Користь незавершених справ

Глава 2 Корись справжніх друзів

Ранок почався з незрозумілого чорного вихору, що пронісся по тілу в невдалій спробі звалити мене з ліжка. На те, щоб зрозуміти, що чорна потвора — це мій кіт, знадобилося майже півхвилини. Вчора я дуже довго не могла заснути — з кожного кутка невеликої кімнати мені вчувалися дивні голоси, шерех, величезні тіні танцювали на стелі якийсь свій чудернацький танець, та ще й Скелет серед ночі звалив зі столу на кухні пусту каструлю, наробивши галасу та додавши мені сивих волосин у косі.

І тільки я встигла скинути з себе знахабнівши тварину, як почувся стук у двері. Саме стук, а не дзвінок, адже останній у мене працював виключно на магії, а після того, як заклинання втратило силу, я вже не змогла його підновити.

Я, як була, у одній піжамі з намальованими на ній маленькими зеленими відьмами на мітлах, прошкандибала до дверей, по дорозі декілька разів привітавшись зі стінами, а один раз — навіть з підлогою, коли перечепилась об нерозібрану коробку з речами, яка стояла тут з самого переїзду.

Я — сова. Вставати рано вранці для мене — справжній кошмар, і без горнятка міцної кави я не можу прокинутися до самого обіду. Та це, взагалі-то, й не дивно для таких як я — більшість ритуалів проводиться вночі, і з роками у старих родах відьом почав вироблятися якийсь ген, чи що… Не знаю, як це називається, але саме через цю спадковість я ніколи не можу заснути раніше дванадцятої ночі.

Підійшовши до дверей, я ще декілька хвилин провозилася з поламаним замком, який постійно заїдав і не хотів випускати мене з квартири. Скоріш за все, він просто заржавів, і я навіть знала, яке заклинання могло б допомогти у цьому випадку, але… Ця клята ліцензія, точніше, її відсутність не давали мені зробити хоч що-небудь. Ні, можна було, звичайно, скористатися простішим способом — викликати майстра, але в мене не було на це грошей, адже моя родина не тільки вигнала мене з маєтку, а ще й залишила без коштів, які раніше мені щомісяця виділялися.

Поки я копирсалася в замку, людина по той бік дверей ледве не підстрибувала і кожні десять секунд починала знову тарабанити. Я знала, хто там стоїть — варіантів було не так і багато, але навіщо приходити так рано? Я ще не прокинулася, не випила кави, не одяглася…

Я уявила собі, як я виглядаю, і скривилася. Ні, коса по пояс — це, звичайно, красиво, але хто б тільки знав, як важко розплутати вранці хвилясте густе волосся! І майже всі мені казали, що коротка стрижка підійде мені набагато більше, і мороки з нею менше, але я все одно вперто продовжувала видирати цілі пасма волосся кожного дня, лиш би не переступати поріг перукарні. Так кардинально змінювати свій образ було відверто страшно, тому у найближчий час я і не збиралася цього робити.

Нарешті замок здався, і я змогла без перешкод відкрити двері, за якими — хто б сумнівався — стояв Кір. Бадьорий, веселий, з великою картонною коробкою у руках.

— Доброго ранку! Я бачу, ти вже прокинулась? — ледве не проспівав він.

— Я не впевнена, що він добрий… Може, пройдеш? Не варто стояти на порозі.

Я швидко зачинила за Кіром двері і, всадивши друга на кухні, гордо пішла у ванну. В цей раз я постаралася не затягувати водні процедури, і вже через двадцять хвилин, вмита, одягнена і навіть причесана, зайшла на кухню. А там мене чекав приємний сюрприз — величезна чашка кави і печиво, вочевидь, знайдене десь у кутку буфета.

— Дякую! Ті мене просто рятуєш! — я вгризлася зубами у підсушене часом печиво, яке ще не встигло стати зовсім неїстівним, і запила цей сумнівний продукт чудово звареною кавою. Ех, і чому я так не вмію? В мене завжди вона чи википала, чи не хотіла підніматися, і результат виходив відповідним. — Що це за коробка? — вона все ще стояла на столі — новенька, з коричневого картону, з кожної сторони обліплена скотчем.

— О-о… Добре, що ти запитала. Це не просто коробка, це — ключ до нашого ребусу, — Кір хвастливо поплескав долонею по картонній поверхні. Я у відповідь тільки скептично підняла брів, не забуваючи про сніданок. Часу в мене зовсім небагато — знаючи характер друга, зараз він мене потягне кудись у саме пекло, по якійсь ну от зовсім невідкладній справі.

— Ти питаєш що там? Ну, багато чого, взагалі… Свічки, мило, гречка, мотузка….

— Ми готуємося до апокаліпсису? — ледве не поперхнувшись кавою, запитала я.

— Та ні, дурненька! Це для ритуалу. Коли я був на стажуванні в Англії, ми декілька разів використовували його як раз у подібних випадках. Правда, тоді часу залишалося значно більше… Але повинен попередити, тобі доведеться чаклувати, а значить, переступити закон. І здійснити це буде зовсім непросто, і, не хочу тебе лякати, але навіть небезпечно…. Ти готова до цього?

— Ти кажеш так, ніби в мене є вибір, — пробурчала я. Звісно, перспектива проводити незрозумілий і не дуже безпечний ритуал мене не радувала, але й інших варіантів не було.

— Правильно, немає… Так, перейдемо до справи. Ритуал проведемо сьогодні вночі — Марс і Венера стоять у сприятливих точках, до того ж місяць старий… Для виклику мертвих умови майже ідеальні.

— Стій… Перед тим, як я погоджусь на це безумство, ти не міг би мені пояснити, що саме це нам дасть?

— Ми викличемо дух Анастасії Черепко. Як думаєш, що це нам дасть? Та вона ж просто розповість нам, яку справу залишила, і нам не доведеться бігати по всьому місту, або навіть за його межами, у пошуках того, не знаю чого.

— Ти правий. Якісь особливі приготування для нього потрібні? Ну там, не їсти після обіду, пити тільки настоянку папороті, натертися слиною вовкулаки… Ні? От і чудово.

Я все ще пам’ятала, як на третьому курсі академії ми проводили обряд з ловлі та підкорення вовкулак. Взагалі-то, нічого такого прямо складного у ньому не було — всього лиш розпалити багаття і пострибати навколо нього, вистукуючи на бубні особливу мелодію курячою кісткою. Але для того, щоб усе це спрацювало, потрібно було цілий день проходити, з голови до ніг обмазаною слиною цього ж вовкулаки. Приємного, чесно кажучи, малувато.

— Я буду тобі допомагати, так що нічого страшного не станеться. Він простий: запам’ятаєш декілька слів, запалиш свічки, я розсиплю крупу, і все. В Англії, звичайно, використовують не гречку, а вівсяне зерно, але я вважаю, в нашому випадку покійниця швидше відізветься саме на гречку.

— Е-е… Ну, якщо ти так думаєш, то звісно… — чесно кажучи, я ніколи не відходила від правил проведення обрядів, і якщо було сказано, що потрібно одне, я б нізащо не стала замінювати його на інше навіть за крайньої необхідності. В школі, а згодом і в Академії нам розказували чимало моторошних історій про тих чаклунів і відьом, які, загордившись, починали вважати себе модернізаторами чи там науковцями і міняли ритуали як заманеться, а потім магія, неправильно використана, починала змінювати вже їх.

Але я все ж таки сподіваюсь на професіоналізм і кваліфікацію Кіра, і, думаю, переживу цей ритуал. Не дарма ж він отримав Червоний диплом у Академії, з блиском закінчив аспірантуру і півтора роки пробув на стажуванні у Англії. А Велика Британія — це вже рівень! Звідти виходять всі найкращі чаклуни, які час від часу докорінно змінюють наше уявлення про магію.

Ось, наприклад, два-три століття тому відбулася магічна революція — перехід від обрядів і ритуалів до чар і заклинань. Раніше ними майже не користувались, дрімучі маги навіть думали, що без допоміжних артефактів магія не діє.

Але декілька англійських науковців, Стоун і Уотсон, зібравши I Магічний з’їзд, довели, що безпаличкова, безпосохова, та й взагалі безартефактна магія можлива. Звісно, повністю відмовитися від обрядів не вдалося, адже вони часто підсилюють і примножують сили того, хто чаклує, та тепер все ж таки магія набагато доступніша, ніж у дев’ятнадцятому столітті.

— Кір… А тепер скажи мені, будь ласка, ось що… Якщо чаклувати будемо вночі, навіщо ти прийшов до мене о шостій годині ранку? — я сердито вперла руки у боки, готова у кожний момент вперіщити одному надокучливому хлопцю по макітрі.

— У нас ще є справи на день. Ритуал ритуалом, але ми повинні хоча б щось спробувати дізнатися власними силами. І саме тому ми їдемо в Старий черепок.

Старий черепок — назва нашого маєтку за містом. Взагалі-то він зовсім не старий, будівля постійно підтримується магією і чудовими майстрами з ремонту. На власну домівку моя мати грошей не жаліє, на відміну від доньки. Можливо, назва не зовсім поетична чи велична, але іншої у цього дому вже не буде. «Старий черепок» колись був шинком, яким володіли мої предки, але пізніше став родинним гніздом.

— Що? Ні, нікуди ми не їдемо! Ти забув, мене вигнали з дому! Мати мене навіть на поріг не пустить…

— Невже це так серйозно? І вона навіть не залишила умови повернення?

Ну звісно. Умова повернення. Повністю відлучити від родинного маєтку члена сім’ї не можна, треба обов’язково залишити один, хоча б зовсім примарний шанс на повернення. І мама його залишила…

— Ця умова нездійсненна, так що можеш вважати, що її немає, - я нервово повела плечем, намагаючись забути, з якою усмішкою, презирством мені оголосили її, ніби точно знаючи, що це не більше, ніж пуста формальність, яка нічого не змінить.

— Та кажи вже! Зрозумій, ми не маємо права випустити цей шанс. Можеш називати це як хочеш: безумством, затьмаренням розуму, інтуїцією, але я точно знаю, що ми маємо сьогодні бути у Черепку.

Інтуїції Кіра я довіряла, і точно знала, що вона не підводить, але від цього розуміння легше не ставало. А все ж… Може, друг зможе вигадати, як обійти умову…

— Добре, як знаєш. Для того, щоб повернутися додому, я маю побратися з кимось. Тепер ти розумієш, що нічого не вийде?

— Що? Чого ж це не вийде? Навпаки, все стає куди простішим. Навіть дивно, що твоя мати виставила таку просту умову. Навіть не вийти заміж, просто побратися… Легшого й не придумаєш. Та при достатньому бажанні ти могла б зробити це у той же день, як залишилася без ліцензії…

— Ні, не могла б… — мій голос звучав дуже тихо, мені було ніяково признаватися у цьому другові. — Сила накладає свій відбиток на усе моє життя. Ти ж знаєш, кому багато дано, з того багато і вимагається…

— А точніше? — трохи напружено поцікавився Кір. Звісно, він про це не чув, це прокляття передається виключно по жіночій лінії.

— Ти чув про суджених? Так от, у моєму випадку це не просто міф чи легенда, а дійсність. Чари підпускають до мене тільки тих, з ким можуть повністю взаємодіяти, а таких осіб можна перерахувати по пальцям однієї руки. Часто навіть родичі не входять у цей вузький круг. Ось, наприклад, моїй матері не пощастило. Раніше, коли ще бабуся була жива, ми були близькі одна одній, але потім… Я не знаю, як це сталося. Ми просто стали чужими.

— Невже це так… реально? І магія може міняти наші почуття, емоції?.. — Кір виглядав наляканим. Але я знала, що він хвилюється не за себе, а за мене. Як добре, що чари визнали його гідним! Не знаю, як би я жила без жодного друга…

— Ну… Скажемо так, вона не зовсім змінює почуття, вона скоріше відкриває правду. Я відразу відчуваю фальш, брехню… Але знаєш, ідеально чесних і добрих людей не буває, всі ми колись обманюємо. Набагато краще було б, якби все залишилося як раніше. Іноді правду краще просто не знати.

— Зрозуміло. Але ж… Зі мною цього не сталося? Я ж тобі не чужий? — дивно, Кір говорить в унісон моїм власним думкам.

— Ні. Ні, звичайно ж… Ти ніяк не міг би стати мені чужим.

— Ну тоді все має спрацювати! Сама подумай! — Кір усерйоз захопився ідеєю зробити з мене наречену.

— Я подумала. І не тільки подумала, а і прочитала все, що можна було дізнатися з книг, які в мене є. Це… такі випадки трапляються дуже рідко, адже магія такої сили просто ненормальна. Могутність, що я отримала, більше шкодить мені, ніж допомагає. Ти ж знаєш, силу можна отримати за допомогою ритуалу. Забороненого, звичайно. Я думаю, що під час війни або ще з іншої причини якась з відьом змогла провести який-небудь обряд, зараз напевне втрачений, аби збільшити свої здібності. Я навіть припускаю, що вона могла звернутися до богів… Можливо, до Дажбога, або навіть до Перуна… А потім ця дурепа передала силу іншій, вважаючи, що це дар, а насправді ж — це справжнє прокляття! — Я була зла. Ні, я була розлючена! І це не була та сліпа яскрава лють, яку мені доводилося останнім часом частенько відчувати. Це була та лють, при якій розум залишається чистим, прозорим і холодним, як гірський потік, і я з жахом розуміла, що якби побачила ту відьму зараз, то я б запросто могла її вбити голими руками.

— І що з того? — Кір дивився на мене спокійно і трохи скептично, і це допомогло мені трохи вгамуватися, рівно настільки, щоб продовжити:

— Боги не розуміють напівмір і недомовок. Якщо умовою допомоги було те, що в мене буде тільки один суджений, то він і буде один! Один — на весь величезний світ! І шансів його зустріти майже немає…

— Хм… Так, це значно ускладнює справу. Тоді… В нас є ще один варіант — пробратися у Черепок таємно. Залізти у вікно там, чи ще щось. Ти ж знаєш, як дістатися додому непомітно? — Кір лукаво посміхнувся, чудово знаючи, що у цьому на мене можна легко покластися.

Я не любила постійно миготіти у рідні перед очима, тим паче що в маєтку жили не тільки найближчі родичі, а й якісь двоюрідні тітки, брати, сестри, яких я навіть ніколи не бачила і не знала… Загалом, величезний трьохповерховий будинок так і кишів людьми, які, здається, приїжджали туди виключно для того, об поглузувати з мене, невдало маскуючи це під співчуття.

А як же, дівчинка ж жодного разу не літала на шабаші! Яка ж вона після цього відьма? А ось така! Я ще розумію, чому відьми і інша нечисть літали на зборища три століття тому — це був єдиний спосіб спілкування і обміну досвідом, такий собі магічний семінар. Але зараз… Буквально за декілька сотень років шабаші з цивілізованих зборів перетворились на таке!.. Там творилися усілякі безумства і в основному те, що описували у Середньовіччі несвідомі люди, прості смертні, що не мали хоч крапельки дару.

Тож, чесно кажучи, я ані краплі не шкодувала, що не була схожа на жодну знайому мені відьму. Головне — талант, який у мене безсумнівно був, це підтверджували усі викладачі, а все інше… Усе інше додасться, і з часом я ще покажу, чого варта Яросвіта Черепко! Адже добре сміється той, хто сміється останнім…

— Я, звичайно ж, можу це зробити, але ти точно впевнений, що це необхідно? — я з сумнівом подивилася на Кіра, бо до сих пір не зовсім розуміла, навіщо нам йти на такі складнощі, якщо не пізніше, як сьогодні вночі ми дізнаємося все, так сказати, з перших уст?

— Так! Я впевнений, що Анастасія залишила якісь підказки! Я добре її знав, вона ж була моєю наставницею!.. — друг раптом замовк і подивився на мене. Я навіть у першу мить не зрозуміла, що ж саме його стривожило — мозок все ще не міг переварити тієї кількості інформації, що випала на мене. Але потім… Потім до мене дійшло:

— Що?! Як це — наставницею? Вона ж… І ти… — я ніяк не могла підібрати потрібних слів. — Ви обидва нічого мені не сказали!

— Ну… Твоїй бабусі, певно, здавалося, що це очевидно — я постійно бував у вас вдома, спілкувався з нею, і це зовсім не було таємницею, до того ж я сильний характерник, вона ж була могутньою відьмою… Я почав навчатися у неї, коли мені було чотирнадцять, а тобі.. дванадцять, здається?

— Одинадцять, — з посмішкою виправила я. — Я ж на три роки молодша за тебе.

Як не дивно, звістка про те, що Кір — учень бабусі, мене не розізлила і не засмутила. Вони не намагалися приховувати це від мене, просто я була достатньо неуважною, щоб нічого не помічати. У той час, коли чарівний світ почав у повній мірі відкриватися мені, книги і артефакти, що зберігалися вдома, цікавили мене набагато більше, ніж те, як друг проводить час, коли я зайнята. Навпаки, я раптом відчула, як ще одна непомітна прозора ниточка поєднала мене з ним. Цих ниточок і без того було безліч — ми і справді були кращими друзями, тож довелося б довго перелічувати, скільки у нас спільних секретів, витівок, бійок… Так, і таке траплялося!

— То що, вважаєш, бабуся залишила нам підказки? — повернулася я до теми розмови.

— Я майже у цьому впевнений. Я знаю про одне сховище, де зберігалися її найцінніші артефакти. Одного разу Анастасія сказала мені, що про нього не знає ніхто у цьому домі. А я — знаю. І зможу показати тобі, - Кір провокаційно посміхнувся, і я зрозуміла, що програла. Мене просто замучить цікавість, якщо я відмовлюсь. Якою б я не була поміркованою і обачною, все ж іноді, досить рідко, треба сказати, але все ж таки в мені прокидалися родинні гени, і у цей час я могла зробити будь-яку дурницю. І авантюра, на яку я зараз погоджувалася, без усяких сумнівів, саме дурницею і була.

— Ну припустимо. Припустимо, ми прокрадемося в будинок. Але там купа родичів, які розсіяні по всьому домі. Хоч хтось, але все ж таки наткнеться на нас! — я була налаштована скептичніше, ніж Кір, і чудово розуміла, що вся ця затія обернеться великими неприємностями для нас обох. Але відступати було вже пізно. Я чудово розуміла, що скільки б я не відмовлялася, і яку б кількість розумних аргументів не навела, Кір буде вигадувати сотні і тисячі причин, щоб заманити мене у Черепок. Краще вже тоді зекономити наш час і погодитися відразу.

— Я все продумав! Ви ж усі обідаєте о четвертій годині, чи щось близько до того, у великій їдальні, правда? Ось тоді-то ми і прокрадемося…

— Але все одно залишається купа непередбачуваних ситуацій. Ну ось, наприклад, бабуся Христя майже завжди залишається у своїй спальні — в неї чомусь саме в цей час починає боліти голова. А її кімната — сусідня! Тітка Сильвія, — я скривилася, сказавши придумане ім’я Галини. Вона просто терпіти не могла, коли хтось її так називав, і придумала собі більш красиве і таємниче, на її погляд, ім’ячко. — Теж любить з’являтися у будь-якій частині будинку у самий невідповідний момент… Ти ж розумієш, який це ризик?

— Ну… Хто не ризикує, той не п’є амброзії? — з усмішкою проголосив Кір перероблену на магічний лад приказку. Амброзією називали алкогольний напій з запаморочливими властивостями. Видіння, які він викликав, були настільки справжніми і прекрасними, що чимало чаклунів підсіли на амброзію, як на наркотик. Хоча, як не дивно, у Греції, звідки і привезли це магічне вино, його майже не вживали, обходячись звичайним, з мале-енькою крапелькою магії.

— Ну… Якщо ти так вважаєш… — на обличчя без мого на те бажання полізла змовницька усмішка. — Тоді я не проти. Сподіваюся, все пройде гладко…