Концерт пам’яті янгола

Повернення

— Ґреґе...

— Я зайнятий, я працюю!

— Ґреґе...

— Та залиш мене в спокої, чуєш? Мені ще двадцять три труби чистити!

Могутня спина Ґреґа над другою турбіною потужними м’язами випиналася з-під бавовняної майки і рішуче відмовлялась розвертатися до співрозмовника.

Однак матрос Декстер наполягав:

— Ґреґе, на тебе чекає капітан!

Ґреґ різко обернувся, і Декстер від несподіванки відсахнувся. Усе тіло колоса — від оголених пліч до глибокої западини між стегон — стікало потом, і це робило його схожим на варварського ідола: тіло лисніло від жовтогарячих зблисків котлів і сяяло у пару, який від нього линув. Завдяки хисту механіка Ґреґа суховіз «Ґранвіль» прямував, не збавляючи ходу, і цілодобово сім днів на тиждень розрізав океанічні хвилі, доставляючи різноманітні товари з порту у порт.

— Невже він має чим мені дорікнути? — буркнув здоровань, нахмуривши темні брови кожна завширшки з палець.

— Ні. Він просто на тебе чекає.

Ґреґ похитав головою, ніби вже відчувши свою провину. І переконано повторив:

— Певно, має чим мені дорікнути...

Посланець Декстер ледве стримався, гірко зітхнувши; авжеж, він знав, навіщо капітан послав по Ґреґа, та не хотів розповідати про це.

— Та не бери дурного в голову, Ґреґе! Чим він може тобі дорікнути? Ти ж працюєш за чотирьох!

Ґреґ його не слухав. Змирившись, він стирав із рук чорний жир — механік уже був готовий до покарання; адже важливішою за власну честь для нього лишалася дисципліна на борту, тож якщо начальство закидало йому якийсь переступ, то, без сумніву, мало на це підстави.

Ґреґ не став розпитувати — бо все одно мав почути усе від капітана. Ґреґ узагалі не любив думати. Це не дуже йому вдавалося, та й — головне — платили ж йому не за думки! Стосовно роботодавця, з яким він підписав угоду, надмірне думання здавалося Ґреґові зрадництвом, гаянням часу і сил. У свої сорок років він працював так, як і на початку кар’єри, у чотирнадцять: піднімався вдосвіта, аж до ночі бігав по кораблю, чистив, лагодив деталі двигунів — здавалося, ніби він відчував нав’язливу потребу виконувати все якнайкраще, ніби мучився невситимою і нікому не потрібною відданістю. І на своєму вузькому ложі з тоненьким матрацом Ґреґ відпочивав лише для того, щоб якнайшвидше повернутися до роботи.

Він натягнув картату сорочку, зверху накинув дощовик і рушив за Декстером до капітана.

Море того дня було нелагідне; ні збурене, ні спокійне — просто в поганому гуморі. З куцих підступних хвиль стікала піна. Як це часто буває на просторах Тихого океану, все довкола здавалося одноманітним: сіре небо надавало бетонний полиск усьому — ряботинню, хмаркам, палубі, брезенту, трубам, людям; навіть Декстер, який вирізнявся мідяним блиском писку, нині вражав мало не вугільним кольором шкіри.

Пересилюючи свистючий вітер, вони удвох дістались до кают-компанії. Там, зачинивши двері, Ґреґ раптом відчув себе дуже вразливим: далеко від ревіння машин і океану та гіркого духу мазуту і водоростей він уже почувався не на кораблі, а десь у вітальні на суші. Навколо капітана розгублено купчилися кілька чоловіків, і серед них — радист.

— Капітане... — повів Ґреґ, похиливши голову, ніби капітулюючи.

Капітан Монро буркнув у відповідь щось нерозбірливе і прокашлявся, збираючись із думками.

А Ґреґ мовчав, очікуючи на вирок.

Приниження Ґреґа аж ніяк не заохочувало Монро до розмови. Капітан перезирнувся з підлеглими, яким ой як не хотілося бути зараз на його місці! Відчувши, що, вагаючись, він втрачає повагу команди, капітан Монро відкинув емоційний тягар повідомлення, яке мусив переказати, і різко промовив сухим тоном:

— Ми отримали для вас телеграму, Ґреґе. Проблема у вашій родині.

Ґреґ підвів голову і здивовано зирнув на капітана.

— Новини невтішні, — вів далі Монро. — Власне, звістка дуже погана. Ваша донька померла.

Ґреґ вирячив очі. Його обличчям пробіг глибокий подив — інші почуття на ньому ще не промайнули.

А капітан продовжував:

— Ну от... Нас попередив ваш сімейний лікар, доктор Сімбедор із Ванкувера. Більше нам нічого невідомо... Ґреґе, нам усім дуже шкода! Прийміть наші щирі співчуття!

Вираз обличчя Ґреґа, щоправда, не змінювався: його риси спотворило позбавлене емоцій безкрайнє зачудування.

Навколо ніхто не наважувався навіть дихнути.

Ґреґ обертався до кожного, ніби шукаючи відповіді на запитання, яке його мучило. Та, не отримавши відповіді, зрештою мовив:

— Донька? Котра з них?

— Прошу?! — аж підскочив Монро.

— Котра із моїх доньок? У мене ж їх четверо.

Монро почервонів. Він злякався, що неправильно передав послання, вийняв телеграму з кишені і перечитав її, ледве втримуючи в руках, що тремтіли.

— Хм... Ні, більше нічого. Лише це: «Мусимо попередити вас про смерть доньки».

— Котрої? — наполягав Ґреґ, якого лякала невизначеність і який ще достоту не усвідомив зміст звістки. — Кейт? Ґрейс? Джоан? Бетті?

Капітан знову і знову перечитував телеграму, сподіваючись на якесь диво, уповаючи на те, що поміж рядків раптом проступить імення. Однак скупий, стислий текст обмежувався вже виголошеним посланням.

Монро знеможено простягнув папірець Ґреґу, і механік його уважно перечитав.

Він похитав головою, зітхнув, трохи пом’яв телеграму в руках — і віддав її капітану.

— Дякую.

Монро ледве не відповів «Прошу», аж раптом збагнув, як це недоречно, тож тихо вилаявся крізь зуби й замовк, прикипівши поглядом до горизонту.

— Це все? — запитав Ґреґ, прояснівши поглядом так, ніби нічого не трапилось.

Запитання спантеличило команду, що зібралась у каюті. Їм здалося, що вони не розчули. Капітан, який мав щось відповісти, не знав, як реагувати. А Ґреґ вів далі:

— Можна повернутися до роботи?

Перед обличчям такої безчулості капітан відчув напад люті і вирішив додати гуманності позбавленій сенсу сцені:

— Ґреґе, у Ванкувері ми будемо не раніше, ніж за три дні. Якщо хочете, ми можемо спробувати зв’язатися з лікарем і з’ясувати подробиці.

— Справді?

— Авжеж. Прямих контактів у нас немає, адже він телефонував до бюро компанії, та коли добре пошукати, можна докопатися до першоджерела і...

— Так, це було б добре.

— Візьму це на себе.

— Справді, — машинально продовжував Ґреґ, — мені хотілося б знати, котра з моїх доньок...

На цих словах він замовк. У мить, коли хотів вимовити те саме слово, раптом усвідомив, що сталося — пішло з життя одне з його чад. І Ґреґ, роззявивши рот, зненацька почервонівши, занімів, відчуваючи, як відмовляють ноги. Він оперся рукою на ломберний стіл, аби не впасти.

Люди, що зібрались довкола нього, побачивши му́ку механіка, відчули полегшення. Капітан підійшов до Ґреґа і поплескав по плечу.

— Я все зроблю, Ґреґе. Ми з’ясуємо це питання.

Ґреґ подивився на руку, що, торкаючись його зненацька охололого тіла, примусила механіка скрикнути. Капітан миттю прибрав свою руку. Вони заклякли збентежено, не наважуючись дивитись одне одному в очі. Ґреґ боявся виявити свій біль, а капітан не хотів бачити лихо так явно.

— Якщо хочете, візьміть вихідний.

Ґреґ зібрався з силами. Перспектива неробства жахала його. Як він згає час, якщо не працюватиме?! Переляк надав йому сил говорити.

— Ні, краще не треба!

Кожен із присутніх у каюті добре уявляв му́ку, яку мав пережити Ґреґ. Прикутий до корабля, мовчазний, самотній — він буде просто розчавлений горем, не легшим за їхній вантаж, і катуватиметься страхітливим питанням: котра із доньок спочила?

Повернувшись до машинної зали, Ґреґ поквапився до роботи, достоту як, забруднившись, кидаються під душ; труби ніколи ще не були чищені, лощені, вирівняні, скручені з такою дбайливістю й запалом, як того дня.

Однак, незважаючи на важку працю, Ґреґ не міг спекатись однієї-єдиної думки — вона міцно засіла у його черепі. Ґрейс... Перед його очима постало обличчя його другої доньки. Невже це Ґрейс померла?! П’ятнадцятирічна витівниця Ґрейс, сповнена вибухової життєрадісності, завжди осяяна усмішкою, цікава, енергійна, дещо боязка Ґрейс — хіба не вона була найвразливішою з-поміж усіх? Ота її невгасима радість — хіба не заразила вона Ґрейс нервовістю, яка лише справляла враження здорової, однак ані набирала ваги, ані чинила спротив різним недугам? Хіба не могла вона підхопити якусь заразу у друзів із дитсадка, школи або ліцею? Ґрейс була надто доброзичлива і здавалася схильною до всього: ігор, приятелювання, вірусів, бактерій, мікробів. І Ґреґ уявив, що вже не милуватиметься тим, як вона весело чимчикує, як рухається, як похиляє голову, піднімає руки, сміється на повен голос...

Певно, то була саме вона. Жодних сумнівів.

Чому він так вирішив? Відчув інтуїтивно? Чи отримав якийсь телепатичний сигнал? На мить Ґреґ зупинився і почухав потилицю. Насправді, він цього не знав — він цього боявся. Якщо він спершу подумав про Ґрейс, то лише тому, що... вона була його улюбленицею.

І він миттю сів, пригнічений цим відкриттям. Раніше механік ніколи не здавав собі справ про ієрархію серед доньок. Отже, в нього є фаворитка... Цікаво, чи він виказував це? Чи було це помітно їй і решті дівчат? Певно, що ні. Першість Ґрейс темною агресивною масою досі неприступно лежала десь на дні душі Ґреґа.

Ґрейс... Він сумував за дівчам із розкуйовдженими косами і тоненькою шиєю. Її було так легко любити! В усьому блискуча, не така поміркована, як його старша донька — жвавіша за решту, Ґрейс не знала нудьги і в будь-якій ситуації знаходила безліч цікавих деталей. Ґреґ вирішив, що, коли продовжуватиме думати про її смерть, страждання стане нестерпним. Тож він із подвоєними силами взявся до праці.

— Тільки б це була не Ґрейс!

І він крутив шворні, поки ключ не випадав із рук.

— Краще то була би Джоан!

О, втрата Джоан засмутила б його значно менше! Джоан мала лискучі каштанові патли, жорсткі, мов солома, що густо вкривали їй скроні, і відзначалася різкістю, хитрощами й певною вайлуватістю. Ґреґові вона нагадувала щура. Вони не мали нічого спільного. Тут варто зазначити, що Джоан народилася третьою, тож її поява не супроводжувалася ні ефектом новизни, як у першої доньки, ні тихим спокоєм, як у другої. Третя з’явилася, ніби сама собою, цій події не приділили такої уваги, нею займалися сестри. Ґреґ навіть не мав нагоди побачити новонароджену — вона народилася, коли він працював на нову компанію, що здійснювала рейси аж до Еміратів. До того ж, йому не подобалась її кольорова гама: ні її шкіра, ні очі, ні губи; дивлячись на Джоан, Ґреґ не бачив у ній дружину і доньок, вона здавалась йому чужою. Звісно, він не мав жодного сумніву в тому, що Джоан була його донькою, бо добре пам’ятав ніч її зачаття — тоді він якраз повернувся з Оману, — та й сусіди не раз казали, що вона дуже на нього схожа. Авжеж, така сама густа кучма, як і у нього! Можливо, бентежило його саме це: дівча, подібне до хлопця, але не хлопець...

Справа в тому, що Ґреґ міг творити лише дівчат і його сі́м’я, нездатне надихнути черево Мері на самців, виробляло тільки дитинчат жіночої статі. Ґреґ цим картався. Бо за чоловіче начало в їхньому шлюбі відповідав саме він — колос, якому з невідомих і невидимих причин бракувало чоловічої сили, щоб поповнити хлопцем цю повну жіноти мушлю.

А й справді, мало чого бракувало, щоби Джоан народилася хлопцем... Хлопчиком, якого так не вистачало. Джоан була живим свідченням слабкості Ґреґа. Він щоразу напружувався, коли хтось хвалив його дівчат — бачив у цьому підступні кпини.

— Месьє Ґреґе, як вам пощастило — у вас аж чотири доньки! І доньки обожнюють свого тата! Певно, вони перед вами благоговіють?

Ясна річ, вони його обожнювали! Яким би лихим він із ними не був, як довго не був би відсутнім, зникаючи серед хвиль і заробляючи на обійстя, на їжу, одяг, освіту... Звісно, благоговіли! Якби це було не так, то якими ж невдячними вони виявили себе — адже майже все зароблене потрапляло до їхніх рук, а собі він залишав самі крихти! Звісно ж, благоговіли...

Ґреґ був переконаний, що любов — це обов’язок, зобов’язання. Він офірував себе донькам — а вони мусили любити його! Свою ж батьківську відданість Ґреґ виявляв у наполегливій праці. Йому і на думку не спало б, що кохання складається з усмішок, пестощів, ніжності, підсмішків, турботи, спільних ігор, жертвування своїм часом тощо. Він був переконаний, що є взірцевим батьком.

— Отже, померла Джоан.

Оскільки формулювати думки йому було складно, то це припущення полегшило його муку.

А ввечері, коли капітан телеграфував керівництву, Ґреґ спрагло чекав на справдження гіпотези.

Поставши перед начальником, механік із подивом спіймав себе на раптовій думці — подібній до короткої і наполегливої молитви:

«Тільки б він не назвав імені Ґрейс! Не Ґрейс, а Джоан! Джоан, Джоан...»

— Любий мій Ґреґе! — повів капітан. — Нам не вдалося знайти хоч якийсь контакт. Небо захмарене, море схвильоване — зв’язок напрочуд поганий... Словом, нам не відомо, котра з ваших доньок...

— Дякую, капітане.

Ґреґ гратулював і вийшов.

Він прожогом кинувся до своєї каюти і зачинився там, відчуваючи, як від сорому в нього палали вуха. Хіба не бажав він смерті одній зі своїх доньок? Хіба не обрав він сам, яку краще у нього забрати? І за яким правом?! Хто дозволив йому промовляти ім’я Джоан у присутності капітана? Хіба, вказавши на неї, він не повівся, мов убивця? Хіба гідні батька смертельні думки, що заволоділи ним? Адже справжній батько бився б на смерть за своїх доньок — за кожну із них...

Відчуваючи до себе болючу відразу, він відчайдушно бігав тісною каютою, щодуху лушпенив по металевій перетинці.

— Господи, як же соромно! Сором який! Коли тобі кажуть «Ваша донька», ти одразу згадуєш Ґрейс. А коли тобі повідомляють, що «Ваша донька померла», то ти кладеш до ями Джоан?! Та ти здохнути маєш від сорому!

Звісно, патяків Ґреґа ніхто не чув, але йому достатньо було себе самого: він знав, який він насправді — жорстокий і підлий. І йому ніколи вже не залікувати цієї кривавої рани.

— Я не маю жодних підстав любити Джоан менше, ніж решту! І любити Ґрейс дужче, ніж інших. Чому я не думаю про Кейт і Бетті?!

Поки він так ревів, у двері постукав Декстер.

— Ґреґе, усе гаразд?

— Так!

— Не кажи дурниць. Відчини. У мене є дещо, що допоможе тобі.

Ґреґ штовхнув двері і заволав із люттю:

— Ніхто не може мені помогти!

Декстер, ніби погоджуючись, похитав головою і простягнув йому книжку.

— Тримай.

— Що це таке?

— Моя Біблія.

Ґреґ був так збентежений, що на якусь мить навіть забув про своє горе. Його руки відмовлялися брати книжку, очі з підозрою бігали старою полотняною палітуркою, вкритою плямами — у ньому все ніби волало: «Що я, в біса, маю робити з цим?!».

— Хай буде в тебе, про всяк випадок... Хтозна, може тут знайдеться текст і для тебе.

— Я не люблю читати.

— Розгортати Біблію — не означає читати. Це означає розмірковувати.

Декстер сунув томик йому у руки і пішов заступати на чергування.

Ґреґ пожбурив Біблію на вутлий матрац, зрозумів, що спати уже не зможе, натягнув кросівки і теплу куртку й вирішив бігати палубою, поки втома не звалить із ніг.

Наступного дня Ґреґ прокинувся із переконанням, що Джоан мертва.

І цього разу це його аж ніяк не заспокоювало — навпаки, лише ятрило рану: вві сні він дізнавався, буцімто Джоан страшно агонізувала через те, що він був поганим батьком, байдужим запліднювачем. І Ґреґ, не відриваючи голову від подушки, ридав над долею дівчинки, над її недовгим життям поруч із жорстоким батьком — адже, якщо свою схильність від Ґрейс він ретельно приховував, то Джоан добре знала, що дратувала батька: він часто сварив її, робив зауваження, казав замовкнути і дати слово решті сестер. Чи обіймав він її хоч раз від чистого серця? Дівча, певно, відчувало, як вагався він у своїх почуттях і схилявся до неї радше з потреби рівного ставлення, аніж у щирому пориванні.

Вертячись у ліжку, раптом він стегном відчув Біблію Декстера. Ґреґ рефлективно взяв її, розгорнув, байдуже подивився на дрібний текст, пробіг очима зміст і витяг листівку, сховану між сторінками. Це був розфарбований наївний образок, надрукований рельєфним друком на білосніжному картоні: обличчя жінки — святої Рити — у золотистому ореолі.

Ґреґа зворушила доброзичлива усмішка. Цей усміх ніби символізував його дружину і доньок, їхню чистоту, красу й покору.

— Благаю тебе, хай це буде не Джоан, — прошепотів Ґреґ, звертаючись до іконки, — тільки не Джоан! Я зможу надолужити з нею згаяний час. Приділю їй увагу, дам любов, на яку вона заслуговує. Зроби так, щоб це була не Джоан, будь ласка!

Він був здивований, що вирішив звернутися до картонного образку — не менший подив від своєї поведінки Ґреґ відчув би, якби йому явилась свята з плоті й крові, адже він вважав, що не вірить ні в Бога, ні у святих. Однак у непевному стані після телеграми доктора Сімбедора Ґреґ був готовий спробувати все — навіть молитву. І якщо ще вчора він волів, щоби померла Джоан, то сьогодні прагнув, щоби вона жила, аби вони могли надолужити час і невитрачені почуття.

До праці Ґреґ повернувся з меншим завзяттям, адже докори сумління певною мірою виснажували його. Звістка збурила в ньому цілий вир страдних думок — перед механіком ніби відчинили браму душевних страждань.

Він згадав свою старшу доньку, Кейт — мовчазну дівчину, дуже подібну до матері зовнішністю, а до батька — норовом; у свої вісімнадцять вона вже працювала в одній із крамниць Ванкувера... Невже померла вона?! Якщо це була Кейт, то які мрії урвала ця нагла смерть?

Зненацька Ґреґ усвідомив, що геть нічого не знав про власних доньок. Він міг розказати про риси їхніх характерів, вік і звички, однак не мав уявлення про їхні думки. Вони були рідні — і чужі водночас. І ці загадкові люди повністю перебували у його владі. Чотири доньки — чотири незнайомки...

Під час перерви Ґреґ вирішив усамітнитися, сказав усім, що хоче прийняти душ, зачинився у комірчині, що слугувала за ванну кімнату, і роздягнувся.

Він подивився на себе у дзеркало. Ґреґ був здоровенним чолов’ягою; його плечі — як і думки — здавалися ідеально прямокутними. Він мав дуже красномовну зовнішність: вузьке чоло не залишало місця для інтелекту; могутні стегна і широкий таз (хоч і не так, як торс, що м’язами випинався з-під пліч) свідчили, що цей чоловік повністю віддає себе фізичній праці. Роками щовечора він пишався тим, що почувався виснаженим, адже втома давала йому впевненість виконаного обов’язку. Ґреґ жив дуже простим життям, не позначеним навіть нудьгою, бо щоби втомитись від чогось, треба принаймні мати уявлення про щось відмінне...

Роздивляючись своє віддзеркалення, Ґреґ намагався аналізувати себе. Усе життя він, уникаючи суші, жив у морі. У море подався, аби втекти із першої родини, де батько прикладався до пляшки, а мати все більше ста́рілася. У море тікав і від другої родини, яку створив сам — і «створив» було надто серйозним словом, адже Ґреґ обмежився укладанням законних стосунків із жінкою: зрештою, хіба не для цього існують шлюби? Ґреґ побачив увесь світ, погойдуючись на хвилях — і, звісна річ, не побачив нічого. Коли суховіз причалював у порту, Ґреґ брав приклад із корабля — не віддалявся від причалів, кидав якір у портовій частині міста, ніби остерігався, боявся чогось невідомого, побоювався пропустити відхід корабля. Так і склалося, що, незважаючи на мільйони подоланих кілометрів, усі міста, народи й мандрівки він уявляв із палуби судна або із шинка у доках, і вони так і залишилися для нього далекими і недосяжними.

Як і доньки. Екзотичні. Примхливі. І — все.

Що міг він згадати про свою молодшеньку, Бетті? Що їй було дев’ять років, що вчилась вона непогано, що облюбувала собі комірчину, яку Ґреґ перетворив на крихітну кімнатку? Що іще? Він спробував згадати про неї щось певне. І зрозумів, що ніколи не цікавився ні її смаками, ні бажаннями, ні страхами, ні сподіваннями... Чому він ніколи не міг викраяти час на своїх доньок? Життя Ґреґове було примітивним, сам він скидався на в’ючака — такого собі вола, що вперто орав море...

Він востаннє зирнув на м’язисте тіло, яким так пишався ще вчора, обмився й одягнувся.

Аж до вечора він уникав розмов із іншими членами команди, які, поважаючи те, що їм здавалося Ґреґовим болем, не наполягали на спілкуванні, бо підозрювали, що механік переживає страшні тортури. Та одного вони не могли уявити: до лиха батьківської втрати додався біль усвідомлення того, яким поганим батьком він був.

Опівночі, коли над кораблем розчахнулося чорне, мов паща дракона, небо, а Ґреґ із останніх сил викачував воду, Декстер несподівано поцікавився:

— То ти досі не знаєш, котра із них?..

Ґреґ хотів крикнути «Байдуже! Я жодну з них не знаю достатньо добре», однак обмежився неприязним «Ні».

— Не знаю, як реагував би я, якби щось подібне сталося б зі мною... — пробурмотів Декстер.

— Я також не знаю!

Відповідь вийшла такою влучною, що Декстер, який не звик чути з вуст Ґреґа розумні речі, розгубився.

Механік переживав незвичне для нього болісне відчуття: він раптом почав міркувати. Усередині нього тривала невпинна робота — механіка думки, що виснажувала його. Ні, зовні він не змінився — однак там, під його шкірою, оселився хтось інший, хто заволодів колишнім Ґреґом; до колись тихої примітивної заводі заселилися духовні й інтелектуальні докори.

Повернувшись у ліжко, він довго бездумно ридав, вже не намагаючись зрозуміти, хто саме помер; і помалу ним оволоділа байдужість, він заплющив очі. Ґреґ заснув, не маючи сил ні скинути одяг, ні залізти під ковдру — заснув важким і глибоким сном, що вимотує і залишає на ранок у стані повного знесилення.

Коли Ґреґ прокинувся, йому спало на думку, що після отримання фатальної телеграми він жодного разу не згадав про свою дружину. А втім, для нього Мері була вже не дружиною, а партнеркою по родині, колегою по вихованню дівчат: він заробляв гроші, вона витрачала свій час. Ось так. Рівновага. Класика. Але ж вона могла від цього страждати, — і він згадав те дівча, яке зустрів двадцять років тому... «А зараз, — подумав Ґреґ, — оте чутливе струнке дівча нидіє у жалобі». Скільки років минуло, відколи він востаннє освідчувався їй у коханні? Скільки років, відколи востаннє кохав? Це раптове осяяння вразило Ґреґа.

Розверзлися прірви бентеги. З ранку до ночі механік напружено міркував, картався — це було нестерпно, це його душило, виснажувало.

Щогодини він ставив собі нові й нові запитання про дружину і доньок. Навіть коли працював, то в душі залишався легкий слід смутку, гіркий присмак і меланхолія, позбавити яких не могла жодна тяжка фізична праця.

Останній день перед поверненням додому механік провів на палубі, опершись на поруччя. Аж до обрію тягнулися хвилі, вони затуляли все; тому, закинувши голову, Ґреґ дивився у небо. Коли ти у морі, тебе вабить небо, бо воно яскравіше, мінливіше аніж примхливі, мов жінка, хвилі. Усі моряки закохані в хмари.

Увага Ґреґа перестрибувала з милування зовнішнім сяйвом на внутрішнє хвилювання; ніколи ще він не мав подібної нагоди — бути чоловіком, звичайнісіньким чоловіком, загубленим посеред безмежного океану, поміж безмежжям природи й бездонним проваллям думок.

Уночі, ніби вивершуючи медитативний день, він довго ридав.

Відколи на кораблі отримали телеграму, Ґреґ упевнився, що фактично був удівцем ще досить молодої жінки на ім’я Мері.

Батько, що завтра мав зійти на пристань Ванкувера, упродовж трьох днів по черзі втрачав доньок.

Усіх. Не одну з них. Усіх чотирьох.

Суховіз наближався до суші. На обрії вимальовувався Ванкувер.

Мартини — веселі й невимушені — упевнено висіли в повітрі, мов справжні володарі узбережжя, яке вони знали краще, ніж моряки, і яке пролітали швидше, ніж будь-який корабель.

На суші після спекотного літа квітнула осінь; дерева спліталися кронами у яскраві — жовті і помаранчеві — шатра; листя повільно конало, ніби в останні миті існування насиченими барвами дякуючи життєдайному сонцю.

Корабель нарешті зайшов у Ванкуверський порт. Пильні стрункі хмарочоси віддзеркалювали хмари і хвилі, ніби закарбувавши в собі ностальгію по далеких краях. Погода часто мінилася, вагаючись між сяйливим теплом і дощем: тутешні мешканці називали ці зливи «рідким сонцем».

«Ґранвіль» підійшов до причалу, над яким нависали червоні здійми.

Ґреґ здригнувся. Він помітив серед доків знайомі силуети. На нього чекали.

Він одразу порахував. Одразу зауважив дружину і трьох доньок.

Бракувало однієї.

Ґреґ поки не відчував бажання знати, котрої. Він відвів очі, зосередився на швартуванні.

Коли корабель нарешті було надійно пришвартовано, механік уважно вдивився у вкритих жалобою жінок, що вишикувалися двадцятьма метрами вище — такі маленькі, але впізнавані.

Ну ось...

Тепер він знав...

Знав, котра з них померла, а хто лишилися живими.

Серце мало не вистрибнуло із грудей. З одного боку, у нього щойно відібрали одну донечку, з іншого — повернули одразу трьох. Одна згинула, однак решта урятувались. Ґреґ закляк, не в змозі якось відреагувати, йому хотілося водночас сміятись і плакати.

Бетті... Отже, це була Бетті, молодша донька, та, любити яку у нього не було часу...

Із палуби перекинули місток, Ґреґ зійшов.

Але що це? Щойно він ступив на причал, як із-за ящика, де вона ховалася, вихопилася Бетті — вона підбігла до сестричок і стала поруч, щоб разом зустріти тата.

Як таке можливо?!

Ґреґ, наче прибитий, рахував знову і знову: у кількох десятках кроків від нього стояли всі чотири доньки! Він нічого не розумів і не міг і кроку ступити: адже всі чотири були живі-живісінькі! Ґреґ схопився за поручень, відчуваючи, як пересохло у горлі. Отже, сталася помилка? І від початку... Телеграму було адресовано не йому! Комусь іншому! Передали звістку йому, але стосувалась вона іншого моряка і його доньки! Смерть не зачепила його родину!

Зрадівши, Ґреґ побіг до своїх. Спочатку, розсміявшись, схопив у обійми дружину Мері, міцно притиснув до себе. Вона із подивом дозволила чоловіку душити себе. Давно він не кидався до неї з таким запалом. Потім Ґреґ довго обіймав своїх доньок, торкався їх, мацав, ніби перевіряв, чи дійсно вони живі; він не зронив ані слова, лише кричав, кричав радісно, і його очі повнились вологою вдячності. Що ж, і нехай! Він вже не соромився, не ховав своїх сліз — він, завжди такий цнотливий і стриманий, мужній і неговіркий, цілував їх, притискав до себе, а особливо Джоан, що аж тремтіла від подиву. Кожна з них здавалася Ґреґові дивом.

Нарешті він прошепотів:

— Я такий щасливий бачити вас усіх...

— Тебе попередили? — запитала зненацька дружина.

Про що це вона? О ні, тільки не це... Не знову... Він не хотів, щоби йому нагадували про кляту звістку! Він уже забув про неї. Геть прикру помилку!

— Ти про що?

— Доктор Сімбедор запевнив мене, що надіслав звістку на корабель.

Ґреґ напружився. Що?! То ця новина не була злим жартом? І призначалась таки йому?

Мері похилила голову і сумно мовила:

— Почалися болі. Я пішла до лікарні. Стався викидень. І я втратила наше дитя...

І Ґреґ раптом збагнув те, що раніше йому не спадало на думку: коли він відпливав, дружина була при надії — а він про це геть забув! Очікування дитини було таким примарним, живота взагалі не було помітно. Певно, Мері носила дівчинку. І якщо доктор Сімбедор не називав імені, то лише тому, що зародок ще не встигли назвати...

Усі наступні дні Мері і її чотири доньки були спантеличені поведінкою батька. Він не лише піклувався про дружину так, як ніколи раніше, радісно приділяючи їй дорогоцінну увагу, а й наполіг на тому, щоби їхню ненароджену дівчинку охрестили.

— Рита. Я хочу, щоби її звали Ритою.

Він домігся і похорону. Щодня Ґреґ ходив на могилку і залишав там квіти; щодня він лив сльози над маленьким останнім спочинком Рити — дитини, яку він не мав змоги ані побачити, ані обійняти — і тихо й ніжно розмовляв із нею. Кейт, Ґрейс, Джоан і Бетті навіть не підозрювали, що цей грубий чолов’яга здатен на таку чуйність, таку турботу... Вони звикли згадувати про нього як про відсутнього, побоюватись його фізичної сили і коритись наказам, і тепер ніби дивилися на батька іншими очима, відчуваючи, як зростає благоговійний страх до нього.

Тож, коли за два місяці Ґреґ заявив, що більше ніколи не вирушить у плавання і погодився на посаду вантажника у порту, родина зраділа, що цей незнайомий їй чоловік, колись байдужий і небезпечний, нарешті повертається до неї батьком.