Керрі Маніскалко_Королівство Проклятих

КНИГА 2

З англійської переклала Лола Хабібова

КИЇВ IВООКСНЕР12024

УДК 821.111(73)’06-312.4

М23

Маніскалко К.

М23 Королівство Нечестивих. Книга 2: Королівство Проклятих / Керрі Маніскалко; пер. з англ. Л. Хабібової. — Київ: Видавництво Букшеф, 2024. — 480 с.

ISBN 978-617-548-256-8

Емілія присягається зробити все, щоб помститися за жахливе вбивство любої сестри-близнючки Вітторії. Тож продає душу дияволу, зголошуючись стати королевою Нечестивих і взяти шлюб із князем Гординею. На шляху до обітниці вона долає Коридор гріхів і піддається спокусливим фантазіям щодо обіймів Гніва.

Та попри приязнь до князя-супровідника, Емілія все ж заміряється вручити себе самому дияволу, як і заповідалося. Утім іще має засвоїти низку правил обходження в королівстві Нечестивих, яке нині стає її новим прихистком. Тут не можна нікому довіряти. Адже серед підступних демонів-гріхів, розкішних палаців, таємничих запрошень на вечірки та суперечливих доказів того, хто насправді скривдив сестру, Емілія почувається вкрай самотньою і беззахисною. Чи може вона довіряти Гніву, своєму колишньому союзнику у світі смертних? І які небезпечні таємниці про свою справжню природу він зберігає?

Емілія долатиме всілякі випробування, шукаючи низку магічних предметів, що прояснять її минуле та підпустять до відповідей, яких вона дошукується...

УДК 821.111(73)'06-312.4

Літературно-художнє видання

ISBN 978-617-548-256-8

Copyright © 2021 by Kerri Maniscalco © Хабібова Л., переклад, 2024 © ТОВ «Видавництво «Букшеф», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

Для тебе, любий читачу.

Попри будь-що.

Надзвичайно прохолодного літнього вечора, під завивання бурі, з'явилися на світ близнючки. Однак це не був початок чарівної казки. Ті, хто спостерігав і очікував, розгледіли в тому знамення. Одна втратить своє земне життя, інша — продасть душу. Старійшини шабашу сперечалися, як і чому, але всі зійшлися на одному: близнючки означили початок темних днів. Тепер, коли одна з них розгнівалася й підступала до трону диявола, а інший лежав безсердечна, оточена смертю, старійшини шепотіли нове пророцтво: і відьом, і демонів проклято однаково.

- НОТАТКИ З СЕКРЕТНОГО ҐРИМУАРА ДІ КАРЛО

НАПЕРЕДОДНІ

На світанку, щойно зійшло кляте сонце, король простував власним замком. Його кроки гучно лунали коридором, змушуючи навіть тіней ховатися, щоб бути непоміченими. Він був у паскудному настрої, що лише погіршувався, коли він наближався до неї. Він відчув її жагу помсти задовго до того, як ступив до цього крила палацу. Це відчуття роїлося, наче розлючений натовп перед входом до його тронної зали, але він не зважав. Відьма була мором для цього світу. Мором, який він міг би враз знищити.

Сріблясті крила білого полум’я спалахнули за королівськими плечима, коли він розчинив двері навстіж. Вони так гепнулися об стіну, ледь не розколовшись навпіл. Проте непрохана гостя не зрушила з місця, апатично лежачи на троні. На його троні.

Навіть не поглянувши в його бік, вона гладила власну ногу так, ніби турботливий коханець якусь запальну партнерку. її вбрання з обох боків звисало до підлоги, оголюючи тендітну шкіру від щиколотки до самого стегна. Вона мляво малювала кола на власній литці, вигинаючи спину, коли пальці підіймалися дедалі вище. Присутність короля її зовсім не бентежила, і вона продовжувала пестити стегна.

— Забирайся геть!

Нарешті відьма звернула на нього увагу.

— Розмови з тобою не спрацювали. Як і логіка й аргументи. Тож маю до тебе нову спокусливу пропозицію, — вона ніжно торкнулася своїх грудей, її погляд був сповнений виклику, коли вона пронизливо позирнула на нього. — Зніми штани.

Він схрестив руки на грудях, висловлюючи протест. Навіть сам Творець не зміг би примусити його до такого, а вона була далекою від Творця.

— Забирайся, — повторив він. — Іди геть, доки я тебе не викинув звідси.

— Спробуй, — одним неземним граційним рухом вона звелася на ноги, її довга срібляста сукня блищала, наче меч, що розсікає небеса. Будь-який натяк на спокусу зник. — Лише торкнися мене, і я знищу все, що для тебе є дорогим. Ваша Високосте. — Її тон став глузливим, ніби вона говорила з кимось недостойним ніяких титулів чи поваги.

Він засміявся. Його сміх був сповнений загрози, як і кинджал, що раптом притиснувся до її тонкого горла. Вона — не єдина, хто наділений надзвичайною швидкістю.

— Здається, ти помиляєшся, — загарчав він. — Немає нічого дорогого мені. Я хочу, щоб ти забралася з цього світу до темряви. Якщо не зробиш цього, я спущу на тебе церберів. Коли вони покінчать із тобою, я накажу викинути все, що залишиться від тебе, до Пекельного озера.

Він чекав, що от-от відчує її страх. Проте вона раптом нахилилася вперед і одним швидким рухом розітнула власне горло клинком. Кров залила її блискуче вбрання, потекла на білу мармурову підлогу й заляпала манжети короля. З розтуленим від здивування ротом, він швидко витер клинок від крові.

Геть не зважаючи на своє нове жахливе намисто, вона відійшла від нього. На її обличчі з’явилася зла посмішка, що могла позмагатися з посмішками його нечестивих братів. Рана затягнулася.

— Ти певен? Точно нічого не волієш? — коли він не відповів, вона спалахнула роздратуванням: — Можливо, чутки все-таки правдиві, й ти насправді не маєш серця у своїх броньованих грудях? — вона обійшла навколо нього, залишаючи кривавий слід на колись бездоганно білій підлозі. — Можливо, варто розсікти їх навпіл і подивитися?

Повільно оглянувши незвичні сріблясто-білі вогняні крила за його спиною, вона моторошно посміхнулася. Крила були його улюбленою зброєю, адже він любив спостерігати за тим, як біле нестримне полум’я змушувало ворогів здригатися від жаху й падати на коліна, вмиваючись кривавими сльозами.

Після лише одного швидкого поруху її пальців вони стали попелястого кольору, а потім зникли.

Його охопила паніка, коли він спробував викликати їх назад і не зміг.

— Ця витівка може зрівнятися своєю мерзенністю із самим дияволом.

Її голос був водночас молодим і старим, коли вона промовляла закляття. Він, звісно, зрозумів. Вона пролила кров для того, щоб зробити пожертву одній зі своїх невблаганних богинь.

— Відсьогодні прокляття розсіється цим королівством, а ти забудеш про все, окрім власної ненависті. Любов, добро і будь-які світлі почуття зникнуть із цього світу. Одного дня це зміниться, і ти відчуєш справжнє щастя. Та я присягаюся забрати в тебе те, що ти полюбиш.

Він майже не чув жодного слова з того, що говорила темноволоса відьма, намагаючись без успіху прикликати свої крила. Хай що вона з ним зробить, йому шалено не вистачає його улюбленої зброї — її втрачено назавжди.

Диявольські очі налилися кров’ю від люті, жадаючи помсти. Однак силою волі він опанував себе. Якби відьма була мертвою, від неї не було б ніякої користі. Особливо, якщо він хотів повернути назад те, що в нього вкрали.

Вона пирснула, ніби розчарована, що той не випустив свого внутрішнього звіра, щоб відповісти на її витівку, а потім розвернулась і пішла геть. Він не намагався піти за нею. Коли його голос залунав залою, він був похмурим і тихим, наче ніч:

— Ти помиляєшся.

Відьма зупинилася, кинувши на нього погляд через плече.

— Справді?

— Диявол може бути жахливим, але він не вдається до витівок, — його посмішка була справжнім утіленням спокуси. — Він укладає угоди.

Уперше відьма здавалася невпевненою. Вона вважала себе найрозумнішою і найнебезпечнішою тут. Вона забула про те, у чиїй тронній залі стояла, і про те, як саме він проторував собі шлях до цього проклятого, огидного місця. Він точно отримуватиме насолоду, нагадуючи їй про це.

Це було Королівство Нечестивих, і саме він був тут правителем над усіма іншими.

— Хочеш укласти угоду?

РОЗДІЛ 1

Пекло було зовсім не таким, як я його уявляла.

Я здригнулась і важко зітхнула, ігноруючи зрадливого князя Гніва поряд. Через його демонічну магію, яка перенесла нас до Семи кіл, навкруги клубочився дим.

Усього за кілька секунд ми потрапили сюди з печери в Палермо. Я уявляла різні сюжети нашого прибуття, кожен із яких був жахливішим за попередній. У всіх своїх жаских снах я бачила щось подібне до зливи з вогню та сірки¹, що накриває нас із головою. Полум’я таке гаряче, що спопеляє душу і роз’їдає плоть до самих кісток. Я здригнулася.

Крізь дим і туман я заледве змогла розгледіти дивні темні стіни, що були вкриті коштовним камінням і простягалися так далеко, що не могло сягнути моє око. Вони були темно-синього, майже чорного кольору, ніби море здійнялося над головою і застигло на місці.

Мою спину пробрав мороз, і шкіра вкрилася сиротами. Я боролася з бажанням зігріти руки теплим подихом або повернутися до Гніва у пошуку якогось затишку. Він не був моїм другом, а тим паче

захисником. Він був саме таким, яким його описав Заздрощі: найгіршим із семи демонічних князів. Справжнім монстром серед чудовиськ.

Мені не можна забувати, хто він. Адже він — один із нечестивих — один із безсмертних створінь, що викрадали душі для диявола, один із корисливих опівнічних істот, від яких бабуся застерігала нас із сестрою-близнючкою і ховала протягом усього нашого життя. І ось тепер я добровільно погодилася пошлюбитися з їхнім королем — князем Гординею, щоб покласти край прокляттю.

Металевий корсет, що мені подарував мій майбутній чоловік, став нестерпно холодним на крижаному повітрі. Шари темних блискучих спідниць були занадто тонкими й легкими, тому не могли захистити мене від холоду. А взуття — то лише клаптики чорного шовку на тонкій шкіряній підошві.

Моїми венами заструменіла крига. Я не могла не думати про те, що це було якимось із нечестивих трюків для того, щоб налякати мене.

Клубки пари від мого дихання пливли перед очима, наче якісь привиди, неземні переслідувачі. Це було моторошно. О, свята Богине! Я й справді була в пеклі. Якщо демонічні князі не дістануться до мене першими, мене вб’є моя бабуся — Нонна Марія. Особливо, якщо вона дізнається, що я продала душу Гордині. Кляті кістки! Самому дияволу.

Я згадала сувій, що зв’язував мене з двором «Гординя». Повірити не могла, що підписала угоду власною кров’ю. Попри нещодавню впевненість у своєму плані потрапити у цей світ і помститися за сестру, стоячи тут, я почувалася зовсім непідготовленою.

Це «тут» не надто було схоже на помешкання котрогось із семи князів-демонів. Не знаю чому, але

мені здавалося, що з Гнівом мені буде легше пройти через усе це.

— Ми чекаємо на мого нареченого?

Тиша.

Я ніяково зрушила з місця.

Дим і досі оповивав нас і не давав змоги розгледіти, що відбувається довкола. Оскільки мій демонічний супровідник відмовлявся говорити, уява почала насміхатися з мене, пробуджуючи у свідомості купу найвитонченіших страхів. Як мені відомо, Гординя мав нас зустрічати — чекати на прибуття нареченої.

Я наполегливо вслухалася, намагаючись вловити будь-який найменший звук крізь густий дим. Утім нічого, крім шаленого серцебиття, я не чула. А також жодних криків вічних мучеників і проклятих. Нас оточувала цілковита моторошна тиша. Вона була такою важкою, що здавалося, наче будь-яка надія покинула це місце ще тисячоліття тому, лишивши по собі нищівні спокій і відчай. Було б так просто здатися, лягти і впустити цю пітьму всередину себе. Це було царство зими, з усією її жорстокою, безжальною величчю.

А ми ще навіть не пройшли крізь ворота...

Мене охопила паніка. Я воліла опинитися в рідному місті з його морським повітрям і людьми, які насолоджуються літом. Мені хотілося цього так сильно, що аж защеміло в грудях. Однак я зробила вибір, тож, попри все, маю дійти кінця, хоч чого мені це вартуватиме. Справжній убивця Вітторії був десь поряд. І я готова тисячу разів пройти крізь ворота пекла для того, щоб віднайти його. Моє місцеперебування змінилося, але моя мета — ні.

Я важко зітхнула, приборкуючи власні емоції та опановуючи себе.

Нарешті дим розвіявся, даючи мені змогу чітко розгледіти потойбіччя.

Ми були одні в печері — вона нагадувала ту, що залишилася високо над морем у Палермо. Ту, в якій я кілька місяців тому розклала своє перше коло з кісток, щоб викликати Гніва. Проте мені аж звело живіт від того, що все було тут чужим, незвичним.

Згори на нас лилося холодне місячне сяйво. Його було достатньо, щоб розгледіти кам’янисту пустку, вкриту сріблястою памороззю.

За кілька метрів від нас грізно здіймалися високі ворота — вони майже не відрізнялися від мовчазного демона, який стояв поруч зі мною. їх підпирали колони, вирізані з обсидіану. На них зображено людей у лютих тортурах і жорстоких стратах. Колони обрамляли ворота, виготовлені з черепів людей, тварин і демонів. Деякі з них — рогаті, деякі — з гострими іклами. І всі вони були моторошними. Мою увагу привернуло те, що, очевидно, слугувало ручкою для відчинення воріт — череп оленя з величезними, вкритими памороззю пантами.

Гнів — могутній демон війни, що зрадив мою душу, — відступив убік. Я роздратовано позирнула на нього. Та він уже зосередив свій пронизливий погляд на мені. Його вираз обличчя залишався холодним. Мені хотілося вирвати йому серце із грудей, а потім просто розтоптати, щоб викликати в нього хоч якісь емоції. Будь-що було б ліпше за його крижану байдужість, яку він носив, наче маску.

Він повернувся до мене, коли я стала йому потрібна. Егоїстичне створіння! Усе було саме так, як Нонна й попереджала. Яка ж я дурепа, коли вірила, що він зовсім інший.

Ми довго дивилися одне на одного.

Саме тут, у тіні потойбіччя, його темно-золотисті очі сяяли так само яскраво, як і інкрустована рубінами корона на його голові. Що довше ми боролися поглядами, то дужче калатало моє серце. Він усе наполегливіше оволодівав мною. Раптом я зрозуміла, що міцно стискаю його руку. Оговтавшись, відпустила її та відійшла.

Я не розуміла, це роздратувало, потішило чи розлютило його. Вираз його обличчя був незворушним, таким самим байдужим, як і кілька хвилин тому, коли він пропонував мені підписати угоду з Гординею. Якщо його влаштовує, щоб наші стосунки були такими, — що ж, хай буде так. Я більше не потребувала його й не хотіла, щоб він був поряд. Нехай забирається просто до пекла! Щоправда, ми обоє вже в нім...

Гнів спостерігав, як мене цілком поглинули власні думки і я намагалася з ними впоратися. Я воліла поринути у крижаний спокій, щоб він заполонив мене, а будь-які відчуття зникли. Знаючи, як добре він відчував емоції інших, мої старання були марними. Я окинула його поглядом.

Щосили намагаючись брати приклад із князя-демона, я зарозумілим тоном запитала:

— То це ті самі сумнозвісні ворота до пекла?

Він здивовано звів темну брову, ніби запитуючи, чи це найдотепніше, що спало мені на думку.

Страх, що огорнув мене, замінила злість. Ну, нарешті, хоч на щось відреагував.

— Диявол занадто могутній і владний, що не в змозі зустріти свою майбутню королеву тут? Чи, може, він боїться цієї вогкої печери?

У відповідь Гнів лише скривив злісну самовдоволену посмішку.

— Це не печера, це безодня, що розташована за межами Семи кіл.

Він злегка поклав руку мені на спину і спрямував мене вперед. Мене подивувало, з якою ніжністю він торкався мене, й шокувало, що його дотики виявилися приємними, і пішла з ним. Під нашими ногами ковзало каміння, але, ступаючи, ми не видавали жодного звуку. Навколо панувала безмовність, лише наші голоси пронизували тишу — це було так дивовижно, що я ледь не втратила рівновагу. Гнів допоміг мені втриматися і відпустив.

— Це місце, якого бояться зорі, — прошепотів він мені на вухо. Його теплий подих контрастував із морозним повітрям. Я зіщулилася. — Але диявол не боїться, адже темрява спокушає його так само, як і страх.

Він провів рукою по моїй спині, і шкірою побігли сироти. У мене перехопило подих. Я розвернулася й відкинула його руку.

— Веди мене до Гордині. Мені вже набридла твоя компанія.

Земля під ногами затремтіла.

— Щось я не пам’ятаю твоєї гордості й зарозумілості в тому колі з кісток, у якому ти пролила власну кров, щоб уперше викликати мене. Тоді то були твій гнів, твоя лють, які змусили тебе зробити те, що ти зробила.

— Можливо, це й правда, Ваша Високосте, але на тому сувої, що я підписала, було зазначено — «Двір “Гординя”». Чи не так?

Я зробила крок до нього. Серце несамовито калатало. Тепло його тіла, наче сонячне світло, випромінювало щось спокусливе, заманюючи мене ще ближче. Воно нагадало мені мій дім. Нове відчуття болю в

грудях було гострим і всеохопним. Мій язик перетворився на гострий клинок, який я хотіла направити просто в його крижане серце, сподіваючись пробити тверду стіну, що він так майстерно звів між нами. Правильним було б це чи ні, але я воліла завдати йому такого самого болю, як і його зрада завдала мені.

— Тому я обрала диявола, а не тебе. То як тобі це? Знай: я ліпше назавжди оберу ліжко чудовиська, ніж буду з тобою, князю Гніве!

Він дивився мені у вічі, потім його погляд затримався на моїх устах. Помітивши спокусливий блиск у його очах, я позирнула на нього так само. Можливо, він не хотів визнавати цього, але йому таки хотілося поцілувати мене. Я сердито посміхнулася. Нарешті він утратив свою холодну байдужість. Та, на жаль, для нього, я тепер була недоступна.

Іще мить він дивився на мене, а потім з убивчим спокоєм промовив:

— Ти обираєш диявола?

— Так.

Ми стояли занадто близько. Я навіть не думала відступати, він також не хотів робити крок назад.

— Якщо це те, чого ти хочеш, промов це тут, у цьому світі. Насправді... — він витягнув кинджал зі своєї кишені, — якщо ти так упевнена у своїх бажаннях щодо диявола, присягнися на крові. Якщо гординя — це гріх, який ти обираєш, думаю, ти не відмовишся.

Коли він простягав мені кинджал, повернувши руків’ям до мене, я помітила в очах Гніва виклик. Вихопивши його, притиснула гострий клинок до свого пальця. Гнів схрестив руки й байдуже позирнув на мене. Він не вірив, що я зроблю це. Можливо, це була моя проклята гординя, а можливо, моя вдача, але я вколола палець і повернула йому зміїний кинджал.

Угоду з Гординею вже підписано, тож зараз не час вагатися. Що зроблено, те зроблено.

— Я — Емілія Ді Карло — добровільно обираю диявола.

Маленька крапля крові впала на підлогу, скріпивши клятву. Я позирнула на Гніва. У глибині його погляду щось спалахнуло, але він відвернувся, перш ніж я змогла зрозуміти, що саме. Він заховав кинджал у кишені свого піджака й попрямував до воріт, залишаючи мене саму на краю безодні.

У мене промайнула думка втекти, але тікати було нікуди.

Іще раз роззирнувшись довкола, поспішила за демоном, силкуючись не відставати від нього. Я обхопила себе руками, безнадійно намагаючись позбутися ознобу, але це змушувало мене тремтіти ще дужче. Гнів забрав із собою тепло, тепер металевий корсет іще дужче впивався в мою шкіру. Якщо ми залишимося тут довше, я замерзну до смерті. Я спробувала викликати спогади про тепло і спокій.

Мені було так холодно лише одного разу — у Північній Італії. Тоді я була юною і дуже захопленою снігом — він мені здавався неймовірно романтичним. А зараз я бачила реальність — він був прекрасно небезпечним. Таким, як і мій супутник.

Мої зуби цокотіли, наче маленькі молоточки, і це, здавалося, був єдиний звук, який можна було почути в цій безодні.

— Чому ми чуємо одне одного?

— Бо я так хочу.

Зарозуміле чудовисько! Я роздратовано пирхнула. Мені хотілося, аби він подумав, що я розлючена. Але, радше, видала, як сильно холод пробрав мене до самих кісток. Важкий оксамитовий плащ виник

просто з нізвідки, огорнувши мої замерзлі плечі. Я не знаю, як Гнів начаклував його, але мені було байдуже.

Щільніше загорнувшись у плащ, я була вдячна йому за тепло. Мені хотілося подякувати демону, але внутрішнє тремтіння зупинило мене. Адже це не був прояв великої доброти чи шляхетності — найімовірніше, Гнів так учинив, щоб я не померла доти, доки він виконає своє завдання. А я пам’ятаю, воно полягало в тому, щоб доставити мою душу Гордині й отримати свободу від потойбіччя. І як він колись казав, це було для нього найважливішим.

Як чудово все для нього склалося: його перебування тут добігало кінця саме тоді, коли моє тільки починалося. І все, що йому довелося зробити, — лише зрадити мене, щоб його найзаповітніше бажання справдилося.

Гадаю, я зрозуміла це правильно.

Гнів упевнено йшов уперед і навіть не дивився в мій бік. Потім він притиснув руку до найближчої колони й прошепотів невідомою мені мовою якесь слово — так тихо, що я не змогла його розчути. Золоте сяйво, яке спалахнуло від його руки, розлилося по чорному камінню.

За мить ворота повільно розчинилися. Мені не вдалося нічого розгледіти перед собою, тому моя уява почала вимальовувати усілякі жахіття. Князь-демон не виголошував ніяких запрошень, він просто покрокував до воріт, навіть не дбаючи про те, йшла я слідом чи ні.

Важко зітхнувши, я опанувала себе. Попри те що чекає на нас попереду, я зроблю все, аби досягти своєї мети. Щільніше загорнувшись у плащ, я рішуче пішла вперед.

Гнів зупинився на порозі до потойбіччя і, нарешті, зволив знову поглянути на мене. Вираз його обличчя був іще жорсткішим, ніж його тон. Це змусило мене зупинитися.

— Маленька пересторога.

— Зараз ми збираємося зайти до самого пекла, — сказала я насмішкувато, — тож уже трохи запізно виголошувати попереджувальні промови.

Він не оцінив мого сарказму.

— У Семи колах є правила, яких потрібно дотримуватися. По-перше, ніколи не показуй своїх справжніх страхів.

«Я й не збиралася!» — подумки обурилася, проте коротко запитала:

— Чому?

— Цей світ вивернеться навиворіт, аби змусити тебе мучитися.

Я розтулила рота, щоб запитати, але Гнів підвів руку, зупиняючи мене.

— По-друге, контролюй свої бажання, інакше вони надурять тебе ілюзіями, які легко сплутати з реальністю. Ти вже спробувала що це таке, коли зустрілася зі Хтивістю. Тут кожне твоє бажання посилиться вдесятеро. Особливо тоді, коли ми зайдемо до Коридору гріхів.

— Коридору гріхів... — я не сказала це запитальним тоном, але Гнів однаково відповів:

— Нових підданих цього світу перевіряють на гріх, до якого схильні найбільше. Ти відчуватимеш певне... емоційне піднесення, коли проходитимеш коридором.

— Але ж я вже підписала угоду з Гординею! Навіщо мене перевіряти, до якого гріха я схильна?!

— Сподіваюся, ти проживеш достатньо довго, щоб самій дізнатися відповідь.

Занепокоєння зростало, і я важко зітхнула. Нонна завжди попереджала, що погані новини приходять утрьох. Це означало, що найгірше попереду.

— Третє правило...

Він подивився на мій поранений палець.

— Будь обережною, коли укладаєш угоди на крові з князем пекла. Ніколи, за жодних обставин не роби цього з дияволом. Те, що належить йому, вже не відібрати. Тільки дурень наважиться змагатися з ним чи кинути йому виклик.

Я стиснула зуби. Почалася справжня гра в обман. Його застереження нагадали мені записи з нашого сімейного ґримуара, і мені стало цікаво, як ми взагалі дізналися про всі ці правила. Проте я одразу відкинула ці думки, натомість зосереджуючись на гніві, який в мені поступово зростав.

У мене не було сумніву, що Гнів підживлював мої емоції своїми силами, які відповідали його імені. Це ще дужче розлютило мене.

— Просто віддати мою душу — тобі було замало, то тепер ти вдаєшся до інших хитрощів. Ну, принаймні ти послідовний.

— Колись ти зрозумієш, що це — моя послуга тобі.

Сумнівно. Я стиснула руку з пораненим пальцем в кулак. Гнів знову поглянув мені в очі, усмішка торкнулася куточків його чуттєвих уст. Він, безсумнівно, відчував мою лють.

Одного дня, дуже скоро, я змушу його поплатитися за це.

Я відповіла йому сліпучою усмішкою, уявивши, як добре почуватимуся після того, коли знищу його. Усмішка зникла з його обличчя, і він похилив голову, наче зчитував кожну мою думку й емоцію,

присягаючись влаштувати мені те саме. Ця ненависть була взаємною.

Утримуючи його пильний погляд, я кивнула у відповідь, дякуючи за його зраду. Це було востаннє, коли я повелася на його брехню. Утім, сподіваюся, це тільки початок того, як він і його нечестиві брати вестимуться на мою. Мені треба переконливо грати свою роль, інакше закінчу, як усі інші наречені-відьми.

Я впевнено пройшла повз нього й попрямувала до воріт пекла так, наче я тут була господинею.

— Відведи мене до мого нового дому. Я готова зустрітися зі своїм дорогим чоловіком.

РОЗДІЛ 2

Із темряви печери ми вийшли просто в сяйну тундру на вершині гори.

Різко защипало в очах, я зморгнула, і переді мною розкинувся цей жорстокий, безжальний світ. Свята Богине! Так далеко від дому бути просто неможливо. Адже тут не було ні моря, ні тепла, ні яскравого сонячного світла. Ми стояли на занесеній снігом стежці, яка була такою вузькою, що нам ледь вдавалося йти поруч удвох. Пронизливий вітер завивав скелястою гірською стежкою, здіймаючи догори мій плащ.

Ворота за нами зачинилися з брязкотом, що розійшовся відлунням між рясно вкритими снігом горами. Це був перший звук, який я почула, вийшовши з безодні та який від несподіванки мене трохи налякав. Мені здалося, він звучав застережливо.

Я обернулася, серце шалено калатало, коли я помітила, як демонічна магія просочується крізь надра цієї землі й повзе до самих воріт. Це були ті самі фіолетово-сині, вкриті шипами, гілки лози, якою був обплетений щоденник Вітторії, — вони обвивали черепи, пронизували очниці та щелепи, надаючи їхньому свіченню крижаного, потойбічного відтінку.

Від морозного повітря в мене перехопило подих. Я опинилася в пастці потойбіччя, оточена нечестивими, сама-самісінька. Я керувалася страхом

і відчаєм — вони й привели мене до неминучої катастрофи. Почуття, викликані згадкою про понівечене тіло сестри, неначе вкарбувалися в цю мерзлу землю.

— Ти казав, що ворота зламано, — у моєму голосі відчувався докір. — Що демони пробиралися крізь них, готові обрушити війну на мій світ.

— Повернувся Ріг Аїда.

— Звісно.

Роги диявола були потрібні, щоб замкнути ворота. Схоже, будь-який князь-демон міг володіти ними, але я не наважилася детальніше розпитати Гніва про це. У мене з’явилося нове правило — «не дати Гнівові можливості брехати мені».

Якби це було правдою.

Я перевела подих і роззирнулася навсібіч, оглядаючи краєвид. Правобіч від нас крутий обрив розривав покриту сріблястим снігом землю. Удалині виднілися вежі палацу, що тягнулися вгору, ніби погрожуючи небесам. їх було ледь видно — чи то через густий туман, чи то через бурю, яка поступово насувалася.

— Це і є... — я важко ковтнула повітря, — місце, де мешкає Гординя?

— Тепер уже не так завзято бажаєш його побачити? — на мить байдужість на обличчі Гніва змінило самовдоволення. — Перше коло — територія Хтивості. Вона так само влаштована, як і Сім пагорбів Рима. Кожен князь контролює свої регіон чи вершину. Коло Гордині звідси розгледіти неможливо. Воно розташоване в самому центрі, поряд із моїм будинком.

Стоячи біля лігва Хтивості, я почувалася вкрай ніяково. Адже не забула, які відчуття пробудили в мені його демонічні чари. Те, як я жадала Гніва й випила занадто багато яблучно-медового вина, як

безтурботно танцювала, забувши про все на світі, зокрема й про вбивства відьом.

Я також ніколи не забуду, як важко мені було отямитися після того, як Хтивість припинив дію своїх чар, залишивши мене спустошену, неначе шкаралупу. Якби не Гнів, можливо, я й досі перебувала б там — у тому темному місці, що знищує душу.

Мене поглинав страх, і я майже відчувала, як він міцно обхопив мою шию, дедалі дужче стискаючи її та спокушаючи мене... Я уявила, що цей страх був лише брудом під моїми черевичками й почала топтати його.

Гнів уважно спостерігав за мною, його погляд був сповнений щирою цікавістю. Можливо, він очікував, що я впаду на коліна і благатиму його доправити мене назад додому. Але для того, щоб я колись принизилася перед ним, зі мною має статися щось набагато страшніше, ніж просто загнати мене в найхолодніший закуток пекла.

— Гадала, що тут буде тепліше, — зізналась я. — Вогонь, вічні муки й усе таке інше.

Демона потішила моя іронія:

— Смертні вигадують доволі дивні казки про богів і монстрів, а також про їхнього ймовірного творця. Утім, як бачиш, реальність дуже відрізняється від усього, що ти чула.

Від подальших запитань мене відвернуло дивне тихе клацання. Лівобіч від нас, на запаморочливому схилі, стояло кілька голих дерев. їхнє гілля розвівав арктичний вітер, від чого ті потріскували. Ця картина нагадала мені двох старих чаклунок, які сидять разом і плетуть кістками замість спиць. Коли я примружилася, можу заприсягтися, що бачила темні обриси їхніх постатей. Та коли розплющила очі, ця картина

зникла. І тут я почула низьке завивання, що вітер розносив довкола.

Я поглянула на Гніва, але він, схоже, не помітив дивне видіння і не почув нічого незвичного. Це був дуже довгий і емоційний день, тому, схоже, моя уява гралася зі мною. Я відкинула якомога далі ці неприємні відчуття.

— Це Коридор гріхів, — мовив Гнів, несвідомо перериваючи мої тривожні думки. — Коли вперше потрапляєш на ці землі, магія transvenio заборонена, тож доведеться йти пішки.

— Я самотужки маю пройти там?

— Ні, — Гнів уважно подивився на мене.

Я спокійно видихнула, завдячуючи Богині за маленьку прихильність.

— Чому так важливо, щоб люди проходили крізь нього?

— У такий спосіб новоприбулі формують зв’язки з тими, хто також поділяє їхній основний гріх.

Я взяла це до уваги.

— Якщо я схильна до злості, то мене заберуть до двору «Гнів»?

Князь стверджувально кивнув.

— А інших, яким найліпше підходять інші гріхи, розподілять до інших демонічних дворів? Скажімо, потенційного члена двору «Лінь» розподілили до двору «Гнів», чи спричинить це своєрідний скандал?

— Не зовсім скандал, але щось на кшталт того. Смертні теж приєднуються до політичних партій із різних мотивів. Тут також відбувається щось подібне, але ми маємо справу з вадами.

— Демонів і смертних перевіряють в один і той самий спосіб?

Здавалося, що Гнів дуже обережно зважував свої слова.

— Більшість смертних ніколи не дістається Коридору гріхів, чи Семи кіл. Вони зазвичай ув’язнюють себе на окремому острові, що розташований по той бік воріт, на західному березі. Це своєрідне покарання, яке вони самі обирають для себе.

— Ви не кидаєте їх до В’язниці проклять?

— Острів і є в’язницею. Вони живуть у власній реальності й можуть піти звідти будь-якої миті. Проте більшість так і залишається там. Вони просто живуть і помирають на острові, а потім усе починається знову.

Це було своєрідне пекло.

— Нонна розповідала, що зоряні відьми були охоронницями між світами. Навіщо смертним і нечестивим охорона, якщо вони ніколи не покидають це місце?

— Можливо, душі смертних і мої брати — не єдине, за чим вони спостерігають.

Як завжди — туманно й далеко від чогось обнадійливого.

— Я й досі не розумію, навіщо мені взагалі проходити цю перевірку.

— Тоді я рекомендую тобі взяти до уваги мої попередження і зосередитися на виживанні.

Його слова пролунали і як виклик, і як пихатий наказ припинити розпитувати. Утім я була занадто схвильованою, щоб сперечатися. Наді мною, наче чорна хмара, нависла загроза смерті. Підступний князь знову обвів мене поглядом, зупиняючись на вигинах мого тіла.

На мені не було амулета — він був у нього, — тому мене зовсім не здивувало те, на чому він зосередив свою увагу. Навіть попри плащ, яким прикривалася,

присягаюся, що буквально фізично відчувала, як його погляд пестить мою шкіру.

Думки про смерть зникли.

— Щось не так із моїм корсетом?

— Схоже, що твоє випробування вже розпочалося. Я просто перевіряв, чи все добре з твоїм плащем.

Я повільно видихнула. Мені спали на думку кілька яскравих прокльонів.

Гнів усміхнувся, ніби моє роздратування надзвичайно його тішило. З усмішкою на обличчі він покрокував крутим гірським схилом. Попри сніг і кригу під ногами, він ступав упевнено.

Повірити не могла! Невже він торував мені сніжну дорогу, щоб я могла йти нею у своєму вишуканому взутті? Бездоганні демонічні манери знову в дії. І справді, не було нічого, чого він не зробив би, щоб безпечно доправити мене до Гордині.

Згадуючи про цей гріх, я підвела голову, мій тон, як і моя поведінка, були такими самовпевненими, що навіть природжені королі й королеви могли б позаздрити. І чому б мені не почуватися зверхньо? Незабаром мені доведеться правити потойбіччям. Саме час Гнівові виявити свою повагу до нової королеви.

— Я чудово можу сама прокласти собі шлях. Ти вільний.

— Не знав, що ти так уміло здатна шкодити сама собі.

— Я готова просто зараз перерізати собі горло й поставити на цьому крапку, якщо не в змозі навіть крізь сніг пройти самотужки. Мені не потрібно, щоб ні ти, ні будь-хто інший вів мене за руку. Навіть більше — я взагалі хочу, щоб ти лишив мене саму. Без тебе мені буде ліпше.

Він зупинився й озирнувся через плече. Тепер у його погляді не було ні тепла, ні глузування.

— Пройди випробування Коридором гріхів, інакше я покину тебе тут наодинці з твоєю гордою зарозумілістю. Певний гріх має більшу ймовірність заполонити тебе, якщо ти до нього схильна. Це останнє попередження і допомога, яку я пропоную. Бери те, що дають!

Я усміхнулась і впевнено пішла за ним. Із кожним кроком я все далі заходила до потойбіччя і, здавалося, що та — справжня — Емілія поступово стирається. Мене не полишала думка про те, чи залишиться від мене хоч щось, коли я повернуся додому.

У відповідь на мої тривожні розмірковування, поки ми долали свій шлях у тиші, мене дедалі глибше охоплювала дика лють. Не було жодних сумнівів, що мене перевіряли на гнів. Це почуття мені знайомим, навіть рідне. І попри те що мені потрібно переконати всіх, що найліпший мій гріх — гординя, я повсякчас відчувала страшенний гнів. Ми крокували стежкою, перетинали закрижанілу річку, а потім зупинилися біля широкого плоскогір’я, що прилягало до невеликого гірського хребта.

Скупчення вічнозелених дерев, схожих на зображення ялівцю та кедра у ґримуарі Нонни, розгалужувалися півколом на сході від місця, де ми стояли. А над ними злісно нависали хмари. Раптом небом, неначе довжелезний язик якогось звіра, розкотилася блискавиця, а за мить гучно пролунав гуркіт грому. Не моргаючи, я спостерігала, як дедалі ближче підступала темрява. Насправді я бачила багато бур, але жодна з них не наступала швидше, ніж богині, що шукали помсти. Здавалося, що в цю стихію вселився сам диявол. А можливо, цей світ не хотів приймати новоприбулу й таким чином виявляв своє невдоволення. Ця буря мала так багато спільного з Гнівом.

За кілька хвилин ми припинили свою невтомну подорож.

— Нам варто щось таки робити.

Гнів зняв свій піджак і обережно повісив його на одну з гілок, що низько звисала. Я помилялася: він не ховав свій кинджал до кишені піджака, на ньому поверх сорочки була шкіряна наплічна кобура. Коли він рухався, в ній виблискувало золотисте руків’я. Гнів розстебнув на своїх манжетах ґудзики, швидко закасав рукави й почав збирати вкриті снігом гілки.

— Що ти робиш?

— Будую укриття. Якщо ти не хочеш спати просто неба під час бурі, раджу тобі теж узяти кілька гілок і струсити з них сніг. Ми викладемо їх на землі й спатимемо на них.

— Спати з тобою я не збираюся!

На це було багато причин. Та найвагоміша та, що я була заручена з його братом. І попри інстинкт виживання, упевнена — навряд чи дияволу сподобається те, що я обжиматимуся з іншим князем-демоном.

Гнів виламав гілку найближчого кедра й позирнув на мене.

— Обирати тобі, — він обтрусив руки. — Але я знову не виходжуватиму тебе, якщо захворієш. — Він твердо глянув на мене: — Якщо не хочеш замерзнути до смерті, раджу тобі хутчіше рухатися.

Не бажаючи більше проходити перевірки ні на гнів, ні на гординю, ні на жоден з інших гріхів, я проковтнула свої заперечення і пішла шукати гілки. Знайшовши кілька недалеко від того місця, де порався Гнів, я швидко струсила з них кригу і сніг. Дивно, але я рухалася так само швидко, як і князь-демон. За кілька хвилин я мала в руках більше гілок, ніж могла

донести. І це було дуже добре, бо мої руки вже почервоніли, а пальці задубіли від холоду.

Назбиравши цілий оберемок, я ледве притягла його до місця нашої зупинки.

Хмари зловіще звивалися навколо, грім стрясав землю. Нам пощастить, якщо вдасться завершити нашу справу до того, як впадуть перші краплі дощу.

Гнів уже встиг спорудити маленьке укриття на кшталт куреня під невеличким деревом і підмощував під нього гілки, й укривав їх снігом. Зовнішні стіни були також щільно вкриті снігом, дах зроблений із гілля, і щоб поміститися, нам, найімовірніше, доведеться лежати боком. Мені важко уявити, як можна вижити взимку, за негоди, у такому укритті. Проте, схоже, Гнів уважав, що ми перебуватимемо у безпеці.

Я подивилася вгору. Велике вічнозелене дерево, що здіймалося над нами, очевидячки, слугуватиме додатковим захистом. Гнів обрав вдале місце.

Не повертаючись до мене, він випростав руку.

— Подавай мені їх сюди.

Я зробила так, як він неввічливо попросив, подаючи по одній гілці, щоразу мріючи вдарити котроюсь йому по голові. Він рядками виклав їх, упевнюючись, що підлога в укритті вкрита подвійним шаром.

Гнів рухався доволі швидко — так, наче робив це тисячі разів до цього. Цілком імовірно, що так і було. Моя душа точно не була першою з тих, що він украв для диявола, але вона буде останньою.

Поклавши останню гілку, він почав обережно розстібати сорочку, щоб не зачепити шкіряну кобуру, лишаючи її на тілі. Коли він звільнявся від сорочки, його сильні м’язи напружувалися, і я не могла відірвати очей від татуювання у вигляді змії, що звивалася навколо його правої руки аж до самого плеча.

Наразі воно здавалося ще більшим, детальнішим і яскравішим.

Можливо, це через те, що його шкіра видавалася темнішою на блідому тлі цього світу, а золотисті лінії були ще яскравішими.

Я прокашлялася.

— Навіщо ти роздягаєшся? Ти тут також під впливом магії?

Гнів підвів погляд. Над його бровою з’явилася крапелька поту, від чого він став схожим на смертного.

— Знімай свій корсет.

— Дзуськи! — кинула я недовірливо. — Що, в дідька, ти робиш?

— Даю тобі інший одяг, щоб ти не відморозила собі дупу в цій металевій сукні, — він простягнув мені свою сорочку, але одразу ж відсмикнув руку, коли я потягнулася за нею. Його очі радісно сяяли: — Звісно, якщо ти не хочеш спати гольцем. Вибір за тобою.

Моє обличчя спалахнуло.

— Чому ти просто не начаклуєш іще одягу?

— Будь-яке використання чарів під час твого першого перебування у Семи колах вважається магічним втручанням.

— Ти начаклував плащ.

— Це було до того, як ми ступили до потойбіччя.

— А ти в чому спатимеш?

Бісики заграли в його очах, коли він звів брову.

Ох.

Проклинаючи цей світ і самого диявола зокрема, я взяла запропоновану сорочку й забралася в наше тимчасове укриття, зроблене зі снігу та криги. Бувши джентльменом, Гнів залишався надворі, але встиг узяти свій піджак. Повернувшись до нашого тісного укриття, він пильно оглянув мене. Це вже було

занадто як для того, хто добре знається на хороших манерах.

Його вуста здригнулися в посмішці, коли він побачив, як я спробувала звільнитися від безглуздого корсету й не торкнутися свого сусіда. Та нічого не виходило. І він на це ніяк не реагував. Я поглянула на демона так, наче ситуація, у якій я опинилася, була його провиною. Здавалося, він був надзвичайно задоволений моєю злістю. Справжній варвар.

— Мені потрібна твоя допомога, — нарешті промовила я. — Не можу самотужки з ним упоратися.

Пекельний князь подивився на мій корсет із таким ентузіазмом, наче я попросила його прочитати сонет під світлом повні, проте не відмовив.

— Розвернися.

— Постарайся не видаватися надто схвильованим, інакше можу подумати, що подобаюся тобі.

— Помрій. Якби ти мені подобалася, це було б небезпечно.

Я пирснула.

— Чому ж? Зіпсував би мене для інших демонічних князів?

— Щось таке.

Він усміхнувся і жестом показав мені повернутися. Його пальці вправно розв’язували всі стрічки, що перепліталися на моїй спині. Він смикав їх із військовою чіткістю.

Я притримувала ліф корсета, щоб той не спав із мене, щойно він його повністю розшнурує. Морозне повітря пробігло моєю спиною.

Ніколи ще не звільнялася від корсета з такою швидкістю. Або йому допомогли надприродні здібності, або він мав неабиякий досвід у роздяганні жінок.

Непрохані думки про те, як він кохається з кимось, заполонили мою уяву яскравими деталями. Я бачила охайні нігті, що впиваються в його спину, довгі засмаглі ноги, що обвивають його стегна, ніжні стогони, що лунають в такт кожному його руху.

Від цих думок мене охопило якесь гнітюче відчуття. Я зціпила зуби й роздратовано повернулася, наче відповідаючи на якусь образу. Якби я не знала, що відбувається, то подумала б, що відчувала...

— Заздрощі, — Гнів із легкістю вловив зміну мого настрою.

— Припини читати мої емоції! — я знову позирнула на нього.

Вираз його обличчя був порожнім: жодного натяку на гумор чи злість. Він стояв нерухомо, немов змушуючи себе перетворитися на незворушну крижану брилу. Очевидно, що навіть сама думка про доторки до мене була йому огидною.

— Коридор продовжуватиме випробовувати тебе, — він помітив моє розчервоніле обличчя, але нічого про це не сказав. Він поглядом ковзнув по моїй шиї, потім підвів його, і наші очі зустрілися. — Постарайся позбутися своїх емоцій, якщо це можливо. З цієї миті вони лише посилюватимуться. Окрім страху, цей світ також живиться гріхом і бажанням.

— Хіба бажання — це не те саме, що й хтивість?

— Ні. Можна бажати багатства, влади, статусу, дружби чи помсти. Бажання складніші, ніж звичайні гріхи. Іноді вони виникають через щось хороше, іноді — через невпевненість. На цей світ впливають ті, хто ним править. Рано чи пізно кожен із нас стане частиною цієї гри.

Гнів відвів від мене погляд і відступив; зняв корону й ліг на краю настилу, відвернувшись від мене. Однак

ми все-таки лежатимемо близько одне біля одного. Між нами можна буде просунути хіба що долоню.

Заздрісна... Я заздрісна. Бо він зносився з кимось іншим.

Сама навіть думка про це була смішною, особливо після його зради, але ревнощі й досі терзали мене. Я тихенько вилаялася і зосередилася на контролі власних емоцій. Дозволити цьому світові ще глибше затягти мене до Семи кіл, живлячись моїми емоціями, — це останнє чого я воліла.

Я відкинула металевий корсет і натягла його сорочку. Вона була на мене величезною, але мені було байдуже, бо вона зберігала тепло й пахла ним. Пахла м’ятою і літом. І чимось, звісно, чоловічим.

Я подивилася на Гніва. Він і досі лежав із оголеним торсом, попри морозне повітря. Окрім обтислих штанів, на ньому були тільки шкіряна кобура і кинджал. Це буде довга й жахлива ніч.

— Не збираєшся одягти піджак?

— Припини піддаватися своїм брудним думкам про мене. Ляж і відпочинь.

— Треба було тебе вбити, коли я мала таку можливість.

Він повернувся, щоб подивитися на мене. Його погляд повільно ковзнув від моїх очей, по щоках і нарешті зупинився на вустах. За мить він промовив:

— Спи.

Я зітхнула, потім сіла на настил і вкрила себе плащем, наче ковдрою. Невеличкий простір, у якому ми перебували, наповнився легким ароматом цитруса і хвої. Надворі завивав вітер. Невдовзі маленькі снігові крупинки почали вкривати наше укриття, але воно було надійним, і нічого не потрапляло всередину.

Я певний час лежала, слухаючи, як дихання демона стає рівним і повільним. Упевнившись, що він спить, я знову поглянула на нього. Він спав так, наче не турбувався геть ні про що. Це був глибокий сон найстрашнішого з хижаків. Я пильно вглядалася в мерехтіння чорнила на його плечах, в рядочки латини, що були занадто бляклими, щоб зрозуміти той напис.

Попри здоровий глузд, я все-таки виявила цікавість — що ж було для нього таким важливим і цінним, щоб назавжди закарбувати його на власному тілі. Мені хотілося розкрити його душу й читати його, наче книгу, з’ясовуючи найпотаємніші секрети й історію того, як він став таким, яким наразі є.

Яка дурня!

Я намагалася не помічати того, як вишукано його татуювання, що було ідентичним моєму, звивалося біля ліктя. Молоді місяці, польові квіти та змії нагадали мені сцену з однієї легенди, що зображена на одній із фресок удома. Історія про богів і монстрів. Я намагалася не думати про те, як сильно мені хочеться торкнутися його татуювання: спершу пальцями, а потім губами. Відчути, вивчити.

Особливо не хотілося уявляти, що я могла би бути тією, з ким він кохається. Не хотілося уявляти його міцне сильне тіло, що рухається поверх мого, глибоко проникаючи...

Я одразу ж відкинула ці розпусні плотські думки, шокована, якими вони виявилися сильними.

Клятий Коридор гріхів! Безсумнівно, мене перевіряли на хтивість і, дивлячись на того, хто лежав поряд зі мною, це випробування було ще небезпечнішим, ніж будь-який звір-кровопивця, що міг чатувати на мене в темряві. Не знаю, скільки часу минуло, але, зрештою, мене здолав сон.

Коли я проснулася, надворі лютувала буря, але це не те, що мене розбудило. Тепле ритмічне дихання лоскотало мою шию. Уночі я несвідомо підсунулася до демона, і на диво ніхто з нас не поворухнувся.

Гнів лежав позаду мене, його важка рука владно обвила мою талію, ніби застерігаючи всіх, що я належала тільки йому. Мені варто було б звільнитися від його обіймів. І не лише заради пристойності. Лежати так близько до нього — це наче гратися з вогнем, і я вже відчувала, як він обпікає мене. Однак я не поспішала ворушитися. Мені подобалося відчувати його руку на своєму тілі, його запах, що змією обвивав мене. Мені хотілося належати йому так само, як і хотілося, щоб він був моїм.

Щойно мені це спало на думку, як він припинив дихати рівно.

Я подалася вперед, притискаючись до його грудей, прагнучи відчути тісніший контакт.

Він трохи міцніше обхопив мене.

— Еміліє...

— Так?

Ми обоє завмерли від мого пристрасного голосу і бажання, яке не могла приховати. Я заледве могла повірити в існування цієї, сповненої пристрасті, версії самої себе. Там, де я зросла, жінок завжди вчили, що такі бажання є розпусними, неправильними. А чоловіки могли потурати своїм ницим бажанням, і ніхто не вважав їх безбожниками. їх називали аморальними та пройдисвітами, вони спричиняли скандали, але їхня поведінка ніколи не каралася.

Чоловіка з хорошим сексуальним апетитом вважали сповненим життєвих сил, адже він був досвідченим для своєї партнерки, з якою збирався до шлюбу. Водночас жінок закликали лишатися цнотливими,

чистими. Так, ніби наші бажання були брудними, ганебними.

Я не належала до жодного зі шляхетних родів, представники яких страждали від більшої кількості обмежень. Проте мене теж виховували за такими самими принципами.

Наразі я не належу до світу смертних, тож мені не обов’язково трати за їхніми правилами.

Я занепокоїлася, відчуваючи, що станеться щось несподіване. Проте не могла зрозуміти, це відчуття породжувалося захопленням чи страхом від того, що я була готова звільнитися від цих кайданів. Справді, можливо, це й лякало мене. Мені хотілося саме того, від чого мене застерігали. Усе, що я мала зробити, — просто прийняти цю можливість і скористатися нею. Настав час бути рішучою і хороброю.

Замість піддатися страху, я могла стати безстрашною. Починаючи з цієї миті. Я притулилася до Гніва — вибір зроблено. Він повільно провів рукою по сорочці, торкаючись гудзиків. Я закусила губу, адже мені перехопило подих.

— Твоє серце б’ється з надзвичайною швидкістю.

Він торкнувся губами мого вуха, і, нехай прокляне мене Богиня, я піддалася цьому дотику, відчуваючи, як йому подобається наша близькість.

Від його збудження мене пробрало тремтіння аж до самих кінчиків пальців. Мені не варто хотіти цього. Мені не варто хотіти його. Але я не могла позбутися примарної картини, коли уявляла, як він кохається з кимось іншим, чи те, як це змушувало мене почуватися. Мені хотілося бути тією, кого він пустить до свого ліжка. Мені хотілося, щоб він жадав мене. Тільки мене. Це було первісне, древнє відчуття.

Моєму майбутньому чоловікові це могло б не сподобатися, але мені було байдуже. Можливо, тепер я питатиму дозволу тільки у себе самої. До біса все це! Якщо мені судилося стати королевою цього світу, я мала прийняти сповна кожну його частинку — і також себе таку, яка я є.

— Скажи мені... — прошепотів він. Його голос, наче шовк, ковзнув по моїй шкірі.

- Що?

— Що я — твій улюблений гріх.

Саме тієї миті я не була впевнена, що здатна вимовити повне речення. Гнів обіймав і цілував мене й раніше, але ніколи не намагався звабити, а зараз притискав жадібно й цілував так пристрасно, що наморочилося в голові.

Він розстібнув перший ґудзик на моїй сорочці — тобто на своїй сорочці, — повільно і з підкресленою ніжністю переходячи до другого. Будь-яке раціональне мислення покинуло мене, адже його дотик змусив мене відчувати лише одну примітивну потребу: бажання. Чисте, неприборкане і нескінченне. Я не відчувала сорому, хвилювання чи тривоги.

Мої груди здіймались і опускалися з кожним ударом серця. Він розстібнув ще один ґудзик, потім іще... Мене охопили емоції. Нестримний вогонь ніби пожирав моє тіло. Дивно, що сніг під нами не розтанув.

Якби він не торкався мене так тісно, я запалала б. Він розстібнув п’ятий ґудзик, залишалося ще кілька. Я вже збиралася здерти із себе ту кляту сорочку. Відчувши моє прагнення, а можливо, піддавшись своєму, він повільно перейшов до останніх ґудзиків, а потім зняв із мене сорочку, відкриваючи моє оголене тіло.

Гнів жадібно дивився на моє тіло, погляд його потемнів, його сильна рука ковзнула по гладкій шкірі.

Він був надзвичайно ніжним і уважним, погладжуючи мої ключиці. Коли він притиснув руку до мого серця, намагаючись вловити його ритм, — так, наче воно було найбільшим джерелом магії, — я подумала, що не стримаюся і захочу його просто тут і зараз. Його ніжний дотик контрастував із могутньою силою, що випромінювало його тіло.

— Ти нервуєш?

Навряд чи. Я була у захваті. І цілком у його полоні. Проте лише один погляд на його суворий вираз обличчя вказував на протилежне. Я спромоглася похитати головою.

Його пальці опускалися дедалі нижче, вивчаючи вигини моїх грудей, торкаючись мого живота. Потім він зупинився біля зміїстого пояса, про який я зовсім забула. Якщо я трохи повернуся і нахилюся вперед, він легко зніме його. Саме тому він і зупинився, чекаючи на моє рішення. Я гадала, те, чого хотіла, було очевидним.

— Скажи мені.

Я ліпше покажу. Рішуче повернувшись, я обвила однією рукою його шию і занурила пальці в його темне волосся. Ми наразі були в пеклі, але, перебуваючи з ним, я неначе потрапила в рай.

Його настирливі руки знову ковзнули до моїх грудей. Він ніжно стиснув їх, було приємно від торкання його грубої шкіри.

За відчуттями — це було неймовірно приємно. Навіть ліпше. У мене перехопило подих, коли його рука, нарешті вгадавши мої невисловлені бажання, ковзнула донизу. Він погладив мої ребра, потім живіт і зупинився саме там, де я бажала.

Медово-пекельний жар охопив низ мого живота.

Нарешті рука Гніва опинилася під моєю спідницею, торкаючись ніжної шкіри між стегнами, його

дотики були невагомими. Хай прокляне мене Богиня! Саме цієї миті мені було байдуже до його брехні чи зради. Нічого, крім його рук, на моєму тілі, не мало значення.

— Будь ласка, — я підштовхнула його ближче. Його ніжні вуста гладили мої. — Поцілуй мене.

— Лише раз скажи, — він обережно притяг мене до себе, притримуючи за спину, даючи мені спробувати смак розпусти, що чекав на мене.

Його палке збудження розпалювало полум’я моєї пристрасті. Я хотіла б, щоб він продовжував робити це, коли на нас не буде одягу. Я терлася об міць його тіла, і контроль, що він мав над собою, зник. Його губи владно і жадібно злилися з моїми.

Одна його рука тримала мене за стегно, а інша прямувала донизу — до литки, а потім знову затрималася між стегон. Його поцілунки ставали дедалі наполегливішими. Пальці майже досягли центру бажання.

Дотики стали потребою. Я простогнала його ім’я, коли він нарешті...

— Твої ілюзії неймовірно цікаві, — Гнівів шовковистий голос пролунав тісним укриттям, — але, можливо, тобі ліпше одягтися, адже надворі доволі морозно.

Я різко випрямилася, пильно вдивляючись у темряву. Що, в дідька, відбувається?

Мені знадобилося трохи часу, щоб приборкати власне дихання і зібрати речі. Сорочка, яку він мені дав, лежала поряд із плащем, на моїй оголеній шкірі виступили сироти від морозного повітря. Спідниці були перекручені на моїй талії так, наче я намагалася зірвати їх із себе і не змогла.

Я спантеличено дивилася на порожнє місце поряд зі мною.

— Щось сталося? Ми порушили якесь із правил?

Можливо, мій зв’язок із двором Гордині завадив нам зблизитися одне з одним?

— Я намагався попередити тебе.

Я не бачила його обличчя, але відчула в його голосі аж занадто самовдоволену посмішку. Саме тоді для мене й задзвеніли тривожні дзвіночки.

— Твої бажання затягнуть тебе в безодню забуття, якщо ти не зможеш їх приборкати. Це світ гріхів і бажань. Твоє існування залежить від твоїх вад — так само, як світ смертних від кисню та води. Якщо хоч на мить утратиш контроль, бажання заволодіють тобою. І це не завжди стається так, як ти цього очікуєш. Наприклад, якщо ти думала про ненависть, цей світ міг би захотіти перевірити тебе зовсім на протилежне почуття.

-Я...

Свята Богине! Мій захоплений хтивістю мозок, зрештою, збагнув, що відбулося. Він згадав, що це була ілюзія. Радше, нічне жахіття. Я затулила своє розчервоніле обличчя руками, сподіваючись, що існує якесь закляття, яке я могла б використати для того, щоб зникнути.

— Усе це було не насправді?

— Є одна річ, яку я можу пообіцяти тобі, — його глибокий і чутливий голос залунав у темряві: — Коли я торкнуся тебе, у тебе не виникне сумнівів, що це по-справжньому.

Розчарована, присоромлена і зла від того, що піддалася фантазіям про нього, я підхопила його сорочку й натягла на себе перш ніж перевернутися на інший бік.

— Хтось тут занадто впевнений у собі.

— Чую від тієї, хто терлася об мій...

— Якщо ти продовжуватимеш, я вб’ю тебе у твоєму клятому сні, демоне.

Гнівів тихий сміх змусив мене підібгати ноги під себе і просто думками поринути кудись до геєни вогненної. Але моя свідомість підступно прокручувала одне й те саме слово. Він сказав «коли» я торкнуся тебе, а не «якщо». Так, ніби він планував у майбутньому втілити цю еротичну фантазію в реальність.

Минуло чимало часу, перш ніж мені вдалося заснути.

Однак цього разу я бачила сни не про заборонену спокусу якогось із князів. Мені наснилося жорстоке насильницьке вбивство. Прекрасна жінка із зоряним блиском в очах вигукувала в нічну темряву прокляття помсти.

Найстрашнішим було те, що мені здалося, ніби я знала її, і вона проклинала саме мене.

РОЗДІЛ 3

У наше крихітне укриття прокрався світанок. Я не могла точно сказати, котра година, бо здавалося, що цей світ постійно огорнутий сутінками. Можливо, у цьому винна буря, що повільно насувалася, адже навколо панувала сумна хмарність. Наче у відповідь на мої роздуми, десь вдалині завив вітер, здіймаючи тоненькі волосинки на моїх руках.

Тільки те, що світло стало трохи пробиватися крізь хмари і Гнів сказав: «Час рухатися вперед», вказувало на те, що настав ранок. Я чекала, коли вже самозакоханий князь почне висміювати мене за те, що сталося кілька годин тому. Але він не виявляв жодних емоцій щодо того, як учора, бувши напівоголеною та обманутою гріховними ілюзіями, я звивалася біля нього.

Можливо, це був просто сон уві сні.

Ця надія дала мені сили підвестися з нашого імпровізованого ліжка. Я покрутилася навсібіч, рухаючи задерев’янілими м’язами. Це була не найгірша ніч у моєму житті, проте комфортною її також не назвеш. Тепла ванна, свіжий одяг і добра їжа — от що мені потрібно наразі.

Після згадки про їжу в моєму животі забурчало, і це привернуло до мене увагу Гніва. Він звів брови, і між ними виникла невеличка зморшка.

— Нам уже недалеко лишилося йти, але місцевість така, що доведеться діставатися аж до самого вечора.

— Якось переживу.

Здавалося, що Гнів у цьому сумнівався, але все-таки тримав свій паскудний рот на замку.

Я похмуро глянула на металевий корсет і почала розстібати сорочку демона — що хутчіше я одягну це жалюгідне вбрання, то швидше ми вирушимо в дорогу. Загалом я могла протриматися певний час без їжі, але якщо наш шлях триватиме довго, у мене почне боліти голова.

Вітторія була такою, як і я. Тато завжди дражнив нас, що магія спалює нашу енергію, тож її потрібно повсякчас відновлювати. І додавав, що нам пощастило, що ми маємо власний ресторан. А Нонна хитала головою і відганяла його, частуючи нас цукерками.

Моє серце заполонив інший біль. Я намагалася відігнати думки про їжу, оскільки вони нагадували мені про нашу сімейну тратторію «Море та Вино».

Це був потужний емоційний удар, що ледь не змусив мене здатись. Я страшенно сумувала за своєю сім’єю, провівши у потойбічні лише один день. Тут час міг збігати інакше, тому в моєму світі смертних могла минути лише година або навіть менше.

Я сподівалася, що Нонні вдалося знайти хороший сховок для всієї нашої родини. Втрата моєї близнючки була нестерпною, моє горе було таким сильним, що я буквально тонула в ньому. Однак я не могла дозволити йому взяти верх над своєю люттю. Якщо я втрачу ще когось... Я сховала свої переживання глибоко в серці й зосередилася на тому, щоб пережити цей день. Раптом промайнула думка.

— Де зараз Антоніо? — я уважно подивилася на Гніва. Звісно, я не зчитала б із нього багато, якби він вирішив заховати емоції. — Ти не казав мені, куди відправив його.

— Він у безпечному місці.

Гнів не хотів розповідати подробиці, й, мабуть, зараз ліпше було не порушувати це питання. Нам варто зосередитися на важливіших речах. Наприклад, на успішному подоланні Коридору гріхів, без ризику того, що я піддамся якимось із них, а потім — на офіційному представленні мене Гордині та його княжому двору.

У майбутньому буде ще купа часу, щоб поговорити з Антоніо — людиною, яка стала мечем, що вбив мою сестру. З цим хлопаком, із яким я мріяла стати до шлюбу до того, як дізналася правду про його ненависть до відьом.

Поспішаючи, я ненароком відірвала один із ґудзиків на позиченій сорочці. Пригадавши, яким прискіпливим щодо одягу є мій супутник, я вся аж зіщулилася і приготувалася вислухати лекцію. Підвівши погляд, я тихо перепросила. І здивувалася, коли Гнів похитав головою, не даючи мені навіть вимовити і слова.

— Лиши на собі, — мовив він і одягнув свій чорний піджак. Я звела брови, не намагаючись приховати підозру, яку він одразу помітив. — Вона вся пом’ята і жахлива з вигляду. Я не хочу, щоб мене в такому бачили.

— Твоя передбачливість вражає. Я можу і зомліти від неї.

Я подивилася на його піджак. Вишукана тканина щільно обтягувала його широкі плечі, підкреслюючи міцні м’язи і тверді вигини грудей. Звісно, він хотів з’явитися перед своїми демонічними підданими ліпше напівоголеним, ніж одягненим у пом’яту сорочку. Я ледь не закотила очі через його марнославство, проте стрималася, зберігаючи беземоційний вираз обличчя.

Раптом я помітила дещо, на що не зважила вчора: на його шиї висіли обидва амулети. У мені запалала злість, але я одразу відкинула це відчуття, бо не хотіла знову випробовувати долю. Для одного дня перевірок задосить.

Гнів застібнув ґудзик на штанах, похизувавшись своїм рельєфним торсом і показавши шкіряну кобуру. Демонський кинджал не був його головною зброєю — лише один погляд на Гніва — і навряд чи хтось наважився б здійняти на нього руку. Його очі засяяли чистим задоволенням, коли він побачив, куди я дивилася.

— Хочеш, щоб я його знову розстебнув, чи сама бажаєш зробити це?

— Опустися трохи вже на землю. Я думала про те, який ти пихатий, а не мріяла про тебе.

— А вчора ти дуже хотіла влягтися просто під мене. Насправді ти була дуже наполеглива.

Я підняла підборіддя. Він відчував брехню, тому я не хотіла продовжувати.

— Хтивість ніяк не стосується того, чи подобається тобі хтось, чи тим паче — любиш. Це звичайна фізична реакція.

— Мені здавалося, що тебе не цікавлять поцілунки з кимось, кого ти ненавидиш, — відповів він холодно. — А тепер хочеш, щоб я повірив, що ти можеш у ліжко влягтися з тим, до кого відчуваєш подібне?

— Хтозна, можливо, вся річ у цьому королівстві та його нечестивих іграх.

— Брехня.

— Гаразд. Можливо, мені було самотньо й страшно, а ти виявився непоганим способом відволіктися й розважитися.

Я заправила сорочку у спідницю. Було набагато тепліше, тому вирішила не одягати металевий корсет.

Потім нахилилася, щоб підняти свій зміїний пояс, і затягнула його на талії.

Гнів стежив за кожним моїм рухом, його золотаві очі уважно оцінювали мене. Це було дивно, але він здавався заінтригованим моєю відповіддю.

— А яка тобі взагалі різниця? — запитала я. — Адже ти не збираєшся спати зі мною. Чи, можливо, щось змінилося?

— Між іншим, ми у потойбічні, — Гнів примружився, намагаючись вловити найменшу брехню. — Відверто кажучи, дивитися на тебе приємно. Іноді, коли логіка покидає мене, я можу тебе хотіти, але ніколи не полюблю тебе. Насолоджуйся ілюзією минулої ночі, вона просто лишень фантазія і такою й залишиться назавжди, — він глузливо посміхнувся.

— Це ми ще подивимося. Мені хотілося б закластися, але я не опускатимуся до твого рівня.

Його погляд спалахнув, нагадуючи мені полум’я, яке от-от спалахне з новою силою.

— Ох, я гадаю, тобі надзвичайно сподобалося б опуститися до мого рівня. Кожен крок на шляху вниз пришвидшуватиме твоє серцебиття і змушуватиме коліна тримтіти. Знаєш чому?

— Анітрохи.

Дратівлива напівусмішка з’явилася на його обличчі. Він нахилився ближче, його голос став надзвичайно низьким.

— Любов і ненависть починаються з пристрасті.

Його губи шепотіли поряд із моїми, а потім повільно наблизилися до мого вуха. Від його близькості й тепла я затамувала подих. Потім він відхилився і подивився мені просто в очі, затим опустив погляд на мої вуста. На мить мені здалося, що він торкнеться мого обличчя своїм, провівши

язиком по вигинах моїх уст, куштуючи мою брехню на смак.

— Дивно, як часто межа між цими почуттями стирається.

Мої зрадливі губи привідкрилися на зітханні. Але я не встигла нічого сказати — Гнів уже покинув наше маленьке укриття. Мене аж морозом пройняло. Та я почувалася так не через холод, а через рішучість, що спалахнула в його очах. Так, наче я оголосила війну, а він не відмовлявся від битви. Було незрозуміло, він мав на увазі те, що я ніколи його не полюблю, чи те, що ніколи не спатиму з ним, але провокація воєначальника передбачала наслідки.

Я натягла на себе плащ, згадавши бабусині застереження щодо нечестивих: щойно хтось потрапить на очі князю-демону, той не зупиниться ні перед чим, щоб забрати цю людину.

Те, як Гнів подивився на мене, переконувало, що ці застереження правдиві. І навіть попри те що раніше він вважав мене останньою істотою, яку жадав би, і те, що я була заручена з його братом, — безперечно, щось таки змінилося.

Хай допоможе нам Богиня.

Ранок, упираючись і капризуючи, прямував до полудня, неначе розбещена дитина в істериці. Раптом налетів сніговий шквал і зник так само швидко, як і з’явився. Щойно я подумала, що погода заспокоїлася, — пішов сніг.

Заіндевілі від морозу пасма темного волосся прилипли до мого обличчя, плащ обліпив тіло, неначе друга шкіра. Мені було холодно й сумно, чого я ніколи не відчувала вдома, на моєму теплому острові. Усе

тіло то ніби горіло від полум’я, то пекло від морозу, і я вже давно не відчувала власних ніг. Я сподівалася, що не втрачу жодного пальця від обмороження.

Щоразу, коли до мене підкрадався відчай, я, опустивши голову й стиснувши зуби, продовжувала йти вперед, попри несамовитий вітер. Я не збиралася піддаватися стихії, прямуючи до мети. Сестра ніколи не зневірилася б у мені. Щоб зупинити мене, знадобиться щось набагато сильніше за сніг.

Можливо, цей Коридор не просто перевіряв на гріхи. Можливо, боротьба з цією стихією була перевіркою на витривалість, випробуванням на міцність. Можливо, вона показувала, на що здатна людина заради тих, кого любить. Дуже скоро демони, як і весь цей світ, дізнаються, якою я є.

Гнів або навмисне створював враження, або стихії не наважувалися випробовувати терпіння його княжої величності: його волосся було в ідеальному стані, а одяг залишався сухим. Якщо його шляхетна поведінка під час цієї подорожі мене не надто дратувала, то те, як погода схилялася перед ним, могло загнати мене в могилу від роздратування. Це було надзвичайно несправедливо, що він мав такий ідеальний вигляд тоді, коли я була, неначе після кораблетрощі, викинута на берег після кількох місяців дрейфу в морі.

Щойно снігова буря і шалений вітер заспокоювалися, над нами, як провісник жахливого бога зими, нависав густий холодний туман. Мені почало здаватися, що десь поряд існує якась вища сила, якій подобається гратися з мандрівниками.

Час повільно тягнувся, але сонце так і не з’явилося. Небо було пофарбоване в різні відтінки сірого. Ми з Гнівом майже не розмовляли зранку, і мене це цілком влаштовувало. Зовсім скоро я дістануся до

двору «Гординя». Близько за годину після цих моїх розмірковувань у мене почалося неконтрольоване тремтіння. Що дужче я намагалася змусити м’язи заспокоїтись, то більше вони не слухалися мене.

Нонна завжди вчила нас мислити позитивно. І тепер, коли я була й емоційно, й фізично виснажена морозною стихією, Коридор гріхів мене вже так не мучив.

Мій стан привернув увагу Гніва. Міцно стиснувши губи, він кинув на мене оцінювальний погляд і впевнено закрокував хутчіше. Затим обернувшись, гаркнув на мене, щоб я також пришвидшилася. Поспішала. Жвавіше перебирала ногами. Швидше і без зволікань. Він був могутнім військовим генералом, і я з легкістю могла уявити, як солдати ненавиділи його за все, крізь що він змушував їх проходити.

Коли в моїх кінцівках з’явилося поколювання, я вирішила відвернути себе новою забавкою. Можливо, мене спонукав до цього Коридор гріхів, але я уявляла різні сюжети, у яких Гнів перечіпався і падав зі скелі просто на каміння. Я так яскраво бачила це: я мчала за ним, серце вискакувало з грудей, коли минала зламані гілки та ті руйнування, що спричинило його падіння. Його могутнє тіло з надзвичайною силою трощило все на своєму шляху. Нарешті, підбігши до нього, я впала навколішки, відчайдушно намагаючись намацати пульс. Потім вмочила пальці в його теплу кров і малювала маленькі сердечка та зірочки на снігу поряд із його тілом.

Гнів подивився через плече, звівши брови.

— З чого це ти там посміхаєшся?

— Фантазую про можливість розмалювати цей світ твоєю кров’ю.

— A-а, ну це пояснює твій блаженний вигляд.

Зіпсутий варвар посміхнувся, а Коридор гріхів одразу припинив мене випробовувати на ненаситність до гніву. Перш ніж я дала волю почуттям, він сказав:

— Я колись тобі розповідав, що твоя злість діє на мене як афродизіак?

Ні, він цього не казав. Утім не дивно, що демон війни збуджуватиметься від будь-якого конфлікту. Я зробила глибокий вдих, намагаючись приборкати свій гнів, до якого все ще була надзвичайно схильна.

— Якщо тобі дороге твоє причинне місце, то раджу помовчати.

— Щойно ти припиниш думати про це моє місце, я одразу пораджу тобі рухатися швидше. Нам іще дуже далеко йти, а ти вже маєш вигляд напівмертвої.

— Твій талант змушувати жінку непритомніти стоїть на другому місці після твоєї чарівності, князю Гніве.

Його ніздрі роздулися, і мені довелося стриматися, щоб не розсміятися. Це ще більше розлютило його. Гнів не чіпав мене наступні кілька годин, але не через образу. Він був дуже напруженим. Мені здалося, що він переймався дужчше, ніж показував це. Я намагалася встигати за ним, зосереджуючись на остаточній меті, а не на жалюгідному теперішньому. Ми подолали небезпечний перевал, час спливав надзвичайно повільно. Мені було дедалі важче йти, і я, послизнувшись, ледь не впала донизу. Гнів кинув на мене погляд, що розпалював мою злість, якої накопичилося задосить, аби вилити її на нього.

Я не знаю, скільки часу мені знадобилося, щоб помітити, але дещо зрозуміла, навіть попри затуманені відчуття. Гнів ішов на значній відстані попереду мене, перевіряючи, як легко можна було просуватися вперед. Потім я відчула легке

поколювання, що стало доволі наполегливим, і я не могла його більше ігнорувати.

Коли я зупинилася — рипіння снігу поступово стихло. Я роззирнулася навсібіч. Вічнозелені дерева обрамлювали наш шлях, гілля на них хилилося донизу від ваги снігу. Через це було майже неможливо розгледіти абсолютно нічого у лісовій темряві. Величні гілки стогнали і тріщали, сніг знову захрустів.

Я зітхнула, від мого дихання йшла пара. Звуки гілок, що ламалися й падали донизу, створювали містичну атмосферу. Я обернулась... і завмерла.

Гігантська триголова істота, схожа на пса, дивилася на мене, схиливши голови й нашорошивши три пари вух. ЇЇ хутро було білим, наче сніг, що падав на землю, а очі — блакитними, немов крига. Ці дивні очі дивилися на мене, зіниці то розширювалися, то звужувалися.

Я намагалася не рухатися, навіть глибоко не дихати, побоюючись спровокувати напад. Ікла істоти були вдвічі більшими за кухонні ножі й здавалися такими само гострими. Істота втягла повітря, її вологий ніс майже торкнувся моєї шиї, коли вона опустила одну з голів донизу. Я проковтнула власний крик, коли створіння підступило ближче і його крижані очі спалахнули...

Перш ніж я встигла покликати на допомогу, кожна пара його щелеп розтулилася і раптово стулилася, ніби хотіла вкусити мене, але роздумала — на свій подив... і на мій також. Істота похитала головами, її очі заскліли, і вона відступила. Хижак відчув, що поблизу є більша загроза. Я впала на насип снігу поряд і вражена просто дивилася на те, як вона загарчала й позадкувала назад до лісу, не відводячи від мене свого погляду.

Я знову могла спокійно дихати лише тоді, коли вона зникла з моїх очей. Не дуже в мене виходило виявляти свою безстрашність, перебуваючи у потойбічні.

— Хай йому грець! Що це було?

— Якщо ти вже награлася із цуценям, то продовжуймо нашу подорож.

— «Цуценям»?

Я повернула голову в бік демона. Гнів стояв за кілька кроків від мене, схрестивши руки на грудях і дражливо посміхаючись. Ніякої допомоги від нього, навіть ніякої пропозиції допомогти. Тільки глузування із ситуації, яка могла дуже швидко перетворитися на щось жахливе. Типовий демон.

— Воно було завбільшки з коня!

— Не намагайся осідлати його. На відміну від моїх братів, йому не подобається, коли на ньому їздять верхи.

— Дуже смішно. — Я змусила себе підвестися, струсивши сніг зі свого плаща — ніби раніше мені було недостатньо холодно. — Той цуцик міг мене загризти до смерті!

— У цьому лісі водиться велика кількість інших демонів, які вважають його своїм домом. Цербери — найменша з твоїх проблем. Якщо ти вже припинила драматизувати, ходімо далі. Ми вже й так згаяли забагато часу.

Ну, звісно, для демона триголовий цербер — це цуценя, а я просто драматизую, говорячи про зустріч із цим песиком. Я пройшла повз Гніва, виголошуючи всі лайливі слова, які тільки знала. Його похмура посмішка змусила мене пришвидшитися, поки в Коридора гріхів не з’явилися нові нечестиві ідеї.

Ми продовжили свій шлях, на щастя, без зустрічей з іншими представниками дикої природи.

Найбільшою проблемою була невпинна буря. Я мовчки заприсяглася, що більше ніколи не вважатиму сніг чимось романтичним.

Щойно я подумала, що наші бурхливі страждання добігають кінця, через густий туман ми помітили високу гору. І я ніяк не могла розгледіти її верхівку.

Я зі стогоном зітхнула: у мене просто не було сили перетягти своє замерзле тіло через цю велетенську скелю. Я відчувала не лише втому, а й дивний головний біль. Можливо, запаморочення. Мені хотілося впасти просто там, де стояла, сподіваючись, що кілька хвилин перепочинку мені допоможуть.

Гнів пішов уперед, залишаючи мене там, де я стояла й розмірковувала про свою неминучу загибель. Так само, як і перед воротами до пекла, тут він приклав долоню до скелі. Навколо замерехтіло золотисте сяйво, коли він тихо наказав горі дослухатися до його слів. А можливо, він шепотів погрози якомусь богові пекла, що був його боржником.

Я стояла занадто далеко від Гніва, щоб чути його слова, але усміхнулася, уявивши, якими були його потенційні вимоги. Потім зайшлася сміхом, коли гора розступилася і відчинилася перед ним, наче його власні ворота. Звісно! Гора дослухалася до його бажань і підкорилася. Чом би й ні?

Шкода, що він не наказав бурі зникнути, як і тому церберу, якого ми зустріли сьогодні. Він також утік би в протилежний бік, підібгавши під себе хвоста.

З якоїсь причини ця картина змусила мене зігнутися навпіл, сміючись так, що аж сльози заструменіли з очей. За мить я геть забула, чому мені було так весело. Сніг падав наполегливіше. Мій пульс уповільнився, серце стиснулося. Мені здалося, ніби я помираю. Або подорожую островом...

Гнів за лічені секунди опинився переді мною, його сильні руки обхопили мене за плечі. Я не помітила, що хиталася, поки він не зупинив мене. Навіть попри те що він був поряд, усе навколо невпинно крутилося. Коли я міцно заплющила очі — усе стало ще гірше. Розплющивши їх, я спробувала зосередитися на чомусь одному, щоб полегшити це відчуття. На очі потрапило суворе обличчя Гніва. Він пильно поглянув на мене, нахмурившись. Якби могла, то закотила б очі у відповідь на його критичну оцінку мого стану. Не всім пощастило мати вигляд якогось дивовижно привабливого божества під час подорожі пеклом. Його губи сіпнулися. Мабуть, останнє речення я вимовила вголос.

— Можливо, решту шляху мені доведеться нести тебе. Якщо ти вже коментуєш мою божественну зовнішність, тобі, мабуть, і справді зле.

— Ні. Зовсім ні.

Хитаючись, я попрямувала до входу, який він зробив у горі, відчайдушно намагаючись вибратися зі снігу. Мені вдалося ступити лише кілька кроків у напрямку темного тунелю — мої ноги підкосилися, і теплі м’язисті руки підхопили мене, утримуючи на місці.

Я звивалася в руках Гніва, відчуваючи приниження, коли він ніс мене, неначе якусь мотанку чи малу дитину. Гніва абсолютно не обходили мої спроби звільнитися. Це було геть не те перше враження, яке мені як майбутній королеві нечестивих хотілося справити на інших. Мені не хотілося, щоб мене побачили напівхворою, напівзамерзлою і цілком залежною від демона.

Якось Гнів сказав, що сила — це все, що має значення у цьому світі. І навіть попри хворобливий стан,

я відчувала: якщо з’явлюся за таких обставин, це зробить мене легкою здобиччю.

— Постав мене на землю!

— Поставлю. Згодом.

Під час руху моя голова відкинулася назад і опинилася на його плечі. Він був надзвичайно теплим.

— Я мала на увазі зараз!

— Я зрозумів.

Світ гойдався з кожним його кроком, ставав темнішим. Раптом мені захотілося спати. Моя шкіра здавалася дивно стягнутою. Навколо було неймовірно холодно. Сон змінив би все це. Мені могла б наснитися сестра, моє життя до першого виклику демона і до того часу, коли я наївно вірила в те, що любов і ненависть не мають нічого спільного.

— Ненавиджу тебе, — мої слова звучали повільніше, ніж мали б. — Я ненавиджу тебе найчорнішою ненавистю.

— Це я теж зрозумів.

— Мій майбутній чоловік не має бачити мене такою.

Я помітила, що він усміхається.

— Знаючи тебе, я певен, що він побачить ще гірше.

— Grazie².

Дурню! Я притулилася до його теплого тіла й зітхнула, забувши про власні вимоги. Я відпочину бодай хвилинку.

— Як гадаєш, я йому сподобаюся?

Гнів упевнено йшов уперед, але його обійми стали міцнішими.

— Час покаже.

Я задрімала і прокинулася, як мені здалося, лише за мить чи дві. Важко залишатися притомною серед

темряви тунелю і ритмічності його кроків. Безглузді думки заполонили голову і потекли рікою з моїх уст.

— Ти сказав, що не будеш...

— Не буду що?

Відгомін його голосу вібрував у моїх грудях. Дивно, але це було приємно. Я притулилася щокою до його серця, відчуваючи, як воно билося дедалі дужче. А можливо, мені просто хотілося, щоб це було так. Його оголена шкіра майже до болю обпікала мою.

— Піклуватися про мене.

Гнів не відповів. Я й не чекала від нього відповіді. Він не був м’яким чи добрим. Він був жорстоким, грубим, запаленим люттю. Він був вогнем. Він розумівся на тому, що таке битва, війна і стратегія. Дружба ніяк туди не вписувалася. Особливо, дружба з відьмою. Я була для нього просто завданням, обіцянкою, яку він дав братам. Розуміла це навіть попри те, що в глибині душі мені це боліло. У мене були також свої цілі, власна місія. Я не завагаюся і знищу кожного, хто стане мені на шляху.

Навіть Гніва.

Нарешті мене огорнув сон, і я розслабилася в руках демона. Можливо, він здивує мене, доправивши до двору Гордині через якийсь із потаємних входів, щоб уникнути поглядів інших набридливих демонів. Я могла лише сподіватися, що він змилується наді мною. Утім можу заприсягтися: звідкись іздалеку почула, як він прошепотів: «Я збрехав».

РОЗДІЛ 4

— Вона мертва?

Мені знадобився певний час, але я впізнала голос. Це був Анір. Гнівів підлеглий-смертний. Демон відповів лайкою, щось на кшталт: «Звісно ж, ні, клятий ідіоте!».

— Воно й не дивно, що я запитав, адже вона цілком схожа на мертву. Можливо, ліпше віддати її в руки долі. Якщо в неї зупиниться серце, ніхто не звинувачуватиме в цьому вас. Навіть...

— Обережніше! Я не питав твоєї думки.

Мозолясті пальці торкнулися моєї шиї, схопили мене за зап’ястя. Я спробувала сісти, але була міцно притиснута до чогось нерухомого, твердого, наче каміння.

— Ваша величносте, нам потрібно повідомити про це матрону. Не думаю, що це...

— Неси горня теплої води та ковдру. Негайно!

Моя шкіра так пекла, неначе хтось тримав мене над самим полум’ям. Останнє, чого мені хотілося, — це пити теплу воду чи вкриватися ковдрою. Я крутнулася, оповита кайданками, і здалося, наче вони, розірвавшись, погладили моє волосся. Цими кайданками були його руки. Гнів і досі тримав мене, притискаючи до себе. Я спробувала розплющити очі, але мені не вдалося. Він зробив кілька кроків і обережно

поклав мене на матрац. Принаймні я сподівалася, що це був матрац.

Це означало... моє серце шалено закалатало. Ми, ймовірно, були в замку диявола. Паніка змусила мене вчепитися в його руки, коли він спробував відійти. Попри мій нещодавній вияв сміливості, я дуже не хотіла лишатися з королем демонів. Принаймні не в такому стані.

— Н-н-ні!

— Не рухайся так різко, бо може зупинитися серце.

Я зробила переривчатий вдих.

— Т-твій лікарський т-такт...

— Жахливий? Ну, тому я й не знахар. Та скаржитимешся пізніше. У тебе легке переохолодження, — він обережно вивільнився з моїх обіймів і відійшов трохи далі.

Можу заприсягтися, що Гнів злегка торкнувся губа-’ ми мого гарячого лоба перед тим, як підвестися з ліжка. Коли він заговорив, його тон був таким грубим, що я замислилася, чи цей поцілунок стався насправді.

— Лежи спокійно.

Я почула звук тканини, що рвалася. Широко розплющила очі від шоку. Гнів нахилився наді мною, розриваючи мій замерзлий одяг, ніби той був лишень шматком пергаменту. Спідниці, сорочки, пояс. Одразу ж після цього холодне повітря огорнуло мою обпалену шкіру.

Я ледь не застогнала від задоволення, коли він звільнив мене від вологого одягу й викинув його геть. Мене навіть не бентежило те, що я лежала перед ним оголена. Знову.

Мені хотілося здерти із себе шкіру й зануритися у ванну з льодом. Це були дивні відчуття, адже зовсім нещодавно я просто замерзала. Мої очі заплющилися, і навіть попри те що я відчайдушно намагалася

розплющити їх, мені це не вдавалося. У моїй уяві з’явилися дивні образи. Розмиті спогади плуталися й миготіли, ніби в густому тумані. Можливо, мій мозок помирав. А можливо, це були образи з майбутнього, про які я не знала, і вони переслідували мене. Якісь статуї, квіти, вогонь, серця в пляшках, стіни з черепів... Я не могла вловити сенсу цих дивних видінь.

— Еміліє, тримайся.

Гнів узяв мою руку у свою і почав масажувати кожен мій палець. Якщо він намагався зробити все, щоб я не заснула, це не спрацювало. Мене огорнуло заколисливе відчуття, я розслабилася, відчуваючи дотики втихомирлового сну, спогади та дивні видіння зникли. Гнів обережно перейшов від моїх пальців до зап’ясть, потім повільно до руки та ліктя, перш ніж зробити те саме з іншою рукою.

Припинивши повертати життя пальцям моїх рук, Гнів узявся до моїх ніг. Однією рукою він торкнувся кісточки, а іншою спробував повернути чутливість пальцям ніг — так само, як і рук. Його пальці ковзнули до моєї стопи, і я тихенько застогнала, адже він дуже вдало розраховував силу натисків, і це знімало біль.

Хтось постукав, і Гнів звелів їм залишити те, що вони принесли, біля дверей. Я почула, як його кроки залунали кімнатою, двері відчинилися, а за мить вони, зарипівши, зачинилися. Потім він повернувся і накрив мене найніжнішою тканиною, яку мені будь-коли доводилося відчувати на своєму тілі. Однак я закричала. Здавалося, наче він облив мене гасом і підпалив сірником. Я відкинула ковдру й почула, як демон розчаровано вигукнув:

— Припини!

Гнів притиснув мене й загорнув знов у ковдру. Мене огорнула якась важкість. Дві міцні руки оповили

моє тіло. Притискаючи до себе, він поклав підборіддя на мою голову. Гнів обхопив своїми ногами мої стегна так сильно, щоб я не рухалася. Мені хотілося звільнитися від його обіймів, заповзти під мостини й заритися в землю, наче тварина, що впадає у глибоку сплячку. Хватка Гніва не ослабла. Його тіло затиснуло мене, немов у пастці. Якщо він вирішив не відпускати, жодні намагання вирватися не будуть успішними — і все через його надприродну силу. Проте в мене вмикнув-ся інстинкт самозбереження, і я була схожа на дику кішку, яка, випустивши кігті, кидається на того, хто намагається її ув’язнити.

Руки Гніва були, немов сталеві.

— Відчепися від мене!

- Ні.

— Твій творець не навчив тебе, як правильно поводитися з жінками?

— Я поважатиму твої бажання, якщо ти переживеш цю ніч, — відрізав він.

— Ти не розумієш... — я оскаженіла від люті, відчайдушно намагалася поворухнутися, воліла встати й піти. Він обхопив мене руками, але не боляче. — Мені треба бути ближче до землі, мені треба вниз.

— Це один із симптомів переохолодження. Він минеться, коли стан нормалізується, — узявши за плечі, Гнів трохи підвів мене. — Випий це. Негайно!

Його тон свідчив про те, що він заллє мені відвар просто в горло, якщо я не послухаюся. Він був не найліпшою нянькою. Я зробила ковток теплої рідини й ледь не закричала. Було надто гаряче. Гнів опустив мене на подушку й натягнув іще одну ковдру. Вона була надзвичайно легкою, однак завдавала мені неабиякого болю. І цей біль посилювався, аж доки цілковито заполонив мене.

Зціпивши зуби, я намагалася припинити їхнє цокотіння. На щастя, за кілька хвилин після того, як випила рідину, моя свідомість затуманилася. Мені було цікаво, що він додав до того напою, щоб одурманити мене. Проте в мене геть не було сил, тому я не переймалася щодо загрози з його боку. Якби він хотів убити мене, то дозволив би природі зробити свою справу.

Минув час, і якийсь рух поряд вихопив мене з лихоманки. Я забула, де я і з ким. Тепле світло оповило великий силует. Я примружилася, гадаючи, хто надіслав сюди янгола. А потім згадала: якщо це небесне створіння колись і було янголом, тепер воно перетворилося на когось іншого. На когось, кого варто було боятися й уникати. На когось, хто змушував серця стукати дужече, а коліна трястися. Він був такий само заборонений, як плід, запропонований Єві, але спокусливіший.

Іще сонна я спостерігала за тим, як Гнів виконував якісь дивні дії: наповнював кухоль теплою рідиною і допомагав мені пити з нього, аж доки медове тепло огортало все моє тіло. Воно умиротворювало і заспокоювало. І це дуже контрастувало з тим пеклом, через яке мені довелося пройти. Він метушився з ковдрами, до величезного каміна, що стояв навпроти ліжка, підкидав у вогонь дрова. Постіль мала біло-сріблястий колір, неначе зіткана із зірок, що падали на землю. Вона здавалася мені дуже знайомою, хоча досі я її ніколи не бачила.

Якоїсь миті я повернулася, щоб подивитися на нього, й помітила цівку поту на його оголеній шкірі. Уночі він зняв амулети й також лежав під ковдрами, обхопивши мене затишними обіймами. Тепло його тіла розпалювало моє власне. Він був незвичайним. І це не через його зовнішність.

Я звернула увагу на його очі: золоті райдужки усіяно чорними цятками навколо зіниць, немов крихітними зірочками. Він спостерігав за тим, як я вивчаю його риси, і так само пильно розглядав моє обличчя. Було цікаво, що він бачив, коли дивився на мене, що відчував.

— Іноді, — мій голос був хриплим, але м’яким, — я думаю, що хотіла би бути твоєю подругою. Навіть попри минуле. Можливо, об’єднати наші двори — не така вже й погана ідея.

Він стиснув щелепи, наче сама ідея про дружбу чи союзництво здавалася йому жахливою.

— Відпочивай.

У кімнаті палало вогнище, і мої повіки зімкнулися так, ніби він наказав їм це зробити. Усе попливло, немов у тумані.

— Гніве... — я хотіла сказати «дякую», але сон забрав мої слова.

Він щось тихо шепотів, ніжно прибираючи своєю великою татуйованою рукою волосся з мого обличчя. Було відчуття, ніби він розкриває переді мною якийсь секрет, щось надзвичайно важливе. Таке важливе, що могло б назавжди змінити реальність, у якій я живу. Я підсунулася ближче, намагаючись вслухатися. Його голос блукав десь всередині мене, ніби буря вдалині, намагаючись не дати мені заснути.

Проте мені не вдалося нічого почути, і я знову задрімала.

Коли я прокинулась наступного разу, місце, де лежав Гнів, було порожнім. Без його міцного тіла й постійного бурчання кімната здавалася занадто великою.

Незнайома мені кімната.

Я глибоко вдихнула й хутко отямилася. Найстрашніша частина мого марення закінчилася, і тепер на мене горою обрушилася реальність. Гнів приніс мене до... Я не знала, куди саме. Учора я також не звернула на це увагу. Стерши залишки сну зі своїх очей, я поглянула вгору й побачила, що все було всипане сузір’ями. Зовсім не очікувано було їх побачити. їхнє зображення заполонило стелю, і вона була схожа на небо, повне зірок. Утім не зовсім так. Якщо придивитися, сузір’я насправді були маленькими лампочками, які розсіювали м’яке світло на стелі, забарвленій в темно-синій колір.

Я обвела поглядом кімнату. Вона була велетенською і вишуканою.

Стіни сніжно-білого кольору оздоблені декоративними панелями і ліпниною. Великий камін навпроти ліжка прикрашений сріблом, вогнище відбивалося від його глянсуватої поверхні. Над ним висіло масивне химерне дзеркало. На камінній полиці по обидва боки стояли срібні свічники. Такі самі прикрашали стіну за ліжком. Я була здивована побачити срібло, а не притаманне Гніву золото. Проте я підозрювала, що насправді це — біле золото.

Темно-синій килим ідеально пасував відтінку стелі. А ліжко, здавалося, вирізане з того самого дорогоцінного каменю, що ми бачили перед входом до пекла. Поверх темного килима лежав жовтий килимок, витканий золотими нитками. Тканина була м’якою, вишуканою і пахла свіжим зимовим повітрям та мускусом.

У затишному куточку кімнати стояли скляний столик і стільці до нього. Я, імовірно, їх не помітила б, якби їхні краї так яскраво не відбивали світіння вогнища. Поряд із каміном височіла неймовірних

розмірів шафа, виготовлена з темного дерева. На її дверях вирізьблено маленькі квіти, зірочки та змійки, ручки — у вигляді напівмісяця. Вони нагадували символ Богині, тільки трохи незавершений. Біля шафи розташовано двері, які вели або до іншої кімнати, або до коридора.

Ця кімната разюче відрізнялася від того покинутого палацу, що Гнів знайшов у моєму місті.

Я роззирнулася навсібіч. Почувши плескіт води, зрозуміла, що двері лівобіч вели у ванну кімнату. Поряд із ними висіла величезна картина. Срібна рама прикрашена так само коштовно, як і дзеркало біля каміна. На картині зображено сад — здавалося, він, немов зачарований, зійшов зі сторінок якоїсь із казок. Олійні фарби глибокого зеленого і насиченого коричневого відтінку ніби оживляли краєвид. Темні квіти заполоняли передній план. Плющ обвивав масивні стовбури дерев. Фруктові дерева пропонували скуштувати різні плоди: соковиті яблука, зернисті гранати, різноманітні ароматні цитрусові. У центрі краєвиду над землею стелився туман, а правобіч паморозь вкривала пелюстки квіток. Палітра кольорів, якою скористався художник, була темною, проте приглушеною. Зображення було наче живим, але застиглим: з одного боку буяло літо, а з іншого — краєвид ніби поцілувала зима. Сезони змішалися, що робило зображення саду несхожим на жодний, який я будь-коли бачила в реальному житті. У мене з’явилося бажання розшукати художника, який написав цю картину, й розпитати, що саме надихнуло його створити цей унікальний шедевр. Якщо в її основі реальне місце, то я хотіла б відвідати його. Але спершу...

Я глянула на себе. Єдині речі, що були на мені, Гнів зірвав із мене, коли намагався зігріти, й викинув

бозна-куди. Я зітхнула й натягла на себе простирадло, намагаючись спорудити з нього імпровізовану сукню.

Хтось кашлянув.

Мій прискорений пульс уже підказав мені, хто це, перш ніж я підвела погляд. Серце почало калатати ще хутчіше, коли ми зустрілися поглядами.

Гнів стояв, спершись на одвірок. Його темне волосся було вологим і скуйовдженим, новий чорний костюм був ідеальним, а вираз обличчя здавався задумливим. Він, не кваплячись, оцінювально оглянув мене. Його погляд був зосередженим і холодним. Із кінчиків його пальців звисав чорний халат, на якому було вишито польові квіти.

— Уже прокинулася.

— А ти спостережливий.

— Будь слухняною, бо в мене твій халат.

Подивившись на одяг, я зрозуміла, що насправді перебуваю у невигідному становищі. Проте я неодмінно його виправлю.

— Де ми?

— Схоже на спальню.

Небачений негідник!

— Твою?

Він заперечно похитав головою і більше нічого не сказав. Я подумки полічила до десяти. Гнів чекав, один із кутиків його губ піднявся, наче дратувати мене — його найулюбленіша справа.

Якщо він так хотів сварки, то я радо дослухалася б до його бажань. Потім я згадала, що злість була для нього афродизіаком і прикусила язика.

— Ми в палаці Гордині?

— Ні, це палац двору «Гнів».

— Угода...

— Ти справді хочеш туди? — запитав він нейтральним тоном.

Щось у цьому запитанні натякало на якусь пастку, а мені не хотілося так швидко потрапити в демонічні тенета. І взагалі ніколи не хотілося б. Я важко зітхнула.

— Я заприсяглася на крові.

— Це не відповідь на моє запитання.

Він говорить так, неначе завжди відповідав на всі мої. Я згадала інструкції з його книги секретів і відповіла запитанням:

— Яке це має значення? Я підписала цю угоду. Тож усе вирішено.

— Ти хочеш туди? — повторив він.

Звісно, я не хотіла йти туди, а тим паче залишатися там. Та маю зробити те, заради чого я сюди прибула, і повернутися додому. І що швидше, то ліпше. Я стиснула губи, не бажаючи сказати це вголос і змушуючи себе думати про щось приємне. Він відчував емоції та брехню. У мене з’явилася теорія, але її потрібно перевірити. Гнів примружився, розглядаючи вираз мого обличчя і намагаючись знайти в ньому приховану правду:

— Це означає «так»?

Я кивнула.

На його обличчі проступили дивні емоції, але він швидко оговтався і широкими кроками перетнув кімнату. Якби я так пильно не спостерігала за ним, то могла б і не помітити цю миттєву реакцію. Тепер у його очах спалахнула лють. Це маска, щоб приховати біль.

— Не переймайся. Щойно мій брат отямиться від постійних святкувань і розпусти, а його проклята гординя нарешті трохи вгамується, і він дозволить мені увійти до його ненависного королівства, я виконаю свою частину угоди.

Я була майже впевнена, що кожне королівство було для них по-своєму ненависним, але вирішила не акцентувати на цьому.

— Треба, щоб він нас запросив?

— Якщо ти не хочеш розпалити ворожнечу між нашими дворами, то так.

Я запам’ятала цю інформацію. Ворожнеча між князями точно не ліпше за такі невинні речі, як плітки.

— Тобто, якщо ти зайдеш на його територію без дозволу, це сприйматимуть як загроза? Навіть якщо це стосується угоди?

Гнів кивнув.

— Що ж, логічно. Це тому, що він — король і хоче нагадати тобі про твоє місце?

— У цьому світі показувати королівську зверхність — улюблене заняття.

Цей коментар не зовсім відповідав на мої запитання. Князь Гнів — один із семи найгрізніших і наймогутніших демонів, військовий головнокомандувач і майстер тактики. Мені на думку спала підступна ідея. Я вдала, що геть не зацікавлена й приховала усмішку. Гнів послуговувався багатьма масками. Настав час і мені додати кілька до своєї колекції.

— А що коли я — як його наречена — вирішу піти туди сама? Хіба я формально не належу до двору «Гординя»? Якщо так, то я вважаю, що це правило на мене не поширюється. Лишень якщо він і досі відданий своїй першій дружині, але сумнівно, що це правда. Якщо вірити твоїм словам про його схильність до розпусти, гадаю, він із радістю вкладе мене у своє подружнє ложе.

Не впевнена, що Гнів помітив це, але в кімнаті трохи похолоднішало. Я точно зачепила його за живе.

— Гординя з радістю вкладе у своє ложе тебе і будь-кого іншого. Він проводитиме ночі хоч з усіма одразу, якщо забажає, а ти дозволиш. Проте раджу вдавати, що він вдатний коханець, інакше ти зачепиш його гординю і залишишся сама.

Я була так приголомшена, що зовсім забула про насіння розбрату, яке намагалася посіяти.

— Адже ти це не серйозно? Гординя хотітиме затягнути до нашого ліжка ще когось? Навіть попри те що я буду там? Не розумію.

Гнів трохи завагався.

— Іноді брат полюбляє борсатися з багатьма коханками.

— Водночас?

Я відчула, як спалахнули мої щоки, коли він стверджувально кивнув.

— Еміліє, тут секс не є чимось сороміцьким чи гріховним. Потяг і бажання — частина природного буття. Це смертні накладають різні обмеження на такі речі. Князі пекла щодо цього не переймаються.

— Але ж Хтивість... його вплив. Навіть у цьому світі це вважають гріхом.

— Мій брат грався з тими речами, які приносять тобі щастя, насолоду й інші радощі, а не лише плотські втіхи. Випробування і схильність до певної емоції зазвичай означає лише те, що тебе найбільше хвилює, — він нахилив голову. — Якщо тебе цікавить секс, але ти боїшся пристрасті чи близькості, ти можеш відчути підвищене сексуальне бажання, поки не розберешся зі своїми проблемами, пов’язаними з цим. Що саме тебе лякає?

Я тяжко проковтнула. Перебуваючи наодинці з Гнівом, до того ж оголеною під шовковими простирадлами, я почувалася ніяково — мені було вкрай незручно говорити з ним на цю тему.

— Нічого. І взагалі це тебе не обходить. Обговорювати, що я робитиму чи не робитиму зі своїм чоловіком, — неприпустимо. Особливо, з тобою.

Гнів із холодним виразом обличчя кинув халат на ліжко.

— «Дякую» за те, що не дав тобі померти. До речі, вже вдруге. Утім я жодного разу не отримав від тебе ніякої вдячності.

Його тон змусив мою кров закипіти. І я подумала, чи знав він, що його магія швидше вичерпується, коли впливає на мене. Можливо, те, що я перебувала в його гріховному палаці, лише посилювало мою лють, як і усвідомлення того, що я була вкрай недосвідченою в деяких речах. Я геть не думала про те, що мені доведеться спати з Гординею і виконувати інші подружні обов’язки. Я почувалася у пастці. Злість, що закипала в мені, треба було кудись вивільнити, а Гнів саме перебував поряд.

— Ти завжди вимагаєш великої дяки за те, що іноді робиш гідні вчинки? Мені починає здаватися, що твій гріх — це насправді гординя, а не гнів. Твоє его вкрай легко зачепити. Може, мені ще в ноги тобі кинутися чи влаштувати святкування на твою честь? Цього буде задосить?

— Обережно, відьмо.

— А то що? Продаси мою душу дияволу? — пирснула я. — Уже запізно. Не забувай: якби не ти і твій обман, я не стояла б тут, мені не довелося б замерзати ледве не до смерті й перейматися тим, як задовольнити в ліжку твого брата й кого він там ще покличе в наше подружнє ложе!

— Ти сама обрала двір Гордині.

— А чому ти й досі тут? Я гадала, ти подасися геть, щойно отримаєш свою свободу. Невже ти мало

мене змучив? Чи твою місію не завершено аж до моєї першої шлюбної ночі? Якщо це те, на що ти чекаєш, то я впевнена, що Гординя може запросити тебе до нас у кімнату свідком того, як я знесу все й підкорюся йому, наче слухняна маленька королева.

Якщо можна було виявити ненависть лише одним поглядом, йому це вдалося.

— Шафа повна речей для тебе, можеш вдягнути все, що забажаєш. Роби, що хочеш. Можеш вільно пересуватися палацом. Якщо вирішиш покинути мій двір, ніхто тебе не затримуватиме. Я повернуся тоді, коли Гординя викличе. А до того бувайте, пані.

Гнів хутко вийшов із кімнати. Його кроки залунали коридором, а потім двері розчинились і з гуркотом зачинилися за ним. Я почула, як він побіг донизу сходами, і розчаровано зітхнула. Цей демон розпалював у мені злість як ніхто інший.

Бридке чудовисько! Та як він наважився вимагати від мене чесності, коли сам не пропонував її натомість?! Я чекала, доки мій пульс трохи втихне. Насправді я була вдячною за все, що він зробив учора. І якби він дав мені таку можливість, я сказала б йому, що справді цінувала його старання. Йому не обов’язково було масажувати мої ноги, адже це ніяк не стосувалося обмороження, радше — піклування.

— О, Богине, прокляни нас обох! — зітхнула я.

Я не збиралася лютувати чи зриватися з приводу печери, але ці почуття таки переповнили мене. Ліпше заживити цю рану і покласти цьому край.

Навіть попри невеличке нагнітання через нашу сварку, мій експеримент частково вдався. Гнів міг точно відчути брехню лише тоді, коли я проговорювала її вголос. Я це запам’ятала.

Подивившись на двері, подумала побігти за ним, обвити руками його шию та поцілувати, але притлумила ці внутрішні пориви. Щоб з’ясувати, що сталося з Вітторією, я, зрештою, мала розпрощатися з ним. Можливо, ліпше почати просто зараз. Я геть не знала нічого про етикет і правила світу демонів. Проте розуміла, що князі не заходять просто так до королівств один одного. Коли я потраплю до двору Гордині, ми з Гнівом уже ніколи не побачимося. Принаймні певний час точно.

«Пані». Це звучало так безглуздо.

Я зосередилася на халаті, який приніс Гнів, і дивне відчуття змусило моє серце битися сильніше. Я не помітила цієї деталі, коли він тримав вбрання в руках — квіти на халаті були такими самими, як і наші татуювання.

Блідо-бузкове татуювання символізувало заручини, якими я ненавмисно пов’язала нас, коли вперше викликала його. Він одразу зрозумів, що я наробила, але не спромігся сказати мені правду.

Лише за кілька тижнів я дізналася про це від Аніра — тоді, коли ми в темряві одного з провулків натрапили на ще одну вбиту відьму. Гнів присягався, що хотів розповісти мені, але чекав того часу, коли між нами вибудується довіра, й тоді збирався розказати про неминучий шлюб. Проте я в цьому дуже сумнівалася.

Усе, що він робив, було прораховано. Кожен його крок був стратегічно обміркованим. Він грав у ігри й переслідував таємні цілі, про які мені досі нічого не відомо. Можливо, це було якось пов’язано з убивством сестри, а може, й ні. Неважливо, як старанно він приховував свої секрети, настане день — і я так чи інак дізнаюся, що він замислив. А наразі я лише знала,

який тяжкий шлях він здатний пройти для того, щоб досягти бажаного.

Я подивилася на свою руку. Гадала, що тату, які зв’язують нас, зникнуть, коли я тієї самої ночі вимовила закляття, щоб скасувати наші заручини. Але цього не сталося.

Навіть попри магічний розрив, вони розросталися, наче квіти, які старанно поливали. Дизайн ніби черпав натхнення з нас самих: змії символізували його, а квіти — мене. Те саме можна сказати про півмісяці й коло із зірок. Вони завжди нагадували про мою недосвідченість і його обман, коли він ухилявся від відповідей.

Я провела рукою по тонких стеблах і пелюстках, вишитих на халаті, — тканина шовковиста й прохолодна. Халат був дуже гарний — якби я мала достатньо грошей, то неодмінно обрала б для себе саме такий. Він знав це. Він знав мене.

Я взяла до рук халат, підвелася з ліжка і стала оголеною перед вогнем, що приємно потріскував. Лише кілька годин тому я була такою близькою до смерті. Моя шкіра палала від морозу, а не від вогню. А він лишався поряд усю ніч, обіймаючи мене. Його тіло не було крижаним — а таким, як Нонна завжди розповідала у своїх історіях про демонів. Він міг би викликати королівського цілителя, щоб той зробив усе необхідне. Він також міг дати мені померти, як і пропонував Анір. Та він цього не зробив.

Я піднесла тканину до свого обличчя, вдихнула стійкий запах Гніва й кинула її прямісінько у вогнище.

РОЗДІЛ 5

«Й занапастили лахи» — таку епітафію можна буде вигравіювати на моєму надгробку, завдячуючи Гнівовій одержимості вишуканим одягом і витонченими тканинами. Шафа була переповнена шматтям: тут безлік суконь, спідниць, корсетів, тунік, панчіх, а також тонкої мереживної білизни, шовкових нічних сорочок і халатів. Я зачинила різьблені дверцята й зробила крок назад. Це було занадто.

Удома я мала кілька простих корсетних суконь і сорочок із мусліну. Дві пари взуття: сандалі й черевички на шнурівці. Кілька блуз і спідниць домашнього шиття. Ми з Вітторією завжди обмінювалися речами, щоб здавалося, ніби наш гардероб набагато більший, ніж насправді.

У світі смертних я не бачила такого одягу, що заполоняв цей гардероб. Він був не просто сміливим за стилем, він аж занадто оголював моє тіло, мав яскраві кольори, деталізовану й химерну вишивку.

Глибоко зітхнувши, я знову відчинила шафу. Нижня її частина була заставлена взуттям. Там я побачила і звичайні капці, й туфлі на невеличких підборах, а також чобітки всіляких темних відтінків, виставлені рядочком: просто темні, глибокого чорного кольору, бордові, золотисті, темно-фіолетові й навіть сріблясті.

Стрічки, мереживо, шнурівки, шкіряні паски. Сукні з різними екзотичними та фантастичними візерунками, що зображували шипи, змій, квіти і фрукти, з таких блискучих тканин, що затьмарювали навіть красу нічного неба. Шовк, шифон, оксамит і щось таке приємне на дотик, що я просто притулила тканину до щоки.

Це був кашемір. Він оживив напівзабуті спогади: маленька хатинка десь глибоко в морозному лісі, стовп сріблястого диму, що тягнеться в небо, шепіт і клекіт казанків... а також Нонна, яка вручила мені й Вітторії по парі кашемірових рукавичок, коли ми поїхали до її подруги у Північну Італію. Тоді мені надзвичайно сподобався цей матеріал, а зараз я просто закохалася в нього. Я, затамувавши подих, витягнула із шафи бліду бузково-сіру сукню.

- Ох!

Мода в пеклі була набагато відвертішою, ніж у моєму світі. Ця сукня обтисне мене так само щільно, як і рукавички, і ледве прикриє середину стегон — у ліпшому разі.

Це була одна з найвишуканіших суконь із відкритою спиною, яку мені будь-коли доводилося бачити. Вона здавалася коротшою, ніж будь-яка нічна сорочка, які так полюбляли ті, хто скуповувався в крамницях для утіх. Мені стало цікаво, як це — упевнено володіти своїми тілом і чуттєвістю, не знічуючись і не питаючи ні в кого дозволу.

Раптом я уявила, як вирішую битися з демоном, бувши в цій сукні. З демоном, який її ж для мене і обрав...

Його погляд темнішав, повільно блукаючи моїм тілом, змушуючи мою кров закипати. Я притискаю його до найближчої стіни, затамовуючи подих, коли

він обережно проводить пальцями по ніжній тканині на моїх стегнах, зважуючи свій наступний рух.

Можливо, на його вустах з’явилася б глузлива посмішка, поки він обмірковуватиме стратегію, як витиснути з мене задоволення. Він шепотів би всілякі брудні обіцянки, вщент розпаливши, але в жодному разі не вразивши мене. Я нахилилася б і прикусила б його нижню губу. Це будуть попередження і заклик водночас.

Я заявила б йому, що більше не боюся своїх пристрастей і не хочу заперечувати власні бажання. І останнє, що я відчувала, обіймаючи його, — це сором.

Потім він повільно й наполегливо поцілував би мене, виклично вивчаючи мої губи й тіло. Доводитиме, що дотримується своїх нечестивих обіцянок. Я відчую, як він уперто притискається до мене міцним, жагучим тілом. Я раптово відчую потребу продовжувати, тому притулюся ще ближче, воліючи більшого. Він миттєво закине мою сукню аж до самих стегон, стане на коліна й цілуватиме...

«Кров і кістки!»

Я спробувала оговтатися від магічної ілюзії. Мені знадобиться ще багато часу, щоб звикнути до цього світу і його витівок. Це не так важко подолати, як ілюзії в Коридорі гріхів, проте відчувалася присутність тієї самої темної звабливої магії. Вона нависала наді мною, ніби спокушаючи, жартуючи.

Ще однією проблемою, що все ускладнювала, було те, що тут я мала з осторогою ставитися до кожної своєї думки і кожного відчуття. Я швидко повернула сукню назад і відкинула якнайдалі думки про Гніва.

Стояти тут оголеною, у цьому палаці гріха, й думати про одного з князів пекла передбачало негаразди.

Одягнувши халат, я зав’язала шовковий пояс на талію і ще раз переглянула речі.

Я обрала інше вбрання, яке трохи нагадувало ті, що я носила вдома. Принаймні схожі на ті, що вдома носили принцеси чи жінки шляхетного походження. Ця сукня мала суцільний чорний матовий корсет, елегантну спідницю, яка щільно обтисла до середини стегон, а від них вільно спадала аж до самої підлоги. Топ обрамляла чорна сатинова облямівка, вона також обвивала талію. Ця сукня дуже відрізнялася від простих блуз і спідниць, які я вдягала на роботу.

Мене охопила туга за домом. Жодні вбрання на світі не могли замінити комфорт, який я відчувала у своїй сім’ї. Мені так хотілося стояти на кухні «Моря та Вина», слухати симфонію звуків, що лунала, коли ми з Нонною, мамою і сестрою створювали смачні страви. Звуки ножів, що невпинно нарізали, олії, що шкварчала на пательні, брязкання ложок і наше щасливе наспівування, коли ми ділилися плітками, які почули на ринку. А також розмови тата і дядька Ніно. Навколо витає аромат смачної їжі... Це просте й щасливе життя закінчилося.

Готова я чи ні, але тепер мушу виконувати нову роль і поводитися впевнено. Так я й зроблю. І в прямому, і в переносному сенсі. Почнімо! І негайно.

Я взяла до рук вбрання і попрямувала до ванної кімнати... і завмерла.

— Свята Богине!

Це просто разюче! Кожна поверхня в цій кімнаті відбивала мою приголомшеність. Підлога, стеля, ванна, шафка — усе це було виготовлене або зі скла, або з кришталю чи білого золота. На круглій люстрі мерехтіли свічки, кімната світилася так, наче одразу з потойбіччя я потрапила на поверхню самого місяця.

Єдиною кольоровою плямкою виявився набір косметики, що виднівся на шафці. Там також лежали гребінці для волосся, щіточки для очей і обличчя, коштовні кліпси, тіари, шпильки, квіткові пуп’янки, щоб уплітати в моє волосся, і тюбики з різнокольоровими помадами для губ. Поряд лежала золотиста пудра, яку можна наносити і на тіло, і на обличчя, та стояли охайні пляшечки з парфумами: рожевого, фіолетового й інших відтінків, назви яких я навіть не знала.

Я відклала вбрання, взяла до рук одну з пляшечок і глибоко вдихнула. Запах нагадував лілію у поєднанні з мигдалем і бергамотом. Вітторії надзвичайно сподобався б такий мікс ароматів. Я важко ковтнула повітря і взяла до рук парфуми. Пирснувши на обидва зап’ястки, я старанно розтерла аромат. Це було божественно! Потім я вдихнула інший — і відчула деревник, березову кору і густі вершки. Можливо, ледь вловимий натяк на гарденію. Треті пахнули гіацинтом і нагадали мені весняний ранок.

Я всміхнулася. Саме пристрасть Вітторії до створення парфумів навчила мене розрізняти різні ароматні нотки. На мить я заплющила очі й уявила, що вона зараз тут. Ця мить промайнула, і наді мною нависла тінь від хмари, що затулила собою сонце.

Я уважно оглянула всі пляшечки й інші речі, що лишив мені Гнів. Нічого не здивувало мене так, як свіжі квіти. На туалетному столику поряд із косметикою стояла кришталева ваза.

Запашні бутони білого, світло-блакитного і рожево-золотистого кольорів були обрамлені папороттю й евкаліптом, що прикрашали букет. Квіти були дуже гарними, майже такими, як у світі смертних, проте... вкриті памороззю.

Я вдихнула і здивувалася, коли зрозуміла, що їхній аромат пробивається крізь крижаний покрив. Пальці торкнулися замерзлих пелюсток, і я замислилася, чи були квіти ідеєю Гніва, чи їх надіслав хтось інший. Хтось, схожий на мого майбутнього чоловіка, наприклад. Я припинила розмірковувати, адже це не мало значення.

Поглянула на скляну ванну, яка стояла в самому центрі кімнати — вона була такою великою, що я могла б навіть плавати й пірнати в ній. Одна з найбільших ванн, які я бачила. Перед тим як іти спати, неодмінно поплаваю в ній. А зараз маю іншу важливу справу — настав час розкрити секрети: мені потрібно проникнути у двори всіх сімох демонів, починаючи з двору Гніва.

Дотепер потойбіччя дуже відрізнялося від того, яке малювала релігія смертних. Якщо я воліла зрозуміти, де правда, а де вигадка, мені варто братися до справи.

Усе, на що в мене лишилося часу, — це швидка ванна. Я зняла халат, плюхнулась у воду й почала намилювати шкіру та волосся шматочком мила, яке лежало на одному з рушників. Вода була ідеальної температури. Не дуже гаряча й не дуже холодна. Приємно тепла. Частина мене переглянула план щодо швидкої ванни, бажаючи збути решту вечора в цьому раю.

Зітхнувши, я змила із себе піну й покинула ванну. Рушник, що побачила поряд, був таким великим, що я могла в нього загорнутись уся.

Коли моє тіло було повністю сухим, я взяла до рук сукню. Свята Богине, благослови мене й демона, який замовив цей гардероб. Сукню можна було одягти самій, не потребуючи нічиєї допомоги. Я протягнула її через свої груди і стегна. Маленькі металеві гачки були розташовані з обох боків і легко застібалися.

КОРОЛІВСТВО ПРОКЛЯТИХ

Я повернулася до кімнати, понишпорила шафою і знайшла пару чорних, вкритих вугільним пилом, черевичків на підборах. Вони ідеально підходили мені за розміром, як і сукня. Гнів був винятковим перфек-ціоністом.

Потім я повернулася до ванни, щоб дати раду волоссю. Але звернула увагу на набір для макіяжу, адже у нашій родині не було грошей на такі предмети розкоші.

Сівши на кришталевий стільчик, я нанесла на повіки трохи сурми для очей. Мої пальці затрималися над надзвичайно красивими шпильками з квітами апельсина. Удома я без вагань вплела б їх у волосся, але тут... Замість цього я обрала яскравий, кривавий відтінок червоного й нафарбувала губи. Я обрала колір вбивства своєї сестри.

Гардероб і одяг були не єдиними вишуканими речами, які я виявила. Гнів підібрав мені спальню, гідну самої королеви. Я не тільки мала ванну кімнату, що за розмірами була майже такою, як увесь наш дім, там також була зала, спальня, а також кімната для зустрічі гостей чи для будь-яких інших цілей, які лише душа забажає. Комфортний диван здавався дуже затишним місцем для того, щоб збути вечір із книгою в руках. Я не знала, що робити з усім цим простором.

У кімнаті для відпочинку стояв великий набір пляшок із вишуканим алкоголем. Я провела пальцем прохолодним склом, вдивляючись у кожну. У пляшці лікеру всередині були подрібнені трави та різноманітні пелюстки. Не було сумніву, що він намагався мене підкупити. Я вирішила не відкорковувати їх і продовжила досліджувати простір навколо. Кожна кімната була мебльована зі смаком — меблі м’які,

комфортні й надзвичайно вишукані. Схоже, князь-демон хотів справити на мене враження.

А можливо, він хотів перепросити за всі ті незручності з продажем моєї душі та за всі конфлікти між нами, пов’язані з цим. Якщо зраду подавали з диявольським елітним алкоголем у розкішних апартаментах палацу, з елегантним вбранням і дорогими подарунками, прийняти її було набагато легше. Принаймні він так вважав.

Хоча, можливо, він просто виявляв повагу до своєї майбутньої королеви. Очевидно, бути зарученою з Гординею мало свої переваги, навіть попри те що я була у ворожому демонічному дворі.

Я попрямувала кімнатою до виходу, що розташований за передпокоєм. Щоб виправити те, що відбулося між нами, знадобиться щось більше за королівські меблі та красиві сукні. Насамперед князь може почати з вибачень. А потім, можливо, ми зможемо поговорити відверто.

Мені хотілося залагодити те, що сталося між нами, перш ніж піду в палац свого чоловіка. Мені більше не хотілося ворогувати з двором Гніва. Наразі в мене й так задосить приводів для занепокоєння.

Щойно я зібралася виходити, у двері постукали. Я хутко розчинила їх, готова накинутися на Гніва за те, що був таким негідником.

— Ох, — кліпнула я, дивлячись на Аніра. — Не очікувала на тебе.

— Я також радий тебе бачити.

В одній руці Анір тримав тацю з їжею, а в іншій — пляшку з напоєм, схожим на вино. Його довге темне волосся зібране в охайний пучечок на потилиці, а шрам на засмаглій шкірі відливав сріблом. Костюм на ньому був набагато вишуканішим, ніж той, у якому

я зустріла його вперше у Палермо. Я не бачила його смертоносного демонічного кинджала, але була впевнена, що він озброєний.

— Я не хотіла...

— Хотіла, але я не ображаюся, — він кліпнув очима. — Ти, мабуть, голодна? Чи, може, хочеш випити?

Я звернула увагу на елегантний кам’яний коридор позаду нього, він міг зрівнятися з будь-яким величним собором. Ні душі.

— Твій князь прислав тебе сюди стежити за мною?

— З’їж смачної їжі, вип’ємо трохи вина, і ти все дізнаєшся — адже коли я напиваюся, то стаю жахливим пліткарем.

Я не дуже вірила, що Анір може бути таким п’яним, щоб не контролювати свого язика. Гнів ніколи не довіряв би йому, якби той міг вибовкати щось після кількох келихів вина. Я нахмурилася, глянувши на пляшку.

— А не занадто рано для алкоголю?

— Уже майже вечір, ти проспала ледь не весь день.

Я простягнула руку, запрошуючи його зайти й зачинила за ним двері. Анір поставив тацю і пляшку на скляний столик у кутку, потім урочисто зняв кришку. На таці були фрукти, в’ялене м’ясо, сир, мариновані оливки. Кростіні³ викладене з надзвичайною охайністю.

Я байдуже дивилася на частування.

— Гнів поводився так, наче їжа смертних була чимось не притаманним йому. Знову обманював?

— Ні, — Анір витягнув два келихи з маленької дзеркальної шафки біля столика й налив нам вина по самі

вінця. — Я намагаюся запасатися продуктами зі світу смертних щоразу, коли маю таку змогу. Особливо сиром, в’яленим м’ясом, різними горіхами і злаками. Усіма тими інгредієнтами, які легко зберігати. — Він простягнув мені мій келих. — Його величність подбав про те, щоб я доставив усю цю смакоту. Він подумав, що сьогодні тобі, можливо, захочеться чогось, що нагадувало б про дім. Особливо, коли ти не при смерті й можеш насолодитися ними.

Я взяла келих до рук і понюхала його вміст.

— Це червоне вино чи демонське?

— Звичайне червоне вино смертних.

Ми цокнулися келихами.

— Коли ти побачиш демонське вино, то відразу помітиш різницю. ЇЇ важко не помітити.

Ці слова прозвучали доволі зловісно, але я вирішила не зважати на них і зробила ковток. Вино було м’яким і мало солодкий посмак, тому я випила ще.

— Отже, ти приніс їжу й вино смертних. У чому полягає твоє завдання: приспати мою пильність і втертися в довіру? Гадаю, ти просто вдаватимеш п’яного й ніби ненароком розбовкаєш інформацію, щодо якої ви з князем уже попередньо домовилися, і чекатимеш, що ж я запропоную тобі у відповідь.

— Ти завжди така цинічна?

— Якщо я чогось і навчилася останнім часом, то це не довіряти нікому в цьому демонічному світі. Тут кожен переслідує свої цілі. Кожен грає у свою гру. Якщо я ставитиму багато запитань, то, зрештою, зловлю когось на гарно вигаданій брехні. Утім, якщо вірити князям, то вони не здатні обманювати напряму. Та я впевнена, що це ще одна брехня. Або, можливо, саме тому ти тут. Можеш брехати замість Гніва.

Я взяла оливку з невеличкої тарілки й закинула собі до рота. Солонуватий смак чудово поєднувався з вином. Я також спробувала трохи сиру, м’яса і хліба. Анір із трішки сумним виразом обличчя зацікавлено спостерігав за мною.

— Я просто не дуже розумію, що йому від мене ще треба. Він переміг.

Анір відсьорбнув свого вина.

— І в чому саме, на твою думку, він переміг?

— Отримав свободу, втілив свій план великого обману, змусив мене почуватися дурепою за те, що довіряла йому, коли він говорив про співпрацю, — я допила келих і налила собі ще один. Перш ніж зробити ковток, я посмакувала ще однією оливкою. — Чому б тобі не розповісти мені трохи про демонічні політичні ігри, щоб я знала, чого ще він досяг, коли я підписала угоду з дияволом.

— Це те, що він тобі сказав?

— Я...—я згадала ту ніч, коли ми поцілувалися, коли я повторила слова Заздрощів. Я точно не пам’ятала, що саме сказав Гнів, але... — Він не заперечував звинувачення. Якщо йому не було страшно, що я заловлю його на брехні, то чому не сказати правду?

— Acta non verba, — усміхнувся Анір. — Він живе за цим принципом.

Вчинки замість слів. Я замовкла. Гнів привів мене до потойбіччя, саме він прийшов із угодою від Гордині. Беззаперечно, він зробив дуже багато. Йому не треба нічого казати. Я все зрозуміла. Це було так само ясно, як безхмарне небо. Гніва точно не мучили докори сумління через те, що використав мене в корисливих цілях. Колись він сказав, що міг би збрехати, зрадити, вкрасти й навіть вубити за свою свободу. Мені пощастило, що він мене просто обманув, хоча це не заспокоювало.

— Що ти знаєш про дружину Гордині. Як її вбили?

— Цікавий, але доволі агресивний спосіб змінити тему розмови, — Анір поклав шматочок сиру на кростіні й накрив усе це зверху скибочкою прошуто. — Дати просту пораду? Намагайся трохи обережніше збирати тут інформацію. Княжі двори дуже давні й по-своєму старомодні. Кожен із них має свої усталені порядки. Ніхто тут і словом не обмовиться, якщо вимагатимеш чи відкрито запитуватимеш про щось. Це вважають дуже грубою і нерозважливою манерою поведінки. До того ж тут не вірять у великодушність без користі для себе. Якщо запитуєш про щось, будь готова сплатити Ціну.

Я закусила нижню губу й стала розмірковувати. Він видавав мені інформацію і поради задарма. Якщо мені й справді доведеться грати в дружбу тут, можна поставити на Аніра, навіть попри його тісний зв’язок із Гнівом. Я відсунула келих.

— Я не впевнена, як саме запитувати про подібне невимушено. Коли я говорю щиро, емоції зазвичай переповнюють мене.

— Розумію. Дуже багато всього змінилося за дуже короткий час. Уявляю, як це складно... переживати безліч емоцій одночасно.

Остання фраза прозвучала якось дивно.

— Ти, мабуть, також проходив крізь Коридор гріхів? Тож тобі не треба уявляти, як це відчувається.

— Ай справді, — він зробив іще ковток вина, у його погляді читалася цікавість. — Тобі треба заслужити довіру князів, стати їхньою подругою. Щоб вони шукали твоєї поради. Якщо гратимеш на їхніх его та гріхах, які вони уособлюють, — вони ділитимуться корисною інформацією. Завжди будь готова видати секрети чи укласти угоду. Говори тільки ті речі, якими

можеш поділитися, і які важко використати проти тебе. Обміркуй умови угоди до того, як погодишся, інакше вони обернуть усе на свою користь.

Я видихнула.

— Відверто кажучи, я сподівалася швидше вирішити цю проблему.

— Ти в центрі подій, що відбувалися роками й пронизують кілька світів. Тут не може бути легко. Та якщо дотримуватимешся цих порад, можливо, багато чого зрозумієш. Звузь свій список запитань. Зосередься на тих, хто, на твою думку, може знати відповіді. Наприклад, яка інформація тобі найнеобхідніша? Яка буде найкориснішою для досягнення твоєї мети?

— У мене немає плану. Мені просто цікаво. Якщо дружину Гордині, як і всіх інших наречених, убито, то я хочу уникнути такої сумної долі.

— Якби це було правдою, ти взагалі не прийшла б сюди.

— Я тут для того, щоб демони не прослизнули повз ворота пекла. А ще для того, щоб захистити свою сім’ю.

Анір не відповів. Ми обоє знали, що це лише частково правда. Якщо мені потрібна інформація про дружину Гордині й деталі про її життя та смерть, то доведеться звертатися до Гордині. Та, на жаль, зараз вони з Гнівом, немов діти, міряються чоловічим его, тож мені треба чекати на запрошення.

Я також не знала, що й думати про Заздрощі, адже його зв’язок із моєю сестрою був доволі примарним. З’ясувати, хто вбив першу дружину, — найліпший шлях, щоб розгадати цю таємницю. Тож, сказавши, що мені важливо дізнатися, що з нею сталося, я не збрехала. Звісно, Аніру відомо набагато більше. Однак через те, як він майстерно висловлював думки,

подальше розпитування просто неможливе. Утім у його словах все-таки містився своєрідний натяк.

— Чому ти вирішив стати членом двору «Гнів»?

Анір відповів не одразу, і я пошкодувала, що своїм запитанням зачепила щось особисте. Він зітхнув.

— Після вбивства моїх батьків злість і гнів були єдиними відчуттями, що приносили мені втіху.

Він бачив шлях, на якому я стояла, йому знайомі відчуття, які мене переповнювали, тож пропонував мені продуктивно вивільнити їх. У цьому ми дуже схожі.

— Як давно ти вже тут?

— Гм-м. Час тут дуже дивно спливає. Година смертного може бути тижнем, місяцем, десятиліттям. Усе, що я знаю, — це сталося дуже давно, — примружившись, Анір щедро сьорбнув вина.

— Тепер твоя черга. Що ти зробила з ним?

Не впевнена, що розумію, про що ти? Щось сталося?

— Він пішов і зруйнував одну з гір у західній частині Невмирущих земель. Уже надійшли листи з двору Хтивості та Ненажерливості. Вони думають, що кінець дуже близько, і хочуть знати, чи готуємося ми до війни.

— Чому щоразу, коли в чоловіка стається істерика, звинувачують жінку? Якщо Гнів поводиться як дурень, це лише його заслуга. Не розумію, чому його поведінка взагалі ще когось дивує. Він буквально живе втілення гніву. Певна, ти не раз бачив його розлюченим.

Анір усміхнувся, дивлячись у свій келих.

— Упевнена, що він був розлюченим?

— А яким іще він міг бути?

— Обери будь-яку іншу емоцію.

— А самозакоханий мерзотник — підійде?

— Твоя кімната — твої правила. Проте не думаю, що він був злим чи самозакоханим, — його темні очі

блиснули. — За всі роки, що я його знаю, він ніколи особисто не супроводжував нікого до Крижаного міста. — Побачивши на моєму обличчі питання, Анір пояснив: — Під такою назвою у Семи колах знають двір Гніва. Що сильніший двір, то холодніше коло, з яким він асоціюється.

Це пояснювало морозне скло і кришталевий декор ванної кімнати.

— Гнів не робив цього з доброї волі. Він мав доправити мене за угодою. Йому треба моя душа, щоб погасити свій борг.

— Він виконав свої умови, щойно ти зайшла до потойбіччя. І міг би залишити тебе в Коридорі гріхів. І варто було б, — Анір різко підвівся і покрокував до дверей у передпокої. Він постукав пальцями об одвірок і позирнув на мене. — Гнів зараз на балконі сьомого поверху. Це на випадок, якщо захочеш посперечатися. Думаю, це буде йому на користь — ну, виклики, що ти кидаєш. Ти точно не лишаєш його байдужим.

Безсумнівно, його слова увійшли як отруєний уламок просто в серце. Це була доволі заманлива пропозиція, і я майже на неї повелася, але раптом побачила якийсь пакунок, залишений на краєчку мого ліжка. Кілька хвилин тому його точно не було. Я побажала Аніру на добраніч і прихилилася до зачинених дверей, тихо рахуючи пришвидшене серцебиття. Затим обережно зазирнула до іншої кімнати.

Страх — от чим пронизаний цей світ! І я нізащо не дам змоги йому насичуватися моїм!

Я повільно видихнула, полічивши до десяти. Затим випросталась, розправила плечі й підійшла до людського черепа.