Концерт пам’яті янгола

Отруйниця

— Погляньте, отруйниця!

Діти скам’яніли, ніби стиснуті чиєюсь жорстокою рукою. Вони кинулися до пральні, забились під кам’яну лаву, де було вогко і темно, і звідки можна було все бачити, залишаючись непоміченими. Там діти злякалися ще більше, навіть затамували дихання.

Вулицею під полудневим сонцем прямувала Марі Морестьє. Це була висока жінка сімдесяти років, некваплива, вся вкрита зморшками і чепурна; вона трималася прямо і здавалася роздратованою. Її тіло щільно облягав суворий діловий костюм, і крокувала вона обережно — чи то через спеку, чи тому, що надто емоційні рухи заважали її конвульсійній ході. Вона погойдувалася з величною незграбністю — і це вражало найбільше.

Діти перешіптувались:

— Як думаєш, вона нас помітила?

— Нумо крикнемо — налякаємо її!

— Не кажи дурниць. Вона ж нікого і нічого не боїться! Тремтіти варто тобі.

— А мені не страшно!

— Якщо ти зробиш щось, що їй не сподобається, вона тебе порішить! Як і всіх тих...

— Кажу ж, не боюся!..

— І все ж її чоловіки були дебелішими і м’язистішими за тебе...

— Пхе! Усе одно не боюся!..

Вони заховались і дали змогу мадам Морестьє пройти трохи далі, намагаючись, щоб вона не почула їхніх злих жартів.

Двадцять років тому, після двох судових процесів мадам Морестьє звільнили з в’язниці (де її тримали під час слухань) за відсутністю складу злочину. Більшість жителів містечка Сен-Сорлен вважали її невинуватою, та дітям усе одно хотілося думати, буцімто Морестьє — душогубка, це надавало їхньому життю присмаку небезпеки і дива. І все ж причина, за якою дорослі вважали Морестьє невинуватою, була доволі безглузда: жителі містечка не хотіли думати про те, що стикатимуться щодня зі звільненою убивцею, що їм постійно доведеться з нею вітатися, ділити з нею вулиці, крамниці і церкву. Вони не переймалися б, коли б вона була такою ж добропорядною пані, як і вони самі.

Насправді жоден містянин не любив мадам Морестьє — гордовиту стриману пані, здатну на різку одповідь; ні в кого вона не викликала ні симпатії, ні прихильності, однак усі тішилися славою, яку вона принесла містечку. «Отруйниця з Сен-Сорлена», «Дияволиця з Бюже», «Мессаліна із Сен-Сорлена-ан-Бюже». Кілька років під такими гучними заголовками виходили статті в газетах, а також передачі на радіо і телебаченні. Скандал привернув увагу. І навіть якщо вважати її хворобливою, все ж Сен-Сорлен несподівано вийшов на авансцену, а завдяки новому реноме містечка водії звертали з головного шосе і зазирали перехилити чарку до місцевого бару, перекусити до тутешнього ресторану, купити хлібу у пекаря, погортати шпальти газет, сподіваючись перестріти на вулиці саму Марі Морестьє. Витріщак вражало миле спокійне містечко, порите жолобами із джерельною водою, зі стінами, погожої пори вкритими тисячами троянд і шипшин; їх дивувало, що у комуні, яка притулилася до переповненої фореллю і щуками притоки Рони, оселилася така чорна душа! Яка незвична реклама для міста! Якби у Сен-Сорлені (де налічувалося не більше тисячі мешканців) існувало товариство охорони пам’яток міста, то головою мали б обрати саме Марі Морестьє! А втім, якось міський голова, що був на сьомому небі від щастя через приплив туристів, у нападі незвичної щирості заявив Морестьє, що він — «її прихильник номер один»! Не варто й казати, що горда пані шпигнула його крижаним поглядом, присмаченим ворожим мовчанням.

Марі Морестьє із солом’яним кошиком у руках пройшла повз шинок, не повівши оком, бо добре знала, що з-за віконець, складених із маленьких зеленавих скелець, відвідувачі проводжали її липкими поглядами.

— Диви, от катюга!

— Яка ж вона зверхня...

— Та в ній честі, як у нічній вазі!..

— І через таку полягло стільки народу?!

— Відмили її, правду кажуть...

— Відмити можна лише щось брудне, братику! А власник ресторації, якого я щойно намагався розпитати, натякнув, що диму без вогню не буває...

Мешканці, вигороджуючи Морестьє, все ж залишали щодо неї легкий сумнів, адже не можна було в жодному разі розчаровувати гостей міста, позбавляючи їх такої атракції! Тож вони скромно, не примушуючи просити вдруге, показували гостям шлях, яким зазвичай ходила мадам Морестьє, розповідали про її звички, будинок над кручею... А на запитання, чи вважають вони її винною, відповідали обережним «Хтозна...».

Зрештою, загадку плекали не лише вони. По телебаченню регулярно переповідали долю Марі Морестьє, не соромлячись двозначних натяків і небезпечних тем. І хоча журналісти мусили повідомляти глядачам про рішення суду (бо в іншому разі адвокат Марі Морестьє притягнув би їх до чималих штрафів), все ж зауважували, що визначення «відсутність складу» ґрунтувалося радше на «браку конкретних доказів», аніж на доведенні непричетності.

Десятьма метрами далі, перед вивіскою шпалерника, Марі Морестьє зупинилась і пересвідчилась, що її запеклий ворог на місці. Он він! Ремон Пуссен, прихилившись спиною до вітрини і тримаючи в руках зразки тканин, узявся патякати перед парою, що довірила йому оновлення свого старого фотеля.

«Це йолописько гідне клоччя, яким воно набиває спинки крісел, і не приємніше за кінську волосінь, якої повно в його крамниці!», — злостилась мадам Морестьє. Вона втупила в нього свій, важкий погляд і, хоч і не чула слів, свердлила потилицю шпалерника своєю зневагою.

— Як кажете, Морестьє? Та це ж найбільша непокарана злочинниця у всій Франції! Тричі виходила за найзаможніших чоловіків, значно старших за неї. Тричі вони загиналися через кілька років опісля весілля. Невдахи, правда ж? І тричі вона отримувала спадок! Ну, то ясно, нащо їй змінювати усталені звички!? Коли надійшла черга третього — Жоржа Жардена, мого доброго приятеля — підозри його п’ятьох дітей спричинили справжній вибух: адже їхній татко відрізнявся зразковим здоров’ям, а одружившись із цим чудовиськом, захирів, швидко зліг, а за кілька тижнів до смерті змінив заповіт на користь чужинки! І це ще не все! Жандарми викопали трупи двох попередніх чоловіків, і експерти виявили в тілах підозрілі сліди миш’яку. В очікуванні процесу її запроторили до в’язниці, проте і для небіжчиків, і для статків було надто пізно. На що, по-вашому, ця весела вдова витратила всі гроші? Ніколи не вгадаєте! На коханця! Якогось Руді, чи Джонні, чи Едді — таке собі америкосівське ймення! Та на відміну від чоловіків коханець був зграбним і юним — цей серфер із Біарріцу протринькав усі її грошенята на одяг, автівки і казино. Типовий жигало, хамуло — розуму як в устриці! Ну, принаймні на нього не варто сердитися — він позбавив її того, що вона поцупила в інших. Думаєте, і тут вийшло на правду? Так ні! Вона й плейбоя прикінчила! Ні, не за його куций гаман, а за те, що їй зрадив! Його більше ніколи не бачили. Морестьє твердить, буцімто він виїхав за кордон. А як на мене, то його тіло гниє десь на дні моря із каменюкою на нозі! Єдиний, хто про її злочини міг би щось знати напевне — це її сестра Бланш. Мила дівчина, простувата. Марі Морестьє завжди піклувалася про неї. Навіть така купа гною може відчувати щось щире — адже і з гною може вирости квітка! На жаль, сестричка також померла. Просто посеред суду. Атож, звісна річ, тут Морестьє звинуватити важко, адже вона була в ув’язненні, коли її сестра сконала, до того ж це сталось у літаку і разом із нею ґиґнуло аж тридцять два пасажири... Бездоганне алібі! Але ж яка вдача! Таке враження, що у неї сам Господь у співучасниках! Бо коли зникла дурненька сестричка (а вона з першого ж допиту давала суперечливі покази, то на користь звинувачуваної, то навпаки), Морестьє та її адвокат зітхнули з полегшенням, їхні справи пішли угору, вони почали себе вигороджувати.

Навіть з вулиці Марі Морестьє за червоними щоками і розмахуванням рук Ремона Пуссена вгадала, що йшлося про неї. Захоплені розповіддю клієнти не розуміли, що героїня історії стояла просто перед ними, позаду прокуратора, який із люттю випльовував звинувачення.

— О, вона майстерно використала смерть своєї сестри, ця Морестьє! Сльози лилися, мов із водограю! Повторювала, що, зрештою, добре, що менша сестричка загинула в жахливій авіакатастрофі, бо інакше Марі звинуватили б і в цій смерті. Її підозрювали в тому, буцімто вона вбивала тих, кого любила — своїх чоловіків, свою сестру. Вважали навіть винною в убивстві без трупа — в загибелі цього Руді, чи Джонні, чи Едді (хтозна, як звали того телепня), словом, ім’я, мов у рокера! — її так званого коханця, хоча насправді він виїхав, тікаючи від кредиторів і прагнучи уникнути покарання за незаконні оборудки, що так і липнули до того бевзя. Проти неї сфабрикували справу, прагнучи будь-що визнати винною! Адвокат гнув саме таку лінію — і отримував щедру плату. Аналізи показали, що на всіх місцевих цвинтарях використовували гербіцид на основі миш’яку, тож будь-який труп, що пролежав у землі тривалий час, напувався цієї отрути — особливо ж якщо добряче дощило. Вона і її адвокат виграли обидва процеси. Увага, пані й панове, я навмисне кажу: вона і її адвокат! Це не було правосуддям. Це не було істиною.

Зненацька крамар відчув біль у потилиці. Він підніс до неї руку, злякавшись укусу комахи, потім озирнувся.

До нього прикипіли очі Марі Морестьє. Серце старенького шпалерника тріпнулося, він затамував подих.

Кілька секунд вони не відводили одне від одного очей, вона — наполегливо, він — перелякано. Ремон Пуссен віддавна в присутності цієї мегери відчував дуже сильні емоції; спершу він думав, що то було кохання, і навіть залицявся до неї; нині ж він був упевнений — ішлося про ненависть.

Минув певний час, і Марі Морестьє вирішила покласти край обміну поглядами, стенула плечима і попрямувала далі так, ніби нічого не сталося.

Виструнчившись, вона пройшла прямо повз терасу ресторану, де її поява стишила перешіптування, й увійшла до м’ясної крамниці.

І знову розмови стихли. Морестьє скромно стала за іншими відвідувачами, однак власник крамниці, немов підкорившись мовчазній згоді, залишив роботу, даючи знати, що обслужить її поза чергою.

Ніхто не заперечував. Люди не лише визнавали цей винятковий статус Марі Морестьє, в її присутності вони ніби поринали в думки, дуже болісні думки. Вони й слова не могли проронити в її присутності, не наважувалися звернутись до неї — легенда передувала її появі, тож вони чекали, щоби Марі якнайшвидше зникла.

Чому її ніяк не могли забути? Чому вона — навіть уже виправдана — залишалася якимось міфом? Чому десять і навіть двадцять років по тому її справа не сходила з вуст?

Марі Морестьє була оповита двозначністю, що причаровує публіку і створює справжніх зірок: її фізична зовнішність не відповідала її поведінці. У повсякденному житті медсестра, яка виходить за заможних літніх пацієнтів, — це вродлива, спокуслива дівчина, яка підкреслює сексуальним вбранням свої форми, випуклі в усіх потрібних місцях. А Марі Морестьє, навіть замолоду, ніколи не скидалася на юнку, завжди була бліда, ніби переживала менопаузу задовго до менопаузи; ця велика коняка з поважними манерами і незворушним обличчям вбиралася у піджаки з високими комірами, начіплювала окуляри з масивними оправами й узувала туфельки радше добротні, аніж гламурні. Та, кого журналісти називали «пожирачкою чоловіків», з вигляду не була бажаною чи сексуальною жінкою. Як пов’язати цю добропорядну мармизу з численними шлюбами або з пристрастю до Руді — патлатого любителя покурити траву, спортсмена із засмаглими грудьми, що визирають з-під розстібнутої сорочки? Іще одна суперечність: на загальне переконання в отруйниці — особливо ж отруйниці-реци­дивістки — мають бути загострені риси обличчя, що виказували б порочність, мстивість і злобу; однак Марі Морестьє скидалася на прискіпливу вчительку чи, радше, на побожну (адже вона сумлінно ходила до церкви) викладачку катехізису. Словом, що б там про неї не казали, зовнішній вигляд цьому аж ніяк не відповідав: не пасував ні її коханцям, ні злочинам.

— Немає потреби пропускати мене вперед, — пробелькотіла Марі Морестьє вологим безбарвним голосом так, ніби цю честь їй виказували вперше.

— Мадам Морестьє, це моя крамниця, і я можу робити, як хочу, — спокійно відказав м’ясник. — До того ж, ці панове згодні, правда ж?

Клієнти слухняно закивали головами.

— Тоді мені телячої печінки і легенів для кішки.

Клієнти мимоволі вислухали це замовлення як рецепт майбутньої отрути.

Хтозна, можливо, Марі Морестьє просто мала таку оманливу зовнішність беззахисної жінки...

Адже лише поглянувши на неї, можна було засумніватися. Її сірі очі кидали гострі блискавки. І якби погляд міг убивати, то під час процесу вона точно поклала б і суддю, і заступника прокурора, й усіх свідків обвинувачення! Її виступи були різкими й категоричними: когось вона називала холопом, когось — кретином або самозакоханим нарцисом; і ефект від цього був насправді вражаючий, навіть більший, аніж вона сподівалася. Реабілітувати її жертв було нелегко — ніщо не зростало на спалених нею землях. Метикуватість жінки, у якій на перший погляд не можна й запідозрити розуму, перетворювала її на справжню дияволицю. Хай як хто її судив, але нікого вона не залишала байдужим. Морестьє винна? І все ж її сувора мармиза здається недостатньо порочною. А може, вона невинувата? Однак її обличчю бракувало ніжності. Кажете, вона продавала себе старим пердунцям? Але в такому разі її тіло мало би бути зграбним, принадним, бажаним чи принаймні таким, що саме пашіло б бажанням. Вона щиро кохала своїх облізлих чоловіків? Проте в ній не помічали і проблиску кохання.

Морестьє схопила пакети, які їй подав м’ясник.

— Дякую, Маріусе!

М’ясник здригнувся. А його дружина, яка стояла за касою, ледве стримала гикавку. З вуст Марі Морестьє звертання просто на ім’я легко могло зіпсувати репутацію. За винятком членів родини і друзів, ніхто у містечку не називав месьє Ісідора іменем, даним при хрещенні, оскільки подібна фамільярність зазвичай неприйнятна. Приголомшений м’ясник мужньо витримав цей удар, а його дружина, зціпивши зуби, віддала Марі Морестьє решту, не наважившись на коментар: подружжя вирішило з’ясувати стосунки пізніше.

Морестьє вийшла, побажавши всім гарного дня. Відповіддю їй було квапливе і нерозбірливе шепотіння.

На вулиці вона зустріла Іветту із немовлям. Не звернувши уваги на матір, Морестьє майже кинулась до дитини.

— Привіт, сонечко! А як тебе звати? — солодким голоском проспівала вона.

Чотиримісячне дитя, ясна річ, не могло відповісти. Замість нього відказала Іветта:

— Марчелло.

Марі Морестьє, так само ніби не помічаючи жінку, всміхнулася до немовляти, ніби теревенила саме з ним.

— Марчелло? Як мило... Значно краще за якогось Марселя!

— Погоджуюся! — радісно підтримала думку Іветта.

— І скільки в тебе братиків і сестричок?

— Дві сестрички й три братика.

— То ти шостий? Оце добре, чудове число!

— Справді? — здивувалась Іветта.

Марі, не зважаючи на її запитання, продовжила розпитувати дитину:

— А чому саме Марчелло? У тебе тато італієць?

Мати почервоніла. Усе містечко знало, що Іветта, маючи безліч зв’язків, не могла напевно сказати, хто саме був татом як Марчелло, так і решти дітей.

Нарешті Марі обернулася до Іветти, широко всміхнулася їй, а потім зайшла до «Золотої Балабушки». Клієнти м’ясника зацікавлено спостерігали за розмовою і нітилися разом із Іветтою.

Як повелася з нею Марі Морестьє? Була вона люб’язною чи недоброю? Важко сказати напевно. Коли Марі Морестьє висловлювала думку, її не приймали за щирість, вважалося, що отруйниця бреше. Хай там що вона хотіла донести словами чи жестами, вражав передусім її самоконтроль: Морестьє стежила за найменшим порухом вій, віртуозно змінювала тон — вона ніби з уже готової форми виливала лють, мовчанку, ридання, жалі й емоції. Морестьє була неперевершеною акторкою, адже всі добре знали, що вона грає. І вона не приховувала гру, що тільки збільшувало ілюзію природності; сама ж гра була підкреслено штучною. Акторка Марі Морестьє завжди володіла собою і була свідома всього, що відбувалось довкола. Хтось бачив у цьому зайвий доказ її наївності, іншим же це здавалося лише наслідком її надмірних чеснот.

— Половинку багета, будь ласка!

Ніхто, крім Марі Морестьє, не купував половинку багета. А коли хто й наважувався, то ображений молодий пекар виганяв нахабу. Та коли він спробував пояснити Марі Морестьє, що продасть цілий багет або нічого, вона відказала:

— Чудово. Коли навчитеся виробляти хліб, що не черствіє впродовж трьох годин, я купуватиму у вас багет щодва дні. Попередьте мене завчасно. А зараз дайте, будь ласка, половинку багета!

Поки вона чекала на решту, одна з туристок не втрималася:

— Мадам, чи не залишите ви автограф у моєму записнику?

Марі набурмосилась — ніби збиралась розсердитися, та несподівано лагідно відповіла:

— Авжеж.

— О, дякую, мадам, це так люб’язно! Знаєте, я вами захоплююсь! Бачила всі передачі з вами.

Марі проштрикнула панянку поглядом, в якому читалося «бідолашна дурепа», видряпала свій підпис, віддала записник і вийшла.

Як Марі Морестьє вдавалося жити зі «славою», на яку не впливали роки? Якщо явних ознак того, що вона була тягарем для жінки, нібито й не було, то за деякими прикметами можна було здогадатися, що Морестьє сприймає її навіть із гумором; вона незворушно, мовби справді була почесною громадянкою міста, приймала запрошення відвідувати свята, заручини і бенкети. Коли хотіли її сфотографувати або взяти у неї інтерв’ю для газети, вона негайно зв’язувалася з адвокатом і обговорювала суму можливого гонорару. Тієї зими, тяжко занедужавши на грип, вона потайки тішилася, що сусіди, занепокоєні перспективою втратити таку визначну постать, регулярно навідувалися і цікавилися її здоров’ям. А якось чудового літнього дня Марі зайшла до одного з ресторанів, щоби випити м’ятного лимонаду, і коли з’ясувалося, що у неї не було грошей, замість вибачитися перед продавцем, Морестьє заявила: «Я приношу вам стільки прибутку, що могли б і пригостити мене склянкою клятого лимонаду!».

Поволі, дещо зсутулившись, мовби соромлячись свого тіла, вона продовжила шлях і подерлася нагору вуличкою до себе додому. З часом вона вжилася в роль жертви; їй вдавалося зберігати на обличчі геніальну маску судової помилки. Звісна річ, на початку вона припустилася кількох хиб. Скажімо, відразу після звільнення один дуже популярний журнал надрукував кілька її фото: Морестьє, усміхнена, радісна і безжурна пестила свого кота і зрізала розкішні троянди в своєму садку; ефект був катастрофічним — непристойна радість не відповідала ні стану вдови (а Морестьє таки була вдовою), ні образу бідолашної жінки, скаліченої роками несправедливого ув’язнення (такою вона мусила бути). Миттю посипалися жовчні статті, де висловлювалися сумніви й суперечливі міркування, де автори намагалися підживити тему провини Морестьє. І після цього вона стала поводитись обережно, прибрала роль великого пораненого птаха й уже ніколи з неї не виходила.

Марі Морестьє дерлася вулицею, обабіч якої було зведено містечко. Там, на вершині пагорба, понад дахами і висхлими платанами з розпачем розкинулися виснажені виноградники, такі ж понурі, як і палісадники в березні, коли поміж дряпучим дротом подекуди височіють лише вузлуваті стовбури дерев.

Минаючи каплицю, Марі здригнулася.

Із храму долинали звуки гімну. Як?! Хіба могло бути, що...

Марі кинулася до сходів так швидко, як це було можливо з огляду на артроз і мозолі, штовхнула браму, засув якої застугонів, і, спантеличена, скам’яніла, занурившись у потік музики, подібної до п’янкого парфуму, дозволивши звукам торкатися, пестити її, проникати у неї.

Зовсім юний священик грав на фісгармонії.

Його врода була такою чистою — майже страмною! У нефі він був сам-один, блідий, мов напудрений, із ніби підмальованими вустами; у золотавому промінні, що вдало падало з вітража на його плечі, він майже сяяв. Ясніший за вівтар, вабливіший за Спасителя на хресті, саме він був джерелом прекрасних акордів, що, сплітаючись у клуби, піднімалися до склепіння храму; юнак перетворився на центр каплиці. Зачарована білосніжними пальцями, що ніби пестили клавіші фісгармонії, Морестьє зворушено спостерігала за ним, ніби за дивом, аж поки гуркіт мопеда на вулиці не відволік їхню увагу.

Помітивши гостю, священик припинив гру і підвівся, щоб привітатися.

Марі Морестьє ледве знайшла в собі сили, аби не зомліти. Стрункий, напрочуд високий, просякнутий густою мужністю юні, священик поглянув на неї і просвітлів, достоту закоханий, що раптом помітив свою кохану. Він мало не розкрив обіймів, щоби прийняти її.

— Вітаю вас, сестро! Я дуже щасливий своєму призначенню сюди, до Сен-Сорлена! Я щойно вийшов із монастиря, і це моя перша парафія. Хіба мені не пощастило? Це селище таке мальовниче!

Марі, збуджена низьким насичено-оксамитовим голосом хлопця, пробелькотіла, що якраз навпаки, це комуні неабияк поталанило з таким молодим пастором.

Він радісно підійшов до неї.

— Я абат Ґабріель!

Вона затремтіла. Янгольське ім’я дуже контрастувало з глухим голосом.

— Із ким маю честь?.. — поцікавився він, здивований тим, що вона не відрекомендувалася.

— Мене звати Марі...

Вона вагалася — чи варто було промовляти своє прізвище. Вона боялася, що прізвище «Морестьє», стільки разів згадане у кримінальній хроніці, миттю зітре цю дитячу усмішку і кине на його обличчя тінь смутку. І все ж вона зважилася.

— Марі Морестьє.

— Радий знайомству, Марі Морестьє!

Їй перехопило подих: її ім’я явно не відштовхнуло від неї Ґабріеля, він не злякався, не виказав огиди. Неймовірно! Це неможливо... Він звертався до неї такої, якою бачив уперше, не засуджуючи, не зачиняючи в клітці, мовби химерну тварину!

— Марі, ви часто відвідуєте службу?

— Щодня.

— І ніколи не піддавали свою віру сумнівові?

— Господь не стерпів би моїх примх. Якщо я не відповідатиму його вимогам, він просто відмовиться від мене.

Марі хотіла сказати щось розумне, та раптом збагнула, що її слова аж стікали пихою! Порівняти себе із Богом! Та ще й стверджувати, що він до неї звертається! Абат Ґабріель, трохи подумавши, здається, збагнув суть її міркування.

— Віра — це благодать.

— Саме так! Коли віра слабне, Господь дає нам копняка, щоби ми змогли повірити знову!

Вона й сама здивувалася власним словам. «Копняка»?! Навіщо вона використала це чуже для її вуст слово? Що на неї найшло? Завелася з півоберта, мов юний солдат на маневрах! Чи варто було грати роль сильного чоловіка перед лицем такого ніжного створіння? І Морестьє, застидавшись, опустила очі, ладна визнати помилку.

— Що ж, сестро, зустрінемося на службі о сьомій?

Вона округлила вуста і ствердно похитала головою. «Він пробачив мені, — вирішила вона. — Яка великодушність!».

Наступного дня Марі першою прийшла до церкви на холодну вранішню месу.

Коли абат Ґабріель із перев’яззю зеленого шовку на білосніжному стихареві вийшов із ризниці, Марі на мить заклякла: саме таким — свіжим і чарівним — він закарбувався в її пам’яті. Вони удвох посували молитовні ослінчики, опускали сидіння, розставляли букети квітів, складали молитовники в стосик, — ніби разом готувались приймати удома друзів.

Поступово сходилися місцеві віряни. Загалом їм було по вісімдесят років, вбирались вони у чорне і мали сиве волосся. Віряни купчилися групами біля брами, не насмілюючись підійти ближче — і не через вороже ставлення до нового священика, а радше тому, що своєю стриманістю хотіли виказати повагу до його попередника.

Абат Ґабріель, ніби зрозумівши їх, сам вийшов назустріч, представився, знайшов поштиві слова на адресу попереднього абата, що помер, переступивши столітню межу, і запросив вірян сідати ближче до хорів.

Поки абат піднімався до вівтаря, Вера Верне, яку Морестьє подумки називала не інакше як «старою гаргарою», бурмотіла собі під вуса:

— Та єпископ просто знущається з нас! Він же геть зелений! Нам відрядили якогось семінариста!

Марі осміхнулась і не відреагувала. Їй здавалося, ніби вона прийшла на месу вперше в житті! Своїм юним запалом, переконаністю, що бриніла в кожному слові і кожному жесті, абат Ґабріель ніби відроджував католицьку месу. Читаючи Євангеліє, він аж тремтів, молився, заплющивши очі, так, ніби від цього залежав порятунок його душі! Відчувалося, що обряди для нього були не рутиною, а нагальною потребою.

Марі Морестьє дивилася на високоповажних вірян навколо: здається, те, що відбувалося, їм було не вельми приємне. Вони нібито сиділи не на лавах у церкві, а на сидіннях у літаку, що набирав швидкість звуку. І все ж їх також захопила наснага абата, і з поваги до нього вони вирішили не поводитися, як мляві католики. Тож віряни покірно підводилися, сідали і ставали на коліна, різко реагуючи на гуркіт; вони співали на повний голос; вони співучо промовляли «Отче наш», наповнюючи кожне слово сенсом. За півгодини вже стало незрозуміло, хто кого надихав більше — пастир свою паству чи паства свого пастиря; усі випромінювали азарт, навіть дурна коза Вера Верне натхненно кривила писок, беручи проскуру.

— До завтра, отче... — прошепотіла Марі, спускаючись сходинками церковного ґанку.

І вона зітхнула. Ах, яка ж насолода у її поважному віці казати «отче» цьому юнакові!

І поки Марі Морестьє крокувала з меси, її обличчя не залишала світла усмішка, яку вона дбайливо сховала у себе вдома. Ощасливлена появою абата, Марі відчувала недоречну гордість: перемога Ґабріеля чомусь видавалася їй перемогою власною.

Ґабріель швидко здобув прихильність місцевих. Усього за кілька днів всіма діями — частими появами на вулиці й у кафе, відкриттям у парафії курсів грамоти на додачу до катехізису — він лише підтвердив свої добрі наміри: він жартував, знаходив переконливі докази. Невдовзі на його служби стали приходити віряни і з інших комун. Сен-Сорлен тішився появою такого священика. Навіть найнедовірливіші вважали його вельми цікавим.

Марі вслухалась у гомінкі перешіптування, мов мати, що радісно збирає компліменти синові. «Диви, нарешті й вони додумалися до того, що я збагнула одразу!»

Вона й сама не усвідомлювала, як змінювалась у присутності абата. Звісно, її суворі звички і розклад лишилися без змін, проте до них домішалися досить незвичні почуття.

Щоранку о шостій, щойно зістрибнувши з ліжка, Марі думала про те, що Ґабріель, напевно, теж лишень прокинувся. Поки вмивалася голою перед дзеркалом у ванній, уявляла, як він — також голий — готується до їхньої зустрічі. Коли, захекавшись, перетинала поріг церкви, то заходила не так до Божого храму, як до Ґабріелевого обійстя. За часів попереднього пастора Сен-Сорленська церква відгонила Господом, мовби бійні — неживим м’ясом, притхлим вадливим духом гниття; а відколи до церкви вселився абат Ґабріель, тут пахло лілеями, фіміамом і медовим воском; вітражі здавалися блискучішими, плитка — новішою, обруси на вівтарях — рівнішими; словом, складалося враження, ніби подружжя Господа і цього стрункого священика облаштувало собі затишне гніздечко у храмі.

Коли Ґабріель відчиняв двері ризниці, виходив, сяючи зеленою перев’яззю, і промовляв: «Вітаю, сестри мої, я такий радий вас бачити!», — Марі вважала, що він мовив саме до неї. Слухаючись його наказів — «Станьте на коліна», «Підведіться», «Співаймо разом», «Помолимося», — вона корилася чоловікові, а не літургії. Марі побожно ковтала його слова. О, як це різнилося від її поведінки раніше, коли під час проповідей вона вивчала напам’ять усі імена, прізвища й дати, вирізьблені на мармурових табличках, присвячених видатним покійним членам комуни! Завдяки Ґабріелеві перед Марі постали сила і вишуканість Євангелій, адже він переповідав Святе Письмо у свій дивний спосіб, а вона бачила юного абата у ролі Ісуса: прекрасним, вразливим, знесиленим любов’ю до всіх людей — і чоловіків, і жінок. Часто вона уявляла себе Марією Магдалиною і, відчуваючи безмежну ніжність до Ісуса-Ґабріеля, бачила, як годує його, як обмиває йому ноги, а потім витирає їх своїм розпущеним волоссям. І священні писання набували сенсу, вбираючись у плоть.

По неділях Марі було неприємно спостерігати, як збираються люди, які зазвичай не відвідували церкви. І якось уранці, залишившись зі священиком наодинці, вона відчула потребу виказати їхню негідність.

— Знаєте, отче, Дюбрейлі, Морени, Депрері й Ізідори раніше на месу й носа не потикали!

— То й добре! Ніколи не пізно почати. Пам’ятаєте притчу про виноградарів[1]?

— Мене завжди цікавило, чи спадало Ісусові на думку, що подумають перші з найнятих, коли довідаються про ті щедроти, якими він осипав останніх.

— Звісно, він зважав на це: Ісус добре знав, що віруючі, які прийшли першими, матимуть достатньо часу, щоби виплекати добро у собі.

Марі Морестьє не зрозуміла, що йшлося про неї і що так панотець закликав її до більшої стриманості, тож скиміла далі:

— Отож... Усі ці туристи сходяться на месу, аби добре роздивитись «новинку», вас. «Нова мітла по-новому мете», — як казала моя бабуся.

— Сестро, якщо вони справді приходять лише з цікавості, то мій обов’язок — затримати їх тут якомога довше. Сподіваюся, це мені вдасться.

Вона з подивом зиркнула на священика: він здавався таким палким і сповненим доброти; вона не помічала його скепсису. Почервонівши, Морестьє подумки вилаяла себе за песимізм і щиро зазначила:

— Вам усе вдасться, отче! Не маю жодного сумніву, що ви перетворите їх на вірних парафіян.

Насправді ж найдужче вона прагнула потурання собі; Марі Морестьє терпіла піклування панотця іншими прихожанами, його тривалі бесіди з ними і навіть дива, які він чинив, лише якщо Ґабріель приділяв їй, Морестьє, особливу увагу! Та їй навіть на думку не спало б назвати ці складні почуття таким простим словом — ревнощі.

Не дивно, що появу Іветти в церкві вона сприйняла з підозрою.

Іветта була втіленням стегон. Якщо існують жінки, у яких спочатку зауважують очі, вуста чи гарненьке обличчя, то Іветта насамперед відзначалася парою опуклостей. Коли Іветта весело щебетала, ви марно намагалися зосередитися на рисах її обличчя — щойно виникала можливість розслабитися, погляд прикипав до її опуклостей. Дві теплі, ніби налиті молоком м’ясисті колони з м’якенькою шкірою — миттю виникало бажання торкнутися їх, власноруч перевірити на тендітність. Як би не вбиралась Іветта, у ній переважали стегна; коли вона надягала коротеньку сукню, то здавалося, що ту обрізали навмисне, аби всім продемонструвати опуклості; спідниці вкорочувались, аби показати стегна; шорти злітали вгору аж до початку опуклостей; і навіть штани перетворювалися всього лише на тісне вмістилище стегон. Марі була переконана, що сутність Іветти зводилася до двох опуклостей, тож, звертаючись до неї, ніколи не зверталася до верхньої частини її тіла.

До цього, щоправда, треба додати, що Іветта була знаною в містечку повією. Підпрацьовувала цим час від часу. Коли не виходило звести кінці з кінцями наприкінці місяця (а траплялося це щомісяця), Іветта, яка мала годувати шістьох дітлахів, продавала своє тіло чоловікам. Саме це, до речі, було її найбільшою проблемою: усі, окрім неї, вважали її за повію. І всі (окрім неї самої) приймали це — бо, зрештою, як казала бабця Марі Морестьє, у кожному містечку має бути своя повія. Та коли Іветта чула насмішки й відчувала на собі хтиві погляди, вона страждала, ображено кривилась, вбиралась у шати враженої невинності, до останнього ґудзика застібаючи на собі костюм жертви, і несла його гордо, немов медаль.

Марі вважала Іветту кумедною, та коли ця пара опуклостей походжала довкола священика, Морестьє відчувала тривогу.

— Ах ти ж свиня!

Марі було нестерпно бачити, як юний абат усміхався Іветті так само, як і решті парафіян, як він потискав їй руку й уважно її вислуховував.

— От горопашне! Він такий цнотливий, що й не підозрює про її підступну гру! І все ж він чоловік. Зрештою вона візьме своє...

Марі не мала жодного сумніву: Іветта намірялася переспати з абатом.

Коли одного дня, міняючи квіти на вівтарі, Марі побачила, як Іветта з гуркотом вийшла зі сповідальні, несучи свої пишні майже оголені стегна, з набряклими від сліз повіками й розпашілим обличчям вдоволеної жінки, вона вирішила, що сталось найгірше. Марі хотіла кинутися на неї, дати їй ляпас, тож ледве стрималася. На щастя, тієї миті вийшов і абат Ґабріель. Він був такий спокійний, чистий, невинний. Тож Марі дозволила збентеженій жінці залишити церкву, грюкнувши брамою, і повернулася до вази із зів’ялим букетом.

«Абат відштовхнув її, — міркувала Марі, — тому пара опуклостей така розлючена».

І сердечко Марі мирно тенькало, поки вона міняла зів’ялі лілеї на щойно зрізані у власному садку.

Абат із сумним виразом прямував у її бік. Марі зазирнула йому в обличчя. Він, заскочений у мить бентеги, відвернувся від неї.

Марі вирішила скористатися його хвилюванням:

— Гарненька вона, еге ж?

Здивований священик пробелькотів щось невиразне. Та Марі не здавалася:

— Як? Вам вона не здається гарненькою?

— Я не оцінюю своїх парафіян із цього боку.

Він сказав це твердо. Щирість абата заспокоїла Марі, однак настрій було зіпсовано остаточно — достоту суп, що продовжує кипіти навіть коли вимкнули вогонь під казанком.

— Отче, гадаю, вам відомо, хто така ця Іветта?

— Що ви хочете цим сказати?

— Це тутешня проститутка. Сподіваюся, вона від вас цього не приховала?

— Вона від мене нічого не приховала. Так, вона справді велика грішниця. Чому, скажіть на милість, я приділив їй стільки часу?

— Вас захопили її гріхи?

— Зовсім ні. Хіба я тут не для того, щоби лікувати стражденні душі? До речі, це досить дивно: темним душам доводиться віддавати сили значно більше, ніж світлим.

Від цих слів Марі мало не знепритомніла. Он як?! То абат Ґабріель більше присвячує себе лікуванню пороків, аніж плеканню чеснот? І чому вона раніше про це не подумала!

— Отче, приймете в мене сповідь?

І вони увійшли до навощеної дерев’яної будки. Від юнака Марі відділяла лише тонка решітка, тож Морестьє здавалося, що вона торкається абата вустами.

— Чи відомо вам, отче, що кілька років тому мене звинувачували у вбивствах чоловіків?

— Мені це відомо, сестро.

— Обвинувачування стверджувало, буцімто я отруїла трьох своїх чоловіків і позбулася четвертого, що нібито був мені за коханця...

— Так, я знаю про ваш хресний шлях. Знаю також, що земне правосуддя вас виправдало.

— Тоді вам має бути зрозумілим, чому відтоді я зневажаю правосуддя людей.

— Щось я не вловлюю...

— Я боюся лише правосуддя Божого.

— І маєте рацію, сестро.

— Бо якщо для людей я нині невинувата, то перед Господом я стою, вкрита гріхами.

— Звісна річ. Як і всі ми.

— Авжеж, але не настільки...

Вона нахилилася до решітки і прошепотіла:

— Я їх убила.

— Кого?

— Своїх чоловіків.

— Господи милостивий!

— А ще свого коханця, Руді.

— Бідолашна душа...

І вона із похмурою радістю додала:

— А ще його коханку Ольгу, оту росіянку! Будете сміятися, та в цьому мене не звинувачували, адже її зникнення ніхто не помітив. Нікому не бракувало цієї гадюки!

— Ісусе Христе, спаси і помилуй!

Юний священик поклав на себе хрест радше забобонний, аніж духовний: вислуховуючи сповідь про злочини Марі, він відчував, як його охопив страх.

А Марі Морестьє смакувала те враження, яке справила на юнака. О, він миттю забув про Іветту! На перше місце відразу вийшла вона, Марі!

Того дня Марі оповіла Ґабріелеві про своє найдавніше вбивство. Щоб не надто шокувати священика, аби не збридитися йому, перше отруєння вона подала як благодіяння: її бідолашний чоловік так страждав, що вона діяла радше як сестра милосердя, аніж як убивця; якщо вірити Марі, вона не вбила свого Рауля, а приспала, удавшись до евтаназії.

Переляканий юний священик, пополотнівши і подумки засуджуючи, мусив слухати Морестьє.

Він залишив Марі, не зронивши ні слова, лише перехрестивши її.

Наступного дня під час ранкової служби по темних колах під очима вона зрозуміла, що абат мало або погано спав.

По обіді, увійшовши по сповідальні, він зізнався Марі, що всю ніч не міг склепити повік.

Ця звістка її потішила: отже, вона заволоділа ним, він крутився під ковдрою, згадуючи про неї! Оскільки з Марі відбувалось те саме, то можна було сказати, що вони провели ніч разом!

Того дня вона продовжила розповідь про своє перше вбивство — вбивство Рауля — й інстинктивно, далебі сама й не второпавши, чому, повела оповідь геть іншим тоном, похмурішим, реалістичнішим, наполягаючи на своїй відразі до старця, на ненависті до пестощів, до яких він силував Марі. Змальовуючи себе як юну жертву хтивого дідугана, вона мимоволі виказувала злостивість, дріб’язковість і схильність до криміналу; Марі детально описувала довгий процес отруєння миш’яком — цілих дев’ять місяців, поки доза не стала фатальною і водночас непомітною; не приховала вона ні відчуття полегшення, коли він помирав, ні вправно зіграної на похороні ролі безутішної удовиці, ні своїх радощів, коли одержала кошти й будинок і спекалася боргів.

Щодня Марі приходила до церкви і виставляла панотцеві напоказ усі свої злочини. Щоночі юнак, приголомшений почутими страхіттями, втрачав кілька годин безцінного сну.

Марі, розповідаючи свої історії, тішилася, що нарешті могла повідати комусь спогади, а особливо — їхні причини, про які ніхто не здогадувався. Бо якщо убивства було скоєно і подітися від того нікуди, то причини змінювалися ледь не щодня. Котра з них була ліпшою? Та, яку Марі вигадала у вівторок? Чи у середу, п’ятницю або ж суботу? Зрештою, важили всі. Марі насолоджувалася нюансами. Роками вона мусила притримуватися версії «невинувата», тож тепер викладення версії «винувата» давало їй змогу зануритись у найменші дрібниці своєї непростої поведінки, у найнепомітніші відтінки своїх темних мотивів; Марі раювала, відтворюючи себе у такому багатстві нюансів, такій глибині і розмаїтті... Вона отримала додатковий важіль: тепер вона не лише вирішувала, кому з людей жити, кому помирати, — тепер вона могла судити власні вчинки, докопуючись до мотивів, трактуючи їх, вивчаючи знову і знову, порушуючи всі можливі кліше, перетворюючись, зрештою, на справ­жнісіньку романістку.

Марі справді заволоділа юним кюре. Він втратив сон. Не в змозі цікавитися чимось іншим, він з нетерпінням чекав — хоч і боявся — зустрічей у сповідальні. Свіжість абата хиріла. Марі ніби затягувала його у свій світ, свій вік, свою втому, свою потворність... Звісно, сама вона цього не помічала, він здавався їй таким, як і раніше.

Найпікантнішими для панотця й грішниці стали хвилини, коли Морестьє розповідала про свого коханця, серфера Руді — єдине її плотське захоплення, навіть для неї самої несподівано сильне, адже до того часу Марі було цілком байдуже до сексу. Зненацька заскочена невідчепними думками про молодика, вона спершу вирішила, що це кохання, і вже згодом збагнула, що до вподоби їй радше його пестощі, відчуття його тіла на своєму, лоскітливе біляве волосся на його м’язах, його аромат. Руді було притаманне щось невловиме, що тривожило, утримувало, лоскотало; навколо себе він умів створити атмосферу чуттєвості — коли Руді був поруч, вона заполоняла все, та миттю зникала разом із ним. Від того, що доводилося розповідати Ґабріелеві про чоловіка, якого вона так нестямно бажала, Марі аж трясло, мов у лихоманці, в якій минуле проникало в теперішнє. Зі сповідальні вона виходила, знесилена прагненням вп’ястися у вуста юнака, зірвати з нього сутану і ретельно дослідити своїми пальцями кожен міліметр його шкіри. Їй уже важко було стримувати свою пристрасть до Ґабріеля.

Що більше квітнула весна, то задушливішим ставав тет-а-тет у тісній сповідальні. Він і вона розходилися зазвичай знесилені, зблідлі, та щоразу знаходили сили для нових зустрічей.

Вона з дитячою радістю шокувала юного Ґабріеля: вони ніби були у ліжку, і Марі розохочувала коханця, розкриваючи незвичні, ризиковані, заборонені чуттєві таї́ни. Скажімо, вона навмисне налягала на жорстокості, з якою топила свого коханця: це був порив! Варто сказати, що Руді того вечора випив стільки, що не мав ані сили, ані проворності, щоб опиратися Марі у ванній. Вона перебільшувала спокій, з яким прибирала сліди свого злочину; із задоволенням оповідала, як вони з сестрою Бланш загортали у килим труп, клали його до вкраденої автівки, гнали за сімсот кілометрів і вночі десь у Бретані шукали човен; обклавши мерця камінням, вони кинули його до чорної води; додому повернулися на світанні; ретельно вичистили авто; потім із ключами лишили його на паркінгу, часто відвідуваному шахраями. Усе це відбувалось далеко від Сен-Сорлена, у Біарріці, де завдяки спадщині трьох її чоловіків Марі винайняла будинок.

Уперше в житті вона розповіла про епізод із Ольгою, постійною коханкою Руді, до якої він завжди повертався після зв’язків із жінками поважного віку. Стривожена відсутністю Руді, Ольга увірвалася до будинку Марі і звинуватила її в убивстві серфера, заявивши, що піде до поліції. Марі нічим не виказала своїх почуттів і переляку й запевнила Ольгу, що Руді втік за кордон і просив передати їй солідну суму. Дзенькання монет надало вигадці правдоподібності, тож росіянка вирішила не йти до комісаріату. Марі призначила їй зустріч уночі на терасі бару, де збиралася вся місцева молодь. Там вона дала їй конверт із кількома купюрами, підлила отрути до бокалу жінки, решту грошей пообіцяла віддати вранці й залишила її у компанії залицяльників.

І хоча ні журналісти, ні представники влади ніколи не згадували про зникнення Ольги, Марі була переконана в її смерті, адже росіянка так і не з’явилася по обіцяне.

Ґабріель, вислуховуючи розповіді про вбивства, крадіжки, шантаж і підкуп, почувався зле. Марі зворушувало його збентеження, їй здавалося, ніби вона ініціювала юнака у справжнє життя, у світ у його реальному вимірі: сповнений жорстокості й кривди. Можна сказати, що таким чином вона його позбавляла цноти.

Тепер Іветта самотньо рюмсала у кутку, — Ґабріель сахався, щойно бачив її, і запевняв, що за першої ж нагоди приділить їй хвилинку. Решту сповідальників він намагався спекатись щонайшвидше. І хоча службу він правив велично і вправно, все ж вільним уже не був: його мучили зізнання отруйниці і жахіття її убивств. Марі Морестьє домоглася свого. Вона панувала над Ґабріелем і над усім містечком.

Розчулена тим, що він тримав її зізнання у таємниці, Марі раділа, помічаючи, як він змушений брехати про неї, як вислуховує старих жаб, що своїми скрипучими качачими голосами дивувалися, мовляв, він приділяє їй стільки уваги!

— Месьє абате, ви ж не стверджуватиме, буцімто то була не її провина! Бо тоді чому вона не виходить зі сповідальні!

— Ця душа пережила жахливу несправедливість. Скажімо, всі ці страшні звинувачення, які ви, сестро, закинули їй щойно, геть забувши про доброзичливість!

І він зі сповідника перетворився на спільника. Вони ділили не лише відому тільки їм правду, вони ділили один злочин на двох. Хтозна, чи не вчинили вони його разом?

Марі страшенно збуджувала їхня змова.

Через п’ять тижнів сповідань вона вирішила, що розповіла вже достатньо. Тож, переконана, що вистрілює останні кулі і скоро залишиться без патронів, згадала ще про кілька підступів, скоєних під час двох останніх процесів.

Марі побоювалась, що це покладе край її владі.

Тієї п’ятниці юний пастор повідомив вірянам, що завтра і післязавтра буде відсутній. Отак просто! Без жодних деталей! Сказав, як відрізав! Вона теж не дізналася від нього більше.

Що відбувалося?!

Ґабріель вирішив утекти, бо вона вже не задовольняла його пригніченої уяви? Але ж не вигадувати їй нові злочини! Невже, щоби втримати його, Марі довелося б брехати, перетворитися на Шехерезаду?

Довгі години без Ґабріеля видались їй нестерпними. Марі катувалася. Як?! Фактично оголитися перед цим парубком і отримати тільки це — мовчанку й утечу!.. Зрештою, Ґабріель виявився не ліпшим за інших чоловіків.

У п’ятницю о сьомій вечора знесилена, розчарована і роздратована Марі на кісточках ніг помітила екзему. Щоб покарати себе за надмірне очікування, вона поставила ноги на табурет і розчесала вавки до крові. Її будинок аж стугонів від нудьги. Серед духу церати, яким пропахло її обійстя, Марі не могла зосередитися ні на чому: ні на іржавій підкові над віконницею, ні на перекидному календарі, ні на газетах із оголошеннями...

О восьмій у двері подзвонили.

Там стояв він.

Радощі переповнили її. Хоч він і пішов, проте повернувся він все ж до неї! Марі прикрила закривавлені ноги, запросила священика досередини, запропонувала випити або поїсти. А він із серйозним виглядом відмовився і навіть не став сідати.

— Марі, я багато міркував про те, що ви мені розповіли, про жахливі одкровення, свідком яких я мимоволі став — свідком німим, адже не можу порушити таємницю сповіді. Тож я усамітнювався на два дні, щоб подумати. Переговорив із єпископом, а також зі священиком, який навчав мене у семінарії. Не згадуючи вас прямо, я виклав обставини, щоб збагнути, як мені чинити далі. І вирішив. Це стосується нас обох.

Панотець урочисто — так, ніби питав її руки — взяв Марі за руки і міцно їх стиснув. Вона затремтіла.

— Свої проступки ви виклали перед Господом.

Він стиснув пальці міцніше.

— Тепер у скоєному зізнайтеся перед людьми.

Марі забрала свої руки з рук священика і відступила на крок.

А він наполягав.

— Саме так, Марі! Ви маєте визнати свою провину! Заради правосуддя. Заради рідних усіх жертв. Заради істини.

— Чхати я хотіла на істину!

— Неправда. Істина все ж важить для вас, адже мені ви зізналися!

— Так, вам! Лише вам! І більше нікому!

Тут Марі із жахом збагнула, що юний абат нічого не второпав. Вона не збиралася прислужуватись істині. Ні! Це істина мала прислужитись їй! Марі використала істину, аби заманити і спокусити абата. На противагу тому, що він вирішив, Марі зверталася не до Господа, а до нього, до Ґабріеля, не більше!

Він похитав головою.

— Я хотів би, щоб ви звільнили себе і перед очима людей. Підіть до прокурора і розкажіть йому все.

— Зізнатися?! Оце вже ні! Хіба заради цього я боролася стільки років? Ви не уявляєте, як це — пережити цілих два судові процеси... І я перемогла, розумієте? Перемогла!

— І що ви здобули, Марі?

— Честь і гідність!

— Фальшиву честь і фальшиву гідність...

— У цих царинах важить лише видиме.

— Однак ви все ж пожертвували своїми честю і гідністю. І прийшли до мене із тягарем.

— Так, прийшла до вас. Але тільки до вас!

— І до Господа теж.

— Звісна річ...

— А Господь, як і я, прийняв вас такою, якою ви є: себто винною. Господь, як і я, любить вас, як і раніше.

— Невже?!

І священик знову взяв її руки в свої, сплів свої пальці — такі теплі і ніжні — з її пальцями.

— Марі, скажіть правду, скажіть її на весь світ! А я вам допоможу, підтримаю вас. Тепер це буде моєю метою. У цьому місті я живу лише заради цього, заради вас! Ви — мета мого існування, сенс моїх молитов і моєї віри! Марі, ви — моя місія! Я підштовхну вас, я всім відкрию ревну християнку, яка ховається всередині вас! Полум’ям своєї віри я запалю вашу! І разом у нас усе вийде. Ви зробите це заради мене, заради себе, заради Господа!

Марі поглянула на нього по-новому. Вона — його місія? Чи добре вона розчула?! Вона — місія?..

І коли Ґабріель усміхнувся, їй на мить здалося, що він візьме гору.

Наступні літні місяці стали найщасливішими у житті Марі Морестьє. Ґабріель не відходив від неї. Він прокидався лише для того, щоби побачити її, відкривав церкву, аби вона увійшла, швидко ковтав обід, щоб якнайшвидше зустрітися з нею; він сповідав її щодня, а потім — у церкві або у неї вдома — невтомно, натхненно, красномовно і пристрасно переконував її.

Марі цинічно тішилася цим несподіваним привілеєм: вона вкрала Ґабріеля у решти! Вона знову виграла! Знову! А він міг досхочу розсипатися словами, солодкими усмішками й переконливими аргументами, та вона все одно не піддалася б йому. Усе це було даремно, бо піддався він їй.

Однак Марі, насолоджуючись ситуацією, недооцінювала красномовство абата.

Вона не помітила пастку: Ґабріель наполегливо втягував її в обмін думками та дискусії. І вже з липня — аби не залишатися у боргу — вона почала відповідати йому, посмілішала, взялась оперувати доказами й аргументами. Але в цій площині абат мав значний досвід. Поступово — так, аби вона ні про що не здогадалась і разом із тим вважала, буцімто з успіхом чинить опір, — він впливав на неї, змінював її, давав її міркуванням нове підґрунтя, наближав до ідеалів, досі для неї чужих.

І ім’я Господа залунало з її вуст інакше.

Колись Господь входив до складу її арсеналу; коли Марі казала «Господи!», то ніби стріляла з рушниці; голосно і рішуче вимовивши «Господи!», Марі домагалась мовчанки, виганяла небажаних зайд, сіяла порожнечу довкола себе. Часом, коли треба було наполягати або доводити щось, вона впереміжку цитувала Євангеліє і писання святих отців — ніби цілила шротом у ворогів, ранила їх, примушуючи відступати, часом навіть вбивала; о, Марі завжди цілила влучно! І Господь допоміг їй здобути репутацію чесної жінки і витерпіти всі каверзи.

Тож тепер вона сприймала Господа не як могутнє страхітливе і помстиве божество, а як вибух ніжності. І коли Ґабріель (а він замість просто «Господь» зазвичай казав «Боженька») шепотів із побожним захватом ім’я творця, то ніби згадував про саме джерело життя, про найкраще вино — ліки проти будь-яких негараздів. Поруч із ним Марі ніби пізнавала нову теологію, відмовляючи своєму колишньому захопленню заради справжнього бога кохання, доброго і милосердного Ісуса зростом (як і Ґабріель) метр вісімдесят і рисами обличчя дуже подібного до Ґабріеля.

Перед цим Богом Марі примушувала себе до жорсткої нудної віри, що зводилася до повторення обрядів і заспокоювала її. Їй став цікавим зміст молитов, проповідей і настанов; час від часу увечері вона навіть читала Святе Письмо.

Марі не усвідомлювала, яким авторитетом ставав для неї абат. Якщо її захоплення починалося з сексуального потягу, то зрештою ці стосунки виявились духовними. Марі мріяла про Благо, її зворушували історії про прощення грішників, вона відчувала екстаз, коли слухала про долі святих, зокрема святої Рити[2], житіє якої Ґабріель досліджував у семінарії і про яку навіть написав доповідь.

«Покровителька тих, хто втратив надію? Отже, вона і моя покровителька теж», — міркувала Марі, лягаючи спати.

Їхнє спілкування часом нагадувало бійки — виснажливі для нього та обнадійливі для неї.

Марі, як завжди, була впевнена, буцімто тримала ситуацію під контролем, та насправді зміцнювалась влада абата. У присутності священика Марі аж трусилася.

«Візьми мене! — ніби закликала вона його кожною фразою. — Роби зі мною, що хочеш!»

Уперше в житті вона знаходила втіху в покорі. Хоча юнак не входив у неї фізично, він все ж домінував над нею духовно; вона дозволяла маніпулювати собою і відчувала, як усередині неї зрів мазохіст, що дозволяє прив’язувати себе щонайміцніше. Жорстокість, що ховалася в її душі, нарешті знайшла вихід. Усе життя ця непогамовна істота грала роль сильної і негнучкої жінки, аж раптом знайшла своє справжнє призначення: бути рабинею. Залишивши обридлу гру, вона ніби відпочивала від себе самої. Прагнення контролювати все змінилося байдужістю; пізнавши сластолюбство, забуття і сп’яніння, Марі перетворилася на об’єкт у руках і думках Ґабріеля.

Якось, розсердившись тим, що Марі випробовувала його терпіння, Ґабріель почервонів і гукнув, показавши на неї пальцем:

— Ви справжній диявол, але я оберну вас на янгола!

Того дня глибоко в ній щось зітхнуло, струсивши всім тілом, і відтоді щоночі, пригадуючи ту сцену, Марі відчувала щось схоже на оргазм.

Вона поступово складала зброю. Думати, відчувати і навіть дихати Марі починала так, як і абат.

— Ви і я, ми просякнуті Благом, — повторював він.

І хоча подумки вона казала: «Разом із тобою я піду як за Добром, так і за Злом, бо ти мій володар», — суперечити не насмілилась.

Марі ще чинила опір і навіть не думала зголошуватися. Вечорами, залишаючись на самоті, вона входила в екстатичний стан і запевняла себе: авжеж, треба піти й розповісти людям про свої злочини, авжеж, треба пожертвувати своїм комфортом заради істини. Та щоранку сміливість кудись зникала.

— Отче, якщо я зважуся, ви навідуватимете мене у в’язниці?

— Щодня, Марі, я приходитиму щодня! Якщо мені вдасться вас переконати, ми поєднаємося навіки! І не лише перед людьми, а й перед Господом!

Щось на кшталт шлюбу... Не залишалося жодних сумнівів — він пропонував їй узяти з ним шлюб!

Вона все частіше уявляла, як коментує їхній союз urbi et orbi[3] всюди — перед телекамерами, на інтерв’ю, на допитах, на засіданнях суду... «Це він, це абат Ґабріель переконав мене зізнатись! Якби не він, я й досі не визнавала б провину. Якби не він, я забрала б істину в могилу. Ґабріель навчив мене не лише вірі в Господа, а й вірі в людей!» Під час цих марень Марі, що ніколи не відрізнялася балакучістю, красномовно й невтомно розписувала ту метаморфозу, якою була зобов’язана юнакові. Вона сподівалася, що якось їх навіть сфотографують удвох — або в залі суду, або в кімнаті для побачень в тюрмі.

Іноді — на мить — до неї приходило усвідомлення, що їхні стосунки не були б рівними: він залишився б на свободі, вона — в ув’язненні. Та хіба священик може бути вільним? Певно, що ні! Хіба можна втратити самовладання, коли тебе щодня відвідує коханий? Також ні. Хіба кохання не примушує нас обов’язково віддавати перевагу комусь?

— Жертва є мірою будь-якого кохання!

Такі слова вигукнув абат Ґабріель під час однієї з проповідей. Марі одразу ж збагнула: він звертався до неї! Тож вона миттю вирішила: вона застосує цю максиму й офірує собою! Вона зізнається, аби весь світ знав, що її Ґабріель — великий пастор! Вона терпітиме покарання, щоб увесь світ дізнався про владу цього юнака над нею! Вона каятиметься, щоби весь світ ще довго згадував про їхню гідну поваги пару! Дитя, яке вона не могла дати абатові, вона вирішила замінити славою: Марі збиралася подарувати йому гучний медійний успіх, судовий скандал і безумовну згадку в Історії; їхній дует згадуватимуть іще довго: те, як майстерно вона дурила суд під час двох процесів, і те, як він своєю духовною зброєю навернув таку страшну грішницю, як вона. Без Ґабріеля Марі так ніколи і не зазнала б покарання. Про її справу забули б. Дякую тобі за натхнення і сили, о свята Рито! Часом історія звичаїв впливає на історію релігії... Чому б і ні? Хтозна, можливо, цей випадок допоможе Ґабріелеві дістатися до Рима?

Піднісшись духом, Марі, мов у лихоманці, поринула в мрії.

Опісля дивовижного літа, сповненого тривог і емоцій, напередодні осені вона виструнчилася на повен зріст і відчула себе зміненою.

Тієї неділі вона, як завжди, пішла на месу і була мовчазна й зосереджена. Після служби Марі повернулася додому і не могла проковтнути бодай шматочок. Смаженина дісталася кішці.

О другій годині Марі повернулася до церкви і заявила Ґабріелеві, що таки вирішила зізнатися.

— Присягаюся, отче! Перед Господом і перед вами!

Він обійняв її і міцно притулив до себе. Вона хотіла заплакати, аби якомога довше побути біля цього великого теплого тіла, та, на жаль, видала лише недолугу гикавку.

Абат похвалив Марі, сто разів повторив, як пишається нею, твердістю її віри, пройденим нею шляхом, і попросив стати поруч із ним на коліна й помолитися Господові.

Поки вони промовляли слова молитви, Марі постійно позирала на Ґабріеля. Її, здушену страхом через прийняте рішення і переповнену емоціями, зворушувало те, як вони стоять на колінах поруч, як запах його шкіри й волосся просякає її, як вони разом чинять майже інтимний акт. І вона мріяла про те, як невдовзі абат щодня навідуватиме її у в’язниці, щоб молитися разом, — і якою щасливою вона буде!

Вийшовши з церкви, Марі піднялася на найвищу точку містечка. Умиротворена вбивця вирішила провести свій останній вечір на волі у спогляданні Сен-Сорлена з укритого виноградниками пагорба: спочатку бузкова, потім фіалкова мла вкривала жалобою неозорі лани. На дахи, аби сповна насолодитись заходом сонця, повилазили місцеві коти; на тлі вмираючого урочистого неба десятки котів утворювали подібний до театру тіней орнамент зі священних силуетів.

Отже, цього тижня вона мусить поїхати до Бурґ-ан-Бресса і зустрітися там із прокурором, який керував звинуваченням. Тоді він ще був геть юним і зненавидів її люто, адже виправдний вирок не дав йому змоги отримати підвищення, обіцяне за вирок отруйниці. Марі не сумнівалася, що він залюбки її прийме.

Подекуди темряву прорізали проблиски, охоплюючи світлом то дах, то спальню, то вуличку. Десь позаду під старою гойдалкою сука лабрадора вилизувала своїх малят; довкола великі липи в садку пахтіли ароматом смачного чаю. «Завтра, сусідоньки, вже завтра ви прокинетесь у знаменитому містечку — тому самому, де жила Марі Морестьє, Дияволиця, що обернулася Янголом, убивця, що використовувала усіх, але не встояла перед Господом! Починала вона як Мессаліна[4], а закінчує як свята!» У Марі були дивні відчуття: вона заразна, вона несе добро людям, несе їм світло — світло, отримане від Ґабріеля. «Пані й панове, мені на життєвому шляху трапився надзвичайний пастор! Не просто людина, — янгол! Без нього я не стояла би нині тут перед вами». Нарешті вона зможе розповісти всьому світові про нього і про їхній тісний зв’язок! О, скільки відкриттів нам дивних...

Вона дивилася на зірки, молила Господа дати їй сил і покори, чи радше сил у покорі. Повернулася до себе вже глупої ночі.

Коли Марі зі скрипом повертала ключ, сусідка крикнула їй, прочинивши віконницю:

— Вас шукав абат! Двічі приходив.

— Справді? Дякую, що попередили! Сходжу до церкви.

— Не думаю, що він буде там. По нього щойно приїздило авто.

Авто? Абат не вмів кермувати автомобілем і, ясна річ, ніколи його не мав.

Марі побігла до церкви. Фіранки були щільно запнені — помешкання священика здавалося порожнім і згаслим. Марі постукала в двері, стукала ще і ще, грюкала кулаком. Марно. Ніхто не відповідав.

Вона повернулася до себе, вирішивши не піддаватися паніці. Це вже не мало значення — все одно вже все вирішено, абата це точно потішило б. Він, напевно, хотів іще раз похвалити її, запропонувати поїхати разом із нею до Бурґ-ан-Бресса. Марі заспокоїлася, переконана, що все роз’ясниться завтра.

І справді, на світанку задзеленчав телефон. Упізнавши голос абата Ґабріеля, Марі зраділа.

— Дорога сестро, сталося щось надзвичайне!

— Що ви кажете?!

— Мене призначають до Ватикану!

— Як?!

— Папа ознайомився з моєю доповіддю про святу Риту. Вона йому так сподобалася, що він запросив мене приєднатися до гурту теологів у папській бібліотеці.

— Але ж...

— Авжеж. Це означає, що я мушу залишити вас. Вас і Сен-Сорлен.

— Але ж наші плани...

— Це не міняє нічого. Ви ж уже вирішили!

— Але ж...

— Ви зробите це, бо обіцяли мені. І Господу, звісно!

— Але поруч зі мною не буде вас! Коли я сидітиму у в’язниці, ви не навідуватиметеся щодня!

— Ви зробите це, бо обіцяли мені.

— Авжеж, я це вже чула, — вам і Господу...

І вона кинула слухавку — спантеличено, ніби зав’язнувши між екстазом, у якому провела весь минулий день, і несамовитою люттю. «До Ватикану... Це завдяки мені він мав би поїхати до Ватикану! Святий Отець нагородив би його за мої зізнання. Варто було почекати ще трошки! Адже значно ліпше поїхати до Ватикану, отримавши неможливе — каяття грішниці, аніж за якусь писанину про маловідому святу! Що на нього найшло?! Як він міг так мене зрадити?»

Два дні по тому Вера Верне — «стара гаргара», покручена, мов стара лоза, — з’явилася на порозі Марі Морестьє і писклявим голосом повідомила про появу нового священика.

Марі подалася до церкви.

Абат, запнений в сіру сутану похмурого крою, підмітав сходи, перемовляючись із жителями Сен-Сорлена.

І коли Марі Морестьє побачила його — низенького пухленького червоновидого чоловічка далеко за сорок, — то миттю зрозуміла, як минуть її наступні роки: вона опікуватиметься його садком, годуватиме його кішку, значно рідше відвідуватиме службу і мовчатиме аж до смерті.