пов’язує з Пріоратом Сіону ще дещо. Рівнораменний хрест був символом рівноваги й гармонії і водночас знаком тамплієрів. Хто не бачив зображень тамплієрів у білих туніках, прикрашених червоними рівнораменними хрестами? Щоправда, у хреста тамплієрів рамена були трохи розширені на кінцях, але все ж однакової довжини.

Квадратний хрест. Точнісінько, як на цьому ключі.

Ленґдон спробував уявити, що вони знайдуть на вулиці Аксо, і в нього розгулялась уява. Святий Ґрааль. Він ледь не розсміявся — такою абсурдною була ця думка. Вважалося, що Ґрааль зберігається десь в Англії, в потаємній камері під однією з багатьох церков тамплієрів, куди його заховали щонайпізніше 1500 року. В епоху великого магістра да Вінчі.

Спочатку Пріорат Сіону був змушений неодноразово переховувати свої цінні документи заради їхньої безпеки. На думку істориків, після того як Ґрааль переправили з Єрусалима в Європу, його перевозили з місця на місце ще шість разів. Останній раз Ґрааль «засвітився» 1447 року. Численні свідки розповідали про пожежу, яка трапилась тоді і мало не знищила документів, але їх устигли врятувати й переправити в безпечне місце в чотирьох величезних скринях, кожну з яких несло шестеро чоловіків. Після того вже ніхто не казав, що бачив Святий Ґрааль. Ходили лише чутки, що його заховано у Великій Британії, землі короля Артура і рицарів Круглого столу.

Хоч би де був Святий Ґрааль, залишалися дві важливі істини:

Леонардо знав, де перебуває Ґрааль у час його життя.

Це місце заховання, мабуть, не змінилося дотепер.

Через це шукачі Ґрааля ретельно вивчали твори й щоденники да Вінчі, сподіваючись знайти там якийсь натяк на те, де заховано скарб. Дехто запевняв, що гори, які є тлом на картині «Мадонна в скелях», дуже нагадують ряд пагорбів із численними печерами в Шотландії. Інші наполягали, що дивне розташування апостолів у «Таємній вечері» — це своєрідний код. Були й такі, хто казав, що в результаті рентгенологічного дослідження «Мони Лізи» було виявлено, що з самого початку на ній був кулон богині Ісіди з ляпіс-лазурі — деталь, яку да Вінчі начебто пізніше вирішив замалювати. Ленґдонові не доводилося бачити жодного доказу на користь цієї гіпотези, до того ж він не уявляв, як кулон із ляпіс-лазурі міг би вказувати на місце заховання Святого Ґрааля. Однак ревні шукачі Ґрааля досі палко обговорювали таку можливість в Інтернеті.

Люди люблять загадки.

А загадки не змушують на себе чекати. Наприклад, зовсім недавно світ приголомшило повідомлення, що в славнозвісній картині да Вінчі «Поклоніння волхвів» під шарами фарби криється таємниця. Італійський реставратор Мауріціо Серачіні зробив несподіване відкриття, яке журнал «New York Times Magazine» опублікував у блискучій статті з назвою «Маскування Леонардо».

Серачіні переконливо довів: попри те, що сіро-зелений ескіз «Поклоніння волхвів» і справді виконав да Вінчі, саму картину малював не він. Рисунок Леонардо через багато років після смерті великого майстра розфарбував якийсь анонімний художник, як діти розмальовують картинки. Але ще більше занепокоїло інше відкриття. Знімки, зроблені за допомогою інфрачервоної рефлектографії та рентгену, засвідчили, що шахрай від мистецтва, розфарбовуючи ескіз да Вінчі, з незрозумілої причини відступив від оригіналу і наче навмисне намагався спотворити справжній намір да Вінчі. Однак сам оригінальний ескіз так і не оприлюднили. Після всього галасу збентежені керівники галереї Уффіці у Флоренції негайно прибрали цю картину до сховища, розташованого навпроти через вулицю. І тепер відвідувачі галереї, що приходили до зали Леонардо, бачили на місці «Поклоніння волхвів» дивну табличку:

ЦЯ КАРТИНА ПРОХОДИТЬ ДІАГНОСТИЧНІ ТЕСТИ

ПЕРЕД РЕСТАВРАЦІЄЮ

У вузькому колі сучасних дивакуватих шукачів Святого Ґрааля Леонардо да Вінчі залишався найбільшою загадкою. Усе його мистецтво було наче пронизане таємницею, але ця таємниця залишалася недосяжною, хоч би де вона крилася — чи захована під верхнім шаром фарби, чи закодована у фрагментах твору. А може, її взагалі й не було. Можливо, всі ці загадкові натяки були тільки порожньою обіцянкою, яку да Вінчі залишив, щоб подражнити цікавих і викликати зухвалу усмішку на обличчі Мони Лізи.

— Чи може бути, — голос Софі повернув Ленґдона до дійсності, — що це ключ від дверей, які ведуть до місця, де заховано Святий Ґрааль?

Ленґдон засміявся, але так вимушено, що навіть сам це відчув.

— Не уявляю, щоб таке було можливо. До того ж, кажуть, Святий Ґрааль заховано у Британії, а не у Франції. — Він коротко переповів їй усю історію.

— Але Ґрааль — це, здається, єдине розумне пояснення, — наполягала Софі. — Ми маємо ключ, старанно захищений від підробок, з емблемою Пріорату Сіону. Передав нам цей ключ один із членів Пріорату Сіону — братства, яке, за твоїми словами, стереже Святий Ґрааль.

Ленґдон розумів, що Софі міркує логічно, однак інтуїтивно він не міг із цим погодитися. Ходили чутки, що Пріорат Сіону заприсягся колись переправити Ґрааль назад до Франції, де той мав би залишитися навічно, але не було жодних історичних доказів, які б свідчили, що це вже сталося. Навіть якби Пріоратові вже вдалося привезти Ґрааль до Франції, будинок на вулиці Аксо біля стадіону навряд чи був відповідним місцем для довічного заховання скарбу.

— Ні, Софі, я не уявляю, щоб цей ключ міг мати щось спільне зі Святим Ґраалем.

— Тому що Ґрааль мав би бути в Англії?

— Не тільки тому. Місце заховання Святого Ґрааля — одна з найбільших таємниць в історії. Члени Пріорату Сіону не один десяток років доводять, що гідні довіри, перш ніж їх допускають до вищих прошарків братства і розповідають їм, де Святий Ґрааль. Ця таємниця захищена складною системою фрагментованої інформації, і хоч братство дуже численне, лише четверо його членів у кожний конкретний відрізок часу знають, де заховано Ґрааль, — це великий магістр і троє його сенешалів. Імовірність, що твій дідусь належав до цієї верхівки, дуже невелика.

«Я знаю, що дідусь належав до верхівки», — подумала Софі, натискаючи на газ. Їй у пам’ять навічно вкарбувалася картина, яка безпомилково свідчила про статус її дідуся у братстві.

— Але навіть якби твій дідусь і справді належав до цього найвищого прошарку, йому б не було дозволено розповідати щось людині поза братством. Це неймовірно, щоб він наважився ввести до цього вузького кола тебе.

«Але я там уже побувала», — подумала Софі і знову згадала ритуал, який вона бачила в підземеллі. Вона роздумувала, чи відповідний це момент, щоб розповісти Ленґдонові, що вона побачила тієї ночі в нормандському замку. Довгих десять років сором не дозволяв їй ділитися про це ні з ким. Від самих лише спогадів вона здригалася. Десь удалині завили сирени, і Софі відчула, що страшенно втомилась.

— Он там! — мовив Ленґдон і показав на величезний комплекс тенісного стадіону Ролана Ґарро, що замаячів попереду.

Софі попрямувала до стадіону. Проминувши кілька провулків, вони нарешті знайшли вулицю Аксо і поїхали нею у бік зменшення номерів будинків. Почався діловий район, обіч вулиці тяглися офіси підприємств.

«Нам потрібен номер двадцять чотири, — нагадав собі Ленґдон, усвідомивши, що мимоволі вишукує очима шпиль храму. — Не будь смішним. Щоб у цьому районі виявилась якась маловідома церква тамплієрів?»

— Ось він, — вигукнула Софі і показала вперед.

Ленґдон простежив за її поглядом.

Що ж там нарешті?

Сучасна будівля. Присадкувата цитадель із величезним рівнораменним неоновим хрестом нагорі. Під хрестом напис:

ДЕПОЗИТАРНИЙ БАНК ЦЮРИХА

Ленґдон був радий, що не поділився із Софі своєю версією побачити тут церкву тамплієрів. Проблемою всіх фахівців, які досліджують символи, є те, що вони шукають прихований зміст там, де його й близько немає. У цьому випадку Ленґдон геть забув, що мирний рівнораменний хрест — це ще й символ нейтральної Швейцарії, зображений на її прапорі.

Принаймні тепер все стало зрозуміло.

Софі з Ленґдоном тримали ключ від сейфа у швейцарському депозитарному банку.