Концерт пам’яті янгола

Кохання в Єлисейському палаці

Щойно вона повернулася додому, тікаючи від галасливих вулиць, та, не встигнувши увійти, відчула бажання втекти. Щодня вона все більше страждала від цієї недуги: ніде не почувалася добре.

Очима вона шукала навколо себе деталь — щось із меблів, картину, річ, — яка заспокоїла б її, розбудила б довіру, замирила би з минулим. Даремно. Квартира, облаштована під дахом палацу, свідчила про бездоганний смак: усе — від найменшого завитка ліпнини до оббивки стільців — було обраховане одним із найкращих сучасних архітекторів; пересунувши один із фотелів чи кинувши плямистий светр на гармонійне сполучення бежевого і лимонного, легко можна було порушити рівновагу; будь-яка ознака життя — особистого, байдужого до осяянь митця — оберталася на образу, кричуще блюзнірство. І серед обстави, яка нібито мала належати їй, вона почувалась чужою.

Вирішивши не запалювати світло, вона сіла на власну канапу так, ніби зайшла до когось у гості.

День був млявий — тьмяно виблискували хіба срібні шабатури. А за вікном неквапно сіяв сніг. З боку вулиці глухо, ніби притлумлено, лунав квапливий погук автівок.

Катрін раптом спало на думку, що її життя подібне до недільної днини — тривалої, непорушної, сповненої туманних сподівань і жалів, днини, коли непереможна гіркота заважає пригубити дрібку смакоти.

Нудьгуючи, Катрін схопила журнал, який її особиста секретарка залишила на видноті. Обкладинка складалася з їхнього спільного з чоловіком портрета і заголовка: «Взірцеве кохання».

Катрін із усмішкою схилилася над журналом. Її обличчя було таким вишуканим, хистким і прозорим, немов бісквітна порцеляна[14].

— Взірцеве кохання... Ач, яке вигадали!

Самими кінчиками пальців — з червоними, відчайдушного сліпучого кольору порічки й автомобільного шику нігтиками — Катрін гортала сторінки найпопулярнішого у Франції тижневика, реготливої «жовтухи», яку зазвичай ніхто не купує, але, на диво, усі читають і де фотографії їхньої пари сяяли мало не на кожній шпальті. Заголовок репортажу — «Взірцеве кохання» — ніби коментував кожну їхню позу. Вони з Анрі всміхалися об’єктиву, трималися за руки, схилялися плече до плеча — такі чистенькі, люб’язні, доглянуті, штучні, вдало розміщені у бездоганних інтер’єрах президентських апартаментів.

— Невже ми справді такі вродливі? — замислилася Катрін.

Знайти відповідь було непросто; після двадцяти п’яти років у політиці вона вміла оцінити професійність фотографа. Та як щодо них? Ясна річ, макіяж приховав усі недоліки, ретуш підкреслила вдалі риси, і кожен начепив ретельно підібраний одяг. Авжеж, вони перемогли дію часу, стали у вигідному ракурсі, відповідаючи власним же іконам. А втім, чи були вони дійсно вродливими?

— Чи сподобалася б мені ця пара, якби я їх зустріла десь?

Відповісти було важко. Коли їй вдавалося відігнати від себе думку про них, перед очима ставало двійко могутніх людей, які жили вище за інших. Дивно, та це відштовхувало її. Незважаючи на карколомний злет соціальною драбиною, у ній ще животіла студентка Академії красних мистецтв, яка своїм фахом обрала нонконформізм і навчання без профорієнтування, юна дикунка, яка місяцями їла самі макарони, аби уникнути тиску батьків, вільна жінка, яка зустріла Анрі в одному барі неподалік від містечка Ассас, навіть не підозрюючи, що цей трапунок матиме такий розвиток. Минуло двадцять п’ять років — і богемну студентку ніби ланцюгом припнули до слави, вона мовби закам’яніла в образі офіційної особи, мадам Морель, першої леді Франції, дружини президента Республіки, пришпиленої до позолоченого шику Єлисейського палацу.

— Зрештою, єдине, у чому можна бути впевненою, — це у тому, що до тієї добропорядної пані на фото я в гості точно не навідуюся!

Вона сама собі винесла вирок — без можливості оскарження: костюм, шитий на неї із дорогої, але на вигляд простої тканини, черевики на високих підборах, але далекі від сексуальності, подібна до шолому масивна зачіска, цнотлива подоба — Катрін була втіленням буржуазності. Ця метаморфоза відбувалася поволі і мимоволі. Спочатку Катрін навіть не замислювалася над тим, як одягається, натягала на себе сукні, блузки, довгі спідниці і дешеві барвисті індіанські жилети, які за звичкою купувала у простому кварталі, де винаймала мансарду, неподалік Північного вокзалу; аби виправдати свій вибір, вона зазвичай запевняла усіх, буцімто обожнювала сухість бавовни, любила відчувати доторк легкої тканини на хирлявому тілі. Та згодом, з легкої руки чоловіка, що дерся сходинками влади, її недбальство стало помітним: хоча сама Катрін не звертала уваги на своє вбрання, її безладний стиль став об’єктом пересудів і навіть викликав суперечки. У її байдужості до моди побачили волюнтаризм, певну тактику, вигадану її чоловіком; при згадці мадам Морель зазвичай починали або закінчували її вбранням — то вихваляючи його, то (частіше) глузуючи з нього. Щоб покласти край цим кпинам, вона зрештою здалася на милість консерватизму, викинувши із шаф лахи у стилі гіпі і заповнивши гардеробну шатами, вигаданими спеціально для відповідальних жінок її віку. Тоді на кону стояло її достоїнство...

— Достоїнство! Чуєш, бідолашна Катрін? Ти вже висловлюєшся, як дама, переконана, буцімто вбиратися слід саме «пристойно»! Ідіоти нарешті перемогли — заразили твій мозок.

Вона нахилилася, роздивляючись фото: холодний хол палацу, прийом на честь канцлера Німеччини, — і зрозуміла, що зневажає себе, цю жінку на знімку. Звісно, вона була бездоганною, приязною, елегантною, та все ж злилася на себе за те, що штучно всміхається, блискуче грає комедію, не дозволяє роздратуванню вийти назовні. До неї ніби приклеїли роль, якої вона не хотіла — роль дружини політика; спершу вона була дружиною депутата, потім мера, потім міністра — і щоразу все більше втрачала свободу; а після катастрофічно невдалих виборів перетворилася на дружину очільника опозиції — і це був найкращий, справді найсмішніший період у її житті; та зрештою, на її горе, ось уже кілька років як вона вовтузилася на посаді президентської дружини.

— Хто повірив би, якби я сказала, що змарнувала собі життя?

Вона далі гортала сторінки репортажу про «Взірцеве кохання» і підсміювалася, роздивляючись їхні портрети на тлі позолоченої вітальні — вони начебто із захватом роздивлялися якийсь альбом; журналіст писав: «Мадам Морель намагається розділити зі своїм чоловіком його захоплення сучасним живописом». О, так, цей партач мав рацію! Приблизно півхвилини (може, навіть цілу хвилину — стільки, скільки тримав процес зйомки) вона дійсно «намагалася»; тицяючи пальцем у репродукції, верзла казна-що: а навіщо казати щось варте уваги? Адже Анрі все одно не слухав її, то була лише сценка, німа картинка в ідеальному помешканні президента.

— А як щодо Анрі? Уявімо, я вперше зустріла б його нині. Що я відчула б до нього?

Ця думка зацікавила її значно більше, ніж усі попередні. Вона уважно роздивлялася свого чоловіка на глянсовому папері.

— Ану пограйся, Катрін! Прибери спогади, уяви, буцімто ви не знайомі.

Вона здригнулася: він і справді подобався їй.

Атож, їй подобалися ці шахрайські вуста, іронічні брови, бездоганні зуби, це лискуче чорне волосся, подібне до крила крука, ця міцна шия, що визирала зі взірцевого білого комірця. Як таке можливо? Опісля двадцяти п’яти років шлюбу вона досі з тремтінням дивилася на сильні руки, ніби створені, щоб хапати жінок за талії; її досі хвилював нахабний вигнутий ніс, що випромінював енергію; її досі збуджував темний вогонь, що палав у його очах. Отже, зустрінь вона цього чоловіка нині, могла би покохати його?..

Катрін підняла голову від журналу і задивилася, ледве стримуючи схвильоване серце, на засніжений парк. Жовчні сердиті мартини гарчали, розсівшись на замерзлих басейнах перед Єлисейським палацом.

Їй було не по собі від цього відкриття: доброю чи поганою варто вважати цю новину?

Поганою, певна річ! Так зручно було вважати, буцімто відтоді, як їх ув’язнено у нових ролях, почуття померли! Навіщо будити статую? Катрін не була впевнена, що воскові фігури з Музею Ґревен[15] зраділи б оживленню, що Жанні д’Арк сподобалося б іще раз палати на вогнищі, Людовикові XVI — сходити на ґільйотину, а Джульєтті — переживати фатальне захоплення телепнем Ромео. Ні, старих маріонеток краще не оживляти, їх краще залишити вкриватися пилом і забуттям, тускніти і поступово вивітрюватися з пам’яті ще живих людей. Саме так Катрін Морель хотіла прожити те, що їй залишалося. Тож усвідомлення того, що вона досі бажала п’ятдесятирічного чоловіка, на якого перетворився месьє Морель, а не лише Анрі, того юнака з буйною кучмою, якого живцем поховали у президентському костюмі — о, доброю новиною це не було! Аж ніяк!

Однак... Якщо все ж це правда... Якби їм вдалося струсити з себе цю кригу звички... Якби вдалося спалахнути пристрастю знову... Вдихнути нове життя у свої ролі...

Катрін інстинктивно кинулася до кімнати Анрі — того місця, куди вона, мов дружина Синьої Бороди, зазвичай не мала права заходити. Насправді вона там бувала часто, адже вдень ванна кімната перетворювалася на загадкову місцину — Анрі там не було, та начебто він був присутній, усе було насичене ним, напахчений лавандою рушник віддавав ним, так само як і зубна паста, і холодна вода на холодному мармурі, і пінка для гоління з ароматом алое; у цій загадковій місцині ніби витав дух її чоловіка; він завжди забороняв Катрін заходити туди разом із ним; ця загадкова місцина скидалася на коридор, що вів до насолоди, до ночі, коли під ковдрою єдналися їхні тіла. Ця ванна кімната була передпокоєм до кохання...

Катрін зітхнула. На жаль, у цих сінях вона давно вже не томилася в очікуванні насолоди... Вони хоч і спали в одному ліжку, все ж не торкалися одне до одного. Кохання постраждало від ерозії...

Катрін повернулася до вітальні, схопила тижневик, укотре подивилася на чоловіка.

— Він вабить мене тому, що я погано його знаю! Скажімо, я можу думати, що він прямий, як і його постава, щирий, як і його усмішка. Однак я знаю... і вже запізно... я знаю, який він, знаю, на що він здатний... я знаю, що...

Цієї миті увійшов убраний у все синє, почервонілий, спітнілий президент Морель, ледве втримуючи на вустах більше подібну до гримаси усмішку.

— О, то ти тут! — здивовано і навіть грубувато промовив він. — А я гадав, ти ходиш по крамницях...

— Вибач. Мені нічого не припало до душі, тож я повернулася досить швидко.

Він стривожився і підійшов до неї.

— Усе гаразд?

А вона подумала: він щиро хвилюється за неї чи лише удає?

— Усе гаразд. Ось, читаю статтю про нас.

— Правда, це дивовижа? Ріґо дуже задоволений.

— О, ну якщо вже сам Ріґо задоволений...

Катрін хотіла додати: «Коли вже сам радник з питань комунікацій президента задоволений, то іграшці президента краще мовчати». Однак вона стрималася і вирішила інакше сформулювати думку.

— Усім ти видалася дивовижною, — заявив він, прямуючи до ванної кімнати.

— Хто ці «усі»? Ти що, опитування замовляв? Чи референдум провів?

— Усі — це всі члени мого кабінету міністрів.

— Жінки також?

— Атож.

Причинивши двері, він висував шухляди, вмикав воду, дзенькав флаконами.

На якусь мить Катрін страшенно захотілося вчинити сварку, запідозривши його в тому, що він збирається до коханки; до зради їй було байдуже, щодо цього вона була спокійна, адже він зраджував їй уже багато років. Однак вона вважала несправедливим, грубим і непристойним те, як він поводився з нею: вкривав її грубим шаром лестощів і водночас чепурився для іншої. Вона мало не крикнула йому: «Отій своїй чаплі, заради якої так рядишся, ти теж відвішуватимеш усі ці компліменти, га?! Якщо вона не цілковита дурепа, то точно образиться. Зрештою, як і я». Однак Катрін лише зауважила, зітхнувши:

— Обов’язок кличе? Знову?

— Зустріч в Університеті Жуссьє.

Вона знала, що він заздалегідь готував офіційні приводи, щоби навідуватися до коханок; він був дуже організованим чоловіком; і лише водій і охоронці допомагали йому в цих авантурах; поки він задовольняв свою потребу, авто чекало внизу; у нього був час, щоб утішитися зі своєю Помпадур — проте не втішити її. Зрештою, Катрін не заздрила їм, не було сенсу заздрити долі підстилок цього завжди надто заклопотаного ділка...

Катрін усміхнулася і поставила один зі своїх улюблених дисків.

Анрі вийшов із ванної у свіжій сорочці, швидко зав’язуючи краватку.

— Тож до побачення, Катрін, до вечора!

— Ні, я йду до театру. Нова п’єса Шмітта.

— Невже це так важливо?

— Для поціновувачів театру — так, безперечно. Для решти ж його взагалі не існує. Не хвилюйся — я йду туди від нас обох. Як завжди, жертвую собою.

— Та не злися, ти ж любиш театр!

І він невимушено нахилився до неї, витягнувши губи — цей ділок старанно намагався бути ніжним.

Саме тієї миті вона відчула його аромат. І закам’яніла. Звідки взявся цей парфум? Чий це подарунок? Хто вибрав цей невідомий їй запах? Одразу підозр стало більше: у нього нова коханка, причому постійна! Адже повії парфумів не дарують — на таке наважиться лише відчайдушно закохана жінка. І поки Катрін за звичаєм ретельно приховувала думки, із подивом раптом почула свій голос:

— Хто подарував тобі цей парфум?

— Як хто?.. Ти...

— Ні, не я.

— Справді... мені здавалося...

— Ні.

— Слухай... не знаю... Я навіть не зауважив... Я отримую стільки подарунків... Може, то був Ріґо?

— Відколи це ти носиш парфуми, обрані чоловіками?!

— А чому б ні? Ти ж не ревнуватимеш через якийсь парфум?

— Ні, я не така дурепа. Для сцени маю причини вагоміші за парфум. І їх стільки, що я вагаюся, з якої почати!

Він стривожено зирнув на неї, готовий кинутися у бій — цей політичний хижак міг навіть лисаня переконати в доцільності нової зачіски.

Та вона випередила його, м’яко відзначивши:

— Я не влаштовуватиму скандалу. І ревнощів не відчуваю.

— Що ж... добре.

— Ні краплиночки не ревную. Я спокійна, як штиль. Аж дивно... Хтозна, можливо, прислів’я не помиляється: ревнощі — перша ознака кохання?

Цього разу він здригнувся, відчувши укол. (Бідолашний Президенте, — тішилася вона, — він так звик до лестощів, що, хоч і захищений із усіх боків, став надзвичайно вразливим; невинна ремарка образила його не менше, аніж провал на виборах!)

— Не впевнений, що зрозумів правильно, — пробурмотів Анрі.

Він наполягав, адже зазвичай подібна дискусія йому не загрожувала — Катрін призвичаїлася тримати докори при собі. Їй раптом згадалася ця звичка, і Катрін зрозуміла, що Анрі надто таланить; тож вона вирішила діяти у противагу звичці.

— Ти все зрозумів, Анрі. Я тебе вже не кохаю. Зовсім не кохаю.

Зненацька Президент перетворився на маленького здивованого хлопчика, якого покарали, гірко розчарували; цей хлопчик намагався чинити опір болю, поводитися, як справжній мужчина. На завершення вона додала:

— І вже давно!

— Катрін, це що, жарт такий?

— А тобі смішно?

— Ні.

— Отже, це геть не жарт.

Анрі захлеснула лють, він щось нерозбірливо забурмотів. Переляканий, мов заєць, що потрапив у світло фар, він не міг стримати хвилювання, сахнувся, насупив носа і затремтів усім тілом. Мугикаючи безладно, він уже був готовий промовити якусь фразу, аж тут Катрін урвала його:

— Запевняю, Анрі, насправді ти не страждаєш. Просто твоє самолюбство вражене. А для тебе самолюбство багато важить. Скільки в тобі самолюбства? Вісімдесят, вісімдесят п’ять відсотків твоєї особистості? Добре, що вже за кілька хвилин коханка — ота, парфманіячка — тебе втішить.

Він пополотнів, не в змозі збагнути, що шокувало його більше — слова Катрін чи її тон, стриманий, веселий, майже байдужий.

— Невже так давно?

— Що давно, Анрі?

— Давно ти... ти... не... Те, що ти щойно сказала...

— Чи давно я тебе не кохаю?

Вона замислилася.

— Дуже давно. Могла сказати б, що відтоді, як у тебе й годинки на день для мене не знаходиться, однак це неправда, все почалося раніше. Могла сказати б, що відтоді, як ти використовуєш наше подружжя, аби переконати французів, буцімто ти такий, як і вони, — але і це неправда, все почалося раніше. Могла сказати б, що відтоді, як ти цілуєш мене на публіці і ніколи не цілуєш, коли ми самі — і це теж неправда, все почалося раніше. Могла сказати б, що відтоді, як у тебе з’явилися коханки — та і це також неправда, все почалося раніше. Могла сказати б, що відтоді, як ти насмілився використати глухоту нашої доньки, аби розжалобити громадську думку — однак усе почалося раніше! Правда в тому, що все почалося з нападу. Нападу на вулиці Фурмільйон.

Він поточився, губи його аж тіпалися від гніву. Холодний різкий голос відбився від столітньої ліпнини:

— Що ти хочеш сказати?

— Ти мене зрозумів. Я знаю.

— Знаєш?! Що знаєш?

Кожен француз пам’ятав про напад на вулиці Фурмільйон. На думку політологів, те, що Анрі того року отримав голоси, яких раніше йому так бракувало, пов’язане з тим, що він став жертвою жахливого нападу. Двоє чоловіків у масках обстріляли його авто. Поранений Анрі намагався переслідувати нападників, та мусив повернутися, щоби надати допомогу своєму закривавленому водію. Громадська думка із захватом прийняла мужність політика; наступного ж дня він перетворився на героя; а через дві доби його критиків уже називали екстремістами, фундаменталістами, негідниками, здатними на замовне вбивство. Ця справа дискредитувала його суперників, і Анрі переміг на президентських виборах.

— Мій любий Анрі, так, я знаю. Знаю те, що підозрювали й інші, проте не наважилися написати. Я знаю те, що ти вперто і обурено заперечуватимеш до кінця своїх днів. Я знаю, що ти зробив: ти задумав, організував і оплатив цей напад. Це був чистий піар. Блискучий, до речі, адже ти все вірно розрахував і таки став президентом. Шкода, втім, що через твої амбіції твій колишній працівник назавжди прикутий із тетраплегією[16] до інвалідного візка. Відтоді я зневажаю тебе.

Між ними запала тиша і водночас ніби встановилася ще більша відстань. Холодна ненависть заливала кімнату.

— Ти, здається, втрачаєш здоровий глузд, — повільно промовив Анрі.

Вона схопила журнал і простягнула йому.

— Поглянь! Тепер тобі відомо, що я знаю... Поглянь, з якою великою актрисою ти живеш... Я знаю, який ти ниций, проте всміхаюся тобі. Мені нудно, та я всміхаюся. Я нещасна — та все ж усміхаюся. Я тебе ненавиджу — але всміхаюся. Неперевершена гра, еге ж? Я не схожа ані на жертву, ані на ката. Ну ж бо, чому ти не аплодуєш мені? Ти мав би мене привітати, адже ти єдиний, хто здатний оцінити перформенс. «Взірцеве кохання»! Твій Ріґо буде в захваті від цієї статті: ти уникнув найгіршого!

— Он як? То це війна? — запитав Анрі.

— Зовсім ні. Це наше життя.

Він хотів щось іще зауважити, але, не дібравши слів, бундючний і розлючений подався до виходу.

У дверях Анрі обернувся і кинув їй:

— Чого це ти раптом вивалила це на мене саме сьогодні? Звідки такий напад щирості?

Вона широко — мов два циферблати — розкрила очі.

— Оцього вже не знаю! Чесно.

— Та невже? — скептично пробурмотів Анрі.

— Клянуся! Але тепер мені стало так легко, що я дивуюся, як не здогадалася відкритися раніше.

Він знизав плечима, переступив поріг, клацнув дверима і шумно скотився по сходах.

І якби він не був охоплений люттю, то міг би нахилитися до обличчя Катрін і помітити, що вона плакала вже кілька хвилин.

Упродовж кількох наступних місяців напруга між ними зростала.

Зовні нічого не змінилося: президентське подружжя, як і раніше, виконувало свої обов’язки — прийоми, візити, поїздки — і серед основних повинностей була гра у любов; не пролунало жодного грізного слова — ні на публіці, ні наодинці.

Однак ця мовчанка їх аж ніяк не заспокоювала; навпаки, лише спотворювала і перекручувала фатальну розмову, що призвела до незгоди; щодо їхньої бездоганної поведінки, натренованої роками спільного життя, вона перетворилася на таку собі завісу, за якою наростала ворожість.

Збентежений несподіваним зізнанням Анрі, напевно, страждав більше ніж Катрін: як і будь-який інший гордій, він звикся із тим, що його не любили, але, натомість, не міг прийняти те, що його зневажали; ще ж менше був схильний терпіти презирство від рідної людини. Він бачив три шляхи розв’язання проблеми: або визнати правоту Катрін, тобто потвердити, що він використав близьких і обманом виграв вибори; або спробувати виправдатися в очах дружини; або взагалі все відкидати. Анрі, природно, обрав третій шлях. Він заспокоїв своє сумління, не вірячи, що обурення його половини має якісь дійсно серйозні підстави — тож він миттю виправдав себе і переписав історію наново: корінням проблеми вже був не Анрі, а Катрін. Він почав картати себе за те, що обрав таку дружину — нестриману озлоблену шизофреничку, що заздрила його успіхові, ні, краще так: його численним успіхам! Яка дивна жінка! Фальшива і лицемірна, зовні чарівна, насправді ж — жовчна, немов доктор Джекіл, що час від часу перекидається на містера Гайда.

А Катрін ця нова ситуація лише тішила. Їй подобалося мучити чоловіка. Нарешті вона перестала грати роль дешевого брязкальця, безсилої зрадженої дівулі! Він боявся її! Вона нав’язала йому присутність непередбачуваної жінки, небезпечної чужинки; авжеж, він побоювався її — про це свідчили посіпування чола і вирячені очі, темні зіниці яких ніби питали тривожно: «Що вона робитиме далі? Що скаже? Про що вона думає?». І для неї справою честі було не дати йому ні відповіді, ні знаку; вона не збиралася давати жодного приводу для здогаду; навпаки, що більше вона приховувала розгадку, то частіше він дивився на неї — дивився, мов маніяк! На сцену життя вона вийшла тільки заради Анрі. Роками у неї були мільйони глядачів — як у Франції, так і за її межами, — адже стан президентської дружини вимагав постійно бути в центрі уваги; та досі вона причаровувала тільки наївних, недалеких роззяв, на чию думку вона без тями кохала Анрі і раділа своєму становищу першої леді. Зізнавшись у своїх підозрах, Катрін отримала уважного глядача, що вмів цінувати гру, міг збагнути, що насправді відчуває вона геть протилежне тому, що каже; і Анрі не просто усвідомлював це — він жахався. Яка насолода!.. Однак президент був досвідченим політиком і добре знав, що ніхто не буває постійно щирим, що люди обманюють, хитрують, дають обіцянки і забувають про них; як справжній політик, він майже не вірив у те, що удавав: емоції, відразу, гнів, рішучість, силу й безсилля. Тож абсолютний цинізм Катрін видався йому страхітливою прірвою, де вічно карталися прокляті душі.

Анрі дуже не подобалося неуникне співіснування з дружиною. А з часом — ніби зараза проникла глибше — він зненавидів і саму Катрін.

Свої почуття він приховував все менше й менше. Машкару уважного чоловіка знімав, щойно зникали свідки; варто було подружжю сісти до авта чи повернутися до палацу, як лють і ворожість спотворювали обличчя президента Мореля. Він повнився злобою, жовчу, постійно гинув від шалу!

Катрін насолоджувалася цим сплеском негативної пристрасті, що ніби підганяла, підживлювала її, вириваючи з мулу нудьги; вона відчувала її так, як будь-яке дерево навесні відчуває підйом соків. Оживало не їхнє кохання, ні — оживала їхня спільна історія.

Якось, блукаючи від крамниці до крамниці кварталом Сен-Жермен-де-Пре разом із двома охоронцями і водієм, удалині вона помітила чоловічка у бежевому плащі, що раз-у-раз потрапляв у її поле зору.

Вона миттю збагнула, що відбувається: чоловік призначив за нею стеження. Катрін зраділа. І не просто вдала, ніби не помітила детектива, а й кілька разів відвернула увагу охоронців, щоб і вони нічого не запідозрили.

— Що саме шукає Анрі? Про що хоче дізнатися?

Приблизно за місяць вона дізналася про мету стеження: президент складав список друзів своєї дружини; після цього він надіслав кожному запрошення до Єлисейського палацу на «неформальний сніданок»; під час спілкування за відсутності самої Катрін президент вправно випитував інформацію. Співрозмовники навіть не здогадувалися, що колишній адвокат, який очолив цілу державу, оцінював ступінь їхньої близькості із Катрін, захопливе або вороже ставлення до нього самого; і мав він тільки одну мету — дізнатися, чи могла Катрін повідомити співрозмовнику чи співрозмовниці відомі їй небезпечні секрети?

Вона насолоджувалася розповідями друзів. Збентежені, підлещені, не в змозі опиратися впливу, вони й не здогадувалися про справжні мотиви Анрі — його власну безпеку.

— За мною він стежить, тому що непокоїться про себе. Йому цікавий лише він сам.

Оскільки чоловічок у плащі і його бляклий помічник продовжували стежити, Катрін вирішила погратися з ними.

Шарля, свого випадкового приятеля, антиквара з лівого берега Парижа, вона попросила приймати її час від часу у його «ґарсоньєр» — спеціальній квартирі для побачень. Цей високий стрункий елегантний сорокарічний красень, ще енергійний, незважаючи на срібні нитки у темній гриві, радо погодився — ще б пак, для нього це була честь! Відтоді щодня з п’ятої до сьомої вечора Катрін із підкресленою таємничістю проводила час у нього. За запненими шторами вони пили чай, сперечалися, реготали, слухали музику — тож коли Катрін виходила із будинку (клац — фото!) насолоду від спілкування їй не треба було удавати. Чи достатньо було цього для виправдання підозр президента Мореля?

Через тиждень по очах Анрі вона зрозуміла, що він у курсі. Як вона це помітила? По радісному блиску: він сподівався нарешті спіймати дружину на гарячому.

І другий тиждень минув у щоденних візитах до Шарля.

Анрі, переконавшись у підозрах, ледве приховував радість. Натомість Катрін маскувалася бездоганно.

На третій тиждень вона зробила контрольний постріл: прогулялася з Шарлем Парижем; вони разом сходили до ресторану й у театр. Оскільки далі чекати на бажану реакцію не було сил, Катрін зробила кілька потрібних дзвінків — і вже всі папараці ганялися за парою друзів!

На ранок суботи у найгіршому з жовтих видань з’явилося їхнє спільне фото із підписом: «З таким фаворитом перша леді не скоро викличе у Президента ревнощі». Журналіст наполягав на гомосексуальності паризького антиквара як на загальновідомому факті. Справді, будь-хто, вирішивши довідатися більше про Шарля, дізнався б, що той цікавився винятково чоловіками. Тільки двоє вивідачів у плащах (через власну недоумкуватість) і її чоловік (бо надто любив жінок) могли цього не помітити й вирішити, що Шарль і Катрін стали коханцями.

Того ж вечора під час прийому в Єлисейському палаці на честь російського президента, убравшись у довгу сукню і пройшовши нескінченними розкішними коридорами, вона побачила нахмуреного Анрі — він нібито сердився на неї за те, що вона не припустилася зради. Таємно радіючи, вона вже у тисячний раз пережила офіційну вечерю, ретельно підготовлену, без жодної зів’ялої квітки, жодного надто гучного звуку, жодного надто жвавого жесту, жодної оригінальної думки — словом, вечерю воскових фігур під височенним склепінням і серед гобеленів.

Після прийому, коли президентське подружжя повернулося до апартаментів, щойно вони залишилися на сходах удвох, Анрі наважився зауважити їй:

— Як тобі вдається терпіти моїх коханок?

— Я тішуся, що інші жінки можуть виконувати те, до чого у мене бажання немає.

Він зупинився й зирнув на неї, ледве стримуючись від ляпасу.

— Ти розумієш, що будь-який інший чоловік вдарив би тебе за ці слова?

Катрін замислено похитала головою.

— Можливо. Та чи сказала б я це іншому чоловікові?

Він загрозливо навис над нею.

— Чому б тобі просто мене не залишити?

— Тобі стало б значно легше.

— А тобі не стало б легше?

— Моя помста в тому, щоби залишатися з тобою.

— Але ж ти отримала би свободу!

— Ти теж. І ти, дорогий мій Анрі, мав би більше можливостей скористатися своєю свободою, аніж я — моєю. Отож, аби позбавити тебе цієї нагоди, я вирішила прикувати себе до тебе. Завдяки самопожертві я завжди лишатимуся кращою за тебе.

Вона говорила щиро. Саме через агресію вона залишатиметься вірною дружиною — як і на початку його президентського терміну. Святою. Їй не можна буде нічого закинути. Жодна жінка до неї не докладала стільки зусиль, щоби не зрадити чоловіка: та якщо спершу вона робила це з поваги до нього, то тепер — аби принизити.

Він тим часом додав:

— Ти збоченка.

— Що ж, любий, можливо, саме тому колись давно ми так сподобалися одне одному?

Президентське подружжя увійшло до апартаментів. Анрі зачинив двері. До ранку вони не обмінялися жодним словом.

Наступного ранку галявини перед Єлисейським палацом виблискували сонцем, мов обіцянка дива.

Порушивши звичку, Анрі наполіг на спільному сніданку з дружиною, замовив дві таці нагору, сам поставив їх у їдальні і, ніби забувши про вчорашню сварку, люб’язно звернувся до Катрін:

— Через півтора року вийде мій термін. Катрін, я хочу вибороти другий!

— Хто сумнівався б!

— Що ти про це думаєш?

— Немає певності, що тебе оберуть удруге.

— Знаю. Я буду боротися.

— Яким чином? Новий «теракт» дозволити собі ти не можеш.

Його голова сіпнулася. Він скривився:

— Не розумію, про що ти.

— Певна річ, не розумієш.

Кожен мовчки дбайливо: аби не замастити стіл або пальці — хвилину намащував хліб маслом і джемом.

Анрі, ніби нічого не відбулося, повів собі далі:

— Пропоную розлучитися до виборів.

— Чому?

— А ти вважаєш...

— Любий Анрі, це неабиякий політичний ризик.

— Що саме? Розлучений президент? О, звичаї значно змінилися!

— Але це буде прикра несподіванка для всіх. Від початку, завдяки газетам, радіо і телебаченню всі вірять у наші ідеальні стосунки. «Взірцеве кохання» — ось наша легенда. І відкрити всім, що це фальшивка, вигадка, мана, означало би посіяти в серцях твоїх виборців (а ще більше у тих, хто ще не визначився) недовіру: невже президент Морель нас надурив? Скільки правди в його словах? Зрештою, чи можна назвати зроблене ним «позитивом»? Чи не є всі його слова і жести лише ретельно продуманою стратегією?

— Мені байдуже. З мене досить.

— Досить мене?

— Тебе! І нас!

— Невже з’явилася нова коханка, що мріє виштовхати мене геть?

— Ні.

— То в чому ж річ?

— Те, як ти дивишся на мене — нестерпно!

Катрін розреготалася.

— Оце точно: я ж бачу тебе таким, яким ти насправді є! І те, що я бачу — потворне.

Він знову скривився, ковтнув слину, потім, поклавши, щоби заспокоїтися, долоні на стіл, зробив висновок:

— То ти розглянеш мою пропозицію?

— Уже розглянула: я не згодна.

— Чому?

— Я знайшла свій шлях. Що робити, збагнувши, що вже тебе не кохаю? Ненавидіти тебе! Це мене цілковито влаштовує.

— Катрін, для мене нестерпно бути поруч з тобою.

— Однак доведеться звикнути. Дозволь розібратися самій. Передусім, ти не отримаєш нового мандата без моєї згоди.

— Прошу?!

— Я мушу замовкнути, мушу мовчати, не виказувати твої гидкі таємниці, не патякати про напад на вулиці Фурмільйон.

Анрі сіпнувся, ніби отримав удар у живіт. А Катрін, впевнена, що він її розуміє, вела далі:

— По-друге, під час наступного терміну я буду поруч із тобою. Не можна ж нехтувати «взірцевим коханням»!

Він зробив ковток кави. Його очі, що дивилися на неї над чашкою, здавалося, випромінювали смерть.

— Навіщо тобі це пекло?

— Ти маєш спокутувати те, що накоїв. За те, що зробив зі мною, з нашою донькою, зі своїми принципами, з нашим життям, зі своїм водієм.

— Катрін, ти збожеволіла! Ти вже не просто моя дружина — ти кара Божа!

— Атож!

Вона схопилася на підбори і випурхнула з кімнати.

Наступного тижня стався випадок, якому спершу вона не приділила уваги. Дорогою до Інституту з проблем осіб із поганим слухом в альпійському містечку Коньєн — там перебувала їхня донька, і там Катрін збиралася провести вихідні — водій, проїхавши кілька кілометрів, зупинився перевірити гальма, що працювали дивно. Його підозру підтвердив місцевий механік. Катрін подякувала Мартенові за те, що він помітив це вчасно: зигзаги шосе уздовж гір були для них украй небезпечними.

Та вже через десять днів, коли Катрін поверталася з опери у Комп’єні[17], де виконували забутий твір ХІХ століття «Чорне доміно», сталась аварія.

О першій ночі, перетнувши безлюдний Париж, лімузин, за кермом якого був Мартен, виїжджав на міст Альма з тунелів уздовж берега Сени[18] — аж раптом позаду вигулькнуло біле авто зі сліпучим світлом фар. Загрозливий примарний автомобіль їхав так близько, що їм довелося пришвидшитися. Зненацька інше авто виїхало проти руху, назустріч, і Мартен мусив різко крутнути кермо. І вже за секунду президентський лімузин урізався у колону.

Серед гучного клацання, зминання салону і криків болю Мартена Катрін, яка сиділа позаду, відчула, як зламалося її коліно.

«Швидка» і пожежники прибули оперативно, пасажирів вивільнили з-під уламків. Понівечених, але при свідомості.

Дорогою до лікарні Катрін збагнула, що вони із шофером уникнули великої халепи. Та це її не заспокоїло, бо тепер вона розуміла, хто був її справжнім ворогом: це Анрі!

Сирена «швидкої» розривала паризьку ніч, а Катрін обмірковувала жахливу ситуацію, в якій опинилася: Анрі наказав прибрати її. Він не хотів, щоб Катрін жила разом із ним, не хотів, щоб удруге стала першою леді, — і ніщо не могло його зупинити.

Потрапивши до реанімаційної палати в лікарні Пітьє-Сальпетрієр, вона зітхнула із радістю — адже потрапила до державного закладу, а не приватної клініки, де Анрі міг би ув’язнити її і діяти на свій розсуд.

Катрін обстежили найвідоміші світила травматології, їй зробили укол, дали кисневу маску, взяли кров на аналіз — і зрештою заявили, що ногу негайно треба оперувати.

Прокинувшись, перше, що вона побачила, було обличчя Анрі — він турботливо схилився над нею.

Анрі миттю прояснів, усміхнувся, схопив Катрін за руку, поцілував у скроню. Катрін, перелякана і оглушена, не могла опиратися. Він звертався до неї, а вона у відповідь бурмотіла; він скористався цим, щоб поринути у пристрасний монолог. Довго — Катрін цей час видався безкінечним — він говорив, мов зразковий чоловік, приголомшений і зажурений; він ніби й справді боявся втратити її, ніби й справді цінував її і навіть кохав. Анрі без тіні сорому заявив, що, побачивши її в такому жалюгідному стані, заледве врятованою від смерті, збагнув абсурдність цих останніх місяців перегавкувань, гризоти і зверхності. На доказ щирості його слів сльози блищали на прекрасних, по-східному видовжених повіках. Оніміла Катрін, забарикадувавшись за болем, не йняла віри очам: як він може отак брехати?! Навіть їй це не вдавалося. Цей убивця досконало знав жести, думки і почуття жертви! Маестро... Катрін дочекалася, поки Анрі завершив свій номер, бо не мала сил зупинити його.

Кілька наступних днів він продовжував грати блискучу партію чарівного турботливого чоловіка — то сам-на-сам із Катрін, то у присутності розчулених свідків. Та варто було їй опанувати свої почуття, як Катрін скористалася моментом, коли вони залишилися наодинці, і запитала:

— На що ти готовий піти?

— Про що це ти, люба?

— На що ти готовий піти заради влади?

— Що ти хочеш сказати?

— Ти готовий убити власну дружину?

— Ти потрапила в аварію.

— Еге ж, у дві аварії упродовж тижня! Хіба не дивно? Спочатку відмовили гальма. А потім нас підрізали...

— Ти квапишся з висновками. Розслідування триває. Скоро з’ясуються деталі. Коли ми дістанемо цього шумахера, він постане перед судом.

— Не дістанете.

— Це ж чому?

— Бо слід секретних агентів завжди губиться. Або ж на їхніх досьє стоїть гриф державної таємниці.

— Я не розумію.

— Дві аварії одна за одною загрожують твоїй дружині смертю... Певно, ти скажеш, що це випадковість? А мене цікавить одне питання: наміри. Твої наміри. Ти хотів, щоб я вижила? Бо інакше твої агенти нічого не варті. Чи просто хотів налякати мене? Що ж, це вдалося. То що ж це було: вдале залякування чи невдалий замах?

— Бідненька, у тебе і досі шок.

— Точно! То добий мене своїми психіатрами — хай визнають мене несповна розуму! Нога в гіпсі, решта — у гамівній сорочці. Це ж мінімум, який на мене чекає, еге ж?

— Катрін, мені здавалося, що жахливий епізод із підозрами і ненавистю залишився позаду.

— Кому вигідний цей злочин? Лише тобі.

— Злочину не було.

— Отже, іншим? Кому?

— Слухай, Катрін, бачу, даремно я сподівався і докладав зусиль — нам не порозумітися! Щойно ти вийдеш із лікарні, маємо поставити питання руба, відверто поговорити і нарешті прийняти рішення!

— Розлучення? Ніколи! Чуєш? Ніколи! Ти не примусиш мене розлучитися!

Оскільки останні слова вона прокричала, Анрі налякано підвівся, подумавши, що його секретар, який чекав у коридорі, міг чути слово «розлучення». Він поглянув на неї зі страхом і співчуттям одночасно.

— До завтра, Катрін. Одужуй і залиш ці бридкі підозри.

Анрі швидко вийшов з палати.

Залишившись на самоті, Катрін запанікувала. Як опиратися президенту? Тут, у лікарні, вона не боялася нічого, та опинившись за її стінами, одразу ставала вразливою, перетворювалася на зручну ціль для вельми секретних служб, підпорядкованих її вельми могутньому чоловіку.

Страх добре розганяв кров, тож невдовзі Катрін знайшла вихід. Упродовж трьох днів, що залишалися до виписки із лікарні, вона прийматиме якомога більше друзів і знайомих. У пригоді став телефон: її навідало з сорок осіб. Щоразу, приходячи до дружини, Анрі заставав її у численній компанії. Вирішивши, що Катрін нарешті в доброму гуморі, президент зрадів.

Нарешті, напередодні виписки, коли сутеніло, він замірився скористатися моментом наодинці з дружиною.

Катрін широко всміхнулася йому.

— О, Анрі, я дуже рада, що повертаюся!

— Що ж, так краще, — мовив він, не криючи радості.

— Раніше я боялася виписуватися, бо підозрювала, що опинюся у владі недобрих людей. Нині ж я спокійна.

— Тебе вже не мучить параноїдальна маячня — і це мене тішить. Бо я хвилювався.

Вона зауважила, що говорив він щиро. Отже, він теж був видатним актором...

— Так, я спокійно повертаюся до палацу. Натомість боятися маєш ти.

— Перепрошую?

— Ти мусиш стежити, щоб зі мною нічого не сталося.

— Звісно, я боюся за тебе — я завжди за тебе переживав. Це не щось аж таке нове.

— Ні, тепер тобі варто боятися більше. Бо всі ці дні я приймала відвідувачів і вживала заходів. Починаючи від завтра, щойно зі мною щось трапиться, з’явиться лист. Його доставлять у безпечне місце, за кордоном, недоступне для твоїх шпигунів і військових. А у листі я розповідаю про напад на вулиці Фурмільйон — усе, що мені відомо, себто дуже багато, і про інші «нещасні випадки», висловлюючи гіпотези щодо замовника. Тож якщо я загину, то після оприлюднення листа в пресі без сумніву розпочнеться серйозне розслідування — справжнє, непідконтрольне тобі.

— Ти звихнулася!

— Якщо зі мною щось станеться, тобі кінець.

Вони з ненавистю роздивлялися один одного. Це почуття було сильнішим за хіть і кохання, нагадувало про те, як багато ще так недавно — на початку стосунків — вони важили одне для одного, про разючу різницю: тепер замість прагнути спільного майбутнього кожен із них бажав смерті супернику.

Зайшов лікар і зупинився перед розлюченим подружжям — йому здалося, ніби він перервав сповнену пристрасті розмову; лікар прокашлявся.

— Даруйте за те, що турбую, пані президентова й пане президенте!

Катрін миттю начепила люб’язну усмішку і світським тоном кинула:

— Заходьте, професоре Валансьєн, прошу!

Анрі, не бажаючи пасти задніх, теж розсипався у люб’язностях. Привітавшись із головним лікарем, він підсунув йому стілець, щоб той міг сісти в ногах ліжка.

Збентежений неговіркий лікар, вагаючись, зробив кілька кроків.

— Ну ось... мадам, пане президенте, коли мадам потрапила до реанімації, ми зробили кілька аналізів. Стосовно удару і наслідків, на мій погляд, наш відділ зробив усе належне. Ви можете повернутися додому. Однак аналізи показали ще дещо.

Президент жестом запропонував лікареві сісти. Однак той ще раз перепросив, відмовився і звернувся до Катрін.

— На жаль, тепер ми маємо поговорити про значно серйознішу проблему з вашим здоров’ям. Аналізи свідчать про наявність пухлини.

— Пухлини?

— Так, пухлини...

— Ви хочете сказати, що йдеться про рак?

Професор ствердно похитав головою.

Катрін і Анрі перезирнулися зі змішаними почуттями.

Президент схопився на ноги і владним тоном, що вимагав чесної і негайної відповіді, запитав:

— Докторе, це серйозно?

Професор Валансьєн прикусив губу, опустив очі додолу, потім перевів їх на стіну праворуч — ніби шукаючи відповідь, якої не існувала, — і відказав, не відводячи погляду від своїх білих черевиків:

— Небезпечно. Доволі небезпечно.

Навряд чи можна було сказати краще.

Президент дозволив собі вигук — «Трясця!». Це була його звична лайка. Щодо Катрін, то вона просто зомліла.

Її здоров’я різко погіршилося.

Повернувшись до Єлисейського палацу, до своїх апартаментів на мансарді, певний час вона ще сподівалася на одужання, хоча огляди доводили, що надто пізно розпізнана недуга прогресувала з жахливою швидкістю.

Хіміотерапія виснажила Катрін. Вона втратила апетит. Волосся порідшало. Фахівці вже не боролися проти метастаз і вирішили припинити лікування. Так Катрін отримала доказ, що вже не одужає і, на диво, відчула полегшення.

— Тож така була моя доля... Я мусила закінчити так... і тепер...

Передчуття смерті складається з трьох окремих страхів: незнання точної дати, незнання способу смерті і, власне, нерозуміння смерті як такої. Щодо Катрін, то дві складові були зрозумілі: піти вона мала невдовзі й від раку. І тривога її стосувалася лише відчуттів після смерті; втім, оскільки з дитинства Катрін вірила в Бога, то не сумнівалася щодо цієї загадки; звісно, вона нічого не могла знати напевно — як і жодна інша людина, — але довіряла вірі.

Анрі наполягав на тому, щоб вона залишалася у палаці, поруч із ним, доступна для друзів, які часто навідувалися.

Усі — разом із Анрі — дивувалися лагідності й покірливості Катрін. Вона глибоко усвідомила свій недуг. Одного дня Катрін запитала у юної медсестри, яка робила їй укол морфіну:

— Якби я заговорила раніше, якби виплюнула раніше те, що тяжіло у мене на серці, — чи змогла б уникнути раку? Якби я звільнила себе словами — можливо, ця хвороба не розвинулася б у мені?

— Рак — це ж просто нещасний випадок, пані.

— Ні, рак — це наслідок. Часом це форма, яку набувають надто важкі таємниці.

Звісна річ, Катрін не наполягала на цій думці, однак це давало їй змогу змиритися з тим, що халепа сталася саме з нею. Її рак не був нападом ззовні — радше історією, породженою самим її тілом, душею, нею самою.

Ріґо, радник президента, постійно шастав навколо. Катрін було добре відомо, що Ріґо ненавидів хвороби і навіть відмовився увійти до лікарні, де у муках конав його батько, тож вона сумнівалася, що запопадливістю рухало співчуття, і за чаєм попросила його відкритися.

— Справді, я маю про дещо вас попросити, — зізнався Ріґо. — Це мав би зробити президент, а не я, та він такий засмучений, що ніяк не наважиться. Катрін, чи дозволите повідомити про ваш стан, ваші... труднощі... ЗМІ?

Вона дивилася на нього гнівно. Щойно їй вдалося звикнутися з думкою про хворобу, як її в неї вже хотіли забрати.

— Навіщо?

— Президент вирушає у передвиборчу кампанію. І щодо вашої відсутності виникнуть запитання. Дехто вже зараз каже, ніби ви проти другого терміну; інші подейкують, буцімто між вами розлад; ще кажуть, начебто ви зв’язалися з якимсь нью-йоркським антикваром.

Катрін не змогла стримати сміху.

— Бідолашний Шарль... парижанин раптом перетворився на мешканця Нью-Йорка. А ще, перетнувши Атлантику, несподівано став гетеросексуалом! Яка нещадна ерозія пересудів...

Збентежений Ріґо підхопив:

— Авжеж, мадам, пліткують все більше! Чутки безглуздіші одна за одну, та похмурий вигляд президента їх лише підтверджує. Тому прошу вас відкрити всім правду. Ви мусите зробити це заради себе, заради президента, заради вашого взірцевого шлюбу. Розвіймо брудний туман!

Катрін замислилася.

— Люди будуть зворушені, Ріґо?

— Мадам, люди вас просто обожнюють! Повірте, чимало висловлять співчуття і симпатії! Ви в них потонете!

— Та ні, Ріґо, я мала на увазі, що люди знову будуть зворушені Анрі Морелем — мужнім Морелем, який перед першим терміном пережив замах на своє життя, а перед другим — шляхетно терпить смертельну агонію дружини.

— Доля справді сувора до бідолашного президента Мореля.

— Ріґо, ви сам вірите в те, що кажете?

Радник — невблаганний і владний — пильно поглянув на неї і вирішив не брехати: він просто змовчав.

Катрін кивком голови схвалила його мовчання, показавши, що не була дурепою і знала багато що...

Минула хвилина — жоден із них не поворухнувся.

— Гаразд, — зрештою сказала вона.

Годиною пізніше Анрі Морель, якому Ріґо вже все повідомив, зайшов до апартаментів, щоб гаряче подякувати дружині.

— Спасибі, Катрін! Отже, ти нарешті згодна на мій другий мандат?

— Хіба мені під силу зупинити тебе?

Він так і закляк, розгублений, запитуючи себе, чи через ліки вона не забула раптом свої нещодавні погрози. М’яко наблизившись, він узяв Катрін за руку:

— Можеш сказати, що ти про це думаєш?

Ні, вона не могла. Бо вже не знала. Усе так ускладнилося... На її очах блиснули сльози.

Анрі обійняв її, довго міцно притискав до себе, поки, відчувши, що вона розслабилася і засинає, не полишив її відпочивати.

Хвороба змінила у їхніх стосунках усе: агресія втратила право на існування.

Катрін, змирившись із трагічною долею, вже не хотіла катувати себе; це було не просто неприродно для неї, але й нагадувало усі ті тижні до звістки про пухлину; іронію, сарказм і жорстокі слова вона розпачливо пов’язувала з погіршенням здоров’я.

Катрін примушувала себе мовчати, Анрі ж удався до ситуативної амнезії: він поводився так, ніби нічого не було, ніби вона ніколи не висловлювала йому зневаги, не погрожувала оприлюднити все, що знала про напад на вулиці Фурмільйон, ніби не заховала за кордоном заповіт із компроматом. Усе це накопичувалося, а йому здавалося, ніби цих фактів не існувало. Анрі чіплявся за роль зразкового чоловіка, мов потопельник за кугу, — це був його порятунок, та реальність, яку він створював власноруч. «Слід забезпечити видовищну виставу, — часто бурмотів він, — не відступати від ролі, не виказувати занепокоєння і внутрішньої боротьби».

Хіба він не мав рації? Адже часто саме зовнішня форма рятує. Коли загрожує безлад, лише видимість заважає нам загубитися у хаосі; видимість — штука міцна, тримається довго, й одночасно тримає нас. «Лишень не впасти, — бубонів він, — не поточитися, не піддатися страху — ні страху перед тим, що вона переживає, ні страху перед тим, що може заподіяти мені».

Кожен із них уже не знав, що думати. Ні про себе, ні про свого партнера. Лихо сплутало карти на столі під час гри, правила якої їм були не відомі; однак хвороба подарувала обом неочікувані мудрощі: вони збагнули, що жити варто одним моментом, розуміти, що ми всі ефемерні, і покладати надії лише на короткі відрізки життя. Тепер вони ніби щодня дерлися на гору, не думаючи про завтрашнє сходження. І якщо досі багато дрібних непорозумінь між ними залишалися невирішеними, вони замірялися взятися до них згодом, не наразі.

ЗМІ розповіли про хворобу Катрін — це було ніби холодний душ. Упродовж тижня радіо, газети і телебачення говорили тільки про це — авжеж, вона була популярна, себто шанована і обожнювана. Катрін ніби читала власне надгробне слово; часом деякі компліменти лестили її самолюбству; іноді на старих світлинах і в архівних стрічках вона здавалася собі вродливою, навіть дуже вродливою, принаймні набагато вродливішою, аніж упродовж цих останніх тижнів. І коли спіймала себе на тому, що вітає себе з успіхом, то спершу почервоніла, а потім заспокоїлася і вибачила собі: зрештою, які ще нарцисичні втіхи лишалися їй?

Та коли Катрін помітила, що в сусідніх вуличках отаборилися папараці, купчачись перед виходом, яким вона завжди користувалася — так званими «дверима Когута» у глибині парку[19], — що вони дряпалися через мур, аби схопити в об’єктив фото хворої першої леді, жінка одразу покликала радника.

— Любий Ріґо, — сказала Катрін, — журналістів слід зупинити, інакше на мою смерть у них не вистачить плівки.

Ріґо одним махом проковтнув кекс і пообіцяв повернути у фокус уваги ЗМІ президента.

Справді, кампанія Мореля, його гідність, мужність, неймовірна сила, що виборола йому перемогу вже не в одній боротьбі, невдовзі монополізували увагу. Хоча зазвичай подобаються політики з усмішками на всі тридцять два зуби, його любили фотографувати з міцно стиснутими вустами, нахмуреним чолом і зажуреним поглядом.

Коли тільки міг — значно частіше, ніж Катрін сподівалася — Анрі заходив до неї, щоби просто помовчати разом або, блиснувши красномовством, розповісти про сутички, проекти, наміри, негаразди й суперників. І вона радісно вислуховувала його.

Нарешті прийшов день, коли лікар, що спостерігав Катрін, домігся, щоби її перевели до спеціального закладу, більш придатного для її стану. Анрі хотів заперечити, обуритися; проте Катрін просто кивнула, погоджуючись.

Щойно всі вийшли, вона замислилася щодо причини відмови Анрі: він волів залишити її біля себе через любов чи боявся втратити над нею контроль, щойно Катрін поїде?

Вона їхала до Замку Рити — клініки, розташованої серед зелених краєвидів департаменту Луаре; розкішна будівля височіла посеред парку зі столітніх дерев, де (згідно з рекламним проспектом) жили тисячі бджіл.

У лімузині її супроводжував президент — він хотів сам поселити її у новому обійсті; побачивши ім’я, що золотими літерами звивалося над ґратчастою брамою, він обурився:

— Замок Рити? Який несмак! Використати ім’я Рити, покровительки розпачливих, для назви медичної установи!

— Анрі, я ж не цілковита ідіотка, — прошепотіла Катрін. — Мені добре відомо, що йдеться про центр паліативної допомоги, де приймають безнадійних хворих.

— Слухай...

— І я знаю, що мені вже звідси не вийти.

— Не кажи так!

— Авжеж. Тож Замок Рити — підходяще для мене місце. Тобі відома історія цієї святої?

І поки авто рухалося алеєю зі скрипучою рінню, президент із подивом роздивлявся дружину, намагаючись зрозуміти, чи не глузує вона з нього. Він обережно, якомога байдужішим тоном відповів:

— Ні, я ж не знавець агіографії.

— Перш ніж стати прибутковим товаром релігійного ринку, Рита була жінкою — реальною жінкою, італійкою XV століття, якій вдалося досягнути неймовірного: примирити дві родини, які мали безліч причин ненавидіти одна одну — родину свого чоловіка і родину вбивці, який його заколов. Їй майстерно вдавалося охолоджувати ненависть і дріб’язковість, розповсюджувати любов і прощення. Рита недужала — на чолі в неї гноїлася рана; і все ж прожила вона украй довго, у благості, повна сил, енергії, оптимізму, ширячи довкруж себе добро.

— Катрін, ти дивуєш мене.

— Якщо можна не вірити у святих Католицької церкви, то варто принаймні визнати, що це звання давали не найгіршим з-поміж людей.

— Тут я згоден.

— Хтозна, що чекає на мене в будинку з такою назвою? — додала Катрін, із насолодою вдихнувши, коли опустилося скло, по́дув листя, аромат свіжої землі під деревами і розкішних, повних здоров’я тюльпанів.

Президент Морель потрактував цю фразу як бажання одужати і, сповнившись жалощів до вмираючої, яка досі сподівалася на життя, вирішив на краще припинити цю розмову.

До кремезного дуба тулилася велична біла споруда — наполовину маєток, наполовину замок: високий ґанок, широкі сходи, прикрашені левами, брами з гербами. Директорка установи — пані з білявим волоссям — видивлялася їх із ґанку, вишикувавши весь персонал на сходах — ніби прислугу у справжньому замку в очікуванні повернення високоповажного феодала. Вона невтомно повторювала епітет «високошановні» на адресу президента і його дружини, надавши похмурій реальності вигляду офіційного візиту; Анрі і Катрін перезирнулися, коли директорка з гордістю винахідниці мікрохвильовки розповідала про багатий раціон із місцевих продуктів; вони ледве втрималися від сміху — а цього з ними не траплялося вже кілька років.

Катрін розмістили у просторій кімнаті, вікна якої виходили на парк, а потім президент, якого чекали справи, поїхав. Він поцілував дружину в чоло і пообіцяв повернутися якомога швидше.

Та впродовж трьох днів Анрі не знаходив на це часу, незважаючи на щире бажання навідати Катрін. Кампанія була напруженою, він мусив приділяти усі час і сили цій боротьбі. Щодві години президента інформували про новини і серед іншого повідомили, що Катрін попросила чистий зошит і взялася писати.

Він зрозумів, що відбувалося.

— Ну ось, вона пише сповідь — хоче зашкодити мені! Треба навідувати її частіше. Що менше буватиму в неї, то у більшому вона звинуватить мене.

Переконаний, що його присутність зменшить жовчність Катрін, Анрі, втім, так і не знайшов кількох годин для гостини упродовж ні того дня, ні ще трьох наступних.

У неділю гелікоптер приніс президента до Замку Рити.

Підлеслива директорка, спантеличена такою увагою, звиваючись, мов змія, довела його до кімнати Катрін. Переступивши поріг, президент затамував подих.

Катрін, що сиділа за столиком, схилившись над зошитом, дуже змінилася; усе життя вона була радше привабливою, аніж вродливою, і мала чарівне личко — нині ж хвороба залишила глибокі сліди на обличчі, затінила його віями, надала шкірі кольору воску; Катрін ніби носила маску — надзвичайно красиву, що вражала неквапною шляхетною урочистою вродою, позбавленою емоцій. Навідуючи її щоденно, Анрі цього не помічав. Аж раптом збагнув потужність змін, яких вона зазнала. Ця жінка частково уже покинула свою тілесну оболонку і світ живих.

— Вітаю, кохана!

Кілька секунд вона усвідомлювала, що відбувається; життя уповільнилося у ній. Катрін обернулася, побачила Анрі, усміхнулася йому. Президентові здалося, що її реакція була щирою.

Та щойно він підійшов, Катрін поклала долоні на сторінки, аби він не бачив написаного, потім згорнула зошит і примостила його на колінах.

Рефлекторні рухи Катрін збентежили Анрі. Отже, він таки мав рацію: вона хотіла помститися.

Цілу годину він розмовляв із нею, виправдовувався за те, що не з’являвся, детально, з гумором, переповідав справи, якими заповнив тиждень. Незважаючи на втому, Катрін уважно слухала і, хоч і не мала сили сміятися, моменти, коли у нормальному житті розреготалася б, позначала примружуванням очей.

Анрі, сиплячи смішними історіями, думав насправді лише про зошит. Чому йому бракувало мужності забрати його у дружини? Чи просто поговорити про це?

Раптом він вказав на зошит пальцем.

— Ти пишеш?

Обличчя Катрін проясніло.

— А що ти пишеш, дозволь запитати?

Вона, вагаючись, мовчки шукала потрібні слова, потім радо випалила те, що спало на гадку:

— Секрет!

Але він ніжно, аж ніяк не вороже наполягав:

— Секрет, яким не можна поділитись зі мною?

Вона знову зніяковіла, відвернулася і повільно, прикипівши очима до залитого призахідним сонцем парку, мовила:

— Якщо поділюся, це вже не буде секретом.

Ковтнувши слину і приховавши стривоженість, президент повів далі довірливим тоном:

— А можна буде якось почитати?

Блискавка озорила очі Катрін. Її вуста гірко скривилися.

— Авжеж...

Загусла тиша. Зовні смеркало. У широко прочинене вікно кімнати долинали спів вивільги і постук дзьобом по корі. Вони вдихали спокій, віддаленість і безтурботність дикого саду.

Анрі не запалював світло, дозволивши темряві заповнити кімнату. Морок у закутках нагадував їхнє кохання: те, що нещодавно було яскравим, раптом ставало похмурим, немов липким, — і смеркання поступово розчавлювало їх.

Анрі поцілував Катрін у чоло і залишив.

На ранок понеділка, рівно о шостій і зберігаючи сувору таємницю, Анрі покликав голову секретної служби, генерала Рено, і розповів про свої тривоги, дещо змістивши акценти: він нібито побоювався, щоби дружина, хвора і під дією наркотиків, не поклала на папір фрази, які могли б бути хибно витлумачені — ба навіть використані ворогами! Генерал одразу командирував до установи людину, що мала роздобути злощасний зошит.

Кандидат у президенти Морель, заспокоївшись, повернувся до справ.

Упродовж наступних тижнів, заклопотаний, у вирі кампанії, мотаючись із робочих зустрічей на телеефіри, беручи участь у гарячих дебатах із суперниками, президент, щоразу відчуваючи провину, лише тричі навідував Катрін. І кожного разу почувався так незручно, що поводився різко, зовсім не так ніжно, як перше; він бачив, як прогресувала хвороба, і кам’янів від страху. І хоча Катрін не подавала вигляду, Анрі відчував, що дратував її, ще більше під­штовхуючи до помсти.

Нарешті настав день виборів. У першому турі Анрі Морель отримав сорок чотири відсотки голосів — для перемоги цього було недостатньо, однак цей результат був добрим знаком для другого туру, бо кожен із конкурентів Мореля (усі вони пересварилися і авторитетного лідера серед них не було) набрав приблизно по десять відсотків. Ці підсумки давали змогу припустити, що фортуна усміхнеться Морелю.

Тож він кинувся в битву з подвоєним запалом — адже політична боротьба відволікала його від агонії Катрін і можливих наслідків.

У неділю, коли відбувався другий тур голосування, Анрі Морель виграв мандат із п’ятдесятьма шістьма відсотками — це був тріумф! У штабі святкували, партійці раділи, прості люди вийшли на вулиці, співали, танцювали, вимахували прапорами. Сам Морель був змушений їхати Єлисейськими полями у відкритому лімузині і дякувати натовпу, який його вітав.

Коли після цього Анрі покликали до телекамер для офіційних коментарів, він ледве натягнув на себе похмуру машкару, — Морель не хотів, щоби за кілька днів, під час похорону Катрін, йому дорікали радісним виразом обличчя. На свій подив, зберігати гідну замислену поставу йому було не складно. Упродовж ночі разом із активістами він святкував свою перемогу.

На світанку, коли він міг побути на самоті в апартаментах, Анрі стояв голий перед дзеркалом і безжально, з антипатією вивчав себе; кілька хвилин він приділив аналізу своїх почуттів: він не хотів, щоби Катрін померла, і це бажання мало як лихі, так і добрі причини. Щодо добрих, то Анрі відчував глибоку зажуру — глибшу, ніж сподівався; він із болем спостерігав, як хвороба знищувала його дружину. Щодо лихих, то смерть Катрін означала б низку викриттів, зокрема й щодо нападу на вулиці Фурмільйон та інших негідних учинків; цей вибух матиме непередбачувані наслідки і перекреслить його політичне майбутнє, з офіційного погляду — блискуче.

У день, коли він прибув до Замку Рити, Катрін уже впала в кому. За словами рудої медсестри, яка сиділа у головах, учора дружина президента відстежувала по телевізору хід виборів, потім довго плакала, тоді заснула. А на ранок свідомість її затьмарилася.

Один із лікарів підтвердив, що Катрін уже не прокинеться; фатальний кінець мав настати за дві доби.

Анрі на автопілоті слухав ці жахливі новини і кивав головою. Він був так приголомшений, що нічого не відчував.

Із огидою вислухавши від директорки те, що інші повторили вже з десяток разів, — але сухим голосом і з байдужістю функціонерки, — Анрі скористався моментом, залишився на самоті з Катрін і кинувся шукати зошит.

Марно.

Ледве стримуючи лють, він припустив, що агент, відряджений генералом Рено, зробив це до нього. Та як пересвідчитися у цьому?

Увечері, повернувшись до Парижа, він таємно зустрівся з генералом, — і той розповів, що агент, місяць провівши під прикриттям на кухні, також не спромігся роздобути зошит. Зазвичай Катрін клала його під матрац, але того ранку, коли впала в кому, зошита там не було.

Анрі відчув, як земля захиталася у нього під ногами.

Наступного дня він повернувся до Замку Рити — буцімто хотів побути з Катрін, та опівдні зайшов до адміністрації установи з одним запитанням: куди подівся зошит, до якого робила нотатки його дружина? Він мусив отримати його негайно! Послужлива директорка влаштувала тривалий обшук, обнишпорили весь будинок із гори до низу, прочесали кімнатки прислуги — даремно, не знайшли нічого. Президент наполіг, щоб допитали кожного: він особисто був присутній під час цих бесід і констатував, що про зошит ніхто не згадав. Опісля останнього допиту Анрі вже ледве тримав себе у руках; і саме тоді до кабінету зайшов лікар зі звісткою про смерть Катрін.

Катрін Морель пішла в засвіти.

Тієї миті Анрі ніби провалився до крижаної криниці, вибратися з якої не міг упродовж кількох тижнів: він думав, що все уже втрачено.

У Єлисейському палаці президент скористався з того, що всі називали «його горем», аби уникнути організації похорону. Ріґо, який у таких справах був мастаком, влаштував помпезну церемонію у соборі Паризької Богоматері з трансляцією на велетенському екрані перед будівлею і телетрансляцією по всіх обійстях Франції.

Труну, оточену національними гвардійцями, які сяяли шоломами і ледве стримували породистих коней, до брами собору довіз запряг, що аж вгинався під білими трояндами; далі труну внесли в неф, оздоблений юними митцями. Кардинал Штайнмец — сталева віра і мідний бас — провів службу, яку час від часу прикрашали спів хору, соло відомої співачки і симфонічні перерви. Президента Мореля покликали до вівтаря, і він, начепивши на носа цнотливі окуляри, виголосив промову, нібито складену самотужки, та насправді написану однією копірайтеркою з палацу, якій уперше ніхто не дорікав ані зайвим ліризмом, ані зануренням у сентиментальність. Читаючи останні параграфи, президент і сам розчулився, ніби заразившись емоціями, що панували під склепінням собору; і Анрі не став приховувати від тисяч заплаканих присутніх, що йому заледве вдається триматися мужньо. І коли їхня глухоніма донька мовою жестів і гримас (якої ніхто з присутніх не розумів) віддала матері останню шану, всі були зворушені експресивністю дівчини; це стало своєрідним емоційним апогеєм похорону — безмовна дитина мовчазно зверталася до німотної труни. Подекуди почулися оплески. Анрі, засоромившись і понуривши голову, думав, що Катрін не сподобався б цей ексгібіціонізм.

Коли кількома годинами пізніше земля накрила тіло його дружини, Анрі замислився над негараздами, що могли чекати на нього: викриття оборудок, втрата честі, судові позови й ануляція результатів виборів.

І хоча він кинув усі секретні служби на пошуки зошита, розслідування не давало нічого. Марно агенти обшукували помешкання друзів і рідних Катрін —зокрема й антиквара Шарля, і глухої доньки — зошит зник без сліду.

Анрі Морель не зізнався ані Ріґо, ані генералу Рено, що боявся руйнівного вмісту цього рукопису. Приховав він від них і свою незлагоду з Катрін, усі ці місяці таємної боротьби, що спочатку передували агонії, а потім супроводжували її. Вони, як і мільйони інших людей, досі вірили у «взірцеве кохання».

Одного дня генерал Рено попросив аудієнції з головою держави.

Анрі виставив радників із кабінету і схвильовано прийняв генерала.

— Ну як, генерале, зошит у вас? Знайшли нарешті?

— Ні, месьє президенте, однак з’ясували місцезнаходження — у Канаді.

— Якого дідька він там?!

— Його готує до друку одне з видавництв.

— Що?!

— Я порадився з правниками: жодних порушень, усе законно. Текст було передано медсестрі, яка опікувалася Катрін. До нього додано лист, підписаний нею в присутності нотаря, який засвідчив угоду. Вочевидь, ця книжка є її останньою волею.

— Треба оскаржити, заявити, що все це підробка!

— Це неможливо... Кожен із наявних документів складено Катрін власноруч. А персонал клініки на власні очі бачив, як вона кілька тижнів писала.

Анрі схопився за голову.

— От пройдисвітка, вона передбачила все!

Рено вирішив, що став жертвою своєї уяви: завжди стриманий президент не міг сказати такого про кохану дружину. Старий вояк прокашлявся, почервонів, посовався в кріслі — йому було ніяково, що не міг зрозуміти вірно.

— Дякую, Рено, дуже дякую... Нехай результати розслідування перегляне Ріґо. Щоб точно знати, що нічого не можна вдіяти...

— До виконання, месьє президенте!

Рено підвівся і козирнув. Уже у дверях Морель його зупинив:

— Рено! Як називається книжка?

— «Чоловік, якого я кохала».

— Як? «Чоловік, якого я кохала»?

— Саме так. Гарна назва, правда ж, месьє президенте?

Анрі, щоби спекатися генерала, кивнув.

Йолоп! Гарна назва? «Чоловік, якого я кохала»? Та ні, це було тяжке звинувачення. Це те саме, що поставити на обкладинку «Чоловік, якого я кохала і якого вже не існує» або «Чоловік, якого я кохала, — і це було помилкою». Не назва, а чиста сірка, отрута, справжнісінький апокаліпсис, ніби пряме звернення до французів: «Чоловік, якого ви помилково обожнювали, якого вважали достойним, чесним і щедрим, — насправді просто негідник!». Авжеж, ця назва розшифровувалася як «Чоловік, який вас обдурив»!

— Ріґо!

Морель заволав у слухавку. І вже за кілька секунд захеканий Ріґо з’явився у кабінеті президента.

— Ріґо, негайно вилітайте до Канади. Робіть, що хочете, викрадіть, викупіть, зробіть копію, але якнайшвидше привезіть мені примірник клятої книжки! Виконуйте негайно!

Через тридцять шість годин Ріґо приземлився у Руассі і, щоби пришвидшити шлях до Парижа, стрибнув на мото-таксі. Невдовзі він вже стояв у президентському кабінеті.

— Ось, пане, тримайте — це примірник «Чоловіка, якого я кохала»!

— І як?

— Перепрошую?

— Ви ж прочитали.

— О, я не мав на це права, мені не давали такої вказівки, ви цього не хотіли б...

— Слухайте, Ріґо, я вас добре знаю! Ви точно прочитали цю книжку! Хіба ні?

— Авжеж, месьє президенте!

— То що? — гаркнув Морель.

Обличчя Ріґо почервоніло, ніс дав косяка спершу праворуч, потім ліворуч — і він пробурмотів, відвівши очі:

— Це якась дивовижа... Зворушливо. Найпрекрасніше зізнання в коханні, яке я читав.

Він вийняв із кишені велику зіжмакану вологу хустинку.

— Вибачте... Тільки згадаю — і знову плачу.

Багряний Ріґо, приклавши до очей хустинку, вибіг із кабінету.

Збентежений, заінтригований, схвильований Анрі схопив книжку і розгорнув її.

«Не минає і миті, щоби я не тішилася в цій кімнаті, де, втім, мушу очікувати свого кінця. Моє серце п’яніє, моя душа сповнена вдячності: я зустріла його! Авжеж, невдовзі на мене чекає смерть, однак якщо я жила — байдуже, довго чи недовго, — то лише завдяки йому, завдяки Анрі. Життям я завдячую лише йому.

Я не раз прокидалася з думкою, що могла б і не зайти по цигарки до того паризького бістро, могла б пройти повз пластиковий столик, де він уже тоді разом зі своїми приятелями-студентами відтворював новий світ. Варто було мені лише побачити його...»

Анрі не міг відірватися від тексту аж до останнього слова. Закривши книжку, він не просто ридав, як і всі, кому судилося у майбутньому прочитати звіряння, він пережив колосальний досвід: Анрі ніби знову відкрив для себе Катрін і покохав її.

Катрін на смертному одрі склала оду абсолютному, небаченому коханню, оспівавши єдиного й унікального чоловіка, який надихав її, постійно дивував, чоловіка мужнього, розумного і рішучого, яким вона щиро захоплювалася.

Наші життя складено так, що залежно від того, як на них подивитися, вони можуть видатися або жахливими, або дивовижними. Одні й ті самі події можна тлумачити або як успіх, або як катастрофу. Коли вони були в сварці, Катрін трактувала їхній шлюб як дурисвітство, та в останні місяці життя озирнулася і побачила велике кохання.

Трапляються долі, подібні до священних писань: лише уважне читання надає їм справжнього сенсу. Закрита книжка німує; вона може заговорити лише тоді, коли її розгорнуто; і мова, якою вона заговорить, співпадатиме з мовою читача, буде забарвлена у його очікування, бажання, прагнення, пристрасті і хвилювання. Факти — мов речення в книзі, самі по собі не мають значення — лише те, яке їм надають інші. Катрін щиро кохала Анрі — і щиро ненавиділа його; щоразу минулим вона послуговувалася залежно від того, що відчувала конкретної миті. На порозі смерті гору у ній знову взяло кохання; отже, таємною золотою ниткою, що пов’язувала всі перипетії їхніх життів, перетворивши їх на сюжетну лінію, було саме кохання.

Через місяць опісля тріумфального виходу книжки медсестру, якій довірилася Катрін, покликали на аудієнцію до президента. Хоча він намагався удавати привітність — або, можливо, саме тому, що видавався надто привітним, — вона перепросила: якщо вона й збрехала йому, не віддавши зошита у Замку Рити, то лише тому, що виконувала волю мадам Морель.

— Якби ви знали, як вона вас обожнювала, месьє! Чекала на вас з ранку до ночі. Жила тільки заради вас. Вона знала, що кінець близько, тому намітила собі лише дві мети: написати цю книжку і не заважати вашому переобранню. Саме заради вас вона довго чинила опір хворобі. Тоді, у неділю, упевнившись у вашій перемозі, вона заплакала і сказала: «От і добре, він виграв, тепер я можу піти». І за кілька годин впала у кому. Лише надлюдське кохання наснажило її триматися так довго.

Останній термін Анрі Мореля — хоч і викликав чимало запитань у політичних експертів (та хіба буває інакше?) — дав усім, зокрема і його запеклим суперникам, нагоду побачити гуманний бік президента.

Він не просто назавжди відмовився від коханок — він створив своєрідний культ своєї померлої дружини, культ щирий і негучний. Портрети Катрін — світлини й картини — заповнили особисті покої президента, навіть ванну кімнату. Власним коштом і за підтримки кількох меценатів він заснував фундацію — Фонд імені Катрін Морель, — що опікувалася сучасним мистецтвом, яким так захоплювалася небіжчиця, і заохочував молодих митців замовленнями, подорожами і стипендіями. Водночас президент ніби хотів надолужити згаяний час і перечитати нарешті книжки, які вона колись йому радила. Щовечора він усамітнювався у колишній їхній вітальні, вмикав її улюблену музику, запалював її улюблений інтер’єрний аромат — і занурювався в один із томів. Ніби забувши про її зникнення, Анрі приєднувався до Катрін на сторінках книжки і намагався продовжити (чи лише зав’язати, хтозна?) діалог із нею.

Ця відданість зворушила чимало сердець за межами Франції.

Хіба існує почуття, на поверхні якого не відбилася б, мов підшивка на одязі, його протилежність? Чи існує кохання, вільне від ненависті? Рука, яка пестить, може одразу ж і схопитися за кинджал. Невже є пристрасть, якій невідома лють? Хіба часом не вбивають із тим самим запалом, що єднає й дає начало новому життю? Наші почуття не є змінними — радше двозначними, чорними або білими залежно від ситуації, витягнутими, мов струна, між суперечностями, зміїстими, схильними як до найгіршого, так і до найкращого.

Кохання загубилося в коридорах часу. Спочатку вони з Катрін кохалися, потім їхні почуття зруйнувалися, і врешті вони по черзі захоплювалися один одним — хтось палко кохав того, хто його зневажав; а згодом смерть згладила все — реальність і розбрат. Спогади давали змогу виправляти помилки, позбавлятися непорозумінь, реставрувати минуле. Кохання заволоділо серцем Анрі. Щире кохання.

Коли, відмовившись від третього терміну, президент Морель вийшов на пенсію, він немов одружився з минулим. Цей самотній, поважний і завжди усміхнений велет решту життя присвятив написанню спогадів. І вперше в історії звіряння голови держави — де, звісно, було майстерно викладено і його амбіції, і політичний шлях, — називалися дуже просто, на честь тієї, якої йому бракувало і яку він обожнював понад усе: «Взірцеве кохання».