Концерт пам’яті янгола

Нотатки автора

Учора вранці в мою голову зненацька ввірвалася думка — така яскрава, спокуслива, категорична, що за дві доби вона безцеремонно облаштувалася у мені, змінила плани, настрій, запитання, які мене турбували, та заволоділа моїм майбутнім. Я для цієї думки — лише слухняний партнер. Але найгірше в тому, що вона привела за собою ціле сімейство інших думок.

І щойно я погодився розчинити перед нею двері, як одразу був приречений і вже не мав вибору — мусив писати.

Що ж то за думка була така? Хтось комусь замолоду відмовляється допомогти. По цьому вчинку зловмисник усвідомлює свою потворну натуру, обурюється і повністю змінюється. Двадцять років по тому, коли він перетворюється на щирого альтруїста, давня жертва знаходить його. Вона також зазнала кардинальних змін: страждання перетворило її на жовчну, їдку, жорстоку істоту... Доля поміняла цих двох місцями: жертва обернулася на ката, а вбивця став порядною людиною. Спокута зустрілася з прокляттям... Чим це має закінчитися?

Не встиг я занотувати цю думку, як мене гукнули її посестри. Тема еволюції людей залежно від їхнього вибору чи травм викликала в уяві обриси інших історій.

Того вечора я вигадав вісім-дев’ять оповідань. І так тішився, що навіть не відчував утоми.

Одне лише було безперечно: з мене назовні просилася книжка.

Усупереч усталеній думці, збірка новел — це цілісна книжка, що має свої тему і форму. І якщо кожна з новел має певну автономію, яка дає змогу читати її окремо, то для мене всі вони є складовими великого задуму, що має початок, середину й кінець.

План книжки передує написанню новел, він ніби скликає і ліпить їх у моїй уяві.

Саме так задумувалися «Одетта» і «Мрійниця з Остенде».

Я не складаю букет, збираючи різні квіти — я вишукую квіти залежно від букета.

Часом мені трапляється писати новели, пов’язані з певною подією, гучною справою, ювілеєм. Це — мов видерті аркуші. Якщо колись я їх поєднаю у збірку, то назву її «Зібранням новел», аби ця книжка відрізнялася від збірок, задуманих як цілісні твори. Вони зберуться під одну обкладинку — але не складатимуть книжку.

«Отруйниця».

Як завжди, персонаж, який зроджується під моїм пером, захоплює мене. І ось я вже стара пані — а втім, до подібної метаморфози я звик, — провінційна серійна вбивця (до цього звик менше)... Цікаво, як авторам «чорних» романів вдається вести нормальний триб? Я починаю боятися за своїх рідних... За кілька днів стаю не менш порочним, ніж моя «вбивця», не відчуваю схильності до благородства, подумки нищу людей і насолоджуюся цим. На кухні замість олії та оцту бачу різноманітні отрути і, готуючи соуси, уявляю жахливі речі. Учора ввечері, приміром, я розчаровано подавав на стіл безневинну смаженину з грибами.

Персонаж не відпускає мене, навіть коли я не пишу. Він усюди слідує за мною і часом навіть промовляє від мого імені. Ця роль не просто пристала до мене (це, зрештою, не так уже й страшно) — вона заволоділа моєю уявою. Персонаж зібрав усередині мене все, що хоч чимось йому близьке. І якщо мій герой таки справді негідник, то він втілює всі мої негативні риси.

Коли я писав «Чужу долю» — роман про Гітлера, — то вже тоді здригався від страху.

Тієї ночі я так розхвилювався, що, аби опанувати себе, вві сні взявся складати життєпис Франциска Асизького...

Або Казанови? Хтозна...

Ці оповідки пробігають звивистими стежками існування, спонукаючи до осмислення того, куди ведуть: до свободи чи до детермінізму?

Вільні ми чи ні?

Це питання значно живіше за відповіді — і переживе відповіді на решту запитань. Бо мені здається нечесним, безцеремонним і нерозумним стверджувати щось із цілковитою впевненістю.

Коли ми спілкуємося, вагаємося, робимо вибір, то нібито почуваємося вільними. Та хіба це відчуття не є ілюзією? Хіба наше рішення не було б таким у будь-якому разі? Якщо наш мозок схиляється до певної ухвали — хіба не обумовлений його вибір? А що, як у шати вільного вибору вбралася сувора необхідність?..

Філософи, що обирають бік або Декарта (буцімто свобода існує), або Спінози (буцімто її немає), чубляться безрезультатно. Переможця не буде. Чому? Бо вони перекидаються аргументами, а не доказами. Теорія проти теорії. Як результат: залишається тільки питання.

Зізнаюся, що мені ближчі прибічники свободи — на кшталт Канта і Сартра, — бо мені здається, що пізнання свободи в моєму житті таки було. До того ж, виключно з моральних причин я змушений вірити в існування свободи: адже неможливі ні етика, ні правосуддя, якщо людина не є вільним і відповідальним господарем своїх учинків; так само неможливі ні покарання, ні честь. Хіба можна звинувачувати камінь, який на когось упав? Хіба можна його покарати? Певно, що ні.

Однак потребувати свободи з моральних причин не означає твердо знати, що свобода існує. Постулювати свободу не означає демонструвати її.

Отже, питання не знімається.

Такими є основні умови людського існування: жити радше із запитаннями, аніж із відповідями.

У жовтні 2010 року я здійснив тур Сполученими Штатами й англомовною частиною Канади, презентуючи англійський переклад моєї першої збірки оповідань «Одетта»; чари перекладу перетворили її на «The Most Beautiful Book in the World» («Найпрекраснішу книжку на світі» — так називається остання новела у збірці) — напевно, це найскромніша у світі назва!

Книжку добре зустріли. Цікаво. Це означає, що про Францію у місцевих ЗМІ відгукуються непогано, адже прийом дуже нечисленних перекладених тут французьких книжок віддзеркалює стан міжнародних стосунків. Мене душе смішило, коли я чув, ніби тільки французи можуть поєднувати художню оповідь і філософію, легко і глибоко порушувати непрості теми. Що ж, нині цьому вмінню аплодують. Проте дуже часто мені дорікають саме ним...

Під час літературних фестивалів і публічних читань, де я змушений спиратися на американський переклад, мене тішить реакція аудиторії і читачів. Вони одразу ж кидаються до найближчої книгарні і стверджують, буцімто їх причаровує моє відчуття деталей. Насправді ж деталей у моїх книжках небагато... Однак саме через окремі елементи я оповідаю про ціле. Французи звикли «шаблю» називати «клинком», а «корабель» — «вітрильником». Це так звана синекдоха — коли частина слугує за назву цілому, — і на рівні стилю я поширюю синекдоху і на драматургію, і на прозу.

Дійсно, це захоплення синекдохою є просто приголомшливим у англосаксонському світі, де систематично видають величезні книжки, перевантажені деталями й описами — результатом титанічної дослідницької роботи з документами, — книжки, де інформацію на читача виливають упродовж сотень сторінок.

Як на мене, мистецтво письменника — так само як і малювальника — полягає у виборі: знайти точний кадр, визначити найдостойнішу для оповіді мить, розповісти якомога більше якомога меншими засобами.

І знову Америка... Відчуваю справжню насолоду, відкриваючи досі невідомі мені книжки й авторів; з останніми я проводжу вечори за склянкою трунку, перекроюючи світ і переосмислюючи літературу — ніби нам досі по двадцять років... Їхні простота, ввічливість, повага до інших зворушують і надихають мене.

Сьогодні у переповненій аудиторії по черзі читало чимало письменників. Тексти були непогані, їх озвучували американські і канадійські автори — і все ж у мене склалося відчуття бідного раціону, здатного нагодувати, проте не наситити.

Безперечно, жоден уривок із великого за обсягом роману не буде самодостатнім, бо відсилатиме нас до цілої книжки.

Тож я без вагань піднявся на сцену з цілісною новелою і потішив аудиторію.

Прекрасне в американцях те, що вони завжди fair play[20]. Мої колеги, без тіні заздрощів до мого успіху, щиро вітали мене.

І знову я подумав про те, який це добрий для мене урок...

У Торонто я розговорився з одним літературним критиком. Нас оточували стоси книжок, де змішалося все — дешеві романи, випущені у світ завдяки безглуздому маркетингу, справжні твори літератури, тексти різноманітних зірок, які пишуть не для того, щоби прославитися, а тому, що вже мають славу. Я відчув напад нудоти — і не став це від нього приховувати.

— Як вам вдається сортувати і розрізняти усі ці книжки? — поцікавився я.

— Я рахую мерців.

— Прошу?

— Рахую мерців. Більше двох мерців — дешевий, комерційний роман. Один або два — вже література. Жодного мерця — дитяча книжка.

«Повернення».

Цю новелу я написав далеко від дому — достоту як моряк, який став її героєм. Блукаючи кімнатами готельного номера, я відчув страшенну ностальгію за рідними людьми. Прагнучи повернутися до них якнайшвидше, я написав для них цей текст — щоб, можливо, по моєму поверненні, вони зрозуміли, як мені їх бракувало, як я їх люблю і (особливо) як хотів би любити їх іще дужче.

Праця поглинає час, він починає вимірюватися фразами, які ніколи не мають однакової довжини.

Якби я міг опрацювати своє життя як новелу, то був би, напевно, найщасливішою в світі людиною...

Я завжди сумнівався в існуванні міста Ванкувер.

Це місто, розташоване на заході Заходу, по той бік Америки, яка теж розташована по інший бік океану, здавалося мені абстрактною, уявною місциною, на кшталт математичного поняття безкінечності. Ванкувер скидався на обрій, що — як кожний нормальний обрій — відступає, варто ступити крок уперед; то був довершений і найвіддаленіший Захід.

Цей Захід був віддаленішим за Схід, бо саме мрії і мужність людей змусили дістатися аж туди. Мені важко було уявити, що там існують справжні вулиці, люди, крамниці, театри й газети.

Аж ось я на півострові Ґранвіль — це квартал альтернативної культури навпроти велетенських скляних будівель, у яких відбиваються летючі хмарини.

Мені це місто одразу сподобалося. І я полюбив читачів із такими різними обличчями, що вони й самі скидалися на книгозбірню, адже кожен був цілим романом, історією прибуття у це місце, історією зовнішності — індіанської, азійської, скандинавської, німецької, британської, — історією їхнього нового життя.

Ванкувер так мені сподобався, що нібито напросився в новелу. Він має стати частиною «Повернення».

Повернувшись до Європи, я перечитав два перші тексти.

Якось, спостерігаючи за розчаруванням на обличчі когось, хто почув слово «новела» — так, ніби це автоматично означало лінощі або втому автора, — я замислився над браком у Франції поваги до цього літературного жанру, навіть незважаючи на такі постаті, як Мопассан, Доде, Флобер, Колетт чи Марсель Еме.

Віддавати завжди перевагу романові над новелою — хіба це не дрібнобуржуазна риса? Хіба не з подібних міркувань месьє чи мадам Фромаж[21] купують для вітальні саме олійний живопис — а не малюнок? «Малюнок — він надто маленький, здалеку його не розгледиш, до того ж, ніколи не знаєш точно, чи його справді завершено!»

Мене мучить питання, чи не втілюється саме таким чином несмак заможних людей? Їм кортить великих яскравих полотен, розділів із розлогими описами, діалогів, не коротших за саму розмову; вони вимагають історичних фактів, якщо дія роману відбувається у минулому, або журналістського досьє, коли йдеться про сьогодення. Словом, їм до смаку важка праця, гарячий піт, підтвердження компетенції, наочність роботи: твір слід показати друзям, довести їм, що не стали жертвою якогось партача чи безсовісного крамаря.

«Коли у романі вісімсот сторінок, — міркує месьє Фромаж, — ми принаймні впевнені, що автор добре попрацював».

У тому то й річ, що все може бути і навпаки...

Звести нарацію до головного, уникнути зайвих перипетій, довести опис до натяку, очистити письмо від «накипу», прибрати всі авторські вихиляси — оце дійсно забирає час, потребує годин аналізу і самокритики.

Зрештою, якщо месьє і мадам Фромаж вважають роман «більшим мистецтвом», аніж новелу, то лише тому, що роман — це банальний жанр.

Пробігши очима написане вище, я зрозумів, що потрапив до полемічної пастки: бінарного мислення.

Я почав міркувати достоту як ті, кому закидаю хибні думки: я протиставляю, роздвоюю, зважую одне на противагу іншому. Нісенітниці! Думати — означає приймати складність, а полеміка не здатна до думки, бо зводить комплексність до бінарності.

Насправді роман я люблю не менше, аніж новелу, однак кожен із цих жанрів люблю з різних причин.

За «Мрійницю з Остенде», свою другу книжку новел, я отримав премію в Італії. Мені здалося, що критики чудово зрозуміли мій задум — адже їм добре відомі «Американські уроки» Італо Кальвіно, одна з моїх настільних книжок. Їх не шокує, що інтелектуал домагається легкості і простоти; навпаки, вони аплодують, адже знають, як це складно. Істинно латинська чутливість не дає сплутати простоту і спрощення.

Спрощення (simplisme): незнання усіх складнощів.

Простота (simplicité): вирішення всіх ускладнень.

У Вероні мені розповіли одну цікаву історію.

У першій половині ХХ століття один садівник піклувався про цвинтар, де розташовано мавзолей Джульєтти. Туристи стікалися повитріщатися на її могилу, закохані — пообніматися, знедолені — поридати. Зворушений сценами, які бачив щоденно, садівник навчив птахів, щоби за його знаком ті сідали на плече згорьованої душі і легким торканням дзьоба ніби її цілували. Ця дивина сподобалася, причарувала відвідувачів — і вже невдовзі з усього світу надходили листи до Джульєтти, де закохані просили у неї порад.

Садівник узяв за звичку у вишуканому стилі від імені Джульєтти відповідати на ті листи.

Коли він у п’ятдесятих роках помер, конверти з посланнями все одно надходили, накопичувались, і єдиною адресою на них було: «Джульєтті, Верона, Італія». Кілька веронок вирішили продовжити цю традицію і утворили Клуб імені Джульєтти — об’єднання семи добродійок, які складали відповіді нещасним і самотнім душам, міркуючи над їхніми проблемами.

Учора ввечері я зустрів сім сучасних Джульєтт — інтелектуалок, психологинь, суспільствознавчинь, адвокаток, — які листувалися з приреченим на смерть у Техасі чи сторожем маяка у Китаї...

Воістину дивне місто Верона, зведене італійцями і прославлене одним англійцем — Шекспіром...

За звичкою, я не живу. Письмо заволоділо мною і все, що його не стосується, залишило у підвішеному стані. Я, поставлений у дужки, звів себе до звичайного писаря, до руки на строковій службі: у персонажів, які потребують життя, в оповіді, що шукає потрібних слів.

Грудневі свята я пережив, мов примара. Невідчепний задум залишав мені кілька годин на перепочинок, коли я міг щиро поспілкуватися з батьками, сестрою, її чоловіком, моїми племінниками, — та варто було вийти з кімнати, як ідея твору охоплювала мене.

Часом я кажу собі, що письмо ненавидить мою родину і моїх друзів. Мов невблаганна коханка, воно ізолює мене, вириває з їхніх обіймів.

Певно, саме тому я знову і знову вводжу своїх близьких у тексти. Я думаю про них, про те, як невдовзі вони читатимуть це, і намагаюся здивувати, потішити їх, вгадати, що кожному з них припаде до душі або не сподобається на кожній сторінці твору. Я вводжу їх у текст як потенційних читачів.

Та варто мені лише опинитися перед ними, як думки мої линуть далеко. Я лише вдаю, що це я, і намагаюся пригадати, що це вони.

Новела — це мов креслення роману, роман, зведений до своєї суті.

І цей вимогливий жанр не пробачає зради.

Якщо для роману можна виволокти з комори різноманітне дрантя, то з новелою такого не зробиш. Тут слід точно виміряти простір, відведений для опису, діалогу, циклу. Найменша помилка в архітектурі одразу впадає в око. Зайві прикраси також.

Часом здається, що новела мене омолоджує, адже я перш за все людина театру.

Ще з часів Чехова, Піранделло і Теннессі Вільямса відомо, що драматургам добре вдаються новели. Чому так? Бо новеліст уміє «вести» читача: він хапає його першою фразою і тягне аж до останньої, не зупиняючись, не даючи перепочити — достоту як звик у театрі.

Драматурги люблять новели, бо їм видається, що новели вивільняють читачів, перетворюють їх на глядачів, які не в змозі відірватися від вистави — хіба що підвестися і вийти. Новела повертає письменникові владу над часом, дає змогу творити драму, паузи, несподіванки, смикати за нитки емоцій і знань, а потім несподівано опускати завісу.

Справді, стислість ставить новелу на один рівень з музикою і театром: це мистецтво часу. Тривалість читання — як і прослуховування мелодії, і перегляду вистави — регулюється митцем.

Стислість перетворює читання на привабливу пастку.

Я дуже чутливий до того, про що рідко згадують: правильного розміру книжки.

Як читач, я переконаний, що більшість книжок, які потрапляють мені до рук, мають невідповідний розмір: оця містить триста сторінок, хоча для сюжету достатньо і ста, інша обмежується ста двадцятьма, однак потребує п’ятисот. Чому літературна критика вперто оминає цю проблему? Критики зазвичай із захватом пишуть про великі обсяги — та лише тоді, коли це очевидно.

Цей недогляд вражає ще більше, коли розумієш, що в інших мистецтвах адекватності розміру приділяють чималу увагу. У скульптурі викликає подив, коли митець вирізьблює монументальний ансамбль із маленького каменя чи кульбабу — із гранітної брили заввишки шість метрів; у живописі цілком зрозумілий зв’язок між рамкою, її розмірами і сюжетом картини; у музиці часом той або інший музичний твір судять за часом звучання. А от у літературі — ніколи!

Я переконаний, що кожна історія має щільність, властиву лише їй, і яка вимагає відповідного формату письма.

Більшість романів — пастки: є начинка чи немає начинки — іншими словами, може переважати «вода» чи стихії у чистому вигляді. Дуже часто, заради збільшення обсягу, накопичуються по-бюрократичному вичерпні описи, діалоги вдають реальні розмови й руйнують стиль, теорії застосовуються довільно, перипетії нагромаджуються, неначе пухлина.

Коли одне нью-йоркське видавництво надрукувало «Месьє Ібрагіма і квіти Корану», хтось із видавців поцікавився, чи не хотів би я з оповідки на вісімдесят сторінок зробити роман на мінімум триста, розвинувши долю месьє Ібрагіма, батьків Момо, його дідуся і бабусі, шкільних друзів тощо...

«Концерт пам’яті янгола».

Пишу його під музику Альбана Берґа, що чарує мене і призвичаює до незвіданих відчуттів і нових ідей.

Так, раніше я не зауважував, наскільки вільними робить нас вік. У двадцять років ми є продуктом виховання, але у сорок це вже, нарешті, результат нашого власного вибору — точніше, виборів — звісно, якщо ми на них зважувалися.

Юнак перетворюється на дорослого чоловіка, що виріс з дитинства. А зрілий муж є дитям юнака.

Чи можливо змінитися? І — що важливо — чи можна змінитися з власної волі?

І знову я, поринувши у вир історій, стикаюся з дилемою свободи...

Для прихильників детермінізму цілком зрозуміло, що людина незмінна, бо не автономна і не владна над собою. Свобода — оманна — це лише назва останнього умовно осягнутого. Байдужою людина стає тільки під дією нових примусових сил (так званої суспільної дресури) або травми. За винятком надмірного інтимного знесення — це вже зовнішній чинник...

Для тих, хто все ж вірить у можливість свободи, справи ускладнюються. Чи може воля набувати такої сили, щоб змінювати характер?

Такі люди є — цих амбітників я називаю «послідовниками святості». Хоч ким би вони були — юдеями, буддистами чи християнами, або ж навіть атеїстами, як, приміром, Сартр, що у п’єсі «Диявол і Господь» виводить головного героя Ґьоца, який зазнає радикальних змін від зла до добра, — усі вони вірять у диво метаморфози.

Для інших, таких як я — цих недовірливих я кличу «покращувачами» — такої сили волі не існує. Людина не здатна до змін: вона лише може виправляти себе. Свій темперамент вона використовує іншим робом, вигинаючи його так, щоб він служив іншим цінностям. Так Кріс, герой «Концерту пам’яті янгола», під впливом нещасної фрустрованої матері дуже просунувся у своєму культі змагання і бездоганності. Мало не здійснивши вбивство, він, приголомшений, зберігає властивий йому характер — енергійність, войовничість, успішність — та ставить його на службу добру. Він не зазнає змін, однак світиться вже інакше: лампочку індивідуаліста замінили на лампочку альтруїста.

Сила волі.

Без неї всі ми піддалися б імпульсам люті. Хто з нас, не відчувши зненацька гніву або страху, не бажав хоча б на коротку, блискавичну мить ударити, ба навіть убити іншу людину?

Часом мені здається, що всі ми — убивці. Більшість людей тримає себе в руках і лише уявляє убивства; меншість є справжніми вбивцями.

Марґеріт Юрсенар казала: ми не змінюємося — ми глибшаємо. Андре Жід, своєю чергою, радив плентати тільки власним схилом — головне, щоби нагору.

Коли воля поєднується із розумом, людина перетворюється на зграбну тваринку.

Мої асистенти Брюно і Янн познайомилися з «Концертом пам’яті янгола». Вони прибігли до мене, зворушені, стверджуючи, що я написав прекрасну історію про кохання.

Неймовірно! Я ж про це і не підозрював.

«Кохання в Єлисейському палаці».

Розвиваючи цю безладну любовну казку, я почуваюся, мов у театрі. Анрі і Катрін — сильні персонажі, які миттю захоплюють глядача. Віртуозні постави, численні машкари — це люди, сповнені нюансів, здатні контролювати себе і страждати мовчки.

Та водночас місце дії розставляє немало пасток: Єлисейський палац має залишатися тлом, влада — рамками, які визначають страх його мешканців перед громадською думкою.

Початок я мусив переписувати не раз, шукаючи вірний, найпростіший ракурс, що викликав би у читачів симпатію до відрізаної від суспільства жінки, яка почувається залишеною.

Хоча новела «Кохання в Єлисейському палаці» завершує книжку, все ж саме вона дає до неї розгадку: як і Анрі з Катрін, люди губляться у коридорах часу, майже ніколи не переживають однакових почуттів одночасно — радше страждають від болісних незбігів.

Так, отруйниця та її абат втрачають одне одного...

Так, матрос Ґреґ, поки його доньки лише діти, забуває про батьківський обов’язок...

Так, Кріс і Аксель надто різні, аби гідно оцінити одне одного; змінюються вони симетрично — і відстань не зменшується...

Якби одного дня ми отримали пояснення щодо того, що втратили впродовж життя, повернути втрачене це не допомогло б.

Спокута, що сприяє усвідомленню, зазвичай відчувається надто пізно. Зло вже заподіяне... Помста не перекреслює скоєного. Ґреґові доньки завжди страждатимуть від браку любові й турботи...

Цю книжку я міг би назвати «Розходження у коханні».

Рита, мадонна безнадійних затій, свята неможливого, мов діамант, сяє у кожній із цих оповідок. Її сяєво то іронічне, то вирішальне, то цинічне, то сповнене сподівання. Те, що вона завжди повертається, має, як і добро, подвійне дно: те, що одному здається добрим, другого робить нещасним; те, що губить Павла, рятує Петра.

Свята Рита — це об’єкт, який нічого не розповідає, але за допомогою якого можна вилити душу.

Цей лейтмотив не є поясненням, яке я, автор, хочу вам дати — ні, це радше голка, укол, поштовх, загадковий вузол, що примушує читача міркувати.

Цього ранку я отримав кілька листів від німецьких школярів, які вивчали «Месьє Ібрагіма та квіти Корану». Один із них, замість компліментів, жалівся: «Чому ви не пояснюєте, навіщо месьє Ібрагім весь час твердить: «Мені відомо написане у моєму Корані»?»

І я відповів хлопчині лише одним реченням:

«Бо я хотів, аби ви самі здогадалися...»

Коли книжку завершено, розпочинається її справжнє життя.

Починаючи з сьогоднішнього вечора я вже не автор. Її авторами відтепер є читачі.

Вольтер казав, що найкращі книжки написано наполовину уявою читачів.

Я з його думкою згоден, хоча, щиро кажучи, мені завжди хотілося додати: аби тільки у читача був хист...

Уточнення: те, що читач, можливо, буде талановитішим за мене, не бентежить мене. Навпаки...