Кораліна

Передмова до «Кораліни»

1987 року ми переїхали до нашого помешкання в маленькому містечку Натлі, що в Литлміді, Південна Англія. Давно колись це був особняк, побудований для самого королівського лікаря, — таке розповів мені старий чоловік, що був власником цього будинку, поки не продав його двом місцевим будівельникам. Колись то був особняк, а нині його поділили на окремішні квартири.

Квартира номер 4, де ми поселилися, була хороше місце, хоч і дивне трохи. Над нами жила родина греків. А під нами мешкала маленька старенька підсліпувата пані, яка, хай-но мої дітки якось трохи заворушаться, зразу ж телефонувала мені, розказуючи, що вона, мовляв, не відає — не знає, що діється над нею, але там, мабуть, товчуться слони! І я ніяк не міг допевнитися, скільки ж у тому будинку квартир і котрі з них заселені, а котрі ні.

У нас був наскрізний коридор, завбільшки з будь-яку нашу кімнату. А в кінці того коридору висіли зняті з гардеробної шафи двері з дзеркалом.

Коли я почав писати книжку для Холлі, моєї п’ятирічної донечки, то місцем для оповіді обрав наш будинок. Здавалося мені: так буде найпростіше. Не доведеться пояснювати їй, де що було. Звісно, я дещо переставив місцями, переніс деінде Холліну спальню й софу. Потім переніс із вітальні будинку, де я виріс, замкнені дубові двері, що відчинялися на цегляний мур, і відчуття, яке навіював той дім.

А була ж то велика стара озія, котру взяли розділили надвоє якраз перед нашим туди вселенням. Нам дісталися приміщення для челяді — за винятком отієї оббитої дубовими панелями вітальні, призначеної «тільки для найкращих», із дверми в дальшому кінці, які виконували колись роль родинного парадного входу, а нині вели в нікуди. Вони відчинялися на цегляну стіну.

Я взяв ту кімнату й ті двері, а ще — вітальню бабусиного дому («тільки для найкращих», а не для родини, мальовані олійними фарбами фруктові натюрморти на стінах) і втелющив їх у книжку, яку саме почав писати.

Книжка обрала собі заголовок: Кораліна. Я хотів надрукувати ім’я Кароліна, а воно якось перекрутилося. Подивився я на ту Кораліну й збагнув: це — чиєсь ім’я! І закортіло мені дізнатися, що ж сталося з дівчинкою Кораліною.

Холлі любила моторошні-страшні оповідки, де діяли відьми й хоробрі маленькі дівчатка. Саме такі бувальщини й розказувала вона мені. Тож і казка для Холлі мала бути моторошна-страшна.

Спочатку написав я вступ, а тоді взяв і викинув його. Ось так він звучав:

Це — бувальщина про дівчинку Кораліну, що була мала зростом, як на свій вік, і опинилася в найчорнішій небезпеці.

Перш ніж усе лихе скінчилося, Кораліна побачила, що знаходиться за дзеркалами, і мала сутички із злою рукою, і зіштовхнулася зі своєю «іншою матір’ю»; вона врятувала своїх батьків від недолі, гіршої за смерть, і перемогла всю ту навалу бід.

Це бувальщина про Кораліну, що втратила своїх батьків, але зуміла знайти їх і визволити, і вийшла з того випробування неушкоджена (більш-менш)...

Потім ми переїхали до Америки, і я перестав писати Холліну книжку. (Писав-бо я її у свій вільний час, а коли опинився в Америці, то мені здалося: вільного часу в мене більше вже не буде.)

Аж через шість літ я повернувся до цієї повістини й продовжив її — від половини того речення, на якому я був зупинився у серпні 1992 року.

Ось це місце: «„Привіт! — зраділа Кораліна. — Як ти потрапив досередини?“ Кіт нічого не відповів. Кораліна вилізла з ліжка...»

Я повернувся до цієї казки, бо збагнув: як не зроблю цього негайно, то моя найменша донька, Медді, переросте її, перш ніж я встигну її дописати! Що ж: почав писати для Холлі, а дописав уже для Медді.

Тепер ми жили в старому готичному будинку в самому серці Америки, і тут був кружґанок, і східці, що вели до башточки. Дім цей збудував сто років тому один німецький іммігрант, картограф (це той, хто робить карти) і художник. А про його сина Генрі розповідають, ніби він перший додумався поставити двигун чи на човні, чи на велосипеді, й про нього лишився відгук як про «найбільшого творця в історії гоночного автомобіля».

Однак, хоча я й повернувся до написання «Кораліни», у мене все так само не було на це часу, тож щовечора, уже в ліжку, перш ніж заснути, я дописував десь по п’ятдесят слів. Тоді я саме кружляв у круїзі, збираючи гроші на версію Першої поправки до Конституції (тієї, що про свободу слова) в коміксах. А дописав «Кораліну» в хижці на березі лісового озера.

Дейв МакКін, художник і мій друг, наробив світлин Литлміду, а потім почаклував із ними, щоб вийшли задвірки будинку на спідній обкладинці «Кораліни».

Коли Генрі Селик робив із моєї «Кораліни» анімаційний фільм, то запросив мене до своєї студії. Там було безліч кадрів, і кожен — за чорною завіскою. Генрі гордо показав мені дім, у якому, в його фільмі, проживала Кораліна. Ця дівчинка, мовляв, переїхала звідкілясь там з Англії в Ореґон, і дім, у якому вона мешкала, називався Рожевий Палац.

— Так це ж мій дім! — сказав я Генрі Селику.

І то таки була правда! Рожевий Палац Генрі Селика був копією будинку, де я живу нині, з башточкою, кружґанком і всім-усім. Ні він, ні я не відаємо до пуття, як воно все так склалося. Але це якось дивно узгоджувалося з ідеєю книжки, розпочатої для однієї доньки в однім будинку й дописаної для іншої донечки вже в іншій оселі.

Книжка вийшла друком 2002 року й сподобалася людям. Здобула кілька нагород. І що ще важливіше: вона спрацювала, принаймні для декого!

Я тільки хотів написати для моїх донечок таку книжку, що відкрила б їм правду, якої так бракувало мені, коли сам я був малим хлопчиком: що бути хоробрим не означає не мати страху. Адже бути хоробрим означає, що ти можеш переживати страх, бути по-справжньому наляканим, смертельно перепудженим, але все-таки вчинити те, що маєш учинити.

Отож тепер, уже через десять років, мені часто стрічаються жінки, які розповідають мені, що саме «Кораліна» допомогла їм пережити нелегкі часи в їхньому житті. Що коли вони бували перелякані, то згадували Кораліну, й чинили так, як і мали вчинити.

І саме тому вся ця справа таки варта заходу.