Кораліна

Розділ 3

Наступного дня вже сяяло сонце, і мама повезла Кораліну до найближчого міста — обновити донечці її шкільний гардероб. Вони висадили тата біля залізничної станції: тато мав провештатися цілий день у Лондоні — треба, мовляв, побачитися з кількома людьми.

Кораліна помахала йому рукою:

— До побачення!

І вони з мамою пірнули в універмаг, підкупити одежі для школи.

Кораліна набачила рукавички з зеленим мерехтінням:

— Мамо, купи!

Але мама відмовилася це купити, набравши натомість білих шкарпеток, синіх шкільних колготок, а ще чотири сірі блузки й темно-сіру спідничку.

— Але ж, мамо, усі в школі мають сірі блузки і все таке, та ні в кого немає зелених рукавичок! Я була б одна-єдина з такими рукавичками!

Однак мама її не почула, бо саме розбалакалася з продавчинею. А предметом їхньої балачки став пуловер для Кораліни, і зійшлися дві жінки на тому, що найвигідніше буде взяти отой — страхітливо великий та мішкуватий, зате в ньому вміщалося стільки сподівань на те, що дитина до нього доросте, одне слово — пуловер на виріст.

Кораліна розчаровано поблукала геть, задивившись на виставку гумових чобіт, уподібнених до жаб, качок і кролів.

Потім вона приблукала знову.

— Кораліно! Ах, ось де ти! І де в дідька тебе носило?

— А мене були викрали прибульці, — розповіла Кораліна. — Прилетіли з космосу зі своїми променевими пістолями, а я їх обдурила: нацупила перуку, зареготала по-французьки — і втекла!

— Авжеж, люба. Слухай, я гадаю, тобі б іще пару пришпильок, і ти б ними обійшлася, чи не так?

— Не обійшлася б.

— Ну, скажімо, шість штук, для певності! — умовляла мама.

Кораліна промовчала.

Вже в машині, коли верталися додому, Кораліна поцікавилася:

— А що в тій, порожній квартирі?

— Не знаю. Либонь, нічого. На вигляд, певне, як і наша була, поки ми не в’їхали. Просто порожні кімнати.

— А як ти гадаєш, туди можна потрапити з нашого помешкання?

— Ні — якщо ти не вмієш проходити крізь цегляні мури, люба.

— О!

Прибули додому якраз на підобідок. Сяяло сонце, а день лишався холодний. Зазирнула Коралінина мама до холодильника і тільки й знайшла там, що одненького сумного помідорчика й шматочок сиру, порослого зеленню. А в хлібниці — сама-одна шкуринка.

— Краще я гайну до ближчих крамниць та куплю рибних паличок чи чогось такого, — сказала мама. — Хочеш зі мною?

— Ні, — відказала Кораліна.

— Твоя справа! — вирекла мама — і зникла. Але ні, ще повернулася: забула гаманця й ключі від машини. І тоді вже остаточно поїхала.

А на Кораліну насунула нудьга.

Погортала книжку, яку читала мама: про аборигенів у далеких краях. Як вони що день Божий беруть шматки білого шовку й малюють по них воском, тоді замочують ті шовки у фарбі, потім іще більше малюють по них воском і фарбують іще трохи, а тоді розтоплюють, змивають віск у гарячій воді, а насамкінець кидають такі-то вже прекрасні тканини у вогонь, аби все згоріло на попілець.

Кораліні такі дії видалися особливо безглуздими, але вона сподівалася, що тим людям такі дії приносять утіху.

Її нуд і досі був тут, а мама все ще не поверталася.

Кораліна підсунула крісло до кухонних дверей. Вилізла на спинку крісла й підняла руку: ще не дістала. Тоді злізла, принесла віника з комірчини. Знов видерлася на крісло й тепер уже, віником, таки дістала до кільця з ключами.

Брязь!

Дівчинка злізла з крісла, взяла ключі. Переможно усміхнулася! Тоді прихилила віника до стіни й подалася до вітальні.

Родина не користувалася вітальнею. Вона успадкувала ті меблі від Кораліниної бабусі — разом зі столиком для кави, шафкою, важкою скляною попільничкою та олійною картиною, що зображала вазу з фруктами. Кораліні до голови не вкладалося, як, навіщо комусь заманулось узяти й намалювати вазу з плодами. А так, коли не брати до уваги меблів, кімната була порожня: не заставлена дрібничками коминкова полиця, жодних тобі статуй чи дзиґарів — нічого такого, що давало б відчуття затишку, обжитості.

Старий чорний ключ холодив руку дужче, ніж інші, менші ключі. Кораліна заклала його до шпарини. Він прокрутнувся легко, із задоволеним клацом.

Кораліна стала, подослухалася. Знала-бо: робить щось неправильне, і намагалася вчути, чи не повернулася мама, але нічого такого не розчула. Тоді Кораліна поклала пальці на ручку дверей, повернула її — і нарешті відчинила двері.

Відчинилися вони до темного коридору. Цегляне мурування де й ділося, от мов ніякої цегли тут і не було зовсім. У відчинені двері війнув холодний дух цвілі: тхнуло чимсь дуже старим і вельми забарним.

Кораліна переступила поріг.

Їй кортіло побачити, на що схоже порожнє помешкання — якщо, звісно, коридор вів саме туди.

Із непевним відчуттям посувалася Кораліна коридором. Щось у ньому було дуже знайоме!

Килимок під її ногами був той самий килимок, який вони мали у своєму помешканні. Шпалери на стінах — ті самі, що й у них. У холі висіла та сама картина, що й у них у тому самому місці.

Кораліна зрозуміла, де вона опинилася: у своєму власному домі! Звідтіля вона так і не вийшла...

Спантеличено труснула головою.

Тоді придивилася до картини, що висіла на стіні: ні, не зовсім точно та сама! Картина в їхньому коридорі зображала хлопчика в старомодному вбранні, котрий витріщався на якісь бульки. А вираз у хлопчика на цій картині був відмінний: він так дивився на бульки, мов задумав укоїти з ними щось огидне. І щось дивне було з його очима...

Кораліна прикипіла поглядом до його очей, силкуючись дотямити, у чому ж тут відмінність.

Вона була вже майже вловила ту різницю, коли чийсь голос промовив:

— Кораліна?

Звучало наче матінки голос? Кораліна увійшла до кухні, звідки й долинув той голос. А там стояла жінка, спиною до гості. Трохи й схожа на Коралінину матір. От тільки...

От тільки в цієї шкіра була така біла, мов папір.

От тільки була ця жінка вища зростом і худіша.

От тільки пальці в неї були такі довгі, а ще вони всякчас рухалися, а темно-червоні нігті були загнуті й гострі.

— Кораліно? — повторила жінка. — Це ти?

І тут вона обернулася. Очі в неї... були не очі, а великі чорні ґудзики!

— Час підобідку, Кораліно, — повідомила жінка.

— Хто ви? — запитала дівчинка.

— Я — твоя інша мати, — відповіла жінка. — Піди й скажи твоєму іншому татові, що підобідок готовий. — Тут вона відчинила дверцята духівки. Зненацька Кораліна збагнула, яка вона голодна. Запахло такою чудовою смакотою! — Ну, іди ж!

Кораліна пройшла коридором до татового кабінету. Там, спиною до неї, сидів чоловік за клавіатурою.

— Привіт! — сказала Кораліна. — Я... я хочу сказати, що вона сказала, що підобідок готовий!

Чоловік обернувся до неї.

І в нього очі були мов ґудзі: великі, чорні, блискучі!

— Привіт, Кораліно! — обізвався він. — Я помираю з голоду.

«Інший тато» підвівся і з Кораліною подався до кухні. Посідали за кухонний стіл, і Коралінина інша мати подала їм підобідок. Величезне золотаво-коричневе смажене курча, смажена картопля, крихітний зелений горошок. Кораліна їла й наїстися не могла. Смакувало чудесно!

— Ми тут уже давно на тебе чекали, — признався Коралінин «інший тато».

— На мене?

— Атож! — сказала «інша мати». — Без тебе тут воно все не те. Але ми знали: одного чудового дня ти прийдеш до нас, і ми зможемо бути справжньою родиною. Хочеш іще курчати?

Кращого курчати Кораліна ще зроду не куштувала. Її мама іноді готувала курча, але все те було або з пакетів, або заморожене, і виймалося з духовки таке пересушене, аж горло дерло, а смаку — ніякого. Коли ж до курчати брався тато, він купував справжнє курча, але витворяв із ним різні чудні штуки: то у вині потушкує, то начинить чорносливом, то в тісті запече, а Кораліна принципово відмовлялася навіть торкатися до такого кухторення.

Тож вона взяла собі ще курчати.

— Я й не знала, що маю ще й «іншу матір», — обережно призналася Кораліна.

— Та знаєш! І всяк знає! — запевнила «інша мати», блискочучи своїми чорно-ґудзиковими очима. — Я гадала, що після підобідку тобі захочеться погратися у твоїй кімнаті з пацюками.

— З пацюками?

— З горища.

Кораліна в житті не бачила пацюка чи там щура, хіба по телику показували. Яка цікавинка! Схоже, зрештою цей день виявиться ще й дуже цікавим!

Після підобідку Коралінині «інші батьки» заходилися мити посуд, а дівчинка подалася коридором до своєї «іншої спальні».

«Інша спальня» відрізнялася від її справжньої домашньої спальні. Почати з того, що пофарбовано цю в якийсь відворотний відтінок зелені й чудернацький різновид рожевого.

Кораліна вирішила: спати отут їй не хотілося б, але поєднання відтінків тут страх яке цікаве — куди цікавіше, ніж у її домашній спаленьці.

А ще тут було повно дивоглядних речей, яких Кораліна ще в житті не бачила: крилаті янголята пурхали довкола спальні, мов налякані горобці; картинки в книжках корчилися-вигиналися, повзали ще й мерехтіли, а маленькі динозаврячі черепи виклацували зубами, коли дівчинка проходила мимо. Така собі шкатула, повна дивовижних цяцьок!

«Оце більш-менш підходить!» — подумала Кораліна. Вона визирнула у вікно. Надворі був той самий краєвид, що відкривався і з вікна її власної спальні: дерева, поля, а ще далі, по небокраю, тяглися пурпурові гори.

Щось чорне, тупу-тупу, перебігло по підлозі й шуснуло під ліжко. Кораліна стала навколішки й зазирнула під ліжко. П’ять десятків крихітних червоних оченят витріщилися на неї.

— Привіт! — обізвалася до звірят Кораліна. — Ви щури-пацюки?

То вони й повиходили з-під ліжка, заморгали оченятами від світла. Мали вони коротке, чорне, мов сажа, хутро, крихітні червоні очка, рожеві лапки, подібні до крихітних рученят, і рожеві безволосі хвости, що звивалися, мов довгі, гладенькі черв’яки.

— А розмовляти ви вмієте? — поцікавилася дівчинка.

Найбільший і найчорніший з пацюків похитав головою. «Якась неприємна в нього посмішка!» — подумалося Кораліні.

— Ну, а що ви вмієте робити? — запитала Кораліна.

Пацюки стали колом.

Тоді вони заходилися вилазити одне на одного, обережно, але швидко, аж поки утворили піраміду, на вершечок якої видерся зрештою найбільший пацюк.

І тут пацюки заспівали — тонюсінькими, писклявими голосочками:

Неприємно звучала та пісенька. Кораліна була певна, що десь її вже чула — чи щось подібне? Але не могла пригадати достеменно, де ж вона таке вже чула...

Тоді піраміда розпалася, і пацюки пороснули, прудкі та чорні, до дверей.

«Інший схибнутий стариган» із горища став на порозі, тримаючи в руках високого чорного капелюха. Пацюки подерлися нагору по ньому, зариваючись йому в кишені, за пазуху, в його ногавиці, йому за комір.

А найбільший пацючище видряпався старому на плечі, розгойдався на його довгому сивому вусові та, повз великі чорно-ґудзикові очиська, опля-гоп! — і висадився дідуганові на тім’я.

Пара секунд — і про присутність десь тут щурів-пацюків уже нагадували самі тільки невгамовні клубочки, що перекочувалися туди-сюди попід дідовим одягом, а найбільший пацючисько лупав блискучими червоними очицями з висоти дідового чолопка на Кораліну.

Дідуган надягнув свого капелюха, мовби поховавши під ним і останнього паця.

— Привіт, Кораліно! — аж оце вже привітався «інший дідуган» з горища. — Я почув, що ти тут. Пора вже моїм щурам пообідати. А ти, якщо бажаєш, можеш піднятися нагору зі мною — побачиш, як вони харчуються.

Щось голоднюще проблиснуло в дідуганових очах-ґудзях, від чого Кораліні стало моторошно.

— Ні, дякую, — відмовилася дівчинка від тих запросин. — Піду подосліджую, що там надворі.

Стариган дуже повільно кивнув головою. Кораліна чула, як пацюки перешіптуються: цю-цю-цю!, хоча й не могла добрати, про що там їхня мова.

Але вона не була й певна, що хотіла б знати, про що вони там пліткують.

Коли Кораліна проходила коридором, її «інші батьки» підпирали кухонні одвірки, усміхаючись однаковими усмішками та звільна помахуючи руками.

— Бажаю тоді добре погуляти надворі! — сказала «інша мати».

— Ми просто чекатимемо на тебе, поки ти повернешся! — запевнив «інший батько».

Дійшовши до вхідних дверей, дівчинка озирнулася на своїх «інших батьків». Ті все так само невідривно дивилися на неї, махаючи їй руками й усміхаючись.

Кораліна вийшла на ґанок і почала спускатися східцями.