Код да Вінчі (Kod da Vіnchі)

Розділ 96

Сайлас здригнувся і прокинувся.

Він не знав, ні що його розбудило, ні як довго він спав. «Мені щось наснилося?» Він сів на солом’яній підстилці і прислухався до сонної тиші, що панувала в резиденції «Опус Деї». Її порушувало лише ледь чутне бурмотіння, яке долинало з кімнати під ним, — там хтось молився вголос. Сайласові ці звуки були знайомі, вони не могли його налякати.

Але чомусь він стривожився.

Сайлас підвівся і в самій спідній білизні підійшов до вікна. «За мною хтось стежив? — У дворі, як і раніше, не було нікого. Він прислухався. Тиша. — То чому мені так неспокійно?» Сайлас уже давно звик довіряти інтуїції. Вона не раз рятувала його на вулицях Марселя ще задовго до в’язниці… задовго до того, як, завдяки єпископові Арінґаросі, він народився вдруге. Дивлячись у вікно, він аж тепер помітив за парканом невиразні обриси авта. На даху була поліцейська фара. У коридорі рипнула підлога. Хтось узявся за клямку дверей.

Сайлас відреагував миттєво: двома стрибками перетнув кімнату і принишк за дверима саме в ту мить, коли вони з тріскотом розчахнулися. До кімнати ввірвався поліцейський зі зброєю в руках. Доки він зорієнтувався, де Сайлас, той ударив плечем двері, збивши з ніг другого поліцейського. Перший різко розвернувся, готовий вистрелити, але Сайлас кинувся йому під ноги. Гримнув постріл, куля просвистіла в альбіноса над головою, він ухопив поліцейського за ноги нижче колін і потягнув так, що той упав головою на підлогу. Другий поліцейський тим часом підвівся, але Сайлас із силою вдарив його коліном у пах. Тоді перескочив через скоцюрблене від болю тіло і вибіг до коридору.

Майже голий, Сайлас кинувся сходами вниз. Він знав, що хтось його зрадив, але хто? Добігши до вестибюля, побачив, що до будинку вбігло ще кілька поліцейських. Сайлас повернув назад і помчав довгим проходом. Вхід для жінок. Він є у кожній резиденції «Опус Деї». Попетлявши вузькими коридорами, Сайлас забіг до кухні. Вгледівши напівголого альбіноса, що мчить, як навіжений, розкидаючи миски й каструлі, нажахані кухарі вибігли геть. Він опинився у вузькому коридорчику поряд із котельнею і нарешті побачив жадані двері з лампочкою нагорі.

Сайлас вилетів за двері, на дощ, зіскочив з низького порогу і надто пізно помітив поліцейського, що вибіг із-за рогу. Чоловіки схопилися; широке біле плече Сайласа із шаленою силою врізалося поліцейському в груди. Сайлас повалив його на землю, пістолет відлетів убік. За дверима почулися голоси. Сайлас перекотився на спині і схопив пістолет саме тієї миті, коли на порозі з’явилися інші поліцейські. Пролунав постріл, і Сайлас відчув між ребрами пекучий біль. Ошалілий з люті, він почав стріляти по трьох поліцейських; із ран бризнула кров.

Раптом над ним нависла чиясь тінь, що взялась невідомо звідки. Дужі руки схопили його оголені плечі з такою силою, наче це був сам диявол. Чоловік прокричав йому до вуха: «Сайласе, ні!»

Сайлас повернувся і вистрелив. Їхні погляди зустрілися. Сайлас дико закричав, коли єпископ Арінґароса падав.

Розділ 97

У Вестмінстерському абатстві поховано понад три тисячі людей. Величезний кам’яний простір усередині цього старовинного храму всіяний останками королів, державних мужів, поетів та музикантів. Могили займають кожну нішу і кожний альков і дуже різняться за розмірами та величчю: тут є й такі помпезні поховання, як мавзолей королеви Єлизавети І, чий саркофаг із прахом стоїть в окремій апсидній каплиці, і дуже скромні могили, позначені лише плитами на підлозі з вигравіруваними на них написами. Від нескінченного ходіння написи ці давно стерлися, і тепер відвідувачам залишається хіба що фантазувати, чиї останки спочивають там, у криптах.

Побудоване в стилі величних соборів Ам’єна, Шартра і Кентербері, Вестмінстерське абатство не вважається ні собором, ні парафіяльною церквою. Воно має статус «особливої королівської церкви», яка підпорядковується лише монархові. Від часу коронації Вільгельма Завойовника, що відбулася на Різдво 1066 року, цей пишний храм бачив силу-силенну королівських церемоній і державних актів — від канонізації Едварда Сповідника до одруження принца Ендрю із Сарою Ферґюсон, похоронів Генріха V, королеви Єлизавети І і леді Діани.

Проте Роберта Ленґдона зараз не цікавило ніщо з довгої історії Вестмінстерського абатства, за винятком однієї події — похорону британського рицаря сера Ісаака Ньютона.

In London lies a knight a Pope interred.

У головному портику з боку північної частини трансепта Ленґдона й Софі перестріли охоронці; вони ввічливо попросили їх пройти до найновішого набутку храму — металошукача у вигляді арки — тепер такі встановлено в більшості історичних будівель Лондона. Ленґдон і Софі успішно пройшли попід аркою і рушили до входу в храм.

Переступивши поріг Вестмінстерського абатства, Ленґдон відчув, що зовнішній світ зник. Ні гуркоту транспорту. Ні шелесту дощу. Лише заглушлива тиша, що аж дзвенить; здавалося, будівля щось сама собі нашіптує.

Погляди Софі й Ленґдона, як і майже кожного відвідувача, миттю перенеслися вгору, до величезного купола, що впирався в небо. Колони з сірого каменю сягали у височінь, неначе каліфорнійські мамонтові дерева, змикалися нагорі граційними арками, а тоді так само стрімко спадали до кам’яної підлоги. Попереду простягався величезний прохід північної частини трансепта, він нагадував глибокий каньйон, оточений прямовисними скелями з вітражного скла. Сонячної днини на підлозі абатства танцювали різнокольорові плямки світла. Сьогодні ж через дощ і хмари у цьому величезному кам’яному просторі було якось моторошно… як у склепі, чим, власне, і є Вестмінстерське абатство.

— Тут майже нікого нема, — шепнула Софі.

Ленґдон був розчарований. Він сподівався побачити тут значно більше людей. Що більше людей, то краще. Йому не хотілося ще раз пережити те, що сталося в порожній церкві Темпл. Він думав, що у Вестмінстерському абатстві буде море туристів і серед них вони з Софі почуватимуться безпечно. Але таке враження про це місце Ленґдон виніс, побувавши тут улітку, в розпал туристичного сезону. Сьогодні ж був дощовий квітневий ранок. Замість юрби люду і різнобарвних сонячних променів він бачив лише безмежні акри голої підлоги і темні, порожні алькови.

— Ми проходили через металошукач, — нагадала Софі, очевидно, відчувши тривогу Ленґдона. — Сюди неможливо проникнути зі зброєю.

Ленґдон кивнув, але слова Софі його не заспокоїли. Він хотів було прийти сюди з лондонською поліцією, але Софі відрадила, нагадавши, що вони ще не знають, хто замішаний у цій історії. «Ми мусимо віднайти криптекс, — сказала вона. — Це ключ до всього».

Вона, звичайно ж, мала рацію.

Це ключ до того, щоб урятувати Лі.

Це ключ до таємниці Ґрааля.

Це ключ, щоб з’ясувати, хто за цим усім стоїть.

Прикро, але, здавалося, єдина нагода повернути наріжний камінь — це зараз і тут… біля могили Ісаака Ньютона. Той, хто заволодів криптексом, мав прийти сюди, щоб розшифрувати останній пароль, і якщо він ще тут не побував, то Софі з Ленґдоном сподівалися його перестрити.

Вони наблизились до лівої стіни і, щоб не залишатися на видноті, зайшли в темний бічний прохід, відокремлений від нефа рядом пілястрів. Ленґдонові не йшов з голови образ Лі Тібінґа, якого тримають у полоні… можливо, він лежить зв’язаний на підлозі власного лімузина. Той, за чиїм наказом убили чотирьох членів Пріорату Сіону, не вагаючись, знищить й інших, що стануть на його шляху. Яка жорстока іронія в тому, що Тібінґ — сучасний британський рицар — став заручником у пошуку знаменитого співвітчизника — сера Ісаака Ньютона.

— У який це бік? — запитала Софі, роздивляючись навколо.

Могила. Ленґдон не мав уявлення.

— Треба знайти когось із гідів і запитати.

Ленґдон знав, що безглуздо блукати тут навмання. Вестмінстерське абатство — це заплутаний лабіринт із мавзолеїв, альковів та ніш. Вхід сюди, як і до Великої галереї Лувру, лише один — той, через який вони щойно пройшли. Потрапити сюди просто, зате знайти вихід майже неможливо. Один колега Ленґдона якось у відчаї назвав Вестмінстерське абатство справжньою пасткою для туристів. За традицією цей храм мав форму велетенського хреста. Однак, на відміну від більшості церков, вхід тут був збоку, а не, як звично, ззаду, навпроти нефа. До того ж до церкви прилягало кілька критих галерей. Один помилковий крок не під ту арку, що треба, і відвідувач ризикував згубитися в переплетінні зовнішніх переходів, оточених високими стінами.

— Гіди тут одягнені в червоне, — сказав Ленґдон, ідучи до центру храму. Вдивляючись крізь високий позолочений вівтар у дальній кінець південної частини трансепта, Ленґдон помітив там кількох відвідувачів, що стояли навкарачках. Таке колінкування в Кутку поетів було звичним явищем, хоч насправді в поставах цих людей було значно менше благоговіння, ніж видавалося ззовні. Туристи копіюють рисунки на могилах.

— Гідів щось не видно, — сказала Софі. — Може, знайдемо могилу самі?

Ленґдон мовчки підвів її ще на кілька кроків до центру храму і показав праворуч.

Софі подивилася в кінець довжелезного нефа, і в неї перехопило подих — звідси відкривалась уся велич цієї монументальної споруди.

— Що ж, — сказала вона. — Пошукаймо гіда.

У цю ж мить за сто ярдів від них далі по нефу біля імпозантної могили сера Ісаака Ньютона стояв самітний відвідувач, невидимий за хорами. Учитель уже десять хвилин уважно розглядав пам’ятник.

Могила Ньютона складається із саркофага чорного мармуру, на якому напівлежить скульптура сера Ісаака Ньютона у класичному одязі. Учений сперся на купу власних книжок — «Богослов’я», «Хронологія», «Оптика» та «Математичні принципи натуральної філософії». Біля ніг Ньютона стоять два янголятка, що тримають згорток паперу. Позаду височить гола, без прикрас, піраміда. Ця піраміда здається тут досить недоречною, однак найбільше Учителя цікавила не вона, а величезне геометричне тіло, розташоване на середині її висоти.

Куля.

Учитель роздумував над непростою загадкою Соньєра. Де на гробі куля?.. На великій рельєфній кулі, що виступає з піраміди, зображені найрізноманітніші небесні об’єкти — сузір’я, знаки зодіаку, комети, зірки і планети. Нагорі — скульптура богині Астрономії, над нею — зоряне небо.

Незліченні кулі.

Раніше Учитель був переконаний, що, знайшовши могилу, легко здогадається, якої кулі на ній бракує. Тепер він засумнівався. Перед ним була складна карта зоряного неба. Може, тут немає якоїсь планети? Чи, може, в якомусь сузір’ї бракує якогось небесного тіла? Хтозна… Водночас Учитель підозрював, що розгадка насправді оригінальна й проста — на кшталт «рицаря, якого поховав папа». «Якої кулі я шукаю? Невже, щоб знайти Святий Ґрааль, треба ґрунтовно знати астрофізику?»

В утробі сім’я, Рожі плоть.

Із задуми Учителя вивело кілька туристів. Він швидко сховав криптекс до кишені і насторожено стежив, як відвідувачі підійшли до столика неподалік, поклали до чаші пожертви і взяли собі кілька великих аркушів цупкого паперу та вугільні олівці. Їх тут видавали безкоштовно, щоб туристи могли копіювати рисунки з могил, притираючи до них папір. Вони попрямували в бік вівтаря — мабуть, до славнозвісного Кутка поетів, щоб віддати шану Чосерові, Теннісону й Діккенсові.

Знову залишившись на самоті, Учитель підступив ближче до могили, уважно оглядаючи кожну деталь знизу догори. Він почав із пазурчастих лап, на яких стояв сам саркофаг, тоді перевів погляд на Ньютона, на книжки, на двох янголів зі згортком паперу, ще вище — на піраміду і величезну кулю із сузір’ями і, нарешті, на небесний купол у ніші, всіяний зірками.

Яка куля мала б тут бути… однак її немає? Він торкнув криптекс у кишені, неначе мармур, вирізьблений руками Соньєра, міг якимось дивом підказати йому відповідь. «Від Ґрааля мене відділяє тільки п’ять літер».

Він глибоко зітхнув і визирнув з-за перегородки на довгий неф, що тягнувся до головного вівтаря. Увагу його привернув гід у яскраво-червоному одязі, якому махали руками двоє дуже знайомих осіб.

Ленґдон і Неве.

Учитель тихо відійшов за стіну. «Швидко ж вони здогадалися». Він знав, що врешті-решт Ленґдон і Софі обов’язково розшифрують зміст вірша і прийдуть до могили Ньютона, але ніяк не сподівався, що це станеться так швидко. Учитель глибоко вдихнув повітря і зважив свої шанси. Він уже звик до несподіванок.

«Криптекс у мене».

Учитель засунув руку до кишені і намацав другий предмет, що додавав йому впевненості: револьвер «Медуза». Як він і очікував, металошукач засигналив, коли він зі зброєю в кишені проходив під аркою. Але охоронці — це Учитель теж очікував — одразу відступили, щойно він, обурений, показав їм посвідчення особи. Високий ранг завжди викликає повагу.

Спочатку Учитель сподівався відгадати слово-ключ самостійно й уникнути всіх подальших ускладнень, але тепер подумав, що поява Ленґдона й Софі йому навіть на руку. Сам він досі не зміг «вирахувати» таємничої «кулі», то, може, вони йому допоможуть. Зрештою, якщо Ленґдон розшифрував вірш і здогадався, про яку могилу йдеться, то, імовірно, він уже щось знає і про кулю. А якщо Ленґдон відгадав пароль, то залишається тільки як слід на нього натиснути.

Звісно, не тут.

Десь подалі від людських очей.

Учитель пригадав невеличке оголошення, яке висіло біля входу до абатства. Він одразу збагнув: кращого місця, куди їх заманити, годі знайти.

От тільки… що стане приманкою?