Керрі Маніскалко_Королівство Проклятих

Князь Ненажерливість виявився не таким, як я уявляла. Він не сидів на троні, байдуже позираючи навколо від нудьги, від нього не віяло королівською пихатістю. У ньому не відчувалося ніякої небезпеки. Його дії загрожували хіба що коханню.

Він стояв біля фонтана з алкоголю, обіймаючи пишнотілих красунь. Його соковиті губи розтягнулися у хитрій посмішці. Князь нахилявся до кожної з дівчат і шепотів їм щось на вушка, а вони у відповідь кокетливо сміялися.

Я здійняла брову, помітивши, як він покусує їхні шиї. Він мацав жінок руками, і, здавалося, всі його за це обожнювали.

Він не був таким високим, як Гнів, але мав широкі плечі та вузькі стегна, здавалося, що за темним костюмом ховалося міцне тіло.

У його злегка сплутаному русявому волоссі за певного освітлення проглядалися червоні та золотисті пасма. У цьому королівстві темрява рідко надовго заполоняла простір. Злегка скуйовджене каштанове волосся при світлі відливало золотим і рудим. На ньому була бронзова корона, прикрашена незліченною кількістю коштовного каміння. Очі Ненажерливості сяяли поєднанням відтінків зеленого, золотистого й коричневого. Вони воліли домінувати й зачаровували власною красою.

А ще тепер вони були спрямовані на нас із Гнівом. Одна з його брів злетіла.

— Брате! Познайомся з моїми новими подругами — Друзіллою і Люсіндою. Вони щойно розповіли мені дуже захопливу історію.

— Не сумніваюся, — схоже, відсутність такту в Гніва не здивувала нікого, крім мене. Він поклав руку мені на талію. — Моя дружина — Емілія Ді Карло.

Ненажерливість одразу звернув увагу на мене. Його ніс мав такий вигляд, ніби його вже ламали кілька разів, але цей недолік робив його цікавішим. Його погляд ковзнув по мені, і в ньому спалахнула іскра недовіри.

— Майбутня дружина, як я розумію.

— Насправді, — втрутилась я, — я ще не вирішила, чи погоджуватися на цей шлюб.

— Чув, брате? — Ненажерливість відійшов від своїх подруг і поклав руку на Гнівове плече. — Я поки не втрачатиму надії.

— Якщо ти лише дихнеш в її бік без її згоди — вона випатрає тебе, — Гнів схопив келих демонічного вина і зробив ковток, вдаючи звичну йому елегантність. — Я попросив, щоб цього разу вона утрималася від насильства, але якби я був на твоєму місці, то не випробовував би долю.

Брати обмінялися довгими поглядами. Насправді Гнів прийшов до двору брата й почав установлювати свої правила. Так само, як це було у дворі Заздрощів. Дивно, що Ненажерливість лише повів бровою у відповідь на зухвалість Гніва.

— Отже, ти — маленька жорстока лисичка?

— Так, трапляються в житті моменти, Ваша Високосте.

Ненажерливість щиро й весело засміявся.

— Розкажи, як ти захопила його увагу? — він нахилився й заговорив удавано пошепки, але його тон був серйозним, ніби ділився зі мною секретом. — У Гніва є невгасима любов до люті, хоча він ніколи їй повністю не піддається. На превелике розчарування інших.

Гнів не усміхнувся у відповідь на усмішку брата, і це, здавалося, ще більше його потішило.

— Можливо, дорогий брате, ти ще всіх нас здивуєш. Можливо, саме цього року ти зірвешся. Не живи очікуваннями, хоч раз повеселися від душі.

— Радій, що я обмежую себе в цих веселощах, брате.

— Полювання розпочнеться на світанку, тож зможеш осідлати коня й дати волю своєму військовому духу, — він позирнув на мене й хитро посміхнувся. — І ви теж, леді Еміліє! Покажіть нам, чи вас надихає кровожерливість так само.

— Я не їжджу верхи.

— Ні? — його очі радісно заблищали. — Тоді мені варто приєднатися до вас. Поки вони шукатимуть собі неприємності, ми з вами зможемо створити свої власні.

Несподівано пустотливий настрій Ненажерливості зник. Його погляд став крижаним. Я позирнула в тому напрямку, куди він дивився, і помітила, що об’єктом його зміни настрою виявилася прекрасна шляхетна жінка. Її блідо-блакитне волосся було зібране у стилі англійських леді, елегантна сукня застебнута під самісіньку шию, а шкіряні рукавички обтисли її руки аж до ліктів.

її погляд ковзнув кімнатою. Коли вона помітила господаря, на її обличчі з’явився вираз огиди. Потім манірна аристократка нахилилася до подруги й прошепотіла щось, від чого та захихотіла.

— Перепрошую, — настрій Ненажерливості погіршився. — У нас тут серед гостей любителька псувати вечірки. — Після цих слів Ненажерливість рішуче покрокував у напрямку веселих жінок.

Я повернулася до Гніва.

— Про кого він казав?

— Це журналістка з Мінливих островів. Вона дуже рідко відгукується добре про нашу королівську сім’ю. А до Ненажерливості вона взагалі була аж надто жорстокою.

Я пригадала коханців на столі.

— їй не дуже подобається вистава, що прославляє розпусту? І я її розумію.

— Навпаки, — Гнів скривився. — Вона назвала минуле свято «доволі звичним і надзвичайно надуманим», а ще — «передбачуваним і нудним вечором».

— Повірити не можу, що ти запам’ятав кожне слово.

— Брат так часто цитував її слова, вони й запам’яталися. Ненажерливість тоді оскаженів. Тож тепер влаштовує розкішні, щедрі й украй розпусні вечірки.

— Він хоче, щоб вона взяла свої слова назад?

— Гадаю, що так.

Я не могла стримати усмішку.

— Для когось ненависть може бути сильним афродизіаком.

— Насправді може, — погляд Гніва на мить зупинився на моїх губах. — Тобі зараз хотілося б пройтися садами задоволення чи заселитися у власну кімнату?

Я пригадала історії Фауни про сутінкові сади, і мені звело живіт. Якщо ми з Гнівом зараз втечемо звідси, я пропущу можливість зустрітися з іншими членами його родини.

Не кажучи вже про те, що я не була впевнена, що залишатися наодинці з ним у місці, пронизаному спокусою, було розумною ідеєю. Він ніби вихопив цю думку в мене з голови й додав:

— Гординя прибуде на маскарад тільки завтра. Лінь — одразу перед початком церемонії страху. А Жадібність і Заздрощі з усіма почестями доєднаю-ться пізніше цього вечора.

— А Хтивість?

— Думаю, він уже тут розважається. Він переповнюється щасливими емоціями, щоб примножити власні сили, тому й бере участь у всіх заходах, що пов’язані з плотськими утіхами. Особливо там, де йому це пропонують. Такі вечірки підживлюють його іменний гріх на багатьох рівнях.

Двері на терасу були відчинені, й морозний вітерець задував у приміщення сніг. Крихітні мерехтливі срібні сніжинки ширяли в темряві.

Мені варто було піти до власної кімнати, але я неочікувано для себе промовила:

— Ходімо в сад.

Не дивно, що ідея Ненажерливості про сад спокус була цілком буквальною. Ми прогулювалися повз коханців, які навіть не ховалися в тіні. Звуки поплескування їхніх оголених тіл, стогони й зітхання, що захоплювали подих, створювали своєрідну симфонію. Я чимдуж намагалася зосереджуватися на смолоскипах, що підсвічували доріжку, якою ми йшли, не наважуючись витріщатися на силуети, що звивалися біля живоплоту.

У Гніва, як завжди, був байдужий вираз обличчя.

— Ти колись уже гуляв цим садом? — запитала я й одразу пошкодувала про це.

— Так, — він окинув мене довгим поглядом. — Я завжди обстежую місцевість, аби переконатися, що навколо немає ніяких прихованих загроз.

Раптом цієї миті якась жінка вигукнула ім’я свого коханця.

— Звісно, — я закотила очі. — Звучить так, наче тут точно таїться небезпека.

— Приховані армії, непрохані гості, таємні зустрічі між підступними дворами, — Гнів нахилився ближче й притишив голос. — Багато чого може статися у темряві, моя леді.

— Він має рацію, — посмішка князя Хтивості була схожа на котячу, коли він ступив на доріжку перед нами і, простягнувши руки над головою, оголив смужку золотистої шкіри на животі. Його вугільно-чорні очі манили мене, а потім відштовхнули своєю байдужістю. — І знову привіт, маленька.

— Хтивість, — хоча внутрішній голос і заохочував мене побігти геть, я лишилася на місці. Усі мої відчуття загострилися, коли я чекала на перший напад його нищівного впливу. — Я могла б сказати, що рада тебе бачити, але... — Я знизала плечима, не закінчивши речення.

— Доведеться це виправити. Пізніше, — він повернувся до брата. На його обличчі не було ні злості, ні бажання помсти. Я знала, що востаннє вони зустрічалися, коли Хтивість увігнав кинджал у груди Гніва. — Мені треба поговорити з тобою, брате. Наодинці.

Гнів завагався, а потім, повернувшись до мене, кивнув.

— Я зайду до тебе пізніше. Звісно, якщо ти не хочеш, щоб я провів тебе до твоєї кімнати зараз.

— Ні, — я похитала головою, радіючи можливості втекти від неприємного впливу Хтивості. — Упевнена, я сама знайду дорогу назад.

Гнів кивнув, але не зрушив із місця. Я відчувала на собі його погляд, аж поки завернула за ріг. На півдорозі до наступної стежини мене перестрів слуга. Безперечно, це Гнів улаштував цю зустріч.

— Леді Еміліє, якщо дозволите, я покажу вам дорогу до кімнати.

Я комфортно влаштувалася у відведеній мені кімнаті — її стіни мали сріблясто-блакитний відтінок. Але, як на мене, ці покої були просякнуті якоюсь надлишковою вишуканістю. Я сиділа на краю ліжка й чекала на Гніва, на його стукіт у мої двері. Здавалося, минали години...

Та цього так і не сталося.

Спершу я переймалася, що Хтивість напав на нього, щоб помститися за те, що сталося у Палермо. Потім у мене закралося нове занепокоєння. Адже ми перебували у дворі, що славився розпустою. Якщо Гнів так і не дійшов до свого ліжка, чи не могло це означати, що він опинився в чиємусь.

Я дивилася на записку, яку мені принесли опівночі. На синьому папері кобальтового відтінку красувався

напис платиновим чорнилом, а пергамент був щільним і дорогим.

Та автора послання не зазначено. Що станеться якщо я прийму запрошення? Який обман я впущу до свого і без того складного світу цього разу? Я знала, що це не почерк Гніва, який досі так і не з’явився.

Судячи з того, якими дорогими були папір і чорнило, можна припустити, що це був Ненажерливість. Проте не варто відкидати й того, що цього листа міг надіслати будь-який запрошений на бенкет князь.

«Одягни щось смертельно приголомшливе» — ці слова не обов’язково мали бути демонічним евфемізмом.

Я ретельно обмірковувала варіанти. Звісно, просто проігнорувати послання — це було найбезпечнішим рішенням. Адже після спроби замаху у дворі Гніва логічно припустити, що це, радше, пастка.

Якщо на світанку всі вирушать на полювання, я залишуся зовсім одна й буду вразливою. Той, хто надіслав це запрошення, знав, що я відмовилася їхати на полювання з усіма.

І єдиним, хто це знав, окрім Гніва, був Ненажерливість.

Якщо моє вбрання мало якесь значення, то це запрошення на підпільну вечірку, де маски були обов’язковими, адже зберігали анонімність гостей. Таємничий захід, що проводитиме в потойбічні невідомо хто, не був типовим святкуванням, до якого мені хотілося б доєднатися.

Але зараз... я зітхнула. Тепер я не могла відкинути можливість розпитати одного з князів пекла без присутності Гніва.

Я перевертала запрошення в руках, розмірковуючи. Тільки тому, що мене запросили до Морозно-срібного

саду, не означало, що я маю там з’явитися. Принаймні не одразу.

У моїй голові поступово вимальовувався план. Надворі біля східної башти була велика тераса, саме там і розташовувалися величезні сходи, що вели в сад. Я прийду раніше й почекаю в одному з темних куточків, доки хтось з’явиться.

Я підвелася з ліжка й швидко вбралася в темну сукню.

Ненажерливість вийшов на порожню терасу. В одній руці він тримав кришталевий келих, в іншій — карафку з напоєм. Я хотіла сказати, що для випивки було зарано, але він, схоже, і не лягав спати. Його волосся було скуйовдженим, а костюм пом’ятим — неначе йому коханка не давала спати всю ніч до самого ранку. Він ідеально виконував роль розпусного гульвіси.

Ненажерливість щедро відпив із келиха. Здавалося, усі князі однаково небайдужі до алкоголю, хоча й пили його в різних кількостях.

Я відступила глибше в тінь, спостерігаючи крізь напівопущені вії, як він наближався. І затримала дихання, щоб не видати себе, наче найменший подих міг мене викрити.

— Не можу зрозуміти, веселить мене це чи ображає.

Моє тіло напружилося, усвідомивши, що він так швидко відчув мою присутність. Я потягнулася до свого кинджала. Стиснувши його, відчула полегшення. А потім зробила крок у передсвітанкове світло.

Тепер ховатися було марно.

Я мовчки чекала, що він продовжить говорити. Очевидно, він бажав зі мною зустрічі тет-а-тет. Він

міг задурити мені голову заздалегідь приготованою промовою.

Ненажерливість сперся на кам’яне поруччя, спостерігаючи за декадентським садом, що розкинувся внизу. Срібні квіти, вкриті памороззю, сяяли, неначе діаманти.

— Можливо, твоя стратегія спрацює.

— Яка стратегія?

— Перемогти на полюванні. За п’ять хвилин увесь палац вискочить зі стаєнь, — він поставив келих на широке поруччя і вказав рукою на темний дах, що визирав удалині. Укриті снігом пагорби переходили у вічнозелений ліс. — Люди рідко помічають те, що в них просто під носом, особливо, якщо сподіваються помітити щось інше.

— Не впевнена, що розумію, про що ти.

Він повільно повернувся, щоб поглянути на мене. У виразі його обличчя я побачила вдаване розчарування.

— Можливо, я випустив кілька важливих деталей у записці. Наприклад, не згадав про винагороду за перемогу на полюванні.

Я намагалася не виказувати тривогу. Не думала, що полювання — це щось більше, ніж вид спорту.

— Не знала, що буде якась винагорода за це.

— Винагорода. Здобич. Хтось може вважати, що це одне й те саме, — на його вустах з’явилася злостива посмішка. — Кожного кривавого сезону організатор обирає здобич. Учасники дізнаються, на що полюватимуть, уже в стайнях, перед самим початком.

Кров застигла в моїх жилах.

— Гнів нічого не говорив ні про яку жертву в ці три дні святкування.

— Я теж нічого не говорив про жертву, просто сказав, що вони полюватимуть на щось, або на когось, — після вже випитого він аж занадто близько вивчав мою реакцію. — Ніхто не вбиватиме обрану здобич, — він підморгнув. — Не такі вже ми й монстри.

— Чому ти хотів, щоб я надягнула маску?

— Щоб побачити, чи вдасться тобі мене розважити, — він знизав плечима. Наче це було єдиною причиною. Я зраділа, що вирішила прийти без маски. — Тобі колись розповідали, чому сезон називають кривавим?

— Ні, але я впевнена, що це чудова історія.

— Якщо у полюванні переможе демон нижчого рівня чи член шляхетного роду, вони мають право відпити еліксир життя.

— Кров.

Мені звело живіт, коли Ненажерливість кивнув. Нонна розповідала нам, що нечестиві п’ють кров. Тепер я знала, звідки взялася ця легенда.

— А що коли переможе член княжої родини?

— Ми маємо змогу самим назначати собі нагороду, якщо принаймні четверо інших князів підтримають цю ідею. Та еліксир життя — не єдина причина, з якої ми називаємо цей сезон кривавим. Переможця визначають ті, хто проллє першу кров. Учасники можуть обрати, скільки крові пролити, також у який спосіб. Можна залучати кігті, леза, стріли й навіть зуби. — Він знову глянув на стайні. — Звук пострілу пронизав повітря, налякавши мене. — О, так. Вони знайшли крижані рушниці. На твоєму місці я негайно приєднався б до полювання.

— Я ж сказала, що не їжджу верхи.

— Шкода. Цьогоріч вони полюють на крижаного дракона — на величну й жорстоку істоту, — він перевів погляд від будівлі, що вдалині, на мене. — А щодо їзди

верхи, я передумав би. Іноді наші тіла пригадують щось, що давно забув наш розум.

Ненажерливість схилив голову, розвернувся і покрокував до свого палацу, залишивши мене розмірковувати над його словами. Другий постріл пролунав громовицею, а за ним почувся гамір учасників, які розбігалися навсібіч. Земля під моїми ногами затремтіла. Я відчула всередині незнайомий трепет.

Щоб я не встигла відмовитися від шаленої ідеї, миттєво підібрала спідниці й кинулася у напрямку стаєнь.

РОЗДІЛ 28

Біля стайні кобила блідо-фіолетового кольору била по снігу металевими копитами, потім позирнула на мене розумними очима кольору ртуті. Я наблизилася до цієї величезної пекельної тварини. На її лобі сяяв срібний напівмісяць, а на тілі яскравів розсип зірок, нагадуючи сузір’я.

— Хіба ти не чудова, дівчинко? — я підійшла ближче. — Не знаю, як тебе звуть, але мені треба до тебе якось звертатись. Як щодо Танзі? Скорочено від Танзанит.

Я всміхнулася, коли кобила нахилила голову, ніби погоджуючись.

Момент тиші був коротким. Десь вдалині залунали постріли й почувся гуркіт, що стрясав землю. Я подумала, що це, ймовірно, і мав бути той крижаний дракон, якого згадував Ненажерливість.

Очевидно, полювання було у самому розпалі. Проте воно мене хвилювало менше, ніж бажання осідлати коня і чимдуж помчати по крижаній землі.

Моє серце стукотіло, наче військовий барабан. Якби не гострі підкови, їхати по землі було б дуже небезпечно.

Я впевнено погладила Танзі, розуміючи, що будь-які інші дотики від людини, якій вона дозволила себе осідлати, їй не подобатимуться. Сідло було

прекрасним — темним і блискучим, кольору чорнила. Збоку на ньому висів невеличкий мішечок. Імовірно, приготований Ненажерливістю.

Поставивши ліву ногу в стремено, я перекинула праву й сіла верхи, радіючи тому, що вирішила вдягнути під сукню товсті панчохи. Загалом, у такому вбранні не годилося їздити верхи, але гадаю, що тут це сприймають не так само, як у світі смертних.

Я міцно обхопила кобилу стегнами, готуючись до подорожі. Прицмокнувши язиком, я сильніше натягла віжки. Мені не треба було підганяти цю чудову тварину. Танзі відійшла від стайні й поскакала донизу пагорбом, набираючи швидкість на спуску, замість сповільнюватися.

Судячи з приглушеного тупоту копит по снігу, учасники полювання були позаду нас — у лісі чи поряд із ним. Не було жодних правил, які не дозволяли б мені брати участь у полюванні, але я не хотіла наткнутися на мисливців, щоб мене змусили приєднатися до них.

Хмарки пари від мого дихання розчинялися в повітрі, коли я нахилялася вперед у сідлі. Моє серце шалено билося в такт копитам. Ми скакали повз палац Ненажерливості, невеличкий схил переходив у крутий спуск. Моє волосся розвівав вітер, а мороз «покусував» шкіру. На очах з’явилися сльози, але я не могла моргнути, тому просто розпрямилася в сідлі й спостерігала, як кобила сходила до підніжжя гори. Десь глибоко промайнув спогад... Я відчула, ніби колись вже була тут. Що колись вже мчала верхи, обганяючи вітер, як воїни летять назустріч битві.

Я забула про полювання, про Вовчий бенкет і про всіх демонів, що були десь поблизу. Я не знала, куди прямую, але відчувала якийсь поклик глибоко

всередині. Він закликав мене пригадати, відпустити думки й віддатися відчуттям.

Танзі заіржала, ніби підтверджуючи правильність цих думок. Ніби хотіла, щоб я пригадала, для чого ми створені. Для відчуття необмеженої свободи й відмови від будь-яких обмежень. Значення мали лише земля під ногами та кров, що текла нашими венами.

Подолавши величезний схил, перед очима постав краєвид на поле з чорними трояндами, що було схоже на чорнильну пляму на снігу. Перейшовши на повільну рись, я підвела Танзі до мерехтливого схилу. І тут помітила, що чорна пляма не була однорідною, адже мільйони крихітних квіточок проростали крізь кригу. Зупинивши Танзі, я зістрибнула. На чорних пелюстках сяяли срібні цятки.

Заінтригована, я зірвала одну квітку й помітила, що тримала в руках квітку з корінцем. Дивне срібне коріння яскраво сяяло, а потім умить засохло просто на моїх очах. Це точно була магія або якась дивна рослина цього пекельного світу. Мені хотілося ще повернутися до них згодом і побачити, на що ще вони здатні. Я схопила оберемок квітів і поклала до маленького шкіряного мішечка, прив’язаного до сідла.

Танзі заіржала, топчучись на місці, показуючи цим, що збирання квітів було для неї нудним. Не озираючись на горбисте поле, я застрибнула на коня — й ми помчали вперед. Мене так поглинули враження від цієї подорожі, від їзди, коли морозний вітер пощипував шкіру, змушуючи затамувати подих, що навіть не помітила, як швидко перед нами постав палац. Я також не знала, що ми перетнули невидимий кордон.

Я усвідомила свою помилку тільки тоді, коли загін охоронців оточив нас із готовими до бою мечами,

викрикуючи, щоб я зупинилася. Я вторглася у королівство котрогось із князів без запрошення. Танзі здійняла передні ноги, а потім різко опустила, коли один з охоронців притишив інших і звернувся до мене:

— Злізьте з коня і станьте на коліна!

— Це просто непорозуміння, — я сильніше вхопилася за віжки. — Я каталася біля двору «Ненажерливість» і не зрозуміла, що заїхала так далеко.

— Я сказав: злізьте з коня і станьте на коліна!

Охоронець, який звертався до мене, зробив крок уперед. Його відкритий залізний шолом був прикрашений невеличкими крильцями з обох боків. Спереду, у місці, де шолом переходив у його чоло, на металі були вигравіювані відбитки золотистих кігтів.

Я помітила, що шоломи інших охоронців відрізнялися, тому він, очевидно, був ватажком цієї групи. Від брами палацу на нас рухався ще один загін військових, тримаючи в руках луки зі стрілами.

Я не дуже зважала на них, зосередившись на більшій загрозі. Тож поглянула на ватажка, вивчаючи його риси, запам’ятовуючи їх, якщо раптом щось піде не так, і мені доведеться тікати. З-під його шолома стирчало блискуче золотисте волосся. Його засмагла шкіра була ідеальною, окрім блідого сріблястого шраму, що перетинав його гордовиті губи.

Мені важко було розгледіти колір його очей з того місця, де сиділа, але ніколи не забуду його суворий погляд. Танзі вдихнула повітря, відстрибуючи назад, коли ще один охоронець зробив крок нам назустріч. Якби я злізла зараз долі, точно про це пошкодувала б.

Я випрямилася і заговорила до нього владним тоном.

— Вимагаю поговорити з князем цього двору, адже сталася помилка!

КОРОЛІВСТВО ПРОКЛЯТИХ

— Злізь із коня, доки я не проштрикнув тебе цим мечем.

— Тільки торкнися до мене! Відчуєш на собі не тільки мій гнів! — посмішка, що з’явилася на моєму обличчі, була не менш зловіщою, ніж його зброя. — Цей біль може бути вартий того, щоб побачити, як князь Гнів роздирає тебе на шматки. Сумніваюся, що він змилується над тим, хто нашкодить його княгині.

На його обличчі спалахнуло здивування, але він миттєво впорався зі своїми емоціями.

— Вибачте, але я не отримував повідомлення про ваше запрошення до наших земель, — він наблизився, підносячи лезо до мого серця. — І це дає мені дозвіл знищити загрозу для нашої території на власний розсуд. А тепер злазьте з проклятущого коня, княгине!

Якщо зосередитися на позитивному боці в цій жахливій ситуації, то мене не закували в кайдани й не відвели до темниці. Мене привели до розкішної вітальні й зачинили з кількома охоронцями, які стояли біля вікон і дверей. Я проігнорувала їхні крижані погляди і обстежила кімнату.

Біла мармурова підлога та стіни іскрилися у світлі свічок, розкішно оздоблені шовком меблі, позолочені й прикрашені так, що могли позмагатися з французьким палацом самого Короля-Сонця. Я сіла на край парчевої канапи перламутрового кольору, руки свербіли схопитися за прихований кинджал. Ніхто не промовив ні слова. На формі охоронців не було жодних королівських знаків, які вказували б, до якого княжого двору я вторглася.

Та навіть якби мені вдалося помітити якийсь розпізнавальний знак, я не впізнала б нічого, крім

коронованої жаби Жадібності. Але я точно знала, що була не у дворі Гніва, Заздрощів чи Ненажерливості. Як мені відомо, усі семеро князів-демонів наразі мали бути на Вовчому бенкеті. Можливо, тому охоронці й не знали, що робити з порушницею, яка незаконно перетнула кордони королівства. Позитивним у цій складній ситуації було те, що я ненароком знайшла ідеальне укриття, щоб уникнути полювання.

Імперський годинник у стилі рококо, що висів над каміном, відлічував секунди. Ватажок лишив мене тут, а сам пішов, наказавши двом іншим, які стояли біля дверей, чатувати мене. Спершу вони позирнули на мене, а потім підняли підборіддя, підтверджуючи, що все зрозуміли. Минуло чверть години. Оскільки я була почесною гостею, хтось із двору Ненажерливості мав помітити мою відсутність. Я була впевнена, що Гнів шукатиме мене.

Минула ціла година. Ніхто не прийшов. Потім ще година. Здавалося, що час не може спливати ще повільніше. Проте жоден князь із кинджалом у руці не з’явився, щоб звільнити мене.

Настав час рятувати себе саму.

Я прокашлялася.

— Що це за княжий двір?

У відповідь — тиша.

Ніхто не зрушив із місця і навіть не кліпнув. Неначе я зовсім нічого не сказала. Я знову вмостилася в кріслі зручніше. Минула ще година. І коли я вже готова була збожеволіти, двері розчинилися навстіж. Один з охоронців заступив мені огляд, а голоси були такими тихими, що я нічого не могла почути з їхньої розмови. Охоронець кивнув, а потім знову зачинив двері.

Він повернувся в мій бік із холодним виразом обличчя.

— Встати!

Мої коліна затремтіли.

— Куди ми?

— Його Високість відпускає тебе.

— Не розумію... він не хоче поговорити зі мною?

На обличчі охоронця з’явилася злостива посмішка.

— Ліпше не розпитувати про його бажання. Думаю, від них можуть снитися жахи.

Повернення до двору Ненажерливості було важким і болісним.

Я не могла позбутися передчуття, що переслідувало мене, наче тінь. Танзі почувалася так само: вона швидко скакала, хоч дорога й давалася їй важко, копита грузли в снігу та кризі, й здавалося, що вона ніяк не може покинути території демонічного двору. Ми піднялися на гору й щосили помчали до південного боку палацу.

Ненажерливість сперся на поруччя біля стайні, невеличкий вітерець розвівав його кобальтову накидку. Він спостерігав, як ми наближаємося, звівши одну брову.

— Сталося щось цікаве?

Я зіскочила з Танзі й злегка її погладила.

— У яку гру ти граєш?

— Зараз? — він подивився на кишеньковий годинник. — У ту, яка передбачає, що я проведу тебе до твоїх покоїв. Бал-маскарад почнеться за кілька годин. Твоя маленька прогулянка ледь не порушила нам увесь графік.

Моя маленька прогулянка в ув’язненні! Перш ніж я встигла йому відповісти, він уже стояв переді мною.

Лезо зблиснуло в його руці, коли він відрізав від сідла невеличкий мішечок.

— Це, — промовив він, витягаючи звідти квітку, корінці якої засяяли, коли їх сколихнув легкий вітерець, — корінь сну. Він може приспати навіть наймогутніших королівських осіб. Яку ницість ти приготувала для нас цього вечора?

— Ніякої.

— Справді? — здавалося, наче він був розчарований. — У тебе в мішечку рослина, якої боїться більшість князів. І ти не плануєш її використати проти нас? — він кинув у мене мішечок із корінням сну. — Плануй хитріше, подружко. Звільни свого внутрішнього лиходія.

— Тепер, коли знаю, на що здатна ця рослина, — сказала я невинно, — то неодмінно нею скористаюся.

— Гаразд. Тоді готуймося до свавілля!

РОЗДІЛ 29

Моя сукня, розшита бісером, була надзвичайно вишуканою. А також доволі важкою. Свята Богине, присягнутися можу, що вона важила майже як чверть мене самої. Корсет переходив у спідницю, що облягала мої стегна, мені здавалося, наче мене занурили у рідке золото. Металеві лелітки, вшиті в геометричні малюнки, підкреслювали мої вигини. Стегна, талію і бюст прикрашено поєднанням бісеру, леліток і візерунків, щоб привертати погляди.

Я крутилася в дзеркалі, милуючись важкою працею, завдяки якій і створено це вбрання.

Шовк кольору шампанського шелестів моєю шкірою. Спідниці роздвоювалися посередині, трохи вище моїх колін, а бісер виблискував на чистому, незайманому шовку. Блискучий золотий пояс із виноградними лозами й шипами надавав моїй красі певної небезпечності.

Моя маска також вказувала, що я належу до двору «Гнів». Мені повідомили, що князі можуть надягати лише маски вовків, решті дозволено обрати будь-які.

Напівмаску, яку я замовила, виготовлено зі смаком: темне золото з витонченими блискучими лініями, нагадувало зміїну шкіру.

Я залишила волосся розпущеним, підібравши лише кілька локонів золотими шпильками, щоб при-

брати їх з обличчя. Щойно я довершила свій образ, коли Гнів зайшов до кімнати й зупинився.

Я сором’язливо всміхнулася й поклала голку та нитку, що тримала в руках, до свого набору для шиття.

— Думаю, я готова.

Його пильний погляд упав на мою маску.

— Де ти її взяла?

Я простягла руку вперед, торкаючись пальцями холодного металу.

— Справжній джентльмен зазвичай коментує красу своєї леді, а не запитує, звідки вона взяла маску?

— Ти сьогодні моя супутниця?

У його тоні відчувалося піддражнювання. Хоча, за ним також прозирало якесь напруження. Я намагалася не думати про те, де він збув минулу ніч і чому не зайшов до моїх покоїв, хоч і обіцяв. Я й гадки не мала, чого хотів Хтивість, але могла припустити, яку розвагу він міг приготувати для брата. Раптом груди стисло — я відчула біль.

— Ти ж супроводжуєш мене, — я знизала плечима. — Не знаю, як іще тебе назвати. Якщо хочеш, щоб це звучало інакше, я можу щось придумати.

— У цьому я точно не сумніваюся.

Я захоплювалася його костюмом: він був темно-золотистого кольору, жилет імітував зміїну шкіру, але був зроблений з металу і нагадував броню.

— Готуєшся до битви?

— Тільки якщо ти попросиш мене відбиватися від претендентів на твоє серце.

— А де твоя маска?

Він простягнув руку.

— Насолоджуйся таємничістю її відсутності.

— Я буду почесною гостею, і в мене відберуть мій найбільший страх із глибини самого серця. Сумнівно,

що цього вечора мені вдасться насолоджуватися святом. Навпаки, мені хотілося б знати, чого очікувати від цього вечора.

— Найближчим часом на нас чекає вечеря. Певен, вона тобі сподобається.

Гнів більше ні на що не натякав, а просто провів мене сходами до вишуканого холу, заповненого гостями в масках, які тихенько пліткували, попиваючи шампанське. Сьогодні атмосфера була стриманішою, але не менш чарівною.

Ненажерливість помітив, що ми прийшли, і плеснув у долоні, привертаючи увагу гостей.

— Будь ласка, пройдіть до бенкетної зали і займіть свої місця. Святкування от-от почнеться.

Гнів провів мене до наших місць. Я зраділа, побачивши Фауну, місце якої було поряд з моїм. Анір сидів навпроти неї, але на цьому приємності скінчилися. До зали зайшла леді Сандра. Вона аж світилася від щастя, проте, помітивши мене, її хороший настрій раптово зник.

— Леді Сандро.

Вона зціпила зуби, і я одразу зрозуміла, до чого схилила її. Гнів був присутнім, тому вона зобов’язана була звернутися, використавши мій титул.

— Леді Еміліє.

До зали, немов вихор, увірвався Заздрощі й гепнувся в крісло навпроти Гніва, поряд із леді Сандрою. Знайома мені посмішка грала на його губах.

Та він не встиг піддражнити мене навіть поглядом: двері розчинилися — і до зали поважно увійшов шеф-кухар.

— Доброго вечора, лорди, леді та князі потойбіччя. Тематика сьогоднішнього меню — «Полум’я і крига». Кожна страва зі смертного світу матиме певні

елементи, що нагадуватимуть вам про це. Першою стравою вечора стане салат фрізе, що репрезентуватиме кригу, і дуже скоро ви зрозумієте, чому це так.

Армія слуг урочисто внесла для гостей тарілки. Моє занепокоєння щодо леді Сандри зникло. Я не могла відвести погляд від страви. Листки салату були викладені на дерев’яну дошку для подавання страв — усе це нагадувало пташине гніздо, що випало з верхівки дерева.

Навколо зелені були розкладені шматочки сиру й розсипані подрібнені горіхи пекан. У центрі лежало щось помаранчеве, схоже на яйце, і частково наповнене рідиною. Це був не просто салат, а справжній витвір мистецтва, витвір кулінарної пристрасті. Він був таким креативним, що мені ніколи не доводилося бачити щось подібне.

Я зраділа, коли побачила, що не єдина, хто ще не взяла до рук столового приладдя — просто не була готова зруйнувати їстівну скульптуру.

— Заморожений полуничний соус, — князь Ненажерливість торкнувся виделкою несправжнього яйця. Те пролилося на листи салату. Тоді він змішав це зі шматочками сиру й подрібненими горіхами. Усі інші зробили так само, як він, і збуджені балачки заполонили величезну залу.

Гнів спостерігав за мною, куточки його губ сіпнулися, коли я також проколола яйце-соус, повністю зачарована стравою.

— Бачу, для тебе все це нестерпно?

— І не кажи! — я відповіла йому з усмішкою, попри нав’язливу увагу, яку відчувала з протилежного боку столу. — Страва аж надто гарна, щоб їсти її.

Рублена м’ята, подрібнена червона цибуля і фенхель чудово поєднувалися з гіркуватою зеленню.

Щойно тарілки спорожніли, офіціанти одразу їх прибрали, даючи нам змогу насолодитися іншими кулінарними шедеврами. Шеф-кухар знову з’явився перед нами, наче був маестро, а їжа — оркестром, яким він заправляв, і гордо оголосив наступну страву.

— Ця страва символізує вогонь. «Свічка» приготована з жирного бекону. Вона повільно горітиме і стане своєрідним соусом, у який можна занурити морські гребінці, нарізаний пармезан і брюссельську капусту.

Офіціанти нахилилися до столу, щоб одночасно запалити свічки. Ненажерливість заохочував усіх пити вино і спостерігати, як тануть свічки. Утомлений від театральності, Заздрощі повернувся до демона поряд із собою.

— Щось чути про Зірки сімох?

— Нічого нового, Ваша Високосте. Усе вказує на ліс.

Увага Гніва перемикнулася на брата. Він обережно відпив вина.

— І досі ганяєшся за казками?

— Цікаво, дорогий брате, чи сміятимешся ти з мене, коли я стану найсильнішим? — посмішка Заздрощів була зловісною. — Чи схилиш голову перед новим королем?

Леді Сандра позирнула на князя, що сидів біля неї, — в її погляді простежувався розрахунок.

Я стиснула губи, намагаючись не запитати зайвого. Анір перехилився через стіл із пустотливим вогником в очах:

— Влада тут — це валюта. Доки смертні накопичують багатства, члени королівської сім’ї у цьому світі роблять те саме за допомогою магії.

— Хіба демони нижчого рівня можуть позбавити князя пекла його трону?

— Ні. Князі завжди керуватимуть своїми колами. Це просто перевірка — у кого з них більше сил. Братерське суперництво, так би мовити.

— Тобто диявол — це титул, який може переходити до різних правителів?

Князі навколо нас напружилися, але Анір не зважав.

— Не завжди. На це впливають також різні періоди життя на землі. Ти можеш простежити протягом століть — який із семи князів мав найбільшу владу і вплив на світ смертних у певний період. Це видно з війн, жадібності, відродження сексуальності. І все-таки, — його шепіт прозвучав твердо: — не пригадую еру заздрощів.

Заздрощі гучно гепнув келиха на стіл.

— Пильнуй свого язика, смертний!

— Інакше..?

Бійки не сталося — їм завадив шеф-кухар. Його голос залунав кімнатою:

— Третя страва потребуватиме певної взаємодії. Прошу вас покласти шматочки сирого маринованого м’яса на жарини й трохи підсмажити з обох боків. Коли дістанете його після просмажки, посипте замороженою сирною крихтою.

Гнів поворухнувся правобіч від мене, привертаючи мою увагу. Він зосередився на дверях, в які щойно увійшов Жадібність і ввічливо вклонився всім присутнім. На ньому був бронзовий костюм, його волосся й очі були такого самого металевого відтінку, з яким той себе асоціював. Його пронизливий погляд і досі створював враження чогось неправильного, ніби він не так звик до святкувань, Як його брати.

Він кивнув Гнівові, перш ніж зайняти місце в протилежному кінці столу.

— Перепрошую за запізнення, не припиняйте святкувати через мене.

— Прокляття! Та сядь ти вже! — пробубонів Ненажерливість. — Шефе, принеси іншу страву!

Користуючись моментом невеличкої сімейної драми, що відвернула увагу Гніва, я нахилилася до Фауни, прошепотівши їй на вухо:

— Ти колись чула щось про Зірки сімох?

— Ти маєш на увазі Зірки сімох сестер? Звісно, тут усі знають. За старими легендами, вони являлися як убогі подорожні, схожі на тіні. Дехто вірить, що зустріти їх — це благословення, інші вважають, що це прокляття.

— Чому?

— Якщо перервати їхнє небесне прядіння, є ймовірність, що вони можуть сплести долю не з тієї нитки. Інколи результати такого втручання миттєві, а іноді, щоб помітити їх, треба десятиліття.

— Дуже цікаво. Якщо вони прядуть нитками долі, то, мабуть, знають минуле. Можуть бачити те, що спряли, — коли я це мовила, Фауна занепокоєно поглянула на мене. — Тобто якщо хтось і знає, де зараз втрачені магічні предмети, то це лише вони — сім сестер.

— Еміліє... — застерегла Фауна, — не можна розшукувати їх. Якщо запитаєш щось про живу людину, це може нашкодити її минулому чи майбутньому.

— Я не планувала запитувати ні про кого. Лише про магічну річ.

— Хай що ти планувала, зупинися! Це дуже небезпечно.

Небезпечно чи ні, але я знайду таємничих сестер, які прядуть нитки долі. Один із заклятих черепів згадував про Сім зірок і про Сім гріхів. Я тоді одразу

подумала про князів-демонів, але не знала, що означали Сім зірок. Тепер я знала напевне. А демон, із яким говорив Заздрощі, сказав щось про ліс.

Мене охопило хвилювання. Коли я відвідувала двір Заздрощів, він розповів мені про Кривавий ліс. Я так і не з’ясувала, чому він хотів, щоб я дізналася про легенду Дерева проклять. Я почала підозрювати, що він таки на щось натякав.

І тема, яку він зачепив під час розмови за столом, також не була випадковою. Заздрощі хотів, щоб я вирушила на пошуки Сімох сестер. Можу заприсягтися — це, безперечно, стосується магічних предметів, на які він полював: а саме — Ключ спокуси і Потрійного місячного дзеркала. З якоїсь причини він вважав, що в мене більше шансів отримати від сестер інформацію. Попри його мотиви, ця інформація була дуже вигідною також і мені.

Я спробувала пригадати мапу, що бачила у дворі «Заздрощі». Пам’ятала, де розташовувався ліс, але не могла пригадати, як далеко від того місця розташований палац Ненажерливості.

— А як далеко звідси Кривавий ліс? Князь Заздрощі згадував, що він не є частиною жодних княжих земель, але щоб дістатися туди, треба пройти крізь чиюсь територію.

— Звідси? — перепитала Фауна. — Найшвидше буде дістатися до нього через землі Гордині.

Я окинула поглядом стіл. Гнів, Жадібність, Ненажерливість, Заздрість, Хтивість. Я не бачила Лінь, але пам’ятала, як Гнів говорив, що той приєднається перед церемонією страху. Я відпила вина й поглянула у протилежний бік. Хтивість усміхнувся мені здалеку.

Проігнорувавши його, я тихо запитала:

— А диявол ще не прибув?

Розмови затихли. Столове приладдя і келихи застигли в руках гостей. Здалося, наче я проказала закляття зупинки часу. Очевидно, запитання про диявола були забороненою темою.

— На десерт, — голос шеф-кухаря порушив тишу в залі, — ви скуштуєте поєднання криги і полум’я. До вашої уваги — крем-брюле на вогні просто на ваших очах, прикрашений замороженою малиною і подрібненим листям м’яти.

Щойно шеф залишив нас із десертом, я відчула як теплі пальці торкнулися мого зап’ястя. Я підвела погляд на Гніва.

— Потанцюй зі мною сьогодні.

Він підвівся, як і решта князів. Слуги кинулися відсувати їхні стільці, а потім так само непомітно зникнути в тіні.

— Куди ти?

— Час надягти наші маски.

— І відкинути наші манери, — піддражнив мене Ненажерливість. — Побачимося на маскараді!

РОЗДІЛ 30

Цей князь пекла, безперечно, знав, як влаштовувати незабутні свята.

Хай яким брудом поливатиме його згодом журналістка у відгуку про вечірку, бенкет був цікавим і видовищним. Від кожного квадратного сантиметра бальної зали, до якої вступили ми з Фауною, віяло декадансом. У світі смертних ненажерливість переважно пов’язували з їжею, але тут, у Сімох колах, цей гріх був нічим іншим, як розбещеністю та потуранням своїм слабкостям.

Учора під час відкриття бенкету я побачила лише малу частину того, як далеко може зайти Ненажерливість у власному гріху. Демонічне вино проливалося з діамантових келихів на інкрустовані самоцвітами столи і таці. З різьблених стовпів, розташованих у бальній залі на однаковій відстані один від одного, звисали понад десяток кришталевих люстр.

Стовпи обвивали гірлянди квітів із нашитими на пелюстки прозорими кристалами. Здавалося, неначе ми потрапили до зимової казки — так, ніби лід зроблений із діамантів, а не з води. Коли у світлі свічок відбивалися кристали й дорогоцінні камені, здавалося, ніби полум’я застигло всередині льоду. Страви, що подавали на стіл, були також неперевершеними.

— Та це ж...

— Дивись! — мало не запищала Фауна. — Глянь туди!

У тому напрямку, куди вона показувала, стояли вкриті їстівним золотом десерти у вигляді надзвичайно правдоподібних фантастичних істот, які не поступалися за зростом гостям. Крилаті крижані дракони, красиві пастельні єдинороги, триголові пекельні пси. Вони видавалися такими само неймовірно, як і неапетитно. Утім скидалося на те, що вид солодощів не відлякував інших учасників маскараду, які саме пригощалися ягідним пирогом, шматки якого вирізали просто з боку єдинорога. Як на мій смак, колір пирога занадто вже нагадував кров. Мою увагу привернув таріль із горою фруктів у шоколаді — її висота не поступалася тій, що була тієї ночі, коли Гнів спокушав мене на цей гріх.

Я окинула поглядом залу, шукаючи його та решту князів. Однак іще жоден із них не з’явився на цю частину бенкету. Я позирнула на їстівну скульптуру крижаного дракона.

— А хто переміг на полюванні?

— Гадаю, що Його Високість. Мені здавалося, що він заповзявся перемогти за будь-яку ціну.

— Отже, переміг Гнів?

— Гм-м-м?.. О, авжеж! — Фауна схопила мене за лікоть, ніби для того, щоб не впасти. — Поглянь у той бік — усе-таки чутки були правдивими, — у голосі Фауни вчувався трепет. — Він і справді влаштував окремі кімнати для побачень.

Ніби метелики, приваблені полум’ям розпусти, ми підійшли ближче. Порочні кімнати зі скляними стінами рядочком тягнулися уздовж західного краю зали. Усередині тьмяно мерехтіли свічки; штори були розсунуті й охайно зав’язані, щоб усі, хто проходили

повз, могли розгледіти пікантні сцени, які розгорталися у цих не зовсім приватних покоях.

Фауна міцно вчепилася в мою руку. ЇЇ очі за блискучою маскою дедалі ширшали, коли ми проходили повз цих кімнат. Кожна нова сцена була ще зухвалішою й розкутішою за попередню. Дякувати Богині, що на нас були маски. Хай би як часто мені доводилося ставати свідкою таких публічних виявів сексуальності, я все-таки не могла стримати зніяковіння.

Обличчя моє аж пашіло, і я розуміла, що воно, напевно, стало багряним.

Натомість реакція Фауни була зовсім іншою. Вона вивчала кожну пару, ніби намагаючись щось запам’ятати. Я геть не здивувалася б, якби тієї миті вона витягла записника.

— Ти бачила? — у голосі Фауни вчувалася нотка схвалення. — Я й уявити не могла, що так багато людей може втиснутися в таку крихітну кімнатку, не кажучи вже про те, що вони там виробляють, не збиваючись із ритму. Для цього треба мати неабияке вміння.

— І витривалість. Це справжній подвиг на виду у всіх.

Вона захихотіла й ляснула мене по руці.

— Подумати тільки... І це ще не найгірше, що ми могли побачити. Мені розповідали, що в Сутінковому саду відбуваються такі непристойності, що мені годі й уявити.

Тієї миті я подумала про Гніва. Щосили я намагалася не дозволяти підозрам знову гризти мене. Те, що робив і з ким бачився минулої ночі князь, мене не обходило. Я подумки вилаяла себе. Якби Гнів був тут, він із мене посміявся б і назвав би безсоромницею.

Та перш ніж я встигла далі заглибитися у власні почуття, у бенкетній залі раптом запала дивна тиша,

ніби полк солдатів оточив маскарад. Я окинула залу поглядом у пошуках причини. І враз мені перехопило подих. Із кутків бальної зали вийшли шість загрозливих постатей у вовчих масках — високих, мовчазних, смертоносних.

Те, як вони всі стояли пліч-о-пліч, забувши власні внутрішні битви й інтриги, щоб стати єдиною бойовою одиницею, викликало тривогу й змушувало насторожуватися, готуючись чи до бою, чи до втечі. Здавалося, що навіть лорди й леді пекла от-от готові накивати п’ятами.

Напруження в юрбі наростало.

Мій погляд зупинився на найбільшому з прибульців, який саме вийшов наперед. Попри те що його обличчя було приховане маскою, цю впевнену ходу я могла впізнати будь-де. Гнів не просто зайшов до зали, він викарбовував кожен крок, даючи всім зрозуміти, хто тут господар. При цьому він навіть не докладав до того жодних зусиль. Якби тієї миті все інше світло згасло, його сяйва вистачило б на всіх. Він був невгасимим джерелом сили й енергії.

Князі повільно оточили юрбу, ніби тісніше заганяючи натовп усередину зали. Ми з Фауною рухалися дрібними кроками разом з усіма, і з кожним кроком відстань між нами дедалі скорочувалася. Зрештою, коли всі з’юрмилися біля танцмайданчика, князі враз повернулися у бік сходів.

Я відвела погляд від Гніва й завмерла в очікуванні. Грандіозними сходами впевненою ходою спускався ще один князь. Він ішов без супроводу, тримаючи руки в кишенях. У мерехтливому світлі свічок його туфлі сяяли, наче самоцвіти. Навіть до мого краю просторої зали долинав ледь чутний ляскіт його шкіряних підошов об мармурову підлогу.

Фауна нахилилася до мене.

— Це князь Гординя.

Я дивилася на приголомшливу постать, що крокувала посеред юрби. На ньому так само була вовча маска, яка закривала все обличчя, окрім нижньої губи й підборіддя. Одяг його був вишуканий і елегантний, оздоблений золотом і сріблом. Він не дивився ні на кого й не звертав уваги на реверанси й поклони в його бік. У його каштанове волосся були вплетені золоті нитки. З бездоганної зачіски князя не вибивалося жодного пасма.

На його фраку не було жодної складочки. Його вбрана у темно-синє й золоте постать виділялася на тлі тіней. Він стояв трохи осторонь — так, ніби нагадував усім, хто їхній господар.

Я зрозуміла, що нахабно витріщаючись на князя з-за маски, увесь цей час не дихала. Демон, якого проклинали й ненавиділи майже всі, стояв за якихось кілька кроків від мене. Якщо те, що я про нього чула, було правдою, він колись був бунтівним янголом, якого скинули з Небес.

Тепер він правив над демонами. Це чудовисько так просяклося гріхом, що навіть найстрашніші мешканці всіх королівств підкорялися йому. Погляд його сріблястих очей, які сяяли, ніби зірка, що падає, зустрівся з моїм. Моєю спиною пробіг холодок. Якби я випадково не заручилася з Гнівом, і якби той не погодився поєднатися зі мною, я зараз дивилася б на свого чоловіка.

Схиливши голову набік, Гординя уважно вивчав мене з голови до ніг. У мене виникло жахливе відчуття, що він оцінює мене, обмірковуючи, як найліпше блиснути перед усіма своєю майстерністю, вражаючи жертву. Якщо Гнів інколи нагадував мені пантеру в клітці, то Гординя був золотогривим левом.

Обоє князів славилися своєю жорстокістю. Обоє несли смерть. Однак лише один із них був здатний розчинитися у нічній пітьмі, завдати блискавичного й руйнівного удару під покровом темряви й піти непоміченим. Я відірвала погляд від демона й почала шукати Гніва. Але він зник.

— Вітаю, леді Помсто.

Низький хрипкий голос пролунав біля самого мого вуха. Мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб не виказати здивування чи напруження. Я сподівалася, що він не помітить кинджала, який я нишком пронесла до зали. Я повільно обернулася до князя й ледь кивнула головою. Він не був моїм королем. І мене ніколи не вчили кланятися.

— Ваша Високосте.

— Чи могли б ви подарувати мені танець?

Фауна закусила нижню губу і, ледь не підтанцьовуючи навшпиньках, енергійно закивала головою.

-Я...

— Так, ви.

Ураз в його очах зблиснуло розуміння. Він окинув поглядом залу. Юрба відсахнулася, ніби злякавшись його уваги. Танцмайданчик спорожнів.

— Чи, може, ви сподівалися дати право першого танцю комусь іншому? Якщо так, то хай він нарікає сам на себе, що не підійшов до вас першим.

— Я танцюватиму з вами — однак це буде лише танець, не більше.

— Безперечно.

Із таким самим глузливим виразом обличчя він затягнув мене на танцмайданчик. Оркестр заграв вальс. Перші кілька тактів ми танцювали мовчки, просто кружляючи залою. З тим, як легко Гординя закручував нас у вальсових колах, я швидко забула про свій

страх танцювати перед усіма. Він був непереверше-ний. Наче сяйний діамант в оправі з чистої платини.

Або, можливо, таким він хотів мені видаватися. Можливо, насправді він був більше схожий на загартоване в пекельному вогні лезо, смертоносне, наче сам гріх. Наші тіла зближувалися у танці, а я чекала, чи розпалить іскра спогаду пригасле полум’я пристрасті. Якщо він і справді був коханцем із того мого видіння, скидалося на те, що моє тіло його не впізнало.

Він прихилився до мене до непристойності близько.

— Якщо вас так заінтригувала моя маска, раджу зачекати, доки я її зніму.

— Можете бути певні, що маска мене не цікавить, Ваша Високосте. Щиро кажучи, я більше переймаюся тим, чи виростуть у вас зараз роги або ж ікла.

Очі Гордині засяяли.

— Я можу бути страшним. Коли цього хочу.

— Не маю жодних сумнівів. Утім я знаю того, хто вас у цьому перевершив.

— Гнів? — його рот скривився в гримасі.

Я продовжувала вдивлятися в гостей на танцмайданчику, сподіваючись, що цього імені вистачить, щоб закликати князя.

— Мені незвично, що така вродлива партнерка думає про мого брата, танцюючи в моїх обіймах.

Я не стрималася й розсміялася.

— Ви надзвичайно самовпевнений.

— Це одна з найвизначніших рис нашої сім’ї. Проте запевняю вас — я маю всі підстави на таке самолюбство.

— Мушу повірити вам на слово, Ваша Високосте.

Ми вальсували залою поміж інших пар, які приєдналися до нас. Кроки Гордині, який щораз далі закручував мене, були легкими й плавними. Я

переймалася, що навіть після імпровізованого уроку Гніва плутатимусь у ногах чи наступатиму на ноги князеві, але майстерності Гордині було достатньо, щоб виправити будь-яку мою помилку. Якоюсь мірою я навіть була розчарована. Якби танець не вдався, я могла б удати, що мій найбільший страх утілився в життя.

— Як порівняти з вами всіма, князь Гнів — доволі серйозна особа.

— Така вже його натура — він, як ніхто інший, знається на війні й правосудді. І те, і те — серйозні речі. Власне, саме тому нікому з нас і не доводиться особливо перейматися про заворушення щодо влади.

Я здивовано звела брови.

— Це королівство розвалилося б на частини, якби він не тримав його в страху і не підкорив собі.

— Я не зовсім вас розумію.

Ми з Гординею й далі кружляли залою, аж тут я побачила Гніва, який стояв, притулившись до мармурової колони. Маска його була піднята. Князь пильно стежив за кожним нашим кроком бальною залою.

На його лиці не відбивалося ні втіхи, ні злості, однак щось у виразі обличчя підказувало мені, що він... ревнує. Гординя опустив долоню нижче, провівши рукою мені по спині — безперечно, зумисно, аби ще більше роздратувати Гніва. Я наступила йому на ногу й подумки усміхнулась, коли той здригнувся.

— Він, моя люба, відповідає за рівновагу. І зазвичай він єдиний стоїть між нами й цілковитою руйнацією. Гнів — уособлення неупередженості та справедливості у плоті й крові. Його бояться, оскільки він завжди незворушно виконує вироки, несучи справедливу кару тим, хто її заслужив. Надсилати когось до В’язниці проклятих, яку смертні вважають своєю версією «пекла», — непроста справа.

Досі ніхто не згадував про смертні душі, відправлені сюди.

— А де та в’язниця?

— Так мило, що ви гадаєте, ніби я скажу вам про це. А самого Гніва ви не запитували?

Запитувала. І була майже впевнена, що він відповів щось про острів навпроти західного узбережжя.

— Я чомусь вважала, що це ваша роль.

— Правила чудові тим, що їх можна порушувати, — він повів плечем. — Делегувати свої повноваження іншим — теж частина правління, хіба ні?

Перш ніж я встигла відповісти, він знову закружляв мене залою. Його рухи були плавними, граційними і владними. Зрозумівши, що його більше не цікавлять розмови про владу, я змінила тактику. Я зачекала, доки ми відірвалися на певну відстань від інших пар, а тоді промовила:

— Я знаю, що це особисте, але хотіла б висловити вам моє співчуття.

Долонями я відчула, як тіло Гордині напружилося. Якби не танець, я навряд чи це помітила б — власне, саме тому я заговорила про це на танцмайданчику.

— Втратити того, хто тобі дорогий, — продовжила я, коли побачила, що князь мовчить, — це жахливий біль. Я не побажала б такого й найлютішому ворогові.

— Зважаючи, що ви маєте мене й моїх братів за своїх ворогів, мені приємно про це чути.

Його слова були лише частково правдиві, однак я не виправляла його. Із наступним обертом маска князя дещо піднялася. На вустах князя, які відкрилися моєму погляду, я побачила маленький шрам, що проходив через верхню губу й закінчувався одразу під нижньою. Я вже бачила цей шрам раніше і дуже

сподівалася, що Гординя сприйме моє прискорене серцебиття за прискорений темп танцю.

Ми саме наблизилися до краю танцмайданчика, де була невеличка ніша в стіні, прихована від стороннього ока розлогим листям папороті. Коли ми підійшли до неї впритул, я крутнулась і затягнула князя в затінок, якомога далі від цікавих очей. Я не бачила повністю його обличчя, але чула, як різко Гординя вдихнув повітря, коли я притиснула його до стіни й наблизила губи до його вуха.

Князя не треба було припрошувати. Він зірвав із себе маску й кинув її на підлогу, а тоді взявся стягувати з мене мою, очевидно, хибно витлумачивши мої дії.

Саме на таку реакцію я й сподівалася.

— Твій брат вважає тебе занадто розбещеним, надто сп’янілим від вина й коханок, щоб перейматися важливими речами.

Я дещо відхилилася назад, щоб бачити його обличчя. Гординя насторожився.

— Однак сьогодні вранці, коли ти на чолі варти обходив володіння двору «Гординя», то анітрохи не скидався на п’яницю.

— Перепрошую? — він удав здивування з майстерністю вмілого актора. Я помітила, що князь ухиляється від прямої відповіді на моє запитання, залишаючи собі шанс не брехати. — Я прийшов сюди цілуватися, а не стояти на допиті. Якщо тобі кортить поговорити, я можу знайти для нас цікавішу тему.

Він потягнувся губами до моїх губ, але я зупинила його, поклавши долоню йому на груди.

— Дозвольте бути з вами відвертою, Ваша Високосте. Не вдавай, ніби гадаєш, що я не пригадую, що саме ти тоді змусив мене зіскочити з коня. Чому ти так довго тримав мене в заручниках у своєму дворі?

Чи не для того, щоб приховати, скільки вартових охороняє твої володіння?

— Не чекай, що я ділитимусь інформацією з іншими дворами.

— Що ж, тоді скажи мені таке: чому ти приховуєш, що насправді й близько не такий зарозумілий п’яниця, якого бачать у тобі інші?

— Я рідко показую іншим своє справжнє обличчя. Було б мудро й тобі чинити так само.

Я перевела погляд на його шрам. Щось підказувало мені, що це була не єдина причина, через яку він приховує своє обличчя.

— Тієї ночі ти не з’явився в монастирі. Ти вселився в Антоніо. І все це — лише заради анонімності?

— А ти хіба не про прокляття мала мене розпитувати?

Це була вже знайома мені демонська тактика — відповідати запитанням на запитання.

— Я знаю, що з моїм народженням твоє прокляття втратило силу. Отже, у тебе мала бути інша причина ховатись від інших.

Гординя спалахнув. Мій удар по його гордості влучив у самісіньке яблучко.

— Я не ховався. Я мав певні справи.

— Так ми можемо вічно ходити колами. Я тебе притягла сюди не для того, щоб переливати з пустого в порожнє.

— Що ж, тоді перейдімо до цікавіших речей.

Гординя опускав руку, якою обіймав мене, дедалі нижче, та якоїсь миті підняв, спинившись на моєму стегні. Він запитально звів брови.

— А це що в нас тут?

— Кинджал.

Він різко відсмикнув руку, викликавши в мене усмішку.

— Отже, до цікавішого. У день і час, які сама оберу, я двічі перетну твої землі, і в цьому мені не перешкоджатимуть ні ти, ні твої охоронці, ні будь-хто інший, хто називає двір «Гординя» своїм домом.

— І чого б це я мав погодитися на такі умови?

— Тому що я знаю одну твою таємницю.

— Мої подвиги в ліжку вже й так усім відомі.

Він дражнив мене, знову намагаючись уникнути цієї теми. Я загнала його в кут, а він усміхається на всі зуби, так, ніби це його й не стосується. Тепер я зрозуміла значення вислову — «диявольська незворушність». Тієї миті Гординя був взірцем безтурботності — варто сказати, украй підозрілим взірцем.

— Я не казатиму твоєму братові про корінь сну. У тебе його достатньо, щоб скосити цілу армію. А це вже, Ваша Високосте, скидається на інформацію, яку ви за будь-яку ціну хотіли б зберегти при собі. На відміну від ваших подвигів у ліжку, якими ви так вихваляєтеся.

Його погляд став суворим, розважливим. Зрештою, зціпивши зуби, він кивнув головою, погоджуючись.

— Гаразд.

— Точніше, будь ласка.

— Тобі буде дозволено двічі перетнути мої володіння без жодних перешкод із боку тих, хто називає моє коло своїм. Навзамін ти не розповідатимеш моєму братові про корінь сну. Ну що? — він кинув на мене сердитий погляд. — Задоволена?

— Більше, ніж ви можете уявити, Ваша Високосте.

В очах Гордині з’явився проблиск підозри. І недаремно. Він щойно припустився катастрофічної помилки.

Я розвернулася і вийшла з тісної ніші. Однак не встигла я відійти, як мене перехопив інший князь.

Заздрощі тепер був також без маски, а його зелені очі ледь не спалахнули, коли він озирнувся назад.

— Чудова гра, тіньова відьмо. Один постріл — двоє князів.

— Ти що, вже п’яний?

— Але не від вина, — він усміхнувся, виставляючи напоказ надщерблений зуб. — Я прийшов по тебе, наша почесна госте. Настав твій час згодувати нам свій найбільший страх. І ти навіть не уявляєш, як я раптом сильно зголоднів.

РОЗДІЛ 31

Я помітила Фауну в натовпі: її засмагла шкіра поблідла під маскою. Подруга роззирнулася, ніби намагаючись відвернути зібрання та припинити це божевілля ще до того, як воно почнеться.

Анір стояв поряд із нею, від нього віяло такою злістю, що робило його гідним двору, до якого він належав. Здавалося, він був готовий схопити кинджал, схований під костюмом, і прокласти за допомогою нього шлях до мене. Його суворий погляд ніби застерігав, що кожен, хто спробує його зупинити, зазнає його люті. Він і Фауна знали, що від цього нікуди не подітися, проте вони не зобов’язані вдавати, що їм це подобається, так само, як не обов’язково полегшувати життя королівській родині. Попри стурбованість, що охопила мене, їхня дружба поліпшила мені настрій.

Я ухилилася від простягнутої руки Заздрощів і роззирнулася у пошуках Гніва. Мені потрібно побачити знайомий вираз невдоволення, що заспокоїло б мої нерви. Я стала навшпиньки, намагаючись розгледіти серед натовпу величну постать князя. Звісно, він знову зник.

У натовпі я також не побачила Хтивість і Жадібність. Лінь мав бути тут, адже я бачила сім князів у вовчих масках. Утім його також не видно. А може, він просто десь відпочивав. Або вони пішли до якоїсь

кімнати для розваг. Якась частина мене хотіла блукати палацом аж доки знайду їх. Але це лише відтягувало б неминуче. Хоча, можливо, це було благословенням, що не всі сім князів будуть присутніми під час церемонії викривання мого найбільшого страху.

Гординя вискочив із ніші, у якій уклав зі мною угоду, й підійшов до однієї з колон, полишаючи мене наодинці перед цим випробуванням. Це мене не дивувало.

— Ходи сюди, — Заздрощі навіть не намагався контролювати захоплення у своєму голосі. — Дозволь представити тебе церемоніймейстеру.

Я пішла за ним крізь натовп, що розступився, пульс шалено стугонів із кожним кроком, що наближав нас до помосту. Демон із червоними очима та блакитною шкірою очікував на нас, тримаючи в руці пекельний кинджал. Те, що моє серце не вискочило з грудей, було справжнім дивом. Я зійшла сходами, тримаючись за свої розшиті бісером спідниці, й стала поряд із демоном. Він кивнув, а потім здійняв кинджал над своєю головою, демонструючи руни, вигравіювані на руків’ї. Натовп шаленів від цього видовища.

— Без зайвих слів, якщо всі згодні, ми позбавимо нашу гостю її найбільшого страху, — церемоніймейстер простягнув мені руку. — Леді Еміліє, чи можете подати мені своє зап’ястя? Мені потрібно трохи вашої крові, щоб магія спрацювала.

Мене охопила паніка. Я майже не бачила нічого, крім невеличких білих плям, що літали в мене перед очима, коли я повільно піднесла руку догори. Протягом усього нашого життя бабуся Нонна-Марія намагалася тримати нашу кров якомога далі від ворогів, а тепер я стояла тут, добровільно пропонуючи її

кинджалу з вигравіюваними на ньому рунами, що мали б забрати у мене мій страх.

Я покірно тримала руку, борючись із бажанням відсмикнути її та втекти. Дякувати церемоніймейстеру, він хоча б не випромінював ні радості, ні тріумфу. Він просто співчутливо поглянув на мене й прошепотів:

— Лише одна крапля — і все скінчиться.

Лезо торкнулося шкіри, мов крига. Мене охопила паніка. Це відбувалося насправді. Я заплющила очі, тихенько молячись Богині, щоб це швидше...

— Зупиніться! — залунав грубий голос. — Я принесу в жертву свій найзаповітніший секрет!

Метал одразу ж перестав пекти мою шкіру. Я розплющила очі, перевівши погляд із церемоніймейстера на натовп. Усі присутні вмить розвернулися, щоб подивитися на демона, який виголосив це бажання. Я теж поглянула в тому напрямку й побачила його. Гнів стояв, схрестивши руки на грудях, пильно дивлячись на мене.

— Попри всю повагу до вас, Ваша Високосте, ви не можете замінити собою...

— Я переміг на полюванні. І вимагаю цього як свій приз.

Церемоніймейстер похитав головою, обережно підбираючи слова:

— Не... не думаю, що це можна зробити, не нашкодивши вам.

— Мені добре відомо про ціну, що я маю сплатити.

Я дивилася, як Гнів пройшов між рядами демонів до помосту. Невже він переймався, що мій найбільший страх матиме гірші наслідки, ніж розкриття його правди? Гнів учив мене, як протистояти демонічному впливу, але, схоже, він ніколи не переймався своєю роллю на бенкеті. Невже він від початку планував

запропонувати себе замість мене? Він мав план, але я не знала, якою була його мета.

Не відриваючи від мене погляду, він зняв піджак і закотив лівий рукав сорочки. Усі побачили наші однакові татуювання. Натовпом прокотилася хвиля невдоволення. Імовірно, не всі знали, що наші заручини були вимушеними.

Для них одна річ — домагатися уваги принца, і, очевидно, зовсім інша — чарівним чином з’єднати його шлюбним зв’язком. Можливо, вони переймалися, що його вияв героїчності спричинено магічним закляттям. Церемоніймейстер витріщився на князя, роззявивши рота. Сумніваюся, що Гнів хоч колись пропонував подібне. Навіть я не могла в це повірити. Гнів — демон, який цінував свої таємниці понад усе, — пропонував розкрити одну з них у присутності гостей.

І все це заради мене. Перед усіма ворожими дворами. Це не було освідченням у коханні, проте нагадувало щось подібне.

Нарешті Гнів відвів від мене погляд.

— Візьми кинджал.

— Я... — церемоніймейстер потягнувся до леза, почуваючись ніяково, адже мав вирізати секрет одного з правителів пекла. — Перш ніж ми почнемо, потрібно провести голосування серед ваших братів, щоб дізнатися, чи погоджуються вони, щоб це рішення стало вашим призом.

— А дідько б тебе вхопив! Годі! — випалив Гординя, застережливо примруживши срібні очі, спираючись плечем на колону. — Як же це нудно! Невже немає ніякої цікавішої винагороди? Мене вже нудить від секретів, — він із викликом позирнув на брата: — Можливо, цьогоріч жертва буде у вигляді забороненого побачення? Упевнений, нам вдасться знайти

добровольців, які будуть не проти віддатися коханню з почесною гостею. Тоді мій брат зможе обрати інший приз.

Демони перевели погляд зі свого короля на Гніва, затамувавши подих.

- Ні!

Тон Гніва був таким холодним, що з ним не зрівнялася б ніяка крига. Він позирнув на мене, мабуть, щоб зрозуміти, чи зацікавила мене ця ідея, як і той факт, що він так швидко від неї відмовився. Певна, якби я погодилася, вирішивши переспати з Гординею, він відступив би й не вимовив би жодного слова. Хай якою сильною і була б його ненависть.

А він це зненавидів би. Маска байдужості зникла з обличчя Гніва.

— Здається, виникло непорозуміння, — диявол іронічно посміхнувся, коли Гнів насторожено позирнув на нього. Гординя був дуже задоволеним, радіючи, що вдало розставив пастку, а Гнів потрапив у неї. — Я не мав на увазі, що пропоную свої послуги. Оскільки леді Емілія — твоя наречена, чому б тобі самому не переспати з нею, брате?

Я напружилась. Якщо ми з Гнівом розділимо ложе... Ми майже завершимо шлюбний зв’язок, і Гординя добре про це знав. Схоже, його це не хвилювало. Навпаки, здавалося, він дуже хотів, щоб я пошлюбилася з його братом. Це означало, що його ніколи не цікавив договір, який я підписала, і я ніколи не призначалася йому. То що ж тоді, дідько забирай, відбувається насправді? Якщо прокляття диявола й справді зруйновано моїм із Вітторією народженням, чому демони брехали про наречених?

Заздрощі, який певний час спостерігав за цим, раптом пожвавився.

Гнів подивився на мене байдужим поглядом. Та я помітила, якими напруженими були його губи. Тільки вони вказували на те, як йому не подобалося все, що тут відбувається.

Хоч що він помітив у моєму виразі обличчя, його голос став жорстким, коли він знову звернувся до брата.

— Обери інший варіант або не заважай завершити церемонію!

— Я вже сказав, — провадив Гординя, — мені нудно від секретів. Час започаткувати нову традицію. Упевнений, що господар не заперечуватиме.

Гординя кивнув Ненажерливості. Той потер руки.

— Ай справді, я обожнюю порушувати правила. У тебе є два варіанти. Або ви ляжете разом в одній зі скляних кімнат... — він із показовою урочистістю відступив, смикнувши золотистий шнурок, щоб відсунути фіранки. Усередині всі побачили порожню, м’яко освітлену свічками спальню. — Або ж...

— Твої королівські покої, — продовжила я, приголомшивши присутніх, а найбільше себе саму.

— Мої покої?

Гнів пильно позирнув на мене, коли я кивнула.

— Нам не обов’язково змінювати правила, Еміліє. Якщо я захочу, щоб страх став моєю нагородою, так і буде.

— Тільки якщо ти набереш достатню кількість голосів, — Ненажерливість вишкірився, коли Гнівова лють стрясла залу. — Можливо, ти й переміг на полюванні, але це не твій приз. Ми замінюємо його жертвою почесної гості. І вирішуватиме вона. Ти можеш обрати королівські покої, скляну кімнату або взагалі лишитися просто тут. Можеш узяти її на помості або біля колони. Тоді ми точно будемо впевнені, що ти виконав свій обов’язок.

КОРОЛІВСТВО ПРОКЛЯТИХ

— Якщо, звісно, ти не хочеш відмовитися, поступившись місцем іншим охочим, — сказав Заздрощі. Його аж надто безневинна посмішка вказувала на те, що він просто дражнив брата своїм гріхом. — Я віддаю свій голос за Ненажерливість. Адже він господар.

- Ні!

Тон Гніва свідчив, що він у жодному разі не дозволить перетворити закінчення церемонії на видовище на догоду ласим демонам, і в разі потреби оголосить війну, якщо брати спробують щось утнути.

Ненажерливість погодився, і мені було цікаво, чи він і справді так зрадів тому, що сталося, чи просто був завжди таким незмінно щасливим.

— Що ж, тоді це буде кохання у твоїх королівських покоях, — він двічі сплеснув у долоні. — Церемоніймейстере, завершуйте ритуал!

Гнів крокував тихими королівськими покоями, наче могутній хижак у клітці. Не важливо, що його клітка виявилася гарно облаштованою спальнею, у якій було прохолодне шампанське, фрукти в шоколаді, що її прикрашали кришталеві люстри та шовкові простирадла. А також наречена, яка жадала його дотиків.

Навіть якби він не запропонував пожертвувати своєю таємницею заради мене, я хотіла б його. Час припинити обманювати себе. Годі вже вдавати, що цей потяг виник лише під впливом спокусливої магії цього світу чи через наш шлюбний зв’язок. Я хотіла його. Саме його сильну постать я шукала очима в кожній залі, до якої заходила. Я раділа його захисту та гріху, з яким пов’язала себе.

Попри наше минуле та обставини, що привели нас сюди, я воліла цієї пристрасної ночі з ним.

Та здавалося, що князь не відчував того самого. Він стояв біля каміна й спостерігав за сріблястим полум’ям, що тріскотіло перед ним. Він нічого не говорив дорогою до кімнати й не дивився на мене, поки ми не увійшли до покоїв.

Уникаючи мого погляду, він промовив:

— Мені ще не пізно пожертвувати своєю таємницею. Ми не зобов’язані це робити. Я присягнув, що ти матимеш вибір. І я дотримуюся слова. Брати не голосуватимуть проти мене, хай би що вони говорили.

— Я обрала.

Він повернувся, вираз його обличчя був грізним.

— Вибір між двома не такими вже й хорошими варіантами — це не вибір.

Я закопилила губи.

— Хіба ніч із тобою може бути не ідеальною?

— Не роби з цієї ситуації щось хороше.

— Я не роблю, — мій голос втратив грайливість. — Я ніколи не хотіла розкривати перед іншими свою таємницю. Та не можу сказати, що ніколи не бажала тебе.

Гнів перевів погляд із моїх очей на вуста.

— Це не одне й те саме.

— Чи схоже це на найромантичніший перебіг подій? Не заперечуватиму, це не так. Однак не скажу, що я незадоволена. Оскільки ти експерт у розпізнаванні емоцій та брехні, думаю, ти це знаєш. Тому, гадаю, ти засмучений через те, що в тебе забрали вибір. — А може, ти не хочеш лягати зі мною в ліжко?

— Невже ти в це віриш?

— Якщо ти провів учорашню ніч з іншою і не хочеш бути зі мною, я зрозумію. Ми можемо поверну

тися вниз і завершити церемонію мого страху. Ти мені нічого не винен.

Гнів перетнув кімнату, а я стояла не рухаючись. Він ніжно поклав руки мені на талію і притиснув до себе. Коли наші тіла доторкнулися, мене охопило легке тремтіння. Навіть крізь його штани і мою розшиту бісером сукню я відчувала, як його чоловіча сила впиралася в мене.

— Відчуваєш? — його голос став низьким і глибоким. Він торкався до мене своєю міццю, і це змушувало мене ще сильніше притиснутися до нього. — Річ не в тім, що я хочу тебе, Еміліє.

— Тоді в чому саме?

—- Можеш називати це егоїзмом, але я не хочу, щоб будь-які зовнішні сили спонукали тебе до ночі зі мною, — він обхопив моє обличчя, його губи наблизилися до моїх. — Коли ти вирішиш прийти до моїх покоїв, я хочу, щоб ти знала, до кого лягаєш у ліжко. Хочу, щоб ти називала мене на ім’я.

— Я знаю, хто ти.

— Невже? — його губи злегка погладили мою шкіру, торкаючись чутливого місця на моїй шиї. А потім він прошепотів мені на вухо: — Я хочу чути, як ти промовляєш його.

— Твої брати просто сказали про кохання, — я різко змінила тему, — вони не уточнювали...

— Не уточнювали що? — він схилився наді мною, скрививши губи, очікуючи, що я відповім.

Демон чудово знав, про що я. Але вдавав, ніби це не так, поки я не сказала:

— Не уточнювали, що нам треба переспати, чи перепихнутися. У цьому колі, звісно, я чула тільки друге слово, його тут повторювали, як нечестиву молитву, коли я вчора вночі покидала Сад спокус.

Він голосно й мило засміявся. Я зашарілася, мої щоки розчервонілися. Мені хотілося запхнути йому це слово до рота, і вилаялася про себе.

Гнів провів пальцями по моєму підборіддю, його погляд був сповнений теплом.

— Ні. Вважаю, що вони просто не уточнили, що ми маємо переспати, — його очі потемніли й набули кольору розплавленого золота. — Що б ви хотіли, щоб я зробив, моя леді? Ось так?

Не давши мені навіть відповісти, він пройшовся палкими поцілунками вздовж моєї шиї.

— Скажи, про що ти мрієш, і я зроблю це.

Я заплющила очі й поринула в його обійми. У моїй свідомості постали спогади про коханців на помості, які розляглися там просто на вході до палацу. Вуста Гніва ніжили моє плече. Його поцілунки стали ще гарячішими й відвертали від будь-яких роздумів, коли наближалися до декольте.

— Я хочу...

Він зупинився, щоб підвести погляд на мене.

- Що?

— Щоб ти зняв із мене сукню.

Його вправні пальці розстібали ґудзики на моєму вбранні. На відміну від його дій у Коридорі гріхів, зараз він не рухався швидко. Він не поспішав, відтягував час, знаючи, що з кожним розстебнутим ґудзиком я божеволіла від бажання. З кожним дотиком його пальців до моєї шкіри, з кожним подихом... я вже просто палала, але одяг і досі залишався на мені.

Князь прибрав бретельку з одного плеча й осипав його гарячими поцілунками. Потім спорснула друга бретелька, і він взявся цілувати інше плече, легенько покусуючи шкіру. Гнів обережно потягнув донизу мій

корсет, зупинившись тільки тоді, коли вивільнив із нього мої груди.

— Ти неймовірно прекрасна! — він був схожим на людину, якій запропонували найсмачнішу страву після того, як вона тривалий час голодувала. Але замість похапцем напхати повний живіт, він планував насолоджуватися кожним шматочком. Його палець повільно спустився до мого соска — і той одразу випнувся, набубнявів від задоволення. Унизу мого живота стало гаряче. — Чого ще бажає моя леді?

— Задоволення, спокуси! — я зібрала всю свою сміливість: — Я хочу, щоб ти лишився. На всю ніч. І якщо ти хоча б подумаєш про те, щоб просто чемно вклонитися мені й піти, як ти зробив це минулого разу, коли торкався мене, я тебе з-під землі дістану й примушу пошкодувати про це.

— Знову погрожуєш мені? Не зупиняйся.

Його хрипкий голос означав, що це йому дуже подобалося.

— Ти — збоченець!

— Усе найліпше тільки для тебе.

Наші губи злилися у жадібному поцілунку. Його цілунок був владним, домінантним. І я з радістю підкорювалася йому. Принаймні на мить. Я провела язиком по його нижній губі, зітхнувши, коли він узяв ініціативу на себе й просунув свого язика до мого рота. Завойовуючи мене, спокушаючи. Так, як я й просила.

Я притягла його ближче, міцніше обійнявши. Мені так бракувало цього. Мені бракувало його. Того, яким він був на дотик, того, як він затамовував подих, торкаючись мене, того, як він реалізовував свої бажання і віддавався нашому зв’язку. Його пальці обхопили мої груди й почали ніжно пестити їх, змушуючи

бажати більшого. Моя сукня так і лишалася навколо моєї талії. Мені хотілося зняти її. Хотілося відчути його оголену шкіру на моїй. І його руки, що досліджували б кожен міліметр мого тіла.

Я потягла його з маленької вітальні до спальні, бажаючи відчути, як він своєю масою притискає мене до матраца. Цього разу він дозволив мені керувати ним. Він пішов за мною до ліжка й став повільно стягувати з мене сукню. Я підняла стегна, дозволяючи йому зняти з мене вбрання і відкинути якнайдалі.

Його піджак і сорочка також полетіли на підлогу. Єдиними предметами одягу, що лишилися між нами, були моя неймовірно тонка білизна і його штани.

Гнів дивився на стрічки на моїх стегнах, готовий розпакувати подарунок, що вони приховували. І хай прокляне мене Богиня, я нестерпно воліла, щоб він розірвав їх на мені на шматки. На його обличчі роз-пливлася переможна усмішка, коли він відчув моє збудження.

Він улаштувався між моїми стегнами й нахилився вперед, розв’язуючи стрічки зубами. Я вигиналася під ним, не впевнена, чого саме хочу, але точно знала, що мене цілком влаштовувала його поза.

Він трохи завагався.

— Можна я так зроблю?

— Так, — я погладила долонею його щоку. — Благаю, не зупиняйся!

Це прозвучало як дозвіл, на який він так чекав. Без будь-яких зволікань він завершив те, що розпочав. Знявши мою білизну, він певний час просто захоплено дивився на моє тіло. Його очі палали. Я боролася з бажанням зімкнути ноги або прикритися.

Ніби вловивши цей страх, він різко позирнув мені у вічі.

— Ніколи не ховайся від мене. Звісно, якщо тільки ти не хочеш, щоб я припинив, і я не подарую тобі того задоволення, якого ти волієш. Ти прекрасна. І мені нічого не хочеться, окрім того... — він провів пальцем у мене між ногами, і я ледь не знепритомніла, — як торкнутися тут своїм язиком.

Гнів пильно поглянув мені в очі, переконуючись, що я помітила, що він говорив серйозно, потім опустився донизу. Перший дотик його язика вразив мене, неначе розряд задоволення, збуджуючи кожен міліметр мого тіла, що вигнулося на ліжку в передчутті наступного дотику.

Гнів обвив руками мої ноги й знову опустився нижче. Цього разу він утримував мене на одному місці, трішки піднявши мої стегна, щоб я відчула найвищу насолоду. Кров ринула в голову. О, Богине! Кожен дотик був солодкими тортурами. Я думала, що приємніше вже бути не може. Але він пальцем увійшов у мене, а його рухи язиком стали наполегливішими.

Я звивалася під його тілом, руки хотіли схопитися за щось, щоб потік насолоди, який сколихував моє тіло, не відніс мене у відкрите море відчуттів. Я схопилася за простирадло, коли він продовжував ніжно цілувати мене, його пальці входили в мене в такт ударам мого серця. Я дійшла краю, відчуваючи вогонь, що пронизує мене. Занурила пальці в його м’яке волосся, дихання стало уривчастим, пульс бився в кожному міліметрі мого тіла. Я була так близько до кінця.

Поцілунки Гніва стали вимогливими. Демон війни наказував моєму тілу підкоритися його бажанню і дійти до кінця від його ласок. Адже він хотів цього. Прагнув цього.

Я подалася стегнами вперед, і він схвально простогнав. Цей звук і його вібрація ледь не змусили мене

зірватися. Перш ніж я спромоглася прокричати його ім’я, він ковзнув угору моїм тілом і притиснув своє збудження до мене, жадібно цілуючи мене в губи. Він похитувався, наші тіла переплелися. Він то подавав стегна вперед, то відводив назад. Знову й знову.

Я вп’ялася нігтями в його плечі й почала пожадливо рухатися в унісон.

Кожен поштовх підводив мене ближче до кінця. Він ковзав моїм тілом, і це тертя пробуджувало в мені небачену насолоду. Та прокляті штани все ще були на ньому, що заважало нам злитися в одне ціле. Але це не завадило мені перейти край під його кремезним тілом.

Випустивши такий голосний стогін, від якого аж затремтіло наше ліжко, Гнів пірнув у море насолоди слідом за мною.