Керрі Маніскалко_Королівство Проклятих

РОЗДІЛ 33

Я не могла знайти Гніва ні в його покоях, ні в бібліотеці. Зазирнула на балкон і вже збиралася податися на пошуки до Місячного мілководдя, коли подумала забігти на кухню.

Це, звісно, останнє місце, де я сподівалася знайти демона війни, але саме тут я на нього й натрапила. Він стояв до мене спиною, з ножем у руці, нарізаючи ідеальними шматочками сир і додаючи його в тарілку з фруктами.

— Тобі не потрібне запрошення, щоб допомогти мені, Еміліє, — він не повертався до мене обличчям. — Звісно, якщо ти хочеш бути в моєму товаристві.

— Я тебе шукала. Думаю, це означає, що я зовсім не проти твого товариства.

— Після того як ти підсипала мені снодійного, щоб утекти з моїх покоїв, я подумав, що все змінилося.

— Це... це не через тебе.

Гнів продовжував нарізати, ніж стукотів по дерев’яній дошці.

— Відчувалося, ніби через мене, особливо, якщо зважати, що було між нами минулої ночі.

-Я...

— Можеш не пояснювати.

— Я й не збиралася. Я хотіла перепросити в тебе, що ти став жертвою моїх особистих намірів, — між нами запанувала тиша. — Як довго ти був непритомний?

— Ти ж не думаєш, що я тобі розповім?

— Ні, не думаю.

Я підійшла до столу, де він стояв, і спостерігала, як добре він вправлявся з ножем. Те, як він виклав фрукти, вражало. Інжир був охайно порізаний на четвертинки, ягоди й виноград розкладені апетитними гірками. Він навіть знайшов граната.

— Не знала, що тобі подобається збувати час на кухні.

— Я теж не знав, — він знизав плечима, його очі були зосереджені виключно на їжі. — Мене не особливо цікавить випікання чи змішування інгредієнтів, а от обробка, різання і рубання надзвичайно розслабляють.

Я всміхнулася. Звісно, ця частина готування близька йому. Замість якось це прокоментувати чи просто змінити тему, я взяла з тарілки шматочок яблука й поклала до рота. Я відтягувала час, і ми обоє про це знали. Не дуже вдала перевірка на хоробрість.

— У деяких релігіях смертних вважають, що яблуко — це заборонений плід.

Гнів зупинився лише на мить, але я пильно спостерігала за його реакцією. Він не відривався від свого заняття.

— Як для дівчини, яку виховували відьми, я здивований тим, якою близькою ти була до вірувань смертних.

Я обрала інший фрукт.

— Я також чула, що інжир, виноград і гранат теж претендують на звання забороненого плоду.

— Ти занадто багато думаєш про заборонені плоди.

— Я їздила до Дерева проклять. — Він продовжував повільно нарізати шматок чеддеру. Я пройшла до іншого боку столу, де змогла б поглянути йому в очі. —

Й уклала угоду зі Старою відьмою. Дещо з того, що вона сказала, змусило мене замислитися про заборонені плоди і Дерево пізнання.

Кісточки на пальцях Гніва побіліли, коли він сильніше стиснув ножа.

- І?

— Я хотіла дізнатися правду про сестру, але вона наполягла на тому, що спершу я маю дізнатися правду про себе. Щоб протистояти власним страхам. Вона також сказала, що частина моєї правди криється за тим, ким є ти. — Він подивився мені в очі. — Вона сказала мені вирізьбити твоє справжнє ім’я на дереві.

— Будь ласка, скажи, що ти цього не зробила. Стара відьма гірша навіть за моїх братів.

Я повільно похитала головою і поклала на стіл чорний листок зі срібними прожилками. Гнів витріщався на нього так, наче я принесла до палацу отруйну гадюку. Я здійняла кулак, щоб розтрощити листок, але Гнів перехопив мою руку й притиснув її до свого серця. Воно шалено стукотіло.

— Ми повернемося назад і укладемо іншу угоду зі Старою відьмою.

Я трохи відхилилася, щоб поглянути йому в очі.

— Ти нервуєш.

— Ти вирізьбила моє ім’я на дереві, яке потребує кривавої жертви в обмін на правду, — він розчаровано видихнув. — Звісно, я схвильований.

Я простягнула іншу руку вперед, щоб обхопити його обличчя. Він хвилювався не тільки через це, і ми обоє чудово це знали.

— Я знаю, хто ти.

— Я в цьому дуже сумніваюся.

Його тон указував на те, що якби я знала правду про нього, то не стояла б так близько й не обіймала б

його. Його таємниця налякала мене, але я ніколи не зможу подолати страх, якщо не винесу її на світ. Я ніколи не дізнаюся, хто я, що сталося з Вітторією, якщо боятимуся правди. Стара відьма мала рацію. Я призвичаїлася до темряви, мене занадто довго в ній тримали. Спершу Нонна, тепер я сама. Час відкинути страхи і вийти на світло.

Я не дивилася на те, що Гнів робив, а просто щосили вдарила кулаком по стільниці, стіл перевернувся, фрукти і сир впали на підлогу, а з ними і проклятий листок, що розбився на сотні маленьких уламків.

Гнів обійняв мене руками, ніби міг захистити від Дерева проклять, що хотіло забрати свою плату. Але я не відчула раптового болю, не знепритомніла і не померла. На мені не було жодної ранки.

Гнів притиснув мене міцніше, швидко і важко дихаючи.

На очі навернулися сльози, але я не дозволяла їм пролитися. Те, що я стояла тут, захищена обіймами Гніва, означало, що я мала рацію. Як і Стара відьма.

Тепер, коли знала правду, то не розуміла, що мені з нею робити. Я думала, що готова, що зможу впоратися з його таємницею, коли її розкриють. Та я помилялася.

І ненавиділа себе за це.

Я тремтливо зітхнула, потребуючи часу, щоб переварити те, про що дізналася. Гнів відчув, що я віддаляюся, і неохоче опустив руки, зробивши крок назад. Він мовчав, спокійно чекаючи, доки я щось скажу.

Прокляті кістки! Як же це важко. Але мені доводилося переживати і складніші часи. Це я також переживу.

— Коли ти попросив мене більше не називати тебе на ім’я, що я згадала колись у монастирі, я

здивувалася, чому ти не відреагував різкіше, — я витерла очі, не наважуючись поглянути на нього. — Ти поводився так, наче ті слова нічого не означали. Ніби я просто роздратувала тебе, — я всміхнулася, поглянувши на свої долоні. — Якщо вірити Нонні, князь пекла ніколи не розкриє свого справжнього імені власним ворогам.

Я відчувала, як він дивився на мене, але й досі не могла зустрітися з ним поглядом.

— Я знаю, що відьми і демони — вороги. Але в нашій історії є ще щось, чи не так?

— Еміліє...

— Ти — зваба, спокуса, — я нарешті перевела погляд на його руки й кивнула, побачивши звивисте зміїне татуювання. — Ти і є тим змієм у райському саду, що спокушає смертних грішити.

Я підвела погляд, нарешті поглянувши йому в очі. Я пильно дивилася на нього. На його обличчя, тіло, на те, що сама його присутність кричала про владу, до-мінантність. Він створений, щоб вабити. Він справжнім уособленням спокуси.

Його вираз обличчя став байдужим, він вичікував. Саме зараз, більш ніж будь-коли, мені відчайдушно хотілося відчути його емоції. Хоча підозрювала, що він добре відчував мої, саме тому й дистанціювався. Він знову надягнув на себе броню, якою так вправно захищався від мене.

— Не знаю, як тобі вдавалося так довго вдавати людяність, але, мабуть, це так, як говорив Заздрощі, — ти найуміліший брехун з усіх, Самаелю.

Здавалося, йому неприємно чути своє справжнє ім’я. Він ніби не дихав після того, як я викрила правду. Але зараз полегшено видихнув.

— Мене називали Князем темряви, королем нечестивих і ще багатьма іншими іменами, але я не брехун!

Я пильно поглянула йому у вічі. Я мала рацію. Зрозуміла це тієї миті, коли Дерево проклять не забрало моє життя. Але правду усвідомити важко — Гнів був дияволом. Він був тим злом, якого боявся весь світ.

А я, дурепа, піддалася його спокусі. Я піддалася його сяйливим золотистим очам, гострому розуму і впевненості в собі. А ще тому, як він захищав своїх підданих, обираючи справедливість замість помсти. Не дивно, що світ смертних так легко плутав двох князів: Гординю і Гніва. У них безперечно багато спільного.

— У тебе було багато можливостей розповісти мені про те, що ти і є диявол. І що саме тебе і прокляла Перша відьма. А дружина Гордині взагалі колись існувала, чи це твоя обраниця загинула?!

— Я не обманював тебе напряму.

— Годі ухилятися!

— На відміну від Гордині, у мене ніколи не було обраниці. Але так, це правда, мене прокляла Перша відьма. Як і всіх моїх братів. Та покарання для мене було жорстокішим, адже вона вкрала дещо дуже важливе для мене. Дещо, заради чого я готовий піти майже на все.

— Ріг Аїда, — промовила я, подумавши про амулети-ріжки.

Я добре почувалась і без них. Якщо вже на те пішло... я відчувала навіть полегшення, коли вони зникли. І це дуже відрізнялося від тих почуттів, що заполонили мене тоді, коли він уперше повернув мені амулети. Я підозрювала, що амулет може бути пов’язаний із болісними відчуттями, які мені довелося пережити після перебування на Місячному мілководді.

Я пригадала, як переймалася, що дияволові може не сподобатися те, що Гнів запропонував мені надягти

амулет тієї ночі. Уявляю, якою дурепою здавалася йому тоді.

— Здавалося, ти був єдиним, хто тоді не полював на них. Імовірно, це означає, що вони потрібні тобі більше, ніж решті. Ти просто не хотів бути дуже підозрілим.

— Це мої крила, а не роги. Ваша Перша відьма прокляла їх, зробивши подібними до елементів, про які йдеться в казках смертних, а потім сховала їх від мене, — здавалося, він загубився у спогадах. Тих, що змусили його скласти власні руки в кулаки. Коли він знову подивився на мене, його очі горіли люттю. — Щоб повернути їх, мені треба закляття із ґримуара.

— У тебе є крила, — звісно, він же був янголом. Свята Богине! Одна річ — підозрювати, а зовсім інша — знати напевне.

— Були.

У його голосі відчулися біль і злість. Частина мене хотіла підійти до нього й утішити, адже я бачила, що ця рана й досі була свіжою. Та я лишилася стояти на місці.

Його крила були зв’язком з ангельським світом. Зі світом, який він залишив позаду. Важко повірити, що диявол так оплакував щось, що пов’язувало його з місцем, яке він достатньо ненавидів для того, щоби бути назавжди звідти вигнаним.

А можливо, все це було неправдою. Можливо, це все були чергові казки смертних, викривлені й неточні через те, що спливло вже багато часу. Гнів не видавався мені справжнім уособленням зла. Чи найбільшим спокусником. Хоча... він повільно прокрався в моє життя. І моє серце. Хіба це не було доказом спокуси? Чи якогось плану, що він повільно реалізував?

— Еміліє, — він простягнув до мене руку, і я здригнулася. Він одразу ж прибрав її. — Я відчуваю твої емоції, але хочу знати, як ти почуваєшся насправді.

— Ти і є диявол!

— Так, ти вже мені про це достатньо разів нагадала.

— Але, як щодо Люцифера, Гордині... Я не розумію.

Він важко зітхнув.

— Гріх, із яким асоціюється мій брат, унеможливлює заперечення, що він — король демонів. Смертні вірять, що він і є дияволом. А його гординя не дає йому змоги визнати правду. Він аж надто задоволений, що може підживити своє его. А в мене мій титул не викликає ніяких емоцій. Для мене це просто обов’язок. Це покладена на мене відповідальність. Нічого більше. Коли Гординя впивається своїм престижем, я просто маю час на те, щоб виконувати завдання, які стоять переді мною.

— Хоч щось між нами було правдою? Чи все це — лише гарно зманіпульована спокуса? Крапля правди в морі брехні?

— Скажи, — він примружив очі, — коли ти погодилася на шлюб із Гординю, думаючи, що він і є дияволом, невже це тоді мало значення?

Мимоволі до мене повернувся спогад.

— Тієї ночі... на Місячному мілководді ти назвав мене своєю королевою.

— Ти прибула сюди, думаючи, що станеш королевою нечестивих. Це правда. Якщо обереш завершити наш шлюбний зв’язок, ти не просто станеш моєю королевою, ти станеш королевою демонів, — він пильно позирнув на мене. Вираз його обличчя став байдужим. — Єдина різниця — це те, з яким братом ти одружишся. Усі в цьому світі знають, хто я. Усім відомий мій справжній титул. Тільки смертні думають

інакше. Тому я ще раз запитую: невже це так важливо для тебе тепер, коли ти знаєш, хто я насправді?

— Насправді я не знаю. Занадто багато інформації як для одного дня. Але ти — диявол. Ти — справжнє втілення зла.

— Таким ти мене бачиш?

— Поза межами цього світу всі бачать тебе таким.

— Мені неважливо, що думають інші. Лише, що думаєш ти, — він зробив крок назад і схилив голову набік. Його рухи були стриманими. — Дякую за твою чесність. Це все, що я хотів почути, моя леді.

— Гніве, чекай! Я...

Він розчинився у блискучій хмарі диму.

РОЗДІЛ 34

— Пробач, — прошепотіла я, стоячи у порожній кімнаті.

Дим і досі висів у повітрі певний час після Гнівового зникнення. Я пильно дивилася на цю картину, очі пекли, наповнені сльозами. Мені хотілося промовити якесь закляття, щоб відмотати час назад. Набагато простіше було б просто забути про те, що сталося. А ще ліпше — забути правду про його ім’я, його титул і те, як боліло моє серце, коли я думала, що все, що було між нами, то лише частина якоїсь гри.

Я сперлася на стіл, спостерігаючи за безладом на підлозі. Він видавався відповідною метафорою для мого життя. Щоразу, коли я думала, що наближаюся до розгадки таємниці вбивства сестри, до купи проблем додавалися дедалі нові. Здавалося, наче навколо щораз більшало безладу, який мені треба розбирати.

Через те, що прокляття активно приховувало правду, я майже не могла скласти пазли докупи.

Повернувся старий знайомий мені страх. Я думала, що бачу забуті спогади, які зазвичай проявляються під час близькості з Гнівом.

Якщо я не була його обраницею, можливо, я була Першою відьмою? Раніше я була майже впевнена, що Матрона проклять і отрут була нею, але тепер у це

КОРОЛІВСТВО ПРОКЛЯТИХ

повірити важче. Я уявити не могла, що Гнів переховує її тут, знаючи, що саме вона і вкрала його крила.

Можливо, справжньою причиною вбивств було бажання знайти Першу відьму? Було б розумно віднайти її та покарати за те, що вона вкрала колись. Якщо всі князі пекла втратили свої крила чи щось інше, не менш важливе, кожен із них міг стояти за цими вбивствами.

Якщо я і є Перша відьма, не дивно, чому Гнів так ненавидів мене тієї ночі, коли я його викликала. Тоді він назвав мене «істотою», присягаючись, що ніколи не спокусився б, дивлячись на мене, коли я думала, що угоди з демонами мали бути підкріплені поцілунком.

— Вітаю, Еміліє! — пирснула я. — Нарешті ти остаточно збожеволіла. Та докотилася до параної.

Говорячи вголос сама із собою, я точно не допомагала собі приборкати хвилювання про божевілля. Треба стерти ці думки й почати все заново.

Я пирхнула. Це якесь безглуздя, але... але цілком можливо. У цьому палаці є той, хто добре знається на тоніках і настоянках. Той, хто володіє достатніми знаннями, щоб розвіяти накладені на мене закляття. Не важливо, була вона Першою відьмою чи ні, мені не завадить її допомога.

Я поспішила до Матрони проклять і отрут, молячись кожній із відомих мені богинь, що та буде на місці.

— Дочко місяця, — Селестія спантеличено поглянула на мене, коли я забігла до неї й попросила зачинити двері. — Що тебе сюди привело?

— Ти знаєш, хто я?

Важко сказати, чи вона вагалася, бо переймалася за мій психологічний стан, чи просто обережно оминала правду.

— Так, моя леді.

— Я не про мій придворний титул. Ми вже раніше бачилися з тобою, чи не так?

Тепер її здивування було ще гострішим.

— Ти останнім часом не вживала нічого дивного?

— Ні, — я нервово ходила околяса. — Я побачила певні спогади, які, як спершу здавалося, мені не належали. А тепер я не така вже й впевнена. Є у тебе якийсь тонік? Щось, щоб виявити прокляття або розвіяти його?

— Сядь! — вона вказала мені на маленький стілець біля столика, за якими зазвичай працювала. Я послухалася і сіла на краєчок, підібгавши під себе коліна. — Дай мені руки. — Я схилилася над столом і зробила так, як вона просила. — Іноді забуття може бути подарунком.

Я обхопила її руки, поклавши великі пальці на зап’ястя.

— Вам це відомо з власного досвіду?

— Я говорю це як людина, яка бажає отримати такий подарунок.

— Я і є Перша відьма?

Вираз обличчя Селестії пом’якшав.

— Ні, дитинко.

— Перша відьма це ти?

- Ні.

Я відпустила її руки й спокійно сіла на стільці. Від жодного з моїх запитань її пульс не пришвидшився.

— Зізнаюся, я відчула лише незначне полегшення. Що більше я про неї дізнаюся, то менше вона здається мені героїчною, як описують наші легенди.

— Кожен лиходій бачить себе героєм. І навпаки. А насправді в кожному з нас є маленький лиходій і герой. Усе залежить від обставин.

Я роззирнулася навсібіч по кімнаті, погляд зупинився на черепі з рунами.

— Я намагалася розгадати загадку. Про ключ, що не обов’язково відчиняє двері. Це також загадка. Про сім зірок, сім гріхів і янгола смерті.

— Ти шукаєш Ключ спокуси, — Селестія важко зітхнула. — От що я маю сказати тобі, дочко місяця: ти уже знайшла його. — Я позирнула до неї. — На твоєму місці я добре подумала б, адже якщо ти вже стаєш на цей шлях, вороття назад немає.

— Той, хто вбив мою сестру, мав би подумати про це, — я підвелася. — Ключ спокуси десь тут? У дворі «Гнів»?

— Це небезпечно. Магічні об’єкти... до них треба дуже обережно ставитися.

— Але він і справді тут.

Селестія стиснула губи. Цього достатньо, щоб підтвердити мої здогадки. Я пригадала свою розмову із Заздрощами, коли з перепою помилково подумала, що він просто говорить нісенітниці. Він тоді сказав, що не всі ключі насправді мають подобу ключів.

Наприклад, кров була ключем до зняття демонічної магії. Якщо враховувати це, можна здогадатися, що будь-що насправді могло відкривати Потрійне місячне дзеркало. Ключ спокуси міг бути якимось еліксиром. Проте... мене все-таки десь глибоко всередині щось турбувало.

Якщо у Гніва був магічний предмет і він хотів його сховати, не було безпечнішого місця, ніж залишити його просто на очах. Гнів завжди змушував сумніватися в очевидному. Такою була його тактика тоді у Палермо, коли я назвала його Самаелем.

Сумнівалася, що князь ховав Ключ спокуси у своїх покоях. Я зрозуміла, що він міг бути в одному з двох місць: його особистій бібліотеці або ж у зброярні.

Я була готова одразу побігти туди й здійняти все перевертом.

Селестія схопила мене за рукав, зупиняючи у дверях.

— Якщо зробиш це, приготуйся до наслідків, які ти не зможеш контролювати.

— Матроно, я зараз взагалі мало що контролюю. Зміниться лише те, що я нарешті дізнаюся правду.

Селестія відпустила мою руку та відступила. Не гаючи часу, я кинулася до зброярні. Я трохи побоювалася, що застану там Гніва, який вивільнятиме там накопичені емоції після нашої розмови. Та в порожній кімнаті панувала тиша. Я зазирнула в кожну секцію, торкаючись кожного золотого предмета, а також шукаючи якийсь потаємний закуток, що міг би бути ключем.

Я зупинилася на протилежному від дверей боці кімнати — поряд зі зміїною мозаїкою. Відтоді як я вперше побачила її... присягнутися можу, було в ній щось знайоме. Думки зароїлись у моїй голові у пошуках якогось спогаду.

— Прокляті кістки! — я запустила пальці у волосся. — Думай!

Я вже колись її бачила. Я поставила б на це те, що лишилося від моєї душі. Якби тільки...

— Підступний демоне! Ти геній! — я затулила рота долонею, щоб не закричати на радощах. — Та я тебе заловила!

Я стояла над столом Гніва, тримаючи в руках зміїне прес-пап’є.

Точніше, те, що я помилково вважала за прес-пап’є. Я перевернула його, поглянувши на його краї, на

геометричний дизайн, та цього разу під іншим кутом. Воно точно могло бути ключем. Завдяки своїй формі воно легко могло б підійти до кришки настільного дзеркала. Це також пояснювало б, навіщо Заздрощі розкрив мені цю інформацію.

Без запрошення до двору Гніва він не зміг би сам обшукати палац. Просто показатися на кілька хвилин у саду — одна річ, а зовсім інша — нишпорити його особистою бібліотекою. Хоча, знаючи Гніва, він точно розставив варту, щоб тримати якнайдалі своїх братів. У цьому разі йому просто було байдуже.

Я притиснула Ключ спокуси до грудей, відчуваючи перші паростки надії. Не знаю, чому Селестія так переймалася про доторки до магічного предмета. Поки що це давало мені лише спокій і радість. Після всіх зупинок і пошуків — це була перша справжня зачіпка, ниточка, за яку варто потягнути. І все, що мені потрібно, — це Потрійне місячне дзеркало. Тепер, озброївшись ключем, я склала новий план.

Повернувшись до власних покоїв, я дістала свої записи і перо. Щойно мені вдалося б розшифрувати послання заклятих черепів, я знала б, куди рухатися далі.

Я піднесла перо до своїх уст, пильно вдивляючись у записи, чекаючи, доки відповідь сама мене знайде. Тепер послання першого черепа зрозуміліше. Я знала, що воно стосувалося Потрійного місячного дзеркала і того факту, що воно могло бачити минуле, теперішнє і майбутнє.

Та мене хвилювало друге повідомлення. Знаючи про те, що сім зірок уособлювали Сімох сестер, і враховуючи те, що Заздрощі хотів їх віднайти, я...

Я зробила неглибокий вдих, мене відвернула нова думка. Якщо Гнів тримав Ключ спокуси на очах, можливо, те саме він зробив і з Потрійним місячним дзеркалом. Можливо, він не міг розкрити мені правду про прокляття, але міг дати підказки.

Я пригадала невеличку скриньку Заздрощів — туди могло б поміститися маленьке кишенькове дзеркало. Саме таке дзеркало й подарували мені одразу перед від’їздом до двору Заздрощів. Ця надія змусила мене стиснути в руці ключ і побігти до ванної кімнати. Я дістала вишукане дзеркальце із шафки, в якій зберігала його. Мені дуже сподобалося гравіювання зі зворотного боку, але тоді я не усвідомлювала, що це може бути щось більше, ніж просто гарний дизайн.

Мене переповнювало хвилювання, я приклала Ключ спокуси до зворотного боку дзеркала й провернула. Або принаймні спробувала це зробити. Було важко зрозуміти, як правильно розташувати його. Я повернула його в кількох напрямках, намагаючись підібрати правильний. Потім перевернула ключ і пильно подивилася на вирізьблені лінії. Радість ущухла — не схоже, що вони підходять одне одному. Можливо, вони й справді не підходили, але опускати руки ще рано.

Після того як спробувала в різні способи з’єднати два предмети, я нарешті визнала, що вони не поєднуються.

Я покрокувала назад до кімнати й упала на ліжко, кинувшись перечитувати записи. Мені треба знайти Сімох сестер і запитати їх про Потрійне місячне дзеркало. Черепи мали бути ключами до розгадки, але тільки якщо я зрозумію, про що в них ішлося.

Я різко вдихнула й видихнула, відкидаючи з голови розчарування і попередні теорії. Стара відьма сказала дещо, на що я майже не зважила. Я зосередилася на спогадах про нашу розмову, мені потроху пригадалися її слова про Сімох сестер. «Вони там, де світом не править жоден із гріхів».

Ось воно! Я ще раз пильно перечитувала послання від другого черепа.

Я була так переконана, що сім гріхів було найлегше розшифрувати, але це могло бути геть не так. Можливо, саме ця простота й робила цю підказку складною. Я вирішила, що вона стосується сімох князів пекла. Але якщо вона означала якесь місце безпосередньо всередині Семи кіл? «Як угорі, так і внизу» — зазвичай означало рівновагу.

Підказка могла вказувати на місце, де всі сім гріхів були рівними, де жоден із них не правив іншим. На що й натякнула мені Стара відьма.

Коридор гріхів.

Серце шалено калатало, коли я знову зазирнула у свої записи. Це воно!

Сім сестер мали бути десь біля Коридору гріхів, я також відчувала, що саме вони й володіли дзеркалом. Це пояснило б, чому вони переховувалися від князів. Вони були або магічними крадійками, або просто хранительками миру.

Не важливо, як їх сприймали князі-демони, для мене вони були порятунком.

Я швидко запакувала необхідні мені речі: Ключ спокус, ґримуар Старої відьми, що я поцупила у Заздрощів, панчохи і сухофрукти, що взяла на кухні. Я також перевдяглася у тепліший одяг.

Замість сукні одягла обшиті хутром шкіряні штани, туніку на шнурівці й оксамитовий плащ. Натягнувши високі чоботи й узявши торбинку, я вискочила надвір. Я зупинилася біля стайні, адже егоїстична частина мене хотіла, щоб Танзі склала мені компанію, але я точно не знала, що шукала. Подорожуючи із Танзі, ми рухалися б занадто швидко, тому я могла би баґато чого не помітити. Мені треба зробити це самотужки.

Щоб не привертати до себе увагу котрогось із набридливих членів двору, я хутко попрямувала до околиць палацу й зійшла крутим схилом. За лічені хвилини знову стояла на напіврівній поверхні. Я кинула погляд назад і помітила гору, яку Гнів розколов на кілька частин одним своїм словом. Вона була такою само величезною і зловісною, якою я її запам’ятала.

Я сподівалася, що мені вдасться ще раз її побачити.

Із відданістю в серці й спогадами про сестру, я розпочала свою подорож зрадливою гірською дорогою. Цього разу я була готова до емоційних стусанів від Коридору гріхів.

Я також уміла боротися з демонічним впливом. Я відчула перші ознаки сили, що гладили мою шкіру, шукаючи, куди увіп’ятися б зубами. Я вишкірилася, поглянувши на цей світ. Навіть без допомоги своєї магії, я не була безнадійною. Я мала кинджал і нещодавно віднайдену в собі впевненість.

— Покажи найгірше, на що ти здатна!

І я з упевненістю збиралася це зробити. Я пробиралася крізь сніг, що потроху досягнув рівня моїх колін. Мої кроки стали повільними і нестійкими. Та я не думала про холод і кригу. Ці думки мене відвертали б. Я зосереджувалася на тому, що бачила перед собою, намагаючись знайти хоча б натяк на Сімох сестер.

Коли ми вперше проходили тут, присягнутися можу, що бачила якихось жінок із кістками замість спиць для плетіння. Тоді я переконала себе, що вони були витвором моєї уяви, хоча й не вірила в це. Якщо Сім сестер тоді з’явилися мені, я молилася, щоб це сталося знову. Особливо зараз, коли я подорожувала сама, а не поряд із їхнім ворогом.

Подолавши лише третину шляху, я сходила на високий пагорб, коли на мене обрушився крижаний шторм. Накинувши на голову каптур, я продовжила рухатися вперед. Маленькі градинки без упину дошкуляли мені. Вони наче лютували через мою непокору. Та мене вела вперед не непокора. Не вона змушувала мене долати такий важкий шлях. Це була любов.

Можливо, ця подорож і почалася через бажання помсти, але за ним завжди стояла любов до сестри. Нонна мала рацію: любов — це найсильніша магія. І я шануватиму її та свою Богиню. Я зупинилася — мою увагу привернуло дещо дивне на дереві.

Я примружилася, вдивляючись у величезний кедр. Раптом відчула, як кров відливає від мого обличчя, коли помітила різьблення на ньому.

VII

— Тут є хтось?

Я потягнулася до кинджала й роззирнулася навсібіч. Я не помітила жодних звуків, слідів чи інших знаків, що свідчили б про Сімох сестер. Але ця сімка вирізьблена на дереві... Мене вчили ніколи не нехтувати знаками. І ось один із них був просто перед моїми очима.

Я обійшла дерево, не помітивши нічого дивного. Воно було середнього розміру. Лише, можливо, трохи хирлявіше за довколишні кедри. Я поклала зброю назад до піхов, стала навколішки й почала відкидати руками сніг. Мало ж тут бути бодай щось!

За кілька хвилин болісних відчуттів через підморожені пальці мої нігті досягли морозної землі. Я спробувала копнути її тверду поверхню, але замість цього просто зламала собі нігті.

Я підвелася, склавши руки в кулаки, намагаючись угамувати емоції. Коридор гріхів відчув мою слабкість і одразу відповів на неї. Мій улюблений гріх звільнив мою лють, і я закричала. Але мій крик приглушував тільки свіжий сніг, що падав на землю.

Я дала вихід усім емоціям, підкидаючи ногами сніг, зриваючи гілки з дерева, щосили тупочучи по холодній землі. На моєму чолі виступив піт, я не могла зупинитися. Я піднесла кулак до дерева й щосили його вгамселила.

— Прокляття!

Нестерпний біль захлеснув мене. Я поглянула на свої закривавлені кісточки на руці, войовничість

і лють одразу мене полишили. Це було безглуздя. Ці сміховинні загадки... І коли крапля крові впала на сніг, раптом у мене з’явилася ідея. Просто інтуїтивно я дозволила кільком краплям крові капнути на дерево, навпроти римської сімки. Без будь-яких зволікань стовбур із клацанням розчахнувся, і я побачила приховані сходи, що вели всередину. Я знову обійшла навколо дерева. Здавалося, такі величезні сходи аж ніяк не могли поміститися всередині. Та годі вже запитань! Настав час шукати відповіді.

Я помолилася Богині й увійшла всередину. Приховані двері зачинилися за мною, і перед очима спалахнули смолоскипи. Я потягнулася до кинджала, але якесь внутрішнє відчуття підказувало, що цього не варто робити. Не знаю, чому я була такою впевненою, що тут не зустріну ворога. Навпаки, я переймалася, що будь-який вияв агресії може бути спрямований проти мене. Але якщо хочу знайти божественний предмет, я маю бути впевнена, що все вийде.

Я зробила глибокий вдих і рушила вперед. Сходи були дерев’яними, напівкруглими, звивалися навколо величезного стовбура. Я йшла впевнено. Хвилювання і тремтіння розтікалися венами. Унизу розташовувалася маленька кам’яна кімнатка, в центрі якої стояв невеличкий п’єдестал. Саме тут воно й мало бути. Я зупинилася, насолоджуючись вишуканою красою дзеркала, яке стояло тут, наче на виставці. Здавалося, воно виготовлене з поєднання перламутру і місячного каменю. Це була найгарніша річ, що мені доводилося колись бачити.

Воно світилося зсередини. Я стояла перед ним, не помічаючи, що моїми щоками стікали сльози. Поки одна зі сльозинок впала на дзеркало і зашипіла. Я поклала на підлогу свою торбинку й потягнулася,

щоб узяти його до рук, аж раптом у кімнаті спалахнули свічки.

У світлі мерехтіли сім примарних тіней. Вони нічого не говорили. І не рухалися в мій бік. Вони просто вичікували чогось. Це і були Сім сестер. Я не відчувала страху, лише трепет, що йшов із глибини моєї душі. А також відчуття чогось давно мені знайомого.

— Вітаю, я...

— Ти збираєшся визначитися з надважливим рішенням. Але знай: те, що ти зробиш, неможливо буде скасувати, — з іншого боку кімнати показалася Селестія. Її дивні зоряні очі сяяли в темряві. Я мала б здивуватися її появі, але чомусь цього не сталося. — Пропоную тобі востаннє, дитинко. Покинь цю ідею.

— Не можу!

Вона затримала погляд на мені, а потім усміхнулася. Це саме та усмішка, яку я вже колись бачила. Ту, що була прихована під каптуром, глибоко у Кроваво-му лісі. Тепер я була по-справжньому здивована. Я на певний час завмерла, пильно дивлячись на неї, не здатна повірити в ту правду, що постала переді мною.

— Ти і є Стара відьма?

Вона кивнула. А я намагалася переварити цю інформацію.

— Гнів знає про це?

— Нам не варто витрачати час на розмови про нього. Я хочу отримати свою послугу, дочко! — вона підійшла до Потрійного місячного дзеркала і з любов’ю поглянула на нього. — Щойно ти візьмеш до рук дзеркало, я попрошу тебе повернути мій ґримуар.

— І це все?

— Ні, дитинко, — вона знову перевела на мене погляд. — Це абсолютно все.

Селестія змахнула переді мною рукою. Я відчула на шкірі дивне поколювання, наче мене послідовно проколювали сотні невидимих голочок.

Мене заполонила хвиля магії, і я пірнула у своє джерело. Я ледь не плакала від радощів, що мені вдалося пробити стіну, яка стояла між мною і моєю магією.

Вона кинула на мене мудрий погляд і вказала мені рухатися до тіней. Вони ніби відірвалися від стіни і стали поряд із нею.

— Коли знайдеш те, що шукаєш, прийди до мене. Я очікую плати без зволікань!

РОЗДІЛ 35

Я опустилася на підлоіу в кімнатці всередині магічного дерева й почала гортати сторінки ґримуара. Папір під моїми тремтливими пальцями шелестів, наче сухе листя. Я помітила записку, яка випала з ґримуара, — її раніше там не було. Обережно піднявши її з підлоги, я прочитала охайно виведені чорнилом рядки:

Самаель. Це був Гнів! Його записка дуже нагадувала застереження, що висловила Стара відьма. Та, попри все, для мене вже не було дороги назад. Я мала рухатися вперед, аж поки віднайду вічний спокій для сестри. Я торкнулася до літери «С», якою він підписав

повідомлення. Я знала його правду, яку вже точно ніколи не забуду.

Я не здивувалася, що Гнів знайшов украдений ґри-муар. Зрештою, він же шукав закляття, щоб повернути собі прокляті крила. Однак мене дивувало те, що він полишив ґримуар без нагляду, знаючи, що я заберу його якомога далі від його двору.

Він чудово знав, що правда могла обпікати так само сильно, як і зцілювати. Я колись показала це йому. Своїми діями він довів, що не був злом, яким його бачив увесь світ. Він був клинком справедливості, але розсікав засуджених без будь-яких вагань.

Гнів був солдатом, що виконував накази, керуючись обов’язком і честю.

Проте я так і не змогла сказати йому, що бачила все це в ньому. Що я бачила його. Він був рівновагою між добром і злом, не належачи до жодного. Усе було так, як він колись і казав.

Я не зважала на страх, що перехоплює подих. Можливо, це було, бо я вперше не погоджувалася з Богинею — чого ще поки не усвідомила, — а можливо, на мене так діяла ця неземна кімната. Хоча мене ніколи не лякав замкнений простір чи якісь підземелля. І зараз точно не час розвивати подібні страхи. Я була занадто близько до правди. До правди, що переслідувала мене місяцями.

Якщо все піде за планом, то за лічені хвилини я дізнаюся, що сталося з моєю сестрою.

Я зупинилася. Потрійне місячне дзеркало може показати мені події перед убивством сестри. Або ще гірше: наприклад, дати мені змогу відчути його на собі. Одна річ — наткнутися на її понівечене тіло, а зовсім інша — побачити, як усе сталося... Шкірою пробіг мороз.

— Не бійся! — я знайшла закляття, що позначила кілька днів тому й зітхнула. Це воно. Не важливо, що я зараз побачу, адже це допоможе мені дізнатися, хто забрав життя Вітторії. — Дозволь минуле, сьогодення, майбутнє знайти. Покажи мені те, чого я бажаю найбільше, приховане у глибинах всесвіту.

Спершу нічого не сталося, як і після того, коли я промовила закляття для виклику Гніва. Я пильно вдивлялась у дзеркало, прагнучи здійснити найзаповітніше бажання свого серця. Я заплющила очі й уявила сестру. Вперше за багато місяців я могла чітко її побачити. Я почула її безтурботний сміх, відчула аромат лаванди та шавлії, який вона так любила. Я також пропустила крізь себе силу її любові до мене.

Це був такий сильний зв’язок, що навіть смерті було не під силу його зруйнувати.

У дзеркалі замерехтіло світло, а за ним — зображення заступили темні хмари. Здавалося, ніби в дзеркалі от-от розпочнеться буря. Метал загудів від магії. Це вразило мене, але я впевнено тримала Потрійне місячне дзеркало в руках, відмовляючись відвертати погляд чи випускати його з рук.

Буря розверзалася всередині, але тепер можна розрізнити приглушені голоси. Моє серце шалено калатало. Я наказала бурі затихнути й дати мені змогу побачити сестру.

Повільно й мерехтливо переді мною постала якась кімната, вікна якої розташовувалися у якихось закутках. За вікнами стояли притрушені снігом гори. Спершу було важко пригадати це місце, але потім я зрозуміла, що воно було схоже на кімнатку, де Гнів тримав Антоніо.

Картина переді мною наче змінила фокус, і тепер можна було помітити набагато більше деталей.

Я кліпнула, коли помітила величезне шкіряне крісло. На ньому сидів смертний, який і вбив сестру. Він говорив із кимось, але я не могла побачити, з ким. Потім я почула інший голос. Моє серце збилося з ритму.

— ...моя пропозиція.

Це була Вітторія. Мої очі защипало від сліз, коли я усвідомила, що це, ймовірно, була ілюзія. Антоніо не говорив із людиною. Мабуть, хтось надіслав йому заклятого черепа. Я не знала, як цей череп так вдало імітував голоси, адже мої не звучали так переконливо. Проте мені знову хотілося почути його. Не важливо, що голос промовляв обривками фраз і здавався холодним. У будь-якому разі, це вперше за тривалі місяці, коли я почула її.

Я мовчки благала голос не зупинятися.

Ніби відповідаючи на мої молитви, дзеркало показало мені жінку, яка підійшла до Антоніо і сперлася на його крісло. На ній було лавандове вбрання, ніби зіткане із магічного бризу. Темне волосся спадало на плечі розплетеними пасмами, а бронзова шкіра сяяла. Вона була схожа на римську богиню, яка зійшла на землю із якоїсь картини. Та в її невимушеній позі було щось знайоме.

— Свята Богине! Цього не може бути!

Жінка виявилася напрочуд схожою на мою сестру. Принаймні у профіль. Вона розвернулася, ніби відчуваючи в кімнаті магічну присутність, якої там не мало бути. Лавандові очі, а не темно-карі, подивилися на мене чи на магію, що вона відчула від дзеркала. Її обличчя було водночас знайомим і зовсім чужим.

Це була Вітторія і водночас хтось інший.

Я ледь усвідомлювала те, що бачила. Емоції затьмарювали всі мої думки після того, що я побачила. Вітторія була у дворі Гніва. Разом з Антоніо. Імовірно,

вона була там до вбивства. Але Гнів присягався, що не знав її... І я більше не ставитиму під сумніви його слова. Це означало, що я побачила не картину з минулого. Це або теперішнє, або ж майбутнє. І якимось чином сестра була живою. Принаймні в цьому світі.

На мене знову накотили сльози, але я стримувалась, не бажаючи проґавити жодної секунди видіння, за яким спостерігала крізь магічне дзеркало. Вітторія всередині нахилила голову, й досі пильно позираючи на те, що створила моя магічна присутність. Я подумала про її щоденник, про те, що вона могла чути, як промовляють магічні предмети. Можливо, вона чула Потрійне місячне дзеркало.

— Вітторіє! — закричала я, розмахуючи руками. — Ти мене чуєш?!

— Уже час, — вона відвела погляд і зосередилася на Антоніо. — Ти готовий?

— Так.

Я не бачила обличчя Антоніо, та здавалося, він тяжко дихав. Так, наче знав, що перебував у присутності чогось натхненного.

— Я присягаю життям, що виконаю все, що потрібно, мій янголе!

Вітторія торкнулася свого волосся і підвелася.

— Дай мені хвилинку й підемо.

— Ні! — закричала я.

Якщо це було теперішнє, я не могла знову втратити сестру. Я ледь не випустила з рук дзеркало, адже вже збиралася кинутися до башти-темниці.

Я поклала його до торбинки й побігла сходами.

Я бігла без упину, аж доки дісталася до дверей.

Я вибігла в ніч, метнувшись Коридором гріхів, перечіпаючись через коріння й каміння, яких перше не бачила на своєму шляху. Я була вся в синцях і

крові, але намагалася бігти дедалі хутчіше. Мені треба дістатися до двору Гніва. Я швидко досягла своєї мети й увірвалася всередину, навстіж розчиняючи перед собою двері. Я жадібно хапала повітря. А потім помітила кинджал Аніра біля свого горла.

— Щоб тебе чорти вхопили, Еміліє! Я думав... — він заховав лезо й простягнув мені руку. — Тебе поранено? Гнів ніде не міг тебе знайти!

— Де він?

— Ти стікаєш кров’ю.

Мені було байдуже.

— Де він?

— Він щойно відправився до Коридору гріхів. Адже, це єдине місце, де він не відчуває тебе.

— Мені треба до башти-темниці. Знайди Гніва, негайно!

Анір закричав — можливо, вилаявся, а можливо, попрохав мене про щось. Але я не могла зупинитися. Я не знала — те, що побачила, було теперішнім чи майбутнім. У будь-якому разі, сестра була тут, або ж буде. І я не знала, плакати мені, радіти чи кричати.

Я побігла сходами вгору, видираючись на башту з небаченою силою та енергією, які здавалися невичерпними. Не зупиняючись ні на мить, я розчинила двері. Гнів казав, що зачарував їх так, що тільки ми могли зайти досередини, і не збрехав.

— Антоніо?! — окликнула я, зайшовши до кімнати.

На столику стояла згасла свічка, з якої й досі клубочилася цівочка димку, ніби її щойно загасили швидким помахом руки. Я поклала руку на кинджал. Кімната була крихітною, тут було лише його ліжко, маленький куток для читання, а також невеличка ширма, за якою стояла ванна. Я подивилася на ширму. Навколо не чулося ніяких звуків.

— Є хтось?

Моєю спиною поповзло якесь тяжке відчуття, коли я підійшла до ширми. Я відсмикнула її й розчаровано видихнула. Тут, поряд із глечиком і раковиною, лежав іще один заклятий череп. Моє серцебиття пришвидшилося, коли я підійшла ближче. Я стояла в очікуванні його послання, була напружена, немов струна. Щойно я зробила ще один крок, він ожив.

«Сестро, приїжджай до Мінливих островів. Нам потрібно багато чого обговорити, щоб до кінця зруйнувати прокляття. На тебе чекають відповіді. До зустрічі. А зараз — відійди».

Не розмірковуючи, я відстрибнула вбік, як раптом череп вибухнув і перетворився на мерехтливий попіл, не залишаючи по собі нічого, крім моторошного послання, що дзвеніло у мене в голові. Я стояла там, відчуваючи важкість у грудях від того, що неможливе стало реальністю. Сестра була жива.

Вітторія жива.

Я ледь не задихнулася від божевільного сміху, що вирвався з мого горла. Вітторія могла повернутися додому, ми могли б побачитися з Нонною і батьками. Ми могли б готувати, сміятися і вчити наших доньок утримувати тратторію «Море та Вино». Старе життя знову може повернутися. Ми ще мали шанс на майбутнє, про яке так мріяли. Майбутнє разом. І якщо вона могла б повернутися до світу смертних, я погодилася б залишитися тут. Хай там як, але ми скоро побачимося. Вона була тут. Я запізнилася на кілька хвилин чи навіть секунд.

Коли потрясіння минуло, безтурботне заспокоєння поступово змінилося чимось похмурішим. Вітторія була тут, так близько до мене. Утім однаково зникла, забравши із собою Антоніо.

Вона просто залишила мені заклятий череп із посланням. Так, наче їй було не до відвідин мене або не до того, щоб почекати. Сьогодні вона, ймовірно, відчула мене. Але це не завадило їй зникнути. Так, ніби я нічого для неї не важила, як і моє розбите серце.

Я збула місяці, сповнені люті й скорботи. Місяці, сповнені горя.

А тим часом моя сестра була жива. І здорова. Навіть більше, ніж просто здорова. ЇЇ нова сильна магія свідчила про це. Сестра заклинала черепи й лишала їх як якісь хворобливі зачіпки, коли могла просто тихенько пробратися до моєї кімнати. Та замість цього вона просто гралася зі мною. Намагалася мене зламати.

І вона ледь не перетворила мене на монстра.

Я зробила глибокий вдих, а потім видих. Повітря у моїх легенях відчувалося, наче полум’я. Здавалося, Гнівові уроки контролю власних емоцій запалали яскравим полум’ям, зіштовхнувшись із моєю люттю. Сестра була жива. І вона прийшла по Антоніо. І не для того, щоб напасти на нього чи змусити заплатити за те, що він зробив.

Навпаки, схоже було, наче він отримав благословення. Він називав її «своїм янголом». Як того янгола смерті, що він згадував однієї ночі в монастирі. Я думала, він говорив про Гніва чи якогось іншого князя пекла. Якщо він ніколи не вбивав Вітторію, це означало, що на нього не впливав жоден із князів-демонів. Та в мене поки не було жодних доказів. Лише здогадки.

Обман. Брехня. Зрада.

Усі слова, що я раніше асоціювала з нечестивими, тепер добре описували Вітторію. Вона організувала все це, наче сценаристка, яка написала свою нечестиву виставу. Вона роздала ролі гравцям, які ні про що

не підозрювали. І я також належала до цих гравців. Але мені вже набридло бути пішаком в її іграх.

Навіть попри те що її метою було розвіяти прокляття, вона не мала права брехати мені. І тримати мене в темряві. Я більше не ховалася в тіні. Я палала люттю.

У мене пекли руки. Я подивилася на свої долоні й помітила сліди від нігтів, що глибоко вп’ялися в шкіру. Я зітхнула, випустивши останні спалахи полум’я, що підживлювалися моїм гнівом.

Тепер у мене був новий план, новий напрямок. Я з радістю навідаю свою любу сестру. І нічого не зможу вдіяти, розуміючи, що вона ще пошкодує про своє запрошення. Саме час Вітторії зустрітися з розлюченою і безкомпромісною відьмою, яку вона ж і допомогла створити.

Я різко розвернулася і попрямувала до дверей. На мене чекали Мінливі острови. Та було дещо, що я мала зробити, перш ніж покинути двір «Гнів».

Я крокувала коридором, а в голові роїлися плани і стратегії для їх здійснення. Мене більше не хвилювало, хто розпочав усі ці ігрища. Відьми, нечестиві чи моя сестра-близнючка. Або всі прокляті та злісні тварюки разом узяті. Якщо сестра була живою, це ставило під питання всі вбивства, що сталися до та після її «смерті». Чи й справді всі ті відьми загинули? Чи це була якась теорія змови, щоб отримати більше влади чи передати її? Я більше не знала, що саме могли отримати справжні «вбивці» від цих вигаданих злочинів. Можливо, вони намагалися розпалити ворожнечу між демонічними світами, а не просто розвіяти прокляття.

А я не могла допустити війни. Хоч яким би був план сестри, я за будь-яку ціну захищатиму власну сім’ю і світ смертних.

Із кожним кроком до покоїв Гніва все в моїй голові прояснювалося. Я зробила свій вибір. І єдине, про що я шкодувала, — це те, як багато часу витратила на все це.

Я штовхнула двері й роззирнулася. Вітальня була порожньою, полум’я ледве жевріло. Гніва точно не було тут усю ніч. Він, імовірно, почав шукати мене незадовго після того, як я вирушила у свою подорож. Він зробив це навіть пори те, що я сумнівалася в ньому, сумнівалася в доброті його серця. У тому, що в нього була душа. Він однаково шукав мене.

Знявши плаща, я попрямувала до його спальні, підхопивши з собою пляшку демонічного вина. Потім я вийшла на балкон. Тут він уже мав відчувати, де я перебуваю. Наші татуювання допомагали йому в цьому. Я не сумнівалася, що дуже скоро він знайде мене тут. Розкоркувавши пляшку, я відпила просто з неї, дивлячись на озеро. У цей час багряні води скидалися на калюжу пролитої крові. Це було своєрідним знаменням. І вперше за час мого перебування тут воно мені подобалося.

Простір навколо мене заполонив блискучий чорний дим, коли король демонів підбирався ближче. Я почула його низький голос, що, наче грім серед ясного неба, загуркотів у мене над вухом.

— Еміліє!

Я повільно розвернулась і позирнула на нього. Його погляд був небезпечним, як і його іменний гріх. Не він єдиний відчував злість, але моя ніяк його не стосувалася. Він був єдиним, хто стримував мене. Я занурилася у джерело своєї магії, випускаючи із

себе всю лють, що вирувала всередині мене після того, як я побачила сестру. Моя сила одразу відповіла на ці внутрішні поривання.

Я підняла руки — у кожній моїй долоні з’явилася полум’яна квітка. Але моя увага була прикута до Гніва. Та він не здивувався. Не звів брови й не стиснув губи. Я дозволила своїй силі вийти назовні. Квіти повільно перетворилися на чорні згарки, маленькі вуглики відсвічували рожевим кольором, доки вітерець розвіяв попіл.

Гнів знав, що в мене є такі здібності. Знав про цю силу. Але ніколи не говорив про це. Мені хотілося знати, що ще йому відомо про мене, які ще секрети про моє минуле він міг приховувати.

Стара відьма казала, що я сама маю розгадати свою таємницю. І це саме те, що я й збиралася зробити.

Можливо, попри те що сказала Селестія, сидячи високо у своїй башті, я й справді була Першою відьмою. І те, що я не пам’ятала нічого, було платою за використання мною чорної магії. Це пояснило б, чому Нонна тримала мене якомога далі від окремих заклять.

Я всміхнулася, пригадавши, як вона змушувала нас благословляти амулети під час кожної повні. А чи знала вона правду про те, хто я? Можливо. Її зрада також глибоко ранила мене.

Можливо, все було не так, як говорила Нонна, і наші амулети насправді були для того, щоб контролювати мої сили, а не приховувати нас від диявола. Якщо це було правдою, Гнів міг забрати амулети не лише заради своєї користі, а й задля моєї. Адже мої сили змінилися після того, як він це зробив.

Я зітхнула, зосередившись на запитанні, на яке насамперед хотіла отримати відповідь.

— Як давно ти знаєш, що я можу викликати вогонь?

Гнів стиснув губи. Я похитала головою, гірко сміючись.

— Моя близнючка жива. Хоча, підозрюю, про це ти теж знав.

Нарешті в його очах з’явилися емоції, але він і далі продовжував мовчати. Він був обережним. Наче мене варто було остерігатися. І він не помилявся.

— Я хочу відповідей.

Я не хотіла чекати, доки сестра дасть мені свою версію подій, коли я зустрінуся з нею вранці. Я хотіла отримати відповіді, зібравши їх самотужки. І негайно! Я окинула Гніва поглядом. Колись він учив мене пильно придивлятися до власних ворогів. Шукати в їхній поведінці ознаки правдивості того, що вони кажуть. Та він мовчав, і це було незвично.

— Судячи з твоєї мовчанки, гадаю, це знову стосується прокляття. Ми уникаємо того, що мені не можна знати. — У його погляді промайнуло схвалення. Але відразу зникло. — У мене є дивне передчуття: якщо я прийму шлюбний зв’язок, то дещо зміниться. Можливо, прокляття не розвіється повністю, але я вірю, що є щось сильніше за чорну магію. Немає нічого сильнішого й небезпечнішого за кохання, чи не так? Люди його виборюють. Вони гинуть за нього. Через нього починають війни. Вони зраджують заради кохання і піддаються усіляким гріхам заради кохання, а також любові.

Я точно знала, що це так, адже була готова на жахливі речі тільки для того, щоб відомстити за сестру.

У його очах з’явилося хвилювання.

— Почуття — це не дії.

— Цікаво.

Мої губи спокусливо викривились. Гнів збрехав. У найліпший із можливих способів.

Прокляття, він і досі хотів, щоб я мала право вибору. Хотів, щоб я прийняла наш зв’язок не під тиском обставин, а маючи свободу волі. Князь, який так любив укладати угоди, відмовлявся від однієї з них. І він робив це заради мене. Він завжди робив усе заради і для мене.

— Розкажи мені про наші амулети, про свої крила. Я хочу знати, чому ми з Вітгорією їх носили. Це було для того, щоб стримувати наші сили, чи так, як і говорила моя сім’я, — щоб сховати їх від тебе?

— У мене немає доказів, але гадаю, що обидва твердження правдиві. Я також думав, що вони були закляті таким чином, щоб ви забували деякі речі.

— Ти надягнув їх на мене у Місячному мілководді, щоб перевірити цю теорію? — Я зітхнула, коли він кивнув, підтверджуючи мої слова.

Тепер вираз його обличчя був сповнений провини.

— Я сподівався, що здатність мілководдя виявляти правду, прибере блокування твоєї пам’яті. Я не очікував, що станеться те, що сталося.

— Вони й справді зачиняють ворота до пекла?

— Так.

Я відчула полегшення. Принаймні не все, що мені говорили, було брехнею.

— У мене є ще одне запитання до вас, Ваша Високосте, — я поклала руку на його груди, відчуваючи рівне постукування під своїм дотиком. Він звернув увагу на цей жест, а потім знову поглянув на мене. — Уяви, що немає ніякого прокляття, ніяких магічних заручин чи романтичних прагнень, створених нашим зв’язком. Ти обрав би мене? Обрав би мене, щоб правити разом? Бути твоєю королевою, подругою, довіреною особою і коханкою?

— Еміліє...

— Ти схилив мене до кривавої угоди задовго до того, як я ступила до потойбіччя. Пам’ятаєш, що ти сказав? — присягнутися можу, що його серце завмерло на якусь мить. — Ти сказав мені ніколи не укладати угоду з дияволом, адже «він ніколи не віддасть те, що належить йому».

— Я говорив метафорично. Угода на крові не означає, що я володію тобою.

— Можливо, технічно, — я опустила руку й відступила. — Ти зробив це, щоб захистити мене. Якщо я не захочу прийняти наш зв’язок. Ти казав, що жоден із князів пекла не буде таким безглуздим, щоб кидати тобі виклик. Це був спосіб запропонувати мені вихід із будь-якого контракту з іншими демонічними дворами. Це також стосується кривавої угоди з Гординею. Так?

— Так.

— Можеш не відповідати одразу. Я просто хочу знати, чи те, що ти тоді сказав, і досі правда.

— Уточни, адже я тоді багато чого казав.

— Я все ще твоя?

Він завмер. Мої слова тяжко нависали над нами.

— Якщо це так, то я скажу, що ти теж мій, що я обираю тебе як свого чоловіка. Немає більше нікого, кому я довірила б свою душу, нікого, кому розкрила б своїх внутрішніх демонів, нікого, з ким була б готова пройти крізь пекло. Немає нікого іншого, з ким хотіла би бути зараз тут і вирушити до Мінливих островів завтра.

Гнів довго мовчав, намагаючись осягнути мою щирість і, мабуть, зважуючи власні почуття.

— А якщо мені не потрібен час, щоб обдумувати відповідь?

Дякувати Богині.

Я тихо зітхнула і пройшла з балкона до його спальні, розв’язуючи шнурівки на своїй туніці, коли проходила повз. Я кинула погляд через плече, із задоволенням помітивши, що розпалила в ньому бажання, яке змусило його очі потемніти. Потім я зняла сорочку й кинула її на підлогу.

— Тоді ходімо в ліжко, Ваша Високосте.

ПОДЯКИ

Писати книгу під час світової пандемії було вкрай складно. І я надзвичайно вдячна людям, які підбадьорювали мене й цю історію.

Стефані Ґарбер, я завдячую тобі за години мозкового штурму і обговорень кожної зі сцен, описаних у цій книзі. Та найбільше дякую за нашу дружбу.

Анісо де Ґомері, ти така ж чудова, як і наші дружба, любов до книг, їжі та романтики.

Ізабель Ібан’єс, я така щаслива, що можу називати тебе дорогою подругою. Дякую за вичитку й корисні коментарі, які ти давала напочатках написання книжки. А також за ті кілометри, що ти долала для того, щоб навідатися до мене і наших друзів. (Переказую вітання нашій команді, з якою ми смакували чудовий ланч, а саме: Крістін Дваєр, Едріен Янг, Стефані Ґарбер і моїй сестрі Келлі.)

Також вдячна своїй сім’ї, яку я безмежно обожнюю і ціную. Особлива подяка моїй сестрі Келлі (та її «Dogwood Lane Boutique») за прочитання книги й за те, що її магазин продовжує надихати й дарує багато цікавих деталей, описаних у цьому романі.

Барбаро Поль, моя агентко, подруго і героїне, вітаю з тим, що ми вже десять років пліч-о-пліч працюємо у видавничій сфері.

Дякую своїм командам із «IGLA», «Вагог International» і «Gradview». А саме: Меґґі Кейн, Ірен Ґудман, Хезер Барор-Шапіро, Шону Берарду за все, що ви робите.

Також хочу згадати свою нову команду у видавництві «Little Brown Books for Young Readers» і книжкову спільноту «NOVL». Ви сприйняли цю серію книг із захопленням та

ентузіазмом. Ваша любов до героїв цього роману сяє яскравіше навіть за металеве татуювання Гніва. Дякую всім своїм видавцям, команді редакторів, маркетологам, працівникам із питань публічності, чудовій команді з питань книжкової продукції, мистецькому відділу, а також відділу з питань продажів. Я надзвичайно ціную вашу важку роботу, яку ви виконуєте «за лаштунками».

Особлива подяка моїй редакторці — Ліз Коснар — за захоплення романтикою в цій книжці; Вірджинії Елін — за створення прекрасної мапи; Альвінії Лінґ, С’єні Конксоль, Саванні Кеннелі, Стефані Гофман, Емілі Полстер, Вікторії Стаплетон, Марісі Фінкельштейн, Скоттові Враяну Віль-сону, Трейсі Шоу, Вірджинії Лотнер, Даніелю Кантареллі, Шону Фостеру, Клер Ґамбл, Карен Торрес, Барбарі Бла-зуччі, Керол Мідоуз, Катаріні Такер, Анні Герлінг, Селестії Ґордон, Лії Колінз-Ліпсет, Жанель ДеЛуїз, Еліс Ґрін, Мі-шель Фігероа, оповідачці аудіокниги Марісі Калін, а також моїм видавцям Меґан Тінґлі та Джекі Енжел. Опублікувати книгу — це чимале досягнення, і ця магія сталася під час пандемії завдяки всім вам.

Хочу подякувати чудовій команді видавництва «JIMMY Patterson Books» і Джеймсу Патгерсону особисто за їхню працю — адже завдячуючи їм мої книжки побачили світ.

Також варто згадати мою видавничу сім’ю зі Сполученого Королівства, а саме — видавництво «Hodder & Stoughton», частиною якого є Моллі Павел, Кейт Кіхан, Медді Маршал, Лаура Бартолом’ю, Келлі Робертсон, Сара Клей, Іман Хабль, Клаудет Моріс та інші. Ви — справжні рок-зірки. І я щаслива, що мала змогу співпрацювати з усіма вами.

Усім працівникам книгарень, бібліотек, незалежних видавництв, а також блогерам, інстаграмерам, команді Bookish Box, FairyLoot, Librarian Box і моїм улюбленим BookTok fans хочу сказати, що ви — справжні чарівники. Дякую, що обговорюєте цю серію книг, продаєте її, а також за всі приємні коментарі. Ваші старання цінні й важливі. Можливо, навіть більше, ніж ви вважаєте. Сподіваюся, що до вас сторицею повернеться магія, яку ви допомагаєте створювати.

Літературно-художнє видання

Керрі Маніскалко

КОРОЛІВСТВО ПРОКЛЯТИХ

КНИГА 2

Перекладач Лола Хабібова

Літературний редактор Алла Долгая

Коректор Вікторія Сахно

Адаптація обкладинки, дизайнер макета і верстки Олена Бідненко

Керівник едиційної команди Євген Плясецький

Підписано до друку 29.04.2024. Формат 84x108 1/32

Гарнітура «Georgia». Друк офсетний.

Тираж 20 ооо прим. Обл.-вид. арк. 16,43.

Надруковано в Україні AT «Харківська книжкова фабрика «Глобус» вул. Різдвяна, її, м. Харків, 61011

Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019 р.

www.globus-book.com

Замовлення № ЗК-008023

ТОВ «Видавництво «Букшеф», 04073, м. Київ, вул. Вербова, буд. 17 А

Тел. (044) 290 99 44

Інтернет-магазин www.bookchef.ua

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 7309 від 14.04.2021 р.

Усі прана застережено, жодну частину цього видання не можна відтворювати, зберігати в пошуковій системі або передавати в будь-якій формі і будь-якими способами: електронними, механічними, фотокопіювальними чи іншими — без попереднього письмового дозволу власника авторських прав.