Кораліна

Розділ 6

Розбудило Кораліну сонце — вдарило просто в обличчя. Ранок був уже не ранній...

Якусь мить дівчинка не могла втямити, де вона й що вона. Де ж це вона опинилась? І в голові не було повної певності, хто вона така. Вражає: скільки того, чим ми є, буває пов’язано з ліжками, в яких ми прокидаємося вранці. Дивом дивуєшся часом, наскільки крихким виявляється іноді те, чим ми є...

Бувало таке, що Кораліні забувалося, хто вона, коли серед білого дня уявляла себе дослідницею Арктики, чи дощового лісу Амазонії, чи найтемнішої Африки, й треба було, щоб хтось поплескав її по плечу або назвав на ім’я, аби Кораліна злякано повернулася з далини в мільйон миль — аби лиш за якусь часточку секунди пригадати, хто вона така і як її звуть, і що вона взагалі перебуває саме ось тут!

А наразі сонце світило їй в очі, і вона була Кораліна Джонс. Так. І лише потім зелено-рожева гама кімнати, де вона опинилася, і шарудіння великого фарбованого метелика, що пурхав і бив крильми, прокладаючи собі шлях попід стелею, підказали їй, де саме вона прокинулась.

Дівчинка вилізла з ліжка. Вирішила, що не годиться їй тинятися цілий день у піжамі, халатику й капцях, навіть якби це означало, ніби вона вбралася в одяг «іншої Кораліни». (А хіба є якась «інша Кораліна»? Ні, вирішила вона, «іншої Кораліни» немає. Є тільки вона!) Одначе в гардеробі не було підхожого вбрання. Це все були одежинки для костюмованих вечірок або (подумалося їй) це такі лахи, які б вона залюбки мала у себе вдома — щоб вони висіли в її гардеробі. Все особливі костюми: дрантя відьми, клаптикове вбрання для опудала, костюм воїна з майбутнього, всіяний цифровими вогниками, що виблискували й миготіли, шпетна вечірня сукня, вся всіяна пір’ям та люстерками. Нарешті в шухляді вишукала чорні джинси, зроблені немовби з оксамитової ночі, та сірий светрик барви густого диму з увитими в тканину крихітними зірочками, що тьмяно мерехтіли.

Нацупила на себе ті джинси й светрика. А тоді ще взула ясно-жовтогарячі черевики, які знайшлися на дні гардеробу.

Дістала своє останнє яблуко з кишені свого халатика, а тоді ще забрала, з тієї самої кишені, камінчика з отвором посередині.

Переклала камінчика до кишені джинсів — і враз мов трішечки проясніла голова. От ніби Кораліна вийшла з якогось густого туману.

Подалася до кухні — там нікого.

І все ж таки дівчинка мала певність: хтось та є в помешканні! Пройшла коридором аж до кабінету свого «іншого тата» й виявила: там хтось є.

— А де «інша мати»? — запитала вона в «іншого тата». Той сидів у своєму кабінеті за робочим столом, дуже схожим на стіл її справжнього тата, але цей «тато» не робив анічогісінько взагалі, не читав навіть городницьких-садівничих каталогів, як те робив її рідний тато, коли удавав, ніби працює.

— Надворі, — відповів той. — Лагодить двері. Завелися проблеми з шкідниками.

Він наче був радий, що має хоч до кого заговорити.

— Ви про пацюків?

— Ні, паці — наші друзі. Це інша порода, великий чорний збитошник, що ходить, задерши хвоста догори.

— То ви про кота?

— Атож, — підтвердив її здогад «інший тато».

Сьогодні він не був аж такий дуже схожий на її справжнього батька. Було щось непевно-невиразне в його обличчі — не обличчі, а радше тісті, що мовби росло на дріжджах, згладжуючи всякі там опуклини, западини та зморшки.

— Як по правді, то я й не мав би розмовляти з тобою, поки її немає поруч, — признався «інший». — Але ти не турбуйся. Вона не часто десь вибігає. А я видам тобі всю нашу ніжну гостинність, так що ти й думати забудеш про те, щоб колись повернутися туди до себе.

Він замовк і згорнув руки на животі.

— То що мені робити? — запитала Кораліна. «Інший тато» показав на свої уста: мовчати!

— Якщо ти навіть розмовляти не хочеш зі мною, — розсердилася Кораліна, — то я піду на свої розвідки.

— Нема в тім сенсу! — заперечив «інший тато». — Немає ніякого «десь там», а є тільки «тут». Усе це вона створила: будинок, подвір’я з садом, а також мешканців будинку. Вона все це створила і стала чекати...

Тут «інший тато» збентежився і знову приставив пальця до уст, от ніби похопився, що занадто розбазікався і вибовкав зайве.

Кораліна вийшла з його кабінету. Перетнула вітальню й зразу до старих дверей: вона їх і тягла, й сіпала, й грюкала ними. Але ні: замикано надійно, а ключ в «іншої матері».

Дівчинка роззирнулася по кімнаті. Все тут було таке знайоме — й від того здавалося чимсь по-справжньому дивним. Усе тут було точнісінько таке, яким вона його запам’ятала: стояли всі бабусині меблі з їхнім чудним духом, на стіні висіла картина, що зображала вазу з фруктами (ґроно винограду, дві сливи, персик і яблуко), стояв на лев’ячих лапах низький дерев’яний столик, а порожній коминок начебто всмоктував усе тепло, яке було в приміщенні.

Та було тут щось іще, чого вона не могла пригадати, що бачила досі. На коминковій полиці стояла якась скляна куля.

Дівчинка підійшла до коминка, зіп’ялася навшпиньки й зняла кулю. Це була кругла забавка зі снігом і двома крихітними людьми всередині. Кораліна труснула кулею — і полетів сніг, пролітаючи крізь воду й виблискуючи.

Тоді вона поставила снігову кулю назад, на полицю, й продовжила пошуки своїх справжніх батьків і виходу на волю.

Вона вийшла з помешкання надвір. Повз двері з блискотливими вогнями, за якими «інші панни» Примула й Форсібілла ставили свою вічну виставу, й заглибилася в ліс.

Там, де йшла Кораліна, якби ви пройшли крізь ділянку лісу, ви б побачили далі тільки луг і старий тенісний корт. Але ліс тягнувся ще й далі, от тільки дерева чимдалі ставали все приблизнішими й менше схожими на дерева взагалі.

Пройти ще трохи, і дерева ставали геть приблизні, достоту голі ідеї дерев: внизу сіро-брунастий стовбур, а вгорі наляпано чогось такого, що могло б означати листя.

Кораліна замислилася: невже її «інша мати» настільки байдужа до дерев? Чи просто вона вирішила не завдавати собі клопоту цією ділянкою, оскільки не розраховувала, щоб хтось зайшов аж так далеко від будинку?

Кораліна йшла все далі.

І тут насунув туман.

Був він вологий, як нормальний туман чи звичайна імла. Не холодний і не теплий. Кораліні здалося, ніби вона іде в ніщо.

«Я дослідниця! — твердила собі Кораліна. — І мені потрібні всі виходи звідсіля, які тільки я зможу вишукати. Тож я йду далі!»

Світ, крізь який вона прошкувала, був бліда ніщота, немов величезний чистий аркуш паперу чи незмірна порожня біла зала. Він не мав ні температури, ні запаху, ні речовини, ні смаку.

«Звісно, ніякий це не туман!» — подумала Кораліна, хоч і не знала, що воно було таке. На мить припустила: а що, як вона осліпла? Але ж ні, ось вона бачить себе, цілком виразно, наче в ясний день. Але під ногами не було землі — сама тобі імлава, молочна білина.

— І чим це ти займаєшся, на твою думку? — запитала Кораліну якась постать, що хтозна звідкіля виринула поруч.

Аж кілька секунд пішло в Кораліни на те, щоб сфокусувати свій зір на тій прояві. Спочатку їй видалося, ніби то якийсь лев ступає на певній відстані від неї, а тоді вона подумала, що то, либонь, миша, зовсім близько, поруч. І аж тоді вона додумалася, що то таке.

— Я обстежую місцевість! — сказала дівчинка котові.

Волосинки його кожушка наїжено стирчали навсібіч, очі були широко розплющені, а хвіст... хвіст теліпався скоцюрблений між його задніх ніг. Ніхто б не назвав його щасливим котом.

— Погане місце! — муркнув кіт. — Хоча це ти називаєш його місцем, а я — ні. То що ж ти тут робиш?

— Обстежую-досліджую.

— Нічого ти тут не знайдеш, — запевнив дівчинку кіт. — Це просто виворіт, та частина місця, яку вона не потурбувалася створити.

— Вона?

— Та, котра стверджує, що вона — твоя «інша мати», — пояснив кіт.

— Що ж вона таке? — запитала Кораліна.

Кіт не відповів. Він просто перебирав лапами блідий туман поруч Кораліни.

Тут щось почало проступати попереду, щось забовваніло: високе, нависле й темне.

— Ти помилився! — сказала дівчинка котові. — Там щось є!

І тоді та озія набула форми темного будинку, який немовби насувався на них із безформної білини.

— Але ж це... — почала Кораліна.

— Будинок, з якого ти допіру вийшла, — погодився кіт. — Саме він.

— Може, я закрутилася в тумані, — припустила Кораліна.

Кіт скрутив зі свого хвоста знак запитання й схилив голову набік.

— Це ти могла закрутитися, — мовив він. — А я ніяк не міг. Тож ти таки помиляєшся.

— Але як можна піти від чогось і, нікуди не звертаючи, все одно повернутися до того чогось?

— Запростяка! — запевнив кіт. — Уяви собі, що хтось іде круг світа. Вирушаєш від чогось і наприкінці приходиш туди ж.

— Це маленький світ, — мовила Кораліна.

— Для неї він досить великий, — запевнив кіт. — Павутина у павука має бути лиш настільки велика, щоб ловити мух.

Кораліна здригнулася.

— Він сказав, що вона замикає всі ворота й двері, — повідомила Кораліна кота, — аби ти не міг сюди проникати.

— Нехай вона собі старається, — байдуже мовив кіт. — О, так! Нехай старається. — Вони якраз стали під купкою дерев біля будинку. Ці дерева з вигляду були куди більш схожі на справжні. — Є входи й виходи з таких місць, як оце, про котрі й вона не здогадується.

— То вона й створила цю місцину? — запитала Кораліна.

— Створила, знайшла — яка різниця? — запитав кіт. — Хай там як, а володіє вона ним віддавна, дуже давно. Тримайся... — І тут мурлика як здригнеться, як стрибне! Кораліна й кліпнути оком не встигла, а кіт уже сидів над великим чорним пацюком, придавивши його лапою. — Не скажу, щоб я любив пацюків і в найліпші часи, — розбалакував кіт, ніби нічого й не сталося, — але ці щури в цьому місці всі шпигують для неї. Вона використовує їх як свої очі й руки...

І, мовивши це, кіт відпустив пацюка.

Гризун забіг десь на метр, і тоді кіт єдиним стрибком наздогнав його: прибив до землі ударом гострих кігтів однієї лапи, а другою ще й придавив.

— Люблю цю забаву! — щасливо вигукнув чорний мурлика. — Хочеш побачити, як я це пророблю ще раз?

— Ні! — мовила Кораліна. — Навіщо ти це чиниш? Ти ж мучиш нещасне!

— Мм! — промимрив кіт і знов відпустив щура.

Приголомшений гризун ступив кілька непевних крочків, а тоді кинувся навтікача. Ударом лапи кіт підкинув пацюка в повітря і впіймав у свою пащу.

— Припини! — крикнула Кораліна.

Кіт упустив пацюка собі між передні лапи.

— Дехто — є ж такі! — мовив він, зітхнувши, і то таким лагідним тоном, мов змащений олією шовк, — припускає: схильність котів бавитися зі своїми жертвами є таким собі милосердям. Зрештою саме завдяки цьому час від часу декому з цих наших кумедних маленьких підобідків щастить уникнути смерті. А від тебе часто втікає твій обід?

Тут він хап пацюка в пащеку й поніс у гущавину, за дерево.

А Кораліна зайшла до будинку.

Тут панував спокій: тихо, порожньо, безлюдно. Навіть Коралінині кроки по застеленій килимком підлозі немовби відлунювали гучною луною.

У дальшому кінці коридору висіло собі дзеркало. Дівчинка бачила себе в дзеркалі, як вона наближається до нього, і в тому віддзеркаленні сама собі видавалася хоробрішою, ніж почувалася. Більш нікого в дзеркалі не було. Тільки вона, серед того коридору.

І тут чиясь рука торкнула її плече. Кораліна підвела очі. «Інша мати» згори вниз видивлялася на дівчинку великими чорними ґудзями своїх очей.

— Кораліно, люба! — заговорила жінка. — Я подумала: зрання, коли ти якраз повернулася з прогулянки, ми з тобою могли б погратися в якісь ігри. У класи? В монополію? Щасливі сім’ї?

— Вас не було в дзеркалі! — завважила Кораліна.

«Інша мати» усміхнулася.

— Дзеркалам ніколи не можна довіряти, — мовила вона. — Ну, то в яку гру пограємось?

Кораліна похитала головою.

— Я не хочу гратися з вами, — сказала вона. — Я хочу опинитися вдома з моїми справжніми батьками. Хочу, щоб ви відпустили їх. Щоб усіх нас відпустили.

«Інша мати» похитала головою, дуже повільно.

— Гостріша за гадючий зуб, — мовила вона, — доччина невдячність. Але і найгордовитіший дух можна зламати — любов’ю.

І її довгі білі пальці зазвивалися, пестячи повітря.

— Я не збираюся полюбити вас! — заявила Кораліна. — І байдуже, що... Ви не можете примусити мене полюбити вас.

— Нумо побалакаймо про це! — запропонувала «інша мати» й попрямувала до світлиці. Кораліна пішла слідом за нею.

«Інша мати» сіла на великий диван. Вона взяла коричневу торбинку, що стояла біля дивана, й дістала звідти шелестючий паперовий пакет.

Жінка простягла пакета Кораліні.

— Хочеш одненького? — чемно запропонувала вона.

Сподіваючись, що там чи іриски, чи шоколадки, Кораліна зазирнула туди. Пакет був до половини повен великих лискучих чорних жуків, які повзали один по одному, силкуючись вилізти з пакета на волю.

— Ні! — відповіла Кораліна. — Жодного такого не хочу.

— Твоя воля, — мовила «інша мати». Вона обережно вибрала особливо великого й чорного жука, повідривала йому лапки (охайно поскладавши їх на велику скляну попільницю, що стояла на столику біля дивана) й закинула комаху собі в рот. І вдоволено захрумала ним.

— Умм! — видала вона і взяла ще одненького.

— Ви хвора! — сказала їй Кораліна. — Хвора, лиха й химородна!

— Оце так дочка має розмовляти зі своєю матір’ю? — в’їдливо запитала «інша мати», напхавши собі повен рот чорних жуків.

— Ви не моя мати! — відрізала Кораліна.

Її «інша мати» пустила ці слова дівчинки повз вуха.

— Ну, мені здається, ти трохи перехвилювалася, Кораліно. Можливо, в другій половині дня ми з тобою трохи б повишивали чи помалювали аквареллю. Потім обід, а опісля, якщо ти будеш хороша дівчинка, ти могла б побавитися трохи з пацюками перед сном. І я почитаю тобі казочку, і вкрию тебе, й підтикаю ковдру, й поцілую надобраніч.

Її довгі білі пальці ледь затріпотіли, мов стомлена бабка, й Кораліна здригнулася.

— Ні! — заявила Кораліна.

«Інша мати» сиділа собі на дивані. Її уста зціпилися прямою лінією, потім зібгалися зашморгнутим гаманцем. Вона кинула собі в рот іще жука, потім іще одного — мов які родзинки в шоколаді. Її очі — великі чорні ґудзі — вп’ялися в карі очі Кораліни. Пасма її лискучих чорних кіс звивалися й крутилися їй по шиї та плечах, от ніби їх ворушив якийсь легіт, котрого Кораліна не могла відчути чи поторкати.

Так вони видивлялися одна на одну з хвилину. Тоді «інша мати» вигукнула:

— Що це за манери!

Вона дбало скрутила свій паперовий пакет, щоби жоден жук не втік, і запхнула назад, у велику крамничну торбинку. Тоді підвелася, стаючи все вищою й вищою! Такою високою Кораліна її начебто ще не бачила. Господиня сягнула рукою в кишеню свого фартуха, дістала спершу чорного ключа від дверей вітальні (але, насупившись, кинула його до своєї торбинки), а тоді видобула крихітного сріблястого ключика. Переможно піднесла його вгору.

— Ось тобі! — мовила вона. — Це для тебе, Кораліно. Для твого ж блага. Бо я люблю тебе. Щоб навчити тебе хороших манер. Без манер чоловік не кавалер!

І, схопивши Кораліну, потягла її назад у коридор, аж до дзеркала в дальньому кінці. Тоді вставила ключика в дзеркало й покрутнула.

Дзеркало й відімкнулося, мов які дверцята, відкривши якийсь темний простір.

— Ти вийдеш звідси, як трохи навчишся добрих манер! — прорекла «інша мати». — Коли станеш готова бути люблячою донечкою.

Схопила Кораліну й запхнула в імлавий простір задзеркалля. Часточка жука прилипла їй до спідньої губи, а в чорних ґудзиках її очей не було жодного виразу.

Тоді «інша мати» зачинила дверцята — половинки дзеркала, лишивши Кораліну в тій пітьмі.