Користь незавершених справ

Глава 5 Користь справжнього кохання

Перші тяжкі великі краплини торкнулися даху у ту саму мить, коли до мене підлетів наляканий хлопець.

— Яро, з тобою все у порядку? — відразу ж запитав він, і я знову здивувалася, скільки різних інтонацій є у його голосі: від тепла і турботи до переляку.

— Тихо, — прошепотіла я, закриваючи йому рот долонею. Потім зібрала усі сили на те, щоб перевернутися з боку на спину, і так і лежала — обличчям до дощу, до грози, що скидувала блискавки і лякала громами, до неба, до усього світу.

Зовсім скоро дощ переріс у справжнісіньку зливу, але я не зважала на це, продовжуючи лежати, намагаючись розгледіти зорі за пеленою води, запахом озону, що окутав, наче кокон, за містом, що не хотіло випускати мене зі своїх меж… Кір лежав поруч. Настільки близько, що я боком відчувала тепло його тіла, а його рука давно заволоділа моєю долонею.

Але у якийсь момент жар його тіла став аж надто сильним, а дощ — дуже вже холодним, і я відчула, що лежу на даху, у одній тільки сукні, яка вже набрякла від води. Холод пробирав до кісток, я почала тремтіти. Але при цьому в мене не було сил, щоб поворухнутися, і я продовжувала лежати, вчепившись нігтями у руку Кіра.

— Ти замерзла, — з зітханням констатував хлопець. Я промовчала. З часу обряду я перебувала у якійсь дивній прострації, видавати звуки і рухатися було для мене чимось надзвичайно складним і майже нездійсненним. — Ходімо-но назад, у квартиру… — сказав Кір, і одночасно зі словами підхопив мене на руки.

Всього хвилина, і я вже лежу у своєму ліжку, поверх покривала, Кір дістає з шафи мою піжаму — ту саму, з зеленими відьмами, залишає її на постелі і йде на кухню. Я ж тим часом швидко перевдягаюсь і кутаюсь у ковдру. Вона досить тепла, але я все одно мерзну і звертаюсь у клубочок, в надії зігрітися.

Кір повернувся з кухні, і в руках у нього горнятко з зіллям, що пахне луговими травами, шипшиною, і зовсім трішки — озоном. Законсервований літній дощ. Він з паром заходить всередину мене через ніздрі, і я подумки повертаюсь у той день: серпень, галявина, рясно вкрита квітами — збирай донесхочу, і злива, що так, як і зараз, зцілює собою усе, до чого лиш може доторкнутися.

На третьому ковтку я, здається, заснула. Мірний шум дощу за вікном заколисував, і хлопець ледве встиг забрати чашку з ліками з моїх ослабівших пальців, коли я задрімала. Сни снилися такі ж дивні, як і увесь сьогоднішній день — нібито я знову танцюю серед вогню, обличчя тріскається, розсипається на частини…

Декілька разів я з криком прокидалася, і неодмінно знаходила поруч Кіра, який то читав, то спав, як і в себе вдома — прихилившись головою до спинки дивану, то просто дивився на мене, і від того погляду на душі ставало так тепло, ніби сонечко визирало із-за хмар.

Наступний ранок почався… дивно. Дивним він, напевне, був через те, що то був і не ранок взагалі — третя година дня, і у відкриті розшторені вікна, попри вчорашній дощ, пробивалося сонячне світло. Я була у кімнаті одна, тож вислизнула з-під ковдри і накинула халат — у квартирі було прохолодно, а потім пішла на кухню. Звичний вранішній маршрут: вітальня — кухня — ванна кімната.

Все було настільки буденним, що на якусь мить я навіть злякалася, що всі події останніх двох днів мені тільки примарилися. Але горло все ще дерли кішки, та й усі інші звичні ознаки застуди, яку я вчора все ж підхопила, були на місці, тож я заспокоїлась. І з душу почувся якийсь шерех, а через хвилину переді мною з’явився і сам Кір, з мокрим волоссям та у іншому одязі.

— Вже прокинулася? — запитав він, мимоходом цілуючи мене у щоку. Щось було не так. Щось точно було не так, і ще вчора Кір не робив би такого, але сьогодні… А нехай, я не проти, хай це безумство продовжується.

— Так. Прокинулася… — з затримкою відповіла я, потираючи щоку і стараючись втримати щасливу усмішку.

— А я тобі каву зварив. Правда, ще години зо дві тому, так що доведеться готувати нову, — похитав головою хлопець.

— Необов’язково. Буде достатньо, якщо ти просто підігрієш її чарами, — попрохала я і теж пішла митися.

Ось так, загалом, і пройшов весь день — ми пили каву, читали книги, я ковтала зілля, на жаль, вже не такі смачні, як вчорашнє. З Кіром було легко, не потрібно було щохвилини придумувати тему для розмови чи навпаки, чітко слідкувати за кожним словом, що збираєшся сказати.

І тільки о десятій годині вечора, коли очі знову почали злипатися, не зважаючи на те, що прокинулася я не так вже і давно, несподівано згадалося важливе:

— Кір, а що там з ритуалом? Як ми дістанемо каблучку? Я ж правильно зрозуміла, вона у труні?

— Та-ак… Це, звичайно, проблема, але я б не сказав, що її неможливо вирішити.

— Що ти маєш на увазі? — нахмурившись, запитала я.

— Все досить просто: ми підемо вночі на кладовище і розкопаємо могилу, — з посмішкою сказав Кір. І настільки ці слова не вкладалися в мене в голові, що спочатку мені навіть здалося, що він жартує.

— Ти ж несерйозно? — з надією запитала я, але, наткнувшись на впевнений погляд Кіра, зрозуміла: серйозніше нікуди, і вибору в мене немає. — Ти хочеш, щоб я осквернила могилу своєї прабабусі? — я перейшла на трагічний шепіт, але чомусь на хлопця це не подіяло:

— Ну, припустимо, могилу оскверняти буду я, так як лопату тобі у руки я не дам. Та й ти сама прекрасно розумієш, що нам так чи інакше доведеться це зробити, адже іншого виходу просто немає!

Я це розуміла. І навіть здогадувалася, що саме такий варіант запропонує Кір, але все ж таки… Як би то сказати… Сподівалася, що ми знайдемо альтернативний варіант. Не вийшло. Ну що ж, оскверняти, так оскверняти.

— І… Коли ми це будемо робити? — трохи нервово запитала я, одночасно позіхаючи. Година вже була пізня, і спати все ж хотілося.

— Завтра. Вночі, звісно. Ти будеш тримати закляття неуважності, ну а я — копати. То що, ти згодна?

— Ти знову питаєш так, ніби в мене є вибір, — зітхнула я. — То й добре, мабуть. Чим швидше ми з усім цим покінчимо, тим краще для всіх…

Незабаром Кір пішов, і я залишилася сама. Стіни квартири давили на мене, температура вночі різко піднялася, з усіх закутків мені чувся надломлений голос бабусі: «Скоріше завершіть цю справу!» і ввижалися різні тіні. Скелет лежав у ногах і цим трохи заспокоював мене, але все одно було досить моторошно, тож коли настав світанок, я хутенько одяглася і вислизнула на вулицю, хоч годинник і показував тільки шосту ранку.

До міського парку швидким кроком можна було дійти за хвилин десять, не більше, тож я направилася саме туди. Взагалі-то я любила гуляти одна, коли поруч не було жодної живої душі, але зараз, здається, мені потрібна була яка-небудь компанія.

В парку, як і очікувалося, виявилось безлюдно і тихо, тільки ворони перегукувалися десь на тополях, та двірничка ліниво замітала асфальт у самому кінці вулиці. Треба заспокоїтись, просто розслабитися. Адже це абсурд, безглуздя — не може ж бабуся й справді являтися до мене! Я застудилася, ото й ввижаються різні примари, тільки й всього.

Не буває ж справжніх привидів, таких, як у казках, які можуть справді, просто так являтися до живих, без жодних обрядів чи заклинань! То тільки у старих оповідках духи повертаються, щоб помститися чи щось подібне. А насправді ж вони живуть у іншому світі, у Наві, куди нам, смертним, ходу нема.

Це інший вимір реальності, і стрибати, мов воша, з Яві до Наві і назад не може ніхто! Навіть моя бабуся. Мабуть, просто мороки, видіння… А може, сни, чи через високу температуру в мене почалися глюки… Хто знає?

Треба покликати Кіра. Бо гуляти самій у такому настрої — не краща ідея. Я дістала з кишені телефон — старенький, такими вже ніхто майже не користується, називаючи «цеглиною». Але іншого я не заводила, бо такі речі, як магія і техніка рідко могли суміщатися. У Кіра це виходило. А ось у мене — ні.

— Алло, Кір? Ти не хочеш прогулятися? Де? У парку, я вже тут, але самій нудно. Ось і добре. Чекаю, — я швидко відтарабанила ці декілька речень і засунула телефон назад до кишені. Як же добре, що Кір — характерник! Не доведеться чекати, поки він добереться сюди на автобусі чи маршрутці, він зразу з’явиться прямо тут — вийде з-за якогось дерева, як ні в чому не бувало.

І справді, всього хвилини через дві я його побачила. Щоправда, він йшов по стежці, як будь-який інший чоловік, і здогадатися по його вигляду, що він — чаклун, не зміг би ніхто. От тільки одягнений у звичний для нього одяг — сірого кольору.

— Доброго ранку! — Кір ще здалеку почав махати мені рукою, і я рушила йому назустріч. Всього декілька моїх поспішних кроків — і я вже поряд з ним, посміхаюсь і намагаюсь стати так, щоб синці під очима були не дуже помітними.

— Як спалося? — запитав він, беручи мою руку. Робив він це невимушено, ніби все й має так бути, ніби кожного дня прогулювався ось так зі мною у вранішньому парку, міцно тримаючи мою долоню.

— Чудово, — з неабиякою іронією відповіла я, але все ж настрій від такої турботи трішечки, на одну щабельку, піднявся.

Ми мовчки йшли парком, тримаючись за руки, інколи штурхаючи ногами купи зметеного листя, роздивляючись, як воно яскравими клаптиками осені розлітається в усі боки. Вітер завивав десь у вершинах дерев, літаючи поміж голих гілок, качки біля річки зрідка перегукувалися, метушливо махаючи крилами і здіймаючи бризки води.

Мені було спокійно, як і зазвичай, коли поряд був Кір. Я вже не думала ні про моторошні видіння, ні про кладовище, на яке сьогодні таки доведеться вдертися, я просто насолоджувалася тим, що мала зараз: звуками осені, теплом Кірової долоні, стуком його і мого серця, спокоєм, коханням.

Раптом Кір спинився, і мені довелося зробити те саме. Ми стояли обличчям один до одного, дивилися прямо у вічі, я — у грозу і бурю, він — у спокійну зелень. Потім він нахилився до мене, все ще не відриваючи погляду — все ж він був значно вищий, і тоді… поцілував.

Ні, земля не пішла в мене з-під ніг, і світ не щез, і ми навіть не залишилися у ньому одні-однісінькі. Навпаки, ми стали його частиною, такою ж невід’ємною, як місяць чи там зорі. Ми й були цілісіньким світом, а він, у свою чергу, був нами.

Я ніколи ще не відчувала себе такою потрібною, такою щасливою, такою незвичайною. Я була сама собою, але в той же час у мені щось змінилося. Будь в гармонії зі світом — так говорять буддисти, та й наші боги теж бажають того ж. Я знайшла свою гармонію, і тепер точно знала, що навіть якщо ми не знайдемо тієї клятої каблучки, магія вже не вирветься з-під контролю, зараз я володію нею, а не вона мною.