Користь незавершених справ

Глава 4 Користь ненадійних ритуалів

Я була пригнічена. Як це — не було? Бабуся написала, що каблучка має бути саме там!

— І що нам тепер робити? — без особливої надії на конкретну інструкцію запитала я.

— Ну… Спочатку заїдемо до мене у гості. Бо поки твої родичі сорок хвилин сиділи за столом, ми вдвох тяжко працювали, а в мене з самого ранку й макової зернинки у роті не було… А потім відпочинемо, і почнемо готуватися до ритуалу. Не забувай, в нас залишилося всього шість днів, і краще не відтягувати все це до останньої хвилини, бо може опинитися запізно.

Мене такий план дій цілком влаштовував, тож я не стала протестувати і знову замовкла, вдивляючись у пейзажі за вікном, що швидко змінювали один одного. Ось іще одна особливість — при всій моторошній незграбності і старовині, рухався автомобіль із швидкістю не меншою ста кілометрів за годину. Як при цьому він не розвалювався на запчастини, залишалося для мене загадкою.

При в’їзді до міста Кір все ж таки скинув швидкість, але все одно без жодних зусиль обганяв новенькі іномарки. Магія, одним словом. Ми їхали аж до центру — все ж друг мав квартиру значно кращу, ніж я.

Старенька п’ятиповерхівка у затишному районі виглядала домашньою і привітною. Картина була просто ідилічною: жовтенькі яскраві листочки кленів, щойно пофарбовані у синій колір двері домофону і зграйка бабусь-пліткарок під під’їздом.

— І чому у старих будинках немає ліфтів?.. — стогнала я, піднімаючись до п’ятого поверху. З одної сторони, жити фактично під стелею — класно, але з іншої… Жах просто!

— Терпи, дівко, відьмою будеш, — філософськи сказав Кір, але я не прийняла прислів’я:

— Я й так відьма! Не хочу терпіти!.. — скиглила я, але друг підступно ігнорував мене.

Коли все-таки долізли по потрібного поверху, і Кір відчинив двері квартири, по під’їзду раптом поширився якийсь дивний запах. Не те, щоб неприємний, але і не трояндовий.

— Що це? — Запитала я, помахуючи долонею перед носом.

— Та так… Деякі магічні реагенти. Почекай, зараз приберу, — легкий помах рукою, і аромат дійсно зникає, залишаючи після себе приємну прохолоду та той особливий запах озону, що буває після теплої літньої зливи. — Проходь, — запрошує Кір, але трохи запізно: я вже роззулася і розляглася поперек ліжка, що стояло чомусь не у спальні, а в вітальні.

Хоча як це «чомусь»? Звісно, другу доводилося ночувати у великій кімнаті через те, що у іншій знаходився кабінет, поєднаний з лабораторією. Шкода, що в моїй квартирі так зробити не вийде. Хіба що простелити собі у ванній чи коридорі…

— Хочеш чаю? — гостинно запитує хлопець, всідаючись у глибоке і на вигляд дуже зручне крісло.

— Ні, дякую… — ліниво, і навіть не відриваючи голови від подушки, відповіла я. Насправді їсти все ж хотілося, але спати, мабуть, хотілося більше. Всі ці пригоди так несподівано увірвалися у моє життя і перевернули його шкереберть, що я просто не встигала за подіями, так швидко вони змінювали одна одну, і мій мозок не міг витримати такої кількості нових вражень і відкриттів за один день.

Я все ще не звиклася з думкою, що це прабабуся накликала на нас цей дар-прокляття, що її морок до сих пір бродить по землі і не може заспокоїтись, поки не зробить… що? Це залишалося загадкою.

Звісно, я здогадувалася, що раз ми не знайшли каблучки на вказаному місці, то скоріш за все саме це тримало її на цьому світі. Але що, як ми помиляємося? Потрібно впевнитися на всі сто відсотків, адже не хотілося б через власну дурість попрощатися зі здоровим глуздом.

А тут ще й Кір… Як вчасно він з’явився! Так завжди траплялося — ми допомагали один одному, коли виникала потреба, і ніхто ніколи не рахував, хто там що кому винен. Я подумала, що б могло статися, якби друг все ще був у Англії, або якби ми не зустрілися вчора на кладовищі… Я б так і не дізналася, яке прокляття наді мною висить, і через тиждень, ну, може трошки пізніше відправилася в будинок до санітарів у білих халатиках.

Раптом я підхопилася на ноги, і, опинившись перед Кіром, рвучко обійняла його. Не знаю, що на мене найшло, але тоді це здавалося правильним і єдино вірним рішенням.

— Гей, Яро, ти чого? З тобою все у порядку? — занепокоєно і трохи розгублено запитав він.

— Так. Завдяки тобі, - пробурмотіла я кудись у його плече, і відчула, що руки друга міцно обіймають мене у відповідь.

…Та чи друг він мені? Хіба від дружніх обіймів так калатає серце, що здається, ніби зараз воно вистрибне з грудей? Хіба хочеться так і стояти тут, у залитій сонцем вітальні, цілу вічність, не перериваючи цієї несподіваної близькості? Хіба хочеться одночасно плакати і сміятися, від тепла його рук і подиху, що ледь помітно лоскоче волосся на потилиці, і від розуміння, що зараз усі ці чари зникнуть?..

Якою ж дурепою я була! Ні, так і справді можу лише я — закохатися у хлопця, і не помітити, як це сталося, вважати це неймовірне почуття тільки дружбою! І скільки б ще це продовжувалося б, якби не ці неждані-негадані події? Скільки б ще часу я переконувала себе, що все, що я відчуваю до цього дивовижного юнака — просто вдячність, доброта, турбота?

— Ти можеш не залишати мене зараз? — я запитую тихо-тихо, точно не знаючи, чи хочу, щоб він мене почув. А, будь що буде! Почує — то, значить, доля.

А я завжди вірила у долю. Всі непримітні знаки, що вона мені давала, приймала на віру, і ні разу не помилилася! Ось і зараз: почує — значить судилося, а як ні… Але він почув:

— Звичайно, не залишу. І як ти могла лишень подумати про таку дурницю? — А у голосі — ні краплі звичної жартівливості, тільки рівне тепло, що зігріває усе довкола.

Ми ще деякий час стоїмо разом, укупі, але за ці кілька хвилин моя впевненість у тому, що я таки кохаю Кіра, нікуди не поділася, а, здається, тільки більше утвердилася в мозку.

— То що, ти точно не хочеш їсти? — все ж таки перериває тишу він, заглядаючи мені у очі.

— Хочу! — швидко відповіла я. Раз вже змогла піднятися з ліжка, треба цим скористатися.

Щоправда, слово «поїсти» виявилося занадто гучним. Максимум, що можна було зробити з продуктами, що були у наявності, так це заморити черв’ячка. Довелося Кіру перенести з найближчого магазину декілька картоплин, моркву, цибулину(так, не дуже правильно, але йти на вулицю за продуктами було зовсім ліньки), і ми з ним нашвидкуруч приготували суп з гречкою, яка невідомо як все ж знайшлася на дні одної з шухляд.

Після пізнього обіду — вже було близько шостої, ми знов розсілися у вітальні, але тепер Кір розвалився на ліжку, а я тулилася у кріслі, зацікавлено гортаючи забрану з дому книжку. Але моєї уваги вистачило зовсім ненадовго: після ситного обіду мене почало ще більше хилити в сон, тож я й сама не зчулася, як задрімала. А прокинулася вже на ліжку, і за вікном стояла непроглядна темінь, тільки старий місяць хитро підморгував, та зорі виблискували, відбиваючись у стеклах вікна.

Я протерла очі і подивилася на годинник у формі чорної кішки, що висів на стіні. Стрілки впевнено показували пів на дев’яту. То непогано я так подрімала…

Я почала озиратися по сторонам у пошуках Кіра. Та довго видивлятися не довелося — він сидів прямо на підлозі і теж, здається, заснув, прихилившись головою до бильця ліжка. На колінах у нього лежала книга, сторінки якої гортав вітер, що вривався у квартиру через відчинене вікно.

— Кір!.. Прокидайся давай! Вже час, нам ще ритуал проводити! — я вхопила його за плече і легенько потрусила.

— Га?.. Що, пора вже? І котра година? — заспано спитав хлопець, потираючи очі, як і я всього декілька хвилин назад. Потім сам відшукав поглядом годинник і рвучко підхопився на ноги, наче його підкинула якась невидима пружина. — Яро, вставай! Запізнюємось! Опівночі все має бути готово!..

Я теж хутко підхопилася, і тільки-но встигла в черговий раз за день прихопити книгу та натягти на одне плече куртку, як була схоплена за руку і буквально протягнута на буксирі до самісіньких дверей. Перед ними Кір, видно, згадав, що ми вміємо переміщатися, і нікуди бігти, взагалі-то, не треба, і зупинився так різко, що я врізалася лобом йому у спину. І не встигла я й оком зморгнути, як зрозуміла, що стою вже у себе у квартирі.

— А кросівки? Кір, ти забув забрати моє взуття! — звинуватила я хлопця.

— Потім перенесу, — відмахнувся він, сідаючи на диван. Я ж тим часом пішла годувати кота, про якого у цьому вирі подій зовсім забула.

— Ну що, Скелетику, ходімо їстоньки? — лагідно промовляла я, дістаючи з холодильника маленькі рибинки. Кіт пронизливо занявчав під ногами, шкрябаючи джинси пазурами, у марній надії якнайшвидше отримати свою законну порцію.

Я дістала з буфету одну з тарілок, поклала на неї рибу і поставила перед Скелетом. Спеціальної кошачої миски для нього в мене не було, та й, чесно кажучи, я не вважала, що це прямо-таки вже й потрібно.

Кіт — розумний, він жодного разу не побив тарілки, не зробив своєї брудної справи у капці і не дер меблі та шпалери, за що я йому була дуже вдячна, і зовсім не збиралася принижувати його котячу гідність якоюсь там мискою.

— Яро! — погукав Кір з вітальні. — Одягайся давай скоріш!

Що? Та я й так… одягнена.

— Що ти маєш на увазі? — голосно запитала я, щоб він почув мене, але мої старання виявилися марними: Кір вже підійшов до кухні і тепер підпирав двері плечем.

— Одяг для ритуалу має бути світлим, легким і якимось… повітряним, ось. Ну, сукня там якась, чи сарафан. Як тільки одягнешся, відразу ж піднімемося на дах — треба ще дещо підготувати…

— Постривай! Як це — на дах? Мова начебто йшла про те, щоб проводити обряд у мене в квартирі?

— У квартирі? — посміхнувся Кір. — Ото насмішила! Та там же той ритуал — одні танці, вогнища та магія, як такий проведеш у приміщенні?

— Взагалі-то я ще нічогісінько не знаю про нього, бо ти як обіцявся мені розповісти, так ще і не зібрався, — набурмосилася я, впираючи руки у боки. Ні, тепер вже нікуди від відповіді не втече! І хай розповідає усе, що знає.

— Нічогісінько складного у ньому нема, — заспокійливо відповідає Кір. — Ми вийдемо на дах, розставило свічки — не звичайні, а ті, що лежать у коробці, бо їх не зможе згасити вітер. Потім намалюємо візерунок крейдою, і ти скажеш, а точніше навіть, прочитаєш ті слова, що я напишу тобі на листочку. Гаразд?

— Домовились, — погодилася я, але тут же стрепенулася: — Там же холодно! Що це я, в одній сукні буду на морозі витанцьовувати?

— Так… — задумливо нахмурився хлопець. — Це, здається, проблема. Тоді одягай поверх сукні пальто, та таке, щоб потепліше. Не вистачало тобі тільки зараз захворіти… А там, вже коли все підготуємо, доведеться все ж таки його зняти, але я дуже сумніваюся, що ти замерзнеш.

Ну й добре. Я кивнула головою, щоб Кір зрозумів, що я згодна, і, залишивши його на кухні, пішла перевдягатися. Сукня в мене була — просто біла, без усяких візерунків, звичайного крою, легка — саме те, що потрібно. А ось з пальтом було вже трохи гірше — була тільки куртка, та й та не дуже довга, але я сподівалася, що й справді не встигну замерзнути.

— То йдемо? — запитала я, підходячи до кухні. Кір тим часом вже встиг розрізати скотч на коробці і переглядав, чи не забув чого взяти.

— Так, ходімо. Вже час, здається…

Ми досить швидко і тихо дісталися п’ятого поверху і вдерлися на дах. Я була у самих лиш домашніх капцях, адже хлопець попередив, що під час обряду доведеться не тільки скинути куртку, а й роззутися. Нагорі було досить холодно, але все ж не настільки, щоб відразу замерзнути, тож ми обидва хутко прийнялися до роботи, щоб закінчити усе пошвидше і повернутися у тепло.

Я сиділа на Кіровій куртці, яку він чомусь скинув, нібито вона «заважала вимальовувати візерунок» і запалювала маленьким вогником із пальця свічки, що тут же ставила на вказані місця. Щоправда, користуватися магією не варто було, але я вже давненько зрозуміла, що маленькі, непомітні побутові чари ніхто не відслідковує, і заборона фактично діє на насправді сильну магію.

Провозилися ми досить довго: свічок було близько півсотні, та й візерунок був дуже складним, так що навіть такому знавцеві, як Кір, довелося декілька разів звірятися з фотографією у телефоні. Хоча, звісно, тримати інформацію про магію в усіляких гаджетах заборонялося, хлопець легко нехтував цим правилом.

Тож коли ми закінчили усі приготування, я все ж встигла добряче змерзнути і тепер щосили зжимала щелепи, щоб зуби не цокотіли один об одного. Пальці на ногах побілішали від холоду, адже капці, нехай навіть і пухнасті, не дуже то і гріли.

— Починаємо? — невпевнено запитав Кір, і я так само з сумнівом кивнула головою. Повільно, нехотя я стягнула з себе курточку, підвелася, помахом ноги скинула капці. Ступні відразу закололо крихітними голочками, але я з усіх сил намагалася на це не зважати.

Я встала усередину своєрідної пентаграми, що вийшла з чудернацького переплетення давньослов’янських, суто українських символів. Ось журавлі сплелися у польоті, а там річечка розкидає свої рукава, наче сонце промені… Це ж не ті прямі, відривчасті лінії, що малюють на Туманному Альбіоні! Обрядова магія — це те, чим завжди пишалися українці, тут ми могли дати фору будь-якому іншому народові.

Свічки мерехтіли теплим світлом, відкидаючи на дах химерні тіні. І раптом я, сама навіть не знаючи від чого, почала повторювати їх рухи, зливаючись чи то з тінню, чи то з вогнем. Руки рухались настільки плавно, що мені на якусь мить здалося, що вони не мої, бо я сама ніколи не володіла подібною грацією лебідки. Ноги тепер не боялися жовтневого холоду, і ступали так легко, наче я була легшою за пір’їнку. Я вже не володіла своїм тілом, була в ньому стороннім спостерігачем, і це відчуття… лякало.

Я постаралася зупинитись, або хоча б за власною волею поставити ногу туди, куди хочу я, а не якась дивна істота, що поселилася всередині, але з жахом зрозуміла, що не можу поворухнути й кінчиком мізинця. Я зосередилася, напружила всю силу волі, що взагалі в мене була, і тільки тоді змогла перевести погляд з свічок на Кіра, що стояв осторонь і дивився на мене.

Дивився холодно, жодного тепла, що зовсім нещодавно було у його погляді, не відчувалося. Він не знав, що я дивлюсь на нього, а значить… значить, погляд був справжній, той, що відображає правду, не придурюється, намагаючись видати бажане за дійсне.

Похмурість, байдужість до мене Кіра чомусь не додали сил, не закликали до боротьби з невідомою потворою, що пробралася усередину, а навпаки, повністю спустошили. Я тепер не чинила опору, просто слухняно затихла десь у куточку власної свідомості, лиш механічно відмічаючи те, що відбувається.

Чудернацький танець, що почала та істота, продовжувався, набираючи темпу. Я тепер сама була схожа на той малий вогник, що рветься на небес, і тут же, сполоханий пустуном-вітром, пригинається до землі. Біла сукня чудово виділялася на чорному тлі осіннього неба, роблячи мою постать ще тоншою та химернішою.

І раптом звідкілясь почулися звуки, що одночасно нагадували мелодійну флейту та гучну пронизливу трембіту, тихий передзвін весняних дзвіночків та недільний шум церковних дзвонів. І тоді я заспівала. Та чи була то вже я?.. Навіть голос був чужим, занадто хрипким, зломленим старістю та хворобами. Якою ж дивною видавалася та давня пісня, що виривалася з уст юної дівчини! З моїх уст!

Остання, відчайдушна спроба прорватися назад до свого тіла, але той самий погляд, колючий, чіпкий, знов відкидає мене назад, залишаючи без сил.

— Чи це ти прийшла, Анастасіє? Чи то твоя душа щойно танцювала і співала під нічним небом, під яскравими зорями? — запитує чомусь в мене Кір. Голос його, незважаючи на поетичні слова, звучить суто по-діловому, і тоді я відповідаю:

— Так, то я. А чи в тілі моєї онуки, Яросвіти, опинилася я? — і знову цей голос. Не мій, зовсім не мій. Але і не бабусин. Чи то так смерть змінює людей?

Кір мовчить, вочевидь, не збираючись відповідати на питання, а потім продовжує:

— Та, що ховається серед трави, та, що ходить серед води, та, що в тілі моєї судженої, відповідай скоріш: де та каблучка з зеленим камінчиком, що ти Яросвіті обіцяла?

Було дивно чути таке від Кіра. Судженої? Я — його суджена? І саме тому він дивиться на мене так холодно, що будь я краплиною, перетворилася б на крижинку? Чи то не на мене направлений той гнів, та холодна лють? Може, то бабуся чимось завинила так перед Кіром, що тепер він звертається до мене, тобто до неї, так? І як же легко стало у ту мить, коли я це зрозуміла! Ніби крила з’явилися за спиною, що підняли мене вище неба, вище зірок, що визирали з-за хмар. Ось-ось мав розпочатися дощ…

А тим часом бабуся відповіла:

— Каблучечка та під землею, у труні кам’яній, та під замком залізним — чорта з два дістанете тепер!.. Поховали мене з нею, донька згадала, що я часто носила її, та й надягла на палець. Завершіть скоріш цю справу… Кхе-кхе… — я закашлялася. У горлі було сухо, як у пустелі, здавалося, що навіть шкіра покривалася ледве помітними оку зморшками і тріщинками. Повітря ставало все сухішим і гарячішим…

Це з кожною секундою ставало все нестерпніше. Все тіло свербіло та пекло, а потім раптом кидало у холод, і мені здавалося, що от-от втрачу свідомість.

— Вельми дякую за відповідь тобі, Анастасіє. А тепер — забирайся геть!

І жодного пієтету до померлих. Хоча, може, воно і на краще — ще декілька хвилин розшаркувань з духом бабусі я б, мабуть, не витримала.

Несподівано я відчула щось подібне до того, ніби з мене вийняли весь скелет — я була просто гіркою желе, що й пальцем поворухнути не може, і повільно осіла на дах, що знову був холодним, як лід. Почула якусь тиху Кірову лайку, яку він пробурмотів собі під ніс, коли кинувся до мене, але підхопити все ж таки не встиг.

І тут пішов дощ.