Користь незавершених справ

Глава 3 Користь родинних зв’язків

Третя година дня. Я, при повному параді, тобто у подертих старих джинсах, довгій безформній футболці, купленій нещодавно у секонд-хенді і осінній куртці, стою під під’їздом і чекаю Кіра. Він, здається, запізнюється. Дивно, раніше такого з ним не було — навпаки, мій друг завжди був дуже пунктуальним, а іноді навіть занадто.

Раптом у невеликий двір закотилася… Ем-м… Ну, навіть не знаю, як це правильно назвати… Розвалюха? Драндулет? Музейний експонат? Ну, мабуть, щось типу того. Машина невпевнено хиталася з правої на ліву сторону, ніби вирішуючи, на який бік краще падати. Потім з граціозністю п’яного зайця петлями проїхала відносно короткий відрізок до мого під’їзду і зупинилася у небезпечній близькості від мене.

Ні, дійсно, ще трохи, і спущене переднє колесо переїхало б мені пальці! А я була настільки здивована, що навіть не подумала відійти або хоча б просто зробити крок назад. Потім скло спереду почало повільно розчинятися у повітрі (так-так, не опускатися, а саме розчинятися), і з-за дверей машини на мене визирнуло горде обличчя друга.

І чому я не здивована? Я давно знала, що ще одним з багатьох хобі Кіра було збирання магічних речей з різного мотлоху, що знаходився всюди. Одного разу я навіть бачила, як друг, що, до речі, походив, як і я, далеко не з останнього чародійського роду, як справдешній безхатько рився у смітнику, вишукуючи чергову деталь для чергової дурниці. Ну, це з мого погляду дурниця, а сам Кір називав це мистецтвом.

Причому трималося все те, що він збирав виключно на чарах. Як кажуть, без єдиного гвіздка! Мені важко було зрозуміти, скільки ж терпіння, магічних та технічних знань і вмінь довелося докласти Кіру, щоб зібрати це страховисько, але я по-справжньому ним пишалася. Зробити щось подібне для мене було чимось неможливим, хоча я й мала майже всі якості, необхідні для цього, окрім, звичайно, технічних знань.

— Ти вже готова? Ось і чудово! — Кір, як і звичайно, прямо-таки світився оптимізмом і задавав питання, не чекаючи моєї відповіді. Та і навіщо? Все було зрозуміло і без того. — Сідай скоріше! Ми можемо запізнитись!.. — можливо, мені це тільки здалося, але Кір аж підстрибував на сидінні від нетерплячки. Ну нічого, нехай почекає, йому корисно…

Я без спіху обігнула машину і сіла на переднє сидіння, адже сісти позаду мені не дозволяв інстинкт самозбереження — на кожному ледве помітному горбочку чи ямі, яких у дворі було достатньо, задня частина машини так підстрибувала, що здавалося, ніби вона ось-ось відчепиться від передньої.

— Ми точно не вб’ємося? — на всякий випадок спитала я, пристібаючись. Взагалі-то за мною не водилося такої, безсумнівно, корисної і правильної звички, але зараз їхати без додаткової, хай і не дуже надійної страховки, було б просто самогубством.

— Що ти! Ні, звичайно. Ця крихітка надійніша за всі інші машини світу разом узяті! — з запалом промовив Кір, але, зніяковівши під моїм поглядом, додав: — я наклав на неї захисні чари, так що нічого не станеться. Все абсолютно безпечно!

— Кір! Можна тебе запитати? Чому ти взяв саме цей… транспорт, якщо в тебе є нормальна, я маю на увазі, сучасна і працююча машина?

— Ну, Яро, розумієш… Це не так просто, адже мені довелося зняти з тієї машини двигун і деякі інші деталі…

— Почекай. — Я просто не знаходила слів від здивування. — Ти хочеш сказати, що розібрав на запчастини новеньку машину, аби тільки змусити поїхати цей допотопний драндулет?!

— Чому б і ні? — досить байдуже відгукнувся Кір, намагаючись непомітно від мене відремонтувати магією зламані дверцята машини. — Зате такої більш ні в кого немає…

— Це точно, що немає, - все ще трохи ошелешена, пробурмотіла я.

Всю останню дорогу ми проїхали мовчки. На щастя, це було не те напружене мовчання, коли кожен судорожно намагається знайти тему для розмови, а тепла, спокійна тиша, яку не хотілося порушувати безглуздими словами. До того ж, навіщо? Ми й так, здається, чудово розуміли один одного.

Я дивилася на краєвиди, що швидко змінювали один одного, і дивувалася, що всього за декілька місяців окремого самостійного життя майже встигла забути дорогу додому. І як подібне могло статися?.. Декілька разів Кірова машина ледве не виїхала на узбіччя, і друг лише в останній момент встиг виїхати назад на проїжджу частину.

Нарешті я відчула, що ми наближаємося до Черепка. Так, саме відчула, а не побачила, адже маєток, у якому стільки поколінь жили відьми і чаклуни, просто не міг залишитися звичайним будинком і не ввібрати у себе хоч трохи магії. З часом він став нашим джерелом сили, місцем, куди усі члени роду з’їжджалися, коли ставалася хоч яка-небудь важлива подія у їхньому житті. Народження дитини, смерть одної і поява іншої відьми або відьмака, хвороба, з якою не можна впоратися без чар — в усіх цих випадках Черепок запам’ятовував, благословляв чи лікував, залежно від ситуації. Загалом, дім був майже живим, хоча сказати нічого не міг.

В мене з домом відносини завжди були теплі. Мабуть, тільки через те, що в мене не було звички, як у інших, окропляти його стіни кислотою і якимись хімічними реагентами, чи залишати у кімнаті безлад і зникати на кілька місяців, чи, як мої молодші брати і сестри, тягнути до будинку усіляку гидоту, типу мертвих кошенят чи пташечок.

Якими б не були причини хорошого до мене ставлення, в моїй кімнаті завжди було тепло, стеля ніколи не протікала, навіть коли Ксеня, що іноді теж жила в нас вдома, затоплювала свою кімнату; і на мій особистий простір ніколи не міг зайти ніхто, окрім мене, що теж, звичайно, було позитивним моментом.

Відлучати від родинного гнізда молодих відьом, особливо так надовго, як мене, взагалі-то вважалося неправильним, адже контролювати магію у такому випадку ставало ще складнішою задачею, і далеко не усі відьми могли впоратися з нею. Ось як я, наприклад. Тільки за останній місяць — шість сплесків, два з яких сталися за один день, тобто вчора.

— Яро! Вставай давай, вже приїхали! — Кір потряс мене за плече, і я озирнулася по сторонам, одночасно намагаючись відкрити дверцята машини.

Ну, як — приїхали. Взагалі-то до Черепка ще десять хвилин ходьби швидким кроком, але зупинятися прямо під його стінами було б і справді безумством.

— То що, йдемо? — Кір вже теж виліз із машини і був готовий йти на подвиги. Шкода, що в мене не було такого позитивного настрою. Біля Черепка я відчувала себе… дивно. Так, мабуть, це найкраще слово. Будинок приймав мене, я це знала, він ніколи і не відмовлявся від мене, на відміну від родичів. А ось з ними була справжня проблема. Мене дійсно вважали зрадницею, яка викинула людину з вікна тільки для того, аби похизуватися силою. Ну, тут вже точно матуся постаралася. Хто ж, як не вона?

Я похитала головою із сторони в сторону, намагаючись позбавитися від невчасних думок, і впевненим кроком пішла у напрямку дому. Спочатку — п’ять хвилин по стежці, яка потім різко звертає вправо, прямо до воріт Черепка, але нам туди не потрібно. Ми звертаємо наліво, і далі йдемо по густій пожовклій траві. Я помахом руки наклала заклинання, яке відлякує змій — не просто так, тут і справді водяться вужі і гадюки, а мені б зовсім не хотілося бути вкушеною.

Кір, побачивши мої маніпуляції, робить те саме, але все ж йде з набагато більшою обережністю, ніж я — все ще пам’ятає, як декілька років тому потрапив ногою в нору лисиці.

— Ще довго? — раптом запитав Кір, і я здивовано обернулась — невже він забув? Ми ж стільки разів ходили тут? А через мить мені захотілося вдаритися об щось головою — я забула про захист будинку! Звичайно, Кір не пізнає цих місць, і не бачить Черепка, який вже зовсім поруч, адже сам дім захищає себе від непрошених гостей!

«Черепочку, миленький, він зі мною! Пропусти його, будь ласка!» — я подумки зверталася до будинку, не впевнена, що він відповість мені після такої довгої відсутності. Він і справді не відповів, але я почула за своєю спиною Кірове полегшене зітхання і зрозуміла, що все вийшло.

— І який наш план дій? — запитав друг, і я, трохи подумавши, відповіла:

— Взагалі-то, у нас є кілька варіантів, і у кожного з них є свої мінуси.

— І? Що за варіанти?

— Ну… По-перше, ми можемо перелізти через паркан, а потім зайти через льох, у такому разі ми вийдемо у комірчині на першому поверсі. В будинок стовідсотково потрапимо непоміченими, але ж треба ще й дістатися другого поверху, і пройти при цьому прямо біля дверей їдальні… Шансів не попастися майже немає. А ось другий варіант… Він трохи складніший за виконанням, але одночасно безпечніший. Ми так само перелазимо паркан, а потім йдемо до яблуні, що росте під моїми вікнами. Залазимо по ній до мене в кімнату — ти ж знаєш, це зовсім просто, а потім йдемо в кімнату бабусі. Вона навпроти моєї, так що нас точно ніхто не побачить.

— А як ми повернемося назад? Так само, зліземо по яблуні? — зацікавлено спитав Кір, а я посміхнулася.

— Ні, що ти. Можна ж вчинити набагато простіше — ми просто перенесемося магією. Звісно, у домі здійметься галас, але нас вже там не буде, правда?

— А ти настільки впевнена, що вони не звернуться до Відомства? — Кір, звісно, не був проти моєї ідеї, але все ж таки хотів переконатися, що я знаю, що саме збираюся зробити.

— Ну, я гадаю, що ні. Вони ж не хочуть ще більше погіршити репутацію родини? До того ж, вигнання з дому — це лиш звичай, не підтверджений законом, так що нічого мені не зроблять. — Я повела плечем і спокійно продовжила: — В нас буде, мабуть, хвилин сорок. Хоча ти ж розумієш, що сорок хвилин — це в ідеалі, насправді в нас буде значно менше часу. Півгодини від сили…

— Так-так… Ну що, пішли? — Кір тепер йшов попереду мене, значно випереджаючи, і мені іноді доводилося навіть бігти, щоб наздогнати його.

Паркан опинився перед нами якось раптово, незважаючи на те, що саме до нього ми й ішли. Я вже зачепилася ногою за зручний виступ і збиралася перелізти через нього, але несподівано мене зупинила рука Кіра, що лягла мені на плече.

— Стривай… На огорожу накладені чари, і я зовсім не заздрю тому, хто на них наразиться. Але, на щастя, з тобою зараз є неперевершений майстер з нейтралізації чар, який може розвіяти заклинання, — Кір дозволив собі самовпевнену усмішку, але я анітрохи не образилася, бо друг мав повне право на подібну зухвалість — все ж таки він дійсно був майстром своєї справи.

— Ну, тоді давай, розвіюй, — дозволила я, відходячи у сторону, щоб не заважати. Взагалі-то, якщо зовсім на чистоту, то я і сама без особливих складнощів впоралася б з цією проблемою, але якщо це бажає зробити хто-небудь інший — то прапор йому в руки.

Кір возився над чарами хвилин п’ять, не більше. Досить швидко, варто відмітити. Після цих його маніпуляцій ми вже без будь-яких перешкод змогли перелізти через паркан і швидко, маленькими перебіжками, дістатися старої яблуні.

Я лізла першою, тому що треба було ще й відчинити вікно, замкнене зсередини, особливим словом-відмичкою, яке я вигадала, щоб будь-коли забиратися до себе у кімнату таким способом.

— Калиновий цвіт, — прошепотіла я, направивши вказівний палець на вікно. Трохи поскрипівши у роздумах, воно все ж таки відчинилося, ледве не вдаривши мене при цьому по носі. Не дуже граціозно перелізши через підвіконня у приміщення, я спершу озирнулася по сторонам, очікуючи побачити голі стіни і чималенький шар пилюки, але мене чекала несподіванка. І я не можу сказати, що вона була приємною.

Невелика кімната, що ще так недавно була моєю, тепер перетворилася на якийсь дивний гібрид складу усілякого мотлоху і лабораторії. Гарні шпалери, які я так довго підбирала, тепер були вкриті плямами кіптяви і якимись жахливими розводами блідувато-рожевого і зеленого кольору, а туалетний столик з темного дерева, подарований мені на вісімнадцятиріччя, тепер був завалений коробками і старими іграшками.

Поки я роздивлялася весь той кошмар, що родичі встигли зробити з мого помешкання, Кір встиг залізти в кімнату і тепер вже визирав з-за дверей у коридор.

— Яро! Досить вже хандрити! Ти забула, навіщо ми сюди прийшли? Давай… — друг говорив пошепки, але від цього голос зовсім не ставав біднішим на інтонації, і я легко могла розрізнити в ньому азарт, співчуття і саму крапельку роздратування.

— Гаразд, я вже йду, — я в останній раз кинула сумний погляд на стіни кімнати, у якій прожила майже все своє життя, виключаючи останні півтора місяці, і перша вислизнула у коридор.

Всього два швидких кроки, декілька коворотів ключа, що стирчав у замку — і ми з Кіром вже у кімнати навпроти. А ость там, як не дивно, все залишилося у точнісінько такому ж вигляді, як і при житті прабабусі. На якусь мить мені навіть стало трішечки заздрісно — як так, мою кімнату перетворили на казна-що, а ось її залишили без змін.

Взагалі-то, за звичаями, у помешканні померлої відьми оселялася та, що унаслідувала її силу, а так як власницею Старого Черепка була Анастасія, то я зараз могла би з легкістю заявити, що ніхто не має права не те що виганяти мене, але й взагалі вказувати мені, що робити. Але тоді, на жаль, я цього не знала, а пізніше щось змінювати вже, здається, не було сенсу.

— Ну що, почнемо? — Кір з ентузіазмом потер руки і пішов прямісінько до ліжка з чудовою різьбленою спинкою. — Ти поки що роздивись усе інше. Шухляди там, на столі речі переглянь…

— Ну добре… — Чесно кажучи, мені було трохи ніяково фактично ритися у речах рідної бабусі, нехай та і померла, але водночас з тим я розуміла, що заради порятунку власного життя була здатна ще й не на таке.

Так… З чого б почати? Мабуть, дійсно, з шухляд. Я підійшла до шафи і обережно відкрила дверцята, все-таки трохи побоюючись, що мене зараз вб’є якесь капосне заклинання, накладене на речі.

Але ні, нічого подібного не сталося, і я з полегшеним зітханням взялася за справу. Полички з одягом я лише мигцем проглянула, не вважаючи за потрібне копирсатися у чужій нижній білизні, а ось на книжкових полицях зупинилася надовше. Книги тут були, варто сказати, вельми цікаві. Один лише том «Звернення до богів: переваги й недоліки» ввігнав мене у ступор. Невже… Невже мої здогадки підтверджуються, і хтось з наших предків і справді просив силу в бога?

Так, саме так! Бабуся була достатньо мудрою, щоб здогадатися про це. Мабуть, вона просто не встигла сказати мені, як позбавитися цього «дару»! Ну нічого, нічого, ми впораємося. Викличемо її дух ритуалом і вона… Вона допоможе!

Ця думка настільки захопила і обрадувала мене, що руки затремтіли, і по волоссі знову, вже у черговий раз, пробігли іскри магії. Як же невчасно! Ось тільки у Черепку магії не вистачало!

— Кір! Допоможи… — безпомічно пробурмотіла я, простягаючи руку другові. Він міг допомогти, і я вже навіть знала, як він це робить. Просто поєднує ті канали, по яким течуть чари, і перенаправляє їх до себе.

— Зараз, — його очі злякано розширилися, і він всього у декілька кроків опинився поряд зі мною, хоча всього мить назад був у іншому кутку кімнати. І як в нього виходить так швидко рухатись? Магія, не інакше…

В цей раз, чесно кажучи, сплеск, який щойно ледве не відбувся, відчувався зовсім по-іншому. Мені не хотілося нічого розколотити чи знищити, і страху було зовсім трошки, адже я знала, що Кір будь-що допоможе. І я розуміла, що нічого по-справжньому непоправного я не зроблю — навіть не знаю, звідки взялася ця впевненість… Мабуть, це все-таки дім. Він допомагає контролювати силу, ось чому у Черепку ніколи не відбувалося таких «сюрпризів».

Моя рука майже миттєво опинилася у гарячій долоні Кіра, і відчуття, що магія повністю покидає моє тіло, залишаючи за собою тільки пустоту, стало майже нестерпним. Руки аж засвербіли затримати силу, повернути її назад, але я зусиллям волі зупинила цей порив.

— Спасибі тобі, - вдячно посміхнулась я, і лише потім помітила у нього в руках конверт з старовинною сургучевою печаткою. Такими вже давно ніхто не користується, але бабуся у багатьох речах була людиною звички, і з неабиякою впертістю продовжувала відправляти справжні паперові листи, повністю ігноруючи електронну пошту. — Що це таке?

— Ще не знаю, — зацікавлено відізвався Кір і без усяких сумнівів надломив печать.

У конверті виявилося декілька листків, кожен з яких був підписаний. На одному з них я точно помітила напис «Яросвіті». Ну, значить, точно бабуся — тільки вона називала мене повним ім’ям, всі інші скорочували його до простішого «Яра». Кір віддав мені цей складений учетверо листочок, а сем задумливо розгортав той, що з надписом «Кирилові».

Тут текст обривався. Я перегорнула листок на іншу сторону, сподіваючись знайти продовження, але там було пусто, не вважаючи мого імені, написаного тим самим каліграфічним почерком з завитушками. Ну ось як це можна назвати? Хіба люблячі прабабусі чинять так? Спочатку викликають богів, просячи у них небезпечну силу, потім передають її онучці і помирають, залишаючи після себе купу таємниць?..

Чесно кажучи, лист мене приголомшив. Бабуся! Наймудріша жінка з тих, яку я знала! Вона сама тисячі разів казала, що боги — це останні, з ким варто зв’язуватися, а тут виявляється, що вона й сама…

Хоча, звісно, я не могла сердитися на неї. Я вірила, що в неї дійсно не було іншого виходу, до того ж, вона сама чесно все розповіла, нехай і після своєї смерті, ще й залишила можливість обійти цю дику умову… Але ця її витівка з незакінченим реченням… злила. Так, це було цілком у її дусі, але ж не тоді, коли на кону стоїть моє щастя?

Тим часом Кір теж закінчив читати, але все одно досить розгублено дивився на лист, зрідка пробігаючи деякі рядки очима. Потім він несподівано серйозно подивився на листок паперу і сказав:

— Обіцяю.

До чого це було, я так і не зрозуміла. Але по незвичного для нього серйозному виразі обличчя я здогадалася, що бабуся і його заплутала своїм листом.

— Ну як, хоч щось прояснилося? — запитала я, обережно складаючи листок і ховаючи його у кишеню.

— Так. Тепер все ясно, як день, — відповів Кір, і я не зрозуміла, говорив він серйозно чи з сарказмом, але перепитувати не стала. — А ти? Дізналася, що хотіла?

— Частково, — зітхнула я, а потім стрепенулася: скринька!

— Яка ще скринька? — спитав Кір. Видно, останнє слово я сказала вголос.

— Там… У ній має бути каблучка, маленька така, з зеленим камінцем. Це артефакт, який допоможе стримувати магію.

— Чудово, — відповів друг і запустив обидві руки в немаленьку скриню, а я ж повернулася до книжкових полиць, довіривши Кіру таку важливу справу, як пошуки оберега. Що ж, подивимось, що ще цікавенького може тут бути…

«Гадання на судженого», «1000 і одні корисні чари на кожен день», «Закляття бадьорості: вплив на пам'ять та підсвідомість», і так далі у такому ж дусі…. Загалом, книга про богів виявилася найцікавішою серед усіх. Я повернулася обличчям до друга, бажаючи сказати, що в нас залишилося зовсім мало часу, і треба якнайшвидше змиватися, і побачила вельми цікаву картину: Кір, скринька, вже чомусь порожня, і купа прикрас, що неохайною гіркою звалені поруч.

— Що ти… — почала я, але закінчити запитання так і не встигла: з коридору почувся якийсь дивний шерех, а потім слова:

— …В однокімнатній квартирі, уявляєш? І куди вона тепер подасться, без роду без племені?

О, розмова, очевидно, ведеться про мене. Яка приємна несподіванка! Добре, обманюю. Набагато краще було б, якби про мене просто забули.

— Тікаємо, — одними губами промовила я, виразно дивлячись на Кіра. Зараз вже було неважливо, знайшли ми щось, чи ні, треба було якомога швидше забиратися з цього будинку, поки хтось занадто допитливий не зайшов до цієї кімнати.

Друг усе правильно зрозумів, і, швидко прихопивши два наші листи, взяв мене за руку. Я взяла книгу, і теж приготувалася до переносу. Всього мить — і ось ми вже знову стоїмо на узбіччі розбитої вщент дороги, біля такого самого побитого життям автомобіля.

Без слів сіли кожен на своє сидіння, так само мовчки почали їхати. Кожен думав про своє. Я — про несподівані відкриття і ті таємниці, що доведеться розгадати на шляху до правди, про судженого, який має бути десь поряд, про Кіра, який несподівано знов увірвався у моє життя, наче вихор, і впевнено, без жодних зусиль чи спротиву з моєї сторони став займати в ньому все більше і більше місця.

Пройшло всього два дні, а я вже забула ті півтора роки, що він провів у Англії на стажуванні, і здається, що нікуди він не від’їжджав, а завжди був поряд. І, як не дивно, життя, яке вже досить давно пішло шкереберть, з його появою, здається, почало потроху налагоджуватись.

Про що думав Кір?.. Не знаю, але, здається, лист від бабусі збентежив його не менше, ніж мене. Цікаво, що в ньому було? А втім, яка різниця? Все одно я цього не запитаю. Кожен має право на власні секрети.

Але раптом думки з філософських тем зіскочили на речі більш приземлені та прозаїчні: каблучка! Ми ж її так і не дістали!

— Кір, — я тихенько покликала його, намагаючись не сполохати думок. — Ти не знайшов каблучки? — в моєму голосі не було й краплі докору.

— Ні, - сумно зітхнув Кір. Тоді я з вдаваним ентузіазмом запитала:

— Тож нам доведеться знову туди повернутися, щоб забрати її?

— В цьому немає сенсу. Я впевнений на всі сто відсотків, що маленької каблучки з зеленим камінчиком у скриньці не було.