Користь незавершених справ

Глава 1 Користь давніх знайомств

В каструлю полетів останній компонент зілля — сушене ромашкове коріння, і з тихим шипінням розчинився у коричнювато-рожевій жижі. Я зацікавлено прослідкувала поглядом за тим, як велика бульбашка з’являється на поверхні, а потім лопається, окропляючи мене рідиною. Вибуху не відбулося.

Тепер можна й відпочити, адже ризик підняти у повітря всю квартиру тепер зведений до мінімуму. Хоча, знаючи свої таланти у області зіллєваріння, я б не здивувалася, якби мій імпровізований казанок розірвало від абсолютно нешкідливих ліків від кашлю.

Подумки дорахувавши до тридцяти, я помахом руки погасила вогонь на плиті, і тільки потім зрозуміла, що робити цього не варто було. Адже саме через таку маленьку, непомітну і необхідну кожній поважаючій себе відьмі магію в мене і відібрали ліцензію!

І всі роки виснажливих тренувань, всі години, проведені над старезними, повними пилюки і давніх заклинань підручниками пішли коту під хвіст, і тепер я, Яросвіта Черепко, змушена заробляти собі на життя простенькими зіллями, що не потребують жодних талантів…

Я сумним поглядом обвела кімнату, яку язик просто не повертався назвати лабораторією. Звичайнісінька кухня однокімнатної квартири на окраїні Кременчука, і єдине, що може навести на думку про те, що тут живе відьма, так це павутиння під стелею і чорний кіт Скелет, якого я забрала з вулиці ще років п’ять тому. Коли мені довелося переїхати з родинного гнізда Черепків через той сором, що я накладала на рід, я з усіх сил намагалася надати своєму новому помешканню вигляд таємничий і давній, але я сумніваюсь, що в мене щось вийшло.

Сусіди вважали мене шарлатанкою, яка за гроші передбачає долю, чи щось у такому дусі, люди, що бачили мене на вулиці, просто не звертали уваги на чудернацький одяг: двадцять перше століття — це не той час, коли можна кого-небудь здивувати косою по пояс та довгими сукнями на давній манер.

Нічого, ще зовсім трошки — і ліцензію повернуть, і можна буде знову літати на шабаші, повернутися до аспірантури Полтавської Академії Нечистої Сили, зверхньо дивитися на чортів і мавок, бігати на побачення з волхвами і відьмаками… Всього півроку ідеальної поведінки, тридцять шість годин громадських робіт і публічне вибачення перед Морозом, який через мене вилетів на вулицю через вікно третього поверху — і життя знову ввійде у свою звичну колію.

Розмірковуючи про свою тяжку долю, я, тим не менш, не забувала працювати руками, і розлила по пляшечкам приготоване зілля. Тепер залишився останній етап — вкинути у кожен флакончик по декілька ягід горобини — вона повинна прибрати болотний запах і підсилити основні властивості ліків. За рецептом ця добавка була необов’язковою, але якщо я хочу якнайшвидше продати цю партію, то вона має мати товарний вигляд.

Горобини в мене у квартирі не було — останню витратила вчора, а значить, доведеться за нею сходити. Найближче дерево росте всього у декількох вулицях звідси, але ягоди знаходяться настільки високо, що без магії їх не дістати. Тож доведеться йти туди, куди жодна порядна відьма не ходить без особливої необхідності — на кладовище.

Горобина росла прямо над могилою моєї прабабусі — відомою на всю Україну відьмою Анастасією Черепко. Саме вона, помираючи, передала мені свій чародійський дар. З того часу, як вона померла, мабуть-то, все і пішло шкереберть.

Ніхто у моїй родині навіть уявити не міг, що я колись зможу стати сильною відьмою — адже для цього потрібен особливий характер — вигадливий, безрозсудний, трішечки капосний і хитрий. А я… Я була зовсім не такою, та й зараз не збиралася змінюватися. Я — книжковий черв’як, тихоня, завжди спочатку думаю, і тільки потім роблю.

І ось — раз, і сила однієї з наймогутніших відьом нашого часу передається не моїй двоюрідній племінниці, а мені! Мене ніхто не вчив контролювати настільки сильний дар, і, як наслідок, тримати його в узді було зовсім непросто. Я стримувалася, скільки могла, але моїх можливостей не вистачило — і Мороз, знову пожартувавши про мою силу, таки пробив головою вікно.

Я натягнула на голову в’язану шапку — все ж таки на вулиці вже середина осені, і прошмигнула в двері, ледве не прищемивши Скелета, який теж чомусь зібрався йти зі мною.

— Ні! Залишайся вдома — на вулиці холодно, і робити нічого. Краще прослідкуй за зіллям — мало що може статися…

Я вже давно зверталася до кота як до думаючої істоти, яка розуміє мене з півслова, і значною мірою так воно й було. Не дивлячись на те, що спочатку Скелет був дворовим котом, характер в нього виявився м’яким і дуже схожим на мій власний.

Кіт ображено мявкнув, але слухняно залишився по іншу сторону дверей. Я, злодійкувато озирнувшись і не побачивши сусідів, нишком приклала палець до замкової щілини — і механізм сам собою спрацював, зачиняючи двері. Такий трюк я провертала кожного разу, коли виходила з квартири чи навпаки поверталася додому. Справа в тому, що ще однією невід’ємною рисою мого характеру є неуважність, і ключі я загубила в той же день, коли заселялась у квартиру.

Дорога до кладовища зайняла в мене хвилин десять, і вже зовсім скоро я пройшла під високою аркою головного входу. Відразу ж, як тільки я переступила через невидиму лінію, що відгороджувала цвинтар від усього іншого світу, я відчула цей удушливий, проникаючий під шкіру і м’язи запах смерті. Він був повсюди, втекти від нього неможливо, і чим більше ти вириваєшся, тим швидше він дістанеться тебе, поглине без залишку…

Ці відчуття виникають у мене кожен раз, коли я потрапляю у це місце, і відпускають вони тільки тоді, коли я опиняюсь біля могили прабабусі — вона єдина тут не бажає мені зла, єдина хоче допомогти. Я швидким кроком рушила вперед, орієнтуючись по непомітним для людей незнаючих знаках — похилена береза, яка своїми гілками ніби вказує напрям руху, величезний хрест, що виблискує на сонці, і навіть трава, що стає зеленішою з можним кроком, що наближує мене до неї…

Сьогодні на кладовищі було безлюдно і тихо — що й, взагалі-то, не дивно, адже сьогодні звичайний будній день. Я вже здалека побачила високу горобину і знову пришвидшила крок, намагаючись дістатися заповітного місця якомога швидше.

І ось вже я зовсім близько — настільки близько, що навіть можу розгледіти напис: «Анастасія Черепко 1915–2016 рр.». Квітник знову заріс бур’янами, біля надгробку в черговий раз з’явилися ці гидкі штучні троянди — і коли вже родичі зрозуміють, що не треба їх приносити, адже бабуся не любила несправжні квіти…

На те, щоб зібрати горобину у пакет, який я прихопила із собою, пішло зовсім небагато часу — всього через п'ятнадцять хвилин він наповнився мало не до країв.

Я присіла на маленьку лавочку біля могили і збиралася трохи відпочити, як раптом почула зовсім близько якісь дивні звуки — шкряботіння, тихі, майже нечутні стогони і звук лопати, яка входить у землю. Я точно знала, що всього хвилину тому у радіусі ста метрів нікого поряд не було, а зараз здавалося, що той, хто видає ці звуки, знаходиться зовсім поруч.

Якби я була скептиком, який не вірить у паранормальні явища, я б залишилася сидіти на місці, як ні в чому не бувало; якби я була нормальною відьмою, я б відразу кинулася до джерела звуку, щоб з’ясувати, що ж там відбувається. Але я — це я, тому я прихопила пакет, і тихо, навколішках почала просуватися у протилежному напрямі від тої істоти, що знаходилася всього у декількох метрах від мене.

Я поняття не мала, хто то був, хоча здогадок в мене було багато: починаючи від посталого мреця і закінчуючи капосним бісом, що не може заподіяти ніякої шкоди і тільки лякає довірливих людей.

За великим рахунком, мені було все одно, хто то був, і якби він продовжив копирсатися десь далі, я б спокійно пішла додому. Але ні, ця потвора точно просувалася до мене, ламаючи усе на своєму шляху — маленькі парканчики, що відділяли могили одну від одної, надгробки, столики, дерева, квіти…

І коли я зрозуміла, що наступною на шляху почвари буде могила моєї бабусі, щось у моєму плані пішло не так. Пакет з горобиною сам випав з занімілих пальців, і ягоди беззвучно розсипалися по землі, волосся, що під час ходьби вибилося з туго заплетених кіс, встало дибом і по ньому почали перебігати ледве помітні іскри, кров загустіла і я вже фізично відчувала, як по ній ллється чародійська сила.

Я затаїлася за кущем, готова напасти в кожну мить, але все-таки сподіваючись, що це не знадобиться — адже плакала тоді моя ліцензія… Істота, продовжуючи видавати незрозумілі звуки, неспішно з’явилася з-за дерева, і я гидливо скривилася — все ж таки мрець. Піднімати з могил людей, що не знайшли місця у тому світі, міг кожен, хто володів достатньою силою, але сам по собі ритуал був до того мерзенний, що я не розуміла, ким треба бути, щоб вирішитися на таке.

Мрець виглядав страшно, і я була впевнена, що якщо я до нього наближусь, то він зламає мене як билинку одним своїм мізинцем. А наблизитись доведеться, адже закляття упокоєння діє тільки при прямому контакті.

В мозок відразу ж закралася підла і зрадницька думка переміститися у Відомство Незвичайних Чародійських Ситуацій і просто передати інформацію про мерця, але я відразу ж відкинула її — могилу я тоді вже не врятую.

Треба просто зібрати всю свою волю і сміливість в кулак і вийти таки з-за цього куща. Ось зараз, дорахую до трьох, і відразу ж!..

— Один… Два… Два з половиною… Два і три четверті… Два з волосиною… — я чомусь рахувала не про себе, а пошепки, але це зовсім не допомагало — страх і сумніви тільки більше заволодівали мною, і я вже зовсім не була впевнена, що все ж таки наважусь вийти з укриття.

А потвора, здається, зовсім не збиралася йти далі — вона зупинилася біля надгробку і встромила свої пазурі у землю, розкидаючи її навколо. Ну все — далі чекати не можна!

На те, щоб вистрибнути з-за куща, знадобилося всього декілька секунд. На те, щоб зрозуміти, що перед цим варто було б продумати який не який план дій, десь стільки ж. Але змінити щось було вже неможливо, адже мрець помітив мене.

Потрібне заклинання миттєво прийшло у голову, і я, не чекаючи ні секунди, зашепотіла формулу. Всього три коротких слова на старослов’янській мові — і в мене в руках горить невеличка кулька чистого полум’я — єдиних дієвих чар проти мерців.

Взагалі-то кулька мала бути більшою, але я рідко практикувала бойові заклинання, так як не збиралася зв’язувати своє життя з такою небезпечною і непередбачуваною роботою. Я, незважаючи на величезний магічний потенціал, була все ж більше теоретиком. І навіть прочитавши сотні книжок з бойової магії, я не могла нормально створити навіть такого відносно простого заклинання, як це.

Моєю заповітною мрією було після закінчення аспірантури працювати у Чародійському науково-дослідницькому відомстві, один з філіалів якого був і в нас у Кременчуці. Звичайно, родина не схвалить такого вибору професії, але з недавнього часу мені, здається, начхати на їхню думку.

Я спробувала влити ще трохи сили в кульку, щоб збільшити її у розмірі, але замість цього якимсь неймовірним чином зіштовхнула її з рук. Короткий політ — і кулька влучає у надгробок, пролетівши десь за півметра від чудовиська. Промазати з відстані у два метра! Ні, так точно вмію тільки я.

І що у результаті? Увага монстра остаточно прикута до мене, могила зруйнована, причому не мерцем, а мною!

Я не знала, що робити, голова була пустою, але, на щастя, спрацював інстинкт самозбереження — і я побігла. Я навіть не відразу зрозуміла, чому все, що було навколо мене, злилося у одну ледве помітну пляму — адреналін бурлив у крові, я ще ніколи не бігала так швидко! В той момент я абсолютно забула про те, що в мене є магія, що я можу просто переміститися у будь-яку точку планети всього за одну мить.

Я не знаю, скільки це продовжувалося. Здавалося, що вічність, але насправді, мабуть, тільки декілька хвилин. Раптом позаду мене почувся якийсь дивний звук, схожий на удар, а потім усе стихло. Я зупинилася, не знаючи, що робити далі. Обертатися було страшно, але стояти спиною до невідомої небезпеки — ще страшніше. Ноги ніби заклякли, я відчувала, що не зможу зробити й кроку. Адреналін та магія, які зовсім недавно вирували у крові, спали, наче лавина, і я відчувала цілковите спустошення, навіть страх уже відчувався не так гостро, як хвилину тому.

Я повільно, намагаючись не здійснювати різких рухів, повернулася обличчям до мерця, але замість нього якимсь неймовірним чином переді мною з’явився Він. Сірий кардинал Чародійського Відомства — Кирило Костянтинович Калиновський. Характерник[1].

Одягнутий, що незвичайно, в джинси, джинсову ж сорочку і смішну шапку з в’язаним помпоном. Він не любив одяг звичайних людей, і майже завжди, окрім випадків крайньої необхідності, носив широчезні сірі штани і того ж кольору футболку, що своїми розмірами більше нагадувала балахон чи переносну палатку. Кардинал завжди любив бути непомітним. Хоча, чесно кажучи, в такому дивному вбранні йому це вдавалося нечасто. Ось і зараз, напевно, хотів не виділятися у натовпі — і одягнув на початку жовтня шапку, і при цьому зовсім забув про куртку.

Що тут сказати? Кардинал — геній, а усі генії мають свої дивацтва.

— Якого біса? — вигукнув він, причому звертався точно не до мерця. — Яро, скажи на милість, що ти витворяєш?! Що ти взагалі тут забула? І чому, поясни мені, чому, кожен раз ти з’являєшся у самий невідповідний момент?!

Ех, от зовсім, зовсім не так я уявляла собі зустріч із старим другом! І чому ми не могли побачитися за інших обставин? Наприклад, за горнятком кави у якомусь кафе?..

— Е-е… Як би тобі пояснити… — я зам’ялася — таке зі мною ставалося майже завжди, коли Кір починав вичитувати мене, як мале дитя. Але потім, оцінивши ситуацію, я з подивом зрозуміла, що насправді-то не зробила якраз нічого поганого! — Та я взагалі ні в чому не винна! Я просто сиділа біля могили бабусі, і тут цей монстр… Я спочатку хотіла кинути в нього вогняною кулькою, але промазала, і побігла. Я так злякалася!.. — я сказала все це буквально на одному диханні, і раптом відчула, що на очі навертаються сльози, втримати які я просто не могла при всьому бажанні.

— О, ні… Ну, Яро, заспокойся… Тільки не треба тут рюмсати, ти ж не маленька дівчинка!

Ну, це спірне питання. Навіть у свої двадцять два я частенько відчувала себе саме маленькою дівчинкою, яку всі кинули, і яка опинилася одна-однісінька на незнайомій вулиці. Сльози все лилися із очей, і Кір не знайшов нічого кращого, окрім як обійняти мене і чекати, поки я сама не заспокоюсь.

Чекати довелося недовго. Всього лиш десять хвилин, і я знову була у порядку, а нагадуванням про недавню істерику були тільки червоні очі та мокрий від моїх сліз рукав сорочки друга.

— Пішли вже звідси… — втомлено сказав Кір, потираючи перенісся лівою рукою. — Тобі не здається, що кладовище — це не найкраще місце для розмови? А довгу розмову я тобі обіцяю, — друг кинув на мене грізний погляд, який на мене вже давно не діяв. — Що це за чутки про те, що краща аспірантка академії залишилася без ліцензії?

— Потім розповім, — я махнула рукою, не бажаючи прямо зараз вдаватися у подробиці. — А цього мерця ми тут так і залишимо?

— Я вже викликав патруль, так що з хвилини на хвилину вони вже будуть тут і приведуть все у порядок. А якщо ти не хочеш ще більших проблем, ніж ті, що в тебе й так вже є, то раджу тобі йти звідси якомога швидше.

— А ти залишишся?

— Ні… Щоб я ще звітував перед простими службовцями? Та ніколи. Я йду з тобою. Сподіваюся, ти запросиш мене у гості?

…Залишився таким же нахабним, як і півтора роки тому. Але при цьому змужнів, і якимось неймовірним чином з нескладного, худого авантюриста перетворився в справжнього красеня, і єдине, що не змінилося — це живі, якісь навіть трохи глузливі темно-сірі очі відтінку грозового неба. І як я могла йому відмовити?

Вже на підході до під’їзду я згадала про Скелета, якого ще не годувала вранці і пришвидшила крок, фактично тягнучи Кіра на буксирі. Він не пручався, тільки посміювався, мовляв, кіт-то дворовий, він може декілька днів не їсти, і нічого йому не станеться. Але морити Скелета голодом я все ж таки не збиралася, так що на свій третій поверх я злетіла всього за декілька секунд, і звичним помахом руки відчинила вхідні двері.

Кіт сидів під дверима і дивився на мене як на зрадницю. І правда, раніше я ніколи не забувала його погодувати, а сьогодні — як переклинило. Я збиралася його погладити, але він зашипів і відступив на декілька кроків назад, натомість на руки Кіру застрибнув сам, тільки-но той переступив через поріг квартири. І хто з нас ще після цього зрадник!

Чайник весело посвистував на плиті, чашки самі літали по кухні, ложки вистрибнули з шухляди і слухняно вляглися на стіл, Кір диригував всім цим оркестром, а я сиділа на стільчику у куточку і з заздрістю дивилася, як друг чаклував, розуміючи, що на найближчі півроку мені ця розкіш недоступна.

— Може, вже досить? — нарешті не витримала я, коли Кір, лукаво подивляючись на мене, почав перемішувати цукор у чашці за допомогою магії. — Це вже зайве! Невже тобі так тяжко взяти ложку у руку? Не треба мене дражнити! — після кожного слова я вдаряла рукою по куточку стола, але коли я закінчила і збиралася підвести риску останнім ударом, ніжки стола раптом підігнулися, і він, прямо як маленьке козенятко, відстрибнув від мене, так що моя рука потрапила тільки у повітря.

— Гр-р!.. Мій запас терпіння не безкінечний, не треба випробовувати його на міцність, — попередила я, стискаючи руку у кулак. Чари знову давали про себе знати, іскри пробіглися по волоссі й рукам, збираючись у ледве помітні сяючі зірочки. Це було небезпечною ознакою, яка зазичай передувала неконтрольованим сплескам магії. Саме таке зі мною відбувалося перед тим, як я викинула Мороза через вікно.

— Ну добре, добре… Більше так не буду, — Кір раптом посерйознішав і схопив мене за руку. Я майже відразу ж відчула, що магії стає менше, що вона кудись зникає, передається… Кіру?

— Що ти зробив? — здивувалась я, миттєво заспокоюючись.

— Забрав надлишок сили. Вибач, звичайно, але інакше було просто ніяк.

— Та ні, я не серджуся… Дякую, інакше я б могла рознести півкухні, - я сумно посміхнулася і налила собі чаю. Переборола спокусу як і Кір, перемішати цукор магією, і продовжила: — Таке частенько траплялося останнім часом. Сила просто виходить з берегів, і я нічого не можу з цим зробити. Ні медитації, ні зілля, ні чари не допомагають.

— Гм… Цікаво… Силу ж ти отримала півроку назад? — Кір увесь підібрався, і відразу став схожим на готового до стрибка хижого звіра.

— Ну, десь так. Ні, все ж таки трохи більше. Рівно через тиждень буде все сім місяців, — я не знала, навіщо другу це потрібно, але на всяк випадок пригадала як можна чіткіше.

— Кепсько. Дуже кепсько… — довгі музичні пальці хлопця забарабанили по столу. — І сила виходить з під контролю тільки коли ти хвилюєшся чи щось подібне?

— В основному так, але іноді це стається без причини, і якраз такі сплески контролювати набагато важче, навіть майже неможливо.

— Ну, тоді все ясно, — якось не дуже радісно підсумував Кір. — Твоя прабабуся не померла. Точніше, померла, але не до кінця, — виправився він, побачивши мій вкрай здивований погляд. Невже?.. Невже це можливо, і моя бабуся все ще ходись по землі, нехай і всього лиш безтілесним духом?

— Вона стала мороком? — прямо запитала я, одночасно стараючись задавити у собі надію на нову, останню зустріч з нею.

— Певно, що так. Але знаєш, ти марно радієш. Навпаки, справи наші дуже і дуже погані… І в нас є всього тиждень, щоб все виправити.

— Ти про що? Привиди ж абсолютно безпечні і нешкідливі?

— Ну… Як тобі сказати… Чесно кажучи, дивно, що ти сама цього не знаєш — ти ж постійно читаєш все наперед…

— Я вже більше місяця не вчуся, і підручники в мене забрали разом з ліцензією, та і в публічну бібліотеку доступу більше немає. Загалом, я повністю відрізана від нашого світу.

— Зрозуміло. Тоді слухай: привиди у більшості своїй дійсно ніякої справжньої шкоди вчинити людині не можуть, але з кожного правила, як відомо, завжди є виключення. У нашому випадку дух твоєї прабабусі і є тим самим виключенням. Ти ж знаєш, чого деякі з наших залишаються тут, на землі, а не відправляються після смерті у Вирій?

— Звісно. Є декілька причин: або вони бояться смерті і готові на все, лиш би її відтягнути, або просто ще не готові до подальшого шляху, — я відповідала так, ніби була на якійсь лекції в академії, та і Кір розказував прямо як наш вчитель з видів нечисті.

— В основному вірно, але є ще одна причина — незакінчена справа. Причому, як сама розумієш, ця справа має бути дуже і дуже важливою для померлого, не щось на кшталт недочитаної книги чи не вимкненої праски, а що-небудь справді доленосне. У такому разі душі дається рівно сім місяців і не годиною більше щоби завершити її, а потім все ж таки піти за всіма померлими.

— То значить, раз бабуся все ще тут, то справа її так і залишилася незавершеною? І чим це погано саме для мене? Ну, не вийде в неї, то й що? Вона ж має просто полетіти у Вирій, хіба не так?

— Насправді все не так просто. У відьом, знахарів і всіх інших, хто передає свою силу із покоління у покоління через смерть діють зовсім інші закони. Ти ж знаєш, що станеться, якщо передаси силу до своєї смерті?

— Я просто зійду з глузду. Та й не тільки я, а й та, якій я передам дар, також стане божевільною, — це знають усі, і як би сумно це не було, популяція відьом не зростала вже багато років саме через те, що для того, щоб на світ з’явилася нова відьма, якась мала б загинути. А ставалися й такі, що не хотіли ділитися силою, і навіть після смерті залишали її собі, обрікаючи себе на страшні муки.

— Ну, тут буде те саме. Власне, до чого я веду… В нас є тиждень на те, щоб розібратися, яку ж саме незакінчену справу залишила Анастасія Черепко, завершити її і відправити твою бабусю у Вирій. Ми впораємося.

— Ти так думаєш? — я була налаштована зовсім не так оптимістично, як Кір, і чудово розуміла, наскільки непроста намічена справа. Але іншого виходу все одно не було, так що… Який сенс налаштовуватися на погане? Можливо, мені все-таки пощастить…