Керрі Маніскалко_Королівство Проклятих

РОЗДІЛ 21

Я очікувала, що в’язниця двору «Гнів» розташована десь у підземеллі. Уявляла, що всепоглинну темряву розбавляє блякле світло смолоскипів, які освітлювали довжелезні спустілі коридори. Що каміння в цьому підземеллі вологе, а навколо — жахливий запах сечі, й відчуття всеохопного прокляття пронизує кожен її закуток. Що вся ця атмосфера довершується криками закатованих душ, яким не пощастило опинитися в самому пеклі. Я переконала сама себе, що ті страшні звуки, які я чула в саду біля статуї, лунали з камер цієї в’язниці. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Ми зійшли величезними кам’яними сходами на одну із веж. Повітря було чистим і морозним, а з вигнутих вікон, розташованих високо під стелею, лилося світло. Нагорі ми підійшли до красивих дерев’яних дверей. Зовні не було охоронців. Ніхто не кидав ножі у вбивцю, що сидів за мармуровими стінами й очікував на князя і княгиню пекла.

Я недовірливо позирнула на Гніва.

— Ти залишив його тут без охорони?

— Двері зачаровано магією, а також іззовні зачинено на замки, — він поклав руку на дерево — й ті розчинилися. — На них накладено чари так, що відчинити їх можемо тільки ми з тобою.

Я неквапно кліпнула. Здавалося, я втратила здатність говорити. Або ж Гнів довіряв мені більше, ніж показував це, або просто не вважав мене загрозою. З його боку безглуздо недооцінювати мене. Я зайшла до тюремної камери й завмерла.

Антоніо сидів у м’якому шкіряному кріслі біля вікна з книгою в руках, а поряд на столі стояло горнятко з чаєм. Його коліна були вкриті невеличкою ковдрою. З вікна я побачила чудовий краєвид на засніжені гори королівства. Чорна ріка звивалася ландшафтом, наче величезна змія. Пейзаж із вікна захоплював, а камера була набагато ліпшою, ніж кімната в гуртожитку святого братства. Ця в’язниця була втіленням комфорту й затишку.

Я не була певна, що дихаю.

Антоніо підвів погляд, коли ми увійшли, його карі очі засвітилися теплом і приязністю. Нещодавня ненависть, з якою він позирав на мене, зникла. Так само, як і огида.

— Еміліє, ти прийшла...

Коли я побачила його усмішку й почула м’який голос, на мене накотила хвиля гніву. Він і був тим кинджалом у людській подобі, що вбив мою сестру. А тепер сидить тут, читаючи книжку й насолоджуючись гарячим чаєм. Він не страждав за свої злочини, а відправився на відпочинок від святого братства. Зрештою, Гнів учинив мудро, приховавши від мене його місце перебування.

Я вже була на півдорозі до Антоніо, коли Гнівові руки оповили мою талію й здійняли мене. Його дотик зовсім не заспокоїв мою кров, що просто закипала в мені. Я смикала ногами й розмахувала кулаками, намагаючись завдати удару жалюгідному смертному.

— Відпусти мене! Я вб’ю його!

Гнів тримав мене, притиснувши до себе, й зовсім не зважав на мої слова. Я несамовито чинила опір, скаженіючи від некерованої люті. Глибоко в душі я розуміла, що моя реакція — це крайнощі, але геть втратила здатність мислити, просто втратила здоровий глузд. Усе, на що я дивилася, забарвилося червоним.

Мене заполонила багряна лють, спогади про багряну кров моєї сестри, що скрапувала на холодну підлогу. Кров, що лишилася на моїх руках, кров, на якій я послизнулася й гепнулася в калюжу цієї самої крові, кров, через яку я втратила спокій. Тепер я забиратиму в нього геть усе, доки в нього не залишиться абсолютно нічого. Доки він не розділить долю Вітторії. Я готова вирвати його серце з грудей власними зубами.

Антоніо впустив книжку і з широко розплющеними очима втиснувся в крісло. Від жорстокого нападу його захищав лише демон. Суцільна іронія!

— Пам’ятаєш, що я казав про твій гнів, моя леді?

Тихий голос князя наче піддражнював, і це притлумлювало полум’я моєї люті. Войовничість покинула моє тіло, на зміну їй прийшло інше почуття — якесь не знайоме мені напруження.

Не відпускаючи мене, Гнів вивів нас у коридор і зачинив за нами двері. Він обережно поставив мене на ноги, спиною я торкалася холодного каменю, його руки тримали мене з обох боків.

Коли я кинула на нього погляд, в його очах промайнула якась весела іскра.

— Опануй себе, інакше доведеться повернутися сюди завтра.

— Це була перевірка.

— Ти з нею не впоралася.

Як він і очікував. Я глибоко вдихнула носом, потім видихнула повітря через рот. Робила так само, як він тієї ночі, коли ми сварилися щодо заклятих черепів. Я двічі повторила цю вправу, доки мої емоції не вщухли.

— Я спокійна.

Куточки його губ розтяглися в ледь помітній усмішці.

— Твоє вміння брехати мені прямо в очі, знаючи, що я чудово відчуваю неправду, просто заворожує. Лють призводить до помилок в бойових стратегіях. Якщо не вмієш контролювати свій гнів, ризикуєш зазнати шкоди.

— Гаразд. Я вже заспокоююсь. Але, якщо продовжиш тиснути на мене, — то це ненадовго.

— Звучить божевільно.

Як він і планував, я більше не думала про вбивство, гнів чи лють. Усередині мене щось запульсувало, і це було не моє серце. Мій погляд упав на його грішні губи, на їхній спокусливий вигин. Він не використовував ні краплі магії чи свого впливу. Це пристрасне почуття належало лише мені. І, звісно, цьому світу, й цьому сумнівному шлюбному зв’язку.

А можливо, він був не єдиним, чий гнів швидко перетворювався на пристрасть.

Можливо, лють також була для мене афродизіаком.

— Ти мені геть не пара.

— Брехня, — Гнів повільно притискався до мого тіла.

Цей фізичний контакт був приємним способом відвернути мене від злості, що й досі тліла в мені. Я зосередилася на демонові, на теплі, джерелом якого, звісно, була не лють.

— Я твій наречений, а також, як ти колись мене назвала, — справжнє втілення гріха. Звісно, варто

очікувати від мене недоречної поведінки, особливо, коли майбутня княгиня двору «Гнів» така спокуслива.

— Ти — варвар! Я щойно намагалася вбити смертного.

— Саме так, — він притулився губами до моєї щоки. — Готова спробувати ще раз?

— Убити його?

— Я пропоную поговорити, але ти, як завжди, вільна обирати сама.

— Тоді ліпше вбивство, або принаймні хороша прочуханка.

— Спробуй, — в одному цьому слові лунав виклик. — Тоді ми знову опинимося тут.

Наче це було стримувальним засобом.

— Довіряєш мені?

— Твоя довіра до самої себе значно важливіша, — мовив він. — Тільки ти сама можеш вирішити, куди рухатися далі. Що ти хочеш зробити?

Небезпечне запитання. Я воліла б розпороти вбивці черево, а потім спостерігати за тим, як його теплі нутрощі розтікаються по підлозі. Така відповідь не допомогла б мені повернутися назад. І не важливо, що я відчувала кілька хвилин тому, — зараз мені не хотілося ставати тією, кого не зможу поважати. Убивство людини, навіть тієї, яка забрала життя моєї сестри, поставило б мене на один рівень із нею. Саме тому минулої ночі Гнів змусив мене вдарити його кинджалом.

Тепер я знала, як це — завдавати комусь шкоди. Тому на моїх руках не буде крові. Сьогодні.

Гнів в очікуванні мовчав, даючи мені час обміркувати свій наступний крок. Вираз його обличчя був байдужим, ніяк не видавав його особистого ставлення до того, що відбувалося.

Я знизала плечима, знімаючи напруження.

— Я готова запитати його про сестру.

— Еміліє! — Антоніо схопився на ноги. — Я дуже радий тебе бачити.

Його тон вказував на те, що він насправді мав на увазі: «Я радий тебе бачити, радий, що ти більше не намагаєшся перерізати мені горлянку, наче якийсь дикий звір».

Однак я була ще не налаштована на нашу мирну зустріч. І досі хотілося поламати йому кістки. І повідець, на який я сама себе посадила, повільно уривався. Я не відповіла на його несміливу усмішку. Те, що я передумала випускати йому кишки, не означало, що ми знову станемо друзями.

Я обережно зайшла до маленької кімнатки однієї з веж, Гнів — за мною. Очевидно, він поки що довіряв мені. Розумний демон.

— Невже? А я думала, це буде схоже на те, як ти дивишся просто в обличчя однієї зі своїх жертв і розумієш, що вона ще не мертва.

Між нами запала незручна тиша.

— Я не можу... Слів і вибачень ніколи не вистачить, щоб загладити свою провину перед тобою.

— Перед Вітторією.

— Т-та-ак. 3-звісно, — у нього підступив клубок до горла. Я майже повірила в його щирість. — Я пив тонік, — він показав на горнятко на маленькому столику. — У Матрони справжній талант розвіювати закляття.

Я зупинилася в центрі кімнати. Гнів, неначе тінь, маячив позаду мене.

— Тепер ти стверджуєш, що справжнім злочинцем була магія, а не твоя ненависть?

Антоніо сів назад у крісло й пильно дивився на мене. Він жодного разу не позирнув на князя-демона, який стояв позаду нього. Він не знав, що я не могла скористатися своєю магією, і мої погрози були просто гавканням, яке ніколи не скінчилося б реальними укусами. Однак його страх щось робив зі мною, змушував мене бити сильніше.

— Пам’ятаєш мою подорож до одного із сіл? Ту, де, за словами братства, богиня бенкетувала з вовками в царстві духів, навчаючи їх самозахисту від злих сил?

— Дай вгадаю, — мій тон став морозним. — Хочеш сказати, що богиня й справді зійшла з неба до того села й прокляла тебе?

— Господи, Еміліє! — він здавався ображеним. — Я не...

— Ти очікував на прощення? Незаслужене помилування? Ти вбив мою сестру! Ти вбив багато інших невинних дівчат! І замість узяти на себе відповідальність за свої дії, ти розповідаєш мені забобонні казки. Саме ті, які ти колись називав дурними й нічим не обґрунтованими. Прийми правду, визнай свою провину й не витрачай мій час на старі легенди та побрехеньки.

Я розвернулася й попрямувала до дверей. Я не довіряла тій темряві свого норову, яка згущувалася над моїм самовладанням. Гнів відійшов убік, даючи мені змогу пройти до виходу. Вираз його обличчя й досі був мені незрозумілим.

На порозі я розвернулася й поглянула на хлопця, в якого колись була закохана. Якою ж юною та дурною я була! Антоніо присвятив своє життя богові, але в ньому не було й половини шляхетності, яку мав князь пекла, що стояв поряд.

— Коли ти все згадаєш, із чим, як ти запевняєш, тобі допоможе впоратися Матрона, поклич мене. Та якщо збрешеш мені знову, я прийду по тебе. Я вирву твоє серце і згодую його церберам. Гнів не стоятиме тут вічно, охороняючи тебе.

Антоніо стиснув губи.

— Я знаю, що маю заслужити твоє прощення. Будь ласка, Еміліє, приходь до мене якнайшвидше. Дай мені довести, що я гідний твоєї довіри.

Пекло вже повністю було вкрите льодом, і я не певна, що скоро настане відлига й перетворить його на Едем, а я знову захочу повернути нашу з Антоніо дружбу.

Я покинула Гніва у вежі, а сама подалася до своїх покоїв, прямуючи одразу до ванної кімнати. Мені негайно треба було змити із себе відчуття бруду від зустрічі з Антоніо. Я вже сиділа на кришталевому стільчику біля раковини, коли почула тихий стукіт У двері.

— Заходьте!

— Моя леді, мене звуть Гарлоу. Я тут, щоб дбати про вас, коли вам потрібна допомога.

Я позирнула на служницю, не підводячись із місця, зав’язала своє довге волосся. Молода демониця з ліловою шкірою і волоссям кольору снігу нервово стояла у дверях. Я зробила глибокий вдих, а потім видих. Я не дозволю поганому настрою зіпсувати решту мого вечора.

— Приємно познайомитися, Гарлоу. Утім не варто турбуватися. Я й сама можу приготуватися до купання.

Гарлоу прикусила губу, поглянувши на ванну. У мене промайнула думка, чи не сприйматиметься

моя відмова як образа, а не спроба бути приязною. Я змусила себе усміхнутися.

— Якщо ти зможеш додати до води трохи мила та олій, я завдячуватиму тобі.

— Я негайно це зроблю! — Гарлоу поспішила до кімнати, її обличчя сяяло від радості. — Я принесу рушник і залишу його поряд, щоб ви змогли ним скористатися після купання, леді Еміліє.

— Дякую.

Служниця зробила швидкий реверанс і вийшла з кімнати. Гнів говорив, що слугам не треба дякувати за виконання їхньої роботи, але було б дивно ігнорувати чиїсь старання, які створювали мені комфортні умови. Гарлоу підготувала ванну, розклала поряд рушник, а потім тихо пішла геть, залишивши мене на самоті.

Я зняла шовковий халат і повісила його на кришталевий гачок біля туалетного столика. Свічки в люстрі мерехтіли з кожним моїм порухом, додаючи урочистості цій приємній ванній кімнаті.

Після спалаху люті, викликаної зустріччю з Антоніо, це саме те, що мені потрібно. Настав час просто видихнути, поніжитися у ванні та відпускати свій гнів.

Я ступила в теплу воду, приємні аромати олій підіймалися вгору разом із парою. Після уроків з Аніром та напруження, що сковувала все моє тіло після зустрічі з Антоніо, вода дарувала райську насолоду.

Я занурилася аж до самої шиї, спершись спиною на бік величезної ванни. Я намагалася звільнити свою голову від думок і почуттів. Щоразу, коли я згадувала те, що Антоніо сказав про богиню і перевертнів, відчувала, як спалахує нестримне полум’я люті.

Щойно ця злість трохи вщухла, я спробувала розібратися в цих почуттях. Я не вірила Антоніо, але,

можливо, він і справді перебував тоді під впливом демона. Можливо, йому на шляху й справді трапилася відьма, яка видала себе за богиню. А може, це взагалі були кілька смертних, які відчули на собі демонічну магію. І людина, що явилася йому як ангел смерті була просто ще однією жертвою. Для демона було б розумніше ніколи не бачитися з Антоніо. Щоб той ніколи не міг впізнати його.

Після уроків Гніва я добре розуміла, як складно боротися з магічними атаками, але однаково не могла знайти в собі ні краплі прощення чи співчуття. Частина мене не хотіла зізнаватися в цьому навіть самій собі. Коли я розлютилася... це відчувалося так, наче я покинула власне тіло й будь-яке відчуття людяності замінили роздратування і злість. Я пірнула у ванну, виснажена і фізично, й емоційно.

Мабуть, я задрімала, бо віддалений стукіт у двері повернув мене до реальності. Проте жодних звуків кроків служниці в кімнаті не лунало.

Я відчула неприємне поколювання по шкірі. І мала певність, що в покоях перебувала не сама. Хтось спостерігав за мною. Хтось, хто не хотів представлятися.

— Гарлоу?

Рушник стиснув моє горло, звившись навколо шиї. Мої пальці схопилися за тканину, коли потік повітря припинився. Я намагалася викрутитися й вовтузилася у ванні, розбризкуючи воду. З моїх губ зірвався здавлений звук, але він не був достатньо гучним, щоб хтось мене почув і прийшов на допомогу. Горло невимовно пекло, перед очима з’явилися білі плями. Паніка змусила мене битися в нервових конвульсіях.

А потім я згадала, що не зняла із себе лише одну річ.

Моя рука занурилася під воду й виринула з тонким кинджалом, подарованим мені Гнівом. З останніх сил я відкинула руку назад, відчуваючи злостиве задоволення, коли лезо увігналося в м’яку плоть. Зловмисник жадібно вхопив повітря й відпустив зашморг.

За ту мить, що знадобилася мені, щоб відкинути рушник геть і повернутися назад, йому вдалося втекти. Єдиним свідченням того, що це справді сталося, були величезні криваві плями, що вели до дверей. Я спокійно звелася на ноги й одягла халат. Потім покликала служницю, щоб та послала когось по Гніва. Тим часом пульс стукотів у моїх вухах. Хтось намагався вбити мене. А я його поранила. І дивлячись на кількість крові на підлозі, зачепила важливе місце на його тілі.

Я геть не відчувала жалю. А може, я просто заціпеніла від шоку.

Однак я точно не могла не помітити дещо. Через прокляття Заздрощів за викрадену книгу заклять я не мала магії, щоб захистити себе. У мене не було жодної сили, окрім фізичної, за допомогою якої я й вдарила нападника ножем.

Гнів з’явився, оповитий хмарами диму та сяйливого темного світла. Лють застигла на його крижаному обличчі.

— Ти поранена?

— Ні, — я вказала на кров на підлозі. — Чого не скажу про нападника.

Гнів оглянув мене, зосередивши увагу на моїй шиї. Вираз його обличчя став грізним. Я уявила, як небом розкочується червона громовиця. Палац затремтів.

— Бажаєш піти зі мною?

Я поглянула на свої руки, на закривавлений кинджал, що все ще тримала. Імовірно, це робило мене

слабкою, але я не могла змусити себе стати свідком того, що мало трапитися. Я заперечно похитала головою, уникаючи погляду Гніва. Якби існував двір «Боягузтво», я могла б стати його королевою.

— Тільки надзвичайно сильна людина може зрозуміти, коли варто зупинитися, Еміліє, — його рука ковзнула від моєї скроні до підборіддя, яке він ніжно підняв, змусивши мене подивитися йому в очі. — Справжній лідер іноді делегує певні справи іншим. Так, як це зараз робиш ти. Ніколи не сумнівайся у власній сміливості. Адже, я в ній точно впевнений.

Прибравши руку з мого обличчя, Гнів нарешті поглянув на плями крові на підлозі.

Він підійшов ближче до них, наче могутній хижак на полюванні. Не промовивши жодного слова, князь вийшов, міцно стискаючи в руці іменний клинок. Він був справжнім втіленням нічного жаху. І для того, хто щойно напав на мене у стінах його двору, я впевнена, він і стане саме таким. Хай Богиня подарує зловмиснику швидку смерть, адже Гнів цього точно не зробить.

РОЗДІЛ 22

Я взяла до рук буханець свіжоспеченого хліба й поклала його на величезну дерев’яну дошку для нарізання. Дві головки часнику, щедра жменя подрібненого базиліку, пекоріно, піньолі⁷, трохи оливкової олії — усе це шеф-кухар ретельно змішував в одну масу. Коли я прийшла, він уже майже закінчував готувати мою улюблену страву. А ще він мені повідомив, що Гнів замовив інгредієнти для мене із самого світу смертних.

Очевидно, він також купив різні види насіння й наказав посіяти в теплиці при палаці, щоб я мала щодня на столі відомі мені зелень та овочі. За словами шеф-кухаря, вони росли не без магічної допомоги, і якщо я надумаю навідатися до теплиці, на мене там чекає справжнісінький подарунок. Я крутилася навколо льодовника, а потім витягла шматок чогось, що нагадувало козячий сир. Тоді я надягла фартух, що висів на гачечку поряд із купою чистих рушничків.

Приготування їжі розслабляло мене. На кухні мої проблеми зникали. Були тільки я і страви, які готувала, а також звуки й запахи, що втілювали

справжнісіньке задоволення від створення чогось смачного. Не було жодних убивств, втрачених рідних, брехунів, усіляких таємниць. Я не хотіла нічого знати ні про спроби вбивств, ні про шлюби, укладені закляттям. На кухні я відчувала насолоду і спокій. І саме зараз я потребувала рівноваги та безтурботності.

Я зрізала верхівку однієї головки часнику, оголивши всі зубчики, збризнула їх оливковою олією, накрила бляшанкою й помістила в духовку запікатися. Потім узяла базилік, кедрові горіхи, часник та оливкову олію.

Нарізаючи, подрібнюючи, змішуючи всі ці інгредієнти, я вкладала в соус купу любові й енергії, стираючи думки про минулу ніч. Я не заперечувала того, що сталося, лише шукала невеличкий відпочинок.

Я відчула його присутність одразу після того, як приготувала песто. Але продовжила працювати, очікуючи, що він щось скаже. Не знаю, чи хотіла я почути, що він знайшов мого нападника, чи бажала вдавати, що минулої ночі нічого не сталося. За кілька хвилин я нарешті підвела погляд.

— Тобі потрібно щось мені розповісти?

Гнів сперся на стіл, схрестивши руки на грудях. Він мав абсолютно спокійний вигляд. Я помітила, що він переодягнувся в іншу сорочку, а його волосся було злегка вологим.

— Це не зовсім потреба, радше бажання.

— Сьогодні я не піду спати до тієї кімнати.

— Я не прошу тебе про це, — він випростався й кивнув на шматочок хліба: — Можна допомогти?

Я позирнула на нього краєм ока.

— Тут уже майже все зроблено, але ти можеш налити нам вина. Червоне підійде.

— Тоді буде червоне.

Він пішов і за мить повернувся з пляшкою та келихами. Затим понишпорив льодовником і дістав контейнер із ожиною. Відкоркувавши пляшку, князь поклав у кожен келих кілька ягід, а потім поставив мій напій ближче до того місця, де я нарізала хліб.

Я розклала шматочки хліба на деко, збризнула оливковою олією й помістила в духовку, встановивши на таймері потрібний час, перш ніж зробити ковток вина. Гнів цокнувся своїм келихом об мій. У нього був дуже задоволений вигляд.

— Щоб ми завжди так святкували після того, як пролили кров наших ворогів.

Я усміхнулася йому поверх свого келиха.

— Ти — варвар.

— Ти захищалася. Якщо гордість робить мене варваром, хай так і буде.

— Думаєш, я вбила його?

Він збовтав рідину у своєму келиху, уважно спостерігаючи за нею.

— Навіть якщо й так, невже це має значення?

— Звісно, має. Я не хочу бути вбивцею.

— Захищати себе — це не те саме, що нападати без будь-якої причини.

— Ураховуючи твою відмову відповідати на запитання, припускаю, що я це зробила.

— Еміліє, не на тобі тягар смерті цього демона, — Гнів поставив келих на стіл і суворо подивився на мене. — А на мені, — усмішка, що торкнулася його губ, була ні теплою, ні дружньою. Вона була холодною, розважливою. Створеною, щоб лякати, викликати страх, спокушати. — Ось я — це сама суть зла і гріха. Я — саме той монстр, якого ти так боялася?

Я щиро подивилася на нього. На його обличчі не було жодних емоцій. Та було в його запитанні щось

таке, що змусило мене з обережністю відповідати. Він не хотів, щоб я вважала його чудовиськом. І присягаюся — я так не думала. Я подивилася йому просто у вічі.

— Він страждав?

— Не дуже.

— Чи вдалося тобі витягнути з нього якусь інформацію?

Гнів похитав головою.

— У нього не було язика. Схоже, він сам собі це зробив, щоб не видати секрети.

Не знаю, яке божевілля зійшло на мене, та я поставила свій келих і підійшла до Гніва. Він стояв нерухомо, очікуючи на мою реакцію. Повільно, наче наближаючись до тварини, готової втекти, я оповила руками його талію, поклавши голову йому на груди.

Здавалося, що кілька секунд він майже не дихав. А потім і сам обхопив мене руками й поклав підборіддя мені на маківку. Ми стояли так, доки таймер подав сигнал. Та навіть і після цього ми стояли нерухомо ще кілька хвилин. Цей демон, це живе втілення гріха, був чимось набагато більшим, ніж просто монстром, яким він мав бути.

Я повільно відхилилася назад, стала навшпиньки й притулилася губами до його щоки в цнотливому поцілунку.

— Дякую.

Не давши йому можливості відповісти, я поспішила до духовки й дістала тости й печений часник. Виклавши їх на дошку для нарізання, помістила поряд шматок козячого сиру й мисочку із соусом песто. Потім поставила на стіл дві маленькі тарілки й поклала столові ножі. Я подивилася на своє творіння й усміхнулася, надзвичайно задоволена результатом.

— Тобі доведеться обслуговувати себе самому. Проте в цьому немає нічого складного, — я взяла один тост, намастила його печеним часником, як джемом. — Тепер покладемо шматочок козячого сиру. І нарешті зверху... — я додала щедру ложку соусу, — усю цю смакоту прикрашаємо песто.

Гнів уважно спостерігав за моїми діями, потім узяв один тост і приготував для себе таке саме. Він відкусив шматочок і подивився на мене.

— Мені це подобається навіть більше за ті солодощі, що ти готувала.

— Гідна похвала від короля каннолі⁸, — я всміхнулася йому. — Іноді я ще додаю яйце пашот, якщо маю залишки сніданку чи обіду. А Вітторія любить... — Я раптом замовкла й відклала свій шматочок.

Гнів злегка торкнувся мого ліктя, повертаючи мене до реальності.

— Що сталося?

— Я сумую за нею.

За сестрою?

— Так, надзвичайно. Інколи я забуваю, що її більше немає. А потім усі ці спогади повертаються. Частина мене не хоче, щоб я її забувала, а інша — хоче все це забути. Останнім часом я почуваюся так, наче всередині мене розгортається справжнісінька війна. І я не можу зрозуміти, яка частина мене перемагає.

— Не маю особистого досвіду у смерті, але я чув, що смертні часто з нею стикаються.

— Цікаво, — я поглянула йому в очі. — Після її смерті мене поглинали лють та гнів. Сила цих емоцій мене зовсім не лякає, але я боюся себе. Адже я ніколи не була такою. Коли той демон напав на мене, мені не було страшно. Мене накрило хвилею люті. Мені

хотілося завдати йому шкоди. Одним із моїх перших почуттів після був не жах, а гнів через те, що я не зналася на темній магії.

— Твоя смертна сім’я була зобов’язана навчити тебе захищатися.

Я глибоко вдихнула. З таким самим успіхом, я могла б викласти всі свої страхи. Після того, що сталося зі мною ввечері, мені потрібно очистити себе від темних почуттів.

— Часом я боюся, що це не диявол проклятий... А я.

Гнів на мить затих.

— Чому ти так думаєш?

— Мою сестру вбили, на бабусю напали. Батьки були заручниками Заздрощів. А що ж сталося зі мною? Окрім, звісно, сьогоднішнього замаху? — я пильно подивилася на його обличчя, шукаючи відповідей. — Можливо, я проклята, і всім моїм рідним загрожує небезпека. А що, коли я сама і є зло? Таке жорстоке й жахливе створіння, яке було покаране забуттям? Може, я — монстр, і навіть не знаю про це.

Гнів аж занадто довго мовчав. Мені стало ніяково — я почувалася безглуздо через те, що поділилася з ним усіма своїми страхами. Аж раптом він м’яко сказав:

— А може, вони ганялися за чимось, що їм не судилося мати. А ти є тою, хто відповідає за їхні помилки.

Вино з демонських ягід стікало моїм підборіддям, проливаючись на сукню. Але я продовжувала хлистати його просто з пляшки, навіть не переймаючись тим, щоб витерти обличчя. Магічне відчуття, що стримувало мене, зникло. Я опустила пляшку, серйозно маючи намір жбурнути нею через увесь стіл. Гнів самовдоволено всміхнувся.

У зброярні стояли великий позолочений стіл і два м’які крісла, дуже схожі на трони. Спинки цих крісел були оздоблені металевими зміями — не срібними й не золотими, а зробленими із якогось сплаву. Накритий скатертиною столик був рясно заставлений золотими тарілками із фруктами, десертами, збитими вершками й іншою смакотою. Деяких страв було забагато на тарілках, тому вони падали просто на стіл і на підлогу. Жахлива марнотратність.

Я похитала головою.

— Це неприпустимо.

— Цуценята побенкетують, наче королі.

— Цуценята, — пирснула я. — Ти маєш на увазі триголових церберів?

— Мені нагадати тобі, що ти просила, щоб ми потренувалися? Припини уникати уроків.

— Ураховуючи те, що я зазвичай не п’ю зайвого, не знаю, що мене може навчити цей невеличкий урок. Ти мусиш навчити мене чогось кориснішого.

— Дозволь мені виявити наполегливість й довести свою думку.

Мені варто було припустити, що князь не пожаліє мене під час наступного тренування. Здавалося, що найбільше йому подобалося грати з пожадливістю, заздрістю, гнівом і ледарством, а сьогодні він піддав мене ненажерливості. Усе сьогодні вказувало на зловживання: мій одяг, прикраси, багата вечеря, а також вино, яким я впивалася.

Я надіслала йому записку з проханням продовжити наші уроки. Після нападу на мене я була сповнена рішучості захистити себе від демонічних князів. Проте я не дуже розуміла, як навичка надмірно вживати вино може допомогти мені в цьому.

Гнів налив величезний келих і подав мені його. Це вже був третій. Не враховуючи дві пляшки вина з демонічних ягід, що я випила за останні кілька годин. Ставало дедалі важче боротися з демонічним впливом. Я відчула легке поколювання, яке вказувало на те, що на мене спрямована магія. Глибоко вдихнувши, я намагалася не піддаватися хвилі запаморочення. До цього я лише один раз впилася вином, але симптоми мені були вже знайомими.

— Випий усе це так швидко, як зможеш. Потім налий іще один келих і повтори.

Його магія торкнулася моїх почуттів. Я стиснула зуби й зосередилася на тому, якою роздратованою була насправді. Він усміхнувся, дивлячись на тарілку ягід, вкритих шоколадом. Потім його сила заполонила мене.

Я трималася ще кілька секунд, а потім одним духом спустошила келих.

У голові запаморочилося, в очах двоїлося, але я, всміхаючись, налила собі ще. Вино виливалося з келиха на підлогу. Якщо подивитися на мої шовкові черевички, можна було подумати, що я топталася на місці якогось кривавого злочину. Проте мені було абсолютно байдуже.

Що більше він змушував мене пити, то складніше було зосереджуватися на власній свободі волі. Що, попри моє п’яне заціпеніння, здалося логічним.

Його брати могли схилити мене до випивки, а поступово п’яніючи, мені буде складно вийти з-під їхнього впливу. Що більше я втрачатиму контроль, то легше їм буде оминати мій захист. Тож Гнів мав рацію. Він не просто намагався змусити мене боротися з ненажерливістю.

Я підвелася з крісла й попрямувала до демона, кінчиками пальців тримаючи келих. Він змусив мене

одягти довгу сріблясту сукню. Вона була розкішною. На мені не було спідньої білизни, і шовкова тканина не приховувала моїх форм. До того ж мій ліф повністю просякнув вином. Не впевнена, що це він також спланував.

Гнів не опускав свій погляд нижче моєї шиї. Справжній джентльмен — як завжди. Принаймні, коли не відрізав язики й не закатовував якихось вбивць до смерті.

Масивне намисто з діамантів звисало з моєї шиї. їх було так багато, різної довжини і форми, що відчувалося, наче я ношу кілька додаткових кілограмів навколо горла. Намисто видавалося таким дорогим, що навіть Заздрощі жахнувся б, замість заздрити.

Похитнувшись, я сперлася на Гніва, наші обличчя майже торкалися. Мені хотілося його поцілувати. Можливо, спершу жбурнути в нього пляшкою, але потім точно поцілувати.

— Ти навмисно споюєш мене, — я вважала, що хтиво йому всміхнулася. — Пустотливий демон.

— Якщо ти будеш під впливом алкоголю чи чогось іншого, тобі буде набагато важче протистояти магії князя пекла. Особливо Ненажерливості. Він підштовхуватиме тебе випивати дедалі більше, доки ти втратиш контроль, і він зможе заволодіти твоїми почуттями, — його тон став різким. — Тобі треба боротися.

Я намагалася зосередитися на уроці, але була зачарована формою його губ, коли він говорив. Я потягнулася до них рукою, щоб торкнутися, а він просто стиснув їх у тверду лінію.

— Еміліє! Зосередься!

— Я саме це й роблю. Наразі я дуже зосереджена. Зачарована. Чи причарована? — я поглянула на нього. В очах двоїлося, і тепер на мене сердито дивилися

двоє. Я кліпала, поки переді мною залишився тільки один роздратований демон. — Чому ти мене не спокусиш?

Важко було сказати напевне, але мені здалося, що він припинив поширювати на мене свою магію.

— Якщо не можеш боротися з алкогольним маревом, ліпше не вживати вино під час бенкету. Ти можеш виголосити тост, але вдавши, що п’єш.

— Ти аж занадто турбуєшся, — я спробувала розгладити зморшку між його бровами. — Нонна завжди каже, що пара на кухні вбереже від зморщок. Ми з Віт-торією лишимося молодими. Такими, як ти.

— З огляду на те, що ти не смертна, вважаю, що так.

— Ти не відповів на моє запитання. Про спокусу, — я злегка похитнулася. Його коліна видавалися доволі зручними, і я плюхнулася на них. Його тіло напружилося, але він не зігнав мене. Я тихо зраділа цій маленькій перемозі. — Фауна казала, що увесь двір хоче знати.

— Леді Фауна занадто говірка. Можливо, мені варто наполягти, щоб вона відвідала якогось далекого родича.

— Не треба зганяти на ній злість. Вона лише переказувала мені плітки. А мені теж хочеться знати. Може, я волію, щоб ти мене зараз спокусив, — я сперлася на його плече, підперши долонею підборіддя й пильно дивлячись йому в очі. Згодом я зрозуміла що, ймовірно, мала вигляд якоїсь божевільної. — Знаєш, дехто вірить, що таке уникання — це вияв боягузтва.

— Я знаю, що ти робиш, і це не спрацює, — він іще сильніше насупився. — Я не спокушаю тебе, бо зараз мені цього не хочеться. Усе просто.

Якби він устромив мені ніж у серце, було б не так боляче. Я розвернулася й узяла тарілку з ягодами

в шоколаді. Додавши збитих вершків, я тицьнула в одну з них виделкою. Промахнулася! Ягода відскочила й полетіла через увесь стіл. Хай тобі грець!

Це точно сталося через те, що вони були крихітними і круглої форми, а не від того, що я трохи п’яненька.

Я сфокусувалася й примружилася, дивлячись на тарілку. Ягоди попливли. Вони мене не слухалися. Я знову прицілилася — і ще одна ягода відлетіла геть. Я вилаялася.

Гнів важко зітхнув, потім торкнувся мого оголеного плеча й подався вперед, щоб забрати в мене з рук виделку. Він нанизав на неї вкриту шоколадом ягідку й занурив у вершки. Підносячи виделку до мого рота, зупинився.

— Якщо ти хоч слово про це комусь скажеш, я присягаюся помститися, моя леді.

— Гаразд. Проте сумніваюся, що на ранок пам’ятатиму про цей надзвичайний вияв шляхетності.

Я сперлася на його плече й чекала, коли він згодує мені десерт. Лиш на мить завагавшись, він так і зробив. Присягаюся, їжа видавалася солодшою, ніж зазвичай. Я почувалася розбещеною римською богинею, коли він клав до мого рота по одній ягідці.

— М-м-м. Я вже майже не пам’ятаю, про що ми говорили.

— Брешеш, — він поклав виделку, наблизив губи до мого вуха й раптом злегка затиснув мочку зубами. Моїм тілом прокотилася хвиля тепла, й від задоволення затремтіли пальці. Не знаю, чи це була справа рук Гніва, але все сп’яніння враз зникло. — Утім я також. Почасти.

РОЗДІЛ 23

Гнів вкривав мене палкими поцілунками, розпалюючи моє бажання.

Я зовсім забула про соковиті ягоди в шоколаді. Адже тепер мою увагу привернуло нове частування. І я з радістю наситилася б цим приємним задоволенням. Я просила спокуси. І князь здався. Його руки обвили мій силует, затримавшись на талії.

Проте обійми вийшли не такими владними. Ймовірно, він стримувався. А може, просто вигадував хитрі способи помучити мене. Він узявся розстібати мого підвіска. Величезні ланцюжки з діамантами не дуже й заважали, але я воліла, щоб він також їх зняв. Мені хотілося, щоб між нашими тілами не було нічого зайвого.

Він знову ніжно торкнувся вустами мого тіла — і будь-які думки покинули мене.

Я відкинула голову назад, охоплена пристрастю. Коли він торкнувся язиком моєї шиї, спиною пробігли сироти. Він притис мене до себе, легенько прихоплюючи зубами мою шкіру. Це відчуття... Воно не було гріховним, як навчали смертні своїх дочок. Воно було природним. Блаженним.

Якщо Гнівові можна було мати коханку, те саме право мало бути і в мене. Зрештою, у цій справі беруть участь двоє.

Я вигнулася від його дотику, відчула нестримне бажання, насолоджувалася ним. І це не робило мене хтивою чи розпусною. Навпаки, змушувало почуватися звичайною людиною, яка контролює свою жагу, не заперечуючи своєї пристрасті.

Я обхопила його стегна долонями. Він щедро покривав поцілунками мої шию та плечі. А мені хотілося дивитися на його обличчя, досліджувати кожен сантиметр його тіла. Та чомусь, навіть із моєю новою переконаністю, я вагалася.

— Чого ти хотіла б від мене, моя леді?

— Тобі не обов’язково називати мене так, коли ми наодинці. Немає потреби влаштовувати шоу.

Я відчула його усмішку на своїй шиї.

— Будуть іще побажання?

-Я...

— Розкажи про свої бажання. Тобі не варто за них перепрошувати.

— Навіть якщо я хочу, щоб ти зупинився?

— Особливо якщо ти цього хочеш.

— Зніми мої коштовності. Будь ласка.

Князь розстібав ланцюжки з діамантами, і вони з брязкотом падали на підлогу.

— Мені цікаво, — його голос був ніжним, неначе оксамит, коли він нахилився, щоб розстебнути останній підвісок. — Цікаво дізнатися про Коридор гріхів. Що змусило тебе прокричати моє ім’я тієї ночі?

У його запитанні не прозвучало ніякого магічного чи демонічного наказу. Тільки щира цікавість. Я зрозуміла, що відчуття запаморочення від сп’яніння також кудись поділося. На мене більше нічого не впливало. Я була п’яною лише від власних бажань, а алкоголю не відчувала з моменту його першого поцілунку.

Можливо, через те, як ми стояли, і я не бачила його обличчя, мені було легше зізнатися. А можливо, я просто не хотіла відчувати провину чи сором від тих речей, яких мені надзвичайно хотілося і чого я жадала. Я зібралася з духом, чудово знаючи наслідки моєї відповіді, мого зізнання. Насправді, молячись, щоб це сталося.

— Ти... ти був позаду мене. Так, як зараз. Тільки ми лежали.

Він винагородив мою чесність ніжним погладжуванням моєї руки.

- І?

— На мені була твоя сорочка, і ти її розстібав. Так повільно, що це зводило мене з розуму.

— Думаю, ти вимагала, щоб я зняв її з тебе, — кінчики його пальців ніжно торкалися мого плеча, потім ключиці й спустилися нижче, погладжуючи оголену зону декольте. У мене перехопило подих, коли він зупинився і ковзнув рукою під мою сукню. Нас розділяла лише тонка смужка шовку. — І я погодився, чи не так?

— Майже.

— Хочеш, щоб я зараз зробив те саме?

Завагавшись лише на мить, я кивнула.

— Мені треба почути це від тебе, Еміліє. Хочеш, щоб я зупинився?

— Ні, — я ще міцніше обхопила його стегна. — Ні, не хочу.

Він прибрав моє волосся і відкинувся на спинку крісла. Тепер між нами було достатньо місця, щоб він зміг ніжно масажувати мої плечі. Опускаючи бретельки сукні, він вкривав поцілунками мою спину й водночас стягував з мене вбрання.

Холодний вітерець освіжав мою розпашілу шкіру. — А що було далі?

Фантазія і реальність змішалися. У передчутті моє дихання почастішало.

— Ти хотів, щоб я сказала, що ти — мій найулюбленіший гріх.

Гнів засміявся низьким голосом. Це змусило мене ще сильніше жадати його.

— Я такого хотів?

— Тоді — так.

— Але ти тоді не зізналася.

Мені здалося, що це було питання, хоча він не подавав його як таке.

— Ні. Ти почав торкатися мене, і я більше не могла ні про що думати.

Він уткнувся носом у мою шию, перш ніж обхопити долонями груди. Мене обдало жаром. Його пальці повільно пройшлися вигинами моїх грудей, підбираючись ближче до вершечків. Коли він торкнувся їх, вони набубнявіли. У мене перехопило подих, і я прикусила нижню губу. Я вигнулася назад, прагнучи отримати більше його тепла, і помітила, що він був збуджений.

— Скажи, що я зробив такого у твоїх ілюзіях, що змусило тебе кликати мене на ім’я?

Я зашарілася. У жодному разі я не маю розповідати йому про ту частину. Але заплющила очі й набралася рішучості, змушуючи себе не соромитися. З новою впевненістю я відпустила свої страхи.

— Ти ніжно дозволив мені відчути своє збудження, а потім засунув руку під мої спідниці. А потім торкнувся мене там. Пальцями.

— Це було майже так само, як на Місячному мілководді?

— Майже. Це було надзвичайне відчуття, а потім я прокинулася.

— До того, як досягла оргазму?

— Думаю... так.

— Дозволь мені завершити справу зараз?

Він не рухався, і я зрозуміла, що він чекав на мою згоду. Гнів ніколи не торкнеться мене без дозволу.

— Прошу.

— З радістю.

Він запустив руку під мою шовкову сукню, його ніжний дотик ковзнув моєю литкою, затим він погладив внутрішній бік мого стегна. З кожним порухом його руки підіймалися все вище, аж доки в мене вже не було сил терпіти. Я припинила стискати коліна, і він провів пальцем по найчутливішій точці мого тіла. Це відчувалося приємніше, ніж те, що було в Коридорі гріхів і Місячному мілководді разом узятих.

Гнів підштовхнув мене вперед, тепер я стояла майже зігнута перед ним, а він виціловував мою спину. Я відчувала поколювання з кожним дотиком його губ. Його пальці дражнили мене, ковзали тілом, доводячи мене до божевілля.

Щойно я переконала його, що розчинюся у задоволенні, він просунув пальці всередину. Я завмерла, звикаючи до нового відчуття, а він почав повільно рухати ними.

Не в змозі впоратися з тим, яким приємним було це відчуття, я сіла й притиснулася до нього. Його збудження було сильним і твердим — я відчула його поряд зі своєю спиною. Він зупинився і поцілував мою шию.

Моє дихання почастішало. Мене огорнуло відчуття, яке було дуже знайомим і водночас — ні. Воно було неймовірним. Жодне інше не дарувало такої насолоди. Відчуваючи мою жаготу, пальці Гніва рухалися швидше, і те пожадливе бажання перетворилося на розкішну хвилю ейфорії.

Я більше не соромилася і припинила думати про будь-що, зосередившись лише на цих неймовірних відчуттях. Я підсунулася до нього ближче в пошуку задоволення, усвідомлюючи, що тепер Гнів дозволяв, мені самій досягати екстазу. Я обирала темп і рухалася так швидко чи повільно, як бажала. Тепер я сама керувала своїм тілом, своїми бажаннями, жодні правила смертних не могли мене стримати... І я дійшла краю.

Я голосно скрикнула, коли задоволення прокотилося моїм тілом чарівними хвилями. Потім знесилена впала князеві на груди, дихаючи так, наче рятувалася втечею.

Щойно я припинила тремтіти, Гнів повільно прибрав руку з-під моїх спідниць і поправив моє вбрання. Запанувала тиша, коли я аж занадто довго розправляла бретелі своєї сукні. Я підвелася з Гнівових колін, помітивши, що його збудження нікуди не поділося. Моє серце закалатало. Ми могли б швидко завершити один із наступних етапів нашого шлюбного зв’язку. Просто тут. У зброярні. Між нами були лише моя сукня та його штани. І їх можна легко позбутися. Можливо, мій розум затуманювала ейфорія, яка все ще текла моїми венами, але це не здавалося жахливою ідеєю.

Якщо церемонія була необхідна як завершальний крок, нам не потрібно її проводити. Ми могли б віддатися плотським утіхам і залишитися вільними від будь-яких зв’язків, що могли зв’язати нас навіки. Я підсунулася ближче, і наші тіла ніжно доторкнулися. Відчуття від цього вивело захоплення на новий рівень, особливо після задоволення, яке він щойно подарував мені.

Гнів не поворухнувся. Він давав мені змогу обирати.

Я повільно підняла свої спідниці, оголивши стегна й сідниці. Тепер усе, що треба було зробити, — це

звільнитися Гніву від штанів. Я відкинулася назад і, потершись об джерело його збудження, ледь стримала стогін. Його руки сильніше обхопили мої стегна.

Мене пронизала тривога, дихання перехопило. Тепер я засумнівалася, чи це справді хороша ідея — завершити розпочате, чи, може, мій розум був затьмарений тим, що сталося. Ймовірно, я просто нервувала. Я заспокоїла себе, відмовляючись піддаватися цим сумнівам.

— На сьогодні наше тренування закінчено.

Гнів швидко підвівся і поставив мене на ноги. Я розвернулася й подивилася на нього, геть не розуміючи, що він бовкнув.

— Тренування? То ти називаєш те, що між нами сталося, тренуванням?

— Ти просила спокусити тебе. Я виконав твоє прохання, — він чемно вклонився. — Тепер, коли ти знаєш, як отримати насолоду, зможеш і сама собі її дарувати. Добраніч!

РОЗДІЛ 24

— Що він сказав? — очі Фауни стали більшими за блюдця. Вона взяла мене за руку й вивела на вкриту бруківкою доріжку. — Можливо, ти його не почула? Або неправильно витлумачила те, що він сказав? Таке ж могло статися? Чи не так?

— З усіх слів, що він міг би сказати після такого моменту... — я видихнула хмарку пари в морозне ранкове повітря. Я була вкрай роздратованою, щоб соромитися. Після того що сталося у зброярні, я не бачила Гніва решту вечора. — Я щиро ненавиджу цього демона.

Подруга пирснула, але промовчала. Ми прогулювалися однією з довгих доріжок, що оточували палац. Вартові кивали зі своїх постів, коли ми проходили повз. Ми відійшли доволі далеко, і Фауна мовила:

— Можливо, він сказав це тільки тому, що тепер уявлятиме, як ти це робиш.

— Сумніваюся.

— Можу заприсягтися, що вчора він думав про тебе, коли сам себе тішив і проливав сім’я.

Навіть за моєї щойно набутої впевненості в тому, що я можу мати власні бажання й не відчувати сорому, моє обличчя палало від відкритості, з якою Фауна обговорювала такі інтимні речі.

Зранку, перш ніж я одягла свою оксамитову накидку, з’явилася Фауна. Вона змогла витягнути з мене

інформацію про те, що мене так турбувало. Вона навіть не почервоніла й оком не змигнула, обговорюючи тему, яка точно спровокувала б удома скандал і викликала б шок. Вона просто запитала, чим я віддячила йому: руками чи ротом, а потім нестримно засміялася, коли я попросила пояснити, що вона мала на увазі.

— Можливо, він не хотів, щоб це сталося у зброярні, куди міг зайти будь-хто. Адже ти будеш його дружиною. Тому й не дивно, що він хоче захистити тебе від хижих очей.

— Прошу, — я пирснула. — Половина цього світу з радістю чинитиме розпусту на очах в інших. Сумніваюся, що він дозволив би комусь застукати нас і перервати наше заняття.

Хоча він геть не був проти споглядачів, коли ми опинилися в коридорі біля наших кімнат. Я всміхнулася, згадуючи це. Мені не було ніяково, коли зустрілася з ним після того, що сталося. Але цього разу не можна сказати, що буде так само, коли я побачуся з ним. Я не мала й найменшого уявлення, як поводитися.

— Насправді інтимні побачення в людних місцях — не таке вже й часте явище у цьому світі. Хіба що у дворах «Хтивість» і «Ненажерливість» — це звичне явище. Звісно, інші князі також демонструють розпусту, приміром Жадібність і його ігрове пекло, але не так, як ті два двори. Його Високість, ймовірно, просто хоче бути впевненим, що ти обираєш його з ясною головою. Можливо, він не був певен, що це те, чого ти волієш, і пішов, перш ніж зробив те, про що, як йому здавалося, ти згодом пошкодуєш.

У мені накопичувалося розчарування.

— Невже те, що я підняла спідниці, не вказувало на мої бажання? Якщо Гнів хоче завершити шлюбний

зв’язок, то така його поведінка не переконує мене в цьому.

— З того, що ви описуєте, моя леді, не думаю, що проблема полягає у фізичному потягу.

Я зупинилася, як укопана. І гадки не мала, чому ці слова так мене зачепили. Попри те що сталося вчора ввечері, я й досі не хотіла закріплювати наш зв’язок. Думка про те, що він відчував те саме, не має забивати мені голову. Особливо тоді, коли мене турбують сотні інших проблем. Наприклад, Вовчий бенкет, що невпинно наближався.

Я відкинула якнайдалі роздратування, і ми з подругою попрямували до однієї з башт.

— Усе. Годі розмов про князів. Не хочу, щоб Матрона щось підслухала, а потім доповіла Гнівові.

Фауна засміялася.

— Такого точно не станеться, це я гарантую.

— Я так розумію, їхня ворожнеча — це не нове.

— Так і є, — Фауна зупинила нас і роззирнулася навсібіч. — Подейкують, що вони ворогують щонайменше століття. Дехто говорить, що її доньку прокляли, а князь не зробив абсолютно нічого, щоб її врятувати.

— Її донька тут, у замку?

— Річ у тім... що ніхто не знає. Є також припущення, що Його Високість вигнав її з цього світу. Принаймні на певний час. Проте Матрона могла її повернути й десь сховати.

Моєю спиною чомусь пробіг мороз. Я пригадала завивання, що чула під статуєю жінки зі змією. Не могла уявити, щоб Гнів покарав когось, відправивши глибоко до підземелля. Можливо, він цього й не робив.

Навіть попри те що я не дуже добре знала Матрону, мені здавалося, що вона здатна на подібні вчинки.

Особливо, якщо робила це не для покарання, а для захисту.

Можливо, те завивання якоїсь істоти, що я чула, видавала її донька. Якщо Матроні вдалося повернути її й утримувати під замком, мені надзвичайно хотілося б дізнатися, чому. Гніву відомо все, що відбувається в його колі, тому сумніваюся, що Матроні вдасться довго приховувати від нього цю таємницю. Це означало, що вона переховувала доньку від іншого князя.

Ось тут у мене закралася нова підозра! Ця історія нагадувала ту, що я вже колись чула. Історія про Першу відьму та її доньку. За легендою, Перша відьма прокляла диявола, бо її донька закохалася в нього і вони відмовилися розлучитися.

Чи й справді Матрона проклять та отрут була Першою відьмою? Якщо це так, і вона прокляла самого диявола, я воліла знати, чому вона перебувала в палаці Гніва, прикриваючись іншим ім’ям. Він, напевно, знав, хто вона. А отже, знав, що вона зробила його братові, й це пояснювало б їхню давню ворожнечу. Чому ж тоді він зберігав її секрет? Можливо, тому, що вона також знала якусь його таємницю. І ця таємниця, мабуть, була такою жахливою, що змусила його укласти угоду з найзапеклішим ворогом.

Згадуючи те, що він зробив, щоб урятувати мене, це припущення не здавалося безглуздим.

— Дочко місяця, леді Фауно! — Селестія-Матрона відчинила двері саме в ту мить, коли ми збиралися постукати. Я приховала усмішку. Гнів дуже розлютився б, дізнавшись, що вона так швидко підійшла до дверей. — Чим я можу вам допомогти?

— У мене є кілька запитань щодо проклять.

Здавалося, вона й справді була задоволена.

— Тоді ви прийшли у правильне місце. Заходьте.

Зайшовши до кімнати, я відчула приємні аромати трав та олій. Клубок підступив мені до горла від спогадів про мій дім, про те, як бабуся виготовляла свічки для заклять на нашій маленькій кухні. Моя сім’я була в безпеці. А я покладу край тому, заради чого тут опинилася, й повернуся додому. І ми матимемо ще більше щасливих сімейних моментів. Незабаром.

Я повернулася до реальності. Селестія ходила кімнатою, прибираючи книжки та горщики в шафки, звільняючи місце для того, щоб ми могли сісти. Поки вона клопоталася, я звернула увагу на ті речі, яких не помітила під час першого візиту.

У колекції Матрони було чимало дивних і водночас цікавих речей. Від закоркованих пляшок з очима, що кліпають, до кошиків із пташиними дзьобами, кігтями, пір’ям. Там також стояли горщики з різноманітними бальзамами, мазями й лосьйонами.

На стосі книжок у шкіряних палітурках лежав пташиний череп із вигравіюваними на ньому рунами.

Матрона помітила, на що я так дивилася, й кивнула в той бік.

— Ворони символізують різні речі: смерть, зцілення, родючість, мудрість.

— А руни? — я підійшла ближче, але не торкалася ні вирізьблених символів, ні черепа. Якщо вона була Першою відьмою, то цілком можливо, що це вона надіслала мені закляті черепи. А можливо, вона щиро хотіла допомогти — й мої припущення були помилковими. Вона могла бути саме тією, ким і представлялася, а я просто намагалася зібрати до купи пазли, що не складалися в суцільну картинку. — Вони можуть оживити череп?

— Ні, — Селестія з підозрою позирнула на мене. Якщо вона була Першою відьмою, то була донькою Богині. Я не знала, чи могла вона відчувати емоції так, як Гнів, але щосили намагалася лишатися спокійною. — Ці руни являються мені, коли я медитую над черепом. А я гравіюю те, що мені показує ворон. Магічні символи можуть бути сильними союзниками тим, хто просякнутий магією.

Фауна зніяковіло здригнулася, звернувши увагу на склянки, якими, здавалося, рухала невидима сила в одному з віддалених куточків кімнати. Я знову поглянула на Матрону й тихо запитала:

— Чи можна їх використовувати для того, щоб зміцнити джерело?

— Відьми можуть, а ті, хто і є джерелом — ні. Магічні символи беруть початок саме з них.

— Ті, хто... Ви маєте на увазі богинь?

Селестія кивнула, не зводячи свого пронизливого погляду з мого обличчя.

Якщо вірити легендам Нонни, богині і є джерелом нашої сили, з часом розподіленої між нащадками Першої відьми.

Я обережно позирнула на жінку зі сріблясто-лавандовим волоссям. ЇЇ обличчя вкривали зморшки, але визначити її вік було складно. Фауна казала, що її ворожнеча з Гнівом продовжується вже майже століття, тому, ймовірно, вона була безсмертною. Лавандовий відтінок її волосся також мене вразив. Воно було такого самого відтінку, як і наші з Гнівом татуювання, а також промені слабкої аури, що оповивала смертних.

Я не знала, що саме пульсувало моїми венами цієї миті, — хвилювання чи страх.

— Тобто якщо відьма використовує зі своїми закляттями магічні символи, це збільшує силу закляття?

— Правильно.

Я перевела погляд на Фауну, яка, примружившись, спостерігала за казанком.

— Чи можливо таке, що хтось закляв череп і надіслав повідомлення? Може, князь пекла чи якась відьма?

— Можливо все. Інше питання, чи це ймовірно. Ті, хто володіє знаннями магічних символів, здатні на таке. — Селестія порухом руки запросила мене сісти. — Чи були на кістці вирізьблені якісь символи?

Я заперечно похитала головою.

— Тоді сумніваюся, що це зробив князь-демон чи відьма. Це, радше, той, хто ближчий до джерела магії.

Хтось, схожий на Першу відьму. Я намагалася дихати рівно, не бажаючи сповіщати інших про свої збурені емоції. Якщо Селестія була Першою відьмою, а її донька — проклятою, то це означало, що дружина диявола і справді не померла. Отже, якщо вона була живою, я мала рацію щодо інших причин вбивства відьом на моєму рідному острові.

Причина не стосувалася пошуку нареченої для диявола. Вона цілком стосувалася помсти.

— Леді Еміліє! — Фауна увірвалася у вир моїх думок. — Можливо, нам варто повернутися до палацу?

— Так, — я підвелась, а потім повернулася до Матрони. — Останнє запитання — про Дерево проклять. Мені розповідали, що воно здатне виконувати не лише бажання, а також дає знання. Як отримати від нього інформацію замість виконання бажання чи прокляття?

Погляд Фауни пронизав мене, неначе стріла, але я не зважала. Селестія примружилася.

— Треба вирізати на стовбурі ім’я того, про кого шукаєш інформацію. А потім зірвати з дерева листок.

Але будь обережною, адже листя цього дерева таке крихке, як скло. Якщо ти бажаєш дізнатися правду, розбий той листок у присутності того, чиє ім’я ти вирізала на Дереві проклять.

Я подумала про Першу відьму, про легенди й казки, що нам розповідали. У жодній із них не згадувалося її справжнє ім’я.

— А якщо я не знаю справжнього імені людини, може спрацювати просто титул?

— Імена мають силу, а титули — це лише її прояв. Титул можна надати собі самим, а ім’я — ні, — Селестія усміхнулася так, що я занервувала. — Хочете ще щось дізнатися, моя леді?

Те, як вона промовила «моя леді», багато про що свідчило. Наприклад, що це був просто титул, який не мав особливого значення за межами цього світу. А от моє ім’я — це зовсім інша справа. Без імені я буду тут просто «княгиня» або «леді». А вдома, на острові, я назавжди залишуся Емілією-Марією Ді Карло. Звісно, якщо не одружуся. Але заміжжя змінило б лише моє прізвище, однак Не ім’я.

— Ні, дякую. Ви дуже... допомогли.

РОЗДІЛ 25

Я обережно поклала книжку на підлогу. Затишний куточок бібліотеки — райської подоби особистого пекла Гніва, — звалився на мене вихором райдужних полиць. Я схопила ще один том із древніми писаннями й почала вивчати його тендітні сторінки.

Усі книжки цієї бібліотеки написано латиною, тому я розуміла здебільшого все, про що в них ішлося. Але це не дуже допомагало в моїй ситуації.

— Прокляті кістки!

Ще один ґримуар, ще одне розчарування. Жодної згадки про Першу відьму. Хоча, можливо, це тому, що я не знала її справжнього імені. Пам’ятаю, якось у Палермо Гнів сказав: «Як ти її називаєш — Перша відьма», тобто князі пекла знали її під іншим іменем. Якщо найближчим часом мені не вдасться нічого знайти, доведеться запитати Гніва. А я не хотіла б цього робити з кількох причин. Насамперед, якщо він знав, що Перша відьма тут, і переховував її, не впевнена, що він не заважатиме мені розкрити цю таємницю.

Я пошукала записи про Селестію, але згадки про Матрону проклять та отрут також були відсутні. Тож якби вона була королівською цілителькою і зналася на отрутах, гадаю, я знайшла б її у дворових записах. У згадках про те, як вона рятувала чи забирала життя.

Але тут нічого не було. Здавалося, наче вона існувала лише в тій башті при палаці. Це було ще одним доказом того, що вона була не тією, за кого себе видавала.

Я плюхнулася на підлогу, спідниці розкинулися навколо мене. Сьогодні я була в гарненькій блакитно-золотистій сукні, корсет якої розшито квітами. Доволі вишукано й гідно леді королівського демонічного двору й водночас доволі зручно, щоб годинами сидіти на колінах у темному кутку бібліотеки в пошуках відповідей.

Я погортала тоненький щоденник із нотатками й замальовками. Він розповідав про демонів, що з’явилися неприродним шляхом. Це були не зовсім демони, але схожі на них. Деякі з цих створінь нагадували людей, а деякі були — щось середнє між смертними й істотами дикої природи. Я зупинилася на одному із зображень. Демон мав людиноподібну поставу, але його шкіра нагадувала кору дерева, борода — мох, а пальці й інші кінцівки — гілки різної довжини та ширини.

На ще одному малюнку був зображений молодик із величезними рогами. Далі — жінка з гострими вухами й баранячими рогами, закрученими аж до самих плечей.

Нотатки містили закляття для перетворення смертних на жахливих тварюк. Вигнані та прокляті своїм світом, вони опинялися тут, де могли вільно ходити потойбіччям, не переймаючись про переслідування.

Якщо вірити книзі, більшість була розкидана по всьому королівстві: від Невмирущих земель на північному заході до гірського хребта на сході, що мав назву Нещадний край.

Та один із записів привернув мою увагу.

Чудово! У цьому світі вони були своєрідною версією вампірів.

Я відклала вбік книгу, прислухаючись до звуків за дверима, й поглянула на ще один ґримуар. У ньому не було нічого, крім сторінок із закляттями і чарами. Я кинула ґримуар на стосик інших книжок. Потім підібгала ноги й сперлася на полиці.

Хоч як сильно я намагалася викинути з голови образи створінь, що пожирають серця, перед очима було понівечене тіло сестри.

Одного вечора у Палермо Гнів сказав, що серце нареченої Гордині також було вирване з грудей. Він також розповідав, що Перша відьма вдалася до чорної магії, щоб забрати силу у власної доньки. І це мало непередбачувані наслідки.

А що, коли втрачене серце не було частиною ритуального вбивства? Що, коли це лише один із наслідків, спричинений діями Першої відьми? Це також міг бути спосіб звільнення від будь-яких проблем смертного світу. Я пригадала, як Нонна також розповідала щось подібне.

Якщо донька Першої відьми й досі жива, саме вона й могла бути тим монстром, що виривав і пожирав відьомські серця.

Може, нею рухала помста матері, адже разом із вирваною в неї силою вона втратила й усе людське. Якщо диявол був її справжнім коханням, можливо,

вона оскаженіла і вбивала кожну потенційну наречену, яка могла посісти її місце.

А може, все було набагато простіше — так, як викладено у щоденнику із замальовками: вона вже не була людиною, тому вирізала серця за все те, чого була позбавлена.

Так, у цій історії дуже багато «можливо» і обмаль конкретних відповідей.

Я підвелася і розправила плечі. Тепер, коли я мала деяку інформацію, могла б піти до Матрони й просто запитати її про свої підозри. Якби вона була Першою відьмою, не думаю, що зашкодила б мені. Була причина, чому вона надсилала мені закляті черепи, і це було не для того, щоб налякати. Можливо, вона могла б розповісти мені більше про Потрійне місячне дзеркало чи Ключ спокуси, а також сказати, де їх можна знайти.

Рукою я погладила приховані піхви на своєму стегні. Якщо вона спробує нашкодити мені, я буду готова до бою.

Я стояла перед баштою Матрони в очікуванні отримати відповіді на свої запитання. Але коли прочитала записку, що висіла на дверях, розчаровано зітхнула, стиснувши зуби. На папірці було написано:

Складно зрозуміти: повідомляла вона це в прямому чи переносному сенсі. Матрона могла повернутися

за кілька хвилин, а могла податися на пошуки якогось із заклять. У записці не зазначалося, коли вона буде, тож я тинялася біля башти, доки посипав сніг і загнав мене до палацу.

Зробивши всього кілька кроків коридором до своєї кімнати, я дещо зрозуміла, і мене немов блискавиця шарахнула.

Гнів сперся об одвірок моєї кімнати й пильно дивився на мене. Я притлумила потік почуттів і звела брови так, як це зазвичай робить він. Після останнього «тренування» я не бачила його й не говорила з ним. Тому цей візит був зовсім не бажаним.

Я зупинилася на безпечній відстані.

— Тобі чимось допомогти?

— Хотів те саме тебе запитати.

Він замовк, і в мене точно не було настрою гратися у гру «Постав Гнівові тисячу запитань і не отримай жодної відповіді». Я підійшла до дверей, очікуючи, що Гнів відступить убік, і глибоко вдихнула повітря, коли він не рушив із місця. Я схрестила руки й чекала.

Відчуваючи мою непокору, а можливо, вирішивши змінити стратегію свого плану, Гнів обрав іншу тактику.

— Ти розгромила всю бібліотеку.

— Ти перебільшуєш. Просто кілька стосів книг лежать не на місцях. Я все приберу сьогодні ввечері.

— Ти шукаєш інформацію про Першу відьму?

— Я цікавлюся своєю історією, а вона — її частина.

Вираз його обличчя став похмурим. Воно не було грізним, але точно нагадувало бурю, що поступово насувалася.

— Брехня.

— Хай що я шукаю, це тебе не обходить.

— У цьому палаці мене все обходить. Особливо те, що стосується тебе.

КОРОЛІВСТВО ПРОКЛЯТИХ

— Я не пхаю свого носа у твої плани й очікую від тебе такої самої люб’язності.

— Навіть якщо я запропоную допомогу?

— Після нашого останнього «уроку» в мене склалося враження, що ти волієш, щоб я взяла все у свої руки. У прямому сенсі.

Гнів ковзнув по мені поглядом. Схоже, він прокручував у голові наше побачення у зброярні, згадував, як задирає мою сукню, торкаючись і пестячи мене так, немов моє задоволення було його власним. Та коли він знову поглянув мені в очі, не лишилося і сліду від тих емоцій, які щойно охопили його. Його вираз обличчя був байдужим, позбавленим будь-якої емоції. Між нами повільно зводилася стіна. Я не могла визначити, мені зводило живіт від полегшення чи від чогось іншого.

— За три дні ми вирушаємо до палацу Ненажерливості. Дай знати, якщо надумаєш потренуватися до від’їзду.

Він уже розвернувся, щоб піти геть, але дідько смикнув мене за язик, хай йому грець!

— Гаразд. Зустрінемося у зброярні опівночі. Влаштуємо ще одне фінальне заняття перед початком справжніх ігрищ.

Я прийшла до зброярні щонайменше за пів години до призначеного часу. Мені хотілося задати тон нашому уроку, тому з кожним цоканням годинника мій пульс пришвидшувався. Я поглянула на своє відображення у блискучій поверхні щита, що висів на стіні, й відчула полегшення, помітивши, що маю ідеальний вигляд, хоча всередині мене вирувала буря.

Я відкинула ці неприємні відчуття й рушила до центру кімнати.

Рівно опівночі Гнів зайшов до кімнати й зупинився біля дверей. Вони зачинилися з таким звуком, що нагадали мені лезо, яке вільно ковзало в піхвах. Цей звук нагадував про битву, що невдовзі топитиметься у цих стінах.

Гнів оглянув моє вбрання: чорний корсет, що оголював мої плечі, розшитий блідими квітами та шипами, переходив у пишну темну спідницю, розріз якої оголював моє коліно.

Потім він подивився на моє взуття. Я замовила черевички саме до цієї сукні й була впевнена, що кня-зеві-демонові вони сподобалися так само, як і мені. Це були черевички на підборах із блискучою чорною змією, що обвивала мене від кісточки до стегна. Язик змії зникав під спідницями моєї сукні.

Якщо Гнів хотів добре все роздивитися, йому довелося б прибрати мої спідниці.

— Сьогодні ми...

— ...працюємо над гординею, — я всміхнулася, помітивши, що мої яскраво-ягідні губи привернули його увагу. Я повільно розвернулася на місці. — Я придумала цю сукню спеціально для нашого уроку й дуже задоволена результатом. Це вперше я створила щось повністю на основі своєї уяви.

— Вона прекрасна.

— Я знаю, — я підморгнула, й Гнів засміявся. — Це витвір мистецтва.

— Бачу, твоя гординя вже готова до уроку, — в його очах спалахнуло щось темне й небезпечне. — Отже, розпочнімо.

— Не соромтеся своїх найгидкіших ідей, Ваша Високосте! Я готова.

Цього разу магія відчувалася, неначе крихітна намистинка, яка перекочувалася між плечима, затим по

спині — вона була приємною і спокусливою. Я майже вигнулася від насолоди й лише останньої миті зрозуміла — її варто відкинути геть, щоб сконцентруватися на створенні стіни між мною і демонічним впливом.

Я глибоко вдихнула, мої груди здійнялися від напруження. Я протистояла впливові Гніва й навіть не спітніла. Мені здавалося, що боротися з гординею найпростіше.

Я зухвало всміхнулася йому. Він стояв у напівтемряві за дверима, так і не ступивши за поріг кімнати. Гнів був готовий до герцю, і я стала почуватися невпевнено. Останнім часом, коли він з’являвся біля мене, я відчувала, ніби мій світ зміщується зі своєї осі.

— Тобі варто ліпше постаратися, адже я навчилася протистояти тобі.

— Невже? — у його очах блиснув азарт. — Здається, ти трохи гордовита.

Я знизала плечима.

— Не гордовита, а чесна. Ти був непоганим учителем, і твоя учениця добре засвоїла твої уроки. Приймає свої бажання. Готова до нових викликів. Не боїться програти. Думаю, твоїм братам варто остерігатися мене.

— Гм-м...

— Так, адже немає нічого небезпечнішого, ніж жінка, яка впевнена в собі й ні в кого не просить вибачення, — я повільно зміряла його поглядом. — Я вважаю себе сильною: цим і сильна. Хіба ти не за цим принципом живеш? Я знаю, що сила бере початок з багатьох джерел, і тепер у моєму арсеналі дуже багато зброї, Ваша Високосте. Насправді, я хоч зараз можу заволодіти тобою, і ти будеш беззахисним.

— Самовпевненість і хвастощі, завищене відчуття власної важливості, — перелічуючи сказане, Гнів

загинав по пальцю. — Не схоже, що ти під впливом якоїсь гордині.

— А знаєш, що я думаю? Думаю, ти точно не проти, щоб я тобою заволоділа, особливо в деяких... місцях.

Я перетнула кімнату впевненими, рівномірними кроками, похитуючи стегнами. Спідниці розвіювалися й оголяли змію, що звивалася моєю ногою.

Якщо Гнів хотів уроку — то отримає! І не скоро його зможе забути.

Я притиснула його до стіни й, закопиливши губи, провела пальцем по грудях, а потім спустилася до ґудзиків на штанах. Хтивий демон. Він уже був збуджений. Я поглянула йому в очі й спостерігала за ним, ковзнувши долонею його вигинами. Він випустив повітря крізь зуби. Я провела рукою пружним виступом його штанів, і його дихання почастішало.

Демонічна магія, якою князь володів, миттєво зникла. Як я й підозрювала. Під час наших уроків Гнів завжди виявляв свої джентльменські манери. І я уважно спостерігала за ним, навіть коли мені не вдавалося протистояти його впливу. Проте демон ніколи не використовував магію, коли справи стосувалися романтики.

— Еміліє.

Це прозвучало як прохання, а не застереження. Тепер, коли його вплив зник, наш урок тільки розпочинався. Я схилилася до нього, притискаючи свої груди до його, насолоджуючись тим, як його погляд опустився на моє декольте. Я чудово знала, яким щільним був мій корсет, і як він виділяв мої принади. Князь, здавалося, розривався між бажанням дивитися на них і бути джентльменом. Але мене це не влаштовувало. Мені треба, щоб він просто шаленів від мене.

Раптом мою уяву заполонила дуже яскрава картина, вона сплутала реальність з ілюзією. Якоїсь миті я опинилася у двох місцях одночасно.

Чулося низьке гудіння музики, крізь стіни пробивалося приглушене й зловіще звучання струнних і фортепіано. Ми втекли якомога далі від галасливої вечірки. Тіні приховували мене, в темряві, але він швидко знайшов мене. Його руки стискали мої груди в корсеті, а поцілунки були наполегливими та владними. Моя пристрасть палала так само яскраво, як і його. Я прикусила його губу, заохочуючи його зробити те саме. У нього вийшло це ще ліпше. Він потягнув донизу верх моєї сукні й припав губами туди, де щойно були руки.

Моя рука прослизнула в його штани, відчувши, який він збуджений і спраглий, а потім усміхнулася, коли він вилаявся після першого ж поруху моєї'руки. Я прошепотіла йому на вухо: «Тс-с... Інакше вони нас почують».

Я взяла його в руки так, наче робила це вже сотні разів. І точно знала, що йому подобалося, і як подарувати найвище задоволення. Його тіло та серце—я знала їх так само, як свої. І тепер використовувала це знання собі на користь.

Здавалося, він не заперечував.

За кілька хвилин усе його тіло стряслося, а дихання було важким і нерівним. Щойно його тремтіння стихло, я стала навшпиньки й поцілувала його. Мій поцілунок був глибоким і довгим.

— Зустрінемося в саду у відьомську годину. Ти знаєш, де.

Він ледь устиг застебнути свої штани, кали я втекла, кинувши погляд через плече, покидаючи темну кімнатку.

Гнів покликав мене на ім’я, чим повернув до реальності. У мене ніколи не було таких видінь, тому я не знала, що й думати. Воно не було схожим на магію цього світу, радше, на спогад.

Гнів торкнувся моєї щоки, його голос був тихим.

— Еміліє...

-Я...

Відійшовши від нього на певну відстань, я заходилася обмірковувати, що йому сказати. Мені здалося, що я втратила відчуття реальності. На його обличчі помітила занепокоєння, тому щосили намагалася повернути собі почуття гордості. Щоб використати його на свою користь.

Я навмисне кинула погляд на його штани — там більше не було жодних ознак збудження, навіть натяку на це. Мабуть, моє сум’яття не лишилося непоміченим.

Я різко усміхнулася.

— Здається, наш урок завершено.

Швидко розвернувшись, я побігла до дверей. Діялося щось дивне. Зазвичай таке відбувалося щоразу, коли в нас із Гнівом був момент пристрасті.

Якщо це справді були спогади, а не ілюзії цього світу. Можливо, я розкрила ще одну з Гнівових таємниць. Хоча я зовсім не розуміла, як це могло статися.

Проте це саме те, що я збираюся з’ясувати.

РОЗДІЛ 26

Сніжинки злісно танцювали за моїм вікном.

Паморозь звивалася віконним склом, неначе зимова лоза. Я сиділа на широкому підвіконні, спостерігаючи за світом, вкритим свіжим шаром снігу. Ніч швидко насувалася, забарвлюючи все у відтінки синього. Уже минуло два дні звідтоді, коли я востаннє бачила князя цього кола. Я уникала його після видіння, адже й досі не мала певності: це спогад чи фантазія. Воно могло бути чимось, витвореним цим світом, але таким реальним, що позбутися його важко.

Матрона проклять і отрут і досі не повернулася, а мені не хотілося ні з ким ділитися тим, що побачила. Я сподівалася, що Матроні вдасться створити тонік, або застосувати іншу магію, щоб розкрити секрети, які таїлися глибоко всередині мене.

Якщо видіння було спогадом, це означало, що я вже колись була в цьому світі. І Гнів, і я... Я не могла уявити, як йому вдалося вдавати, що він не знав мене, коли ми зустрілися у Палермо. Хоча часом я дивувалася, як він знав деякі подробиці, якими я ніколи не ділилася. Наприклад, де я мешкала. Моє ім’я. Я заспокоювала себе, думаючи, що це якось стосувалося закляття переродження, що він наклав тієї ночі, коли на мене напала Гадюка. Ми змогли на кілька митей зазирнути у свідомість одне одного.

Можливо, те саме відбувалося й зараз? Можливо, я зазирала до його спогадів, бачила його з кимось іншим? Можливо, я просто сприймала світ його очима, переживаючи його спогади? Я знала, що демони можуть вселятися в людей, але ніколи не чула, щоб таке робили відьми. Хоча на цьому етапі мене вже нічого не здивує.

Крайні два дні я збула у намаганнях розшифрувати видіння. Жодна з теорій не здавалася безглуздою. Я все записувала. Навіть мала припущення, що Гнів і був Гординею, а я — Першою відьмою, проклятою до забуття за те, що вчинила.

Пізніше всі ці деталі почали розмиватися, дедалі дужче спантеличуючи мене. Я не могла пригадати, чи справді бачила обличчя Гніва, чи просто уявила, що то був він.

Я пригадала темну кімнату, віддалений гамір вечірки, але не могла відтворити в голові звучання голосу свого коханця. Чи він лаявся голосно, коли відчув полегшення, чи просто шепотів. І якщо то був не Гнів...

Мій подих затуманив скло на вікні. Це ще більше все ускладнювало. Можливо, мені вдасться впізнати коханця сьогодні ввечері на бенкеті. А що коли ми затанцюємо разом — і це пробудить іще більше спогадів, що таїлися десь глибоко в моїй підсвідомості?

Я зіскочила з підвіконня і перегорнула записи, зроблені після повідомлень від заклятих черепів. «Минуле. Теперішнє. Майбутнє. Віднайди». Я подумала, що це могло стосуватися Потрійного місячного дзеркала, за яким полював Заздрощі. Тепер мені стало цікаво, чи могло це означати щось іще.

Якщо це образи з майбутнього, можливо, вони пов’язані з пророцтвом. Тією частиною, де сказано, що я могла виправити жахливу помилку.

Коли я перебувала під впливом Хтивості, мені здалося, що у мене є вибір, я відчувала рівновагу. Що я можу проклясти всіх або щось виправити. Але що саме?

Я поверталася думками до вбитої нареченої диявола. Можливо, закоханість і була ключем до розвіювання прокляття? На перший позір, воно здавалося простим. Мені треба було б закохатися в Гординю. А для цього мені варто покінчити із заручинами з Гнівом.

«Богине, допоможи мені! Це просто якесь жахіття!»

Гординя буде на бенкеті. Якщо він і є тим таємним коханцем із мого видіння і якщо це саме видіння — це частина минулого, а не майбутнього, то цілком можливо, що ми не зможемо заперечувати цей гарячий зв’язок. Мене це лякало.

Якщо я й справді бачила минуле — це означає, що я колись була дружиною Гордині. І саме це могло бути справжньою причиною відмови Гордині запрошувати мене до свого палацу. Можливо, все було набагато глибше, ніж ненавмисні заручини з Гнівом. Можливо, не знаючи, що роблю, я розбила серце Гордині, обравши не того із братів. Це також могло б пояснити ненависть Гніва, коли я вперше його викликала, а ще його вимоги відкликати закляття, доки не пізно.

Стукіт у двері відірвав мене від роздумів.

— Заходьте!

Гарлоу зробила швидкий реверанс, а потім показала коробку із сукнею.

— Ваше взуття незабаром буде готове. Хочете, щоб я показала вам сукню?

— Будь ласка.

Через своє побивання я зовсім втратила лік часу. За годину ми мали вирушати до двору Ненажерливості.

Цей вечір мав бути першим із трьох, запланованих на святкування Вовчого бенкету. Я взагалі хотіла б уникнути цієї події, якби не інформація, яку збиралася на ньому отримати. Думка про те, що про мій найбільший страх дізнаються всі присутні, змусила моє серце битися втричі сильніше.

Спершу я переймалася, що розкриється моя секретна місія помститися. Тепер це міг бути страх перед істотою, що волає під статуєю в саду. Або ж смерть моєї сім’ї від рук наших заклятих ворогів, або те, що мою магію більше не повернути, або, що в мене вкрали спогади і життя, яким я живу, — суцільна брехня.

Найбільший мій страх кружляв наді мною, нависаючи, наче провісник смерті та приреченості.

Я не могла не думати, що, можливо, була нареченою диявола, що мене не вбили, а прокляли на забуття. У мене спітніли долоні. Це не могло бути правдою.

Проте ця думка переслідувала мене весь вечір підготовки до сьогоднішнього заходу. Не важливо, правдивим був цей страх чи ні, але якщо мені не вдасться подолати його, він постане перед усіма моїми ворогами та їхніми підданими. Це буде не просто принизливо, це свідчитиме про те, що, продавши душу, я не покинула думки про минуле й старанно намагалася знищити одного з князів.

Якщо хтось із князів-демонів підозрював про справжню мету мого перебування тут, тепер їхні побоювання підтвердяться. І я навіть не хотіла й думати про те, якою буде їхня відплата.

Я зійшла сходами, розпрямивши плечі й високо піднявши голову. Очікувала побачити Фауну й Аніра. Та замість них на мене чекав князь Гнів, одягнений

в запаморочливе вбрання. Його увага була цілком прикута до мене. Я не обрала жоден із кольорів-сим-волів його двору. Але, здавалося, він не був розчарований ні сукнею з червоного оксамиту, ні тим, як вона облягала вигини мого тіла, спадаючи до п’ят.

Я ледь не впала зі сходинок, помітивши колір його сорочки. Вона була глибокого спокусливого червоного відтінку. Поверх неї Гнів одягнув чорну жилетку та фрак. Напевно, хтось нашептав йому про моє вбрання: це могла бути Гарлоу, а може, сама швачка.

Я ступила на останню сходинку й на мить затрималася на місці. На мені були такі самі туфлі зміїного дизайну, як і минулого тренування, тільки не чорні, а в золотистих кольорах. Лише цей елемент вказував на двір, до якого належала. Попри мої теорії, у цій реальності я почувалася комфортно саме тут. Марно заперечувати, що гнів підходив мені більше, ніж будь-який інший гріх.

— Ну і як я тобі? — піддражнила я його.

Погляд Гніва потемнів, обіцяючи щось гріховне.

— Думаю, ти знаєш.

— Може, потішиш мене компліментом?

— Ти — справжнє втілення небезпеки.

— Хороша похвала від одного із нечестивих, — я поглянула на порожній хол. Між нами запала тиша, що не допомагала вгамувати мої нерви. Що більше я намагалася не зосереджуватися на своїх теоріях, то затятіше вони мене переслідували. — А де Анір і Фауна?

— Вони вже майже доїхали до двору Ненажерливості.

— А хто ще поїде з нами?

— Ніхто, — він простягнув руку.

Цікаво, чи знав він, що мав дуже небезпечний вигляд. Однак украй спокусливий. Та якщо Гординя

виявиться чоловіком із мого видіння, то Гнів до кінця цього вечора може стати просто приємним спогадом. Коли я про це подумала, усередині щось защеміло.

— Сьогодні ми скористаємося моєю каретою, адже прибувати на свято за допомогою магії вважається поганим тоном.

Я взяла його під руку, і ми вийшли через подвійні двері.

Надворі на нас чекали супровідники. Сніг лежав на даху, наче цукрова пудра. Карета Гніва була чорнішою за ніч, із золотими вкрапленнями на лакованій поверхні. Візника не було, лише коні.

— Ти сам керуватимеш?

— Ні. Мої сили це зроблять.

— Магія пересування — поганий тон, а керувати каретою за допомогою магії — ні? — я похитала головою. — Мені здається, що я сотню років проживу, але так і не зрозумію ці безглузді демонічні правила.

Четверо чорних коней випускали зі своїх ніздрів у морозне повітря пару, тільки червоні очі вказували на те, що вони не були кіньми світу смертних. Гнів перевіряв, чи добре напнуті їхні вуздечки, і стиха шикав на коней, коли ті норовили.

Я важко зітхнула. Я помилялася. Червоні очі — не єдина риса, яка вирізняла їх. їхні блискучі металеві зуби вказували на те, що ці коні були хижаками, на відміну від звичайних коней. Здавалося, один із них знову заноровив.

— Смерте, тихіше!

— Богине, допоможи мені, — я подивилася на трьох інших. — Як я зрозуміла, це Голод, Епідемія та Війна. — Усмішка Гніва підтвердила мій здогад. — Повірити не можу, що ти назвав їх на честь чотирьох вершників апокаліпсиса, проте я не здивована.

Він підійшов до мене й допоміг сісти в карету.

— Можливо, вони не просто названі на їхню честь.

Доки я обмірковувала інформацію, Гнів із самовдо-воленим виразом обличчям сів на оксамитове сидіння навпроти мене. Він різко вдарив палицею об підлогу, й ми рушили в дорогу.

Колеса стукотіли бруківкою, але й ці звуки, й тряска притлумлювалися м’якою оббивкою і килимами, що вкривали підлогу. Мені ще ніколи не випадало їздити в такому розкішному екіпажі. До цього я подорожувала так лише раз — із супровідницею, проте то була коротка поїздка на двомісному екіпажі.

Я звела брови. Цього не може бути... Після того як ми припливли кораблем, нам треба було їхати каретою, щоб відвідати подругу Нонни у Північній Італії. Але я не могла пригадати, як ми там опинилися.

Гнів пильно позирнув на мене.

— Ти маєш такий вигляд, наче розв’язуєш якусь надскладну задачку.

Я знизала плечима.

— Думаю, це через нерви.

— А може, через те, що на бенкеті всі дізнаються про твій страх?

— І через це, і через знайомство з рештою твоїх братів, і через те, що доведеться танцювати.

Якийсь час він мовчав. Сумніваюся, що він очікував від мене такої щирості, тому й не знав, що сказати. Нарешті мовив:

— Нічого поганого з тобою не станеться. Адже я цього не допущу.

— Можливо, тобі варто перейматися через братів.

— Якщо вони такі дурні, щоб розпалити твою лють, то цілком заслуговують обпектися.

Я усміхнулася.

— Утім це не заважає тобі весь час підкидати хмизу до багаття.

— Гнів і лють — це мої улюблені гріхи. Мені подобається твоя вдача.

Після незліченних гірських підйомів і спусків нарешті наша карета зупинилася. Гнів визирнув із вікна, усі його емоції знову зникли за холодною маскою неприступності.

— Ми прибули, — він потягнувся до дверцят, аж раптом зупинився. Його м’язи напружилися під ідеально пошитим фраком. — Якщо матимеш проблеми з пошуком партнера для танцю, я готовий тобі допомогти.

Перш ніж я встигла йому відповісти, він розчинив дверцята й зіскочив із карети. Потім простягнув руку, щоб допомогти мені. Я дала собі час, аби впоратися з емоціями. Адже не збрехала, коли сказала Гнівові про своє хвилювання, однак не розкрила всіх причин, що змушували моє серце битися швидше. Тепер я отримаю змогу поговорити з кожним князем пекла. І цілком ймовірно, один із них організував убивство моєї сестри.

За кілька наступних днів я можу багато надбати, але водночас і втратити. І якщо вбивця сестри тут, ніхто не гарантує, що він не захоче вирвати і моє серце.

Що ж, якщо мені доведеться битися за своє життя, принаймні Гнів на моєму боці.

Він сильніше обхопив мою руку, коли ми увійшли до двору Ненажерливості. Палац був величезним і мав особливий дизайн. Це було щось середнє між відкритими римськими терасами з високими арковими вікнами та середньовічними вежами. Палац стояв на схилі крутої гори, і було враження, неначе він зійшов зі сторінок готичної казки.

— Приготуйся, — Гнів провів мене невеликими сходами й зупинився перед грандіозним входом до палацу. — Розбещеність мого брата не має меж.

У мене відібрало мову, коли ми зайшли всередину палацу Ненажерливості. Князь цього кола не приховував іменні гріхи й вади. Щойно зайшовши до розкішного холу, ми стали свідками найскандальнішої сцени, яку мені колись випадало бачити.

У центрі холу стояв величезний поміст із широченним матрацом. Гості юрмилися довкола нього. На помості не було ні їжі, ні напоїв. На ньому лежали... коханці. Деякі з них займалися тим і в таких позах, яких мені й на гадку не спадали.

На одному кінці помосту лежала оголена жінка, широко розставивши ноги. Чоловік поряд неї виливав теплий розтоплений шоколад на її груди, живіт і нижче. Відкинувши порожній глечик, він упав на коліна й почав злизувати шоколад. У цьому не було жодної романтики, жодної спокуси. Лише чистий тваринний голод. Але жінка, схоже, не заперечувала.

На протилежному кінці помосту лежав молодик, закинувши руку за голову, і спостерігав, як його партнерка злизує з його збудженого прутня вершки, а інший коханець входив у неї ззаду. Моє обличчя запалало, коли я побачила ці еротичні сцени.

Іще до того як я дізналася, що Гординя — не мій суджений, Гнів згадував, що його брат може запросити коханців до нашого ліжка. Тепер я знала, що він мав на увазі. А також зрозуміла запитання Фауни про те, чи подякувала я Гнівові за допомогою свого рота.

— Брат насолоджується можливістю шокувати гостей, які щойно прибувають до палацу, — низький голос Гніва біля мого вуха викликав у мене тремтіння. — А його піддані завжди щасливі брати участь

у його розпусних виставах. Коханці, які беруть участь у цих оргіях, воліють, щоб їх бачили. Вони хочуть, щоб ми насолоджувалися їхнім задоволенням. Наша увага живить їх так само, як їхні сцени — нас. Але не переймайся — не весь двір такий.

Гнівова рука на моїй спині не змогла мене зрушити з місця.

— Чи може вплив Ненажерливості змусити мене це робити на очах у всіх присутніх?

Гнів простежив за моїм поглядом, вираз його обличчя лишався для мене незрозумілим.

- Ні.

Я пильно поглянула на демона, який стояв поруч. Здавалося, його зовсім не зачіпали всі ці голі тіла та їхні стогони. Він шукав очима крісло, щоб сісти, а самому видовищу не надавав особливої уваги. Та про мене не можна було сказати те саме. Я ледь відвела погляд від чоловіка, який гарячково облизував, прицмокуючи, коханку.

— Як ти можеш бути таким упевненим? Хтивості вдалося вплинути на мене, і Заздрощам також. Упевнена, твій брат зможе змусити мене робити все, що йому заманеться і з ким заманеться. Можливо, наших уроків було недостатньо. Можливо...

— Видихни. Ніхто тебе не чіпатиме, доки ми тут разом, Еміліє. Адже це буде оголошенням війни, а ми всі зібралися тут на знак тимчасового перемир’я. Ти належиш до двору «Гнів». Якщо вони забудуть про це, я із задоволенням їм про це нагадаю.

Лише один погляд на його тверді риси обличчя запевнив мене в серйозності його обіцянок. Я була впевнена, що князь розірве на шматки кожного, хто насмілиться хоч пальцем торкнутися мене без моєї згоди. Мені хотілося також мати таку силу. Хотілося

відчувати, що моя безпека лише в моїх руках, і присяг-нутися можу, мені здалося, що колись так і було. Можливо, саме тому я так заздрила, зустрівши Заздрощі та відчувши його вплив на собі. Я прагнула такої сили, щоб захистити себе і рідних.

Я знову звернула увагу на чоловіка, який стояв навколішки між жіночих стегон. Тепер він послуговувався не лише ротом, а й своєю рукою. Інша дівчина наблизилася до її грудей, додала збитих вершків і почала вилизувати її шкіру.

Ненажерливість хотів шокувати гостей, схвилювати їх. Проте більшість із них належала до цього світу, тому, мабуть, була свідками й не такої розпусти. Насправді ця вистава не для всіх. Вона для мене. Щоб спантеличити почесну гостю зі світу смертних задовго до того, як вона увійде до гостьової зали. І йому майже вдалося.

Голизна, люди в пошуках сексуального задоволення — і хоч як відчайдушно я намагалася подивитися на це з іншого боку, моє бачення, сформоване під впливом світу смертних, не давало мені змоги вважати це чимось правильним чи несороміцьким. Усе це шокувало мене, бо глибоко в душі я все ще переймалася, що могла бути розкритикована за людськими стандартами скандальності. Навіть більше, я й досі переймалася тим, що можуть подумати про мене інші.

Годі! Мені набридло піддаватися старим страхам. Я підійшла до столу й занурила палець у миску зі збитими вершками, потім повільно обернулася до Гніва, злизуючи їх. Тепер його вираз обличчя точно не здавався сумним чи байдужим. Він стежив за кожним моїм рухом, ніби закарбовуючи його в пам’яті.

Поряд з’явився слуга, який тримав у руці тацю з фужерами шампанського.

Я обдарувала Гніва легкою, грайливою усмішкою, потім узяла з таці келих вина з демонічних ягід.

— Вип’ємо за бешкет!

Не чекаючи на його відповідь, я розвернулася і покрокувала повз стіл із коханцями.

Увійшовши на Вовчий бенкет і почувши, як герольд зачитує моє ім’я, я переконала себе в тому, що в цьому залі я найнебезпечніша.