Користь незавершених справ

Глава 6 Користь нічних прогулянок

Я знову подивилася у вікно. Ще світло. Кір сказав, що прийде, коли повністю стемніє, але була вже дев’ята вечора, а сонце, ніби у насмішку, все ще не бажало ховатися, незважаючи на пізній час. Чорт, до чого ж страшно! Кладовище — це останнє місце, де я б хотіла опинитися вночі.

Почувся відривчастий стукіт у двері, і я здригнулася від несподіванки. Тьху, сама себе налякала, а тепер буду полохатися кожного шереху! Я швидким кроком наблизилася до дверей і відчинила їх. Там, звичайно ж, стояв Кір, але я все одно зітхнула полегшено, коли впевнилася в цьому.

— Йдемо? — просто, без всяких передмов запитав він.

— Йдемо, — приречено погодилася я і вийшла з квартири. Закрила двері, вийшла з під’їзду, прислухалася. Начебто тихо. І вовкулаки не поспішають влаштовувати концертів, і мерці не вилазять з-за сусідніх будинків. Може, воно й обійдеться?

До цвинтаря йшли, балакаючи про різну нісенітницю, бо йти мовчки було просто нестерпно. А вже на підході до воріт мене знову окутало тим мертвим холодом, що не дає вільно вдихнути.

— Кір, — тихенько покликала я. — Я боюсь…

— Все буде добре, — хлопець заспокійливо зжав мою долоню, і тоді ми пішли.

Тепер все було ще жахливіше, ніж зазвичай: із-за могил з’являлися розмиті тіні, і тепер це вже були не просто жахи, придумані моєю уявою, а справжні мороки. Ні, вони не могли вчинити нам шкоди, але все ж лякали.

Але тепер, вночі, коли я майже нічого не бачила через темряву, я орієнтувалася фактично на один лиш слух. А звуки були моторошними. Осінній вітер, холодний і пронизливий, відчайдушно завивав між прихилених один до одного хрестів, зриваючи останнє, сіре через сутінки листя з дерев. Скрип незмазаних залізних воріт, каркання ворон, що видавалася ще гучнішим, ніж вдень, тихе виття чи то собаки, чи то справжнісінького вовка… Все це лякало до тремтіння.

І холод. Пронизливий, такий, що відчувається всім тілом, незважаючи на одяг, пробирає до кісток, такий, що має свій запах, свій звук, свій смак. Я відчуваю його усіма органами чуттів — здається, ще трохи, і я його побачу.

Ми йдемо повільно, тримаючись за руки, і мені постійно вчуваються чиїсь кроки, а на якусь мить мені навіть здалося, що я почула потріскування вогнища. Дивина, та й годі. Недарма ж ходить стільки легенд і оповідей про ті жахіття, що трапляються вночі на кладовищах…

— Накладай вже заклинання, — тихо шепоче Кір, але я навіть не розумію, навіщо це потрібно — який ще безумець піде на цвинтар уночі?

Я накидаю на нас невелику — діаметром метра зі два сітку, і всі звуки відразу ж зникають — чутно лише наше дихання та цвіркунів, що проводять свої концерти прямісінько в нас під ногами.

Могила вже зовсім близько. Я вже бачу силует похиленої до землі горобини, відчуваю терпкий запах її смоли, вдихаю його повні легені — після насиченого смертю повітря це видається справжнім блаженством. Тут можна знову дихати вільно, і я відразу ж користуюсь цим, а через мить від завеликої кількості кисню починає крутитися голова.

Я підходжу до розбурханої могили — все ж добряче я її тоді розгромила, та й мрець постарався, залишивши у землі величезні сліди своїх пазурів. І нащо я його тоді зупинила? Він же точно діяв за наказом бабусі! Дістав би відразу каблучку, і діло з кінцем! Але що сталося, те сталося, і раз нічого не змінити, то краще вже не нарікати на долю.

— Почнемо? — запитав Кір, дістаючи з наплічника лопату. Й гадки не маю, як він туди її запхав, навіть якщо і з допомогою магії.

— Добре… Що мені робити?

— Не заважати, — скупо відповів хлопець, і почав копати. Робив він це самотужки, без чар. Чому — незрозуміло, але думаю, на те були якісь причини.

Година напруженої Кірової праці — і лопата нарешті вдарилася об щось тверде, і ми обидва вельми сподівалися, що то була саме труна, а не якийсь камінчик. Потім справа пішла вже веселіше — хвилин за п'ятнадцять остаточно відкопали кришку труни. І тоді Кір ножем якимось хитрим способом збив замок. І нащо робити замки на трунах?

Коли кришка була відкинута, я декілька хвилин збиралася з духом, щоб підійти і зазирнути усередину — все ж, як там не було, це мертве тіло, яке вже скоріш за все почало розкладатися. Бачити бабусю у такому стані не хотілося, але втримати цікавість не вдалося — я мала побачити її в останній раз.

Я повільно наблизилася до труни і ще повільніше нахилилася, вдивляючись у тіло, одягнене у красиву українську вишиту сукню. Така сама, як і при житті. Повіки ледве-ледве прикриті, губи рожеві, на щоках навіть є ледве помітний рум’янець — здається, що вона просто заснула, випадково переплутавши власне ліжко з холодною грубо сколоченою труною.

Запах розритої землі бив у ніздрі. Але я все ж змогла відчути ледь-ледь помітний аромат бабусиних парфумів. Лугові трави, жоржини і айстри, все це дивовижним чином поєднувалося в одному запаху.

Кір тим часом сів навпочіпки і почав обережно, тим самим ножем стягувати з бабусиного пальця перстень.

— Чому ти не можеш зробити цього руками? Невже бридко? — з подивом запитала я. Вона ж прямо як жива, чому не можна торкнутися?

— Ні, звичайно. Але якщо ми хочемо забратися звідси живими, то не маємо торкатися тут будь-кого. Тіней, тварин, а особливо — мерців. Тоді ж підніметься на вуха увесь цвинтар, і шанси повернутися неушкодженими суттєво знизяться.

Я уважно слідкувала за Кіровою роботою — як він сантиметр за сантиметром знімав каблучку з пальця. Але тут — я була впевнена у цьому на всі сто відсотків — рука покійниці поворухнулася! Зовсім трошки, вона зрушила лиш на кілька міліметрів у бік, та цього вистачило, щоб Кір від несподіванки занадто сильно провів рукою з ножем і трошки подряпав шкіру на пальці бабусі.

Я навіть не встигла нічого зрозуміти, як велика краплина нереально червоної крові виступила на місці ранки, і усе тіло спалахнуло таки самим червоним полум’ям. За декілька секунд від бабусі залишився тільки прах, що хутко вимітав вітер і розносив по усьому кладовищі.

Одягу не залишилося теж. Одна лиш каблучка лежала на дні труни, поблискуючи у місячному світлі маленьким смарагдом.

— Вляпалися, — вже не знижуючи голосу констатував Кір, підхопив перстень і тоді крикнув: — Тікаємо!

І тоді ми побігли. Вже не тією дорогою, якою прийшли сюди, а іншою, малопомітною стежкою, що вела до якогось приміського селища. Нам потрібно було у зовсім іншу сторону, але зараз було начхати, куди бігти, лиш би вибратись!

— Чому б… Нам… Не переміститися?.. — з перервами від швидкого бігу все ж вимовила я. Я чула, що за нашими спинами вже хтось був, хтось йшов, зовсім неспішно, навіть ліниво, але цей його помірний крок був у рази швидший від навіть найкращого бігу.

— Не вийде, — рівно відповів Кір. Його голос не переривався від бігу — все ж давалася взнаки добра фізична підготовка. — Кладовище окутане особливими чарами — вони блокують магію переміщення будь-яких тіл та предметів — саме тому мені довелося копати лопатою. Ми не маємо порушувати покій мертвих, — додав він, і ми побігли ще швидше.

Той, чи навіть ті, що були позаду, наближалися, я відчувала це усім своїм єством, мене охоплювало заціпеніння — так, ноги рухалися, і я бігла, але робила я це просто на автоматі, тому що треба. Страх був настільки сильний, що сил на будь-які інші почуття просто не залишалося.

Холодний розум? Продуманий відступ? Ха! То була просто боягузлива втеча, але я дуже сумніваюсь, що хоч хтось при своєму розумі зміг би нас звинуватити у такому вчинку — все ж зв’язуватися з цілим цвинтарем повсталих мерців — то треба бути або богом, або ідіотом.

Ні я, ні Кір богами не були, та й ідіотами, сподіваюсь, також, тож ми вибрали найкращий у цій ситуації варіант — накивати п’ятами.

— Звертаємо! — несподівано крикнув Кір, і ми, зійшовши з початкового маршруту, мов навіжені побігли у саму глиб кладовища. Я не знаю, чим керувався Кір, коли зробив це, але потвора, що була позаду, відстала, очевидно, дивуючись нашій дурості.

Ми, мов зайці, петляли між могилами, намагаючись заплутати того, хто йшов за нами, і нарешті все ж наблизилися до дороги. Я вже бачила її — треба лиш перетнути ворота, такі самі, що й з іншої сторони — і ми врятовані. Відчувши, що можливість врятуватися все ж є, моє друге дихання вирішило, що прийшла пора прокинутись, і я вдвічі швидше припустила до воріт.

Я настільки зосередилася на ідеї по скоріш втекти, що лиш у останню мить встигла зупинитися перед металевими стулками. Зачинені!

Паніка накочувалась бурхливими хвилями, поступово зароджуючи відчай. Я штовхнула ворота раз, другий, але вони не піддалися. Як же так? Загинути за півметра до порятунку? Ну де тут справедливість?!

Кір же тим часом не витрачав дорогоцінні секунди так само по-дурному, як я, і намагався відчинити ворота чарами. Але і цей спосіб не особливо допоміг. Металеві пластини здригнулися, і на цьому весь ефект закінчився.

— Не вийде. Вони відчиняються з іншої сторони, — вигукнув Кір, а тоді сказав неймовірне: — Чекай-но тут!

І тоді я вперше у своєму житті побачила другу особливість характерників, окрім здібностей до чар. Кір якось кумедно, наче птах крилами змахнув руками, і в наступну мить і справді став якоюсь пташкою — чи то соколом, чи яструбом, у темряві я не встигла розгледіти.

Та й не до того мені тоді було, якщо чесно. Почвара була вже поруч, вона стояла за моєю спиною, я точно це знала. Тікати? Так куди? Стояти спиною, сподіваючись, що пронесе? Безнадійно.

Я повільно обернулася, але переді мною виявилося лиш те саме кладовище, похилені хрести і притоптана мною і Кіром трава. І ніяких потвор. Але я була точно впевнена, що вона там була. Вона вичікувала, думала, що я розслаблюсь, забуду про небезпеку, але ж я не дурепа…

Я напала першою. Та ж сама вогняна куля, що й в перший раз, але тепер вона була більшою, яскравішою. Вся моя лють, весь мій страх, вся моя втома від швидкого бігу поєдналися у цьому заклинання. Ні, чари все ще не були ідеальними, Кір от, наприклад, зробив би це швидше і пазів у п’ять краще, але тепер моя магія хоча б мала право на існування.

Я розуміла, що іншого шансу в мене не буде. Потрібно влучити, бо інакше — смерть. Кіра вже поряд не було — він перелетів через паркан і там, обернувшись назад людиною, копирсався у замку. Треба протриматися зовсім недовго — всього хвилину, від сили дві. Якщо я використаю чари правильно, в мене буде цей час. Звісно, я не вб’ю потвору, але хоча б призупинити її зможу.

За моїм легким помахом руки вогняна куля зірвалася з пальців і полетіла у місце, де ніч здавалася найтемнішою, темрява — найгустішою, а хрести — трохи розмитими. І вгадала! В наступну мить дихати стало вже легше, і панічний страх трохи відступив, залишивши після себе тільки занепокоєність.

— Кір, то що там? Відчиняється? — запитала я, відступаючи максимально близько до воріт.

— Так, — відповів хлопець, одночасно з усієї сили плечем штовхаючи стулки воріт. І от диво — вони відчинилися!

Я, не гаючи марно часу, вислизнула з кладовища, і тоді Кір зачинив ворота знов, відрізавши нас від цього острівка смерті.

— Вибралися?.. — з неабияким полегшенням і ноткою недовіри запитала я.

— Так! Вибралися! — Кір обійняв мене, і я тоді зрозуміла — так, ми врятовані, вся та катавасія з каблучкою закінчилася!

— То… Значить, це кінець? — все ж запитала я.

— Ні, звичайно. Це тільки початок, — відповів хлопець, надягаючи мені на палець каблучку.

А потім він нахилився і поцілував мене.