Кораліна

Розділ 8

Тепер «інша мати» мала здоровіший вигляд, ніж досі: щоки їй ледь зарум’яніли, а коси її ворушилися ліниво, мов розімлілі змії в теплий день. Чорні ґудзі її очей виблискували, мов хто їх допіру начистив-відполірував.

Вона пройшла крізь дзеркало, от ніби то було не щось тверде, а рідке, як вода, й витріщилася на Кораліну. Потім відімкнула дверцята маленьким срібним ключем. Узяла Кораліну на руки, достоту як це робила справжня Коралінина мама, коли її донечка була набагато менша, і ну люляти ще напівсонну дитину, от ніби то було немовля.

«Інша мати» занесла Кораліну до кухні й дуже обережно поклала її на бар-стійку.

Кораліна зробила зусилля, щоб прокинутися, пам’ятаючи тільки, що її допіру люляли й любили, і бажаючи, щоб це тривало й далі... але за мить збагнула, де це вона і з ким саме.

— Бачиш, люба моя Кораліно, — обізвалася до неї її «інша мати», — я прийшла й забрала тебе з тієї шафки. Тобі треба було піднести урок, але ми тут пом’якшуємо наші вироки милосердям, ми любимо грішника й ненавидимо гріх. І віднині, якщо ти будеш доброю дитиною, що любить свою матір, якщо будеш слухняна й говоритимеш чемно, ми з тобою, я і ти, чудово розумітимем — і любитимем! — одна одну.

Кораліна продерла заспані очі.

— Там, у комірчині, були й інші діти, — повідомила вона. — Давні, з давно минулих часів.

— Справді? — перепитала «інша мати», жваво рухаючись поміж сковорідками й холодильником, носячись із яйцями й сирами, маслом та шматом покраяного бекону.

— Так, — наполягала Кораліна. — Вони були там. Гадаю, ви хочете перетворити й мене на одну з них. На мертву шкаралущу.

«Інша мати» лиш лагідно усміхнулася. Однією рукою вона била яйця й виливала їх у миску, а іншою підбивала й вертіла їх. Тоді кинула кавалок масла на сковорідку, де воно засичало, запирхало, а господиня тим часом порізала сир тонкими шматочками. Тоді злила розтоплене масло й сир в яєчну суміш і знов усе те попідкидала-поколотила.

— А я думаю: ти просто дурненька, моя люба! — відповіла «інша мати». — Я люблю тебе. І завжди тебе любитиму. До речі, ніхто розумний не вірить у привидів. А це тому, що всі вони такі брехуни! Вчуй дух чудового сніданку, що я готую для тебе. — Вона вилила жовту суміш на сковорідку. — Омлет із сиром. Твій улюблений!

Рот Кораліни наповнився голодною слиною.

— Ви любите ігри, — сказала дівчинка. — Таке мені розповіли.

Чорні очі «іншої матері» зблиснули.

— А хто ж їх не любить! — тільки й мовила вона.

— Еге ж, — сказала Кораліна. Вона злізла з бар-стійки й сіла за кухонний стіл.

Бекон шкварчав і пирхав на ґрилі. Пах він чудесно.

— Чи не було б вам приємніш, якби ви здобули мене в чесному змаганні? — запитала Кораліна.

— Можливо, — відповіла «інша мати». Вона хоч і зберегла незворушний вигляд, але її пальці засіпались, забарабанили, а червоний язик облизав їй губи. — Що саме ти пропонуєш?

— Я, — сказала Кораліна, обхопивши руками коліна, щоб не трусились, — якщо програю, залишуся тут із вами навіки й дозволю вам любити мене. Буду вам щонайсумліннішою дочкою, їстиму вашу їжу й гратимуся в «щасливі сім’ї». І дозволю, щоб ви нашили мені ті ваші ґудзики на очі.

«Інша мати» втупилася в неї, не кліпаючи чорними ґудзиками очей.

— Звучить дуже гарно, — похвалила вона. — А якщо ти не програєш?

— Тоді ви мене відпускаєте. І відпускаєте всіх: моїх справжніх батька-матір, тих померлих дітей — усіх, кого ви запопали у вашу пастку.

«Інша мати» вийняла бекон із-під ґриля й виклала його на тарілку. Тоді скинула сирний омлет зі сковорідки на тарілку, та так управно, що він мов сам собою склався в чудову омлетову форму.

Жінка поставила тарілку зі сніданком перед Кораліною, а ще — склянку свіжовичавленого помаранчевого соку й кухоль пінистого гарячого шоколаду.

— Так! — сказала вона. — Мені до вподоби ця гра. Але яка саме буде у нас гра? В загадки? На знання? Чи на вправність?

— Гра в пошуки-роздобутки, — запропонувала Кораліна. — Пошуки речей, людей.

— І що ж, на твою думку, ти маєш вишукати у цій грі в хованки, Кораліно Джонс?

Кораліна повагалася мить, а тоді сказала:

— Моїх батьків. І душі дітей, що в задзеркаллі.

«Інша мати» так звитяжно заусміхалась, аж Кораліна засумнівалася: чи правильний зробила вона вибір? Одначе вже не передумаєш: пізно!

— Домовились! — кинула «інша мати». — А зараз з’їж свій сніданок, моя солоденька. Не потерпай: він тобі не зашкодить.

Кораліна втопила очі в той сніданок, ненавидячи себе за те, що піддалася так легко. Але ж вона помирала з голоду!

— Як я можу бути певна, що ви дотримаєте слова? — запитала Кораліна.

— Я присягнусь! — запевнила «інша мати». — Присягаюся могилою моєї рідної матері!

— А вона в могилі? — доскіпувалася дівчинка.

— О так! — вигукнула «інша мати». — Я сама її туди поклала. А тоді бачу: мати силкується вилізти звідти! То я її знов туди запхнула.

— Покляніться чимось іншим — щоб я могла покластися на ваше слово!

— Моєю правицею! — піднесла свою праву руку догори «інша». Звільна поворушила вона довгими пальцями, демонструючи нігті, такі схожі на кігті. — Присягаюся правицею!

— Добре! — стенула плечима Кораліна. — Домовились.

Вона розважливо спожила свій сніданок, щосили стримуючи себе, аби не проковтнути їду, мов голодна вовчиця.

Поки дівчинка їла, «інша мати» невідривно видивлялася на неї. Нелегко було збагнути вираз у тих чорних ґудзях «материних» очей, але Кораліні подумалося: «Схоже, „інша“ також голодна!»

Вона випила помаранчевий сік, але не змогла присилувати себе хоч сьорбнути гарячого шоколаду, дарма що знала: він буде їй до смаку!

— Де можна мені розпочати пошуки? — запитала Кораліна.

— Де хочеш, — зронила «інша мати» таким тоном, ніби їй і справді було байдуже.

Кораліна подивилася на неї й тяжко задумалася. Не було сенсу, вирішила вона, обстежувати сад і позабудинкову територію: вони не є справжні, а отже, й не існують. Не існували ні занедбаний тенісний корт, ні бездонний колодязь у світі «іншої матері». Справжнім, реальним був тільки сам будинок.

Дівчинка роззирнулася по кухні. Відкрила духовку, зазирнула до холодильника, покопирсалася у відділенні для салатів холодильника. «Інша мати» ходила назирці за нею, дивлячись на Кораліну з посмішечкою в кутиках своїх губів.

— До речі, а які душі завбільшки? — запитала Кораліна.

«Інша мати» вмостилась за кухонним столом, прихилившись спиною до стіни, але так нічого й не відповіла. Вона поколупалася в зубах своїм довгим нігтем із червоним лакуванням, а тоді почала легенько постукувати: тук-тук-тук! — по відполірованій чорній поверхні своїх чорно-ґудзикових очей.

— Гаразд, — мовила Кораліна. — І не кажіть. Мені байдуже. Це не має значення, допоможете ви мені чи ні. Всі знають, що душа завбільшки з пляжного м’яча.

Вона сподівалася, що «інша мати» бовкне щось ніби: «Дурниці! Вони завбільшки з дозрілу цибулину — чи валізу — а чи дідусеві годинники!» Але «інша мати» просто усміхалася, а те постукування пальцем по ґудзику-оку було таке постійне й нескінченне, мов крапотіння води з нещільно закрученого крана. І тоді Кораліна збагнула: то й справді крапотить вода, а «інша мати» мов випарувалася! Дівчинка лишилась сама-одна в кухні.

Кораліна здригнулася. Вона воліла, щоб «інша мати» була в якомусь одному місці, бо якщо ця жінка ніде, то вона може перебувати де завгодно! І, зрештою, те, чого не бачиш, воно завжди страшніше. Дівчинка заклала руки в кишені, й пальці зімкнулися навколо заспокійливої форми камінчика з отвором посередині. Вона вийняла камінчика з кишені й, тримаючи перед себе, мов якого пістолета, вийшла в коридор.

Ніде жодного звука — крім того крапотіння води з крана.

Кораліна подивилася в дзеркало у кінці коридору. А воно на мить затуманилося, і в ньому неначе попливли обличчя, невиразні, безформні, а тоді обличчя зникли, і в дзеркалі не стало нікого — крім дівчинки, замалої зростом як на її вік, і в руці вона тримала щось таке, що ледь жевріло, мов зелена жаринка.

Кораліна перевела погляд на свою руку: в ній був простий крем’яшок із просвердленою дірочкою, брунастий некоштовний камінчик. Тоді знов перевела погляд на дзеркало: там її камінчик мерехтів, мов який смарагд. Та ось із камінчика в дзеркалі вихопився промінь зеленого полум’я й полетів до Кораліниної спальні.

— Гмм! — вихопилось у Кораліни.

Хутчій за тим променем до спальні! Коли Кораліна увійшла, іграшки схвильовано затріпотіли, от ніби раді були бачити її, а маленький танк викотився з коробки для іграшок, щоб привітати малу господиньку, й переїхав своїми гусеницями кілька інших цяцьок. Та ось він гепнувся на підлогу й перевернувся, та так і лишився лежати на килимку, мов жук, що перекинувся на спину. Танк гурчав і ганяв свої гусениці по колу, аж поки дівчинка взяла його й поставила «на ноги». Засоромлений танк утік під ліжко.

Кораліна роззирнулася по кімнаті.

Позаглядала в шафки й шухлядки. Тоді взяла коробку для іграшок за один край і висипала всі іграшки на килимок, а вони забурчали, почали потягатися, звиватися з незвички, звільнившись від обіймів одне одного. Сіра кулька викотилася на підлогу й стукнулася об стіну. Кораліна подумала, що жодна з іграшок не є дуже схожа на душу. Взяла, порозглядала срібний браслет з амулетами: з нього звисали крихітні тваринки-амулетики, які гасали одна за одною по периметру браслета, так що лисиця ніколи не доганяла кроля, а ведмідь не міг угнатись за лисицею.

Кораліна розтулила долоньку й подивилася на камінчик з отвором, сподіваючись дістати якусь підказку, але не отримала нічого. Висипані з коробки іграшки здебільшого позалазили під ліжко, поховалися там, а ті кілька цяцьок, що лишилися на видноті: зелений пластмасовий солдатик, скляна кулька, яскраво-рожеве йо-йо і подібний дріб’язок — то все були такі речі, яких повно на дні коробок для іграшок у реальному світі: забуті, покинуті й не люблені.

Кораліна вже хотіла піти пошукати деінде, а тоді згадала той голос у пітьмі, тихий-тихий шепіт, і що він сказав їй робити. Вона взяла камінчика з отвором і підняла на рівень свого правого ока. Приплющила ліве око й подивилася на кімнату крізь той отвір у камінчику.

Світ, яким вона його побачила крізь камінчик, був безбарвно-сірий, мов малюнок сірим олівцем. Усе здавалося сірим... ні, не геть усе! Щось там блищало на підлозі, а барва — мов жарина в коминку дитячої кімнати, а чи мов червоно-жовтогарячий тюльпан, що хитається під травневим сонцем. Побоюючись, що, коли вона відірветься оком від камінчика, та ніби жарина щезне, Кораліна простягла ліву руку, мацаючи: де ж воно, те, що яріє?

Та ось її пальці зімкнулися навколо чогось гладенького й прохолодного. Вона його підхопила, а тоді відвела камінчика з отвором від ока, щоб розглянути знахідку. Скляна кулька з дна коробки для іграшок невиразно сіріла на рожевій її долоньці. Кораліна знов піднесла дірявого камінчика до ока й подивилася крізь камінчик на кульку. І знову кулька запалахкотіла, заіскрилася червоним вогнем!

І чийсь голосочок прошепотів їй у голові:

— Як по правді, пані, то я оце, подумавши, переконався: я, звісно, був хлопчиком! Ой, але тобі треба поспішати! Ти маєш знайти ще двох із нас, а та карга вже розсердилася на тебе за те, що ти відкрила мене!

«Якщо я маю це зробити, — подумала Кораліна, — то тільки не в цих її одежинках!» То й перевдяглася знову в свої піжаму, блакитний халатик, взула свої капці, охайно склавши й залишивши сірий светрик і чорні джинсики на ліжку, а жовтогарячі черевики — на підлозі біля коробки для іграшок.

Дівчинка поклала кульку в кишеню халатика і вийшла в коридор.

А тут щось як ужалить її в обличчя, в руки! Так січе шкіру пісок на пляжі вітряного дня. Прикривши очі долонями, Кораліна пішла далі.

Піщані укуси жалили все дужче, а йти ставало дедалі тяжче й тяжче, от ніби вона ступала вже проти буряного вітру. Лихий то був вітер і до чого ж холоднющий!

Кораліна ступила крок назад, на вже пройдений шлях.

— Ой, ступай вперед! — прошепотів примарний голосок їй на вухо. — Бо карга сердиться.

Кораліна, все ще в коридорі, знову ступила крок уперед — аби тільки втрапити в новий порив шквалу, який колов їй щоки, обличчя невидимим піском, гострим, як голки, як бите скло.

— Грай чесно! — крикнула Кораліна в той вітер.

Відповіді не було, але вітер іще раз шмагонув дівчинку злостиво, а тоді ослаб і вщух зовсім. Минаючи кухню, Кораліна у тиші, що зненацька запала, вчула крапотіння води з незакрученого крана — а чи то довгі нігті «іншої матері» нетерпляче вистукували по стільниці? Їй так кортіло глянути, що ж там, але вона погамувала це бажання.

Ще кілька кроків, і дівчинка опинилася перед парадними дверми, й вийшла надвір.

Кораліна зійшла униз по східцях і подалася круг будинку до помешкання «інших» панн Примули й Форсібілли. Лампочки навколо їхніх дверей спалахували й гасли тепер майже безладно, тож не виходило жодних слів, які б могла втямити Кораліна. Двері були зачинені. Що, коли вони замикані? Дівчинка щосили їх штовхнула. Спочатку двері не піддавалися, а тоді раптом розчахнулись, і Кораліна вскочила, спотикаючись, у темне приміщення.

Дівчинка затисла в кулачку того камінчика з отвором посередині й рушила в чорноту. Вона сподівалася, що опиниться посеред зали, а попереду буде, за завісою, сцена. Але там не було нічого. Там панувала темрява, а театр був порожній. Обережно посувалася вона вперед. Щось зашелестіло над головою. Кораліна подивилася вгору, де пітьма була ще густіша, і в цю мить наступила на щось ногою. Вона нахилилася й підняла — ліхтарик! Увімкнувши його, обвела променем приміщення.

Театр був покинутий і занехаяний. На підлозі валялися потрощені стільці, й старе запилюжене павутиння оповивало стіни, звисаючи з перетрухлих балок і з майже перетлілих оксамитових завіс.

Знову щось шелеснуло. Кораліна спрямувала промінь ліхтарика вгору, на стелю. Там висіли якісь киселеподібні істоти, позбавлені хутра. Дівчинка подумала, що колись вони мали обличчя — можливо, навіть були собаками? Але які собаки мають шкіряні крила, мов кажани? Які пси можуть висіти догори дриґом, мов павуки чи ті ж таки кажани?

Світло стурбувало ті створіння, й одне з них знялося в повітря, важко б’ючи крильми запилюжене повітря. Воно пролетіло так низько над Кораліною, що вона мусила пригнутись. Створіння сіло на далекій стіні, а тоді рушило, чіпляючись кігтями, назад, до того гнізда кажанопсів під стелею.

Кораліна піднесла камінчика до ока й, дивлячись крізь нього, оглянула приміщення, шукаючи щось таке, що б жевріло чи блищало: то був би певний знак, що в цій залі є ще одна захована душа. Променем ліхтарика вона обмацувала залу, все вишукуючи-видивляючись, а від густих порохів у повітрі промінь здавався чимсь майже твердим.

Щось там таке видніло за зруйнованою сценою, на стіні за кулісами. Якесь сіро-біле, удвічі більше за Кораліну, воно приліпилося до стіни, мов слимак. Кораліна зробила глибокий вдих. «Я не боюсь! — запевнила дівчинка саму себе. — Тільки не я!» Сама собі дивуючись, видерлася вона на стару сцену, підтягуючись і втоплюючи пальці в спорохнявіле дерево.

Підступивши ближче до тієї прояви на стіні, вона розгледіла: то якась подоба мішка, чогось такого, як торбинка з павучими яйцями. Від променя те щось затіпалося. Щось там було, в тім мішку, наче людина, але наділена двома головами і вдвічі більшою кількістю рук і ніг, ніж мало б бути в когось одного.

Та істота в мішку здавалася жахливо безформною, недоробленою, от ніби зліпили з пластиліну двох людей, а тоді розігріли й сплющили водно.

Кораліна завагалася. Ближче підступати до тої маси їй не хотілося. Собако-кажани почали, одне по одному, спадати зі стелі й кружляти по театру, наближаючись до дівчинки, але й не чіпаючи її.

«Мо’, тут і немає жодних захованих душ? — подумала Кораліна. — То чи не ліпше буде вшитися звідсіля й пошукати деінде?» Вона востаннє оглянула приміщення крізь продірявлений камінчик: занедбаний театр мав блякло-сірий вигляд, але щось брунасте жевріло, розкішно-яскраве, мов полірована деревина вишні, всередині мішка! Хоч би що там жевріло, а його тримала одна з рук істоти, приліпленої до стіни.

Повільно рушила Кораліна по тій сирій сцені, намагаючись видавати якнайменше шуму, побоюючись, що, коли вона потурбує ту почвару в мішку, воно розплющить очі, побачить її, і тоді...

Це було б найстрашніше, що тільки вона могла собі уявити: що воно вирячиться на неї! Серце калатало в грудях дівчинки. Ще крок...

Ще ніколи Кораліні не було так страшно, але крок за кроком вона підступала все ближче. Ось і мішок. Тоді вона проштовхнула свою правицю в ту липучу, чіпку білість, що висіла на стіні. Коралінина рука заглиблювалась, а те ніби павутиння від цього тихо лускотіло, мов крихітний вогник, а ще ж воно липло їй до шкіри, до одежі — достоту, як облипає справжнє павутиння, як клеїться карамельна начинка. Та ось дівчинка таки добулася туди вгору й доторкнулася до холодної руки, пальці якої, відчувала вона, були зціплені навколо ще однієї скляної кульки. Шкіра почвари була слизька, мов вимащена киселем. Кораліна сіпнула кульку до себе.

Спочатку нічого не сталося — досить таки міцний був стиск пальців поторочі. А тоді, один по одному, ті пальці послабили свій зціп, і кулька, ковзь! — і вислизнула в Коралінину руку. Раденька, що почварині очі так і не розлупилися, вона просмикнула свою правицю на волю з того липучого павутиння. Посвітила на ті два обличчя й виснувала: ніби схожі на молодші версії панн Примули й Форсібілли? Але так скручені й сплющені докупи, неначе два шматки воску, розтоплені й злиті в одну моторошну річ.

Зненацька, без хоч би якого попередження, одна з чотирьох рук потвори хап Кораліну за правицю! Однак слизькі нігті лиш дряпнули шкіру дівчинки й не схопили руки, надто слизької від павутиння, й Кораліна змогла відскочити. І тут розлупилися ті очиська — чотири чорні ґудзі зблиснули, вирячившись згори на дівчинку, й два голоси, яких Кораліна в житті не чувала, заволали до неї. Один голос мов шептав-нарікав, а другий роздзижчався, мов сердита тлуста муха-гаруха між шибок, але промовляли вони водно:

— Злодюга! Віддай! Стій! Злодюга!

Довкола залопотіли крильми кажанопси. Кораліна почала свій відступ. Але швидко збагнула: хай там яке страхітливе було потворисько на стіні — те, що колись виступало на сцені як «інші панни Примула й Форсібілла», — воно лишалося закоконоване й приклеєне до стіни павутинним мішком. Воно нездатне було переслідувати її.

Кажанопси хляпали крильми, лопотіли-пурхали довкола неї, але ніякої шкоди їй не завдавали. Кораліна злізла зі сцени й посвітила ліхтариком, шукаючи виходу зі старого театру.

— Тікай, панночко! — захлипав дівчачий голосок їй у голові. — Тікай, не гайся! Ти вже маєш двох із нас. Тікай із цього пекла, поки ще тече кров у твоїх жилах!

Кораліна вкинула нову кульку до першої, в кишеньку. Он двері! Вона підбігла й потягла з усієї сили... Відчинилися, нарешті!