Концерт пам’яті янгола

Концерт пам’яті янгола

Лише почувши гру Акселя на скрипці, Кріс усвідомив, що йому до такого рівня ще далеко.

Акорди «Концерту пам’яті янгола» підносилися серед дерев і зливалися із блакиттю, тропічним серпанком, пташиними трелями, легкістю хмар. Аксель не просто виконував фрагмент концерту — він його переживав; мелодію писав заново; додавав зміни настрою, підсилення і сповільнення ритму, вів за собою оркестр, секунда за секундою, ніби формуючи пальцями спів, що втілював його думку. Скрипка Акселя була його голосом — голосом, що знемагав, вагався, пружнів, підносився знову і знову.

Кріс відчував на собі чари гри, хоч і щосили стримувався, запідозривши небезпеку: якщо він занадто полюбить Акселя, то, зрештою, зненавидить самого себе.

Звичайні музиканти ніби виходять просто із зали, підводяться з крісел і піднімаються на сцену; такою була більшість студентства, з якого складався фестивальний оркестр — недоладні постави, дешеві оправи, недбало підібраний одяг. Аксель же, навпаки, ніби приїхав здалеку, зійшов із дивовижної планети, де панували розум, смак і шляхетність. Ні рославий, ні малорослий, статурний Аксель мав могутні випнуті груди, трикутну кошачу мордочку, що просто причаровувала величезними очима. Темні м’які неслухняні кучері Акселя нагадували Крісу його молоді роки. Інші юнаки, хай навіть і мали подібні правильні риси обличчя, здавалися сумними або нудними — адже були порожніми; а він випромінював жар завзяття. Щирий, непідкупний, нестримний і водночас суворий Аксель сяяв, мов ідол — вартий довіри, сповнений рідного й доброго, натхненний генієм. Він із осяйним авторитетом музи медитував над скрипкою, ніби посилюючи лікувальну дію музики, викликаючи у слухача зцілюючі думки про духовне. Аксель, вправно працюючи ліктем і поблискуючи потом на чолі, ніби перетворював філософію на кантилену.

Стривожений Кріс перевів погляд на його ноги. Він ніколи не грав на піаніно так майстерно. Чи варто було облишити музику? У свої дев’ятнадцять років Кріс отримав чимало медалей, призів і звань — він був, як-то кажуть, зубрилом, віртуозно обходячи всі відомі пастки у Ліста й Рахманінова; та перед дивом на ім’я Аксель він усвідомлював, що всі свої перемоги виборов винятково завдяки надриву і праці. Кріс умів лише те, чому можна навчитися, Акселеві ж було відомо те, чому не навчишся. Коли стоїш посеред сцени сам, правильно грати мало — слід грати правдиво. Ясна річ, Аксель грав саме правдиво; а Крісові гра вдавалася лише завдяки вправам, рефлексії і наслідуванню.

Кріс стрепенувся — на цьому тайському острові сонце розжарювало повітря до тридцяти п’яти градусів. Здригання виказало роздратування Кріса: він із нетерпінням чекав, коли Аксель нарешті припинить тортури своїм умінням і знову почнеться змагання.

Курс «Music and Sports in Winter»[5] пропонував студентам консерваторій, аматорам-віртуозам і майбутнім професіоналам можливість сполучати розваги й фізичне навантаження із заняттями з їхніми інструментами. Кожен по дві години на день займався з особистим викладачем, а потім усі збиралися для спільних концертів і спортивних ігор. Опісля вітрильного спорту, підводного плавання, велоперегонів і бігу невдовзі помпезне ралі мало закривати курс, де всі змагалися за перше місце, винагородою за яке мав би стати тиждень у Берлінській Філармонії — одному з найпрестижніших оркестрів світу.

Аксель перейшов до другої частини концерту. Крісові цей пасаж завжди здавався грубим, слабше написаним, тож він тішив себе сподіванням, що Аксель зашпортається, чари розвіються і присутні знудяться. Але даремно. Аксель забарвив акорди в образу, бунт, лють, — і уривок одразу набув змісту і форми. Якщо у першій частині твору Альбана Берґа[6] йшлося про «янгола» — себто померле дитя, то у другій змальовувалося горе батьків.

— Феєрично! Він грає краще за всіх, кого я слухав у запису!

Як цьому двадцятирічному хлопчині вдалося перевершити всіх цих Ферра, Ґрюмйо, Менухіних, Перлманів і різних там Штернів[7]?!

Концерт віртуозно завершився легким натяком смичка на один із хоралів Баха, який in extremis[8] втілював переконаність у тому, що виправдано все — навіть трагедія; для модерністського композитора — досить дивна думка, однак Акселеві вдалося передати її зворушливо і переконати у ній усіх.

Публіка вибухнула оплесками, а оркестранти мало не потрощили смичками пюпітри. Збентежений австралієць, що лише хотів прислужитися Альбанові Берґу і не відтіняти себе, вважав непристойним, що так приймали саме його, звичайного виконавця. Тож він незграбно вклонився, однак навіть його незграбність вражала грацією.

Кріс, за прикладом сусідів, був змушений підвестися й аплодувати Акселеві; він, роззираючись, кусав губи: скрипалеві вдалося захопити додекафонічним концертом неосвічену публіку — пляжників, купальників, словом, усіх тутешніх! Коли Акселя викликали «на біс» утретє, Крісові урвався терпець; він проштовхнувся між захопленими слухачами, залишив імпровізовану залу на відкритому повітрі серед пальм і подався до свого намету.

Дорогою йому трапився Пол Браун із Нью-Йорка — він організовував ці міжнародні з’їзди.

— Ну як, нашому маленькому Корто сподобався концерт?

Пол Браун називав Кріса «маленьким Корто», бо Кріс був піаністом і французом, а для освітян із Штатів Корто був взірцем французького піаніста[9].

— Аксель заново відкрив мені твір, від якого раніше я був не в захваті!

— Ти ніби сердишся? Склав зброю, щойно побачив запину? Таке враження, що тебе не потішила ні музика Берґа, ні гра Акселя!

— Ніколи не вмів «тішитися». Мені ближчі виклик, змагання і перемога!

— Я знаю. Ви з Акселем геть різні. Дві протилежності. Перший усміхається, другий пітніє. Ти — боєць, він — прихильник дзену. Ти сприймаєш життя як бій, Аксель прямує, навіть не здогадуючись про небезпеку.

Пол Браун зміряв Кріса поглядом. Дев’ятнадцятирічний юнак, темні похмурі очі, дике клоччя на голові, пихаті пухнасті вії; з кремезного і досі цнотливого тіла Кріса ніби звисали поетові окуляри і гостра мужня борідка, дбайливо підстрижена ножицями — так, ніби власник її хотів, щоб до його зрілого віку ставилися з повагою.

— І хто з нас має рацію? — запитав Кріс.

— Боюся, що ти.

— Отакої...

— Недаремно ж я американець, дорогий мій маленький Корто! Цнота й довірливість — це прекрасно, авжеж, але не годиться для нашого світу. І якщо треба стримувати свій талант, щоби розпочати кар’єру і стати відомим, то слід бути рішучим, амбітним і злим! У тебе саме така вдача!

— О, то на твою думку я заграю краще за Акселя?

— Я цього не казав. Ніхто не заграє краще за нього. Натомість, маю певність у більшому успіхові твоєї кар’єри.

І за цим зауваженням крилося застереження — а може й осуд, — та Кріс мав це за комплімент. Пол Браун раптом ляснув себе по чолу і скрикнув:

— Каїн і Авель! Якби вас довелося перейменовувати, я запропонував би саме ці ймення! Двоє братів із протилежними характерами: незламний Каїн і смиренний Авель.

Американець, пишаючись власною вигадкою, дивився на Кріса, з нетерпінням чекаючи коментаря. А Кріс лише знизав плечима і кинув:

— Маленький Корто мені більш до вподоби. Сподіваюся, до речі, що «маленький» стосується лише мого віку.

Уранці останньої неділі курсу Кріс піднявся з ліжка з настовбурченим волоссям і охоплений нетерплячкою: він більше не міг спати, він мусив діяти, кожним м’язом тіла він відчував нестерпний свербіж до змагання!

Ще вчора він боявся проґавити фінальне ралі, тому що на ранок вівторка батьки записали його на прослуховування перед впливовими паризькими продюсерами. Розум підказував, що вирушати слід негайно, щойно отримав звістку, бо спочатку мав дістатися до берега на катері, доїхати до Банґкока (а це чотири години шляху) і потім дванадцять годин скніти у літаку, перетинаючи півземної кулі; та навіть припустивши можливість такої подорожі, навряд чи він устиг би оговтатися від величезної часової різниці у Франції. Кріс відкинув це розумне рішення, іще раз вивчив транспортне сполучення і — вправним акробатичним трюком — зумів врятувати свою участь у змаганні, довівши, що і в неділю увечері зможе стрибнути у катер.

Чому він так прагнув цього стресу? Премія його не цікавила, адже для піаніста вливання на тиждень в оркестр — хай навіть у берлінський — дало б невелику можливість для гри, а він волів викликати Акселя на двобій, здолати цього австралійця, залишити його, довівши свою вищість, і примусити Акселя визнати свою поразку.

За сніданком Кріс перестрибнув через лавку і сів перед скрипалем, що підвів голову.

— Вітання, Крісе! — мовив Аксель. — Радий тебе бачити!

Аксель усміхався невловимою ніжністю повік із майже жіночою зреченістю, що зворушувала серця дівчат і бентежила чоловіків. Широко розплющені блакитні очі, завжди прикуті до когось, справляли відчуття, ніби Аксель радше опромінював, а не дивився.

— Привіт, Акселю! Що, сьогодні таки варто підкріпитися?

— Тобто? Чому саме сьогодні? Авжеж, це ралі...

Коли Аксель сміявся, він відкидав голову назад і мовби підставляв шию під поцілунок.

Кріс не міг збагнути, чому Аксель не переймається змаганням. «Та він із мене глузує! Вдає байдужість, але насправді прокинувся з думкою про ралі».

— Я ще не вирішив, — вів далі Аксель, — чи мені варто туди йти. Мені кортить ополудні почитати на пляжі — є кілька цікавих партитур і незакінчена книжка...

— Не можна так зневажати колег! — з обуренням відказав Кріс. — Якщо всі оцінили твою сольну гру, то віддалене соло можуть, боюся, сприйняти погано.

Аксель почервонів.

— Твоя правда. Даруй. Я візьму участь. Дякую за те, що повернув мене до реального світу. Часом я поводжуся мов справжнє чудовисько, думаю тільки про себе, замість думати про колег.

Кріс буркнув: «Подумай краще про мене, бо я дам тобі гарного прочухана!».

О дев’ятій розпочалося дійство. Кожен із кандидатів отримав по роверу, план острова й першу підказку; після сигналу на початок учасники мали гнати від знахідки до знахідки — кожне з цих місць мало вказівку на наступну зупинку; мчали до останньої схованки, де на них чекав скарб. Той, хто першим зламав би замок на піратській скрині, отримав би предмет номер один, другий — предмет номер два, і так далі.

— Хай переможе найкращий! — гукнув, почервонівши й надувши вени на шиї, Пол Браун.

І у блакитному небі вибухнула петарда.

Кріс рушив, виплеснувши всю міць фінального спринту — він заглибився у думки і налягав на педалі, ліктями розштовхуючи решту учасників.

Опісля третього етапу він очолив перегони. Загадки здавалися йому по-дитячому простими, однак він не дозволяв собі здавати темп.

Його непокоїло тільки одне: у потилицю йому дихали Боб і Кім, техасець і кореєць. І Кріс ображено пхикав: «Я не з цими двома змагаюся! Сурмач і барабанщик!». Кріс, як і всі музиканти, шанував ієрархію: нагорі були видатні солісти — піаністи, скрипалі і віолончелісти; наступний поверх займали флейтисти, альтисти, арфісти і кларнетисти різного штибу; внизу була челядь — гравці на простих, обмежених у можливостях додаткових інструментах на кшталт труби і барабанів!

«Чому Аксель тягнеться так повільно?!»

Намагаючись збагнути колегу через призму себе, Кріс вирішив, що Аксель навмисно гальмував, уповільнювався, аби уникнути зустрічі з ним, Крісом; змагаючись упівсили, Аксель міг би потім розповідати, що переміг би, якби захотів.

— Негідник! Шахрай! Нікчема! — бурмотів Кріс, викручуючи ровер і пнучися на небезпечний бескет.

На десятій вказівці Кріс, обернувшись, зауважив, що Аксель наздогнав Боба і Кіма.

— Нарешті він узявся до справи!

Цінність суперників дорівнює цінності змагання і перемоги; тож, помітивши, що Аксель насідає, Кріс відчув прилив сил.

Незважаючи на те, що сонце було в зеніті, на останніх етапах Кріс щодуху тиснув на педалі. Загадки ускладнювалися, Боб і Кім уповільнювалися, решта учасників залишилася далеко позаду; невдовзі вони опинилися вдвох, один на один, Кріс і австралієць; перегони перетворилися на дуель, якої так прагнув Кріс.

— Дуель, дует... Старий дурень Пастелла, що викладав камерну музику, твердив, буцімто я плутаю два поняття! «Дует — це коли ви граєте разом, сеньйоре Кріс, а дуель — це грати один проти одного», — повторював цей йолоп. Не дивно, що він зогнив у якомусь виші, не помічений публікою. Він так і не зрозумів, що все і завжди — дуель!

До слова, минулої середи Пол Браун попросив Акселя й Кріса виконати разом сонату Франка для скрипки і піаніно[10]. І що сталося? Через кілька тактів, зрозумівши, що Аксель взявся за твір з легкістю й свіжістю, ніби сам склав його цього ранку, Кріс вирішив привернути увагу до себе, демонструючи свої здібності, примножуючи нюанси, підкреслюючи контрасти, пожвавлюючись, коли слід бути жвавим, потім стаючи тендітнішим, замріяним, кипучим, надмірним, манерним, майстерно тлумачачи Фра́нків твір, аби гра Акселя в порівнянні здавалася скромнішою, менш блискучою. Задум удався: всі хвалили Кріса; і лише Пол Браун, скептично скривившись, зауважив одному французові, що, зрозумівши хитрість, не оцінив вигадку Кріса.

Двадцята позначка! За вказівками Кріс уже вирахував, що скарб мав міститися десь під водою, попід коралами. Отже, він міг нарешті скористатися цілим місяцем тренувань.

Випереджаючи Акселя на цілих чотири хвилини, він добувся берега, сховав ровер у кущах, добіг до бухти, вказаної на карті.

Там на нього чекала буда з фірмовим обладнанням для пірнання.

— Чудово! Я не помилився.

Щодесять секунд він стривожено озирався назад. Кріс натягнув на себе жилет, напнув на спину балон, узув ласти і приладнав маску.

Вигулькнув Аксель. Кріс, мовби вжалений, кинувся у воду — він прагнув лишатися на чолі перегонів і щодуху плив до коралів.

— За моїми розрахунками, це має бути на сході.

І він, раз-у-раз виринаючи на поверхню, плив далі. Щосто метрів він рефлекторно озирався на Акселя, — а той тим часом вирушив на захід.

— Захід? Чому він іде на захід?

Якби йшлося про когось іншого, Кріс не надав би цьому значення, та зважаючи на кмітливість Акселя, його мозок аж закипів сумнівом.

Хутко рухаючи ногами, Кріс міркував, роззираючись навсібіч — і зупинився зненацька:

— Таж він має рацію!

Він розвернувся, вповільнився, потім спробував набрати швидкості, злякавши риб, що купчилися навколо нього. Хтозна, можливо, він і мав шанс, адже Аксель мусив зрізати по скелях, а Кріс пересувався у воді.

Біля коралових рифів на достатньо великій відстані у рідкій прерії моря Крісові здалося, що він помітив якийсь невиразний обрис. Невже це скриня?! Він пришвидшився, ризикуючи задихнутися чи розтягнути м’язи.

Аксель праворуч обійшов корали і занурився вниз, поміж велетенських гострокутих масивів. Чому він раптом звернув — злякався якогось морського звіра? Чи зненацька утратив сили? Чи, може, оперся на крихку скелю? Спочатку відломився один камінь, потім другий — і ось постать Акселя зникла серед гуркоту й диму.

Кріс зупинився. Він вагався. Що робити? Кинутися до нього? Допомогти? Саме цьому його вчили на курсах пірнання. Та водночас йому кортіло переконатися, що брунатна пляма отам, ліворуч, на глибині десяти метрів — піратська скриня.

Знехотя підкорившись кодексу, Кріс підплив до збурених вод, де брикався Аксель. Опісля падіння його ноги затиснуло в проломі. Помітивши Кріса, він засмучено подав йому знак.

— Та гаразд, гаразд, я допоможу! — жестами показав Кріс. — Та спочатку витягну на узбережжя доказ своєї перемоги — предмет номер один.

Аксель, закочуючи очі, протестував і закликав на допомогу.

«Ні, старий, даруй, але на мене це не подіє! — думав Кріс, звертаючи ліворуч. — Знаю я ці виверти: спочатку я тобі допоможу, ти звільнишся, відштовхнеш мене і кинешся до предмета номер один. До речі, ти матимеш рацію, я не можу тримати на тебе серце за це, бо вчинив би так само. Та оскільки я маю вибір, спершу послужуся собі. Тож, номере другий, до скорої зустрічі!»

Поки Кріс віддалявся, Аксель все дужче смикав рукою, кривився, горлав, ризикуючи захлинутися.

— Звичайна людина, — виснував Кріс, зирнувши на супротивника, — відчуває поразку і впадає в істерику.

Кріс неквапом, доклавши чимало зусиль, підняв важку кришку, з-під якої сяйнули жовті монети, знайшов позначену першим номером, кинув її до кишені жилету; тоді він повільно розвернувся і поплив у бік Акселя.

За кілька метрів Кріс помітив тривожний знак: з-за спини — не з-під маски — Акселя піднімалися бульбашки, а тіло його було непорушним. Що сталося?

Раптом він здригнувся від лихого передчуття. А що, як кисневі трубки від’єдналися під час занурення Акселя? Кріс, панікуючи, сильно забив ластами. Пізно: Аксель, зі склепленими повіками і роззявленим ротом, був непорушним і здавався мертвим. Скелі, що стиснули його ноги, тримали австралійця на дні.

Зненацька Кріс помітив удалині якусь тінь. Кім переривав усе довкола в пошуках останньої підказки.

Піаніст миттю зметикував: або він залишиться, і тоді доведеться пояснювати, чому він не допоміг Акселеві раніше, або він потай піде, залишивши труп на Кіма.

Не гаючи часу на роздуми, Кріс заплив у рифи, аби його не помітив Кім, який саме подався у хибному напрямку. Кріс, звиваючись, досягнув пляжу, сховався за пальмами, скинув спорядження, ретельно озираючи море і сушу, де щомиті міг вигулькнути хтось із учасників.

Потім Кріс кинувся до свого ровера, похваливши себе за те, що сховав його подалі від Кіма, тож суперник уже не стверджуватиме, що Кріс був десь тут, — і щодуху вдарив по педалях. Захеканий, відчуваючи, як серце мало не вистрибує з грудей, Кріс дістався табору і переможно перетнув лінію прибуття.

Ті, кому не пощастило взяти участь у ралі або хто залишив перегони передчасно, радо вітали Кріса. Пол Браун — його рудувата шкіра аж палала на сонці, чоло вкривав піт, під пахвами темніли вологі плями — вийшов уперед і посміхнувся:

— Браво, Крісе! Я не здивований. Усі, хто брали участь у парí, вагалися між тобою і Акселем.

— Дякую.

— А хто за тобою?

— Не знаю. Востаннє я бачив Кіма. У певну мить я помітив Акселя — він спочатку наблизився, потім віддалився. Гадаю, на друге місце претендують Кім і Аксель, проте вони далеко позаду. Під час останнього випробування, залишаючи бухту, я не бачив жодного з них.

Подумки він похвалив себе за завбачливість: невеличка брехня лише додасть переконливості його відсутності на місці, де потонув Аксель, і позбавить відповідальності. Пол ствердно похитав головою і сказав одному зі своїх помічників принести речі.

— Мій дорогий маленький Корто, чи відомо тобі, що вже час рушати — можливо, навіть до того, як з’явиться решта учасників?

— Знаю. А чому ти вірив у те, що я прийду першим?

— Бери валізу, на тебе чекає човен. Що ж, браво. Бажаю тобі прекрасного життя. Щодо кар’єри розводитися немає сенсу — я й так знаю, що ти її зробиш.

Пол Браун обійняв юнака по-американськи, притиснувши його до себе і поплескавши руками по спині. Кріс, із відразою відчувши доторк великого м’якого черева, подумав, що у віці Пола заборонить собі набирати зайву вагу.

— Радий нашому знайомству, Крісе.

— Навзаєм, Поле... навзаєм...

Навіть коротка відповідь давалася йому тяжко — так кортіло щонайшвидше втекти.

Наступні години — на кораблі, у джипі й у літаку — Кріс міркував, перетравлюючи отруйні думки: він раз-у-раз перевіряв правдоподібність своєї версії, відповідав на можливі закиди, уявляв найгірше і обмірковував, як вийти із прикрої ситуації. Кріса мало цікавив Аксель, він турбувався про себе, лише про себе, про свою імовірну провину — чи радше про те, в чому його могли звинуватити.

Коли 4 вересня 1980 року він, ні на мить не склепивши очей, приземлився в Парижі і пройшов митницю без зайвих питань, то відчув себе урятованим. «Сюди по мене ніхто не поїде, отже, усе позаду! Ура!» Кріс утік до вбиральні, де зробив кілька радісних па — ніби знову переживав свою перемогу.

Чекаючи перед конвеєром на валізу, Кріс добродушно роздивлявся інших пасажирів — він ніби по-новому бачив цей світ, високі білі стіни, мармурову підлогу, блискучий хром, ажурну стелю, звідки просочувалося блякле паризьке сонце. Раптом за високими скляними дверима у холі Кріс помітив матір. Вона виглядала його. Стривожена затримкою рейсу, збентежена тим, що не бачить єдиного сина, вона із розпачем роззиралася. Яке горе! І скільки любові крилося у її занепокоєнні...

Кріс здригнувся.

Десь у Сіднеї інша мати з таким же переляканим обличчям щойно дізналася про зникнення свого сина.

Приголомшений очевидністю цього факту, Кріс усвідомив, що Аксель помер, а він — став його вбивцею.

Того спекотного червня 2001 року мадам і месьє Бомон, що крамували предметами культу, ошелешені, ходили Шанхаєм.

Щомиті вони підводили голови і переводили сповнені захвату очі від столика з тикового дерева, заставленого брязкальцями, до величезного вікна із задимленого скла, за яким — скільки сягало око — простягалося фантастичне китайське місто на двадцять мільйонів жителів, скупчення різноманітних споруд, наїжачені голки антен, пухлини поцяткованих ієрогліфами реклам — цілий штучний ліс, що парував і де хмарочоси, достоту шпаги, фехтували із хмарами.

— Отам, люба, бачиш оту мерехтливу будівлю, подібну до ракети? Як гадаєш: п’ятдесят поверхів мінімум?

— Як мінімум! — підтвердила мадам Бомон.

Мадемуазель Мі своєю соковитою французькою, що рясніла короткими і м’якими нотами, закликала торговців до порядку:

— Месьє, мадам, дозвольте мені підбити підсумок?

— Давайте! — зверхньо, мов монарх, відказав Бомон своїй постачальниці.

— Давайте! — додала мадам Бомон, що звикла повторювати останню фразу свого чоловіка — найкращий спосіб ніколи йому не суперечити.

Мадемуазель Мі взяла ручку і з незаперечним авторитетом стала вказувати у зошиті кожен рядок:

— Отже, ви обрали дармовіс святої Рити по акції (15 тисяч штук із металу і 15 тисяч штук із гуми), автомобільну іконку із зображенням святої Рити (4 тисячі штук), чотки з двадцяти двох бусин із медаллю з зображенням святої (50 тисяч штук), а також чашку (4 тисячі штук), підставку під яйце (4 тисячі штук), підсвічники (5 тисяч штук) і чаші (10 тисяч штук). І за акційною ціною в один долар я додаю сотню пористих слинявчиків зі святою Ритою для діток. Не хочете взяти оцю чудову статуетку святої висотою шість сантиметрів і прикрасити нею своє авто? Липка підставка дає змогу встановити її будь-де.

— Скільки?

— Чотири долари. Ціна мізерна, але якість відмінна! Це посріблений метал.

Мадемуазель Мі вимовила оте «посріблений метал» із таким пафосом, ніби йшлося про чисте срібло.

— Дайте тисячу штук, часом трапляються вельми побожні водії, — зауважив месьє Бомон.

— А петельки зі святою Ритою?

— У Франції вже ніхто не носить петельки.

Раптом утрутилася мадам Бомон:

— А як щодо пілюльниць?

— Пілю... чого? — перепитала мадемуазель Мі, яка не знала цього слова.

— Такі коробочки для пігулок. Для хворих. Прихильники святої Рити, покровительки див, дуже часто проходять складне лікування. За пілюльниці вони напевно влаштовуватимуть справжні бійки!

— Додайте сорок тисяч пілюльниць, мадемуазель. І підводимо риску.

Мадемуазель Мі простягнула їм бланк замовлення, месьє Бомон підписав його, почервонівши, усвідомлюючи значущість своїх дій.

— Чи матимемо ми честь привітатися з паном Ленґом?

— Авжеж, — зголосливо кивнула мадемуазель Мі, — адже пан голова вам обіцяв.

— Відколи ми маємо з ним справи... — продовжував месьє Бомон. — Я вважав би за честь потиснути руку месьє Ленґу.

— Загадковому месьє Ленґу! — промурмотіла мадам Бомон.

Мадемуазель Мі утрималася від відповіді; на її думку, її начальник пан Ленґ аж ніяк не був загадковим — навпаки, це був чи не найбільший негідник, який траплявся в її житті!

Вона потелефонувала секретареві пана голови і залишила Бомонів у кімнаті самих.

Поки подружжя ахало й охало, роздивляючись панораму з вікна, за ними з’явився чоловік.

— Мої вітання! — пропищав він.

Бомони обернулися, готові розсипатися у люб’язностях, однак вигляд незнайомця, що з інвалідного візка свердлив їх очима, охолодив їхній запал.

Убраний у вкриті масними плямами темні шати месьє Ленґ із триденною щетиною, що, ніби пухлина, пухирилася на шкірі хворобливого кольору, приховував очі за темними окулярами; його волосся — якщо воно в нього лишилося — таїлося під безформним капелюхом, а емоції — якщо він їх мав — принишкли за сталевою маскою. Лівицею він рухав крісло, і ніхто не знав, що трапилося з його ногами і правицею, — вони просто звисали, худі й обм’яклі. То була не людина — начерк людини, графіті, ескіз; словом, сердега.

— Хочете, проведу вас нашими майстернями?

Вражена мадам Бомон спершу вирішила, що він робив це навмисне — так, навмисне говорив різким, монотонним голосом, неприємним, достоту скрипіт нігтя по склу. Вона схопила чоловіка за руку і стиснула її пальцями.

— То як? — наполягав месьє Ленґ, збентежений мовчанням французів.

Месьє Бомон стріпнувся, ніби прокинувся від тяжкого сну.

— Та ми із радістю..!

— Авжеж, із радістю... — пробурмотіла мадам Бомон.

Месьє Ленґ покотив крісло прямо до ліфта, мовби запрошуючи слідувати за ним. Бомони перезирнулися. Ніби закрижанілі, охоплені неясною тривогою, французи вже не могли поводитися нормально; зазвичай до хворих вони відчували співчуття, але у випадку Ленґа воно обернулося на таку шалену ворожість, що Бомони мало не дорікали йому каліцтвом, звинувачували у використанні і цієї провокації, закидали рафіновану пиху і відкриту агресію.

Коли ліфт досягнув підземного рівня, Ленґ виїхав із нього, роздратований необхідністю цілих двадцять п’ять поверхів дихати одним повітрям з клятими туристами, і показав освітлену неоновими лампами майстерню, де працювало з сотню китайців.

— Отут ми виготовляємо наш товар.

— Чому саме свята Рита? — солодкаво-приязно поцікавився Бомон.

Він переможно підморгнув дружині, переконаний, що це хитре запитання допоможе пояснити стан месьє Ленґа і зробить його подібнішим до людини.

Господар сухо відказав:

— Вільна ніша.

— Перепрошую?

— Саме так. Ісус і Діва Марія вже домінували на ринку. У Європі святі вже не в моді, всі, окрім святих Рити й Тадея[11] — але слід було попрацювати над маркетингом.

— Святий Тадей?

Бомони ніколи не чули про святого Тадея, ніколи не продавали пов’язаних із ним предметів. Ленґ, розсерджений їхнім невіглаством, продовжував:

— Це покровитель автостоянок! Саме до святого Тадея слід звертати молитву, коли не знаходите місця для паркування: оскільки він маловідомий, то обов’язково знайде для вас час. Усе швидко владнає.

— Невже? Це справді працює?

— Та ви жартуєте! Я переповідаю вам байки, необхідні, аби продати його. Хіба мадемуазель Мі вам про це не казала?

— Ні.

— Нетямуща! Звільню її завтра ж!

Мадам Бомон почервоніла, помітивши, що саме виймав із форми один із працівників.

— Але ж... але...

— Що? Так, це ми виробляємо також, — підтвердив Ленґ. — Причандалля для порнографії. Вам це також цікаво?

Месьє Бомон підійшов до пластикового фалоса, що самотньо стояв серед силіконових перс.

— Яка гидота!

— Помиляєтеся, — не погодився Ленґ, — це дуже якісний товар, продається не гірше за предмети культу. Знаєте, коли йдеться про виготовлення муляжів, то справу маєш із однаковими матеріалами й технікою.

— Але ж це неподобство! Наші святі Рити побачили світ поруч із цим... і цим...

— І поруч із нами також, месьє! Ви лише релігійні товари гуртом скупаєте? Шкода, бо варто лише взятися до торгівлі...

Задзеленчав телефон. Ленґ уважно вислухав, нічого не відповів, поклав телефон до кишені і коротко кинув, уже майже забувши про Бомонів:

— Я їду нагору.

Не встигли французи попрощатися з ним, як дверцята ліфту зачинилися за Ленґом.

Заїхавши до свого кабінету, Ленґ запитав у секретаря — довготелесого, мов мотузка, корейця двадцяти п’яти років:

— Ну що?

— Знайшли, пане!

І секретар уперше побачив, як усміхається його патрон: вуста Ленґа розм’якли і з горлянки вихопилося гмикання.

— Ну нарешті!

Секретар, вирішивши, що нарешті сподобався тирану, виклав усю відому йому інформацію:

— Він працює не в тій галузі, де ми весь цей час шукали. Ви ж нам вказали на академічну музику, правда?

— Так. І чим він займається? Грає у вар’єте?

— Його діяльність ніяк не пов’язана з мистецтвом. Ось буклет про місце, де він працює.

Ленґ схопив папірець. Зазвичай непроникний і холодний, цього разу він не стримався, і брови поповзли вгору, виказуючи крайній подив.

— Ви певні, що це він?

— Цілком!

Ленґ кивнув головою.

— Хочу з’їздити! Причому негайно! Замовте рейс.

Секретар підійшов до столу і зняв слухавку. Поки він набирав номер, Ленґ кинув байдужим тоном:

— Сьогодні ж увечері викиньте геть мадемуазель Мі. Профнепридатність.

А секретар уже говорив із туристичною агенцією.

— Хочу забронювати один квиток до Франції. Місто Аннесі[12]... Що, прямих немає? Ви впевнені? Спершу Шанхай–Париж, потім Париж–Гренобль, а звідти автом до Аннесі? Або Шанхай–Женева, а звідти вже на таксі?

Він прикрив слухавку долонею і запитав у патрона:

— Вам так краще, шефе?

Монополіст релігійного і порнографічного реманенту кивнув на знак згоди.

— Гаразд, — далі повів секретар. — Беремо Шанхай–Женева. Так, якомога швидше. Бізнес-клас. На ім’я Ленґа. Аксель Ленґ.

Соваючи крісло до вікна, аби насолодитися денним сонцем, Аксель гортав буклет, поданий йому секретарем, і намагався розпізнати на мініатюрних фотографіях людину, яку він шукав уже кілька місяців і спогади про яку двадцять років не давали йому спокою.

Масажист Суніл — огрядний колос, колишній чемпіон із дзюдо — урвав перегляд буклета, плеснувши в долоні.

— Час масажу, месьє!

І вже за кілька хвилин намащений олією Аксель відбував щоденні вправи, необхідні для реабілітації. Через проріз для очей і носа в масажному столі він напам’ять, наспівуючи, вивчав буклет.

— Пане Ленґ, а вам явно сьогодні ліпше!

«Та куди він лізе, недоумок?! — бурмотів подумки Ленґ. — Хіба це його обходить — задоволений я сьогодні чи не задоволений у якийсь інший день? Цей йолоп, зрештою, масажист, а не психіатр!»

За п’ять хвилин, коли Аксель знову замуркотів, колишній дзюдоїст, відчуваючи до клієнта щиру симпатію, насмілився на повторне зауваження, припустивши, що з ним поділяться емоціями.

— Чим це ви так тішитеся, месьє Ленґ?

— Обіцянкою. Я присягнувся, що, заробивши перший мільярд, здійсню одну мрію. Свою мрію.

— Справді? Мої вітання! З мільярдом, звичайно.

— Ідіот, мені боляче!

— Даруйте, месьє. І що ж то за мрія?

— Відвідати Францію.

— О, я розумію...

— Аннесі.

— Де це?

— Зеленої думки не маю! Але там є Вілла Сократа.

— Вілла Сократа? Що це таке? — масажист, розтягуючи слова, виказав подив. — Ресторан? Центр відпочинку? Сучасна клініка?

— А от і ні! Це просто місце, де я здійсню свою помсту. І я ще вагаюся між тортурами й убивством.

— Який ви кумедний, месьє Ленґ!

Колос розсипався фальшивим сміхом, в якому дурості було більше, ніж радощів. Аксель же подумав, що Суніл масує його вже півроку і більше не варто терпіти вічно насупленого дзюдоїста, його спітнілі руки й ідіотські зауваження. Завтра ж, перед від’їздом, він його звільнить.

Заспокоївшись, він іще раз поглянув на світлини у буклеті, де позували, обійнявшись за плечі, дорослі чоловіки. Де він тепер? Серед оцих, на фото? Котрий? На кого Кріс схожий тепер?

«Концерт пам’яті янгола» тихо і боязко лився з колонок. Радше спогад, ніж музика. Кріс у своїй кімнаті під самим дахом завжди стежив за гучністю: у велетенському дерев’яному будинку, що приліпився до гір, звуки немов мандрували кімнатами; Кріс не хотів, аби хтось з підлітків із Вілли Сократа, якими він опікувався, вилаяв його через дурний смак — і не тому, що боявся цього, просто цей твір належав до його приватного життя, яке він ні з ким не хотів ділити.

Скрипка, зведена до смичка, й оркестр, перетворений на рідку звукову магму, вихоплювалися з дешевого програвача — і цього Крісові було достатньо, аби насолоджуватися цим твором і поринати у спогади. Кріс слухав цей диск так, як інші переглядають старі світлини, обертаючи музику на опертя своїх мрій.

Опісля загибелі Акселя він постійно думав про нього. Спочатку ці думки були подібні на крихітне джерельце, потічок води серед масивів пам’яті, та з часом ручай набув сили і перетворився на річку. Аксель, навіки застигнувши у своєму генії, своїй вишуканості, бездоганності, посів головне місце в думках Кріса, став іконою, святим, майже божеством, до якого цей атеїст звертався в усі складні миті.

Кріс, сидячи на стільці перед невеличким робочим столом, залитим денним світлом, милувався своїм улюбленим краєвидом, на який впливала лише зміна пір року. Зі свого віконця він бачив більше води і неба, аніж землі. Чи відкривалося це віконце у вічність? Унизу, попід схилом, під чистим небом, де шугали орли, куняло озеро Аннесі. Будиночки серед глиці на спадах протилежного берега скидалися на стежки на темних луках, а вгорі блукали білі отари вершин, через відстань подібні до туманних примар.

— Гей, Крісе, ходи хутчіш, у нас тут проблема!

До нього зайшла Лаура — одна з колег; її джинси а-ля Лоліта і надто широка футболка тільки підкреслювали худий стан.

Кріс пішов за нею. Вони крокували мовчки, бо не хотіли, щоб хтось із учнів почув їх, і невдовзі увійшли до кабінету директора — єдиної кімнати в шале, яку зачиняли на замок.

Засновник школи — Монтіньйо — зібрав усіх сімох учителів і заявив:

— Наш новенький, Карім, утік. Уранці його ніхто не бачив — ані в ліжку, ні у майстерні, ні в клуні.

— Треба повідомити жандармів! — скрикнула Лаура.

Монтіньйо насупився.

— Це, Лауро, буде останнє, що ми зробимо. Спочатку спробуймо пошукати самі. Не варто відряджати жандармів на пошуки хлопця, який і так у попередньому житті частенько навідувався до поліційного відділку. Він або краще сховається, або нападе на них, або — коли його схоплять — образиться на нас і вважатиме, що ми заодно з фараонами. Ні, Лауро, це контрпродуктивно. Ми втратимо авторитет.

Усі, зокрема і Лаура, погодилися з директором. У цьому центрі для складних підлітків — наркоманів, злодюжок, жертв побоїв і зґвалтувань — захоплені своєю місією вчителі відкидали власне еґо і визнавали, що можуть і помилятись. Діти важили більше, аніж вони.

— Чи вдалося комусь із вас потоваришувати з ним? Хто з вас його знає краще?

Кріс підняв руку.

— Гаразд, Крісе. Розповідай.

— Боюся, що йдеться не про втечу.

— Що ти хочеш сказати? — стривожено запитав Монтіньйо.

— У Каріма є схильність до суїциду.

Запанувала бентежна мовчанка. Вихователі миттю всілися навколо столу і стали вираховувати, до якого зі способів самогубства міг вдатися Карім.

Уже за двадцять хвилин Кріс прямував до залізничної колії, що проходила трохи нижче Вілли Сократа. Він поставив себе на місце Каріма — хлопчини, який ріс у небезпечному кварталі. Оскільки прагнення смерті — це крок назад, учинок, що має на меті повернення у затишок дитинства, то хлопчик мусив знайти серед цього альпійського краєвиду (для нього вельми екзотичного) щось, що нагадувало б рідні місця, передмістя Парижа. А що може бути звичнішим за залізницю? За містом і в місті вона пахне однаково — сумішшю мастил, вугілля, сміття. Усюди однакові вказівники над металевими загорожами. Усюди однакова небезпека при наближенні потягу.

Кріс спустився вздовж річечки, що вуркотіла, пінилася і петляла серед каміння, на якому подекуди їжачилися кучми трави. Морозний вітер хляскотів по обличчю Кріса. Вочевидь наближалася зима.

Дійшовши до колії, Кріс роззирнувся і нікого не помітив.

Раптом він збагнув, що увагу хлопця могла привернути й інша деталь краєвиду — автоміст над залізничним тунелем. Пригадавши ту місцину, Кріс вирішив, що Карім напевно вже там, чекає на поїзд, щоб кинутися під колеса.

Він майже побіг, хоч і намагався пересуватися тихо, аби його не зауважили; пробіг майже кілометр. Здогадка була вірною! На мосту Кріс побачив постать, що вдивлялася за обрій.

Карім стояв до нього спиною, тож Кріс наближався мовчки і звернувся до хлопця лише на відстані кількох сантиметрів.

— Каріме, здається, тобі сьогодні дуже болить.

Хлопець розвернувся, вагаючись між люттю через те, що його знайшли, подивом від появи Кріса — вихователя, з яким він заприязнився, й емоційною реакцією на його слова.

— Болить, правда ж, дуже болить? — ніжно випитував Кріс.

Карімові кортіло сказати «так», та це означало б відповісти, а він не хотів нікому давати відповідей.

— Каріме, це твоє життя, і ти можеш робити з ним, що заманеться.

Маленькому бунтареві здалося, що Кріс читав його думки.

— Не хочу ні впливати на твоє рішення, ні псувати прекрасну мить у цій місцині. Однак я залишуся з тобою і, коли з’явиться поїзд, не дозволю тобі стрибнути. Знаю, авжеж, я нудний.

Карім відвернувся, збентежений таким розумінням своїх почуттів.

— Каріме, пропоную наступне — перекусимо моїм коштом отам.

І Кріс вказав на кав’ярню далеко вгорі — ледве помітну, хіба червона цятка посеред запаморочливого спаду.

— Там ми зможемо поговорити. А потім роби, що хочеш.

— Я повернуся сюди! — гукнув Карім, намагаючись показати, що він не флюгер і не маріонетка.

— Гаразд, — погодився Кріс. — Хочеш — повертайся сюди, я дам тобі спокій. Тим часом випий кави або гарячого шоколаду зі мною.

— Ти обіцяєш потім залишити мене в спокої?

— Обіцяю.

Вразливу самоповагу хлопчика було задоволено, він засунув руки в кишені, зігнув плечі й понурив голову — це означало «Ходімо».

А високо на спаді з тераси кав’ярні за сценою із цікавістю спостерігав один чоловік. Коли він переконався, що дві маленькі постаті піднімаються у його бік, то відкотив свій інвалідний візок, заїхав усередину і сховався за двома колонами — він сподівався, що там його не помітять.

Карім, потрапивши до зали з фіранками і обрусами, вкритими яскравими червоними квадратами, й альпійськими дзвіночками на підвіконнях, вгадав, що це кав’ярня, лише за двома деталями: кавоваркою за блискучою барною стійкою і електричним більярдом біля вбиральні.

Кріс замовив гарячого шоколаду, і, перш ніж поласувати, вони притулили змерзлі руки до керамічних чашок.

— Чому ти хочеш знищити себе?

— Бо я ні на що не здатний. Роблю самі лише дурниці.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Тоді погляньмо на це інакше: ти до шістнадцяти років збирав дурниці. А далі...

— Фігня! Якщо ти залізний, то завжди будеш залізним. Якщо дерев’яний — назавжди лишишся дерев’яним. А якщо із гівна, як я, то так і залишишся гівнюком!

— Неправда. Люди змінюються. Я — живий доказ.

— Хто, ти? Та ти завжди був таким!

— Та невже? Ти справді віриш, що я завжди був таким-собі сенбернаром, який думає перш за все про інших? Насправді в твоєму віці мені плювати було на інших людей, я йшов по головах, дбав тільки про себе.

— Ти кажеш це лише тому...

— Я так кажу, бо це правда. Каріме, можна не завжди бути поганим! Якщо ти вчасно це усвідомиш, то станеш кращим! Каріме, ми вільні! Вільні!

— Хто вільний, я? Відколи я досягнув віку, коли мене можна саджати за ґрати, вони мене туди запроторили! І мали рацію. Тож краще покінчити з цим якомога швидше.

— Тож у покуту ти вочевидь не віриш...

— Що ти верзеш?!

Аксель перебував у двох метрах від них, він чув кожне слово і що далі, то важче дихав. Він забився ще глибше в свій закуток, аби чути й не бути поміченим.

— Зміни свою долю, Каріме. Злодій може стати чесною людиною, вбивця здатен збагнути, що негідно вчинив, — і зупинитися. Каріме, хоча ти почав життя з хуліганства, крадіжок і продажу героїну, тобі ніхто не забороняє поводитися гідно. І доказом цього є те, що тобі самому гидко від тих вчинків. Справжній негідник переконаний у тому, що він — достойна людина. Так само дурні не відають, що вони дурні. Ти ж уже піднявся на щабель вище. І я вірю у тебе, Каріме. Ось тобі моє слово: я допомагатиму тобі, скільки сил стане!

Вони замовкли. Карім зігрівався шоколадом і словами Кріса.

Аби не сповзти у сентименти і лишитися незворушним — бо так він себе уявляв, — Карім знову кинувся на амбразуру:

— Та хто ти такий? Чого ти вчепився до мене? Ти мені не брат!

— Не рідний, авжеж.

— Це ж як?

— Це означає, що я можу почуватися твоїм братом навіть якщо я не твоя рідна кров.

— Цілковита дурня! Братами можна бути тільки по крові, а решта — це збочення!

— Справді? Ти ніколи не бачив у своєму кварталі рідних братів, які билися чи зневажали б одне одного? А що зробили для тебе твої брати?

— Вони ще надто малі, я старший брат.

— І ти вирішив самоусунутися. Браво! Чудовий приклад братерської любові!

— Та ну... те, що я роблю, стосується лише мене.

— А от і ні! Тобі відома історія двох братів, Каїна й Авеля?

— Ясна річ, це ж є у Корані!

— У Біблії теж. Ці двоє, сини Адама і Єви, жили собі без турбот, поки не посварилися через жертву. Один із них, Авель, приніс Господові продукти своєї пастушої праці — певно, бика і барана, а Каїн запропонував фрукти й овочі, продукти землеробства. І Бог, не пояснюючи своїх дій, прийняв дар Авеля і відмовився від дару Каїна. Тобі має бути відомо, що життя саме таке — несправедливе, непередбачуване, неоднозначне. Його треба приймати таким. Проте гордий Каїн не сприйняв вчинку Господа, збурився і побіг. Бог гукав його, вмовляв заспокоїтися. Але даремно! Розлючений Каїн убив свого брата Авеля, бо позаздрив йому. Бог побачив це надто пізно і запитав у Каїна, навіщо він так вчинив. І Каїн, підсміюючись, відказав: «Хіба я — сторож брату своєму?». Але ж саме він і мав бути сторожем брату! Однак Каїн цього не зрозумів, не подумав про велику родину людей. Кожна людина несе відповідальність за будь-яку іншу людину, байдуже, брат це чи хтось інший. І вбивати означає забувати про це. Бути жорстоким — також забувати про це. Я ж не хочу про це забувати, Каріме, я — твій сторож, я не дам тобі впасти. А ти — сторож своїм маленьким братам. Ти не просто не можеш залишити їх — ти мусиш підтримувати їх в усьому!

— Окей... А що далі?

— Господь вигнав Каїна до місцини, де він мусив тяжко працювати і виховувати дітей; усе людство аж до Ноя було приречене вести початок від Каїна. Таким чином ніщо не заважало жорстокості ширитися далі. Ніби саме життя не може існувати без жорстокості — треба лише загнуздати її.

— Коли я казав «А що далі?», то мав на увазі себе, а не вашого Каїна!

— Ти повертаєшся разом зі мною, ти довіряєш мені, довіряєш собі. Можливо, ти станеш тим, ким ти є, — справжнім Карімом, а не тим, кого виховали шахраї у твоєму кварталі.

— Ти віриш у Бога?

— Ні. Але я обожнюю різні історії — почуваюся менш самотнім і не таким дурним.

— А я вірю! — гукнув Карім радісно, бо отримав змогу показати свою віру і вищість.

Тут Кріс зрозумів, що переміг: хлопчик уже не піде кидатися під поїзд.

Невдовзі вони залишили кав’ярню і разом, пліч-о-пліч, почвалали стежкою вгору, до Вілли Сократа.

Аксель визирав, стежачи за ними, поки постаті не зникли удалині. «Розчарування» — єдине слово пекло його мозок. Авжеж, він був «глибоко розчарований», бо не міг припустити, що зустріне Кріса за таких обставин.

Бо Аксель і сам відчував у собі зміни.

Куди поділася втіха, на яку він так розраховував? Чому його вже не вабила можливість легкої помсти? Чому не піднімалася хвилею чорна радість від того, що скоро він зможе завдати удару? Нічого, треба лише оговтатися...

Басейн із величезними вікнами було задумано так, щоб створювати ілюзію купання посеред альпійського краєвиду, серед луків на вершинах і о́зера, розпластаного внизу, під спокійними поглядами гір у сніжних каптурах; того ж дня басейн здавався відокремленим від усього світу — пара обліпила скло, холод приваблював теплі краплини, затуляючи вид на долину.

Кілька пливунів перетинали великий басейн, гнучко повторюючи вправні рухи і не звертаючи уваги одне на одного. Один старий, дуже подібний на комаху — роздуте черево на рахітичних ніжках, — стояв поруч із трампліном, мляво роблячи кола руками.

Тренер — гладко голений, з великими обм’яклими стегнами — сидів, куняючи, на високому стільці, звідки міг бачити весь периметр, зі свистком у губах, мов гігантське дитя із соскою.

Один із працівників допхав візок Акселя до меншого басейну; укутаний у халат, він очей не відводив від того, про кого думав постійно.

Кріс у воді займався із ревматичною старою. Його руки використовували легкість, яку давало занурення у воду, виконуючи рухи, що їх важко було б виконати на суші, руки міцнішали, жести ставали вільними, м’язи і сухожилки витягувалися. Цей метод мав назву «водна гімнастика», був винайдений нещодавно, а Кріс був одним із небагатьох, хто його практикував.

Аксель дізнався про це у готелі, коли попросив знайти фахівця для щоденних вправ. У списку, запропонованому лікарем, він зауважив ім’я Кріса в рубриці «Новинка: аквамасаж!».

— Справді, — підтвердив власник готелю, — є такий хлоп! Працює вихователем на Віллі Сократа. Знаєте, є такий центр для проблемних підлітків? Ніби бувають підлітки не проблемні! Щодо Кріса, то залюбки вам його раджу! Ним усі задоволені. Призначити зустріч?

— Буду вдячний, але тільки від імені готелю, а не від мого.

Аксель хотів скористатися цією зустріччю. Якщо розкидатися своїм іменем, викриють тебе швидко; а якщо Кріс упізнає його не одразу, то Аксель зможе вповні насолодитися несподіванкою.

Аксель вивчав Кріса, користуючись його зосередженістю: він бачив і не був помічений. Кріс був утіленням шляхетності. Яке турботливе ставлення до цього динозавра із зім’ятою часом плоттю... До невідомої людини... Якби пацієнтка була його матір’ю — чи ставився б він до неї ніжніше і запопадливіше? Навряд. Схилившись над поморщеним обличчям, обіймаючи цей живий кістяк, мов закоханий танцюрист, Кріс дивився пацієнтці просто в очі, ніби підсилюючи тим самим грацію своїх рухів. Яка в нього зовнішність... У свої сорок років засмаглий Кріс, що мав у кутиках очей різкі зморшки, подібні до порізів, зберіг таку ж, як і замолоду, русяву чуприну і міг похвалитися відсутністю жиру, твердими блискучими м’язами, підтягнутим животом, широкими плечима, вузькою талією — цей торс вражав рідким і дуже вишуканим волосяним покривом, схожим на макіяж, що затіняв низ живота і підкреслював груди. Аксель дивився на нього із захватом і водночас сумом, адже не міг не порівнювати себе із ним. Найбільше він заздрив могутнім ногам під пружними сідницями; про це Аксель з часу нещасного випадку не міг навіть мріяти, адже сідниці і стегна, паралічем позбавлені руху, безсило обвисли.

— І хто в цьому винен? — із люттю пробурмотів він, помацавши правою рукою свої непорушні, мов чавунні стовпи, ноги.

Атлетична статура Кріса зробила його рішучішим: жодного співчуття!

Поки, склавшись мало не вдвоє, Аксель обдумував пом­сту, Кріс помітив його і торкнувся його руки.

— Ваша черга, месьє.

Аксель схвильовано підвів голову. А що, як Аксель одразу впізнає його?

— Мене звати Крісом, і я масуватиму вас. Сеанс триває годину. Гаразд?

Аксель кивнув головою.

— Як вас звати, месьє?

І Аксель назвав перше-ліпше ім’я, яке спало на гадку:

— Альбан.

Він прикусив губу. Ідіот! Він став жертвою їхнього спільного спогаду — адже колись він грав перед Крісом «Концерт пам’яті янгола» Альбана Берґа! Така очевидна підказка — «Альбан» — одразу вказувала на нього!

— Що ж, Альбане, зараз я допоможу вам спуститися у воду. Дозвольте мені підштовхнути візок, а потім знести вас східцями. Гаразд?

— Е... ну, гаразд...

Кріс його не впізнав. Спостерігаючи за ним краєм ока, Аксель зрозумів, чому: крім того, що Кріс не очікував побачити Акселя, поводився він дуже професійно; він дбав про те, щоб не виказати шоку чи відрази від каліцтва і не принизити пацієнта, тому зосереджувався на технічних деталях — обережно знімав халат, прибирав сталеві підпорки для ніг, підхоплював Акселя з потрібного боку.

Заспокоївшись, Аксель вирішив розслабитися і віддатися у руки Кріса.

Поклавши Акселя на воду, Кріс запитав, чи є якісь протипоказання, рухи, яких варто уникати. Аксель заперечливо похитав головою. Тоді Кріс наказав заплющити очі й почав масаж, спокійним голосом супроводжуючи кожен рух.

Це шепотіння на вухо, зрештою, збентежило Акселя. Зазвичай дві людські істоти шепочуться, заплющивши очі і торкаючись одне одного своїми майже голими тілами лише в одному випадку — кохаючись. Аксель же був у руках свого заклятого ворога, людини, яка колись, через злочинне недбальство, мало не вбила його. Це ж абсурд...

Однак у хвилюванні Акселя не було нічого болісного. Навпаки. За Крісової допомоги, ставши невагомим, він ніби раптово перестав бути калікою. Аксель плив, обертався навколо себе, пірнав. Непередбачуваний благодатний сеанс буцімто повертав його до дитинства, до перших купань разом із татом у басейні в Сіднеї; Аксель пригадав своє худе тільце поруч із масивним дорослим тілом, їхні запливи у блакитні води Тихого океану на пляжі Вайтгевен[13], як він, маленький хлопчик, збентежено чіплявся за дорослого чоловіка, що робив потужні махи руками.

Так дивно було відчувати повні ніжності торкання вбивці до своєї шкіри... А якщо реванш полягав саме в цьому: перетворити Кріса на свого раба і примусити його вправлятися з ним щодня?.. Що ж, ці тортури були б явно чимось незвичайним — як для ката, так і для жертви.

— Альбане, як ви почуваєтеся?

Аксель розплющив очі. Обличчя Кріса, що дбайливо гойдав пацієнта, знаходилося в якихось двадцяти сантиметрах від його обличчя.

— Добре, дуже добре.

Вони зустрілися поглядами, Кріс указав на ноги Акселя.

— Що з вами сталося?

— Нещасний випадок двадцять років тому.

Кріс здригнувся. Не тому, що упізнав Акселя, а тому, що відрізок часу — двадцять років — дещо йому нагадав. Аксель вирішив відволікти увагу Кріса:

— Чому ви займаєтеся саме цим методом — аквамасажем?

— Навіть не знаю... Певно, шукав, що доброго можна робити саме у воді.

— Чому? Хіба у воді можна зробити щось лихе?

Кріс відвернувся, щоби відповісти на усмішку однієї з пливунок, яка прямувала до душу, і не відповів. Тоді Аксель продовжив:

— Зі мною нещасний випадок стався саме у воді.

Кріс обернувся і заціпеніло прикипів поглядом до Акселя — спочатку спантеличено, потім із сумнівом і тривогою, нарешті — нажахано. Аксель витримав його погляд. Він бачив, як Кріс потроху усвідомлював — ніби завіса піднімалася над його пам’яттю, поволі пропускаючи всередину світло. Кріс ковтнув слину і запитав голосом, позбавленим барв:

— Це ти, Акселю?

— Так, це я.

Із його очей порснули сльози. Він намагався стримати щасливу усмішку.

— Виходить, ти... живий?

— А ти собі думав як? — скрикнув Аксель.

Упродовж цих двадцяти років австралієць жодного разу не припускав, що його вважають мертвим; він мав переконання, що Крісу відомо про його подальшу долю.

Кріс похилив голову, ніби йому дали потиличник.

— Я гадав, що...

— Невже я схожий на мертвого? Радше на каліку, еге ж? Мене вийняли з води, повернули до життя, я провів п’ять місяців у комі, а прийшовши до тями, був лише овочем. Мусив заново вчитися усьому — говорити, писати, рахувати, пересуватися. Мій розум не було ушкоджено. А натомість...

Він показав свою безвольну правицю.

— Довелося забути про скрипку.

Показав на свої ноги.

— Про спорт.

Показав на плавки.

— Про секс. А втім, саме цього я не встиг розсмакувати, правда ж?

Кріс, ошелешений цими зізнаннями, раптом відчув збентеженість через те, що торкався Акселя. Він дбайливо і з повагою посадив його на східці басейну.

— Господи, я такий радий бачити тебе живим, такий радий!

Він роздивився це покручене тіло, рідке волосся й зітхнув: бідолашний Аксель! Куди й поділося правильне, бездоганне обличчя — замість нього постала застигла маска, перекривлена на лівий бік; на ній не було почуттів, навпаки — віджилі спотворені наслідки трагічного випадку.

— Чи зможеш ти бодай колись пробачити мені?

— А що це змінить?

Аксель відповідав сповненим ненависті голосом.

Збентежений Кріс задумався.

Аксель, відчуваючи, як піднімається в ньому гнів, уперто вів далі:

— Що це змінить, га? Хіба це поверне мені тіло, музику, втрачені роки?

— Ні...

— О, можливо, це змінить твій тягар! Так, напевно, твоє життя стане легшим!

— Ні. Я назавжди розчавлений вагою своєї провини.

— То що це змінить? Скажи мені, що? Та не мовчи ж!

Аксель, уже не в силах стримуватися, горлав своїм металевим голосом, що важко відлунював від вологих склепінь басейну. Старигань припинив крутити руками, а рум’яний тренер нахилився, готовий зіскочити зі стільця і втрутитися.

Аксель і Кріс якусь мить мовчки дивилися один на одного. Нарешті останній визнав:

— Ти маєш рацію. Це нічого не змінить.

— Отож... Тому я не пробачаю. Приїхав я не для цього.

Кріс знову поглянув на нього. Він зненацька збагнув, що, здійснивши таку довгу подорож, Аксель мав певний задум.

— Чого ти хочеш?

— Зустрінемося о пів на восьму вечора у ресторані «Грізлі» поруч із готелем.

Кріс, повернувшись на Віллу Сократа, певний час гаряче сперечався з Карімом у столярній майстерні, а потім піднявся до себе готуватися до вечірньої зустрічі.

Він не уявляв, чого очікувати. І не знав, що й думати після сьогоднішньої несподіванки. Те, що Аксель іще живий, було чудовою новиною, однак це не позбавляло його, Кріса, провини — еге ж, зовсім ні; цей розлючений каліка з неприємним голосом і зламаною долею був живим свідченням того, як вічна мука може заступити смерть. Хіба не краще було б...

Страх! Ці думки раптом видалися йому жахливими! Він знову хотів уникнути відповідальності. Оце так бевзь...

Для Кріса болісною була думка про те, що зраджений Аксель не пішов на той світ одразу. Єдиний, хто відав про його огидний учинок, вижив; і ця людина двадцять років носила в собі це знання. Ось що так пригнічувало його... Кріс раптом зненавидів сам себе.

У ресторані на нього чекав Аксель, що зручно вмостився в інвалідному візку за столиком.

Вони спочатку замовили вечерю, потім завели розмову.

І якщо Кріс коротко розповів про своє повернення, миттєве осяяння, рішення перервати плин життя і піти іншим шляхом, спрямованим на допомогу іншим, то Аксель пускався у непотрібні деталі: по-перше, раніше він ніколи ні перед ким не сповідався, по-друге, хотів того вечора полюбити себе — і відчути себе любимим.

Що далі оповіді нашаровувалися одна на одну, то більше відкривалося Крісові, на кого перетворився Аксель. І це лякало його... Куди подівся янгол, якого він знав, де той хлопець, який думав лише про мистецтво, про музику, такий близький до духовних висот? За тарілкою навпроти сидів жорстокий ділок, позбавлений докорів сумління, готовий до переступу, до перестрибування з підпільної комерції до аморального краму, за умови, що це ще тугіше наб’є кишені; цей тип крамував усім — навіть іграшками, виготовленими з використанням отруйних фарб, — а коли його повідомляли про загибель дітей, то лише сміявся; він обманював державу, мав зиск із людського горя; словом, це був магнат із порожнім життям, позбавлений кохання, друзів і ідеалів. Тим часом піднесений Аксель навіть не здогадувався про те, який він справляв ефект; навпаки, він милувався собою, йому навіть здавалося, що він причаровував Кріса. Адже двадцять років тому Кріс із захопленням слухав би розповідь про карколомний злет, купу грошей, безмежну владу — однак новому Крісу, фахівцеві з перевиховання складних підлітків, — ці деталі були огидні.

Між двома дорослими чоловіками, що смакували вечерею, поступово наростало нерозуміння. Кожен тривалий час уявляв іншого, наділяючи його сильною особистістю з чіткими рисами. Аксель для Кріса став справжнім каноном безгрішності, а Кріс для Акселя — взірцем успіху. Вони побудували свої життя, взявши для себе одне одного за зразок, із більш-менш свідомим бажанням замінити, а то й перевершити відсутнього. А тепер їхні химери танули просто на очах.

Лише за десертом Аксель помітив, що його похвальба викликає у співрозмовника недружнє мовчання. Він зрозумів це по-своєму: кожен із них змінився і ненавидів те, чого досягнув інший. Ця прикра істина ставала тим боліснішою, чим більше Кріс нагадував Акселеві ту шляхетну людину, якою він був і якою уже ніколи не стане, натомість Аксель явив Крісові витравленого із себе кар’єриста.

Вони замовкли, минув певний час, і тоді Кріс, зітхнувши, зважився запитати:

— Акселю, навіщо ти повернувся?

— Щоб запропонувати тобі дещо.

— Я згоден.

— Від сьогодні ти коришся тільки мені.

— Але я...

— Я вимагаю відплати. Від сьогодні ти виконуватимеш усе, що я накажу.

— І все ж...

— Я тебе не примушую. Можеш відмовитися. Тоді я покличу своїх адвокатів, відкрию справу, заявлю, що впізнав тебе, — і почнеться судовий процес. Нам із тобою добре відомо, що терміну давнини у таких справах немає.

— Давай. Викажи мене. Я нічого не заперечуватиму. Я готовий сплатити по всіх рахунках — давно чекаю на це.

— Зажди, не жени! Якщо ти оплатиш свій борг у тюрмі, то оплатиш його суспільству, а не мені. Якщо ти зогниєш за ґратами, мені це ніяк не допоможе. Авжеж, справедливість буде встановлено, але що від того мені? Невже ти не хочеш зробити мені послугу?

— Звісно, Акселю, хочу. Я просто прагну прислужитися тобі!

— Тоді від сьогодні коришся мені.

— Гаразд.

— Присягнися.

— Присягаюся.

Аксель замовив другу пляшку шампанського і наповнив келихи.

— За нас!

— За нас... — відповів Кріс, марно намагаючись приховати шок.

Аксель одним ковтком спорожнив келих і налив собі ще.

— Завтра ж звільняєшся. Бувай, Сократова вілла! Опівночі у нас виліт на Шанхай. Ось, тримай, це адреса, яку ти можеш залишити тим, хто захоче зв’язатися з тобою.

І він силою всунув Крісові між пальців візитівку: англій­ською на лицевому і китайською на зворотному боці.

Тієї ночі Кріс, повернувшись до себе, машинально ввім­кнув на програвачі «Концерт пам’яті янгола». По кількох акордах Кріс сів на ліжко — він хотів плакати, та не міг. Він, саме він перетворив талановитого митця на жорстокого параноїдального безсовісного холерика-тирана! Мимоволі він не просто вбив невинну людину — він загубив невинність! Його жертва стала катом. Під музику Альбана Берґа Кріс ніби чув альтернативну історію: померли не тільки дитина, а й янгол. Від колишнього Акселя лишилося мало що — його захопило зло. І скорбота.

Коли ми стаємо тими, ким маємо стати? Замолоду чи пізніше? Незважаючи на наші розумові здібності і темперамент, у підлітковому віці нас переважно формують виховання, середовище і батьки; подорослішавши, ми формуємо себе самі — власним вибором. Якщо Кріс і був амбітним задерикуватим пристосуванцем, то лише під тиском своєї матері-одиначки, якій кортіло, щоб замість неї успіху досягнув єдиний син. Аби не засмучувати її, він мусив боротися і перемагати. Коли Крісів тато пішов від них, то мати вирішила: це тому, що вона була недостатньо вродливою для нього. Та з часом Кріс зрозумів, що батько був безвідповідальним егоїстом, звичайнісіньким негідником. Коли у двадцять років він повернувся із Таїланду, то вже мав сили чинити опір материному тиску; те, як він вчинив із Акселем, показало Крісу, що він, можливо, помилився із напрямком руху; тож він почав усе з початку, спираючись на нові цінності. Однак Кріс не зумів передбачити, що може відбутися і навпаки: порядна людина цілком здатна перетворитися на наволоч. Якщо є покаяння, то є і падіння. І падіння завжди — свідомий вибір. Коли сліпий випадок робить тріщину у житті людини, усі реагують по-різному; щодо Акселя, то він замкнувся у цинічній відразі до людства, щодо Кріса — він відкрив себе любові інших людей.

Цікаво, якщо Кріс був переконаний у справжності себе нинішнього, то чи відчував те саме й Аксель? Де в його виборі була свобода, а де — доля? Ці складні запитання мучили Кріса і не давали йому заснути.

Аксель також не спав. Відстежував у мережі роботу своїх компаній. Випадково прочитавши про те, що в світі продаються мільйони різноманітних антидепресантів, він одразу вигадав хитрість: створити еліксир святої Рити, нібито здатний побороти депресію. Називатиметься він «чудотворною водою Рити». Предмети культу були лише одним із різноманітних товарів, якими крамував Аксель, — іграшки, одяг, ґаджети і порнографія, — та саме ця галузь тішила його найбільше. «Відколи люди втратили віру в Бога, вони готові повірити у будь-що! Астрологія, нумерологія, нью-ейдж, ренесанс святих... Гріх цим не скористатися!» Дехристиянізація Європи аж ніяк не сприяла раціоналізму — навпаки, вона лише поглибила й урізноманітнила забобони; раніше християнство ставило певні межі у вірі, нині ж рамок не існувало, тож Аксель міг скористатися вигідним бізнесом на довірі. Чому він обрав саме святу Риту? Через гравюру. Коли він одужував, наново вчився читати й писати, вона прикрашала його палату в Сіднеї; замість полюбити цей благосний образ, він зненавидів його так, ніби зневажав усі ритуальні втілення добра. Одного дня, вкотре плюнувши на святу, він вирішив, що опиниться в таборі переможців — і обов’язково залишиться там до кінця.

Наступного дня Кріс приніс Монтіньйо заяву про звільнення; коли перший подив минув, директор щиро зізнався, що школі бракуватиме Кріса. Після цього Кріс зустрівся з Карімом, дав йому свою нову китайську адресу і відвідав прощальну вечірку, яку влаштували колеги.

— Коли ти їдеш?

— Уночі. Лечу до Шанхая.

Вони хотіли довідатися більше, тож Кріс розповів, що мусив піклуватися про друга дитинства, який мав серйозні проблеми зі здоров’ям, жив там і просив про допомогу. Це було так типово для Кріса — їхнього Кріса, чемпіона із альтруїзму, — що друзі просто мовчки обійняли і поцілували його.

О сьомій вечора Кріс із валізою вже чекав біля готелю на Акселя, який розраховувався.

Лімузин об’їхав озеро і зупинився перед розкішним особняком.

— Хіба ми не летимо до Шанхая через Женеву? — здивувався Кріс.

— Це буде післязавтра.

Дві ночі вони провели в цьому палаці. Кріс так і не дізнався — навіщо. Весь цей час Аксель примушував виконувати його безглузді завдання, допомагати підніматися з ліжка, мити себе, розкладати по місцях речі. Кріс, як і обіцяв, корився. Це не вимагало від нього значних зусиль, особливо коли щотри години він мусив відвозити Акселя до басейну і вправлятися з ним — хоча щоразу відчуття цього тіла, легких, невагомих кісток і недоладних рухів викликало у нього страх. «Невже так мине й решта життя», — думав Кріс...

Час від часу він краєм вуха чув телефонні розмови, з яких зрозумів, що Аксель поводився як справжній злочинець: він був різкий, деспотичний, усіх зневажав і любив принижувати.

— Слухай, Акселю, упродовж усіх цих років ти бодай щось добре — я хочу сказати, шляхетне — зробив?

— Нічого, — посміхнувся Аксель. — Диявол мене береже.

— А я примушу тебе до цього!

Під час вільних годин Кріс роздивлявся альпійський краєвид, який мав невдовзі залишити. Для опису цього гірського озера бракувало слів... Складалося враження, буцімто вода заповнила бездонну прірву, накривши кришкою жахливе провалля — іноді ж краї озера ввижалися гармонійними, ніби колиска, в якій гойдаються хвилі. Словом, місцина, де Кріс прожив останні десять років, що далі, то більше здавалася йому то страхітливою, то прекрасною.

На початку їхньої останньої ночі у Франції за їхнім багажем заїхало таксі — наступного дня їх самих мали відвезти в аеропорт. За кермо чорного авта сів якийсь китаєць із Женеви. З його перемовин із Акселем Кріс не зрозумів ані слова, адже спілкувалися вони китайською; він лише зауважив, як переляканий азіат записував на папірці все, що диктував Аксель.

Світанку вони не дочекалися.

О п’ятій Аксель попросив Кріса допомогти йому прийняти душ, потім одягнутися, всадити на інвалідний візок і відвезти до автівки.

День мружився сіризною і ніби й не збирався прокидатися, вони ж тим часом залишили особняк, з’їхали вниз до озера і обережно — адже береги було вкрито густою імлою — вирушили дорогою круг нього.

— Стоп! Зупини тут, — наказав Аксель.

На узбіччі стояв, виструнчившись, учорашній китаєць і подавав їм знаки.

Вони вийшли з автівки. У повітрі завис різкий дух плісняви й мертвого гілля.

Китаєць уклонився і показав на низький дерев’яний човен біля старого понтону з укритих попелом дощок.

Кріс, за наказом Акселя, обережно переніс візок до човна; щойно він сів на кормі, каліка з останніх сил відштовхнув човен.

І вони попливли, поставивши двигун на невелику швидкість, щоб не зчиняти гучного шуму. Силует китайця на березі озера меншав, танув у тумані і зрештою розчинився у світанковій імлі.

— Куди ми?

— Побачиш.

Кріса хвилював уміст торб, що стояли між ними на дні човна.

Що далі просувався човник, то більше заглиблювалися вони у туман. Посередині озера, серед страшенного холоду, де мла зовсім стерла з обрію гори і береги, Аксель вимкнув двигун.

— Наша подорож закінчується тут.

— Тут?

— Тут, посеред озера.

Кріс раптом збагнув задум свого сусіди по човну: темне альпійське озеро ніби повторювало блакитну бухту під спекотним тайським сонцем. Аксель хотів, щоби Кріс теж дізнався, як це — тонути. Він машинально підвівся, готовий стрибнути у воду, аби уникнути смерті.

— Не руш!

На нього був націлений револьвер. Аксель щойно дістав його із кишені.

— Я не жартую, — вів далі він. — Повернися на своє місце. Я стрілятиму, якщо ти не зробиш того, що скажу.

Кріс знову сів. Він хотів умовити Акселя, відкрив рот...

— Мовчи! Сьогодні слухати будеш мене.

Аксель хоч і намагався видаватися рішучим, та все ж тремтів. Що було тому причиною — холод, емоції, страх чи лють? Його позбавлене м’язів обличчя, закам’яніле внаслідок коми, не передавало нюансів. І лише міцно стиснуті вуста виказували внутрішню напругу.

— Колись ти перший приз поставив вище за мене. Звісно, ти міг не знати, що я можу померти, та у виборі між перемогою і допомогою мені ти не вагався. Цього разу тобі не виграти. Розгортай торби.

Сталь дула вилискувала відблисками у воді, нагадуючи блискавки.

Кріс дуже повільно схилився над клунками — вони виявилися надто важкими; він підтягнув їх до себе по дну. Коли Кріс їх розв’язав, то побачив з’єднані шматки свинцю, до яких кріпився пояс.

— Прив’яжи це на себе.

Кріс хотів заперечити. Та замість відповіді Аксель приставив дуло до його чола.

Тож Кріс, спохмурнівши, став прив’язувати до себе вантаж.

— Міцніше! Нехай вузли будуть складними! Щоб вибратися тобі не вдалося.

Аксель безжально тримав палець на гачку.

Десь понад ним різко і ніби жалісно крякнув крук.

Зненацька Кріс припинив баритися і взявся до справи. Він рішуче в’язав вузли. Аксель здивувався, помітивши це, але змовчав.

— Ну от, — вигукнув Кріс, — мене зв’язано! Що буде далі?

— Бач, який ти квапливий...

— Немає потреби відтягувати — кінець же відомий! То як — стрибати у воду чи ти пристрелиш мене?

— Спокійно. Таке враження, ніби тобі це подобається.

— Мені це здається просто необхідним.

— А я тобі кажу ще раз: спокійно! Діяти будемо у моєму ритмі. Усе це влаштував я. А не ти.

— Неправда. Я теж причетний. Я відповідальний за те, на кого ти перетворився.

— І на кого ж я перетворився? На мільярдера? — гмикнув Аксель.

— Ні, на вбивцю. Пам’ятаєш, як назвав нас Пол Браун — отой американець, який керував стажуванням? Братами-ворогами, Каїном і Авелем. Я був поганцем Каїном, а ти добродушним Авелем. Я був тим, кому судилося убити брата. Я так і зробив.

Аксель дивився на нього, не приховуючи ненависті.

— Тож провину ти таки відчуваєш?

— Ще й яку! А тепер поглянь, як все склалося: ти — Каїн, а Авель — я! Хіба це не дурня? Минуло двадцять років — і ми помінялися ролями. Ти тепер — гіркий клубок страждання, відчаю і ненависті. Тебе, який був справжнісіньким дивом, я перетворив на чудовисько! І мені соромно.

Аксель націлив на нього зброю, готовий розрядити револьвер.

— Замовкни.

А Кріс із запалом вів далі:

— Акселю, я спаплюжив тебе! Зіпсував не лише твоє життя, а тебе самого! Ти став протилежністю того, ким був. Я був знайомий із янголом, натомість сотворив демона...

— Ще раз кажу: замовкни! Я сам відповідаю за те, ким став. Я цього хотів. «Більше такого не буде», — ось що сказав я собі, коли вийшов із коми. «Більше такого не буде, я більше ніколи не стану жертвою».

— Дивно. «Більше такого не буде», — точнісінько те саме я пообіцяв собі, повернувшись до Парижа. «Більше такого не буде, я більше ніколи не стану вбивцею».

На мить обидва замислилися щодо іронії долі, яка, відштовхнувшись від нещасного випадку, трансформувала негідника в альтруїста, а святого — у покидька.

Рухливий густий і легкий білий туман огортав їх безшумно, ніби ховаючи під важкою звуконепроникною ковдрою.

Аксель замислено повів далі:

— Коли я побачив тебе у ресторані, ти розповідав одному зі своїх підлітків-відчайдухів про «покаяння». Багато років я не чув цього слова, давно вже не замислювався над тим, що воно означає. У твоїх словах було стільки впевненості, що я відчув — ти говорив про себе. Залишивши мене на дні, мов стару рибальську сіть, ти вирішив покаятися! І тоді я збагнув, що здійснив зворотній шлях; я спускався, поки ти піднімався. А яка протилежність каяттю? Декаданс? Падіння? Прокляття? Авжеж, напевно вічне прокляття... Коли я вимовляю це слово, то відчуваю біль, удруге почуваюся жертвою.

— Це неправильно. Якщо ти завжди будеш чиєюсь жертвою, то ніколи не станеш жертвою самого себе. Це тобі під силу. Це залежить тільки від тебе.

— У мене не лишилося сил, Крісе. Варто лише ступити в цинізм — і вже не вибратися; у тебе зникають ідеали, тебе не хвилює нічого, крім болю. Відколи ж я відшукав тебе, біль не відпускає мене, біль сильнішає... Бо ситуація змінилася... Раніше я відчував ненависть до тебе. А тепер я ненавиджу себе. Я бачу себе твоїми очима, пригадую, яким я був, порівнюю. Крісе, що залишилося від мене, що залишилося, га?

Якби Кріс міг зняти з Акселя темні окуляри, то побачив би сльози в його очах.

Кріс підвівся.

— Я можу дещо зробити для тебе.

— Ніхто і нічого для мене зробити не може.

— Неправда! Я можу. Можу допомогти тобі знову стати порядною людиною.

— Це неможливо. І передусім тому, що я цього не хочу.

— А я примушу тебе!

Мовивши це, Кріс схопив шматки свинцю, зирнув праворуч себе у туман і стрибнув у воду.

Це сталося так раптово, що Аксель збагнув, що сталося, лише тоді, коли тіло плюхнулося у хвилі.

Якусь мить голова Кріса трималася на поверхні — якусь мить, та не більше, він тримався на поверхні, лише мить його м’язи могли чинити опір тяжінню, і він міг дивитися на Акселя. Та потім вага потягнула його на дно.

Бульбашок не було. Певно, Кріс рефлекторно затримав дихання.

Аксель дивився на кола, що меншали, на озеро, що знову стало гладеньким.

Він думав, що мав би тішитися. Це підказували йому його бажання, однак сам Аксель не відчував нічого.

Раптом поверхню збурили бульбашки; вони виринали з дна і лунали, мов людський голос, неначе волання, ніби вони верещали радісно, нарешті вирвавшись із ворожого середовища до повітря.

Для Акселя це видовище виявилося нестерпним. Лише тепер він збагнув, що його компаньйон задихався.

— Крісе! — заволав він.

Крик, вібруючи, злетів у байдужу тишу поснулих гір. І згас. І відповіді не було.

І тоді Аксель, щоб урятувати Кріса, кинувся у воду.

Роками старий Кераз — затятий рибалка-савоєць із обличчям, що підрум’янилося через життя на свіжому повітрі — розповідав усім цікавим і туристам, які погоджувалися вислухати його, історію, що його непокоїла.

Якось уранці він дражнив рибку на мисі біля шляху, що спускається від шале Комбаза, на скелястому виступі, яким користуються зазвичай у дні, коли не можна вийти на озеро на човні; і тоді старий Кераз став свідком неймовірної сцени. Як завжди буває у листопаді, рухливий туман ліниво переминався над озером, то запинаючи, то відкриваючи воду. Раптом Кераз помітив удалині човен із вимкненим двигуном, а на ньому спокійно розмовляли двоє чоловіків. Імла на певний час заслала човен. Кераз знову побачив його — аж раптом один із чоловіків стрибнув у воду з двома мішками! Пірнач? У другого — явно спантеличеного — спершу від подиву відвалилася щелепа, а потім він, своєю чергою, ринувся у воду. Туман знову заслав увесь краєвид. За дві хвилини, коли роз’яснилося, Кераз помітив на поверхні дві голови — так, йому здалося, що другий чоловік виловив першого, однак вони надто далеко відпливли від човна. І знову вітер дмухнув і нагнав туману. Не менше десяти хвилин усе було затягнуте млою. Нарешті, коли повітря знову стало прозорим, серед хвиль гойдався порожній човен. Куди поділися ті двоє? Пішли на дно чи випливли на берег? Потонули чи урятувалися? А втім, спершу старий Кераз вирішив, що йому примарилося.

Тиждень він вагався і міркував, потім хильнув для сміливості і розповів про свою пригоду жандармам.

— Якщо хтось заявить про зникнення двох осіб, — відповів старому, підсміюючись, бригадир, — до тебе звернуться, щоби ще раз послухати цю новелу. А поки йди погуляй!

Жандарми, яким не сподобався запах рибалки, не захотіли слухати його далі.

Це так образило старого Кераза, що відтоді він курив лише коричневі «Ґолуаз» без фільтру і невпинно цмулив полиновий лікер — одну з альпійських принад.

Коли трунок остаточно отруїв його мозок, він забув про ту дивну пригоду — аж раптом один випадок знову про неї нагадав.

А й справді — за десять років, коли озеро вирішили осушити і почистити, знайшлися трупи. На ложі із мулу валетом, схопившись один за одного, лежали двоє небіжчиків — вони скидалися на близнюків, що скрутилися у животі матері.

Ніхто так і не довідався, ким вони були. Та оскільки подібність двох кістяків уразила робітників, які їх знайшли, то скелясте урвище, навпроти якого ті двоє загинули і звідки старий Кераз спостерігав за їхньою останньою спробою врятуватися, назвали бескидом Каїна й Авеля.