Кораліна

Розділ 7

Кораліна відчувала, як десь у глибині грудей хвилею здіймається велике ридання. Але дівчинка вчасно його притлумила, поки воно не вирвалося назовні. Зробила глибокий вдих і відпустила відчай. Виставила вперед руки, аби обмацати ту тісноту, в якій її ув’язнили. Завбільшки це було як ящик для віника: заввишки достатнє, щоб тут стояти чи сидіти малій дитині, але не настільки широке чи глибоке, аби можна було лягти.

Одна стінка була скляна, холодна на дотик.

Вона ще й вдруге обстежила ту крихітну комірчину, обмацуючи кожну поверхню, до якої тільки могла дотягтися руками, вишукуючи якихось дверних ручок, вимикачів чи прихованих зачіпок, аби вибратися звідсіля, але так нічого й не знайшла.

По тильній стороні руки пробіг павук, і дівчинка насилу притлумила зойк. Але, коли не рахувати павука, вона була сама-одна в тій комірчинці, в непроглядній темряві.

І тоді її пальці намацали щось, що на дотик було — подумати лишень! — чиїмись щоками й губами, малесенькими й холодними, і чийсь голос прошепотів їй на вухо:

— Тихо! Принишкни! Не кажи нічого, бо стара карга, можливо, підслуховує!

Кораліна не обізвалася.

Вона відчула, як чиєсь холодне рученя обмацує їй лице: пальчики бігали по її шкірі, от ніби нічний метелик ніжно торкався крильми.

Ще чийсь голосок, непевний і такий тихий, що Кораліна подумала, чи не причулося це їй, запитав:

— А ти... ти жива?

— Так, — прошепотіла Кораліна.

— Бідолашне дитя! — мовив перший голос.

— А хто ви? — пошепки запитала Кораліна.

— Імена, імена, імена... — обізвався і третій голос, геть далекий і загублений. — Після того, як перестанеш дихати, як урветься серцебиття, — імена — це перше, що зникає. Наші спогади зберігаються довше, ніж наші імена. У мене в пам’яті досі бережеться спомин, як одного травневого ранку моя гувернантка несла мого обруча й паличку, а ранкове сонце було в неї за спиною, і всі тюльпани гойдалися під леготом. Але я позабував імена: і моєї гувернантки, й тих тюльпанів.

— Не думаю, щоб тюльпани мали імена, — заперечила Кораліна. — Вони просто тюльпани та й годі.

— Може, й так, — сумно мовив голос. — Але я завжди гадав, що ті тюльпани повинні були мати імена. Вони були червоні, й оранжево-червоні, й червоно-оранжево-жовті, немов жарини в коминку дитячої кімнати зимового вечора. Я пам’ятаю їх.

Цей голос звучав так сумно, що Кораліна простягла руку туди, звідки він долинав, і натрапила на холодну руку, й міцно її потисла.

Її очі почали звикати до темряви. Оце вже Кораліна й побачила (чи то уявила, нібито побачила?) три постаті-привиди, і всі невиразно-бліді, мов місяць на денному небі. То були образи дітей десь її зросту. Та холодна рука стисла їй руку.

— Дякую! — мовив голос.

— А ти дівчинка? Чи хлопчик? — запитала Кораліна.

Співрозмовник мить помовчав.

— Коли я був маленький, то носив спіднички й мав довгі кучеряві коси, — повідомив він, вагаючись. — Але ти оце запитала, і мені вже здається, що одного чудового дня дорослі забрали мої спіднички, давши натомість штанці й підстригши мої коси коротко.

— Про таке ми й не думаємо, — обізвався перший з голосів.

— Тож, мабуть, таки хлопчик, — провадив той, чию руку, тримала Кораліна. — Я певен: колись я був хлопчиком!

І його постать замерехтіла ледь ясніше в пітьмі задзеркальної комірчини.

— Що ж сталося з вами всіма? — запитала Кораліна. — Як ви потрапили сюди?

— Вона залишила нас тут, — повідомив один з голосів. — Вона викрала наші серця, викрала наші душі й забрала наші життя, лишивши нас тут напризволяще, та й забула про нас, покинутих у цій пітьмі.

— Ви бідолашки! — поспівчувала Кораліна. — І як довго ви сидите отут узаперті?

— Дуже-дуже довго! — сказав чийсь голос.

— Атож. Стільки літ, що й не злічити! — додав інший.

— Я вийшов через кухонні двері, — повідав голос того, хто вважав, що, можливо, він був хлопчиком, — а опинився знов у вітальні. Але вона вже чекала на мене. Сказала мені, буцім вона — моя «інша мама». Але я більш ніколи не бачив моєї справжньої матері.

— Тікай! — обізвався перший з тих голосів («Ще одна дівчинка», — виснувала Кораліна). — Тікай, поки ще є повітря у твоїх легенях, і кров у твоїх жилах, і тепло в серці! Тікай — поки ще маєш свій власний розум і свою власну душу!

— Я нікуди не тікаю, — заперечила Кораліна. — Вона забрала моїх батьків. Я прийшла визволити їх!

— Ах! Таж вона протримає тебе тут, аж поки дні перетворяться на порох, і листя опаде, і літа промайнуть одне по одному, неначе цок-цок-цок... годинника!

— Ні, — сказала Кораліна, — у неї це не вийде!

У задзеркальній комірчині запала тиша.

— А й справді... Що як?.. — мовив голос із пітьми. — Якщо ти зумієш визволити своїх маму й тата з лабет карги, то ти б могла визволити й наші душі!

— Вона забрала ваші душі? — приголомшено запитала Кораліна.

— Так! І заховала їх.

— Ось чому ми не змогли відлетіти звідси, коли померли. Вона тримала нас, живилася нами, тож нині від нас нічогісінько не лишилося — немов самі павучі оболонки й гадючі линовища. Знайди наші заховані серця, юна панно!

— І що станеться з вами, якщо я це втну? — запитала Кораліна.

Голоси мовчали.

— А що вона хоче зробити зі мною? — допитувалася дівчинка.

Бліді постаті ледь колихалися. Кораліна уявила: вони — просто залишкові образи, не більше; неначе відблиски, що залишаються в очах людини, коли згасне яскраве світло.

— Це не боляче, — прошепотів ледь чутний голос. — Вона забере твоє життя, і все, чим ти є, і все, що тобі дороге, й залишить тебе ні з чим — з самою імлою, з самим туманом. Вона забере твою радість. І котрогось дня ти прокинешся, а твоє серце, твоя душа десь поділися, вони вже не з тобою. Ти станеш порожньою оболонкою, солом’яним віхтиком, сном, який розтає, коли прокинешся, а чи спомином про щось забуте.

— Порожньою, — прошепотів третій голос. — Порожньою, порожньою, порожньою, порожньою, порожньою...

— Ти повинна втекти! — ледь чутним зітханням долинув голос.

— Я так не думаю, — заперечила Кораліна. — Я вже пробувала втекти, і це не спрацювало. Вона просто забрала моїх батьків. Ви можете підказати, як вислизнути з цієї комірчини?

— Якби ми це знали, то сказали б тобі.

— Бідолашки! — мовила Кораліна сама до себе. Вона скинула светрика, скрутила його й підклала під потилицю, замість подушки. — «Інша мати» не триматиме мене в пітьмі вічно, — ще сказала дівчинка. — Вона привела мене сюди, щоб гратися в ігри. «Ігри й виклики!» — сказав той кіт. Але тут, у цій темряві, не великий з мене виклик...

Кораліна і вигиналася, й викручувалася, сідала і так, і сяк, щоб зручніше вмоститися в тому тісному задзеркаллі. Кишечки в животі заграли їй марша. То вона з’їла своє останнє яблуко, вигризаючи й найкрихітніші його часточки і намагаючись розтягти цей свій обідець якнайдовше. Та ось яблука не стало, а вона все одно була голодна. Тоді їй сяйнула думка, й вона прошепотіла:

— Коли карга прийде випустити мене, чом би вам трьом не вийти разом зі мною?

— Ми й хотіли б, — зазітхали ті три ледь чутні голосочки. — Але ж вона позабирала наші серця. Тепер нам можна перебувати лише в темних, пустих місцях. Світло попече нас і спалить.

— Ох! — сумно видихнула Кораліна.

Вона заплющила очі, від чого пітьма стала ще темніша, поклала голову на скручений светрик і заснула. А коли засинала, їй здалося, ніби вона відчула якийсь примарний, зате ніжний, поцілунок на своїй щоці, й тонесенький голосочок прошепотів їй на вухо — такий тихий, що його наче й не було зовсім, швидше лагідний подих, ніж голос, аж Кораліна ладна була повірити, що їй це причулося.

— Дивись крізь той камінчик! — промовив голосочок. І тоді Кораліна й заснула.